[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 316-320.]

Попередня     Головна     Наступна





7. Зміни в побуті українського народу під Совєтами



У попередніх розділах подано характеристику побуту і проявів духовости укр. народу, як вони зформувалися на протязі століть під впливом соціяльних, культурних, політичних та економічних умов, в яких жив та діяв народ і як вони існували перед большевицькою окупацією України.

Побут укр. народу в ході часу поступово мінявся, трансформувався в наслідок зміни обставин, що його формують, при чому матеріяльні умови життя є чутливіші і мінливіші, ніж звичаї та обряди, оскільки останні виявляють духовість народу, особливо, коли вони пов’язані з релігійним почуттям населення і ним санкціоновані; одначе при всіх змінах зберігалася основна маса побутових звичок і в усякому випадку не втрачалась переємність.

Під Совєтами побут укр. народу в цілому зазнав, особливо назовні, чималих змін не тільки в наслідок ґрунтовної зміни політико-економічних та соціяльно-культурних умов життя, а й в наслідок безпосереднього втручання органів совєтської влади в побут українців, особливо на селі, в напрямі його перебудови, викорінення його нац. особливостей та пристосування до потреб режиму.

Матеріялістично-капіталістичний та антихристиянський характер совєтської системи не може миритися з побутом укр. народу, що виріс на іншій базі, на іншому ґрунті, в основі якого лежала пошана до індивіда (виявом чого є позитивне ставлення до трудової приватної власности) та християнський світогляд. Ці засади безпосередньо перешкоджали тому змасовненню і змеханізуванню особи, які є передумовою совєтської політики індустріялізації і колективізації; ці засади були також рисами укр. нац. характеру, який Совєти мусіли знівелювати, щоб закріпити своє панування на Україні.

Тому вже з перших днів окупації України Совєти ведуть активну боротьбу за завоювання або зламання душі укр. народу. Особлива увага приділяється боротьбі з релігією, оскільки духове життя народу реалізується в звичаях і обрядах, що виросли з християнської віри або пов’язалися з нею. Боротьба за прищеплення нового »совєтського« світогляду полегшується для окупанта фактом монопольного перебування в руках держави всіх суспільних засобів ідеологічного впливу на населення: шкіл усіх ступенів, клюбів, театрів, кіна, преси, літератури, мистецтва, радіо. Від самого дитинства людина не може визволитися від впливу цих чинників. Всі прояви громадського впливу на індивідуальне життя, починаючи від змісту і оформлення дитячих букварів і закінчуючи змістом нового літературного твору або п’єси, що має йти на сцені колгоспного клюбу, плянує і контролює влада.

В антирелігійній політиці Совєтів виразно можна намітити два етапи. До /317/ початку колективізації і п’ятирічок антирелігійна пропаґанда провадилася найчастіше за участю комсомольських організацій і набирала форми виступів проти релігійних обрядів та духівництва. З другого боку, допускалися дискусії на релігійні теми, де »войовничі безвірники« намагалися довести антинауковість релігії. Отже в цей час режим намагався подолати релігію висміюванням і переконанням, себто впливаючи на почуття і розум. Ця тактика зазнала рішучої поразки: народ в усіх своїх прошарках зберігав релігійність свого світогляду і додержувався традиційних звичаїв і обрядів.

З початком колективізації боротьба проти релігії вступає в нову фазу. Переконавшися, що релігію не можна знищити засобами умовляння чи висміювання, режим переходить до політики активного адміністративно-поліційного втручання в церковні справи. Церкви примусово зачиняються і або розбираються, або перетворюються на колгоспні комори чи клюби. Майже всіх священиків заарештовано і вислано або розстріляно. Віруючі переслідуються. Наявність дома предметів, зв’язаних із церквою (ікони, лямпадки, св. книги) або виконання релігійних обрядів віруючими (колядування, печення пасок, крашення яєць і т. д.) розглядається як злочин і тягне за собою звільнення з праці або й репресії. В наслідок цієї політики село залишилося без церков, а в містах, навіть у найбільших, як Київ, Харків і т. д., залишилися одна-дві церкви, що фактично були розташовані за межами міста при цвинтарях (так звані церкви при цвинтарях). Ці заходи спиралися на загальний масовий терор, спрямований передусім проти укр. інтеліґенції в містах і селах і укр. селянства, спочатку в його заможніших верствах (»розкуркулення«), а потім і в усій його масі (штучний голод 1933 p.).

Нова антирелігійна політика, оперта на колгоспну організацію життя, справді назовні ніби підкосила традиційну обрядовість укр. села. Ліквідація храмів і духівництва, невизнання не тільки релігійних свят, а часто-густо і звичайних неділь як днів відпочинку (експеримент із переходом на »п’ятиденку« і »шестиденку«, »недільники« і т. п.), перетворення селянина із власника на наймита й втягнення на працю в колгоспі всіх працездатних членів родини — зумовили поступове зникання назовні майже всіх побутових звичаїв і обрядів, що так або так були пов’язані з характером його праці (календарний цикл) та окремими етапами його життя (народини, весілля, похорон тощо).

Антирелігійна політика з різних верств укр. населення найменше вплинула на селянство. Там найміцніше тримаються, особливо серед людей старшого віку, традиції, настрої, емоції, пов’язані з християнською вірою. В селянській родині офіційні антирелігійні впливи школи та громадського життя на молоде покоління змагаються з впливом родинного оточення, і тому молоде покоління з цього погляду не становить єдности. Легше було вплинути режимові на міську людність, робітників і інтеліґенцію. Їхнє життя більше на виду, його легше в умовах міста контролювати. Виконуючи дома потайки релігійні обряди, вони більше наражаються на небезпеку, ніж у селі. Тому в житті підсовєтської інтеліґенції і робітництва релігія відіграє сьогодні меншу ролю, ніж раніш або ніж вона відіграє сьогодні в житті селян. Діти робітників, інтеліґенції досить часто до питань релігії ставляться байдуже.

В цілому одначе і ця антирелігійна політика Совєтів зазнала поразки. В багатьох випадках церковні обряди виконувано потай (навіть у родинах комуністів). Спроби заступити старі обряди новими (»октябрини« замість христин та ін.) зовсім не прищепилися. Заборона звичаїв зробила життя ще гіршим і побільшила тугу за традиційною звичаєвістю. В деяких випадках режим мусів піти на поступки: в містах знов дозволено робити різдвяну ялинку (т. зв. »постишевська« ялинка, відновлена з 1933 р.) тільки не на Різдво, а на Новий Рік; по селах запроваджено офіційний »день урожаю«, що ввібрав у себе моменти традиційних обжинків і обмолотин.

Совєтський режим ще давніше витворив ритуал своїх найбільших свят — першого травня і т. зв. жовтневих роковин (7 — 8 листопада): »загальні урочисті збори« з доповіддю і концертом напередодні, демонстрації перед трибуною з »вождями«, — як і численних інших зборів пропаґандивного характеру, що мали б заступити релігійні відправи. Подібний ритуал дістали і різні пізніше витворені професійні свята (»День шахтаря«, »День залізничника« тощо). Однак всі ці свята і збори мають накинуто-офіційний характер і сприймаються з прихованою огидою. Жадною мірою вони не заступають старих і з самого початку зліквідованих Совєтами традиційних святкових ярмарків і гулянь з добровільно-індивідуальним характером їх розваг і самої участи в них. Виявом відступу совєтської політики перед вимогами життя було і тут мовчазне скасування заборони танців, зокрема нових танців зах.-евр. походження, які в 20-их pp. вважалися буржуазними і були переслідувані.

З повною виразністю крах проведеної Совєтами боротьби з релігією виявився в роки війни: як тільки відступали /318/ большевики, скрізь стихійно і масово організували церкви, не зважаючи на брак відповідних будов і духівництва; всюди відновляли святкування церковних свят і, поскільки дозволяли скрутні воєнні обставини, відроджували традиційні звичаї (напр., колядування). Молодь масово приймала церковне хрищення. Зрештою під час війни і після неї сам уряд змушений був визнати невдачу своєї попередньої антирелігійної політики, що виявилося в урядовому визнанні церкви (зі спробою зробити її знаряддям держави).

Політика Совєтів щодо укр. селянина і в екон. і в культурній галузі однаково була ворожою його матеріяльним і духовим інтересам, бо вона мала метою експропріювати його, позбавити економічної незалежности і того духового життя, що виросло на цій базі. Одначе рішучий опір селянства і вірність його традиціям змусили окупаційний режим до деяких поступок (укр. школи скрізь по селах, ширення укр. книжки тощо). З другого боку, потреба технічних кадрів визначила собою такі факти, як запровадження обов’язкового семирічного навчання, організація низки фахових курсів, майже поголовна ліквідація неписьменности. В наслідок цього, всупереч урядово-партійній політиці, загальна культурність сільського населення де в чому зросла. Як приклад треба нагадати, що сьогодні, як правило, при їдженні кожний член селянської родини має окремий посуд. Користування жованою соскою зникло безслідно, а послуги баб-повитух під час народження та баб-шептух під час хвороби — зустрічаються як виняток.

Технічна культура на селі і знайомство з машиною також пішли вперед. Ще перед 1917 р. укр. селянин цікавився машинами і намагався їх застосувати в своєму господарстві. Сов. окупація нищила ці зародки технічного озброєння села, але потреба видобувати з України якомога більше хліба змусила режим кинути на село велику кількість машин — тільки що тепер вони не належать селянинові, а він працює при них наймитом. Однак селянин зумів відрізнити знаряддя від власника і домігся великих успіхів в опануванні техніки.

Укр. селянин, як побачимо далі, тепер гірше харчується, одягається, живе в поганих житлових умовах. Це приніс йому совєтський лад. Але всупереч цим обставинам і в боротьбі з ними, його інтереси вийшли за межі села, він слухає радіо, читає часописи, книжки, цікавиться спортом, знає міжнародні події, критично їх сприймає і коментує, намагаючися відсіяти правду від офіційної пропаґанди. Попри всі намагання режиму, селянин у масі зберіг свою релігійність. Натомість характеристичний майже цілковитий занепад т. зв. »нижчої мітології« — віри в відьми, чорта, водяника тощо. Посилення зв’язку міста з селом спричинило проти бажань окупаційної влади і всупереч її настановам перенесення до міста окремих елементів побуту укр. села в одязі (укр. вишивані сорочки), в декоруванні кімнат (нахил використовувати речі нар. мистецтва — килими, кераміку тощо), в поновному ширенні нар. пісні серед міського населення. Укр. нар. пісня стала неодмінним складником міських »вечірок« і »випивок«, так що режим був навіть змушений піти на масовий запис нар. пісень на патефонні платівки. Правда, є тут і протилежний вплив — ширення на село »совєтських пісень« пропаґандивно-»патріотичного« характеру, музично побудованих нерідко на засадах рос. нар. пісні і завжди з рос. текстом (»И что он моргает«, »Катюша« тощо). Одначе характеристично, що ці пісні тримаються кілька років і зникають, тоді як укр. нар. пісні становлять собою сталу основу пісенного репертуару, і то не тільки в селі, а і в місті.

Таким чином у духовій стороні укр. побуту успіхи сов. ладу були мінімальні. Натомість далеко більші зміни зумовила політика Совєтів в матеріяльно-побутових умовах життя (їжа, житла, одяг) укр. народу, особливо на селі. Різко погіршало харчування селян. За статистичними даними колгоспник перед війною (1941) споживав бл. 40 % того, що споживав селянин 1913 р.

Зовнішній вигляд села помітно змінився. Раніше кожний селянський двір, відгороджений від інших дворів, являв собою індивідуальний комплекс госп. та житлових будівель і зелених насаджень що були притаманні саме цьому дворові. Тепер село являє собою розкидані житлові, інколи й госп. будівлі, без зелені, без огорожі, без явно визначених меж кожної садиби. Село робить непривітне враження — голого, безбарвного, часто з немазаними обшарпаними хатами. Це враження збільшується фактом ліквідації бл. 1 мільйона селянських дворів за час від 1929 по 1939 рік у наслідок репресій, розкуркулювання та голоду.

Натомість з’явилося багато будівель усуспільненого характеру. Різні спеціялізовані тваринні ферми (велика рогата худоба, свиноферми, конярські та птахівничі і т. д.), різні госп. будівлі (зерносховища, ґаражі), майстерні й т. д. Майже у всіх районових центрах сільського типу зустрічаються машинно-тракторні станції (МТС) та машинно-тракторні майстерні (МТМ).

Нове житлове будівництво на селі, як правило, обмежується будуванням /319/ нечисленних показових будинків для »знатних людей« та »героїв соціялістичної праці« в галузі сільського господарства. Вони будуються з врахуванням санітарно-гігієнічних вимог: дві-три житлових кімнати з окремою кухнею, з дерев’яною підлогою, відповідним світловим коефіцієнтом, вентиляцією, відповідною інсоляцією будівлі й т. д.

Але в цілому українська хата з погляду її внутрішнього плянування та обладнання змінилася менше, ніж можна було б сподіватися, хібащо знищені кращі хати (т. зв. куркульські) і зупинено еволюцію хати до вищого і складнішого типу. Укр. селянин-колгоспник здебільшого живе цілою родиною в одній кімнаті без достатнього світлового коефіцієнта й часто без будь-якого хатнього обладнання або з примітивним саморобним обладнанням (лавки замість стільців, припічки та комини замість ліжок і т. д.).

Назагал, архітектурно укр. село виглядає тепер гірше, ніж раніш. Від привабливости укр. села, з його садками, білими хатами, ставками — мало що залишилося. Чепурність стала небезпечною, тому селянин зосередив її на тих виявах життя, які менше впадають в очі. Одначе і з цим станом він унутрішньо не примирився; це видно з того масового білення хат і навіть насаджування садків, яке провадилося в укр. селах 1942 р. і 1943 p., коли большевики покинули були Україну-

Подібна картина з одягом і взуттям селянина. Через те, що в колгоспі селянин зимою працює так само, як і літом, зійшло нанівець селянське прядіння, ткацтво і почасти навіть пошиття одежі. Селянин майже цілком зданий на фабричне виробництво стандартного, безстилевого, однакового для всього СССР одягу. Але навіть і цим одягом він катастрофічно не забезпечений. Фактичний стан речей добре відбивають поширені на Україні колгоспні частівки:

Як був цар дурачок,

то був хліб п’ятачок,

а як стали комуністи

то не стало чого їсти.

Серед окремих груп укр. населення колгоспники перебувають в найгірших умовах. Вони найбільше упосліджені. Але побутові умови укр. робітника, інтеліґента під Совєтами не набагато кращі.

За час від 1928 по 1940 р. заробітна платня укр. робітника збільшилася з 186 до 444 карб. на місяць або в 2,6 разів, тоді як ціни на найголовніші продукти харчування, як хліб, м’ясо, цукор, масло, збільшилися в 4 — 5 разів, а на промислові вироби — в 5 — 6 разів.

Робітник в 1928 р. на свою місячну заробітну платню міг купити 5,6 пари шкіряних півчеревиків, або 1,1 пари вбрання. В 1940 р. він на свою платню міг купити тільки 2,4 черевиків, а щоб придбати вовняне вбрання, він мусів би витратити на це всю свою платню за 2,1 місяця.

Не кращими є житлові умови робітника. За час від 1923 по 1937 рік житлова площа на душу населення зменшилася з 6,0 до 4,2 кв. м, що не дорівнювало й половині голодної санітарної норми, яка обчислюється в 9 м² на людину. Це пересічні дані про житлові умови в містах УССР. Набагато гірше було в районах скупчення укр. робітництва. Ще в часи т. зв. непу на Україні пересічна житлова площа на 1 мешканця дорівнювала — в районі розташування чорної металюрґії — 4,5 м², а в районі вугільної промисловости — 3,5 м². Мізерно мале число укр. робітників, а великою мірою і інтеліґенції, що мають самостійне мешкання. Т. зв. »комунальні мешкання« для багатьох родин із спільною кухнею, дозволяючи постійний вгляд чужих у родинне життя, перешкоджають збереженню традиційного побуту і сприяють розкладові родини. Розклад родини взагалі є одне з завдань совєтської політики на Україні, якого намагаються досягти і зовнішніми засобами (примусове розсилання членів родин у різні місця праці, масові мобілізації підлітків до позамісцевих шкіл і т. д.), і внутрішніми. Одначе і ця політика зазнає невдач, і укр. родина загалом виявила подивугідну міць. Характеристично, що вже досить рано сама сов. влада змушена була відмовитися від спершу пропаґованої системи »вільних шлюбів« і розлук тощо.

У відносно кращих побутових умовах перебуває інтеліґенція, поскільки вона вірно служить режимові і ні підлягла репресіям. Харчування інтеліґенції без порівняння краще, ніж у колгоспників і робітників.

Низький рівень заробітної платні робітників і інтеліґенції, який не забезпечує повного задоволення потреб в харчуванні, одязі і т. д., примушує їх шукати додаткових заробітків не тільки коштом збільшення свого робочого часу (сумісництво, надурочна праця), а й коштом втягнення в працю членів своєї родини, головне жінок. Цим, між іншим, пояснюється велика питома вага жінок в СССР, втягнених в працю. В 1940 р. відсоток їх у всьому господарстві дорівнював 38, а в промисловості вони становили навіть 41. Ці цифри різко зросли під час війни і після неї. Втягнення жінки поруч із чоловіком у працю не звільняє її від виконання основних обов’язків у домашньому господарстві (прання білизни, прибирання приміщень, стояння в чергах, готування їжі, виховання дітей і т. д.). В наслідок цього родинне життя проходить у важких побутових умовах. /320/

Осібне положення серед окремих верств населення займає совєтська аристократія. Сюди належить верхівка партії, НКВД, державного апарату, профспілок, господарників, військовиків, діячів культури. У більшості випадків — це члени партії. Однак — немало серед них »безпартійних комуністів«, особливо серед інтелектуалів — письменників, мистців, акторів, науковців. Це люди, підкуповувані високими пенсіями, власними віллами, персональними автами, орденами, сталінськими преміями, спеціяльними розподільниками закритого типу та будинками відпочинку, науковими званнями та ступенями і т. д. і т. п. Життя, побут, привілеї, розваги, приміщення, харчування, одяг і крамниці совєтської аристократії не мають нічого спільного з рівнем життя та побутом інших верств трудящих. Совєтська аристократія в більшості випадків вийшла з народу, але вона надзвичайно далеко стоїть від нього. Найхарактеристичніша риса нової аристократії — це її відірваність від народу та безмежна пиха. Це дуже добре відбиває анекдота, поширена на Україні: Марія Демченко, відома на весь СССР стахановка бурякових ланів і депутат Верховного Совєта СССР, одного разу їхала автом і їй треба було переїжджати залізничу колію. Раптом авто зупинилось: »Що трапилось?« — запитала вона шофера. — »Поїзд іде«, — пояснив шофер. Марія Демченко, не вагаючись, наказала: — »Гукніть машиністові, що їде Марія Демченко. Нехай почекає з поїздом«.

Певне уявлення про зміни, що постали в побуті укр. народу, і про загальні умови життя під Совєтами дає фолкльор, що нелеґально твориться народом. Незалежно від його форми — загадки, шаради, приповідки, анекдоти, приказки, частівки — він завжди коротко, лаконічно, але влучно характеризує справжній стан речей в тій чи тій галузі життя та побуту. На Україні в 1939 — 41 р. була поширена загадка — »яка є найбільша держава в світі? Україна. Чому Україна? Бо кордони її за Карпатами, столиця в Москві, а населення в Сибірі«. Розкриття цієї загадки дає зрозуміння справжнього стану речей не менше, ніж томи спеціяльних досліджень.

Або частівка, в якій дається порівняння совєтської політико-економічної системи з дореволюційною:

Батько в созі без штанів,

Мати без спідниці...

...Тіло голе, штани в клітку —

Виконуєм п’ятилітку.

Ще нема змоги схарактеризувати багатющий укр. опозиційний фолкльор, що торкається всіх сторін політичного, економічного, соціяльного та культурного життя і побуту укр. народу, бо не проведено систематичних записів його, та вони й неможливі в умовах сов. окупації. Але і те, що вже записане, яскраво виявляє ставлення укр. народу до того нового, що намагається припустити в побуті сов. влада. Напр., загальну оцінку колгоспів і ставлення до них дає такий діялог: »Чого, тітко, ваша корова реве?« — »Бо колгоспу боїться«. Або анекдота, яка переказує випадок, що стався на суді: »Колгоспника запитують, скільки йому років. »Тридцять« — відповідає той. Суддя дивиться в справу. За паперами виходить сорок. »Та то ж ті десять років, що я в колгоспі був. А хіба то можна рахувати за життя?!«

В роки колективізації існувала загадка, — яка різниця між старою і совєтською аритметикою: »Раніш вона займалася, щоб добавити та помножити, а тепер відняти та поділити«. Про колгоспні порядки дають уявлення такі частівки: »Ой, у созі »Перемозі« сидять діти при дорозі і кричать цілий день, запишіть трудодень«, або »Сидить баба в бур’яні і рахує трудодні, проробила аж сім день, заробила трудодень«.

В часи підготови голоду 1933 р. можна було почути таку приповідку: »Ходив Сталін по полях, тепер по болоту, драли, драли кулаків, а тепер бідноту«. Особливо багато з’явилося частівок і приказок, загадок в часи голоду на Україні в 1933 р. »Коли Ленін помирав, Сталіну наказував, щоби хліба не давав, села не показував«, або »Нема хліба, нема сала, бо совєтська власть забрала«. Або другий варіянт цієї ж частівки: »Нема хліба, нема соли, ні корови, ні свині, тільки Ленін на стіні«. »Над колгоспом серп і молот, а в колгоспі смерть і голод«. Про стан родинного життя, безпритульність дітей в колгоспному селі на Україні дає уявлення така приказка: »Тато в созі, мама в созі, діти пухнуть при дорозі«.

Загалом ще не можна подати повної характеристики змін побуту укр. народу під совєтами, бо ці матеріяли в обставинах сов. режиму старанно замовчуються, а факти заступаються спритно спрепарованими пропаґандивними матеріялами. Одначе навіть уже з поданого матеріялу видно, що сов. режим не зміг змінити істотних рис укр. традиційного побуту, а тільки загнав їх у своєрідне запілля, позбавив можливости вияву назовні; більше того, де в чому, всупереч нестерпним суспільно-політичним і економічним умовам, побут розвивався на традиційній основі проґресивно, хоч і дуже через зовнішні умови загальмовано.

Т. Х.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.