[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 194-200.]

Попередня     Головна     Наступна

2. Племінний розподіл і етнографічні групи

ПЛЕМІННИЙ РОЗПОДІЛ

Вага поділу за етнографічними критеріями. У статті про районізацію України (див. стор. 118 і далі) схарактеризовано поділи укр. території за геогр., екон., іст., а почасти й культурно-іст. принципом. Побіч цього існують етнографічні критерії, як виплив дуже складного племінного складу; перехрещуючись не раз з /195/ геогр. чи культурно-іст. розподілами, етнографічні прикмети виявилися почасти дуже сталими. Новіші досліди виявили, що еміґранти деяких етнографічних територій століттями втримали важливі прикмети своєї етнографічної території, не зважаючи на впливи нового довкілля, в якому опинилися. Гуцульські колонії на Лівобережжі за кілька століть відчуження від своєї території відрізняються ще й досі від місцевої людности й дозволяють відразу ствердити їх походження. Те саме стосується і до сх.-укр. островів у Галичині (напр., села на Ряшівщині), й винародовлених частин укр. людности на тепер уже чужому терені, рос., поль. чи румунському. З етнографічними критеріями пов’язані термінологічні означення, яких немає при іншорідних розподілах, а етнографічні провінції охоплюють часто значні простори, відомі тільки під етнографічними назвами.

Племінний склад у IX ст. Керівна роля у формації укр. етнічного й державного об’єднання припала невеликому, але сприятливо розміщеному племені полян, що жило над середнім Дніпром довкола старого центру Києва. Далі початковий літопис називає племена деревлян, уличів, або угличів, тиверців, дулібів, а далі білих хорватів, етнічна приналежність яких є досі предметом наукового розгляду (про ці племена докладніше див. Історія). Побіч етнографічних назв зустрічаємо тоді уже частіше політ. та державні означення у зв’язку з пожвавленням державного життя України. Зокрема на місці дулібів з’являються пізніше назви: волиняни і бужани.

Формування української єдности. Усі ці назви, за винятком волинян, не збереглися до наших часів, залишивши тільки сліди в топографічних назвах, і поступилися місцем політ.-державним назвам. Племінна різниця починає поволі згладжуватися, і давній племінний склад перестає грати вирішальну ролю. Під впливом чинників політичних і культурних староукр. племена щораз більше об’єднуються і виявляють тенденцію вважати себе етнічною одиницею, приймаючи для своєї держави назву Русь. Це об’єднання укр. племен в одну етнічну індивідуальність, скріплюване спільною релігією і впливами півд.-зах. культури, набрало, починаючи від XII ст., виразніших форм у висліді зростання натиску поляків і півн. суздальсько-володимирських сусідів та щораз сильнішої загрози від Сходу. Спільна небезпека ще більше, ніж ін. спільні інтереси, дала стимул об’єднатися для оборони батьківщини. До дальшої уніфікації чимало спричинилися пересування окремих груп людности у зв’язку з натиском чужих племен зі Сходу, що відтискали укр. людність Сходу та Півдня на захід і північ. Переважна частина нащадків сіверянської людности мусіла залишити свої оселі над Доном і податися на півн. захід і північ; навіть нащадки полян були примушені в часи татарських нападів шукати Захисту на півночі і півн. заході на територіях деревлян і дулібів, куди на довгий час пересувається київський не тільки політ.-державний, але й племінний центр. Автохтонна людність Зах. України зазнала значного допливу іншоплемінної людности, що поволі акліматизувалася на нових землях, вирівнюючи у зв’язку з цим гостріші етнографічні відмінності, але й відповідно впливаючи на відсталі архаїчні прикмети цих територій.

В XVI і XVII ст., в міру того, як сх. небезпека ставала менш грізною й виникала змога посуватися на схід і півд. схід, прийшла на чергу зворотна хвиля колонізації залишених теренів, захоплюючи цим разом активніші елементи Поділля, півд. Волині і сх. Полісся, що кількома наворотами рухалися на схід і півд. схід. Таким чином дійшло до; нової виміни людности, що мала нівеляційний вплив на етнографічний склад (як і на говори) людности центральної, сх. і півд. України і дала в результаті той тип українця, що в XVIII і XIX ст. характеризував населення підросійської України.

Територіяльні назви. Замість племінних назв, що віддавна вже втратили рацію існування, не відчувалися людністю й не згадувалися в тогочасних джерелах, тепер виступають чисто географічні, територіяльні означення, що не мають нічого спільного з етнографічним розподілом. Полтавці, чернігівці, слобожани на сході України — це виключно територіяльні групи, що не мають ніякого етнографічного підкладу і часто не виявляють відмінностей більших від тих, що звичайно трапляються і серед однієї етнографічної групи. З деяким перебільшенням можна сказати, що середня і почасти півд.-сх. частина України заселена людністю, яка в основному зводиться до одного етнографічного комплексу, з однією нар. культурою, однаковими звичаями та обрядами і подібним характером, хоч і з деякими відхиленнями фізичного вигляду, діялекту й матеріяльної культури. Бувають і тут, зокрема на периферіях Передкавказзя, Аккерманщини, більші згущення місцевих прикмет; одначе вони не такі виразні й характеристичні, щоб виявляти таку етнографічну індивідуальність, як, напр., лемки, гуцули чи поліщуки на заході і півночі України. Тому ця (більша) частина укр. території не потребує тут спеціяльного етнографічного насвітлення.

ЕТНОГРАФІЧНІ ГРУПИ

Загальна характеристика. Півн. і зах. землі укр. території зберегли досі велику різнорідність, багато примітивних, архаїчних рис і виразні сліди давніх племінних прикмет. Захисність і неприступність терену на півночі України, починаючи від Полісся аж по півн. частини кол. Київської та Чернігівської губерній, і гірське положення карпатської території забезпечували від ворожих пертурбацій і таких чужих впливів, які могли б мати рішальну вагу щодо зміни старої автохтонної культури й первісногр світогляду. Ці території становлять тепер справжній заповідник первісної укр. нар. культури у звичаях і обрядах, у будівництві, одязі тощо. Не зважаючи на віддаленість і вклинення інших етнографічних груп, обидві згадані етнографічні території виявляють чимало спільних рис і багато аналогій у звичаях, обрядах і матеріяльній культурі, що вказує на спільне походження чи сусідство в /196/ давньому передхристиянському періоді і великою мірою зумовлене прикметами самої території з її лісовим характером (»дерев’яна« культура).

З другого боку обом цим етнографічним територіям припало бути посередниками, на півночі до білорусів, на заході до зах. і півд.-зах. та півд. слов. племен. Зокрема укр. прикарпатські племена і витворені з них етнографічні групи сприйняли за посередництвом півд. слов’ян, словаків, чехів і поляків деякі зах. і півд. европейські впливи. Положені по обох боках Карпатського хребта, вони мали близьку стичність з цілою низкою племен і народів Наддунайської котловини. Багато давніх обрядів, звичаїв, предметів матеріяльної культури і духових витворів, мотивів і тем ми завдячуємо саме цьому сусідству, яке найсильніше виявилося у зах. лемків і у півд. гуцулів, що своїми оселями сягали аж по давній болгарський і румунський етнографічний терен.

Дотеперішні наук. досліди М. Дашкевича, Ф. Вовка, О. Веселовського, М. Драгоманова, М. Халанського, М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка, М. Тершаківця, Ф. Колесси й З. Кузелі чимало спричинилися до вияснення проблем цього сусідського контакту, але багато питань жде ще на остаточне вияснення.

ЗАХІДНІ (КАРПАТСЬКІ) ЕТНОГРАФІЧНІ ГРУПИ

Людність по обох боках Карпат ділиться на три, більш-менш рівні, етнографічні групи лемків, бойків і гуцулів, що від найдавніших часів укр. розселення мешкають на цьому самому місці.

Лемки. Найдалі на захід укр. території висунена етнографічна група лемків, відома на Закарпатті також під назвою лемаків. Вони живуть обабіч головного Карпатського хребта від Попраду на заході аж по джерела Сяну і Ужа на сході, вбиваючися клином у поль. і словацьку етнографічну територію (див. стор. 21). Впродовж століть вони втратили частину своєї території на користь поляків і словаків, зберігши маленькі острівці поза своєю теперішньою територією (Остурня та ін.). Більшу відпорність виявили вони супроти поляків, далеко меншу — супроти словаків; т. зв. словаки гр.-кат. віровизнання виразно вказують на своє укр. походження (див. стор. 157).

Лемки дуже прив’язані до своєї землі, до своїх звичаїв і обрядів, до своєї церкви, /197/ не денаціоналізуються і виявляють велику племінну солідарність, навіть на еміґрації в Америці. В нормальні часи перед першою світовою війною вони залюбки еміґрували для заробітків за море, але намагалися повертатися потім додому й вкладати зароблені гроші у розбудову свого господарства. За часів воєн лемки завзято боронили свою землю й витрива. ли на ній до останку. В 1946 — 48 поляки евакуювали більшість лемків до СССР, деяку частину виселили на північ, а частина загинула, обороняючи свої оселі, тому тепер на старій території лемки збереглися тільки в межах Словаччини. Лемки зберігали донедавна свій одяг (з характеристичними »чугами«), який виробляли вдома, але послуговувалися також чужими виробами (напр., чоловічі капелюхи купували з чеського Оломунця). Їх пісенний репертуар, як виявили збірки і студії Ф. Колесси, багатий і характеристичний, пов’язаний із словацьким, в давнину також із чеським, звідки перейшло чимало балядних мотивів і любовних пісень.

До лемків близькі »замішанці« на північ від м. Коросно, що самі себе називають русинами. Останньої назви вживають і самі лемки, хоч не соромляться назви лемко (від частки лем — тільки), що була також наголовком лемківської газети.

Бойки. На схід від лемків починається територія бойків, т. зв. Бойківщина, що простягається аж по Солотвинські Бистрицю і Терешву на сході. Самі бойки нерадо вживають цієї назви, вважаючи її за глузливу, а залюбки називають себе »верховинцями«, особливо в Закарпатській Україні, де назва »бойко« зустрічається дуже рідко. Півд. мешканці бойківської території на Закарпатті відомі під ім’ям »долиняни« і вважаються за найстаріших передовиків тамтешньої укр. колонізації. Хоч обидві частини бойківського терену в загальному належать до однієї етнографічної групи, в півд. групі помітна доволі велика відмінність, особливо в діялекті і житловому будівництві, де переважають іще двокамерні хати, складені тільки з сіней і власне хати.

До бойків залічуються також тухольці в околицях Сколя й Сморжа: вони говорять бойківським діялектом, але різняться типом і вдачею. Коли бойки залюбки займаються годівлею скоту, тухольці проявляють великий хист до торгівлі й були відомі перед першою світовою війною не тільки в Галичині, але й поза її межами як продавці овочів і винограду.

Бойки зберегли багато старовинних звичаїв і обрядів і чимало пережитків у матеріяльній культурі, будівництві, одязі тощо. В їх похоронних обрядах утрималися деякі риси, що втратилися вже в інших частинах нашої території (посижіння при мерці, окремі типи могилок тощо). Бойківщина зберігає ще свій дерев’яний тип хати під одним дахом з госп. будинками, старе госп. знаряддя (напр., кадовби, глиняні посудини на збіжжя), добрі зразки церков, характеристичні форми одягу й прикрас (сорочки, головне вкриття, силянки, довгі сердаки, шпоньки тощо) й деякі інші старовинні залишки в звичаях (»велика родина«, »ярмарки на дівчата«) і термінології.

Бойківський елемент виявив багато притягальної сили супроти сусідніх етнографічних груп і більше або менше опанував пограничні частини лемківської, особливо ж гуцульської території. В наслідок цього постали інтересні, але ще мало досліджені переходові смуги з первісним лемківським (верхів’я Сяну) чи гуцульським підложжям (Бистриця Надв.). На цьому ґрунті йдуть наукові спори щодо границі діялектів (див. Мова). Бойківські впливи сягають і на північ у сусідній підгірський терен.

Гуцули. На схід від бойків, аж по румунську етнографічну територію на сході і півд. сході (див. стор. 20) живуть гуцули. Цей етнографічний терен сягав у минулому поза теперішні границі, особливо на півдні і сході, й чимало втратив на користь румунського населення, що здавна виявляло тенденцію посуватися на північ і півн. захід. Передовики румунської колонізації, відомі під назвою волохів, залишили деякі сліди в гуцульському побуті та в місцевому називництві, але не втрималися на укр. території. Зате зв’язки гуцульської групи з румунами спричинилися до поширення рис /198/ балканського культурного типу, що проявляється, м. ін., в деяких обрядах, одязі та в нар. мистецтві. Ці зв’язки позначилися, в меншій мірі, і впливом укр. людности на румунське пограниччя.

Гуцули прив’язані до гір і нерадо вимандровують на доли або за море. Тільки погане економічне становище примушувало їх іти на заробітки, на деревні роботи та на жнива. Їх особливо цінили на Угорщині як вправних косарів і добрих лісових робітників та сокирників. Гуцульщина, хоч горяна, дає більше змоги займатися хліборобством, ніж Бойківщина, проте головне зайняття людности тут — плекання худоби (»маржини«) й овець і праця в лісі при рубанні, звоженні і сплавлюванні дерева. Цю складну й не цілком безпечну роботу гуцули виконують з надзвичайною вправністю і зручністю, ведучи свої »дараби« по рвучких, скелястих і вихилястих річках, Пруті й Черемоші.

Не менш вправні вони як будівничі, і майже всі старі дерев’яні гуцульські церкви, близькі до старих візантійських зразків, — це праця гуцульських майстрів.

Гуцульщина широко відома як осередок високорозвиненого домашнього промислу, зокрема різьбарства, мосяжництва, килимарства, ткацтва й ганчарства. Своєрідний артистичний смак гуцулів м. ін. виявляється в орнаментиці й доборі фарб (див. Нар. мистецтво).

Гуцульська одежа належить до того ж півд., балканського типу, що й у бойків, лемків і всього карпатського населення, але виразніша в барвах і оздобніша від бойківської чи лемківської. В подробицях вона відбігає від одягу сусідів і послугується, — принаймні так було донедавна, — власними виробами.

Гуцульщина має свій окремий тип будівництва (»ґражда«, високі дахи хат, характеристичні ґанки, розпорошені оселі тощо), поширений і в переходовій бойківсько-гуцульській смузі. Але Закарпаття в значній частині втратило вже гуцульський, гірський тип будівництва, з винятком терену над гор. Тисою.

На Гуцульщині досить добре збереглася стара обрядовість. Особливе багатство виявляють вірування, демонологія і звичаї та обряди, пов’язані з нар. календарем. Цей надприродний, фантастичний світ притягав увагу наших і чужих письменників. Досить згадати повісті, оповідання, драми й поезії Ю. Федьковича (»Довбуш«), І. Франка, М. Коцюбинського (»Тіні забутих предків«), Г. Хоткевича (»Кам’яна душя«), О. Кобилянської, Б. Лепкого й ін., а з чужинців твори С. Вінцента (напр., „Na wysokiej poloninie“ 1938) Гуцульщина — також домена опришківства, що дало велику кількість переказів, оповідань, анекдот і пісень.

Покутяни. На північний схід від гуцулів, аж по Дністер на півночі, як у Галичині, так і в Буковині лежить Покуття. Людність Покуття визначається подібними прикметами, як гуцули, особливо високорозвиненим нахилом до мистецтва (килимарство, вишивкарство, ганчарство), а великим багатством нар. духової творчости перевищує гуцулів.

Підгіряни. Далеко менше зарисовані етнографічні прикмети виявляють підгіряни, що живуть у сусідстві бойків і гуцулів на північ від них аж по Дністер. На півдні вони звичаями й обрядами близькі до бойків і гуцулів, одначе будівництвом, одягом і культурними звичками відходять від них і творять неначе перехід до середньо-галицької людности Сх. Галичини, особливо до ополян, до яких дуже зближені діялектом. Підгіряни звичайно називають себе русинами й розподіляються на менші етнографічні групи, що небагато різняться одна від одної, виявляючи тільки деякі відмінності в одежі, діялекті тощо.

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНІ ЕТНОГРАФІЧНІ ГРУПИ

Північно-західні етнографічні групи охоплюють землі обабіч Сяну від Лемківщини і території підгірян на півдні (Сянік-Перемишль, аж до півд. Холмщини на півночі, а крім того острови серед поль. території). На півдні вони зв’язані з лемківською, а на півн. сході, на схід від Яворова й Рави Руської, з опільською (наддністрянською) групою, але в самому осередку групові прикмети закріплюють за ними право на окремий етнографічний тип, відомий під назвою »долинян«. Долиняни говорять окремим т. зв. надсянським діялектом (див. Мовознавство) й відрізняються від сусідів деякими характеристичними подробицями в звичаях і обрядах (співання риндзівок), в одязі тощо. Збереглося тут старе міщанство з давнім одягом і звичаями. Взагалі ж ця цікава погранична територія дуже мало досліджена, а тепер уже неприступна для дослідів. З важливіших етнографічних підгруп можна відзначити »батюків«, що мешкають аж по Жовкву й Раву Руську, і пограничну групу на схід від Яворова — »вересюків« (від річки Верешиця).

Ополяни заселюють зах. Поділля аж по р. Стрипу, подекуди аж по Серет на сході. Вони говорять з невеличкими відхиленнями одним діялектом — наддністрянським. /199/

Подоляни. Від Стрипи починається »галицьке« Поділля, що переходить далі на другий бік Збруча й тягнеться між Дністром і Богом аж на південь від Балти. Подільський етнографічний терен виявляє чимало характеристичних для Зах. України рис у звичаях і обрядах (напр., забави при мерці) і усній словесності (напр., перекази й пісні про опришків), які невідомі вже далі на Сході України. Півн. частини подільського етнографічного терену пов’язані з півд.-волинською смугою. Поділля і півд. частина Волині виявляють характеристичну єдність етнографічного типу, не зважаючи на понад півторасторічний політичний кордон.

Волинь — сьогодні етнографічно не одностайна країна й характеризується двома наближеними між собою типами, південним, що починається в півн.-зах. Галичині й сягає по Луцьке й Рівне, й північним, що доходить аж до Полісся. І тут політ. кордон не розірвав етнографічної єдности й не вплинув на помітніші зміни в етнографічному образі та діялекті. Волинь зберегла не тільки багато старих колядок і щедрівок, але не менше церковних коляд і релігійних пісень. Тут було особливо поширене й популярне лірництво.

Поділля і Волинь знайшли зображення в нашій літературі, останнім часом у творах У. Самчука й Л. Мосендза (»Волинський Рік« 1948), що, подібно як поль, псет Ю. Словацький, захоплювалися красою Волині.

ПІВНІЧНІ ЕТНОГРАФІЧНІ ГРУПИ

Усю півн. частину України від Бугу аж по Сейм, на південь від Яселди і Прип’яті й по обох боках Десни на Лівобережжі займають півн. етнографічні групи, осілі на давніх територіях деревлян і сіверян. Вони зберегли старовинну укр. нар. культуру й тому закріпили за собою свою основну територію, тільки на самому заході не змігши опертися поль. натискові (Холмщина й Підляшшя). Холмщани не становлять окремішнього етнографічного типу: сх. частину Холмщини заселювали волиняки, а від півдня заходили долиняни.

Підляшани належать уже виразно до півн. укр. типу з його культурним і етнографічним характером та спільною в головній основі розмовною мовою, що в наук. мовознавчій літературі відома під назвою »північних говорів« (див. Мова).

Полісся і його людність. На схід від Підляшшя досить широким поясом тягнеться поліська територія, що характеризується питомим краєвидом і, відповідно до цього, своєрідною культурою (див. стор. 64 — 66, 102 — 104). Полісся, як уже згадано, зберегло багато старовинного, давню дерев’яну культуру, давній | одяг із слідами старої традиції княжої доби і широко розвинену обрядовість, яка в основі аналогічна до карпатської у бойків і гуцулів. Полісся виявляє велике багатство усної словесности, що своїм змістом і типом тісно пов’язана з звичайною загальною укр. нар. творчістю, з характеристичною термінологією про Дунай, козацтво й Україну. Полісся зберегло велике число колядок із давньою тематикою, чимало обрядових пісень, що вже сьогодні належать до пережитків, напр., »волочібні« пісні й великодні »рогульки«, та багато казкових тем, що звідси перейшли далі до білорусів, які в давнину стояли під сильним впливом укр. нар. культури й довгі століття жили в добрих сусідських взаєминах із українцями (про укр.-білор. межу див. стор. 22).

Етнографічно Полісся не цілком одноцільне, особливо сх. частини виявляють деякі відхилення, які вимагали б окремих студій. Все Полісся ділять звичайно на чотири смуги: на власне Полісся, Пинщину, Волинське й Чернігівське Полісся — для людности найчастіше вживаються означення »поліщук« і »пинчук«, але в народі відомі також численні місцеві назви.

З. Кузеля

Література: Лепкий Д. Статті про нар. звичаї і вірування (»Зоря« 1882 — 95); Kolberg O. Pokucle, I — IV, 1882 — 83; Барсов. Очерки русской исторической географии. В. 1885; Kolberg O. Chelmskie, I — II, 1890 — 91; Kolberg O. Przemyskle, 1891; Филевич Н. Угорская Русь. В. 1894; Kaindl R. F. Die Huzulen. Відень 1894; Barwiński A. Das Volksleben des Ruthenen (Österr.-ungar. Monarchie in Wort und Bild, T. Galizien). Відень 1898; Франіо І. Людові вірування на Підгір’ї (Етн. Зб. 1898, V); Шухевич В. Гуцульщина, I — V, Л. 1899 — 1908; Гнатюк В. Етнографічні матеріяли з Угорської Руси, I — VI (МУЕ 1905 — 11); Kolberg O. Wolyń, 1907; Кузеля З. /200/ Бойківське весілля в Лавочнім. Л. 1908; Назаріїв О. Етнографічна територія угорських українців (ЗНТШ 1911, т. CII); Кузеля З. Ярмарки на дівчата (ЗНТШ 1914, CXVII — CXVIII); Кузеля З. Посижіне і забави при мерци (ЗНТШ 1914 — 15, CXXI — CXXII); Кміт Ю. Похоронні звичаї і вірування у бойків (ЗНТШ 1915, CXXII); Obrębski J. Problem etniczny Polesia (Sprawy Narodowosciowe, X). Варшава 1936; Коковський Ф. Східніми межами Лемківщини. Л. 1937; Мисевич О. Укр. весільний обряд у Бойківщині. Л. 1937; Наша Батьківщина (журнал). Л. 1937 — 38; Bürgener М. Pripet-Polessie (Erg.-Heft 237 zu „Petermanns Mitteilungen“). Ґота 1939; Kuziela Z. Das ukr. Volk (Handbuch der Ukraine). Ляйпціґ 1941; Тарнович Ю. Матеріяльна культура Лемківщини. К. 1942.

Попередня     Головна     Наступна