Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 327-340.]
Попередня
Головна
Наступна
Укр. мова, що нею говорить сьогодні бл. 45 мільйонів осіб, належить, як окрема самостійна й самобутня одиниця, до слов’янської групи індоевропейських мов. На основі географічного положення вона творить разом із білоруською (кривицькою) та рос. (московською) мовами сх.-слов’янську групу мов, хоч, зважаючи на структурні й лексичні прикмети та на близькість до теренів праслов’янської батьківщини, вона займає центральне місце в слов. мовному світі: з півд.-слов. мовами й чеською вона має деякі спільні риси в звуковій системі, морфологічно наближена до білоруської та російської мов, у лексиці виявляє дещо спільне з зах.-слов. мовами, зокрема з польською.
ЗВУКОВА СИСТЕМА.
В укр. літературній мові типових шість голосних фонем: і, е, и, а, о, у, тридцять одна приголосна: п, б, ф, в, м, т, д, с, з, ц, дз, л, н, р, ш, ж, ч, док, ть, дь, сь, зь, ць, дзь, ль, нь, рь, к, ґ, х, г; під окремою назвою півголосних виділяють два звуки, що в загальній системі мови виконують функцію приголосних, але можуть чергуватися з голосними, а саме: й та ў (на письмі в). Їх звуть теж нескладотворчими і та у. Інвентар голосних укр. мови за рядом творення й піднесенням язика, приголосних за місцем творення та ступенем отвору ротової та носової порожнини й голосниць можна відтворити в таких таблицях:
Голосні
щодо ряду творення |
||||
Щодо піднесення язика |
|
передні |
середні |
задні |
високі |
і |
и |
у |
|
середні |
е |
|
о |
|
низькі |
|
|
а |
Приголосні й півголосні
щодо місця творення |
губні |
передньоязикові |
задньоязикові |
|||||||
двогубні |
губнозубні |
зубні |
яснові |
зубні, відтягнені в напрямі до твердого піднебіння |
м’якопіднебінні |
гортанні |
||||
Щодо отвору ротової порожнини й голосінь |
проривні |
глухі |
п |
|
т |
|
ть |
к |
|
|
дзвінкі |
б |
|
д |
|
дь |
ґ |
|
|||
протиснені |
глухі |
|
ф |
с |
ш |
сь |
х |
|
||
дзвінкі |
|
в |
з |
ж |
зь |
|
г |
|||
проривно-протиснені |
глухі |
|
|
ц |
ч |
ць |
|
|
||
дзвінкі |
|
|
дз |
дж |
дзь |
|
|
|||
піввідкриті |
дзвінкі |
бічні (лятеральні) |
|
|
л |
|
ль |
|
|
|
тремкі |
|
|
|
р |
рь |
|
|
|||
носові |
м |
|
н |
|
нь |
|
|
|||
дзвінкі |
|
|
|
ў (в) |
|
|
|
твердопіднебінне й |
|
|
В діялектах відомі ще й інші звуки, напр., голосні: заднє середньо-піднесене ы, переднє середньо-піднесене ê, заднє середньо-піднесене ô, переднє високе з заокругленням губів ü та ін.; приголосні: двогубне дзвінке w й глухе ф, задньоязикове протиснене дзвінке γ, середньоязикові ть, дь, сь, зь, ць, дзь, нь, ль, рь (т. зв. дорсальні), задньоязикове носове ŋ і ін.
Двозвуки в літ. мові бувають: 1) спадні, напр., ів, ев, ив, ав, ов, ув; ій, ей, ий, ай ой, уй, та 2) підносні ї = йі (йи), є (= йе) я( = йа), йо, ю( = йу); підносні з компонентом р відомі діялектно: ўі, ўи, ўе (ўа), ўo, (ўу). /329/
З фонетичних прикмет укр. літ. мови важливі:
а) в ділянці вокалізму: 1) чергування і з о, е в (нових) закритих складах (т. зв. »ікання«) типу: ніс-носа (з твердим н) та ніс-несла (з м’яким нь перед г); 2) звук и на місці первісних ы та і (мити, син, бити); 3) голосні е та и (з первісного і) не м’якшать попередніх приголосних (сестра, липа); 4) звук о на місці первісного е після ч, ж, ш, й в таких словах, як чоловік, жона, бджола, його; 5) чергування і та у з нескладотворчими й та ў (на письмі в): Іван — на Йвана, учити — вчити; 6) заник і (и) на початку слів в таких словах, як маю з імаю й, навпаки, поява і (и) на початку слів в деяких групах, напр., імла з мла (з мьгла); 7) и в сполуках -ри-, -ли- (з первісних -ръ-, -рь-, -лъ-, -ль-) в відкритих складах: дрижати, блищати, -ро- (-ло-), -ре-, -ле- в закритих: кров, хрест; 8) »икання« та почасти »укання«, тобто вимова ненаголошених е та о близько до и та у: меинé коужýх;
б) в ділянці консонантизму: 1) звук г (h) на місці первісного g (нога, город); нове ґ в чужих словах: ґанок, румеґати; 2) »поголоснене« л, зн. нескладотворче ў на місці первісного л після голосного в кінці слова або перед приголосним в таких словах, як: вовк (з вълкъ), мав (з ималъ і ін); 3) »епентетичне« л після губних типу земля, роблю; 4) л на місці первісних *tl, *dl (плела, мило); 5) ч, (д)ж на місці первісних *tj, *dj (свічка, лечу, межа, ходжу); ч теж на місці первісних *kt, *gt перед переднім голосним (ніч, поміч); 6) цв, зв на місці первісних *kv, *gv перед переднім голосним (цвісти, звізда); 7) наставне в, перед голосним і < о (вівця, він); також у словах вона, вогонь, вулиця, вуж; наставне г (горіх); 8) м’яке ц в наростках: -ець, -иця, -ця (хлопець, молодиця, вівця), м’яке ц й с в наростках -цький, -ський (козацький, гірський), -исько, -сько (бабисько, бабсько); 9) м’які с, з, ц перед губними, коли по них слідують я (йа) або і (свято — в вимові сьвято, цвях — у вимові цьвях, звір — у вимові зьвір); 10) ствердлі губні (голуб, степ, б’ю, п’ю); 11) тверде р у кінці слова й складу (кобзар, гіркий); 12) довгі (подвоєнії приголосні перед первісним -ьj — (зілля, судця, життя, читання, лляти, сіллю), при чому не буває довгих губних (безхліб’я) та р (двоєвір’я), і, врешті, зубних, коли перед ними вже є один приголосний (листя, злістю); 13) ствердлі шелесні (ніч, ждеш, ніж); 14) дзвінкі приголосні вимовляються дзвінко перед глухими та в кінці слів (ніжка, бабка, ніж. хліб); 15) вставні голосні о, е перед кол. кінцевими, складотворчими, р, л, м, н: вогонь (з огнь), вітер (з вЂтръ), сестер (з сестръ); 16) упрощення: стн в сн (звісний, пісний), здн в зн (пізній), ждн в жн (тижня), як лнц в нц (сонце), слн в сн (масний); 17) приподібнення: чс в ц (козацтво), шс в с (птаство), жс в з (запорізький); 18) відподібнення: чн в шн (рушник), кт в хт (хто) й ін.
Я. Рудницький
ФОНОЛОГІЯ
Відмінно від фонетики, що досліджує, як звукові мовні процеси відбуваються в об’єктивній дійсності, фонологія вивчає ту ролю (функцію), яку звуки мови мають у цілій системі мови, себто, зокрема, яке відношення звукової сторони мови до тих значень, що їх окремі елементи мови (слова) висловлюють, виявляють. Окремим звуком з погляду фонетики є звук, який можна фізіологічно, фізично або акустично відрізнити від інших; окремим звуком (фонемою) з погляду фонології є лише такий звук, що його зміна в окремому слові або змінює значення цього слова (сад:зад, кіт:кит:кат:кут), або робить слово незрозумілим (син:зин, кіт:кет), або щонайменше викликає враження »помилки« — неправильної або нечистої вимови (сад : сат — рос. або німецька вимова, також: дзвін: звін, жінка : шінка тощо).
Окремі фонеми здебільша сполучуються в пари »корелятивних« звуків (взаємно-відповідних), що відрізняються одна від однієї якоюсь певною ознакою. В фонемах укр. мови можемо розрізнити такі головні групи (кореляції): 1. голосні й приголосні, 2. голосні наголошені й ненаголошені, 3. приголосні глухі й дзвінкі, 4. приголосні тверді і м’які (паляталізовані), 5. приголосні короткі й довгі.
1. Голосні відрізняються від приголосних здатністю утворювати склад; в укр. мові, коли не брати до уваги часток, є лише дві категорії слів, що можуть складатися лише з приголосних: прийменники (що власне не є самостійними словами) — напр., з або в, які, одначе при реалізації часто »доповнюються« голосним елементом — вимова »вийняв зі столу«, »побував ув Одесі«, — та вигуки (ш пс, пр, — вигуки є часто винятками з фонологічних норм даної мови). Визначну функцію несуть голосні в кожній ритмічній або ритмізованій мові, зокрема в »вірші«.
2. Кореляція наголошених і ненаголошених голосних обіймає всі укр. голосні: а : á, е: é, и : ú, і : í, о : ó, у : ý, граючи визначну ролю, зокрема в морфології (див. Морфологія, Наголос), пор.: Крýти: крутú, кóлом : колóм, у морфології: пíсні: піснí, перéбіг (іменник) : перебíг (дієслово) тощо. Для укр. мови типова в порівнянні з іншими слов. мовами можливість подеколи різних наголосів на тому самому /330/ слові; ці варіянти лише в незначній частині походять із різних діялектів; варіянти наголосу грають велику ролю в будові укр. поетичної мови.
3. Кореляція глухих і дзвінких приголосних спільна укр. мові з іншими індоевропейськими, зокрема слов’янськими. Ця кореляція охоплює майже всю систему приголосних; лише м, н, р, л, й завше дзвінкі. Поза тим маємо пари: п : б, ф : в, т: д, с : з, ш : ж, ц : дз, ч : дж, к : ґ, х : г. Пор.: пити : бити, сад : зад, ріт : рід, жаль : шаль, чорт : джорт (слово без сенсу!) і т. д. В індивідуальній (також і літературній) вимові зустрічаємо випадіння з цієї системи ф, що його окремі суб’єкти заміняють на хв, хф й подібне, та ґ, що під впливом старопозичених слів (літургія, Григорій і т. д.) та гіперкоректної вимови (в протиставленні до рос., а почасти до польської) заміняється на г, ґ в таких індивідів заховується лише в невеличкій групі »народних« слів (ґирлиґа).
Укр. мова відмінно від багатьох інших, зокрема рос., не знає »послабленнях дзвінких до глухих та асиміляції дзвінких до глухих (пор. піт : під, розсипав — рос. почасти польська вимова укр. слова була б »россипаф«, »рассипаф« або й »расипаф«).
4. Широка кореляція твердих і м’яких спільна укр. мові з рос., білор. та польською. Але вона трохи менш широка, ніж у рос. мові, й не знає кореляції різно забарвлених приголосних. як польська, та білор. (польські або білор. пари: t : ć та d : dź). »Губні« депаляталізовані (стверділи). Отже, кореляції твердих і м’яких обмежуються на таких: т : ть, д : дь, с : сь, ц : ць, з : зь, дз : дзь, л : ль, р : рь, н : нь, напр.: суди : сюди, рада : ряда, ніс (з носъ) та »нїс« (з неслъ), сину : синю, дзус : дзюс (»слово« без сенсу), цап : цяп тощо.
В оточенні паляталізованих приголосних голосні а, е, о, у трохи змінюють забарвлення (наближаючись до »переднього ряду«), пор. нога — синього або куди — куля тощо. Це є у всіх випадках, одначе, лише варіянти (»комбінаторні«) тієї самої фонеми. Так само варіюється й и перед паляталізованими приголосними (перед и стоять нормально лише непаляталізовані приголосні).
В індивідуальній літературній вимові маємо такі варіянти, зв’язані з явищами паляталізації: 1. на великому терені маємо замість л та ль лише одну фонему »середнє л« (l), так на Полтавщині, в частині Київщини (пор. жартівливе слово сольома); 2. на заході й півночі маємо депаляталізацію рь (собака зветься Рабко, Рйабко); 3. м + й + голосний де-не-де вимовляється як м + н + голосний (м’ясо і мнясо). Ці варіянти (так само, як хв замість ф) зв’язані з традицією укр. літературної мови (довгий час без державної школи, свідоме нав’язування до народної мови) і типові для фонології укр. мови (в інших мовах характеристичні певні фонологічні варіянти мови столиць, напр., у чехів, в рос. мові — боротьба вимови двох столиць — Петербурґу і Москви тощо).
5. Укр. мова знає фонетичне явище довгих приголосних, — більшість слов’янських мов їх усуває, в рос. вони численні, але лише на межі двох »морфонем« (сшить вимовляється шшить тощо). Але в укр. мові є й дійсні довгі фонеми, а саме: тьть, дьдь, сьсь, зьзь, льль, цьць, йй, чьчь, шьшь, жьжь, (м’які) та нн, ньнь (тверді й м’які); пор. Зіля (ім’я власне): зілля, пана : панна, у пані: у панні, віча : середньовіччя, оточені : (в) оточенні (хоч у двох останніх прикладах різниця ще в паляталізації відповідних приголосних).
Про систему укр. звуків (фонем) див. стор. 327 — 328.
Укр. мова зберігає в основі всю систему приголосних в усіх позиціях (див. про це вище) — це значно відрізняє її від сусідньої рос. мови. Так само укр. мова не порушує системи голосних залежно від наголосу (пор. рос. »акання«, »ікання« і т. д.); ненаголошені голосні приймають одначе почасти — в протилежність до рос. мови »темне« забарвлення: о наближається до у, е — до и (на деяких теренах зливається з ним, пор. херсонське виликий). До загально-характеристичних явищ укр. мови належать: г на місці старого ґ, велика кількість »нових« і (з Ђ, е та о), нарешті, загальне зменшення кількости паляталізованих звуків у зв’язку з непаляталізованими приголосними перед старими и та е, що відрізняє укр. мову від її ближчих сусідів: рос., білорус., та словацької мов, почасти від польської (напр., паляталізація в польській мові перед е з старого ь — укр. день, поль. dzien), натомість наближає до сербо-хорватської та ін. слов. мов. Поруч із цим укр. мова часто зберігає голосні в тих місцях, де вони втрачені іншими слов. мовами (лоба, рота), зокрема рідше втрачає ненаголошені кінцеві голосні (пор. уже і вже і рос уже і уж поль. juz або мити, миюся з рос. мытъ, моюсь і т. д.). Значне в укр. мові скорочення груп приголосних.
Для загальної фонологічної характеристики укр. вимови ще не прийшов час: ще бракує конкретних досліджень, зокрема дослідів над »функційним обтяженням« укр. фонем. Див. ще Морфонологія.
Д. Чижевський /331/
НАГОЛОС
Наголос (акцент) в укр. мові динамічний (полягає на силі віддиху), вільний (не в’язаний місцем у слові, напр., малúй, учúтель, вúвчити, вúпробувати) і рухомий (не в’язаний місцем у відміні: рýки — рукú, сéла — селá, рóбить — робúть). Діялектно існує сталий наголос у лемків (на другому складі з кінця — аналогічно до наголосу в поль. мові і сх.-словацьких говірках). Різниці між наголошеними й ненаголошеними голосними мінімальні (див. Фонологія).
Фразовий (»логічний«) наголос супроводиться інтонацією (піднесенням або спаданням тону голосу) з основними фігурами: 1)спадною (в реченні-розповіді), 2) стійною (у вставних словах, частково в підрядних реченнях) та 3) підносною (в питаннях, реченнях-окликах, тощо). (Див. ще Синтаксична система).
Найважливіші функції укр. наголосу — значенево-відрізняльні (діякритичні). Побіч інших засобів наголос є один із тих, що їх уживається для формального розрізнення функційних варіянтів. Укр. мова йде в цьому напрямі своїм окремим розвитковим шляхом, найповніше розвинувши лексикальні й граматичні функції наголосу. Ось таблиця значеневих функцій укр. наголосу:
А. Словникові функції |
||
апелятивні (зáмок : замóк) |
ономастичні (Івáнович : Іванóвич) |
апелятивно-ономастичні (кутú : Кýти) |
Б. Граматичні функції |
||
словотворчі (рибнúй : рúбний) (двóорище : дворúще) |
флексійні (рукú : рýки) (робúть : рóбить) |
синтаксичні (менé : до мéне) (синú : два сúни) |
Розмірно велика кількість незфункціоналізованих дублетів в укр. мові пояснюється 1) »аналогічними« вирівняннями (старúй : стáрий), 2) схрещуванням діялектних наголосів (зáчіпка : зачíпка, зéрно : зернó), 3) римо-ритмічними даними (»поетичний« наголос, напр., у Шевченка: »До сáмого, самóго краю«, й ін).
Я. Рудницький
МОРФОЛОГІЧНА СИСТЕМА
Більшість слів в укр. мові мають разом і основне або лексичне значення (його вивчає лексикологія, а фіксують словники) і додаткове (чи додаткові, бо їх може бути в слові не одно) або граматичне значення. Напр., лексичне значення слова хата можна визначити так: селянська житлова будівля. До його граматичних значень належать значення роду (жіночий рід), відмінка (називний відмінок) та ін. До граматичних значень слів взагалі належать такі, як от значення роду, числа й відмінка, значення часу, способу й особи і т. д. Слова, що сполучають у собі значення обох типів — лексичні і граматичні — називаються повнозначними. Але є в укр. мові й такі слова, що мають тільки граматичне значення, Це так звані неповнозначні слова, як от до, і, же тощо, якими не можна назвати ні речі, ні прикмети, ні прикмети прикмети; їх уживають тільки в певних граматичних функціях при повнозначних словах.
Граматичні значення слів в укр. мові характеристичні тим, що вони можуть повторюватись у багатьох словах, напр., у реченні »ця холодна вода текла« повторюється в усіх словах значення жіночого роду. Граматичне значення, повторюване в різних словах, це граматична категорія. З цього погляду в українській мові роди (чоловічий, жіночий, середній), числа (однина, множина), відмінки (називний, родовий і т. д.), особи (перша, друга, третя) і т. д. — це граматичні категорії. Граматичні категорії, повторюючись у багатьох словах, як нитки, прошивають лексичний склад мови і таким чином зв’язують слова в певну систему мовної будови (граматичної будови). Граматичні категорії звичайно виявляються в словах за допомогою якихось »зовнішніх« показників. Так у слові вода граматичні категорії жін. p., однини, називного відмінка виявлені закінченням -а, категорія знахідного відмінка у вислові »на стіл« (покласти щось) виявлена неповнозначним словом на і відсутністю закінчення. Виявлення граматичної категорії за допомогою якогось граматичного показника (чи показників) — це граматична форма.
Граматичні категорії в укр. мові звичайно виявляються в граматичних формах. В укр. мові можна відзначити такі засоби формотворення: а) афікси — приросток, наросток і закінчення, зокрема т. зв. нульове закінчення, чи флексія: форма називного відмінка в словах дім, радість, знахідного у вислові на стіл, — див. Морфонологія, Словотвір; б) допоміжні слова (прийменники, частки, допоміжні дієслова); в) поєднання допоміжних слів і афіксів (на столі); г) суплеція основ (творення різних форм якогось слова за допомогою різних /332/ основ: я — мене, гарний — кращий, є — був); ґ) наголос (водú — вóди); д) словолад.
Усі ці засоби (а через те й граматичні форми) можна поділити на три групи: аналітичні, синтетичні й мішані (аналітично-синтетичні). Аналітичні — це такі, що утворюються за допомогою зовнішніх щодо слова засобів — допоміжних слів, суплеції основ, словоладу. Синтетичні — такі, що утворюються внутрішніми засобами слова — афіксами, наголосом. Мішані — утворені тими й тими засобами разом (»на стол-і«). Звідси виходить, що укр. мова своєю морфологічною будовою належить до аналітично-синтетичних мов, таких, як латинська, російська, німецька тощо, але з перевагою синтетичного формотворення. За іншою, т. зв. морфологічною, клясифікацією, що розрізняє кореневі, аґлютинативні та флективні мови, укр., разом з іншими індоевропейськими мовами, належить до флективних, хоч у ній майже немає головної ознаки цього типу — флексії основи (як у німецькій мові Bruder — Brüder).
За ознаками лексичних значень, граматичних категорій та граматичних форм слова в українській мові розподіляються на частини мови.
В українській мові традиційно розрізняють такі частини мови: іменник, прикметник, дієслово, прислівник, займенник, числівник, прийменник, сполучник, частка, вигук. З огляду на різні функції цих частин мови, їх можна поділити на а) головні, б) співвідносні, в) службові частини мови.
Головні — це лексично повнозначні слова з домінантними супроти інших частин мови граматичними функціями (іменник, прикметник, дієслово, прислівник). Співвідносні — повнозначні слова з залежними від головних частин функціями та оформленням (займенник, числівник). Службові — слова неповнозначні. Осторонь від цієї клясифікації стоїть вигук, що ним висловлюємо переважно емоції. В деяких з головних частин мови є проміжні форми, що ніби роздвоюються між різними частинами мови; це дієприкметники, що належать до дієслова і до прикметника, дієприслівники, що зв’язані з дієсловом і прислівником.
Цю клясифікацію можна подати у вигляді таблиці, в якій відзначені лексичні і формально-граматичні ознаки цих частин мови (див. стор. 333).
В. Чапленко
МОРФОНОЛОГІЯ
Морфонологія (власне »морфофонологія«) досліджує функції (ролю, значення) окремих фонем у словотворі в широкому значенні слова, а саме у »відміні« слів (парадигматичний словотвір), з одного боку, і у творенні »нових« слів (деривативний словотвір), з другого. Приклади парадигматичного словотвору: жінка — жінки, жінці, жінку або писати — пишу, пишеш, писав, пишучи і т. д.; приклади деривативного: жінка — жіночий, жіноцтво або писати — писар, писарчук, Писаренко, письменний, письменник і т. д. Є спірне, чи належать форми різних дієслівних »видів« до деривативного чи парадигматичного словотвору, пор. писати, — писувати, писнути, писанути (останні дві форми з творів Г. Квітки). (Див. ще Морфологічна система).
Найменший елемент, що його знаходимо при дослідженні словотвору, звемо морфемою. Розрізняємо такі головні типи морфем: 1. корінь слова, що входить до складу різних слів (пан, пан-ський, під-пан-ок, пан-увати, за-пан-ували і т. д.), 2. префікси (під-панок, за-панувати, по-панував і т. д.), 3. суфікси (пан-ськ-ий, пан-ува-ти, пан-івн-ий, пан-уванн-я, пак-ськість тощо), 4. флексії, чи закінчення (напр. панськ-ий, панськ-е, панськ-ого, панськ-им, пан-а, пан-ові, пан-ів, пану-ю, панува-ли і т. д.). Кожна з таких морфем щось додає до значення слова або його форми. Важливо пам’ятати, що і брак морфеми може надавати слову певного значення (брак закінчення в слові пан характеризує його, як називний відмінок однини чоловічого роду, брак закінчення в словах рук, осель характеризує ці слова жіночого роду, як родові відмінки множини); це так звані нульові закінчення (пор. дієслівні форми ніс, ліз тощо). Значна кількість слів складається з кількох морфем різного, а то й того самого роду: паро-тяг (два корені), по-по-їсти (два префікси), по-на-пан-ува-л-ися (два префікси, корінь, суфікс, три закінчення, — -ся є, власне, займенникова форма „с-я“, але тепер її функція близька до функції закінчення).
Окремі типи морфем мають різну структуру (будову): 1. Корені можуть мати довільну кількість складів: 1 — пан, сел-о, 2 — молок-о, 3 — сковород-a, ізмарагд (чуже слово) тощо. Кожен корінь має щонайменше один голосний звук. Іменні пні закінчуються завжди на приголосний, дієслівні часто і на голосний (би-ти, зна-ти, ми-ти). 2. Префікси мають не більше двох складів, іноді утворені лише з одного приголосного (з-їсти, в-бити), ніколи не закінчуються на групу приголосних та на паляталізований приголосний. 3. Суфікси теж мають не більше двох складів, можуть складатись лише з приголосних, припускають у своєму /333/ /334/ складі групи приголосних та паляталізовані приголосні (пан-ськ-ий). 4. Закінчення мають теж не більше двох складів.
Клясифікація частин мови
Розумові уявлення |
Емоції |
||||||||||
Слова повнозначні |
Слова неповнозначні |
||||||||||
Головні частини мови |
Співвідносні частини мови |
Службові частини мови |
|||||||||
назва |
лексичне значення |
форма |
назва |
лексичне значення |
форма |
назва |
лексичне значення |
форма |
назва |
лексичне значення |
форма |
Іменник |
назва речі |
змінюється за числами; відмінками і має категорію роду |
Займенник |
замісна назва речі або прикмети |
змінюється за відмінками тільки, або за відмінками, числами й родами. |
Прийменник |
відношення між назвами речей |
не відмінюється |
Вигук |
емоції, звуко-наслідування |
не відмінюється |
Прикметник |
назва постійної прикмети |
змінюється за числами, відмінками й родами |
Числівник |
назва числа |
змінюється тільки за відмінками, або за відмінками й родами, або за відмінками, числами, родами |
Сполучник |
поєднання назв речей або прикмет і речень |
не відмінюється |
|
|
|
Дієслово |
назва змінної прикмети (дії, стану) |
властиве (особове) дієслово змінюється за особами числами, часами, способами, видами. |
|
|
|
Частка |
різні відтінки в речах і формах |
не відмінюється |
|
|
|
Прислівник |
прикмета прикмети |
не відмінюється |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Головне питання укр. морфонології — це варіяції морфем. Той самий корінь або інша морфема може приймати різні форми: брати, беру, збирав, збори, або муха, мушиний, мусі, або вбити, ввійти тощо. Змінюватись, м. ін. і »зникати«, можуть і голосні і приголосні. Обмежимось на прикладах.
1. Зміна голосних. В іменах характеристичне для укр. мови чергування (»альтернація«): і : о, і (перед яким приголосна паляталізується): е. Напр.: стіл : столи; плече : пліч. Зрідка маємо варіянти тієї самої форми: нарід : народ. Те саме — в деривативному словотворі — стіл : столик : столище; дім : домовик. Рідше : очі : віч (в — т. зв. »протеза«). Варіянти також в інших типах морфем: відібрати : одібрати; дістати : доробити. В дієслівних парадигмах (зрідка!) те саме: нести : ніс. Але для дієслів разом з віддієслівними іменами типові інші чергування: е : u : о : і : 0 (нуль) — бер-у : з-бир-ати : з-бор-и : з-бір-ка : бр-ати. Зустрічаємо й різноманітні інші варіяції: о : а, — голосити : галас - увати, а: о : 0 (нуль), — ганяти : гонити : гнати (до цього ще — гін : гону). Типова для укр. мови зміна е : u — хрест : христити. З історичного погляду зміни голосних є рефлексами з одного боку старого »переголосу« (Ablaut) та зникнення »глухих« ь та ъ, а до того ще специфічно укр. процесу переходу довгих о та е в і (див. Історія укр. мови).
2. Зміна приголосних. Укр. мова зберегла, як інші слов. мови (за винятком рос. та словацької), типові рефлекси старих паляталізацій в іменних парадигмах: г : ж : з (Біг або Бог : Боже : в Бозі), к : ч : ц (рік : роче : році), х : ш : с (кожух : кожуше : кожусі). Інакше в дієслівних парадигмах: с : ш, з : ж, х : ш, к : ч, г : ж, т : ч, д : дж, п, б, ф, в, м : п, б, ф, в, м + л, ст : щ, ск : щ, зд : ждж, зг : ждж. Напр.: писати : пишу, різати : ріжу, любити : люблю, будити : буджу, постити : пощу, їздити : їжджу і т. д. Подібні зміни й у деривативному словотворі: божеський, мушиний, річник, одіж (пор. одяг), свічка (пор. світ), земля (пор. земський) і т. д. Дуже типова для укр. мови дієслівна парадигматична альтернація в : л — писав : писала і т. д. Майже цілком бракує типової для рос. мови альтернації (стилістично забарвленої) груп оро, оло, ере, еле : ра, ла, ре, ле (в укр., напр., ворожий та вражий (сину) для мовної свідомости між собою ледве чи зв’язані). Поруч із цими »систематичними« змінами маємо чимало »спорадичних«, що охоплюють менші групи або зустрічаються в окремих словах. Менші групи слів охоплює, напр., зміна й : нь, напр. : нього : його, взяти : няти (віру), сонце : сояшник, також ц : ш — серце : сердешний, яйце : яєшня (пор. рука : рушник), та к : ц в таких парах, як квіт : цвісти, лик : лице, турок : турецький, також зовсім поодинокі : черта : черкнути, трясти : тряхнути й багато інших. Лише частина рідких альтернацій пояснюється запозиченнями, в значній частині вони історичні. Порівняно (напр., з рос. мовою) рідкі в укр. мові чергування паляталізованих приголосних з непаляталізованими : ніс : нести, піч : печі : пекти, говорити : говоріть, орати : орю. Такі зміни несистематичні в іменних парадигмах: столи : на столі : столам і т. д. Зміна паляталізованих та непаляталізованих приголосних захоплює й приголосні на початках морфем, тоді як інші зміни майже без винятків наприкінці морфем (на стику морфем). Окремі випадки змін на початках морфем є: слати : шлю, квітка : цвісти.
3. Зникання голосних зустрічаємо в найрізноманітніших випадках. Загальнослов. явище — міна о : 0 (нуль) та е : 0 (нуль): отець : отця, брати : беру, зов : зовеш : звемо, сильний : силенний, ребро : ребер, вікно : вікон, марка : марок (чуже!). Як бачимо, зникання голосних маємо в різних типах морфем. Типове укр. зникання (міна) і : 0 (нуль) в префіксах: відібрати : вирізати, зняти : зірвати. Слабо представлене зникання голосних у визвуку: подався : подавсь, важливе в поетичній мові.
4. Заник приголосних теж різноманітний. Зустрічаємо його в групах приголосних: козацький (з козац-ський), пісний (піст), рощепити (роз-), вісник (з віст-ник), серце (серд-це), пас (від пасти, з пас-л) вів (вести, веду, з вед-л) і т. д. Багато відокремлених випадків: жити : живу : життя, жати : жну, м’яти : мну, їм, їси : їдять, дамо : дадуть, жувати : жую, кидати : кинути, обняти : обійму.
5. Для укр. мови зокрема характеристична міна голосних та приголосних, а саме й : і та в (»білябіяльне«): у, взвіз : узгір’я, Україна : Вкраїна, іти : йти (рідке »Украйна« є прикладом на заник і), бити : б’є (би- : бй-). Характеристика цього з’явища як »милозвучного« є вірна, — з ним зв’язані деякі питання ритміки укр. мови.
6. Типова для укр. мови морфонологічна роля наголосу: трубú : трýби (родовий однини та називний множ.), пéчі : печí. Розмірно легка можливість пересуву наголосу (див. Фонологія, Наголос) зменшує морфонологічне значення наголосу та підвищує його ролю в поетичній мові.
Найбільше чергувань мають кореневі та суфіксальні морфеми, найменше закінчення : отже найбільше чергувань у /335/ середині слова. Важливі різниці є між альтернаціями: 1. різних типів морфем, 2. деривативного та парадигматичного словотвору, 3. номінального та вербального словотвору (пор. вище точку 2, напр., в іменних парадигмах зустрічаємо поруч із голосними м, в, х, й, в дієслівних поруч із голосними головне ш, ч, т, л, в).
Усі морфонологічні чергування можна поділити на чергування з корелятивними (взаємовідносними) елементами (наголошені : ненаголошені, паляталізовані : непаляталізовані, дзвінкі : глухі) та альтернації з дисьюнктивними елементами (різні звуки, між собою кореляціями не пов’язані, — напр., і : о, к : ч і т. д., сюди належать і альтернації з »нулем«). В той час, як у рос. мові переважають, і то виразно, чергування з корелятивними елементами, в укр. мові вони далеко позаду, а головну ролю грають альтернації з дисьюнктивними елементами. Це одна з головних відмінностей між морфонологією обох мов.
В системі мови є досить випадків морфологічних відмінностей без будь-яких морфонологічних відзнак (пор. давальний руці, місцевий (в) руці, або відміну слова »пані« — пані — пані — пані — панією (рідке) — пані — пані і т. д.). Морфологічна семантика отже не завше базується на фонологічних відмінностях.
Д. Чижевський
СЛОВОТВІР
Система укр. словотвору спирається на використання морфем (див. Морфонологія), при чому ті самі наростки й приростки можуть мати різні значення (крав-ець — фах, молод-ець — якісна прикмета), і, навпаки, різні наростки чи приростки часто мають ту саму семантику (виклад-ач — дійова особа і учи-тель — теж дійова особа).
Вилучення морфем у свідомості мовця стається в наслідок утворення асоціятивних рядів. Так, для морфем слова перекотиполе утворюються такі ряди: 1. перекотиполе — пере-йти, пере-їхати і т. д.; 2. пере-кот-иполе — кот-итись, на-коч-ений і т. д.; 3. перекот-и-поле — пал-и! нес-и! і т. д.; 4. перекоти-поле — пали-вода, убий-вовк і т. д.; 5. перехоти-пол -е — пол-е, пол-ьов-ий; 6. перекотипол-е — мор-е, сел-о і т. д. Але не всі морфеми мають однаково виразну семантику, і через це не всі однаково виразно усвідомлюються. Так, у слові жир тільки науковим дослідом можна визначити дві морфеми жи-р (пор. жи-ти) так само у слові кіл-ьц-е (пор. кол-о). Таке затемнення морфем стається або через випад їх із семантичного асоціятивного ряду (жир на Зах. Україні означає »здобич«, а на Східній »жир«, »сить«), або через звукові зміни, що руйнують чи переінакшують їхній звуковий склад (таке сталося з морфемою -ьц- у слові кільце, де зник звук ь).
Про поділ морфем на типи див. Морфонологія. Головні морфеми слова — корінь і приросток та наросток разом складають невідмінювану частину слова пень, або основу. У словах без приростків і наростків корінь та пень збігаються звуковим складом (дім).
Своєрідно побудований пень у дієслові: в ньому »сплітаються« два пні — теперішнього часу й інфінітивний. Іноді (рідше) ці пні мають той самий звуковий склад (нес-ти — нес-у), іноді один з них довший, другий коротший, (чита-ти — читай-у).
Корінь і додаткові морфеми (приросток, наросток) можуть повторюватися в різних частинах мови. Напр., корінь кін — в іменнику кінець, в прикметнику кінцевий, в дієслові кінчатися, в прислівнику наприкінці; приросток по- в іменнику початок, у дієслові початися і т. д. Але про додаткові морфеми можна сказати, що вони генетично можуть бути пов’язані з певними частинами мови, як також і певні частини мови можуть мати більше чи менше тих чи тих морфем. Тим то можна говорити про приростки іменникові (па- пагорб, пагінок та ін.), прикметникові (пре-: предобрий, пребагатий), дієслівні (по-: поїхати, побігти). Так само можна говорити про іменникові (-ець : молодець), прикметникові (-н-: чорний) й дієслівні (-і- : біліти) наростки. В іменника й прикметника менше приростків і більше наростків, у дієслова, навпаки, більше приростків і менше наростків. Найменше повторюються флексії, особливо в сучасній укр. мові, давніш могли бути ті самі флексії в іменнику, в прикметнику і в дієслівній формі — дієприкметнику (раб-а, зъл-а, дошьл-а — все це флексії родового відмінка).
За функціями морфеми (приростки, наростки й флексії) можна поділити на а) властиво-словотвірні, б) відтінково-словотвірні, в) словозмінні (у підручниках укр. мови перші два типи об’єднуються в понятті словотвору).
Властиво-словотвірні морфеми — це ті приростки й наростки, що правлять у мові за засіб творення нових слів. Тим то ці явища належать більше до лексикології, ніж до граматики, і тільки за традицією їх звичайно розглядають у граматиці. За допомогою цих морфем утворено в українській мові такі нові слова, як зшиток, літак, залізниця і багато інших. Є серед цих приростків та наростків такі, що легко творять нові слова (вони звуться продуктивні), напр., наросток -ач із значенням дійової особи: діяч, перекладач; є такі, що мають /336/ обмежені творчі можливості (напр., приросток уз- : узбережжя) і є зовсім непридатні для цього — непродуктивні (напр., приросток па- в іменнику).
Поряд з наросткуванням та приросткуванням в укр. мові можна творити нові слова ще складанням пнів. Тут є кілька способів, а саме: 1. поєднання пнів за допомогою сполучних о та е : рівнобіжна, землетрус, а при числівниках, починаючи від три до тридцять — и (тризуб, шестигранний); 2. поєднання без спеціяльних формальних засобів, часте при наказовому способі дієслів (перекотиполе; райдерево); 3. злиття цілих словосполук (нісенітниця, повсякдень); 4. на межі між словотвором і словосполученням стоять (архаїчні) поєднання синонімів чи близьких семантично слів (талан-доля, батькомати); 5. в назвах держав, установ, посад тощо в новішій мові вживається подеколи скоротів (УНР — Укр. Народна Республіка, УАН — Укр. Академія Наук).
Відтінково-словотвірні морфеми — це ті приростки й наростки, що нових слів не творять, а тільки надають готовим словам певних лексико-семантичних чи граматичних відтінків (Петро — Петрусь, Петрусик; білий — біленький, білесенький, білісінький, білястий, білуватий, найбіліший; довгий — довжелезний; писати — понавиписувати та ін.). Укр. мова особливо багата на відтінково-пестливі творення в іменниках, прикметниках, ба й у дієсловах в інфінітиві (спатки, спатоньки, спатусі).
Словозмінні морфеми — це флексії; вони виконують функції зв’язків між словами, тому їх і треба розглядати як синтаксичні явища чи хоч морфологічно-синтаксичні.
Разом же беручи всі вищерозглянуті явища укр. мови, можна сказати, що все це елементи будови мови, і їх тільки умовно доводиться ділити на окремі групи в різних розділах науки про мову.
В. Чапленко
ФЛЕКСІЙНА СИСТЕМА
Флексійна система укр. мови в загальному базується на таких самих морфологічних основах, як майже всі інші слов. мови.
Іменник має 6 відмінків в однині й у множині, а, крім того, в однині кличну форму; деякі відмінки мають в деяких типах відміни спільні закінчення (напр., -і в давальному і місцевому відмінку однини іменників жіночого роду). Тип відмінювання визначається приналежністю іменника до одного з трьох граматичних родів, а в межах кожного роду розрізняються три однотипні групи: тверда з твердим приголосним у кінці основи родового відмінка однини, м’яка з відповідно м’яким приголосним і мішана — з шелесними й деколи -р. Типовим для твердої групи голосним закінчень о, и в м’якій і мішаній групах відповідають е, і; в решті випадків розрізнення закінчень є чисто графічне (тверда і мішана група мають а, у, а м’яка відповідно я, ю).
В родовому відмінку однини чоловічого роду закінчення -а, -я виступає побіч -у, -ю, залежно від значення іменника. В давальному чоловічого роду панівне закінчення -ові (тверда група), -еві (м’яка й мішана). Знахідний однини й множини чоловічого роду для назв людей і в однині для назв тварин дорівнює родовому, для неживих предметів — називному, але в однині також і родовому. Орудний для твердої групи -ом, для м’якої і мішаної -ем. В місцевому закінчення -у, -ові, частіше -і, спільне не тільки всім трьом групам чоловічого роду, але також усім іменникам жіночого роду і більшості середнього роду.
У множині в називному чоловічого роду закінчення -и (твердої основи), -і (-ї) (м’якої і мішаної). Панівне закінчення чоловічого роду в родовому множини -ів, -їв дістається деколи до іменників жіночого і середнього роду (паннів, стернів, полів, морів, читаннів). Давальний, орудний і місцевий множини для всіх трьох родів мають відповідне закінчення: -ам (-ям), -ами (-ями), -ах (-ях).
Деякі іменники жіночого і середнього роду приголосної групи (т. зв. 2 і 3 відміна) в деяких відмінках прийняли закінчення м’якої або твердої групи (сім’я, сім’ю, сім’ям; теля, телям; лоша, лошам; воша, миша, морква, церква, дочка).
Клична форма має окремі форми в чоловічому і жіночому роді однини з окремими закінченнями, достосованими до кінцевих звуків пня. В обох числах середнього роду та в множині всіх родів клична форма дорівнює називному відмінкові.
Існують ще говірково останки двоїни для всіх родів у сполуці з числівниками 2, 3, 4: дві корові, три яблуці, чотири вікні, два брата.
Іменники чоловічого роду, головне назви осіб, подекуди мають закінчення -о: Михайло, Петро, Павло, Лавро, дядько.
У прикметників і займенників з прикметниковою відміною та порядкових числівників не розрізняються роди у множині (одне закінчення на всі три роди); колишня іменна відміна цілком вийшла з ужитку, а дві групи прикметників — тверда і м’яка розрізняються в. закінченнях тільки графічно (старий — давній). В займенниках типи твердої і м’якої відміни більше розрізняються (той — цей, /337/ того — цього); енклітичні займенники збереглися тільки в деяких західніх говірках.
Числівник один відміняється на всі три роди з формами, подібними до займенника. Два (в жін. роді дві) має окрему відміну, до якої достосовуються числівники 5 — 90. Три і чотири відміняються за тим же типом, тільки з помякшенням р перед о (трьома). У складених числівниках відміняється останнє слово. Є тенденція до обмеження відміни числівників сорок, сто.
У дієслові інфінітив має закінчення -ти, також після -г-, -к- (стригти, пекти).
Закінчення дійсного способу теперішнього часу: е-відміни: -у, -еш, -е, -емо, -ете, -уть; и-відміни: -у, -иш, -ить, -имо, -ите, -ать; атематичні дієслова: -м, -си, -сть, -мо, -сте, -ать (-уть). Окрема відміна дієслова бути : є (рідше єсть) в усіх особах, у минулому часі: був, була, було, були. В е-відміні перед ся в 3 особі однини -ть: остається, пасеться. У типі дієслів на -кти, -гти вживається пнева приголосна -ч-, -ж- в усій відміні теперішнього часу: печу, печеш, пече, печуть..., біжу, біжиш, біжить, біжать.
Минулі часи утворюються з активного дієприкметника минулого часу без допоміжного дієслова бути. Давні утворення ходил єсмь, ходил єси..., ходил был (був) єсмь, втратили допоміжне дієслово єсмь, при чому кінцеве -л після голосних перейшло в -ў (в), а після приголосних втратилося (я, ти, він, ми... робив, -ла, -ло, робили). Так само в давно- (перед-) минулому часі (читав був). Старі імперфект, аорист, супін зникли. Майбутній час утворюється з інфінітива та допоміжного дієслова буду або закінченнями -му, -меш, -ме, -мемо, -мете, -муть, додаваними до інфінітива.
В наказовому способі в множині на всі дієслова поширились під наголосом закінчення -ім(о), -іть(-іте). Умовний спосіб твориться з форм кол. дієприкметника на -лъ і частки би, б.
Дієприкметники на -чий, -ший, -мий зникли; з деяких із них стали прикметники, пасивні дієприкметники на -ний, -тий збереглися. З колишніх активних дієприкметників розвинулися незмінні дієприслівники теперішнього й минулого часу: пізнаючи, походивши. Крім того, з пасивного дієприкметника витворилася безособова форма на -но, -то (зроблено, вжито).
В. Лев
СЛОВНИК
В укр. мові є такі основні роди слів: 1. праслов’янська лексична спадщина, 2. історичні »новотвори« й 3. запозичення з чужих мов. Праслов’янських лексем, що збереглися досі без великих словотвірних і значеневих змін, — бл. 2 000. Розбудованих на цій основі слів, запозичень і їхніх похідників сьогодні бл. 150 000.
До першого роду слів належать такі, як: мати, син, брат, сестра, вода, вогонь, добрий, злий, пасти, нести, над, при, а — і ін. Історичні »новотвори«: матінка, матусенька... водонос, водолаз, водувати, наводнювати... добробут, добрячий, добряга, добрість, добриво... й багато ін. Сюди належать також своєрідні лексеми, яких немає в інших мовах: ягілка-гагілка, перекотиполе, байдужий, зайвий, зайвина, довкільний, книш, адже, ади!...
Між запозиченнями з чужих мов можна відрізнити:
а) старо-церковнослов’янські, головне з царини церковно-релігійного життя і абстрактних понять: Бог (супроти укр. Біг), Воскресення, владика, храм, благовірний, сотворити, глава й ін.; слова ці здебільшого мають своєрідне стилістичне забарвлення — урочисте або знижено глузливе; через старо-ц.-слов. посередництво прийшли і деякі грецькі слова, напр., ангел (зукраїнізоване на янгол), апостол, ікона, хор, Петро, Андрій, Оксана...; єврейські, напр.: амінь, паска, Юда, Іван, Ганна...; й латинські, напр.: вино, піп, піст, Ігнатій, Гнат, Наталка...;
б) германські: хлів, меч, князь, Ігор, Ольга..., при чому найбільше тут слів німецького походження, головне з військової і ремісничо-цехової царини: дах, купувати, ринок, ратуш (а), ухналь, майстер...; менше і пізніше англійського, головне з царини спорту і техніки, напр., трамвай, футбол, теніс, мітинґ, кекс..., голляндського: галанці та ін.;
в) східні (турко-татарські), головне з скотарства й городництва: хан, чабан, аркан, табун, чумак, козак, гайдамака, бунчук, очкур, бекмес, гарба — й багато ін. Через тюрко-татарське посередництво прийшли й деякі арабські й іранські слова;
г) польські: міць, обіцяти, цікавий, хлопець, тлумачити, дощенту...; через польське посередництво прийшли деякі німецькі, латинські, італійські й французькі слова;
ґ) російські або через рос. посередництво: юхт, батрак, донос (і зокрема після 1917 р.) совєтський, большевик, льозунґ...;
д) румунські: румеґати, царина, кичера...; угорські: бербениця, гусарин, ґазда, хосен... і фінські;
е) нарешті т. зв. інтернаціональні (»европеїзми«) новіших часів грецького й латинського походження: телеграф, телефон, автомобіль, конґрес, медицина, юриспруденція й ін.
Деякі слова — це переклади, т. зв. кальки, напр.: правопис, літаконос, рівник тощо. Деякі носять на собі сліди т. зв. народної етимології, напр., скарбона (: скарб), сотнар (: сотня), пампух (: пухнути) тощо.
Словництво укр. мовних колоній в Европі, Азії й Америці виявляє найбільше лексичних впливів довкілля, напр., укр. бачванське: мено, валал, младки, злато...; американсько-канадійське: контест, кейк, клінувати, ґросерія, фарма, бізнес...; арґентінське: пелюкерія, пез, транвія... /338/
Лексичних українізмів у чужих мовах найбільше в польській, румунській, угорській і російській, менше в білоруській, чеській, словацькій, німецькій і турецькій.
Я. Рудницький
СИНТАКСИЧНА СИСТЕМА
Для синтаксичної системи сучасної укр. літературної мови визначальне т. зв. особове речення, себто речення граматично одноцентрове і двоелементне водночас. Одноцентровість його виявляється в тому, що в реченні є тільки одне граматично абсолютно незалежне слово (т. зв. підмет; форма його незалежности — називний відмінок), а всі інші члени речення граматично залежать від нього — прямо або посередньо. Двоелементність речення виявляється в тому, що значеневе ядро речення становлять собою підмет і той член речення, що показує ознаку, приписувану підметові в часі і способі (присудок), — разом узяті; нормальне речення мусить мати обидва ці елементи, при чому другий з них граматично залежить від першого.
Поодинокі випадки порушення одноцентровости (вживання дієприслівника, логічно не пов’язаного з підметом, типу: »Ставши навколішки, молитва зробилася гарячіша»; вживання т. зв. »других відмінків« тощо) являють собою не типові для сучасности рештки старішого стану мови, почасти зберігані в говірках. Поза граматичними зв’язками, що кінець-кінцем завжди ведуть до одного центру, в реченні сучасної літературної мови можуть виступати тільки цілком другорядні своєю функцією слова і словосполуки: називні відмінки уявлення, вставні (модальні) слова, вставні речення, звертання. Виняток із загальної тенденції до одноцентровости речення становить собою ширше, ніж в інших слов’янських мовах, уживання форми середнього роду поза звичайними законами узгодження в роді, напр., у присудку не тільки при підметі, що має в своєму складі числівник, а і при підметі, вираженому збірним іменником (»Базар людей насходилось«), — і незалежно від граматичної форми підмета — на ознаку різних відтінків емоційности — від зневажливости до пестливости (»Дурень, молоде, одважне... може згинуть неборак«).
Випадків порушення двоелементности речення є незрівняно більше. До одноелементних речень належать різні типи безособових речень і називні речення. Деякі типи безособових речень збережені від старіших стадій розвитку мови, інші — розвинені вже пізніше. Характеристично одначе, що абсолютно одноелементні безособові речення, себто ті, в яких дійова особа зовсім не може бути висловлена (тип: Світало, Вечоріє) зредуковані до дуже малого числа сталих зворотів і зовсім не продуктивні; в інших же типах речень дійова особа може бути виражена або давальним відмінком (тип: Не спиться), або орудним (типи: Книжку прочитано, Книжку читається), або, нарешті, безпосередньо може бути доданий називний відмінок дійової особи (т. зв. неозначено-особові і узагальнено-особові, речення). Це доводить, що мовна свідомість сприймає ці речення як особливий варіянт нормальних двоелементних — з відсуненням дійової особи в граматично-залежну позицію і піднесенням присудка двоелементного речення в позицію абсолютно-незалежного головного члена речення. Щождо називних речень, то вони здебільшого в своєму єдиному головному члені поєднують значення підмета і присудка (буттєвого характеру) і таким чином виросли вже на основ) нормалізації двоелементности речення (хоч генетично ввібрали в себе багато старих конструкцій) як її дальше ускладнення.
Розмірно рідко вживаються в сучасній укр. літературній мові конструкції страждальні (пасивні) і вже зовсім рідко — присвійні (посесивні), (тип: Мій гріх = я згрішив).
У межах! речення чинниками зв’язку і єдности виступають граматичні зв’язки членів речення між собою парами (і рідко трійками), а також рядами, ритмомелодика, порядок слів і як фактор цілком другорядний — повторення слів. Повторення слів здебільшого має значення чисто емоційне, а поза тим використовується як засіб інтенсивації (тривалість, велика кількість, наростання ознаки). Порядок слів, як і взагалі в мовах з розвиненою флективною системою, в укр. мові не має вирішального значення. Цілком закріплене місце в реченні мають тільки формальні слова: прийменники, сполучники, почасти — частки. Є тенденція використати в певних випадках порядок слів для усунення можливої двозначности (при збігу форм суб’єкта і об’єкта, при наявності двох граматично зв’язаних родових відмінків тощо) або для значеневої диференціяції (зв’язок числівника з іменником), але ці тенденції не становлять обов’язкової норми. Поза тим існує розмірно типовий (т. зв. узуальний) порядок слів, який одначе, беручи статистично, частіше порушується, ніж витримується, з метою відтворити рух емоцїї, підкреслити те чи те слово тощо.
Ритмомелодичну характеристику має неодмінно кожне речення, але ритмомелодика речення сучасної укр. літературної мови має здебільшого характер компенсаційний, себто вона вичітковується в вимові і набирає значення виразних синтаксичних функцій у міру того, як у реченні зникають формально-граматичні показники його характеру (напр., питальне речення з часткою чи інтонується не так виразно, як при відсутності частки тощо). В межах речення характеристична тенденція до ритмомелодичного двоподілу його (т. зв. група підмета і група присудка). Своєрідним засобом піднести якусь частину речення, що набула значення другорядної предикації, є відокремлення. Поза тим ритмомелодика частіше виступає як засіб вияву емоції або фразового, т. зв. »логічного« наголосу.
Головним чинником зв’язку і єдности речення, отже, є граматичний зв’язок /339/ членів речення між собою парами (узгодження, керування, прилягання) і рядами (за допомогою єднальних, розділових і протиставних сполучників, а також — в усіх трьох випадках — безсполучниково). В граматичних парах із зв’язком керування для сучасної укр. літературної мови типова тенденція до поширення прийменникових зв’язків. У ряді випадків прийменникові конструкції майже цілком витиснули старіші безприйменникові (напр., при другому ступені прикметників і меншою мірою прислівників, у конструкціях з причиновим значенням — типи: Чорніший сажі, Поліг хворобою — заступлені типами: Чорніший від сажі, за сажу, проти сажі; Поліг від (з) хвороби, через хворобу — тощо). Аналогічні тенденції помітні в часових і льокальних конструкціях. Натомість зв’язок узгодження не виявляє нахилу до запровадження формальних посередників; через це укр. літературна мова здебільшого обходиться без дієслівної зв’язки в теперішньому часі, а коли в будь-якому часі дієслівна зв’язка з’являється, то є тенденція присудкове ім’я ставити в орудному відмінку, тим самим обмежуючи узгодження на зв’язкові між дієсловом і підметом.
Характеристичну особливість укр. мови становить широке вживання інфінітива, що дає підстави говорити про дієслівність її супроти іменниковости російської або польської мови. Інфінітив в укр. літературній мові може виступати в функції підмета і присудка, заступає іменник у функції об’єкта, окреслює іменник як означення (Майстер оповідати, Щітка чистити зуби) і навіть може виступати при деяких прийменниках (Замість вибачитися).
Складне речення сучасної укр. літературної мови при широкому збереженні асинтетичних і сурядних зв’язків характеризується водночас розвиненою і розгалуженою системою підрядних зв’язків і відповідних сполучників. Підрядний зв’язок нормально визначається наявністю в підрядному реченні сполучника або сполучного слова, а в головному — наявністю або можливістю т. зв. відповідника (звичайно з вказівних займенників), напр.: Де борошно, там і порошно. Тільки нечисленні поодинокі сполучники на мають свого відповідника бо). В деяких випадках відповідник злився з сполучником в одну цілість, перенісся в підрядне речення, і вони разом творять складний сполучник (тому що, так що). Подібні випадки знаменують собою тенденцію поставити підрядне речення в залежність від головного речення як цілости. Проте переважно підрядне речення в сучасній укр. літературній мові залежить від якогось одного члена головного речення.
Ю. Шерех
Література. Звукова система: Broch O. Slavische Phonetik. Гайдельберґ 1911; Lehr-Splawlński T. Z fonetyki matoruskiej. Prace Filologiczne, VIII. 1916; Синявський О. Спроба звукової характеристики літ. укр. мови. Наукові Записки Харківської Наук.-Дослідчої Катедри Мовознавства, II. Х. 1929; Ziłyński J. Opis lonetyczny języka ukraińskiego. 1932; Рудницький Я. Укр. мова та її говори. Л. 1937.
Наголос: Крім сильно застарілих статтей на теми укр. наголосу К. Ганкевича (Archiv für slavische Phllologie, II. 1877), І. Верхратського (там же, III. 1879), Й. Гануша (там же, VII. 1883) й В. Охримовича (ЗНТШ, XXXIII) важливі: Булаховський Л. Порівняльно-іст. уваги до укр. наголосу. Збірник Центр. Курсів Українознавства. Х. 1928; Наголос укр. прикметників. Записки Іст.-Філол. Відділу ВУАН, XIII — XIV; Порівняльно-іст. розвідки в ділянці укр. наголосу. Мовознавство, II та ін.; Небожівна З. Укр. наголос. Х. 1928, скорочено — в Підвищеному курсі укр. мови під ред. Л. Булаховського; Огієнко І. Укр. літ. наголос. Рідна мова, III — IX 1939; Рудницький Я. Укр. наголос як функційна проблема. Наук. Збірник УВУ в Празі, III. 1942; Slavische und indogermanische Akzentdubletten. Zeitschrift für Phonetik, V — VI 1948.
Словотвір: Потебня А. Из записок по русской грамматике, III. Х. 1899; Тимченко Є. Укр. граматика. К. 1907; Smal-Stockyj R. Abriß der ukrainischen Substantivbildung. Відень 1915; Смаль-Стоцький P. Значення укр. прикметників. В. 1926; Примітивний словотвір. В. 1929; Рудницький Є. Складені слова в укр. мові. Збірник секції граматики укр. мови Укр. Акад. Наук, І. К. 1930; Вовк А. Словотвір іменників. Збірник секції граматики укр. мови Укр. Академії Наук, І. К. 1930; Рудницький Я. Наростки -ище, -исько в укр. мові. Праці Укр. Наук. Інституту, XXXI. В. 1935; Грицак Є. Скорочення і скорочені слова в укр. мові. Науковий збірник І. Огієнкові. В. 1937.
Флексійна система: Потебня А. Из записок по русской грамматике, III. Х. 1899; IV. П. 1941; Михальчук К. До правопису деяких форм м’якої деклінації. ЗНТК, II; Огієнко І. Двійне число в укр. мові. ЗНТК, VI і окремо; Hujer O. Slovanská deklinace jmenná. Прага 1910; Шаровольський І. Прийдучий час на -му. ЗІФВ УАН, XIII — XIV. 1927; Havránek B. Geneza verbi v slovanských jazycich. Прага 1928; Огієнко І. Статті в журналі Рідна мова про давальний відмінок однини (X 1933), знахідний відмінок (II — IV 1938), родовий множини (VIII 1933); Булаховський Л. Розвідки в ділянці граматичної аналогії в слов. мовах. Мовознавство, VIII; Gunnarsson G. Recherches syntaxiques sur la décadence de l’adjecttif nominal dans les langues slaves. Стокгольм 1931; Сімович В. До морфології укр. прикметників. Slavia, XII 1933; Ковалик І. Статті про виддієслова. Рідна мова, IX 1934; XII 1937; X 1938; VI — IX. 1939; Matthews W. К. The Ukrainian System of Declension, Language. XXV, 2. 1949. /340/
Словник: Макарушка Є. Турецькі слова в укр. мові. ЗНТШ, V; Ткаченко В. Укр. стилістика, I — IV. Х. 1929; Троян І. Укр. лексика. Підвищений курс укр. мови за ред. Л. Булаховського. Х. 1930; Шелудько Д. Нім. елементи в укр. мові. Збірник Комісії для дослідження історії укр. мови, І. К. 1931; Unbegaun B. Le caique dans les langues slaves. Revue des études slaves, XII. 1932; Smal-Stockyj R. Die germanisch-deutschen Kultureinflüsse im Spiegel der ukr. Sprache. Ляйпціґ 1942.
Синтаксична система: Корш Ф. Способы относительного подчинения. М. 1877; Miklosich F. Subjektlose Sätze. Відень 1883; Потебня А. Из записок по русской грамматике. I — II. Х. 1888; III. Х. 1899; IV. П. 1941; Тимченко Є. Функции генетива в южно-русской области. В. 1913; Номінатив і датив в укр. мові. К. 1925; Льокатив в укр. мові. К. 1925; Вокатив і інструменталь в укр. мові. К. 1926; Акузатив в укр. мові. К. 1928; Сулима М. Українська фраза Х. 1926; Гладкий М. Наша газетна мова. К. 1928; Мова сучасного укр. письменства. К. 1929; Смеречинський О. Нариси з укр. синтакси. Х. 1932; Матвієнко О. Синтаксичні паралелі. Х. 1932; Огієнко І. Складня укр. мови. В. 1936; Рідна мова, II — III 1939; Шерех Ю. До генези називного речення. Мюнхен 1948.
Див. Український правопис