Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 443-466.]

Попередня     Головна     Наступна





6. Доба козацько-гетьманської держави



ХМЕЛЬНИЧЧИНА Й ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ


Початки повстання. Так званий »золотий спокій« (1638 — 48 pp.) був тільки перепочинком перед бурею. В Польщі ніщо не змінилося, і укр. проблема була тільки відкладена, а не розв’язана.

Саме в першій пол. XVII ст. поль. маґнати з надзвичайною швидкістю поширили свій стан посідання на Лівобережній Україні. Одна Полтавщина за короткий час стала свого роду форпостом поль.-шляхетської колонізації на чолі з князем Яремою Вишневецьким. нащадком старого укр. роду, що виявив себе ревним поляком і римо-католиком. Населення, що сюди приходило з півн.-зах. та зах. укр. теренів, з великою ворожістю ставилося до панщини. Особливо дратували селян численні дрібні поль. шляхтичі та жидівські посередники, що виступали в ролі економів та орендарів великопанських маєтків. Цей тиск відчувало не тільки селянство, але й середня, а надто дрібна укр. шляхта. Особливо зухвалою та зарозумілою виявили себе поль. шляхетська політика щодо козаччини після ординації 1638 р. Тим часом вільне козацтво, »випищики«, січовики відсиджувалися в запорізьких степах, в Дніпрових плавнях та в пограничній Донщині. З цього боку поль. державі грозила найбільша небезпека.

Отже »золотий спокій« був лише фасадою, революція наближалася, і її вибух залежав тільки від того, як скоро знайдеться людина, що візьме на себе ініціятиву й провід. Така людина знайшлася в особі Богдана Хмельницького (народився бл. 1595 p.).

Він був син дрібного укр. шляхтича, чигиринського підстарости і після науки в Ярославі служив у козацькому реєстровому війську, займаючи впливові посади включно до військового писаря. Почалося з того, що новий чигиринський підстароста, поляк Чаплинський (або Чаплицький), зруйнував Хмельницькому 1646 p., коли він після ординації 1638 р. був скромним чигиринським сотником, родинне життя і ґвалтовно захопив його хутір Суботове. Протести Хмельницького перед шляхетськими судами, адміністрацією і навіть королем нічого не допомогли.

В кінці 1647 р. Хмельницький опинився в Дніпрових низинах, де першими прихильниками його стали свавільні козаки, січовики, за допомогою яких йому вдалося наприкінці січня 1648 р. здобути січову фортецю й перетягти на свій бік стаціонованих тут реєстрових /444/ козаків. Незабаром в його руках опинилася вся січова територія; Січ оголосила його гетьманом (1648 — 57), і число його війська почало з кожним днем збільшуватися. Пляново і енерґійно проведені були дальші готування до повстання проти Польщі. Гетьман уклав союз з кримським ханом, який саме тоді був у неладах з поль. урядом, і дістав на допомогу татарський корпус на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм. Хмельницький через своїх аґентів повів аґітацію серед населення України. Дуже влучно використана була та обставина, що за два роки раніше король Володислав IV, маючи на увазі війну з Туреччиною, обіцяв на таємній авдієнції козацькій делеґації, до якої належав Б. Хмельницький, відновити і розширити давні козацькі привілеї. Це надавало виступові Хмельницького в очах козацької маси певної леґальности.

Перші перемоги. Тим часом великий коронний гетьман Микола Потоцький зрозумів небезпеку, яка грозила Польщі з півдня, й рішив придушити повстання в його корені, на Січі. Весною 1648 р. він вислав наперед аванґардний корпус під командою свого сина Стефана Потоцького, а сам із головним кварцяним військом поволі рушив слідом за ним. 16 травня (н. ст.) на Жовтих Водах (недалеко Кодака) поль. аванґард цілком знищено; поліг головою і С. Потоцький. 26 травня (н. ст.) Хмельницький розгромив і головне поль. військо під Корсунем, взявши в полон обох гетьманів — Потоцького і польного Калиновського. Тепер Польща лишилася і без гетьманів, і без армії.

Вістка про знищення поль. армії вмить оббігла всю країну. Почалося всенародне повстання, в якому особливої популярности набув козацький полковник Максим Кривоніс. Хмельницький став тим часом у Білій Церкві, не продовжуючи воєнних операцій, може, й тому, що надзвичайний розмах нар. революції був для нього такою ж несподіванкою, як і для поляків. У нього ще не було далекосяжних плянів, і постала сила пекучих щоденних проблем, зв’язаних із організацією краю, із створенням нового адміністративного й фінансового апарату, з потребою організації реґулярної армії. Його дипломатична тактика полягала в тому, щоб виграти час. Супроти поль. уряду Хмельницький поводився стримано, говорив про свою вірність королеві й про готовість до переговорів, вимагаючи передусім збільшення козацького реєстру до 12 000.

На деякий час настало перемир’я. Але воно не могло тривати довго: надто великі були суперечності між поль. і укр. сторонами. З одного боку, повсталі козацька і сел. маси не хотіли чути ні про мир, ні про компроміс; з другого боку, полякам важко було помиритися з думкою про панування Хмельницького над покозаченою Україною. Обидві сторони почали готуватися до війни.

Похід на Західні Землі. Влітку 1648 р. Хмельницький вирушив у похід. Зустріч відбулася на межі Волині й Поділля, під Пилявцями, й скінчилася ліквідацією (23 вересня н. ст.) поль. армії, що, охоплена панікою, розбіглася, лишивши на полі бою зброю, гармати і величезний обоз. Тепер перед укр. гетьманом відкрився вільний шлях вглиб самої Польщі. Він пішов у Галичину, обложив Львів і, обмежившись незначним викупом, рушив далі під Замостя, де сховалися рештки поль. армії з Яремою Вишневецьким на чолі. Він довгий час тримав в облозі цю фортецю, тоді як у Польщі не було ні армії, ні яких значніших оборонних засобів, ще й панувала анархія після смерти короля Володислава (помер на весні 1648 p.). Гетьман міг іти до самої Варшави, і коли він цього не зробив, то тут грали ролю певно пізня пора року й труднощі зимової кампанії, а насамперед те, що він, мабуть, ще на думав доводити конфлікту з Польщею до кінцевого порахунку. Дійсно, як тільки у Варшаві поль. королем обрали Яна Казимира (брата Володислава), кандидатуру якого підтримував Хмельницький, облогу Замостя знято, і козацьке військо повернулося на Україну.

Але саме після повороту з походу сталася помітна зміна в Богдані Хмельницькому. Можливо, це відбулося під впливом тієї патріотичної атмосфери, в якій опинився гетьман у Києві, де його урочисто приймали не тільки митр. Сильвестр Косів і почесний київський гість, єрусалимський патріярх Паїсій, але й уся укр. духова еліта, яка з ентузіязмом вітала Хмельницького, як »Богом даного збавителя від ляцької неволі«. Саме тут стала цілком ясною Хмельницькому та надзвичайна відповідальність, яку /445/ поклала на нього доля. В нього виринає, замість окремих вимог на користь козацтва, ідея відокремленої від Польщі, з’єднаної і незалежної України. Він сам себе називає самодержцем руським з Божої ласки й висловлює думку про звільнення з поль. неволі всього руського народу аж по Люблин і Краків. Тому й переговори, що почалися з поль. мировою делеґацією, на чолі з Адамом Киселем, не довели ні до чого: Хмельницький ставив підвищені вимоги і загрожував війною.

Зборівський мир. Війна почалася на весні 1649 р. Хмельницький, на чолі численного козацького війська разом із кримським ханом, зайнявся облогою Збаразької фортеці, яку вперто боронив Вишневецький, чекаючи на допомогу з боку короля. Дійсно, Ян Казимир з 25-тисячним військом поволі наближався до театру подій. Укр. гетьман, дізнавшись про це, поспішив королеві назустріч, а меншу частину козацької армії залишив для продовження облоги Збаража. Біля Зборова королівську армію несподівано оточили козацькі й татарські сили, і їй грозило повне знищення. З цієї безнадійної ситуації врятував поляків кримський хан, який пішов назустріч поль. мировим пропозиціям, не бажаючи аж надто великого зміцнення України. Це примусило Хмельницького до компромісу. Зборівський мир, укладений у серпні 1649 p., давав Україні 40-тисячну реґулярну козацьку армію на чолі з гетьманом Хмельницьким, яка мала розташуватися у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах. В цій частині України адміністрація мусіла складатися тільки з укр. шляхтичів правос. віри. Перебування в країні жидам і єзуїтам заборонено. Там же мала бути зліквідована уніятська Церква, а правос. митрополит київський мав дістати місце в поль. сенаті.

Фактично це був не мир, а перемир’я. Поляки, хоч сойм і затвердив Зборівську угоду, не хотіли помиритися з думкою про самостійне існування козацької України, а Хмельницький просто був не в стані вмістити ті сотні тисяч вояків, які брали участь у повстанні, в рамки 40-тисячного козацького реєстру, не кажучи вже про те, що тільки козацтво діставало певну автономію: селяни мали повернутися під владу поль. панів. Серед розбурханого селянського моря панував неспокій ще й тому, що татари, повертаючись додому, набрали з укр. населення багато ясиру. А тут ще на Січі почалися розрухи.

Організація держави. В цих важких умовах гетьман зайнявся організацією укр. козацької держави. Україна була поділена на полки, сотні тощо, як адміністративні й разом військові одиниці; всюди встановлено було козацьку адміністрацію 1). Своєю резиденцією Хмельницький вибрав старе козацьке місто Чигирин і звідси почав широку дипломатичну діяльність.


1) Докладніше про це у відділі Право й державний устрій на Україні.


Ще 1648 р. нав’язано стосунки з Туреччиною, що було потрібне з огляду на союзника України — кримського хана, васаля турецького /446/ султана, а на поч. 1651 р. укладено союзний договір із Туреччиною в формі визнання турецького протекторату. Дуже нелегко було порозумітися з кримським ханом, який вимагав від Хмельницького спільної війни проти Московщини. Саме гетьман дбав про добрі стосунки з Москвою, вбачаючи в ній резерву, потрібну Україні в її невиразній ситуації. Щоб відтягти увагу хана від Москви, Хмельницький запропонував йому спільний похід у Молдавію.

Його /447/ успішно проведено у вересні 1650 р., і молдавський господар Василь Лупул був примушений укласти союз з Україною та заручити свою доньку Розанду із старшим сином гетьмана Тимошем. Старша донька Лупула була одружена з литовським гетьманом кн. Янушем Радзивилом, і через родинний зв’язок із впливовим литовським маґнатом Хмельницький сподівався досягнути на майбутнє невтралітету Литви.

Білоцерківський пакт. Тим часом мир не був тривалий. Обидві сторони готувалися до війни, і вже на весні 1651 р. почалися воєнні операції. Головний бій відбувся влітку під м. Берестечком на Волині, де козацькі полки зустріли добре зорганізовану й дисципліновану польську армію, в якій чималу ролю відігравали німецькі реґулярні полки (силою до 20 000), набрані з старих ветеранів тридцятилітньої війни. Укр. військо зазнало поразки й відійшло до Білої Церкви. Тим часом втрачений був Київ, який зайняло литовське військо на чолі з Я. Радзивилом, що надійшло з півночі. В цей вирішальний момент, коли поль. і литовське військо об’єдналися для спільної дії проти Хмельницького, саме населення України кинулося у вир боротьби. Жорстока партизанська війна, яку воно повело, палячи свої хати й нищачи запаси поживи, наочно виявила, що часи безконтрольного поль.-шляхетського панування минули назавжди.

Компроміс, якого досягли у вересні 1651 р. під назвою Білоцерківського пакту, приніс ще більші обмеження в порівнянні з Зборівською угодою. Козацьке військо зменшувалося до 20 000; козакам приділено лише Київське воєводство, та й то з правом жити тільки в королівських володіннях; воєводства Брацлавське й Чернігівське цілковито переходили в руки поль. уряду.

Білоцерківська угода створила для Б. Хмельницького дуже важке становище. Гетьман мусів тепер допустити поль. шляхту до її маєтків, чого він старався уникати після Зборова, тримаючи цей перший договір з поляками в таємниці від народу. Поступливість укр. уряду прийнята була поль. шляхтою як ознака слабости України. Почалися шляхетські карні експедиції й екзекуції проти непокірних підданих. Населення Правобережної України, турбоване татарами, а тепер занепокоєне появою старих дідичів, втрачало надії на ліпші часи й почало кидати свої оселі, щоб осісти десь на кордонах Лівобережжя з Московщиною або на Слобідській Україні. Проти гетьмана росло нар. незадоволення.

Пляни коаліції. Хмельницький втрачав ґрунт під собою, та й взагалі нар. сила вже в значній мірі була зужита. Поставала конечна потреба допомоги з боку якихось значніших союзників. Саме в цьому напрямі поведено закордонну політику, тим більше, що поль. сойм не затвердив білоцерківських постанов, і в гетьмана були розв’язані руки. Покищо, однак, треба було лишатися при турецько-татарській орієнтації, бо спроби нав’язати ближчі стосунки з Москвою успіху не мали: московський уряд, не дуже довіряючи козацьким силам, не наважувався на війну з Польщею і тримався обережно, здалека. Орієнтація на турецько-татарський світ стала вихідним пунктом для широких політ. плянів гетьмана, опертих на дунайських васалів Туреччини. Він і далі думав про споріднення з Лупулом і хотів твердо осісти в Молдавії, а то й у Валахії. Син Тиміш, що мав стати зятем Лупула, грав у цих комбінаціях особливу ролю; через нього мав піднестися блиск і значення гетьманського роду, і тим підготовлялося визнання спадкових прав Хмельницьких на Україні. Спираючись на Україну, дунайські князівства і турецько-татарський світ, гетьман задумав створити велику коаліцію, яка остаточно розв’язала б поль. питання. До коаліції мали увійти Семигород (Ракочі), Литва (Радзивил), Бранденбурґ і навіть Англія (Олівер Кромвел). Замість Речі Посполитої мала бути утворена на Сході Европи нова політична система — союз Польщі, Литви та України, які складали б федерацію на рівних правах і з новим королем на чолі (Ракочі).

Насамперед треба було закінчити справу з Молдавією, бо Лупул почав ухилятися від споріднення з Хмельницьким. Тому гетьманич Тиміш із значним козацьким корпусом був висланий до Молдавії. На дорозі чекав на нього польний коронний гетьман Калиновський, щоб не допустити до реалізації небажаного для Польщі шлюбного проєкту. Але Хмельницький поспішив з допомогою синові і погромив у червні 1652 р. поль. військо під Батогом, при чому й сам Калиновський наложив головою. Тепер шлях до Молдавії був вільний. Козацьке військо незабаром зайняло Молдавське князівство, і Тиміш відбув шлюб із Розандою. Але ця інтервенція викликала опір сусідніх держав, Валахії й Семигороду, які виступили проти Лупула, підтримуючи нового претендента на молдавське господарство Стефана Ґеорґіцу. Тиміш поспішив на допомогу тестеві і взяв енерґійну участь у війні, яку ведено протягом 1653 р. Він довгий час боронив фортецю Сучаву (на Сереті), /448/ був тут тяжко поранений і за кілька днів помер.

Це була велика втрата і для гетьмана, і для України. Богдан Хмельницький втратив імпульси для створення заплянованої коаліції. Ліквідація молдавської справи мала ще один наслідок. Поль. король Ян Казимир рішив виступити проти Хмельницького, щоб відплатити йому за знищення поль. війська під Батогом. Польська армія зустрілася з об’єднаними силами козаків і татар під Жванцем (на Поділлі). Знову короля оточили, як колись під Зборовом; полякам грозили голод і капітуляція. І знову татарський хан замирився з Польщею без згоди укр. союзника, продиктувавши старі умови миру, відомі із зборівського договору 1649 p., а для себе діставши право на ясир на всьому шляху до Криму.

Союз із Москвою. Ця нова татарська зрада примусила гетьмана до рішучої зміни орієнтації. Мохаммеданський світ як союзник відпав; на перший плян вийшла орієнтація на Москву. Тепер цар виявив більше охоти до переговорів з Україною; переговори, ведені в 1653 p., скінчилися укладенням так званого Переяславського трактату (в березні 1654 p.). За Переяславською угодою, Україна приймала протекторат московського царя, залишаючися й надалі окремим держ. організмом, зберігаючи свій соціяльно-політ. і церковний устрій, власну адміністрацію, військо, фінанси та право самостійного ведення дипломатичних зносин (крім Польщі й Туреччини) під контролем царського уряду. Козацьке військо визначене було на 60 000, при чому в силі лишалися всі козацькі вольності і привілеї; гетьмана обиралося вільними голосами за старою традицією, і про вибори тільки повідомляли Москву.

Переяславський договір був складений досить неясно, і це було почасти причиною того, що відразу ж постали непорозуміння й конфлікти між Україною і Москвою. Гетьман вважав себе незалежним володарем України і в цім сенсі вів далі укр. політику. Московський уряд хотів зараз же стати твердою ногою на Україні при допомозі своїх воєвод, війська тощо. Тертя почалися ще влітку 1654 p., коли московська армія і козацькі відділи полковника Івана Золотаренка разом вирушили на Білорусь. В зайнятих козаками місцевостях заводився козацький устрій, а Москва протестувала, бажаючи приєднати всю Білорусь до себе.

На союз України з Москвою Крим відповів союзом із Польщею. Спільне поль.-татарське військо з’явилося восени 1654 р. на Поділлі, нищачи все, що займало. Тоді своєю героїчною обороною вславилося козацьке місто Буша. З’єднана укр.-московська армія виступила в січні 1655 р. проти поляків і татар під Охматовим; бій не приніс рішучих результатів, хоч поляки твердили про свою перемогу.

Саме після цього бою становище Польщі значно погіршало. Царська армія обсадила Бильно, Хмельницький і московський воєвода Шереметєв перенесли операції в Галичину. Тепер слабість Польщі почали використовувати її зах. сусіди. Шведський король Карл X Густав оголосив 1655 р. Янові Казимирові війну й незабаром зайняв Варшаву і Краків. До нього приєднався бранденбурзький курфюрст Фрідріх Вільгельм ради своїх інтересів у Пруссії. Литва в особі Януша Радзивила, більша частина поль. шляхти, коронні гетьмани і військо визнали Карла Ґустава своїм королем. З цієї безнадійної ситуації вивела Яна Казимира, що втік до Шлезька, несподівана поль. контракція, яку поведено з поль. рел. центру в Ченстохові. Також спритна поль. дипломатія, шукаючи останнього рятунку для своєї батьківщини, запропонувала цареві Олексієві Михайловичу поль. корону після смерти бездітного Яна Казимира. Москва, під впливом цієї пропозиції, а також побоюючись нового конкурента — Швеції, не тільки підписала на початку листопада 1656 р. у Вильні перемир’я з Польщею, але й повернула зброю проти Швеції. Козацьку делеґацію навіть не допустили до виленських переговорів.

Перед новою коаліцією. Тим самим Москва виявила свої справжні наміри. Тепер гетьман почав зовсім самостійну політ. лінію, не оглядаючися на царський уряд і його претенсії, хоч і не пориваючи з ним стосунків. На перше місце, природно, став союз України з Швецією, бо обидві держави воювали проти Польщі і тримали свої армії на театрі воєнних дій. Взагалі зформувалася велика коаліція з Швеції, України, Семигороду, Бранденбурґу, Литви, почасти Молдавії і Валахії. Це були ті елементи, які входили в молдавські пляни Б. Хмельницького, з тією лише відміною, що тепер мохаммеданський світ (Крим, Туреччина) відпав і на його місце стала Півн. Европа (Швеція, Бранденбурґ). Нарешті гетьман знайшов союзників, у спілці з якими міг зосередити свої сили проти Польщі, незалежно від інтересів Криму або Москви. В союзі з Швецією, Семигородом і Бранденбурґом він ставив найвищі цілі: повну незалежність України на всій території розселення укр. народу. Коли союзники провадили переговори про поділ Польщі, то з укр. /449/ боку поставлена була вимога приєднання до України Зах. Укр. Земель аж по Вислу, і шведські та семигородські дипломати, хоч і самі мали претенсії на ті землі, мусіли, нарешті, погодитися.

Але й поль. дипломатія не складала рук. Особливо енерґійно виступила в оборону Польщі Австрія: під її впливом Данія незабаром оголосила війну Швеції, чим зв’язала їй руки. Карл X Ґустав, після рішучої перемоги над поляками в бою під Варшавою в липні 1656 p., відкликав свої війська на данський театр подій, а за ним відступив і бранденбурзький курфюрст, виторгувавши собі в мировім договорі з Польщею у вересні 1657 р. суверенність над Пруссією.

Через ці зміни значно погіршало й воєнне становище. Після відходу шведської і бранденбурзької армії з Польщі тут залишилися тільки армія семигородського князя Ракочі та експедиційний укр. корпус полковника Ждановича. Між ними не було згоди. Ракочі, людина необережна і поганий стратег, був примушений до капітуляції, а козацьке військо, що займало Зах. Укр. Землі, відійшло назад.

Втрата Зах. України була прикрим ударом для гетьмана. Але все ж таки основне було зроблене: Українська Держава існувала, Польщу значно ослаблено, а в недалекім майбутнім можна було сподіватись повороту шведів на поль. театр війни, що знову давало надію на останню й рішучу розправу з Польщею. Але найбільшою запорукою нової укр. державности був сам гетьман. Через те його смерть — він помер 6 серпня н. ст. 1657 р. — була для України великим нещастям.






ДОБА »РУЇНИ«


Іван Виговський. Своїм наступником гетьман намітив молодшого сина Юрія, очевидно, щоб зберегти гетьманське звання спадковим у роді Хмельницьких. Але Україна потребувала твердої руки, і тому вже за якийсь місяць 16-річний Юрій передав владу в руки козацтва, і на гетьмана обрано генерального писаря Івана Виговського (1657 — 59). Цей досвідчений і найближчий співробітник старого гетьмана спочатку повів ту саму політичну лінію, що й Хмельницький в останній період свого гетьманування. В основі і він прямував до розбудови незалежної і територіяльно з’єднаної Української Держави, не пориваючи з Москвою, стараючись відвести татар від орієнтації на Польщу й особливо шукаючи тіснішого зв’язку з Швецією. Вже в жовтні 1657 р. в Корсуні укладений був формальний союз із Швецією, на підставі якого незалежна Укр. Держава мала сягати по Вислу, при чому шведський король дав згоду поширити її межі аж до кордонів Пруссії.

Саме тепер Москва виявила себе дуже небезпечною для України. Цар не тільки вимагав значного зменшення козацького війська й права бути московським воєводам в цілому ряді укр. міст, але й почав підтримувати полтавського полковника Мартина Пушкаря та запорізького кошового Якова Барабаша, які виступили проти Виговського. Революційна Січ та наново заселений колоністами Полтавський полк підняли повстання проти керівних кіл старшини, що ніби стали на шлях старого поль. панства. Але Виговський пішов на Лівобережжя і за допомогою великої татарської орди одним ударом розтрощив повстанців під Полтавою. Пушкар і Барабаш заплатили головами.

Москва й далі грала подвійну ролю, назовні визнавши Виговського, а стиха підтримуючи розгромлену покищо опозицію. Швеція теж не виправдала покладених на неї надій: втомлена довгою війною, вона провадила мирові переговори з Польщею і з Москвою. Це й примусило Виговського круто змінити свою політ. лінію. Він вирішив порозумітися з старим ворогом, Польщею, яка тепер готова була до більших поступок. У вересні 1658 р. укр. і поль. делеґації підписали в Гадячі умову, за якою Україна як Велике Князівство Руське входила до складу Речі Посполитої і творила, поруч Польщі й Литви, окреме держ. тіло, при чому всі три держави об’єднані були особою короля. Держ. влада укр. простягалася на воєводства Київське, Чернігівське й Брацлавське (укр. проєкт угоди передбачав значно ширшу територію Великого Князівства Руського). Унія мала бути скасована, а православіє /450/ зрівняне в правах з католицтвом; на культурному полі обіцяно свободу друку і заснування двох академій, себто університетів (один у Києві).

Гадяцька унія була прийнята Москвою як одверте оголошення війни. На Україну вступила стотисячна царська армія під командою кн. Трубецького, але її розбито вщент 8 липня (н. ст.) 1659 р. під Конотопом спільними укр.-поль.-татарськими силами. Але й цей успіх не зміцнив становища гетьмана Виговського. Союз із Польщею був ділом його та вищої укр. старшини; рядове козацтво, селянство та міщанство, навіть частина старшини з ненависти до поль. панства не співчували Гадяцькій угоді. На Лівобережній Україні знову почалися заворушення. Полковники Тиміш Цюцюра, Яким Сомко і Василь Золотаренко підняли повстання; їх підтримав січовий отаман Іван Сірко. Виговський звернувся тоді до козацької ради, і коли її скликали в Германівці на Київщині у вересні 1659 p., настрій настільки повернувся проти нього, що він мусів рятувати себе втечею. Так скінчилося гетьманування Виговського.

Юрій Хмельницький. Гетьманом проголошено Юрія Хмельницького (1659 — 63). Це була перемога антипольського напряму, що схилявся до союзу з Москвою. Але ця орієнтація тривала недовго. З рос. боку продиктовані були умови (так звані Переяславські статті 1659 p.), які викликали загальне незадоволення на Україні: без царської згоди не вільно було зміняти гетьмана; в Київ, Ніжен, Переяслав, Брацлав і Умань були допущені московські воєводи, а за ними й московські залоги, постачання для яких покладено на населення; право дипломатичних зносин скасовано; Україну змушено зректися Білоруси.

Наслідки московської зажерливости виявили себе незабаром. Коли весною 1660 р. боярин Шереметєв вирушив із московським військом на правий берег Дніпра проти поляків, Юрій Хмельницький, що теж брав участь у кампанії, перейшов у вирішальний момент на бік Польщі. Під Чудновом московське військо змушене було до капітуляції. Юрій Хмельницький уклав пакт із Польщею, що був другим, але значно погіршеним виданням Гадяцького договору: Україна зберегла гетьмана і повну автономію, але про Велике Князівство Руське не було вже мови.

Павло Тетеря. Але й гетьманування Ю. Хмельницького було тільки епізодом. Вже на початку 1663 p., відчуваючи свою неспроможність, він удруге склав булаву й пішов у ченці. На його місце був обраний гетьманом на Правобережжі генеральний писар Павло Тетеря (1663 — 65), який мав поль. підтримку. Лівобережжя під впливом Москви обрало на гетьмана запорізького кошового Брюховецького. Це започаткувало розкол України, поділ її на сфери впливів, поль. і московську. В цьому виявилася слабість України, її внутрішнє роз’єднання, однією з причин якого був соціяльний антагонізм, що поволі виростав між козацькою старшиною і простим народом. Селянська маса, що сподівалася після 1648 р. повного звільнення від соціяльних і екон. пут, почала вороже ставитися до козацької старшини, яка в умовах натурального господарства все ширше користувалася працею селянства (»послушенством«) для винагородження своєї служби. І рядове козацтво, що ближче стояло до селянства, також недобрим оком дивилося на зростання адміністративної й господарської сили старшини. Так поставало недовір’я до власної влади, і нар. маси не знали зрештою, що робити й куди йти. Важливою була не стільки їх спадкова ворожість до Польщі, до поль. панів, скільки незорієнтованість, а тому й схильність до стихійних вибухів, речником яких виявили себе Полтавський полк та Запорізька Січ. Непевність маси, мінливість її настроїв була ґрунтом, з якого виходила назверх анархія. Це був час для політиків малого формату, для політ. спекулянтів, що використовували неспокій маси та її безпорадність і, вмілою демагогією притягаючи до себе цю масу, пристосовувалися то до Москви, то до Польщі, яким були потрібні саме такі люди.

Іван Брюховецький. Можливо найтиповішим коньюнктурником доби руїни був Брюховецький. Він був ставлеником Січі, яка разом із півд. полками Лівобережжя вирішила взяти справу правління в свої руки. Плазуванням і покірливістю він здобув підтримку Москви, а демагогічними обіцянками прихилив до себе нар. маси Лівобережної України. В червні 1663 р. чорна (загальна) рада в Ніжені оголосила Брюховецького гетьманом (1663 — 68), і московський представник негайно затвердив цей вибір. Опозицію придушено силою.

Між Правобережною і Лівобережною Україною почалася війна. Польща ще раз спробувала взяти в свої руки всю Україну. Перейшовши Дніпро, король Ян Казимир і гетьман Тетеря зайняли взимку 1663 — 64 р. ряд місцевостей Лівобережжя, але коли надійшов кн. Ромодановський з московським військом, а разом з ним Брюховецький на чолі лівобережних полків, Ян Казимир і Тетеря змушені були відступити на правий берег Дніпра. /451/

Лівобережна Україна за Брюховецького пережила важкі часи. Ставши гетьманом, він скинув з себе маску й думав тільки про те, як би догодити Москві. З нагоди приїзду восени 1665 р. до Москви він поклав до ніг царя всі права і привілеї України. На основі нових »статтей« Москва здобувала надзвичайні права на Україні: до царської скарбниці мали йти всі укр. податки, до прибутків від продажу напоїв включно; під безпосереднє правління московських воєвод поставлено, крім Києва, Чернігів, Переяслав, Ніжен, Полтаву, Новгород Сіверський, Кременчук, Кодак, Остер. Таким чином ілюзорною ставала адміністративна і фінансова самостійність України; в силі лишалися тільки козацькі станові права й привілеї. Брюховецький гадав, що він цими поступками остаточно зміцнить своє становище на Україні, але він не розрахував своїх сил. Поява численних московських воєвод і податкових урядовців справила на всі верстви людности Лівобережжя гнітюче враження. Гетьман відразу втратив популярність серед мас. На нього чекала буря, що незабаром позбавила його гетьманської булави й життя.

Петро Дорошенко. Дем’ян Многогрішний. Тим часом на Правобережжі відбувалися одна зміна за одною. Населення рішуче поставилося проти поль. окупантів і їх ставленика гетьмана Тетері. Він мусів на весні 1665 р. від’їхати до Польщі; на його місце прийшов на короткий час Степан Опара, завдяки татарській допомозі.

Але незабаром, ще в тому ж році, вийшов на перший плян черкаський полковник Петро Дорошенко, внук гетьмана Михайла Дорошенка, людина широкого розмаху, розумна, енерґійна і патріотична, з виразною політ. програмою, що мала на меті створити незалежну, з’єднану Україну, разом із Зах. Укр. Землями. На початку 1666 р. Петра Дорошенка (1666 — 76) вибрано на козацькій раді в Чигирині гетьманом України. Перше завдання, яке поставив собі Дорошенко, було звільнити Правобережну Україну від поляків. Акцію поведено успішно, але вона ж і прискорила поділ України. Поль. уряд, бачачи неможливість самому опанувати Україну, погодився з Москвою, яка також була готова до порозуміння з тих самих мотивів. На початку 1667 р. між Польщею й Москвою укладено так званий Андрусівський договір, за яким Правобережна Україна припадала Польщі, а Лівобережна — Москві. Місто Київ залишилося за Москвою на два роки (цей термін потім було продовжено). Запорізьку Січ поставлено під спільний протекторат обох держав.

На Андрусів Україна відповіла вибухом патріотичного обурення. Особливо критичною стала ситуація Брюховецького, що його зненавиділо все населення. Знаючи про це, Москва готова була порозумітися з правобережним гетьманом Дорошенком, що набував все більшої популярности серед широких кіл укр. суспільства. Але Дорошенко вимагав звільнення Лівобережжя від московських воєвод, участи Москви у війні з Польщею й допомоги для відібрання від поляків Зах. Укр. Земель із Галичем, Львовом, Володимиром, Перемишлем та Ярославом. Це були, на думку московських дипломатів, занадто великі вимоги, і цар лишився при Андрусівському договорі з Польщею.

Тим часом на Лівобережній Україні почалося повстання проти московської влади з ініціятиви того ж самого Брюховецького, що хотів врятувати своє становище, зраджуючи своїх московських протекторів. Але його дні вже були лічені. Як тільки влітку 1668 р. П. Дорошенко з’явився на Лівобережжі, весь народ перейшов на його бік, і Брюховецький був убитий. Уся Україна знову була об’єднана під владою одного гетьмана, — але ненадовго. Саме тоді, коли Дорошенко святкував свою перемогу на лівому боці Дніпра, на Правобережну Україну вступило поль. військо. Гетьман мусів спішно повернутися до Чигирина, щоб організувати оборону; на час своєї відсутности з Лівобережжя він визначив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Це використала Москва і вислала на Лівобережжя армію під проводом кн. Ромодановського. Місцеві прихильники Москви знову підняли голову, і, за їх порадою, Многогрішний погодився прийняти московський протекторат, тим більше, що він залишився без достатніх /452/ резерв і не наважувався стати до рішучого бою з москалями.

Україна лишилася поділеною: на Лівобережжі став гетьманом Дем’ян Многогрішний (1669 — 72, кінцево обраний у березні 1669 р. в Глухові), Правобережною Україною далі правив Дорошенко. Статті, укладені Москвою з Многогрішним, виявили, що царський уряд, з огляду на непопулярність заведених ним на Україні порядків, обмежив свої апетити: воєводи залишилися, правда, в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі й Острі, але без права втручатися в місцеве управління і суд; податки йшли тепер до гетьманської скарбниці, а число козацького війська визначено на 30 000.

Дорошенко мусів нарешті погодитися з окремим гетьманатом Многогрішного і навіть завів з ним досить приязні стосунки. Йому зв’язала руки нова ворохобне на Правобережжі. Січ виставила проти нього »гетьманом« Суховія (1668 — 69), який за допомогою татар наробив чимало клопоту Дорошенкові. А коли претендента вдалося зліквідувати, то Суховієві козаки вибрали собі нового гетьмана, уманського полковника Михайла Ханенка (1669 — 74), який зумів здобути визнання Польщі. В цих умовах, коли ні Польща, ні Москва не хотіли вести переговори з Дорошенком на умовах визнання цілої України, як окремої держави, йому не лишилося нічого іншого, як тісніше зв’язатися з турецько-татарським світом. Р. 1668 він визнав турецький протекторат і закликав турків до рішучого порахунку з Польщею. Раннього літа 1672 р. величезна турецька армія під проводом самого султана з сильними татарськими ордами і Дорошенко з 12 тис. козаків виступили проти Польщі. Театром війни стало Поділля: здобуто Кам’янець, а турецько-татарські та укр. загони сягали аж по брами Львова. В жовтні 1672 р. в невеликому подільському містечку Бучачі Польща змушена була підписати мировий договір, яким зрікалася Правобережної України: Подільське воєводство з фортецею Кам’янцем переходило безпосередньо в турецьке володіння; воєводства Київське і Брацлавське перебирав Дорошенко як гетьман України і васаль Оттоманської імперії.

Тим часом на лівому боці Дніпра не було спокою. Прямий і різкий Многогрішний не знайшов собі прихильників ні серед вищої старшини, ні у впливових колах Москви. Проти нього виникла змова старшини. В березні 1672 р. його несподівано схоплено в батуринському замку й вивезено до Москви, звідки заслано на Сибір. Гетьманом став один з учасників змови, генеральний суддя Іван Самойлович (1672 — 87). Це була енерґійна й честолюбна людина, яка поставила собі завданням з’єднати під своєю владою всю Україну. Йому вдалося переконати Москву в потребі завоювання Правобережної України. Московський уряд з тривогою дивився на та, що тепер сфери впливів Москви й Туреччини зійшлися на лінії Дніпра. Війна стала неминучою, тим паче, що й Польща відновила 1673 р. боротьбу з Туреччиною, повівши її навіть з певним успіхом. Використовуючи це, козацько-московське військо під проводом Самойловича і Ромодановського перейшло на початку 1674 р. на правий берег Дніпра. Його радо прийняло населення, вкрай роздратоване безперестанними турецько-татарськими насильствами. Майже всі правобережні полки перейшли на бік Самойловича. Дорошенко залишився із своїми вірними сердюками в Чигирині, де його влітку обложили Самойлович і Ромодановський. Він відбивався, аж поки не надійшла обіцяна турецька допомога. Тепер і лівобережному гетьманові, і московському полководцеві прийшлося не тільки відступати від Чигирина, але й взагалі покинути Правобережжя.

Почалися криваві репресії переможців над населенням, в яких брав участь і Дорошенко. Серед людности виникла паніка. Еміґраційний рух на Лівобережну Україну і Слобожанщину набрав тепер масового характеру. Напівзруйнована Правобережна Україна пустіла, а разом з тим падали сили і значення самого Дорошенка. Один за одним почали покидати його найближчі співробітники. А тут ще 1675 р. вмер найближчий друг і дорадник гетьмана, київський митр. Йосиф Нелюбович-Тукальський. Дорошенко вів довгі переговори з Самойловичем та Москвою і тільки після значного вагання, коли його в Чигирині облягло 30-тисячне козацько-московське військо, у вересні 1676 р. зрікся булави на користь Самойловича. Він змушений був оселитися в Московщині, де й закінчив своє життя 1698 р.

Іван Самойлович. Тепер боротьба за Правобережжя увійшла в нову стадію. Туреччина виставила всіма забутого Юрія Хмельницького, надавши йому титул князя України (1677 — 81), і почала 1677 р. облогу зайнятого лівобережними козаками Чигирина. Самойлович із Ромодановським поспішили на відсіч, але турки роком пізніше відновили облогу фортеці й нарешті здобули її, не зважаючи на завзяту оборону залоги. Це сталося головне тому, що Ромодановський, згідно з таємною царською інструкцією, /453/ вів операції дуже мляво. Москва не мала вже охоти боронити Правобережну Україну, та й не було, з московського погляду, для цього потреби, бо країна була зруйнована і тому перестала бути небезпечною. Це був кінець. Без волі Москви Самойлович не міг утримати за собою Правобережної України і наказав 1679 р. перегнати решту населення на лівий бік Дніпра. Стан цей був остаточно зафіксований так званим Бахчисарайським миром між Москвою і Туреччиною 1681 p., за яким середня й півд. Київщина мали й надалі залишитися безлюдною невтральною смугою, свого роду бар’єром між Москвою і Туреччиною.

За гетьманування Самойловича на Лівобережжі почався процес консолідації політ. відносин, через те вже, що гетьман правив країною цілих 15 років, хоч і в залежності від Москви. 1685 р. укр. правос. Церква змушена була визнати зверхність московського патріярха. В закордонній політиці Самойлович мав широкі пляни об’єднання Правобережної і навіть Слобідської України в одне ціле з лівобережним гетьманатом. Цим пояснюється його вороже ставлення до Польщі, яка стояла на шляху до здійснення укр. соборности. Він нерадо поставився до »вічного миру«, укладеного між Москвою і Польщею 1686 p., бо цей мир був, по суті, потвердженням і закріпленням андрусівського поділу України 1667 р. Коли Москва рішила виступити проти Криму, щоб допомогти Польщі і взагалі евр. антитурецькій коаліції, Самойлович дуже відраджував від цього кроку, вказуючи на небезпеку війни в півд. степах. І дійсно, велике московсько-укр. військо, вислане 1687 р. проти Криму під проводом князя Василя Ґоліцина і самого гетьмана, дуже потерпіло від того, що татари запалили степ; експедиція скінчилася повною невдачею і коштувала Самойловичеві, якого обвинувачено в зраді, гетьманської булави.






ДОБА МАЗЕПИ


Іван Мазепа. Самойлович упав у наслідок змови генеральної старшини, підтриманої Ґоліцином. Його наступником став генеральний осавул Іван Мазепа (1687 — 1709), з старого правос. укр. шляхетського роду. Це був справжній державний муж і визначний дипломат европейської освіти, з глибоким знанням людей, з умінням організувати і притягати до себе відповідних співробітників, елястична натура, що вміла майстерно пристосуватися до обставин, але одночасно не випускати з очей своєї власної лінії.

Спочатку Мазепі довелося зустрінутися з великими труднощами і то поборювати нар. розрухи, то виступати проти старшини, що й до нового гетьмана незабаром стала в опозицію. Особливо активною була опозиція з боку полтавської старшини, з кіл якої вийшов старший канцелярист Генеральної Військової Канцелярії Петро Іваненко (Петрик), що втік 1691 р. на Запоріжжя, а звідти подався до Криму, де уклав союзний договір із кримським ханом, на підставі якого Україна мала стати незалежною державою за допомогою Криму. Але ні похід 1692 p., ні дальші походи не принесли Петрикові, що оголосив себе гетьманом, успіху, хоч його й підтримували великі кримські сили. Навіть завжди готове до повстання Запоріжжя не виявило бажання чимсь більшим підтримати Петрика, що спочатку мав прихильників серед запорізької маси.

Невдача Петрика була разом і поразкою старшинської опозиції, яка боролася для забезпечення своїх політ. прав /454/ супроти влади гетьмана. Мазепа від самого початку сперся на Москву, і цей союз гетьмана з царем виявив себе сильнішим, ніж наміри старшинської аристократії, яка своєю орієнтацією на Крим зробила себе підозрілою. Але навіть тепер, правлячи майже самовладно, Мазепа тільки поволі, крок по кроці, усував небезпечних йому ворохобників і ставив на їх місце відданих людей, зокрема своїх родичів.

Зрозуміло, що в таких обставинах опертя на Москву було для Мазепи конче потрібним, майже неминучим. Але за спиною Москви, здобувши її довір’я, він провадив свою політ. лінію.

У внутрішній політиці це була підтримка існуючого становища, і хоч гетьман дуже дбав за духівництво, щедро обдаровував церкви й манастирі, давав силу грошей на школи й культурні потреби (див. Культура), піклувався про виховання відповідних старшинських кадрів — носіїв укр. державности (для чого підтримувано, напр., нові категорії бунчукових, військових та значкових товаришів, як резерву, з якої мала доповнюватися адміністрація) 1), — це однак не значило, що він думав тільки про потреби вищих верств населення.


1) Докладніше про це у відділі Право й державний устрій на Україні.


Мазепа хотів до деякої міри стабілізувати відносини, зафіксувати окремі шари людности в їх тогочасному стані після довгого періоду руїни. Тому, не відновляючи колишнього, сприйнятнішого для нижчих верств становища, він, з другого боку, противився занадто виразним спробам поширення старшинського визиску і влади коштом козаків і селян (посполитих). Про це свідчать його універсали з 1691, 1692, 1701 pp., де він забороняв обтяжувати селян панщиною понад два дні на тиждень, примушувати козаків переходити в посполиті, відбирати в них землю тощо. В зовнішній політиці це була традиційна укр. лінія, яку Мазепа свідомо перебрав від своїх попередників. Передусім він бажав приєднати до лівобережного гетьманату Правобережну Україну й ближче притягти до нього Запорізьку Січ. Не зважаючи на союз Москви з Польщею, він приховано й обережно, але виразно повертав вістря своєї політики проти Польщі, сподіваючися відірвати від неї Правобережжя. Співпраця його з козацьким полковником Семеном Палієм, визначним діячем Правобережжя того часу, мала підготувати акт з’єднання. Гетьман сподівався, що активність у війні з Кримом і Туреччиною, в якій лівобережні полки хоробро билися пліч-о-пліч із козаками Палія, здобуде йому на це згоду Москви. Петро I довго не погоджувався і тільки в 1704 р. під час війни Росії з Швецією, коли гетьманові вдалося переконати царя в небезпеці для Правобережної України від поляків шведської орієнтації, він таки досяг свого і обсадив Правобережжя своїм військом. Це було фактичне з’єднання обох половин України.

1690-і роки — це були часи співпраці України з Москвою, коли гетьман підтримував царя на півдні, у війні проти Туреччини й Криму, маючи на увазі поширення укр. впливів аж до берегів Чорного морд. Але півн. війна, поведена Росією вкупі з Данією і поль. королем Авґустом II Саксонським проти Швеції (1700 — 21), дуже насторожила Мазепу й тих, хто його підтримували. Війна лягла страшним тягарем на Гетьманщину й вимагала від неї надзвичайних жертв. Участь козаків у численних рос. походах в Прибалтиці, Литві, Білорусі, Галичині, Польщі, Саксонії руйнувала їх господарство й викликала протести. Торгівля, яку Україна провадила з Заходом, припинилася. Селяни разом із козаками були переобтяжені багатьма новими повинностями, постачанням армії та роботами при будівництві нових фортець. Сам гетьман і його оточення не раз почували себе враженими несподіваними ґвалтовними рос. наказами. Поволі вияснилося, що Москва, щоб краще використати укр. сили, хоче звести Україну на становище звичайної рос. провінції, а з козацьких полків зробити щось подібне до рос. реґулярного війська.

Тому й поворот Мазепи на сторону /455/ шведського короля Карла XII був зовсім не випадковий. Вже 1705 р. він почав переговори з Швецією через поль. короля з шведської руки Станіслава Лєщинського. Політика льояльности і співпраці з рос. урядом зазнала краху. Всі ближчі співробітники Мазепи стояли за зміну орієнтації, передусім генеральна старшина й полковники (за деякими винятками). Ідея, яка їх захоплювала, — це була повна незалежність України, хоч з тактичних міркувань (Польща Станіслава Лєщинського була союзником Швеції) і підносилася можливість федерації з Польщею, на зразок Гадяцької унії. Дуже спокусливою була для Мазепи і його прихильників сприятлива евр. ситуація. Кол. союзники Москви, Данія і Авґуст II Саксонський, мусіли зовсім відійти з арени подій, евр. держави були невтральні або хилилися на бік шведського короля. Москва була ізольована, а Карл XII мав першорядну в Европі армію, добре озброєну і поповнену під час довгого перебування в завойованій Саксонії. Шведський король збирався завдати Москві останнього удару, щоб вирішити долю Сх. Европи на користь Швеції. Особливо важливо те, що Карл XII — як гадали в укр. колах — задумав прямий марш на Москву, а на Україну мав прийти шведський допоміжний корпус генерала Крассав і поль. відділи короля Станіслава. В перспективі була ще допомога з боку Туреччини, кримського хана, донських козаків тощо. Те, що Україна мала стати півд. крилом спільного фронту, давало можливість Мазепі вільно рухатися. Його завданням ставало не дати розпорошити своє козацьке військо. Він, здавалося, мав вільні руки і час, щоб підготувати Україну до нової орієнтації.

Спроба не вдалася. Карл XII, в наслідок несприятливих обставин на шляху до Москви (через Смоленськ), був примушений завернути на Україну. Це було несподіванкою для Мазепи, і він, поставлений між двох суперників, шведів і росіян, стрімголов кинувся на з’єднання з Карлом XII, маючи під рукою лише невеликі сили й залишаючи більше військо для оборони гетьманської столиці Батурина. /456/

Здобуття і страшна руйнація москалями (на чолі з Меншиковим) Батурина й ін. невдачі неґативно вплинули на укр. населення і розвіяли надії на численних союзників. Тільки Запорізька Січ на чолі з кошовим Костем Гордієнком, завзятим ворогом Москви, прийшла в березні 1709 р. на допомогу Мазепі й шведам. Сувора зима й ін. фатальні обставини дуже ослабили шведів під час їх перебування на Гетьманщині. Поразка під Полтавою 8 липня (н. ст.) 1709 р. поклала кінець плянам і Карла XII, і Мазепи.

Пилип Орлик. Наступником Мазепи, який помер на еміґрації в Бендерах (Туреччина) вночі проти 3 жовтня (н. ст.) 1709 p., був обраний там генеральний писар Пилип Орлик (1710 — 42). При виборі Орлика укладена була конституція Укр. Держави (т. зв. Бендерська конституція 1710 p.), яка запроваджувала обмеження гетьманської влади на користь старшини й визначала Україну як станову гетьманську державу парляментарного типу. Орлик зробив ряд спроб оволодіти Правобережною Україною, маючи на своєму боці Швецію, Туреччину, Крим і прихильників Станіслава Лєщинського. Але ні протекція шведського короля, ні союз із Кримом (1711 p.), ні визнання з боку Туреччини (1712 р.) як володаря Правобережної України, ні підтримка січового війська — не вторували шляху гетьманові Орликові на Україну.

Р. 1714 він пішов на вигнання й опинився на кілька років у Швеції, а 1720 р. виїхав через Центр. Европу й Польщу до Туреччини, де довго (до 1734 р.) вів підневільне життя в Салоніках. Звідси починаються Орликові спроби поставити укр. справу в евр. маштабі. Особливо виразною стає його політ. лінія в 1729 p., коли він, працюючи із своїм старшим сином Григорієм, звертає свої надії на Францію, Станіслава Лєщинського, Швецію, Туреччину, Крим. Він хоче стати на чолі запорожців, що були тоді під протекцією Криму, шукає співчуття серед держав, безпосередньо зацікавлених у подоланні Росії, і плянує об’єднати їх в окрему коаліцію, скеровану проти неї. В проєктах його виступають не тільки Польща, Швеція, Туреччина, як головні контраґенти протимосковської коаліції, але й Крим, Буджацька орда, Січ, Гетьманщина, донське козацтво, татари астраханські, волзькі тощо. Його основна ідея полягала в тому, що для самої Европи, для евр. рівноваги, а особливо для блага сх.-евр. держав і народів, що були під загрозою Москви, потрібне існування сильної, з’єднаної незалежної України, свого роду охоронного валу проти Москви. Ця довгорічна праця не залишилася: без наслідків. Вона створила традиції мазепинців-еміґрантів, що тримали в своїх руках прапор незалежности України майже до 60-их pp. XVIII ст.






ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА В XVIII СТ.


Іван Скоропадський. Полтавська катастрофа означала зміну у відносинах на Сході Европи. Москва ставала евр. державою, і її натиск на Україну набрав цілком виразних форм. Петро I твердо вирішив ліквідувати автономні права Гетьманщини. На вимогу царя новим гетьманом у листопаді 1708 р. обрано в Глухові стародубського полковника Івана Скоропадського (1708 — 22). Нових договірних /457/ статтей, як цього вимагала традиція з нагоди гетьманських виборів, не вироблено, і Петро I тільки після Полтави »рішительним указом« генерально підтвердив права і вольності України. Важливою новиною було призначення царського резидента при гетьмані з правом контролю над гетьманом і адміністрацією України. Столицю Гетьманщини було перенесено під московський кордон до Глухова. Петро I почав поволі заводити практику безпосереднього призначення полковників з власної руки, оминаючи гетьмана і порушуючи основні укр. права й традиції. Старому виборному принципові завдає удару новий порядок заміщення урядів полкової старшини і сотників, на які тепер рада полкової старшини і сотників вибирала тільки кандидатів, а остаточне призначення переносилося на самого гетьмана в порозумінні з рос. резидентом. Великого впливу набрали тепер на Гетьманщині росіяни й ін. чужинці, яких рос. уряд почав призначати на старшинські, а передусім полковницькі посади, вбачаючи в них підпору рос. політики на Україні. За короткий час цей чужий елемент, що тримав себе зухвало й нехтував укр. закони й порядки, дався взнаки адміністрації і населенню України. Епоха лихоліття висунула й українців подібного як чужинці типу, кар’єристів, хабарників, людей, що покликалися на свої послуги Москві під час »шведчини« і були за те протеґовані рос. урядом. Особливо демагогічною була московська політика щодо нижчих верств укр. населення. Петро I на словах ніби брав їх в оборону супроти укр. старшини, але в дійсності дбав про те, щоб посварити між собою верхи і низи, загострити внутрішні відносини на Україні і тим самим її політично ослабити. Саме те, що Петро I щедро роздавав вільні ще або сконфісковані (по мазепинцях) маєтності Гетьманщини українцям, а ще більше росіянам та іншим чужоземним зайдам, свідчить про його абсолютну байдужість до потреб укр. селянства. /458/

Матеріяльне становище укр. населення зазнало за Петра I так само болючих втрат. На нього впав увесь тягар утримання стаціонованих на Гетьманщині 10 рос. драгунських полків; обтяжувала його й тяглова повинність. Дуже погіршилася доля козаків, яких рос. уряд, крім воєнних операцій, вживав для копання каналів, будови фортець і укріплених ліній. Централізаційна політика Петра I мала надзвичайно неґативні наслідки для укр. торгівлі й промисловости. Зорієнтованому на Захід господарству України, ще за Мазепи незалежному від Москви, завдано тепер рішучого удару. Укр. товари, призначені для вивозу в Зах. Европу, наказано тепер везти здебільшого через рос. територію і належні Росії порти. Був заборонений вивіз цілого ряду продуктів (збіжжя, вовни тощо) за кордон; те саме було і з імпортом. Почалася держ. і приватна рос. спекуляція через перепродаж укр. товарів (особливо прядива). До того ще дуже дошкуляла рос. митна політика та всякі рос. форпости, застави й т. д., що перевіряли на укр. кордонах купців з їх товарами і що вславилися з своєї безконтрольности, сваволі й безкарности. Звичайно, в таких обставинах Гетьманщина поволі втрачала характер самостійного екон. організму, обертаючись на звичайну колонію Москви, а укр. купецтво бідніло й поступалося місцем рос. урядовим аґентам і купцям.

Після Ніштадтського миру з Швецією 1721 р. Петро I мав зовсім розв’язані руки і тому постановив цілком знищити держ. автономію України. Р. 1722 заведено нову установу, т. зв. Малоросійську Колеґію із шістьох рос. штаб-офіцерів з розміщених на Україні полків з бриґадиром Степаном Вельяміновим на чолі, якій надано право вищої судової апеляційної інстанції й деякі важливі контрольні права над адміністрацією та фінансами України. Водночас передано укр. справи з Колеґії Закордонних Справ у відання Сенату, якому підлягали тільки внутрішні справи Росії. Це значило, що Україна не була вже в очах Москви окремим держ. організмом. Гетьман Скоропадський, що раз-у-раз підносив голос проти визиску України Москвою, і тепер виступив із протестом, але рос. уряд зіґнорував його заперечення. Цього удару не міг перенести Скоропадський. Він помер в липні 1722 р.

Павло Полуботок. По смерті Скоропадського владу перебрав як наказний гетьман, у згоді з рос. урядом, чернігівський полковник Павло Полуботок (1722 — 24) »обще« з генеральною старшиною. А тим часом приїхав до Глухова Вельямінов, щоб зорганізувати Малоросійську Колеґію. Між обома сторонами відразу ж почалася вперта боротьба за владу. З одного боку, Колеґія почала демагогічним способом закликати населення до подачі скарг на адміністрацію і старшину, а з другого боку, Полуботок рішуче противився такому розширенню компетенції Малоросійської Колеґії, одночасно провадячи заходи для оздоровлення суду на Гетьманщині. Не зважаючи на всю енерґію Полуботка, укр. уряд справу програв. Петро I став на бік Вельямінова і вже в квітні 1723 р. надав таких прав Малоросійській Колеґії, що вона ставала повновладною на Україні; тимчасовий укр. уряд з його головним адміністративним органом, Генеральною Військовою Канцелярією, був підпорядкований Малоросійській Колеґії. Численні укр. петиції, що містили основну укр. вимогу — обрання нового гетьмана, були відкинуті царем.

Тим часом Полуботка з його головними співробітниками викликали до Петербурґу. Але й тут Полуботок не перестав керувати опозиційною акцією на Україні, аж поки його з прихильниками не ув’язнили в Петропавлівській фортеці. Почалася ера цілковитої влади Малоросійської Колеґії.

Данило Апостол. Зі смертю Петра I (на поч. 1725 р.) зійшов у могилу найбільший ворог України. Але й його наступниця, цариця Катерина I, продовжувала політ. лінію свого чоловіка, хоч у дещо зм’якшених формах. Серед рос. держ. діячів тоді тільки Меншиков, та й то з особистих мотивів (він мав величезні маєтки на Україні), заступав політику зважання на укр. вимоги. Його лінія стала впливовою за молодого царя Петра II, коли Гетьманщині, нарешті, дозволено обрати нового гетьмана. В порозумінні з рос. урядом, гетьманом був обраний миргородський полковник Данило Апостол (1727 — 34), заслужений діяч Гетьманщини, що чимало зробив для консолідації її внутрішніх відносин. Малоросійська Колеґія була скасована.

Апостолові вже не вдалося зайняти те становище, яке мав свого часу Мазепа як гетьман України. Де в чому права його були ще більше обмежені, ніж за часів Скоропадського. Вже в т. зв. »рішительних пунктах«, виданих рос. урядом 1728 p., дійшло до значного обмеження прерогатив гетьмана в справах судових (окремий Генеральний Суд з трьох росіян і трьох українців з гетьманом як президентом на чолі, при чому »главним судією« вважався вже цар, а не гетьман), фінансових (інститут незалежних від гетьмана генеральних підскарбіїв), земельних та ін.

Завдань у сімдесятрічного гетьмана, однак, було багато; він став відновлювати знищену Петром I укр. адміністрацію, починаючи з генеральної старшини; йому ж довелося провести деякі реформи, початі Полуботком для впорядкування судового процесу; земельна справа /459/ також вимагала вреґулювання після того хаосу, який постав після полтавської катастрофи; для того проведено було »генеральне слідство про маєтності« (1729 — 31). Особливо ж лежала йому на серці оборона прав міст та їх екон. інтересів. Сам зразковий господар та пильний експортер і промисловець, він усіма силами прагнув повернути укр. купцям і зруйнованій укр. торгівлі ті права, які вона мала за Мазепи. Йому вдалося дещо зробити у внутрішній торгівлі та впорядкуванні торговельних шляхів на Захід через Польщу. Але вповні нац. справою, в якій гетьмана підтримували всі верстви населення, була боротьба з рос. та ін. чужинецькими елементами в адміністрації Гетьманщини, від самого початку поведена вперто й послідовно, хоч спротив рос. уряду не дав можливости довести її до бажаного кінця. Взагалі Апостолові вдалося на деякий час і до певної міри спинити процес деформації України, перетворення її на рос. провінцію.

Зі смертю Апостола на поч. 1734 р. призначено було Правління Гетьманського Уряду, що складалося з трьох росіян і трьох українців на чолі з князем Шаховським, фактичним правителем України. Нова цариця Анна Івановна пішла слідами Петра I. Особливо важким було становище Гетьманщини під час рос.-турецької війни (1735 — 39), коли Україна стала основною постачальною базою для численного рос. війська. Екон. добробут України був настільки зруйнований, що козаки й селяни неспроможні були повністю відновити свої господарства ще й 25 років пізніше.

Кирило Розумовський. В 1741 р. на престол сіла дочка Петра I Єлисавета. Вона була прихильна до України з огляду на її приязнь з укр. козаком Олексієм Розумовським, з яким вона взяла шлюб. Вирішено було відновити гетьманство на Україні і кандидатом оголошено (1747) молодшого брата Олексія графа Кирила Розумовського. Р. 1750 відбувся в Глухові урочистий акт виборів двадцятидворічного Кирила Розумовського (1750-64) на гетьмана України. Знову Україна дістала свої автономні права; рос. інституції покинули Гетьманщину. Молодий гетьман жив у Глухові, як малий суверен. Його столиця набрала зах.-евр. обличчя, з французькими модами, виховними закладами та п’єсами в театрі, з італійською оперою, з великим англійського стилю парком біля гетьманського палацу. Але Розумовський залюбки перебував у Петербурзі. В часи його довгої відсутности Україною правила генеральна старшина. Взагалі це була доба рішучого панування старшини на Гетьманщині. Не раз відбувалися старшинські з’їзди, які виявляли тенденцію перетворитися на укр. шляхетський сойм. На користь старшини обмежувалися права селянства (1760). 1763 р. заведена була судова реформа запровадженням земських, підкоморських і ґродських судів, в яких суддями були виборні з місцевого шляхетства. Україна своїм устроєм дедалі більше наближалася до шляхетської Польщі.

Але одночасно і старшина, і гетьман вперто боронили автономію України і добивалися навіть її розширення. Кирило Розумовський носився з думкою про право вільних зносин із чужоземними державами й хотів звільнити Гетьманщину від участи в загально-імперських війнах і походах і зв’язаних із ними тягарах. Цьому противився рос. уряд. Зате вдалося досягти того, що завідування справами України і зносини з нею були передані з Сенату до Колеґії Закордонних Справ. Київ був знову підпорядкований гетьманові, як і Запоріжжя. Прикрим був царський контроль над фінансами України, а також скасування (1754) мита на довіз і вивіз товарів (прибутки від нього йшли до укр. скарбу) і митного кордону між Гетьманщиною й Росією (1755). Зате зреформовано укр. армію через заведення одностайного озброєння й уніформи, поліпшено артилерію, в усіх полках заведено обов’язкове навчання козацьких чинів, особливо ж »воїнської екзерциції«. Розумовський вперто добивався заснування університету в Батурині, куди мала бути перенесена гетьманська столиця, але тим часом обставини настільки змінилися, що й самий гетьманат опинився в стадії ліквідації 1).


1) Про науку й освіту XVIII ст. див. Культура.


Кінець Гетьманщини. Р. 1762 зійшла на престол цариця Катерина II, рішуча /460/ прихильниця політики Петра I, політики централізації й русифікації всіх земель, набутих Москвою, в тому числі й України. В той час, як частина укр. старшини збиралася просити рос. уряд про спадкові права на гетьманський уряд в роді Розумовських, цариця одним ударом вирішила справу, примусивши Кирила Розумовського 1764 р. »добровільно« зректися гетьманського звання. На місце гетьманату прийшла Малоросійська Колеґія з чотирьох українців і чотирьох росіян із президентом графом Петром Румянцевим на чолі. Румянцев став справжнім правителем, генерал-губернатором України. Йому доручено ліквідацію укр. прав і вольностей, але поступово, обережно, крок по кроці, з відповідною пропаґандою і готуванням населення до заведення рос. порядків на Україні. Ліквідація гетьманату викликала на Україні опір, що яскраво відбився в наказах укр. депутатів до імперської комісії, скликаної рос. урядом для складання проєкту »Нового Уложенія« 1767 p.: в них висловлено виразне бажання залишитися при тих правах і вольностях, на яких »Б. Хмельницкій со всЂмъ Малороссійской націи корпусомъ подъ державу Великороссійскую приступилъ«. Румянцев, правлячи понад 20 років Україною, тримався приписаної йому Катериною II лінії, спочатку роблячи підготовні кроки (румянцевська генеральна ревізія 1765 — 67 pp.), а потім переходячи до самих реформ.

Рішучі реформи були проведені після рос.-турецької війни 1769 — 74 pp., коли рос. уряд, здобувши перемогу над турками, мав розв’язані руки й приступив до ліквідації чужонаціональних організмів у середині імперії. Цариця поспішила вже 1775 р. знищити Запорізьку Січ, а кілька років пізніше прийшла черга й на саму Гетьманщину. 1781 р. знищено полковий (10 полків) адміністративний устрій України. Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які сполучено в однім Малоросійськім Генерал-Губернаторстві. Малоросійська Колеґія поступилася місцем звичайним р;с. адміністративним і судовим органам. 1783 р. остаточно прикріплено селян до землі й поширено на них рос. режим повного покріпачення. В тому ж році жертвою рос. нівеляційної політики впало і козацьке військо. Козацькі полки були перетворені на 10 карабінерських полків із шестирічним терміном служби. На підставі »Жалованої грамоти« 1785 р. укр. шляхта мала одержати права рос. дворянства разом з проголошенням шляхетських свобод, права самоуправи, корпоративних установ тощо. Нарешті, секуляризація манастирських маєтків 1786 р. завдала рішучого удару укр. духівництву, а заразом і тим культурним установам, якими воно здавна піклувалося (див. Культура).

Так знищено автономію Гетьманщини, її права, вольності і привілеї, не раз ґарантовані царським словом і урочистими договорами. Україну інкорпоровано до Російської Імперії, і вона перестала існувати як окреме державне тіло.






ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА XVIII СТ.


Польонізація. Історія Правобережної України XVIII ст. — це історія останнього кривавого поль.-укр. порахунку за цю територію. Спроби Палія, Мазепи, П. Орлика, що хотіли врятувати Правобережжя для козацтва, не спроможні були змінити долі цієї частини України. Після порозуміння Польщі з Туреччиною 1714 р. Правобережна Україна залишилася за Польщею. Але країна лежала пусткою. Її треба було наново колонізувати, і це завдання перебрали на себе поль. маґнати, оті всі Любомирські, Потоцькі, Яблоновські, Чарторийські, Сангушки, Тишкевичі, Браницькі, в руках яких опинилася більшість земельних володінь Правобережної України. Рядова шляхта скупчилася, як челядь, на маґнатських дворах або шукала прожитку як посесори, орендарі чи управителі великопанських фільварків, поруч із шляхетськими посередниками — жидами, що грали ролю корчмарів, орендарів тощо. Появилося на Правобережжі й католицьке духівництво. Знову ожила унія, яку взявся підтримувати поль. уряд. Правос. духівництво цілком залежало від поль. дідичів-католиків. Поль. адміністрація всіляко утруднювала зносини правос. духівництва з вищою церковною владою, якою був для Правобережжя правос. єпископ у Переяславі.

Тим часом поль. адміністрація зовсім нездатна була справитися з тими нелегкими завданнями, яких вимагало від неї управління Правобережною Україною. Для оборони країни вона вже не мала козацтва, яке розв’язане було на Правобережжі сеймовою постановою 1699 p., і в її розпорядженні була тільки т. зв. »укр. партія« поль. армії, що ледве перевищувала 3 000. Не було ніякої авторитетної інституції, яка могла б спинити сваволю шляхти й особливо маґнатства. Король і держ. адміністрація давно вже перестали бути впливовими органами, і кожна маґнатська лятифундія була свого роду незалежним князівством, із власною адміністрацією, власним військом, яке доходило в деяких маґнатів до 4-5 000, т. зв. надвірною міліцією, що набиралася з панських підданих і мала устрій, подібний до козацького.

Основою цього аристократичного, а заразом анархічного режиму були селяни. /461/ Плодюча, хоч і ґрунтовно зруйнована, Правобережна Україна по-старому притягала до себе укр. нар. маси, які на заклик місцевих дідичів переходили сюди з півн.-зах. укр. земель, шукаючи кращої долі. Колоністи діставали свободи на 15 — 20 pp. для влаштування свого господарства, а потім чекала на них панщина, натуральні і грошові податки. Це й було причиною безустанної ворожнечі між масою, що не зносила кріпаччини, та ще мусіла терпіти нац.-релігійні утиски, і поль. панами.

Гайдамаччина. Сам по собі селянський опір мав пасивний характер, бо йому бракувало організації та добрих ватажків, або виявлявся в несподіваних стихійних вибухах. Відчувалася відсутність козацтва як організуючої сили. Провід перебирають на себе неспокійні, непосидющі елементи, збіглі селяни, наймити, здобичники-промисловці, що, покинувши реґулярну працю, збиралися у ватаги, нападали на панські маєтки, але не чіпали бідних людей, особливо селян. Ці авантурники стали відомі вже на початку XVIII ст. під назвою »гайдамаки« (слово турецького походження, що означає неспокійну, бунтівливу людину), і до них прихилилося серце простого люду. Народ співчував гайдамакам, звертався до них по допомогу, служив їм своїми інформаціями, ховав їх, коли була потреба, тощо. Із звичайних розбишак вони виростали в очах народу на оборонців віри й народности.

Діяльність гайдамаків заважала успішному розвиткові шляхетського господарства. Шляхта вимагала рішучого знищення гайдамацьких ватаг, а тим часом це завдання не було під силу ні адміністрації, ні навіть самим маґнатам. На поль. боці не було єдности: маґнати залюбки вели свої приватні війни, а крім того, надвірна поліція складалася з тих же самих вихідців із села й була досить непевним елементом у боротьбі з гайдамаками, тоді як поль. коронні відділи були безсилі. Поборення гайдамацьких ватаг було й само по собі нелегким завданням. Гайдамаки вели типову партизанську війну, майстерно використовуючи терен і тактику несподіваних нападів та знаходячи притулок у моменти небезпеки поза межами поль. України, в київських манастирях, а ще частіше в широких степах Запоріжжя.

Особливо небезпечною ставала ситуація для поль. влади й шляхти, коли гайдамацькі напади й селянські розрухи зливалися в одне ціле. Нар. стихія, організована гайдамаками як її провідниками, наводила в такі моменти панічний страх на все, що репрезентувало в країні дух польськости і католицтва. Особливої сили набрали повстання 1734, 1750 і 1768 pp.

Повстання 1734 р. зв’язане було з війною за поль. трон, яку повела Росія проти прихильників поль. короля Станіслава Лєщинського після смерти Авґуста II 1733 р. Втручання Росії в поль. справи, участь лівобережних козаків в операціях і присутність їх на Правобережжі справили сильне враження на місцеве населення. Воно гадало, що прийшов кінець пануванню поль. шляхти і що росіяни з’явилися тут, щоб допомогти визволитися зпід поль. ярма. Весною 1734 р. на Київщині почався повстанський рух, який незабаром охопив Поділля й частину Волині. На чолі повстанців став сотник надвірної міліції князя Любомирського Верлан. Він іменував себе полковником і почав заводити козацьку організацію на опанованій ним території, виправдуючи своє повстання вигаданими »золотими грамотами« цариці Анни Івановни, що нібито наказувала бити панів. До його співробітників належав відомий гайдамацький ватажок Сава Чалий. Повстанці здобули ряд міст, серед них Жванєць і Броди; їх загони доходили до Львова.

Але повстанці фальшиво уявляли собі рос. наміри. Як тільки рос. влада порозумілася з поль. панами, відразу ж рос. військо на поль. прохання розігнало повстанців, і їх проводирі Верлан та Сава Чалий мусіли тікати до Молдавії. Після відходу рос. війська знову почався гайдамацький рух. Запорожець Грива зорганізував сильний гайдамацький відділ, який роками гуляв у півд.-сх. частині краю.

Дуже небезпечне повстання вибухло 1750 р. На цей час рух був початий гайдамаками. Вони зорганізувалися на запорізькій території, перейшли поль. кордон і почали свої напади в півд. частині Київського воєводства. Слабі поль. військові відділи не могли з ними впоратися. Насмілені цим, до гайдамаків прилучилися й широкі сел. маси (може й тому, що в 1750 р. в багатьох місцях кінчалися »слобідські« роки). В руки повстанців попав ряд міст і укріплених пунктів, м. ін. Умань, Вінниця, Лятичів, Фастів, що їх зруйновано. Майже вся Правобережна Україна була в вогні. І все ж сил до кінцевого порахунку з поляками не вистачило. У повстанців не було ні ясного пляну, ні доброї організації, ні відповідного формату ватажків. Не зважаючи на всі хиби повстанської організації, придушення повстання коштувало полякам дуже великого напруження. Більший чи менший спокій вдалося встановити тільки після того, як мобілізували всю шляхту Київського, Подільського й Волинського воєводств.

Коліївщина. Повстання 1768 p., т. зв. »коліївщина«, яке стало найзагрозливішим для поляків, було зорганізоване в півд. частині Київського воєводства, найпізніше колонізованій, де вільні роки для осадників кінчалися саме в 1760-их pp. Селяни виявили тут особливу вразливість на спроби заведення підданських повинностей. Дух опору посилювався також і близькістю Запоріжжя з його вольностями. До того впливав ще й ворожий унії рух, на чолі якого став /462/ ігумен Мотронинського манастиря (коло Чигирина) Мельхиседек Значко-Яворський.

Іскрою, що привела повстання до вибуху, була поль. конфедерація в Барі (на Поділлі). Це був шляхетський рух для унезалежнення Польщі від Росії, скерований одночасно проти поль. короля Станіслава Авґуста Понятовського, що став знаряддям у московських руках. Щоб підтримати безсилого короля, цариця Катерина II послала на Правобережну Україну генерала Кречетнікова, який почав виганяти барських конфедератів з усіх зайнятих ними пунктів. В країні постала анархія, і населення стало сподіватися, що на цей раз поль. ярмо таки вдасться скинути.

Цю політ. ситуацію використали ватажки укр. повстанського руху, запорожець Максим Залізняк, родом із Медведівки на Чигиринщині, що з кількома гайдамаками та січовиками готував повстання з Мотронинського манастиря, та сотник надвірної міліції Умані Іван Ґонта, який у вирішальний момент перейшов на бік Залізняка. В руках повстанців опинилися Жаботин, Сміла, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянка й, нарешті, Умань, фортеця й торговельний осередок Правобережжя, де знищено силу шляхти та її прибічників. Відразу ж почалася організація країни, насамперед Уманщини, на козацький лад. Залізняка проголошено гетьманом, Ґонта став уманським полковником. Повстанські відділи поширилися на Поділля, Волинь і Полісся.

Обидва ватажки були переконані, що їх операції проти шляхти стоять у повній згоді з операціями рос. війська проти барських конфедератів. Тим часом рос. уряд, може під впливом того, що якийсь гайдамацький відділ спалив прикордонне турецьке містечко Балту, куди загнався в погоні за поль. втікачами (це грозило дипломатичними ускладненнями з Туреччиною), рішив придушити повстанський рух. Російське військове командування підступом заарештувало бл. 900 гайдамаків, серед них Ґонту і Залізняка. Залізняка заслали на Сибір. Переважну частину гайдамаків на чолі з Ґонтою видано полякам на кару. Ґонта був жорстоко страчений в м. Сербах. Поляки в м. Кодні (коло Житомира) закатували тисячі людей.

Після 1768 р. гайдамаччина втратила свою силу. Але між нар. масою і поль. панами відносини не змінилися: ненормальні умови, з поль. боку — недовір’я і страх, з укр. — глибока ворожнеча, стали кінець-кінцем однією з головних причин занепаду Польщі. Настала доба II і III розборів (1793, 1795), коли Польща втратила Правобережну Україну на користь Росії.






ЗАПОРІЖЖЯ XVII — XVIII СТ.


У XVIII ст. вирішилася й доля Запоріжжя. Січовики, що за Б. Хмельницького змушені були до послуху, після його смерти підняли голову й почали втручатися до справ Гетьманщини в ім’я нар. мас, але без ясного політ. курсу й у співпраці з різними коньюнктурними політиками, людьми випадку, як, напр., Суховій. Зокрема репрезентував цю мінливу, невиразну орієнтацію, а скорше дезорієнтованість Січі кошовий Іван Сірко, добрий вояк і примітивний політик, що за якихось 20 років (1660 — 80) чимало спричинився до дальшої руїни України. Січ мала одну виразно виявлену тенденцію: збудована на демократичних принципах, безнастанно поповнюючись незадоволеним елементом з України, спираючись на широкі маси простого козацтва, вона вимагала максимального соціяльно-екон. забезпечення для народу й дивилася лихим оком на Гетьманщину з її перевагою статечного, насамперед, старшинського елементу в держ. і суспільному житті.

Наприкінці XVII ст. становище Січі змінилося. Часи руїни, коли Запоріжжя мало зовсім вільну руку, скінчилися. Гетьманщина під проводом таких енерґійних гетьманів, як Самойлович і Мазепа, знову ставала силою, з якою треба було рахуватися. Вона перебрала на себе місію збирання укр. земель включно до Запоріжжя. Після »вічного миру« 1686 р. Запоріжжя перейшло до Московської держави, а тим самим стало в залежність від гетьманської влади. За Мазепи союз гетьмана з царською владою запорізька республіка відчула як небезпеку для свого вільного існування. Вона вітала розрив між Мазепою і Петром І, стаючи на бік укр. гетьмана в його боротьбі за свободу України спільно з шведським королем Карлом XII.

Після Полтави запорожці покинули Січ і згодом оселилися на терені кримського ханства, під татарською зверхністю з центром в Олешках (1714 — 34). Поки живий був кошовий Кость Гордієнко, непримиренний ворог Москви, в січовому братстві мали перевагу прихильники турецько-татарської орієнтації, що спиралася також на гетьмана-еміґранта П. Орлика. Але цілковите відокремлення Січі від Гетьманщини, особливо ж оголошена царем 1715 р. заборона торговельних зносин із Січчю, були дуже дошкульними для запорожців. Це сприяло утворенню сильної партії, що схилялася на бік Москви, тим більше, що татарський хан ставив великі вимоги до січовиків /463/ щодо воєнних експедицій, а з другого боку — не боронив їх від татар, які самовільно випасали свою худобу в запорізьких степах. Після першої невдалої спроби (1728) перейти на бік Гетьманщини й Росії Січ зробила 1734 р. рішучий крок, саме після смерти Гордієнка; на цей раз прийнята в підданство царицею Анною Івановною, Січ взяла участь у рос.-турецькій війні 1735 — 39 pp.

Але як тільки скінчилася війна, знову виявила себе стара рос. політика обмеження січових свобід, яка почата була в 80-их pp. XVII ст. На січовій території постав ряд рос. укріплених пунктів, на чолі з Новосіченським ретраншементом коло самої Січі (1735) для контролю над запорожцями. Почався колонізаційний наступ на січову територію: слідом за старою гетьманською колонізацією на Самарі миргородці й полтавці перейшли на правий, запорізький, берег Дніпра і почали селитися тут на Старій Самарі. З 1751 р. заходами рос. уряду в межах Запоріжжя утворюються сербські колонії, Ново-Сербія на півн.-зах. кордоні з центром-фортецею Єлисаветград і Слов’яно-Сербія в півн.-сх. кутку Запоріжжя з центром в Бахмуті, які безпосередньо підлягали російській адміністрації й не мали нічого спільного з запорізькою владою. Дедалі більше людей — і українців, і чужинців — запускається в січові степи, самовільно або з дозволу рос. уряду. 1764 р. Катерина II видала розпорядження про створення на цих теренах окремої Новоросійської губернії, незалежної від Запоріжжя.

Січова республіка вперто боролася проти цієї навали, посилаючи численні депутації до Петербурґу, щоб встановити точно визначені кордони з сусідами; провадилася назовні не дуже помітна, але вперта й жорстока боротьба з сербськими колоністами; не вгавали конфлікти з адміністрацією Новоросійської губернії. Запорожці, за старою традицією, плекали скотарство, рибальство, звіроловство, торгівлю й довгий час майже не мали власного хліборобства. Але серед них під тиском обставин зростало зрозуміння того, що оборона належних Січі великих, плодючих і незаселених земель, які притягали хліборобський елемент, вимагала власних заходів, ініціятиви самої запорізької влади в справі колонізації. Особливо ревно дбав за збільшення числа селян, залежних від Січі й підвладних їй, останній кошовий Петро Калнишевський (17655). До хліборобів належали й жонаті озаки.

Поруч цієї напруженої боротьби з чужинецькими елементами, що за допомогою рос. влади захоплювали одну за одною запорізькі землі, провадилася й внутрішня боротьба між окремими шарами козацтва. Серед січовиків відбувався процес соціяльно-екон. диференціяції, поділ на верхи й низи, помітний уже наприкінці XVII ст. Січ еволюціонувала в тому напрямі, що й Гетьманщина, тільки значно повільніше. Поволі виходили назверх заможні елементи січового козацтва; вони виділяли з себе старшинську верству, яка почала грати визначну ролю в житті Січі; сірома не втратила ще цілком на вазі і майже до самого кінця пробувала обороняти свої права, себто стародавній демократичний устрій (заколоти 1756 — 57, 1768, 1770, 1773 рр.).

Не зважаючи на деякі важливі вади, січова республіка в 1760-70-их pp. була держ. організмом, здатним до життя, з досить уже численним селянством, з розвитком хліборобства і квітучим скотарством, з урядовими турботами про плекання релігії, церкви і школи. Але ця республіка з її вільними козацькими і селянськими станами була небезпечною для царської поміщицької імперії, бо посередньо перешкоджала розвиткові кріпацтва, а тим самим і задуманому повному покріпаченню селян на Україні. До цього додати треба ще політ. й екон. причини, особливо те, що Росія після перемоги над Туреччиною у війні 1769 — 74 pp. дістала в своє володіння широкі простори над Чорним морем і на шляху до них росіянам поперек горла лежало Запоріжжя.

Тому доля січової республіки була заздалегідь вирішена. По закінченні турецької війни, в якій запорожці блискуче себе виявили в багатьох операціях, прийшов до Січі 1775 р. генерал Текелі з рос. військом, що поверталося після війни, і захоплені зненацька запорожці були примушені до покори або втечі. Кошового Калнишевського заслано на Соловки, а вищу старшину — до Сибіру. Січ перестала існувати, запорізьке козацтво пішло в розсіяння.

Задунайська Січ. Чимала частина запорожців опинилася на турецькій території. Турецький уряд оселив їх в гирлі Дунаю, в Добруджі, але тут Задунайська Січ зустрілася з ін. еміґрантами, донськими козаками — некрасовцями, предки яких на поч. XVIII ст. виселилися до Кубані, а потім на Дунай. Між новими поселенцями й старими почалися непорозуміння, що переходили в криваві сутички. Турецький уряд наказав січовикам переселитися на лінію Сілістрія-Рущук. Невдоволені з того запорожці порозумілися з австр. урядом, і 1785 р. значна їх частина (8 000) покинула гирло Дунаю й перейшла до Банату (між Тисою і Дунаєм), діставши австр. підданство, право виборного устрою і плату від цісаря. Але їм не /464/ сподобався дріб’язковий австр. контроль і бюрократичний цісарський режим, і 1811 — 12 pp. вони повернулися назад у Добруджу.

На допливі Дунаю — Дунаївці запорожці влаштували свою автономну Січ, що існувала, як і колись, хоч у дещо спрощених формах. Основним зайняттям козаків було більше рибальство (на артільних засадах), ніж хліборобство, яке грало ролю підсобного господарства. Січ була зобов’язана брати участь у воєнних операціях на вимогу турецької влади. Це суперечило християнському сумлінню січовиків, особливо коли доводилося брати участь у війнах проти християнських держав та в придушенні повстань сербів, болгар чи греків.

Рос. уряд, розуміючи, що січовики є силою, небезпечною для царської імперії навіть за межами України, почав закликати запорожців до нових козацьких формацій. Він знайшов собі союзника в особі кошового отамана Йосипа Гладкого. Коли 1828 р. почалася рос.-турецька війна і рос. армія появилася на Дунаї, Гладкий з 3 500 своїх однодумців перейшов до рос. війська. Задунайська Січ перестала існувати. З козаків Гладкого рос. уряд утворив т. зв. Озівське військо, яке дістало землі на березі Озівського моря, між Бердянським і Маріюполем, а згодом було переведене на Кубань.






СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА XVII — XVIII СТ.


Майже одночасно з Гетьманщиною втратила свою автономію і Слобідська Україна, яка простягалася на теренах пізнішої Харківської губ. і півд. повітів Курщини та Вороніжчини. Вже саме слово »слобода« вказує на те, що це був терен укр. колонізаційної діяльности. Добре заселена за княжих часів, країна перетворилася, в наслідок нападів кочовиків, особливо татар в XIII ст., на дикий степ. Він був у наступних сторіччях кордоном між Москвою і татарами, на якому згодом постали передові опорні пункти Московської держави з рядом невеликих фортець і укріплень. Але плодюча земля лежала й далі облогом, бо московських сил для колонізації не вистачало, особливо після »смути« на поч. XVII ст., в наслідок якої населення Московщини дуже зменшилося.

Московський уряд спочатку вітав появу тут укр. поселенців. Першим з’явився на Слобожанщині 1638 p., після невдалого повстання проти Польщі, гетьман Яків Острянин, що з своїм полком (900 козаків) оселився б. Чугуєва. Але перші спроби були невдалі. Тільки в пол. XVII ст., а особливо в 1670-их pp. почалася широка колонізація країни, головне правобережцями.

Було дві категорії колоністів: козаки й селяни, і такими вони залишилися на нових місцях.

Козаки й тут стали першим привілейованим станом, а селянство поволі потрапляло в залежність від старшини і заможного козацтва. Країна мала автономію. В ній незабаром постало п’ять козацьких полків: острогозький (рибинський), харківський, сумський, охтирський та ізюмський. Кожний полк був і військовою, і адміністративною одиницею — провінцією (з дальшим поділом на сотні, повіти і т. д.), на чолі якої стояв полковник з усією повнотою військової, адміністративної й судової влади, вибираний доживотно (здебільшого з того самого заслуженого козацького роду, що грав видатну ролю під час поселення), та старшина, теж вибирана доживотно. Проте слобідські полки не творили спільноти. Московська влада не хотіла, щоб на Слобожанщині постало щось подібне до гетьманської влади. Тому кожний полк безпосередньо підлягав московському воєводі в Білгороді, а в останній інстанції — царському урядові в Москві з його приказами.

Життя на Слобожанщині не завжди проходило спокійно: великої шкоди в XVII — XVIII ст. завдавали татарські напади. /465/ Військова служба вимагала чималих жертв, особливо за часів Петра I і цариці Анни, коли доводилося не тільки брати участь у численних походах, але й працювати над будуванням укріплених пунктів та каналів, здебільшого далеко від рідної землі, в незвичних і дуже важких умовах. Однак стосунки між слобідськими полками і Росією не набирали того напруження, яке було у відносинах між Гетьманщиною та Запоріжжям і Москвою. А тим часом рос. уряд і тут запровадив свою послідовну централізаційну політику. І тут дійшло до знищення полкової автономії. Після спроб 1732 і 1748 pp. Катерина II зробила останній рішучий крок, зліквідувавши в 1735 полковий устрій Слобожанщини, а разом із тим автономію і самоуправу країни. На місці козацьких полків постало п’ять гусарських полків, а з колишніх полків-провінцій зорганізовано Слобідсько-Українську губернію. Слобожанщина стала звичайною рос. провінцією.

Б. Крупницький


Література: Антонович В. Последние времена козачества на правой стороне Днепра. Архив Юго-Западной России, III, 2. К. 1868, укр. переклад: Руська Іст. Бібліотека, XVIII. Л. 1896; Антонович В. О гайдамачестве. Архив Юго-Западной России, III, 3. К. 1876, укр. переклад: Руська Іст. Бібліотека, XIX. Л. 1897; Антонович В. Уманский сотник Иван Гонга. КСт., XI. 1882, укр. переклад: Руська Іст. Бібліотека, XIX; Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского, I — III. О. 1885 — 86; Шульгин Я. Очерк Колиивщины. КСт., II — VIII. 1890, укр. переклад: Руська Іст. Бібліотека, XX. Л. 1898; Волк-Карачевский В. Борьба Польши с козачеством во второй половине XVII в. и в начале XVIII в. К. 1899; Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. М. 1899; Jablonowski A. Akademja Kijowsko-Mohilańska. Кр. 1899 — 1900; Эварницкий Д. История запорожских козаков, I — III. П. 1895, 1897, 1900; Лазаревский А. Описание старой Малороссии, I — III. К. 1888, 1893, 1902; Герасимчук В. Виговський і Ю. Хмельницький. ЗНТШ, LIX — LX; Костомаров Н. Руина. Мазепа и Мазепинцы. Собрание сочинений, VI. П. 1905, укр. переклад: Руська Іст. Бібліотека, XIV — XVIII; Ефименко А. Очерки истории Правобережной Украины. Южная Русь, І. П. 1905; Ефименко А. Из истории борьбы малорусского народа с поляками. Южная Русь, II. П. 1905: Likowski E. Dzieje Kościoła Unickiego na Litwie i Rusi w XVIII i XIX wieku, І. В. 1906; Stille A. Carl XII: s fältagsplaner 1707 — 08. Люнд 1908; Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении. О. 1909; Барвинский В. Крестьяне в Левобережной Украине в XVII — XVIII вв. Х. 1909; Юнаков Н. Северная война. Кампания 1708 — 09 гг. Труды Императорского Русского Военно-Исторического Общества, II — IV. П. 1909; Герасимчук В. Чуднівська кампанія 1660 р. ЗНТШ, CX — CXIV, CXVI; Lipiński W. Z dziejów Ukrainy. К. 1912; Максимович Г. Деятельность гр. П. Румянцева-Задунайского по управленню Малороссией. Ніжен 1913; Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань 1914; Hallendorf С. Carl XII i Ukraina. Стокгольм 1915; Розенфельд И. Присоединение Малороссии к России 1654 — 1793 гг. П. 1915; Nolde B. L’Ukraine sous le protektorat Russe. Париж 1915; Каманин И. Участие южно-русского населення в восстании Б. Хмельницкого. Архив Юго-Западной России, часть III, том IV. К. 1916: Титов Ф. Русская православная церковь в Польско-Литовском государстве, I — III. К. 1905 — 16; Багалій Д. Історія Слобідської України. Х. 1918; Stille A. Taget mot Ryssland 1707 — 09. Стокгольм 1918; Липинський В. Україна на переломі 1657 — 59. Відень 1920; Тітов Ф. Стара вища освіта в Київській Україні. К. 1924; Гермайзе О. Коліївщина в світлі новознайдених матеріялів. Україна, I — II. 1924; Feldman I. Polska w dobie wielkiej wojny północnej 1704 — 09. Кр. 1925; Щербина В. Україна і рос. уряд в середині XVIII ст. ЗІФВ УАН, VI. К. 1925; Оглоблин А. Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гетманщине. К. 1925; Борщак І. Гетьман Пилип Орлик і Франція. ЗНТШ, CXXXIV — CXXXV. Л. 1925; Чубатий М. Про правне становище Церкви в козацькій державі. Богословія, I — II, III. Л. 1925; Слабченко М. Хозяйство Гетманщины в XVII — XVIII ст., I — IV. О. 1922 — 25, том IV укр. мовою, том I також в укр. перекладі О. 1923; Мякотин В. Очерки социальной истории Украины XVII — XVIII ст., I — III. Прага 1924 — 26; Василенко М. Павло Полуботок. Україна, VI. 1926; Клименко П. Місто й територія на Україні за часів Гетьманщини. ЗІФВ УАН, VII — VIII. К. 1926; Полонська-Василенко Н. З історії останніх часів Запоріжжя. ЗІФВ УАН, IX. К. 1926; Окіншевич Л. Генеральна старшина на Лівобережній Україні XVII — XVIII вв. К. 1926: Горбань М. Гайдамаччина 1750 р. Наук. Збірник Харк. Наук.-Дослідчої Катедри історії України, II — III. Х. 1926; Модзалевський В. Гути на Чернігівщині. К. 1926; Feldman I. Polska a sprawa Wschodnia 1709 — 14. Кр. 1926; Борщак І. Шведчина і французька дипломатія. Наук. Збірник за р. 1928 Іст. Секції УАН. К. 1928; Гермайзе О. Україна та Дін у XVII ст. Записки Київського Інституту Нар. Освіти, III. К. 1928; Тищенко М. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом у XVIII ст. Іст.-Геогр. Збірник, II. К. 1928; Слабченко М. Соціяльно-правова організація Січі Запорозької. Паланкова організація. Праці Комісії для виучування історії зах.-руського та укр. права УАН, III, V. К. 1927, 1929; Окіншевич Л. Генеральна Рада на Україні-Гетьманщині XVII — XVIII ст. К. 1928; Оглоблин О. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика) К. 1929; Савич О. Нариси з історії культурних рухів на Україні і Білій Русі в XVII — XVIII ст. К. 1930; Полонська-Василенко Н. Півд. Україна р. 1787. ЗІФВ УАН, XXIV. К. 1930; Джиджора І. Україна в першій пол. XVIII ст. К. 1930, передрук статтей, вміщених в ЗНТШ; Окіншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини XVII — XVIII ст., II. Рада старшини. К. 1930; Крип’якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького. ЗНТШ, CXXIX — CXXX, CXXXIV — CXXXV, CXXXIX — CXL, CXLVII, CLI. Л. 1920 — 1931; Тищенко М. Нариси історії зовнішньої /466/ торгівлі Стародубщини в XVIII ст. ЗІФВ УАН, XXVI. К. 1931; Юркевич В. Укр. еміґрація на Схід і заселення Слобідщини за В. Хмельницького. К. 1931; Ткаченко М. Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII — XVIII вв. ЗІФВ УАН, XXVI. К. 1931; Borschak E. — René Martel. Vie de Mazepa. Париж 1931; Лоський І. Українці на студіях у Німеччині в XVI — XVII ст. ЗНТШ, CLI. Л. 1931; Korduba M. Der Ukraine Niedergang und Aufschwung. Zeitschrift für osteuropäische Geschichte, VI. N. F. II. Берлін-Кеніґсберґ. 1932; Полонська-Василенко Н. Майно запорозької старшини. Праці Комісії Соц.-Екон. Історії України УАН, І. К. 1932; Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. Л. 1932; Крупницький Б. Гетьман Мазепа в освітленні нім. літератури його часу. Жовква 1932; Коструба Т. Гетьман Іван Скоропадський 1708 — 22. Л. 1932; Андрусяк М. Зв’язки Мазепи з Станіславом Лєщинським і Карлом XII. ЗНТШ, CLII. Л. 1933; Doroschenko D. Hetman Mazepa. Sein Leben und Wirken. Zeitschrift für osteuropäisehe Geschichte, VII, 1. 1933; Борщак І. Мазепа людина й іст. діяч. ЗНТШ, CLII, 1. Л. 1933;, Mjakotin W. Die Vereinigung der Ukraine mit dem Moskauer Staat. Zeitschrift für osteuropäische Geschichte, VII, 3. 1933; Дорошенко Д. Нарис історії України, II. В. 1933; Tomkiewicz W. Książę Jeremi Wieśniowiecki. B. 1933; Dorošenko D. a Rypka I. Hjatman P. Dorošenko a jeho turecka polityka. Časopis Národniho Musea. Прага 1933; Яковлів А. Українсько-московські договори XVII — XVIII ст. В. 1934; Грушевський М. Історія України-Руси, VIII, 2 — 3, IX, 1 — 2, X; Лебедев В. Булавинское восстание 1707 — 08. М.-П. 1934; Fleischhacker H. Aleksej Michajlowitsch und Bohdan Chmelnyckyj. Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slaven, XI, 1. Бресляв 1935; Чаев Н. Булавинское восстание 1707 — 08 гг. М. 1935; Schumann Н. Der Hetmanstaat 1654 — 1764. Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, IV. Берлін-Бресляв 1936; Konopczyński W. Polska a Turcja 1683 — 1792. B. 1936; Oljančyn D. Aus dem Kultur- und Geistesleben der Ukraine. Kyrios, II — IV. 1937; Doroschenko D. Svensk-ukrainska förbindelser under 1600-och 1700-talen i belysning av den nyaste ukrainska historieskrivningen. Historisk Tidskrift. 1937; Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик. В. 1938; Андрусяк М. Мазепа і Правобережжя. Л. 1938; Мазепа. Збірник, I — II. В. 1938 — 39; Петровський М. Визвольна війна укр. народу проти Польщі і приєднання України до Росії 1648 — 54. К. 1939; Дорошенко Д. Початок гетьманування Петра Дорошенка (1665 — 66). Прага 1941; Огієнко І. Історія укр. Церкви, II. Прага 1942; Крупницький В. З історії Правобережжя 1683 — 88. Прага 1942; Vernadski G. Bohdan, Hetman of Ukraine. Лондон 1942; Krupnyckyj В. Hetman Mazepa und seine Zeit (1686 — 1708). Ляйпціґ 1942; Nimet Akdes Kurat. Isvec Kirall XII Karl’ in hayati ve faaliyeti, I — II. Стамбул 1940 — 44; Смирнов Н. Россия и Турция в XVI — XVII вв., I — II. М. 1946; Полонська-Василенко Н. Заселення Півд. України. Чорноморський Збірник, XI. Женева 1947; Окіншевич Л. Лекції з історії укр. права. Мюнхен 1947; Гуслистий К. Турбаївське повстання. К. 1947; Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII — XVIII ст. ЗНТШ, CLVII. Мюнхен 1948; В 300-ліття Хмельниччини (1648 — 1948). Збірник ЗНТШ, CLVI. Мюнхен 1948; Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. Авґсбурґ 1948; Ammann A. M. Storia della Chiesa Russa e dei paesi limitrofi. Турін 1948; Яковлів А. Укр. кодекс 1743 року. ЗНТШ, CLIX. Мюнхен 1949; Холмський І. Історія України. Нью-Йорк-Мюнхен 1949; Оглоблин О. Нові матеріяли до історії повстання Петра Іваненка (Петрика). Авґсбурґ 1949; Полонська-Василенко Н. Палій та Мазепа. Авґсбурґ 1949.


Україна в половині XVII ст.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.