Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 498-527.]

Попередня     Головна     Наступна





9. Відновлення Української Держави 1917 — 1920 pp.



ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ


Україна і рос. революція. Держ. відродження України 1917 р. має свої глибокі внутр. причини, але в’яжеться також із світовими подіями часу, зокрема з історією Рос. і Австро-Угорської імперій, до складу яких належала укр. територія.

1917 р. був третім роком світової війни. Війна виявила стійкість нац. держав, як Франція, Англія, Німеччина, і велике ослаблення збірних імперій, як Австро-Угорщина, Оттоманська імперія і Росія. Війна, з одного боку, сприяла створенню укр. державности, з другого боку, — /499/ /500/ великою мірою визначала самий хід подій на Україні, що була фактично не тільки однією з воюючих сторін, але й тереном поважних воєнних подій.

Друге загальне явище, на тлі якого відродилася укр. державність, це була велика соціяльна революція в Росії. Головними причинами цієї революції були дуже погане становище робітництва, вороже ставлення малоземельного селянства до великої власности, гострі соціяльні і нац. суперечності.

Поразки на фронті, а далі харчові труднощі стали безпосереднім приводом до подій. Заворушення в столиці відразу перетворилися на загальну революцію. На чолі революції стала спершу ліберальна інтеліґенція, думаючи, що тепер знищена буде »зрада міністрів« і що вона доведе Росію до перемоги. Але скоро виявилося, що народ про війну не хоче й слухати, що рос. патріотизм, принаймні на той час, не існував, що солдати хотіли просто йти додому й там ділити землю. Серед загального заворушення Тимчасовий Уряд поступово втрачав свій престиж. Владу захоплювали совєти робітничих і солдатських депутатів, країна переходила до стану повної анархії, що охопила всі простори імперії. За сім місяців Тимчасовий Уряд був знищений, і владу захопили большевики.

Але коли рос. революція була анархістичною і суто соціяльною, то в нерос. частинах імперії вона набирала інакшого характеру, — національного, патріотичного. Тут ішла боротьба не тільки за соціяльне визволення, а й проти претенсій рос. уряду до панування і проти анархії, яка почала охоплювати також ці землі.

На Україні революція відразу набрала характеру суто національного. Хоч би в який куток імперії були закинуті українці, — на фронті, в ґарнізонах якогось рос. міста, — скрізь виникали укр. громади, які ставили свої нац. вимоги: нац. мова, школа, організація військ. укр. частин, автономія, часом самостійність України. Це не значило, що укр. маси були політ. дозрілими, але ці маси все ж створили величезний рух, що й призвів до виникнення Укр. Нар. Республіки. Виявилося, що укр. нац. стихія міцно зберігалася в нар. глибинах, що денаціоналізація була тільки поверхова і що при першій можливості міг вибухнути величезний нац. рух, який відразу став поважним фактором життя на Сході Европи й у цілому світі. З перших днів революції, яка фактично почалася 8 березня, коли застрайкував величезний Путіловський завод у Петрограді й народ вийшов на вулицю, — українці почали активно себе виявляти. В Петрограді серед гвардії (напр., Волинський полк) було дуже багато українців. Серед них існувала таємна укр. соц.-дем. організація, що одержувала директиви від В. Винниченка, який нелеґально жив у Москві й таємно приїздив до Петрограду. Ці гвардійці-українці взяли активну участь у подіях революції в царській столиці. Після вибуху революції петербурзькі укр. кола, дві тупівські громади з участю ін. угруповань, негайно організували Нац. Комітет на чолі з О. Лотоцьким. Укр. солдати й робітники створили поважну фракцію, на чолі з О. Шульгином, у Совєті Робітничих і Солдатських Депутатів Петрограду, що відразу почав конкурувати на силі з Тимчасовим Урядом.

Організація укр. сил. Революція швидко досягла найвіддаленіших околиць. У Києві вже 17. III. постала як всеукр. громадська установа Центральна Рада, основу якій поклала також громада ТУП разом з ін. організаціями. Центр. Рада стала незабаром дійсним осередком руху, керівним його центром, коли в кінці березня до Києва з заслання на півночі приїхав проф. Михайло Грушевський, що став головою Центр. Ради. Величезний розголос мали програмові статті Грушевського в укр. щоденнику »Нова Рада« (що став виходити з кінця березня), де він ставив головні на той час вимоги нац. руху. В ці перші місяці революції Грушевський був не оспорюваним проводирем України. Його активність і працездатність були подивугідні.

На початку квітня була влаштована величезна маніфестація в Києві. До міста зібрались десятки тисяч селян: загалом у маніфестації взяли участь бл. 100 000. Віяли сотні блакитножовтих прапорів, лунав спів »Ще не вмерла Україна«, а Грушевський на Софійській площі Києва виголосив свою першу велику промову з відомими словами »Народе Український! Впали вікові пута, настав час і Твоєї волі« — й привів народ до присяги на вірність Україні. В ці дні укр. нац. рух мав більш романтичний, ніж реально-практичний характер, але на цей час припадає також і організаційний період укр. нац.-визвольного руху.

В Києві відбувалися з’їзди, реорганізувалися старі партії, утворювалися нові. На 7. IV. скликано у Києві під проводом Грушевського загальний з’їзд ТУП (Т-ва Укр. Поступовців). Ця організація (див. стор. 476) була надпартійна і до 1917 р. конспіративна. Поставши 1908 p., вона до 1917 р. властиво керувала укр. рухом. До неї належали майже всі /501/ радикал-демократи (тому часом цю організацію змішували з партією), чимало соціял-демократів і безпартійних. Центр. осередок вона мала в Києві; на чолі її стояли М. Грушевський, Є. Чикаленко, І. Шраг, С. Єфремов, Ф. Матушевський, В. Леонтович, В. Прокопович, Д. Дорошенко та ін. В самому Києві організація мала кілька громад, так само й по всій Україні, громаду у Москві і дві громади в Петербурзі. Ці останні відігравали ролю посередників із думською опозицією і тому мали особливе значення. Разом було понад 60 тупівських громад. З’їзд ТУП у цей бурхливий час мав велику вагу. Резолюції з’їзду були помірковані: добиватися максимуму нац. прав укр. народові, рекомендувалося добиватися здійснення автономії України поступово і по можливості леґально, рахуючися з слабою ще організованістю мас і з обставинами рев. та воєнного часу. Хоча сам проф. Грушевський уже тоді схилявся до рішучої політики, пропозиції управи пройшли майже одноголосно і встановили укр. політику аж до жовтня 1917 року. Це був останній поважний виступ ТУП. Він існував і далі, перейменувавшись у Союз Українських Автономістів-Федералістів, але діяльности не виявляв: його заступили партії.

17 — 21. IV. за почином Центр. Ради був скликаний Всеукраїнський Нац. Конґрес при участі 1 500 делеґатів від усіх організацій Києва і цілої України. Переважали селяни й солдати. Почесним головою обрано Грушевського, діючим головою — найстаршого серед укр. діячів С. Ерастова (з Кубані), заступниками голови — С. Єфремова та В. Винниченка, що після Грушевського в той час були найпопулярніші. В своїх резолюціях Конґрес ще визнавав суверенність рос. установчих зборів; однак вимога участи України в міжнар. конґресі миру показувала, що Україна вважала себе вже за суверенний чинник.

Національний Конґрес був великим святом для всього укр. громадянства, яке переживало добу нечуваного духового піднесення. Це був момент, коли здійснювалась нац. єдність. Хоч уже були партії, але між ними не було ворожнечі. Соціяльні питання, що відігравали потім таку велику ролю і часом саме викликали внутр. ворожнечу, ще не були поставлені на порядок денний.

Конґрес переобрав Центр. Раду, до складу якої увійшли тепер представники всіх партій, професійних і культурних організацій, нарешті, представники від губерній. Останні вважалися тимчасовими делеґатами, бо мусіли бути скликані губерніяльні нац. конґреси, де цих делеґатів мали переобрати (що пізніше й сталося). Всього в той час було 150 членів Центр. Ради.

На цей час припадає також велика й напружена культурно-організаційна праця. З моментом революції впали всі заборони, скеровані проти укр. культури. Стихійно росла укр. преса (див. стор. 990); відновлювалися видавництва й закладалися нові (див. стор. 975), не встигаючи задовольнити величезного попиту на укр. книжку. В Києві утворено першу укр. гімназію. Педагогічні комітети збиралися й гарячково виробляли нові підручники для шкіл укр. мовою. В Києві й на провінції влаштовувалися численні курси для перепідготови вчителів (див. стор. 933). По всій Україні й по місцях більшого скупчення українців поза Україною розгорталася культурноосвітня праця.

Партії. В політ. житті це був період організації партій. Стара Демократично-Радикальна Партія, що своє існування починала ще від драгоманівських гуртків і припинила була свою діяльність на користь ТУП, відновилася. На своєму I конґресі (червень 1917 p.), на вимогу С. Єфремова, вона прийняла назву Укр. Партія Соціялістів-Федералістів; але соціялізм був дуже поміркований, скорше в дусі кооперації, а свій федералізм партія розуміла не як обов’язковий федеральний зв’язок із Росією, а як федералізм світовий і також внутр., бо була проти централізованої України. На чолі партії стояв С. Єфремов, заступником його був А. Ніковський, діяльну ролю в цю лобу відігравали Д. Дорошенко (потім з неї вийшові, І. Шраг, О. Лотоцький, П. Стебницький, А. В’язлов, І. і З. Мирні, з молодших — М. Кушнір і О. Шульгин. До неї належав і відомий економіст проф. М. Туган-Барановський.

Укр. Соціял.-Дем. Робітнича Партія мала також старі традиції. Вона вийшла з РУП (Революційна Укр. Партія — див. стор. 475), але фактично від 1907 p., після низки арештів, не могла себе активно виявляти. На чолі її в цю добу стояв В. Винниченко, до неї довгий час належав С. Петлюра, велику ролю відігравали Д. Антонович, М. Ткаченко і М. Порш. До неї належали В. Саловський, А. Лівицький, І. Мазепа, Л. Чикаленко, М. Єреміїв і ін.

Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів до революції власне не існувала, були лише окремі гуртки. Ця партія, програмово споріднена з рос. Партією Соц.-Революціонерів, мала деякі чисто рос. риси: соціялізація землі на ґрунті існування »общини«, якої саме на Україні і не було. Але радикальна програма есерів: земля — народові без викупу — була приваблива і для укр. мас. Тому ця партія на виборах /502/ незабаром мала абсолютну перевагу не тільки над УПСФ з її поміркованою програмою, але й над УСДРП, а згодом, на виборах до Установчих Зборів, ця партія цілковито розбила на Україні рос. есерів, хоч вони й виставляли найпопулярніші »всеросійські« імена. На чолі УПСР стояли молоді студенти, як М. Ковалевський, О. Севрюк, П. Христюк, М. Шраг; старші люди, як М. Шаповал, М. Залізняк та ін., керівної ролі в ті часи не відігравали, зате партію все більше підтримував М. Грушевський.

Поруч УПСР треба згадати Селянську Спілку, яка створилася ще в травні й відіграла велику ролю в організації селянства, так само як і кооперація, що існувала ще цілком леґально до революції. Коли кооп. рухом керували соц.-демократи і безпартійні, то Селянська Спілка перебувала під цілковитим впливом укр. есерів.

Поза трьома головними партіями, УПСФ, УСДРП і УПСР, треба згадати Укр. Трудову Партію на чолі з Ф. Крижанівським, близьку до УПСР, але незначну, хоч вона й мала своїх представників у Центр. Раді. Вона скоро перестала існувати.

Треба відзначити також існування Укр. Партії Самостійників-Соціялістів, що складалася більше з військових, на чолі з М. Міхновським, П. Макаренком, О. Андрієвським, О. Степаненком, І. Луценком, і Укр. Демократично-Хліборобської Партії, що постала на Полтавщині, в Лубнях, на чолі з М. Боярським, С. Шеметом, В. Шклярем та ін. Програма цієї партії була написана В. Липинським, і вона була предтечею пізнішого гетьманського руху. Ці дві партії домагались негайного проголошення самостійности, але поважної ролі в тодішньому житті не відігравали. З другого боку, не мала успіху і Укр. Федеративно-Демократична Партія, що, на відміну від двох попередніх, була принципово проти самостійности й трималася поміркованої соціяльної програми. На чолі її стояли видатні діячі, члени Старої Громади (В. Науменко, проф. І. Лучицький, В. Ігнатович, І. Квятковський та ін.).

Станові з’їзди. Поза цими чисто політ. об’єднаннями більшої або меншої ваги, велике значення мали станові об’єднання і їхні з’їзди. Найважливіші з них були військ., селянські і робітничі з’їзди. Всі вони повністю підтримували Центр. Раду й делеґували до неї своїх представників. Військ. з’їзди (див. далі) відбулися 18. V. і 18. VI. і виделеґували до Центр. Ради 130 своїх представників.

Селянський з’їзд, що відбувся в Києві в червні, майже одночасно з військ., дав до Центр. Ради 133 делеґатів. На цей з’їзд прибуло бл. 2 200 делеґатів і 1 500 із них репрезентували 1 000 волостей. Ще пізніше, 6. VII., укр. робітничий з’їзд також надіслав делеґатів до Центр. Ради, що в липні вже мала 822 делеґатів. Через це тоді виділено Комітет Центр. Ради, що його звали Малою Радою; до складу його входили представники окремих груп пленуму, бл. 40 душ. Пленум же збирався не частіше, як раз на місяць.

Укр. військовий рух. З березневою революцією 1917 р. упала стара дисципліна в рос. армії на фронтах і в запіллі. Військ. Міністерству Тимчасового Уряду підлягала Головна Ставка в Могилеві, командування військово-морських сил і командувачі військ. округ. Вони спиралися переважно на старшинські кадри й вірні собі штурмові й донсько-козачі відділи. Але на низах, серед вояцтва, дедалі більшої популярности набувають совєти солдатських депутатів окремих частин; функція їх спершу мала контрольно-госп. характер. Згодом військ. командуванню частин залишалося вже тільки виконання рішень совєтів частин.

Паралельно з загальними військ. радами при частинах, де служили українці, постали укр. військ. ради (в запіллі — військ. клюби, громади, комітети), що нерідко в своїх рішеннях розходилися з рос. солдатськими совєтами, — там згодом взяли верх больш. елементи. Військ. ради окремих частин і фронтів почали скликати свої з’їзди й розгорнули (особливо з червня 1917 р.) жваву публіцистично-видавничу діяльність в укр. нац.-освідомному дусі. Перед вели в цій праці нижчі старшини й солдати — кол. народні вчителі та студенти. Це було однією з причин деякого дилетантизму, що характеризує працю відповідних кіл УЦРади у військ. ділянці. По містах запілля на Україні і в Росії відбулася низка масових укр. маніфестацій, де брали участь тисячі стаціонованого укр. вояцтва. /503/ Проти діяльности цих укр. військ. рад і комітетів виступили вороже всі без винятку рос. угруповання.

Ці укр. військ. організації перші висунули домагання, щоб розташовані на Україні військ. частини поповнювалися надалі тільки українцями, а також щоб укр. частини рос. армії були переведені виключно на півд.-зах. фронт. Ініціятива утворення окремих укр. частин вийшла від заснованого М. Міхновським 29. III. 1917 р. Укр. Військового Клюбу ім. гетьмана П. Полуботка в Києві та Укр. Військ. Організаційного Комітету. Їх заходами 1. IV. 1917 р. з укр. вояків етапного пункту в Києві самочинно зорганізовано 1 Укр. полк ім. гетьмана Б. Хмельницького під командою підполк. Ю. Капкана (16 сотень — 3 574 багнетів).

Заходами Укр. Військ. Орг. Комітету в Києві 18. V. 1917 р. скликано I всеукр. військ. з’їзд, в якому взяло участь бл. 700 делеґатів від укр. військ. т-в, частин фронту, фльоти й запілля. Беззастережно підтримуючи УЦРаду, з’їзд домагався нац.-територіяльної автономії України, українізації й відокремлення укр. частин рос. армії та чорноморської фльоти. З’їзд обрав провідним органом укр. військ. руху Укр. Генеральний Військ. Комітет, а головою його Симона Петлюру.

Уже всупереч забороні військ. міністра Росії О. Керенського в Києві 18 — 23. VI. 1917 р. відбувся II всеукр. військ. з’їзд при участі бл. 2 500 делеґатів (від 2 000 000 солдатів); він зайнявся питанням нової форми укр. збройної сили — Вільного Козацтва, міліційно-військ. формацій, самочинно організовуваних з квітня 1917 р. за територіяльним принципом (див. далі). Він же обрав Тимчасову Військ. Раду з 130 чоловік, що увійшла у склад УЦРади як представництво укр. вояцтва.

Укр.-рос. стосунки до I Універсалу. Перші місяці революції були часом зростання укр. нац. стихії і мобілізації її сил для організації України та для боротьби за ступневу реалізацію її автономії, фактично — державности.

Цю боротьбу доводилося провадити насамперед із місцевими рев. неукр. елементами, які вважали себе за спадкоємців царського уряду. Тимчасовий Уряд усунув старих губернаторів і на їх місце призначив комісарами голів місцевих земств. Ці урядові установи все ж не були такі ворожі українству, як громадські організації й політ. партії неукр. суспільства. Це стосується передусім совєтів робітничих і солдатських депутатів, що постали одночасно в Києві й в ін. містах України як місцеві цивільні органи рев. влади. Робітництво на Україні було дуже зденаціоналізоване, а військ. ґарнізони складалися завжди не з місцевих укр. сил. Так само збори різних партій виступали проти укр. автономних домагань, і вже напередодні Укр. Нац. Конґресу голова Київського Совєта Роб. Депутатів (росіянин П. Незлобін) зробив яскраву й характеристичну заяву, що домагання автономії — це »удар в спину революції« і що на всякі спроби проведення цієї автономії в життя »демократія відповість багнетами«.

Ці рос. елементи в великих містах були досить добре організовані й значно багатші за українців. Вони мали чимало інтеліґентних та фахово освічених людей і добре поставлену пресу. »Киевская Мысль«, їх головний орган, розходилась по всій Україні. Нарешті, вони мали великі зв’язки в Петрограді й усіма заходами впливали на Тимчасовий Уряд в напрямі, ворожому до укр. домагань.

Проте боротьба Центр. Ради за права України велась у той час головне з Тимчасовим Урядом. Ще в березні 1917 р. делеґація Петроградського Укр. Нац. Комітету домагалася від першого голови рос. Тимчасового Уряду князя Г. Львова призначення при уряді представника в укр. справах, призначення на посади губерніяльних комісарів на укр. землях українців, заведення укр. мови в школах, церквах, суді, адміністрації, повернення старих прав українцям у Галичині й Буковині. Кн. Львов не заперечував цих перших домагань. До Галичини й Буковини Тимчасовий Уряд призначив генерал-губернатором Д. Дорошенка, О. Лотоцького — губернатором Буковини, І. Красковського — губернатором Галичини. Повітова влада також була передана в укр. руки. Пізніше й деякі губерніяльні комісари були призначені з українців (на Полтавщині — А. Лівицький, на Чернігівщині — Д. Дорошенко).

В кінці травня 1917 р. до Петрограду приїхала офіційна делеґація Центр. Ради на чолі з В. Винниченком, С. Єфремовим та М. Ковалевським. Делеґація домагалася, щоб Тимчасовий Уряд висловив своє принципове прихильне ставлення до автономії України, щоб на майбутній міжнар. конференції були допущені також представники укр. народу, щоб був призначений спеціяльний комісар у справах України при Тимчасовому Уряді, /504/ а на Україні — особливий крайовий комісар і крайова рада при ньому. Нарешті, делеґація домагалася українізації війська, адміністрації та шкільництва всіх видів і звільнення заарештованих галицьких українців.

Тимчасовий Уряд прийняв делеґацію й призначив комісію для розгляду справи. Щодо Совєта Робітничих і Солдатських Депутатів, то він зайняв одверто ворожу позицію. Телеграфна відповідь неґативного змісту від Тимчасового Уряду одержана була вже в Києві.

Оголосивши її на ґрандіозному селянському з’їзді, Грушевський сказав: »Свято революції скінчилося, настає грізний час! Україна повинна бути зорганізована. Свою долю повинен рішати тільки укр. народ«. В цей же момент стало відомим про заборону рос. міністром військ. справ Керенським II військ. з’їзду, що все таки зібрався 18 — 21. VI. (див. вище).

Від I до II Універсалу. Настрій був у той момент надзвичайно піднесений. Центр. Рада незалежно й урочисто відповіла на відкинення її вимог рос. Тимчасовим Урядом у формі Першого Універсалу, ухваленого 23. VI. Автором І Універсалу був Винниченко. З’ясувавши неможливість співпраці з центр. рос. урядом, Універсал говорить: — »І через це ми, Укр. Центр. Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу і оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя«. Стоячи, вислухав його військовий з’їзд, делеґати вийшли на Софійську площу, де їх зустріло духівництво й відправило молебень з проголошенням »многая літа« Укр. Народові, його Правительству, війську та його старшинам. Центр. Рада з усіх кінців світу діставала гарячі привітання і запевнення всебічної підтримки. Центр. Рада була в авреолі слави. Без фінансів, без організованої сили, вона мала за собою тільки моральний престиж, але престиж величезний, загальнонаціональний.

Дальшим кроком Центр. Ради було створення прообразу укр. уряду. На пропозицію УПСР, що починала вже (особливо після селянського з’їзду) відігравати велику ролю, запропоновано створити Генеральний Секретаріят (28. VI. 1917 p.), в такому складі: голова Ген. Секретаріяту і ген. секретар внутр. справ — Винниченко (УСДРП), ген. писар П. Христюк (УПСР), ген. секретар фінансів Х. Барановський (кооператор), міжнац. справ — С. Єфремов (УПСФ), військ. справ. — С. Петлюра (УСДРП), земельних справ — Б. Мартос (УСДРП, кооператор), судових справ — В. Садовський (УСДРП), освіти — І. Стешенко (незалежний соц.-дем.), харчових справ — М. Стасюк (УПСР). Перевагу в цьому складі мала УСДРП.

Неукр. рев. кола прийняли створення Ген. Секретаріяту як узурпацію влади. Серед укр. провідних кіл думки були ще не зовсім ясні. Вони коливалися між розумінням Ген. Секретаріяту як уряду і розумінням його як секретаріяту для підготовної праці. Речник останнього погляду — високопатріотична, але дуже обережна людина — С. Єфремов скоро вийшов із складу Ген. Секретаріяту, його місце зайняв О. Шульгин.

Деклярація Генерального Секретаріяту, прийнята Центр. Радою, була досить поміркована, але було ясно, що Ген. Секретаріят ставить собі завданням не тільки теоретично підготовляти автономію, але керувати краєм. Передбачалося, напр., скликати в Києві конґрес поневолених народів Рос. імперії (що реалізовано в вересні), розроблювано проєкт Укр. Установчих Зборів, незалежно від проєктованих і визнаваних Центр. Радою Всерос. Установчих Зборів.

Становище на Україні створилося таке, що іґнорувати Центр. Раду не могли більше ні меншості на Україні, ні сам Тимчасовий Уряд. Отже жидівські і рос. рев. елементи Києва звернули увагу Тимчасового Уряду на конечність знайти якесь порозуміння з укр. колами, хоча ще місяць тому вони застерігали від цього Петроград. Під впливом подій і загальний з’їзд совєтів робітничих і солдатських депутатів у Петрограді ухвалив у липні резолюцію, якою закликав Тимчасовий Уряд порозумітися з укр. демократією й створити на Україні крайовий орган. Тимчасовий Уряд спершу видав, обминаючи Центр. Раду, відозву до укр. народу, де визнавав у майбутньому право України на автономію, але закликав зачекати Всерос. Установчих Зборів, які незабаром мали зібратися. На це селянський з’їзд ухвалив, що порозуміння з Тимчасовим Урядом буде можливим тільки тоді, коли він визнає Центр. Раду.

Перед силою руху Тимчасовий Уряд мусів здати позиції. Військ. міністер Керенський, міністер закордонних справ Терещенко, міністер шляхів Некрасов та міністер пошти й телеграфу Церетелі 11. VII. приїхали до Києва на переговори з Генеральним Секретаріятом і Центр. Радою. З укр. боку переговори вели Грушевський та Винниченко, з військових справ — Петлюра. Щодо війська, то Керенський пав тепер згоду на формування окремих укр частин, але ставив умовою, щоб це не порушувало єдности рос. армії, і категорично заперечив існування Генерального Секретаріяту військ. справ.

Міністри визнали Центр. Раду й Генеральний Секретаріят як крайовий орган України й обіцяли свої постанови провалити через Генеральний Секретаріят, що ставав крайовим органом влади. Центр. Рада з свого боку обіцяла не робити таємних кроків для здійснення автономії поза Генеральним Секретаріятом. Ухвалено, що одночасно в точному порозумінні з Центр. Радою рос. Тимчасовий Уряд /505/ видає декларацію, а Центр. Рада — II Універсал.

Цей II Універсал написаний був у менш урочистих, а більш ділових тонах. Відповідно до порозуміння, Центр. Рада заявляла, що визнає Всерос. Установчі Збори, які мають встановити автономію України, що не має наміру відокремлюватися від Росії.

Від II до III Універсалу. На підставі порозуміння між Центр. Радою і рос. Тимчасовим, Урядом Центр. Рада поповнилася представниками нац. меншостей. Завдяки цьому вона робилась не тільки органом укр. народу, а ставала парляментом України.

До самої Центр. Ради введено було 30% представників нац. меншостей, до Малої Ради — 18 на 40 українців. Меншості таким чином одержали більше місць, ніж належало за їх відсотковим відношенням до укр. населення (не більше як 20%), але Центр. Рада, що хотіла втягти своїх противників у загальнонац. справи, не заперечувала диспропорції їх представників. Вони ввійшли також (2 росіян, 2 жидів і 1 поляк) до Ген. Секретаріяту, який 20. VII. зазнав невеликої реконструкції. Порозуміння з рос. Тимчасовим Урядом і всі зміни, зв’язані з ним, мали бути оформлені в Статуті Вищого Управління України. Рос. Тимчасовий Уряд (на чолі його стояв тепер Керенський) не схотів затвердити цього статуту, але замість нього дав 17. VIII. »Тимчасову Інструкцію Ген. Секретаріяту«. Ця »Інструкція« поважно різнилась від »Статуту»: Ген. Секретаріят мав стати органом не Центр. Ради, а самого Тимчасового Уряду, призначуваним останнім на поопозицію Центр. Ради; сама ж Центр. Рада не могла мати поав законодавчих. Замість 14 секретарів »Інструкціях допускала тільки 7: внутр. справ, фінансів, хліборобства, нар. освіти, торгівлі й промислу, праці, нац. справ та держ. секретаря. Нарешті, Тимчасовий Уряд визнавав укр. територію тільки в межах 5 губерній: Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і Чернігівської (без півн. повітів). Іншим укр. землям »Інструкція« давала право приєднатися до України шляхом висловлення волі їх губерніяльних земств. Центр. Рада довго вагалася, чи прийняти »Інструкцію«, чи стати на шлях рев. боротьби. Після довгого обміркування, зваживши на обставини часу, вона погодилася з тим, що хоч »Інструкція« є хибна, але це здобуток України, база для дальшої боротьби за її права. Важливо було те, що вона офіційно, в юридичних на цей раз термінах, визнавала Україну за певну територіяльно-нац. одинипю, як і Центр. Раду. Після прийняття »Інструкції« Ген. Секретаріят подався до димісії. Висунута була кандидатура Д. Дорошенка на голову Ген. Секретаріяту, але він в останню хвилину зрікся. Тоді знов був покликаний Винниченко, що створив кабінет у складі: голова Ген. Секретаріяту й секретар внутр. справ — Винниченко (УСДРП), фінанси — М. Туган-Барановський (УПСФ), міжнаціональні справи (фактично — закордонні) О. Шульгин (УПСФ), товариші його І. Зільберфарб — жидівські справи, М. Міцкєвіч — поль., освіти — І. Стешенко (безпартійний соціяліст), ген. контролер — О. Зарубін (рос. есер), земельні справи — М. Савченко-Більський (УПСР), ген. писар Лотоцький (УПСФ), комісар України при Тимчасовому Уряді — Стебницький (УПСФ). Цей склад, що мав бути ще доповнений двома секретарями, був лише 14. IX. затверджений Тимчасовим Урядом.

Восени 1917 р. Україна була також великим центром для новоутворених на теренах Росії нац. республік. 21 — 28. IX. в Києві з ініціятиви Центр. Ради відбувався з’їзд народів Росії, який ухвалив резолюцію про негайний початок перебудови Росії на федерацію вільних народів. В той час Україна була провідницею народів Рос. імперії в боротьбі за визволення, і її методи боротьби з Тимчасовим Урядом наслідували ін. республіки. Пізніше всі вони мали своїх постійних представників у Києві.

Тимчасовий Уряд сам не додержувався своєї »Інструкції« і перешкоджав Центр. Раді в реальній організації влади. Що більше, коли в кінці вересня Центр. Рада вирішила скликати Установчу Раду для України, рос. уряд почав судове слідство проти Генерального Секретаріяту. До цього його заохотили наслідки виборів до міських дум на Україні влітку 1917 p.: в багатьох містах укр. партії дістали рішучу меншість місць (напр. 20% — у Києві, 10% — у Катеринославі й Житомирі, 4% в Одесі). Становище Генерального Секретаріяту було надзвичайно важке: адміністративний апарат Тимчасового Уряду переставав діяти, і треба було зорганізувати новий, бракувало фінансових засобів, Петроград перешкоджав українізації армії, а одночасно армія розкладалася під впливом больш. аґітації. Генеральний Секретаріят виступав із більш або менш конструктивною програмою усунення цих труднощів, але здійснити свої пляни не мав ні сил, ні часу, бо події пішли дуже швидким темпом.

Становище в листопаді 1917 р. III Універсал. 7. XI. 1917 р. впав Тимчасовий Уряд, і большевики на чолі з В. Леніном у кривавій боротьбі захопили владу. Больш. революція почала швидко опановувати імперію, але дістала відсіч на Україні, Кубані й на Доні Ситуація на Україні, зокрема в Києві, була тоді надзвичайно складна. Створилося три сили: Центр. Ради і Генерального Секретаріяту. большевиків і сили Штабу Київської /506/військ. округи (командувач ген. Квєцінський), що далі підтримували Тимчасовий Уряд. Центр. Рада спиралася на зукраїнізовані військ. частини ґарнізонів України, укр. військ. ради окремих фронтів, а також на формації Вільного Козацтва по селах. Спочатку слабі на Україні большевики своєю аґітацією за негайний мир здобували все більші впливи серед рос. національністю військ. частин півд.-зах. та румунського фронтів і ґарнізонів України.

На звістку про больш. переворот у Петрограді, перед загрозою виступу рос. правих кіл у Києві, Центр. Рада разом із соціялістичними групами нац. меншостей негайно зорганізувала Крайовий Комітет для охорони революції. Та вже 8. XI. з нього вийшли большевики, бо Центр. Рада засудила виступ петроградських большевиків і висловилася проти переходу влади в руки совєтів. Проти Крайового Комітету для охорони революції виступив Штаб Київської Військ. Округи, що за допомогою частин ґарнізону, козачих відділів та чехо-словацького куреня вирішив спершу зліквідувати опановану большевиками Київську Раду Робітничих і Солдатських Депутатів, а згодом і Центр. Раду. Арешт членів Ради Депутатів 10. XI. викликав у Києві страйки робітників і збройне повстання; по стороні повстанців виступили й окремі уко. частини. Повстання закінчилося 11. XI. поразкою штабу й виїздом його на Дін і переходом влади в руки Центр. Ради. Большевики, не почуваючись на силах, покищо не наважилися збройно виступати проти Укр. Центр. Ради.

В ці дні, 2 — 12. XI., у Києві засідав III всеукр. військ. з’їзд при участі бл. 3 000 делеґатів. Позиція учасників, тимчасово оформлених в окремий »з’їздовий полк«, великою мірою заважила на перемозі Центр. Ради, а його резолюції були підставою ПІ Універсалу.

Падіння влади Тимчасового Уряду залишило на Україні повну руїну й дезорганізацію апарату адміністративної, судової, політ. і екон. влади. Руїна збільшувалася тим, що рос. військ. частини на Україні та на укр. фронтах почали демобілізацію, несучи скрізь грабунки й насильства над мирним населенням України. Сумний стан речей погіршувався тим, що большевики почали шалену аґітацію проти »буржуазної« Центр. Ради й намагалися збройно захоплювати владу в свої руки, де лише знаходили можливість.

У таких умовах Центр. Рада почала організацію управління на території України. 13. XI. 1917 р. вона ухвалила закон про включення в територію України всіх укр. етнографічних земель, закликаючи населення до спокою, порядку й підпорядкування адміністрації, яку вона призначала. 16. XI. Генеральний Секретаріят звернувся з відозвою до населення України, повідомляючи, що перебирає на себе повноту влади на Україні й що він приступив до вироблення ряду законопроєктів: про Українські Установчі Збори, про земельну реформу, про організацію укр. фронту, про поповнення Секретаріяту та ін.

Нарешті, 20. XI. 1917 р. Центр. Рада своїм III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку в етнографічних межах. Оголосивши, що до території Української Народної Республіки належать Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія, Універсал остаточне визначення границь УНР щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини й ін. губерній і областей, де більшість населення українська, робив залежним від »згоди зорганізованої волі народів«. Це був формальний акт проголошення Укр. Державности, хоча в Універсалі є фраза: »не пориваючи федеративних зв’язків із Росією«. Проте не можна забувати, що Центр. Рада мала перевагу тільки завдяки зручній політиці рівноваги; вона не могла іґнорувати Київ й ін. великі міста з їх рос. більшістю. До того ж додаток про »федерацію« реального значення не мав уже жадного: федеруватись у Москві не було з ким, бо сов. влади Україна не визнала.

III Універсал проголосив демократичні принципи: волю слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й мешкання, право вживати місцевих мов у зносинах із держ. установами, скасування смертної кари, амнестію, справедливий суд; скасував право приватної власности на землю й визнав її власністю всього народу без викупу; установив 8-годинний робочий день, визнав за урядом і робітниками право контролю над промисловістю, визнав за нац. /507/ меншостями право на нац.-персональну автономію, оголосив реформу місцевого самоврядування.

Принципи, оголошені в III Універсалі, потім розвинуто й закріплено в окремих законах. Так на поч. грудня 1917 р. видано ряд законів про реорганізацію судів, про нар. ради для жидів; згодом ухвалено закон про охорону прав нац. меншостей. З проголошенням законів УНР втратили силу рос. закони, що стосувалися верховної держ. влади, суду, місцевої адміністрації тощо.

Ще до проголошення III Універсалу Центр. Рада 12. XI. 1917 р. поповнила склад Ген. Секретаріяту такими секретарями: військ. справи — С. Петлюра, харчові — М. Ковалевський (лідер УПСР), праця — М. Порш (УСДРП), торгівля й промисловість — В. Голубович (УПСР), юстиція — М. Ткаченко (лівий УСДРП), шляхи — В. Єщенко, пошта і телеграф — О. Зарубін. Це було пересунення вліво, тим більше, що Ген. Секретаріят покинули поміркованіші: К. Мацієвич, Туган-Барановський, Лотоцький. В грудні відійшов також Петлюра, через непорозуміння з загальною, а особливо військ. політикою кабінету, і військ. справи були доручені секретареві праці Поршеві.

Перед Ген. Секретаріятом стали тепер колосальні завдання: зорганізувати новий держ. апарат, провести в життя різні соціяльно-екон. реформи, негайного здійснення яких вимагало населення, нарешті, налагодити військ. справи й справу миру.

Центр. Рада мала за собою більшість населення. Це виявили вибори до Всеросійських Установчих Зборів в кінці листопада 1917 p., коли на Україні больш. партія здобула бл. 10% усіх голосів, а 75% — укр. партії УПСР, УСДРП і Селянська Спілка. Повне довір’я Центр. Раді висловив III селянський з’їзд України і всеукр. з’їзд робітничих, солдатських і сел. рад, скликаний за директивами з Москви на 17. XII. 1917 р. в Києві. Метою большевиків було за допомогою цього з’їзду »правно« захопити владу в свої руки. Тим часом на 2 500 депутатів больш. фракція числила ледве 60 членів.

Аґітацію большевиків проти Центр. Ради полегшувала її нерішучість в двох основних справах — аґрарної реформи і справи миру й налагодження військ. справ. Земельний закон схвалено лише в кінці січня 1918 p., коли Київ був уже під обстрілом больш. гармат (тим часом большевики видали свій аґрарний закон відразу після захоплення влади в Петрограді).

Справа миру тісно в’язалася з військ. положенням.

Організація укр. війська. Від самого початку революції і Центр. Радою, і самим вояцтвом піднесено потребу українізації військ. частин з укр. більшістю (див. стор. 502). Реалізація українізації не була легкою зокрема через перешкоди з боку Тимчасового Уряду і вороже ставлення рос. командування на фронтах і в запіллі. Крім того, укр. частини були розкидані по всіх фронтах, а на фронтах, що проходили укр. територією (півн.-зах. і румунський) переважали саме неукр. частини.

В таких умовах українізацію провадили здебільша самочинно за посередництвом укр. військ. рад та комітетів. У мішаних з нац. погляду частинах укр. вояцтво відокремлювалося у власні з’єднання. Коли ж практика довела, що в зукраїнізованих частинах дисципліна й боєздатність вища, що вони відпорніші на больш. пропаґанду, яка закликала до негайної демобілізації, і що подекуди вони тільки й тримають фронт, тоді на українізацію окремих з’єднань погодилося і рос. вище командування. Число українців у рос. армії в 1917 р. досягало бл. 4 000 000, тоді як українізація охопила ледве 1 500 000.

Першою великою зукраїнізованою одиницею був 34 корпус ген. Павла Скоропадського на півд.-зах. фронті, перейменований у серпні 1917 р. на 1 Укр. Корпус, поповнюваний згодом добровольцями і сотнями Вільного Козацтва. Зукраїнізовані були також окремі запільні частини на Україні й поза Україною. Але під впливом больш. аґітації самодемобілізація окремих частин посилювалася, рос. командування пильнувало лише фронту і зберігало невтралітет у боротьбі українців з больш. частинами. Проте, і більшість зукраїнізованих відділів оголошувала »невтралітет«, коли доходило до боїв із большевиками.

Неясною була також військ. політика Центр. Ради, головне по відході з Ген. Секретаріяту С. Петлюри (грудень 1917 p.). Ідея дисциплінованої армії не була популярною в тодішніх провідних укр. колах: одні вбачали в ній мілітаристичну загрозу для революції, інші не вірили, що серед силою мобілізованих вояків вдасться перебороти політиканство й деморалізацію. Перемогла концепція організації збройної сили територіяльного характеру у вигляді Вільного Козацтва та добровольчих частин.

Вільне Козацтво почало творитися самочинно на Правобережжі як засіб самооборони селянства від банд збольшевичених дезертирів і поширилося в 1917 р. на Волинь, Херсонщину й Лівобережжя, подекуди охоплюючи й робітників. Ці організовані за волостями відділи, після загального з’їзду Вільного Козацтва в /508/ Чигирині (16-20. X. 1917 p.) із своїм органом — Генеральною Радою Вільного Козацтва в Чигирині підлягали Генеральному Секретаріятові Внутр., а від січня 1918 р. — Військ. Справ.

З добровольчих частин, що зформувалися перед лицем больш. загрози в грудні 1917 і січні 1918 p., видатними були двокурінного складу Гайдамацький Кіш Слобідської України отамана С. Петлюри, що визначився в обороні Києва, Помічний Курінь Студентів Січових Стрільців сотн. Омельченка, що загинув під Крутами, Галицький Курінь Січових Стрільців, формований з листопада 1917 р. з полонених українців австр. армії, як охорона Центр. Ради, й невеликі частини київського ґарнізону.

Політика супроти зах. держав. Ще з ліґа 1917 р. до Києва стали прибувати офіціозні представники Франції, Англії, Америки, Румунії і, нарешті, голова чеського комітету Т. Г. Масарик. В серпні 1917 р. Шульгин у Петрограді мав перший безпосередній контакт з французьким амбасадором в Росії Нулянсом; восени до Києва приїхав генерал Ніссель, шеф французької військ. місії в Росії, а з його штабу був залишений в Києві ген. Табуї з дорученням підтримувати сталі відносини з Ген. Секретаріятом України. Щоб організувати опір центр. державам, Табуї, як і представник Англії Піктон Баґе, що був тоді ген. консулом в Одесі, пропонував організувати фінансову й техн. допомогу Україні. Передумовою прийняття цієї допомоги укр. уряд ставив визнання України Францією та Англією.

Але в той час делеґація рос. больш. уряду була вже в Бересті й мала укласти мир із центр. державами, не питаючись України. Самої обіцянки допомоги з боку Антанти було не досить: фронт розпадався, німці могли легко захопити всю Україну. Неможливо було полишити справу в Бересті большевикам. Уряд вирішив вислати свою делеґацію спершу тільки для »контролю й інформації«. Разом із тим 24. XII. 1917 р. укр. уряд надіслав ноту до всіх воюючих держав, закликаючи їх укласти мир на демократичних засадах — »без анексій і контрибуцій«. Тут же заявлялося, що Укр. Нар. Республіка »виступає самостійно в міжнар. справах на чолі зі своїм урядом«. Ця нота обурила представників Антанти в Києві. Але роз’яснення ген. секретаря закордонних справ і особливо його промова в Центр. Раді 25. XII. примирила з цим фактом обох представників Антанти. Ген. Табуї зрозумів теж, що УНР мусить мати свого делеґата в Бересті. У французькій палаті 5. І. 1918 р. міністер закордонних справ Пішон заявив, що французький уряд заходить у дипломатичні зносини з Україною, а акредитований представник Французької Республіки при уряді Укр. Республіки ген. Табуї 5. І. 1918 р. був прийнятий головою уряду УНР в присутності міністрів. Одночасно уряд Великобрітанії призначив Піктона Баґе своїм представником на Україні. Це був великий дипломатичний успіх молодої республіки. Серед багатьох ін. офіціозних представників різних держав особливо виділявся Масарик. З останнім складено було договір, на підставі якого Україна дала зброю чеським леґіонам, що відіграли велику ролю в створенні Чехо-Словацької Республіки.

Українсько-російська війна. Після розриву з УЦРадою большевики стали готуватися до воєнного захоплення України спершу збройним повстанням своїх сил на Україні: зросійщеного міського робітництва та рос. ґарнізонів і фронтових частин, що були під їх впливом. Але спроба підготовлюваного на 13. XII. 1917 р. збройного повстання в Києві не вдалася, бо українці вночі проти 13. XII. арештували керівників повстання, роззброїли больш. частини в Києві й ешельонами відразу ж вислали їх за кордони України, а 1 Укр. Корпус ген. П. Скоропадського спільно з частинами Вільного Козацтва роззброїв коло Жмеринки відділи 2 гвардійського корпусу, що під проводом большевицької діячки Є. Бош їхав з фронту на поміч повстанню в Києві, й через Білорусь теж відпровадив їх у Московщину.

17 грудня Совєт Нар. Комісарів у Петрограді надіслав до укр. уряду ультиматум: визнаючи право України на самостійність, больш. уряд вимагав, щоб Україна не пропускала через свою територію донських козаків, що верталися з фронту на Дін (з якими тоді вже воювали большевики), щоб не роззброювали військ. частин, прихильних до большевиків, і щоб повернули зброю вже роззброєним. З усього було видно, що це тільки претекст для окупації України. Укр. уряд відкинув ультиматум, і незабаром почалася кривава укр.-рос. війна, хоч формально Росія провадила її не від імени рос. уряду, а від імени фіктивного укр. сов. уряду, саме тоді штучно створеного в Харкові.

Цей »уряд« був створений таким чином, що група большевиків, зазнавши невдачі на всеукр. з’їзді рад, переїхала до Харкова і тут, разом із з’їздом совєтів Донецького і Криворізького районів, проголосила себе »першим всеукр. з’їздом совєтів робітничих, селянських і солдатських депутатів« і вибрала свій »Центр. Виконавчий Комітет України« та »Народний Секретаріят«.

На Україні большевики в той час мали в своєму розпорядженні, крім збольшевізованих відділів на зах. (протинімецькому) фронті й окремих запасних полків по містах, ще озброєні частини червоної ґвардії з харківського та донецького робітництва. Але головну силу становили частини рос. червоної ґвардії, що наступала на Лівобережжя з Гомеля й Брянська. Наступ цих частин на міста України /509/ супроводили повстання большевиків у запіллі. Укр. збройні сили були незначні. Українізовані військ. частини ґарнізонів України дуже легко розкладалися, демобілізувалися (див. вище), під впливом больш. аґітації проголошували себе »невтральними« в боротьбі з большевиками. Укр. частинам рідко й з великими втратами вдавалося пробитися з фронту через больш. територію до Києва. Вільне Козацтво на Правобережжі змогло взяти участь у боях із большевиками тільки тоді, коли війна перенеслася в лютому 1918 р. на їх терен. Отже, надійну силу Центр. Ради в Києві становили на початку цієї війни тільки добровольчі частини (див. ст. 508) та київські робітничі курені Вільного Козацтва інж. Ковенка (разом бл. 1 500 бійців).

25. XII. 1917 р. добре озброєна 30-тисячна рос. больш. армія В. Антонова-Овсєєнка (з кол. Гвардійських, матроських і московських робітничих відділів) чотирма групами виступила на Україну з Гомеля й Брянська в напрямі на Харків-Полтаву-Лозову, Конотоп-Ворожбу і Чернігів-Бахмач. Одночасно в запіллі на Лівобережжі по містах підготовлено повстання рос. робітництва й завзятою больш. аґітацією розкладено укр. ґарнізони. 26. XII. 1917 р. большевики зайняли Харків, звідки ударами на півд. захід зайняли Лозову, Катеринослав (9. І. 1918 p.), Олександрівське (15. І.) й Полтаву (20. І.). Брянська група Знаменського зайняла 19. І. Глухів, а 26. І. — Конотоп. Тим часом група М. Муравйова ударом із Полтави зайняла Ромодан, звідки повела наступ на Бахмач, з боями зайнявши його (27. І.). Тут три півн. рос. групи з’єдналися й під командою Муравйова рушили на Київ.

Для оборони столиці з Києва кинуто наявне укр. військо в напрямі на Полтаву й Бахмач. Укр. частини, в тому числі й слабо вишколений Помічний Курінь Студентів Січових Стрільців були розбиті в бою під Крутами 30. І. 1918 р. Хоробрість і мученицька смерть цих юнаків — з воєнного погляду невеликий епізод — стали символом всієї дальшої боротьби. Одночасно з наступом большевиків у Києві вночі проти 29. І. вибухло больш. повстання чужонаціональних робітників. Повстанці захопили низку важливих стратегічних пунктів у місті (Печерське, Арсенал, Старе Місто, Поділ, Вантажну Станцію). Основну укр. силу в боях у Києві становили відділи Галицького Куреня Січових Стрільців та відділи Вільного Козацтва. За підтримкою відтягнутих із фронту ін. частин після жорстоких боїв 4. II. 1918 р. вдалося повстання ліквідувати, але через наступ червоних частин із Лівобережжя укр. війська (бл. 3 000 бійців) 8-9. II. мусіли евакуювати Київ і податися на Житомир. 9. II. больш. війська Муравйова зайняли Київ, почавши масові розстріли укр. населення. З Києва головні больш. сили вдарили на південь, зводячи на Правобережжі бої з відділами Вільного Козацтва.

На Волині укр. частинам довелося вести завзяті бої з частинами кол. рос. 7 армії, що зайняли Проскурів, Жмеринку, Козятин, Бердичів, Рівне й Шепетівку. Укр. частинам вдалося опанувати залізничу лінію Житомир-Коростень-Сарни.

Воєнна ситуація цілком змінилася, коли 9. II. 1918 р. був укладений мировий договір між Укр. Нар. Республікою і центральними державами (див. далі) і коли останні позитивно відповіли на прохання уряду УНР з 12. II. про військ. допомогу для визволення України від большевиків. 24. II. 1918 р. німецькі, а 27. II. австро-угорські частини східньої армії рушили на допомогу УНР: у півн. смузі просувалися нім. відділи, на півдні на Жмеринку-Одесу-Олександрівське — австро-угорські. В складі останніх був Курінь УСС. Укр. війська під проводом ген. К. Прісовського і отамана Петлюри почали поновно зростати через наплив добровольців і з допомогою нім.-австр. частин очищали від больш. відділів півн. Правобережжя. Після успішних боїв під Житомиром, Бердичевом, Козятином та Бучею вони увійшли 1. III. до Києва за кілька днів перед німцями.

Звільнення Лівобережжя від большевиків протягом другої пол. березня і квітня 1918 р. завершили нім. частини і /510/ Запорізька Дивізія ген. Натієва. Групи отаманів П. Болбочана і В. Сікевича звільнили в гой же час Крим і Донеччину, доходячи до кордонів Дону. На вимогу німців Крим, як не визнану за УНР територію, укр. частини мусіли евакуювати. Характеристичними для цієї укр.-больш. війни, як і для наступної — другої, були бої за головні залізничі вузли переважно панцерними поїздами при співдії з кіннотою. Швидке маневрування навіть незначними військ. резервами й посідання вигідних залізничих ліній вирішували успіх операцій. Перенесення ваги боїв у великі міста, де здебільша селянський походженням укр. елемент не почував себе певно і де зросійщене міське населення активно допомагало большевикам, неґативно відбивалося на укр. операціях у перші два місяці війни, поки на допомогу армії УНР не прийшли добре озброєні нім. й австро-угорські дивізії. Сили армій нім. та австро-угорської на Україні в другій пол. серпня 1918 р. складали бл. 35 дивізій.

IV Універсал і ін. законодавчі акти. В ході війни з большевиками єдиним реальним порятунком став мир із центр. державами і організація при їх допомозі оборони України від червоної Москви. Щоб стати на шлях цілком самостійної міжнар. політики, треба було остаточно оголосити незалежність України. Це зроблено новим важливим актом Центр. Ради — IV Універсалом. В ньому містилися слова: »Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Укр. Народу«. Цей акт 22 січня 1918 р. власне тільки оформив те, що було в дійсності: ставили після відкинення ультиматуму на шлях війни з больш. владою Росії, Україна тим самим уже порвала всі зв’язки з нею. Не зважаючи на грізні обставини, цей акт викликав у той час великий ентузіязм і підніс престиж Центр. Ради.

IV Універсал перейменував Ген. Секретаріят у Раду Нар. Міністрів, замінив постійну армію міліцією, наказав провести вибори нар. рад — волосних, повітових і міських, установив монополію внутр. й зовн. торгівлі, контроль над банками та призначив на 2. II. 1918 р. скликання Установчих Зборів. В другій пол. січня 1918 р. Центр. Рада схвалила аґрарний закон, який мав здійснити обіцянки III Універсалу: націоналізувати землю й встановити правила про користування нею селянами. Трохи пізніше видано закон про 8-годинний робочий день. Обстріл, а потім втрата Києва не припинили законодавчої праці Центр. Ради, що переїхала до Житомира. Тут видано закони про встановлення нового стилю на Україні (12. II. 1918 p.), про нову грошову систему: шаги, гривні, карбованці (1. III — кредитові знаки УНР почато друкувати від грудня 1917 p.), про держ. герб УНР (тризуб — 1. III. 1918 р), про громадянство в Укр. Нар. Республіці (2. III) і (тоді ж) про територіяльно-адміністративний поділ України на 30 »земель« (цей закон не був здійснений). В цьому законодавстві не раз відчувається вплив М. Грушевського.

Навіть під час бурхливих подій культурна праця, що стала розгортатися на самому початку Визвольних Змагань, успішно продовжувалась. Закладено по містах і селах України гімназії, Укр. Нар. Університет у Києві, Укр. Академію Мистецтв. Нар. школа поступово українізувалася.

Уряд тим часом перейшов у руки соціялістів-революціонерів, — після димісії кабінету Винниченка вже за тиждень після видання IV Універсалу. Головою Ради Міністрів став Голубович (УПСР), він же був і міністром закордонних справ.

Берестейський мир. Одним із центр. завдань укр. уряду було провадити далі переговори в Бересті. Делеґати УНР — О. Севрюк, М. Любинський, М. Левитський та С. Остапенко мали перед собою надзвичайно трудне завдання. Поруч була сов. делеґація на чолі з Л. Троцьким. Останній на спільному засіданні 10. І. 1918 р. визнав права укр. делеґації, але пізніше намагався дискредитувати її, виписав навіть делеґатів »укр. сов. уряду« з Харкова й доводив німцям, що уряд Центр. Ради вже не існує. Але становище Німеччини, а особливо Австрії було скрутне. Австр. міністер закордонних справ граф О. Чернін за всяку ціну мусів підписати мир, щоб здобути хліб, бо у Відні була харчова катастрофа. Знаючи це, укр. делеґація трималась твердо й спокійно, спершу домагавшися навіть приєднання Холмщини й Галичини та Буковини до України. Але проти останньої вимоги виступав категорично граф Чернін; нарешті, він погодився на укладення додаткового, таємного договору про виділення укр. земель Австро-Угорщини в окремий Коронний Край. Делеґація в першу чергу домагалася визнання України чотирма союзниками. 7. II. вона дістала повне задоволення. 9. II. 1918 р. мир був підписаний.

Мировий договір передбачав встановлення кордонів між УНР і Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Далі на північ кордон УНР мав іти, починаючи від Тарнограду, в загальних рисах по лінії Білограй — Щебрешин — Красностав — Пугачів Радин — Межиріччя — Сарники, з тим однак, що мішана комісія з участю поляків мала право змінити цю лінію »на основі етнографічних відносин і бажань людности«. Сторони обопільно відмовлялися від сплати коштів війни й покриття /511/ воєнних шкод. Договір реґулював взаємне постачання хліборобських і промислових лишків, встановлював принципи митних, правних, дипломатичних, консулярних відносин, обмін військовополоненими тощо.

Тепер треба було просити допомоги у німців проти больш. навали. Спершу уряд просив вислати тільки галицькі відділи та синьожупанників, частини, зформовані в Німеччині з укр. полонених. Але від цього пляну довелося відмовитися, бо він був надто тяжкий; допомога, в якій, з огляду на укр. хліб, були зацікавлені австрійці й німці, була вирішена в формі вислання на Україну реґулярних нім. і австр. військ. 1. III. укр. війська звільнили Київ, що пережив три тижні нечуваного доти больш. терору. Протягом березня-квітня Україна була очищена від большевиків.

Конфлікт між Центр. Радою й німцями. Повернувшись до Києва, уряд Голубовича переформувався — до кабінету знову ввійшли представники поміркованих кіл (УПСФ). Але Центр. Рада, після всіх доповнень і подій останнього часу, стала, навпаки, ще лівішою, переважно складаючись із членів УПСР.

В цей час зовн. ситуація стала цілком новою. Німці й австрійці були на Україні. Уряд і Центр. Рада сповіщали населення про те, що союзні сили не втручатимуться у внутр. справи України і скоро її залишать. Можливо, що в дійсності такими були пляни і німців, і австрійців. Але перші враження їх дипломатів були прикрі. Вони побачили безладдя і почали сумніватися в здібності уряду опанувати становище. Ближчі взаємини з буржуазними й аристократичними колами, ворожими Україні, зокрема ворожими соціяльно-рев. ідеології Центр. Ради, посилювали неприхильність представників центр. держав до офіційних укр. кіл. Нім. владі йшлося про хліб, і вона, сумніваючися в спроможності укр. уряду виконати хлібні зобов’язання, почала втручатися в укр. справи. 6. IV. головнокомандувач нім. військ фельдмаршал Г. Айхгорн видав наказ, що зобов’язував селян засівати поля, а коли вони цього не зможуть зробити, поміщики мають самі засівати і земельні комітети повинні їм у цьому допомагати; за всякі грабунки чи знищення засівів загрожувала сувора кара. Цей наказ викликав велике обурення в Центр. Раді. Було ясно, що »дружні« чужинецькі війська стають військами окупаційними.

Укр. уряд був справді у важкому становищі: з одного боку, присутність на Україні німців давала йому шанси налагодити життя на Україні, очищеній від большевиків, з другого боку, цілком природно, уряд відчував свій обов’язок охоронити суверенність України від чужоземної сили. В цій складній ситуації уряд не виявив ні хисту, щоб налагодити адміністрацію на Україні, ні дипломатичної спритности, щоб полегшити взаємини з чужоземними представниками.

До того ж громадська опінія серед українців була проти існуючого уряду. Критично ставлячись до діяльности уряду, УПСФ вирішила відкликати своїх міністрів: Прокоповича, Лотоцького, Шелухина і Фещенка-Чопівського. Особливо сильним було незадоволення серед землевласників, як поміщиків, так і багатших селян.

Тим часом втручання німців в укр. справи збільшувалося швидким темпом: 25. IV. Айхгорн видав наказ про заведення нім. польових судів на Україні, 26-27. IV. німці роззброїли Першу укр. дивізію синьожупанників. Нарешті 28. IV. на засідання Центр. Ради, саме коли низка промовців гостро виступала проти поводження німців, з’явився відділ нім. війська й арештував двох міністрів, а всі присутні були обшукані. Цей інцидент викликав обурення не тільки Центр. Ради, але й усього громадянства, 29. IV. Центр. Рада ще зібралася й ухвалила конституцію УНР, а також поважну зміну земельного закону, згідно з якою тепер можна було мати в приватному володінні до 30 десятин землі. Грушевського обрано президентом Республіки. Але це був останній день існування Центр. Ради, і того самого дня проголошено гетьманом генерала Павла Скоропадського.

Оцінка Центр. Ради. З огляду на те, що Центр. Рада не змогла кінець-кінцем ні подолати анархії, ні закріпити незалежність України, у пізніших поколінь постала надто сувора критика її, базована головним чином на нерозумінні загальних обставин часу, коли глибока соціяльна революція створила дуже важкі, соціяльно і психично, обставини, коли ще /512/ велася велика світова війна. Центр. Рада і її провідники виявили велику здібність у боротьбі з Тимчасовий Урядом, в лявіруванні між різними силами в самій країні, вони зуміли підмести міжнародний престиж України, але були неспроможні боротися з большевиками й анархією. Вони суб’єктивно не були підготовані до цього важкого завдання, а об’єктивні умови були дуже важкі. Але не треба забувати, що всі великі акти, особливо схвалення I, III і IV Універсалів, були здійснені саме Центр. Радою. Кожний парлямент, залежно від виборів, може бути і лівішим, і правішим, він мусить відбивати думки і настрої народу на той час. А що Центр. Рада відбивала тодішній настрій укр. народу, видно з того, які результати давали в 1917 р. вільні вибори, загальні, прямі, рівні і таємні. Отже, коли вибори до міських рад давали ще більшу перевагу меншостям, то на виборах до демократичного земства (в кінці лише 1917 р.) укр. політичні партії мали 80% голосів. Майже такі ж результати були при виборах до Всерос. Установчих Зборів (вересень 1917 p.), а ще в більшій мірі — до Українських Установчих Зборів (грудень 1917 p., січень 1918 p.). Дарма, що ні ті, ні другі Установчі Збори не могли зібратись. Важливе те, що до них на Україні обрані були ті самі партії і ті самі люди, що засідали в Центр. Раді. Цілком природно, що помірковані укр. партії (в тому числі і УПСФ) зазнали в той бурхливий час поразки, але так само зазнали поразки, не зважаючи на шалену аґітацію і на висунутих ними видатних кандидатів, не тільки помірковані, але й ліві рос. партії. Перемогли укр. соціялісти-революціонери й почасти укр. соціял-демократи. Акти Центральної Ради, саме проголошення незалежности були виявом дійсної народної волі України.

О. Шульгин






ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ


Організація гетьманського перевороту. Ще приблизно за місяць до перевороту з ініціятиви ген. Павла Скоропадського створена була таємна Укр. Нар. Громада, найдіяльнішими членами якої були М. Сахно-Устимович, В. Кочубей, В. Любинський, М. Гіжицький, М. Воронович та ін. Серед них були й люди, ворожі укр. рухові, як, напр., Воронович. Гетьманський переворот був для них лише засобом полагодження їх соціяльних інтересів на Україні. З ними в контакті була і дійсно патріотична Укр. Демократично-хліборобська Партія на чолі з братами В. і С. Шеметами, М. Міхновським та В. Липинським, але далеко не у всьому ці партії були між собою згідні. Сам Павло Скоропадський, нащадок гетьмана Івана Скоропадського, бойовий генерал, виявив своє ставлення до України тим, що в 1917 р. українізував корпус, яким командував, був на чолі Вільного Козацтва, прагнув допомогти Центр. Раді, але, відчуваючи недовір’я її керівників, відійшов був від своєї військ. діяльности.

Змова була організована досить докладно. Нім. командування в особі ген. В. Ґренера, що фактично керував усіма військ. й політ. справами на Україні, вирішило підтримати плян Скоропадського під такими умовами: визнання Берестейського миру; розпуск Центр. Ради; Установчі Збори, обрані в січні, не повинні були збиратися, а вибори до законодавчих установ України мали відбутися в порозумінні з нім. командуванням і тільки після »заспокоення« країни; всі виступи проти союзних військ мали карати їхнім польовим судом; »непевні« елементи мали бути усунуті від влади, а земельні комітети скасовані; земельна власність на землю відновлялася, селяни повинні були оплатити землю, яку одержали; більші маєтки »в межах закону« могли зберігатися; нарешті, військ. поміч німців буде оплачена Україною. Ці важкі умови, прийняті Скоропадським, визначали політику гетьманського періоду.

Переворот здійснений був на з’їзді, зібраному на 29. IV. 1918 р. в Києві Союзом Земельних Власників на Україні, який проголосив ген. П. Скоропадського гетьманом України. Переворот відбувся майже безкровно, головне з огляду на присутність нім. військ. Центр. Раду пробували боронити лише Січові Стрільці.

Гетьманська держава. Того ж дня Скоропадський видав »Грамоту до всього укр. народу«, в якій оголосив себе »гетьманом всієї України«, мотивуючи свої дії нездатністю попереднього уряду завести лад і спокій на Україні. Разом із грамотою оголошено »Закони про тимчасовий держ. устрій України«. Це були тимчасові закони, бо питання про конституцію мав вирішити сойм України, до скликання якого однак справа не дійшла. »Закони про тимчасовий держ. устрій України« передавали всю законодавчу й виконавчу владу в руки гетьмана, він також був »верховним воєводою« армії та фльоти (див. Право). Контроль над судами й правосильністю виданих законів покладався на Генеральний Суд. Держ. лад, установлений законами з 29. IV., був протилежністю республікансько-демократичному ладові УНР — він наслідував лад царської Росії. Закони, видані за Центр. Ради, касувалися. Скасовано і назву Укр. Нар. Республіка, а заведено нову — Українська Держава. Проведена була реорганізація міністерств за давніми рос. зразками, прийнято і старий адміністративний поділ на губернії, повіти й волості.

В цьому самому дусі провадилося дальше законодавство. Так законом з 9. VIII. повітову й міську міліцію (поліцію) перетворено на /513/ »державну варту« й підпорядковано Міністерству Внутр. Справ і його органам. Міське й земське самоврядування розпущено, замість нього покликано дорев. склад міських дум і земських зборів та управ. 5. IX. видано закон про вибори до земств на підставі старих цензових правил, а 23. IX. оголошено правила про вибори до міських дум, теж на старих, не демократичних, засадах. Виданий 2. VII. закон про укр. громадянство касував закон Центр. Ради з 2. III. 1918 p., полегшуючи умови набуття його росіянами та ін. нац. меншостями. В справі аґрарної реформи 14. VI. видано тимчасовий закон про вільний продаж і купівлю землі — не більше як 25 десятин на особу, більше — з дозволу Міністерства Хліборобства; законом із 15. VII. утворено земельні комісії на зразок давніх рос. ; 23. VIII. відкрито Держ. Земельний Банк із метою полегшити ліквідацію великих земельних маєтків. Цими законами знову визнано право поміщиків на землю й уможливлено великим земельним власникам одержати викуп за їх маєтки коштом держ. скарбу. Відновлений був також дорев. судовий устрій.

Закон з 29. IV. 1918 р. був підписаний гетьманом і скріплений »отаманом Ради Міністрів« М. Сахном-Устимовичем. Устимович хотів зформувати Раду Міністрів із провідних діячів Укр. Партії Соціялістів-Федералістів; коли вони відмовилися, він подався до димісії, і його тимчасово заступив Микола Василенко, відомий історик України, член рос. Конституційно-Демократичної (кадетської) Партії; потім пост прем’єра перейшов до відомого земського діяча Полтавщини дідича Ф. Лизогуба. До складу першого гетьманського уряду під проводом Лизогуба входив з укр. активних діячів лише Д. Дорошенко як міністер закордонних справ (він вийшов із Партії Соціялістів-Федералістів), ін. міністри не належали до активного укр. громадянства, хоч деякі з них, як М. Чубинський (син відомого укр. етнографа), М. Василенко (міністер освіти) все ж були тісно зв’язані з Україною. Серед членів кабінету були й люди, цілком ворожі укр. нац. ідеї, члени рос. Конституційно-Демократичної Партії (інакше — »Партии Народной Свободы«) і навіть рос. монархісти. Гетьманські міністри були здебільше технічно підготовані до виконання обов’язків, на них покладених, але їм бракувало відчуття і нац. духу України, і соціяльних настроїв часу. Щоправда, старі кадри міністерств, організованих за Центр. Ради, в багатьох випадках залишалися на праці (напр., товариш міністра освіти П. Холодний та майже повний склад цього міністерства і багато ін.).

Становище гетьмана і його уряду було дуже складне, як з погляду зовнішньої, так і внутр. політики. Щоправда, кордони України після очищення її від больш. військ були під охороною нім. армії, але нім. союзник не дозволяв організації укр. армії, а мир із Сов. Росією не був укладений. Як і в останній час існування Центр. Ради, в державі часів гетьмана Скоропадського діяли побіч дві влади: українська і німецька (чи австро-угорська). Хоча офіційно вважалося, що на Україні були не окупанти, а запрошені Укр. Центр. Радою війська союзників, проте фактично влада була в руках нім. головнокомандувача ген. Г. Айхгорна (в липні вбитого рос. есером-терористом) і його шефа штабу ген. Ґренера. По всій Україні були розташовані нім. війська, на півдні — австр.-угорські — разом бл. 800 000. Місцева влада опинилася в руках їх ґарнізонів і командантур. Союзники, зокрема німці, втручалися не тільки в закордонну політику, але й у внутр. справи України. З другого боку, політика гетьмана, сперта на ворожі Україні рос. елементи, від самого початку викликала опозицію майже всього укр. суспільства. Зокрема вже в травні 1918 р. проти політики гетьмана виступили II всеукр. сел. з’їзд, що відбувся нелеґально 8-10. V. в Голосіївському лісі під Києвом, II всеукр. робітничий з’їзд і з’їзд УПСР, що теж відбувалися нелеґально, а також конґрес УСДРП й ін. В той самий час офіційно, при участі міністрів гетьманського уряду, відбувалися з’їзди рос. кадетів, які м. ін. вимагали заведення рос. мови як урядової поряд із українською, а так само з’їзд промисловців, банкірів, поміщиків, які утворили згодом т. зв. Протофіс (Союз Представників Промисловости, Торгівлі, Фінансів і Сільського Господарства). Ці з’їзди, як і ін. їм подібні, підтримували владу і заходи гетьмана і в своїх резолюціях послідовно стояли за відновлення дорев. порядків.

Об’єктивний розгляд політики Укр. Держави часів гетьмана Скоропадського, який стояв би поза офіційними версіями прихильників гетьманського руху, що надто ідеалізують цю добу, як і поза версіями його завзятих ворогів, дуже утруднений, бо полеміка й донині не скінчилася. Було б несправедливо відкидати добрі, хоч часом невиразні наміри самого гетьмана і деяких його співробітників, насамперед міністра закордонних справ Д. Дорошенка. Тимчасова диктатура може суперечити поняттям демократичним і бути виправдана, коли вона виконує в бурхливі часи поважні іст. завдання. Обставини в 1918 р. на Україні були такі, що теоретично це було можливе, але з різних причин гетьман завдання свого не виконав, і Україна за сім з половиною місяців опинилася перед новою руїною. Але в усякому разі не можна викреслювати доби гетьманщини 1918 р. як інтеґральної частини історії самостійної Укр. Держави і не помічати тих позитивних кроків, які в цей час були зроблені, або позитивних, хоч і не здійснених намірів.

Зовнішня політика. В ділянці зовн. політики перед урядом Укр. Держави стояли завдання: зберігаючи льояльне /514/ відношення до Німеччини, по змозі швидше позбутися залежности від неї, укласти мир із сов. Росією і з’єднати з Україною її окра-ни — Басарабію, Крим, Кубань і Холмщину з Підляшшям, нарешті — нав’язати дипломатичні зносини з невтральними державами.

Німеччина перша ратифікувала Берестейський договір із Україною (24. VII.); ще раніше вона обмінялася з Україною послами. Але втручаючись у внутр. справи, німці утруднювали й закордонну політику України, зокрема з’єднання з нею окраїн. Укр.-нім. взаємини дещо покращали після поїздки (у вересні) гетьмана до Берліну і його побачення з цісарем Вільгельмом II. Австро-Угорщина затягала ратифікацію Берестейського договору, домагаючись скасування таємної клявзулі про виділення Галичини й Буковини в окремий коронний край. Мир з Австрією так і не був ратифікований.

Найважливішою з закордонних проблем було укладення миру з РСФСР. Остання договором у Бересті з центр. державами зобов’язалася негайно укласти мир із Україною. На пропозицію гетьманського уряду Совнарком РСФСР надіслав до Києва свою делеґацію на чолі з Х. Раковським і Д. Мануїльським. На голову укр. делеґації був призначений С. Шелухин, заступником його І. Кістяківський. Наслідком праць конференції було підписання 12. VI. 1918 р. офіційного акту перемир’я, що містив у собі визнання України та нав’язання консулярних взаємин, але самий мир підписаний не був. Передбачення скорої поразки Німеччини відбило у большевиків бажання укласти мир з Україною. Переговори з осени 1918 р. стали на мертву точку і були в жовтні припинені. Натомість сов. делеґація, користуючись своїм перебуванням у Києві, вела активну підпільну аґітацію на користь совєтів, а також провадила таємні переговори з укр. протигетьманськими угрупованнями (Винниченко).

Як згадано, не була розв’язана проблема приналежности до України окраїн. Румунія за таємною згодою Німеччини в березні 1918 р. окупувала Басарабію. Гетьманський уряд не визнавав цієї окупації, але мусів обмежитися на самих протестах, залишаючи розв’язання басарабського питання надалі.

Досить складною була справа з Кримом, де спочатку була утворена Татарська Рада (Курултай на чолі з Джафером Сейдаметом), а потім уряд із росіян на чолі з ген. Сулькевичем. Крим претендував на незалежність; на це не погоджувався гетьманський уряд і закрив кордони на Перекопі. Крим опинився тоді в скрутному екон. становищі й пішов на поступки, але справа також не була розв’язана.

Спираючися на співчуття кубанських козаків, укр. уряд готував десант дивізії ген. Натієва на Кубані, щоб вигнати звідти большевиків. Але німці так довго гальмували здійснення цієї операції, поки Катеринодар не захопила рос. добровольча армія. Згодом Україна й опанована рос. армією Кубань обмінялися консулярними представниками, а 16. XI. був укладений договір із Кубанню.

Складніші були відносини з Доном, з огляду на суперечки в справі територіяльній (Донецький басейн) та на виразно русофільську політику отамана П. Краснова. Але 7. VIII. 1918 р. в Києві був підписаний оборонний і торговельний союз із »урядом Всевеликого Війська Донського«, за яким до Дону відходили Таганріг і вся Донецька округа.

Холмщина й Підляшшя, за Берестейським договором визнані як укр. землі, були окуповані центр. державами. Призначений укр. урядом 1. III. 1918 р. губ. комісар (після гетьманського перевороту — староста) О. Скоропис-Йолтуховський міг діяти лише на нім. окупаційну зону (Підляшшя з Берестям), але не був допущений австр. владою, що всіляко підтримувала на Холмщині поляків, які гостро протестували проти кордонів Берестейського договору.

Дипломатичні зв’язки України з Антантою, з хвилиною, коли уряд УНР уклав мир із центр. державами, самі собою перервалися. Після укладення мирового договору з центр. державами засновуються представництва в Берліні (О. Севрюк), у Відні (А. Яковлів), у Константинополі (М. Левицький); ці держави теж призначали своїх послів на Україні: барон А. Мум фон Шварценштайн (Німеччина), граф Я. Форґач (Австро-Угорщина), Ахмед Мухтар-Бей (Туреччина), І. Шишманов (Болгарія). Крім цього, до Києва приїздили посли від козацьких республік і Криму. З гетьманським переворотом зміни, власне, сталися лише щодо осіб: барон Ф. Штейнгель (Берлін), В. Липинський (Відень), М. Суковкин (Константинопіль); крім того, вислані були представники до Болгарії (О. Шульгин), до Фінляндії (К. Лоський), до Швайцарії (Є. Лукасевич, голова дипломатичної місії), до скандінавських держав (ген. Б. Баженов), до Дону (М. Славинський), Польщі (О. Карпинський), Грузії (І. Красковський), Румунії (В. Дашкович-Горбацький; до Румунії ще в січні 1918 p., за УНР, вислано з інформативною метою А. Галіпа, пізніше наставлено послом в Ясах М. Галагана). З усіма цими державами (як і з Сов. Росією) були встановлені консулярні взаємини. В Києві перебували дипломатичні представники чотирьох центр. держав, а також Фінляндії, Польщі, Грузії, Дону; приїздили місії від Кубані, Криму, Білоруси, Вірменії, Азербайджану; були консули Данії, Персії.

Внутрішня політика могла виявити деякі успіхи головне на культурному відтинку. Міністерство Нар. Освіти, хоч і повільнішим темпом, далі провадило інтенсивну працю в ділянці шкільництва й /515/ культури, так енерґійно розпочату за часів Центр. Ради. Укр. Нар. Університет у Києві урочисто перетворено на державний. Відкрито укр. університет у Кам’янці Подільському та Історико-Філологічний Факультет у Полтаві. В старих рос. університетах у Києві, Харкові, Одесі, в новому університеті в Катеринославі, в Київській Духовній Академії і Іст.-Філол. Інституті в Ніжені створено катедри укр. історії, мови, історії укр. літератури. Засновано Нац. Ґалерію, Нац. Музей, Укр. Держ. Архів, Нац. Капелю. Була відкрита Укр. Академія Наук, за створення якої дбало Укр. Наук. Т-во в Києві ще за часів Центр. Ради (див. стор. 906). Протягом одного літа 1918 р. організовано нових або українізовано старих понад 50 гімназій. Створені були стипендії для здібніших укр. учнів. Під проводом С. Русової вживалися заходи до організації позашкільної освіти. Виданий був закон про утворення Центр. Бібліотеки Укр. Держави, засновані були Укр. Держ. Театр та Держ. Драматична Школа в Києві. Рада Міністрів асиґнувала Міністерству Освіти 2 000 000 карб. на видання підручників, що, як і за Центр. Ради, виходили в сотнях тис. примірників. Загалом у 1918 р. випущено нечувану для України кількість книжок і періодичних видань (див. стор. 975). Таку інтенсивну культурноосвітню працю Україна завдячує насамперед своїм діячам, відданим цій справі, але цьому культурному розвиткові сприяв і гетьманський уряд.

В церк. ділянці уряд деклярував на Всеукр. Церковному Соборі автокефалію, але, з огляду на опір зрусифікованої ієрархії, тимчасово прийняв як переходову форму автономію Укр. Церкви під проводом митр. Антонія Храповицького.

У фінансових справах уряд спромігся певного порядку й дотримання бюджету. Харчова справа стояла далеко гірше, бо доводилося виконувати ухвали Берестейського миру й організовувати великі постачі до Німеччини та Австрії. Урядові вдалося налагодити транспорт, зруйнований больш. окупацією.

Одначе ці політ. й госп. успіхи не спиралися на тривку базу. Режим підривали з одного боку ліві рев. елементи, з другого боку — зростала вага рос. протиукр. елементів. Промисловці, об’єднані в організації Протофіс, порушували права робітників, викликаючи їх незадоволення. Прихід німців та австрійців був сиґналом до початку жорстокої аґрарної реакції, яка не припинялася протягом усього гетьманського періоду. У відповідь на широкі сел. розрухи й нищення поміщицьких маєтків у 1917 р. й на поч. 1918 р. землевласники, при допомозі нім. й австр. війська (проводирі якого не співчували революції, а до того ж прагнули одержати якмога більше збіжжя й всяких продуктів з України), організувалися для помсти над селянами, відбирали від них майно й жорстоко карали селян. Ці розправи викликали паніку і ворожість серед сел. мас, які мріяли про повернення часів Центр. Ради. В багатьох місцях (зокрема на Київщині, Запоріжжі) спалахнули масові сел. повстання, ліквідовані нім. військом. Гетьманський уряд, намагаючись завести »лад«, відкликав старих комісарів і призначав своїх губерніяльних та повітових старост. У величезній більшості вибір їх був невдалий: вони належали переважно до царської адміністрації або до поміщицьких кіл; це часом були досвідчені адміністратори, але ворожі як демократичним ідеям, так і всьому, що було зв’язане з революцією, в кращому разі байдужі, а то й одверто ворожі до укр. нац. руху. Їх заходи не відповідали урядовій деклярації з 10. V. 1918 p., де спростовувано »злобні вістки«, нібито гетьман заводить ті порядки, що були за царя, і що новий уряд стає на шлях реакції, який веде до того, щоб відібрати у народу всі здобуті ним політ. й громадські свободи. Відозва підкреслювала, що сучасний уряд має тимчасовий характер, і обіцяла новий виборчий закон та справедливу земельну реформу. Проте відповідна комісія саботувала земельну реформу, і земельний закон, що міг би заспокоїти досить широкі кола селянства, вийшов тільки в листопаді, напередодні кінця гетьманату. Ідея сойму теж була не до смаку оточенню гетьмана, бо вибори усунули б його від влади.

Коли антиукр. елементи були в самому уряді, то навколо нього і поза ним на Україні зібралися великі сили рос. діячів, які відверто в багатьох газетах вели пропаґанду за відновлення »єдиної і неділимої Росії« (зокрема »Русский Союз« із центром у Києві), а ін. — й за повернення всіх старих порядків. Численні рос. офіцерські організації провадили неприховане вербування до т. зв. Добровольчої Армії. Гетьманський уряд толерував усю цю антиукр. кампанію в серці України, хоча, з другого боку, досить широко арештовувано членів укр. опозиції, зокрема укр. есерів, які часто вели рев. пропаґанду проти гетьманського уряду.

Українські збройні сили за гетьманату. Ще Військ. Міністерство Укр. Центр. Ради в березні 1918 р. покинуло концепцію самої міліційної армії й опрацювало в квітні плян реґулярної армії, складеної на основі територіяльного набору з 8 корпусів піхоти та 4½ дивізії кінноти.

Творенню укр. армії за гетьманату головну перешкоду ставили німці, яким /516/ невигідна була укр. збройна сила, а також призначувані урядом вищі військ. начальники, духом, а здебільша й походженням росіяни. Ворожі до всього укр., вони під претекстом »нефаховости« усували з військ. частин українців і замість них призначали своїх земляків, що втечею на Україну рятувалися від большевиків. Така політика вирішально вплинула на характер укр. збройної сили. Із укр. частин попереднього періоду німці роззброїли й демобілізували 1 Козацьку Синьожупанну Дивізію, зформовану на вимогу укр. делеґації в Бересті в таборах полонених і переведену до Києва. Не допустили вони до творення другої з-поміж полонених, роззброїли Галицький полк СС, зформовану Австрією й передану Укр. Державі Сіру Дивізію здемобілізовано. Із частин попереднього періоду лишилася тільки Окрема Запорізька Дивізія, що охороняла півн.-сх. кордони України, та малі відділи: Запорізький Кіш у Могилеві й Чорноморський у Бердичеві. Тільки у вересні 1918 р. гетьман у порозумінні з німцями дозволив поновне формування Окремого Загону СС у Білій Церкві.

В липні 1918 р. за зразком рос. ґвардійських полків зфомовано з добровольців та призовників із заможного селянства гетьманську Сердюцьку Дивізію (бл. 5 000 вояків) під командою полк. Клименка.

24. VII. 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальну військ. повинність і затвердила плян організації армії, виготовлений Генеральним Штабом, який в основному не різнився від пляну, наміченого ще Укр. Центр. Радою. Восени 1918 р. були зформовані старшинські й підстаршинські кадри корпусів і кінних дивізій, але набрали людей байдужих, а то й ворожих до укр. нац. руху. У жовтні 1918 р. із рос. офіцерів почали формувати т. зв. Особливий Корпус, а по великих містах — також рос. добровольчі офіцерські дружини, що мали входити до складу укр. армії. Рос. характер збройних сил за гетьманату посилювала ще »держ. варта«, що своїм складом являла продовження царської поліції, і повітові командантські сотні, що виконували функції каральних загонів.

У жовтні 1918 р. гетьман видав універсал про відновлення козацтва. Спроба створити із заможного селянства привілейовану верству козаків не мала успіху, бо незабаром вибухло протигетьманське повстання.

Доля чорноморської фльоти. Укр. військ. рух після березневої революції 1917 р. охопив і чорноморську фльоту, на 80% складену з українців; на окремих кораблях постали укр. військ. ради, що підтримували УЦР. В боях із большевиками в Києві в січні 1918 р. помітну участь брав Окремий Чорноморський Курінь. УЦР тимчасовим законом про фльоту УНР з 14. І. 1918 р. перебрала чорноморську фльоту кол. Росії.

Під час наступу групи полк. Болбочана в кінці квітня 19’8 р. на Крим чорноморська фльота піднесла 29. IV. укр. прапор. Водночас її командування звернулося до німців з проханням припинити наступ на Севастопіль. Бажаючи захопити фльоту, німці однак спинили наступ укр. частин і підійшли до Севастополя. Частина фльоти 30. IV. відплила до Новоросійською й підняла рос. андріївський прапор. На домагання німців частина кораблів повернулася до Севастополя, де німці інтернували їх залогу: решту кораблів під впливом большевиків та прихильників Антанти залога потопила в Новоросійському. Севастопільську частину чорноморської фльоти німці повернули Україні аж 11. XI. 1918 p., а мозирську річкову фльотилію — 23. XI. Після відступу німців держави Антанти поділили чорноморську фльоту як воєнну здобич.

Опозиція режимові. Відразу після перевороту 29. IV. стало рости незадоволення нац, земельною і соціяльною політикою гетьманського уряду. Уже в травні створилося формальне об’єднання опозиції — Укр. Нац.-Держ. Союз, до якого увійшли: Укр. Партія Самостійників-Соціялістів, Укр. Трудова Партія, Укр. Демократично-Хліборобська Партія, Укр. Партія Соціялістів-Федералістів, Об’єднання Ради Залізниць України та Рада Всеукр. Поштово-Телеграфної Спілки. В липні організація прийняла назву Укр. Нац. Союз, і до неї увійшли Укр. Соц.-Дем Робітнича Партія і частина Укр. Партії Соц.-Революціонерів через Селянську Спілку (із Союзу вийшла УДХ Партія). Замість А. Ніковського на чолі Союзу з 18. IX. став В. Винниченко, надзвичайно в той час популярний. Постала ще й друга велика опозиційна установа: Всеукр. Союз Земств. Головою Київської Губ. Земської Управи був С. Петлюра, він же став і головою Всеукр. Союзу Земств.

Кінець гетьманату. Світова війна доходила до кінця, і поразка центр. держав у вересні 1918 р. була вже всім ясною. В жовтні це відбилося й на настроях членів Ради Міністрів, що стали орієнтуватися на Антанту й на відновлення »єдиної і неділимої Росії« (десять міністрів подали про це записку). Протиставлячися цьому, гетьман почав переговори з Винниченком про реорганізацію кабінету на укр. нац. основі. Повного задоволення Укр. Нац. Союз не здобув, але до нового кабінету Ф. Лизогуба 19. X. прийнято членів УПСФ (Лотоцький, Стебницький, В’язлов, Славинський) та безпартійного В. Леонтовича. 29. X. гетьман видав грамоту, в якій оголошував, що діятиме в інтересах зміцнення самостійности України, й обіцяв провести земельну реформу та скликати сойм.

Нові міністри за короткий час провели різні справи, які доти гальмувалися, /517/ насамперед схвалено закон про земельну реформу, в основі якої було примусове відібрання землі у власників і парцеляція її між селянами на принципі власности — не більше як 25 десятин. Визнавалося, що поміщики одержать викуп, а селяни оплатять свою землю, — важливим тут був розмір оплат. Почато також опрацювання закону про вибори до Державного Сойму. Одначе, в лівіших укр. колах і цей новий кабінет не зустрічав співчуття, а близький занепад німців робив можливою перспективу повної зміни режиму. Гетьман не довіряв Укр. Нац. Союзові, підозріваючи його в змові проти нього. Ще раніше був арештований Винниченко, але відразу випущений, Петлюра сидів довший час у в’язниці і вийшов з неї тільки в жовтні. Атмосфера в Києві, де зібралося стільки рос. діячів усіх партій і багато рос. офіцерів, різко ворожих до всього укр., була тривожна. Занепад Німеччини й можливий вихід її військ ставив Україну перед небезпекою нової больш. окупації. На пограниччі вже фактично починався больш. наступ.

Треба було порозумітися з переможною Антантою, вирішальні чинники якої ставилися неприхильно до самостійности України, але вітали б об’єднання всіх протибольш. сил для боротьби з комунізмом. За такого стану гетьман зважився на федерацію з майбутньою небольш. Росією. 14. XI. 1918 р. оповіщено »грамоту« про »федеративну« злуку з Росією. Замість кабінету міністрів Лизогуба був затверджений новий кабінет із рос. монархістів, на чолі його поставлено С. Гербеля; міністром закордонних справ замість усуненого Д. Дорошенка став росіянин Г. Афанасьєв.

Ця подія прискорила масове повстання проти гетьманського режиму, до якого Укр. Нац. Союз готувався віддавна в порозумінні з Січовими Стрільцями. На чолі повстання стала призначена Укр. Нац. Союзом Укр. Директорія, створена 13. XI. Головою її був В. Винниченко, члени: С. Петлюра (головний отаман), Ф. Швець (Сел. Спілка), А. Макаренко (безпартійний) і П. Андрієвський (самостійник-соціяліст). 15. XI. 1918 р. Директорія виїхала до Білої Церкви, де стояли Січові Стрільці на чолі з полк. Є. Коновальцем. Це була основа повстанців. Незабаром до них десятками і сотнями тисяч стали приєднуватись селяни.

Відмовившись від первісного пляну почати наступ на Київ аж після того, як наспіють підкріплення від повстанських загонів з України, командування СС договорилось із нім. Військ. Радою ґарнізону в Білій Церкві щодо його невтручання і 16. XI. почало повстання в Білій Церкві. Вже 17. XI. частини СС зайняли Фастів і рушили на Київ. Вислані проти них рос. добровольчі частини на чолі з новопризначеним командувачем гетьманських військ ген. Ф. Келлером, активним ненависником усього укр., були розбиті 18. XI. в бою під Мотовилівкою й відступили до Києва. Укр. частини гетьманських вілськ перейшли на сторону повстанців. 21. XI. повстанські війська, об’єднані в т. зв. Осадний Корпус СС під командою полк. Є. Коновальця, почали облогу Києва, що його боронили рос. добровольчі частини й деякі нім. відділи. Коли Директорія УНР підписала з німцями договір, що ґарантував їм вільний поворот додому, нім. війська 12. XII. оголосили невтралітет. 14. XII. 1918 р. гетьман зрікся влади, передавши її своєму урядові; останній передав її Директорії. Скоропадський, оголошений поза законом, потай виїхав до Берліну. Деякі міністри були арештовані. На провінції Директорія обняла владу раніше; нім. війська лише подекуди активно підтримували гетьманські частини, у висліді чого дійшло до збройних конфліктів із повстанцями (напр., у Вінниці та Козятині). Гетьманські частини спершу подекуди трималися на Чернігівщині та Волині.

Директорія перемогла і 19. XII. 1918 р. урочисто в’їхала з Вінниці до Києва. Укр. Нар. Республіка була відновлена.

О. Шульгин 1)


1) Розділ про законодавство подано за А. Яковлевим.







ДОБА ДИРЕКТОРІЇ


Влада Директорії УНР. Внутрішня політика Директорії. Після падіння влади Скоропадського Директорія УНР та створений 26. XII. 1918 р. уряд її під головуванням В. Чехівського (УСДРП) стали перед дуже важкими завданнями у внутр. та зовн. політиці. У внутр. політиці стояли головні питання — організації влади та надійної військ. сили; у зовн. — доводилося шукати виходу з того складного стану, в якому опинилася Україна після відступу австр.-нім. військ і початку війни на різних фронтах.

У той самий час після розвалу Австро-Угорщини постала в Галичині й Буковині Зах.-Укр. Нар. Республіки (ЗУНР), що 1. XI. 1918 р. перебрала владу в Галичині й відразу мусіла боронитися від поль. наступу. ЗУНР незабаром увійшла в контакт із Укр. Державою на Центр. і Сх. Землях. 4. І. 1919 р. в Станиславові Укр. Національна Рада, Парлямент ЗУНР, схвалила злуку з УНР. Акт злуки був урочисто проголошений 22. І. 1919 р. на Софійській площі в Києві, і його затвердив Трудовий Конґрес 28. І. 1919 р. Фактичної злуки держав однак не здійснено. Змінено лише /518/ назву ЗУНР на Зах. Область УНР — ЗОУНР (докладніше див. далі).

Систематичну організацію влади розпочато відразу після зайняття Києва (14. XII. 1918 p.). Виринуло питання, чи виборче право має належати всьому населенню, чи тільки трудовим клясам (робітникам, селянам і трудовій інтеліґенції). Ускладнювали розв’язання цієї справи зовн. політ. обставини, в яких опинилася УНР. З півночі посилювалася загроза больш. аґресії з аґітацією за владу робітничих і селянських совєтів; разом із тим большевики вели аґітацію проти Директорії, ширячи чутки, що вона ніби »запродалася капіталістам«. Від півдня загрожувала інтервенція військ Антанти, що підтримувала намагання рос. Добровольчої Армії відновити »єдину неподільну« Росію. Для боротьби з большевиками, що стали засновувати по містах свої совєти, Директорія УНР на нараді з представниками політ. партій у Вінниці на поч. грудня 1918 р. вирішила прилняти в основу побудови влади т. зв. трудовий принцип. Вона мала належати трудовим радам, вибраним робітниками, селянами й трудовою інтеліґенцією. Центр. владу мав створити вибраний без участи поміщиків та капіталістів Трудовий Конґрес. У наслідок протиукр. аґітації поль. і рос. кіл, що впливали на представників Антанти в Одесі, це рішення Директорії дало претексг твердити, ніби укр. визвольний рух »большевицький«.

Деклярацією з 26. XII. 1918 р. Директорія відновила закони УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької землі без викупу селянам.

Трудовий Конґрес зібрався 23. І. 1919 р. На Конґресі склали свої повноваження Директорія й Рада Міністрів УНР. Конґрес прийняв засаду загальних демократичних виборів до парляменту Соборної України й до органів місцевого самоврядування. 28. І. 1919 р. Трудовий Конґрес передав верховну владу Директорії, поповненій представником ЗОУНР, надавши їй право видавати закони й обороняти державу до скликання найближчої сесії Конґресу, а виконавчу владу передав Раді Нар. Міністрів. Зважаючи на больш. наступ, Конґрес 28. І. свою сесію перервав і вже більше через труднощі, спричинені війною, не зібрався, залишивши по собі комісії.

Розходження в поглядах на форму влади були причиною розколів у партіях: в УСДРП »фракція незалежних соціял-демократів« виступила за сов. форму влади; в УПСР »центр. течія« висловилася за владу »трудових рад«.

Зовнішня політика Директорії УНР. На початку грудня 1918 р. УНР була оточена ворожими або неприхильно-невтральними силами з усіх боків. На заході у ви сліді поль. наступу створився поль. фронт. Від півночі й півн. сходу наступали большевики. На Півн. Кавказі, куди відступили рештки рос. білих військ. що підтримували були гетьманський режим, стала міцнішати Добровольча Армія ген. А. Денікіна. З Одеси й Миколаєва загрожував французько-грецький десант Антанти з частиною рос. добровольців. На півд. заході, на правому березі Дністра, стояли неприхильно-невтральні румунські частини, що ще в березні 1918 р. захопили Басарабію, а в листопаді 1918 р. — Буковину (див. далі). Проти кожної з цих сил молода держава мусіла виставляти збройну охорону (див. мал. 371). Найважливішим із цих фронтів були — протибольш. та протиполь., і на них зосереджено всю увагу.

Переможні держави Антанти умовами перемир’я з Німеччиною (11. XI. 1918 р.) зобов’язали її тримати протибольш. військ. залоги на Сході Европи доти, поки їх не замінять війська Антанти, що вирушили туди під гаслом відбудови Росії й повалення большевізму.

Але розвал Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. і революція в Німеччині 9. XI. стали причиною того, що нім.-австр. війська почали евакуюватися з України ще перед приходом частин Антанти.

На Україні після досвіду з німцями інтервенція не була популярною, і тому тут досить легко знайшла податливий ґрунт больш. аґітація. Спроба уряду Чехівського порозумітися з Москвою не вдалася (січень 1919 p.). Нарешті, й серед членів уряду, і політ. партій існували дві концепції: з большевиками проти інтервенції Антанти, чи з Антантою проти большевиків; речником першої був В. Винниченко, другої — Петлюра. Прийнявши остаточно протибольш. орієнтацію, Директорія пробувала досягти порозуміння з представниками Антанти. Вимоги, висунуті останніми, втручання у внутр.-укр. справи й вимушена ситуацією поступливість Директорії настроїли маси вороже супроти Антанти й зробили їх податливішими на больш. пропаґанду.

Укр.-больш. війна. Як у 1917 p., так і тепер Москва застосувала тактику »допомоги радянському урядові України«, створеному в Москві 17. XI. 1918 р. рішенням ЦК РКП(б) з рос. комуністів. Тоді ж утворено в Москві командування протиукр. фронту. Совєт цього фронту, з В. Антоновим, Й. Сталіном і В. Затонським на чолі, на початку грудня 1918 р. повів із Курська воєнні операції проти УНР, формально не оголошуючи війни. Після низки безуспішних нот уряду УНР до сов. уряду в Москві (ноти з 31. XII. 1918, 3., 4. і 9. І. 1919 р.) Директорія УНР була примушена оголосити йому війну. /519/

Укр. військ. сили в той час були в стані організації. Поза кількома реґулярними формаціями, що залишилися з попереднього гетьманського періоду, перейшовши на сторону Директорії, це були переважно недисципліновані повстанські загони. Ними командували політ. не вироблені, національно мало свідомі отамани. Вони охоче пішли на боротьбу проти гетьмана Скоропадського, але в боротьбі з большевиками піддавалися їх пропаґанді, оголошували невтралітет і навіть в критичні моменти деколи переходили на їх бік. Надійнішою силою в партизанській боротьбі з большевиками ставали такі відділи в пізніший період протибольш. війни, після того як укр. селяни, з яких вони складалися, відчули на собі больш. практику. Звичайно такі повстанські загони були тісно зв’язані з певними околицями й поза них не виходили, діючи оподалік важливих залізничих вузлів, за які головне велися змагання. Ця обставина ще зменшувала їх військ. значення.

До видатніших повстанських загонів на Україні в період другої укр.-больш. війни належали: великі відділи під проводом анархіста Н. Махна на Катеринославщині (Гуляйполе), Григорієва на Херсонщині, Ангела на Чернігівщині, Зеленого (Д. Терпила) на півд. Київщині, Я. Шепеля на Літинщині (Поділлі) та ін. Директорія в протибольш. війні спиралася головне на Запорізький Корпус, що під час повстання перейшов на сторону Директорії, та на Окремий Загін (з 3. XII. 1918 р. Корпус) СС.

До VI. 1919 р. ініціятива воєнних дій належала большевикам, тоді як укр. сили обмежувалися тільки на оборонних діях. Головний удар у другій пол. грудня 1918 р. большевики спрямували на Лівобережжя; їхньою активністю від півночі була зв’язана частина укр. сил на Поліссі, в районі Мозиря й Лунинця. Тактикою повстань у запіллі при одночасному фронтальному наступі впродовж грудня 1918 р. і січня 1919 р. большевикам удалося зайняти Лівобережжя й підступити до Києва. В цих операціях большевикам дуже допомогли повстанські отамани: Махно, що в розпалі боїв на Лівобережжі з півдня виступив проти військ Директорії, зайнявши Катеринослав, та Зелений, що зняв повстання на півд. Київщині й відрізав півн. крило укр.-больш. фронту від півд. У висліді цих повстань укр. уряд 5. II. 1919 р. залишив Київ.

Як згадано, в пол. грудня 1918 р. до Одеси прибув французький десант під командою ген. Боріюса й зажадав від українців передачі міста рос. добровольцям. Місяцем пізніше новий десант (дивізія ген. Д’Ансельма) поставив вимогу звільнення від укр. частин півд. районів УНР по лінію Тираспіль — Бірзула — Вознесенське — Миколаїв — Херсон, на що Директорія в розпалі боїв із большевиками мусіла згодитися, не бажаючи загострювати відносин із представниками Антанти.

Незадоволення нар. мас поступливістю Директорії супроти Антанти, а в дійсності супроти білоґвардійщини, що ховалася за плечима французьких військ. виявилося в повстанні отамана Григорієва. Він під час боїв Армії УНР з большевиками за переправи на Дніпрі перейшов на сторону червоних і на півночі (від Знам’янки) заатакував частини УНР.

Бої на Правобережжі. Використовуючи таке становище, большевики в лютому 1919 р. повели охопну операцію проти військ УНР від півночі з напрямів Мозир — Коростень і Лунинець — Сарни — Рівне, щоб відтяти війська УНР від Галицької Армії, і з півд. сходу з району Катеринослава — Кременчука через Знам’янку на Бірзулу — Жмеринку, щоб відтяти частини УНР від Одеси й десанту Антанти. В дальшому метою цієї півд. больш. оперативної групи було прорватися через Румунію на Угорщину для допомоги угорській ком. владі Белі Куна. Водночас сильна больш. оперативна група повела наступ із Києва в напрямі на Бердичів — Козятин — Жмеринку, щоб відірвати півн. крило Армії УНР від півд.

Війська УНР повели в березні 1919 р. концентричний наступ на больш. сили з півночі й півдня в районі Бердичева — Козятина — Житомира й добилися чималих успіхів, підступаючи на півночі під Київ. У наслідок просування військ /520/ УНР, больш. командування не могло почати наступу на Румунію, щоб дати збройну допомогу угорському ком. урядові, і звернуло всі сили проти військ УНР. Тоді як Армія УНР добилася успіху на середньому відтинку, півд. її крило опинилося у важкому становищі, бо десант Антанти під ударами Григорієва залишив чорноморське побережжя й Одесу (6. IV.), оголивши праве крило півд. групи Армії УНР. Больш. контрудар на середньому відтинку на Жмеринку відтяв укр. півд. групу від головних сил Армії УНР. Командувач Запорізького корпусу авантюрист отаман О. Волох, всупереч наказам Штабу Армії УНР ударом з півдня ліквідувати больш. прорив у Жмеринці, почав з большевиками переговори. Півд. група змушена була з боями відступити 16. IV. за Дністер, де румуни її роззброїли. Лише під кінець квітня 1919 р. вона змогла через Сх. Галичину переїхати на Волинь на протибольш. фронт.

Після ліквідації півд. крила больш. удари спрямовуються на півн. групу укр. військ. Їх енерґійну спершу відсіч больш. наступові ослабив виступ командувача півн. групи отамана В. Оскілка. Оскілко задумав держ. переворот (див. далі) і 29. IV. стягнув до Рівного частини з фронту; тому большевикам вдалося витіснити укр. частини із сх. Волині на захід.

Уряд С. Остапенка і спроби порозумітися з державами Антанти. В цих обставинах, коли укр. війська мусіли відступати перед сов. рос. армією, в провідних колах УНР була ще надія на техн. допомогу від Франції, яка мала на півдні України своє військо, призначене для боротьби з большевиками. Щоб уможливити переговори для України з представниками Франції, УСДРП й УПСР відкликали своїх членів із уряду, після чого 13. II. у Вінниці був створений новий уряд з С. Остапенком на чолі (безпартійний) з поміркованих осіб, які належали переважно до УПСФ. Після створення нового уряду голова Директорії Винниченко виїхав за кордон, і його місце зайняв Петлюра, що вийшов із УСДРП. Але спроби Остапенка і міністра закордонних справ К. Мацієвича порозумітися з французькими представниками на Україні не дали бажаних наслідків. Французькі військ. начальники вимагали, щоб укр. армія стала частиною рос. фронту в боротьбі з большевиками, і не визнавали нац. прав України. Тим часом уряд С. Остапенка, докладаючи надії на порозуміння з Францією, занедбав організацію укр. власних сил. Вихід із уряду представників соц. партій, що на той час мали вплив на нар. маси, насторожив їх щодо цього уряду, як »буржуазного«. Розпад фронту під впливом больш. пропаґанди, руїна держ. апарату поставили УНР на край безодні. Дезертирство вояків, самоволя різних отаманів, розпад адміністрації — все це руйнувало укр. фронт проти рос. сов. армії. Після розриву больш. армією частин, що були на півдні, і частин півн. члени уряду Остапенка, розділені фронтами, не могли діяти нормально, бо одні провадили в Одесі переговори з французами, а другі були в Станиславові, Кам’янці Подільському та Гусятині. Начальники війська шукали виходу в сов. кличах, щоб паралізувати вплив больш. пропаґанди серед укр. вояцтва та населення. Після поразки, завданої силам Антанти частинами Григорієва, уряд Остапенка втрачав сенс свого існування, бо переговори не були популярні в масах. Укр. міністерства, які в той час перебували в Кам’янці Подільському, залишалися без зв’язку з урядом. З великими труднощами Комітетові Охорони Республіки, створеному на час тривоги в Кам’янці 22. III. 1919 p., вдалося врятувати місто від анархії (М. Грушевський, В. Чехівський, І. Мазепа і ін.).

Новий уряд на чолі з соціялістами. Тим часом з територій України, окупованих большевиками, надходили відомості про зміну настроїв укр. нар. мас супроти сов. влади. Навіть ті укр. групи, що стали на »радянську плятформу«, настроєні вже були проти больш. влади. В окупованих рос. армією областях України починалися протибольш. повстання укр. селян і робітників. В цей час Директорія створила новий уряд на чолі з соціялістами, сподіваючись, що він матиме вплив на укр. маси.

9. IV. був зформований у Рівному на Волині новий уряд на чолі з Б. Мартосом (УСДРП) з членів УСДРП, УПСР і представників Галичини. У відозві нового уряду до народу з 12. XII. 1919 р. було сказано, що уряд »не буде кликати собі на допомогу чужої військ. сили з якої б то не було держави«. Уряд сповіщав про свої заходи для зміцнення дем. ладу й рішуче виступив проти всякого роду порушників громадського порядку.

Новий уряд мав надію на допомогу укр. повстанців, які оперували в запіллі проти больш. фронту. Укр. маси в той час уже вилікувалися від своєї симпатії до большевиків. Не зважаючи на створення на III всеукр. з’їзді совєтів у Києві (14. III. 1919 р.) »незалежної УССР« (див. далі), весь держ. апарат і склад армії був російський і ворожий до українства. Урядовою мовою була російська мова. Жорстокі реквізиції харчів викликали обурення серед селян і масові повстання, що їх протягом квітня-червня 1919 p., /521/ за даними голови »уряду« УССР Х. Раковського, відбулося на Україні аж 328. В цих повстаннях взяли активну участь і групи, що стояли на »радянській плятформі« (Незалежна Укр. Соц.-Дем. Партія). В згоді з Зеленим соц.-дем. »незалежники« створили свій Всеукр. Рев. Комітет під проводом А. Річицького, М. Авдієнка, А. Драгомирецького та ін. Цей комітет, виступаючи збройно проти рос. большевиків як окупантів України, кликав народ боротися за »незалежну укр. радянську республіку«. Частина укр. соц.-рев. вилупила під »радянськими« гаслами проти рос. большевиків.

Певні успіхи військ УНР на фронті (див. вище) були паралізовані спробою держ. перевороту групи незадоволених, що належали до Партії Самостійників-Соціялістів та Укр. Нар. Республіканської Партії (Є. Архипенко). Ці групи в тимчасовому осідку уряду УНР — Рівному 29. IV. 1919 р. використали отамана Оскілка, арештувавши членів уряду й проголосивши Оскілка головним отаманом Укр. Армії. Хоч цей виступ був того ж дня безкровно зліквідований і Оскілко мусів тікати в Польщу, однак у наслідок цього укр. фронт проти большевиків був дезорганізований. На початку травня уряд УНР мусів залишити Рівне й переїхати на територію Галичини. Важким ударом для укр. армії був майже одночасний напад поль. війська на зах. Волинь.

Поляки відразу після розвалу Австрії захопили Холмщину, а незабаром і півд.-зах. Волинь, де австр. командантури перед відходом передали владу місцевим поль. нац. комітетам (Володимир Волинський, Ковель). На протязі листопада і грудня 1918 р. поляки зайняли також Підляшшя і зах. Полісся з Берестям.

Нашвидку зорганізована оборона (отаман М. Осецький) спинила дальший похід поль. військ на зах. Волині, але українці не змогли відкинути поляків за Буг. Долю цього фронту, як і поль.-укр. фронту в Галичині, вирішив удар дивізій ген. Галлера (див. стор. 539) в першій пол. травня 1919 р. в напрямі на Чарторийськ — Луцьке — Броди. 15. V. поль. частини захопили Луцьке, загрожуючи тилам півн. групи Армії УНР, що тримала протибольш. фронт на північ та схід від Сарн і на схід від Рівного й Крем’янця. Становище погіршив одночасний наступ від півночі й півд.-сходу большевиків, які зайняли Рівне, Шепетівку, Проскурів, Кам’янець Подільський. Наприкінці травня 1919 р. Армія УНР у наслідок концентричного наступу поляків від заходу й большевиків від сходу опинилася на смузі, завширшки 40-50 км, на півд.-зах. Волині в районі Дубна — Бродів. На півдні, у Сх. Галичині, в той час частини Галицької Армії відступили під поль. ударами в півд.-сх. напрямі в трикутник між pp. Збручем і Дністром (див. далі).

В цьому важкому становищі Армія УНР 24. V. склала перемир’я з поляками, швидко переорганізувалася в 4 армійські групи (СС, Запорізьку, Волинську та Півдн.-Сх. полк. О. Удовиченка), що разом налічували бл. 15 000 бійців, і зручним маневром, ліквідуючи протиполь. фронт, на початку червня 1919 р. спрямувала свій наступ на півд. схід проти большевиків, щоб звільнити терен для ГА при її відступі перед поляками за Збруч. Не зважаючи на чисельну перевагу больш. сил, ця операція вдалася, і до половини червня 1919 р. ударами з заходу через Збруч і з півн.-заходу Армія УНР витиснула большевиків із півд.-зах. Поділля.

Завдяки цим успішним операціям уряд УНР міг у червні перейти до Кам’янця на Поділлі, як своєї тимчасової столиці. Недовге панування больш. влади на Поділлі й на Волині змінило настрої людности. Вона позбулася попередньої байдужости та пасивности і йшла на поміч укр. урядові. Армія поповнювалася мобілізованими й добровольцями, і наступ проти большевиків розвився успішно.

На деякий час фронт захитався через нову спробу держ. перевороту, в якій узяли участь члени Партії Самостійників — Соціялістів, використавши полк. Болбочана (червень), що самовільно проголосив себе командиром корпусу в Проскурові. Але незабаром (у другій пол. червня — першій пол. липня) большевикам вдалося витиснути Армію УНР з півн. частини зайнятої нею території, захопити Проскурів (5. VII.) і підійти під самий Кам’янець. В цьому критичному стані до фронту військ УНР почав пробиватися з півд. сходу отаман Ю. Тютюнник із відділом бл. 3 500 повстанців з кол. загону Григорієва, загрожуючи півд. крилу больш. фронту. 16-18. VII. 1919 р. Галицька Армія перейшла Збруч для допомоги Армії УНР у боротьбі з большевиками. В липні ж прибули до Кам’янця і члени Всеукр. Рев. Комітету та його штабу (соц.-демократи »незалежники«): Річицький, Ю. Мазуренко й ін. Ці нові обставини зміцнили військо УНР, і вже 17. VII. йому вдалося відтиснути большевиків за лінію Городок — Ярмолинці — Шаргород — Дунаївці — Н. Ушиця — Вапнярка.

Кам’янецька доба. Від липня до пол. листопада 1919 р. Кам’янець Подільський був осідком обох укр. урядів УНР і ЗОУНР. Влада ЗОУНР була в руках Є. Петрушевича, президента Укр. Нац. Ради, якому остання 9. VI. 1919 р. передала свої права з титулом диктатора. В Директорії УНР брали в той час участь /522/ Петлюpa, Швець і Макаренко; Петрушевич, що формально належав до Директорії, фактично не брав участи в її роботі і керував справами Галичини незалежно від Директорії (докладніше див. ЗУНР). Від серпня на чолі уряду УНР замість Мартоса став І. Мазепа.

Після переходу УГА за Збруч і її переформування в серпні почався спільний похід обох армій проти большевиків. Наступ проти большевиків поведено самостійно, без координації з одночасною протибольш. офензивою ген. Денікіна на Лівобережжі. Щоб бути забезпеченими на заході, 20. VII. вислано для переговорів з поляками до Львова укр. делеґацію під проводом полк. Липка. По довгих переговорах вона добилася за посередництвом представників Антанти припинення воєнних дій і (1. IX.) остаточного підписання перемир’я. Демаркаційна лінія з Польщею проходила на схід від лінії: р. Збруч до джерел-Заслав-Олевське-Мозир. Щодо скеровання укр. наступу існували дві концепції. Коли Начальна Команда ГА висунула концепцію наступу на Одесу й нав’язання звідти морем безпосереднього зв’язку з державами Антанти, Штаб Армії УНР заступав ту думку, що з нац.-політ. міркувань важливіше наступати на столицю — Київ. Кінець-кінцем 2. VIII. Штаб Армії УНР вирішив почати наступ одночасно і на Київ, і на Одесу, прикриваючи просування центр. групи слабшим натиском у півн. напрямі на Коростень. Для кращої координації бойових операцій обох армій 11. VIII. утворено Штаб Головного Отамана на чолі з ген. М. Юнаковим і ген. В. Курмановичем як ген.-квартирмайстром. Об’єднані армії налічували бл. 85 000 бійців. В больш. запіллі з ними співдіяло бл. 15 000 укр. повстанців.

Вперті бої за зламання больш. опору велися до 10. VIII. спершу частинами Армії УНР при допомозі деяких частин ГА в напрямах Шепетівки, Жмеринки та Вінниці. 12. VIII. частини 1 Корпусу УГА (група ген. А. Кравса) зайняли на середньому відтинку Вінницю, 14. VIII. — Хмельник, Янів і Калинівку; 13. VIII. почався наступ на півн. відтинку групи ген. Вольфа (2 Корпус ГА та СС), що зайняла Старокостянтинів (14. VIII.). Через несподіваний поль. наступ у напрямі на Дубно — Рівне (15. VIII.) відразу припинено дальшу офензиву на півн. відтинку й перекинуто сили на півн.-сх. напрям, де 19. VIII. здобуто Бердичів і 21. VIII. Житомир. Тим часом на півд. сході частини полк. Удовиченка повели наступ на Бірзулу. 31. VIII. укр. частини середнього відтинку в боях із большевиками увійшли в Київ. Одночасно до Києва лівим берегом Дніпра підійшли частини 7 Добровольчої Армії ген. Бредова, вступили до міста й заатакували укр. частини під час паради на Софійській площі. Щоб уникнути збройного конфлікту й боротьби на три фронти (на півночі й на півдні — проти большевиків, на сході — проти денікінців), ген. Кравс погодився на вимогу рос. командування вивести укр. частини з Києва на півд. захід, на лінію Ружин — Ольгопіль — Вчорашнє — Самгородок. Це дало змогу частинам больш. 14 армії, оточеним із заходу українцями, а з півдня денікінцями, без труду пробитися з району Катеринослав — Ольвіопіль через Сквиру на північ до Житомира.

Взаємини урядів — УНР і ЗОУНР. В погляді на тактику щодо Денікіна між обома укр. урядами існувала розбіжність. Галицькі українці й далі за головного ворога вважали Польщу і для боротьби з нею та звільнення Галичини частина з них згодна була піти на союз із білою Росією, зокрема якщо це давало перспективу на допомогу Антанти. Діячі УНР, щоб дістати допомогу Антанти, схилялися скорше до союзу з Польщею, ніж із ген. Денікіном, після того як виявилося його гостро вороже ставлення до України.

Тим часом держави Антанти, зокрема Англія, активно підтримували Добровольчу Армію ген. Денікіна й неприхильно ставилися до боротьби українців за держ.-нац. незалежність. Територія УНР була бльокована державами Антанти, як і територія сов. Росії. Україна не могла одержати з-за кордону потрібних армії і населенню товарів, зокрема зброї, ліків і санітарного майна. Тільки дещо надходило з Румунії шляхом обміну (головне за цукор) або контрабанди, але цього далеко не вистачало.

Інформації укр. дипломатичних представників у Зах. Европі вказували на потребу знайти шлях до визнання України урядами Антанти, зокрема через порозуміння з проводом рос. білої армії Денікіна. До цього найбільше схилялися представники ЗОУНР у Парижі (В. Панейко, С. Томашівський). Вони вважали, що позиція Галичини, як кол. австр. провінції, ліпша, ніж становище Центр. України, яку Антанта хотіла бачити в складі Рос. держави. В разі неможливости оборонити незалежне існування УНР, вони схилялися до концепції держ. зв’язку з Росією як цілости, щоб не допустити до поділу між Польщею й Росією. Тим часом уряд УНР і Директорія рішуче стояли на позиції незалежности України і готові були на боротьбу як із червоною, так і з білою Росією.

У той час (серпень, вересень 1919 р.) в наслідок реакційної політики Денікіна, що відновлював поміщицьке землеволодіння й гнобив кожний вияв укр. національної свідомости (заборона преси, школи, /523/ палення укр. книг і т. д.), на Україні вибухли масові повстання проти білої армії. В цій війні проти Денікіна видатну участь брали Махно (Катеринославщина), Зелений, Т. Гладкий та ін. Уряд УНР і командування армії, на чолі з Петлюрою, вважали, що укр. реґулярні збройні сили мусіли б негайно виступити на поміч повстанському рухові проти Денікіна, але уряд диктатора ЗОУНР відкладав рішення, сподіваючись, що держави Антанти примусять рос. білу армію до порозуміння з укр. урядом. Тільки 24. IX. 1919 р. Петрушевич погодився підписати відозву до укр. народу в справі війни з рос. білою армією.

Війна з військами ген. Денікіна. Наступ Денікіна на укр. війська у вересні 1919 р. спинив їх просування й змусив зосередити укр. частини на півд.-сх. відтинку. Аґресивности денікінських частин не спинив і відхід укр. військ на лінію Козятин — Бердичів — Житомир. Коли укр. армії після оголошення війни Денікінові виступили проти ворога, несподівано настав холод, і одночасно в укр. війську, як і серед населення, посилилася пошесть тифу. Укр. уряд через бльокаду держав Антанти не міг одержати з-за кордону не тільки зброї, але й ліків. Укр. людність вимирала, тисячами. Виснажені попередньою війною, у важких санітарних умовах, втративши через епідемію до 70% бійців, позбавлені одягу й взуття, укр. частини не витримали натиску добре забезпечених денікінських частин і, ведучи завзяті бої, почали відступати на півн. захід. У цьому стані, щоб зберегти людський матеріял ГА, Начальна Команда ГА підписала з ген. Денікіном 6. XI. в Зятківцях договір, на підставі якого ГА увійшла до складу »Збройних Сил Півдня Росії« (офіційна назва армії Денікіна). Диктатор Петрушевич не визнав цього договору і віддав справу воєнному судові, але той виправдав начального вождя УГА — ген. М. Тарнавського і його шефа штабу полк. А. Шаманека, а їх наступники ген. О. Микитка і ген. Г. Ціріц 17. XI. поновили цей договір в Одесі. У зв’язку з катастрофою УГА Петрушевич 16. XI. виїхав із Кам’янця через Румунію до Відня в надії, що звідти зможе обороняти інтереси Галичини дипломатичним шляхом (див. далі). Сама ж ГА залишилася без політ. проводу.

Упадок фронту. З ліквідацією фронту УГА Кам’янець Подільський, тимчасова столиця Директорії, наражався на небезпеку з боку армії Денікіна. Тому голова Директорії Петлюра і уряд УНР мусіли залишити Кам’янець і рушити з армією на північ. З огляду на виїзд членів Директорії Швеця й Макаренка за кордон, Директорія 15. XI. 1919 р. схвалила постанову про передачу всіх прав Директорії її голові — головному отаманові Петлюрі.

УНР продовжувала відступати з боями на півн. захід. У кінці листопада вона опинилася в районі Чорториї, оточена з усіх боків ворогами: від заходу — поляками, від півн. сходу — большевиками, від півдня й півд. сходу — денікінцями. В цій ситуації не було можливости продовжувати боротьбу в формі реґулярного фронту. На нараді членів уряду УНР і командувачів частин Армії УНР 4. XII. в Чорториї вирішено продовжувати війну в формі партизанської боротьби в запіллі денікінців і большевиків. 6. XII. частина військ УНР під командою отамана М. Омеляновича-Павленка й отамана Ю. Тютюнника вирушила на півд.-схід у Зимовий Похід у глибоке запілля армії Денікіна. Голова Директорії С. Петлюра виїхав до Варшави, де вже від жовтня діяла місія УНР, на чолі з міністром закордонних справ А. Лівицьким, для особистого керування дипломатичною акцією. Члени уряду на чолі з І. Мазепою лишилися на Україні для зв’язку з армією.

Катастрофа УГА сталася в той час, коли військо Денікіна було вже в повному розкладі й навіть не могло захопити решти території УНР. /524/

Під ударами больш. військ на Лівобережжі та на сх. Волині, а також у наслідок повстань у запіллі армія ген. Денікіна була змушена впродовж листопада і грудня 1919 р. відступити до своїх вихідних позицій на півдні. Але в той час укр. фронт був уже здезорганізований, і Україну знову зайняла червона армія. На початку грудня 1919 р. большовики взяли Київ, а в перші місяці 1920 р. — всю територію УНР, за винятком Волині й зах. Поділля з Кам’янцем, що їх тим часом зайняли поль. війська.

УНР і Польща. В жовтні 1919 р. за згодою урядів УНР та ЗОУНР була вислана укр. дипломатична місія в Польщу на чолі з А. Лівицьким (від уряду ЗОУНР — С. Витвицький). Завданням укр. місії було налагодити торговельні відносини з Польщею, особливо ж забезпечити постачання укр. фронту проти армії Денікіна. На поч. грудня для можливих переговорів у справі укр.-поль. кордону з укр. боку виставлено вимогу т. зв. лінії Бартельмі (див. далі).

Але з упадком укр. реґулярного фронту поляки ставили до укр. місії все більші вимоги. На звістку про катастрофічний стан фронту й трагічне положення Армії УНР після переходу УГА до Денікіна місія, не мавши зв’язку з урядом, щоб рятувати армію від повного знищення й добитися від Польщі допомоги, 2. XII. 1919 р., ще коли головний отаман Петлюра перебував на Україні, подала поль. урядові деклярацію. В деклярації зазначено, що кордони України з Польщею мають проходити по лінії Збруча, а далі по півн.-зах. Волині. Земельну справу на Україні деклярація передавала для вирішення майбутньому парляментові України. Ця деклярація викликала протест галицької частини місії і її вихід (див. далі).

Деклярація 2. XII. не змінила поведінки поляків на окупованих ними частинах Волині й Поділля. Поль. військ. влада встрявала в укр. справи й утруднювала зв’язок укр. міністрів і уповноваженого уряду УНР І. Огієнка з головою Директорії. Крім того, поляки в перші місяці інтернували укр. вояків, забирали майно укр. армії, яке знаходили в своєму поході на схід. Поль. поміщики, повертаючись на Волинь і Поділля під охороною поль. війська, вимагали від укр. селян контрибуцій за розділені рев. шляхом землі. Без успіху залишився протест, який 22. І. 1920 р. подали до начальника Поль. держави Пілсудського головний отаман Петлюра і А. Лівицький.

На Поділлі, окупованому поляками, перебувала переважна частина уряду УНР з І. Мазепою. Її завданням було підтримувати зв’язок із армією, що пішла в Зимовий похід, і з головним отаманом, який перебував у Варшаві.

Зимовий похід і доля УГА. 6. XII. 1919 р. Армія УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка вирушила в Зимовий похід. Спершу він ішов у район між Козятином і Калинівкою на Липовець через місця розташування ГА. При зустрічі обох укр. армій представники ГА і Армії УНР 24. XII. підписали договір про відновлення злуки. Але важкий стан ГА, охопленої епідемією висипного тифу, не дав їй змоги виступити в похід із Армією УНР, яка мусіла швидкими маршами маневрувати в запіллі армій Денікіна, а з кінця грудня 1919 р. — в запіллі большевиків.

Спершу війська УНР оперували на Єлисаветщині між червоною армією та військами Денікіна. Після пересунення больш.-денікінського фронту на південь Армія УНР, не зважаючи на заклики укр. комуністів, у січні, лютому й березні 1920 р. продовжила свій похід у запіллі больш. півд. фронту в районах Ольгопільщини, Знам’янщини, переходячи за Дніпро на Золотонощину. В кінці березня 1920 р. вона дістала від головного отамана С. Петлюри наказ пробитися на захід у напрямі поль.-больш. фронту, що й було виконане 6. V. 1920 р. на правому крилі поль. армії в районі Ямполя.

У висліді відступу білих військ больш. частини 19. XI. 1919 р. досягли району розташування УГА біля Вінниці. У зв’язку з цим Начальна Команда ГА наказала корпусам ГА залишити хворих бійців, а решту військ відвести на Одесу за арміями ген. Денікіна. Щоб охоронити тисячі хворих вояків від ворожого трактування з боку больш. військ. у Вінниці заснувався під проводом Н. Гірняка Ревком. Відмовившись виконувати накази Начальної Команди ГА, він почав переговори з червоною армією про з’єднання з нею ГА. Епідемія і поганий стан шляхів сповільнювали просування ГА на південь, і вона на початок лютого 1920 р. встигла дійти тільки до району Бершадь — Чечільник — Балта, оточена больш. військами з півночі й сходу. Коли румуни не погодилися впустити ГА за Дністер, Ревком УГА 12. І. 1920 р. склав з командуванням сов. 12 армії договір, на основі якого УГА ставала складовою частиною больш. армії, як Червона УГА. Больш. влада арештувала ген. Микитку та Ціріца й намагалася знищити укр. нац. характер УГА, але це їй не вдалося, не зважаючи на інтенсивну пропаґанду між вояками й кривавий терор. Коньюнктурність договору з большевиками, як і гостре обурення новими порядками виявилися при зустрічі частин ЧУГА в квітні 1920 з військ м УНР. Тоді до Армії УНР перейшли 2 кінна бриґада отамана Ю. Шепаровича і 3 бриґада. Але поляки роззброїли обидві бриґади й інтернували в поль. таборах, і бриґада УСС, оточена в Пиківці б. Козятина поляками, склала зброю. Старшини й вояки, яким пощастило уникнути інтернування, вступили до 6 Херсонської дивізії УНР і після переходу її до Галичини пробилися, під командою ген. Кравса, у Чехо-Словаччину, де їх інтерновано в Ліберці. Після переходу частини УГА до Армії УНР большевики репресували /525/ й вивезли більшість вояків УГА, що перебували в Києві й Одесі.

Варшавський договір. Після відновлення переговорів між поляками й укр. дипломатичною місією у Варшаві поль. сторона вибувала все більші вимоги. В поль. суспільстві були дві течії в ставленні до України: соціялісти і деякі центрові угруповання прихильно ставилися до укр. державности, боячись відродження рос. імперіялізму; більшість же поль. політиків, зокрема партія нац.-демократів, ставилися вороже, вважаючи незалежну Україну небезпечнішою для Польщі, ніж велику Росію, що, на іх думку, могла легше помиритися з прилученням до Польщі Зах. Укр. Земель, ніж самостійна Україна. Тим то поль. уряд, хоч готувався до війни з Росією, дав згоду (в січні 1920 р.) на формування тільки двох укр. дивізій: 6 стрілецької під командою полк. М. Безручка (в Бересті) і 2 Залізної стрілецької полк. О. Удовиченка (б. Могилева над Дністром). Підпорядковано їх поль. 3 та 6 арміям, у складі яких вони оперували ввесь час поль.-укр.-больш. війни.

Хоч яким несприятливим було ставлення поляків, без договору з ними не можна було продовжувати реґулярної боротьби з большевиками й зберегти від інтернування Армію УНР, що верталася з Зимового походу. Були серед українців також надії, хоча б через союз із Польщею добитися допомоги держав Антанти для дальшої збройної боротьби УНР. Т. зв. Варшавський договір, підписаний 22. IV. 1920 р. з укр. боку А. Лівицьким, містив у собі визнання Польщею Директорії »незалежної Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом С. Петлюрою за верховну владу УНР«. Укр.-поль. кордон у договорі визначено по лінії Збруча, далі по кол. рос.-австр. кордоні до Вишгородка, через Крем’янецьке узгір’я на схід від Здолбунова, далі уздовж сх. кордону Рівенського пов. й на північ уздовж адміністративного кордону Мєнської губ. до Прип’яті, потім Прип’яттю до її гирла. Поль. сторона в договорі визнала за Україною територію до сх. кордонів Польщі з часів перед 1772 р. Справи сх. кордонів України з Росією договір не торкався. Поль. уряд зобов’язувався не складати ніяких міжнар. договорів, скерованих проти України. Договором забезпечувалися в однаковій мірі нац.-культурні права для поляків на Україні, як і для українців у Польщі. В договір включено також поль. домагання щодо окремого трактування землевласників поль. національности на Україні. Одночасно укладена укр.-поль. військ. конвенція давала широкий вплив поль. стороні щодо укр. війська, фінансів, адміністрації та залізниць. За кілька днів після підписання договору почався наступ поль.-укр. військ.

Важкі для українців умови Варшавського договору, зокрема розділ укр. території, призвели до великого політ. розходження серед українців. Проти нього гостро запротестував екзильний уряд ЗОУНР у Відні, який став тепер знову вживати назви ЗУНР. Однодушно запротестувала суспільність Галичини. Галицькі члени варшавської місії запротестували перед поль. Міністерством Закордонних Справ. Протест заявили визначні політ. діячі, що перебували на еміґрації у Відні, як М. Грушевський, М. Шаповал, С. Вітик, В. Винниченко. Останній у січні 1920 р. став на сов. плятформу, а влітку 1920 р. виїхав на Україну, де вступив до Ком. Партії (большевиків) України й був призначений на заступника голови Совнаркому УССР — Раковського. Однак, придивившись до порядків в УССР, Винниченко незабаром покинув сов. уряд і виїхав за кордон (див. далі).

Нова ситуація, створена Варшавським договором, із втручанням поляків у внутр. укр. справи, призвела до димісії уряду Мазепи, що повернувся із Зимового походу. Новий уряд зформував В. Прокопович (УПСФ).

Поль.-укр. війна з большевиками. 25. IV. почався поль. наступ ударами в напрямі на Бобруйськ, на Білорусі, й на Київ. До складу поль. армій входили дві укр. дивізії і армія, що повернулася з Зимового походу. Але поляки не використали решток УГА та ЧУГА, які перейшли на сторону укр.-поль. військ. роззброїли їх і інтернували (див. вище). Дивізія полк. Удовиченка в складі поль. військ зайняла 27. IV. Могилів, а дивізія полк. Безручка разом із поль. частинами 7. V. 1920 р. увійшла до Києва.

Після початкових успіхів поль.-укр. військ переведена з Півн. Кавказу больш. 1 кінна армія С. Будьонного 5. VI. 1920 p. прорвала поль.-укр. фронт на півд. схід від Козятина й глибоким рейдом у запіллі примусила поль.-укр. війська до відступу. Поль. частини відійшли на лінію Збруч — Стир, укр. — на півд. крилі в боях цілий місяць відступали на захід, поки 13. VII. також не перейшли за Збруч. Під ударами больш. частин у липні й серпні поль. фронт відкотився на захід під Варшаву, Замостя й Львів. У зв’язку з загальним відступом дивізія полк. Удовиченка, після місяця боїв на Збручі, 10. VIII. відійшла за Дністер. Дивізія полк. Безручка разом із поль. З армією відступила через півн. Волинь на Холмщину, де 29.-30. VIII. спільно з поляками відбивала больш. наступ на Замостя, чим у вирішальній мірі спричинилася до невдачі наступу большевиків на Варшаву. З розгромом больш. армій під Варшавою 15. IX. 1920 р. почався поль.-укр. наступ і на півд. крилі: /526/ частини військ УНР перейшли Дністер, розбили больш. 14 армію і 18. IX. опанували лівий берег Збруча. Впродовж дальшого місяця боїв Армія УНР вийшла на сході на лінію Яруга над Дністром — Шаргород — Бар — Літин. Після того, як поль. уряд на сов. пропозицію 18. X., зламавши Варшавський договір, склав із большевиками перемир’я, укр. війська опинилися в дуже важкому стратегічному положенні: їх ліве крило наражалося на удари з півночі.

Остання фаза збройної боротьби УНР з большевиками. З Армією УНР співдіяли на півн. крилі рос. армія ген. Перемикіна та кінна козацька бриґада сотн. Яковлева, зформована Рос. Політ. Комітетом Б. Савінкова в Польщі, що визнав незалежність УНР. Армія УНР налічувала в той час бл. 23 000 бійців, рос. та козачі частини — бл. 5 000 бійців. Червона армія, добиваючи в цей час рештки Добровольчої Армії ген. П. Вранґеля в Кримі, мала величезну перевагу. Проте штаб Армії УНР рішився на загальний протибольш. наступ на 11. XI. Але большевики 10. XI. заатакували півд. крило військ УНР, розбили його, й укр. частини після важких боїв 11.-21. XI. відступили на захід; 21. XI. вони були змушені перейти через Збруч на територію Поль. держави, де їх інтерновано.

Дальшу збройну боротьбу з большевиками продовжувано лише в формі партизанської війни окремих загонів на Україні, керованих Повстанчим Штабом ген. Ю. Тютюнника з еміґрації в Польщі. Зорганізовані сили на Україні наприкінці 1920 р. налічували бл. 40 000 повстанців. Діяли вони головне на Поділлі (Літинщина), Київщині (Радомщина, Черкащина, Звенигородщина), Катеринославщині та Полтавщині. Окремі загони продовжували боротьбу до 1923 — 24 pp.

Склавши перемир’я з Сов. Росією, поль. уряд розірвав відносини з УНР і договором у Ризі (18. III. 1921 р.) визнав Укр. Сов. Соц. Республіку. Даремно протестував уряд УНР проти цього договору. Поль. уряд сподівався для себе більшої вигоди від розділу України між Росією і Польщею, ніж від сусідства з самостійною Україною. Договір у Ризі признавав за Польщею з укр. земель Холмщину з Підляшшям, зах. Волинь і зах. Полісся. Із Зах. Укр. Земель не була ще остаточно вирішена доля Галичини (див. далі).

В цей час укр. уряд мав свій осідок на території Польщі — в Тарнові. Ще на укр. території 12. XI. 1920 р. Директорія ухвалила закон про Тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР (див. Право) і про Держ. Нар. Раду. В Тарнові скликано Укр. Раду Республіки, що складалася з представників політ. партій (голова І. Фещенко-Чопівський). 3. II. 1921 р. Рада Республіки видала універсал до укр. народу, в якому подала політ. і суспільно-госп. програму УНР. Зокрема Рада Республіки виявила своє ставлення до повстанського руху на Україні, перестерігаючи перед неорганізованими повстаннями.

Після складення Ризького договору уряд УНР та Рада Республіки могли провадити свою діяльність на території Польщі лише нелеґально. За цих умов Рада Республіки влітку 1921 р. перестала існувати.

Льодовий похід 1921 р. Після ліквідації укр. реґулярного фронту повстанський рух на Україні не припинився. Зв’язкові від повстанських груп з України приносили до уряду УНР відомості про ріст незадоволення ком. владою серед укр. населення. При неприязному наставленні зах. держав до СССР це давало надію на можливість повалити больш. владу шляхом масового повстанського руху під проводом уряду УНР. Підготова до цього повстання доручена була Ю. Тютюнникові. Однак плян повстання дійшов до відома ком. аґентів, і большевикам протягом літа 1921 р. вдалося зліквідувати на Україні бл. 6 000 повстанських груп. Восени 1921 р. Повстанчий Штаб силами бл. 1 500 добровольців з інтернованої в Польщі Армії УНР почав партизанський рейд на Правобережжя. Вночі проти 4. XI. 1921 р. виступили дві групи: подільська полк. Палія і волинська ген. Ю. Тютюнника. Подільська група з боями пройшла Проскурівщину й Лятичівщину, дійшовши до Малина на київському Поліссі, пізніше подалася на захід повз Радомишль, крізь любарські та заславські ліси, 29. XI. перейшла поль. кордон і була інтернована поляками. Волинська група вирушила на Коростень і захопила його з великою військ. здобиччю. Але 14. XI. її оточила больш. кіннота в районі Нового Базару й розбила. Частина групи прорвалася до Польщі, а 359 бійців її большевики взяли 21. XI. в полон і розстріляли в Новому Базарі.

Діяльність уряду УНР за Директорії. Праця Директорії і в закордонній, і у внутр. ділянці відбувалася в цілком ненормальних умовах. За винятком перших двох місяців, територія, що фактично була під владою Директорії, обіймала лише невелику частину України. Вона постійно мінялася, як мінялися й тимчасові осідки уряду: Вінниця, Рівне, Кам’янець. До того ж територія, яка лишалася під владою УНР, не була повністю нею опанована. Отже, діяльність уряду концентрувалася передусім на військ. справі, закордонній політиці та організації фінансів.

Уряд УНР не міг налагодити податкової системи й мусів задовольняти держ. потреби /527/ емісією паперових грошових знаків, що приводило до інфляції. З розширенням території УНР влітку 1919 р. постали пляни використати запаси цукру й спирту з націоналізованих підприємств для обміну на зброю, яку можна було дістати з Румунії. Але ці пляни не дала здійснити руїна укр. фронту 1919 р.

Щодо дипломатичної діяльности, то з упадком уряду гетьмана Директорія УНР залишила деяких дотеперішніх представників (В. Липинський у Відні, радник О. Шульгин у Софії, Є. Лукасевич у Берні до 1919 p.), а також настановила ін. (М. Порш у Берліні, пізніше, 1921 p., P. Смаль-Стоцький, О. Лотоцький у Константинополі, К. Мацієвич у Букарешті, М. Залізняк у Фінляндії, К. Лоський у Скандінавських державах, після димісії Є. Лукасевича — М. Василько в Швайцарії і т. д.), подекуди були створені нові представництва-місії (Будапешт — М. Галаган, Італія — голова Д. Антонович, Англія — М. Стаховський, пізніше А. Марґолін і Я. Олесницький, Чехо-Словаччина — М. Славинський, Данія — Д. Левицький, Бельгія й Голляндія — А. Яковлів, Греція — Ф. Матушевський, по його смерті М. Левицький, Ватикан — граф М. Тишкевич, Естонія — Є. Голицинський; коли Латвія 25. IV. 1920 р. визнала УНР, туди вислано В. Кедровського; 5. II. 1921 р. Арґентіна визнала УНР).

Посольства та місії в ті бурхливі часи інформували зах. світ про події на Україні й добивалися визнання України як самостійної держави. З державами, де були укр. полонені, провадилися переговори про їх повернення; при представництвах у Берліні, Відні й Римі зорганізовано місії для справ полонених.

Зокрема відповідальну ролю мала делеґація, вислана урядом УНР до Парижу на мирову конференцію. Головою її від початку 1919 р. був Г. Сидоренко, у серпні 1919 р. його заступив граф М. Тишкевич (перед тим представник УНР у Ватикані), що залишився на цьому пості до березня 1921 p., коли делеґацію скасовано. Уповноваженими делеґатами були В. Панейко (заступник голови), А. Марґолін, О. Шульгин, М. Лозинський та А. Галіп. У липні В. Панейко разом із С. Томашівським утворив окрему делеґацію ЗОУНР, не вважаючи на гострі протести Сидоренка, що стояв за єдність представництва. Ця делеґація передала багато нот і меморандумів до Ради Чотирьох (Вілсон, Клемансо, Ллойд Джордж і Соніно), приймав її Клемансо і ін. міністри. В травні 1919 р. Міністерство Закордонних Справ передало документ у справі організації допомоги Україні проти большевиків, але реальних наслідків це не мало. Провадилися переговори також щодо Зах. Укр. Земель і дій армії Галлера (цими справами відало більше представництво ЗОУНР). У березні 1921 р. уряд УНР скасував делеґацію і призначив надзвичайну місію до Франції, очолену О. Шульгином, що з усіх найдовше втрималася.

Доля армії та уряду УНР на еміґрації. Поль. уряд після складення миру з сов. Росією дав можливість представникам сов. місії у Варшаві відвідувати табори інтернованих вояків армії УНР і вести аґітацію за »добровільну« репатріяцію, при чому сов. уряд обіцяв поворотцям амнестію. Перебуваючи в дуже важких умовах таборового життя, деякі вояки й урядовці УНР поверталися до сов. України. Але величезна більшість українців не схотіла повертатися до УССР і залишилася на еміґрації.

На чолі екзильного уряду УНР в 1920 — 22 pp. стояли В. Прокопович, П. Пилипчук і А. Лівицький, що в вересні 1920 р. вийшов із УСДРП. Через недостачу фінансових засобів і в наслідок визнання різними державами уряду УССР дипломатичні місії УНР мусіли припинити свою діяльність. Поль. уряд, що був у руках нац.-демократів, противників ідеї незалежности України, намагався зробити діяльність держ. центру на еміґрації в Польщі неможливою. Тоді головний отаман Петлюра в 1924 р. залишив Варшаву і в 1925 р. переїхав до Парижу, де 25 травня 1926 р. був убитий на вулиці больш. аґентом С. Шварцбардом. На підставі закону з 12. IX. 1920 р. наступником Петлюри як голови Директорії став тодішній голова уряду Андрій Лівицький; він покликав кабінет під проводом В. Прокоповича, що з невеликими змінами існував до 1939 р.

Від 1926 р. частина членів уряду з А. Лівицьким перебувала в Варшаві, частина з В. Прокоповичем — у Парижі, деякі в Празі. Діяльність уряду виявлялася переважно в ділянці військ. підготови (ген. В. Сальський), в обороні різних справ еміґрації та заходах для підтримання єдности серед неї і, головне, в дипломатичних заходах. Ці останні полягали в численних протестах проти окупації України, зокрема перед Лігою Націй (представником був міністер закордонних справ. О. Шульгин), і пропаґанді укр. нац. ідеї за кордоном (див. також Укр. еміґрація). Важливу ролю відігравали зв’язки з ін. поневоленими сов. Росією народами. В Варшаві в цьому напрямі активно діяв Прометеївський Клюб з представників поневолених народів СССР, на чолі якого незмінно стояв Р. Смаль-Стоцький, в Парижі — Комітет Дружби Кавказу, Туркестану і України.

П. Феденко 1)


1) Огляд воєнних операцій подав О. Горбач.





Продовження розділу VI.9.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.