[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 366-368.]

Попередня     Головна     Наступна





6. Українське назовництво (ономастика)



Місцеві назви (топонімія, топоніміка). Укр. географічні назви двоякі: тотожні з ґатунковими іменами (апелятивними), напр., Городище (: апелятив — городище), Рівне (: рівне), Залісся (: залісся) і т. ін., або з назвами, напр., Володимир (: назва особи — Володимир), Ярослав (: Ярослав), Золотоноша (: назва ріки — Золотоноша) та ін., і такі, що постали з апелятивів, напр., Замістя (: міст), Підгородці (: город) чи назв, напр., Сянік, Сянки (: назва річки — Сян) тощо.

В назвах, однакових формою з апелятивами чи назвами, відрізняємо такі, які мають відповідники в теперішньому словнику укр. мови, напр.: Броди (: броди), Коломия (: коломия), Біла Церква (: біла церква), Харків (: назва річки — Харків), Стрий (: назва річки — Стрий) та ін., і такі лексикальні відповідники, які у мові вже не існують, напр.: Холм (: староукр. — холм — ‘гора, горб’), Стрий (з незасвідченого — стрий — ‘струм, струя’), Борислав (з особової назви — Борислав, сьогодні невідомої), Самбір (: особова назва — Самбір, відповідник гр. Автомахос) та ін.

В назвах, що постали з апелятивів або назв, основним творчим процесом було відрізнювання (варіянтизація), фонологічне, напр., наголосом, пор.: Ярок (ярóк), Піски (: піскú), Тодір (: особова назва — Тóдір) й ін., морфологічне, напр., наростками, пор.: Дубно (дуб-ьно), Перемишль (: основна назва — Перемисл-jь), Бузьк (: Буг-ьскъ) й ін., приростками, пор.: Підвисоке (: під-високе), Прилука (: при-лука), наростками й приростками одночасно, пор. Переворськ (: пере-вор- ‘долина, звір’ -ьскъ), Підгайці, Загайці (: під-, за-гай-ці), складанням слів, пор. Білгород, Вишгород, Краснопуща (: красна пуща), Новомиргород (: новий Миргород) та ін.; пропуском слів (еліптизацією), пор.: Київ (: Київ брід). Львів (: Львів город), Стефкова (: Стефкова воля); словами, коли назва складена, напр.: Біла Вода: Чорна Вода, Старе Село: Нове Село, Синевідсько Вижне: Синевідсько Нижнє, — а також: Дмитровичі: Гнатковичі, Рогатин: Хотин, Немилів: Немирів, — чи врешті: Долина: Калуш (: кал ‘болото’), Густ(е): Берегове та ін.

З уваги на свою будову, деякі назви творять окремі топономастичні типи як щодо форми й географічного поширення, так щодо змісту, напр., назви на -ичі, -енки, -ята визначають здебільшого родово-патронімічний тип із значенням: сини, спадкоємці особи, поданої в основі назви, напр., Вишатичі (: сини, спадкоємці Вишати), Тустановичі (сини, спадкоємці Тустана), Остапенки (сини Остапа), Лукатчата (сини Луки) й ін.; назви на -ів, -ова, -ове — присвійний тип, пор. Романів (: Романів, /367/ напр., двір), Чернігів (: город Черніга), Устіянова (Воля), тощо; назви з приростком під- чи за- означають ближчу або дальшу місцевину від первісної, звідки йшла колонізація: Загір’я, Підлісся, Залісся й ін.; подібне значення мають складні назви з прикметниками »старий«, »новий«, напр.: Старе Місто — Нове Місто, Старий Самбір — Новий Самбір тощо, чи й такі з здрібнілими відповідниками, як Тернава — Тернавка, Коросно — Коростенко, що вказують на первісність »старих« чи нездрібнілих назв.

Тоді як граматичне відрізнювання й будова назв виявляють більше закономірности, словникове (лексикальне) відрізнювання визначається повною випадковістю; воно зумовлене об’єктивними даними довкілля, напр., топографічними прикметами околиці: кам’янець, Довгополе, Кривий Ріг; тваринами й рослинністю: Рибниця, Бобринець, Берестя, Березне тощо; проявами людської культури: Городище, Січ, Просік, Спас та ін. Деякі місцеві назви сумнівні: Турів (: назви родової Тур чи апелятива тур). Чаплі (: назви Чапля чи апелятив чапля), деякі неясні, напр., Гайсин, Дібще. Деякі походять із прозв мешканців: Товстобаби, Печихвости, Передриміхи й ін.

Є й назви чужого походження, здебільшого колонізаторського характеру. Найстаріші між ними іранські назви: Дін, Дніпро, Дністер, з місцевостей Ясси (старе: Яський Торг). По грецьких колоніях лишилися такі назви, як: Ольбія (’Ολβίη) Феодосія (Θεοδοσίη), Пантікапея (Παντικάπαιον); як на вислід модної в XVIII ст. грекоманії треба дивитися на такі штучно створені тоді назви, як: Одеса, Херсон, Севастопіль, Ольвіопіль та ін. Південь України особливо багатий на назви турецько-татарського походження, як: Інгул, Базавлук, Гаджібей (тепер Одеса), Ахтіяр (тепер Севастопіль) й ін. З новіших колонізаційних назв треба згадати німецькі: ряшів (Relchshof), Кульпарків (Goldbergshof), Розенталь (1789 на місці козацького села Григоріївки над Дніпром); румунські: Рунґури, Акрешори, Кімполюнґ; угорські: Велдіж, Угерці; польські: Мазури, Ляшки, Єзупіль, Станиславів, Ґермакувка й ін. На окрему увагу заслуговують назви деяких укр. колоній в Азії чи в Америці. Це або »переміщені« назви, напр., Україна (в півн. Дакоті в США й у Манітобі, Канада), Новий Київ (в Алті, Канада), Галич (у Манітобі, Канада), Одеса (в Саскачевані, Канада) й ін., або новостворені на основі перенесення назв особових, напр. Куліш (у Манітобі, Канада), Богдан (там же), Петлюра (там же) й ін.

У зв’язку з історичним розвитком мови назви можуть втратити свій первісний вигляд і зазнати трансформацій: Снятин із Коснятин, Дроговиже з Дороговичі, Борислав із Бориславль, Білогорща з Білогоще, Терка з Тернка, Черче з Чернче й ін. Сприяє трансформаціям подекуди народна етимологія назв, напр., Климець із Клинець (у висліді приподібнення до ймення Клим), Дрогобич із Дорогобич (під впливом леґенди про »Другий Бич«) та ін. Про назви: »Українах й »Русь« див. стор. 13 — 16.

Особові назви (антропонімія, гомонімія). Особові назви (первісно імена, пізніше імена й прізвища) відрізняють людину від довкілля й Інших людей. Найдавніші праукраїнські особові назви містили в собі ще й побажання новонародженій дитині на життєвому шляху: хай володіє світом — Володимир, хай буде славний із ярости — Ярослав, із добра — Доброслав, із раті — Ратислав, із родини, сім’ї — Семислав (пізніше перекручене на Земислав!) та ін. Багато таких первісних назв можна сьогодні відтворити на основі місцевих назв: Городислав (: Городиславичі), Борислав (: Борислав (ль)), Радогост (: Радогоща), Білогост (: Білогорща), Житомир (: Житомир), Семигин (: Семигинів), Добростан (: Добростани), Тустан (: Тустань, Тустановичі), Немил (: Немилів), Немир (: Немирів), а також із деяких сьогоднішніх прізвищ: Семимир (: Семиренко), Сімовит (: Сімович), тощо.

З розростом родів розросталися й назви. Творилися відвернені ймення, напр. Миролюб — Любомир, Славомир — Мирослав й ін., скорочувалися двочленні в одночленні назви з додаванням різних наростків (зокрема пестливо-здрібнілих), напр.: Станько (: Станимир, -слав), Славко (: Яро-, Миро-, Все- ... -слав), Ярош (: Ярослав, -мир, -полк...), Милош, Милята (:Милослав), Славута (Славомир), Ярота, Яхно, Яшко і т. п.

Політичні, релігійні й культурні зміни принесли з собою чуже особове назовництво. З найдавніших чужих треба згадати княжі германські (нордійські) назви: Аскольд, Дир, Ігор, Олег, Ольга. З уведенням християнства дісталися на Україну назви єврейського походження: Іоан, Авраам, Яків, Лазар, Марія, Анна й ін.; грецького походження: Афанасій, Теодор, Стефан, Филип, Петро, Ірина, Євгенія, Евксенія й ін., пізніше і латинські: Ігнатій, Фелікс, Віктор(ія), Наталія тощо. Але своя українська система особового назовництва довго й уперто у нас трималася, чужі назви засвоювалися поволі. Через це перші князі мають дві назви: стару народну й нову церковну (книжну), напр.: Володимир-Василій, Ярослав-Юрій та ін.

З часом чужі назви почали українщитися. Їх заступали своїми відповідниками, напр., Теодот = Богдан, Теодор = Бог(о)дар, Теофіл = Богумил та ін., що де в кого йшло дуже далеко, напр., Степан Руданський перекладав своє ймення на Вінок Руданський (за значенням грецького стефанос — вінок). Крім того, більшість чужомовних назв приймала українську форму: Іван (Іоан), Степан (Стефан), Опанас (Афанасій), Оксана (Евксенія), Гап(к)а (Агафія) й ін. Деякі сьогодні важко пізнавати: Юхим (Евтимій), Федір (Теодор), Ївга (Євгенія), Гальшка (Анна й Галина), Уляна (Юліянна) тощо.

Найновіші часи принесли з собою серед інтеліґенції звертання до староукр. назовництва: Ждан, Буйтур, Борислав, Боронислава, Доброслав(а) й ін. З цим постали й аналогічні новотвори: Вірослав(а), Звенислав(а), Квітослав(а), Красислав(а), Боригнів(а), Гнівобор(а), Лада тощо.

Початок укр. прізвищ в’яжеться з означуванням місця походження: Іван з Вишні — Вишенський, Кирило з Турова — Турівський, Богдан Хмельницький, Стрийський, Тершаковець, Волощак, Коломиєць, Переяславець, або з означуванням батька (патроніміка): Войславич, Радович, Іваненко, Данилюк, Щурат, Хронов’ят, або матері : Оленич (: Олена), Маланюк (: Маланя), Доценко (: Доця), Гаврилишин (: Гаврилиха) й ін. В основі багатьох прізвищ лежать особисті прикмети людини, фізичні: Кривий, Сивенький, Чорненький, Безпалько, Кривоніс, Лисий, або духові: Осмомисл, Нечай, Святий, Безгрішний, Многогрішний, Самохвал і переносно: Вовк, Лис, Заяць, Чапля, Когут, Кіт. Деякі з них це первісні прозви: Хотилюб (Бабій), Вертипорох, Дурняга, Патик, Недоварений, Напуда й ін. Є й прізвища чужомовного /368/ походження: Цамвлак, Зизаній (наше Кукіль), Беринда, Галібей, Свєнціцький, Пшеп’юрський, Шавала, Штайн та ін.

Назви племінні основані теж на означуванні місцевого походження: сіверяни, бужани, деревляни, поляни, верховинці, подоляки, слов’яни (від річок із коренем слов-); від родової приналежности: кривичі, радимичі; від прикмет мови: лемки, бойки, батюки, билаки; від інших прикмет (часто прозви): чорні клобуки, дуліби, замішанці, кацапи, хахли й ін. Є назви чужі: гуцули, чудь, мордва, мурома, болгари, татари, мадяри, германці й ін. Деякі неясні: Чех, Русь тощо.

Досліди укр. місцевого назовництва починаються т. зв. прикладною топономастикою, тобто історичною, етнографічною й навіть літературною інтерпретацією географічних назв. Уже М. Максимович у 1837 р. пробував робити історично-географічні висновки з деяких назв річок. Подібно підходили до географічних назв історики В. Антонович, В. Площанський, О. Лазаревський, А. Петрушевич та ін. Із етнографічного погляду пояснював деякі назви М. Сумцов у статтях: »Местные названия в укр. народной словесности«; »Малорусская географическая номенклатура« (КСт. XV, 1896). Коли йдеться про словники й збірки назв, то як перший треба назвати Я. Головацького: »Географический словарь«, Вильно 1884. Багато укр. матеріялу дає поль. „Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich“, т. I — XV, B. 1880 — 1902, а також рос. геогр. словник Семенова. В 1929 р. А. Петров опублікував збірку закарпатських межових назв: »Карпаторусские межевые названия из пол. XIX и нач. XX в.« (Прага, вид. Академії Наук). Як допоміжні списки назв можуть служити шематизми духовенства, списки населених пунктів та географічні мапи чи атласи, напр., В. Кубійовича. В 1942 р. вийшов у Празі показник Я. Рудницького »Українські місцеві назви«; в 1943 р. у Берліні: „Ortsnamenverzeichnis der Ukraine“ (найповніший досі список назв), поза цим треба назвати не опубліковані досі збірки укр. географічних назв УАН у Києві, де до 1930 р. працювала окрема Комісія історично-географічного словника під керуванням О. Грушевського, і приватні збірки М. Кордуби (із 400 галицьких сіл) та Я. Рудницького (понад 15000).

XX століття приносить пожвавлення в ділянці топономастичних дослідів. Із історичного погляду підходить до назв І. Франка: »Сліди русинів у Семигороді в XII — XVI ст.« (Науковий додаток до »Учителя«, Львів 1912). Найбільше інтересу до топономастики як науки виявив з істориків М. Кордуба: його критичні статті (»Земля свідком минулого« 1924, »М. Максимович і перші досліди над укр. географічними назвами« 1928, »Потреба організації збирання географічних назв« 1928), як і систематична спроба клясифікації галицьких назв: »Що кажуть нам назви осель?«, Львів 1938, виявляють влучність і критичну обережність в інтерпретації матеріялу. З молодших істориків найбільше зацікавився топонімікою В. Мацяк (»Головсько — старий передвісник княжого Львова« — »Наша Батьківщина« 1939 та ін.). Досить пізно укр. назвознавством зацікавлюються мовознавці. Тут треба назвати: Г. Ільїнського — »Річка Іква«, ЗІФВ УАН, VII — VIII (1926), П. Скок „Sur quelques noms de lieu d’origine Ukrainienne en Roumaine (»Збірник Заходознавства« II, Київ 1930), З. Штібер — „Pierwotne osadnictwo Łemkowszczyzny w świetłe nazw miejscowych“ (Biul. P. T-wa Jęz. V, 1936) і „Polska i ruska nazwa Sanu“ („Język Polski“ 1936), І. Панькевич — »Назва гір Вігорлят на північ від Собранець-Михадовці« („Linguistica Slovaca“ I — II, 1939 — 40). Крім розвідок про поодинокі географічні назви, як Кульчичі (»Літопис Бойківщини« 1935), Самбір („Język Polski“ 1935), Теребовлю (там же 1937), Стрий (Збірн. Огієнка 1938), Семигинів (»Наша Батьківщина« 1937), Жулин (»Думка« 1938), Львів („Zeitschrift für Namenforschung“ 1941), Дрогобич („Zeitschrift für Slav. Philologie“ 1944), Я. Рудницький подав систематичний опис і пояснення назв Бойківщини: „Nazwy geograficzne Bojkowszczyzny“, Львів 1939, а крім того статті про взаємні впливи в назовництві: „Zur Frage der zwischensprachlichen Beziehungen auf dem Gebiete der Toponomastik“ (книга рефератів I Міжнародного З’їзду ономастів у Парижі 1938).

Для укр. топономастики мають вартість загальні праці: Ф. Міклошіча: „Die Bildung der Slav. Ortsnamen“ (передрук Гайдельберґ 1927) та М. Фасмера: „Die Urheimat der Slaven“ („Der ostdt. Volksboden“, Бресляв 1926); „Iranier in Südrußland“, Ляйпціґ 1923, та „Die altesten Bevölkerungsverhältnisse Rußlands im Lichte der Sprachforschung“, Берлін 1941.

Багато заміток і топономастичних матеріялів (Є. Грицака, Ф. Коковського, Ю. Кміта, Д. Сольчаника та ін.) містили на своїх сторінках журнали »Рідна мова« й »Літопис Бойківщини«.

В розвитку укр. особового назовництва можна відрізнити два періоди. Давніший характеристичний працями ономастів-немовознавців, напр., етнографа М. Сумцова: »Малорусские фамильные названия« (КСт 1885), В. Охримовича: »Про сільські прозвища«, (»Життє і Слово« 1895), І. Франка: »Причинки до укр. ономастики (»Наук. Збірник Грушевському« 1906). Із етнографічного погляду виходить і М. Корнилович у своїй студії »Огляд нар. родових прізвищ на Холмщині й Підляшші« (»Етнографічний Вісник«, Київ 1925).

З мовознавчих праць на першому пляні стоять цінні розвідки В. Сімовича: »Укр. йменники чоловічого роду на -о« (»Збірник Високого Педагогічного Інституту Драгоманова«, Прага 1929), »Укр. ймена на -но« (»Збірник Комісії Дослідження Історії Української Мови«, Київ 1930), »Історичний розвиток здрібнілих та згрубілих чоловічих імен« (»Збірник І Міжнародного З’їзду слов. філологів у Празі« 1929). Сімович простежує на основі великого історичного матеріялу структуру укр. хресних імен і стверджує повну відрубність у розвиткових процесах укр. йменництва. Діялектними даними поясняє І. Панькевич прізвище боярина й перемиського воєводи Детька в »Збірнику Грушевському« 1928.

Короткий історичний огляд укр. імен із списком найважливіших укр. хресних імен подають : І. Огієнко в »Рідній мові« за 1935 р. та Я. Рудницький в альманаху »На Чужині« (Авґсбурґ 1947), в журналі »Рід і Знамено« за 1947 р. та в »Календарі-Альманасі НШ« (Вінніпеґ 1950). Найповніший досі список хресних імен у Грінченковому »Словарі української мови« (Київ 1907 — 09).

Бібліографічний огляд укр. особового назвонавства дає М. Семчишин: »З дослідів над укр. особовим назовництвом« (»Рідна мова« 1934). Бібліографію місцевого і особового назовництва з 1937 р. містив Я. Рудницький У „Zeitschrift für Namenforschung“, Берлін.

Я. Рудницький










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.