[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 200-228.]

Попередня     Головна     Наступна

3. Матеріяльна культура

ПЕРЕЖИТКИ ПЕРЕДІСТОРИЧНОЇ МАТЕРІЯЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Успіхи археології за останні 50 років дозволили внести ясність у досі мало досліджену й покищо не підсумовану історичну етнографію України. Від неоліту на Україні тривають кліматично-ляндшафтні умови, які не відрізняються істотно від сучасних. За наявности цього ляндшафту, на Україні вже в добу неоліту складається той тип матеріяльної культури, який відтоді в певних своїх рисах (осадництво, хліборобство, скотарство, ремесло і т. д.) історично стає вихідною базою для розвитку матеріяльної культури наступних епох.

Скотарство. Степова і лісостепова смуга України, яка зонально прилучається до степових і лісостепових просторів Евразії, давала пашу для великої і дрібної рогатої худоби. Недослідженість кінцевих етапів мезоліту й початкових етапів неоліту не дозволяє покищо визначити початкові етапи приручення худоби. В кожному разі за доби Трипілля (див. Історія. Археологія) процес приручення диких степових тварин був уже завершений. Скотарство в сполученні з хліборобством визначають основну форму господарства цього періоду. Стадо складається переважно з великої рогатої худоби. Щодо способу утримання худоби, то Коломищина I біля Халеп’я (див. Історія, Археологія) вказує на селищно-загінний спосіб плекання худоби: житла селища розташовуються колом, і вільна площа-майдан у середині селища править за загін для стада, як це робиться і в інших степових смугах Афревразії (село-загін, крааль). Породи, плекані в цей період, — бики круторогі й короткорогі, bos primigenius. Наприкінці Трипілля (2 тисячоліття до Хр.) місце скотарства в загальній системі господарства, склад стада й спосіб плекання худоби зазнають істотних змін. Якщо за часів Трипілля скотарство було міцно зв’язане з хліборобством з перевагою хліборобства над скотарством в загальній системі господарства, то за нової доби скотарство набуває переважного й самостійного госп. значення; розвивається спеціялізоване молочне господарство; в складі стада місце вола-корови займає кінь, замість великої рогатої худоби на перший плян виступає дрібна рогата худоба (вівця); табунне скотарство заступає селищно-загінне. Ці зміни в складі стада відбуваються одночасно як на півдні в степовій причорноморській зоні (Усатове), так і на півночі, в лісовій смузі (Райки, Городське). Кінь, якого не знає »клясичне« Трипілля, стає характеристичною властивістю обох суміжних діб, доби енеоліту-бронзи (передскитської доби) й доби раннього заліза (скитська доба). Наступна антична епоха (V — IV ст. до Хр. — IV — V ст. по Хр.) знову знаменує встановлення зв’язку скотарства з /201/ хліборобством із перевагою в загальній системі господарства хліборобства над скотарством, як за Трипілля; в складі стада переважає дрібна рогата худоба, вівця й коза, а також свиня; у зв’язку з поширенням орного хліборобства мало зрости також плекання тяглової худоби. Доба великого переселення народів (IV — V ст.), яка приносить руйнацію культури попередньої, античної, епохи, приводить до занепаду скотарства. В наступні століття велику рогату худобу слов’яни здобувають купівлею у степових кочовиків. За звістками письмових джерел для цього слов’янського періоду кінь не характеристичний. За повідомленням Лева Диякона, лише в битві під Доростолом слов’яни виступили як кіннотники, виявивши при цьому недосвідченість і невправність. Ця відсутність коня й взагалі тяглової рогатої худоби в слов. період (VI — IX ст.) знаходить собі очевидне пояснення в системі тодішнього хліборобства, як підсічно-лісового, отже безорного і тим самим безтяглового. Згадкою Володимира Мономаха на Долобському з’їзді про »смердах, який »оре конем«, стверджується роля коня в дрібному селянському господарстві XI — XIII ст. Розкопи городищ XI — XIII ст. (Райки) засвідчують склад стада, який не відрізняється від сучасного етнографічного (велика рогата худоба, кінь, вівця, свиня).

Хліборобство з’являється на Україні з неолітом, хоч сьогодні важко вирішити, чи було неолітичне хліборобство городницько-мотичне, чи вогневе на лісових і степових пагорбах (»випалах« або »погарах«). в обох випадках воно було безтяглове. Щодо знарядь з рогу й кости, які звичайно визначаються в літературі як »мотики« й уживалися в неоліті, то вони були придатні тільки для примітивного обробітку землі. Чорноземні терени й райони заселення трипільської людности збігаються. За доби бронзи вага хліборобства супроти скотарства зменшується. За історичними згадками, орне хліборобство властиво належить до скитських часів, коли його госп. значення особливо зросло в зв’язку з розвитком експорту збіжжя (пшениця, ячмінь) до країн середземноморського світу. В V — IV ст. до Хр. продукція збіжжя набуває поважного значення; це зумовлює чимале поширення хліборобської площі й тим самим скорочення площі лісів і пасовищ. Хліборобство, високо розвинене за античної доби, в слов. період (VI — IX ст.) дуже деґрадує. Спустошення, що їх зазнала країна в століття великого переселення народів, зумовили знелюднення країни, зростання лісової площі, загальний занепад рівня матеріяльної культури (т. зв. »Роменські городища«), отже й занепад хліборобства. Збіжжя втратило своє товарове значення. Змінилася система хліборобства; замість орного хліборобства прийшло безорне й безтяглове лісове підсічне хліборобство, яке стало панівним. Посівні ділянки були розкидані на значній відстані одна від одної. На невеликих однорічних »лядах« берегових лісів сіялося переважно просо. Ця система лісового хліборобства, не потребуючи ні застосування тяглової сили худоби, ані знаряддя для оранки, при низькому рівні техніки потребувала натомість застосовання чималої кількости фіз. сили людини, наявности »великої родини«, що на Поліссі зберігалася до поч. XX ст. В XI — XIII ст. безорне і безтяглове хліборобство поступилося орному й тягловому. Ріллю орють. Розкопи в Райках під Бердичевом дали багато залізних наральників різних типів і чересел. В ужитку був дерев’яний плуг із металевим насадом-наральником і різаком. Треба думати, що в лісовій смузі за середньовіччя орне хліборобство сполучалося з підсічним. Подібність етнографічного плуга до римського засвідчує зв’язки з орним хліборобством античної доби. Спустошення XIII — XIV ст. і зменшення числа людности на Україні в цей час також і в наслідок »чорної чуми, спричинилися до зростання в XV — XVI ст. лісової площі, отже й до поширення лісового підсічного хліборобства, яке затрималося на Волині і в XIX ст.

Ремесло. Оброблення металю. Трипілля, репрезентоване розкопами Коломищини I (культура В за Хвойкою, див. Історія. Археологія), не має виробів з металю. Вони з’являються за енеоліту (Бадаки: мідні бойові сокирки). Доба Гальштату приносить початок розвитку місцевої залізної промисловости Металеве виробництво (вироби прикрас і знарядь, серпів, ланцюгів, ножів) досягає особливого розвитку за античної доби. Гуцульські пряжки з бронзи своєю подібністю до металевих виробів у культурі »піль поховань« перших століть по Хр., а також тотожність сучасної кераміки на Волині і Зах. Україні до археологічної кераміки »Черняхівського« типу з III ст. по Хр., вказують на зв’язок етнографічної культури укр. народу з часами античної доби. Розкопи городищ київських часів (ХІ — XIII ст.) засвідчили високий рівень і широкий розвиток у цей час залізодобувної й залізообробної промисловости. Залізо здобувається з болотяної руди. Специфікація окремих виробів, різноманітність типів (наральників, кіс, рибальських гачків, замків і т. д.) вказує на високий рівень техніки. З надзвичайної різноманітности залізних знарядь, призначених Для оброблення дерева (городище Княжа гора під Каневом на Росі), можна зробити висновок про ступінь розвитку деревообробної промисловости в усіх її ділянках. Відкриті в Райках кліті-майстерні для виробу хрестів-енколпіонів (нагрудних хрестів) і каблучок вказують, що виробництво й дрібна торгівля хрестиками й прикрасами зосереджувалися в городищах і князь-володар городища виступав у цей період (XI — XIII ст.) не тільки як носій влади й адміністратор, але й як підприємець, промисловець і крамар. Татарські спустошення в XIII ст. і спричинене ними збільшення площі лісів дозволили в наступні століття, за козацьких часів (XVI — XVII ст.), розвинутися галузям промисловости, зв’язаним із лісом, як зокрема поташні буди, залізодобувна промисловість (рудні), сліди чого виразно збереглися в топонімічній номенклатурі селищ. Провадиться інтенсивна експлуатація лісів, болото дає руду, ліс — вугілля, ріка творить енерґетичну базу, збезземелене селянство постачає робочі руки, ріки гатять, щоб, утвопивши греблю, одночасно поставити млини, які працюють силою падіння води, й обернути водний резервуар у рибний став. Звідси розквіт у ці століття ставкового рибного господарства й наявність великої кількости риби. В великовласницьких земельних господарствах, які є складними комбінатами, хліборобство міцно пов’язується з різними ділянками мануфактурної промисловости. Рудні на Україні залишаються до середини XIX ст., коли інтенсивне Зростання промисловости й хліборобська експлуатація лісів призвели до виснаження лісових запасів, кам’яне вугілля витиснуло деревне, а розробіток залізорудних гірських покладів Криворіжжя й ін. зробив нерентабельним використання місцевої болотяної руди.

Осадництво. За часів Трипілля поселення мали здебільше відкритий характер; вони розташовувались на узгір’ях і в долинах. Долинні поселення, як і сучасні етнографічні, тяглися уздовж малих річок за одновуличною системою, з тією відміною від сучасних селянських садиб, що коли в останніх хату від річки відокремлює левада, город і двір з господарськими будівлями, то за трипільських часів у долинних прирічкових поселеннях хату ставили безпосередньо на березі коло води. Найкраще розкопане трипільське селище на Коломищині I показало, що житла розташовувалися не лише в долинах уздовж річок, але й на узгір’ях і саме колом, при чому незабудований центр поселення правив за загін для худоби. Селище на Коломищині І складалось з 30 — 40 житлових будівель; воно не мало окремих подвір’їв. Селище становило собою цілість як сукупність жител; селище було одночасно двором, і двір правив за загін для худоби. Поблизу великих житлових будинків стояли малі будівлі госп. призначення. При кількості людности в Коломищині до 300 — 500 осіб і при відстані одного заселеного пункту від другого до 3 км густота заселення Лівобережної України в цей період /202/ мала бути досить велика. Звичайно будівлі за Трипілля визначають як будовані з глини, але це не точно. Житла на Коломищині будовано з грубих плах, поставлених сторч і обмазаних ззовні і зсередини глиною. На півдні в безлісних місцевостях (Володимирівка на Уманщині) хати будували не з дерев’яних плах, а з пруття, обмазаного глиною. Житла звичайно дводільні й многодільні (3 — 4 діли). Печі будовано на підвищеннях із глиняних вальків з припічними підвищеннями-лежанками; долівка — з глини. В наступний період, за доби енеоліту й бронзи, з’являються городища на високих берегових відрубних кручах, і цей тип поселення заступає селища трипільських часів. Цей тип мілітарного, військового поселення існує й за скитських часів, коли городища досягають дуже великих розмірів (напр., Нільське городище 25 км за обводом) з розвиненою системою валів і фортифікаційних споруд. Поблизу укріплених городищ розташовуються відкриті поселення хліборобської людности. Відкриті поселення з житлами, будованими з пруття й глини, властиві середньому Наддніпров’ю в V — IV ст. до Хр. — IV — V ст. по Хр. Над дол. Дніпром у цей час з’являються муровані міста, оточені кам’яними стінами й вежами (Бізюкове городище, Козацька Миколаївка). Для середньовіччя (VI — XIII ст.) типові городища з земляними валами, збудованими за дерев’яними конструкціями (рубані кліті заповнені глиною). Житла, розташовані колом, входять у систему фортифікаційних споруд; житла двоповерхові, нижня кімната править за комору. Середина городища незабудована. Земляні вали деяких городищ обкладені кам’яними плитами (Пліснесько б. Бродів, можливо Райки). Поселення »смердів« розташовані на рівнині поза валами городища, житла в цих селищах — землянки. Початково місто зростає не через поширення площі городища, а через збільшення кількости городищ, побудованих на сусідніх горах (Київ, Городське і т. д.); лише пізніше, засипаючи рови, що відокремлюють окремі городища-гори, утворюють широку площу для міста й дають початок місту в новішому розумінні цього слова. Окремих дворів і вулиць городища архаїчного типу (Райки, Городське) не мають; городище одночасно становить собою двір. Пізніші городища (напр., Вишгород) розділяються на окремі »кінці«, утворюючи вулиці й тип плянування, властивий пізнішим містам. В городищах архаїчного типу ремісничі кліті не відокремлені, — вони входять у загальну систему житлових і фортифікаційних клітей (Райки).

В. Петров

ГОСПОДАРСТВО

Нар. господарство з погляду його видатности, економічної ваги і нац. організації розглядається далі в розділі Нар. господарство, географічний підхід відзначений у відповідних місцях відділу Людність (Соціяльно-професійний склад людности, стор. 137, Осадництво, стор. 100) і т. ін. Етнографія цікавиться господарством з побутового погляду, ставлячи в центр уваги форми зайнятости людини й людських об’єднань у госп. діяльності, вплив господарства на звичаї і духовість народу й навпаки. Поскільки фабрична праця не має в собі нічого специфічно-укр., дальший виклад зосереджений на госп. діяльності, зв’язаній з сільським гос подарством і ремеслом.

Нар. господарство в цьому відділі подано в головних рисах за станом наприкінці XIX ст. із чисто, етнологічного погляду. Зображуються тут особливо характеристичні прикмети матеріяльної культури в укр. господарстві, при чому підкреслюється форми, предмети й явища, що стоять на межі пережитків або в подробицях стають уже пережитками.

Такий підхід був зокрема потрібний з огляду на те, що останні десятиріччя, особливо від першої світової війни, сильно змінили побут укр. народу і його матеріяльну культуру під впливом нових форм життя і господарства. Теперішній стан ще пливкий і остаточно не зформований, і ми його розглядаємо окрема в розділі Зміни в побуті за останні часи і відповідно в ін. розділах етнографії.

З усіх родів госп. діяльности в житті укр. народу найбільше значення мало і великою мірою досі має хліборобство. Ще до 1930 р. 90 % українців працювали в сільському господарстві, а наприкінці XIX ст. навіть 95 %. З хліборобством як осередком пов’язані допоміжні госп. зайняття — мисливство, рибальство, бджільництво, лісові праці, що їх більша чи менша вага залежить від географічних особливостей терену. Укр. народ — це народ старої і високорозвиненої хліборобської культури, а вже на цю основу нашаровуються інші його культурні надбання.

Збирання сировини зосереджувалося і зосереджується на Україні коло хліборобства й почасти скотарства (рибальство й мисливство втратили вже своє давніше значення) і зберегло багато пережитків: ще досі збирають і споживають дикі рослини, ягоди й овочі; »лопуцьки«, »козельці«, »калачики«, »рогіз«, »біле латаття«, »щавель або квасок«, рідше (на Волині) хміль, хрін, деякі роди папороті й »манну«; /203/ крім ягід (суниці, черниці або афини, бруснички, камінки, малини й ожини), їдять також овочі ялівцю, черемхи, калини, горобини, тернини і т. д.; крім лісових горіхів, »букви« (особливо в Галичині) й жолудів (на Поліссі), збирають гриби, подекуди надтинають березу та смереку, щоб пити сік.

Мисливство збереглося найбільше в Карпатах і на Поліссі, де в техніці лишається багато примітивних форм, напр., »підходження« і »під’їждження«, »маскування«, »полювання з заманкою« (на Поліссі), »ваблення« (на Гуцульщині) тощо. Із ловецького знаряддя відомі примітивні палиці, довгі киї або батоги з кульками (при полюванні на дрохви), на Гуцульщині »кріси« й »пушки« домашнього виробу. Прикметні всякі »доли«, »пастки«, »самоловки« й »сільця«, що їх у лісових теренах ставлять на дикі звіри. Сюди належать ловецькі ями: »вовчі доли« (на Поділлі), »вовковні« (Гуцульщина й Буковина), »западниці« (Гуцульщина й Полісся), далі самоловки: »слопи« й »слупці« на ведмеді, »заруби« (на Закарпатті), »зазуби« на лисиці, »підколодви« на куниці, »ступиці«, всякі сільця, »склепці« і »сіті«, ориґінальні гуцульські »сільця« на ведмеді (мал. 144). Особливо різнорідні способи полювання на птицю. Перепелиць і куріпок ловлять сітями, качок ловлять на волосяні петельки, причеплені до міцного шнура, що його вміщують упоперек річки. Правні приписи чимраз більше обмежують мисливство.

Рибальство має ще чимало давніх примітивних способів ловити руками, звичайними кошиками й примітивними »хватками« й »підсаками«, себто малими сітками на довгому держаку (мал. 145). Цікаве рибальське знаряддя: »вудки«, »живодіри« (гаки на довгих »остивнах«), »переміти« (довгі шнури з навішаними гачками), »кармаки« (із комбінованих переметів) і тризубі ості або »сандоли«, якими гарпунують велику (сомів і коропів) і середню рибу на Гуцульщині (мал. 146). Річки загороджують »їзами« й »гардами« та »лісами«, при устях кам’яних, паликових чи лозових перегородок ставлять крутяні »ятері« (мал. 146), або т. зв. »коти«, »кітці« (мал. 147), або нарешті т. зв. »вершки«. На Озівському морі ловлять кефаль т. зв. »чеканками« або »доріжками« з оситняку. Між сітями (»неводи«, »бредні«, »волокуші«, »матуни« та ін.) є багато старих примітивних типів півд. походження (мал. 148), поширені на зах. укр. землях »підклади« (мал. 146) або »крошні«, що прийшли до нас із Заходу. Рибальство має особливе значення над Озівським морем, у гирлах Дунаю, в чорноморських лиманах, на озерах, в околицях Дніпра, Десни, Дону тощо.

Скотарство зазнало в останні десятиліття поважних змін, але, крім карпатських гуцулів і бойків, має тепер у нар. господарстві більше допоміжне значення при хліборобстві.

В давнину скотарство мало більшу вагу, особливо в степових частинах півд. України, де ще в 60 — их pp. XIX ст. скотарство переважало хліборобство й звідки приставляли ще багато вовни для мануфактурних фабрик. Старі реєстри (напр., реєстр худоби, сконфіскованої у Кальнишевського та ін. старшин Січі 1775 р.) виявляють велике багатство худоби — коней, волів, овець тощо. Найбільше плекають на Україні »худобу« (корови й воли), що грає ролю і в нар. господарстві і в нар. побуті у звичаях і в обрядах (худоба »говорить« на Свят-Вечір, мерців везуть волами і т. д.). Худобу (інші назви: »скотина«, »маржина« в гуцулів, »свята тваринках в поліщуків) /204/ плекають не на заріз, а на тягло, для молока та гною. Вівчарство розвинене було особливо в Карпатах, на Покутті й Поділлі (раса короткохвоста), в Басараби и на Наддніпрянщині (довгохвоста раса, т. зв. »чушки«), кіз годують у Карпатах і на Поліссі.

Коней уживали, крім Гуцульщини, менше, лише з пол. XIX ст. почали брати коней до тягла замість волів: давніше по всій Україні орали й волочили волами відмінно від нім. колоністів і росіян, що залюбки вживали коней. За больш. часів скотарство в індивідуальних селянських господарствах занепало й набрало інших форм.

Скотарство найкраще розвинене на Гуцульщині й Бойківщині, де існують пережитки кочовницького скотарства (»полонинське життя«). »Маржину« з цілого села або з кількох осель виганяли вже з початком травня на »полонини«, на »веснування«, під проводом вибираних »ватагів«, зберігаючи багато старих звичаїв та обрядів: »полонинський ход«, святкове відкриття »стоїща« і »стаї«, перше запалення живого вогню »ватри«, обрядовий перегін скоту через »гарячу головешку«.

Восени (28. VIII або 21. IX) відбувалося »розлучіння«; гасили »ватру« й сходили на »доли« з виробленими за літо »сирами«, »баранами«, »будзами« і здавали, на основі карбованих на весні »ревашів«, усю »маржину« господарям. Поза Прикарпаттям скотарство плекали в ширших розмірах тільки у степовій смузі, на Катеринославщині, Херсонщині й Кубані, із сх. типом (до першої світової війни) »чабанів« із »гаманом« на поясі, з довгою палицею з гаком на кінці, т. зв. »ґирлиґою« й »чабанськими гарбами« з харчами й приладдям або дерев’яною будкою на колесах. Худобу годують добре й готують для неї на зиму сіно, солому й овес, тримаючи її окремо в »стайнях«, »оборах«, »загородах« та »хлівах«. У госп. звичках, у назвах »кликання« й »відганяння« домашніх тварин українці зв’язані з півн.-зах. Европою (Литвою, Латвією, Німеччиною) та півднем. Домашню птицю плекали колись у чималих розмірах, сьогодні — найбільше курей, гусей і качок, особливо на Волині та на Чернігівщині. Поширене також, особливо в Зах. Україні, плекання голубів, для них роблять »голубники« з соломи. Бджільництво сильно підупало, але останнім часом знову віджило. Сильного удару завдали йому колективізація і війна. Старі »бджільні дупла« й »колоди« на деревах, т. зв. »борті« з »плетями« й »лазивами«, »одрами« від ведмедів і »лавочками« трапляються ще й досі в лісах півн. України (мал. 152); бувають ще й старі переносні вулики (»колодки«), відомі під назвами »стоянів« і »лежаків« або »лежнів«. На зиму вулики переховують у коморах, »стебниках« і »омшаниках«. В останні часи прийнялися й модерні типи вуликів (напр., »укр. вулик«).

Хліборобство. Головним зайняттям українців здавна було і є тепер хліборобство. Давній спосіб здобувати ріллю корчуванням лісів (»підсічна система«), що ще досі відомий на півночі України та в Карпатах (»погар«), чи »переложну систему«, яка в першій пол. XIX ст. була ще панівною в степах України, а нині залишилася ще подекуди на сх. Передкавказзі, змінила т. зв. трипільна система, яку останнім часом заступає плодозмінне господарство (докладніше в розділі. Нар. господарство).

На Україні плекають усі важливі роди хлібних і культурних рослин, особливо /205/ пшеницю (в багатьох відмінах), жито (цією назвою визначали давніше всяке зерно), просо (на Поліссі — бер), ячмінь (особливо на півночі, м. ін. і шестирядний), овес (східній і низький, особливо в горах), в новіші часи сочевицю, горох і біб, що колись поряд збіжжя були підставою хліборобського господарства, а тепер поступилися місцем картоплі, далі мак, ріпу, коноплі й льон (на півночі), з новіших культурних рослин гречку, кукурудзу, квасолю й картоплю, цілий ряд городніх рослин: часник, цибулю, буряки, капусту й огірки, що відіграють важливу ролю в харчуванні, дині, кавуни, гарбузи, редьку і т. д. Останнім часом плекання культурних рослин значно поширилося (хміль, тютюн, виноград). Дуже улюблена віддавна на Україні садівництво, якому на відміну від півн. сусідів присвячувано велику увагу. Кожна хатина мала біля себе »садок«, в якому залюбки плекано яблуні, груші, вишні, черешні, сливи й волоські горіхи. Сад грав чималу ролю і в нашій обрядовості.

Найстарішим госп. знаряддям на Україні був, як вище згадано, рід »мотики«, сліди якої збереглися до недавніх часів. Дальшим розвиненішим знаряддям було »рало« (мал. 142), складене з жердки, »стебла«, »грядка« й »кописти« та »ральника«. Воно зберігалося де-не-де до кінця XIX ст. (на Поділлі у формі, близькій до болгарського »орала«) і перетворилося в новіші часи на окреме »боронне рало«. Із рала створилася, мабуть, на Україні (не давніше XIV ст.) »литовська соха«, знана досі в півн. Україні. Питоме укр. хліборобське знаряддя — це воловий плуг (мал. 153) (згадується в початковій хроніці вже під 981 p.), що дуже нагадує староримський колісний плуг (currus). Він чотирикутній із характеристичним »полозом« та »колодкою«, на яку кладуть леміш, він зберіг по всій Україні, як і ярмо (мал. 154), одностайну укр. термінологію. Тільки півн.-волинське ярмо відрізняється від загальноукр. типу своєю довжиною й нагадує південнослов’янське. »Скородили« чотирикутньою бороною (мал. 155) з перехресними перекладинами для зубців; на півночі України зберігався ще старий тип із »калачиками« та вплетеними зубами, т. зв. »волокуші« й »суковатки«.

Перші хліборобські роботи — орання й сіяння. З ними зв’язана сила старих обрядів (»заорювання«, »перша скиба«, »засів« й ін.). До орання вживали давніше волів, останнім часом переважали вже коні. В половині червня починається готування до »косовиці« або »сінокосів»; відомо їх три типи: 1) північний лісовий та луковий (на Волині, Чернігівщині й по обох боках Десни), 2) степовий і 3) гірський. На півночі косять скоро й »волочать« у »стоги« й »повітки«, на заході — в »обороги« з рухомими стріхами (мал. 157). На степах сінокоси, на які виїздили подеколи на кілька тижнів, відбувалися під кермою »отамана« з невідмінним /206/ »куренем« та »кабицею« й кінчалися »ведмедицею« або »покосарщиною«. Косили двометровими косами — »литовками«. На Гуцульщині сіно складають на »острови« й пересушують на »остров’янищах« із »поденами«. В болотяних місцях, особливо на Поліссі й на дунайських плавнях, косять за старим звичаєм зимою, коли вода замерзла. Зимою збирають також »шувар« і »трощу« із ставків і малих озер.

Жнива на Україні жіноча робота, тому й »зажин« (обрядовий початок жнив) робила жінка. Збіжіжя жали звичайно »серпами« (значно круглішої форми, ніж у сусідів), особливо пшеницю й жито; ячмінь, овес, просо, гречку й інші роди збіжжя косили косами, прив’язуючи до коси рід грабель, так звані »грабки«. На півдні України часто виїздять на косовицю на кілька тижнів. Снопи складають у »копи« (60 снопів) і »полукіпки« (30 снопів), при чому і копа і полукіпок мають по два снопи більше, бо один сніп кладеться на землі, один зверху, місцями у »клані« (Буковина), у »п’ятки«. Цей останній спосіб дуже старий, зберігся він тільки в українців і почасти в білорусів. Давніше снопи сушили, як досі в гуцулів, на »остров’янищах«, у півн. Україні ще досі вживають для цього »овини« або »осеті«.

Молотили звичайно на »току«, »гармані« або в »клуні« (»стодолі«) »ціпами« (мал. 159), що складаються з трьох частин: »ціпила« або »ціпилна« (1½ м), »бича« або »бильня« (75 — 95 см) і »капиці«. Укр. ціпи — це окремий тип, наближений до мекленбурзького й римського, відмінний щодо форми, як прикріплений билень, від білор. і російських. Молотили ще й так: 1) обмолочували праничками або довбеньками, 2) гарманили кіньми, возом або »котком«, у Басарабії — окремими санками »диканами«, а на Кубані »м’ялками«. В сучасних умовах, особливо на рівнинних теренах, ці процеси механізовані.

Готування й переховування їжі. Важлива справа — переховування харчів на зиму. Збіжжя за добрих часів тримали в дерев’яних »скринях« або великих »закромах«, чи »засіках«, по коморах або шпихлірах: у горах в Галичині, на Поліссі й на Волині вживали ще донедавна /207/ »кадовбів« із видовбаних пнів. На півночі збереглися ще т. зв. польові або столові шпихліри на помостах, подібні до гуцульських »стогів« на підвищенні.

На півдні України й на Покутті ставлять ще окремі плетені »коші« різного типу, »солом’яники«, »кошниці« (на кукурудзу) та ін. На Полтавщині й Чернігівщині не тільки збіжжя, але й квашену капусту зберігали в лійкуватих ямах, повиліплюваних глиною і викладених корою й соломою (мал. 160). Картоплю й буряки окопують і забезпечують на зиму. Збіжжя, солому й сіно складають на зах. землях і в горах під чотиристовпні »обороги« з рухомим дахом, м. ін. відомі і в сх. німців, литовців та естонців. Рибу, городину тощо квасять, сушать примітивним способом на вітрі, на сонці або над вогнем.

Готування страв вимагає великої дбайливости. М’яса, крім свинини і виробів з неї, їдять на Україні небагато, загалом не їдять конини. На свята й принагідно їдять печене, смажене й варене, на півдні також м’ясо, смажене на жару (баранина). В’ялене м’ясо (пастрама) вживають тільки на півд.-зах. пограниччі, вуджене м’ясо поширене більше. Телятину їдять рідко. Птицю варять звичайно в юшці або в борщі, а смажать на сковороді, деколи навіть на гарячому попелі. Сирої й мороженої риби не їдять. Городину їдять, здебільша, варену, припечену або й квашену (капуста, огірки, буряки, гриби); горох — теж сушений; сирими їдять цибулю, часник, моркву, редьку, ріпу; лузають насіння (здебільша — присмажене) з гарбузів і соняшника. З рослинних страв залюбки їдять кашу, себто зерна гречки, проса й ячменю, рідше пшениці (для обрядових страв).

Велике значення в хатньому господарстві має вогонь (його вживають і обрядово: »ватра«, »підкурювання худоби«, палення »дідуха«, великодні й святіванські вогні, при пологах і на весіллі і т. д.). Ще досі його на Гуцульщині часом, коли бракує сірників, добувають »тертям або верченням«, а частіше (і на Поділлі) викрешують »кресалом« або »кресивом« об кремінь. Розпалений вогонь звичайні« бережуть, щоб не погас, на »припічку»; палять на лісових теренах дровами, на степах і на півдні України соломою, лепехою, на сході України сушеним гноєм, т. зв. »кізяком«. На відкритих місцях не варять, хібащо в карпатських околицях та в степу (»кабиці« мал. 161).

Найважливіший предмет харчування на Україні — хліб. Щоб дістати добре борошно, зерно пересівають решетами й ситами й дають його до млина. Млини (згадуються на Україні вже в XIII ст.) звичайно »водяні«, на Дніпрі, Десні тощо — »наплавні«, на півдні й сході — вітряки, на Гуцульщині бувають ще й ручні. Назви складових частин млина скрізь /208/ однакові з дуже незначними відмінами. Новішим типом млина є »вітряки«, майже однакові на всій Україні: старіші стоять на рухомому колі й можуть повертатися

відповідно до вітру, в новіших, голляндської системи, повертається кругом тільки дах вітряка з крилами, яких звичайно

буває чотири. Для домашнього вжитку ще й досі вживають »ручної« й »ніжної ступи« (мал. 165, 166), де »опихають« просо, гречку, а часом і ячмінь на крупи, та ручних »жорен« різних ориґінальних типів. На ступі »опихають« також пшеницю на кутю, що вказує на старовинність цього прилада. На жорнах (мал. 166) дружки молодої обрядово мелють борошно для весільного короваю (мал. 167). Хліб печуть із квашеного тіста на листках або солом’яних кружках »бохонцями« в печі (»черени«), але знають і примітивні форми з прісного тіста (без соли), печуть його на вугіллі або гарячому попелі (»коржики«, »шулики«, вівсяні пляцки, »ощіпки«, »паляниці« і т. д.).

Інші роди печива: »перепічки« з квашеного тіста, »млинці« з прісного, »бублики«, »пироги« та всякі обрядові хлібці. Їдять здебільше чорний житній хліб, на півдні й сході пшеничний, у горах — вівсяний, на Покутті, Буковині й Басарабії — »кулешу« (мамалиґу) з кукурудзи.

Укр. кухня була в нормальні часи доволі різноманітна. Звичайно вживалися такі страви: різні роди »борщу« і »юшок«, »капцету«, »толокно« (з гречаної муки), »голубці« (з капустяних листків з кашею й м’ясом), »вареники« (на заході України »пироги«), начинювані картоплею, сиром, капустою, пшоном або м’ясом (»галуни«), »галушки« (з гречаного або пшоняного тіста), »затирка«, »стиранка«, гречана й пшоняна каша, »узвар« (із сушених овочів), кисіль, кутя (на Різдво). Як омасти вживають: соленого сала, олії (витисненої /209/ олійницями з зерен соняшника, рижію, конопель і льону), або т. зв. »соку«, рідко масла, яке б’ють, а не відтоплюють, і сиру. З мінеральних продуктів залюбки вживають соли; в давнину її привозили з Галичини (»цісарська«), з Румунії (»земляна-окницька«) та з Криму (»кримська«). Їдять звичайно чотири рази на день: »снідають«, »обідають« (перед полуднем), »полуднують« (підвечірок між 12 і 16 год.) і »вечеряють«. Звичайний харч різниться відповідно до теренів і клімату. П’ють, крім води, »сирівець«, незаварений хлібний квас, огірковий і рідше березовий квас, рідше »бражку« й »мід«. Відомі також усякі »наливки« й »запіканки«.

Загалом перед першою світовою війною на Україні харчувалися добре, зокрема на вході України, де були більші достатки й люди могли користуватися чималими прибутками власного господарства. Особливо »ситне« було хутірське життя.

Від нормального харчу дуже різнилася їжа на свята та храмові празники, напр., на Свят-Вечір, Щедрий-Вечір, Різдво, Великдень тощо. Про це згадуємо в іншому місці, при розгляді календарних звичаїв. Особливий характер мали прийняття на христинах, весіллях, похоронах і поминках. Тут, зокрема на весіллях, народ не жалів видатків на харчі, бо треба було почастувати не тільки рідню, але й ціле село.

На окрему увагу заслуговує життя сільських священиків і дрібних поміщиків, що жили дуже заможно, дотримуючись при тому нар. кухні, тільки в кращому вигляді.

Засоби сполучення. Невеликі тягарі (відро з водою, глечики, кошики) носять у руках, тяжчі носять на плечах (коромисло з відрами), а дуже важкі речі — на спині (мішки з борошном), при чому в горах користуються »петельками«, »цапарами« і »ключами« з »наріжниками« та »коромислами«. На голові тягарів не носять, більші тягарі перевозять за допомогою тяглової худоби, головним чином коней. Особливо в горах на коней навантажують »сакви« чи »бисаги«, перевозячи молоко тощо. Немовлят носять виключно на руках, подекуди спереду на обрусі.

Найдавніший засіб пересування запряженою худобою — це »волоки« або »дрючки»; їх звичайно в горах причеплюють до примітивних »санок«, »корчуг« (на Гуцульщині) та »копаниць« (на Покутті), подібно до сх.-укр. »ґринджол«. /210/ Головний засіб перевозу — чотириколісний »воловий« або »кінський« віз, що буває різний як до величини; найтиповіша невелика форма воза на Лівобережжі, правобережні »хури« й »фурманки« довші й глибші. Драбинясті, збіжжеві вози — »гарби«, »літерняки« (мал. 168). Чумацькі вози, »мажі« (мал. 169), вже перевелися. При всій різнорідності форм укр. воза, його будова однакова так само, як і назви складових частин. В упряжі можна зауважити різницю між лівим і правим берегом Дніпра. На лівому всі кінські вози мають голоблі й дугу, дишель тільки — волові, на правому — знають для цих возів дишлі без дуги, замість »хомута« — »шлею«. При воловому запрягу вживають, за винятком півночі, тільки ярма з »підгірлицею«. Зимою уживають саней (мал. 170), що колись мали ширше застосування (пор. обрядове вживання саней до похорону). Сани »ґринджоли« бувають усякої величини, іноді відповідно оздоблені різьбою й кольоровими малюнками. Для водяного сполучення вживають »пліток«, »сплавів« та »дараб« (мал. 66), а далі різнорідних човнів від однопневої »душогубки«, довбанки до великих »байдаків«. Відповідно до форми, величини й призначення човни мають різні назви: »каюки«, »обшиванки«, »липки«, »дуби«, »шаланди«, »литвини«, »берлини«, »гиляри«, »байди«, »кози«, »кізки«, »баркаси«, »фелюги« та ін. Через ріки перевозили поронами, себто помостами на двох дубах чи байдаках, що пересувались з берега до берега за допомогою прикріпленого на бльоках мотузка. На великих ріках порони пересувалися за допомогою 6 — 7 пар весел та стерна.

РЕМЕСЛО

В давнину кожен намагався знати головніші ремесла, щоб без чужої помочі виконати найконечнішу техн. працю в господарстві. Зокрема кожний розумівся на земляних і дерев’яних роботах і знав, як будувати собі хату й ладити звичайне хатнє та госп. знаряддя, вози й сани.

Будівництво, теслярство, столярство, колісництво, стельмаство й ложкарство були в давнину в примітивних формах тісно пов’язані з господарством і в цьому вигляді вони ще в XIX ст. зустрічалися в важко приступних теренах Карпат і Полісся (рештки старої »дерев’яної культури«).

Початки фахового ремесла, розрахованого на чужі потреби, належать до княжих часів, а в деяких ремеслах вони старіші. Постає спеціялізація, і ремесло стає головним зайняттям і набирає щораз досконаліших форм. Деякі ремесла досягають навіть чималого розквіту й не тільки конкурують з ремеслами сусідніх країн, а й дістаються своїми виробами за границю. Принаймні вже давнину Україна славилася ткацькими й ганчарськими виробами.

В окремих випадках цілі села цілком або великою мірою переходили на те чи те ремесло — ганчарство, ложкарство та ін. Техн. рецепти спадково передавали з покоління в покоління в межах родин або села. Поза цим здавна плекали ремесла по містах. /211/

Багато ремесел досягло в таких умовах мист. досконалости, а видатніші майстрі давали високовартісні з мист. погляду вироби. В багатьох випадках нелегко провести межу між ремеслом і нар. мистецтвом, — особливо в ганчарстві, вишивкарстві, дереворізьбі тощо. Тому такі ремесла будуть докладніше розглянуті в розділі Нар. й ужиткове мистецтво.

Головніші ремесла, як теслярство, бондарство й ткацтво, були місцевого походження; на це, крім історичних вісток, вказує термінологія відповідного ремісницького приладдя. Деякі ремесла в вищих формах зайшли до нас від сусідів, що теж лишило слід у відповідній термінології.

В новіші часи в цьому напрямі постала деяка диференціяція; деякі ремесла далі плекають наші ремісники, деякі опинилися взагалі в руках чужинців або заступлені у нас дуже слабо.

Ремесло не знайшло в наук. літературі великого інтересу, бо головна увага дослідників була звернена на мист. ремесло чи ужиткове мистецтво. Ця література зачіпає однак і розвиток ремесла на Україні, й туди відсилаємо читачів Енциклопедії. Крім згаданих в іншому місці праць Ф. Вовка, Д. Зеленіна, А. Фішера й К. Мошинського і монографічних збірок В. Шухевича й О. Кольберґа, слід тут згадати низку розвідок, уміщених в »Матеріялах до укр. етнології«.

Земляні роботи відомі на Україні з дуже глибокої старовини. Вони досі звичні кожному укр. селянинові, що зручно орудує »заступами«, »лопатами« чи »рискалями«, добуваючи глину чи пісок, копаючи криниці чи виліплюючи »вальки« та »лимпачі« для глиняних будинків.

Надзвичайно цікава й широко розвинена нар. техніка оброблення сировини: дерева, кори, лози, конопель, льону й вовни, кости, рогу, шкіри, металів, каменю, глини тощо (докладніше див. Нар. мистецтво). Найдавніше дерев’яне ремесло — теслярство, зв’язане з будуванням хат і церков (див. Нар. будівництво). Доволі поширене стельмаство, столярство, колодійство (колісництво), бондарство, ложкарство й токарство.

Лісові роботи. Одним із найдавніших ремесел, якщо його можна так назвати, було здавна рубання і заготівля дерева. В давнину лісів було більше, і деревні роботи мали ширший розмір, ніж сьогодні, коли більша частина України бездеревна; вони зберегли своє старе значення головне в Карпатах, на Волині й Поліссі. Рубання дерева всюди взимку проводять звичайним способом за допомогою сокири й пилки або й самої пилки. Зрубане дерево обрубують від гілляк і залишають до відповідного часу, щоб скотити його при нагоді для дальшого транспорту. В Карпатах для цього будують окремі дерев’яні жолобки, т. зв. »ризи«, якими спускають стовбури до річки; звідси збивають їх у »дараби« й транспортують водою далі. На Поліссі й на Дніпрі дерева відвозять до річок, де їх також зв’язують у »плоти«. На долах дуже часто розрубують стовбури на призначені більші »кльоци« або навіть розпилюють їх на /212/ дошки й бруси. »Дараби« звичайно зв’язують »вужівками« з гнучкого гілля або коріння шпилькових дерев, часом збивають іще дерев’яними поперечками й роблять керму, якою орудують при сплавлюванні досвідчені »керманичі«.

Теслярське ремесло тісно пов’язане з дерев’яним будівництвом, що сягає передісторичних часів і збереглося в лісових околицях досі. Термінологія теслярства по всій Україні однакова. Вона виявляє деяку подібність до термінології півд. і зах. слов’ян і, як саме будівництво, помітно відрізняється від рос. Диференціяція теслярського знаряддя взагалі невелика, і тільки лісові території відрізняють різні типи сокир, як сокира, барда, топірець, бардаш, теслиця, тесличка тощо. Подекуди запанувала фабрична сокира.

Дерев’яні вироби досить різнорідні. Крім дрібних дерев’яних виробів домашнього посуду, м. ін. ложок, колотушок, тарелів, чарок, лопат тощо, слід згадати особливо вироби бондарські, що відомі від передісторичних часів і згадуються в найстарішому літописі та в інших давніх пам’ятках староукр. письменства.

Бондарство дуже поширене й улюблене ремесло на Україні; воно визначається великою ориґінальністю виробів і техніки та місцевою термінологією слов. походження. Пази, що їх вирізують у клепках, куди вставляють краями дно, звуть у нас »уторами«, а дерев’яний циркуль — »розмірячем« або »шестернею«. Найделікатнішою працею в бондарстві вважається вирізування уторів; це роблять за допомогою особливого кривого струга (»уторника«). Дуже складна частина праці — знайти розміри дна; це вимагає великої вправности. Коли це зроблено, бондар вкладає до »лисиці« (станка) раніше заготовлені дошки, затискає їх клинами й виводить на них розмірячем коло, по якому й випилює дно. Обручі давніше робили також із дерева, тепер їх звичайно купують готові з металю. Бондарство найбільша поширене в лісових місцевостях, особливо на Чернігівщині, Волині та в Галичині.

Бондарські вироби дуже різнорідні й де в чому характеристичні для України. Назви бондарських виробів також місцеві укр. (»барило«, »балія«, »діжа«, »діжка«, »жлукто«, »зрізок«, »коновка«, »мазниця«, »ряжка«, »цебер« і ін.) й мають мало спільного з рос. Деякі бондарські назви чужого зах.-евр. походження, як. напр., »коновка« (коновь), »цебер«, »кадь«, але вони давно, ще кілька століть тому, дісталися до бондарської термінології, вказуючи на тісний зв’язок укр. матеріяльної культури з Зах. й Півд. Европою.

Стельмаство. Те саме відноситься й до стельмаства, себто до виробів возів, де помітний нім. вплив на термінологію, особливо залізних частин (як »рихва«, »линва«, »нют«, »урвант«, »стельвага«, »люшня«). Номенклятура дерев’яних частин місцева й вказує на традицію самостійного старовинного ремесла.

Кори вживають тепер тільки для примітивних виробів (»козубів« і »рогіжок«), лико йде на півночі для виробу »личаків«.

Важлива сировина — коноплі, льон, з яких, як і з вовни, прядуть нитки й тчуть полотно, матерії, килими і т. ін.

Ткацтво існувало на Україні від доісторичних часів. Воно поширене на всій /213/ Україні й послугувалося майже до кінця XIX ст. своєрідним архаїчним приладдям (»прядка«) та місцевими станками, »верстатами« або »кроснами«, які, зокрема на Полтавщині й Чернігівщині, виявляють майже в усьому стару слов. термінологію, дуже подібну до зах.-слов., а надто до сербської. Київщина, Поділля й Зах. Україна вживають тут деяких назв нім. походження, що враз із удосконаленим станком дісталися до нас через Польщу з Німеччини. (Про ткацтво див. ще Килимарство у відділі Нар. ужиткове мистецтво).

Головний матеріял для ткацтва постачали коноплі й льон. Збирання конопель провадять так, що спершу вибирають »плоскінь«, стеблини чоловічого роду, що дають тонке волокно й скоріше дозрівають, а потім беруть жіночі стеблини, вибираючи їх із землі з корінням. Конопляні стеблини укладають після цього в »копи«, щоб висохли, й молотять на полі, а потім відвозять додому, мочать у воді в річках, потоках та ставках і вкривають намулом, прикріплюючи, щоб добре вимокли. За деякий час їх виймають і сушать, а потім труть на »терлиці«, »тіпають« і »мнуть« ногами, щоб звільнити коноплі від »кострики« й дістати »прядиво«. Його зв’язують у »мички«, насаджують на »прядку«, »чешуть«, а потім прядуть із цього нитки. Старі прядки, що складалися з »днища«, в яке поставлений »гребінь«, вийшли вже з ужитку й збереглися тільки подекуди на Гуцульщині. Поза тим всюди їх витиснули зах.-евр. »самопрядки«.

Полотно укр. селяни давніше виробляли майже виключно для власного вжитку і тільки частину його продавали на ярмарках або експортували, особливо на південь до Одеси. З початком XX ст. виріб полотна значно зменшився, а в останні часи цілком занепав.

Кість і ріг не дуже використовують (гребені, ріжки), більшу ролю грає шкіра, її обробляють і вживають чинбарі, кушніри, лимарі, шевці.

Кушнірство, чинбарство й лимарство були давніше на Україні дуже поширені й задовольняли в основному потреби укр. людности. В останні часи всі ці ремесла дуже занепали або й цілком перестали грати ролю в нар. господарстві.

Готування шкір у нас було досить примітивне: із шкір вишкрябували мездру, шкіри мочили у »квасі«, розминали, узолили вапном, дубили, висушували й тоді здавали шкіру для виробів. За Ф. Вовком (»Студії«, 69), здерті з скотини шкіри просушували наперед на сонці й часом у такому стані переховували. Перед виробом їх мочили в копанках, потім вишкрябували з них мездру, потім знову мочили 9 — 12 днів у спеціяльному »квасі«, зробленому з муки, висівок і соли. Після вимочування шкіри знову сушили та мастили глиною, потім трохи мочили квасом, розминали ногами, розправляли т. зв. »ключем«, натирали крейдою і знову шкребли »шкафою«, вправивши для цього шкіру в спеціяльний станок, що називається »п’яло«.

Виробляючи матеріял для чобіт із коров’ячої шкіри і для підошов з волової, спершу золили шкіру в мішанині вапна та попелу, потім здирали з неї шерсть, зішкрябували мездру, вистругували уламком коси й клали в хлібний квас, пересипаючи її товченою дубовою корою. Починені шкіри просушували, юхту забарвлювали залізним купервасом, мастили дьогтем тощо, а підошву вибивали, лощили, розрізували і здавали на виріб чобіт.

»Лимарщину« (себто шкіру на упряж тощо) також мочать у квасі, здирають із неї шерсть, кладуть у розпущену сіль і розминають на окремому прикладі, що зветься »мнялом« або »мнялкою«.

Трохи ориґінальнішою частиною кушнірства є »кожухарство«, себто краяння шкір для шиття кожухів. На добрий кожух треба звичайно шість шкір, на великий з довгими рукавами, — навіть і сім.

З однієї, найбільшої, роблять т. зв. перегинку, себто верхню частину кожуха. Шкіру обрізують у формі трапеції, /214/ перегинаючи на половині, на загині вирізують круглу дірку для шиї, а довшу частину шкіри, що приходиться на груди, розрізують на дві половини. До цієї основи кожуха пришивають поли, клинці, рукави та комір, все це відповідно вирізане з решти шкір (про кожухи див. Нар. одяг і взуття).

Ганчарство. Оброблення мінеральної сировини зосереджується головне в ганчарстві. Із звичайної глини роблять »вальки« й »лимпачі« на будову ліплених хат. Для ганчарського вжитку беруть кращу глину, чистять її, б’ють »веслом« і формують у »кулі«, з них на ганчарському колі (»крузі«) виліплюють різний посуд, який сушать на »п’ястрах«; поливають »поливою« чи »побілою«, розмальовують і, нарешті, випалюють у »горні«. Укр. кераміка з осередками на Полтавщині (Опішня), Поділлі й Покутті має характеристичні форми й орнамент. Фаянс, порцеляна, скло стали чисто фабричними виробами (див. ще Нар. мистецтво).

Оброблення металів прийнялося в нас досить мало, хоч ковальство, мосяжництво (на Гуцульщині) й золотництво (на Сх. Україні) відомі здавна.

Ковальство, що на початок XX ст. опинилося почасти в чужих руках (німці, цигани, жиди), належить до найстаріших ремесел на Україні, але його вироби не виходили за межі найконечніших потреб місцевої людности. Це звичайно ножі, сокири, серпи, обручі, цвяхи, чересла, лемехи, частини воза тощо. Основна ковальська термінологія, слов’янська, вказує на місцеве походження, але досконаліші форми ковальської техніки прийшли з Заходу за нім. посередництвом, що видно із таких термінів нім. походження, як »мутра«, »шрубстак«, »шрубайло«, »обценьки« тощо. Ще в XVIII ст. ковальство було дуже поширене, пізніше воно занепало з ростом фабричного виробництва і напливом чужого ремісничого елементу. Так, напр., мідництво, слюсарство й бляхарство майже цілком перейшло було до чужих рук, здебільшого жидівських.

Ще слід згадати виріб дьогтю, мазі й фарб.

Загалом нар. техніка України, що через своє географічне положення була протягом століть відкрита для найрізноманітніших впливів, півд., сх. і зах., виявляє багато своєрідного і, »стоячи в прямому зв’язку з старовинною технікою Київської України, споріднена де в чому з аналогічною технікою півд. і зах. слов’ян. Підлягаючи в своєму розвитку, головним чином, зах. культурним впливам, вона зосталася на боці від впливів фінських і середньоазійських. що їм підлягали росіяни« (Вовк).

НАРОДНЕ БУДІВНИЦТВО

Головний тип житлового будівництва в укр. селі, в містечках і навіть на окраїнах великих міст — хата — виявляє подивугідну єдність на всій укр. території, за винятком тільки крайніх околиць її, дарма що залежно від природних умов у різних місцевостях використовуються не однакові будівельні матеріяли.

Характеристично, що укр. селяни, оселюючись на землях нової колонізації (Сибір, Далекий Схід) приносять скрізь свій традиційний тип хати.

Будівельні матеріяли. В степу звичайно використовується глина, перемішана з січеною соломою і половою. З такої суміші роблять »вальки« циліндричної форми або »лимпач« (саман) — великі цеглини. Вальки роблять під час будування і кладуть, вирівнюючи, один на один іще вологі; лимпач виготовляють і висушують заздалегідь. Валькові хати (називані в Басарабії »чамурові«) тривкіші, але будуються довго, бо після того, як виведено кожних 0,5 — 0,75 м, стіни лишають просихати. На північ від смуги глинянок в лісостепових місцевостях аж до середини Харківщини, Полтавщини та Київщини часто будують »турлучні« хати: в кутах майбутньої хати вбивають у землю дерев’яні сохи, поєднані нагорі поземо дерев’яними колодами (»зруб« або »ощеп«); на них настилаються »сволок« і »слижі«, які тримають крокви — основу даху. Між сохами вбивають жердини, переплітані перевеслом із соломи (т. зв. скрутнювання), або прив’язують до »глиць« (поперечних лат) жмути очерету; найчастіше одначе для цього використовують плетення з лози або хмизу; в усіх трьох випадках цей кістяк стіни далі обмазують грубим шаром глини, перемі шаної з кізяком, і, нарешті, білять.

Лісові місцевості мають переважно дерев’яні хати, будовані »в шули« (інакше: »в стовпи«, »в слупи«, »в закидку«), себто так, як і в сохи, тільки заповнюючи проміжки між сохами деревом, або »в зруб« (у цівки); в останньому випадку на кутах хати вкопують кам’яні або дубові стовпи, в нові часи це робиться також із цегли; на цей підмурівок кладуть підвалину хати з колод; щілини між колодами затикають мохом; двері роблять на шулах, забитих у підвалини (лутки, одвірки), а вікна прорубують у колодах. І такі хати здебільша клинцюють або тинкують, а потім мажуть, за винятком півн. Чернігівщини, півн. Полісся (де хати нагадують білор. і рос. будівлі) і Карпат. Це мазання має не утилітарне, а радше традиційно-естетичне значення.

Хати заможніших селян і приходства принципово не різнилися від пересічної хати даної місцевости, часто бували /215/ /216/ більші, інколи були будовані з цегли і криті бляхою або (більше на Зах. Україні) дахівкою. В центральних районах містечок часті вже (одно)поверхові цегляні будинки. За статистичними даними з 1924 р. на Україні 50% досліджених хат були побудовані з дерева (у зруб і в сохи), 33 % — з глини, 6 % — з каменю.

Дах укр. хати звичайно чотирисхилий, як на Балканах і в словаків; в новіші часи шириться — можливо під нім. впливом — двосхилий дах, що дає змогу мати зручніше і вище горище з вікном. Дах, що тримається на латах, прикріплених до кроков, в степу і лісостепу буває солом’яний або очеретяний, і цей матеріял кладеться звичайно не в притруску, а систематично, снопами, куликами, колоссям догори (»під волот«) або вниз (»під гузир«). Правобережні хати (за винятком закарпатських) відрізняються від лівобережних тим, що мають гребінь на стрісі, а на ребрах солома лежить не рівно, а острішками. В лісових районах вкривають не соломою, а драницею (тонкі колоті дощечки бл. 50 см завдовжки) або ґонтом (такі самі дощечки, тільки вужчі й коротші). Це тип переходовий до білоруського, але він поширений і в Карпатах.

На Полтавщині й у степових районах взагалі хати часто мають ззовні ґанок. Обов’язково буває ґанок у гуцулів і здебільшого в бойків у формі невеликої ґалерійки уздовж передньої стіни. Скрізь хату оточує призьба (приспа) — насип з бутинованої глини уздовж зовнішніх стін хати.

Двері в укр. хаті одностулкові на залізних завісах; давніше їх робили на »веріях« чи »верійках« згори й на »бігунах« знизу. Поріг, особливо на заході України, буває досить високий, як пояснюють, на те, щоб до сіней не проходила вода і щоб не входила худоба. Форма дверей прямокутня, але зрідка можна зустріти ще старіший тип — шестикутні двері із зрізаними верхніми кутами. Одвірки й лутки подекуди мають різьбу характеру геометричного орнаменту. Замикають двері дерев’яними замками, між якими можна відрізнити два головні типи: »завісковий« (одноручний) і »колодковий« (сліпий).

Вікна найпримітивнішого типу були невеличким отвором, високо в стіні засуваним дошкою. Первісно вони складалися з тонкого дерева, згодом із волового міхура, пізніше — із скла. Згодом /217/ поширилися відсувні й відкривані вікна на 2,4 і 6 шибок. Хата має звичайно три вікна: два — з чільного боку, а одне причільне, з вузького боку хати. Крім того, маленьке віконце над піччю чи під полом. В новіші часи вікна мають віконниці з дерева, часто помальовані, іноді розписані; лутки вікон подекуди мають геометричний орнамент.

Долівка хати найчастіше буває земляна, змазана глиною; заможніші селяни мають і дерев’яну. Окремо будується піл для спання — поміст 0.8 — 1 м від землі; в новіші часи замість полу ширяться ліжка.

Цікава особливість укр. хати — це »сволок«, на якому часто записують чи вирішують родинні пам’яткові дати, вішають »павуків«, лямпу тощо. Укр. хати ззовні і зсередини білять.

Плян хати відзначається великою одноманітністю по всій Україні. Архаїчний однодільний тип, що відповідає літописним рубаним із дерева »истъбам«, »истобькам«, тепер ніде не існує як житлова будівля; сліди його вбачають у півн.-укр. »стебках« (істопках), призначених зберігати городину тощо. Так само вийшли з ужитку дводільні хати, що збереглися тільки в півд. Закарпатті. Панує тридільний тип: вхід в сіни, по один бік їх — власне хата (»світлиця«), по другий — комора, іноді перетворювана на другу хату (мал. 179). Комори на відміну від хати ззовні не завжди мажуть. Складніші типи постають із тридільної хати перегороджуванням: власне хату перегороджують на хату і т. зв. кімнату; іноді перегороджують сіни, виділяючи з них кухню або кімнату; такі кімнати з сіней, якщо вони невеличкі, звуться »ванькир«, або »алькир«, а якщо вони прибудовані до сіней, — хижа, або хижка. В загальному основний тип укр. хати сягає далеких передісторичних часів і помітно відрізняється від типу рос. будівель.

У житловій частині хати знов таки характеристична для майже всієї України однаковість навіть у розташуванні меблів. По один бік входу з сіней є піч, у протилежному куті (або коло печі) висячий »мисник« або »полиця« на посуд; між піччю й причільною стіною — »піл«, себто дерев’яний поміст для спання, або ліжко; у покуті під образами стіл із лавами уздовж стін і ослоном біля стола. У кутку між дверима й піччю ставлять »кочерги«, або »коцюби«, біля мисника »зрізок« з водою. На покуті на полицях ставлять образи, прикрашені сухими квітами, іноді лямпадкою або голубком із тіста чи яйця, часто — вишиваними рушниками (»божник«). До традиційних меблів належать далі: скриня, де зберігається одяг, бодня, де переховується майно дівчат і жінок, над полом жердки вішати одяг, так само над полом колиска — завжди висяча для дитини. В новіші часи поширилися стільці й тапчани. Ліжка, скрині, мисники, столи тощо в гуцулів часто вкриті ориґінальною різьбою геометричного характеру; скрині по всій Україні часто розписані квітами.

Піч робиться з глини, іноді з каміння (щоб дужче розігрівалася), у гуцулів також із кахель; вона має 1,8 — 2 м завдовжки, 1,6 — 1,8 м завширшки, бл. 1,6 м заввишки; перед отвором печі буває припічок із глини або цегли; припічок відокремлює від паливні дугастий отвір — челюсті, відкриті, коли піч палиться, де сушать /218/ зерно. Димохід веде від печі до димаря, що буває здебільша в сінях. »Курні« або »чорні«, хати ще можна зустріти в Карпатах на Бойківщині та на півн. заході України, але вони виводяться. На Гуцульщині курні хати дводільного типу звуться бурдеями. Димар складається з чотирьох жердин бл. 50 см одна від одної, зближуваних догори; ці жердини переплетені лозою або очеретом і обмазані глиною; димохід із печі входить у димар на висоті бл. 1,5 м через діру-каглу. Димар виводить дим у піддашшя або через комин понад дах. Під димарем іноді буває »кабиця«, вогнище в землі; частіше, однак, кабиці бувають на подвір’ї; їх використовують улітку, щоб не палити в спеку в хаті. У хатах світять тепер гасовими лямпами, на півдні України ще подекуди »каганцями« на олії. На півночі світять ще досі »лучиною« або »скалкою«, яку застромлюють у т. зв. »світник« або »світич«.

Плян садиби не однаковий. Хати в гуцулів, об’єднані під одним дахом із господарськими будівлями, творили своєрідну твердиню, замкнену »ґраждою« — високою огорожею з дахом (мал. 179 Б), у бойків, рідше в лемків дах для хати хати і госп. будівель теж часто спільний, але все це частіше витягнене в ряд (мал. 179 А). В цьому вбачають нім.-словацькі впливи. В інших місцевостях нерідко хата виноситься поза межі замкненого подвір’я, але загалом скрізь на Україні зберігається обгородженість подвір’я на відміну від типового для Росії браку огорожі. Огорожі бувають звичайно плетені (»тин«, »пліт«, »ліса«), в лісових районах також дерев’яні (»паркани« або »частоколи«), в безлісному степу — часто рів і вал, усаджений терном. В огорожі ставлять »ворота« з дерев’яних брусів або »брами« з дощок.

Головні окремі госп. будівлі садиби — це »комора« (якщо вона відокремлена від хати), дерев’яна в зруб, з підлогою і без печі та вікон, тільки з малим отвором коло покрівлі; подекуди їх називають »шпихлірами«, на Буковині »притулою«; »стодола« або »клуня« (боїще), будована на сохах або рубана, використовувана, щоб зберігати полову, а на півн. Україні також і для молотьби та переховування снопів до обмолоту (мал. 184); на півночі України знані ще »осеть« і »кліть»; для худоби будують »кошари«, »стайні«, »хліви«, »загони«, »сажі« для свиней (завжди рубані), »курники« (на дріб), »голубники« (на високому стовпі); в негоду працюють у »повітках«, відкритих чи закритих будівлях під дахом; с.-г. реманент, вози, сани тощо зберігають у »шопах«, »возовнях«, »колешнях«; на подвір’ї часто буває »погребиця« чи »льох« (яма з драбиною, прикривана згори обшитими дошками або й дахом), часто — колодязь із журав лем.

На полях і в місцях сезонових праць люди будують для себе тимчасові житла, починаючи від простих щитів від вітру (Галичина) і вишок-площадок під дашком на жердинах (Кубань та ін), від пристосованих для спання критих гарб і до різного роду куренів, плетених із соломи або очерету з використанням /219/ жердин-обаполів, а також землянок і т. зв. »волярень« на Карпатах.

Походження укр. хати спірне. Одні виводять її саме з такого типу землянок, вважаючи рубану хату за пізніший етап розвитку; при цьому спираються на те, що мазання дерев’яних хат є, власне, ознакою того, що первісним типом хат були ліплені й мазані. В такому разі укр. хата первісно є близька до іранської (Вовк). Інші вважають за первісний тип поліську »істопку« і гуцульську рубану хату — ґражду; цьому відповідає й те, що літописи згадують рубані хати, а не мазані (Зеленін).

(Про будівництво церков див. у розділ. Мистецтво).

З. Кузеля

ОДЯГ І ВЗУТТЯ

Характер одягу зумовлений природними й госп. особливостями території, з одного боку, етнічно-національною традицією і чужими впливами, з другого боку. В межах території характер одягу міняється залежно від матеріяльного рівня даної особи.

Укр. одяг має за собою довгу історію від княжих часів, коли згадуються теперішні складові частини одягу: сорочка, штани, свита, кожух, плащ (корзно, м’ятель, луда), шапка (клобук), онучі, панчохи (копитця) й чоботи (черевіє). Матеріялом укр. одягу були шкіра та волокно. Оброблення цих речовин почалося дуже давно.

Простолюддя носило сорочку, штани, запаску, свиту, кожух, шапку, снучі, панчохи й чоботи. Вбрання княжого двора було вибагливіше й вироблялося з привозного матеріялу. На малюнку княжої родини в »Ізборнику Святослава« (мал. 185) бачимо у чоловіків підперезаний золотистим поясом довгий каптан із вузькими рукавами. Поверх нього накинутий довгий безрукавий плащ, зіп’ятий пряжкою на правому плечі. На голові хутряна шапка, на ногах — чоботи. Княгині носили такий же каптан, трохи іншого крою, довгий до землі, з широкими, скісно зрізаними рукавами. Голову пов’язували білою наміткою, поверх неї вдягали шапку. Тканини, з яких робилося це вбрання, були кольорові, ткані узорами, їх довозили на Україну з Візантії. Але є згадки про простий полотняний одяг у князів (напр., у кн. Святослава в описі Лева Диякона з X ст.).

Розвинена була в той час ювелірна справа; за зразок брали візантійську роботу. Знайдені були дорогоцінні нашийники князів, що складалися з медальйонів, а також діядеми княгинь із золотоемальованих бляшок. Нашийники посполитих — це були »гривни« із срібного дроту або золочених бляшечок. Дуже різноманітні були ковтки, що їх чіпляли не до вух, а до волосся чи головного покриву. Наручники були скляні або з дорогих металів. Широко виробляли золоті й срібні ґудзики, пряжки або ланцюги для одягу.

Щодо вбрання середньої доби ми маємо докладніші описи. Шляхта виробила свій тип одягу, що його старалося наслідувати міщанство: це був »жупан«, сукняний або шовковий довгий каптан. Поверх нього вдягали »ферезію« — плащ із широкими рукавами або »делію« — плащ без рукавів, застебнутий пряжкою на правому плечі. Пізніше, крім жупана, носили »кунтуш«, каптан із прорізаними рукавами, т. зв. »вильотами«. Чоботи робили з кольорового сап’яну.

Вбрання козацької старшини було дещо інше, як того вимагали військові потреби. Козацький жупан був коротший, /220/ підперезаний довгим шовковим поясом. Козацькі шапки мали сукняне дно, червоне або зелене. Замість делії козацькі старшини носили »кирею« з широким коміром. Звичайні козаки носили скромніший одяг; характеристичні для нього широкі штани з довгою »матнею« довго зберігалися серед селянства й дрібного міщанства.

Заможні козачки носили керсетки й спідниці, а також, як і в пізніші часи, плахти та запаски (див. далі). Голову пов’язували завоєм. Згодом завій заступили вибагливі очіпки або »кораблики«, себто шапки з парчі, оксамиту та хутра, й »кибалки«. Простолюддя зберегло в народному вбранні первісні риси княжих часів. Не обійшлось без запозичень від сусідів, а також змін у наслідок поліпшення техніки виробництва. Ці зміни ставалися поступово, не створюючи різкого перелому. Під кінець XIX ст., коли стали його досліджувати, — народне вбрання збереглося, ще цілком добре. Елементи козацького строю найдовше зберігалися в козаків (Кубань, Добруджа). З розвитком промисловости, залізниць і відпливом молодих сил із села одяг став занепадати. Спершу зміни йшли непомітно. Для нар. одягу почали використовувати фабричний матеріял, що його намагалися пристосовувати до нар. смаку. Найрізкіша зміна сталася після першої світової війни, коли вже почали забувати й форми нар. вбрання, переходячи на міський одяг. У новіші часи, в 30-их роках, там, де дозволяли обставини, помітно поворот до нар. одягу; цим переймається зокрема селянська молодь. Одначе повертаються не до давнього одягу своєї місцевости, а до вбрання Наддніпрянщини, як репрезентативного, і, під назвою »полтавського«, воно дуже поширилося в більш-менш стилевому вигляді.

Опис нар. вбрання, що його ми подаємо нижче, ґрунтується на дослідах років на переломі століть, коли воно було ще всюди живим. Цей опис доповнений новішими дослідами на теренах, що зберегли ще давні засади.

Головний покрив дуже різноманітний. Тому що він здебільшого зв’язаний з зачіскою, треба спинитися на типах її У чоловіків волосся підстригали кругом, двояким способом: »під ворота«, або »в скобки«, тобто з вирізом на чолі вище очей, і »під макітру«, себто в кружок, рівно навколо всієї голови, без вирізу на чолі. Звичай носити довге волосся, як у жінок, в давнину був мабуть поширений, але не перейшов до наших часів, за винятком — донедавна — Бойківщини й Полісся. »Оселедець«, себто звичай голити всю голову, залишаючи тільки чуб, закручений за вухо, був явищем козацьких часів і козацького стану.

Головний покрив складався із повстяних і смушевих шапок взимку і капелюхів улітку. Повстяні шапки (шоломки, йоломки) — це стіжки без крисів; вони утрималися тільки на Поліссі й півн. Волині. Тут є також шапки з грубого сукна (магерки), в них верх часто іншої барви, ніж спідня частина. Хутряна шапка (кучма) робиться з чорного або сивого смушка. Найпоширеніша форма — стіжок різної висоти. Бувають шапки і в формі вальця, звуженого або поширеного вгорі (галицькі міщани й Поділля), вони мають сукняне дно. Крім того, є круглуваті шапки з навушниками (малахай, клепаня, кабардинка), або рогаті шапки з чотирикутнім дном.

Капелюхи (брилі або крисані) роблять /221/ із повсти або соломи. Повстяний капелюх має плоский наголовок і криси різної ширини, часто підігнуті вгору. Солом’яні капелюхи виробляють зі стебел незрілої пшениці або жита. Їх сплітають перед тим у »плетеницю«, себто вузьку стрічку, а потім із неї шиють капелюх.

Прикрасою капелюхів чи шапок є вузька чорна або кольорова стрічка, що нею обводять наголовок. У півд. Галичині й на Буковині ці прикраси бувають дуже пишні: наголовки обв’язані кількома стрічками та герданами й густо закосичені перами та квітками.

Дівчата ходять із непокритою головою, й тому їх зачіска складніша. Засада її всюди однакова: волосся розділене посередині голови й заплетене в одну або дві коси. Коси звисають по спині, або їх обвивають навколо голови. Складніша зачіска — »у зв’язки« чи »у колокілки« — на Наддніпрянщині, »у дрібушки« — над Дністром, або начоси на вуха — на Закарпатті.

Прикраси волосся дуже різноманітні. На будень — це опаска, що має притримувати волосся. Давніша її форма — вузька смуга полотна, вишита на кінцях (Холмщина), а новіша — кольорова стрічка. Часто стрічку вплітають у косу. З таких »уплітків« із волічки складається святкова прикраса дівчат на Гуцульщині. Найстаріша святкова прикраса дівчини-гуцулки — це чільце з луб’я, обшите полотном, прикрашене намистом, склом, а також пір’ям чи квітками з пір’я. Чільце на Гуцульщині складається з рядів мідяних бляшок; підвіски з них спадають на чоло. На Наддніпрянщині, натомість, поширені вінки зі штучних квітів. Ззаду до них прикріплені кольорові стрічки, що падають на спину. Всі ці дівочі головні прикраси досягли свого завершення у весільних вінках. Вони тут доповнені символічними складниками — рутою, барвінком, зубцями часнику й розбудовані в пишні, складні, часом важкі, прикраси.

Зачіска заміжньої жінки зумовлена тим, що вона завжди ходить з покритою головою, однак і тут зачіска різниться залежно від характеру покриву. В частині України, що тягнеться клином від Прип’яті до Бескидів, молодій під час шлюбу обрізують волосся до висоти вуха, й кінці волосся видніються з-під завою. В деяких місцевостях збереглася дуже давня форма зачіски, де волосся вільно падає по спині (Яворівщина). Найпоширеніша форма — це волосся, не заплетене й обвинене навколо обруча. Підклад-обруч (кибалка, кичка, хомевка) становить та саме чільце з луб’я, що його носять дівчата. Тільки тут воно стало вже нижче, і його часто заступає валок із клоччя, обшитий полотном. Поверх нього жінки пов’язують завій або натягають очіпок.

Найстарішою формою жіночого покриву є білий завій (намітка, перемітка, /222/ серпанок, обрус, фацелик, півка). Первісно це був рушник, 4 — 5 м завдовжки, що його пов’язували навколо голови дуже різноманітними способами. Подекуди цей рушник набирає форми широкого полотнища (Бойківщина) або відстаючих крил (Лемківщина). Намітки робили із льняних, подекуди з конопляних, а найчастіше з ниток сирового шовку, що їх первісно прасували »галом«, себто кам’яною або скляною кулею, а зав’язували різноманітно й кунштовно, спускаючи кінці по спині мало не по саму землю (4 — 5 м завдовжки, 60 — 70 см завширшки). Трапляються також вовняні кольорові завої (Покуття) або білі полотняні вишивані хустки (Полтавщина, Яворівщина). Намітка взагалі становила святкове накриття й там, де вийшла з ужитку, належала до наряду »на смерть«. Очіпок (чепець, чепак) — це новіша форма покриву, хоч існує вже дуже давно. Найпростіший очіпок — полотняний із дном із сітки або мережива. Ззаду він має проріз і зв’язується, коли обхопить голову й волосся. Одначе полотняний очіпок зверху звичайно покритий ще завоєм. Очіпки ж із вовняної чи шовкової матерії, зроблені на підкладі з полотна, зміцненого клеєм, служать за самостійний головний покрив (Наддніпрянщина). Часто їх роблять із парчі (Лівобережжя) або чорного шовку (Закарпаття).

В новіші часи обидві ці давніші форми витиснула купована хустка з бавовняної, вовняної або шовкової барвистої матерії. Її так само пов’язують як завій, зберігаючи місцеві відміни форми. Щоб наблизити її до очіпка, між складки хустки вкладають кусник лика або картону (Наддніпрянщина). На Бойківщині краєчок хустки закочують високо над вухами, як колись білий завій, а гуцули люблять широкий, тюрбануватий спосіб пов’язування.

Сорочка. Матеріял для сорочок — полотно, переважно льняне або мішане. Первісний крій сорочки був однаковий для чоловіків і для жінок. Потім, у міру того, як полотно ставало ширше, вироблялися окремі типи крою. Так старіша форма чоловічої сорочки — »з уставкою« (прираменна), а новіша гладка. Перший тип зберігся ще в віддалених районах Карпат і Полісся, другий — поширився по всій Україні. Місцеві відміни — це стоячий або виложений комір, рукав, збираний у кістці або вільно пущений. Прикрасу чоловічої сорочки становить вишивка, однак не так орнамент, як різні викінчувальні стіби. В цих стібах, зокрема білих мережках, вишивальниці досягли великої вигадливости. Однак трапляється і кольорова орнаментація на комірі, пазусі й чохлах, хоч суворішого характеру, ніж жіноча. Чоловічу сорочку носять »на випуск«, поверх штанів, або засувають її в штани. Перший спосіб, що зберігся подекуди на півн. і зах. укр. землях, — давніший, праслов’янський, тоді як другий українці перейняли від кочових племен.

Жіноча сорочка зберегла свій крій у старішій відміні »з уставкою« (прираменна). Місцеві відміни залежать від того, чи комір стоячий, виложений (Правобережжя), чи його немає — »на нитку« (Лівобережжя, зах. окраїни). Розріз пазухи ззаду зустрічається на Закарпатті. Прикраса жіночої сорочки вийшла також від декоративного викінчування швів і розвинулася в багату складну орнаментацію. Головне місце прикраси — це рукав (уставка, морщинка, полик, підполиччя, чохла й дуда). Крім рукава, прикрашують комір, пазуху та поділ сорочки. Подекуди вживають також тканих прикрас (Полісся, Закарпаття) або прикрашують її майстерним збиранням (Бойківщина) чи рясуванням (Покуття). Жіночу сорочку крають »додільно«, себто з одного куска полотна, або »до підточки«, окремо верхню частину, при чому в деяких місцевостях Підкарпаття долішня частина, з грубшого полотна, буває цілком відокремлена (»подолок«, або »спідник«). Крім цих найпоширеніших типів крою, що їх можна назвати чоловічим (гладкий) і жіночим (прираменний), зберігся ще один дуже давній, т. зв. слов’янський тип. Рукави з суцільних кусків пришиті з боків поздовжніми пругами й разом із станком /223/ густо наморщені. Така сорочка має не пазуху посередині, а лише розріз збоку між рукавом і станком. Цей тип крою зберігся лише в Карпатах.

Одежа нижньої половини тіла. Пояс — це одна з найважливіших частин, що завершує одяг. Назву пояс має ткана або плетена форма, яку носять поверх сорочки чи верхньої одежі. Роблять пояси з барвистих вовняних ниток — на півночі України одноколірні, а в півд.-зах. частині (Покуття) узірчасті, а часом переткані золотом. Плетені пояси збереглися на Поліссі, де вони однобарвні (червоні). Взагалі буденні пояси коротші від святкових, а чоловічі від жіночих. Залишком давнього пишного ткання козацьких часів є шовкові міщанські пояси. Шкіряний пояс (попруга, черес, букурія) найуживаніший у горах, де він потрібний при важкій лісовій роботі. Такий черес широкий від пахви до стегон, застібається на чотири пряжки, часто вибиваний металевими прикрасами. Тепер шкіряні череси поширилися всюди, але вони вже не широкі, а зведені до вузьких ремінців. До пояса чіплялося все, що треба було мати для всякої потреби: мошонку, капшук із тютюном, гаманець, кресало, ніж тощо. Пояс давніше заступав кишені, що їх у стародавньому одязі не було: кишені виникли в новіші часи.

Штани (гачі, шаравари, ногавиці, порти, портяниці) роблять із грубого полотна або вибійки на літо, із сукна — взимку. Щодо крою їх можна поділити на два типи: вузькі штани в тих місцях, де сорочку носять »на випуск«, і широкі, де штани носять поверх сорочки. Крій вузьких штанів має дві відміни, залежно від того, де застосовані клини (Полісся, Бойківщина). Рубець у стані викінчений при полотняних штанах »очкуром«, шнурком, простягненим через горішню закладку. При сукняних штанах горішнього рубця не можна так використати, і тому тут часто через петлі протягають шкіряний ремінець.

Прикраси на штанах трапляються дуже рідко. На сукняних штанах у гуцулів бувають декоративні шви; на Покутті полотняні штани мають білі мережки. У лемків сукняні штани мають кольоровий випуск і мідяні ґудзики.

Жіноча поясна одежа. Старіший її тип — це чотирикутне вовняне полотнище, що ним жінка обгортає стан. Цей тип одежі дає жіночій фігурі пряму видовжену форму, що є особливістю нашого вбрання. Відмінами цієї частини одежі є: Запаска, невеличкий чотирикутник, 60 × 80 см, що його припоясують »зав’язками« або »поясом« тільки ззаду на Поліссі і ззаду й спереду на Гуцульщині. На Поліссі вона полотняна, на Гуцульщині — вовняна, переволічена металевою ниткою. Дерга або обгортка (горботка) /224/ становить велике вовняне полотнище. Дерга зшита з трьох ширин вузького вовняного рушника чорної барви і поширена на Лівобережжі. Обгортка, ткана в одну ширину, 90 × 60 см, в різнобарвні смужки, поширена на Покутті й Буковині. Найпишніша святкова форма цієї частини одежі — це плахта. Вона складається з двох вовняних рушників, »гривок«, ізшитих до половини докупи. Підперізують плахту крайкою або поясом так, що зшитою частиною обгортають стан, а не зшиті »крила« звисають із боків. Трапляється ткання плахти в дрібні чотирикутники, виповнені якимсь узором. За орнаментом та добором фарб плахту називають »картатою«, »рогаткою«, »синяткою«, »крижевою«, »хрищаткою«, »закладяною«. В укладі узору й фарб є певне чергування, що часом досягає дуже тонкого ефекту.

Поверх обгортки чи плахти вдягали запаску — попередницю. Її тчуть подібно до обгортки, але смужки кладуть поперечно або кратчасто. Вона коротша, ніж обгортка, й часто зложена у складки. Але така запаска не обов’язкова, особливо там, де обгортка має спереду взір. До плахти запаска є конечна, бо плахта спереду трохи розходиться. Це тонка вовняна запаска, що її в новіші часи стали заступати шовковим, злегка вишитим шматком матеріялу.

Спідниця (димка, фарбан, катран, шарахван, фартух, андарик) є одягом новішого типу, що з’явився на Україні, однак, досить давно. В тих місцевостях, де носять сорочку »до підточки«, вона заступає підточку (Бойківщина). Шиють її з того ж полотна, складаючи докупи три або чотири ширини. Така біла спідниця, гарно прикрашена, є святковим вбранням, а на будень служить »димка«, себто спідниця узористої вибійки, практичніша до роботи. Прикрасою полотняної спідниці передусім є рясування, що зберігає постаті її видовжену форму. Дальшою прикрасою є широко вишиваний поділ (Бойківщина) або ткані попередні смуги (Полісся). Окремою відміною є майстерне збирання згорток, що творить немов узір (Бойківщина). »Літники« — це спідниці з червоного фарбованого полотна, тканого в кратку (Волинь і Поділля). На холодну пору року ткали тут такі ж літники з вовни. Іншою відміною вовняної спідниці є яворівська »шорца«, ткана в поздовжні кольорові смужки, або біла спідниця з тканими червоними взорами (Полісся) чи піскова »бурка« з широким узором на подолі (Холмщина). До спідниці також конечна запаска — попередниця (запаска, фартушок, плат). Давніше робили її з двох ширин полотна й сполучали посередині декоративним швом. Вишиваний орнамент облямовував поділ. До рясованої спідниці запаска теж буває рясована. Новіша форма запаски — це кусок широкого полотнища, прикрашений вишивкою на подолі. За рештки жіночої білизни для долішньої частини тіла треба вважати т. зв. »зав’язки«, »пової« та завої; ними на Ковельщині й подекуди в Галичині обмотують ноги аж по чиколотки. На Гуцульщині й почасти в бойків жінки носять окремі штани з білого сукна, т. зв. »поколінниці«, чи »доколінниці«.

Взуття. Для чоловіків і жінок воно майже однакове. Ногу обгортають в онучі; це трикутні шматки полотна чи сукна або довгі смуги полотна, що ним обвивають ногу аж під коліно (Полісся). До чобіт зимою вкладають »устілку« (віхті). /225/ Подекуди онучі набрали вже вигляду вовняних панчіх (»капчурі«), гарно обведених кольоровим стібом (Гуцульщина). Новішою формою капчурів є плетені панчохи з декоративним краєм. Найстаріша форма взуття — личаки, плетені з лика лози, липи чи явора. Форма їх дуже примітивна і складається з самої хрестовидно плетеної підошви з петлями навколо. Через ці петлі протягнутий мотузок із клоччя або лика, що його обмотують навколо ноги під коліно. Ця форма взуття збереглася тільки на Поліссі. Постоли (ходаки) мають подібну форму. Але зроблені з товстої шкіри, вони пошиті так, що передок закінчений гостро, а на зап’ятку сходяться два кінці.

Крізь дірку на краю перетягають шнурки — »волоки« й обмотують ними ногу вище кістки. Святкові постоли прикрашені шкіряною плетенкою й металевими капсулями. Найкраще збереглася ця форма взуття на Гуцульщині. І личаки, і постоли — вироблялися дома. Здавна вживані на Україні постоли схожі на півд.-слов. »опанки«.

Чоботи — це також старий вид взуття, але їх не шиють самі, а замовляють або купують готові в шевців чи на базарах або ярмарках. Чоловічі вже втратили давній вигляд; вони діляться на два типи: давніший — »руський« і новіший — »польський«. Жіночі чоботи зберегли старовинну форму. Халява сягає лише до половини литки, передки загострені й трохи завернуті догори. Святкові чоботи пошиті з кольорової шкіри, жовтої або червоної. Крім того зап’яток жіночого чобота часто прикрашений металевими цвяшками або шитим мотивом. Черевики — це жіноче взуття новіших часів. Вони прийнялися у високій, шнурованій формі, що нагадує чоботи, на зап’ятку вони мають такі самі прикраси.

Верхнє вбрання. Первовзором верхньої одежі є безрукавка, що її шили з перегнутого куска шкіри чи сукна. У горах це хутряний киптар (румунське peptariu), поширений також на Покутті. Він має різні відміни, подекуди ледве сягаючи до живота (Заліщики), а в інших місцях до колін (півн. Буковина). Майже всюди він має багаті прикраси з сап’яну, кольорової волічки та металевих ґудзиків. Йому відповідає давня козацька »кожанка« — короткий до пояса кожушок без рукавів, без коміра або з невеличким вузьким коміром (багато місцевих відмін).

Безрукавка з сукна — лейбик (лейбича, бруслик, камізелька) білої або брунатної барви, поширена на Бойківщині; прикрашується вишивкою або /226/ кольоровим шнурком. Така ж безрукавка на Волині й Наддніпрянщині зветься »катанка«. Лейбик із синього сукна, прикрашений ґудзиками, поширений на Лемківщині. Чоловічі лейбики без рукавів звуть іще »бундами«, з рукавами »куртами« або »куртинами«. Полотняна безрукавка (корсет) вишивана спереду — це вже частина жіночого вбрання (Яворівщина).

Дальші частини верхнього вбрання мають складніший крій. Вони різняться між собою матеріялом (полотно, сукно, шкіра), а також відмінами крою.

Є старовинні форми, що походять із простого мішкуватого крою нагортки. Це гуцульська гугля з білого сукна, покраяна як мішок, не зшитий з одного боку із каптуром і »бовтицями«. Губа карпатських українців — це кожухова пелерина шерстю наверх.

Дальша відміна — це крій тієї ж безрукавки, що до неї додано рукави й поли. Полотняні нагортки такого типу — це »веренчук« у центр. Галичині або »кабат« на Поділлі. Довгі, до колін, вони мають збоку вставлені клини у формі складок та кишені. Цей тип верхнього вбрання був поширений тільки на галицькій рівнині й на Поділлі. Більше відомі суконні нагортки, як сердак або свита. Сердак має вставні частини, що йдуть від рукавів униз; на Закарпатті ця нагортка зветься »уйош«. У свити вставні частини йдуть від стану вниз; одна пола ширше заходить на другу. Свита має багато відмін залежно від того, як виглядають ці вставні частини. Жіночі свити зберегли старішу форму »до двох вусів«, мають широкий круглий виріз, часто — відкладний комір. Чоловіча свита, крім »вусів«, трапляється з »рясами« (складками) або »збирками« (морщена). Свита »з вусами« поширена в півн. Україні, на галицькій рівнині та на Підгір’ї, свита з »рясами« — на Правобережжі, а свита »зі зборами« — на Лівобережжі. Жіночі свити переважно білі, чоловічі — сірі та бурі. Короткі жіночі свити звуть подекуди »юпками« або (на півн. сході) шушпанами.

Обидві ці форми верхнього вбрання прикрашують нашивками з волічки, ґудзиками, шнурками або лямівкою. Багатство прикрас більшає в напрямі з півн. сходу на півд. захід. Відміною свити є чимліт і чемерка (чумарка, чинарка), обидві з тонкого, легкого сукна. Наближені кроєм до свити жіночі спенсери й кабати (кацабайки) завдовжки лише до стегон, часто розкішно вишивані (Рогатинщина). Жіноча свита з легкої фабричної тканини зветься юпкою. Із свити й катанки виводить свій крій жіноча керсетка в Центр. і Східній Україні. Сюди належить також кафтаник галицьких міщанок. На зразок свити пошита опанча, що має ззаду при комірі »бородицю«, себто відлогу, яку можна закинути на голову. Чуганя (чура, гуня) — це довга, рівно скраяна нагортка лемків із чотирикутнім коміром на спині, закінченим довгими тороками. Подібні нагортки — манта на Буковині, кобеняк (кирея, опашень) у Центр. і Сх. Україні; їх одягають під час дощу. З кроєм свити зв’язані також усі нагортки, підбиті кожухом.

Сукмана (центр. Галичина) — нагортка такого ж крою, як свита, тільки з купованого синього сукна, підбита овечим кожухом. Венгерка — критий кожух галицьких міщанок, де шви на спині обведені золотим галуном (Угнів). На Наддніпрянщині (Канів, Борзна) критий сукном кожух зветься байбарак. Рівно скраяний критий кожух зветься тулуп (Угнів).

Кожух постає також, коли до киптаря додати рукави й поли. У горах поли короткі, а дедалі на рівнині вони стають довші. Є два типи крою кожуха — простий і тулуб’ястий. Простий — загально поширений; це є крій киптаря з наставленими полами й рукавами. Тулуб’ястий кожух рівний, без стану і складок, довгий до землі. Простий кожух багато прикрашений нашивками з волічки й сап’яну, а тулуб’ястий дуже мало. /227/

Клейноти й прикраси. На окрему увагу заслуговують різні прикраси й оздоби, що їх залюбки вживають жінки й навіть чоловіки. Оздоби й прикраси, дуже старого походження, зв’язані з дуже давніми, навіть передісторичними зразками. На них відбилися давні впливи, сх., півд.-зах. і зах. Про прикраси головного вбрання див. вище.

Чоловічі оздоби, як видно з розкопів, колись були дуже поширені. Тепер вони зводяться до стрічок, шпоньок, перснів, ґудзиків, ременів і топірців. Найуживаніші »стрічки« (»застіжки«, »політички«, »гарасівки«) з шовку, вовни чи бавовни, що ними парубки й молоді чоловіки застібають сорочки. У бойків замість них вживають »шпонки«, або »дзеркальця«. Чоловіки (Зах. Україна) часто носять персні: надзвичайно ориґінальні збереглися у гуцулів. Гуцули носять також на шиї великі мідяні хрести на »мосяжному ретязьку«. До одягу звичайно вживають »чапраг« та різних родів »клямри«. Жонаті чоловіки звичайно носять »ціпки«, себто »палиці«, вирізані з ліщини або дубчака. Гуцули, замість палиць, носять »топірці« з мідяною »сокиркою« та багатими інкрустаціями. Часто носять »тобівки«, шкуратяні оздоблені торбинки, в будні »дзьобеньки« з вовняної, звичайно картатої матерії, далі — протички до люльки, ланцюжки (ретязі). До першої війни гуцули ходили ще з гарно інкрустованими »пістолями« й гарно оздобленим »кубком« — дерев’яною порохівницею.

Виріб прикрас для жіноцтва дуже розвинений. Ковтки (сережки), персні, хрести, дукачі або личмани, наручники мають кілька місцевих відмін. Укр. ковтки відрізняються від російських окремими формами виробу з замилуванням до коралевих оздоб. Окреме місце займає нашийна прикраса — намисто. Воно складається з кількох чи кільканадцяти разків червоних або бурштинових коралів (улюблених ще з козацьких часів), доповнених »дукачами«, себто золотою, спеціяльного виробу, монетою (монети Марії Терезії в Галичині, царські рублі давніше в Центр. Україні). Дочеплюють також хрести або звичайні срібні й золоті монети. Гуцули люблять намисто з кольорових венецьких коралів. Особливої уваги заслуговує »згарда«, себто гуцульське намисто з мідяних хрестиків тонкої роботи, звичайно в два або три ряди. Отаке стародавнє »добре« намисто тепер доповнюють, а то й заступають на будень разками звичайних скляних »пацьорків« чи »ціток«. У гуцулів зберігся також дуже старий тип намиста з овочевих коробочок рослини »клокічка« (staphilea pinnata L.). Окремо слід згадати силянку (гердан, драбинку, очко, лучку, галочку, пупчики, ланку), себто намисто, виплетене з дрібненьких намистин на волосяній основі. Якщо воно має форму стрічки (Покуття), його пов’язують навколо голови чи шиї, а коли в формі кола (Лемківщина), воно служить лише як намисто.

Браслетів на Україні не знають, за винятком Гуцульщини, де носять іще старі »спинки«, т. зв. »чапраги«, »браслети«, »ретязьки« й »нараквиці«.

Особливо люблять прикраси в Карпатах.

Л. Бурачинська і З. Кузеля

Література (загальна): Волков Ф. Этнографические особенности украинского народа (Укр. народ в его прошлом и настоящем. П. 1916, 455 — 647) і укр. переклад: Вовк Х. Студії з Укр. етнографії та антропології. Прага 1927, ст. 34 — 214; Zelenin D. Russische (Ostslav.) Volkskunde. Берлін-Ляйпціґ 1927, Fischer A. Rusini. Zarysy etnografji Rusi. Л. 1928; Moszyński K. Kultura ludowa Słowian. I. Kultura materjalna. Кр. 1929; Magnino C. Il compressa etnico dei Carpati. Рим 1933; Kuziela Z. Das ukrainische Volk (Handbuch d. Ukraine). Ляйпціґ 1941, ст. 31 — 56.

Господарство, зайняття й ремесло: Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. К. 1860; Русов А. Описание Черниговской губернии. 1898 — 99; Вовк Х. Програма до збирання відомостей, дотичних нар. побутової техніки (МУЕ, І. 1899); Вовк Х. Укр. /228/ рибальство у Добруджі (МУЕ, I, 1899); Гнатюк В. Кушнірство у Галичині (МУЕ, I, 1899); Гнатюк В. Нар. пожива і спосіб її приправи (МУЕ, I, 1899); Могильченко М. Ганчарство у с. Олешні у Чернігівщині (МУЕ, I, 1899); Василенко. Прядение и ткачество. Полтава 1900; Лысенко С. И. Очерки домашних промыслов и ремесл Полтавской губернии. Одеса 1900; Веретельник А. Рубання і виготовлювання дерева (МУЕ, III, 1900); Гнатюк В. Ткацтво у Сх. Галичині (МУЕ, III, 1900); Веретельник А. Олійні у півн.-сх. Галичині (МУЕ, VI, 1905); Шишкевич М. Виріб олію на Волині і в Галичині (МУЕ, VI, 1905); Радакова О. Золотарство у Старобільському пов. у Харківщині (МУЕ, VI, 1905); Русов М. Вироби з дерева у с. Груні у Полтавщині (МУЕ, VI, 1905); Русов М. Гребінництво у с. Груні (МУЕ, VI, 1905); Литвинова-Бартош. Олійниця у Землянці Глухівського повіту на Чернігівщині (МУЕ, VI, 1905); Kaindl F. R. Viehzucht und Viehzauber in den Ostkarpathen (Globus, 99, 1912); Kubijowicz W. Zycie pasterskie w Wschodnich Beskidach. Кр. 1926; Кубійович В. Пастуше життя на Буковині. Праці Геогр. Ком. Наукового Т-ва ім. Шевченка, т. I, 1934; Kubijovyč V. Pastyrský żivot Podkarpatské Rusi. Братіслава 1934 — 36.

Одяг: Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Зап.-Рус. край, VII, П. 1872; Головацкий Я. О народной одежде и убранстве русинов в Галичине и северо-восточной Венгрии. П. 1877; Эварницкий Д. История запорожских козаков. П. 1892 — 1906; Познанский Б. Одежда малороссов (Труды XII Археол. Съезда в Харкове). М. 1905; Кондаков Н. Изображения русской княжеской семьи. П. 1906; М. Білецька. Укр. сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація. 1929; Gloger L. Encyklopedja staropolska; Gołembiowski L. Ubiory w Polsce. B. 1930; Köhler B. Allgemeine Kostümkunde; Gutkowska M. Historja ubiorów. Л.-В. 1932; Гургула І. Укр. нар. вбрання. »Нова Хата«. Л. 1937 — 38; Шмелева М. Типы женской народной одежды Закарпатской области. М. 1948.

Народне будівництво: Сумцов Н. К истории хаты. КСт. 1889, 5 — 6; Kaindl F. R. Hausund Hof bei den Huzulen (Mitteilungen der Anthrop. Gesellschaft in Wien, XXVI, 1896); Kaindl F. R. Beiden Huzulen im Pruthtale. Ein Beitrag zur Hausfors chung (Mitt. d. Anthrop. Gesellschaft, XXVII, 1897); Русов М. Поселение и постройки крестьян полтавской губернии. ХИФО, XII, 1902; Могильченко М. Будівля на Чернігівщині (МУЕ, I, Л. 1899); Шарко А. Малороссийское жилище (Этнографическое обозрение, XLVII, 1900); Харузина В. Заметки о крестьянском жилище в Верхнеднепровском уезде Екатеринославской губ. (Этнографическое обозрение, LXV — LXVI, 1905); Харузин А. Славянское жилище. Вильно 1907; Зубрицький М. Селянські будинки в Мшанці Старо-Самбірського пов. (МУЕ, XI, 1919); Geramb V. Zur Geschichte der germanischslavischen Hauskultur (Zeitschrift f. Slav. Philologie, I. 3 — 4, 1925); Rhamm. Ethnographische Beiträge zur germanisch-slavischen Altertumskunde. Abt. 2. Die Ostslavische Wohnung. Бравншвайґ 1920; Таранушенко С. Старі хати Харкова. Х. 1922; Таранушенко С. Пам’ятки мистецтва Слобожанщини; Kutzner F. Ukrainische Siedlungen. Берлін 1922.

Попередня     Головна     Наступна