[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 411-431.]

Попередня     Головна     Наступна

4. Княжа доба

КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА ДО ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО

Варяги. Скандінавія була заселена норманами, званими у нас варягами. Здавна нормани торгували та грабували на півночі Сх. Европи, а також, як наймане військо, приходили до Візантії. Скандінавські саґи (епічні оповідання про подвиги скандінавських героїв) свідчать про те, що їм були добре відомі події на Україні, починаючи з ґотського панування. В IX ст. »вікінґи«, вожді дружин, випливали на Балтійське (Варязьке) та Німецьке море й далі, шукаючи здобичі. Вони грабували прибережні міста Німеччини, Англії, Франції, Еспанії, Італії. Іноді вони засновували /412/ там свої держави (866 р. в Англії, 911 р. у Франції — герцогство Нормандія).

Уже в середині IX ст. варяги починають підбивати собі півн.-слов’янські і фінські племена: літопис подає, що 859 р. варяги приходили з замор’я й брали дань від чуді, словен, мері, весі й кривичів; а під 862 р. — про те, що ці племена спільними силами »ізгнаша« варягів. Але того не року літопис оповідає про те, що ці самі племена запросили до себе »княжити« варягів, братів Рюрика, Синеуса та Трувора. Вони сіли: Рюрик — у Ладозі, Синеус — на Білоозері, Трувор — в Ізборську. Це оповідання літопису іст. критика бере під сумнів. За аналогією з Зах. Европою і тут, мабуть, сталося захоплення варягами цих міст силою. Так чи так, в IX ст. варяги знайшли шлях до Царгорода через Сх. Европу й почали завойовувати терени на південь від Балтійського моря, в тому числі Україну.

Літописне оповідання каже, що десь після 862 р. з’явилися до Києва з Новгорода варязькі ватажки Аскольд і Дир, які звільнили Київ і полянську землю від хозарської влади. Варязьке опанування Києвом збігається в часі з нападом Руси на Царгород у 860 р. в науці є сумніви щодо одночасного князювання у Києві Аскольда і Дира. Та, будь-що-будь, десь у середині IX ст. Київ підпадає під владу варягів.

Олег Віщий. Першим іст. князем Києва був Олег Віщий (882 — 912), що зайняв 882 р. Київ, який він назвав »матір’ю городів руських«. Під владою Олега об’єдналося чимало племен Сх. Европи: поляни, сіверяни, деревляни, уличі й тиверці, а також радимичі, кривичі, ільменські словени. Це був початок майбутньої Київської імперії, що створилася навколо »великого водного шляху з варяг в греки«. Нова Київська держава відразу виявляє тенденцію опанувати обидва кінці (півн. і півд.) цього шляху. Щоб змусити Візантію до торгівлі з Руссю, Олег ходив походом на Царгород і в договорах з Візантією (907 і 911 pp.) добився для Київської держави значних торговельних прав.

Ігор (912 — 45), син Рюрика, двічі ходив на Каспійське море, на Закавказзя. Ці походи справили велике враження на Сході, але не дали нічого Україні. Спроби Ігоря оволодіти берегом Чорного моря й заснувати оселі на Дніпровому лимані призвели до війни з Візантією. 944 р. укладено з греками новий договір, не такий корисний, як Олегів. Ігор зрікся володінь у гирлі Дніпра й на березі Чорного моря. Договір 944 р. важливий тим, що в ньому згадуються християни, які були в дружині князя. Підкорені племена платили князеві данину; князь із дружиною приїздив по неї (на »полюддя«). Під час такого полюддя деревляни вбили Ігоря.

Ольга (945 — 64). Після смерти Ігоря правила його вдова Ольга. Походження її невідоме; можливо, що вона була слов’янка. Важливий самий факт князювання жінки, що свідчить про висоту культури України. Сучасники визнавали Ольгу »мудрішою від всіх людей«. Ольга вперше встановила норми данини (»устави і уроки«), визначила терени для полювання тощо. /413/

Вона перша з князів охристилася. 957 p., вже християнкою, Ольга їздила до Царгорода, мабуть у справах дипломатичних та торговельних. Вона взяла з собою великий почет, в якому був священик. Цісар Костянтин Багрянородний описав перебування її в Царгороді. В 959 р. Ольга вислала посольство до цісаря Оттона I В., а в 962 р. до Києва прийшло посольство від Оттона з єпископом Адальбертом на чолі. Так Ольга нав’язала дипломатичні стосунки з двома найбільшими державами Европи. Ольга померла р. 969.

Святослав Хоробрий (964 — 72), син Ігоря, все правління воював, щоб забезпечити державі ринки й політ. перевагу на Сході Европи. 964 — 66 pp. він підкорив в’ятичів та фінські племена між Волгою й Окою, ходив на волзьких болгар та буртасів, що сиділи на південь від них на Волзі, завдав тяжкого удару Хозарському каганатові, зруйнував хозарські міста Ітіль, Саркел та Семендер. Проте ослаблення Хозарського каганату мало неґативні для України наслідки: відтоді на півд. степи вільно посунули різні кочові народи з Азії. Успішно воював Святослав із ясами (осетини) та косогами (черкеси) й поширив межі Київської держави до Кавказьких гір (див. мал. 309).

Головну увагу Святослав приділив балканським справам. Дунайські болгари створили могутню державу від Дунаю до Адріятики, і Візантія від поч. X ст. дуже страждала від їх нападів. Цісар Никифор Фока покликав на допомогу проти болгар Святослава, але той, подолавши болгар, уже не захотів залишати Болгарії. Лише загроза Києву з боку печенігів, кочового народу тюркського походження, примусила його повернутися до /414/ Києва. Відбивши печенігів, Святослав знову подався до Болгарії. Він пояснював своє прагнення до неї так: »там середина моєї землі, бо там сходяться всякі блага: паволоки, золото, вино та різні овочі від греків; срібло і коні — від чехів і угрів; хутра, мед, віск та невільники від Руси«. Новий цісар Іоанн Цімісхій зрозумів небезпеку для Візантії від сусідства з могутньою державою Святослава й почав війну проти нього. Спочатку Святослав дійшов до самого Адріянополя й спустошив Македонію, але греки виставили більші сили і кінець-кінцем примусили його, після тяжких втрат людьми, покинути Болгарію. По дорозі до Києва на Святослава напали намовлені греками печеніги, військо Святослава було розбите, а він забитий.

Ярополк (972 — 80). Святослав за життя поділив державу між синами: Ярополк дістав Київщину, Олег — Деревлянську землю, Володимир — Новгород. Ярополк був християнин. Він мав близькі стосунки з Заходом.

В 973 р. посли Ярополка були на соймі в Кведлінбурзі, а 979 р. до Києва приїздили посли від папи. Ярополк прагнув об’єднати всю державу під своєю владою: він почав боротьбу з Олегом, переміг його і приєднав Деревлянську землю до Києва. Після того він підкорив Новгород, але Володимир із найнятими варягами пішов на Київ; під Роднею Ярополк зазнав поразки і був убитий. Володимир став єдиновладним князем.

Організація держави. Період укр. історії, що закінчився смертю Ярополка, творить певну цілість. Швидким темпом провадиться об’єднання укр., а за ними і неукр. племен Сх. Европи в велику державу під владою варязьких князів із столицею в Києві. Цій державі засвоюється назва »Русь«. ¹)

¹) Про походження назви див. стор. 13.

Увесь цей конґльомерат різних племен спочатку об’єднувала тільки влада князя. В будуванні держави князі спиралися на дружину, переважно варязьку. З цієї дружини призначали вони своїх намісників, але Святослав уже призначав своїх синів. Відтоді встановлюється принцип, що князем повинен бути член »Рюрикова дому»: на цій підставі, за літописом, Олег забиває Аскольда, як самочинного князя. Проте, можливо, що в деяких місцях з’являються варязькі князі, не зв’язані з цим родом. Чисельно варязький елемент був чималий. Імена дружинників Олега, що підписали договори з греками, виключно норманські. Археологічні знахідки дають чималу кількість варязьких поховань у Києві, Чернігові, Любечі, Новгороді тощо.

Але варязькі князі застали на Україні вже готовий держ. племінний лад, і незабаром варязькі елементи почали асимілюватися з місцевими, як то було у Франції, Англії, Сіцілії тощо. До варязької дружини стали входити місцеві люди, і в списках дружинників Ігоря та почту Ольги є слов’янські імена (Володислав, Предислав та ін.). При дворі Ольги згадуються Малуша, що стала однією з жінок Святослава і матір’ю Володимира, її батько Малк Любчанин. Імена Святослава, Ярополка, Володимира свідчать про перемогу слов’янської стихії в княжій родині. Збереглося віче як орган місцевої людности. Поволі вищі дружинники зливалися з »луччими людьми« місцевого походження, і вікінґи, які наводили жах на Зах. Европу своїми грабунками, позначили своє князювання на Україні укладанням корисних торговельних договорів та дипломатичними стосунками з різними країнами. Вже в X ст. в Зах. Европі Україну-Русь знали як культурну країну.

РОЗКВІТ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Володимир I Великий (980 — 1015). Об’єднавши під своєю владою землі, де княжили його брати, Володимир став підкоряти сусідні племена. Він завоював Полоцьк, убив князя полоцького Рогволода, а доньку його Рогніду взяв за жінку. 981 р. Володимир зайняв Перемишль, Червень та ін. »червенські городи« на заході. Зах. Укр. Землі приваблювали його тим, що там були багаті джерела соли, а крім того, проходив шлях на Німеччину та Угорщину. Недалеко від Бугу він заснував місто, яке назвав своїм іменем — Володимир. Він приборкав в’ятичів і підкорив радимичів. Так були об’єднані навколо Києва всі сх.-слов. племена. 983 р. Володимир воював з литовським племенем ятвягів (між Бугом та Німаном); 985 р. ходив на волзьких болгар. Найтяжчою була боротьба зі Степом. /415/ Печеніги міцніли, й з ними була, за висловом літопису, »рать велика безперестану«. Вони нападали на міста й села, доходили до самого Києва. Володимир для охорони своїх земель побудував по р. Стугні, Трубежі, Сулі укріплені городи, сполучені земляними валами з високими палісадами на них. Народ назвав їх »змієвими валами«.

Держава Володимира простягалася від Фінської затоки до Озівського моря, від устя Ками до Карпат. Такої великої держави не було в Европі тих часів, правити з Києва величезною державою було важко. Володимир призначав своїми намісниками синів, яких від різних дружин мав 12: Із’яслава, сина Рогніди, він призначив до Полоцька, Святополка — до Турова, Вишеслава, а після його смерти Ярослава — до Новгорода, Судислава до Пскова, Станислава — до Смоленська, Святослава — до Деревлянської землі, Всеволода — до Володимира Волинського, Мстислава — до Тмуторокані, Бориса — до Ростова, гліба — до Мурома.

У війнах Володимир користався варязькою дружиною, але не допускав варягів до проводу. Серед його воєвод були місцеві люди (Добриня). На свою раду він закликав не лише варязьких дружинників, а й »старців градських«, визначних місцевих людей.

Об’єднуючи всі племена в одну державу, Володимир, перший з князів, прагнув встановити єдину держ. релігію. Він поновив культ поганських богів, поставив у Києві »капище« і велику статую Перуна, вимагав від усіх поклоніння Перунові та людських жертв йому. Але скоро він зрозумів, що поганство не може бути держ. релігією на терені його великої держави.

Хрищення Руси. Найважливішою справою Володимира було хрищення Руси і введення християнства як єдиної держ. релігії. На нього впливала христ. проповідь, яка давно вже дійшла до України. В 860 — 62 pp. Кирило й Методій проповідували християнство серед хозар та в Кримі, 862 р. — в Болгарії, 863 р. — в Великоморавській державі, 864 р. христилася Болгарія, за Вацлава (928 — 35) — Чехія, за Мєшка I (962 — 92) — Польща. Лише Київська держава залишалася поганською. Володимир надав хрищенню її політ. характеру, зв’язавши його з переможною війною з Візантією, завоюванням її колонії — Корсуня та шлюбом із візантійською царівною Ганною. Коли саме й де охристився Володимир, невідомо. Р. 989 урочисто охрищено населення Києва, а за ним України та ін. частин держави Володимира.

Невідомо точно, з якою церквою (візантійською чи болгарського в Охріді) була пов’язана церква України, але християнство було сх. обряду. Проте, це не вплинуло на відносини України з Римом: в 989, 991, 1000, 1008 pp. відомі приїзди послів від папи до Києва, а в 994 та 1001 pp. їздили посольства від Володимира до Риму. /416/ Населення України легко зрікалося поганства й приймало християнство. Але на півночі, в Новгороді, на Поволжі, доходило до збройних повстань на захист старої віри. Можливо, що причиною успіху христ. проповіді на Україні було те, що воно вже ширилося там до Володимира. Хрищення мало велике значення для України.

Християнство сприяло об’єднанню держави й піднесенню авторитету князя: церква вчила про божественне походження княжої влади. Між князем і церквою встановився тісний союз: князь став патроном церкви, дбав про її потреби, будував та прикрашав церкви. Володимир збудував у Києві пишний храм Різдва Богородиці й приділив на утримання його десяту частину прибутків із своїх земель (звідси назва Десятинна церква). Її будували грецькі майстрі. При церкві Володимир заснував школу для синів бояр та вищих дружинників. Християнство відбилося на всьому побуті: воно внесло пом’якшення в ставлення до рабів, в родинні відносини, припинило полігамію (многоженство) й піднесло значення жінки в родині. Літопис яскраво малює зміну в характері Володимира після охрищення, його піклування про бідних, благодійність. Духівництво посіло поважне місце в державі. (див. розділ Церква).

Охрищення Руси мало великий вплив на її міжнародне становище. Київська держава входить як рівноправна в коло евр. країн. Шлюб Володимира з Ганною зв’язав його не лише з візантійським цісарським домом, але й з німецьким, бо тітка Ганни були жінкою нім. цісаря Оттона II. З Візантії прийшла на Україну цісарська пишнота: на монетах, які стали карбувати на Україні, Володимира зображено на престолі в цісарській діядемі. На цих монетах вперше вміщено тризуб, який набуває значення держ. герба (див. мал. 313). Одружуючи своїх дітей, Володимир нав’язав родинні зв’язки з могутніми володарями Европи. Святополк був одружений з дочкою поль. короля Болеслава Хороброго, Ярослав — з дочкою шведського короля, дочки — Премислава — з угорським королем Володиславом Лисим, друга — з нім. маркграфом Нордмаркським.

Київ, столиця Володимира, був добре відомий в Зах. Европі. Скандінавські саґи оповідали про тамтешні події. Єпископ Бруно-Боніфацій, родич цісаря Оттона III, що відвідував Київ по дорозі до печенігів, 1008 р. описував у листі до цісаря Генріха II двір Володимира, називаючи Київ одним із найбільших міст Бвропи. Трохи пізніше Тітмар Мерзебурзький, зі слів нім. вояка, що був у Києві 1018 p., писав, що там є понад 400 церков, 8 ринків, а народу незліченна сила — франків, данців, греків, німців, вірмен.

Останні роки життя Володимира позначилися розрухами: син Святополк Турівський повстав проти батька, а за ним — Ярослав Новгородський. Володимир почав готуватися до боротьби з Ярославом, але нагло помер.

Святополк I (1015 — 19) після смерти Володимира зробив спробу знову об’єднати під своєю владою всю його державу. Троє з братів (Святослав, кн. деревлянський, Борис, кн. ростовський і Гліб, кн. муромський) були підступно забиті, і Святополк хвалився винищити всіх братів (за це літопис називає Святополка »окаянним«).

Ярослав із найманими варя гами вибив Святополка з Києва, і той удався по допомогу до тестя — Болеслава Хороброго. Ярослав просив допомоги в цісаря Генріха II, що вів боротьбу з Болеславом. Але спроба втягти Німеччину в укр. справи не вдалася; Генріх II помирився з Болеславом і навіть дав йому нім. та угорське військо для допомоги /417/ Святополкові, який знову оволодів Києвом (1018). Болеслав дістав від нього червенські міста, велику здобич та багато полонених. Остаточно вийшов переможцем Ярослав, що прийшов знову з варягами й розбив на р. Альті Святополка, який утік на Захід і десь у дорозі загинув.

Ярослав I Мудрий (1019 — 54) також вживав заходів до об’єднання всіх земель Київської держави. З братів залишилося двоє: Судислав у Пскові і Мстислав у Тмуторокані. Мстислав вів успішні війни з косогами та ясами, поширивши свої володіння до Кавказьких гір. Тепер він заявив свої права на частку в цілій державі, й після бою під Лиственом (на Чернігівщині) 1024 р. брати поділили державу: Мстислав узяв землі на схід від Дніпра до Кавказу; Ярослав — на захід від Дніпра. Своєю столицею Мстислав зробив Чернігів, прикрасивши його розкішними будівлями (собор Спаса). Брати жили мирно: Ярослав допомагав Мстиславові в війнах з косогами, Мстислав — Ярославові в походах на Польщу. Мстислав помер у 1034 p., і відтоді Ярослав став єдиним володарем держави (крім Полоцької землі, де правив син Із’яслава Брячислав). Судислава Ярослав ув’язнив і забрав Псков. В 1030 — 31 р. Ярослав повернув собі червенські міста, здобувши від Польщі смугу землі на заході, де збудував місто Ярослав над р. Сяном. На півночі 1030 р. Ярослав завоював землі чуді і заснував місто Юріїв (пізніш Дорпат, Дерпт чи Тарту). Його син Володимир підкорив фінські племена ямь і чудь заволоцьку.

Важчою була боротьба на півдні з печенігами. Ярослав будував у степах нові укріплення. Лінія фортець тяглася від р. Росі до Трубежа (Корсунь, Канів, Переяслав). Друга лінія йшла над Сулою і сполучала Лубні, Лукомль, Воїнь. Ці лінії фортець нагадували римську »лімес«, збудовану проти варварів. Можливо, зразком для Ярослава були візантійські споруди. В 1036 р. Ярослав остаточно розбив печенігів під Києвом, і вони подалися за Дунай. На місці перемоги Ярослав збудував величний храм св. Софії, Премудрости Божої, оздоблений чудовими мозаїками та фресками (див. мал. 317).

Місце печенігів зайняли в степах торки, кочовий народ теж тюркського походження. Вони були не так небезпечні, як печеніги, бо скорше міняли кочовий побут на осілий. Але степи, а разом із ними берег Чорного моря були надовго втрачені для України.

Неясно, які причини викликали похід під проводом сина Ярослава Володимира на Візантію 1043 р. Він не був щасливий: багато вояків греки взяли в полон і осліпили разом із воєводою Вишатою.

Ярослав багато уваги приділяв внутрішньому порядкові в державі. Він /418/ значно поширив столицю Київ, оточив його муром із трьома брамами. Одна з них, де була церква з золотою банею, стала відома як Золота Брама (див. мал. 318). В місті були величні церкви, розкішні палаци князів та бояр. Зростали також інші міста: Чернігів, Переяслав, Володимир Волинський, Турів тощо.

Ярослав дбав про ширення освіти: він заснував школи, при св. Софії переписували книги, там була й книгозбірня. За Ярослава засновуються перші манастирі (св. Юрія, св. Ірини), зокрема Києво-Печерський; вони стають осередками культури. В манастирях писали літописи, навчали іконописання, співу. Іларіон, перший київський митр.-українець, у »Слові о законі і благодаті« (бл. 1051) називав киян, звичайно вищої верстви, »людьми до преизлиху наситившимися премудрости книжной«, а про Україну казав, що вона відома в усіх кінцях світу. Важливим державним актом Ярослава було списання законів у збірник під назвою »Руська Правда« (див. відділ Право).

За Ярослава Київська держава остаточно оформлюється як слов’янська; варязький вплив обмежується варязькою дружиною. Серед видатних держ. діячів виступають здебільшого місцеві люди: Костянтин, син Добрині, Вишата, Іван Творимирич та ін.

Ярослав зміцнив зв’язки з Зах. Европою. Кілька разів він діяв у союзі з цісарями Генріхом II, Конрадом II, Генріхом III. Разом з останнім він втрутився в справи Польщі під час усобиць після смерти Болеслава Хороброго і згодом сприяв відновленню її, посадивши на престол Казимира Відновителя, з яким одружив свою сестру Марію-Добронігу. Він зв’язав свою родину шлюбами з багатьма володарями Европи. Сини його були одружені: Із’яслав з поль. кн., Всеволод — з візантійською цісарівною, Святослав — з унукою цісаря Генріха II, дочки з королями: Анастасія — з угорським Андрієм, Єлисавета — з норвезьким Гаральдом, Ганна — з французьким Генріхом І. При дворі Ярослава знаходили притулок королі — норвезький Олаф Святий, англ. Едмунд Залізний Бік.

Чужинці високо ставили культуру Київської Руси: Адам Бременський (XI ст.) вважав Київ суперником Царгорода. Ґотьє де Савейр, єпископ Мо, що приїздив просити руку Ганни для Генріха I, писав, що Україна »більш об’єднана, щасливіша, могутніша, значніша й культурніша за Францію«.

Ярослав хотів зберегти цілість Київської держави, не порушуючи інтересів синів, бо панувала думка, що держава належить цілому родові володаря. Він поділив її між п’ятьма синами (двоє старших уже померли): Із’яслав дістав Київ, Деревлянську землю з Туровом та Новгород із Псковом; Святослав — Чернігів, Муром і Тмуторокань; Всеволод — Переяслав, Суздаль і Ростов; Ігор — Володимир Волинський; В’ячеслав — Смоленськ. Усі сини дістали землі не в одному місці, а в центрі й на периферії, і старші більше за молодших. /419/ . Всі князі повинні були поважати старшого брата, як батька, і вкупі правити Руською землею. На випадок смерти старшого брата престолонаслідником був не син його, а брат, і всі князі відповідно пересувалися на вище князівство. Якщо батько помирав, не досягши князівства, його сини позбавлялися прав на землю (їх називали »ізгоями«). В час смерти Ярослава був уже князь-ізгой Ростислав, син померлого Володимира Ярославича. Ця складна система сеньйорату не відповідала укр. звичаям.

Із’яслав I (1054 — 78) намагався об’єднати більше земель. Він заволодів Володимиром (на Волині) після смерти брата Ігоря (1060) та Полоцьком, який відібрав у Всеслава, внука Із’яслава Володимировича, а його ув’язнив (1067); усі землі по правій стороні Дніпра були в його руках. Перші роки тріюмвірат братів — Із’яслава, Святослава та Всеволода правив дружньо; князі спільно доповнили »Руську Правду«, боролися з новими тюркськими кочовиками — торками, а згодом половцями, які зайняли степи від Дону до Дунаю. Поразка, якої завдали князям половці 1068 p., викликала повстання киян проти Із’яслава. Кияни вимагали в нього зброї для боротьби з половцями, а коли Із’яслав відмовив, оголосили своїм кн. ув’язненого Всеслава. Із’яслав утік до Польщі й за допомогою короля Болеслава Сміливого повернув собі Київ. Жорстока помста Із’яслава над киянами викликала нові заворушення. Із’яслав посварився з братами й 1073 р. змушений був удруге кидати Київ.

Святослав II (1073 — 76). Великим кн. став Святослав. Це був меценат, який любив освіту. Пам’яткою по ньому залишився писаний для нього розкішно ілюстрований »Ізборник« (див. мал. 321).

Не діставши цього разу допомоги в Болеслава Сміливого, Із’яслав удався до цісаря Генріха IV й передав йому цінні дарунки. Але Святослав надіслав цісареві ще коштовніші дарунки, аби він не допомагав Із’яславові. Нім. хроніст Лямберт записав, що Німеччина ніколи ще не бачила стільки дорогоцінностей. Не діставши допомоги від цісаря, Із’яслав звернувся до його противника, папи Григорія VII, але не дістав і там реальної допомоги. Лише після смерти Святослава (1076) він помирився з братом Всеволодом і втретє сів на київський престол. Незабаром він загинув у війні проти Святославичів. Пам’яткою князювання Із’яслава залишився розкішно оздоблений мозаїками собор св. Дмитра у Києві (згодом Золотоверхо-Михайлівський).

Всеволод I (1078 — 93) зайняв великокняжий стіл за порядком Ярослава. Він володів великою частиною держави, захопивши Чернігівщину у Святославичів. Йому допомагав син, Володимир Мономах, що відзначився в боротьбі з половцями, які посилили наступ на Україну. Всеволод, одружений з візантійською царівною, не розривав зв’язків і з Заходом. За його князювання приходили посли від папи; дочка Всеволода Євпраксія була жінкою цісаря Генріха IV; син Володимир був одружений із дочкою англ. короля Ґідою. Сам Всеволод був дуже освічений, любив книги, знав п’ять мов.

Святополк II (1093 — 1113), син Із’яслава I, зайняв престол великого кн. як законний спадкоємець. Все правління його наповнене боротьбою з половцями та князями-ізгоями. Героєм боротьби з половцями був Володимир Мономах: під його проводом спільні сили князів здобули блискучі перемоги в 1105 та 1111 pp., але не могли остаточно ліквідувати небезпеку. Справу ускладнювали самі князі (Святославичі), які закликали половців.

З ініціятиви Володимира Мономаха князі з’їхалися 1097 р. на Любче озеро (коло Києва) і там вирішили, що сини мають право на землю батька. Принцип сеньйорату зазнав поразки, й Київська держава мала розпастися на окремі /420/ князівства. Проте, всі князі мусіли слухатись великого кн. Святополк II дістав Київщину та Турово-Пинщину, Володимир Мономах — Переяславщину, Смоленськ, Ростов і Новгород; Давид Ігоревич — частину Волині; князі-ізгої Ростиславичі Володар і Василько — Галичину та частину Волині; Святославичі Давид та Олег — Чернігівщину. Так розв’язана була справа князів-ізгоїв. Але незабаром Давид Волинський, з відома Святополка, захопив і осліпив Василька Ростиславича Теребовельського. Почалася нова війна між князями, в наслідок якої Давид втратив Волинь, яку забрав Святополк. Авторитет великого кн. занепадав. З’явилася нова форма влади — княжі з’їзди, на яких князі вирішували важливіші питання. Сам Святополк II був непопулярний, головне, в нар. масах. Після його смерти в Києві почалися розрухи; »чернь« пограбувала двори бояр і багатих людей. Щоб заспокоїти населення, бояри переконали Володимира Мономаха сісти на великокняжий престол, всупереч праву.

Володимир II Мономах (1113 — 25) головну увагу приділяв боротьбі з половцями, яких відкинув до Кавказу. Знов укр. колонізація трохи посунулася на південь. Володимир прагнув поширити кордон держави на Дунай, але не мав у цьому успіху.

Володимир Мономах за допомогою синів володів більшою частиною Київської держави. Він оволодів також Мєнським князівством (на Білій Русі) та Володимиром (на Волині). На захист володимирського кн. Ярослава Святополковича виступила коаліція в складі Угорщини, Польщі й Чехії, і тільки смерть Ярослава (1123) припинила боротьбу. Володимир тримав князів у покорі: за його наказом вони виступали в походи, виконували його волю. Авторитет його стояв високо, завдяки мудрості й справедливості. Він додав нові закони до »Руської Правди« на користь бідніших верств. Володимир написав »Поучення« дітям, в якому дав поради, як правити державою: самим входити у всі справи, стежити за правим судом, не покладатися на урядовців. В »Поученні« Мономаха виявляється образ ідеального кн. тієї доби.

Володимир Мономах підтримував жваві стосунки з Зах. Европою. Завдяки його шлюбові з Ґідою, на Україні збільшився рух англійців, які служили в його війську. За Володимира Мономаха прийшли ченці-шотляндці з Регенсбурґу просити допомоги на будування храму: їм дали багато дорогоцінних хутер, на кошти від продажу яких вони збудували в Реґенсбурзі церкву св. Якова (Jakobskirche)

Мстислав І Великий (1125 — 32), син Володимира Мономаха, дістав Київ, Новгород, Смоленськ і захопив Білу Русь, заславши полоцьких князів до Візантії. Його авторитет визнавали брати, що княжили в Турові (В’ячеслав), Володимирі Волинському (Андрій), Ростові та Суздалі (Юрій). Він розгромив половців і загнав їх за Волгу. Мстислав підтримував зв’язки з Зах. Европою: одружений з шведською королівною, він видав дочок за візантійського царевича, королів Норвегії, Данії, Угорщини. Дочка Мстислава Євфросинія, жінка Ґейзи II Угорського, мала вплив на угорську політику, сприятливу для України, а слов. мова стала панівною при угорському дворі.

Розпад Київської держави. По смерті Мстислава І Київська держава фактично розпалася на кілька окремих князівств. Ще з кінця X ст. відокремилося Полоцьке князівство. В XI в Новгороді утворилася купецька республіка з обмеженою владою князя, якого віче обирало й »показувало йому путь« (себто виганяло його). Новгород вів торгівлю з Ганзою, союзом півн.-нім. міст (Любек, Бремен, Данціґ — Гданськ). До Новгорода тяжів і Псков. В XII ст. відокремилися Чернігівщина, Переяславщина, Турово-Пинське князівство, Галичина, Волинь. Кожна з цих земель набрала своїх окремих політ. прикмет.

Політичний та соціяльний устрій Київської держави X — XII ст. На початку існування держави влада великого кн. була самодержавна. Вона спиралася на військову силу — дружину, а після хрищення її ідеологічно підтримувала церква. Право на владу мала тільки родина Рюриковичів. З другого боку, князя підтримувала пошана народу. Кн. мав усю повноту влади як командувач війська, правитель, суддя. Він радився з боярською радою, що складалася спочатку з старших дружинників, а згодом до неї стали вступати вищі представники місцевого населення та духівництва. Склад ради, її компетенція й порядок нарад залежали від волі кн., але народна опінія вважала за бажане ці /421/ наради. Рада не розвинулася в сталу держ. установу.

Третім органом влади було віче. За перших варязьких кн. віча були занепали, але згодом вони віджили. Віча були різного характеру; іноді вони мали характер рев.: таким було, приміром, віче 1068 p., яке замість Із’яслава поставило Всеслава. Здебільшого віче скликав князь або митрополит, але нерідко воно збиралося саме. У Києві віче відбувалося на Подолі, а іноді на княжім дворі, на Горі. Воно вирішувало різні справи, головне про воєнні походи, для яких потрібне було нар. ополчення. Зокрема набуло значення київське віче в XII ст. під час боротьби князів за Київ. На Україні воно не стало постійною установою, як то було в Новгороді. В Ростові, Суздалі, Рязані тощо віче не грало жадної ролі.

З часом дружина князя змінила свій характер: з варязької вона перетворилася на слов. (українську); з другого боку, колись, за перших кн., екстериторіяльна, вона згодом усе більше зв’язувалася з місцевим життям і населенням, і вищі дружинники зливалися з »луччими« місцевими людьми під спільною назвою бояр. За таких умов для дружини ставало незручно переходити з князівства до князівства.

Князь правив та судив (тоді ці функції об’єднувалися) за допомогою призначених ним намісників, посадників, воєвод. Серед них здебільшого були й сини князя. Спочатку, поруч із княжими урядовцями, стояли »тисяцькі«, »сотські«, що їх обирало віче. Згодом ці уряди злилися. Диференціяція урядовців була дуже велика: крім вищих ранґів, було багато нижчих — тіуни, гридні, отроки, дітські, городники, митники та ін.

Вища верства населення — »боярство«, »луччі люди« — не перетворилася в Київській державі в певний стан. До боярства могли переходити й поповичі, і навіть смерди. Життя і честь бояр охоронялися законом: за злочин проти них належала вища кара, ніж проти звичайної людини.

Міське населення поділялося на заможніших, »вящих«, людей, які провадили чималі торговельні операції й екон. майже не відрізнялися від бояр, себто земельної аристократії; пізніше з’являються терміни »гості«, »купці« і »чернь« (дрібні крамарі, ремісники тощо).

У великих укр. містах завжди було багато чужинців, які подекуди мали свої квартали. В Києві були »лядська« брама, »жидівська« (»жидове«), ціла місцевість »Козари«; було багато вірмен, греків, німців, чехів, італійців, шотляндців тощо. Одні приїздили в торговельних справах, інші — в почті княгинь-чужинок і т. п. У великих містах були католицькі церкви.

Нижчу верству вільних людей творили »смерди«, вільні селяни. Вони жили на власній землі або на землі князя, платили податки, постачали коней для дружини, виконували натуральні повинності, як от будували мости, укріплення, а головне, самі брали участь як »вої« в земському ополченні.

Окрему групу складали напіввільні люди — »закупи«: то були люди, які тимчасово, чи відробляючи борги, чи з /422/ інших причин, позбавлялися своєї волі, не втрачаючи, проте, громадських прав.

Найнижчу групу становили раби-челядь, або холопи. Походження рабства було таке ж, як і в ін. країнах того часу. Здебільшого то були військовополонені й народжені від рабів. Вони не мали жадних прав і розглядалися як повна власність господаря. Церква значно впливала на стан рабів, і під її впливом власники робили часто в заповітах розпорядження про звільнення рабів.

ОКРЕМІ ЗЕМЛІ

Київщина переживала дуже бурхливі події. По смерті Мстислава 1132 р. та його брата й наступника Ярополка (1139) загострилася боротьба за київський стіл між Ольговичами чернігівськими та Мономаховичами. Серед Мономаховичів намітилися дві ворожі лінії: нащадків Мстислава, улюблених киянами, і його брата Юрія Довгорукого. Київ переходив з рук у руки. На деякий час він опинився в руках чернігівського кн. Всеволода II Ольговича (1139 — 46), а після його смерти великим кн. став його брат Ігор. У Києві вибухло повстання проти Ольговичів. На Подолі зібралося віче, прийшло на княжий двір; Ігоря скинули, а згодом забили.

Великим кн. став Із’яслав II Мстиславич (1146 — 54), який поновив кращі традиції Київської держави: він прагнув піднести авторитет київського кн. Зокрема він хотів звільнити церкву від зверхности візантійського патріярха, і на його бажання обрали митрополитом українця, видатного вченого Клима Смолятича. Із’яславові довелося боронити Київ од зазіхань з боку дядька — Юрія Довгорукого, кн. ростово-суздальського. Ця боротьба була першим зударом між Україною і майбутньою Москвою. В ній взяли участь половці, Польща, Чехія й Угорщина. Переможцем вийшов Із’яслав, який умер київським кн. Літописець писав, що плакала по ньому »вся Руська земля,... як по царю й володарю своїм«.

З його смертю поновилася боротьба князів за Київ: за 100 років (1146 — 1246) у Києві змінилося 47 князювань, з яких 35 тривало менше як рік. Великокняжий титул перетворювався на фікцію, без реальної влади та сили.

Юрій I Довгорукий (1154 — 57), який оволодів Києвом по смерті Із’яслава II, викликав проти себе ненависть населення. Син його Андрій Боголюбський втік з Вишгорода, який дав йому батько, до Володимира на Клязьмі, на Суздальщині: він не любив України з її вільнолюбним населенням, вічами. Йому більше подобалося бути абсолютним кн. на півночі, де не було віча. Року 1169 він із суздальським військом та деякими укр. князями пішов на Київ і взяв його. Місто було зруйноване, багато населення загинуло, церкви були пограбовані. Андрій не залишився в Києві, а призначив до нього свого намісника. Такої зневаги та руйнації Київ ще не бачив.

Андрій Боголюбський (1166 — 75) намагався правити Києвом з Володимира; в 1173 р. він пішов знов на Україну, але був розбитий. Року 1175 його вбили власні слуги. Його брат Всеволод уже не наважувався на відкриту боротьбу з Києвом, але розсварював укр. князів інтриґами. Володимиро-суздальські князі з роду Юрія Довгорукого сприяли ростові Володимиро-Суздальського князівства, об’єднували сусідні землі, а головне, створили міцну самодержавну княжу владу. Так на північ від України створився ворожий до неї міцний політ. осередок, і замість одного споконвічного ворога (кочовики, зокрема половці) постало два.

Мстиславичі не могли перешкодити Святославу III Всеволодовичу (1175 — 94) чернігівському посісти київський престол. Він знову підніс авторитет великого кн., головним чином своїми походами на половців, які після 40-річної перерви, стали нападати на Україну: причиною цього були самі князі, переважно чернігівські, які закликали їх на допомогу в міжусобній боротьбі.

Київ ще приваблював князів своїм багатством. Він охороняв шлях »з варяг в греки«. В залежності від Києва тоді було Олеш’є на дол. Дніпрі: тут були склади грецьких та сх. товарів. Київ вів велику торгівлю з Заходом. В кінці XII ст. в Реґенсбурзі було багато купців, які торгували з Києвом; вони об’єднані були в корпорацію »рузаріїв«. Але ситуація змінилася: в X ст. укр. купці їздили до Баварії, в XII — навпаки. В 1191 р. маркграф штірійський Оттокар VI ствердив привілеї м. Енсу, які дав його батько Оттокар V; там згадувалися купці з Руси, що возять товари з Києва та до Києва. Угорський король Емерік у кінці XII ст. дав привілей Острогольмському манастиреві про розмір мита з довізних товарів: на першому місці стоять купці з Руси. Київ зберігав своє значення не тільки як багате місто: він залишався осередком церкви, де перебував митрополит, він був славетним культурним центром, в якому квітнуло мистецтво. В XII ст. він прикрашався новими пишними храмами, як Успенський на Подолі (1132), Кирилівський (з його славнозвісними фресками), збудований Всеволодом-Кирилом Ольговичем 1140 p., та ін. Для спорудження їх не досить було коштів: треба було мати добрих майстрів-архітектів (відоме ім’я Петра Мілоніга в кінці XII ст.). Були малярі, мозаїчисти. Високо стояло ювелірне мистецтво, і вироби його конкурували з візантійськими. В Києві були видатні письменники. Серед творів їх відомі літописи, життя святих (приміром, »Патерик Печерський« XIII ст.) та ін. Автори, здебільшого ченці київських манастирів, були знайомі з античною літературою, /423/ клясичними та сучасними чужими мовами (див. Література).

Чернігівщина відокремилася за Святославичів у кінці XI ст. Її величезна територія, яка за Мстислава Володимировича тяглася до Кавказьких гір, була вже значно обмежена: півд. кордон ішов від гирла Десни просто на схід до Дінця. В той час, як південь Чернігівщини дуже терпів від нападів половців, до півн. частини переходили від половецьких нападів мешканці Переяславщини. Чернігівські князі брали активну участь у боротьбі з половцями: 1183 р. під проводом Святослава III, 1185 р. під проводом Ігоря Новгород-Сіверського (невдалий похід, що став темою »Слова о полку Ігореві«).

Рід Святославичів був дуже великий; Чернігівщина поділилася між членами його на окремі князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське, Путивльське, Курське, Рильське тощо, які дробилися на ще менші. Князі додержувалися сеньйорату й переходили з князівства до князівства, що викликало постійні усобиці, в яких витрачалися сили та майно населення; князі закликали на допомогу половців, що руйнували країну. Чернігівські князі, серед яких було багато талановитих, амбітних, не задовольнялися Чернігівщиною: вони вели постійну боротьбу за Київ, витрачаючи на це багато сил. Намагалися вони захопити й Переяславщину та Галичину, але невдало. Проте їм пощастило поширити владу на північ і підкорити частину землі в’ятичів (Мценськ, Новосиль, Брянськ, Трубчевськ тощо).

Чернігівщина відзначалася високою культурою. Пам’ятки мистецтва Чернігова (церкви Спаса 1034 p., Борисоглібська — 1120 p., Єлецька — XII ст.) суперничали з київськими. Чернігів славився ювелірними виробами. З Чернігівщини походив ігумен Данило, автор »Хожденія до Св. Землі«. Твір пронизаний свідомістю єдности Руської землі, не зважаючи на її фактичне розбиття на окремі князівства.

Переяславщина відділилася також в XI ст. Їй припала найтяжча боротьба з печенігами та половцями, міста й села її руйнувалися, населення винищувалося. Частина кочовиків осідала як мирне населення тут і на Київщині; зокрема багато було поселень торкських і »чорних клобуків«. Чимало слов’янських поселень у степу були відрізані половецькими кочовищами від основної маси (Шарукань, Сугров та ін.). Переяславці боронили свою незалежність і від сусідніх князів — київських, чернігівських, і тому з більшою охотою приймали суздальських. З приводу смерти популярного переяславського князя Володимира Глібовича 1187 р. літописець вжив вираз: »о нем же Украина много постона«.

Не зважаючи на постійну боротьбу з половцями, Переяслав, зокрема часів Всеволода та Володимира Мономаха, був прикрашений гарними храмами: Спаса, св. Апостолів, св. Андрія ; були й великі будівлі світського характеру. Переяслав був визначним церковним осередком; там писався літопис

Тмутороканська земля, об’єднана Мстиславом Володимировичем з Чернігівщиною, після його смерти (1034 р.) опинилася під владою київського кн. Якийсь час Тмуторокань стала притулком для князів-ізгоїв. Там княжив у 1064 — 67 pp. Ростислав Володимирович; 1067 р. його отруїли греки. В 1077 р. в Тмуторокані став княжити Олег Святославич, »Гореславич«, як називали його літописи за те, що він наводив половців на Україну. З XII ст. Тмуторокань, відрізана половцями, виходить із кола укр. князівств.

Турово-Пинська земля, бідна природою в лісах та болотах Полісся, але важлива своїм положенням на торговельному шляху на Захід, майже не знала небезпеки від половців. Довгий час вона була зв’язана з Києвом і лише в середині XII ст. відокремилася під владою Юрія Ярославича (внука Святополка II). Але вже за його синів почала дробитися між ними і з кінця XII ст. була під загрозою з боку міцніших сусідів: Галицько-Волинського князівства та Литви.

Волинь, велика, багата земля в басейні Буга та Горині, мало потерпіла від кочовиків. Вона довгий час переходила з одного княжого роду до другого, поки не опинилася твердо в руках Мономаховичів. В 1154 р. її поділено на два князівства: Мстислав Із’яславович дістав Володимирське, брат його Ярослав — Луцьке.

Роман Мстиславич об’єднав усю Волинь у своїх руках; він приєднав Підляшшя, а після впертої боротьби, в 1199 p., об’єднав Волинь із Галичиною. Він вів довгу боротьбу з литовцями й приєднав частину землі ятвягів. На півдні він відбив напади половців. Одружений з дочкою київського кн. Рюрика Ростиславича, Роман дістав від нього кілька міст на межі Волині та Київщини. Згодом добрі відносини з Рюриком попсувалися. Роман пішов на Київ, узяв його й посадив там князем свого родича Інгвара Ярославича. Київ не приваблював Романа: він прагнув утворити новий держ. осередок з Волині. Р. 1203 Рюрик із половцями знову взяв Київ і жорстоко його зруйнував. Тоді Роман удруге вибив його з Києва й посадив князем його сина Ростислава. Так Роман об’єднав майже всю Україну від Карпат до Дніпра, створивши міцний держ. центр на Зах. Укр. Землях. У своїй внутр. політиці Роман спирався переважно на середні верстви, головним чином в Галичині. В зовн. політиці Роман поновив дипломатичні /424/ стосунки з ін. країнами: був у союзі з Візантією, Угорщиною та Гогенштавфенами. Він підтримував короля швабського Филипа проти Оттона IV (з Ґвельфів). Виступивши проти Лешка поль., союзника Оттона IV, Роман поліг у бою під Завихостом 1205 р. Зв’язок Романа з Гогенштавфенами примусив його відмовитися від переговорів із папою, противником Гогенштавфенів. В особі Романа Україна мала видатного князя, енерґійного, талановитого, якого літописець називає »самодержцем всієї Руси«.

Галичина відокремилася з другої пол. XI ст., за правління князів Ростиславичів — Рюрика Перемиського, Володаря Звенигородського та Василька Теребовельського. Вони міцно тримали свої землі, колонізували Пониззя, просуваючи на південь укр. оселі (Верлад), оселяли там замирених торків, які допомагали їм оборонятися від половців. Уже тоді почалася вперта боротьба з Польщею та Угорщиною.

Син Володаря Володимирко (1124 — 53) об’єднав 1141 р. всі галицькі землі в одне князівство. Найбільше клопоту мав він із своїм небожем Іваном Ростиславичем Звенигородським, який почав підбурювати бояр проти Володимирка. Володимирко вигнав Івана з Звенигорода, приєднав його князівство до своїх земель і жорстоко покарав бояр. Іван перейшов до Берладу і звідти, за допомогою половців, кілька разів нападав на Володимирка. Володимирко вів напружену боротьбу з Польщею, Угорщиною, Києвом і виходив переможцем не так у бою, як шляхом дипломатичних переговорів або підкупу. Володимирко переніс свою столицю до Галича, який дав назву всій землі. Він лежав на схрещенні торговельних шляхів (з Балтійського моря — до Чорного, Дністром, та з Києва на Краків, Прагу, Реґенсбурґ).

Ярослав Осмомисл (1153 — 87), син Володимирка, підніс державу до великої могутности. Він вдало боровся з половцями, поширивши межі до гирла Дунаю та р. Куяльнику (б. теперішньої Одеси): ці терени були потрібні для поширення торгівлі з Візантією. Галич став визначним торговельним і культурним осередком, де перехрещувалися впливи Візантії й Зах. Европи. Місто мало пишної будови храми: Успенський собор був споруджений за зразком св. Софії київської. Ярослав був у союзі з Юрієм Довгоруким, Візантією, Угорщиною, цісарем Фрідріхом I Барбароссою. »Слово о полку Ігореві« згадує його як могутнього князя, який »підпер гори Угорські своїми залізними полками«, »зачинив ворота Дунаєві«. Проте соціяльні умови в Галичині склалися так, що цей могутній князь мусів коритися боярам. Пізнє об’єднання Галичини в єдине князівство, розквіт боярства, яке багатіло від торгівлі, сприяли утворенню в Галичині міцної верхівки — бояр, що перетворювалися на родову аристократію. Вони мали великі земельні маєтки, в яких тримали власні дружини. Ярослав Осмомисл був одружений із дочкою Юрія Довгорукого, але покинув її і взяв нешлюбну жінку — боярську дочку Настасію з Чагрових. 1170 р. бояри спалили її як чарівницю й примусили Ярослава повернути Ольгу. Ярослав скорився. Спроба його поділити державу між двома синами, Олегом від Настасії та Володимиром від Ольги, не вдалася: як тільки він помер, бояри вигнали Олега, і Володимир став єдиновладним князем.

Володимир (1187 — 99) не мав здібностей батька. Він не міг налагодити відносин із боярством, і воно закликало Романа Волинського (1188). Володимир звернувся до короля угорського Бели III. Той вигнав Романа, але, порозумівшись із частиною боярства, ув’язнив Володимира й оголосив себе королем Галичини, а намісником призначив свого сина Андрія (1189). Ця перша окупація Галичини угорцями викликала велике хвилювання по всій Україні. Митр. київський із духівництвом закликали князів визволити Галичину від »чужоплемінників«. Частина галицьких бояр почала потай звертатися, до князів Романа, Рюрика, Святослава, Ростислава (сина Івана Берладника). Останній прийшов, але з невеликим військом, і, не зустрівши підтримки бояр, зазнав поразки від угорців. Тим часом Володимир утік із в’язниці до Фрідріха Барбаросси. Зайнятий хрестовим походом, цісар сам не дав допомоги, але наказав своєму васалеві, краківському кн. Казимирові II допомогти Володимирові. Угорці відступили без боротьби. Володимир залишився князем до смерти. З ним закінчилася династія Ростиславичів, яка об’єднала Галичину й поклала підвалини її держ. життя.

Роман Мстиславич (1199 — 1205) повів уперту боротьбу за Галичину з боярством, яке під проводом боярина Володислава Кормильчича підтримувало кандидатуру небожів Володимира, синів Ігоря, героя »Слова о полку Ігореві«. Переміг Роман. Майже одночасно з Галичем він оволодів і Києвом, створивши велику державу з осередком у Володимирі на Волині.

Після смерти Романа боярська олігархія знову взяла гору. Вдова Романа з двома синами — трирічним Данилом та однорічним Васильком втекла під протекцію угорського короля Андрія II. Почалася 40-річна усобиця, під час якої /425/ Угорщина та Польща втручалися в справи Галичини. Бояри закликали в 1206 р. князів Ігоревичів — Володимира, Романа та Святослава (1206 — 11). Але вони стали боротися проти анархії та сваволі бояр і стратили 500 чоловік. Це викликало повстання бояр, і вони повісили Ігоревичів. Почали правити без князів. В 1213 р. Володислав Кормильчич оголосив себе князем і тримався на престолі до 1214 р. Це одинокий випадок в історії княжої України. 1214 р. королі Польщі та Угорщини, що вступили до Галичини, нібито на захист інтересів законних кн. Романовичів, погодилися між собою: »королем Галичини й Володимири« короновано малолітнього угорського королевича Коломана (1214 — 19), якого одружено з іще меншою дочкою поль. короля Соломеєю (такі шлюби дітей були частим явищем у середньовіччі). Поляки та угорці знову почали грабувати Галичину.

Нарешті, бояри закликали князя з смоленських Мономаховичів — Мстислава Удатного (1219 — 28). Все князювання його було заповнене невпинною боротьбою з Угорщиною. Лише 1227 р. він замирився з угорцями й віддав дочку Олену-Марію за угорського королевича Андрія. Від самого початку князювання він уклав союз із Романовичами, які княжили на Волині й мали постійну підтримку бояр. Данило одружився з дочкою Мстислава Ганною.

Після смерти Мстислава почалася боротьба за Галичину між його зятями — Данилом та Андрієм Угорським. Лише смерть Андрія в 1233 р. припинила на деякий час наступ Угорщини. Тоді з’явився новий ворог: князь Ростислав з чернігівських князів, син київського великого кн. Михайла Всеволодовича та дочки Романа Мстиславича. Ростислав, за підтримкою короля угорського Бели IV, оволодів Галичиною. Лише в 1237 р. Данило переміг Ростислава. Проте на Україну насувалися нові страшні вороги — татари.

Татарська навала. Татарами називали на Україні збірні орди монголо-тюркських номадів. Вони об’єдналися наприкінці XII ст. під владою Чінґісхана (великого хана) Монголії Темучіна (Темуджіна) й вийшли на завоювання сусідніх народів. Вони підкорили Китай, Туркестан, Персію. Р. 1222 татари вдерлися на Кавказ, де розбили ясів та половців, і рушили далі на Чорноморські степи. Половецький хан Котян звернувся по допомогу до свого зятя Мстислава Удатного. В похід проти татар вирушили кн. Мстислав Удатний із зятем Данилом Волинським, Мстислав III Київський, Мстислав Чернігівський та ін. Військо було велике, але не було авторитетного вождя, і кожен із князів діяв на власну руку. В 1223 р. на березі р. Калки (доплив Калміюса) вони зустріли татар. Половці не витримали бою й втекли. Укр. військо зазнало тяжкої поразки; багатьох князів забито, в тому числі Мстислава III і Мстислава Чернігівського; взятих у полон жорстоко закатовано. Проте татари не пішли далі, а повернулися до Азії.

В 1237 — 38 pp. татари знову прийшли під проводом хана Бату (Батия). Вони пішли Волгою, розгромили Волзьку Болгарію, Рязанську, Володимиро-Суздальську, Ростовську землі. В 1238 р. татари прийшли на Україну, зруйнували Переяславську та Чернігівську землі. 1240 р. татари з’явилися під Києвом. Його обороняв намісник Данила Галицького Дмитро. 6 грудня 1240 р. Київ узято і зруйновано. Татари пішли на Волинь, знищили там міст та сіл »нЂсть числа«, як писав літопис. Вони пройшли Галичину, частина татар пішла на Угорщину й Адріятику, а друга — на Польщу й Шлезьк. Коло Ліґніц 9 квітня 1241 р. татар розбили чеські та німецькі лицарі. Татари повернулися на схід і на березі Волги заснували свою столицю Сарай, центр т. зв. Золотої Орди.

Татарське поневолення (»иго«, як називали наші літописи добу панування татар) виявилося насамперед у збиранні данини. Населення було переписане, і ханські урядовці щороку приїздили по данину. Але вплив татар виявився сильніше. Він відбився на держ.-правному становищі князів. Татари вимагали, щоб князі приїздили до Золотої Орди й діставали там »ярлик« — грамоту на князівство. За ярлики князі звичайно давали подарунки ханам, і Часто діставали ярлики не ті князі, які мали на це право, а ті, що дарували або обіцяли більше. Якщо хан не був задоволений з князя, його викликали до Орди, і там він або приносив покуту, або позбавлявся князівства на користь запобігливішого. Так, через татар, князівська влада змінила свій характер: про права князя, про боярські ради, віча не було згадки: князь перетворився на самовладного щодо населення, але покірного волі татар.

Причини занепаду Київської держави. Процес занепаду йшов поволі. Величезна територія Київської держави була однією з причин її недовговічности. Керувати з Києва просторами від Фінської затоки до Кавказу і від Карпат до Ками, за умов тогочасних засобів сполучення, міг володар виключних талантів, як, приміром, Володимир В. або Ярослав Мудрий. Але вже тоді спроба Володимира В. призначати намісниками своїх синів зазнала невдачі. Спроба Ярослава уникнути /426/ розпаду держави на окремі князівства введенням сеньйорату теж зазнала невдачі. Невпинний процес поділу держави на князівства призводив до занепаду влади та авторитету великого кн. київського, який не мав реальної сили тримати в покорі князів. Лише видатні особистості, як Володимир Мономах, Мстислав Великий, Із’яслав II, Святослав III, тимчасово підносили престиж великого кн. Хоч за Київ ще велася боротьба, він поволі втрачав свою привабливість для князів — реальних політиків. Тоді, як в XI ст. князі мріяли, щоб хоч перед смертю торкнутися »золотого київського стола«, Андрій Боголюбський, взявши Київ 1169 p., не залишився в ньому. 1200 р. так робить і Роман Мстиславич. Вони творять ін. держ. осередки.

Міць Київської держави підривали й постійні війни з половцями. Вони перетворили Київщину на пограничну військову смугу й робили життя там небезпечним. За 10 років (1184 — 94) Київщина витримала 20 походів на половців і половців на Україну. Половці перетинали торговельні шляхи, які зв’язували Київ із Візантією, що відбивалося на добробуті Києва.

Екон. значення Києва було підірване зміною в світовій коньюнктурі. В наслідок хрестових походів для звільнення Гроба Господнього в XI — XII ст. пожвавилися безпосередні стосунки Зах. Европи і Сходу; вони показали патриціятові Італії простий шлях морем на Схід, і Україна опинилася осторонь світової торгівлі.

Можливо, що Київська держава перемогла б усі труднощі, які поставали перед нею, але татарська навала завершила її занепад. Під тиском татар людність кидала свої оселі, шукаючи затишніших місць. Київ був спустошений. Митрополити почували себе тут дуже незручно: Кирило (1245) часто їздив до Суздальщини, а його наступник — Максим переїхав до Володимира на Клязьмі вже на постійне життя (1299), зберігаючи титул митр. київського. Так Київ втратив значення церковного осередка Сх. Европи.

Держ. осередок України переноситься на Захід: спершу, в кінці XII ст., такий осередок Роман почав будувати на Волині; Володимиро-Волинське князівство Романа охоплювало більшу частину земель України. В середині XIII ст. твориться Галицько-Волинська держава під проводом Данила Романовича.

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА XIII — XIV СТ.

Данило (1238 — 64) оволодів Галичиною 1238 р. Протягом 7 років він провадив уперту боротьбу за Галичину з коаліцією Угорщини та Польщі, які виступали спільно з Ростиславом Михайловичем. Лише 1245 р. Данило остаточно розбив їх під Ярославом. Ростислав, одружений з дочкою Бели IV, за допомогою тестя дістав князівство в Угорщині (Закарпаття).

У боротьбі за владу Данило мав проти себе чималу частину галицького боярства, яке за часів анархії набуло великого добробуту та сили. Воно використовувало на свої потреби прибутки з соляниць Коломиї, які мали йти на утримання війська. Данилові було дуже важко відбити їх у бояр. Серед бояр було чимало прихильників угорської влади, яка була для них менш небезпечна, ніж власний міцний князь. У боротьбі за владу Данило спирався на міста. Міська людність ставилася до Данила з великою пошаною та любов’ю. Данило багато уваги приділяв будуванню нових міст (Холм, Львів) та укріпленню старих. До міст він закликав купців та ремісників, як українців з різних земель, так і чужинців (поляків, німців). Чужинцям (німцям) надавалися різні привілеї. Данило переніс столицю до нового міста Холма, яке він дуже прикрасив.

Татарська навала припинила на деякий час цю діяльність Данила. Татари зруйнували Володимир, одне з кращих міст України, Галич та ін. Данило подався до Польщі, де перебув татарську навалу. Коли він повернувся, довелося їхати до Золотої Орди (1246), щоб дістати ярлик на князівство. Підтримка Золотої Орди зміцнила міжнародне становище Данила. Бела IV шукав з ним союзу. В поль. міжусобній боротьбі Данило підтримав мазовецького князя й на деякий час оволодів Люблином. Спираючись на союз із мазовецьким кн. та Німецьким орденом (заснованим на поч. XIII ст. на березі Балтійського моря), Данило повів боротьбу з литовцями, підкорив ятвягів і примусив до союзу литовського кн. Мендовга (див. далі). Мендовг відступив Данилові Новгородок, Слонім, Волковийськ; сам Данило одружився (вдруге) з небогою Мендовга, а його син Шварно — з дочкою. /427/ Данило хотів поширити свій вплив на Австрію. Він одружив сина Романа з спадкоємицею Австрійського герцоґства Ґертрудою Бабенберґ (1252), але Австрію захопив чеський король Оттокар II, і Роман змушений був її покинути (1253).

Головною метою Данила було звільнити Україну від татарського поневолення. Для цього він почав знову укріпляти міста. Він снував далекосяжні пляни боротьби з татарами за допомогою християнських держав Европи. Ще 1245 р. єпископ Петро з Руси взяв участь у соборі, що засідав у Ліоні, й просив там допомоги проти татар. Папа Інокентій IV вирядив францисканця Пляно Карпіні до татар для переговорів. По дорозі він умовився з Данилом та Васильком з приводу організації хрестового походу проти татар і церковної унії Галицько-Волинської держави з Римом. Після дальших переговорів папський леґат коронував Данила королівською короною (1253) в Дорогичині. Але ідея хрестового походу не зустріла підтримки в Европі й не була реалізована.

Боротьба з татарами ускладнювалася тим, що на Україні не було одностайности: цілі громади воліли перебувати безпосередньо в залежності від татар, ніж від своїх князів. Вони сіяли для татар пшеницю і просо, виконували натуральні повинності тощо. Таких людей звали на Україні »татарськими людьми«. Найбільше поселень »татарських людей« було на сході Волині, на Поділлі та Київщині. Данило кілька разів (1252 — 55 pp.) ходив на »татарських людей« і нещадно палив їх оселі. »Татарські люди« звернулися по допомогу до татар. Татарський воєвода Куремса кілька разів приходив і руйнував Пониззя та Волинь. 1259 р. новий воєвода Бурундай пішов на Данила з великим військом і примусив його зруйнувати укріплення Володимира, Крем’янця, Луцького, Львова. Це було великою катастрофою для Данила.

Данило помер у 1264 р. Він був одним з найвидатніших володарів України. Шляхетний, культурний, енерґійний, він створив новий держ. осередок, в якому панували кращі київські традиції. Данило користався великою пошаною сучасників — літописець називав його »мудростю другим по Соломону«.

Протягом цілого правління Данило діяв спільно й дружньо з братом Васильком, князем Волинським, але обидві держави існували окремо. По смерті Данила Василько продовжував солідарно діяти з його сином Левом І. Василькові наслідував син Володимир (1270 — 89). Це був »великий книжник і філософ«, як називає його літопис, меценат, людина лицарських чеснот. Він збирав вчених, будував храми, пишно прикрашаючи їх. Побудував чимало замків для оборони, головне, від Литви. В заповіті Володимир наказав роздати свої скарби тим, хто постраждали від татар.

Лев I (1264 — 1301) наслідував Галичину після Данила. Він тримався іншої політики щодо татар, не хотів дратувати їх, брав участь у походах проти Польщі, але це не врятувало Галичину від татарської руйнації під час походу хана Телебоги на Польщу в 1286 — 87 pp.

 Лев прагнув поширити межі своєї держави. Від Угорщини він дістав частину укр. Закарпаття. Після смерти Болеслава Соромливого (1279 р.) Лев І добивався краківського стола, але поль. панство було проти нього, і Краків дістав Лешко II Чорний з князів мазовецьких. Тоді Лев І почав боротьбу проти нього в союзі з чеським королем Вацлавом II. Під час цієї боротьби, яка тривала й після смерти Лешка Чорного (1288), Лев І здобув (бл. 1292 р.) Люблинщину. Коли син Мендовга Войшелк постригся в ченці й передав Литовське князівство братові Лева Шварнові, Лев, який хотів здобути Литву собі, підступно забив Войшелка на учті. Але в Литві постала нова династія, а Володимир Василькович Волинський, обурений підступністю Лева, передав, умираючи, /428/ Волинське князівство не йому, а його братові Мстиславові.

Юрій I (1301 — 15), син Лева, знову об’єднав Галичину та Волинь. Становище Галицько-Волинської держави було складне: Польща вийшла із стану усобиць і за Володислава Локетка почала відвойовувати втрачені землі: в 1302 р. вона повернула собі Люблинську землю. Угорщина теж зміцнилася за нової династії (Карла Роберта Анжу) і відібрала Закарпаття. Юрій І не вів аґресивної політики й мало воював. Проте держава не втрачала міжнародного впливу й користалася добробутом. Юрій І титулувався »королем Малої Руси«. Він добився від патріярха царгородського утворення окремої укр. митрополії в Галичині (1303). До митрополії належали також Перемишль, Володимир, Холм, Луцьке й Турів. Утворення митрополії ще більше піднесло значення Галицько-Волинської держави. Зі смертю Юрія І закінчився »золотий вік« її історії.

Лев II, Андрій I (1315 — 23). Невідомо, чи сини Юрія I — Лев II та Андрій I правили Галичиною та Волинню спільно, чи знову поділили їх на окремі, хоч і дружні держави. В документах, писаних латинською мовою, що збереглися, вони іменувалися князями всієї Руси. Вони протеґували закордонній торгівлі й надали привілеї краківським та торунським купцям; трималися союзу з Польщею та Німецьким орденом проти литовської небезпеки; з татарами вели боротьбу і, можливо, під час її обидва загинули. Поль. король Володислав Локеток писав папі з приводу їх смерти, що вони були »непереможним щитом проти жорстокого татарського народу«. З ними закінчилася в Галичині династія Мономаховичів. Галицькі бояри обрали на престол сина їх сестри Марії й князя Тройдена Мазовецького — Болеслава, який прийняв православіє з ім’ям Юрія.

Юрій II Болеслав (1323 — 40), не зважаючи на поль. виховання, перейнявся укр. інтересами. Він тримався союзу з Литвою (був одружений з дочкою литовського великого кн. Гедимина Офкою) та Німецьким орденом. Це викликало ворожий для нього союз Польщі з Угорщиною. У внутр. справах він наслідував попередників, протеґував нім. колоністам, дав привілей на нім. (маґдебурзьке) право для м. Сянока. За його князювання збільшився приплив чужинців, що викликало незадоволення частини боярства.

Неясно, з яких причин сталася двірська революція, і князя отруїли. З ним закінчилася доба держ. самостійности княжої України.

Боротьба за Галичину. Після смерти Юрія II Болеслава почалася боротьба за Галичину та Волинь. Дмитро Любарт, литовський кн. (див. далі), посвоячений з Юрієм II, зайняв Волинь. Там його без опору прийняло громадянство. Не абияке значення мало те, що він був православний. Він сподівався поширити владу й на Галичину, але тут зустрів суперника в особі поль. короля Казимира, теж посвояченого з Юрієм II. Він пішов (1340) на Галичину, щоб »помститися« за смерть Юрія II. Одночасно в Галичину увійшли угорці. Казимир захопив Львів і забрав коронаційні реґалії галицьких князів.

Галицькі бояри не хотіли мати володарем нікого з суперників. Під проводом воєводи перемиського Дмитра Дедька вони /429/ організували опір за допомогою татар і створили в Галичині нову форму держави: боярську олігархію під проводом Дмитра Дедька, яку визнали Угорщина й Польща. Так тривало до 1349 p., коли, треба гадати, Дмитро Дедько помер: принаймні пізніш його ім’я не згадується. В 1349 р. Казимир погодився з татарами, і за річну плату вони визнали його »паном Руської землі«, як офіційно називали Галичину. Він удруге захопив Львів. Любарт почав війну з Польщею, і литовські війська не раз доходили до Львова. Угорський король Людовик теж приходив і руйнував Галичину. В 1350 р. Казимир погодився з Людовиком: Галичина залишилася за Польщею, але коли б у Казимира не було спадкоємця, Галичина мала дістатися Угорщині. За договором (1362) з Любартом Галичина, Холмщина та зах. Волинь залишилася за Польщею.

На короткий час Галичина здобула автономію. Після смерти Казимира (1370) поль. королем став Людовик Угорський, під владою якого опинилася й Галичина. Він призначив на свого намісника кн. Володислава Опольського (1372 — 78), із шлезьких Пястів. Людовик дав йому широкі права, й він іменував себе »Божою милістю паном і дідичем Руської землі«, »самодержцем«, мав свою держ. печать, бив монету з держ. гербом (левом). Але Володислав оточив себе чужинцями: шлезькими німцями, поляками, волохами, угорцями. Володислав сприяв поширенню нім. колонізації міст. За його правління були засновані латинські єпископства в Галичі й Перемишлі. Р. 1378 Людовик позбавив його намісництва (воно відновлене було в 1386 — 87 pp.). Галичиною з того часу правили угорські воєводи. По смерті Людовика (1382) поль. королевою стала його дочка Ядвига. Вона в 1387 р. прилучила Галичину до Польщі.

Роля Галицько-Волинської держави. Галицько-Волинська держава на 100 років продовжила існування старої укр. держави. Вона мала певні властивості, які допомагали творенню тут держ. організації. Передусім територія її лежала далі від степу з його кочовиками. Через це густота населення була більша й воно зростало коштом відпливу людности з Наддніпрянщини. Багатство країни збільшувалося через положення її на важливих торговельних шляхах із півночі на південь й зі сходу на захід. Господарство стояло на вищому щаблі, ніж на Наддніпрянщині, і до предметів експорту належало, крім соли, також збіжжя, яке вивозили на захід та на північ. Велике значення мало й те, що населення було однонаціональне — українське, лише на півночі домішувалися білоруси. Чимало важило те, що територія не сильно дробилася між князями.

Характеристичною рисою Галицько-Волинської держави був міцний вплив /430/ зах.-евр. культури. Він позначився на політ. і соціяльному ладі: наближення боярства до зах.-евр. февдалів, розвиток міського елементу, чому сприяло створення перших на Україні нім. громад на маґдебурзькому праві. Позначився цей вплив також на організації війська, укріплень (замки), княжого двору, в побуті, одязі, мистецтві, на вживанні латинської мови в офіційних актах тощо.

В Галицько-Волинській державі високо розвинулася культура. Міста (Володимир, Галич, Холм) були прикрашені гарними будівлями, зокрема храмами, переважно »київського« стилю. Данило дбав про розбудову та прикрашення розкішними спорудами нових міст, закликаючи для того майстрів з усієї Руси та закордону.

Галицько-Волинське князівство було багате на пам’ятки книжного мистецтва (Галицьке Євангеліє 1144 p., Холмське Євангеліє XIII ст.). Галицько-Волинський літопис, доведений до смерти Володимира Васильковича, свідчить про високий рівень літератури: до нього включено чимало уривків з ін. літописів, оповідань, художніх творів високої поетичної вартости. Двір Володимира Васильковича, вченого мецената, нагадує двір Ярослава Мудрого, Святослава й Всеволода Ярославичів.

При певних відмінах у політ. й соціяльному ладі, в культурі й побуті поодиноких укр. земель, увесь час в уяві людности існувала єдина Русь-Україна, об’єднана єдиною Церквою, княжою династією, правом, мовою, культурою та звичаями. Це яскраво позначилося в літописах, у »Слові о полку Ігореві«, в »Хожденії« ігумена Данила, в закликові київського митрополита обороняти Галичину від угорців тощо. В укр. народі жило переконання, що, не зважаючи на міжусобні війни князів та поділ України на окремі землі, населення цих земель »не угри, не ляхи, а одного діда внуки«.

Н. Полонська-Василенко

Література: Грушевський М. Історія України-Руси, I — IV; Edinger K. Russlands älteste Beziehungen zu Deutschland, Frankreich und der romischen Kurie. Галле 1911; Приселков М. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси X — XII ст. П. 1913; Пархоменко В. Начало христианства на Руси. Полтава 1913; Бицилли М. Западное влияние на Руси и Начальная летопись. О. 1914; Тиандер К. Датско-русские исследования. П. 1915; Полонская Н. К вопросу о христианстве на Руси до Владимира. Журнал Министерства Народного Просвещения, IХ. 1917; Чубатий М. Зах. Україна і Рим в XIII в. у їх змаганнях до церковної унії. ЗНТШ, CXXIII — CXXIV. Л. 1917; Пресняков А. Образование великорусского государства. П. 1918; Томашівський С. Українська історія, І. Л. 1919, 2 вид.: Історія України. Старинні і середні віки. Мюнхен 1948; Rostowzeff M. Les origines de la Russie Kiévienne. Revue des études slaves, II. Париж 1922; Leib B. Rome, Kiew et Byzance à la fin. du XI siècle. Париж 1924; Юшков С. Феодальные отношения в Киевской Руси. Ученые Записки Саратовского Государственного Университета, III — IV. 1924; Борщак І. Анна Ярославна, королева Франції. Стара. Україна, VI. 1925; Paszkiewicz G. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego. Rozprawy Historyczne Towarzystwa Naukowego Warszawskiego, IV, 5. 1925; Dwornik F. Les Slaves, Byzance et Rome au IX siècle. Париж 1926; Таубе М. Рим и Русь в домонгольский период X — XIII вв. Ex Oriente. Майнц 1927; Baumgarten N. Généalogies et manages occidentaux des Rurikides russes du X au XIII siècle. Рим 1927; Шайтан M. Германия и Киев в XI ст. Летопись Занятий Постоянной Историческо-Археографической Комиссии, I. П. 1927; Рубінштейн Н. До історії соціяльних відносин Київської Руси XI — XII ст. Наук. Записки Наук.-Досл. Катедри Іст. Укр. Культури, IV. Х. 1927; Багалій Д. Нарис історії України на соціяльно-екон. ґрунті, I. Х. 1928; Заїкін В. Християнство на Україні за часів кн. Ярополка I, 969 — 79. Записки ЧСВВ, III. 1928; Розанов С. Евпраксия-Адельгейда. Известия Академии Наук СССР, VII, серия гуманитарных наук. VIII. 1929; Новицький В. Давнє Лукомор’я. ЗІФВ УАН, XXIV. К. 1929; Laehr G. Die Anfänge des russischen Reiches. Politische Geschichte im IX — X Jahrh. Берлін 1930; Мошин В. Варяго-русский вопрос. Slavia. 1930; Мошин В. Начало Руси. Норманны в Восточной Европе. Byzantinoslavica. Прага 1931; Korduba M. Les théories les plus récentes sur les origines de la Ruthenie. Le monde slave, III. 1931; Baumgarten N. Olaf Tryggwison roi de Norvège et ses relations avec S. Vladimir de Russie. Рим 1931; Томашівський С. Вступ до історії Церкви на Україні. Записки ЧСВВ, IV. 1931, 2. вид.: Історія Церкви на Україні. Філядельфія; Bloch R. Verwandtschaftliche Beziehungen des sachsischen Adels zum russischen Fürstenhause im XI Jahrh. Ваймар 1931; Baumgarten N. Saint Vladimir et la conversion de la Russie. Рим 1932; Дорошенко Д. Нарис історії України, І. В. 1932; Baumgarten N. Halitch et Ostrog. Рим 1937; Греков Б.- Якубовский А. Золотая орда. П. 1937; Koch H. Byzanc, Ochrid und Kiew, 987 — 1037. Kyrios, IV. 1938; Baumgarten N. Aux origines de la Russie. Рим 1939; Насонов A. Монголы и Русь. М.-П. 1940; Юшков С. Нариси з історії февдалізму в Київській Русі. К. 1940; Кордуба М. Історія Холмщини й Підляшшя. Кр. 1941; Winter E. Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine. Ляйпціґ 1942, укр. переклад: Візантія та Рим у боротьбі за Україну. Прага 1945; Spuler В. Die goldene Horde. Die Mongolen in Russland 1223 — 1502. Ляйпціґ 1943; Полонська-Василенко Н. Київ часів Володимира та Ярослава. Прага 1944; Греков Б. Киевская Русь. М.-П. 1944; Пастернак Я. Старий Галич. Л. 1944; Vasiliev A. The Russian attack an Constantinople 860. Кембрідж 1946; Taube M. Rome et la Russie avant l’invasion des Tatars (IX — XIII siècles), І. Париж 1947; Пачовський В. Історія Закарпаття. Реґенсбурґ 1947; Греков Б. Культура /431/ Киевской Руси. М. 1947; Nimet Akdes Kurat. Histoire des Petscheneges. Париж 1947; Vernadsky G. Kievan Russia. Нью-Гейвен 1948; Amman A. M. Storia della Chiesa russa e dei paesi limitrofi. Турін 1948; Рыбаков В. Ремесло древней Руси. М.-П. 1948; Мацяк В. Галицько-Волинська держава 1290 — 1340 pp. у нових дослідах. Авґсбурґ 1948; Андрусяк М. Останні Романовичі. Наук. Збірник Укр. Вільного Університету, ювілейне вид., V. Мюнхен 1948 — 49; Холмський І. Історія України. Нью-Йорк — Мюнхен 1949.

Попередня     Головна     Наступна