Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 431-443.]

Попередня     Головна     Наступна





5. Україна за литовсько-польської й польсько-козацької доби



УКРАЇНА В СКЛАДІ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ


Початки литовської держави. Литовський народ пізно вийшов на іст. арену і довгий час не мав ні торговельних, ні культурних зв’язків із сусідами. В кінці X ст. Володимир В. провадив війну з ятвягами. В XII ст. Роман Волинсько-галицький переміг ятвягів і вивів багато полонених. В ті часи литовці ще не мали держ. організації, й кожне плем’я жило окремим життям. Лише в XIII ст., перед небезпекою, яку несли нім. лицарські ордени Меченосців та Тевтонський, литовці почали об’єднуватися та наступати на сусідні білор. та укр. землі.

Мендовг утворив Литовську державу й підкорив Чорну Русь з Новгородком та Полоцьке князівство. 1250 р. почалася війна між ним і кн. Данилом Галицьким; Данило створив коаліцію проти Мендовга з Мазовії та Пруссії, але Мендовг перетягнув на бік Литви Орден, охристився 1253 р. і коронувався королем Литви. 1254 р. Мендовг замирився з Данилом, відступив йому Чорну Русь з Новгородком і видав дочку за сина Данила Шварна.

Після смерти Мендовга (1263 р.) почалися чвари між його спадкоємцями, і Шварно за договором із сином Мендовга — Войшелком 1266 р. посів литовський престол. Він утворив велику державу, об’єднавши Литву з білор. землями. Після його смерти (1269) поновилася міжусобна боротьба, й держава знову розпалася. Боротьба припинилася лише в 1316 p., коли кн. Гедимин об’єднав Литву.

Гедимин (1316 — 41). Об’єднавши Литву, Гедимин почав наступ на Білорусь та Україну: зайняв Меншину, Берестейщину, Волинь, Турово-Пинську землю, півн. Київщину й намагався підбити Новгород та Псков. Гедимин називав себе »королем литовським та руським«. Столицею його стало Бильно. Гедимин залишився поганином, але одружив дітей з правос. князями та княжнами; сина Ольґерда одружив з витебською княжною, Любарта — з донькою Лева Галицького і тим здобув для них спадкові права на ці землі; дочку видав за Юрія II Болеслава. Так Гедимин зміцнив зв’язки з укр. та білор. князями. За його правління в Литві поширювалася руська (укр.-білор.) культура. В боротьбі за Галичину, яка почалася після смерти Юрія II Болеслава, Любарт та ін. литовські князі очолювали укр. сили проти Казимира поль. та Людовика угорського, але ця боротьба закінчилася втратою Галичини та Холмщини для Литовсько-Руської держави; під владою Любарта залишилася тільки Волинь.

Ольґерд (1345 — 77). Міжусобна боротьба між синами Гедимина за престол припинилася, коли в 1345 р. Ольґерд об’єднав литовські землі. Він приєднав до своєї /432/ держави Чернігово-Сіверську землю: Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Рильськ та ін. міста опинилися під владою Литви. У всіх головних осередках Ольґерд посадив князями своїх синів та внуків. Бл. 1362 р. Ольґерд зайняв Київ і посадив там князем свого сина Володимира. Незабаром підкорилася й Переяславщина. Приєднання Київщини та Переяславщини викликало конфлікт із татарами, але на р. Сині Води (Синюха) 1363 р. татари зазнали поразки. Після цього Ольґерд оволодів Поділлям, яке обсадив своїми небожами Коріятовичами; вони почали будувати укріплення в Бакоті, Кам’янці Подільському, Смотричі. За Волинь велася боротьба з Казимиром; за Польщею залишилася Белзька та Холмська землі, Волинь — за Литвою.

По суті Литовське Велике Князівство стало руським: 9/10 території його складалося з укр. та білор. земель. Сила його приваблювала сусідів: Новгород, Псков, Тверь, Смоленськ просили прийняти їх під владу литовського великого князя.

В Литовсько-Руській державі укр. та білор. князі утворили вищу верству людности, вони збиралися на »великокняжі ради« (»пани-рада«), служили в війську, посідали вищі уряди. Руська мова стала держ. мовою, панували руські звичаї, порядок адміністрації, суд, право, релігія. З 12 синів Ольґерда 10 були православними. Руська культура панувала над литовською.

Ягайло та унія Литви з Польщею. Міжусобній боротьбі, яка почалася після смерти Ольґерда між його спадкоємцями, поклав край молодший його син, Ягайло (1377 — 92), який об’єднав литовське князівство. Ослаблення влади князя під час міжусобиць використав Нім. орден; з другого боку, зміцнювалося Московське князівство, яке в 1380 р. вперше здобуло перемогу над татарами (т. зв. Куликовська битва). Прагнення міцнішого союзу Литви та Польщі викликало в поль. шляхти плян унії між двома державами, і 1385 р. вона була підписана в Креві. Кн. Ягайло одружився з поль. королевою Ядвигою і коронувався поль. королем, залишаючись литовським великим князем. При цьому він перейшов на католицтво і дав обіцянку охристити литовців, які ще не були християнами, на латинський обряд.

На піставі Кревської унії Литва зберігала свою незалежність та окремий держ. лад. Проте поль. шляхта посилила свій вплив на Литовське князівство,“ що викликало незадоволення в Білорусі та на Україні, 3 цього скористався Витовт, син Ольґердового брата — Кейстута, забитого Ягайлом, і підняв проти Ягайла повстання. 1392 р. Ягайло відступив йому Литовське князівство. Столицею Витовта стало Вильно.

Витовт (1392 — 1430). Витовт, почавши боротьбу з удільними князями, усунув Володимира Ольґердовича київського, Федора Любартовича волинського, Корибутовичів чернігівських, Коріятовичів подільських і замінив їх своїми намісниками. Він поширив межі держави, будував укріплення в Барі, Брацлаві, Звенигороді, Жванці, Черкасах, коло Рашкова (Каравул), коло Тавані (Св. Івана), над Чорним морем (Чорногород та Білгород-Аккерман). В Хаджибеї (майбутня Одеса) був порт, яким вивозили хліб. Так володіння Витовта доходили до Чорного моря на півдні, до верхів’їв Самари та Дінця на півд. сході. Але він зазнав великої поразки від татар на р. Ворсклі 1399 р. В битві загинули кращі сили укр., білор. та литовського лицарства. Ця невдача припинила рух Литви на схід.

Більше успіху мав Витовт на заході: спільно з Ягайлом розбив він нім. лицарів коло Ґрюнвальда 1410 р. Ця перемога на деякий час дала спокій Литовському князівству від німців і зміцнила союз Литви з Польщею. 1413 р. в Городлі підписано нову унію Литви з Польщею. На Литовсько-Руську державу поширювалися обмеження, які діяли в Польщі щодо прав православних. Лише католики мали право брати участь у великокняжій раді, мати держ. уряди. В Луцькому та Кам’янці Подільському засновано католицькі єпископські катедри.

Витовт сприяв поширенню торгівлі, ремесла; в містах оселилися купці та ремісники — німці, які управлялися своїм (т. зв. маґдебурзьким) правом. Витовт поєднав свою державу династичними зв’язками з сусідами. Дочку Софію одружив з московським кн. Василем Дмитровичем; племінника Жигмонта Корибутовича посадив на чеський престол. Він сам мріяв про королівську корону й скликав з’їзд 1429 р. в Луцькому для коронування, але поляки захопили корону, яку везли від папи, а наступного року Витовт помер.

Витовт майже за 40 років правління утворив державу з міцною владою великого кн. і поклав край удільній системі. Він залишив автономію земель, давав їм »земські уставні грамоти«, якими підтверджував права церкви, населення, самоуправи, суду. В них згадуються »віча«, ґарантується безпека особи. Проте церковно-релігійна політика Витовта і поширення поль. впливів після Городельської унії викликали незадоволення на Україні і Білорусі. Руська партія знайшла підтримку в браті Ягайла Свидригайлі, який звернувся по допомогу до /433/ Тевтонського ордену, але змову викрили і багатьох змовників стратили.

Свидригайло (1430 — 35). Після смерти Витовта великим кн. литовським став Свидригайло. Поль. партія висунула кандидатуру брата Витовта Жигмонта. Свидригайла підтримав Тевтонський орден. В битві при р. Святій Свидригайло зазнав великої поразки. Було вбито багато руських князів, взято в полон 42 князів. Великим кн. став Жигмонт.

Жигмонт (1435 — 40). Правління Жигмонта ще більш загострило нац. боротьбу Литовсько-Руської держави. В наслідок зміцнення поль. впливу в Литві багато князів із своїми землями перейшло під владу московського великого князя. Повстала змова руських князів, в наслідок якої 1440 р. Жигмонта забито.

Казимир (1440 — 92). Литва вибрала великим кн. молодшого сина Ягайла Казимира, а на поль. короля обрано його старшого брата Володислава. Після смерти Володислава (1444 р.) Казимир знову об’єднав Литву з Польщею. Спочатку Казимир заспокоїв укр. князів: Свидригайла посадив на Волині, сина Володимира Ольґердовича Олександра (Олелька) — у Києві як удільних князів. Він видав 1447 р. привілеї білор. та укр. шляхті, які дорівнювали їх у правах до поль. шляхти. Укр. та білор. шляхта дістала право суду над селянами (вотчинного суду), селянам заборонено переходити з місця на місце. 1468 р. видано новий »Судебник«.

Але відколи Казимир став королем Польщі, він змінив політику відносно України. В 1452 р. скасовано Волинське князівство, 1470 р. — Київське. Після смерти князя Семена Олельковича Казимир призначив до Києва воєводою литвина-католика Гаштольда, якого довго не погоджувалися прийняти кияни. Київське князівство стало звичайною провінцією Великого Князівства Литовського. Така політика викликала змову, на чолі якої стали укр. удільні князі, серед них Михайло Олелькович. Вони хотіли вбити Казимира й оволодіти великокняжим престолом. Змову викрито, і 1481 р. Михайла Олельковича й багатьох ін. змовників страчено.

В XV ст. від Золотої орди відокремилася Кримська орда. В 1475 р. кримські татари стали васалями Туреччини, а незабаром зайшли в союз із Москвою. На прохання Івана III хан Менглі-Ґірей напав 1482 р. на Київ і розгромив його. З того часу татари майже щороку нападали на Україну, руйнували Київщину. Волинь, Поділля, грабували й виводили полонених (ясир). Литовське князівство було неспроможне власними силами боронитися від татарських нападів і шукало допомоги в Польщі.

Олександер (1492 — 1506). Після смерти Казимира Литва та Польща обрали знову окремих володарів — синів Казимира: Польща — Яна Ольбрахта, Литва — Олександра. Шлюб Олександра з московською княжною Оленою, дочкою великого кн. Івана III, не припинив наступу Москви, яка прагнула заволодіти руськими землями Великого Князівства Литовського. Після походів 1492 та 1494 pp. за Москвою залишилися володіння кн. Новосильських, Одоєвських, Воротинських, Бельських, з містами Вязьмою, Серпейськом, Козельськом тощо. 1500 p. перейшли до Москви князі трубчевський, чернігівсько-стародубський, новгород-сіверський та рильський »со многими волостями«. 1500 р. Іван III знову пішов на Литву; литовське військо було розбите, великий литовський гетьман кн. Костянтин Острозький дістався в полон. 319 міст та 70 волостей, зокрема вся Чернігово-Сіверщина (крім. Остра) були приєднані до Москви.

Жигмонт I (1506 — 48). Війна Литви з Москвою тривала за брата Олександра Жигмонта, що після його смерти став королем Польщі й великим кн. литовським. Сподіваючись підтримки Москви, білор. та укр. князі поновили боротьбу проти поль. та литовських панів. 1508 р. вибухло повстання на чолі з князями Глинськими, щоб відірвати Україну від Литви. Але повстанці зазнали поразки; Глинські втекли до Москви. То було останнє повстання укр. княжат проти Польсько-Литовської держави. За намовою Глинських московський великий князь Василь III пішов на Литву. Під Оршею 1514 р. Костянтин Острозький розбив московське військо. Але Москва вдержала Смоленськ.

Таким чином на поч. XVI ст. укр. землі були поділені між сусідніми державами: Литвою (Волинь, сх. Поділля, Київщина, півд. Лівобережжя), Польщею (Галичина, Холмщина, зах. Поділля), Московським князівством (Чернігово-Сіверщина), Угорщиною (Закарпатська Україна), Молдавією (Буковина, галицьке Покуття); узбережжя Чорного моря між гирлами Дніпра і Дністра було захоплене турками й татарами (див. мал. 329).

Довгочасне правління Жигмонта в Польщі й Литві поглибило поль. вплив на Литву.

Жигмонт II Авґуст (1548 — 72) провадив важку війну з Москвою (за Ливонію), весь тягар якої впав на білор. землі. Шляхта цих земель стояла за утворення тіснішої унії з Польщею, тим більше, що король не мав дітей і можна було чекати, що після його смерти будуть обрані окремі володарі для Польщі і Литви. Прихильно ставилася до унії й укр. /434/ шляхта, яка дуже терпіла від татарських нападів. Поль. шляхта, що її права у Великому Князівстві Литовському були дуже обмежені, увесь час намагалася перетворити персональну унію, укладену в Креві, на постійну. Та й литовську шляхту приваблювало привілейоване становище поль. шляхти. З другого боку литовсько-руські княжата й пани ставилися до унії неґативно, бо боялися втратити свої привілеї і не хотіли бути зрівняні з шляхтою.

Люблинська унія. В січні 1569 р. на соймі в Люблині поставлено питання про реальну унію Польщі й Литви. Не зважаючи на опір литовських маґнатів, 1 липня 1569 р. підписано акт про унію: Польща та Литва стали об’єднаною державою — »Річчю Посполитою»; в ній мав бути один монарх, король польський і великий князь литовський, обраний на спільному соймі, і спільний сойм. Дипломатичні стосунки, укладання договорів мали провадитися спільно.

Монета мала бути єдина. Піддані обох держав мали рівне право володіти маєтками в обох державах. Велике Князівство Литовське зберігало автономію, мало окремий уряд, адміністрацію, суд, закони, фінанси, військо. Але територія Великого Князівства була дуже обкраяна. За Литвою залишилися, крім литовських земель, тільки Білорусь, Берестейщина та Пинщина.

Більша частина укр. земель: Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина відійшли до Польщі (див. мал. 329).

Українські землі під Польщею в XIV — XVI ст. До моменту укладення Люблинської унії під владою Польщі вже довгий час були Галичина і Холмщина (див. Княжа доба). Вже Казимир В. намагався перетворити Галичину на поль. провінцію. Він щедро роздавав землі полякам і угорцям, зобов’язуючи їх військовою службою. В містах оселилися нім. колоністи і ширилося маґдебурзьке право. Під протекцією короля до Галичини /435/ йшли католицькі місії, зокрема францісканів та домініканів. Ще тісніше зв’язана була Галичина з Польщею після 1387 p., коли королева Ядвига відібрала її від Угорщини. Наступ Польщі на укр. землі набув інтенсивного характеру. Тоді як держава намагалася зміцнити свою владу на укр. землях, поль. шляхта шукала нових теренів для колонізації. Вона здобуває тепер величезні маєтки, що раніше належали укр. боярству: Ряшів з околицями дістав Пакослав, Ярослав — Тарновські, Поділля — Бучацькі тощо. Прийшло багато дрібної поль. шляхти. Польське міщанство прагнуло опанувати торгівлю, і в містах маґдебурзьким правом могли користатися лише католики. Укр. міщанство втратило своє становище в торгівлі. Поль. кат. Церква взяла активну участь у боротьбі з руською культурою і поширила пропаґанду. В 1412 р. Ягайло передав католиками стару правос. катедру в Перемишлі. В 1434 р. в Галичині було скасоване укр. право і заведено поль. уряди та суди.

Державний устрій Великого Князівства Литовського. Державний устрій Великого Князівства Литовського був продовженням устрою Київської держави. На чолі стояв великий князь з роду Гедимина, який вважав себе спадкоємцем давніх руських князів. Держава поділялася на уділи, де панували князі переважно з роду Гедимина. В XV ст. ці удільні князі зникають і утворюється необмежена влада монарха. При вел. князеві була »господарська рада« (»пани-рада«), яка була продовженням давньої боярської ради (думи). В ній брали участь князі, намісники, католицькі єпископи, вищі урядовці двірські та земські. В XVI ст. рада оформилася, як постійна держ. інституція, яка значно обмежувала владу князя: він не міг видавати законів без її згоди (привілей 1506 p.); рада мала право вести дипломатичні переговори, судити.

В XVI ст. проведена була кодифікація всього права, яке вживалося в Литовсько-Руській державі (в основі його була »Руська Правда«). 1529 р. запроваджено до вжитку I Литовський Статут. Згодом, у 1566 p., видана другу редакцію його, а р. 1588 — останню — третю. Всі три редакції Литовського Статуту відбивали руське право, і укр. населення, і тоді, й пізніше, вважало їх за своє нац. право (докладніше про це у відділі Право).

В XV ст. з’являється в Литовсько-Руській державі сойм (перші сойми pp. 1401, 1413). 1440 p. зібрався перший загальний вальний сойм для обрання великого кн. Казимира. В XV ст. ініціятива скликання вального сойму належала панам-раді, і компетенція його була непевна. В соймах брала участь шляхта. Головна мета соймів була військово-фінансова: ухвала податків на утримання війська. Спочатку на сойми збиралася вся шляхта, а від пол. XVI ст. тільки її представники.

Виконавча влада поділялася між центральними (земськими й двірськими) та місцевими урядами. Центральними були — маршалки земський і двірський (міністер двору), канцлер (начальник канцелярії великого князя та міністер закордонних справ) і підканцлер, підскарбій земський (міністер фінансових справ) і двірський, гетьмани — земський, згодом великий (міністер війни і головний начальник війська) і двірський (згодом »польний«).

Обласна адміністрація була добре зорганізована. Після усунення удільних князів їх заступили великокняжі »намісники державні«. Влада їх (головним чином фінансова та судова) була велика. В менших волостях були тивуни.

Адміністрація в сільській громаді була в руках старця-отамана; він з »добрими людьми« розподіляв податки й провадив суд (т. зв. »копний суд«). (Див. Право.)

Суспільний лад України XIV — XVI ст. Вищу верству творили князі (т. зв. »княжата«) й пани (»панята«). Багато княжих та панських родів було на Україні (зокрема на Волині): Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Воронецькі, Курцевичі, Четвертинські, Ружинські — нащадки удільних укр. і литовських князів; Боговитини, Семашки та ін. старі панські роди. В їх руках скупчилися величезні земельні володіння, вплив у »господарській раді«, центральна та місцева адміністрація. Вони користалися широкими привілеями — підлягали судові лише великого кн., виходили на війну з власною корогвою та на чолі власних військ. /436/

Нижче стояла шляхта, військовослужбова кляса, »земяни«. До них належали нащадки менш заможних старих боярських родів. Головним обов’язком шляхги була військова служба.

Ще нижче стояли »бояри« і »слуги путні«. Вони мали свої невеликі маєтки і служили в замках, на кордонах, відбували кур’єрську та поштову службу. Особливо багато їх було на Поділлі, Брацлавщині, київському Поліссі, Чернігівщині (коло Любеча та Остра).

Інше становище було в Галичині. Поль. король Казимир III вважав, що Галичина є провінція Польщі, і почав щедро роздавати землі поль. шляхті. Укр. шляхта почасти злилася з поль., почасти втратила свої землі і злилася з нар. масою. Чимало шляхти еміґрувало на Волинь.

З кінцем XIII ст. в Литовській державі формується як окремий стан міщанство. Спочатку то були нім. колоністи, яким надавали самоуправління за маґдебурзьким правом, звільнення від центр. та місцевої юрисдикції, право суду. В кінці XIV ст. литовські князі надають маґдебурзьке право цілим містам: 1374 р. дістав його Кам’янець Подільський, 1390 — Берестя. На чолі міста стояв війт (фоґт), якого часто призначав сам князь, колеґія лавників, бурґомістр із колеґією ратманів (райців). В містах засновуються цехи, які об’єднують ремісників за їх фахом. Були цехи шевців, кравців, різників, лимарів, бондарів та ін., а також інтеліґентних професій — музик, співаків тощо. Цехи стежили за тим, щоб члени їх досконало виконували свої обов’язки, охороняли їх від конкуренції сторонніх осіб, не членів цеху. Цехи були зв’язані суворою дисципліною і являли міцну організацію.

Становище укр. людности в містах робилося все важчим, особливо в Галичині та Холмщині. Там всі права самоврядування поволі перейшли до поляків та німців; українці опинилися поза міським самоврядуванням. Їх обмежували в праві торгівлі, навіть мешкання в кращих дільницях міста. Правос. людність об’єднуєтся в церковні братства, які творилися за зразками цехів. Спочатку вони обмежувалися матеріяльною допомогою церквам, забезпечували їх всім потрібним до богослужби (вином, свічками), стежили за зовнішнім порядком у церквах, допомагали хворим, сиротам. Перше братство відоме з 1463 р. у Львові, при церкві Успіння; друге, Хрестовоздвиженське, в Луцькому з 1483 р.

Селяни за литовської доби, як і раніше, належали до трьох категорій: вільні, напіввільні (»люди в пенязіх«, або »закупні«, себто кол. »закупи«) та невільники (раби). Остання категорія була вже пережитком і в XVI ст. зникає зовсім. Вільні (»похожі«) селяни поділялися на три групи: тяглі, ремісники та службові селяни, чиншові селяни, або данники. Тяглі (кол. »смерди«) — найчисленніша група селянства — сиділи на власному ґрунті, платили держ. податки й виконували різні повинності. Жили вони селищами хутірського типу з одного-двох господарств (т. зв. »дворище«). Ремісники та службові селяни жили здебільшого навколо замків і відбували там повинності або виробами свого фаху, абож своєю працею (чи службою). Нарешті, данники, або чиншові селяни, давали чинш з своєї власної землі.

Крім селян вільних (»похожих«), були селяни, позбавлені права виходу (»люди непохожі«, чи »отчичі«). Це вказує на те, що в Литовсько-Руській державі відбувається процес поступового покріпачення селянства (спочаітку покріпачення за землею). В XVI ст., особливо в середині його, цей процес пішов далеко вперед. Цьому сприяло проведення в середині XVI ст. земельної реформи (»Устава на волоки« 1557 p.). Щоб провести рівномірне оподаткування, було переміряно землю й зафіксовано норму землі для сел. господарства — т. зв. »волоку« (бл. 19,5 десятин). Землю понад цю норму в селян відбирали. Всі селяни мали платити чинш і робити панщину, спочатку 1 — 2 дні на тиждень. Волочна система розбила стару сільську громаду і ввела реґляментацію праці селянина. Ця реформа проведена була на Волині, Берестейщині й Пинщині.

В XIV — XV ст. осадники (німці або поляки), заплативши певну суму урядові або дідичеві, »оселяли село« на »німецькому праві«; з них робилися дідичні війти села, себто вони діставали право управління, суду; населення мало індивідуальні наділи й платило панові чинш. Проте, в XVI ст. різниця між селянами на »руському« (староукр.) і »нім.« праві зникає. Поруч із цим засновуються села на »волоському праві« (перше відоме в Галичині 1378 p.). Головна різниця між селами нім. та волоськими була та, що волоські оселі були переважно скотарські й мали більшу самоуправу. В XVI ст. зникає і волоське право.

Найгірше становище селян було в Галичині. Там, за поль. зразками, запроваджується кріпацтво раніше, ніж по ін. землях України. Панські утиски викликали перші сел. повстання. Серед них більшого розміру набрало повстання під проводом Дмитра Мухи (1490 p.), яке з Покуття поширилося до Галича та Рогатина і було придушене поль. владою лише за допомогою чужого війська. /437/






УКРАЇНА ПІСЛЯ ЛЮБЛИНСЬКОЇ УНІЇ


Суспільні зміни. Люблинська унія була дуже корисна для Польщі, яка дістала більшу частину укр. земель та можливість їх колонізувати. Простори укр. земель були відкриті для колонізації. Тут поширюються поль. держ. і культурні впливи.

Укр. землі в складі Корони Польської поділялися на воєводства: старі — Руське, Белзьке те Подільське, й нові — Волинське, Брацлавське, Київське та (в 1630-их pp.) Чернігівське (див. карта — мал. 329). На чолі воєводства стояв воєвода, який мав великі права, що робило його повним господарем воєводства. На терені нових воєводств зберігався Литовський Статут, суди попередньої доби й »руська мова« як урядова, хоч її почали поволі витискати поль. та латинська.

Після Люблинської унії відбуваються великі зміни в соціяльній структурі укр. земель. Юридично вищий прошарок людности — »пани«, маґнати втратили своє привілейоване становище і зрівнялися в правах із шляхтою. Фактично, посідаючи великі маєтки й багатства, вони зберігали своє становище. Кн. Острозькі, напр., володіли значною частиною Волині, на їх землях було бл. 1 000 міст та сіл. Взагалі на Волині збереглося багато укр. великих родів, як князі Заславські, Збаразькі, Четвертинські, Вишневецькі та ін. Представники маґнатських родин діставали уряди воєвод та каштелянів, що мали місце в сенаті, старост тощо.

Укр. шляхта була зрівняна в правах із поль. і прагнула закріпити своє привілейоване становище. Зі смертю короля Жигмонта-Авґуста припинилася династія Ягеллонів, і королів стали обирати на »елекційних« соймах. Під час обрання нового короля шляхта ставила кандидатові нові умови, які все більше обмежували королівську владу на користь шляхти. Шляхта була звільнена від усіх податків та повинностей, виключаючи »посполите рушення«, яке скликалося в часи особливої небезпеки. Шляхта збиралася на провінціяльні соймики, де обирала делеґатів до сойму і суддів для земських судів, що були в кожному воєводстві.

В наслідок Люблинської унії шляхта обох держав, польської і литовської, здобула право володіти землями на території цілої Речі Посполитої. Це мало велике значення для поль. шляхти, яка негайно після унії почала посуватися на Україну. Поль. шляхта випрошує грамоти на т. зв. »пусті« землі. Була зроблена ревізія всіх »пустих« земель у воєводствах Волинському, Брацлавському, Подільському. Зокрема багато земель роздано королем Жигмонтом III Ваза (1583 — 1632) в подяку за обрання на поль. престол. На Україні виростали величезні лятифундії. Напр., вінницький староста Калиновський дістав пустелю »Уманщину« — майже всю півд. Київщину; Замойські, Потоцькі, Сенявські дістали землі на Брацлавщині, Конєцпольські — Чернігівщину та Поросся, Тишкевичі — Бердичівщину, Збаразькі — землі від Росі до Богу. З кінцем XVI ст. з’являються величезні маєтності Вишневецьких на Лівобережній Україні. Ці лятифундії набувають тим більшого значення, що в евр. економіці відбуваються великі зміни. В Зах. Европі XVI ст. розвиваються торгівля й промисловість, ростуть міста, при чому змінюється економіка цілих країн (напр., перетворення сільсько-господарської Еспанії на світову торговельно-колоніяльну державу), а разом із збільшенням нехліборобського населення дуже зростають попит і ціни на с.-г. продукти. Україна стає одним з основних постачальників збіжжя для Зах. Европи. Вивіз пшениці через Ґданськ, що наприкінці XV ст. складав щонайбільше 10 000 лаштів на рік, 1583 р. піднісся до 50 000, 1618 р. збільшився в 116 000, а 1648 р. досяг 129 000 лаштів. Така коньюнктура робила сільське господарство на Україні все більша поибутковим.

Під впливом Польщі змінюється побут шляхти. Суворий, напіввійськовий побут XIV — XV ст. перетворюєтся на розкішний: будуються великі палаци: в них відбуваються бучні бенкети; поширюється поль. вбрання, поль. звичаї, мова. Відбувається процес швидкої денаціоналізації вищих верств суспільства. Цьому чимало сприяли шлюбні зв’язки укр. шляхти з поль. Найбільший маґнат Волині князь Василь-Костянтин Острозький ордужився з полькою Софією Тарновською, яка привезла з собою почет шляхтянок, поль. моди, розваги. За маґнатами йшла середня шляхта. Спольщенню сприяли школи, які були в руках католицького духівництва, переважно єзуїтів.

На Україні поширювалася і поль. католицька пропаґанда. Навіть в родині оборонця правос. віри кн. Василя-Костянтина Острозького прийняли католицтво його син і донька. Переходили на католицтво укр., білор. та литовські маґнати: Слуцькі, Тишкевичі, Радзизили, Сапіги, Ходкевичі, Воловичі та багато ін.

Перенесення на Україну поль. порядків не сприяло поліпшенню становища міщан. В Польщі велася боротьба між шляхтою й міщанством, яке було усунене від політ. життя. Маґдебурзьким правом користувалися майже виключно поляки та німці, а українці були обмежені в правах самоврядування. В деяких містах поза своїми дільницями вони не мали навіть права проходити з церковними процесіями вулицями, де жили поляки та німці.

Найбільше відбилася Люблинська унія на становищі селян. В Польщі вони давно вже втратили право на землю, право вільного переходу з місця на місце. В /438/ зв’язку з збільшенням попиту на хліб шляхта намагається збільшити прибутковість маєтків, насамперед коштом праці селян. Збільшується панщина, зростають грошові й натуральні повинності селян. Протягом XVI ст. в Галичині панщина збільшилася в 6 разів, на Волині в 1570-их pp. в багатьох місцях панщина сягала 3 днів на тиждень.

Інше становище було в півд.-сх. Україні. У величезних лятифундіях маґнатів бракувало робочих рук. В них оголошують »слободи« — пільги від панщини та повинностей на 10-20 років, щоб притягти більше людей. Тікаючи від панщини з досить залюднених Галичини, Волині, півн. Київщини, люди йдуть на »слободи«. Країна залюднюється з казковою швидкістю. Виростали сотні, тисячі нових сіл, містечок, міст. Проте проходили пільгові роки, і селяни мусіли відбувати панщину та виконувати різні повинності. Залюднення слобід почалося відразу після Люблинської унії, а перші терміни слобід закінчувалися в 1580-их pp., і встановлення повинностей викликало обурення серед людей, які вже звикли до волі й неохоче приймали панщину, навіть тоді, коли вона була менш важка, ніж та, що була колись вдома. 1618 p., коли закінчилися пільгові роки в лятифундіях кн. Вишневецьких на Лівобережній Україні, майже половина селян подалася за кордон, до т. зв. »Дикого поля«. В ін. місцях почалася втеча на південь, за пороги Дніпра. Наприкінці XVI ст. починається низка сел. повстань проти поль. шляхти, в яких активну участь брали поселенці слобід.

Національна опозиція проти Польщі. Причин для незадоволення різних верств укр. суспільства було багато. Поль. уряд та поль. шляхта все зневажливіше ставилися до укр. народу з його »хлопською« культурою, мовою, вірою. Спольщення та златинщення різних верств укр. народу позбавляли його власної провідної верстви. Тільки невелика частина укр. маґнатів не зрадила укр. культури; серед них перше місце посідав кн. Василь-Костянтин Острозький. Він перетворив Острог на видатний осередок укр. культури, заснував там школу (бл. 1589 р.) з друкарнею; тут скупчилися видатні культурні сили України. Крім того, кн. Острозький заснував школи в Турові (1572), Володимирі (1577). Острозький був не один. Багато зробив для піднесення рідної культури Григорій Ходкевич, який заснував у Заблудові друкарню, кн. Юрій Слуцький, що заклав школу та друкарню в 1560-их pp. в Слуцьку. Зв’язки з зах.-евр. наукою підтримували подорожі молоді за кордон, студії в університетах Падуї, Інґольштадту, Гайдельберґу, Віттенберґу тощо (див. Культура).

Як протест проти латинської пропаґанди та польонізації на Україні ширилися вчення різних протестантських течій: в XV ст. гуситів, у XVI ст. лютеран, кальвіністів (зокрема соцініян). Чимало шляхетських родин (Чапличі-Шпановські, Сенюти, Немиричі, Гойські та ін.) перейшли на протестантизм і сприяли заснуванню протестантських шкіл (в Киселині, Гощі й ін.). Проте впливи протестантизму поширені були лише в колах шляхетської інтеліґенції і не проходили до нар. маси.

Провідну ролю в охороні правос. Церкви передусім взяли на себе укр. /439/ міщани: ізольовані від поляків, обмежені в правах правос. міщани все більше уваги надавали церковним братствам. Число братств зростало, компетенція їх поширювалася, братські школи почали конкурувати з католицькими та протестантськими і намагалися давати освіту не гіршу за них, але в нац.-правос. напрямі. Львівська братська школа стала зразком для ін. Заснована пізніше школа Богоявленського братства у Києві здобула славу на всю Україну. Братства беруть на себе контроль над православним духівництвом, стежать, щоб воно життям та освітою відповідало своєму високому званню.

Значення братств поширилося в кінці XVI ст., коли до соціяльних та нац. мотивів незадоволення укр. людности в Речі Посполитій приєдналися церковно-релігійні. Позбавлення правос. тих прав, які мали католики, утиски правос. духівництва з боку поль. влади викликали обурення на Україні. За таких умов справа об’єднання Церков, православної і католицької, оголошена на Берестейському соборі 1596 p., не дала бажаних наслідків. Не зважаючи на те, що унію прийняли майже всі ієрархи правос. Церкви, більша частина укр. народу на унію не погодилася. Правос. опозицію очолив кн. Василь-Костянтин Острозький; почалася гаряча літ. полеміка, яка вносила ще більше загострення. Правос. братства взяли на себе захист Церкви. (Докладніше про це в розділі Церква).

Проте не міщанство очолило боротьбу за нац. змагання укр. народу й відродження його держави. Це могли зробити лише представники всіх верств укр. народу, представники всіх частин України. Такими представниками стали козаки.






КОЗАЦТВО


Початки козацтва. Укр. козацтво зародилося на півд.-укр. степах не пізніше XV ст. Початок козакуванню поклали здобичники, які виходили в степ для полювання на дикого звіра, рибальства, збирання меду диких бджіл, а на зиму поверталися додому, до Черкас, Канева, Києва.

Життя в степу було повне небезпеки, на кожному кроці загрожували татари, але там була повна воля. Промисловці, гуртуючись у ватаги, засвоювали методи боротьби в степу, властиві татарам, і ставали для них небезпечним ворогом. Що далі, то більше степові здобичники перетворювалися на постійних оборонців України від татар, нападаючи на татарські загони й відбиваючи ясир. В кінці XV ст. ці озброєні сміливці виділяються в окрему групу людности; їх починають називати козаками (слово тюркське, яке вперше зустрічається в словнику половецької мови, т. зв. »Codex Cumanicus« 1303 p.; так називали варту, сторожу; татари називали козаками вільних, легко озброєних людей, що займалися війною і грабунком). Вперше 1492 р. вживається назва козаки відносно укр. людей: в наслідок скарги кримського хана на киян та черкасців, які розбили турецький корабель під Тягинею, великий кн. литовський наказав »потрусити козаків«. Наприкінці XV ст. козаків починають використовувати старости Черкас та Канева для боротьби з татарами.

В першій пол. XVI ст. козацтво здобуває велику популярність. Вільне життя в степу, боротьба з татарами приваблювали сміливих людей, і до козаків ішли й селянські хлопці, і міщани, і шляхетські сини, і »козак« у понятті народу став означати найкращу, відважну, лицарську молодь. У козаки йшли не лише українці, але й чужинці. Серед організаторів козацтва були Остап Дашкович (староста черкаський), Предслав Лянцкоронський (староста Хмельницький), Бернард Претвич (староста барський), Семен Полозович (староста черкаський); були також сини маґнатів, як князі Заславські, Збаразькі, Корецькі, Ружинські, Сангушки тощо.

Найбільше уславився кн. Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1540-их pp. об’єднав розпорошені козацькі групи, заснував на острові Хортиці осередок козацтва — Січ і поклав початок військовій організації козацтва. Вишневецький своїми вдалими походами на Крим прославив козаків на всю Европу, а самі козаки привчилися вважати себе самостійною воєнно-політ. силою. Вони почали вести незалежну від Польщі політику, укладаючи договори з Москвою, Кримом, Туреччиною, Молдавією. Козаки на власну руку провадили війни, а 1577 р. вони захопили Молдавію й посадили на молдавський престол свого ватажка Івана Підкову.

На чолі низових, або запорізьких, козаків стояв старший, або гетьман, якого обирали козаки і який мав необмежену владу. Козаки жили в Січі в суворій простоті: без жінок, без родин, у військових умовах, і Січ з її 38 куренями була військовим табором. Спочатку курені були організаціями, які об’єднували земляків — Плахтіївський, Седнівський, Канівський курені тощо, — а далі приймали членами й сторонніх козаків.

Слава про козацькі походи зробила їх значним чинником в евр. політиці. Готуючися до війни з Туреччиною, цісар Рудольф II 1594 р. вирядив посольство до Січі з пропозицією спільної боротьби. Папа Климент VIII надсилав до козаків посла з аналогічним закликом. Ці переговори козаки провадили незалежно від поль. уряду.

Перші спроби уряду поставити козацьку силу під своє керування й контроль почалися в 1560-их pp. 1568 p. вперше був створений козацький загін на 300 чоловік, записаних до »реєстру«; /440/ ці козаки були вилучені з-під юрисдикції місцевих старост і мали підлягати безпосередньо коронному гетьманові. Загін існував недовго, але 1578 p., за короля Стефана Баторія (1575 — 86), поль. уряд, готуючись до війни з Московщиною, утворив новий »реєстр« на 500 козаків, які мали діставати щорічну платню від держави. На чолі цього загону був поставлений як »старший«, або »гетьман«, поль. шляхтич Ян Оришовський. Реєстровці мали свою самоуправу і були звільнені від податків. Осередком реєстрового козацтва було призначене м. Терехтемирів (на Дніпрі), де містився козацький арсенал і шпиталь.

Такі ж спроби уряд робив і пізніше, при чому число реєстрових більшало (до 600-1 000). Але поль. урядові не вдалося прибрати до своїх рук козацтво. Фактична кількість козаків була значні більшою, ніж встановлена в реєстрі. З другого боку, запровадження реєстрів сприяло зростанню станової свідомости. В самому козацтві почалася диференціяція: заможні, статечні козаки, які мали свої родини, хутори, господарства на Брацлавщині й Київщині, називалися »городовими« козаками. З них переважно набирали реєстрових козаків. В масі вони були консервативною частиною козацтва. На »Низу«, за порогами Дніпра, скупчувався революційний, войовничий елемент, люди, які прагнули воєнних походів і, тісно зв’язані з селянством, гостро реаґували на важкі умови його життя.

Перші козацько-селянські повстання. З кінця XVI ст. почали вибухати козацькі та селянські повстання проти поль. панів. Причини економічні, соціяльні та нац. об’єдналися в одне. Повстання очолювали козаки, які давали їм організацію, військовий досвід.

Перше козацьке повстання під проводом шляхтича Криштофа Косинського вибухло в 1591 р. на Київщині; до Косинського приєднувалися селяни, і повстання охопило Київщину та Волинь. Довгий час шляхта не могла приборкати повстання, і лише 1593 р. повстанці були розбиті під П’яткою коло Житомира. Це повстання було першою пересторогою поль. урядові, свідченням того, наскільки небезпечні для нього могли стати козаки, коли вони об’єднуються з селянами.

Ще більше значення мало повстання під проводом Северина Наливайка. 1594 р. він із загоном козаків ходив проти турків на Молдавію, на підставі договору козаків із Рудольфом II, але по закінченні воєнних дій 1595 р. пішов на Україну на боротьбу проти панів. Наливайка підтримали брацлавські міщани, за допомогою яких він взяв Брацлав, а головним чином селяни, які приєднувалися до загонів Наливайка. Він пішов на Волинь, узяв Луцьке, далі на Білорусь, де взяв Слуцьк, Могилів. 1596 р. з Запоріжжя вийшли загони козаків під проводом гетьмана Григорія Лободи та полковника Шаули. 1596 р. об’єднані сили повстанців завдали поразки польному коронному гетьманові Жолкєвському, славетному поль. воєначальникові, під Гострим Каменем, але самі козаки так багато втратили, що відступили на Лівобережжя, сподіваючись знайти там підтримку. Жолкєвський з новими силами переслідував їх. На березі р. Солониці, недалеко від Лубень, поляки обложили козацький табір. Там було бл. 6 000 козаків, з ними багато жінок, дітей. Почалися голод, хвороби, суперечки. Під час заколоту Лободу забито. Після двотижневої облоги козаки здалися й видали Наливайка, Шаулу та ін. ватажків, яких поляки згодом стратили. Поляки не додержали умов договору й вирізали майже всіх козаків; лише невеликий загін повернувся на Запоріжжя. Розгром козаків під Солоницею мав величезне значення. Поляки з надзвичайним напруженням досягли перемоги, але знищити козаків не змогли. З другого боку, страта Наливайка, Шаули й загибель козаків схвилювали всю Україну й збільшили ненависть українців до поляків.

Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. Церковно-релігійна боротьба після Берестейської унії ще більше посилила невдоволення укр. населення, міщанства та козацтва, і козацтво в XVII ст. виступає під гаслами оборони правос. віри та Церкви.

Політ. обставини поч. XVII ст. поставили козацтво у винятково сприятливі умови. Польща потребувала козацької допомоги в Молдавії і у війні проти Швеції. Гетьман Самійло Кішка (1600 — 02) використав це для того, щоб добитися леґалізації козацтва й відновлення частини його прав. »Смутні часи« в Московщині втягли Польщу у вир московських подій. Козаки брали участь у війську, з яким Псевдо-Дмитро пішов на /441/ завоювання московського престолу. У війську Жигмонта III, з яким він рушив на Москву, було бл. 30 000 козаків, не рахуючи загонів, які діяли на власну руку. Козаки під проводом гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного врятували в 1618 р. королевича Володислава під Москвою від полону. Вони використали політичну коньюнктуру й знову повели самостійну політику щодо татар та турків: козацькі чайки загрожували берегам Криму й Малої Азії. В цих війнах гетьман Петро Сагайдачний здобув велику славу.

Сагайдачний, перший з гетьманів, переніс осідок гетьманів до старої столиці України — Києва, і з його ім’ям зв’язане нове культурне піднесення Києва.

Заснована 1615 р. братська школа притягала до Києва вчених із усієї України. В тому ж напрямі діяв архимандрит Києво-Печерської Лаври Єлисей Плетенецький, який заснував у Лаврі друкарню. З ініціятиви та під захистом козацтва у Києві 1620 р. поновлено православну ієрархію, висвячено митрополита і п’ять єпископів. Київ став духовою та церковною столицею України, а запорізьке козацтво зв’язалося з укр. освіченими колами. П. Сагайдачний, відважний полководець і здібний дипломат, прагнув вибороти відповідне місце для укр. народу. Проте його обережна політика відносно Польщі викликала незадоволення з боку запорізького козацтва, яке обрало на гетьмана Яцька Неродича-Бородавку. 1620 p., коли поль. уряд закликав козаків на війну проти Туреччини, вони пішли в похід і, разом із поль. військом, програли битву під Цецорою. На допомогу полякам прийшов знов обраний гетьманом П. Сагайдачний, діставши обіцянку поль. короля, що релігійні вимоги правос. будуть задоволені. Сагайдачний удруге врятував (під Хотином, 1621 р.) королевича Володислава й завдав нищівного удару туркам. 1622 р. Сагайдачний помер від ран, які дістав під Хотином. Поль. уряд не додержав своїх обіцянок, і Україна нічого не виграла від блискучих перемог Сагайдачного. Навпаки, після погрому турків поляки не потребували допомоги від козаків і почали обмежувати їх права: реєстр зменшили, і ті, хто опинилися поза реєстром (т. зв. »випищики«) мусіли повертатися під панську владу.

Боротьба козацтва проти Польщі в 1620 — 30-их pp. Добу нового піднесення пережило козацтво за гетьмана Михайла Дорошенка (1623 — 28). Масу козаків, яких, на вимогу поль. уряду, він повинен був демобілізувати, він направив на Запоріжжя, звідки вони робили походи на Крим та Туреччину. В Криму йшла боротьба між двома претендентами на ханський престол — одна партія хотіла незалежности від Туреччини, і козаки уклали з нею союз. Козацька фльота тричі доходила до Царгорода, громила його околиці й поверталася з великою здобиччю. Хан Шагін-Ґірей уклав 1624 р. союз із козаками як з окремою державою, Поль. уряд, обурений козацьким непослухом, заборонив козакам виходити в море — козаки знову пішли під Царгород і зруйнували Трапезунд. Тоді на Україну 1625 р. прийшло поль. військо під проводом гетьмана Конєцпольського, і після кількох боїв укладено Куруківський договір (від імени озера б. Кременчука). Поль. уряд оголосив амнестію; реєстр визначено на 6 000 із платнею від поль. уряду. Козаки не мали права виходити в море й мусіли спалити човни. Проте Дорошенко спровадив »випищиків« на Запоріжжя.

1628 р. козаки знов втрутилися в кримські міжусобиці й дійшли до Бахчисараю, де в бою загинув гетьман Дорошенко, а татари, порозумівшись між собою, разом вдарили на козаків і примусили їх залишити Крим.

Відносини з поль. урядом були дуже напружені. Козаки стратили в Січі гетьмана Грицька Чорного, який стояв за льояльні відносини з Польщею і про якого йшла чутка, що він перейшов на унію. Нове повстання козаків під проводом гетьмана Тараса Федоровича було з великими зусиллями ліквідоване гетьманом Конєцпольським, і 1630 р. в Переяславі укладено угоду: реєстр /442/ збільшено до 8 000, учасники повстання дістали амнестію.

1631 р. шведський король Густав-Адольф вислав до козаків двох послів із пропозицією взяти участь у війні з Австрією й підтримати його кандидатуру на поль. трон, на випадок сиерти короля Жигмонта III. Проте посли потрапили не до Запоріжжя, а до реєстрових козаків, які видали їх полякам.

Року 1632 помер Жигмонт III. На соймиках, скликаних на Волині, Брацлавщині й Київщині для обрання послів до елекційного сойму, було поставлене питання про права правос. шляхти й про правос. Церкву. Тоді ж козацтво вперше висунуло вимогу визнати його як окремий лицарський стан.

Ця вимога не була виконана. Але на елекційному соймі 1632 р. дійшло до компромісу: визнано обидві Церкви — православну й уніятську, поділено між ними храми та церковні маєтки, визнано правос. ієрархію. 1633 р. на катедру київського митр. обрано видатного церковного діяча, києво-печерського архимандрита Петра Могилу (див. розділ Церква).

Новий король Володислав IV (1632 — 48) потребував козацької сили в війні з Москвою (він хотів добитися московської корони, яка була запропонована йому частиною московського боярства ще за »смутних часів«). Але, не зважаючи на допомогу козаків, Володислав IV примушений був укласти компромісовий мир на р. Полянівці 1634 p.; Польща зберігала Чернігово-Сіверські землі, які здобула під час »смутних часів«, але Володислав зрікся прав на московську корону. Козаки не дістали жадної компенсації за допомогу королеві, не одержали навіть платні за війну, а реєстр зменшено до 6 000. Щоб затримати втечу козаків на Запоріжжя, поль. уряд збудував 1635 р. замок в Кодаку. Козаки зруйнували його, за що поляки стратили гетьмана Івана Сулиму та його спільників.

В колах козацтва зростало незадоволення. 1637 р. вибухло повстання під проводом Павла Бута (Павлюка); за виразом коронного гетьмана Миколи Потоцького, було »все Задніпров’я покозачене«. Після впертої битви під Кумейками козаки були розбиті переважними силами поляків. На раді в Боровиці Потоцький примусив козаків прийняти призначену ним старшину й дати »кривавий лист« покори та присягу на вірність. На Україні поставлено поль. військо. Проте незабаром, на весні 1638 p., знову почалося повстання на Лівобережній Україні під проводом Дмитра Гуні та Якова Острянина. Не зважаючи на великі сили повстанців, поль. військо перемогло. Острянин із полком в 900 козаків подався за московський кордон і оселився з полком б. Чугуєва. Більша частина під проводом Гуні після героїчної боротьби змушена була капітулювати під Старцем. 1638 р. поль. уряд видав »ординацію«: число козаків встановлено на 6 000, виборну старшину скасовано: віднині її мав призначати поль. уряд, при чому вища старшина була з поль. шляхти. Жити козаки мали право лише в староствах черкаському, чигиринському та корсунському. На Україні розташувалася численна поль. армія, щоб запобігти новим повстанням. Запорізькі козаки були оголошені поза законом. Фортеця Кодак була відбудована.

Так селянство та козацтво, не зважаючи на 45-річну боротьбу, не досягли своїх цілей. Панство мстилося на селянах за повстання; визиск збільшувався. Козаки, знесилені боротьбою та великими жертвами, втратили права й опинилися під проводом чужої старшини. Поль. шляхта тріюмфувала перемогу. Вона була певна, що козацтво ніколи не вийде із стану занепаду і вічно триватиме »золотий спокій«.

Н. Полонська-Василенко


Література: Likowski E. Unja Brzeska 1596. Познань 1896; Беднов В. Православная Церковь в Польше и Литве. Катеринослав 1908; Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства. М. 1910, 2 вид. М. 1915; Липинський В. Аріянський соймик у Киселині на Волині в маю 1638 р. Причинки до історії аріянів на Україні. ЗНТШ, XCVI; /443/ Крип’якевич І. Укр. козаки в евр. політ. плянах 1620 — 30 pp. ЗНТШ, CXVII — CXVIII; Жукович П. Сеймовая борьба православного западно-русского дворянства с церковной унией, I — VI. П. 1901 — 12; Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII в. К. 1912, 2 вид. Відень 1920; Клепатский П. Очерки по истории Киевской Земли, І. Литовский период. О. 1912; Lipiński W. Z dziejów Ukrainy. К. 1912; Korduba M. Die Anfänge des ukrainischen Kosakentums. Zeitschrift f. osteuropäische Geschichte, II. Берлін 1912; Падалка Л. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. Полтава 1914; Василенко Н. Очерки по истории Западной Руси и Украины. К. 1916; Пичета В. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа в Литовско-Русском государстве, I — II. М. 1917; Грушевский А. Города Великого Княжества Литовского в XIV — XVI в. К. 1918; Грушевський М. Студії з екон. історії України. К. 1918; Томашівський С. Українська історія, І. Л. 1919, 2 вид.: Історія України. Старинні і середні віки. Мюнхен 1948; Halecki O. Dzieje Unji Jagiellońskiej, I — II. Кр. 1919 — 20; Грушевський М. Історія України-Руси. IV — VIII; Тітов Ф. Стара вища освіта в Київській Україні. К. 1924; Липинський В. Релігія і Церква в історії України. Філядельфія 1925; Чубатий М. Правне становище укр. земель Литовсько-Руської держави під кінець XIV ст. ЗНТШ, CXXXIV — CXXXV, CXLIV — CXLV. Л. 1924 — 26; Шмурло Е. Римская курия на русском православном Востоке в 1609 — 54 годах. Прага 1928; Клименко П. Цехи на Україні. К. 1929; Kolankowski L. Dzieje W. Ksiestwa Litewskiego za Jagiellonów, I. 1377 — 1499. B. 1930; Pfitzner J. Grossfürst Witold von Litauen als Staatsmann. Брно 1930; Tomkiewicz W. Ograniczenie swobód kozackich w roku 1638. Л. 1930; Баранович О. Залюднення України перед Хмельниччиною. Волинське воєводство. К. 1931; Дорошенко Д. Нарис історії України, І. В. 1932; Lewicki К. Książę Konstanty Ostrogski a unja brzeska 1596 roku. Л. 1933; Chodynicki K. Kosciół prawosławny a Rzeczpospolita Polska (1370 — 1632). B. 1934; Kuczyński I. M. Ziemie Czernihowsko-Siewierskie pod rządami Litwy. B. 1936; Šapoka A. Lietuvos Istorija. Каунас 1936; Kolankowski L. Polska Jagiellonów. Dzieje polityczne. Л. 1936; Ziegler A. Die Union des Konzils von Florenz in der russischen Kirche. Вюрцбурґ 1938; Антонович M. Студії з часів Наливайка. Прага 1941; Огієнко І. Історія укр. Церкви, І. Прага 1942; Jakowliw A. Das deutsche Recht in der Ukraine. Ляйпціґ 1942; Winter E. Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine. Ляйпціґ 1942, укр. видання: Візантія й Рим у боротьбі за Україну. Прага 1945; Spuler В. Die goldene Horde. Die Mongolen in Russland 1223 — 1502. Ляйпціґ 1943; Антонович М. Переяславська кампанія 1630 p. Прага 1944; Чубатий М. Огляд історії укр. права, II. з вид. Мюнхен 1947; Chase T. G. The story of Lithuania. Нью-Йорк 1947; Baranowski B. Polska a Tatarszczyzna w latach 1624 — 29. Лодзь 1948; Jurgela C. History of the lithuanian nation. Нью-Йорк 1948; Ammann A. M. Storia della Chiesa Russa e dei paesi limitrofi. Турін 1948; Холмський І. Історія України. Нью-Йорк-Мюнхен 1948.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.