[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 118-124.]

Попередня     Головна     Наступна





10. Україна як географічне ціле і її частини



УКРАЇНА ЯК ЦІЛЕ


Україна як природна одиниця. Україна є країною Східньої Европи і відрізняється від інших частин останньої особливими, своєрідними, прикметами. Взагалі ж Східня Европа поділяється на сім окремих областей: північну, або Біломорську, Білорусь, Прибалтику, Урал, Московщину (що її можна поділити ще на центральну частину і східню, або Надволжя), Каспійщину й Україну. Усі ці території різняться між собою географічним положенням, внутрішньою будовою і рельєфом, підсонням, рослинністю, а також історією заселення, демографічними й культурними відносинами та господарством.

Україна відрізняється від інших країн Східньої Европи передусім своїм географічним положенням на її півд. окраїнах над останнім відгалуженням Середземного моря; завдяки цьому положенню вона є мостом між Сх. Европою, середземноморськими країнами й Балканами. Крім того, Україна лежить у безпосереднім сусідстві з степами й пустелями Середньої Азії, а через Кавказ і Чорне море — в посереднім сусідстві з Передньою Азією.

Морфологічна самостійність України серед країн Сх. Европи зумовлена тим, що наша країна єдина з країн Сх. Европи досягає молодих складчастих гір (Карпати, Кримські гори, Кавказ). Тектонічну основу укр. земель становить архейський ґранітово-ґнайсовий масив, який проходить упоперек через усю країну від Случа на Волині на півн. заході аж по Озівське море на півд. сході. Цей масив і пізніші молоді складчасті споруди були джерелами частих рухів, що тривають досі й впливають на різноманітність поземелля. Їм завдячують опуклості поземелля свій напрям із півн. заходу на півд. схід. Через них краєвид України різноманітніший від краєвиду інших частин Сх. Европи. На різницю вигляду впливає і те, що льодовик зайняв лише незначну частину укр. земель, а величезна частина їх завдячує дрібні форми поземелля не зледенінню, а грубому лесовому покриву, що утворився поза межами льодовика, й ерозійним процесам. Ні в якій іншій країні Европи не займає такої великої площі чорнозем — типовий ґрунт України.

З кліматичного погляду Україна становить самостійну одиницю між іншими країнами Сх. Европи. За винятком деяких територій, уся Україна лежить в області понтійського підсоння, що його деякі географи (Е. де Мартонне) називають українським кліматом і вважають за один із головніших видів клімату нашої землі. У зв’язку з характеристичним підсонням і ґрунтами на Україні витворилася особлива рослинність, а саме, Україна, як ні одна інша країна Европи, є країною степів і лісостепу, що дуже надається для хліборобської культури.

Перелічені особливості природи України й собі вплинули на особливості українського населення, яке виявляє в своїй фізичній і антропологічній структурі, психіці, господарському й духовому житті стільки відмінних від сусідів прикмет, що Україна становить виразну антропогеографічну одиницю. 1)

Отже, Україна серед країн Сх. Европи є виразною природно-географічною індивідуальністю, яка виявляє низку властивостей, для неї лише питомих. Будучи країною Сх. Европи, Україна має чимало прикмет, характеристичних для Середньої й Середземноморської Европи, а деякі — для Західньої Азії.


1) Про це в наступних розділах »ЕУ«.



Природні межі. Україна як географічна одиниця не має виразних природних границь; її відділяють від інших природних країн лише широкі переходові смуги. Україну не відокремлюють від півночі, сходу чи заходу високі гори; тому впливи, які йдуть від Чорного моря, від Заходу й від Азії, поступово перехрещуються на українській території. Поволі міняється рослинність, підсоння і краєвид. Лише на півдні виразну межу творять Чорне й Озівське моря, на півд. сході горби Єрґенів, за якими простягається Каспійське море, до деякої міри — також Карпати й Кавказ. Але взагалі пограничні землі є вже переходом між Україною як природною країною і сусідніми країнами, як Полісся між Україною і Білоруссю, Підляшшя — між Польщею, Україною і Білоруссю, Слобожанщина — між Україною й Московщиною тощо.

Роля рік. Треба сказати ще кілька слів про ролю українських рік як об’єднального елементу. Головна українська ріка Дніпро, що протікає через укр. землі з півночі на південь, поєднує з одне всю центральну Україну, сполучаючи її з морем, подібне значення, хоч у меншій мірі, має Дністер. Ті ж ріки на укр. землях, які не належать до сточища Чорного моря, а є притоками Висли, а саме Сян і Буг, легко сполучаються з Дністром і Дніпром, утворюючи з ними до деякої міри гідрографічне ціле. Колись ріки як засоби сполучення мали в історії заселення величезне значення. Звідси зрозуміла роля Дніпра, який був головною віссю української держави. Але те, що Дніпро й Дністер легко сполучалися з Вислою й Німаном, полегшувало наступ зах. сусідів на українські землі. Дуже прикметно, що Україна не має річкового сполучення з положеною на півн. сході Московщиною. Зате Дінець, протікаючи через східню укр. територію, може бути /119/ відносно легко сполучений з притоками Дніпра, напр., із Самарою.

Взагалі ж рівнинність, легка прохідність і гідрографічна мережа поєднують українські землі в одне ціле. Проте вони не одноманітні, але поділяються на численні природні райони з відмінними й різноманітними краєвидами.






РОЗПОДІЛ УКРАЇНИ НА ПООДИНОКІ КРАЇ


Проблема районізації. Як і кожна країна, Україна ділиться на ряд країв, або районів, які мають деякі питомі прикмети, що відрізняють їх від сусідів. Поділ на райони, або районізацію, можна провадити на підставі різних ознак: природних, господарських тощо. Певного роду районізацією є адміністративний поділ країни в минулому і тепер.

Розподіл на природні райони ми провадимо на підставі таких прикмет, як висота, рельєф, геологічна й тектонічна будова, геоморфологія, клімат, рослинність тощо. Природна районізація є найтривалішою, оскільки зміни постають тут лише від зміни наукового розуміння тих чи інших факторів.

Економічна районізація спирається і на природні дані, бо вони є підставою господарства, але, з другого боку, вона залежить від стану продукційних сил, які за проґресивного розвитку господарства швидко міняються. Взагалі ж економічна районізація мусить, крім природних факторів, до яких належать і сировина та енерґетичні ресурси, взяти до уваги такі мінливі фактори, як кількість населення, його розподіл, ступінь господарського опанування території, розвиток шляхів, галузі виробництва, стан розвитку продукційних сил, історичні й економічні зв’язки з сусідніми територіями, потенціяльні можливості розвитку тощо.

Адміністративний і політичний поділ повинен в основному спиратися на природні й економічні фактори. В дійсності політичні кордони є мінливі й розтинають однорідні географічні краї. На Україні до першої світової війни вони перетинали Поділля й Волинь, а після неї також Полісся, Підкарпатгя й Карпати. І сьогодні кордони Сов. України лише на заході здебільшого сходяться з природними границями, а в решті перетинають упоперек такі самі природні краї і йдуть часто, напр., у Донбасі, всупереч однорідним господарським областям, на півночі й сході не покриваючись із етнографічними границями тощо.

Так само адміністративний поділ переважна не гармоніює з географічними поділами. Він є компромісом різних тенденцій, а саме колишніх адміністративних поділів, актуальних політичних і національних тенденцій, господарських змін і господарської еволюції, стану комунікації, притягальної сили людських скупчень тощо. Адміністративні розподіли часто застарілі й не відповідають сучасному станові господарства й заселення, але вони зберігаються силою звички й здебільшого міняються лише в наслідок таких подій, як війна, зміна політичних кордонів та повна перебудова даної держави.

Так довоєнний поділ укр. земель у Росії взагалі відповідав тенденціям XVIII ст., бо він походив з того часу, а в давно заселених областях мав за підставу давні поділи з литовсько-польської і навіть княжої доби. Царська адміністрація вже відчувала застарілість цього поділу, але зміни його не провела.

З другою боку, адміністративні поділи при перебудові державного ладу часто підлягають змінам, як в СССР, зокрема в УССР, де за час між двома світовими війнами три рази проведено ґрунтовні зміни (новий поділ на губернії, згодом на округи й потім на області), а в межах кожної системи знову провадилися численні, вже не такі ґрунтовні зміни.

Поділи з природничого, господарського й адміністративного погляду перехрещуються між собою. До того ж адміністративні поділи міняються. Отже, ті самі назви ми часто надаємо районам, виділеним на підставі різних критеріїв, через що іноді певну назву в різні часи носять різні території. В наслідок цього всього сьогодні в номенклятурі є досить велика плутанина.

Як приклад згадаємо Волинь. З природничого погляду під Волинню ми розуміємо лесову рільничу Волинську височину (див. стор. 74). Як економічна й історична одиниця Волинська височина становить гармонійне ціле з положеним на північ від неї піскуватим, бідним на хліб, але багатим на ліс. т. зв. Волинським Поліссям. Границі Волині як адміністративної одинитті в минулому зазнавали великих змін: вони були одні за княжих часів, інші — за литовської і польської доби, інші простори обіймала. Волинська губернія, а ще інші — після 1920 р. — Волинське воєвідство в межах Польщі й Волинська округа в УССР. Тепер назву Волинської области має лише мала частина Волині, з Луцьким як обласним осередком (див. мал. 32).

Як приклад плутанини назв може служити Лівобережжя, під яким історики розуміють Лівобережну Україну, що творила Гетьманську державу. Але після 1980 р. в УССР під Лівобережжям офіційно розуміли всю смугу лісостепу, що лежить між Дніпром і сх. кордонами УССР, себто разом із півд. Слобожанщиною.

Лише винятково деякі політичні й адміністративні кордони зберігаються цілими століттями, хоч у різні періоди виконують різні функції. Так сучасний кордон між УССР і Сов. Білоруссю на заході (одночасно границя між областями — Луцьке і Берестя) проходить, як за царської Росії границя Волинської і Гродненської губернії, як за Польщі після 1920 р. границя Волинського й Поліського воєвідств; за литовсько-польської доби так само йшла границя між Польщею (Холмська земля Руського воєвідства) і Литвою (Берестейське воєвідство), а за княжих часів така була півд. границя Берестейської волости.

Поряд поділу на природні, економічні й адміністративні, одиниці можна проводити ще районізацію на підставі інших ознак, як етнографічні (національні й племінні території), мовні (області говорів), виділяти деякі культурні кола тощо, але це вже спеціяльні поділи, що з районізуванням як таким мають небагато спільного. /120/

Проблемі районізації присвячувано багато уваги в УССР, зокрема в 1922 — 34 pp., у зв’язку з шуканням підстав для нового адміністративного поділу. В Харкові існував навіть окремий Інститут Районування.

Природна районізація. Найчастіше природні або географічні райони розрізнюють на підставі абсолютної висоти, бо ця ознака, бувши почасти вислідом тектонічної будови, і собі впливає на розміщення річкової мережі, підсоння, рослинність, розміщення населення й господарство.

Такий поділ України на географічні краї подає мал. 23. Але на Україні лише в горах та почасти в смузі, височин ярко виступають різниці висот; важче взяти за критерій поділу рельєф півн. і півд. України. Тут за підставу районізації треба брати передусім прикмети, що для якогось району особливо характеристичні, як зболотніння для Полісся, а для півд. України степове підсоння й рослинність. Границі між окремими районами лише зрідка виступають як лінії, звичайно вони становлять широкі переходові смуги, де поволі зникають одні прикмети й виступають нові.

На Україні не бракувало спроб природної районізації (див. стор. 36). Найвдаліші з них поділи Тутковського, Рудницького й Махова. Два останні обіймають усі укр. землі і вони найдетальніші. Розміщення родів краєвиду України подано в »ЕУ« на мал. 28; була також згадка про розподіл на тектонічні, кліматологічні й рослинні райони.

Беручи до уваги всі найголовніші природні фактори, найкраще поділити Україну на чотири великі природні одиниці: північну, середню, південну і гори. Півн. смуга — це територія польодовикових краєвидів і ґрунтів, лісів і боліт; вона слабо заселена. Середня частина — це територія лесового ерозійного краєвиду, чорноземних ґрунтів, достатньої кількости атмосферних опадів, лісостепу, край найкращих умов для господарювання і густо заселений. Степова Україна відрізняється від попередньої головне меншою кількістю атмосферних опадів, відмінною степовою рослинністю, молодим „заселенням і невеликою його густотою, нарешті, відмінними умовами для сільського господарства. Цілком окремий район творять /121/ гори — цього не треба пояснювати. Окремими малими одиницями є підгірські низовини й горбовини (див. також мал. 23 і 28).

Границі між згаданими смугами не завжди виразні. Різкою є границя гір; виразна взагалі границя між півн. і середньою смугами, зате границя між останньою і степами становить широку переходову смугу, де поволі міняються поодинокі прикмети. Цю границю можна приблизно провести уздовж історичної границі півд. України, яка почасти покривається з границею між лісостепом і степом (стор. 100) приблизно по лінії Оргіїв, Ольвіопіль (Первомайське), Єлисавет (Кіровоград), Олександрія, Лозова, Ізюм, Богучар.

Кожна з цих смуг і собі ділиться на окремі райони, в півн. смузі досить легко розрізнити сухе і вище Підляшпія, низьке, зболотніле лісове Полісся і, нарешті, вищу, суху Чернігівщину, але границі між цими районами не окреслені гостро.

В середній частині України легко вирізнити такі краї (див. також стор. 66 — 76): Холмсько-Волинську височину разом із Розточчям і Надбужанською котловиною, Надсянську й Наддністрянську низовини, Підкарпаття, Поділля, Покутсько-Басарабську височину, Правобережну височину, Дніпровий Низ і Середню височину, або Слобожанщину. Границі між цими районами досить виразні, за винятком границі між Дніпровим Низом і Середньою височиною (стор. 59 — 61).

Найважче поділити півд. степову Україну. Природні зміни йдуть у напрямі з півночі на південь і з заходу на схід у зв’язку із зміною кліматичних, рослинних і ґрунтових умов. Досить легко тут вирізнити лише такі райони, як Донецький кряж, Кримський низ, донський і Передкавказький низ.

Виразними одиницями, як уже сказано, є Карпати, Кримські гори й Кавказ із їх підгір’ям.

Економічна районізація. Про поділ України на господарські райони докладніше говориться у відділі »Народне господарство«. Багато уваги районізації України з економічного погляду присвятили, між іншим, Воблий, Фомін, Остапенко, Зільберман, але всі ці праці відносилися лише до самої УССР.

В 1922 — 35 pp. був поширений офіційний поділ Центрального Статистичного Управління, яке ділило УССР на три природно-історичні райони: Полісся, лісостеп із розподілом на Правобережжя й Лівобережжя і степ, де вирізняли ще Дніпровий промисловий район та гірничий (Донецький). Цей поділ спирається на природні фактори, а з економічних насамперед бере до уваги сільсько-господарську сторону. Цей поділ можна легко поширити на всі укр. землі, додаючи передусім гори й зважаючи на нові промислові райони (головне на Лівобережжі), і тоді це буде найдоцільніший поділ України з економічного погляду.

Небагато відрізняється від нього поділ (у »Великій Совєтській Енциклопедії«) А. Кацмана і Е. Давидова, за яким УССР (у давніх межах) ділиться на 5 економічних районів: промисловий схід (Донбас, Криворіжжя, Придніпров’я, Харків), степове примор’я (Одещина, Миколаївщина, Херсонщина), лісостепове Правобережжя та Лівобережжя і Полісся.

Поділом, якого трималася офіційна російська статистика за царських часів, був тричленний поділ на Південно-Західній Край (Київщина, Поділля, Волинь), »Малоросію« (Полтавщина, Чернігівщина, Харківщина) і Новоросію (Південна Україна). Це на ділі історично-адміністративний поділ, при чому вражає нелогічне вживання назви Малоросія, яку раніше (в XVII — XVIII ст.) застосовували до всіх укр. земель.

Адміністративний поділ до 1914 р. Як уже сказано (стор. 119), адміністративне районування базують до деякої міри на давніх поділах, і тому треба згадати про історичні поділи укр. земель (докладніше див. відділ »Історія«).

Колишні поділи з племінного чи княжого часу мали далеко більше спільного з природою, ніж сучасні, бо людина тоді далеко більше залежала від природи; найчастіше ці давні території творилися уздовж рік (Дніпро, Десна, Прип’ять, Дністер, Буг), і вододіли були їх границями.

За княжих часів головними князівствами, були Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке і Турово-Пинське. За часів литовсько-польської держави постає поділ на воєвідства: Київське, Чернігівське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Белзьке, Руське — в межах Польщі і Берестейське — в межах Литви. Зникло історичне поняття Галичини, а на його місці виникла назва Руського воєвідства, а також Червоної Руси.

Гетьманська держава постійно обіймала лише центральну Україну (колишні воєвідства: Київське, Чернігівське і Брацлавське). Окремою територією є Запоріжжя. За межами Гетьманщини залишилася на сході Слобожанщина, а на заході Руське, Подільське, Белзьке й Волинське воєвідства. У зв’язку з розподілом укр. земель між Польщею і Росією в 1662 р. постають поняття Правобережної і Лівобережної України. Гетьманщина і Слобідська Україна діляться на полки. Запоріжжя — на 8 округ або паланок (докладніше у відділі »Історія«).

Після ліквідації Гетьманату (1764 р.) та Запоріжжя (1775) і приєднання півд. степової України до Росії запроваджений був не надовго поділ на намісництва, і, нарешті, в кінці XVIII ст. усталився поділ /122/ всіх укр. земель, що опинилися під владою Росії, на губернії, а останніх — на повіти.

Так на лівобережжі постають губернії — Чернігівська й Полтавська, Слобожанщину ділять на півд. — Харківську губ. і півн. (частини Курської і Воронізької губерній); як уже згадано, всі три лівобережні губернії називають Малоросією. На Правобережжі виділяють губернії: Київську, Подільську й Волинську. Півд. Україну називають Новоросією і ділять на губернії: Херсонську, Катеринославську й Таврійську. Окрему одиницю складала територія Чорноморського війська, переселеного в 1793 р. на р. Кубань; 1864 р. воно було перейменоване на Кубанське військо із осередком в Катеринодарі. В другій пол. XIX ст. закріпляється остаточний поділ Передкавказзя на області: Кубанську, Чорноморську, Терську і Ставропільську губ. Як окрема одиниця виступає на заході Басарабська губ. (див. також стор. 23 — 25).

Частина укр. земель, прилучена в 1772 р. за першим поділом Польщі до Австрії, дістала давню назву Галичини, але цю назву поширили й створили штучну адміністративну одиницю — »Королівство Галичини й Льодомерії«. У зв’язку з цим вживається на означення справжньої, українцями заселеної, Галичини назву Східня Галичина, відмінно від польської — Західньої Галичини. Окремого характеру набирає прилучена в 1775 р. до Австрії Буковина — до того часу частина Молдавії.

У зв’язку з політичним поділом укр. земель на протязі XIX ст. і початку XX ст. часто вживається назви: австрійська і угорська Русь (Україна), а Україну в складі Російської Імперії галичани називають Наддніпрянщина (Придніпрянщина). Згодом на відміну від цієї назви Галичину стали називати Наддністрянщиною (Придністрянщиною).

Під час визвольної боротьби постає назва Західня Україна на означення укр. земель, що до 1914 р. входили до складу Австро-Угорщини (Західньо-Українська Народна Республіка, а згодом Західня Область Української Народної Республіки).

Зміни після першої світової війни приносять нові політичні кордони, адміністративні поділи й нову номенклятуру. Постає нове поняття Західньої України, під якою розуміємо у вужчому сенсі укр. землі під Польщею, а в ширшому і під Румунією та Чехо-Словаччиною. Поляки запроваджують на означення Галичини нелогічну назву »Малопольска Всходня«. У зв’язку з поділом Волині та Полісся між Польщею і СССР вживається термінів — Західня Волинь, Східня Волинь, Зах. і Сх. Полісся. На означення укр. земель, що входили до 1914 р. в склад Росії, а по війні — Польщі (Волинь, Полісся, Холмщина з Підляшшям), вживається назви півн.-зах, землі, або півн.-зах. Україна. На Закарпатті постає нове поняття Підкарпатська Русь, що, як відомо, не обіймає однак цілого Закарпаття; у зв’язку з цим на означення зах. частини Закарпаття часто вживають уже давно відомої назви — Пряшівщина (Пряшівська Русь або Україна). Від 1938 р. поширюється назва Карпатської України.

УССР постає в засаді лише в межах колишніх дев’ятьох губерній (без зах. Волині й Криму), але від неї відділяють півн. частину Чернігівщини, приєднуючи малі частини Области Війська Донського, (див. ст. 25). У зв’язку з цим можна говорити про півн. Чернігівщину, яка є поза межами УССР, про укр. Донщину, або Донеччину, розуміючи під нею частину кол. Области Війська Донського, яка заселена українцями, але не входить до складу УССР. Поняття Слобожанщини має тепер подвійне значення: ширше — давнє, і вужче — лише півд. частина Курщини й Вороніжчини. При проведенні нового поділу на округи, а згодом області тут і там давні історичні межі й сьогодні є адміністративними межами, як Дніпро або давня півд. границя України. На сході постає на деякий час новий термін Північний Кавказ, до якого вхолять колишні губернії й області: Війська Донського, Кубані, Терщини, Ставропільщини й Чорноморшини. В 30-их pp. замість назви Півн. Кавказ вживається ще короткий час термін Озівсько-Чорноморський Край. І сьогодні вживається терміну Півн. Кавказ, хоча він не творить ніякої адміністративної одиниці, лише на означення Кубанщини, Чорноморщини, Ставропільщини й Терщини: цю саму територію називаємо також Передкавказзям (Підкавказзям). Колишня назва Области Війська Донського позначається скромно в Донській окрузі, а згодом більшість її дістає назву Ростовської области. Зникає назва Терщини й Чорноморщини. Сучасна Краснодарська область майже точно відповідає давній Кубанщині, збільшеній кол. Чорноморщиною (див. також стор. 25 — 26).

У висліді другої світової війни й нових політичних кордонів особливого значення набивають такі окраїнні землі, як Холмщина і Підляшшя (яке називають також Забужжям), Надсяння і Лемківщина. Часом краї, які опинилися тепер у межах Польщі, називають Закерзонням.

Інші поділи й проблема реґіоналізму. Трудніше поділити Україну з погляду етнографії. Мала відмінність у природі з одного боку, інтенсивні виміни населення, — з другого і пересування політичних кордонів не сприяли витворенню тривких реґіональних різниць серед укр. населення. Тим то виразно виявлені племінні території залишилися тільки в Карпатах (Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина), /123/ слабше — на Поліссі (докладніше у відділі »Етнографія«),

Виразну реґіональну окремішність відчувають ті групи нашого населення, які довго жили окремим від укр. масиву життям, як Закарпаття, Галичина, Буковина, Кубань, Холмщина, далеко слабше — Півн. Слобожанщина, Полісся, Східне Передказказзя. Почуття реґіоналізму в самому масиві України вироблене слабо, і річниця між населенням різних земель Центральної й Сх. України невелика. Звідси такий парадокс, що відносно невеликій групі галичан, ще в меншій мірі — кубанців, закарпатців, буковинців і холмщаків протиставиться недиференційована маса »наддніпрянців«, що становить 4/5 укр. населення.

Термінологія.

Як бачимо, у висліді постійних політичних і адміністративних змін і перехрещування різних поділів міняється також термінологія, а з другого боку, ці самі поняття в різні часи відповідають різним територіяльним одиницям. Не входячи в подробиці, за якими відсилаємо до II тома »ЕУ«, зазначимо тут для практичних цілей найважливіші розходження в назвах.

Піддашшя в географічному розумінні обіймає зах. частину півн. лісової смуги України. Лише зах. частина Підляшшя в географічному розумінні творила історичне підляшшя. В XIX ст. Підляшшя часто розуміли лише як положену на південь від Бугу частину в межах Сідлецької губ.; півн. ж частину називаємо часто Більщиною (від м. Більського).

Полісся ділимо з політичного погляду на українське і білоруське; інакше ми розуміємо поділ на укр. і білор. Полісся з етнографічного погляду. Говоримо про київське, волинське і чернігівське Полісся. Межі Полісся, зокрема на сході, не усталені, і часто Поліссям називають усю півн. лісову смугу України, себто разом із Чернігівщиною.

Чернігівщина. Під Чернігівщиною ми можемо розуміти природну одиницю, а саме сх. частину півн. лісової смуги, або історичну одиницю, абож давню чи сучасну адміністративну. Мало вживана назва північна Чернігівщина, яка обіймає ту частину Чернігівщини, яка є поза межами УССР (сьогодні частина Брянської обл.).

Волинь (див. стор. 119).

Правобережжя. Під Правобережжям ми розуміємо Правобережну височину з географічного погляду. Дещо інші межі має правобережжя в історичному розумінні. В термінології УССР під Правобережжям довгий час розуміли зах. частину лісостепової смуги між кордоном Польщі і Дніпром.

Лівобережжя (див. стор. 119).

Під Слобожанщиною у вужчому значенні цього слова розуміється лише півд. частина Курщини й Вороніжчини, в ширшому — вся давня Слобідська Україна разом із Харківщиною.

Півд. Україна теж носить назву степової України, колись Новоросії, а ще давніше Диких Піль. У зв’язку з новими адміністративними поділами перестав мати значення давній поділ на Херсонщину, Таврію й /124/ Катеринославщину. Історичне значення має термін Запоріжжя, чи Запорізька Січ. На заході постає новий термін Автономної Молдавської ССР і згодом Молдавської ССР (див. стор. 28). Давню Аккерманщину (Білгородщину) називають часто Ізмаїльщиною, бо це місто стає центром півд. укр. Басарабії. Зникає також поняття Хотинщини, бо її приділяють до Чернівецької области, в склад якої входить в основі укр. Буковина.

Передкавказзя (див. стор. 122).

Історично-географічні краї. Беручи за підставу минуле України, реґіональні відмінності серед населення, сучасне його розміщення й економічні умови, Україну можна поділити на 14 історично-географічних країв (див. мал. 93 і пояснення до нього).

Величина окремих країв вагається між 50 і 160 тис. км², число людности — між 3 і 6 міл. Виняток становлять Закарпаття та Крим, що їх, при невеликих розмірах, треба вирізнити як окремі краї з огляду на виразну історичну й географічну індивідуальність. Крим, можливо, варто було б поширити приблизно до меж кол. Таврійської губ. і знову назвати Таврією. З цих самих міркувань виділено Холмщину з Підляшшям із Волині як підкрай (підобласть), а Буковину — з Галичини. Полісся розділене між Волинню, Київщиною й Чернігівщиною, бо різні частини його тяжіють до цих густіше заселених і економічно вище розвинених країв, а з другого боку — саме Полісся не має з укр. національного погляду своєї індивідуальности.

Визначаючи осередок кожного краю, взято до уваги й центральне положення та потенціяльні можливості розвитку.

В. Кубійович


Література: Penck A. Die Ukraine. Zeitschrift der Gesellschaft für Erdkunde In Berlin. 1916; Тутковський П. Природне районування України. К. 1922; Рудницький С. Основи землезнання України, т. І. Л. 1925; Фомин А. В. Краткий очерк естественных ботанико-географических районов Украины. К. 1925; Воблий К. Г. Економічна географія УРСР. К. 1930; Рудницький С. Морфологічні краї Східньої Европи. Прага 1926; Матвієнко-Гарнага Ф. Нариси з економічної географії України. Х. 1929; Dolnyckyj M. Zur Frage der natürlichen Einteilung Osteuropas. Zeitschr. d. Ges. f. Erdkunde in Berlin. 1929; Dolnyckyj M. Ukraine als geographische Individualität. Mitteil. d. Ukr. Wissenschaftlichen Institutes In Berlin. 1929; Кубійович В. Географія України й сумежних країв. Кр.-Л. 1943; Махів Г. Природне та аґрикультурне районування українських земель. Наукові Записки УТГІ, Т. I (IV). Реґенсбурґ 1948.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.