[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 228-252.]

Попередня     Головна     Наступна

4. Народна духова культура

Усе життя народу зумовлене нар. духовою культурою і є її виявом. Особливо виразно нар. духова культура виявляється в нар. звичаях і нар. мистецькій творчості, передусім в усній словесності. Тут часто з покоління в покоління передаються за традицією дуже старовинні, нерідко вже незрозумілі самим учасникам і виконавцям словесні формули і ритуальні дії. У нар. звичаях і нар. мчстецькій творчості відбивається вся історія народу, культурні впливи, що їх народ зазнавав, — все це заломлене через психологію і дотеперішній побут народу.

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ І ОБРЯДИ

Народні звичаї і обряди в головному складаються із звичаїв і обрядів, пов’язаних із нар. календарем, і звичаїв і обрядів, пов’язаних з родинним життям. Менше значення мають інші цикли звичаїв і обрядів.

У дальшому подається огляд нар. звичаїв в їхньому загальному вигляді без подробиць, які занотовані в нашій багатій етнографічній літературі, до якої відсилаємо. Пояснення походження деяких обрядів див. далі в статті: Передхристиянські релігійно-світоглядові елементи. Генеза нар. звичаїв і обрядів. Взагалі треба зауважити, що переважна більшість цих обрядів зберігалася до останнього часу на всій нашій території, хоч не в усій повноті, що тут вирівняно матеріялом із консервативніших теренів, особливо з Гуцульщини, Покуття, Волині й Полісся. Тому опис подано в теперішньому часі, хоч багато окремих елементів звичаєвости належить уже до минулого. (Див. далі: Зміни в побуті українського народу під Совєтами). Зустрічаємо типові наші звичаї і обряди також у далеких скупченнях, відірваних від материка, та в наших колоніях. На пограниччях вони переходять етнографічні межі як доказ впливу укр. культури. Найкраще зосередилися вони на селах і містечках, але й міські осередки не відбігають від цього й дотримуються традиційного порядку свят і відзначення родинних подій. Наше робітництво й міщанство беруть у цьому також активну участь; інтеліґенція теж намагається, навіть у великих міських осередках, відзначати важливіші свята загальноприйнятими звичаями й обрядами.

В останній час зауважувалося на не окупованих большевиками землях більше зацікавлення нар. обрядами серед укр. загалу, що залюбки переймає й поширює деякі нар. обряди, надаючи їм загальноукр. нац. характеру. Згадаємо для прикладу влаштування Св. Вечері, колядування, свяченого, обжинок, Андрія, Миколая та всяких виступів, побудованих на нар. обрядах і звичаях.

На окрему увагу заслуговують також деякі /229/ церковні обряди, настільки тісно пов’язані з народними, що часом не можна напевно вирішити, під чиїм впливом вони постали. Сюди належить чимало не тільки календарних звичаїв, але й загальнородинних і громадських (див. далі). Усякі свячення, обходи піль, поминальниці і т. ін. виявляють багато моментів, що вказують на надзвичайно тісний зв’язок між церквою і життям укр. народу. З характеристичних обрядів слід ще згадати повторювання деяких свят і празників на другий день у формі т. зв. попразенів: так, напр., після Миколи святкують »Помикольщину« або »Миколиного батька«, після Василя — »Василевого батька« або »Матері св. Василя«, після Благовіщення — »благовісника«, після Петра — »Полупетра«, або »Петрового батька«.

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ Й ОБРЯДИ, ПОВ’ЯЗАНІ З НАРОДНИМ КАЛЕНДАРЕМ

Народні обряди (т. зв. »народний календар«) в’яжуться з природою й порами року та залежними від них хліборобськими працями або родинними обрядами. Вони виявляють багато нашарувань на свою первісну основу (див. далі) і групуються коло Різдва й Нового Року (зимовий цикл), Великодня й Зелених Свят (весняний), Івана Купала (літній цикл) та осінніх поминальних свят.

ЗИМОВИЙ ЦИКЛ КАЛЕНДАРНИХ ОБРЯДІВ

Введення. Зимовий календарний сезон починається в нар. обрядах приблизно за місяць перед Різдвом Христовим Введенням (Воведенієм) 4 грудня н. ст., що замикає одночасно осінній хліборобський, госп. період і виявляє чимало елементів, зв’язаних із Різдвом і Новим Роком. Подібно як на Різдво й на Великдень, зранку не заходять до чужої хати, щоб не давати притоки до нарікань, що принесли яке нещастя. Хто перший прийде в цей день до хати, буде першим »полазником« на новий рік і приносить добро або лихо, тому кожний господар або хто домашній намагається бути першим на обійсті, в хаті і в стайні.

Свято Введення пов’язане з ворожіннями й забезпечними заходами, що мають силу на найближчий рік. З різних прикмет ворожать, який буде рік, звечора подекуди »святять« воду в місці, де сходяться три води, й уживають тієї води на хвороби, від уроків та для любовних чар. По півночі жінки сідають голі на порозі і прядуть самосівні коноплі, щоб »прядиво пішло на руку«. Обсипають далі корови сім’ям і мастять маслом вим’я, обкурюють, щоб корови давали багато молока й щоб ніхто його не міг відібрати. Коровам дають густу »киселицю«, щоб була густа сметана. В цей день згадують померлих: тоді Бог »відпускає праведних душ подивитись на своє тіло«.

До Введення мають бути покінчені всякі господарські роботи; після Введення не вільно вже копати землі, брати глину, терти коноплі, а також до дев’ятого четверга не годиться бити білизни на воді праником, бо це приносить шкоду нивам і наносить бурю.

Ворожільний сезон. Від Катерини (7 грудня н. ст.) починається ворожільний сезон. Уже напередодні парубки постять, щоб Бог послав їм добру жінку. На Катерини дівчата ворожать і »закликають долю на вечерю«. В цей день кожна дівчина ранком зрізує в садку гілку вишні й ставить її в хаті в пляшку з водою, щоб до »Маланки« розвилася й принесла добру долю. Ввечорі дівчата сходяться на спільну вечерю, готують спільний борщ і кашу, а перед північчю обгортають горнець із борщем і кашею новим рушником, вилазять по черзі на ворота й просять долю на вечерю. Подекуди це роблять на Різдво.

Найбільше ворожіння на подружжя пов’язані з днем св. Андрія (13 грудня н. ст.). що вважається на всій Україні парубочим і дівочим святом. Дівчата ворожать тоді »балабушками«, сім’ям і виливанням воску, слухають, звідки гавкають собаки, підслухують під вікнами, яке слово почують, випитують прохожих про ім’я, »викликають у сні« милого тощо, а хлопці »передражнюють« дівчат, будують нові »вулиці«, пересновують вулиці мотуззям, роблять капості немилим господарям і »гуляють«. Кульмінаційний обряд Андрія — це »кусати калиту«. Дівчата печуть великий корж, мастять його медом і підвішують мотузочком до стелі так, щоб можна було дістати коржа зубами, як підскочити. Хлопці »під’їжджають« на кочерзі до »калити«, коло якої стає хлопець веселої вдачі з квачем і намагається »гостя« розсмішити. Коли »гість« не витримає й розсміється, дістає квачем по зубах і відходить під сміх »гостей«. Коли ж »гість« не засміється, тоді має право вкусити »калиту«, а решту »калити« розділяють між присутніми.

На св. Наума (14 грудня н. ст.) діти обов’язково мусять бути в школі, щоб легше вчитися.

Св. Варвара (17 грудня н. ст.), св. Сава й св. Миколай заповідають уже зиму. Як кажуть, »Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а св. Микола морозом стукне«. Відтоді починають ходити вовки, і господарі, що мають худобу, святкують св. Юрія (9 грудня н. ст.), що охороняє від вовків.

Свято Миколи (19 грудня н. ст.) віддавна святкується дуже весело. Тоді звичайно приймають гостей, їздять санками довкола села і випробовують, чи »слизький сніг«, і дають дітям подарунки від св. /230/ Миколая. На цей день часто припадають »храми«, на які з’їжджаються гості з околиці. З св. Миколаєм пов’язана низка леґенд, він же опікун не тільки сиріт і бідних, але усіх тварин.

Різдвяний період. Найбільше звичаїв і обрядів скупчується коло різдвяно-новорічного періоду, що починається »Свят-Вечором« (6 січня н. ст.) і кінчається »Водохрищами« або »Йорданом« (19 січня н. ст.). Ці звичаї й обряди в загальному одностайні на всьому терені України, але найкраще збереглися на Гуцульщині й Покутті; вони докладно описані в збірках О. Кольберґа (Покуття) й В. Шухевича (Гуцульщина), а зіставлені й розглянуті в курсах історії української літератури М. Грушевського (1923, I, стор. 144 — 165) і Л. Білецького (I, стор. 50 — 69) та в обширній рецензії З. Кузелі на працю Боднарескула про буковинські різдвяні звичаї (ЗНТШ 1906). Тут подаємо тільки їх схематичний перегляд.

Свят-Вечір, або »багата-кутя«, вілія, — це найбільше родинне свято, обставлене традиційним святковим церемоніялом, що має виразний хліборобський характер, пов’язаний із родовим культом і поминанням предків.

Церемоніял »святої вечері« починається вже зранку добуванням нового вогню; цим вогнем господиня розпалює в печі й на припічку, вживаючи для цього 12 полін, що їх сушила 12 днів останнього місяця, й готує на вечір 12 ритуальних пісних страв із найголовніших плодів поля, городу й саду. Порядок страв і самі страви не всюди однакові, але кожна територія тримається свого »закону«. На Гуцульщині страви йдуть у такому порядку: боби, риби, варені пироги, голубці, сливи, пшенична кутя з медом (»дзьобавка«), бараболя з товченим часником, узвар, горох з олією і часником, ячмінна каша з олією або медом (»логаза«), сливки з квасолею, пироги з маком, капустяний росіл з крупами (»росівниця«), пшоняна каша й варена кукурудза (»кокот«). На Бойківщині список страв має деякі відміни: там дають іще капусту, киселицю, вівсяну кашу з маковим молоком, груші, гриби з олією.

Поза тим уся робота в цей день припиняється, і господар пильнує, щоб усе було в порядку й на своєму місці, щоб усі домашні були вдома. В цей день не можна сваритися, але треба відповідними засобами й замовлянням оберегтися від ворогів.

Під вечір господар іде на тік і з молитвою приносить до хати в’язку сіна й сніп жита, ячменю або гречки й ставить »діда« на покуті, підстеливши сіна. Сіно або солому (»дідух«) стелить під столом і на столі, що його господиня застелює обрусом. На чотири роги стола кладеться часник, під стіл — різне залізо, сокиру, леміш від плуга або сам плуг, ярмо, хомут або упряж тощо. Сніп обв’язується перевеслом або залізним ланцюгом. На покуті високо кладуть горщок з кутею й прикривають її книшем, а в горщок ставлять запалену свічку.

Потім родина (одягнена в чистий одяг) сідає до столу, господар здоровить усіх із святками, й усі вечеряють. Сама вечеря обставлена окремим церемоніялом. Подекуди господар наперед бере від господині миску з різною стравою і »першим« хлібом та приліпленою до миски засвіченою свічкою, обходить із нею тричі за сонцем хату й після окремої довгої молитви й вітальної промови ставить її на стіл. Коли подадуть кутю, господар перший набирає її в ложку, відчиняє вікно або виходить на двір, інколи з сокирою в руці, й запрошує »мороза їсти кутю«. Першу ложку куті господар кидає на стелю, щоб бджоли добре роїлися.

З кожної страви господар набирає трохи в корито з мукою й виносить до худоби й дає їй їсти, доторкаючися тричі до голови хлібом. Окремо господар, сам чи з родиною, обходить увесь двір з новим хлібом, медом та маком і обкурює їх. Стайні обсипають диким маком, а на кінець обходу зарубують поріг стайні, щоб »звір не переступив«. Під час вечері ворожать на майбутнє. Після вечері з кожної страви по три ложки накладають до окремої миски для померлих родичів (»духів«) і залишають для них ложки.

По вечері розносять страви (т. зв. »вечерю«) до священика, близьких рідних, кумів, бабки-повитухи тощо.

Різдво Христове (7 — 9 січня н. ст.) звуть також »колядою« й відзначають його колядуванням, себто співанням окремих обрядових пісень, т. зв. колядок. (Про це див. розділ: Коляда, колядки й щедрівки в Нар. усна словесність). Подекуди діти починають колядувати вже на Свят-Вечір; на Гуцульщині й на півд. Україні колядують на перший день Різдва на церковній службі, на яку обов’язково приходять усі мешканці села чи містечка. Особливо святково відзначають цей день на Гуцульщині, де після служби колядники з дзвінками тричі обходять церкву й тим починають колядницький сезон. Коли на Сх. Україні колядування — це привілей дітей і молоді, що ходять із »звіздою« або »козою«, то на Гуцульщині колядуванням займаються окремо заздалегідь організовані колядницькі »табори«, до яких належать і старші чоловіки, що добре опановують багатий церемоніял, пов’язаний із співанням, перебиранням, танцями й промовами. В склад такого колядницького товариства входять: найважливіша особа, »береза«, провідник ватаги, що має »звеселити дім« і виконує всі /231/ важливіші вітальні й віншувальні (величальні) функції, »виборець«, себто скарбник, скрипник, »трембітанник« з трембітою і »кінь« (міхоноша). Колядники починають свій похід від місцевого священика. Попереду ідуть, парами по два, танцюристи (»плясаки«) й несуть на плечах бардки (сокирки) з дзвінками, легко помахуючи ними, щоб »поцьоркували«. Вони здрібна підскакують то на одній, то на другій нозі, приспівуючи при цьому окремі »плясаки«. Поклонившися тричі домові, куди йдуть колядувати, перестають танцювати, і береза починає колядувати, а »ватага« приспівує рефрен »Ой, дай Боже«, подзвонюючи й притупуючи. Потім господар просить колядників до хати, а господиня пов’язує хрест, що його тримає береза, льняним повісмом. Тоді колядники сідають до столу, а після частування грають веселої і співають гуртом або танцюють, щоб »розвеселити дім«. Після цих вступних церемоній колядники колядують усім по черзі й кінчають загальним віншуванням. Коли скінчать колядувати й дістануть належну коляду, виходять церемоніяльним танком на подвір’я і починають традиційний »плєс«. Тут танцюристи обступають колесом господаря й господиню та свого скрипника, що грає »кругляка«, й пританцьовують, співаючи »рівної«, то в правий, то в лівий бік, сідають »гайдука« й посуваються назадгузь (такого »кругляка« відправляють із ще складнішим церемоніялом на пасіці). Після »плєсу« колядники виходять з подвір’я і йдуть по черзі до кожної хати.

Описані тут звичаї та обряди, особливо обрядові танці, в яких беруть участь і сивоволосі »ґазди«, виходять щораз більше з ужитку. На долах вони обмежуються до співання коляд і колядок, при чому церковні коляди витискають старіші колядки.

Новорічний період. За тиждень після Свят-Вечора, 31 грудня ст. ст., обходять »Маланки« або »Щедрий Вечір«. На Гуцульщині та на Сх. Україні »Маланки« святкують наче продовження »коляди«, на Поділлі »Щедрий Вечір« відправляють перед Йорданським святом. На »Маланки« співають »щедрівок« або повторюють колядки, частуються, веселяться й ворожать. На »Щедрий Вечір« печуть пироги з м’ясом або сиром і смажать гречані млинці й ковбаси; на Гуцульщині обов’язково »варять пироги«, а на півдні України готують бублики. Вечеря починається тут також від куті, але страв дають менше. Попереду батько »ховається« від дітей за хлібами, щоб заворожити добрий урожай. Взагалі ж ніч перед Новим Роком, коли »горять гроші«, призначена на ворожіння, подібні взагалі до ворожінь на Катерини й Андрія, тільки тут вони частіше пов’язані з хліборобством і його потребами. Подекуди купають хліб у воді, рухами при співі наслідують хліборобські роботи, напр., оранку, й кроплять худобу свяченою водою.

Увесь час при вечері і після неї »щедрують«. Це роблять звичайно діти, але по селу ходять із щедрівками також парубки. »Маланка« — це веселе свято парубочої молоді, що відтепер починає свої походи з перебиранням за »Василя й Маланку«, діда й бабу, цигана й циганку, жида й жандаря, ходить з »ведмедем«. »козою« і т. ін. Наша »Маланка« — справжній карнавал і виявляє »мішання різних верств: свійських, романсько-балканських, старих християнських і пізніших скомороських і школярських« (Грушевський, 162).

З ніччю перед Новим Роком зв’язані різні вірування. В цю ніч показується чарівне зілля »Нечуй-Вітер«, що робить »нечуваним« і »небаченим«. В новорічну ніч розкривається для побожних і праведних небо; опівночі все, що живе, говорить, особливо худоба. Новорічна ніч за гуцульськими віруваннями — ніч печі. »Цілий рік вона робить службу, а на Василя іде в танець, вона ся віддає«. Тому її гарно вимащують, і ніхто на ній цієї ночі не сідає і не лягає. На піч кладуть овес »на коровай«, щоб »мала чим коня нагодувати, бо вона йде в місто, на герці«.

Новий Рік — це продовження »Маланки« з бажаннями, перебиранням і ворожінням. Як і на Різдво, вважають на першого »полазника«, бо »як на Новий Рік — так цілий рік«. Від самого ранку малі хлопці ходять від хати до хати і »засівають збіжжям« »з рукавиці« господаря і хату, приказуючи »на щастя, на здоров’я та на нове літо, роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю« і приспівуючи окремих пісень. Звичайно посівальників просять сідати, »щоб усе добре сідало: кури, гуси, качки, рої й — старости«. Подекуди з посівальниками ходить перебрана »коза« з вухами, зробленими з колосків. У деяких місцевостях приводять у хату убраного коня, вола або корову, а найчастіше вівцю чи барана — дівчата також півня, гусака або качура. У гуцулів вівцю гостять вівсом з колядника, хлібом і сіллю, »за всю худобу, щоб трималася ґаздівства«.

Ранком палять солому, що залишилася від Різдва, де-не-де перескакують через вогонь і переганяють через вогонь скотину. Димом його підкурюють садові дерева, які також перев’язують соломою або клоччям, щоб родили. Неродючі дерева »страшать« сокирою, що зрубають, а подекуди й надрубують.

Йорданський період. »Голодна кутя«, або »Другий Свят-Вечір«, перед Водохрищами (18 січня н. ст.) повторює в загальному обряди »Свят-Вечора« й »Маланки«. /232/ В цей день люди не роблять і не їдять аж до вечері; крім куті й узвару, дають смажену рибу, вареники з капустою або свіжі гречані млинці з олією. Тоді діти залюбки »проганяють кутю«, а пізніше виносять із хати »дідуха« на вигін або в садок і палять його.

Ранком з водосвяття у церкві приносять у посуді, уквітчаному »безсмертниками« або сухими васильками, свячену воду; нею господар посвячує домашніх, хату, сіни та все господарство й крейдою робить хрести на будівлях, залишаючи всюди шматочки книша, що ним була покрита миска з водою. В деяких місцевостях по обіді господиня замішує в свяченій воді ріденьке тісто й цим тістом малює хрести на хаті, в сінях, у стайні та на всіх господарських будівлях.

На Поділлі святкують »Голодну Кутю«, як »Щедрий Вечір«, тоді також щедрують. В деяких місцевостях розносять, щедруючи, гілки ліщини, яку переховують за образами. Подекуди тоді вже починають весільні заходи.

»Водохрищі«, або »Йордан« (19 січня н. ст.), притягли до себе всі давніші обряди посвячування водою. В цей день урочисто відбувається на ріці водосвяття, для чого парубоцька громада заздалегідь вирубує хрест, поливши його, щоб забарвити, буряковим квасом. Після водосвяття всі повертаються додому з свяченою водою; господар, опускаючи в неї сухі васильки, христить нею хату, обійстя, худобу тощо. Опісля всі п’ють свячену воду й обідають. Після обіду дівчата умиваються в мисці, де святили воду; на Гуцульщині парубки »купають« дівчат. Потому молодь забавляється на льоду, парубки »змагаються«, а дівчата сковзаються. На Буковині дорослі парубки »величають« співом господарів, на Покутті святять »трійцю«.

На другий день Водохрищів, на Івана Христителя (20 січня н. ст.), господар удосвіта бере хліб і сіль, що стояли всі свята на столі, і дає худобі по шматочку з сіном, щоб »витримала до нового хліба«.

Йорданом кінчається зимовий різдвяно-новорічний цикл, що з деякими повтореннями характеризується кількома основними елементами давньої старовини, переплетеними нашаруваннями грецько-римськими, старослов’янськими й християнськими. Із усіх звичаїв і обрядів видно їхній зв’язок із скотарством і хліборобством (стелення сіна під обрус і дідуха на долівку, вношення снопа жита, сипання горіхів, квокання, кидання куті під стелю, ворожіння »з-за хліба чи пирогів«, »засівання« тощо) та їхній родовий — поминальний характер (обрядові страви: кутя, узвар, пампухи, палення вогнів на Степана або вранці на Новий Рік, запрошування »мороза« тощо); це виявляється також у колядках і щедрівках. До дуже давніх, передхристиянських елементів належить ворожіння, тісно пов’язане з давнім весільним зимовим сезоном, що припадає саме на час від Катерини й Андрія до Різдва.

М’ясниці. Після »Водохрищ« розпочинався новий весільний період, що тривав аж до заговін, давніше ще й довше, виповнений веселими забавами, танцями (»танцювати на коноплі«) й гостюванням із слідами західніх впливів (карнавалу). »Масниці«, »зимні місниці«, кінчаються »колодкою«, що її справляють баби в понеділок перед великим постом, угощаючись обов’язковими варениками. Цю »колодку« (мале поліно або патик) чіпляють парубкам і дівчатам, що в цьому весільному сезоні не поженилися. Від »колодки« треба відкуплятися, а за відкупне й добровільні складки справляють для всіх веселе прийняття, що може тривати й кілька днів. На закінчення справляють »полоскозуби«.

ВЕСНЯНИЙ ЦИКЛ КАЛЕНДАРНИХ ОБРЯДІВ

Весняний цикл звичаїв і обрядів, що в давнину розпочинався вже в час теперішнього великого посту, був колись не менше багатий, як різдвяно-новорічний, але під впливом церкви сконцентрувався коло Великоднього тижня. Заціліли тільки залишки, як дитячі ігри й співи, відірвані веснянкові мотиви й поминальні свята. Із цих дитячих веснянкових ігор особливо поширені »перепілочка«, »дрібушечка«, »збирати мак«, »Галька« й »щітка«.

Весняний цикл починає »стріча зими з літом«, прив’язана до »Стрітення« (15 лютого н. ст.). Тоді »моцюється« зима з літом, хто переможе, тоді ставиться »громнична« свічка і стрітенська вода, що помагає від пристріту. Але власне весняний період розпочинається аж появою перших птахів, що прилітають на Україну з початком березня на »Обрізання глави Івана Христителя« (24 лютого ст. ст.). В цей день птахи »обертаються до нас з вирію головами« і »несуть весну«. Увесь час аж до Благовіщення призначений на вітання птахів; до них промовляють і співають веснянок (пісні про гоголя, ремеза, жайворонка).

На 40 мучеників (22 березня) печуть із тіста пташків на честь жайворонків, що саме вилітають із вирію. Тоді дівчата рано до схід сонця виходять на вище місце і »закликають весну«. Тоді сорока в своє гніздо кладе 40 паличок.

Взагалі ж перший місяць весни, березень, стоїть під знаком »вигляданнях й »викликання весни« та радости з приводу закінчення зими й повороту пробудження природи. /233/

Благовіщенням (25 березня ст. ст.) починається справжній весняний період. Це перше весняне свято, свято землі, коли »Бог благословляє землю« й усе будиться до життя. В цей день господар виганяє худобу »на весну«; тоді дівчата виводять коло церкви перший весняний хоровод, »кривий танець«, що тепер переноситься звичайно на Великодній тиждень; відтоді починаються вже весняні роботи й перші співи веснянок (див. Веснянки-гаївки в розділі Нар. усна словесність), що втримуються до пізньої весни, поки дівчата й жінки не почнуть полоти просо, принаймні до св. Юрія. Коло Благовіщення, звичайно з кінцем березня на »теплого Олекси« (30 березня н. ст.), пасічники виносять вулики в садок і ставлять посеред пасіки образ чудотворців Зосима й Саватія, що вважаються покровителями бджіл.

В цей довеликодній час по всій Україні відбувається весняне »очищення»: тоді все виносять із хати, білять і мастять хати, обмивають і обтирають усі предмети, виносять і палять за селом усяке сміття, дотримуючись при цьому приписаних церемоній, що кінчаються обрядовим обносом рала чи плуга і спаленням чорного півня. Подекуди проганяють тоді »коров’ячу смерть«. У давнину в цей час жінки впрягалися до рала й тричі оборювали село.

В середопістя печуть із пшеничного тіста хлібці, т. зв. »хрести«. Два з них зберігають до часу виходу в поле, один — коли сіють мак, другий — коли засівають яру пшеницю. Польова робота тоді в повному розгарі (про обряди »першої борознив й »засіву« див. далі); відтоді починають ставити хати й взагалі будувати.

Великий тиждень. Остання неділя перед Великоднем зветься »вербною«, »квітною« або »шутковою«, а тиждень перед тим — вербним. У Вербну неділю святять у церкві вербу (»лозу«), якою потім б’ють один одного, примовляючи бажання: »Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля«. Цією вербою виганяють уперше худобу на пасовище, а решту батько або найстарший брат встромляють у землю »на щастя«.

Останній, »великий«, тиждень перед Великоднем зветься білим, або чистим. У ньому до четверга намагаються покінчити польові роботи, а від четверга вже заходять свята, й працювати не можна. У чистий (живний, великий, страсний) четвер увечорі відправляються »страсті«, після яких люди вертаються додому з запаленими свічками й намагаються донести їх до хати, щоб не погасли. Свічка страсного четверга зберігається до наступного страсного четверга; нею випалюють хрест на сволоці, її вкладають до рук вмираючому, її ставлять перед образами під час великої бурі з громом (звідки звуть її »громничною«), нею запалюють уночі обрядове вогнище.

Страсний четвер, званий на Покутті »жильним Великоднем«, у Сх. Україні »навським або мертвецьким Великоднем«, пов’язаний з культом померлих, що тоді сходяться вночі до церкви на Службу Божу. Тоді діти »гріють діда« і збирають на Гуцульщині »кукуци« за померлі душі.

В страсну п’ятницю не працюють, зокрема не рубають дров, не шиють і не прядуть. Замість дзвонів аж до Великодня подекуди »калатають« дерев’яними »калаталами« або »виклепують« молотками по дошці, що її завішують у дзвіниці. В деяких місцевостях святково тричі обносять плащаницю навколо церкви.

Вночі проти Великодня молодь розводить, подекуди ще »живим вогнем«, велике вогнище, для чого привозять окремо з ліса суху з минулого року деревину і залюбки вживають крадених дерев’яних речей, особливо господарського знаряддя. Від вогню молодь іде вже впрост до церкви на великодню утреню.

Великдень — це головне весняне свято, що скупчило довкола себе низку обрядів, пов’язаних у далеку давнину з Благовіщенням, св. Юрієм і навіть святами зимового циклу, особливо з Новим Роком. Великдень зберіг просліди передхристиянських обрядів, що в загальному виявляють характеристичну паралельність до різдвяних і новорічних. Вони тісно пов’язані з хліборобським господарством, поминанням померлих, величанням і віншуванням, весільним сезоном і співанням обрядових пісень.

Великдень — свято радости й веселости, що об’єднує всю громаду спільним святкуванням. Три дні громада святкує під гомін дзвонів і співи веснянок і гагілок. Основний тон святу надає молодь, що віднині починає свою »вулицю«, щоб покінчити її аж на Семена.

На Великдень »сонце грає«, тому ранком, уже перед сходом сонця, відкривають віконниці, щоб воно заглянуло до хати. Дівчата вижидають його з молитвою в садочку, а хто побачить його, як сходить, побожно здіймає шапку, кланяється до сходу й говорить приписану молитву. В цей день »відчиняються двері раю, й грішні душі звільняються з пекла«.

Великдень починається великодньою утренею й обіднею із свяченням »пасок«, »писанок« і »крашанок« під церквою. На цю службу сходяться і з’їздяться всі люди з парафії в святковому одягу і натще. Святять, крім великодніх пасок, куски масла, сала й сиру, печені поросята, ковбасу, вудженину, а також вузлики з /234/ маком, пшоном, сіллю, перцем, хроном тощо. Після утрені всі під церквою христосуються й обмінюються крашанками, а далі поспішають із »дорінником« (себто коновочкою із »святістю«) додому, щоб освятити ним хату й родину. На Сх. Україні заходять до хати, ставлять свячене на стіл, і найстарший у родині розв’язує рушники із свяченим, нарізує з усього по кускові й роздає кожному з родини разом із кусником проскурки. На Зах. Україні, особливо на Гуцульщині, наперед обходять тричі хату, потім заходять до стайні, христосуються з худобою, доторкаючись »свячевом« і насипаючи в ясла кусків паски з сіллю, та поздоровляють із святами бджоли. Лише після цього входять до хати, церемоніяльно розбирають »дорінник« над головами дітей і сідають до столу розговлятися. Потім паска і свячене залишаються три дні на столі, а для померлих загортається шматок паски і троє крашанок і ставиться на піч або на комин.

Подібно, як на Різдво й Новий Рік, гурти молоді, подекуди діти, ходять на Великдень по хатах із привітами й поздоровленнями. На Гуцульщині роблять це у великодній т. зв. »волочінний понеділок«, коли парубки обмінюються з дівчатами крашанками й справляють передвесільні оглядини, пов’язані з гостюванням і танцями. На Сх. Україні обряд »волочіння«, що, як знаємо з писань Івана Вишенського, був колись дуже поширений, майже цілком втратився і зберігся тільки в формі відвідин і обдаровування близьких та сусідів калачем, крашанками тощо, але ще в половині XIX ст. досить поширений був звичай вітати господарів із святами піснями на зразок колядок. Цей звичай у зміненій формі зберігся досі в деяких місцевостях Зах. Галичини (м. Яворів) і на укр.-білоруському пограниччі, де молодь на Великдень співає дівчатам і молодицям, що повінчалися в »зимне пущення«, величальні пісні, т. зв. »риндзівки« (Яворів) або »рогульки« (кол. Гродненська губ.).

Таким же пережитком треба вважати й обряд »водити тополю«, коли дівчата на Великдень або на Зелені Свята обирають одну з-поміж себе за тополю й обходять із нею хати, співаючи відповідних веснянок.

На Зах. Україні на Великдень дівчата »виводять« коло церкви окремі веснянки, т. зв. »гаївки«, або »гагілки«, в яких збереглося чимало старіших мотивів, ніж у звичайних веснянках (див. Веснянки-гаївки в розділі Нар. усна словесність). Вони виявляють більше обрядовий характер і тісніше пов’язання з хороводним танком, імітаційними рухами й хоровим укладом. З-поміж цих гаївок особливо характеристичні »Кривий танець«, »Кострубонько«, »Воротар«, »Вербовая дощечка«, »Король«, »Сіяти просо«, »При долині мак«, »Мости«, »Чорнушко-душко«; останні виявляють уже сліди приналежности до пісень весільного сезону.

Крашанки й писанки грають поважну ролю у великодніх обрядах як давній передхристиянський елемент обряду. Їх роздаровують, ними міняються на знак симпатії, їх у вигляді шкаралущі пускають на воду до »рахманів« (»Рахманський Великдень«), їх, нарешті, кладуть на гроби померлих або закопують до могилок і другого дня виймають і дають бідним (про писанки й крашанки див. у Нар. мистецтві). Із обміном крашанок пов’язаний також обряд »обливання«, що досі відбувається у Зах. Україні на другий день Великодня (»обливаний понеділок«).

Великодній сезон на Україні присвячений культові померлих. Поминають їх у страсний четвер, поминають їх увесь т. зв. »навський тиждень« по Великодні аж до Хоминої (Провідної) неділі, особливо ж в останній день Великодня або в першу неділю чи понеділок по Великодні. Подекуди поминають померлих у »дідову суботу« (після Великодня), в Галичині — в провідну п’ятницю й суботу, коли обходять »проводи«, що кінчаються веселими забавами на »бабиному празнику«. На »проводи« сходяться на цвинтарі коло церкви, приносять із собою »мисочку« з закускою й горілкою або вином і після відправи сідають коло могил своїх близьких і справляють тризну. Частуються залишками страв із Великодня й крашанками, а після цього залишають на могилі рештки харчів та сіль і виливають туди чарку горілки, промовляючи: »їжте, пийте, уживайте та нас грішних споминайте!« Інколи могилку обводять свяченою крейдою і загортають у землю по крашанці, скибці хліба й частині свяченого.

Св. Юрій — трете весняне свято, що сьогодні втратило чимало своєї первісної ваги на користь Великодня як свята, підтримуваного церквою. Юрій, що припадає на »сімнадцятий тиждень по Різдві«, /235/ — це первісна персоніфікація весни, й то вже зрілої та розвиненої, і до нього ще перед заведенням християнства на Україні приєднано в час чорноморсько-дунайських зближень мотив про вояка-їздця і переможця над змієм. В день св. Юрія »сходить весна на землю«, коли її перед тим тільки виглядали та викликали. Юрій, або Юрай, інколи Рай, — це наче Син Божий і воротар, що відкриває небо і спускає дощ і росу на землю. В цей день роса має цілющу силу, нею поомивають очі, на Юрієву росу виганяють до схід сонця худобу.

Юрій скріпляє веґетацію, »по полю ходить, хліб — жито родить«. Тому цього дня уладжують церковні обходи на поле (»царини«), святять воду, нарешті, трапезують на полі й закопують дещо з великоднього свяченого. Це той колишній »празник диявольський«, проти якого так енерґійно виступав І. Вишенський, тільки вже без »танців і скоків«, а в церковній формі.

Св. Юрій — патрон худоби й усякої звірини. Цього дня виганяють худобу на пасовище; пастухи вдома не снідають, а смажать на »Юрієвій росі« яєшню. Щоб виворожити дощ, молодиці обливають їх водою. На Гуцульщині тоді починається »полонинський хід«, до якого Юрій дає знак трембітою. (Див. Нар. звичаї, пов’язані з окремими родами праці).

Св. Юрій — »полісун«, мисливець, він опікується тваринами, зокрема вовками, що, крім цього весняного свята, мають іще й осіннє, на осіннього Юрія, він »звіря пасе« й призначає йому добич.

Свято Юрія — чисто хліборобське свято, воно було колись пов’язане з відповідним пісенним репертуаром, з якого збереглися тільки залишки у веснянках і старих колядках (»Святе Юріє землю одомкає«, »В святого Юра труба із тура, святий Юрію як се затрубив, Всю кригу розбив, дерево розвив«).

Господарське значення має також обряд »Лелі« або »Лялі«, що його обходять У Карпатах у навечер’я св. Юрія. Найкращу дівчину прибирають вінками й зіллям, ставлять коло неї молоко, масло й сир і, співаючи, танцюють коло неї. По закінченні обряду вона ділить між дівчатами масло й сир, роздає їм вінки, й вони зберігають масло й сир до найближчої весни, а вінки пускають на воду. Цей обряд в інших місцевостях обходять, як і »тополю«, на Зелені Свята або на Купала.

Хліборобський, веґетаційний характер мають також дальші весняні свята Костянтина і Олени та Івана Головатого, що мають вплив на ріст огірків і капусти.

Весна — це час веґетаційного росту, зелені і квітів, якими в нас милуються. Одначе окремих весняних обрядів, пов’язаних із культом дібров, дерев і квіток, у нас тепер немає, хоч сліди шанування дібров збереглися в літописі й творах Кирила Турівського. Не знають у нас також поширеного на Заході й у зах. слов’ян першотравневого походу й вношення умаєного дерева чи зелені. Замаювання, обношення деревець, збирання зілля, шанування польових квітів, плетення вінків тощо прикріплені до літнього сезону, що починається у нас звичайно в кінці травня — на початку червня. Окреме »свято польових квітів« святкують 25 червня в день преп. Онуфрія Великого. В цей день дівчата збирають китиці волошок і маку й затикають їх за образи.

ЛІТНІЙ ЦИКЛ КАЛЕНДАРНИХ ОБРЯДІВ

Основний характер літніх свят. Обрядовість літнього циклу, що колись, як знаємо з давніх літературних джерел, виявляла велике багатство й різнорідність, зубожіла в порівнянні з весняною обрядовістю й втратила свою давню стабільність. Поодинокі елементи обрядів відірвалися від своєї основи й причепилися до інших обрядів, контамінуючись із ними й затираючи таким чином первісний образ. Деякі з них повторюються, а чимало обрядів, з яких заціліли тільки фраґменти, стають нам сьогодні незрозумілі.

Взагалі увесь літній цикл виявляє велику суміш місцевих, передхристиянських обрядів, грецько-римських, зокрема балкансько-романських елементів і не менш сильного нашарування християнської обрядовости. Дуже багато заважив тут вплив церкви та духовенства, що намагалися викоренити старі »поганські« обряди або пристосувати їх до церковних святкувань. В »Супліці на попа« кінця XVIII ст. селяни скаржаться, напр., що він

»...не велів челяді колядувати,

На вулицю ходити і на Купайла через

вогонь скакати,

Об клечіння заказав вінців робити

І тих вночі на воду до річки носити«.

Особливо великий вплив на літню обрядовість мали грецькі та римські обряди, що дісталися до нас в часи дунайсько-балканського зближення, подібно як у різдвяно-новорічному періоді, безпосередньо, а ще більше за балканським посередництвом. Греко-римське свято троянд (рож) — dies rosae, rosalia, rosatio, — що припадало на 23 травня і було пов’язане з поминальним днем предків parentalia, відбилося на характері наших Зелених Свят і русального тижня, що вже від XI /236/ ст. згадується в наших літописах, словах і житіях.

Головні літні свята — це день св. Тройці і св. Духа, наші Зелені Свята, Івана Купала, Петра й Павла та Спаса, і довкола них сконцентрувалися всі літні обряди, переймаючи дещо й з весняного обрядового циклу, особливо з Юрієвого дня. Зокрема ж перші два свята; хоч своїм призначенням різні (див. Русальне або нав’є свято і Купальське свято й купальські пісні в розділі Нар. усна словесність), нагадують одне одного основним призначенням як! веґетаційні свята, пов’язані також поминальним і ворожільним елементом, до чого підійшли ще мотиви весняного парування і весільного періоду.

Зелені Свята — перше за чергою літнє свято — належить у нас до найпопулярніших і виявляється насамперед замаюванням хат, кімнат, вікон, образів »маєм« або »клечанням« (звичайно це гілля й листя клена, липи або дуба), що відбувається напередодні свята або вдосвіта. Крім того, осокою або пахучим татарським зіллям вистелюють у хатах долівку. На самі свята виносять із хати церемоніяльним походом деревце, звичайно берізку, в ліс або над воду, де забавляються й угощаються. Дівчата виводять пісні й різні гри (»гаївки«), плетуть вінки, »завивають« берізку й залишають на ніч у лісі, бо на другий день (на св. Духа) деревце там же обрядово »розвивають«.

На перший день Зелених Свят дівчата роблять »складку«, спільний обід на вільному місці, в саду або в полі, куди запрошують і парубків, забавляються з ними, а після цього в’ють для себе »клечальні« вінки, які розплітають аж на перший день Петрівки й пускають на воду. Ввечорі на Сх. Україні, особливо на Полтавщині, водять по селу »тополю«, що пізніше повторюється ще на Купала. На Волині в цей день обходять обряд »Лялі«, що здебільшого відбувається в навечер’я св. Юрія.

З Зеленими Святами й зеленим або »клечальним« тижнем пов’язані віддавна поминальні обряди, і їх традиційно виконують по всій Україні. На Волині в зелену суботу на честь »дідів« (себто предків) справляють поминальну трапезу із семи страв.

В останній час широко прийнявся новий звичай поминати на Зелені Свята також визначних осіб і героїв, що впали за волю України. Це одно з нових свят, що переходять у традицію, подібно як святкування роковин хрищення України, знесення панщини в Галичині, проголошення незалежности, листопадове свято тощо.

Русальний тиждень. Клечальний тиждень зветься русальним і пов’язаний із віруванням у »русалок« і »мавок«, яким особливо присвячений четвер на »Святій неділі«, т. зв. »русалчин або мавський великдень«, чи »русалії«, або десятий понеділок, за два тижні по Зелених Святах, коли святкують »проводи« русалок, що після зимового перебування виходять із води на поле в збіжжя. Сьогодні русалії втратили свій первісний, не тільки поминальний, але й розгульний та буйний характер і обмежилися на співанні русальних пісень, обрядовій тризні на полі (йти »на жита«) і низці вірувань про русалок і як від них берегтися (див. згаданий розділ в Нар. усній словесності). Давні поганські »русалії« мали, як знаємо із старої літератури, цілком інший вигляд. Кирило Турівський згадує не тільки »бісовські пісні«, але й »плясанье, бубны, сопЂли, гусли« і »неподобныя« ігри, а літопис (під р. 1067) підкреслює, що »діяволъ льстить и другыми нравы всюязыческими прЂвабляє ны отъ бога, троубами и скомрахы, гоусльми и русальи«.

На закінчення Святої неділі і як заговіни на Петрівку справляють, звичайно в перший понеділок Петрівки, інколи в останній понеділок перед Петром, характеристичне розгульне свято, що найчастіше зветься »розіграми« й часто мішається з русаліями, а подекуди покривається з обрядом похорону Ярила (інколи й Коструба), що також відбувається в перший понеділок Петрівки й відоме під назвою »гонити шуляка«. Воно пригадує своєю розгульністю подібні забави сирної неділі, але своїм характером підходить уже до »ігрищ« купальських. На »розігри« тварини відбувають свої забави. В цей день господині замовляють, щоб »корови багато молока давали«, а дівчата пускають на воду »клечальні вінки«.

Обряд Купала зв’язаний із русаліями і в своїй основі є хліборобським святом початку жнив, що його віддавна весело святкували в час найвищого розквіту природи й літнього звороту сонця. З заведенням християнства »купальське« свято льокалізувалося й зв’язалося із святом Івана Христителя (7 липня н. ст.), перебравши від нього деякі християнські риси. Передхристиянський купальний обряд своєю буйністю перевищував русалії; деякий образ того, як він виглядав за великокняжих часів, дає нам »Житіе Володимира« : Въ вечеръ зобравши ся младенцы и панны плетуть себЂ вЂнки изъ зЂля розного, которіє кладутъ на голову и опоясуютъ ся имы; кладутъ зась огонь и беруть ся за руки и около огня оного скачутъ, спЂваючи пЂсни, въ которыхъ часто споминаютъ Купала, а потомъ презъ оный огонь прескакують, бЂсу оному КупалЂ офЂруючи самы себе, и иныхъ много вымысловъ бЂсовскихъ бридъкихъ на той часъ на оныхъ /237/ соборищахъ чинятъ«. Інші джерела кваліфікують ці »ігрища« також як »паскудні«, »біснуваті«, »недобрі«, »неподобні«.

Сьогоднішні »ігрища« зійшли до скромної забави молоді, до палення вогню, пускання вінків, співання »купальних пісень«, збирання зілля, ворожіння і виконування кількох пережиткових обрядів, значення яких уже ніхто не розуміє.

Свято Купала символізує найсильнішу й найбуйнішу веґетацію природи, коли вона в найбільшій силі виявляє свої таємниці й скарби. Тоді, як вірили, ростуть найкращі рослини, квітне жемчужна папороть (»кочедижник«), що дає щасливцям знання й багатство, усякі трави й зілля набирають чудодійної сили й придаються до лікування та ворожіння; вода й роса стають особливо сильні й цілющі; всі тварини розмовляють і »граються«. Тому напередодні Купала збирають цілющі »зілля«, а матері шукають у лісі »тирличу«, щоб легше віддати свою доню. У цю ніч дівчата заворожують собі долю, причаровують милих і зранку, обтикавши хату лопухом і чорнокленом, виходять у поле по зілля, плетуть вінки з польових квітів, полину й любистка. Після цього йдуть до лісу й вибирають найкращу дівчину на »Купайла»; вона, сівши в підготованій давніше ямі з вінками, роздає їх дівчатам, що танцюють навколо ями. Котра з дівчат дістане вінок із свіжих квітів, вийде цього року заміж. Потім дівчата втікають від Купайла над воду »заворожувати собі красу«, для чого роздягаються і обливаються водою при співі закликальних пісень. Пускають також на воду вінки й ворожать із цього свою долю.

Вершком свята є винесення »гільця« й палення купальських вогнів та топлення »Купала і Марени»; »Гільце«, себто невеличке деревце чорноклену або вишні, виносять із лісу на вигін, квітчають його маком, васильками й барвінком і застромлюють у землю, а потім запалюють його й танцюють, співаючи, навколо нього, побравшися за руки, й перескакують через вогонь. Наприкінці хлопці й дівчата прибирають два опудала й після довгих церемоній топлять їх або розривають на шматки.

Період Купала — це також час діяння надприродних сил, русалок, мавок, упирів і відьом; тому від них охороняються всілякими способами, кладуть на підвіконнях жальну кропиву, в стайнях — осикове дерево, обходять поля і т. ін. Вважають одночасно, щоб злі люди, ворожбити та знахарі, не пошкодили людям і не робили на засівах »завиток« і »закруток«.

Петро й Павло (12 липня н. ст.) виступають у наших обрядах як плугатарі, але головну господарську ролю відіграє сам Петро. Він »зажинає« жито і є сторожем поля, врожаю і бджільного вжитку. Він же оре поле на озимину. День св. Петра вважається на селі великим святом; тому всі хати білять і оздоблюють, а, повернувшися з церкви, розговляються »мандриками«. На Підкарпатті в Петрівку відбувалися »ярмарки на дівчата«, що колись були дуже поширені (про це див. розвідку З. Кузелі в ЗНТШ). На Лівобережжі, коло Олешок, існував у XIX ст. звичай на Петра »женити рака«. Рака й рачиху одягали в людський одяг, прикрашували їх стрічками й квітами і »вінчали« їх навколо столу, співаючи весільних пісень.

Два тижні пізніше, на св. Кирика (28 липня н. ст.) святкують »свято вітру«, коли не можна робити коло сіна й оборога, бо »вітер геть порозмітує«. Це, мабуть, одно з »громових« свят, які саме припадають на кінець липня й початок серпня (Гаврило, Тріскуча Анна і Паликоп-Пантелеймон, 28 липня — 8 серпня). Паликоп і Ілля вважаються найбільшими громовиками й патронами обжинок.

Разом із Кириком святкували також св. Володимира й відправляли в цей день пам’ять хрищення України.

Жниварський період. Після Петра, звичайно за тиждень пізніше, починаються у нас жнива, якими кінчається цикл аґрарних свят. Жнива відбуваються при співі окремих »обжиночних«, або »обжинкових«, пісень, що в загальному мають характер новішого походження і здебільшого оспівують працю на »панських« ланах або у »чужого господаря«, але в основі мають чимало архаїчних елементів і прикмет старої поезії. Своїми мотивами вони зв’язані з весільними піснями, а деякі з них Нагадують пісні весняного циклу.

Жниварські звичаї й обряди виявляються тепер переважно в одному тільки традиційному обряді »обжинок« і втратили свій давній сакральний характер, з якого збереглися досі тільки невеликі фраґменти. Одним із таких старих залишків є звичай залишати при дожинанні трохи недожатого збіжжя на »бороду Волосові«, або »Іллі або Спасові«, що поширений по всьому Заході Европи. Цю »Спасову бороду«, яку на Волині називають »козою« або коротко »бородою«, обертають колосками донизу, вилущують із колосків зерно й розсівають його між корінням стеблинок, промовляючи: »Роди, Боже, на всякого долю, на бідного й на багатого«. Парубки мусять при цьому перелазити попід стеблини бороди, а жниці кидають позад себе серпи, щоб виворожити урожай на найближчий рік. Зберігся також слід шанування обжинкового снопа, як символу урожаю, і самого обжинкового /238/ вінка, як передвісника дальшого урожаю. Цей »невеликий снопик«, перев’язаний берізкою, згадує, між іншим, і Т. Шевченко в повісті »Наймичка«.

Сам обжинковий обряд однаковий на цілому нашому етнографічному терені й виявляє деякі відміни тільки в пісенному репертуарі, повному величальних мотивів. Жінки й дівчата збирають колоски, плетуть із них у супроводі пісень вінок і, поклавши його на голову найкращої за вибором дівчини, ідуть походом до села, до господаря, в якого, звичайно »толокою«, робили жнива. В деяких місцевостях плетуть, крім того, ще »квітку«, і з нею в руці провідниця обжинкового походу підходить до господаревої хати, поздоровляє господаря й господиню з обжинками й віддає йому вінок з обрядовим побажанням. Господар приймає вінок і »квітку« від дівчини і бажає їй, щоб на неї »в церкві вложили вінок«, а потім запрошує всіх на »могорич«, що не обходиться без музик і веселої забави.

Жниварські звичаї й обряди групуються коло трьох свят, св. Іллі, Маковея й Спаса, що з приходом християнства перебрали ролю поганських Волоса й Перуна.

З особою св. Іллі (2 серпня н. ст.) пов’язана віра в опікунчий вплив цього святого на вислід урожаю. Св. Ілля, що по »небесному мосту в колесниці їде« й орудує громами, проходить полями з житяною пугою в руці й

»Куди махне, жито росте,

Жито, пшениця і всяка пашниця«.

Після Іллі не можна вже купатися й збирати рої і треба особливо оберігатися від блискавиці і грому; тоді бувають »горобині ночі«, що не дають спокою навіть горобцям.

На »Маковія« (14 серпня н. ст.) жінки й дівчата святять у церкві останні квіти, жовті купчаки, чорнобривці, васильки й найбільші головки маку й печуть пшеничні білі коржі з маком (»шулики«) та споживають їх із медом. В давнину в цей день у Києві святили на Дніпрі воду.

Спас, себто Преображеніє Господнє (19 серпня н. ст.), вважається патроном обжинок (»Спасова борода«), що закінчує жнива. Тому обжинковий вінок посвячується в церкві разом із збіжжям, овочами, медом і вимолочується найближчого року також напередодні Спаса. До Спаса старші люди не їдять навіть стиглих овочів, щоб їхні діти в цей день на тому світі дістали від янголів свячених овочів. Тільки повернувшись із церкви з посвяченими овочами, розговляються перед обідом. Спас — це разом із тим третє за чергою свято померлих.

Коло »Пречистої« (Успення Пресв. Богородиці, 28 серпня н. ст.) закінчується вже тяжча робота в господарстві й залишається тільки осінній посів (»Перша Пречиста жито засіває, друга — дощем поливає, а третя снігом прикриває«). Відтепер молодь вільніша від праці й думає про себе. Вже починають готуватися до весільного сезону: »як прийде Пречиста, стане дівка речиста«.

На останній день серпня на Флора і Лавра, наче на закінчення літа, святкують »кінський Великдень«, і в цей день кіньми не роблять.

ОСІННІЙ ЦИКЛ КАЛЕНДАРНИХ ОБРЯДІВ

Загальна характеристика. Звичаї і обряди осіннього циклу не виявляють такого багатства й такої різноманітности, як попередні цикли. Вони найбільше пов’язані з церковними обрядами й пройняті християнськими впливами. Майже виключно групуються вони коло церковних свят, зокрема коло богородичних свят, що надають виразного характеру майже всім осіннім обрядам. Це заразом період церковних відправ і обходів, »храмів« і »празників«, підтриманих кращим економічним становищем у цей час і весільними настроями. Ці свята користувалися великою популярністю й тривали звичайно довше, ніж один день, в усякому разі »попразен« святкували нарівні з празником. Празники в давнину відправлялися незалежно від церковних відправ, але згодом пов’язалися з церковними обрядами й »храмами«, що також кінчалися »похраминами«. Празники справлялися і з інших причин. На Гуцульщині, напр., коли діти не живуть або хтось у родині тяжко нездужає, то цю дитину чи недужого »обрікають«, себто обіцяють щороку справляти празник, коли вони житимуть. Такі празники бувають на Чесного Хреста, Богородицю, Михайла або яке інше осіннє свято. Саме свято починається замовленою Службою Божою, а після неї як ідуть із церкви, запрошують до себе свояків, сусідів і убогих. Якщо Служби Божої не замовляють, тоді запрошують окремо по хатах або просто тих, що повертаються з церкви. Запрошених частують дома за столом і приймають їх дібраними стравами й напитками. Гості обов’язково моляться перед їжею й після їжі.

Осінні календарні обряди мають мало спільного з господарськими й веґетативними елементами. Це період, коли провідну ролю грають весільні й ворожільні моменти. На Семена кінчається »вулиця«, зате відновляє свою дію парубоцька громада, й починають, часто уже на Семена (подібно як на весні), вечерниці, що наче підготовляють весільний сезон. Починають ходити »старости«, і батьки до цього підготовлятися, бо, як кажуть: »Прийде /239/ друга Пречиста, принесе старостів нечиста«. З Покрови починаються весілля, й дівчата просять »святу Покровоньку покрити їм головоньку«. На Дмитра кінчається сезон сватань, бо заходить піст — Пилипівка, й до незасватаних дівчат прикладають приповідку: »До Дмитра кожна дівка хитра, а по Дмитрі хоч комин нею витри«. Дівчата в цей час улаштовують свої »складки«, а саме, першу на Кузьми-Дам’яна курками, »щоб плодились«, другу — під Запусти на Івана Золотоустого.

Осінні свята починаються днем Усікновенія Глави Івана Христителя (11 вересня н. ст.), що відоме під назвою »Головосіки«. Його символіка пов’язана з євангельським оповіданням. У цей день усі постять, і заборонено брати в руки ніж і різати капустяну голову.

Одначе першим справжнім осіннім святом, мабуть, у зв’язку з початком церковного року, уважається Семена Странн и к а (14 вересня н. ст.), коли пташки вибираються на зимівлю, »ластівки ховаются по криницях«, а горобці злітаються в очерет і чорт (а подекуди сам Семен) міряє міркою горобців і забирає надвишку для себе, через що кількість горобців восени меншає. На Семена подекуди справляли »пострижини« й саджали хлопців на коня.

Вночі по Семені відбувалося базарне київське свято, »весілля свічки« або »свято свічки« з лялькою на людську подобу.

Рождество Пресвятої Богородиці, »друга Пречиста« (21 вересня н. ст.), було колись також святом »рожаниць«. Слово св. Григорія й інші пам’ятники згадують про це свято, на якому співали тропар Богородиці й ставили трапезу з »крупичного хліба, сиру і добровонного вина, меду й куті«. Сьогодні замість трапези »роду й рожаниці« справляють »обріканий« обід, на який запрошують бідних. Між першою і другою Пречистою чарівниці збирають зілля, що має силу »причарувати« парубка, при чому промовляють: »Адам орав, Ісус Христос насіння давав, а Господь сіяв, і Мати Божа поливала та всім православним на поміч давала«.

На Чесного Хреста (Воздвиження Чесного Хреста, 27 вересня н. ст.) птахи відлітають у вирій, останньою — зозуля, а змії залишаються мерзнути за кару, якщо кого вкусили. Тоді не радять ходити до ліса.

Покрова Пресвятої Богородиці (14 жовтня н. ст.) вважається на Україні великим нар. святом, з яким пов’язані різні леґенди. Покрова — попучярне храмове свято, і Запорізька Січ стояла під її опікою. Від Покрови жінки вільніші від тяжкої праці, тому й кажуть: »Як прийшла косовиця, то жінка коробиться, як прийшли жнива — жінка як нежива, а як прийшла Покрова — жінка гарна і здорова«. З Покрови починаються весілля.

П’ятниця перед Покровою вважається святою і належить до тих 12 п’ятниць, коли давніше всі постили, а жінки не працювали: це п’ятниця перед Благовіщенням, десята після Великодня, перед Зеленими Святами, Успенням, Усікновенням, Воздвиженням, Введенням, Різдвом Христовим, Водохрищею та дві великопісні.

Святий Дмитро (8 листопада н. ст.) приносить уже зиму. Це рівно піврік до Юрія, і тоді ворожать, коли хто умре, який буде урожай і яка погода. Субота перед Дмитром — »дідова субота«, осіння поминальниця померлих, яким справляють панахиду (парастас) у церкві й обід у хаті. Тоді хазяйка (напр., на Волині) готує багато таких страв, що їх любили »діди«. Обід справляють звичайно під вечір. З кожної страви відкладають по ложці в окрему посудину, в яку ставлять ще воду й рушник, щоб вночі »душечки померлих пообідали й помились«.

На Кузьми-Дам’яна (14 листопада н. ст.), що має епітет »безморозного«, ворожать, яка буде зима, й вживають різних заходів проти морозу.

Св. Михайло (21 листопада) відзначається у нас великою пошаною, він патрон Києва. Багато церков освячені його іменем, тому цей день — одно з найпопулярніших храмових свят. Архистратиг Михаїл — опікун мисливців, і з приводу цього оповідають чимало леґенд і казок. Михайло поборює чортів, а в цьому помагає йому архангел Гаврило.

На Пилипа (27 листопада н. ст.) припадають запусти й починається піст — Пилипівка. На запусти повторяються ті самі звичаї, що на великопісні м’ясниці, відвідування, гостювання і »колодка«.

З Введенням починається новий зимовий календарний цикл.

З. Кузеля

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ Й ОБРЯДИ, ПОВ’ЯЗАНІ З РОДИННИМ ЖИТТЯМ

Звичаї й обряди при родиві доволі одностайні на всьому укр. просторі; важливі в них три моменти: 1. саме родиво, 2. прийняття новонародженого в члени громади й 3. очищення породіллі й баби, при чому всі церемонії мають на оці зберегти дитину від усяких небезпек і запевнити новому членові родини й громади якнайкращі умови життя. Щоб забезпечити дитину від »злих очей«, »уроків« і щоб легше було родиво, вагітні жінки затаюють до кінця свій стан. Проти тяжкого /240/ родива вживають усяких засобів, м. ін., роздягають породіллю, розв’язують усе зав’язане, розмикають усі замки, відчиняють усі двері. До кожного родива, хоча б і найлегшого, кличуть в останню хвилину старшу чесну »бабу«, яку вже заздалегідь запрошують окремим церемоніялом: бабині дії мають обрядове значення, і тому вона дбає, як і сваха на весіллі, щоб дотримувалися всіх обрядів. Місце родива не грає ніякої ролі: злягати перед родивом і так само лежати після нього деякий приписаний час (т. зв. Wochenbett) немає звичаю. Не зауважено і значніших слідів кувади. З днем народин зв’язані різні вірування, зокрема про те, що щасливу долю матимуть »недільні« діти й діти, народжені в »чепці«. Новонародженого дбайливо охороняють від усякого лиха: баба вітає його знаком хреста й окремою молитвою, перерізує пупець на сокирі (від того: пупорізка), коли дитина хлопець, або на кужелі, коли — дівчина. Опісля вводить немовля в склад родини, кладе під припічок, б’є головою об притулу, або ногами до сволока (покуття), або, нарешті, завиває в кожух на покутті. »Містище« закопують враз із хлібом і грішми під долівкою і присипають житом, щоб ніхто не міг його використати для поганої мети. Під голову дитині й матері кладуть ніж, трійцю та різне запашне зілля, що має відганяти злу силу, а в сорочинку дитини завивають із тією самою метою клуночок із вугіллям і печиною. Саму породіллю обливають після родива настоєм запашних трав і заслонюють завіскою від чужих очей. Дитину кладуть коло матері, щоб легше впильнувати від чорта, який може підкинути »відміну«; для цього світять під образом свічку й увесь час сторожать матір і дитину, при чому остерігаються згадувати ім’я нечистого. Цей таємний акт кінчається обрядовою купіллю дитини.

Після цього починається вже акт родинно-громадський, що завершується родинною гостиною й церковними »христинами«, які відбуваються звичайно того самого дня, бо до христин мати не сміє годувати дитину. До христа несуть дитину куми, яких звичайно просить батько з-поміж поважніших родичів: від цього ніхто не відмовляється, бо »кумувати« — велика честь і заслуга перед Богом. Коли діти не ведуться, просять у куми перших стрічних людей. Куми приходять до христа з хлібом і »крижмом« і починають свою службу від чарок та приписаних бажань. Після цього баба купає дитину в »непочатій« воді й загортає хлопця в батькову, а дівчину — в материну сорочку й передає хлопчика через поріг, а дівчинку через гребінь кумові.

По христинах відбувається родинна гостина, т. зв. »родини« або »калачини«, на які сходяться сусіди й знайомі з гостинцями (хліб, ковбаса, сіль, вареники, каша, збіжжя). На родинах в багатьох місцях дають кашу й калачі, подекуди хліб (»проводатор«), крім того, майже по всій Україні баба роздає гостям »виноград«, себто варені яблука та груші, і »квітки« з колосків або з барвінку, рути, васильків і калини. Третій акт родинних звичаїв — очищення породіллі й баби, які вважаються після родива за нечисті, називається »зливками«, або »зливщинами«; вони відбуваються незабаром після христин, найпізніше до 9 дня, коли кінчається праця баби при породіллі. Ритуал зливок досить старовинний. Тут миють руки породіллі й баби »непочатою« водою, куди вкладають навхрест калину, любисток, руту, барвінок тощо, й проказують обрядові молитви при запаленій свічці: Після зливок прощаються і розплачуються з бабою, яка дістає за свою іноді кількаденну працю тільки приписані обрядові дарунки: пироги, хліб, намітку, полотно на запаску і т. д. Декуди на ній лежить ще старий обов’язок справляти »продирини« або »похристини«, що кінчаються в корчмі при співі особливих обрядових пісень. Ще недавно, майже до кінця XIX ст., тримався на Україні звичай »пострижин« або »обстрижин«, що відбувався звичайно в рік після народин, але подекуди раніше, навіть відразу після христин. На Полтавщині при пострижинах баба розстелювала кожух вовною наверх, хрищений батько обстригав кінчики волосся дитини спереду, ззаду та з обох боків біля вух, а батько кидав на кожух трохи грошей.

Весільні обряди виходять за рамки родинного свята й охоплюють усю громаду. Вони зберегли в собі багато старих передісторичних елементів, виявляють велику одноцільність і традиційність. Укр. весілля — складна обрядова суміш, де перехрещуються релігійно-містичні й історично-суспільні елементи і впливи новіших суспільно-економічних умов. Воно є відгомоном старого весілля, змішанням родового культу з грецько-візантійськими та християнськими елементами. В ньому є три головні нашарування: 1. основне — з родової екзогамічної епохи — з переходом нареченої з одного роду до другого й відповідно до того з такими обрядовими актами, як »умикання«, сутички між родом молодої й молодого, обрядовим викупом (див. Весілля як родовий акт і весільні пісні в розділі Народна усна словесність); 2. грецько-візантійський вплив, зв’язаний із давнішими релігійно-містичними елементами; 3. нове укр. весілля, яке складається з трьох головних актів — сватання, заручин і весілля, де постійно повторюються деякі основні дії, напр., спроба »умикати«, опір роду молодої, замирення обох сторін, викуп /241/ молодої від її роду й початок шлюбного співжиття молодих.

Сватання попереджається звичайно залицянням; його полегшують усякі товариські сходини »парубоцьких« і »дівоцьких« громад: »вечерниці«, »досвітки«, »вулиці«. Починається »допитами« в батьків молодої і кінчається »розглядинами« чи »обзоринами«, коли родина молодої приїжджає дивитися на господарство молодого. Найскладнішу церемонію сватання виконують свати молодого, який звичайно жде з »дружком« під дверима молодої і входить в хату лише після довгого церемоніялу, коли батьки молодої приймуть хліб і молода дасть свою згоду. Тоді молода перев’язує сватів рушниками через плече, а молодому затикає за пояс вишивану хустку. Потім сватам дають хліб, а свати частують господарів горілкою і змовляються з ними про день заручин.

Заручини, що часом відбуваються разом із сватанням у хаті молодої в присутності всіх родичів молодого й молодої, мають виразне обрядове значення; їх супроводять співи обрядових пісень, де молодих порівнюють із місяцем і зорями й бажають їм стати »багатими як земля й здоровими як вода«. При співі весільного хору дружок, що тепер бере активну участь у весільному обряді, тут повторюються головні моменти сватання: промовляють, перев’язують рушниками, показують молоду, обмінюються подарунками, після цього благословляють молодих хлібом, і найближчий товариш молодого, »дружко«, що у весільних обрядах грає ролю розпорядника, або, частіше, староста молодої (звичайно її дядько) веде їх рушником на »посад« на покутті. Коли гості розійдуться, молоді лишаються вже спати, або свято переноситься до молодого на цілонічні »запоїни«.

Тепер починається готування до весілля. Молоді дають на »заповіді« або на »оглас«, а батьки умовляються щодо приданого й весілля. Напередодні весілля, здебільшого в суботу, у молодої починають вбирати, при співі обрядових пісень, »вильце«, »гільце«, »різку« або »деревце«, себто невелику вітку або деревце, прикрашене квітками, рутою, барвінком, барвистими стрічками й маленькими свічечками; воно стоїть пізніше ціле весілля на столі, або його втикають у коровай. Одночасно з гільцем в супроводі пісень плетуть і вінки, більший з барвінком для молодої і менший для молодого. »Коровай« (»дивень«, »верч«, »лежень«) печуть уже в п’ятницю, але звичайно в неділю »коровайниці«, урочисто співаючи пісень, прикрашують його зверху виліпленими фігурками з тіста в формі »шишок«, »голубців«, »гусок« тощо. Коровай, головний обрядовий весільний хліб, має не тільки жертовне, а й родове значення; він робиться з муки, принесеної всіма членами роду. Разом із тим жінки печуть калачі, »шишки«, »перепійці« і »борону« (для молодого). В обряді печення короваю бере участь також дружко, що вносить до хати з клуні сніп жита, т. зв. »покрасу«. За той час молода, прибрана вінком із барвінку, іде з дружками на село просити гостей на весілля. Запросивши гостей, молода з дружками йде до хати молодого, тричі кланяється перед порогом і тричі в хаті й просить батьків молодого на весілля, передаючи їм по одному перепійцеві. Після гостини за столом молодий, що тим часом вибрав собі в коморі »боярів«, випроваджує її з дружками з хати. Ввечорі молода справляє »дівич-вечір«, прощаючися з дівчатами, що востаннє розплітають їй косу серед хати на стільці, застеленому кожухом.

Церковне »вінчання« звичайно відбувається в неділю вранці, перед обрядовим весіллям, яке лише дає право на шлюбне співжиття. Перед виходом до церкви брат розчісує молодій косу, а батьки та родичі дають «благословення«. Після вінчання молоді їдуть до хати молодого, де їх благословляють хлібом-сіллю й частують. Опісля молода повертається додому, а молодий підготовляє весільний »поїзд«, що складається звичайно з двох старостів, двох дружків, кількох сватів і бояр. Увечорі відбувається найважливіша частина весільного обряду, власне весілля. Починається воно походом весільного »поїзду« молодого, зв’язаним з старовинними характеристичними обрядами. »Поїзд« обходить спершу в хаті стіл і п’є спільно воду з миски, неначе складаючи присягу вірности своєму »князеві»; далі виконує з матір’ю молодого обряд »сіяння« й »їзди на коні« (на граблях) довкола діжі, »щоб овес був рясен, щоб Івашків рід був красен«, приймає благословення від батьків молодого й вирушає, співаючи лицарсько-мітичних пісень, із червоною »корогвою« в дорогу. Коли молодий із другого села, то парубки з села молодої заступають поїздові дорогу, роблять т. зв. »перейму«, і молодий мусить викупитися грішми. Другу перешкоду зустрічає »поїзд« перед хатою молодої, яку боронять парубки з піднятими палицями. /242/ Лише після »бою« й довгих пересправ молодого пускають до хати, але ще й тут він мусить перебороти братів молодої та дати відповідний викуп, щоб дістати право сісти коло молодої, зняти з неї намітку й її поцілувати. Тепер надходить вершок весілля: молодій розплітають косу, накривають їй голову очіпком і шапкою молодого, з комори виносять із співами коровай і роздають його по черзі всім присутнім, особливо ж усім родичам, залишаючи для молодих вершечок із »місяцем«. Після вечері, до якої подекуди давали часом ще й спеченого півня (»бажанта«), молода прощається з дівчатами, з батьками й виїздить із піснями та музиками до хати молодого, забираючи з собою (Зах. Україна) »скриню« з »посагом« і »чорну курку«.

Батьки молодого зустрічають молоду в новій хаті на порозі з хлібом та сіллю й урочисто приймають до нового роду. Молоду, що ввесь час має мовчати, вводять у хату;; при чому вона відразу випускає під піч привезену з собою чорну курку. Далі молоду садовлять на покутті, здіймають патичком з голови намітку й закидають її на піч, а в деяких місцевостях дають їй кусок »печини« (себто глини від печі) або шматок сирого буряка, й вона кидає це мовчки під стіл. Це звуть »пригощувати молоду«, щоб скоріше звикла до хати. Потім молодих церемоніяльно ведуть до »комори«, де вже приготована весільна постеля на соломі й кожусі зі снопом жита та святим образом у головах, і тут відбувається старовинний обряд »ламання. калини«. Тепер це вже зробилось пережитком. За старим ритуалом увесь рід молодого ждав у хаті висліду »шлюбної ночі« й під співи еротичних пісень обносив сорочку молодої із знаками її невинности. Але тепер уже обмежуються на тому, що другого дня вивішують на хаті чесної молодої червону корогву й прибирають боярів у червоні пояси та стрічки. Весілля кінчається розгульною забавою, відомою під ім’ям »перезви«, що колись тяглася кілька днів аж до церковного »виводу« або обрядових зливок при річці або криниці. Тепер весільні обряди взагалі сильно спрощені через матеріяльну скруту, і весілля рідко де триває довше, ніж 2 — 3 дні (субота, неділя, понеділок), а то й коротше.

Похоронні обряди збереглися від старовини особливо в Карпатах. Смерть, яку віщують звичайно всякі »знаки«, приймають на селі спокійно. »Тяжку« смерть мають тільки великі грішники, і проти неї вживають »посвяченої« свічки, свяченої води або свяченого зілля й усяких інших засобів, коли ж нічого не допомагає, кажуть »дзвонити по вмерлому«, а то й відчиняють двері та вікна, щоб душа вийшла скоріше. Покійникові закривають очі, щоб не забрав кого з родини. Покійника обмивають, і воду від миття разом із волоссям і гребінцем виливають у таке місце, де не ходять ні люди, ні скотина. Після цього покійника вдягають у »смертну« сорочку, штани, »калиги« (рід пантофлів із полотна) та кучму, на заміжніх жінок надягають спідницю, деколи свиту, підперізують поясом, голову зав’язують переміткою. Дівчат і парубків одягають, як на весілля. Дівчатам кладуть на голову вінок з барвінку, на палець надягають перстень, а на труну ставлять окремо печений коровай, який після похорону роздають на могилі шматками всім родичам померлої. Померлих кладуть на лаві під вікнами, головами до образів, ногами до дверей; ставлять посуд, щоб душа мала що пити. На стіл кладуть тільки дітей до шостого року. Подекуди покійникам вкладають за пазуху три хлібці.

З хвилиною смерти увага родини за ритуалом звернена на те, щоб душу мерця відігнати від хати. Для цього заслонюють дзеркала, обертають хатню обстанову й відразу посилають дзвонити »за спокій«, »запоперечити душу«, що до »подзвону« може блукати по хаті. Відхід мерця загалом вважають за небезпечний момент; тому до похоронів припиняють у хаті всю роботу, не підмітають долівки, не виносять сміття, не сіють і не садять, не садовлять курей і взагалі бережуться покійника, подекуди позначують хату, де він лежить, березовими гілками, вивішують рушник у хаті або полотно над вікном, розводять ватру перед ворітьми і т. ін.

За покійником не слід багато плакати, особливо не повинні плакати за дітьми матері. Навпаки, ще не так давно на всьому Правобережжі й на Зах. Землях існував звичай веселитися, співати пісень та грати. Цей звичай зберігся досі в Карпатах, на Підгір’ї, Буковині, Закарпатті, подекуди на Поділлі, під назвою »лубок«, »грушка«, »свічення«, »лопатки« тощо. Тут проводять цілу ніч біля покійника (»посижіння«), граючи в особливі гри, що є відгомоном старовинних ігрищ та тризн. Взагалі не можна в хаті залишати покійника самого без догляду, бо тоді в нього може увійти злий дух і він непокоїтиме людей по ночах. Покійника приходить відвідувати ціле село, яке повідомляють відповідним способом.

Труну (домовину, деревище) роблять звичайно другого дня після смерти сусіди задурно з кленового або соснового дерева, що м. ін. відганяє духів і спиняє опирів. Труну вистеляють травою й зіллям, посвяченим на »Спаса«, або стружками. В головах кладуть подушку з такої ж трави; пір’я давати не можна. У труну, що подекуди має мале віконце для »душі«, /243/ вкладають покійника перед самим похороном, коли священик відчитає молитви, і додають »на другий світ«, залежно від місцевости: хліб, сіль, горнець каші, горілку, (дітям) яйця і яблука, персні та гріш на »перевіз« (Гуцульщина й Підгір’я). Одначе цей звичай уже виходить з ужитку. Перед виносом із хати всі присутні прощаються з покійником, цілуючи його на знак того, що прощають йому всі образи.

Домовину виносять ногами вперед і тричі стукають нею об кожний поріг, щоб мрець попрощався з хатою й не повертався, і обсипають житом, щоб живим не бракувало хліба. Щоб не допустити небіжчика до хати, на місце, де лежала труна, або на поріг кладуть ще й сокиру; домовину міцно забивають осиковими кілками. Після виносу труни родичі чимдуж зачиняють двері й тричі обходять довкола діжі, а подекуди господиня кидає ще на землю новий горнець, щоб розбився на кусні. Одночасно із стайні та з хлівів випускають худобу, щоб попрощалася з господарем; ворота обв’язують червоним рушником чи поясом, щоб за небіжчиком »не пішла з двору худоба«, а господиня посипає увесь двір вівсом. Домовину несуть, коли недалеко, на плечах або везуть на возі, а де-не-де в горах, ще за старим звичаєм, на санях, запряжених волами, обминаючи »воду«. Похорон відбувається навіть у бідніших дуже урочисто. Похорон дівчини має вигляд весільного походу, з дружками, старостами й свашками, при чому всім присутнім роздають »проводнички«, себто свічечки з зеленого воску.

Похоронний похід супроводять окремі жалібні пісні, »голосіння«, »йойкання« (у лемків) і »трембітання« (у гуцулів). »Голосять« над покійником тільки жінки з родини покійника чи покійниці, особливо жінка, мати, сестра, донька, але часом кличуть для цього окремих вправних у голосінні чужих жінок (див. Нар. усна словесність: Найстаріші типи усної словесности). Жалоба (сумовиння) починається відразу по смерті члена родини: чоловіки ходять до похорону з непокритою головою, дівчата з розпущеним волоссям, жінки в білих хустках, без намиста.

На Україні дуже поширена віра, що душа небіжчика проводжає тіло на цвинтар і вже тоді певне не зможе повернутися додому, коли гріб »припечатають« і відбудуть »відклонне«, подекуди аж по 40 днях, після приписаних »панахид« і »парастасів«. Щоб мерці потім не »ходили« й не »покутували«, копають глибокі ями, часто обсипають домовину маком — »видюком«, особливо, коли ховають »великих грішників«, усяких характерників і тих, що вмерли неприродною смертю: на такі гроби кидають подекуди галуззя й каміння.

Померлих ховають на цвинтарях, що раніше були біля або довкола церков: в Галичині по селах досі майже всі цвингарі були при церквах, і тільки останнім часом для поховань приділяють обкопані або обгороджені місця недалеко від церкви. На цвинтарях на Сх. Україні часто ставили каплиці, в Галичині, крім того, — т. зв. »трупарні«. Звичайно насипають могилки, різної величини, у бойків і гуцулів невисокі, подекуди понад півметра заввишки. На могилах ставлять дерев’яні хрести різноманітного вигляду. В горах вони частіше невеликі, в інших місцевостях, особливо на Поділлі й Волині, — хрести більших розмірів, форма хрестів виявляє велике багатство, зокрема ж гуцульські цвинтарні хрести визначаються ориґінальністю й прекрасною орнаментацією. Вирізняються також великі пам’ятні хрести. На давніших могилах трапляються іноді кам’яні хрести й намогильні плити, вкопані в землю вертикально. В деяких гірських селах Карпат зустрічаються й могили без хрестів або з невеликими хрестиками. Хрести подекуди перев’язують хустками або білими стрічками, на Волині — чіпляють малі хрестики, на Бойківщині на могилах залишають порожні горщики. На гробах залишають інколи й поживу, »коливо« тощо.

З похорону всі вертають додому, не оглядаючись, очищаються, вмившись і доторкнувшись печі, а тоді сідають до похоронного обіду (»стипа«, »умерлини« або »комашня«), який обов’язково починається від колива (розварена пшениця або ячмінь з додатком меду). Гуцули третього дня після похорону справляють »третини«, а поза тим скрізь за померлих справляють »сорокоусти«, »роковини« й »задушки«.

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ, ПОВ’ЯЗАНІ З ГРОМАДСЬКИМ ЖИТТЯМ

Не зважаючи на впливи нового часу, укр. народ зберіг чимало звичаїв і обрядів громадського характеру, що свідчать про високу товариську громадську культуру, в нар. родинному й громадському житті є досі пережитки старих правних і соціяльних відносин; в сім’ї, в сусідстві й громаді не перевівся ще цілком давній церемоніял. Укр. звичаєве право, м. ін. щодо спадщини, становища жінки тощо, доводить сильний вплив традиції, попри виразні індивідуальні риси до наших днів збереглися сліди громадського спільництва, що знайшло вияв у відносинах до сусідів, громадських і церковних зобов’язаннях, »толоці« та ін. Особливо важливі старі пережитки обрядової гостинности, всякого роду обрядові і звичаєві гостювання, »почастунки«, »прийняття« церковного характеру тощо.

Укр. село до недавніх часів плекало старі звичаї зорганізованого життя парубочої й /244/ дівочої молоді з усіма формами побратимства, сестринства, братських свят, »складок«, звичаєвих сходин, забав, ігор і т. д. Парубочі громади під проводом вибираного на деякий час »отамана« або »берези« грали дуже важливу ролю в громаді, беручи активну участь не тільки в житті самої молоді, але й виконуючи різні звичаєві й обрядові функції. До них належали організація коляд, готування різних релігійних послуг, напр., вирубування хреста на річці на Водохрищу, збирання пожертв на свічки до церкви, ведення хору, традиційна співучасть у весіллях тощо. Дівоцькі громади, якими керували також обирані »отаманші«, більше дбали про підтримування товариського життя молоді й мали обов’язок організувати сходини, літом на дворі, т. зв. »вулиця«, а зимою по хатах на »посиділках«, »досвітках« і »вечерницях«. Усі ці сходини відбувалися за традиційно усталеним звичаєм і порядком. »Вулицею« керували старший парубок (»трутень«) і »пані-матка« від дівчат, для нічних сходин по хатах — окремі »господарі« вечерниць, що дбали про порядок і зберігання звичаїв. »Вечерниці« починалися від другого дня Покрови й тривали звичайно до Пилипівки. Дівоцькі громади дбали тут про харчування, на що йшли окремі »складки« грішми й поживою. Ці й подібні товариські звичаї трималися й подекуди ще тримаються, не зважаючи на несприятливі сучасні обставини, що не спромоглися однак усунути з нар. життя розвиненого товариського елементу; про це свідчить також замилування до гуртового співу й танцю. З-поміж танців слід тут згадати центрально-східньоукраїнського »козачка« (теж »гопак« і »тропак«), »метелицю«, західноукраїнську »коломийку« й льокальні танці як »аркан«, »сербин«, »півторак« та ін.

Цікаві також парубочі гри та змагання, пов’язані з народним спортом. Надзвичайне багатство виявляють гри та забави дітей.

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ, ПОВ’ЯЗАНІ З ОКРЕМИМИ РОДАМИ ПРАЦІ

Вони виходять щораз більше з ужитку під впливом нових обставин. Більша частина старовинних хліборобських і пастуших звичаїв і обрядів не мають як проявитися, хоч іще не скрізь забулися. Ціла низка звичаїв і обрядів зв’язана з фахами сільського господарства, з виходом у поле, оранкою, сівбою, косовицею, жнивами (»обжинки«), лущенням кукурудзи, прядінням, різними домашніми роботами. Так, напр., виїзд у поле орати й перша борозна обставлені низкою обрядів. Господар починає працю молитвою і під час проорювання першої борозни розкидає по полі яйця й хліб або вкладає їх у борозну: до цього вживається звичайно великодніх крашанок. Подібна дія відбувається і під час сіяння, до чого беруть »щасливу« особу. Сіяч перед сівбою їсть проскурку з Благовіщення й вкладає проскурку до мішка з насінням, перед сівбою справляють урочисте прийняття, обід із горілкою, а потім старший з родини відправляє обряд першого »засіву«, розсіваючи з насінням яйця і хліб. Подекуди сівач кидає пригорщу насіння через плече або просто перед себе, але заплющивши очі, щоб не бачити, куди летить насіння.

В горах іще досить повно збереглися давні пастуші звичаї, як »полонинський хід«, життя на полонинах, згін худоби додому. Особливо урочисто й обрядово відбувається перший вигін скотини на пасовисько, що на Сх. Україні буває на св. Юрія, а в Карпатах — перед Зеленими Святами бл. 20 травня. На Гуцульщині цей вигін відомий під назвою »полонинського ходу«, що пов’язаний з низкою церемоній та обрядів і триває звичайно коло двох тижнів. Уже перед початком веснування громада обирає поважного статечного »ватага« й віддає йому на »веснування« всю »скотину«, »маржи. ну«, позначивши відповідним знаком чи нарізом (»знаменом«) власність кожного господаря, що віддає худобу до спільної череди. Ватаг стає відтепер керівником цієї справи аж до повороту в село. Він виконує не тільки господарські, але й усі обрядові функції. Його перше завдання — підготувати місце випасу на полонині й забезпечити його відповідними молитвами й засобами. Він затинає навідлі сокирою в стіну й кидає на давне »ватрище« підкову, після чого розводить живу »ватру« в супроводі молитви »Отче наш« і замовлянь. Коли ватра розгориться, ватаг бере з вогню жар, кидає його знову з молитвою в воду і цією водою христить усі кошари, всю маржину, як вона надійде, а решту води зберігає до кінця сезону. Саму ж ватру урочисто заносять до »стаї«, де вже лежить підкова; цю ватру підтримують до самої осени. з ватри ватаг бере палаючу головню, обходить із нею ціле »стоїще«, промовляючи молитви й приписані замовляння, й кладе її на воротях, куди має проходити худоба.

Сам вигін худоби відбувається дуже урочисто. Рано до сходу сонця господар стає в дверях, пропускає вівці між ногами, а худобу попри себе, лічить і кінчає це замовлянням, »аби їй нічого не шкодило і аби не була урічна«. На Сх. Україні худобу виганяють вербою, освяченою в Вербну неділю. Від »уроків« поливають водою, а також прив’язують до хвостів худоби червону волічку. В час »походу« співають пісні, »полонинки«, трембітають, трублять у роги або стріляють.

Прийнявши худобу на полонині й окропивши її водою, ватаг розміщує її по кошарах, а потім трембітою скликає пастухів до ватри, промовляє з ними молитву й просить Bora »заступити й оборонити цю християнську худобу на росах, водах, на кождих переходах від усякого лиха і від припадку тяжкого«.

Подібних звичаїв та обрядів дотримуються й на Бойківщині. Не пережилися ще вівчарські подільські обходи й обов’язкові співи при деяких родах праці, про що йде мова в іншому місці (царинні й обжинкові пісні та ін.).

Збереглося чимало обрядів у зв’язку з будуванням хат, закінченням будинку (»закосиченням«), вводинами до нової хати й деякими ремісницькими працями. З ними зв’язано також багато вірувань

З. Кузеля

ПЕРЕДХРИСТИЯНСЬКІ РЕЛІГІЙНО-СВІТОГЛЯДОВІ ЕЛЕМЕНТИ. ГЕНЕЗА НАРОДНИХ ЗВИЧАЇВ І ОБРЯДІВ

Перед постанням держави й перед запровадженням християнства на Україні кожен рід і кожне плем’я плекали »своїх« богів, мали свої культури, значення яких не переступало однак за межі даного роду й щонайбільше даного племінного об’єднання. В процесі творення держави запроваджується державна релігія (X ст.) з культом Перуна, »бога грому«, Дажбога, »бога сонця«, Велеса (Волоса), /245/»скотного бога«, Сварога (Сварозника), Хорса, Стрибога, Мокоші і т. д. Наявність деяких подібних богів у литовського народу засвідчує їх давність, їх спільну ще »балто-слов’янську« давнину. За Кулішем »були боги запевне не полянські, а прихожі з варягами«. Є. Анічков подібно розглядав »Володимирових богів« як богів дружинницьких, станових. Безперечно, що це не були виключно племінні боги, оскільки Київська держава не виросла безпосередньо з племінної основи, але вони й не були виключно чужі й виключно станові боги. Як релігія держави імперського типу, поганство княжої доби включало до свого пантеону, поруч із місцевими, тубільними богами, також і чужоплемінних богів; поганство тієї доби знало вже культову специфікацію місць виконання обрядів — »капища«, культові зображення — ідолів, корпоративне виконання культу, культову верству, жерців-професіоналів, т. зв. »волхвів«. З запровадженням християнства, в боротьбі нової державної релігії проти поганства, християнство цілковито змило всі елементи поганства державної релігії, образи »вищої мітології«, ймення богів; воно знищило ідолів, побудувало на місці поганських капищ і культів християнські храми, вирубало священні гаї, коло джерел спорудило каплички, на роздоріжжі поставило хрести, винищило волхвів.

Архаїчні уявлення й культи, образи »нижчої мітології« виявили більшу стійкість, ніж уявлення й культи державного поганства. Нар. пам’ять не зберегла образів богів як образів вищої мітології; тим часом архаїчні образи, уявлення нижчої мітології збереглися до наших часів. Давні письмові джерела виявляють ці два прошарки, давніший, релігію »прежде Перуна« з культом роду, рожениць, упирів і берегинь, і пізнішу релігію »Перуна-бога«. »Оттуда же ізвикоша еліни класти треби артемиду і артемиді, рекше роду й рожаницам, тації же египтяне. Тако й до словін доіде се слово і ті начаша треби класти роду і роженицам прежде перуна бога їх, а переже того клали требу упирем и берегиням«.

Християнство не викоренило давніх родових культів, культу »берегинь«. Звичай »водити берегиню« зберігався на Канівщині ще в 20-их pp. XX ст. Але ці пізніші етнографічні селянські культи мають родинний або, щонайбільше, громадський характер; вони не знають спеціяльних культових місць і спеціяльних виконавців культу поза межами родини й роду, культових постатей поза образами нижчої мітології, свят, відокремлених від сезонно-госп. циклу. Як церковні казання й постанови XI — XII ст. дорікають людям, що вони »кладуть треби« біля води, на болотах, коло криниць, в житі, під овином (стодолою): »Или кто под овином молится, или во ржи, или под рощением, или у води«, — так само й етнографічні матеріяли XIX — XX ст. говорять виключно про »цвинтар«, »ріку«, »поле«, »стодолу«, не згадуючи про культову специфікацію окремих місць. Холи на »русалчин Великдень« кличуть русалок-нявок коло води або кладуть для них хліб на польовій межі, то ні »місце коло води«, ані »межа поля« не становлять спеціяльного культового місця; весняні хороводи водять на пагорбках за селом, де станув сніг. Селянські етнографічні культи не знають »місця культу« в його специфічній культовій відокремленості. Місце культу є сезонно-змінне, принагідне.

Дехто вважає, що культові постаті Купала, Коляди, Марени, Коструба і т. д. є відгуки політеїстичних уявлень про богів, рештки уявлень образів з обсягу вищої мітології. Густинський літопис стверджує, що Купайло був »бог обилія, яко же у елін Церез (Церера)«. Давні джерела коляду називають »богом«. Однак етнографічні джерела »колядою« називають »сніпок збіжжя«, що фігурує на Свят-Вечір (Вілію), і слово »навь« в давній мові означало »мерця«, »покійника«, так само, як і слово »вели«, »віли« означає »покійника«. Свято Коляди-Вілії — це свято померлих родителів; мавки-нявки-русалки — це нерозчленована множинна сукупність померлих родителів-родичів. Нар. релігія оберталася в сфері уявлень т. зв. »нижчої мітології«, тобто уявлень про »дідів« і »бабів«. Культові постаті — чисто родинні й родові, це »діди« і »баби«, родителі, предки, праматері, »рожениці и рід«. Увесь зміст культової обрядовости тримається в рамках цих родинно-родових уявлень, не переступаючи їх меж. Передхристиянські часи знали жерців, і історичні джерела згадують про »волхвів»; етнографічні джерела XIX — XX ст. знають лише чаклунів, ворожбитів, шептух, професійних плачок, але ці чаклуни не являють собою жерців. Виконавці культу — це голова й члени родини; більшість обрядових актів виконується замкнено в середині родини, родиною на чолі з батьком; батько родини перебирає на себе виконання культу, очолює культ (кликання морозу, запрошення дідів, ховання за пироги на Вілію і т. д.). Деякі обряди виконуються всією громадою, всім селом, або тією чи іншою статезростовою групою (дівчата, парубки, одружені жінки). Культові зображення — змінні; вони мають принагідний, »сезонно-циклічний« характер, це — а) опудала, ляльки в людському вбранні (»баба«, »Марена«, »Коструб«); б) гілка, сніп, якому надано людського або тваринного вигляду; в) масковані учасники грища, що в своїх тваринних або рослинних масках, як і лялька, гілка або сніп, репрезентують собою ту або ту культову постать. Звернення до »нав’я. — це жадні культові формули, молитви або гімни; це прямі закликання, прохання, побажання, звеличування. Так само й хорові гри й грища — це не культові відправи, а або продукт їх деґрадації, або елементи, з яких розвивається релігія, мистецтво, міт і драма.

В нар. свідомості свято і робота, праця і грище, господарський акт і танець-спів не відокремлені. Свято в нар. релігії разом із тим є робота. Грище і праця сполучені. Грище стоїть завжди в прямому зв’язку з життєвою практикою, з с.-г. виробництвом: воно має завжди практично-утилітарну мету, і, навпаки, праця має понадутилітарну, в найглибших коріннях, мітологічну мету. Звідси відповідно до невідокремлености »свята-роботи«, »грища-праці«, при виконанні кожної роботи (напр., сіяння, жнив) культові й гральні, пісенно-танцювальні й святкові моменти безпосередньо пов’язуються з виконуваною роботом; праця супроводиться піснями, танцями, виступами маскованих.

З запровадженням християнства образи, уявлення й культи нижчої мітології /246/ змішувалися з елементами християнської релігії. Витворюється т. зв. »двоєвір’я«. Аґрарно-сезонні свята відриваються від своєї сезонної основи й пов’язуються з днем Івана Христителя; свято перших приморозків, обряд кликання морозу, що первісно відбувався восени з початком морозів, пізніше пов’язався з Різдвом. Культові постаті втрачають свій початковий родовий сенс і трактуються з церковного погляду як т. зв. »заложні мерці»; нав’я, навки — це вже не померлі предки, що місце їх сталого перебування є річка, а жінки, померлі неприродною смертю, потопельниці, самогубці, нехрищені діти. Словесні формули раз-у-раз переплітаються з текстами церковних молитов; »я-формули« обрядових дій обертаються в формули, сперті на чинність Божу.

Народний погляд на природу. В основі нар. вірувань, обрядів і звичаїв лежить нар. світогляд. Характеристичною особливістю цього світогляду в його старіших елементах є аієрархізм. Ієрархія розмежованих ступенів, відрізнення »вищого« й »нижчого« не властиві для цього світогляду. Жадна ієрархічна грань не відокремлює органічну й неорганічну природу, живу і мертву матерію, людське і природне, людину, тварину, рослину й річ, істоту і місце, якість речі і саму річ. Невідрізнення людського, тваринного, рослинного й речевого, як одна з найяскравіших прикмет нар. світогляду, лягла в основу всіх нар. уявлень, образів і культів. Звідси наявність у нар. свідомості таких уявлень-образів, як сніп-дід, дівчина-колос, дівчина-тополя, вогонь-мати, або таких тваринно-рослинних, як перепілка-збіжжя, коза-збіжжя, або навіть малих складних схрещених, як дівчина-весна-жайворонок і т. д. Це не вислід антропоморфізації природних явищ, як часто думають, але плід родового аієрархічного уявлення про світ. Нар. світогляд був аієрархічний, з гідного боку, й родовий (ґентильний — від лаг. „gens“ — рід), з другого. Кожне явище й кожен акт розглядаються як родове явище й родовий акт, прояв діяння роду й родових взаємин. Так, напр., успіх полювання залежить не від умілости мисливця, не від його ловецького досвіду чи технічної досконалости його ловецьких знарядів, а лише від доброзичливої приязні тварин — лісових родичів. Рід, родителі, матері-діди вважаються за істоту й причину кожного природного й виробничого акту. В первісному світогляді кавзальні (причинові) уявлення мають родительський характер.

Материнсько- (або дідівсько-) родові уявлення сполучаються з просторовими уявленнями, найелементарнішими категоріями, які лежать в основі людської свідомости. Поки не постало ієрархічне відрізнення природного, людського, тваринного, рослинного й речевого, лише категорія простору була підставою для світоглядових утотожнень, відрізнень і розчленувань. В нар. світогляді всі явища й акти сприймаються як акти приходу й відходу, приходу й відходу родителів. Ні жито не колоситься само по собі, ні весна (тепло) не наступає сама по собі. Натуралістична концепція природи й природного не властива нар. свідомості. Її заступають просторові уявлення про природні процеси як про прихід і відхід (прихід колоса на поле збіжжя, прихід весни, прихід хвороби і т. д.). Коли хворому вішають на шию лина, то це робиться, щоб хвороба, яка ввійшла в хворого, вийшла з нього й перейшла на рибу; коли хворого підкурюють, то це також роблять для того, щоб спонукати хворобу вийти з хворого.

Колосіння збіжжя, згідно з цією світоглядовою концепцією, — це прихід нав’я на посівну ділянку, наслідок перебування нав’я в збіжжі; не природний акт, що відбувається сам по собі, за законами природи, а акт чинности роду як такого. Ця просторово-родова концепція колосіння збіжжя породжувала всі ті обряди й церемонії, які нам з нашого натуралістичного погляду видаються »магічними«, або »мітичними«, але які цілком послідовно випливали з основних засад архаїчного нар. мислення. Щоб збіжжя заколосилося, треба було проводити колос на поле, закликати нав’я, яке перебувало в ріці, зустріти, пригостити, проводити його з ріки на поле. В »навський Великдень« відбувався обряд проводів навок із води в збіжжя; нав’я з води провадили в поле. Хор розподілявся на дві частини, перша частина хору репрезентувала покликане нав’я. Прихід покликаного нав’я зустрічали з співами, вигуками, музикою. Масковані йшли, імітуючи навок, ритмізуючи ходу, »водячи хороводи«. Кожне обрядове грище було хорово-танкове. Між двома хорами, або хором і хорегом (провідницею хору), відбувався діялог (»антифонний спів«), мета якого полягала в уточненні сенсу виконуваної обрядової дії. При тваринному (теріоморфному) уявленні збіжжя зростання збіжжя пов’язується з рухами тварини, »житяної матері»: »Де коза ходить, там жито родить. Де коза туп-туп, там жита сім кіп. Де коза рогом, там жито стогом. Де коза хвостом, там жито кустом«. Обряд-звичай водити козу, щоб забезпечити врожай, складає неодмінну приналежність передвесняного свята. Як сказано, все, що діється, діється через нав’я, »родителів«, їх прихід, перебування й відхід. Така є та світоглядова схема, в яку укладаються уявлення про природу й працю. Усі ці уявлення стоять у прямому зв’язку з даною світоглядовою системою, є її продукт, становлять з нею одну структурну цілість. Нар. свідомість розглядає явища природи й госп — виробничі акти як родові акти, прояви діяння роду, пов’язані з приходом і відходом батьків.

Цьому відповідає наявність обрядових »я-формул«, як формул прямої чинности виконавців даного імітаційного (наслідувального) обряду. Дівчина в веснянковій грі, стоячи посередині хорового кола, наслідує жайворонка. Хор до неї звертається: »Чи ти, жайворонку, не рано з вир’я вилетів: ще по гороньках сніженьки лежали, ще по долинах криженьки стояли?« Дівчина на це відповідає »я-формулою»: »Ой, я ті сніженьки ніжками потопчу, ой, я ті криженьки крильцями розжену!« Дівчина, співаючи, імітує, наслідує рухи птаха, виступає як »весна-птах«, репрезентує собою птаха-весну. Це є імітаційний обряд, що разом із тим є ідентифікаційний. Всяка імітація, всяке наслідування-уподібнення в рамках нар. світогляду є разом із тим репрезентативний акт, акт ототожнення. Уподібнення-репрезентування може бути мімічно-жестове, ритмічно-рухове, маскувальне й словесне (наслідування в жесті-міміці, ритмі-русі, убранні-масці, слові-співі). З цього погляду між мімічно-жестовим, ритмічно-руховим, маскувальним і словесним /247/ наслідуванням-репрезентуванням немає жадної різниці.

Порівняння (за формулою »як-так«) конструюється в цьому ж світоглядовому пляні. Відповідно до сказаного, воно не може бути однакове: словесне, мімічно-жестове, танкове, маскувальне і т. д. Наявність порівняльних формул не вказує на розщеплення свідомости. Нар. світогляд оперує порівняннями (аналогіями й уподібненнями) як тотожностями. Формула словесного або маскувального чи ритмічного порівняння-уподібнення »як-так« є завжди формула ототожнення, ствердження тотожности, отже акт ідентифікації. Ритмізація мімічно-жестового руху творить танець, як ритмізація звукового жесту, вигуку творить спів. Повну форму акту імітаційного репрезентування становить сполучення всіх складових елементів: а) жесту-міміки, б) маскування-переодягнення, в) ритмізованого руху-танцю, г) ритмізованого вигуку-співу. Нар. обрядовість знає різні типи маскованого наслідування-уподібнення. Це може бути пташинна, рослинна, тваринна і т. д. маска. Рослинна маска може бути виготувана з трави, квітів, гілля й збіжжя. Обряд вінкоплетин належить до цієї групи; завивання рослин (вінкоплетення), завивання в танку (»вести кривий танець«), завивання в танку горошка, головок маку, огірків і т. д. Це все однозначні й однофункційні акти. Низка дослідників трактує нар. світогляд як магічний або анімістичний. Однак, на нашу гадку, нар. світогляд у своїх архаїчних основах не є магічний. Магізм спирається на визнання »третьої«, »таємної« сили; »магічна людина« певна, що вона володіє »таємною силою. Тим часом в нар. свідомості бажане здійснюється через акт прямого ототожнення, а не через посередництво духів, демонів або якоїсь »таємної« сили. Нав’я, віли і т. д. — це не духи і не демони, тим то й нар. світогляд у своїй праоснові не був пандемонізм; він не є ні магічний, ані анімістичний. Він є в своїй основі родовий (ґентильний) і аієрархічний, льокально-просторовий.

Погляди на рід в нар. світогляді. Рід включає до свого складу не лише живих, але й померлих і ненароджених. Померлий, відходячи й зміняючись, не відходить зі складу роду, він іде за »новим тілом«, але він не стає поза родом. Уявлення про рід, як нерозчленовану єдність живих-померлих-ненароджених, становить одну з найхарактеристичніших особливостей нар. світогляду. Нар. світогляд знає тільки один принцип клясифікації — за приналежністю до роду, за зв’язком на підставі кревної споріднености (материнства, дідівства, синівства, сестринства і т. д.). На цей клясифікаційний принцип спирається первісний світогляд. Усе, що існує, існує і діє у відношенні до роду, через рід, в своїй приналежності до роду. Немає взагалі людей, немає тварин, рослин, ріки, вогню, гори, та або та тварина, ця ріка, цей вогонь належать до даного або іншого роду. До роду належать не лише люди, але й усе з ними зв’язане.

Первісна мова, як і первісне мислення, не відрізняла якости від істоти, іменника від прикметника, зеленого й зілля, сліпоти від сліпої тварини. Тим то з’їсти м’яса сліпої або навмисне осліпленої тварини — осліпнути. Зробити »дання« з моху, взятого з дуба й берези, що виросли з одного кореня, — це забезпечити любов і приязнь. Модерний світогляд відрізняє »належати« й »бути«, нар. — не відрізняє; тим то одяг людини й людина тотожні — це те саме. Спалити на вогні нитку з шапки парубка — це розпалити його серце, викликати в нього любов. Тому, що два береги ріки ніколи не зустрічаються, то щоб п’яниця »не зустрічався« з горілкою, треба йому дати випити з водою або горілкою землі, взятої з протилежних берегів ріки. На цих світоглядових поглядах побудовано всю систему »чар«, »замовлянь« і т. д.

Нар. погляд на смерть. В основі нар. погляду на смерть лежать родові й льокально-просторові уявлення. Смерть — це відхід, льокальне переміщення в просторі. Померлий — це той, що відійшов. Вмирати — це відходити. Померлий відходить у воду, землю або вирій; залежно від того — в воду, землю чи вирій він відходить, »відпочиває«, »від’їздить«, »відлітає«. З такого уявлення про смерть розвинувся похоронний обряд, який конструюється як відхід у землю, відпливання водою і в воду, відлітання у вирій. Давні слов’яни знали всі ці типи похоронного обряду; шлях померлого міг бути шлях суходолом або рікою, і місце померлих було або верхів’я ріки (болото, джерело, криниця), або надра землі. Померлого ховали або в санях, або в човні (»лодії«), закопували в ямі в землі, на дні ріки або спалювали. За нар. етнографічними звичаями померлому кладуть до труни або ціпок, або його везуть на кладовище на санях чи возі, будують для нього домовину, »хату без вікон і без дверей«.

Просторове уявлення смерти сполучається з перетворювальним (трансформативним), з уявленням смерти як перетворення, змінювання зовнішнього вигляду. Померлий, відходячи, змінює місце свого перебування й разом із тим змінює свій вигляд: зменшується й стає малий; перебуває »під стріхою« хати, »під каменем«, »в садочку на листочку«, »в полі на колосочку«, »в городчику на зілєчку«, перетворюється на зілля, колосся, кущ, дерево, тварину, птаха. »Чи ти зозулею прилетиш, чи соловейком?« (Етн. Зб., XXXI — XXXII, стор. 32). »Де я тебе перенайду — чи в траві на росиці, чи в городці на зіллєчку?« (стор. 51). Принесення трави, гілля, снопа, колосся до хати є обрядове відтворення приходу померлих родичів; разом з колоссям або травою, чи гіллям до хати вносили родителів, нав’я, що на тому колоссі, листі, в саду, на полі чи луці перебувало. Щоб покликані діди, родителі прийшли, лишали на ніч відчиненим вікно, стелили з вікна на двір полотно, сипали на підвіконня борошно; на ранок дивилися: родителі, які приходили, лишали після себе пташині сліди, подібні на курячі. І навпаки, щоб мерці, некликані, не приходили, довкола трупа клали камінці, споруджували довкола кам’яне коло, клали огорожу з каменів, насипали гору (»могилу«), зв’язували небіжчиків (т. зв. поховання »скорчених«); злісних мерців прибивали до землі осиковим колом.

Зі смертю зв’язок живих і померлих не припинявся. Предки брали участь в усіх справах: без них не колосилося збіжжя, не завивався мак, огірки, горошок і т. д.; вони брали участь в усіх с.-г. роботах родини. Для них виділялася частина врожаю поля. Ними сіялося й колосилося збіжжя: вони перебували в збіжжі; були збіжжям; з поля сніп-бабу, сніп-діда або /248/ звитий вінок переносили з закінченням жнив до стодоли. У певні частини року влаштовувалися поминальні обіди-свята (»поминальні суботи«). Покликані родителі приходили і при кінці святкового циклу відходили. Кожне поминальне свято включало відповідні складові елементи: обряд кликання-запрошення, зустрічі-привітання, спільного обрядового обіду, в якому брали участь yd члени роду, живі й померлі, і, як кінцевий епізод свята, — обряд проводів, вирядження померлих в путь.

Формули кликання-запрошення, звернені до померлих на початку поминального свята; були стандартні: »Святії родителі ходіть до нас хліба-соли їсти«. Покликаних припрошували: »Їжте, пийте й нас грішних поминайте«. По обіді казали: »Наші рідняки, не поминайте лихом; чим хата багата, тим і рада. (Чубинський, »Труды«, III, 28). Те саме у білорусів: »Мама, дзєду, прадзєду, і вы, душечкі, каторыє на сім мєстцэ прыбывали, хлєба й солі зажывалі, просімо да абеду« (Крачковський, 123).

Похоронні звичаї включають у себе обереги проти померлого, але вони не викликані страхом перед ним, як думав Ф. Вовк (»Украинский народ«, 1916, II, 643). Померлі самі собою ні нечисті, ані небезпечні; їх запрошують прийти, вони перебувають серед живих, обідають, їх частують і припрошують, але, щоб померлі, відходячи, не взяли з собою когось або чогось, щоб худоба не пішла за ними з двору, для цього вживали охоронних обрядів-оберегів. Отож обереги не скеровані безпосередньо проти мерця як такого.

У гуцулів у домі, де хтось помер, вішають у вікні рушник, над вікном з боку подвір’я стелють білий сувій або шматок полотна, на подвір’ї чи на дорозі перед ворітьми розкладають велику ватру, усю садибу означають за допомогою березового гілля абож якогось зела. Первісний сенс цих звичаїв ясний: рушник і полотно стелили через відчинене вікно з пошани до померлого, щоб запрошений, почесний гість, цією доріжкою ввійшов до хати, березку ставили біля одвірка, бо зілля є місце перебування померлого. Поки померлий перебував у хаті, не годилося білити стіни, щоб ненароком не зачепити його, не захляпати очі померлому вапном. Відчинення вікна, стелення полотна, внесення зілля, гілки, снопа, — все це початкові епізоди кожного похоронного обряду й кожного поминального свята. З кінцем поминального свята, виряджаючи померлих у путь, зметену в хаті траву, солому, гілля спалювали на вогні, розкладеному на дорозі перед ворітьми: померлі з вогнем відходять (»відлітають«) у вирій.

Людина помирає — людина відходить; вона відходить тому, що за нею приходив хтось із давніше померлих батьків: за дівчиною приходив »князь«, наречений; за парубком приходила наречена. Тому похоронному обрядові неодружених надається вигляду весільного обряду (т. зв. »похорон-весілля«).

Відходячи, померлий іде до гурту раніше померлих родителів-родичів, тому не годиться за померлим ні плакати, ані сумувати, і за давнім звичаєм відхід померлого обертається в урочисте й радісне свято, в якому бере участь усе село, вся громада; перебування тіла небіжчика в хаті супроводиться грами й забавами коло труни.

Померлий відходить, він подорожує: ця путь його в »родове місце« довга й небезпечна. Родове місце за прямим сенсом цього уявлення — образу — материнське місце, утроба, лоно матері. З роззявленою пащею мати-земля (мати-вода, мати-вогонь, мати-звір, мати-ліс і т. д.) чекає на те, щоб проковтнути подорожнього, а тим самим прийняти його в своє лоно. Смерть є проковтненням, прийняттям у материнське лоно. Проковтнений потрапляє в родове місце, в утробу (черево, лоно) родової матері, в черево тваринної, рослинної, водяної, вогневої матери, де він набуває нового тіла. Ховання в землі, воді, вогні і т. д. є обрядове відтворення цього світоглядового уявлення-образу про смерть як про перебування проковтненого (похованого) в родовому материнському місці, в лоні-утробі родової матері.

Уявлення про народження і весілля. Уявлення про зачаття-народження витворюється в тому ж світоглядовому аспекті льокально-просторових уявлень, схрещених з родовими (ґентильними), що й уявлення про смерть. Зачаття-народження трактується за тією ж ідеологічною схемою просторового переміщення: приходу-відходу. Як смерть є відхід, так народження є прихід, прихід тих родителів, що відходили. Родович, член роду, що відходив, повертається знову в новому тілі до гурту через лоно жінки. Звідсіля звичай давати немовляті предківське (дідівське) ім’я, пізнавати в немовляті прикмети давніше померлих, ставитися до немовляти з особливою культовою пошаною. Залежно від того, де перебував »дід«, чи в полі на колосі, чи в городі на зіллі, чи в садку на листі, чи в воді, чи в вирії й т. д., жінка вагітніє, якщо вона проковтне горошину, вишневу кістку, з’їсть спійману рибу і т. д. Мотив »чудесного« зачаття в нар. казках пов’язаний у своєму світоглядовому пратипі з цим ґатунком просторово-родових (льокально-ґентильних) уявлень.

Родова приналежність новонародженого підкреслюється низкою відповідних обрядів; в Ходовицях під Стриєм бабка кладе новородка під припічок і б’є головою об притул (дошку) для затикання печі; в пізнішому освідомленні звичаю: »щоб було таке тверде»; на Покутті бабка спочатку вдаряє немовля тричі стопами об сволок хати і лише потім купає; викупану дитину, загорнену в кожух, кладуть на покуті; несучи дитину христити, в пелюшки завивають печину (глину від печі), народження, як і смерть, є родовий акт. Весілля так само трактується в загальному як родовий акт, саме як акт переходу молодої з одного роду до іншого, хоч тут помітні й інші мотиви (див. Весільні пісні).

Прояви нар. світогляду в обрядах. Прояви річного народно-календарного циклу звичайно трактуються як солярно-культові або астрономічно-сезонні, проте в своїй основі вони мають скорше виробничо-сезонний характер, безпосередньо пов’язаний з госп. роком і недиференційованим уявленням праці-гри. В річному циклі відрізняються такі обрядові групи: весняне свято кликання весни й першої борозни-сіянки; квітнення-колосіння жита (»русальне свято.); літні жниварські обряди, обряди перед початком жнив (»купальне свято«) й обряди кінця жнив; осінні стодольно-молотницькі свята та збірне зимове (»колядське«) свято »Свят-Вечора«. Відрив від їхньої первісної виробничої /249/чої основи й зв’язок із церковним календарем зруйнував первісний зміст, обсяг і мотивацію обрядів. З утратою первісної мотивації виконуваного обряду знадобилась нова мотивація, що звичайно не має нічого спільного з давньою.

Однак, не зважаючи на зсуви й зрушення в змісті, обсязі й мотивації народно-календарної обрядовости, всі обрядові календарні свята побудовані на один кшталт, всі вони мають ту саму морфологічну структуру; кожне з них становить собою цілість.

Кожне народно-календарне свято є сезонно-господарське свято, з одного боку, й поминальне, »родительське« свято — з другого. Тим то складові елементи кожного поминального свята як родительського, »навського« свята становлять собою приналежність також і кожного сезонно-господарського свята. Як і кожне поминальне свято, кожне сезонно-господарське свято починається від обряду кликання-запрошування й закінчується обрядом відкликання, проводів-вирядження. Цей зв’язок сезонно-господарських і поминальних, »навських« свят цілком зрозумілий, оскільки для нар. світогляду властивий материнсько- (дідівсько) родовий погляд на всі природні явища й виробничі акти: кожне природне явище і кожний виробничий акт є акт діяння »дідів« і »бабів«, »нав’я«. Як поминальні свята, так і сезонно-господарські мають характер репрезентативно-імітаційних грищ, у виконанні яких брали участь масковані. Репрезентативний акт міг мати різні форми: міг виступати а) хор, що складався з перебраних або неперебраних учасників грища, б) лялька-опудало, якій надано людського, тваринного або рослинного вигляду, в) шкіра, сніп, гілка, сплетене зілля (вінок як частина тваринної маски на перебраних у зілля, солому, траву учасниках грища або як безпосереднє репрезентування нав’я).

Звичай обрядового купання, спалювання й гадання розглядається в етнографічній літературі як люстраційний (очищувальний) обряд. Проте первісно ці кінцеві обряди кожного даного циклу: розкладання вогню, стрибання через вогонь, спалювання снопа-дідуха, гілки, опудала-ляльки, стрибання в воду, кидання вінків у воду, розривання опудала, гілки й закопування в землю відтворювали прихід нав’я, покликаних родителів до місця їх сталого перебування у воді, вогні-вирії або землі. Звідсіля ототожнення ховання й обрядового купання, стрибання у воду або через вогонь, кидання опудала (»ляльки«) й вінків у воду, у вогонь: »Ми тебе, Купало, скупаємо, на другоє літо поховаємо«, »Ми Купайла іскупали, та на той рочок сховали« (»Матеріяли до українсько-руської етнології«, XV, 72).

В. Петров

Демонологічні постаті в укр. усній словесності. Укр. народ знав, як показує усна словесність, такі демонологічні постаті, що в них стара »нижча мітологія« переплелася з пізнішими нашаруваннями:

»Домовик« (хованець, годованець) — пильнує господарства, помагає в роботі, приносить щастя, але, ображений, може робити й різні капості. Показується у вигляді кота, пса, голуба, рідше вужа. Ця постать об’єднує в собі елементи культу предків і домашнього вогнища. В цьому зв’язку треба згадати й уявлення »долі« як окремої істоти, що ідентифікується (утотожнюється) з душею предка та вимагає обрядового годування при нагоді поминків і рокових свят. Подібний до домовика опікун бджіл, »пасічник«.

»Лісовики« — це дикі люди, злі духи, що пасуть і стережуть лісові тварини. Вони показуються людям у подобі звірів або знайомих людей, водять їх лісом, а то й душать. Близько до лісовика стоїть »блуд«, що, приймаючи різні постаті, людські, звірячі й навіть речей, зводить людину з дороги та заманює в безвісті. Деяке споріднення з лісовиками виявляє також гуцульський »чугайстер«, заклятий чоловік, лісовий велетень, що пожирає нявки, але людям не робить нічого злого.

»Польовики«, подібні до лісовиків, живуть на степах, полях і лугах, появляються як птахи, звірі або й люди.

»Водяники« сидять у ріках, озерах та криницях, опікуються рибою, старшинують над русалками, женяться з утопленицями; показуються в подобі різних звірів, риб, а то й людини, дитини; подекуди ідентифікують їх із потопельниками. З водяником споріднений »болотяник« — злий дух, що сидить у болоті й затягає туди людей.

»Русалками« звуть нечистих мерців, якими стають нехрищені діти, дівчата й жінки, що померли передчасною нагальною смертю. Вони живуть не тільки у водах, але й по лісах та полях, заманюють людей у безвісті й залоскочують.

Старішої домашньої назви русалок — »мавки«, »нявки«, від »навь« (= мерлець), також »бісиці«, уживають головне для »страдчат«, »потерчат«, себто дітей, що вмерли нехрищені й до сімох літ не діждалися, щоб хтось, почувши їх голос, кинув кусень хустки на »крижмо« й промовив формулу хрищення. Потерчата літають у вигляді птахів, найчастіше — сороки або кажана.

Русалки й мавки являються людям як гарні дівчата, тільки в мавок іззаду тіло неначе прозоре, так що видно легені, утробу й інші нутрощі. Лісові духи, звані »богинями« (також »лісницями«, »мамунами«), виявляють деякі споріднення з одного боку — з русалками, з другого — з лісовиками.

Ці давні демони — »біси« часто не мають індивідуальних рис, зливаючися в одне загальне уявлення »нечистої сили«, яку репрезентує чорт (дідько, щезник, диявол, сатана, біс). Це уявлення /250/ прийшло до нас разом із християнством із Візантії.

Оповідання про чорта належать до найпоширеніших в укр. словесності: одні змальовують його грізною демонічною силою, інші — комічною фігурою, що дає себе обдурювати й навіть запрягати на службу людини. В нар. оповіданнях чорт виконує різні функції (службу) й появляється в різних відмінах (хатній, болотяний або »тристенний дідько«, лісовий, водяний). До породи чортів, що мають зв’язок із культом померлих, належить »земляний дідько« (для якого в деяких околицях кидають до свіжого гробу або дають мерцеві до труни дрібний гріш, щоб оплатив собі місце під землею). Він стереже закляті, заховані в землі скарби, які можна добути тільки чарами й замовлюваннями. Чорта, що, вихром літаючи, курбелить порохом або зриває стріхи, звичайно ідентифікують із душею самогубця.

Нечисті мерці, з тих, що загинули передчасно або не своєю смертю, — самогубці, шибеники, потопельники, стають опирями. У землі вони не гниють, а зберігають на обличчі рожеву барву й, ходячи ночами, страшать і душать людей або висисають із сонних кров. Бувають і між живими т. зв. »родимі« опирі, яких можна впізнати з деяких ознак. Опирі можуть стягати на всю околицю великі нещастя: посуху, зливу, пошесть на людей і на худобу. Повір’я про опирів прийшли на Україну, мабуть, із Заходу. Про них згадують староруські пам’ятки вже в XIII ст. Подібний до опиря — перелесник (succubus), або літавець, з’являється коханцям, приймаючи подобу вмерлої коханої особи або змія, що летить у повітрі, сиплючи іскри.

Як опирі, так і відьми-чарівниці, »родимі« і »вчені«, стоять у зв’язках із »нечистою силою«. З її допомогою вони можуть робити всякі чари; приймають різні постаті: людей, звірів і речей, літають повітрям, в означені дні збираються на Лисій Горі на сходини й на оргії з чортами (це вірування занесене до нас із Німеччини), можуть наводити на околицю град, посуху, а то й здіймати зорі з неба, перетворювати людину на звіра і шкодити людям різними способами, головне тим, що відбирають коровам молоко.

Посередниками між людьми й »нечистою силою« є чарівники, знахарі, ворожбити. Це люди, наділені надприродною магічною силою. Замовлюваннями й чарами вони можуть зробити все, що захочуть і чого хто з них просить, примушують навіть духів виконувати свою волю, знають не тільки минуле й теперішнє, але й майбутнє. Знахар може звести або розлучити залюблену пару, може послати або відвернути недугу, дощ, град, воду, перетворити людину на звіра або птаха, звести її зі світу. Не всі чарівники мають однакову силу, і що слабший »починить«, те сильніший може »відчинити«. Чарівникам служить, очевидячки, »нечиста сила«, за що вони по смерті переходять в її владу. З чарівниками має дещо спільне вовкулака, що може час від часу перекидатися у вовка та бігати з вовками, а опісля знову ставати людиною. Таких вовкулак із роду треба відрізнити від зачарованих, які залишаються вовками доти, поки їх хто не відчарує.

Уявлення про духів, мерців, опирів, чарівників служать темою великої групи оповідань. В них давні родові уявлення і взагалі уявлення часів поганства переплелися з багатьма пізнішими нашаруваннями свого й чужого походження.

За Ф. Колессою

НАРОДНЕ ЗНАННЯ

Укр. народ зберігав до поширення новітньої освіти багато всякого знання, доповнюючи традиції новим досвідом і переймаючи на свій лад нові здобутки культури. Немає ні однієї ділянки знання, де навіть неграмотні люди не мали б потрібних їм відомостей і не вміли б собі порадити. Головні знання переходили з роду в рід і передавалися далі молодому поколінню. Наше простолюддя мало свої традиційні уявлення і про світ, і про людей, про природу і техніку, в яких дійсне знання перемішане з віруваннями, і дуже часто до наших часів доходять пережитки старовинних поглядів, відомостей чи засобів.

Нар. філософія виявляється у великому багатстві наших приповідок і прислів’їв, що до деякої міри характеризують нар. світогляд.

Багатий матеріял дає нар. астрономія; наше простолюддя широко ознайомлене з зоряним світом і має багату астрономічну термінологію, що влучно віддає вигляд чи характер поодиноких зоряних груп (напр., »Квочка« — Плеяди, »Дівчина з відрами« — Терези, »Віз« — прийнято і до літературної мови). Наші селяни за допомогою сонця і зір віддавна вміли добре означати час і вдень, і вночі, беручи на допомогу ще й інші явища природи.

Загальновідомий досвід селянства в ділянці метеорології, з довговікового досвіду і знання власної території народ виробив цілу систему вгадування погоди і довготривалих прогноз.

Близький контакт із природою й постійне спостереження рослинного й тваринного світу дали нашому селянству великий запас знаннів у застосуванні до мисливства, рибальства, скотарства й хліборобства. Аґрономічні знання селянства самозрозумілі; тільки цей бік справи, як і загалом питання нар. знання мало ще в нас досліджені.

Примітивніші знання зустрічаємо в народі в ділянці біології, анатомії і соматології, але можна дивуватися влучним спостереженням і багатій нар. термінології.

Велике багатство має нар. медицина, що зберегла чимало із старовинного знання півд.-сх. й півд. походження й віддавна успішно /251/ досліджується фахівцями (Талько-Гринцевич, Доманицький, Кронфельд-Говорка й ін.), давши багато цінного матеріялу медичній науці. Зокрема, велике багатство виявляють лікувальні засоби, що ними послугуються численні сільські »дохтори«, т. зв. знахарі, костоправи та ін. Зокрема, поширене лікування рослинними ліками (напр., від укушення гадюками, скаженими псами тощо), що залишається таємницею відповідного роду.

Про великі фахові знання нашого народу свідчить його видатна участь у різного роду ремеслах і нар. мистецтві (див. Ремесло, Нар. мистецтво). Наші теслі, бондарі, гутники, ковалі, золотники, ганчарі, ткачі, кушніри, килимарі, різьбарі тощо опановують і розбудовують свою техніку без сторонньої фахової допомоги, викликаючи подив фахівців. Чимало з них ради їх уміння запрошували на вчителів фахових шкіл (напр., різьбарських, керамічних, килимарських) і керівників майстерень. Особливо високо розвинене будівельне знання сільських будівничих і теслів, що без фахового керівництва архітекторів ставлять не тільки звичайні сільські житлові будівлі, але й складніші споруди, як вітряки й водяні млини, різні типи дерев’яних церков і дзвіниць. Наші сільські механіки мають свої відповідні »струменти« й способи, як робити пляни, обрахунки, поміри й навіть тригонометричні виміри. Вимірювання площ, головне землі, провадять вони найпростішими інструментами, напр., палицею, мотузком, або »косим сажнем«, себто двома відповідно зв’язаними дрючками, й уміють впоратися при неправильних площах поділом землі на квадрати й трикутники, як це роблять і землеміри. Побіч офіційних одиниць вимірів, як морг, десятина, вживають іще й поділу за часом, потрібним, щоб обробити дану площу, як от »день«, »риза«. Дуже докладно вміють вони обмірювати рідини, тверді тіла і т. ін.

Обчислення й математичні операції виконуються також без допомоги паперових обрахунків. Народ вміє додавати, віднімати, множити й ділити навіть великі суми, просто з пам’яті, оперуючи спершу зручнішими більшими одиницями (напр., 10, 50, 100) й заокруглюючи їх потім меншими. При всіх цих, навіть складних операціях більшими цифрами рахунок виходить без помилок, хоч доводиться багато цифр »тримати в пам’яті« й відповідно ними оперувати. Крім цих звичайних обчислень, відомі й досить складні, як піднесення в ступінь і т. ін.; цікаві приклади цього подають М. Драгоманів (»Малорусские предания и рассказы« 1876) і Ф. Вовк (»Студії з укр. етнографії і антропології«, 211 — 212).

Для записування чисел неграмотні вживали примітивного значіння лініями чи нарізками на відповідному матеріялі, а найчастіше на дерев’яних паличках, »бирках«, при чому одиниці значили одними лініями, десятки — іншими, звичайно довшими, або хрестиками і т. д. Таким способом позначали навіть дуже великі числа в тисячах: на »четелях« дунайських рисалок-українців такі значіння доходили до сотень тисяч. Бирок уживали звичайно як документу при умовах (напр., при здачі »маржини« на випас пастухам), і тоді бирку розколювали на дві половини так, що обидва контраґенти мали однакові нарізи.

Подібні способи були в уживанні й на означення власности; кожний давній рід мав свої власні знаки, з яких можна було пізнати власника. Окремими знаками означувано і худобу перед вигоном на пасовище чи полонину, значили також цінніші речі.

Незвичайно велике багатство виявляє, нарешті, звичаєве право, що значно різниться від правних приписів держав, які на протязі останніх століть опановували Україну.

Запас знання пересічного українця дуже великий. Він свідчить про високий ступінь нар. культури. Його основні елементи значно різнять його від півн. і сх, сусідів, тісно зв’язуючи з середземноморською культурою і півднем та заходом Европи.

З. Кузеля

Література. Звичаї і обряди: З літератури, яку занотовано після статті Нар. усна словесність, належить відзначити збірки матеріялів у »Трудах« П. Чубинського, III, О. Кольберґа (Pokucie), В. Шухевича (Гуцульщина, IV), В. Гнатюка (Колядки і щедрівки, Гаївки), В. Доманицького і А. Онищука (в МУЕ, XV), П. Іванова й В. Милорадовича (1897 — 1907) та загальні огляди в цитованих працях Ф. Вовка (Студії), М. Грушевського (Історія укр. літератури, І) і Л. Білецького (Історія укр. літератури). Тут використано також працю О. Степового: »Ой зів’ю вінки та на всі святки«, що частково надрукована в канадійському »Нашому Шляху« за 1949 р.

Якушкин Е. Обычное право. І. Ярославль 1865; Зибер. Очерки первобытной экономической культуры; Зибер. Еще о братствах (Слово I, 1881); Сумцов Н. Досветки и посиделки (КСт. III, 1886); Чернышев Н. К вопросу о парубоцтве (КСт. XI, 1887); Бориковский. Парубоцтво (КСт. VIII, 1887); Сумцов Н. Культурные переживання. К. 1890; Вовк Х. Програма збирання відомостей про парубоцькі громади (МУЕ, I, 1906); Кузеля З. Дитина в звичаях і віруваннях укр. народу (МУЕ, I, 1906).

Світогляд: Костомаров Н. Славянская мифология. 1847; Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу. М. 1866 — 69, т. I — III; Нечуй-Левицький І. Світогляд укр. народу. Л. 1875; Фаминцын А. Божества древних славян. П. 1884; Machal I. Nakres slovanského bajesloví. Прага 1891; Васильев М. Антропоморфические представлення в верованиях украинского народа (Этнографическое обозрение, XV, 1892); Дикарів М. Посмертні писання з поля фолкльору й мітології (Зб. Філ. Секції НТШ, т. VI. Л. 1903); Leger L. Études de mythologie slave. Париж 1895; Булашев Г. Украинский народ в своих легендах и религиозных воззрениях. К. 1909; Аничков Е. Язычество и древняя Русь. 1910; Niederle L. Źivot starých Slovanů, II, 1, 1916; Brückner A. Mitologia słowiańska. B. 1918; Mansikka v. J. Die Religion der Ostslaven. Гельсінкі 1922; Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. Прага 1927; Koenig S. Magical Beliefs among the Galician Ukrainians. „Folk-Lore“, XLVIII, 1936 — 37; Koenig S. Beliefs regarding the Soul and the Future World among the Galician Ukrainians. /252/ „Folk-Lore“ XLIX, 1937 — 38; Haas F. Volksglaube und Brauchtum der Ostslaven. „Wort und Braueh“ XXVI. Бреслав 1939; Meyer K. H. Die slawische Religion (C. Clemen, Religionen der Erde 1949).

Демонологія: Див. ще: Онищук. Матеріяли до гуцульської демонології (Етн. Зб., т. XI); Гнатюк В. Галицько-руські нар. леґенди, т. II (Етн. Зб. XII. 1902; XIII 1902); Гнатюк В. Знадоби до галицько-укр. демонології. (Етн. Зб. XXV, 1909, Леґенди); Гнатюк В. Знадоби до укр. демонології (Етн. Зб. XXXIII і XXXIV, 1912).

Попередня     Головна     Наступна