Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 327-340.]

Попередня     Головна     Наступна





2. Сучасна українська літературна мова



Укр. мова, що нею говорить сьогодні бл. 45 мільйонів осіб, належить, як окрема самостійна й самобутня одиниця, до слов’янської групи індоевропейських мов. На основі географічного положення вона творить разом із білоруською (кривицькою) та рос. (московською) мовами сх.-слов’янську групу мов, хоч, зважаючи на структурні й лексичні прикмети та на близькість до теренів праслов’янської батьківщини, вона займає центральне місце в слов. мовному світі: з півд.-слов. мовами й чеською вона має деякі спільні риси в звуковій системі, морфологічно наближена до білоруської та російської мов, у лексиці виявляє дещо спільне з зах.-слов. мовами, зокрема з польською.






ЗВУКОВА СИСТЕМА.


В укр. літературній мові типових шість голосних фонем: і, е, и, а, о, у, тридцять одна приголосна: п, б, ф, в, м, т, д, с, з, ц, дз, л, н, р, ш, ж, ч, док, ть, дь, сь, зь, ць, дзь, ль, нь, рь, к, ґ, х, г; під окремою назвою півголосних виділяють два звуки, що в загальній системі мови виконують функцію приголосних, але можуть чергуватися з голосними, а саме: й та ў (на письмі в). Їх звуть теж нескладотворчими і та у. Інвентар голосних укр. мови за рядом творення й піднесенням язика, приголосних за місцем творення та ступенем отвору ротової та носової порожнини й голосниць можна відтворити в таких таблицях:

Голосні

щодо ряду творення

Щодо піднесення язика






передні

середні

задні

високі

    і

и

        у

середні

        е


    о

низькі



а


Приголосні й півголосні

щодо місця творення

губні

передньоязикові

задньоязикові

двогубні

губнозубні

зубні

яснові

зубні, відтягнені в напрямі до твердого піднебіння

м’якопіднебінні

гортанні

Щодо отвору ротової порожнини й голосінь










проривні


глухі

п


т


ть

к


дзвінкі

б


д


дь

ґ


протиснені



глухі


ф

с

ш

сь

х


дзвінкі


в

з

ж

зь


г

проривно-протиснені



глухі



ц

ч

ць



дзвінкі



дз

дж

дзь



піввідкриті




дзвінкі




бічні (лятеральні)



л


ль



тремкі




р

рь



носові

м


н


нь



дзвінкі







ў (в)




твердопіднебінне

й




В діялектах відомі ще й інші звуки, напр., голосні: заднє середньо-піднесене ы, переднє середньо-піднесене ê, заднє середньо-піднесене ô, переднє високе з заокругленням губів ü та ін.; приголосні: двогубне дзвінке w й глухе ф, задньоязикове протиснене дзвінке γ, середньоязикові ть, дь, сь, зь, ць, дзь, нь, ль, рь (т. зв. дорсальні), задньоязикове носове ŋ і ін.

Двозвуки в літ. мові бувають: 1) спадні, напр., ів, ев, ив, ав, ов, ув; ій, ей, ий, ай ой, уй, та 2) підносні ї = йі (йи), є (= йе) я( = йа), йо, ю( = йу); підносні з компонентом р відомі діялектно: ўі, ўи, ўе (ўа), ўo, (ўу). /329/

З фонетичних прикмет укр. літ. мови важливі:

а) в ділянці вокалізму: 1) чергування і з о, е в (нових) закритих складах (т. зв. »ікання«) типу: ніс-носа (з твердим н) та ніс-несла (з м’яким нь перед г); 2) звук и на місці первісних ы та і (мити, син, бити); 3) голосні е та и (з первісного і) не м’якшать попередніх приголосних (сестра, липа); 4) звук о на місці первісного е після ч, ж, ш, й в таких словах, як чоловік, жона, бджола, його; 5) чергування і та у з нескладотворчими й та ў (на письмі в): Іванна Йвана, учитивчити; 6) заник і (и) на початку слів в таких словах, як маю з імаю й, навпаки, поява і (и) на початку слів в деяких групах, напр., імла з мламьгла); 7) и в сполуках -ри-, -ли- (з первісних -ръ-, -рь-, -лъ-, -ль-) в відкритих складах: дрижати, блищати, -ро- (-ло-), -ре-, -ле- в закритих: кров, хрест; 8) »икання« та почасти »укання«, тобто вимова ненаголошених е та о близько до и та у: меинé коужýх;

б) в ділянці консонантизму: 1) звук г (h) на місці первісного g (нога, город); нове ґ в чужих словах: ґанок, румеґати; 2) »поголоснене« л, зн. нескладотворче ў на місці первісного л після голосного в кінці слова або перед приголосним в таких словах, як: вовквълкъ), мавималъ і ін); 3) »епентетичне« л після губних типу земля, роблю; 4) л на місці первісних *tl, *dl (плела, мило); 5) ч, (д)ж на місці первісних *tj, *dj (свічка, лечу, межа, ходжу); ч теж на місці первісних *kt, *gt перед переднім голосним (ніч, поміч); 6) цв, зв на місці первісних *kv, *gv перед переднім голосним (цвісти, звізда); 7) наставне в, перед голосним і < о (вівця, він); також у словах вона, вогонь, вулиця, вуж; наставне г (горіх); 8) м’яке ц в наростках: -ець, -иця, -ця (хлопець, молодиця, вівця), м’яке ц й с в наростках -цький, -ський (козацький, гірський), -исько, -сько (бабисько, бабсько); 9) м’які с, з, ц перед губними, коли по них слідують я (йа) або і (свято — в вимові сьвято, цвях — у вимові цьвях, звір — у вимові зьвір); 10) ствердлі губні (голуб, степ, б’ю, п’ю); 11) тверде р у кінці слова й складу (кобзар, гіркий); 12) довгі (подвоєнії приголосні перед первісним -ьj — (зілля, судця, життя, читання, лляти, сіллю), при чому не буває довгих губних (безхліб’я) та р (двоєвір’я), і, врешті, зубних, коли перед ними вже є один приголосний (листя, злістю); 13) ствердлі шелесні (ніч, ждеш, ніж); 14) дзвінкі приголосні вимовляються дзвінко перед глухими та в кінці слів (ніжка, бабка, ніж. хліб); 15) вставні голосні о, е перед кол. кінцевими, складотворчими, р, л, м, н: вогоньогнь), вітервЂтръ), сестерсестръ); 16) упрощення: стн в сн (звісний, пісний), здн в зн (пізній), ждн в жн (тижня), як лнц в нц (сонце), слн в сн (масний); 17) приподібнення: чс в ц (козацтво), шс в с (птаство), жс в з (запорізький); 18) відподібнення: чн в шн (рушник), кт в хт (хто) й ін.

Я. Рудницький






ФОНОЛОГІЯ


Відмінно від фонетики, що досліджує, як звукові мовні процеси відбуваються в об’єктивній дійсності, фонологія вивчає ту ролю (функцію), яку звуки мови мають у цілій системі мови, себто, зокрема, яке відношення звукової сторони мови до тих значень, що їх окремі елементи мови (слова) висловлюють, виявляють. Окремим звуком з погляду фонетики є звук, який можна фізіологічно, фізично або акустично відрізнити від інших; окремим звуком (фонемою) з погляду фонології є лише такий звук, що його зміна в окремому слові або змінює значення цього слова (сад:зад, кіт:кит:кат:кут), або робить слово незрозумілим (син:зин, кіт:кет), або щонайменше викликає враження »помилки« — неправильної або нечистої вимови (сад : сат — рос. або німецька вимова, також: дзвін: звін, жінка : шінка тощо).

Окремі фонеми здебільша сполучуються в пари »корелятивних« звуків (взаємно-відповідних), що відрізняються одна від однієї якоюсь певною ознакою. В фонемах укр. мови можемо розрізнити такі головні групи (кореляції): 1. голосні й приголосні, 2. голосні наголошені й ненаголошені, 3. приголосні глухі й дзвінкі, 4. приголосні тверді і м’які (паляталізовані), 5. приголосні короткі й довгі.

1. Голосні відрізняються від приголосних здатністю утворювати склад; в укр. мові, коли не брати до уваги часток, є лише дві категорії слів, що можуть складатися лише з приголосних: прийменники (що власне не є самостійними словами) — напр., з або в, які, одначе при реалізації часто »доповнюються« голосним елементом — вимова »вийняв зі столу«, »побував ув Одесі«, — та вигуки (ш пс, пр, — вигуки є часто винятками з фонологічних норм даної мови). Визначну функцію несуть голосні в кожній ритмічній або ритмізованій мові, зокрема в »вірші«.

2. Кореляція наголошених і ненаголошених голосних обіймає всі укр. голосні: а : á, е: é, и : ú, і : í, о : ó, у : ý, граючи визначну ролю, зокрема в морфології (див. Морфологія, Наголос), пор.: Крýти: крутú, кóлом : колóм, у морфології: пíсні: піснí, перéбіг (іменник) : перебíг (дієслово) тощо. Для укр. мови типова в порівнянні з іншими слов. мовами можливість подеколи різних наголосів на тому самому /330/ слові; ці варіянти лише в незначній частині походять із різних діялектів; варіянти наголосу грають велику ролю в будові укр. поетичної мови.

3. Кореляція глухих і дзвінких приголосних спільна укр. мові з іншими індоевропейськими, зокрема слов’янськими. Ця кореляція охоплює майже всю систему приголосних; лише м, н, р, л, й завше дзвінкі. Поза тим маємо пари: п : б, ф : в, т: д, с : з, ш : ж, ц : дз, ч : дж, к : ґ, х : г. Пор.: пити : бити, сад : зад, ріт : рід, жаль : шаль, чорт : джорт (слово без сенсу!) і т. д. В індивідуальній (також і літературній) вимові зустрічаємо випадіння з цієї системи ф, що його окремі суб’єкти заміняють на хв, хф й подібне, та ґ, що під впливом старопозичених слів (літургія, Григорій і т. д.) та гіперкоректної вимови (в протиставленні до рос., а почасти до польської) заміняється на г, ґ в таких індивідів заховується лише в невеличкій групі »народних« слів (ґирлиґа).

Укр. мова відмінно від багатьох інших, зокрема рос., не знає »послабленнях дзвінких до глухих та асиміляції дзвінких до глухих (пор. піт : під, розсипав — рос. почасти польська вимова укр. слова була б »россипаф«, »рассипаф« або й »расипаф«).

4. Широка кореляція твердих і м’яких спільна укр. мові з рос., білор. та польською. Але вона трохи менш широка, ніж у рос. мові, й не знає кореляції різно забарвлених приголосних. як польська, та білор. (польські або білор. пари: t : ć та d : dź). »Губні« депаляталізовані (стверділи). Отже, кореляції твердих і м’яких обмежуються на таких: т : ть, д : дь, с : сь, ц : ць, з : зь, дз : дзь, л : ль, р : рь, н : нь, напр.: суди : сюди, рада : ряда, ніс (з носъ) та »нїс« (з неслъ), сину : синю, дзус : дзюс (»слово« без сенсу), цап : цяп тощо.

В оточенні паляталізованих приголосних голосні а, е, о, у трохи змінюють забарвлення (наближаючись до »переднього ряду«), пор. нога — синього або куди — куля тощо. Це є у всіх випадках, одначе, лише варіянти (»комбінаторні«) тієї самої фонеми. Так само варіюється й и перед паляталізованими приголосними (перед и стоять нормально лише непаляталізовані приголосні).

В індивідуальній літературній вимові маємо такі варіянти, зв’язані з явищами паляталізації: 1. на великому терені маємо замість л та ль лише одну фонему »середнє л« (l), так на Полтавщині, в частині Київщини (пор. жартівливе слово сольома); 2. на заході й півночі маємо депаляталізацію рь (собака зветься Рабко, Рйабко); 3. м + й + голосний де-не-де вимовляється як м + н + голосний (м’ясо і мнясо). Ці варіянти (так само, як хв замість ф) зв’язані з традицією укр. літературної мови (довгий час без державної школи, свідоме нав’язування до народної мови) і типові для фонології укр. мови (в інших мовах характеристичні певні фонологічні варіянти мови столиць, напр., у чехів, в рос. мові — боротьба вимови двох столиць — Петербурґу і Москви тощо).

5. Укр. мова знає фонетичне явище довгих приголосних, — більшість слов’янських мов їх усуває, в рос. вони численні, але лише на межі двох »морфонем« (сшить вимовляється шшить тощо). Але в укр. мові є й дійсні довгі фонеми, а саме: тьть, дьдь, сьсь, зьзь, льль, цьць, йй, чьчь, шьшь, жьжь, (м’які) та нн, ньнь (тверді й м’які); пор. Зіля (ім’я власне): зілля, пана : панна, у пані: у панні, віча : середньовіччя, оточені : (в) оточенні (хоч у двох останніх прикладах різниця ще в паляталізації відповідних приголосних).

Про систему укр. звуків (фонем) див. стор. 327 — 328.

Укр. мова зберігає в основі всю систему приголосних в усіх позиціях (див. про це вище) — це значно відрізняє її від сусідньої рос. мови. Так само укр. мова не порушує системи голосних залежно від наголосу (пор. рос. »акання«, »ікання« і т. д.); ненаголошені голосні приймають одначе почасти — в протилежність до рос. мови »темне« забарвлення: о наближається до у, е — до и (на деяких теренах зливається з ним, пор. херсонське виликий). До загально-характеристичних явищ укр. мови належать: г на місці старого ґ, велика кількість »нових« іЂ, е та о), нарешті, загальне зменшення кількости паляталізованих звуків у зв’язку з непаляталізованими приголосними перед старими и та е, що відрізняє укр. мову від її ближчих сусідів: рос., білорус., та словацької мов, почасти від польської (напр., паляталізація в польській мові перед е з старого ь — укр. день, поль. dzien), натомість наближає до сербо-хорватської та ін. слов. мов. Поруч із цим укр. мова часто зберігає голосні в тих місцях, де вони втрачені іншими слов. мовами (лоба, рота), зокрема рідше втрачає ненаголошені кінцеві голосні (пор. уже і вже і рос уже і уж поль. juz або мити, миюся з рос. мытъ, моюсь і т. д.). Значне в укр. мові скорочення груп приголосних.

Для загальної фонологічної характеристики укр. вимови ще не прийшов час: ще бракує конкретних досліджень, зокрема дослідів над »функційним обтяженням« укр. фонем. Див. ще Морфонологія.

Д. Чижевський /331/





НАГОЛОС


Наголос (акцент) в укр. мові динамічний (полягає на силі віддиху), вільний (не в’язаний місцем у слові, напр., малúй, учúтель, вúвчити, вúпробувати) і рухомий (не в’язаний місцем у відміні: рýки — рукú, сéла — селá, рóбить — робúть). Діялектно існує сталий наголос у лемків (на другому складі з кінця — аналогічно до наголосу в поль. мові і сх.-словацьких говірках). Різниці між наголошеними й ненаголошеними голосними мінімальні (див. Фонологія).

Фразовий (»логічний«) наголос супроводиться інтонацією (піднесенням або спаданням тону голосу) з основними фігурами: 1)спадною (в реченні-розповіді), 2) стійною (у вставних словах, частково в підрядних реченнях) та 3) підносною (в питаннях, реченнях-окликах, тощо). (Див. ще Синтаксична система).

Найважливіші функції укр. наголосу — значенево-відрізняльні (діякритичні). Побіч інших засобів наголос є один із тих, що їх уживається для формального розрізнення функційних варіянтів. Укр. мова йде в цьому напрямі своїм окремим розвитковим шляхом, найповніше розвинувши лексикальні й граматичні функції наголосу. Ось таблиця значеневих функцій укр. наголосу:

А. Словникові функції

апелятивні

(зáмок : замóк)

ономастичні

(Івáнович : Іванóвич)

апелятивно-ономастичні

(кутú : Кýти)

Б. Граматичні функції

словотворчі

(рибнúй : рúбний)

(двóорище : дворúще)

флексійні

(рукú : рýки)

(робúть : рóбить)

синтаксичні

(менé : до мéне)

(синú : два сúни)

Розмірно велика кількість незфункціоналізованих дублетів в укр. мові пояснюється 1) »аналогічними« вирівняннями (старúй : стáрий), 2) схрещуванням діялектних наголосів (зáчіпка : зачíпка, зéрно : зернó), 3) римо-ритмічними даними (»поетичний« наголос, напр., у Шевченка: »До сáмого, самóго краю«, й ін).

Я. Рудницький






МОРФОЛОГІЧНА СИСТЕМА


Більшість слів в укр. мові мають разом і основне або лексичне значення (його вивчає лексикологія, а фіксують словники) і додаткове (чи додаткові, бо їх може бути в слові не одно) або граматичне значення. Напр., лексичне значення слова хата можна визначити так: селянська житлова будівля. До його граматичних значень належать значення роду (жіночий рід), відмінка (називний відмінок) та ін. До граматичних значень слів взагалі належать такі, як от значення роду, числа й відмінка, значення часу, способу й особи і т. д. Слова, що сполучають у собі значення обох типів — лексичні і граматичні — називаються повнозначними. Але є в укр. мові й такі слова, що мають тільки граматичне значення, Це так звані неповнозначні слова, як от до, і, же тощо, якими не можна назвати ні речі, ні прикмети, ні прикмети прикмети; їх уживають тільки в певних граматичних функціях при повнозначних словах.

Граматичні значення слів в укр. мові характеристичні тим, що вони можуть повторюватись у багатьох словах, напр., у реченні »ця холодна вода текла« повторюється в усіх словах значення жіночого роду. Граматичне значення, повторюване в різних словах, це граматична категорія. З цього погляду в українській мові роди (чоловічий, жіночий, середній), числа (однина, множина), відмінки (називний, родовий і т. д.), особи (перша, друга, третя) і т. д. — це граматичні категорії. Граматичні категорії, повторюючись у багатьох словах, як нитки, прошивають лексичний склад мови і таким чином зв’язують слова в певну систему мовної будови (граматичної будови). Граматичні категорії звичайно виявляються в словах за допомогою якихось »зовнішніх« показників. Так у слові вода граматичні категорії жін. p., однини, називного відмінка виявлені закінченням -а, категорія знахідного відмінка у вислові »на стіл« (покласти щось) виявлена неповнозначним словом на і відсутністю закінчення. Виявлення граматичної категорії за допомогою якогось граматичного показника (чи показників) — це граматична форма.

Граматичні категорії в укр. мові звичайно виявляються в граматичних формах. В укр. мові можна відзначити такі засоби формотворення: а) афікси — приросток, наросток і закінчення, зокрема т. зв. нульове закінчення, чи флексія: форма називного відмінка в словах дім, радість, знахідного у вислові на стіл, — див. Морфонологія, Словотвір; б) допоміжні слова (прийменники, частки, допоміжні дієслова); в) поєднання допоміжних слів і афіксів (на столі); г) суплеція основ (творення різних форм якогось слова за допомогою різних /332/ основ: я — мене, гарний — кращий, є — був); ґ) наголос (водú — вóди); д) словолад.

Усі ці засоби (а через те й граматичні форми) можна поділити на три групи: аналітичні, синтетичні й мішані (аналітично-синтетичні). Аналітичні — це такі, що утворюються за допомогою зовнішніх щодо слова засобів — допоміжних слів, суплеції основ, словоладу. Синтетичні — такі, що утворюються внутрішніми засобами слова — афіксами, наголосом. Мішані — утворені тими й тими засобами разом (»на стол«). Звідси виходить, що укр. мова своєю морфологічною будовою належить до аналітично-синтетичних мов, таких, як латинська, російська, німецька тощо, але з перевагою синтетичного формотворення. За іншою, т. зв. морфологічною, клясифікацією, що розрізняє кореневі, аґлютинативні та флективні мови, укр., разом з іншими індоевропейськими мовами, належить до флективних, хоч у ній майже немає головної ознаки цього типу — флексії основи (як у німецькій мові Bruder — Brüder).

За ознаками лексичних значень, граматичних категорій та граматичних форм слова в українській мові розподіляються на частини мови.

В українській мові традиційно розрізняють такі частини мови: іменник, прикметник, дієслово, прислівник, займенник, числівник, прийменник, сполучник, частка, вигук. З огляду на різні функції цих частин мови, їх можна поділити на а) головні, б) співвідносні, в) службові частини мови.

Головні — це лексично повнозначні слова з домінантними супроти інших частин мови граматичними функціями (іменник, прикметник, дієслово, прислівник). Співвідносні — повнозначні слова з залежними від головних частин функціями та оформленням (займенник, числівник). Службові — слова неповнозначні. Осторонь від цієї клясифікації стоїть вигук, що ним висловлюємо переважно емоції. В деяких з головних частин мови є проміжні форми, що ніби роздвоюються між різними частинами мови; це дієприкметники, що належать до дієслова і до прикметника, дієприслівники, що зв’язані з дієсловом і прислівником.

Цю клясифікацію можна подати у вигляді таблиці, в якій відзначені лексичні і формально-граматичні ознаки цих частин мови (див. стор. 333).

В. Чапленко






МОРФОНОЛОГІЯ


Морфонологія (власне »морфофонологія«) досліджує функції (ролю, значення) окремих фонем у словотворі в широкому значенні слова, а саме у »відміні« слів (парадигматичний словотвір), з одного боку, і у творенні »нових« слів (деривативний словотвір), з другого. Приклади парадигматичного словотвору: жінка — жінки, жінці, жінку або писати пишу, пишеш, писав, пишучи і т. д.; приклади деривативного: жінка жіночий, жіноцтво або писати — писар, писарчук, Писаренко, письменний, письменник і т. д. Є спірне, чи належать форми різних дієслівних »видів« до деривативного чи парадигматичного словотвору, пор. писати, — писувати, писнути, писанути (останні дві форми з творів Г. Квітки). (Див. ще Морфологічна система).

Найменший елемент, що його знаходимо при дослідженні словотвору, звемо морфемою. Розрізняємо такі головні типи морфем: 1. корінь слова, що входить до складу різних слів (пан, пан-ський, під-пан-ок, пан-увати, за-пан-ували і т. д.), 2. префікси (під-панок, за-панувати, по-панував і т. д.), 3. суфікси (пан-ськ-ий, пан-ува-ти, пан-івн-ий, пан-уванн-я, пак-ськість тощо), 4. флексії, чи закінчення (напр. панськ-ий, панськ-е, панськ-ого, панськ-им, пан-а, пан-ові, пан-ів, пану-ю, панува-ли і т. д.). Кожна з таких морфем щось додає до значення слова або його форми. Важливо пам’ятати, що і брак морфеми може надавати слову певного значення (брак закінчення в слові пан характеризує його, як називний відмінок однини чоловічого роду, брак закінчення в словах рук, осель характеризує ці слова жіночого роду, як родові відмінки множини); це так звані нульові закінчення (пор. дієслівні форми ніс, ліз тощо). Значна кількість слів складається з кількох морфем різного, а то й того самого роду: паро-тяг (два корені), по-по-їсти (два префікси), по-на-пан-ува-л-ися (два префікси, корінь, суфікс, три закінчення, — -ся є, власне, займенникова форма „с-я“, але тепер її функція близька до функції закінчення).

Окремі типи морфем мають різну структуру (будову): 1. Корені можуть мати довільну кількість складів: 1 — пан, сел-о, 2 — молок-о, 3 — сковород-a, ізмарагд (чуже слово) тощо. Кожен корінь має щонайменше один голосний звук. Іменні пні закінчуються завжди на приголосний, дієслівні часто і на голосний (би-ти, зна-ти, ми-ти). 2. Префікси мають не більше двох складів, іноді утворені лише з одного приголосного (з-їсти, в-бити), ніколи не закінчуються на групу приголосних та на паляталізований приголосний. 3. Суфікси теж мають не більше двох складів, можуть складатись лише з приголосних, припускають у своєму /333/ /334/ складі групи приголосних та паляталізовані приголосні (пан-ськ-ий). 4. Закінчення мають теж не більше двох складів.



Клясифікація частин мови

Розумові уявлення

Емоції

Слова повнозначні

Слова неповнозначні

Головні частини мови

Співвідносні частини мови

Службові частини мови

назва

лексичне значення

форма

назва

лексичне значення

форма

назва

лексичне значення

форма

назва

лексичне значення

форма

Іменник

назва речі

змінюється за числами; відмінками і має категорію роду

Займенник

замісна назва речі або прикмети

змінюється за відмінками тільки, або за відмінками, числами й родами.

Прийменник

відношення між назвами речей

не відмінюється

Вигук

емоції, звуко-наслідування

не відмінюється

Прикметник

назва постійної прикмети

змінюється за числами, відмінками й родами

Числівник

назва числа

змінюється тільки за відмінками, або за відмінками й родами, або за відмінками, числами, родами

Сполучник

поєднання назв речей або прикмет і речень

не відмінюється




Дієслово

назва змінної прикмети (дії, стану)

властиве (особове) дієслово змінюється за особами числами, часами, способами, видами.




Частка

різні відтінки в речах і формах

не відмінюється





Прислівник

прикмета прикмети

не відмінюється













Головне питання укр. морфонології — це варіяції морфем. Той самий корінь або інша морфема може приймати різні форми: брати, беру, збирав, збори, або муха, мушиний, мусі, або вбити, ввійти тощо. Змінюватись, м. ін. і »зникати«, можуть і голосні і приголосні. Обмежимось на прикладах.

1. Зміна голосних. В іменах характеристичне для укр. мови чергування (»альтернація«): і : о, і (перед яким приголосна паляталізується): е. Напр.: стіл : столи; плече : пліч. Зрідка маємо варіянти тієї самої форми: нарід : народ. Те саме — в деривативному словотворі — стіл : столик : столище; дім : домовик. Рідше : очі : віч (в — т. зв. »протеза«). Варіянти також в інших типах морфем: відібрати : одібрати; дістати : доробити. В дієслівних парадигмах (зрідка!) те саме: нести : ніс. Але для дієслів разом з віддієслівними іменами типові інші чергування: е : u : о : і : 0 (нуль) — бер-у : з-бир-ати : з-бор-и : з-бір-ка : бр-ати. Зустрічаємо й різноманітні інші варіяції: о : а, — голосити : галас - увати, а: о : 0 (нуль), — ганяти : гонити : гнати (до цього ще — гін : гону). Типова для укр. мови зміна е : u — хрест : христити. З історичного погляду зміни голосних є рефлексами з одного боку старого »переголосу« (Ablaut) та зникнення »глухих« ь та ъ, а до того ще специфічно укр. процесу переходу довгих о та е в і (див. Історія укр. мови).

2. Зміна приголосних. Укр. мова зберегла, як інші слов. мови (за винятком рос. та словацької), типові рефлекси старих паляталізацій в іменних парадигмах: г : ж : з (Біг або Бог : Боже : в Бозі), к : ч : ц (рік : роче : році), х : ш : с (кожух : кожуше : кожусі). Інакше в дієслівних парадигмах: с : ш, з : ж, х : ш, к : ч, г : ж, т : ч, д : дж, п, б, ф, в, м : п, б, ф, в, м + л, ст : щ, ск : щ, зд : ждж, зг : ждж. Напр.: писати : пишу, різати : ріжу, любити : люблю, будити : буджу, постити : пощу, їздити : їжджу і т. д. Подібні зміни й у деривативному словотворі: божеський, мушиний, річник, одіж (пор. одяг), свічка (пор. світ), земля (пор. земський) і т. д. Дуже типова для укр. мови дієслівна парадигматична альтернація в : л — писав : писала і т. д. Майже цілком бракує типової для рос. мови альтернації (стилістично забарвленої) груп оро, оло, ере, еле : ра, ла, ре, ле (в укр., напр., ворожий та вражий (сину) для мовної свідомости між собою ледве чи зв’язані). Поруч із цими »систематичними« змінами маємо чимало »спорадичних«, що охоплюють менші групи або зустрічаються в окремих словах. Менші групи слів охоплює, напр., зміна й : нь, напр. : нього : його, взяти : няти (віру), сонце : сояшник, також ц : ш — серце : сердешний, яйце : яєшня (пор. рука : рушник), та к : ц в таких парах, як квіт : цвісти, лик : лице, турок : турецький, також зовсім поодинокі : черта : черкнути, трясти : тряхнути й багато інших. Лише частина рідких альтернацій пояснюється запозиченнями, в значній частині вони історичні. Порівняно (напр., з рос. мовою) рідкі в укр. мові чергування паляталізованих приголосних з непаляталізованими : ніс : нести, піч : печі : пекти, говорити : говоріть, орати : орю. Такі зміни несистематичні в іменних парадигмах: столи : на столі : столам і т. д. Зміна паляталізованих та непаляталізованих приголосних захоплює й приголосні на початках морфем, тоді як інші зміни майже без винятків наприкінці морфем (на стику морфем). Окремі випадки змін на початках морфем є: слати : шлю, квітка : цвісти.

3. Зникання голосних зустрічаємо в найрізноманітніших випадках. Загальнослов. явище — міна о : 0 (нуль) та е : 0 (нуль): отець : отця, брати : беру, зов : зовеш : звемо, сильний : силенний, ребро : ребер, вікно : вікон, марка : марок (чуже!). Як бачимо, зникання голосних маємо в різних типах морфем. Типове укр. зникання (міна) і : 0 (нуль) в префіксах: відібрати : вирізати, зняти : зірвати. Слабо представлене зникання голосних у визвуку: подався : подавсь, важливе в поетичній мові.

4. Заник приголосних теж різноманітний. Зустрічаємо його в групах приголосних: козацький (з козац-ський), пісний (піст), рощепити (роз-), вісник (з віст-ник), серце (серд-це), пас (від пасти, з пас-л) вів (вести, веду, з вед-л) і т. д. Багато відокремлених випадків: жити : живу : життя, жати : жну, м’яти : мну, їм, їси : їдять, дамо : дадуть, жувати : жую, кидати : кинути, обняти : обійму.

5. Для укр. мови зокрема характеристична міна голосних та приголосних, а саме й : і та в (»білябіяльне«): у, взвіз : узгір’я, Україна : Вкраїна, іти : йти (рідке »Украйна« є прикладом на заник і), бити : б’є (би- : бй-). Характеристика цього з’явища як »милозвучного« є вірна, — з ним зв’язані деякі питання ритміки укр. мови.

6. Типова для укр. мови морфонологічна роля наголосу: трубú : трýби (родовий однини та називний множ.), пéчі : печí. Розмірно легка можливість пересуву наголосу (див. Фонологія, Наголос) зменшує морфонологічне значення наголосу та підвищує його ролю в поетичній мові.

Найбільше чергувань мають кореневі та суфіксальні морфеми, найменше закінчення : отже найбільше чергувань у /335/ середині слова. Важливі різниці є між альтернаціями: 1. різних типів морфем, 2. деривативного та парадигматичного словотвору, 3. номінального та вербального словотвору (пор. вище точку 2, напр., в іменних парадигмах зустрічаємо поруч із голосними м, в, х, й, в дієслівних поруч із голосними головне ш, ч, т, л, в).

Усі морфонологічні чергування можна поділити на чергування з корелятивними (взаємовідносними) елементами (наголошені : ненаголошені, паляталізовані : непаляталізовані, дзвінкі : глухі) та альтернації з дисьюнктивними елементами (різні звуки, між собою кореляціями не пов’язані, — напр., і : о, к : ч і т. д., сюди належать і альтернації з »нулем«). В той час, як у рос. мові переважають, і то виразно, чергування з корелятивними елементами, в укр. мові вони далеко позаду, а головну ролю грають альтернації з дисьюнктивними елементами. Це одна з головних відмінностей між морфонологією обох мов.

В системі мови є досить випадків морфологічних відмінностей без будь-яких морфонологічних відзнак (пор. давальний руці, місцевий (в) руці, або відміну слова »пані« — пані — пані — пані — панією (рідке) — пані — пані і т. д.). Морфологічна семантика отже не завше базується на фонологічних відмінностях.

Д. Чижевський






СЛОВОТВІР


Система укр. словотвору спирається на використання морфем (див. Морфонологія), при чому ті самі наростки й приростки можуть мати різні значення (крав-ець — фах, молод-ець — якісна прикмета), і, навпаки, різні наростки чи приростки часто мають ту саму семантику (виклад-ач — дійова особа і учи-тель — теж дійова особа).

Вилучення морфем у свідомості мовця стається в наслідок утворення асоціятивних рядів. Так, для морфем слова перекотиполе утворюються такі ряди: 1. перекотиполе — пере-йти, пере-їхати і т. д.; 2. пере-кот-иполе — кот-итись, на-коч-ений і т. д.; 3. перекот-и-поле — пал-и! нес-и! і т. д.; 4. перекоти-поле — пали-вода, убий-вовк і т. д.; 5. перехоти-пол -е — пол-е, пол-ьов-ий; 6. перекотипол-е — мор-е, сел-о і т. д. Але не всі морфеми мають однаково виразну семантику, і через це не всі однаково виразно усвідомлюються. Так, у слові жир тільки науковим дослідом можна визначити дві морфеми жи-р (пор. жи-ти) так само у слові кіл-ьц-е (пор. кол-о). Таке затемнення морфем стається або через випад їх із семантичного асоціятивного ряду (жир на Зах. Україні означає »здобич«, а на Східній »жир«, »сить«), або через звукові зміни, що руйнують чи переінакшують їхній звуковий склад (таке сталося з морфемою -ьц- у слові кільце, де зник звук ь).

Про поділ морфем на типи див. Морфонологія. Головні морфеми слова — корінь і приросток та наросток разом складають невідмінювану частину слова пень, або основу. У словах без приростків і наростків корінь та пень збігаються звуковим складом (дім).

Своєрідно побудований пень у дієслові: в ньому »сплітаються« два пні — теперішнього часу й інфінітивний. Іноді (рідше) ці пні мають той самий звуковий склад (нес-ти — нес-у), іноді один з них довший, другий коротший, (чита-ти — читай-у).

Корінь і додаткові морфеми (приросток, наросток) можуть повторюватися в різних частинах мови. Напр., корінь кін — в іменнику кінець, в прикметнику кінцевий, в дієслові кінчатися, в прислівнику наприкінці; приросток по- в іменнику початок, у дієслові початися і т. д. Але про додаткові морфеми можна сказати, що вони генетично можуть бути пов’язані з певними частинами мови, як також і певні частини мови можуть мати більше чи менше тих чи тих морфем. Тим то можна говорити про приростки іменникові (па- пагорб, пагінок та ін.), прикметникові (пре-: предобрий, пребагатий), дієслівні (по-: поїхати, побігти). Так само можна говорити про іменникові (-ець : молодець), прикметникові (-н-: чорний) й дієслівні (-і- : біліти) наростки. В іменника й прикметника менше приростків і більше наростків, у дієслова, навпаки, більше приростків і менше наростків. Найменше повторюються флексії, особливо в сучасній укр. мові, давніш могли бути ті самі флексії в іменнику, в прикметнику і в дієслівній формі — дієприкметнику (раб-а, зъл-а, дошьл-а — все це флексії родового відмінка).

За функціями морфеми (приростки, наростки й флексії) можна поділити на а) властиво-словотвірні, б) відтінково-словотвірні, в) словозмінні (у підручниках укр. мови перші два типи об’єднуються в понятті словотвору).

Властиво-словотвірні морфеми — це ті приростки й наростки, що правлять у мові за засіб творення нових слів. Тим то ці явища належать більше до лексикології, ніж до граматики, і тільки за традицією їх звичайно розглядають у граматиці. За допомогою цих морфем утворено в українській мові такі нові слова, як зшиток, літак, залізниця і багато інших. Є серед цих приростків та наростків такі, що легко творять нові слова (вони звуться продуктивні), напр., наросток -ач із значенням дійової особи: діяч, перекладач; є такі, що мають /336/ обмежені творчі можливості (напр., приросток уз- : узбережжя) і є зовсім непридатні для цього — непродуктивні (напр., приросток па- в іменнику).

Поряд з наросткуванням та приросткуванням в укр. мові можна творити нові слова ще складанням пнів. Тут є кілька способів, а саме: 1. поєднання пнів за допомогою сполучних о та е : рівнобіжна, землетрус, а при числівниках, починаючи від три до тридцять — и (тризуб, шестигранний); 2. поєднання без спеціяльних формальних засобів, часте при наказовому способі дієслів (перекотиполе; райдерево); 3. злиття цілих словосполук (нісенітниця, повсякдень); 4. на межі між словотвором і словосполученням стоять (архаїчні) поєднання синонімів чи близьких семантично слів (талан-доля, батькомати); 5. в назвах держав, установ, посад тощо в новішій мові вживається подеколи скоротів (УНР — Укр. Народна Республіка, УАН — Укр. Академія Наук).

Відтінково-словотвірні морфеми — це ті приростки й наростки, що нових слів не творять, а тільки надають готовим словам певних лексико-семантичних чи граматичних відтінків (Петро — Петрусь, Петрусик; білий — біленький, білесенький, білісінький, білястий, білуватий, найбіліший; довгий — довжелезний; писати — понавиписувати та ін.). Укр. мова особливо багата на відтінково-пестливі творення в іменниках, прикметниках, ба й у дієсловах в інфінітиві (спатки, спатоньки, спатусі).

Словозмінні морфеми — це флексії; вони виконують функції зв’язків між словами, тому їх і треба розглядати як синтаксичні явища чи хоч морфологічно-синтаксичні.

Разом же беручи всі вищерозглянуті явища укр. мови, можна сказати, що все це елементи будови мови, і їх тільки умовно доводиться ділити на окремі групи в різних розділах науки про мову.

В. Чапленко






ФЛЕКСІЙНА СИСТЕМА


Флексійна система укр. мови в загальному базується на таких самих морфологічних основах, як майже всі інші слов. мови.

Іменник має 6 відмінків в однині й у множині, а, крім того, в однині кличну форму; деякі відмінки мають в деяких типах відміни спільні закінчення (напр., -і в давальному і місцевому відмінку однини іменників жіночого роду). Тип відмінювання визначається приналежністю іменника до одного з трьох граматичних родів, а в межах кожного роду розрізняються три однотипні групи: тверда з твердим приголосним у кінці основи родового відмінка однини, м’яка з відповідно м’яким приголосним і мішана — з шелесними й деколи -р. Типовим для твердої групи голосним закінчень о, и в м’якій і мішаній групах відповідають е, і; в решті випадків розрізнення закінчень є чисто графічне (тверда і мішана група мають а, у, а м’яка відповідно я, ю).

В родовому відмінку однини чоловічого роду закінчення -а, -я виступає побіч -у, -ю, залежно від значення іменника. В давальному чоловічого роду панівне закінчення -ові (тверда група), -еві (м’яка й мішана). Знахідний однини й множини чоловічого роду для назв людей і в однині для назв тварин дорівнює родовому, для неживих предметів — називному, але в однині також і родовому. Орудний для твердої групи -ом, для м’якої і мішаної -ем. В місцевому закінчення -у, -ові, частіше -і, спільне не тільки всім трьом групам чоловічого роду, але також усім іменникам жіночого роду і більшості середнього роду.

У множині в називному чоловічого роду закінчення (твердої основи), -і (-ї) (м’якої і мішаної). Панівне закінчення чоловічого роду в родовому множини -ів, -їв дістається деколи до іменників жіночого і середнього роду (паннів, стернів, полів, морів, читаннів). Давальний, орудний і місцевий множини для всіх трьох родів мають відповідне закінчення: -ам (-ям), -ами (-ями), -ах (-ях).

Деякі іменники жіночого і середнього роду приголосної групи (т. зв. 2 і 3 відміна) в деяких відмінках прийняли закінчення м’якої або твердої групи (сім’я, сім’ю, сім’ям; теля, телям; лоша, лошам; воша, миша, морква, церква, дочка).

Клична форма має окремі форми в чоловічому і жіночому роді однини з окремими закінченнями, достосованими до кінцевих звуків пня. В обох числах середнього роду та в множині всіх родів клична форма дорівнює називному відмінкові.

Існують ще говірково останки двоїни для всіх родів у сполуці з числівниками 2, 3, 4: дві корові, три яблуці, чотири вікні, два брата.

Іменники чоловічого роду, головне назви осіб, подекуди мають закінчення : Михайло, Петро, Павло, Лавро, дядько.

У прикметників і займенників з прикметниковою відміною та порядкових числівників не розрізняються роди у множині (одне закінчення на всі три роди); колишня іменна відміна цілком вийшла з ужитку, а дві групи прикметників — тверда і м’яка розрізняються в. закінченнях тільки графічно (старий — давній). В займенниках типи твердої і м’якої відміни більше розрізняються (той — цей, /337/ того — цього); енклітичні займенники збереглися тільки в деяких західніх говірках.

Числівник один відміняється на всі три роди з формами, подібними до займенника. Два (в жін. роді дві) має окрему відміну, до якої достосовуються числівники 5 — 90. Три і чотири відміняються за тим же типом, тільки з помякшенням р перед о (трьома). У складених числівниках відміняється останнє слово. Є тенденція до обмеження відміни числівників сорок, сто.

У дієслові інфінітив має закінчення -ти, також після -г-, -к- (стригти, пекти).

Закінчення дійсного способу теперішнього часу: е-відміни: -у, -еш, -е, -емо, -ете, -уть; и-відміни: -у, -иш, -ить, -имо, -ите, -ать; атематичні дієслова: -м, -си, -сть, -мо, -сте, -ать (-уть). Окрема відміна дієслова бути : є (рідше єсть) в усіх особах, у минулому часі: був, була, було, були. В е-відміні перед ся в 3 особі однини -ть: остається, пасеться. У типі дієслів на -кти, -гти вживається пнева приголосна -ч-, -ж- в усій відміні теперішнього часу: печу, печеш, пече, печуть..., біжу, біжиш, біжить, біжать.

Минулі часи утворюються з активного дієприкметника минулого часу без допоміжного дієслова бути. Давні утворення ходил єсмь, ходил єси..., ходил был (був) єсмь, втратили допоміжне дієслово єсмь, при чому кінцеве після голосних перейшло в -ў (в), а після приголосних втратилося (я, ти, він, ми... робив, -ла, -ло, робили). Так само в давно- (перед-) минулому часі (читав був). Старі імперфект, аорист, супін зникли. Майбутній час утворюється з інфінітива та допоміжного дієслова буду або закінченнями -му, -меш, -ме, -мемо, -мете, -муть, додаваними до інфінітива.

В наказовому способі в множині на всі дієслова поширились під наголосом закінчення -ім(о), -іть(-іте). Умовний спосіб твориться з форм кол. дієприкметника на -лъ і частки би, б.

Дієприкметники на -чий, -ший, -мий зникли; з деяких із них стали прикметники, пасивні дієприкметники на -ний, -тий збереглися. З колишніх активних дієприкметників розвинулися незмінні дієприслівники теперішнього й минулого часу: пізнаючи, походивши. Крім того, з пасивного дієприкметника витворилася безособова форма на -но, -то (зроблено, вжито).

В. Лев





СЛОВНИК


В укр. мові є такі основні роди слів: 1. праслов’янська лексична спадщина, 2. історичні »новотвори« й 3. запозичення з чужих мов. Праслов’янських лексем, що збереглися досі без великих словотвірних і значеневих змін, — бл. 2 000. Розбудованих на цій основі слів, запозичень і їхніх похідників сьогодні бл. 150 000.

До першого роду слів належать такі, як: мати, син, брат, сестра, вода, вогонь, добрий, злий, пасти, нести, над, при, а — і ін. Історичні »новотвори«: матінка, матусенька... водонос, водолаз, водувати, наводнювати... добробут, добрячий, добряга, добрість, добриво... й багато ін. Сюди належать також своєрідні лексеми, яких немає в інших мовах: ягілка-гагілка, перекотиполе, байдужий, зайвий, зайвина, довкільний, книш, адже, ади!...

Між запозиченнями з чужих мов можна відрізнити:

а) старо-церковнослов’янські, головне з царини церковно-релігійного життя і абстрактних понять: Бог (супроти укр. Біг), Воскресення, владика, храм, благовірний, сотворити, глава й ін.; слова ці здебільшого мають своєрідне стилістичне забарвлення — урочисте або знижено глузливе; через старо-ц.-слов. посередництво прийшли і деякі грецькі слова, напр., ангел (зукраїнізоване на янгол), апостол, ікона, хор, Петро, Андрій, Оксана...; єврейські, напр.: амінь, паска, Юда, Іван, Ганна...; й латинські, напр.: вино, піп, піст, Ігнатій, Гнат, Наталка...;

б) германські: хлів, меч, князь, Ігор, Ольга..., при чому найбільше тут слів німецького походження, головне з військової і ремісничо-цехової царини: дах, купувати, ринок, ратуш (а), ухналь, майстер...; менше і пізніше англійського, головне з царини спорту і техніки, напр., трамвай, футбол, теніс, мітинґ, кекс..., голляндського: галанці та ін.;

в) східні (турко-татарські), головне з скотарства й городництва: хан, чабан, аркан, табун, чумак, козак, гайдамака, бунчук, очкур, бекмес, гарба — й багато ін. Через тюрко-татарське посередництво прийшли й деякі арабські й іранські слова;

г) польські: міць, обіцяти, цікавий, хлопець, тлумачити, дощенту...; через польське посередництво прийшли деякі німецькі, латинські, італійські й французькі слова;

ґ) російські або через рос. посередництво: юхт, батрак, донос (і зокрема після 1917 р.) совєтський, большевик, льозунґ...;

д) румунські: румеґати, царина, кичера...; угорські: бербениця, гусарин, ґазда, хосен... і фінські;

е) нарешті т. зв. інтернаціональні (»европеїзми«) новіших часів грецького й латинського походження: телеграф, телефон, автомобіль, конґрес, медицина, юриспруденція й ін.

Деякі слова — це переклади, т. зв. кальки, напр.: правопис, літаконос, рівник тощо. Деякі носять на собі сліди т. зв. народної етимології, напр., скарбона (: скарб), сотнар (: сотня), пампух (: пухнути) тощо.

Словництво укр. мовних колоній в Европі, Азії й Америці виявляє найбільше лексичних впливів довкілля, напр., укр. бачванське: мено, валал, младки, злато...; американсько-канадійське: контест, кейк, клінувати, ґросерія, фарма, бізнес...; арґентінське: пелюкерія, пез, транвія... /338/

Лексичних українізмів у чужих мовах найбільше в польській, румунській, угорській і російській, менше в білоруській, чеській, словацькій, німецькій і турецькій.

Я. Рудницький






СИНТАКСИЧНА СИСТЕМА


Для синтаксичної системи сучасної укр. літературної мови визначальне т. зв. особове речення, себто речення граматично одноцентрове і двоелементне водночас. Одноцентровість його виявляється в тому, що в реченні є тільки одне граматично абсолютно незалежне слово (т. зв. підмет; форма його незалежности — називний відмінок), а всі інші члени речення граматично залежать від нього — прямо або посередньо. Двоелементність речення виявляється в тому, що значеневе ядро речення становлять собою підмет і той член речення, що показує ознаку, приписувану підметові в часі і способі (присудок), — разом узяті; нормальне речення мусить мати обидва ці елементи, при чому другий з них граматично залежить від першого.

Поодинокі випадки порушення одноцентровости (вживання дієприслівника, логічно не пов’язаного з підметом, типу: »Ставши навколішки, молитва зробилася гарячіша»; вживання т. зв. »других відмінків« тощо) являють собою не типові для сучасности рештки старішого стану мови, почасти зберігані в говірках. Поза граматичними зв’язками, що кінець-кінцем завжди ведуть до одного центру, в реченні сучасної літературної мови можуть виступати тільки цілком другорядні своєю функцією слова і словосполуки: називні відмінки уявлення, вставні (модальні) слова, вставні речення, звертання. Виняток із загальної тенденції до одноцентровости речення становить собою ширше, ніж в інших слов’янських мовах, уживання форми середнього роду поза звичайними законами узгодження в роді, напр., у присудку не тільки при підметі, що має в своєму складі числівник, а і при підметі, вираженому збірним іменником (»Базар людей насходилось«), — і незалежно від граматичної форми підмета — на ознаку різних відтінків емоційности — від зневажливости до пестливости (»Дурень, молоде, одважне... може згинуть неборак«).

Випадків порушення двоелементности речення є незрівняно більше. До одноелементних речень належать різні типи безособових речень і називні речення. Деякі типи безособових речень збережені від старіших стадій розвитку мови, інші — розвинені вже пізніше. Характеристично одначе, що абсолютно одноелементні безособові речення, себто ті, в яких дійова особа зовсім не може бути висловлена (тип: Світало, Вечоріє) зредуковані до дуже малого числа сталих зворотів і зовсім не продуктивні; в інших же типах речень дійова особа може бути виражена або давальним відмінком (тип: Не спиться), або орудним (типи: Книжку прочитано, Книжку читається), або, нарешті, безпосередньо може бути доданий називний відмінок дійової особи (т. зв. неозначено-особові і узагальнено-особові, речення). Це доводить, що мовна свідомість сприймає ці речення як особливий варіянт нормальних двоелементних — з відсуненням дійової особи в граматично-залежну позицію і піднесенням присудка двоелементного речення в позицію абсолютно-незалежного головного члена речення. Щождо називних речень, то вони здебільшого в своєму єдиному головному члені поєднують значення підмета і присудка (буттєвого характеру) і таким чином виросли вже на основ) нормалізації двоелементности речення (хоч генетично ввібрали в себе багато старих конструкцій) як її дальше ускладнення.

Розмірно рідко вживаються в сучасній укр. літературній мові конструкції страждальні (пасивні) і вже зовсім рідко — присвійні (посесивні), (тип: Мій гріх = я згрішив).

У межах! речення чинниками зв’язку і єдности виступають граматичні зв’язки членів речення між собою парами (і рідко трійками), а також рядами, ритмомелодика, порядок слів і як фактор цілком другорядний — повторення слів. Повторення слів здебільшого має значення чисто емоційне, а поза тим використовується як засіб інтенсивації (тривалість, велика кількість, наростання ознаки). Порядок слів, як і взагалі в мовах з розвиненою флективною системою, в укр. мові не має вирішального значення. Цілком закріплене місце в реченні мають тільки формальні слова: прийменники, сполучники, почасти — частки. Є тенденція використати в певних випадках порядок слів для усунення можливої двозначности (при збігу форм суб’єкта і об’єкта, при наявності двох граматично зв’язаних родових відмінків тощо) або для значеневої диференціяції (зв’язок числівника з іменником), але ці тенденції не становлять обов’язкової норми. Поза тим існує розмірно типовий (т. зв. узуальний) порядок слів, який одначе, беручи статистично, частіше порушується, ніж витримується, з метою відтворити рух емоцїї, підкреслити те чи те слово тощо.

Ритмомелодичну характеристику має неодмінно кожне речення, але ритмомелодика речення сучасної укр. літературної мови має здебільшого характер компенсаційний, себто вона вичітковується в вимові і набирає значення виразних синтаксичних функцій у міру того, як у реченні зникають формально-граматичні показники його характеру (напр., питальне речення з часткою чи інтонується не так виразно, як при відсутності частки тощо). В межах речення характеристична тенденція до ритмомелодичного двоподілу його (т. зв. група підмета і група присудка). Своєрідним засобом піднести якусь частину речення, що набула значення другорядної предикації, є відокремлення. Поза тим ритмомелодика частіше виступає як засіб вияву емоції або фразового, т. зв. »логічного« наголосу.

Головним чинником зв’язку і єдности речення, отже, є граматичний зв’язок /339/ членів речення між собою парами (узгодження, керування, прилягання) і рядами (за допомогою єднальних, розділових і протиставних сполучників, а також — в усіх трьох випадках — безсполучниково). В граматичних парах із зв’язком керування для сучасної укр. літературної мови типова тенденція до поширення прийменникових зв’язків. У ряді випадків прийменникові конструкції майже цілком витиснули старіші безприйменникові (напр., при другому ступені прикметників і меншою мірою прислівників, у конструкціях з причиновим значенням — типи: Чорніший сажі, Поліг хворобою — заступлені типами: Чорніший від сажі, за сажу, проти сажі; Поліг від (з) хвороби, через хворобу — тощо). Аналогічні тенденції помітні в часових і льокальних конструкціях. Натомість зв’язок узгодження не виявляє нахилу до запровадження формальних посередників; через це укр. літературна мова здебільшого обходиться без дієслівної зв’язки в теперішньому часі, а коли в будь-якому часі дієслівна зв’язка з’являється, то є тенденція присудкове ім’я ставити в орудному відмінку, тим самим обмежуючи узгодження на зв’язкові між дієсловом і підметом.

Характеристичну особливість укр. мови становить широке вживання інфінітива, що дає підстави говорити про дієслівність її супроти іменниковости російської або польської мови. Інфінітив в укр. літературній мові може виступати в функції підмета і присудка, заступає іменник у функції об’єкта, окреслює іменник як означення (Майстер оповідати, Щітка чистити зуби) і навіть може виступати при деяких прийменниках (Замість вибачитися).

Складне речення сучасної укр. літературної мови при широкому збереженні асинтетичних і сурядних зв’язків характеризується водночас розвиненою і розгалуженою системою підрядних зв’язків і відповідних сполучників. Підрядний зв’язок нормально визначається наявністю в підрядному реченні сполучника або сполучного слова, а в головному — наявністю або можливістю т. зв. відповідника (звичайно з вказівних займенників), напр.: Де борошно, там і порошно. Тільки нечисленні поодинокі сполучники на мають свого відповідника бо). В деяких випадках відповідник злився з сполучником в одну цілість, перенісся в підрядне речення, і вони разом творять складний сполучник (тому що, так що). Подібні випадки знаменують собою тенденцію поставити підрядне речення в залежність від головного речення як цілости. Проте переважно підрядне речення в сучасній укр. літературній мові залежить від якогось одного члена головного речення.

Ю. Шерех


Література. Звукова система: Broch O. Slavische Phonetik. Гайдельберґ 1911; Lehr-Splawlński T. Z fonetyki matoruskiej. Prace Filologiczne, VIII. 1916; Синявський О. Спроба звукової характеристики літ. укр. мови. Наукові Записки Харківської Наук.-Дослідчої Катедри Мовознавства, II. Х. 1929; Ziłyński J. Opis lonetyczny języka ukraińskiego. 1932; Рудницький Я. Укр. мова та її говори. Л. 1937.

Наголос: Крім сильно застарілих статтей на теми укр. наголосу К. Ганкевича (Archiv für slavische Phllologie, II. 1877), І. Верхратського (там же, III. 1879), Й. Гануша (там же, VII. 1883) й В. Охримовича (ЗНТШ, XXXIII) важливі: Булаховський Л. Порівняльно-іст. уваги до укр. наголосу. Збірник Центр. Курсів Українознавства. Х. 1928; Наголос укр. прикметників. Записки Іст.-Філол. Відділу ВУАН, XIII — XIV; Порівняльно-іст. розвідки в ділянці укр. наголосу. Мовознавство, II та ін.; Небожівна З. Укр. наголос. Х. 1928, скорочено — в Підвищеному курсі укр. мови під ред. Л. Булаховського; Огієнко І. Укр. літ. наголос. Рідна мова, III — IX 1939; Рудницький Я. Укр. наголос як функційна проблема. Наук. Збірник УВУ в Празі, III. 1942; Slavische und indogermanische Akzentdubletten. Zeitschrift für Phonetik, V — VI 1948.

Словотвір: Потебня А. Из записок по русской грамматике, III. Х. 1899; Тимченко Є. Укр. граматика. К. 1907; Smal-Stockyj R. Abriß der ukrainischen Substantivbildung. Відень 1915; Смаль-Стоцький P. Значення укр. прикметників. В. 1926; Примітивний словотвір. В. 1929; Рудницький Є. Складені слова в укр. мові. Збірник секції граматики укр. мови Укр. Акад. Наук, І. К. 1930; Вовк А. Словотвір іменників. Збірник секції граматики укр. мови Укр. Академії Наук, І. К. 1930; Рудницький Я. Наростки -ище, -исько в укр. мові. Праці Укр. Наук. Інституту, XXXI. В. 1935; Грицак Є. Скорочення і скорочені слова в укр. мові. Науковий збірник І. Огієнкові. В. 1937.

Флексійна система: Потебня А. Из записок по русской грамматике, III. Х. 1899; IV. П. 1941; Михальчук К. До правопису деяких форм м’якої деклінації. ЗНТК, II; Огієнко І. Двійне число в укр. мові. ЗНТК, VI і окремо; Hujer O. Slovanská deklinace jmenná. Прага 1910; Шаровольський І. Прийдучий час на -му. ЗІФВ УАН, XIII — XIV. 1927; Havránek B. Geneza verbi v slovanských jazycich. Прага 1928; Огієнко І. Статті в журналі Рідна мова про давальний відмінок однини (X 1933), знахідний відмінок (II — IV 1938), родовий множини (VIII 1933); Булаховський Л. Розвідки в ділянці граматичної аналогії в слов. мовах. Мовознавство, VIII; Gunnarsson G. Recherches syntaxiques sur la décadence de l’adjecttif nominal dans les langues slaves. Стокгольм 1931; Сімович В. До морфології укр. прикметників. Slavia, XII 1933; Ковалик І. Статті про виддієслова. Рідна мова, IX 1934; XII 1937; X 1938; VI — IX. 1939; Matthews W. К. The Ukrainian System of Declension, Language. XXV, 2. 1949. /340/

Словник: Макарушка Є. Турецькі слова в укр. мові. ЗНТШ, V; Ткаченко В. Укр. стилістика, I — IV. Х. 1929; Троян І. Укр. лексика. Підвищений курс укр. мови за ред. Л. Булаховського. Х. 1930; Шелудько Д. Нім. елементи в укр. мові. Збірник Комісії для дослідження історії укр. мови, І. К. 1931; Unbegaun B. Le caique dans les langues slaves. Revue des études slaves, XII. 1932; Smal-Stockyj R. Die germanisch-deutschen Kultureinflüsse im Spiegel der ukr. Sprache. Ляйпціґ 1942.

Синтаксична система: Корш Ф. Способы относительного подчинения. М. 1877; Miklosich F. Subjektlose Sätze. Відень 1883; Потебня А. Из записок по русской грамматике. I — II. Х. 1888; III. Х. 1899; IV. П. 1941; Тимченко Є. Функции генетива в южно-русской области. В. 1913; Номінатив і датив в укр. мові. К. 1925; Льокатив в укр. мові. К. 1925; Вокатив і інструменталь в укр. мові. К. 1926; Акузатив в укр. мові. К. 1928; Сулима М. Українська фраза Х. 1926; Гладкий М. Наша газетна мова. К. 1928; Мова сучасного укр. письменства. К. 1929; Смеречинський О. Нариси з укр. синтакси. Х. 1932; Матвієнко О. Синтаксичні паралелі. Х. 1932; Огієнко І. Складня укр. мови. В. 1936; Рідна мова, II — III 1939; Шерех Ю. До генези називного речення. Мюнхен 1948.



Див. Український правопис










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.