Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 543-566.]

Попередня     Головна     Наступна





10. Україна між двома світовими війнами



УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД БОЛЬШЕВИКАМИ 1)


Т. зв. Українська Соціялістична Радянська Республіка — УСРР, як особлива форма окупаційної рос.-больш. влади на Україні, остаточно встановилася в грудні 1919 р. До складу УССР увійшли укр. землі, що раніше входили до складу царської імперії — повністю губернії Київська, Полтавська, Подільська, Харківська, Херсонська й Катеринославська; Чернігівська без чотирьох півн. повітів, Волинська без зах. частини, яка увійшла до складу Польщі, Таврійська без півострова Крим, крім того, частини Области Війська Донського. З укр. етнографічної території увійшли до складу Білоруської ССР невеликі частини Мєнської губ., до Рос. Соціялістичної Федеративної Сов. Республіки (РСФСР) — півн. частина Чернігівської губ., українцями заселені частини Курської й Воронізької губ., малі частини Области Війська Донського, вся Кубанщина, Чорноморщина, українцями заселені частини Ставропільщини й Терщини. Згодом, в 1924 p., відлучено від УССР Таганрізьку округу, а приділено Путивльський район з Курщини (див. ст. 25 і карта на ст. 26).


1) Див. також про устрій УССР в складі СССР (стор. 670-77).


Історію України під рос.-больш. окупацією можна поділити на такі періоди: 1. Період збройної боротьби України з рос. окупантами — червоними і білими, коли окупація більших чи менших частин укр. території мала тимчасовий характер (1917 — 21 pp.). 2. Період використання леґальних можливостей для боротьби головне на культурній і екон. ділянці (1921 — 32). 3. Період унеможливлений організованого опору в наслідок розгорненого терористичного наступу на Україну (від 1933 до початку війни з Німеччиною 1941 p.).

Дві перші совєтські окупації. Від моменту закріплення сов. влади в Петрограді — 7. XI. 1917 — большевики поставили одним із своїх завдань окупацію України. Крім далекосяжної мети — світової революції, для якої Україна мала бути випадовою базою на Захід і Балкани, вони потребували України з її невичерпними харчовими ресурсами й промисловими центрами негайно. Спроба, спершися на своїх нечисленних прихильників на Україні, внутр. силами скинути укр. уряд Центральної Ради не вдалася: всеукр. з’їзд рад селянських і робітничих депутатів на початку грудня 1917 р. в Києві переважною більшістю голосів висловив довір’я Укр. Центр. Раді та її урядові — Генеральному Секретаріятові. Тоді большевики розпочали війну проти України ззовні, хоч уже тоді змушені були спертися на фікцію укр. уряду, зформованого вибраним на з’їзді совєтів робітників Донецького і Криворізького районів, солдатських відділів та частин селянських депутатів 13.-26. XII. 1917 р. в Харкові »Центральным Исполнительным Комитетом Украины«. Цей уряд за зразком і в противагу Генеральному Секретаріятові УНР у Києві дістав назву Нар. Секретаріят і складався з таких осіб: Є. Бош, Ю. Коцюбинський, М. Скрипник, Ю. Лапчинський, В. Затонський, Є. Медведев, В. Аусем та ін. Але цей уряд не мав жадного опертя серед ширших верств людности, і тому перша окупація України була частковою, охопивши Лівобережжя й частину Правобережжя, і недовготривалою — бл. трьох місяців. У квітні 1918 р. майже всю територію України очищено від большевиків.

Удруге Москва розпочала військову окупацію України в кінці 1918 р. силами червоної армії під командуванням В. Антонова-Овсєєнка (пізніше розстріляного як троцькіста). Під натиском переважних сил Директорія УНР у лютому 1919 р. залишила Київ і відступила на Поділля та Волинь. І цього разу Москва мусіла личкувати свій наступ формальним визнанням незалежности України. 14. III. 1919 р. окупаційні больш. сили скликали у Києві III всеукр. з’їзд совєтів, який прийняв конституцію УССР, як »незалежної і суверенної держави«. Проте склад окупаційних військ. і підібраного держ. апарату був цілком антиукр., його головною метою було видобути з України якомога більше хліба та ін. товарів, нещадним »червоним терором« придушуючи всякий опір режимові. Навіть головою складеного тоді уряду УССР став болгарин румунського громадянства Християн Раковський (1873 — 193?) — голова Совєта Нар. Комісарів (Раднаркому) 1919 — 23 p., що ніколи до 1917 р. на Україні не був і укр. відносин не знав. Не змінив становища і вступ до уряду представників лівого крила Укр. Партії Соціялістів-Революціонерів — »боротьбістів« (М. Полоз — ВСНХ — Вища Рада Нар. Господарства, Панченко — освіта, Лебединець — юстиція, Яковлів — заст. голови ЧК, Литвиненко — фінанси).

Маси укр. населення сприймали владу большевиків як чужу. Сотні повстанських укр. загонів не давали большевикам можливости глибше опанувати Україну. Здобувати хліб на Україні окупаційна больш. влада могла тільки за допомогою військ. »продовольчих загонів« (військ. частини, що заготовляли харчі й сировину).

Така нац. і екон. політика большевиків на Україні спричинила нестійкість і цієї окупації. Вони не змогли витримати боротьби на два фронти — проти армії ген. А. Денікіна, що сунув з півдня, й проти військ УНР, що наступали з заходу. Але і рос. окупація Денікіна з її відновленням дореволюційних порядків не була популярнішою. Великий укр. партизанський рух у тилу Денікіна, що часом захоплював там цілі території (напр., Катеринослав з великими просторами навколо був зайнятий загонами Н. Махна, див. стор. 523), підготував розгром Денікіна на Україні (осінь 1919) і його наступника ген. П. Вранґеля в Кримі (1920), але використала його больш. Москва. /544/

Третя окупація України большевиками і політика »воєнного комунізму« (1919 — 21 pp.). За третьої окупації України червоною армією Москва, враховуючи досвід перших двох окупацій, намагається більше пристосуватися до укр. обставин. В »Листі до робітників і селян України з нагоди перемоги над Денікіном« В. Ленін звертається до українців як до рівного партнера, хоч ще 1918 p., після падіння гетьманського режиму, той же Ленін висловлював сумнів, чи існує укр. мова. У грудні 1920 р. оголошено договір між РСФСР і УССР, підписаний з боку Росії Леніном, а з боку України Раковським, і в тому договорі обидві сторони визнавали кожна суверенність іншої і складали як рівна з рівною військ. і госп. союз. Але вже тоді, ідучи на ці вимушені поступки, Москва дбала за те, щоб зосередити в своїх руках хоч би найважливіші ключові позиції для дальшого наступу на вибореш Україною права; »в інтересах оборони« деякі укр. комісаріяти були передані Москві: військовий, морський, зовн. торгівлі, шляхів, фінансів, праці, пошт і телеграфів, Вища Рада Нар. Госп. Але тоді за Україною залишено право окремого дипломатичного представництва (у Польщі, Німеччині, Австрії) і право на окреме військо. На весні 1920 р. в Харкові (пізніше і в Києві) створено укр. школу червоних старшин з укр. викладовою мовою, що мала підготовляти офіцерів для укр. червоного війська. Пізніше, в роки НЕП-у, коли запроваджено т. зв. територіяльну військову систему, офіцери ці обсіли де-не-де по Україні команду в територіяльних відділах. Тим часом одначе 85% червоної армії становили росіяни.

Деякі поступки большевики зробили і в ділянці освіти. Після третьої окупації України керівництво над освітою в УССР передано почасти українцям. Нар. комісаром освіти поставлено Григорія Гринька — члена Укр. Ком. Партії (боротьбістів), губерніяльні й повітові відділи освіти були обсаджені теж переважно боротьбістами або тими укр. большевиками, які підтримували політику дерусифікації України.

Усі ці поступки диктувалися потребою замирити розбурхану селянську стихію, а головне, відвернути її від орієнтації на уряд УНР поза межами УССР, проти якого, під назвою »петлюрівщини«, большевики відтоді ведуть безупинну пропаґандивну й терористичну боротьбу, сама гострота якої доводить, яку велику небезпеку вони в ньому вбачають. Та в своїх поступках большевики не могли йти надто далеко, бо перед ними весь час стояли як завдання їх політики на Україні — зламати укр. спротив (загальне завдання) і видобути з України якнайбільше матеріяльних дібр, потрібних для Москви, що перебувала тоді в дуже важкій екон. ситуації.

Обидва ці завдання диктували запровадження на Україні т. зв. »воєнного комунізму« — політики, веденої большевиками від 1918 до початку 1921 р. Ця політика полягала в націоналізації всієї приватної промисловости й торгівлі; кооперативна торгівля була реорганізована в систему розподільників, що мали постачати населенню крам за картками. Ринок був заборонений, а приватна торгівля — »спекуляція« — каралась нарівні з політ. злочинами системою Чека (Чрезвычайка — Чрезвычайная Комиссия по борьбе с контрреволюцией, саботажем и спекуляцией). Щодо села існувала система т. зв. »продразверстки« — харчової розкладки: на кожного члена селянської родини залишалася норма харчів, решту селянин мусів здавати державі. Фактично і це правило не виконувалось, бо все забирали сов. »продовольчі загони«. Система »воєнного комунізму«, за заявою Леніна, була запроваджена для суворішого й раціональнішого розподілу під час війни збіднілих промислових і с.-г. ресурсів країни. Але »воєнний комунізм« був також почасти утопічною спробою коротким наступом побудувати нове суспільство. Спроба зазнала краху, дарма що й в екон. політиці під час своєї третьої окупації сов. влада змушена була де в чому пристосуватися до укр дійсности. Рос. система »комбєд-ів« (комітети бідноти, що об’єднували зовсім незаможних селян), яка призвела до краху сов. режиму в добу другої окупації, була замінена системою комнезамів (комітетів незаможних селян, куди могли входити селяни, що мали 2 — 3, а іноді й більше десятин землі); це мало розширити соціяльну базу большевізму в укр. селі, бо на Україні цілком безземельне селянство було менш впливове, ніж у Росії. Організовано 15 000 комнезамів. Далі укр. селянству були передані поміщицькі землі у власність на 7 років, але в умовах »воєнного комунізму« укр. селяни не мали спроможности обробити свою землю. Крайнє виснаження сел. господарства за років »воєнного комунізму« було причиною того, що Україна не мала запасів, щоб перекрити недорід 1921 р. В наслідок цього в 1922 р. на Україні, особливо в степових районах, спалахнув голод із великими жертвами.

Система »воєнного комунізму« убивала зацікавлення селян обробляти землю, і вони сіяли тільки натуральний мінімум для прохарчування родини. Міське населення діставало тільки хліб, і то в недостатній кількості. Промислових виробів не діставало ні місто, ні /545/село. За півтора року »воєнного комунізму« укр. промисловість була доведена до цілковитої руїни: з 18 доменних печей укр. металюрґії діяла одна в Донбасі — Єнакієве (єдина на цілий СССР). Транспорт був паралізований, міста не мали світла й палива, голод і антисанітарні умови породили страшні пошесті, що косили виснажених людей. Зосередження керівництва екон. життям в руках держави виявило свою неспроможність наладнати ситуацію і своє банкрутство.

Та ця система мала не тільки екон., а і суто політ. сторону. Це було перенесення принципу терору в екон. царину. Терор — невід’ємна складова частина системи »воєнного комунізму«, що застосовувалася послідовно протягом усіх трьох окупацій України. Цей масовий »червоний терор« був спрямований, з одного боку, проти представників панівних перед революцією соціяльних верств: поміщики, фабриканти і купці, вищі урядовці, офіцери, великою мірою духівництво й провідна інтеліґенція, часто з родинами, були жертвами цього терору, при чому не грало ролі, чи вони виступали проти сов. режиму, чи ні; з другого боку, терор був спрямований проти діячів т. зв. »буржуазних« партій, зокрема всіх укр. неком. партій. Ці роки принесли фактичне знищення великого числа членів і прихильників таких партій, поскільки вони не еміґрували з України. Терор мав не тільки знищити ворогів сов. режиму, а й залякати все населення. Таку ж ролю до певної міри відігравав і екон. тиск. Окреме місце мала боротьба з церквою: щоб підірвати її матеріяльні підстави, уряд організує систематичне пограбування церковного майна, зокрема всіх золотих і срібних речей; ця акція офіційно звалася »вилученням церковних цінностей«.

В засаді новий режим визнавав тільки одну партію керівного (держ.) характеру, що нею була обласна організація рос. большевиків на Україні — КП(б)У — Ком. партія (большевиків) України, яка 1918 р. об’єднала окремі больш. організації на Україні. КП(б)У була не тільки ідейно ворожа укр. народові, вона була зовсім чужа йому своїм нац. складом — відсоток українців у ній був дуже низький. Ще в 1937 р. секретар ЦК КП(б)У С. Косіор (поляк) відзначив на XIII з’їзді КП(б)У (травень 1937) як велике досягнення зростання числа українців у складі партії до 57%. У перші роки окупації КП(б)У майже зовсім не мала своїх осередків на селі. Ця обставина, а головне загальна складна й загрозлива для большевиків ситуація на Україні змусила їх спершу толерувати ще дві партії з більш-менш послідовною ком. програмою, але з виразним укр. нац. наставленням. Першою з них були т. зв. боротьбісти (назва від центр. органу »Боротьба«). Це була ліва частина укр. соц.-революціонерів, що в березні 1919 р. перейменувала себе на Укр. Партію Соціялістів — Революціонерів Комуністів-Боротьбістів, а в серпні того ж року злилася з групою укр. незалежних (лівих) соц.-демократів і разом із нею створила Українську Комуністичну Партію (боротьбістів) — УКП(б). З боротьбістів вийшов ряд укр. ком. діячів.

Найвидатнішими боротьбістами були: Гнат Михайличенко (лідер, розстріляний денікінцями), Андрій Заливчий (убитий в Чернігові під час повстання проти німців), Олександер Шумський, Василь Блакитний (Елланський), Михайло Полоз, Левко Ковалів, Антін Приходько, Г. Гринько, Панас Любченко, Михайло Панченко, Олександер Лісовий, Андрій Хвиля, Корній Тараненко, Олекса Триліський, Наум Калюжний-Шайтельман, М. Мусульбас, Михайло Яловий, Микола Христовий, Чабай, Юрій Озерський, Сліпанський, Федір Самутін та ін. (усі в 30-их роках зліквідовані).

Під час другої окупації України Москвою боротьбісти брали участь в больш. уряді. Вони стояли ближче до укр. народу, ніж большевики, бо тяжіли до самостійности України. Вони вимагали визнання в Комінтерні себе як незалежної і єдиної укр. секції. Пізніше боротьбістів змусили самоліквідуватися і злитися з КП(б)У (весною 1920 p.).

Довше (до 1925 р.) проіснувала друга партія — Укр. Ком. Партія (УКП — укапісти). Після боротьбістів це була друга партія укр. комунізму, яка до приходу на Україну Денікіна вела збройне повстання проти больш. уряду, в той час називаючи себе УСДРП (незалежних). Під час денікінської окупації ця партія прийняла ком. програму й перейменувала себе на УКП, отже, за третьої окупації України большевиками стала леґальною сов. партією. На відміну від боротьбістів, які походили з есерів, УКП була марксистською партією (походила з УСДРП), але стояла на засадах цілковитої самостійности УССР. Мала споріднені організації на еміґрації, які входили як укр. секції до відповідних компартій (Німеччина, Австрія). Безперспективність існування в умовах больш. диктатури породила в УКП ліквідаторську, т. зв. ліву фракцію, яка стояла за влиття УКП до КП(б)У з тим, щоб в середині большевізму провадити нац. укр. роботу. Під тиском репресій уся партія згодом скорилася постанові Комінтерну про недопущення двох ком. партій на Україні і про ліквідацію УКП. Більшість членів УКП влилась до КП(б)У (в 30-их pp. усі ліквідовані). УКП видавала до 1921 р. свою друковану газету »Червоний Прапор« (пізніше виходив як місячник на циклостилі).

Найвидатніші діячі УКП: Михайло Ткаченко (помер наприкінці 1919) й Андрій Річицький (Пісецький) — обидва теоретики й автори програми УКП; Антін Драгомирецький, Михайло Авдієнко, Федоровський, Павло Кульниченко, Юрій Мазуренко, Юрій Яворський, Юрій Лапчинський (перейшов з КП(б)У), Йосип Дідич, Володимир Животков, Яків Замочник, Семен Симон, Іван Зерницький, Іван Шемрай, Зиновій Висоцький, Микола Петренко, письменники Борис Антоненко-Давидович і Іван Дніпровський, Ярош, Тихін Корнієвський, Микола Грицай, Микола Синявський, Федір Лубовий, П. Кияниця, Шабала, Олександер Ярещенко (пізніше архиєпископ УАПЦ) та ін.

Централістична політика Москви років »воєнного комунізму« породила опозицію і в самій КП(б)У; 1920 р. ця група оформилася під назвою »фракція федералістів«. Фактично /546/ федералісти наближалися до УКП. Очолював фракцію Ю. Лапчинський. До проводу входили ще С. Кириченко, П. Слинько, Є. Касяненко та ін. в 1920 р. фракцію ліквідовано, і Ю. Лапчинський перейшов до УКП. Таким чином мало не в усіх царинах большевізм був змушений до поступок укр. елементам. Проте ці зміни політ. лінії большевиків щодо України на початку третьої окупації не давали позитивних наслідків. Вирішальну ролю грав фактичний склад партійного й держапарату. А він в Україні був не укр. (здебільшого антиукраїнський). Дерусифікаційну політику відділів освіти саботовано. Це було тим легше, що по суті політ. лінія большевиків у нац. питанні теж хилилася в одверто русифікаційну сторону. В зв’язку з цим українці йшли дезертирами з червоної армії, особливо при сутичках з армією УНР, і чимало укр. большевиків покидало партію (напр., ціла кобеляцька організація на Полтавщині в 1920 p.), повстанський рух спалахував по всій Україні, і перед режимом увесь час стояла загроза »петлюрівщини«.

»Нова економічна політика« (1922 — 30). Банкрутство системи »воєнного комунізму« й численні селянські повстання змусили X з’їзд Рос. Ком. Партії (березень 1921) зробити різкий політ. поворот, проголосивши »нову екон. політику« (НЕП).

Формально НЕП означав заміну для селян »продразверстки« »продподатком« і дозвіл вільного ринку. Досі селянство мусіло усі »лишки« продукції здавати державі, тепер був установлений твердий натуральний податок, а решту селянин мав право продавати на вільному ринку. Але щоб селянин був зацікавлений продавати, треба було, щоб він міг діставати на ринку потрібні промислові вироби. Держава їх не мала, а бюрократизована й, недосвідчена держ. промисловість не могла їх скоро дати. Дозвіл вільного ринку з неминучістю привів до розвитку приватної ініціятиви. Держава змушена була залишити в своїх руках тільки »командні висоти економіки« — націоналізсвану велику промисловість, транспорт, банки, землю. Вся дрібна промисловість перейшла в приватні руки, здебільшого на правах оренди у держави. НЕП означав часткове відродження в країні капіталізму.

Земельний Кодекс УССР, затверджений 22. XI. 1922 p., оголошував усі землі власністю держави. Землі ці були передані здебільшого приватним землекористувачам, форма землекористування була залишена на вільний вибір. У наслідок цього швидко почало зростати ділянково-подвірне землекористування. Зростові добробуту селянства сприяла стабілізація в 1923 р. валюти — »червінця«, що досягав золотого паритету. Почала зростати кількість орендованої заможними селянами землі. Продукція сільського господарства України під кінець 20-их років досягла вже рівня 1913 р. Такий же стан був і в промисловості.

Характеристичною особливістю екон. піднесення України, викликаного больш. поступками за доби НЕП-у в ділянці госп. та нац., було стихійне виповнення його укр. змістом і опанування укр. кадрами. Зберігаючи до певної міри свою незалежність від держави, нечуваного доти розвитку досягла укр. кооперація, що проникала у всі царини екон. та культурного життя. Насамперед сільсько-госп. постачала селянству на пільгових умовах реманент, сортовий засівний матеріял та вела велику аґрикультурну пропаґанду; далі промислова, житлова, видавнича та ін. (див. Кооперація). Зростали укр. кадри техн. інтеліґенції, що йшла до економіки через високу школу переважно з сіл. У 1926 p., напр., у промисловості було укр. інженерів усього 14,38%, а в 1936 вже 40% (дані з доповіді С. Косіора на XIII з’їзді КП(б)У, травень 1937):

Усі ці процеси живили тенденції екон. унезалежнення України, що почасти відбивалися навіть у праці Держпляну УССР (Державна Плянова Комісія при Совнаркомі).

Роблячи екон. поступки, Москва водночас дбала про те, щоб вони не поширилися в політ. царину. По-новому оформлено правні засади існування окремих сов. республік. 30. XII. 1922 I з’їзд совєтів усіх сов. республік у Москві затвердив деклярацію й договір про створення Союзу Сов. Соц. Республік — СССР, союзної держави (представник України Скрипник обстоював назву »союз держав«) фактично федеративного типу, хоч за членами федерації залишено формальне право виходу в СССР. В дійсності це право перекреслювалося законом, що карав за всяку спробу відірвати якунебудь територію СССР від цілости II з’їзд совєтів 31. І. 1924 ухвалив текст конституції СССР. На підставі цієї конституції IX всеукр. з’їзд совєтів 10. V. 1925 р. вніс зміни в конституцію УССР 1919 p.: УССР входить до складу СССР як »незалежна договірна республіка і зберігає за собою право вільного виходу з Союзу«. До УССР входила тоді автономна Молдавська ССР, утворена 1924 р. В складі УССР створено також кілька нац. районів — нім., поль., жидівський (в 30-их роках ліквідовані). Голови Центр. Виконавчих Комітетів (ЦВК) Союзних Республік мали бути одночасно головами Союзного ЦВК, виконуючи ці обов’язки за чергою (фактично цей закон діяв недовго). За новою конституцією СССР найважливіші галузі держ. і госп. життя (зовн. політика й торгівля, військ. справи, шляхи, пошта) цілком були віднесені до компетенції загальносоюзної влади, хоча фактично й до того були об’єднані в Москві. Частина наркоматів союзних республік дістали назву »директивних« наркоматів (фінанси, праця, Вища Рада Нар. Господарства і /547/ робітничо-сел. інспекція) і фактично теж підлягали Москві. Самостійними залишилися тільки наркомати внутр. справ, земельних, освіти, юстиції, охорони здоров’я, соціяльного забезпечення. Але за союзними органами залишалося право і в самостійних наркоматах союзних республік встановлювати »загальні засади«. Зі створенням СССР голову уряду УССР X Раковського замінив Улас Чубар (перший українець — голова уряду УССР). В цей час УССР конституційно стала зв’язана з Москвою тісніше, але більш укр. склад уряду, укр. курс і обставини НЕП-у давали більше, ніж досі, фактичної автономії.

Під час НЕП-у виявилося, що в наслідок революції й дальшої війни основною соціяльною силою на Україні (як і в Росії) стало селянство. Парцеляція великих землеволодінь і саморозподіл великих селянських господарств через виділення з них нових родин призвели до росту числа господарств з 3 500 000 до 5 200 000 проти довоєнного часу, тоді як число робітництва дуже зменшилося, бо більшість заводів стояли. Селяни були і тією силою, що найдовше чинила опір режимові. Це змусило большевиків певною мірою повернути політику до потреб села. Висувається гасло »єднання міста з селом«. Політика ком. партії перебудовується відповідно до цього гасла. На Україні це неминуче означало українізаційний курс. Нова нац. політика в’язалася логічно з новою екон. політикою, і вони дали незабаром свої наслідки: не лише господарство відроджується, а й політ. стан стабілізується: уже в перші роки НЕП-у селянські повстання на Україні припинилися.

З початком НЕП-у пом’якшено методи червоного теоору ОГПУ (Объединенное Государственное Политическое Управление), створене замість ЧК, — не практикувало масових розстрілів, як під час воєнного комунізму, і спочатку менше арештовувало в політ. справах. Кол. партизанам і політ. противникам оголошено амнестію, а тих із них, хто був за кордоном, заохочувано повертатись до УССР. Шириться думка про можливість наладнати укр. культурну і екон. працю в рамках сов. режиму з тим, щоб таким способом розбудувати укр. позиції і створити засновки для посутнього усамостійнення України в усіх царинах.

В перші роки НЕП-у з еміґрації на Україну повернулися М. Грушевський, А. Ніковський. М. Чечель, П. Христюк, М. Шраг і багато ін. діячів і учасників армії УНР.

Звичайно, опозиційні не ком. партії і під час НЕП-у не могли існувати одверто в зв’язку з терором проти їх діячів, хоч деякі представники тих партій на початку НЕП-у ще виступали. Але окремі діячі або групи їх брали участь як безпартійні в роботі на різних ділянках укр. культурного й госп. будівництва, широко використовуючи всі приступні можливості, напр., в ВУАН (Всеукр. Академія Наук) і як професори високих шкіл — працювали і ширили свої погляди: Сергій Єфремов (соціяліст-федераліст), Йосип Гермайзе (соц.-демократ), Михайло Слабченко (соц.-демократ), Ніковський (соц.-федераліст), Підгаєцький (соц.-дем.), Сергій Остапенко (соц.-рев.); у промисловості інженери В. Голубович (соц.-рев.), Чечель (соц.-рев.), Василь Мазуренко (соц.-дем.); у кооперації, крім Тютюнника, Андрій Головко (соц.-рев.), Филипович (соц.-дем.); в УАПЦ — Володимир Чехівський (соц.-дем.) та ін. Згодом виникають і спроби організуватися (див. далі СВУ, СУМ). Існували також зв’язки з укр. еміґрацією, на жаль, досі мало висвітлені.

В цей час большевики як правило не виступають прямо проти цих діячів, але намагаються дискредитувати своїх політ. противників. Для цього організовано кілька політ. процесів, — т. зв. Київського Центру дій (1924), але насамперед над представниками впливової серед селян і тому найнебезпечнішої Партії Соц.-Революціонерів (процес проти членів ЦК УПСР В. Голубовича, М. Петренка, І. Часника й ін.). Пізніше з тією ж метою були організовані процеси над прем’єрами УНР Остапенком і В. Чехівським. Ці процеси мали на меті дискредитувати також самостійницькі змагання укр. народу.

»Українізація«. На цьому ґрунті зростала освіта й культура. Опрацьована на Україні наркомом освіти Гриньком система освіти, була відмінна від рос. (див. стор. 936). Запровадження рідної мови в школі швидко дало позитивні наслідки. Зменшилось число неписьменних (див. стор. 936). Зросло число шкіл на теренах УССР (див. стор. 948). Високі школи УССР наповнялися в роки НЕП-у укр. молоддю, а викладовою мовою професорів ставала укр. мова. Українізаційний курс зустрів дуже сильну опозицію в лавах КП(б)У. В 1923 — 25 pp. секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь висунув теорію боротьби на Україні двох культур — рос. й укр. Він вважав, що обидві культури можуть »співіснувати на основі вільної конкуренції«. Держава, на думку Лебедя, не повинна підтримувати ні одну нац. культуру, що мали б лишатися приватною справою громадянства. Ця теорія охороняла за рос. культурою її панівні позиції, здобуті в часи царату політикою русифікації й тепер посилювані безперешкодними впливами Москви. Але здатися на політику Лебедя означало б знов утратити зв’язок із селянством, і КП(б)У змушена була прийняти політику стимулювання українізації. Певну ролю відіграли тут і укр. елементи в самій КП(б)У, головне зв’язані з традицією боротьбізму й УКП. В декреті з 1. VIII. 1923 р. писалося: ... »робітничо-селянський уряд визнає за потрібне ... протягом найближчого періоду зосередити увагу держави /548/ на поширення знання укр. мови. Формальна рівність до цього часу поміж двома найбільш поширеними на Україні мовами — українською і рос. — недостатня. Життя, як показав досвід, спричиняє фактичну перевагу рос. мови. Щоб усунути цю нерівність, робітничо-селянський уряд уживає низки практичних заходів, які, додержуючись рівноправности мов усіх національностей на укр. території, мусять забезпечити укр. мові місце, відповідне чисельності та питомій вазі укр. народу на території УСРР«. Декрет цей опублікований був 1923 p., але його здійснення гальмовано, і активне проведення українізації розпочалося лише 1925 р. за нар. комісара (наркома) освіти О. Шумського (до 1927 p.), а продовжував її Микола Скрипник (від 1927 p.).

О. Шумський після повернення в 1923 р. з Варшави, де він був послом УССР при поль. уряді, займав посади аґітпропа ЦК КП(б)У (відділ аґітації і пропаґанди), а пізніше наркома освіти УССР. За ці роки він вів боротьбу проти русифікаторів у КП(б)У, вимагав негайної українізації профспілок шляхом висунення в їх керівництво свідомих укр. робітників, один в ЦК КП(б)У одверто обороняв Хвильового (див. далі) від нападів русифікаторів, був ініціятором змови серед укр. большевиків, що хотіли зробити Чубаря першим секретарем ЦК КП(б)У замість Л. Кагановича і взагалі всюди на провідні пости поставити українців. В зв’язку з цим його, не зважаючи на змушений українізаційний курс партії, знято з посади наркома освіти і переведено в Москву, після чого згодом заслано і, ймовірно, знищено.

Його наступник на посту наркома освіти М. Скрипник (1873 — 1933) виступив у 20-их pp. з теоретичними працями в нац. питанні, підводячи теоретичну основу під політику, з одного боку, допущення українізації, а з другого боку, больш. контролю над нею. Цьому подвійному завданню була підпорядкована й праця Наркомосу. Природний процес дерусифікації укр міст стимульовано через українізацію преси, театрів, школи. Міста швидко ставали українськими, на вулицях середніх укр. міст не чути вже було рос. мови і т. д. Але водночас процесові в міру можливости надавано ком. спрямовання.

Уже незабаром стало виявлятися, що українізаційний процес не вкладається в визначені йому береги. Якщо большевики розвиток укр. науки й культури розглядали з погляду своїх політ. плянів, то укр. громадянство бачило в цьому нац. справу і використовувало всі можливості для більших осягів, не зважаючи на больш настанови і, здебільшого, всупереч їм. Великі успіхи в роботі укр. науки, напр., завдячені, насамперед, співпраці діячів старшого покоління (Грушевський, Єфремов та ін.) з молоддю. Всеукр. Академія Наук, заснована 1918 p., успішно розгорталася і в 20-их pp. діяла в усіх трьох відділах. Наук. праця провадилася і в низці ін. наук.-дослідних установ (див. стор. 907 — 910). Щоб силоміць спрямувати цю працю в ком. дусі, Скрипник уже 1928 р. накинув Академії Наук новий статут, за яким до президії впроваджено 7 комуністів; в травні 1929 р. під тиском ком. партії і НКО обрано на академіків осіб, що не мали нічого спільного з наукою, але мали надати праці Академії ком. характеру (М. Скрипник, О. Шліхтер, В. Затонський та ін.). Восени 1929 р. об’єднано І і III відділи Академії і на чолі їх поставлено Шліхтера; обраного майже одноголосно на неодмінного секретаря Академії А. Кримського Скрипник не затвердив. Всупереч цим безнастанним втручанням Академія все таки і далі багато робила для розвитку укр. науки й культури.

Укс. література, мистецтво, театр у ті роки (1922 — 33) пережили період нечувано бурхливого розвитку, що його часто тепер називають »розстріляним укр. ренесансом« (див. Література, Мистецтво, Театр, Преса).

Разом із відродженням укр. культури посилюються прагнення укр. народу відродити незалежну від Москви укр. Правос. Церкву. Почався знову масовий рух за автокефалію. 11-27 жовтня 1921 р. в Києві зібрався Укр. Церковний Собор, який оформив Укр. Автокефальну Правос. Церкву (УАПЦ). На кінець 1926 р. УАПЦ була вже найчисленнішою в УССР церквою. Вона мала понад 2 800 парафій, 10 657 священиків і 35 єпископів, вищі пастирські курси в Києві. Розвинуто велику видавничу діяльність: видано 19 назв богослужбових книг. В 1926 — 27 pp. випущено 8 чисел місячника »Церква й Життя«. Крім УАПЦ вплив на Україні далі мала рос. патріярша Церква (»тихонівська«). Основою її було старе духівництво, рос. колонізаторський елемент та ін.

1922 р. постала в Росії, а потім перекинулась і на Україну, реформаторська, т. зв. »Жива Церква«. Згодом із УАПЦ виділилась »Діяльна Укр. Церква«. Обидві були наставлені на беззастережний підтрим режиму. Розколи в церквах підтримувались і заохочувались сов. політ. поліцією — ГПУ. УАПЦ являла для большевізму особливу небезпеку, бо була найбільше зв’язана з укр. народом. Через це вже в 1928 р. виарештувано керівництво УАПЦ з митр. Василем Липківським, а за кілька місяців пізніше всіх ін. єпископів та багато священиків. Розпорошені парафії УАПЦ існували кілька років після цього (див ще Церква).

В pp. НЕП-у на Україні зросли також, коштом скомпромітованого в укр. народі рос. православія, різні напрями євангелистсько-христ. руху. Все це було загрозливе для сов. держави, і в противагу зростаючому рел. /549/ рухові вона організує широку антирелігійну пропаґанду. Т-во безвірників видає в Харкові місячник »Безвірник« і масову антирелігійну літературу. Організуються диспути безвірників із представниками церкви, антирелігійна пропаґанда ведеться через пресу, радіо. Раз-у-раз вона набуває хуліганського характеру, особливо на селі, з нападами на церкви, висміюванням священнослужителів і рел. почуттів вірних.

Відгуком культурного піднесення в УССР було посилення нац. руху в областях РСФСР, де було укр. населення. Наркомос відряджав у ці місцевості кадри укр. інтеліґенції, постачав тамошнім школам та ін. культурноосвітнім установам укр. книжки. Гостро ставилося питання про потребу українізації зайшлого елементу серед робітників Донбасу. Харків, куди большевики перенесли були столицю України, вважаючи його за менш »націоналістичний«, ніж Київ, ставав виразно укр. містом.

Успіхи нац. будівництва в УССР почали відчуватися й на Зах. Укр. Землях, що терпіли утиски поль. держави. Дипломатична діяльність сов. уряду була в той час централізована в Москві, одначе окремі дипломатичні посади були закріплені за українцями, як, напр., посада консула у Львові. На цю посаду був призначений Лапчинський, що працював над зближенням українців Зах. Земель з підсовєтськими (поїздки з Галичини в УССР учених, кооператорів, приїзд з УССР до Львова укр. гостей, зокрема поїздка наркома М. Скрипника). Як діяльність НКО і вся українізаційна політика ком. партії, ця діяльність, з одного боку, була корисна тим, що зближала роз’єднані частини укр. народу, але з другого боку, вона спричинилася до ширення в Зах. Укр. Землях совєтофільських і ком. впливів. Чимало українців з Галичини, покладаючи великі надії на українізацію й можливості нац. відродження та шукаючи ширшої праці на цьому ґрунті, переїздили (в першій пол. 20-их років) до УССР, де в певних рамках діставали змогу працювати для укр. народу. Так приїхав (з Праги) проф., потім акад. С. Рудницький, запрошений очолити Укр. Інститут Географії і Картографії в Харкові, О. Бадан — особистий секретар В. Винниченка, а в УССР — наук. секретар наркома освіти, проф. М. Лозинський, математик М. Чайківський, чимало кол. УСС. Зах. українці мали тоді свій клюб в столиці Харкові і окрему літ. організацію »Зах Україна«.

Швидкий госп. і культурний розвиток укр. нації починав переростати в політ. явище: він логічно вів до проблеми повної самостійности України. Він захоплював навіть більшою чи меншою мірою партійні ком. кадри (Скрипник висунув проєкт запросити з Зах. України 5 000 учителів для Донбасу). Під його впливом Політбюро КП(б)У вимагало, щоб КП(б)У була прийнята до Комінтерну на рівних правах із ВКП(б). М. Хвильовий кинув гасло »геть від Москви«. М. Куліш у п’єсі »Народній Малахій« прозоро порівнював збюрократизовані органи сов. влади із закладом для божевільних та домом розпусти. Волобуєв у статті »До проблеми укр. економіки« (»Більшовик України«., II — III за 1928 р.) виставив тезу про потребу самобутнього госп. розвитку України. Ця теза підводила до висновку про потребу держ. усамостійнення України. Цілий ряд літ. творів свідчив про ідеологічні процеси в бік укр. самостійництва.

Швидкість процесу українізації загрожувала відірвати від РСФСР до УССР суміжні укр. терени, а активне наставлення в провідних колах укр. громадської думки і самих укр. мас активізувало нац. відродження ін., менше численних, неросійських націй СССР (білорусинів, уральських, азійських).

Досягнення екон. та культурного розвитку України і українізації не були наслідком доброї волі большевиків чи їх недогляду. Вони здобуті укр. народом в його нац. відродженні. Укр. народ протягом трьох років відстоював свою державність, і повернути його на попереднє колоніяльне становище було неможливо. Большевики спробували це зробити в 1917 — 20 pp., але, зазнавши поразки, мусіли відступити й дати простір новій державнотворчій ініціятиві. Українці виповнили цей простір своїм нац. змістом. Большевики ніколи не давали українцям нічого, чого вони не були неминуче змушені дати. Примара »петлюрівщини« є для них завжди реальною загрозою Там, де укр. землі не були охоплені межами УССР (напр., Басарабія), там Москва, окупувавши ці землі (1940), рішуче провадить русифікацію. Та надто очевидне переростання укр. культурного руху стривожило Москву. Назрів новий конфлікт її з Україною, тим більше, що змін зазнавала в цей час і загальна політика Москви в усьому СССР.

»Ухили« в ком. партії. Процеси нац. відродження були такі глибокі, що знайшли своїх палких ідеологів і речників навіть у межах самої ком. партії. З перших років НЕП-у виявилося, що розвиток приватного сел. господарства йде швидшим темпом, ніж розвиток держ. промисловості. У сільському господарстві провідної ролі дедалі більше набували міцні, т. зв. »куркульські«, господарства. Спроба держави розбудувати на основі комнезамів усуспільнене господарство не мала успіхів: укр. комнезами діставали від держави чималу допомогу, але її здебільшого споживали, а не використовували продуктивно. В зв’язку з цим у больш. партії виникли дискусії про політику на селі і про дальші шляхи будівництва соціялізму. Праві пропонували розширити госп. співпрацю з капіталістичними країнами (здача в концесії цілих районів і галузей господарства). Правій течії протистояли різні ліві групи, об’єднані навколо Л. Троцького. Вони обстоювали посилення індустріялізації коштом економії, більшого оподаткування селян і приватного сектора міста, а також вимагали більшої підтримки міжнародному рев. й ком. рухові.

В компартії на Україні правий і лівий ухили набирали специфічного забарвлення й /550/ модифікувалися в »націоналістичні« ухили. Напр., хвильовісти підтримували Троцького в його погляді на СССР як на звироднілу бюрократично-міщанську державу, але центр. точкою у виступах Хвильового було гасло культурної орієнтації не на Москву, а на Европу. У своїх полемічних памфлетах він раз-у-раз висловлював думку про унезалежнення України від Москви. »Без російського дириґента — писав він — наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, малпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться дерзати« (»Думки проти течії«). Темпераментний заклик Хвильового зробив великий ефект, бо за ним стояла чимала частина молодшого покоління укр. інтеліґенції, передусім студентської молоді, в тому числі почасти й партійної та комсомольської, яка часто вперше через Хвильового доходила до усвідомлення ідеї нац. незалежности. Правий ухил знаходив відгук серед діячів земельних органів, кооператорів, господарників, в адміністративному апараті.

Криза большевізму й зріст бюрократії. Хоч у госп. відношенні СССР мав у цей час чималі успіхи, проте становище большевиків було хистке. Революція в Европі була безперспективною, а в СССР нагромаджувалися ворожі комунізмові сили. В больш. партії в зв’язку з цим стала популярною не так якась конкретна політ. плятформа, як вимога організаційної єдности та залізної дисципліни Носієм ідеї організаційної єдности був партійний апарат, очолюваний Сталіном. Сам Сталін в перші роки НЕП-у підтримував правих проти троцькістів, а під кінець 20-их pp., після розгрому троцькістів, почав громити правих, спираючись на плятформу троцькістів і навіть радикально розширивши її ніби »вліво« — ліквідація НЕП-у, насильницька колективізація. При цьому здійснювалась найістотніша тенденція цього процесу — зникали останні незначні рештки демократії (самодіяльна кооперація, базарні комітети, різні товариства, церковні, наук. й мист. об’єднання і т. д.), а натомість зростала необмежена влада підпорядкованого Сталінові партійно-бюрскратичного апарату. СССР став на шлях суворої централізації управління, зміцнення партійно-бюрократичної системи, ліквідації поступок НЕП-у і відносної автономії союзних республік. КП(б)У, яка в роки НЕП-у ще мала деяку автономію, в 30-ті роки втратила її цілковито і залежала від апарату ЦК ВКП(б), як крайовий комітет партії. Уряд УССР в 30-ті pp. також остаточно втратив автономію і окремі права.

Головною причиною цього переродження режиму було те, що старими методами не можна було зберегти в єдності величезної держави — СССР, складеної з низки народів, що прагнули незалежности; цілість цієї держави вимагала її мілітаризації для боротьби як назовні, 1) так і проти внутр. всрсга; з другого боку, розвиток приватного господарства в місті, а особливо на селі породжував систематично відосередні сили.


1) Саме в той час у Німеччині приходить до влади націонал-соціялізм, і розвиток світової історії повертає в напрямі до нової світової війни.


Тільки суворою централізацією, мілітаризацією і терористичною диктатурою, здійснюваною через бюрократичний апарат, можна було тримати величезні території під владою Москви. Спроба дати відносну волю культурному і екон. розвиткові різних націй в СССР, зберігаючи політ. керівництво в центрі СССР, якою був НЕП, показалася надто небезпечною. Стали виразними симптоми розкладу СССР на його складові нац. частини. Щоб зберегти єдність держави, треба було централізувати все, не виключаючи екон. і культ. життя, в Москві. Виразником цієї рос.-націоналістичної програми і став Сталін.

Ліквідація приватного господарства. Колективізація. Зміцнення абсолютистської влади сталінізму означало посилення аґресивних мілітаристичних тенденцій. Уже в квітні 1929 р. на XVI конференції ВКП(б) схвалено перший п’ятирічний плян »соц. будівництва«, призначення якого було в більшій мірі військ., ніж госп. Від цього часу п’ятирічні пляни стають нерозривною частиною сов. системи, засобом мілітаризації СССР і зосередження промисловости в Росії. Кінець 20-их pp. характеризується розгромом приватного сектора в промисловості й торгівлі. Це був початок ліквідації НЕП-у. Велику частину т. зв. »приватників« або »непманів« (власників торговельних і орендаторів промислових підприємств) заслано на Соловки — перший масовий концентраційний табір СССР, за яким постала широка система концтаборів, що охоплює мільйони в’язнів. Усю торгівлю в містах і на селі перебрала була на себе спершу споживча кооперація, обороти якої набули мільярдних розмірів. Але кооперація структурно була незалежним рухом, небезпечним для абсолютистського режиму. Через це на початку 30-их pp. найвпливовіша галузь кооперації — міські робітничі споживчі кооперативи були ліквідовані, керівники їх репресовані, а торговельну мережу перейняла підпорядкована владі держ. торгівля.

В галузі сільського господарства в другій половині 20-их pp. посилився адміністративний тиск на село: селян примушували продавати лишки хліба тільки кооперації за устабілізованими цінами, передплачувати держ. позики. В грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) ухвалив рішення про посилене розгортання колективізації. Від осени 1929 р. колективізація стає насильницькою. Шляхом такого оподаткування індивідуальних господарств, якого ті не могли виконати, держава змушувала селян іти до колгоспів (суцільна колективізація). Тоді ж проведено масову терористичну операцію проти заможного селянства: сотні тисяч господарів разом із родинами й рухомим майном були виселені /551/ з України на далеку північ або до Сибіру. Пізніше ця операція не раз повторювалася в ще жорстокішій формі (висилали без майна). Укр. селянство відповідало на ці заходи стихійним протестом, що набирав дуже різноманітних форм від екон. саботажу й індивідуального терору проти представників влади (»баб’ячих бунтів« тощо), до повстань окремих сіл, а іноді й цілих районів (напр., повстання в районі Павлограду — Лозової та ін.). Проте під кінець першої п’ятирічки (1932) насильницька колективізація укр. села в основному була закінчена. Вона супроводилася механізацією зернового господарства шляхом організації держ. машино-тракторних станцій (МТС), що виконували по колгоспах с.-г. праці за дуже високу оплату зерном (див. Нар. Господарство).

Суцільна колективізація на Україні з екон. погляду була нерентабельна й супроводилася катастрофічним падінням продуктивности сільського господарства. Поперше, йдучи з примусу до колгоспу, селянин свідомо нищив живий і мертвий реманент, а решта, що потрапляла на колгоспний двір, часто гинула без догляду. Через це різко впала продукція тваринництва, і цілі галузі виробництва речей широкого вжитку лишилися без сировини. Держава мусіла урухомити велику промисловість на механізацію сільського господарства, але складні й дорогі машини через брак досвіду та, головне, зацікавлености, швидко виходили з ладу, даючи екон. ефект, далеко менший, ніж дрібний сел. реманент. Подруге, колективізація вбила селянський домашній промисел, який відігравав велику ролю в добробуті села: ткацтво, чинбарство тощо. Тепер головним постачальником одягу та речей домашнього вжитку для села стала легка промисловість, яку тим часом большевики в зв’язку з індустріялізацією мусіли занедбати. Село не одержувало майже нічого, дедалі більше матеріяльно занепадаючи. Під впливом колективізації гинула культура укр. села: зник художній промисел, і мальовничий укр. селянський стрій замінила стандартна й вкрай заношена фабрична одежина; большевізм зміною виробничого процесу і боротьбою проти релігії та т. зв. »забобонів« нищив вікові укр. культурні традиції (див. стор. 317). Потрете укр. селянин, звиклий споконвіку до праці на власному господарстві, позбувшись його, не хотів безплатно працювати на сов. державу і всіма засобами далі саботував колгосп, уже бувши його членом, а це підривало й зернове господарство країни.

Большевики не могли не бачити катастрофи, викликаної колективізацією. Але їм ішлося про знищення екон. бази незалежного селянства та індивідуального господарства, бо на цій базі не могла триматися різнонаціональна держава, підпорядкована Москві.

Щоб зломити опір укр. селянства в УССР і на Півн. Кавказі колективізації, навіть після її формального завершення, не вистачало засобів терору й навіть військових. Москва вдалася до засобів екон. терору. В наслідок відібрання у селян усіх запасів урожаю 1931 p., а також у наслідок деякого недороду на Правобережній Україні, там влітку 1932 р. почався голод. Одначе й цей голод не змусив укр. селянство працювати в колгоспах на державу. У 1932 p., за твердженням секретаря ЦК КП(б)У Косіора, на Україні втрачено бл. 300 000 000 пудів хліба, на 3 500 000 га врожай загинув у наслідок недбайливого збирання. Влітку 1932 р. був добрий урожай, але багато хліба залишилося нескошеним, багато скошено несвоєчасно, і зерно висипалося на полі. Ще більше згнило під дощами незвезеним. Селяни намагалися забезпечити насамперед свої потреби і більше не працювати. 7. VIII. 1932 р. ЦК ВКП(б) і Совнарком СССР видали закон »Про охорону соціялістичної власности«, за яким »крадіж« хоч би одного снопа з колгоспних ланів карався засланням у далекі концтабори на 10 років. Сотні тис. селян були за цією постановою покарані. Щоб змусити селянина працювати в колгоспі, суди карали навіть тих, хто вже після жнив збирав на полі покинуті колоски, — селяни мали право добувати хліб тільки за працю в колгоспі і тільки від правління колгоспу.

Голод 1933 р. За небажання укр. селян працювати в колгоспах, за великі втрати урожаю 1932 р. Москва наклала на Україну страшну кару. Дано наказ оподаткувати селян хлібом (хлібозаготівлі) не з зібраного врожаю, а з заплянованої під засів площі. Пляни засіву не були виконані навіть там, де всі колгоспники старанно працювали, бо не вистачало тягла, реманенту, не було належної організації праці і т. д. Таким чином, якщо колгосп мав, напр., плян на 1 000 га, засіяв 800 га, а фактично, через різні втрати, зібрав хліба з 600 га, то здавати хліб він мусів з 1 000 га. Але й на цьому не обмежувалися. Хліб забирали увесь. Селяни намагалися хоч трохи хліба сховати під землею, але спеціяльно висилані на село бриґади хлібозаготувачів розшукували хліб навіть там, при чому в таких випадках не тільки забирали хліб, але й господар був караний засланням до концтабору. Тих, кого посилали з міста на хлібозаготівлі (переважно члени компартії, але іноді й безпартійні члени профспілок), якщо вони погано заготовляли хліб, — теж висилали до /552/ концтаборів. В наслідок усіх цих репресій до нового врожаю 1933 р. на Україні лютував штучно створений голод, від якого вимерло від двох до чотирьох мільйонів людей (майже виключно по селах та невеликих містах). Велика кількість людей рятувалася втечею з України в рос. індустріяльні райони, що зовсім не знали голоду (бо там норми здачі хліба були дуже малі, та й ті виконувалися не дуже настирливо), шукаючи нагоди купити відібраний у них хліб. Спробу допомогти голодуючим на Україні з-за кордону відхилено, щоб замаскувати перед світовою опінією катастрофу на Україні. Саме годі Сталін підніс для світу своє твердження про »щасливе і радісне життя«.

Після голоду 1933 р. опір укр. селянства був зламаний настільки, що ті, хто вижив, змушені були скоритися й піти на колгоспну працю. Інші пішли до районів промисловости, що буйно тоді розвивалася.

Боротьба проти укр. культури. Іншим виявом больш. політики, спрямованої проти України, була боротьба з укр. культурою і укр. інтеліґенцією як творцем останньої. Ці два напрями рос. політики розгорталися з подивугідною паралельністю. Рішуча зміна нац. політики большевиків супроти України виявилася в розгромі укр. нац. відродження, ліквідації українізаційного курсу, в терорі проти укр. селянства та інтеліґенції.

Першим етапом був процес Спілки Визволення України і зв’язаного з нею СУМ-у (див. стор. 957), що перетворився на розгром укр. інтеліґенції, чинної в добу Визвольних Змагань, живих носіїв завжди загрозливої для большевізму »петлюрівщини«. Восени 1929 p., в розпалі масової колективізації та висилання сотень тисяч т. зв. »куркулів« на північ, ГПУ повідомило про розкриття контрреволюційної організації Спілки Визволення України, а на весні 1930 р. був влаштований відкритий політ. процес над 45 видатними культурними діячами України на чолі з членом Академії Наук С. Єфремовим, В. Чехівським, А. Ніковським, Й. Гермайзе, В. Дурдуківським, М. Слабченком, Л. Старицькою-Черняхівською та ін. Їх вина полягала в тому, що вони, за свідченням одного з підсудних, ставили своїм завданням змагання за »опанування різних ділянок нар.-госп. та нац.-культурного життя, піднесення нац. і політ. свідомости і розуміння нац.-госп. окремішности України«. Одночасно з цим відкритим процесом по Україні виарештувано тисячі ін. культурних діячів, будь-якою мірою зв’язаних із добою УНР або взагалі з укр. нац. визвольним рухом, і всіх їх уже без суду вислано в концентраційні табори. Проте процес СВУ ще не обірвав українізації й укр. культ. процесу, який тривав до кінця 1932 р. Але процес СВУ відбирав в укр. підсов. культурних кадрів нац.-державницьку традицію й полегшував Москві розгром цих кадрів у пізніші роки. Це був також дуже дошкульний удар по укр. науці та її осередку — Академії Наук.

На цей же час припадає ліквідація укр. сов. війська. Під кінець 20-их років, коли територіяльний принцип у комплектуванні війська був по цілому СССР скасований, — бо при ньому міцні були зв’язки війська з місцевою людністю, а система вимагала централізації війська й русифікації його, — вихованців укр. школи червоних старшин стали висилати в ін. області СССР, зокрема до Середньої Азії. Згодом школи червоних старшин закрито, а їх викладацький склад і вихованців винищено.

Зломивши терором і голодом 1933 р. опір укр. селянства, большевики створили передумови для того, щоб поширити свій наступ на всі ділянки укр. культурного життя. Для виконання санкцій проти укр. народу на Україну був посланий з необмеженими диктаторськими правами Павел Постишев. Призначення Постишева сталося після постанови ЦК ВКП(б) з 24. І. 1933 p., в якій було висловлене недовір’я проводозі КП(б)У. Формально Постишев звався другим секретарем ЦК КП(б)У і секретарем харківського (потім київського) обкому партії, але фактично він підпорядковувався особисто Сталінові. Постишев прибув на Україну в січні 1933 р. й привіз із Москви цілий штаб своїх підручних. Під наглядом Постишева проведено радикальні зміни в особистому складі уряду УССР та партійному проводі. Звільнено від обов’язків голови уряду (Совнаркому) Чубаря, урядування якого тривало протягом доби НЕП-у (1923 — 33). На місце Чубаря призначено податливішого перед Москвою кол. боротьбіста П. Любченка (1933 — 37). Скрипника з посади наркома освіти пересунено на політ. другорядне місце — голови Держпляну УССР. На зміну Скрипникові в Наркомос прийшов ворог укр. культури Володимир Затонський (1933 — 37), першим заступником якого став А. Хвиля, що визначався в попередні роки боротьбою проти укр. »націоналізму«.

За 10 місяців 1933 р. на Україні змінекомітетів, 279 голів районових виконавно 237 секретарів районових партійних чих комітетів, 158 голів районових контрольних комісій. Протягом 1933 р. з наук. установ Наркомосу та Академії Наук виключено бл. 250 осіб нібито за укр. »шовінізм« та »шкідництво« в галузі науки. Майже всіх усунених осіб заарештовано й розстріляно або вислано. Розгромлено ВУАН і повторно введено /553/ до неї академіками людей без наук. кваліфікації, але вірних новому антиукр. курсові. По містах відкрито багато рос. шкіл, а в укр. школах рос. мову поставлено в однакові умови з українською. Для прискорення асиміляції укр. населення Затонський пробував творити мішані укр.-рос. школи з паралельними укр. й рос. клясами, але проти цього запротестувала Москва і особисто М. Ґорький, бо, на їхню думку, мішані школи псували чистоту рос. мови. Укр. літ. мову силою змушено »наблизитися« (в лексиці, синтаксі, правописі) до »братньої« рос. мови. Над цим »зближенням« працював заступник наркома освіти А. Хвиля (в 1937 р. розстріляний). На Україні запанувала рос. мова. На знак протесту проти цього погрому укр. культури 13 травня 1933 р. застрелився М. Хвильовий, а 6 липня М. Скрипник, але це не зупинило широкої кампанії »боротьби з націоналізмом«. По всіх більших укр. містах створено рос. газети, яких на Україні за Скрипника було дуже небагато. По всіх великих містах створено рос. театри, для яких з Москви й Ленінграду надіслано кращих режисерів і акторів, натомість найкращий на Україні театр Курбаса — »Березіль« розгромлено, а самого Курбаса заслано. Використовуючи факт убивства в Ленінграді члена політбюра ЦК ВКП(б) С. Кірова, НКВД розстріляв сотні укр. діячів, серед них таких письменників, як О. Близько, Г. Косинка, К. Буревій, А. Крушельницький з двома синами (один поет), Д. Фальківський і ін. Сотні інших заслано (напр., письменники В. Підмогильний, М. Куліш, П. Филипович, М. Йогансен, Є. Плужник, О. Слісаренко, М. Ірчан та багато ін.).

Щоб розправитися з укр. техн.-госп. кадрами, вину за голод 1933 р. перекладено на укр. аґрономів, працівників земельних органів, с.-г. кооперації тощо. Чимало їх репресовано ще до голоду 1933 р. Тепер їх обвинувачено в організації голоду і засуджено на різні кари. В цей час була остаточно зліквідована УАПЦерква, на кілька років раніше до нагінки на рос. патріяршу Церкву.

Перші роки колективізації, а особливо голод 1933 р. внесли велику деморалізацію в лави ВКП(б). Через це наприкінці 1933 р. Сталін оголошує чистку партії. Проте, вперше в історії большевізму, чистка не дає бажаних наслідків, бо партія саботує її. Тоді проведено нову чистку, названу »перевіркою партійних документів«, що на відміну від попередніх чисток, провадилася не публічно, а силами НКВД (Народный Комиссариат Внутренних Дел, нова назва для кол. ОГПУ). За цією чисткою десятки тис. українців — членів партії були виключені й заарештовані, вислані або розстріляні. В січні 1934 р. відбувся XVII з’їзд ВКП(б), офіційно названий »з’їздом переможців«. Він ствердив завершення колективізації і виразно став на боці рос. великодержавного націоналізму, визнавши місцеві націоналізми »головною небезпекою«. Відтоді рос. націоналістична стихія розпочала на всіх ділянках систематичний і неприхований похід проти нац. самобутности підлеглих Москві народів. Не маючи змоги формально скасувати нац. мови народів СССР, Москва змушує їх рідними мовами славити рос. імперіялізм та його завойовницьку історію (культ Петра I, Суворова, Кутузова і т. д.).

Одначе провадячи всіма засобами русифікацію України і ін. нерос. частин СССР, Москва водночас відчуває свою неспроможність до кінця зломити вороже наставлення їх людности до себе. Звідси випливає формальне збереження прав укр. мови, толерування укр. літератури й мистецтва, поскільки вони підпорядковані політ. лінії Москви, організація бучно реклямованих »декад укр. мистецтва« в Москві, злива орденів для нечисленних збережених діячів укр. культури, що безоглядно служать Москві, побудування в кількох містах пам’ятників Т. Шевченкові, зокрема ґрандіозного в Харкові тощо. З цією політикою неістотних поступок укр. нац. стихії також почасти в’яжеться перенесення столиці УССР із Харкова до Києва. В 1920 р. столиця була перенесена до Харкова, бо Київ видавався Москві небезпечним, як центр. укр. нац. руху. Тепер укр. сили вважаються знешкодженими, а перенесення столиці до Києва в 1934 р. мало б компенсувати враження від постишевських погромів.

Сталінська конституція. В грудні 1936 р. була схвалена нова конституція СССР (т. зв. »сталінська«), яка формально закріплювала наслідки політики попередніх років. Це автоматично спричинило (30. І. 1937) схвалення нової відповідної конституції УССР. Виходячи з факту »ліквідації власницьких кляс«, нова конституція формально проголошує принцип загальних, рівних, прямих і таємних виборів, але, по суті, узаконює монопартійну систему керівництва державою. Крім того, нова конституція ще більше централізує керівництво союзними республіками, перетворивши їх фактично на рос. області. За новою конституцією в союзних наркоматах (згодом міністерствах) об’єднані по суті всі галузі госп. й культурного життя союзних республік. Вибори за новою конституцією кожного разу відбуваються під жорстоким терором політ. поліції НКВД. Висувається один тільки урядовий список кандидатів, яких виборці »обирають« »одноголосно«. СССР є типово поліційна держава, де ніякий закон не ґарантує недоторканости особи (людину можуть без підстав тримати під арештом роками), житла, де немає ніякої свободи слова, преси, сумління. Характеристичною рисою є протиріччя між конституцією, яка вживає демократичної термінології, і тоталітаристичною дійсністю. Але і в самій конституції закріплений антидемократичний принцип — панування однієї ком. партії, що зростається з держ. владою, і заборона будь-якої опозиції. Протиріччя між демократичними і тоталітаристичними засадами в конституції СССР, між демократичною деклярацією і тоталітаристичною сов. дійсністю зв’язані з тим, що поскільки в СССР були ліквідовані власницькі кляси, такий стан нібито вимагав безклясової демократії, але, з другого боку, виникли /554/нові протиріччя між пролетаризованим народом і новою панівною клясою сталінської бюрократії, і це вимагає апарату насильства, що має не тільки втихомирити нові соціяльні протиріччя, але й сховати наявність їх; а з другого боку, цього вимагає безперервна наявність нац. суперечностей (див. Право).

Господарство України перед війною. Протягом десятиріччя 1929 — 39 pp. на Україні відбувалися величезної ваги процеси: індустріялізація України (див. Нар. господарство), ріст великих промислових центрів, збільшення кадрів фахової та техн. інтеліґенції, швидкий ріст міського населення. За переписом 1939 р. міське населення УССР творило 36% (в 1928 р. — 19%). Зросла питома вага українців серед населення міст і серед робітництва. Якщо в 1928 р. серед робітників було 30 % українців, то 1937 р. — 60%.

Проте велика частина укр. вугілля і металю йшла і йде як сировина для Москви і Ленінграду. З цією метою большевики збудували залізничу маґістралю Москва — Донбас. Машинобудівельна і хемічна промисловість у великій мірі працювали непродуктивно, на озброєння. Якість продукції завжди лишалася незадовільною. А легка промисловість і далі відставала, не задовольняючи найелементарніших потреб населення.

Це саме і в сільському господарстві. Зросла аґрикультура, але зацікавити селянство колгоспним виробництвом було неможливо, тому значна частина продукції гинула під час збирання, перевезень і т. д. Харчові санкції проти України не припиняються. Нестача хліба була звичайним явищем у багатьох колгоспах аж до війни 1941 р. Обмежуючи внутр. споживання, большевики не шкодували викидати збіжжя на зовн. ринок — часто за демпінґовими цінами — в обмін за промислові вироби. Найкращою оцінкою справжнього екон. ефекту сов. індустріялізації є життєвий стандарт трудящих, що 1938 р. стояв далеко нижче 1913 (в 1913 р. реальна заробітна платня робітника в Росії становила 25 карб., а в 1938 р. — відповідно 11,72 карб.). Одночасно посилювався визиск трудящих методами стахановщини. В серпні 1935 р. донецький шахтар Олексій Стаханов поставив рекорд видобутку вугілля, перевищивши за одну зміну норму в 14 разів. Цей рекорд Стаханова був технічно підготований для того, щоб поширити стахановщину на всі галузі виробництва й збільшити визиск підвищенням виробничих норм.

»Єжовщина«. За таких умов не могло бути мови про політ. стабілізацію. Послух та спокій у країні можна було підтримувати тільки дальшим посиленням терористичної диктатури. За роки індустріялізації ґрунтовно змінилася соціяльна структура суспільства. За твердженням самих большевиків, тепер лишалася лише робітнича кляса, колгоспне селянство і трудова інтеліґенція. Промовчувалась при тому наявність нової привілейованої кляси — сталінської бюрократії, до якої прилучилися ще т. зв. »знатні люди« (стахановці, письменники, мистці та ін., що відзначалися орденами та преміями за вірність режимові). Але тепер режим нищив усіх непокірних під гаслом »ліквідації решток капіталізму в свідомості людей«. »Ворогом народу« міг стати кожен від робітника до члена Політбюра. Невдоволення режимом не проявлялося назовні, але глухо наростало в усіх колах людности, навіть серед деяких груп у межах ком. партії. Наростав стихійний переворот. Його випередив Сталін своїм держ. переворотом 1937 — 38 pp. (»єжовщина«). З власної волі Сталіна була виарештувана більшість ЦК ВКП(б), в тому числі і деякі члени Політбюра, що не брали участи ні в лівій, ні в правій опозиції (напр., на Україні С. Косіор; поза Україною — Чубар), більшість новообраного Верховного Совєта СССР та Совнаркома, військова й госп. верхівка і мільйони інтеліґенції, селян і робітників. На Україні виарештувано все Політбюро КП(б)У і майже всі провідні партійні, сов., госп. і військ. кадри, а також більшість старих кадрів ГПУ. Основне обвинувачення українцям було — »націоналізм«. На Україні не було родини, яка не мала б когось близького арештованим. Під час цих подій покінчив самогубством голова уряду УССР Любченко, що його Постишев висунув замість Чубаря. Сам Постишев, обвинувачений в допущенні троцькістів до свого апарату, був спочатку знижений до становища секретаря обкому ВКП(б) в Самарі, а потім зник невідомо куди, а його всесильний апарат був виарештуваний і здебільшого перестріляний. Розстріляний нарком ВД В. Балицький і всі його заступники й ближчі помічники. Зник »всеукр. староста«, кол. голова ВУЦВК з 1919 p., пізніше голова Верховного Совєта Григорій Петровський. Розстріляний нарком освіти Затонський, перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор і т. д. Керівником КП(б)У став присланий з Москви Нікіта Хрущов. Усіх ін. провідних діячів УССР висунуто з низу, з молодих членів партії (М. Гречуха, Л. Корнієць і т. д.) або — частіша — прислано з Росії (Д. Коротченко).

Після »єжовщини«. Перемога сталінізму принесла для широких мас посилення визиску й зниження стандарту життя. Методою соцзмагання й стахановшини інтенсивність праці доведено до крайніх меж. Селян, робітників і службовців прикріплено до місця праці /555/ й проживання (1938) і запроваджено кримінальні кари за спізнення на роботу чи дрібне недбальство (1939) (див. Право). Всупереч пунктові сталінської конституції про безплатне навчання, введено плату, що в старших клясах середньої школи дорівнювала за рік пересічній місячній платні робітника, а в високій школі — тримісячній заробітній платні. Навіть такі організації, як кооперація чи профспілки, ліквідуються чи удержавлюються, майже до кінця знищуються рел. громади. Ком. партія в своїй провідній частині дедалі виразніше перетворюється на замкнену в собі касту. Зменшується вага дотеперішнього добору провідних кадрів за здібностями і формальними ознаками (партстаж, громадські заслуги, робітниче походження тощо), і в силу входить добір за знайомством і навіть родичів. Так виникають больш. династії (трьох братів Кагановичів, Орджонікідзе і насамперед династія сталінських родичів). Все це є процеси формування нової сов. панівної кляси, що стало особливо виразним після війни, але накреслилося ще перед війною з Німеччиною.

Після »єжовщини« культурна політика большевиків на Україні характеризується ще більшою русифікацією. Минуле України трактується лише з погляду »дружніх зв’язків« із »братнім« рос. народом (в школах став обов’язковим шовіністичний підручник »Історії СССР« Шестакова), а всі репресії Москви щодо України від найдавніших часів трактуються як »братня підтримка з боку великого рос. народу«. »Короткий курс історії ВКП(б)«, де історія большевізму зфальсифікована, був поширений у мільйонах примірників для обов’язкового вивчення в школах, наук. закладах, на фабриках, у колгоспах і т. д. По всіх установах УССР панує рос. мова. В літературі підкреслюється »дружба народів«, »чуття єдиної родини«, подяка »старшому братові« — рос. народові, оспівується »сонце в Кремлі«, »радість подвигів соц. праці«, з’являються твори, що мають витлумачити в сов. дусі події іст. минулого й років революції та Визвольних Змагань. Бібліотеки заповнюються творами рос. літератури. Театр, кіно, малярство, скульптура підпорядковані завданню відображати ті ж теми. Особливо Москва використовувала для пропаґанди ідеї »єдности« з рос. народом і »дружби народів« ювілеї О. Пушкіна, »Слова о полку Ігореві«, Ш. Руставелі (1937) і Шевченківські свята (1939). В міру напруження політ. ситуації в Европі ширилася рос. шовіністична пропаґанда, скерована головне проти німців. Наближення війни позначилося посиленням заходів проти можливих перекинчиків до ворога (закон про заслання родин осіб, що не повертаються з-за кордону) і проти порушників урядових таємниць (засекречування всіх об’єктів не тільки воєнного, але й екон. характеру).

Д. М. Б.






УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ПОЛЬЩЕЮ


У висліді поль.-укр. (1918 — 19) і сов. поль. війни (1919 — 21) Зах. Укр. Землі: Галичина, Холмщина, Підляшшя, зах. частина Волині й зах. частина Полісся опинилися під поль. окупацією. Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя поляки зайняли збройно в листопаді 1918 p., Львів — 21. XI. 1918 p., зах. Волинь — у травні 1919 p., а в липні 1919 р. — всю Галичину (див. вище). Прилучення півн.-зах. земель до Польщі було визнане Ризьким договором між РСФСР та УССР і Польщею 18. III. 1921, прилучення Галичини — рішенням Ради Амбасадорів 15. III. 1923 р. Територія включених до Польщі Зах. Укр. Земель мала 132 000 км² (статистику населення взагалі й за національностями див. стор. 165 — 170).

В основу поль. політики на Зах. Укр. Землях лягло заперечення особовости та інтеґральности укр. нац. колективу. Виходячи з цієї основної засади, всі практичні заходи поль. політики намагалися послідовно продовжувати процес винародовлення й чимскорше його завершити. Зокрема поль. політика за підставу своєї програми прийняла ідею розчленування укр. нац. спільноти на окремі частини. Для цього між Галичиною і півн.-зах. землями був зроблений кордон. До півн.-зах. земель не допускалася з Галичини укр. преса, зв’язки й співпраця з галицькими діячами вважались там нелеґальними і викликали переслідування. Не мали доступу туди і галицькі організації (»Просвіта«, »Пласт«, а від 1934 р. і Ревізійний Союз Кооператив). Вилучення з укр. нац. збірноти усіх українців латинського обряду, поділ на русинів, старорусинів, українців, поділ на окремі племена, поділ на »льояльну« масу сільського населення і »бунтарську« інтеліґентську верхівку — це були дальші критерії, на яких формувалася офіційна поль. політика. Зокрема, виділення лемків, бойків, гуцулів, поліщуків і »тутешніх людей« на Поліссі вважалося за один із визначніших засобів згаданої методи. По цій самій лінії йшла також акція спольщення т. зв. заґродової шляхти в Галичині і на Волині.

Ці основні лінії поль. політики не мінялися без огляду на зміни, які відбувалися в суспільному й політ. житті Польщі. За них стояла насамперед Партія Народово-Демократична, що скупчувала переважну частину бюрократичної й буржуазної інтеліґенції з москвофільським напрямом зовн. політики і поль. Стронніцтво Людове, що репрезентувало поль. селянство. Третя головна партія — соціялістична, не виявляла, щоправда, ворожости до українців, але практично вона нічого не зробила для зміни урядової політики (це саме стосується й до лівих селянських партій). Зформована після приходу до влади Ю. Пілсудського (1926) нова організація ББ (Безпартійний Бльок співпраці з урядом), як і посталий потім на її місці »Obóz Zjednoczenia Narodowego« не менш послідовно проводили ту саму політику. /556/

Поль. плянам знищення укр. народ протиставив ідею самостійної укр. держави. Він ніколи не визнавав над собою актів поль. панування, ані відповідних міжнар. рішень і, покликаючись на своє право самовизначення, рішучими заявами своїх представників і своєю поставою супроти поль. державности раз-у-раз стверджував, що вважає поль. панування за ворожу окупацію і що змагає до своєї незалежної держави. Між поль. і укр. становищами не було ніякого компромісу, — велася тільки безупинна боротьба.

Від початку поль. окупації до 1923 р. Правне становище українців на Зах. Укр. Землях було унормоване договором про нац. меншості, укладеним у Версалі 28. VI. 1919 р. між державами Антанти, з одного боку, і Польщею — з другого. Договір застерігав укр. населенню рівність перед законом, право на свою мову в публічному житті, право утримування своїх шкіл і навчання рідною мовою в початкових школах. Ґарантом цих постанов мала бути Ліґа Націй. Вони увійшли також у поль. конституцію 17. III. 1921 р. в її артикулах 108 і 109. До самої Галичини стосувався закон, схвалений поль. соймом 26. IX. 1922 про воєводське самоврядування, що мало бути запроваджене у воєводствах львівському, станиславівському й тернопільському.

Відповідно до постанов цього закону в кожному з цих воєводств мали бути створені законодавчі соймики, до компетенції яких м. ін. мали належати віросповідні й шкільні справи (за винятком високих шкіл) і нагляд над адміністрацією нижчих органів самоврядування. Кожен з цих соймиків мав складатися з двох секцій: укр. і поль. з рівним числом членів. Виконавчим органом їх мали стати виділи, складені з 4-х українців і 4-х поляків під проводом воєводи, також поділені на дві нац. секції. Цим законом заборонено колонізацію земель великої посілости на території названих трьох воєводств, проваджувану державою або установами самоврядування. В ст. 24 закону передбачено, що поль. сойм схвалить заснування укр. університету.

Правне становище Галичини встановлене було до того рішенням Ради Амбасадорів з 15. III. 1923 про те, що її етнографічні умови вимагають автономного режиму. У Ризькому договорі Польща також зобов’язалася шанувати нац. і віросповідні права укр. меншостей. Однак ці постанови ніколи не були виконані.

Після окупації Галичини поль. військом усю країну залила хвиля поль. терору. Почалися масові арешти й заслання українців. Міжнар. Черв. Хрест восени 1919 р. подав число українців, ув’язнених у поль. в’язницях і концентраційних таборах, на 23 000. Число українців, що пройшли через них в 1919 — 20 pp., становило бл. 70 000. Тисячі в’язнів загинули від пошестей у наслідок поганих санітарних умов. Поль. суди вели масові процеси проти українців за їх діяльність під час поль.-укр. війни, ухвалюючи важкі кари, зокрема смертні вироки.

Поль. урядова номенклятура уникала навіть слова українці, вживаючи назви »Rusini«, »Rusiński«, »Ruski«.

В березні 1920 p. для Галичини запроваджено назву »Wschodnia Małopolska«. Заборонено видавання укр. преси, яка виходила до війни. Від 27. XI. 1918 до 30. III. 1922 виходив орган Укр. Соціял-Демократичної Партії »Вперед«, друкований до 21. І. 1919 наполовину по-польськи, часто припинюваний. Видавану від 1921 р. у Варшаві »Укр. Трибуну« 1. III. 1922 р. закрито за статті про положення українців у Польщі. Натомість поль. уряд підтримував рептильні в-ва: щоденники »Рідний Край«, »Хлопська Правда« і тижневики »Пробій«, »Обнова«, »Наш Голос«, але вони в наслідок браку читачів падали за кілька місяців. Лише в 1920 р. відновляється видання щоденника »Діло«. З усіх урядових установ на терені Галичини усунено укр. написи. Постановою з 30. І. 1920 р. скасовано галицький крайовий сойм і крайовий виділ. В краю знесено самоврядні пов. ради й виділи, передаючи їх компетенції старостам. Більшість громадських рад розв’язано, і на їх місце настановлено урядових комісарів. 3. XII. 1920 р. Галичину поділено на чотири воєводства: краківське, львівське, станиславівське й тернопільське. Ухвалена поль. соймом 17. III. 1921 р. конституція встановлювала одностайну центр. законодавчу й виконавчу владу без забезпечення укр. землям територіяльно-автономних прав. Позбавлено праці всіх укр. урядовців кол. Австрії та ЗУНР, які відмовились скласти присягу Поль. державі. В травні 1921 р. зліквідовано давній галицький крайовий банк. При бойкоті укр. населення 30. IX. 1921 р. проведено перепис населення Галичини. Розпорядженням з 8. І. 1921 р. скасовано автономну галицьку крайову Шкільну Раду, замість неї створено Кураторію львівської шкільної округи, а верховне керування шкільництвом перебрало поль. Міністерство Освіти. 5. XI. 1922 р. в Галичині проведено вибори до поль. сойму, 12. XI. 1922 — до поль. сенату. Укр. населення збойкотувало їх. Підтримувана поль. урядом т. зв. Укр. Хліборобська Партія, що взяла участь у виборах, здобула тільки 5 мандатів і то тільки завдяки урядовим виборчим махінаціям. Бойкот виборів потяг за собою нові масові репресії В грудні 1922 р. проведений був перший набір до поль. війська. Львівський Університет, за Австрії поль.-укр., /557/ перетворено на чисто поль., усунувши укр. катедри. Виявом протесту проти цього була організація Тайного Укр. Університету у Львові (див. стор. 947).

Поль. тискові укр. людність протиставила свою активність. З перших років поль. окупації в Галичині діяли чотири укр. партії: Трудова (передвоєнна Нац.-Дем.), Радикальна, Соціял-Демократична і Християнсько-Суспільна. Ці партії заснували Міжпартійну Раду, головою якої був Кирило Студинський, секретарем — Володимир Бачинський. Вона стояла в тісному зв’язку з екзильним урядом Євгена Петрушевича у Відні, підпорядковуючись його вказівкам (резолюції з 28. І. і 28. III. 1922). У важливіших справах відбувалися наради членів кол. Укр. Нац. Ради, звичайно під проводом митр. Шептицького. Одним із визначніших політ. виступів була заява всіх укр. партій 14. II. 1920 p., що вони стоять за держ. самостійність Галичини, півн.-зах. Буковини й Прикарпатської України. Резолюцією з 10. XI. 1920 р. Нар. Комітет Трудової Партії виступив проти Варшавського договору з 22. IV. 1920 р. 3. VI. 1921 р. Нар. Комітет Трудової Партії, а 4. VI. 1921 р. УНРада і ЗУНР виступили з протестом проти Ризького мирового договору. Після протесту Нар. Комітету з 2. VIII. 1922 р. проти поль. режиму, зокрема з приводу перепису населення, аналогічний протест ухвалив 3. IX. 1922 р. міжпартійний з’їзд, 28. VIII. 1922 р. він закликав укр. населення бойкотувати вибори до поль. законодавчих установ. З одностайного політ. фронту вийшла однак УСДП, яка перейшла на сов. орієнтацію (резолюція з 15. І. 1922 p.). Після рішення Ради Амбасадорів 14. III. 1923 р. про прилучення Галичини до Польщі провід партії перебрали в свої руки комуністи, і в січні 1924 р. вона була розв’язана поль. владою. В москвофільському таборі далі тривав угодовий напрям, підтримуваний поль. урядом.

З мотивів політ. тактики поляки кілька разів пропонували безпосередні поль.-укр. переговори (восени 1921 р. з доручення поль. міністерства військ. справ майор Мадейський, 1921 і 1922 р. з доручення поль. міністерства закордонних справ граф Лось). Крайові політ. організації відіслали посередників до екзильного уряду Петрушевича, що однак відмовився від переговорів.

Як реакція на поль. режим уже в кінці 1919 і в 1920 р. почали з’являтися самочинні й організовані акти опору укр. населення органам поль. влади й окремі випадки саботажу. Екзильний уряд, що стояв у постійному контакті з краєм, зокрема його військ. референт Я. Селезінка, охопив ці рухи своїм організаційним апаратом, користуючись головне зв’язками з кол. старшинами УГА. Пізніше ці самі старшини при участі згаданого військ. реферату заснували Укр. Військову Організацію (УВО), керівником якої став полк. Січових Стрільців Євген Коновалець. При верховній команді УВО зорганізовано Політ. Колеґію з представників Трудової і Радикальної Партії. В 1921 — 22 pp. множаться укр. рев. виступи, здебільшого організовані УВО, почасти виконувані самочинно, як підпали поль. поміщицьких дворів, поль. держ. сховищ і будинків, бомбові атентати на поліційні установи, замахи на поль. держ. урядовців, пошкодження залізничих шляхів і телеграфного сполучення. 25. IX. 1921 р. укр. студент Степан Федак вчинив у Львові замах на тодішнього начальника Поль. держави Ю. Пілсудського і львівського воєводу Ґрабовського. Під час згаданої насильної виборчої акції 15. X. 1922 р. в Кам’янці Струмиловій убито Сидора Твердохліба, провідника укр. групи, що стала на плятформі визнання поль. влади й брала участь у виборах. За цими подіями настали нові важкі репресії та поль. бомбові атентати на доми укр. культурних установ у Львові.

Поль. уряд не дбав за поліпшення економічного стану Галичини. За роки війни знищено 233 000 сільських господарств і 122 000 хат, крім того, згоріло 3 617 шкіл і 246 церков. У наслідок знищення госп. живого й мертвого інвентаря та недостачі робочої сили хліборобство підупало, і майже 1 300 000 га землі лежало облогом. Під кінець 1919 р. Галичина, особливо подільська її смуга, постраждала від червінки й тифу; в 1920 р. в гірських околицях, переважно на Гуцульщині, населення терпіло від голоду. Спроби укр. населення організувати самодопомогу зустрічали перешкоди поль. уряду.

Заснований у Львові в листопаді 1918 р. Горожанський Комітет під головуванням Степана Федака, що став осередком харитативної діяльности (черпаючи свої фонди головне з допомоги амер. українців), у жовтні 1921 р. був розв’язаний поль. владою, а деяких діячів його у Львові й на провінції заарештовано. Згодом відновили свою діяльність Укр. Єпархіяльний Комітет опіки над воєнними сиротами (заснований ще 1916 р.) та Укр. Крайове Т-во охорони дітей і опіки над молоддю (засноване 1917 p.). 1919 p. поль. влада закрила майже всі філії »Просвіти« й більшу частину її читалень. Із 2 879 читалень у 1914 р. залишилося 1923 р. тільки 832. Швидше відновилася кооп. організація Крайового Ревізійного Союзу у Львові, яка під кінець 1923 р. налічувала 734 кооперативи супроти передвоєнних 557. Постають і нові організації: в 1920 р. Укр. Фонд воєнних вдів і сиріт, в 1921 р. Крайовий Комітет охорони воєнних могил, в 1922 р. видавничий фонд »Учітеся, брати мої«.

Патріотичні почування і воля до оборони своїх прав проявилася також у величних масових святкуваннях: 80-ліття народження Юліяна Романчука (27. II. 1921), 60-ліття смерти Тараса Шевченка (6. III. 1921), /558/ п’яті роковини смерти Івана Франка (29. V. 1921), п’яті роковини проголошення самостійности Укр. Держави (22. І. 1923). Коли оголошено постанову Ради Амбасадорів з 14. III. 1923 p., що визнала Галичину за Польщею, на знак протесту 17. III. 1923 р. на майдані св. Юра у Львові відбулася велика нар. маніфестація, на якій Ю. Романчук провів присягу вірности Укр. Державі, зреалізованій актом 1. XI. 1918 р.

На півн.-зах. землях діяв по кінець першої війни адміністративний апарат УНР. Відразу після берестейського миру (9. II. 1918) на зах. Волині, Підляшші й Поліссі уряд УНР приступив до організації різних ділянок держ. адміністрації. Для налагодження адміністрації уряд УНР створив губернський комісаріят Холмщини, зах. Волині, Підляшші й Полісся під проводом О. Скорописа-Йолгуховського з осідком у Бересті. Комітет діяв до зайняття цих областей поляками, коли майже всіх урядовців його, як і вчителів, поль. влада виарештувала. Після репатріяції з Росії вивезеної туди укр. інтеліґенції вона разом з діячами, які лишилися на місцях, взялася до розбудови нац. життя півн.-зах. земель. Найбільше ініціятиви й активности виявила її провідна група на Холмщині й Підляшші. Укр. людність там так само ніколи не визнала леґітимности поль. панування, зокрема постанов Ризького договору, й стояла на укр. державницьких позиціях. Це знайшло, м ін свій вияв у висліді виборів до поль. сойму й сенату (12. XI. 1922). Це були одинокі вибори за час існування Поль. держави, проведені без зловживань, насильств і фалшування Українці увійшли у виборчий бльок із нац. меншостями й провели своїх 20 послів і 5 сенаторів. На Волині поляки не здобули ні одного мандату. Нововибрані укр. парляментаристи рішили на своєму з’їзді в Ковлі виступити солідарно й виготувати на ньому спільну заяву (проголошену 23. І. 1923 р. в поль. соймі послом С. Підгірським), твердячи, що »змаганням укр. народу є відродження самостійної укр. держави« та що, рахуючись однак із фактичним положенням, укр. представники півн.-зах. України готові співпрацювати з поль. народом і всіма народами, які входять до складу поль. Речі Посполитої, якщо українцям »буде забезпечений повний і свобідний розвиток їх нац. життя«. Найчільнішими діячами на півн.-зах. землях були А. й П. Васильчуки, О. Дмитрюк, С. Косоноцький, С. Любарський, Пастернак, С. Підгірський, С. Хруцький, М. Черкавський.

Роки 1920-23 позначились на півн.-зах. землях організаційною працею, головне на культурному полі (див. стор. 948).

Роки 1923 — 30. Партії і політичні організації. Після рішення Ради Амбасадорів 14. III. 1923 р. укр. партійно-політ. життя в Галичині набирає ін. вигляду. Зарисувався розподіл на три групи серед найсильнішої Трудової Партії, що своєю програмою і персональним складом була продовженням передвоєнної Нац.-Дем. Партії: т. зв. незалежну групу, що відкидала будь-яку спробу налагодити поль.-укр. взаємини і виступала за близькі зв’язки з підсов. Україною, групу »Діла«, що підкреслювала конечність т. зв. »органічної праці« й виборення автономії під Польщею, нарешті, групу нар. роботи з її органом »Заграва«, що відкидала совєтофільство й гасло автономії, вказуючи як на єдино правильний шлях на розбудову нац. життя власними силами. На з’їзді 11. VII. 1925 р. всі три групи об’єдналися в Укр. Нац.-Демократичне Об’єднання (УНДО), головою якого став Дмитро Левицький. Це була по суті нова назва кол. передвоєнної Нац.-Дем. Партії. Залишалася майже однакова програма і ті самі люди. Це був радше широкий нац. рух без ознак модерно організованої політ. партії, без точного реєстру всіх членів, без членських внесків, але з певною партійною дисципліною. УНДО, бувши провідною політ. силою, опановувало центр., освітні й госп. установи (як »Просвіту«, Ревізійний Союз Кооператив, Центросоюз »Дністер«), в її руках була також найвпливовіша преса з щоденником »Діло« на чолі. Партійним офіціозом був тижневик »Свобода«. В поль. законодавчих установах УНДО мало свій окремиї клюб. Визначними діячами УНДО були: С. Баран, В. Бачинський, С. Витвицький, А. Горбачевський, М Галущинський, В. Кузьмович, Д. Левицький, К. Левицький, І. Кедрин-Рудницький, О. Луцький, Л. Макарушка, В. Охримович, М. Рудницька, Ю. Павликовський, В. Целевич, С. Хруцький.

Другою своїм значенням була галицька Радикальна Партія, яка об’єдналася з укр. соціялістами-революціонерами на Волині в Укр. Соціялістично-Радикальну Партію (УСРП) і в квітні 1931 р. вступила до другого соц. Інтернаціоналу. Її головою був Лев Бачинський, а після його смерти 1930 р. Іван Макух. Органом УСРП був тижневик »Громадський Голос«. Партія заснувала власну організацію молоді »Каменярі« і Союз Укр. Жіночих Громад. Її представники в соймі і сенаті творили окремий клюб. Визначними її членами були, крім згаданих, І. Блажкевич, М. Коберський, Д. Ладика, І. Лисий, М. Матчак, О. Павлів, І. Попович, М. Стахів, С. Жук. /559/

На соц. плятформі стояла також Укр. Соціял-Демократична Партія (УСДП), відновлена в грудні 1929 р. (голова Лев Ганкевич). Вона орієнтувалася на малочисленний укр. міський пролетаріят, і тому її впливи були невеликі. Її преса (»Вперед«, »Воля«) виходила в невеликому накладі й нереґулярно. Головними її діячами були: С. Вітик, Л. Ганкевич, І. Квасниця, Я. Остапчук, В. Темницький.

Передвоєнна галицька Християнсько-Суспільна Партія перестала існувати. Її місце подекуди зайняла створена в 1930 р. Укр. Католицька Нар. Партія (УКНП), схильна до порозуміння з Польщею. Її провідниками були станиславівський єп. Григорій Хомишин та Осип Назарук. Ця партія не мала великого політ. значення; її органом була »Нова Зоря«.

Тимчасовим тільки явищем була Укр. Партія Праці, заснована в травні 1927 р. совєтофілами з табору УНДО під проводом В’ячеслава Будзиновського, що видавала тижневик »Раду«, підтримуючи Петрушевича в Берліні. При виборах до поль. сойму 1928 р. вона провела одного посла М. Західного, а після 1930 р. перестала існувати.

Совєтофільські настрої серед деяких груп укр. інтеліґенції не обмежилися на постанні цієї партії. Вони знаходили ґрунт у безоглядності поль. режиму та в сов. політиці 1924 — 29 pp. (див. вище). Її де в чому ліберальніший курс супроти нерос. національностей, розвиток укр. культурного життя, особливо в ділянках шкільництва й письменства, українізація державних установ — усе це давало підставу думати, що в сов. системі зможе вільно розвиватися укр. культура, нац. не тільки формою, а й суттю, і що українство в СССР виросте на певну політ. силу. Ці сподівання охоплювали й такі укр. середовища Зах. України, що не мали нічого спільного з ком. світоглядом. Ці настрої підсилювала больш. пропаґанда, спритно ведена за кордоном і в краю, м. ін. львівським консулятом СССР у Львові. Стали з’являтись совєтофільські видання (»Нові Шляхи« А. Крушельницького, »Вікна« В. Бобинського й ін.); між політ., культурними і госп. діячами УССР і Зах. України відбувалися взаємні відвідини, постали живі товариські зв’язки, на підсов. Україну виїхали галицькі вчені, публіцисти та ін. діячі, як М. Лозинський, С. Рудницький, М. Чайківський, Ф. Замора, М. Гаврилів, В. Бобинський, А. Крушельницький, Г. та І. Коссаки і багато ін., що потім за дуже малими винятками були розстріляні або заслані.

На виразній ком. плятформі стояла галицька група молодших москвофілів (К. Вальницький, К. Пелехатий), що гуртувалися коло львівського тижневика »Воля Народа«, пізніше перейменованого на »Нар. Волю«. Ця група, залишаючись наділі при своїм політ. москвофільстві, об’єдналася в жовтні 1926 р. із сел.-соц. совєтофільською групою холмсько-волинського Сельсоюзу в Укр. Селянсько-Робітниче Соціалістичне Об’єднання (Сельроб). Але вже у вересні 1927 р. майже всі члени Сельсоюзу і частина галичан, що стояла на укр. нац. позиціях, відкололись від Сельробу й створили т. зв. Укр. Робітничо-Селянське Соціялістичне Об’єднання (УРСО), яке називали Сельроб-правицею у відрізненні від попередньої організації, що звалася Сельроб-лівицею. Сельроб-правиця видавала у Львові тижневик »Наше Слово«. 1928 р. Сельроб-лівиця і деякі члени Сельробу-правиці з’єдналися пізніше в нову групу Сельроб-Єдність, розв’язану поль. владою у вересні 1932 р.

В підпіллі діяла Комуністична Партія Зах. України (КПЗУ). Вона була наступницею Ком. Партії Сх. Галичини, що входила до складу II Інтернаціоналу і що після Ризького договору увійшла до складу Ком. Партії Робітничої Польщі (КПРП), а потім виділилась в окрему групу КПЗУ. В середині її не припинялася боротьба між українцями і поль.-жидівськими елементами за її укр. нац. характер; врешті всі укр. члени організації, обстоюючи політ. лінію Скрипника й Шумського (див. стор. 548), оформилися як окрема (т. зв. шумськівська) фракція. 1929 р. цю фракцію виключено з Комінтерну. Її органом був місячник »Нова Культура«, що виходив у Львові. Найбільше прихильників мала вона на півн.-зах. землях. Одначе незабаром усі відтінки совєтофільства й ком. руху занепали у зв’язку із зміною сов. політики і новою хвилею протиукр. терору в УССР.

Особливу урядову підтримку діставали галицькі представники давнього москвофільства, об’єднані в двох слабих організаціях: Русская Селянская Организация (РСО) і Русская Аграрная Партия (РАП), які в 1931 р. злились в УРСО. Цій УРСО поль. уряд передав навіть управу майна церковного братства Ставропігії і багатої фундації Нар. Дому. Але москвофільство було в стані постійного завмирання, його прихильники переходили здебільша до укр. нац. табору, і його організоване життя згодом припинилося.

На північно-західніх землях укр. політ. життя не могло розвинутися самостійно. Тамошні безкомпромісові супроти Польщі діячі приставали до галицьких партій УНДО, УРСП та ін. Укр. еміґранти зі Сходу, що там осіли й були Польщею натуралізовані, як О. Ковалевський, П. Певний, С. Скрипник, С. Тимошенко, шукали можливостей громадської і політ. праці в льояльності супроти режиму. У виборах 1928 — 30 pp. представники цієї групи діставали посольські мандати за поль. списком ББ і мали в поль. парляментарних установах окрему репрезентацію. Своїм льояльним становищем вони старалися полегшити життьові умови українців на півн.-зах. землях, дістаючи деякі поступки від волинського воєводи Г. Юзефського.

Наприкінці 20-их років на овиді укр. життя виринула нова сила — Організація Укр. Націоналістів (ОУН). Її зав’язком була УВО. Більшість членів цієї безпартійної військ. організації стали своїм світоглядом схилятися в бік націоналізму. Це призвело до перетворення УВО в політ. організацію, засновану на конґресі, що відбувся у Відні 29. I. 1929 р. /560/ під проводом полк. Євгена Коновальця. Після смерти полк. Коновальця, убитого в Роттердамі 23. V. 1938 p., провід ОУН перейшов до полк. Андрія Мельника. Вона була до певної міри укр. відповідником тодішнього нім. та італійського націоналізму. З її ідеологів найбільшої популярности набув Д. Донцов, особливо завдяки своїй критиці укр. минулого та демократичного світогляду.

Організаційний устрій ОУН спирався на вождівський принцип і вимагав від її членів безоглядного послуху. Рівнобіжно з організацією діяв націоналізм як світоглядово-політ. рух, прямуючи до опанування всього суспільного й політ. життя. У своїй тактиці організація застосовувала насильні засоби боротьби. Її членів характеризував ідеалізм, самовідреченість і сувора дисципліна. Вона скоро охопила більшу частину студентської і велику частину селянської молоді. Назверх діяльність підпілля виявлялась найяскравіше в терористичних актах проти поль. держ. установ і представників влади. Вона застосовувала терор і у відношенні до укр. діячів (убивство проф. Бабія у Львові). В рев. боротьбі з Польщею ОУН виявила чимало героїчних постатей, між ними визначну постать укр. сільського пролетаря-ідеаліста Д. Данилишина. З видатніших постатей націоналістичного підпілля чи руху на Зах. Укр. Землях слід назвати таких: С. Бандера, О. Бойдуник, Ю. Васіян, Ю. Головінський, З. Коссак, Б. Кордюк, Б. Кравців, М. Лебідь, С. Ленкавський, С. Охримович, Р. Шухевич, В. Янів.

Парляментарна боротьба і правне становище українців. Одноцільна спершу Укр. Парляментарна Репрезентація, вибрана на півн.-зах. землях 1922 p., згодом розбилась, і в наслідок цього її значення зменшилося. В березні 1928 р. відбулися (при урядових зловживаннях) другі за чергою вибори до поль. сойму й сенату. Українці пішли до них розбиті на кілька груп. УНДО увійшло із білорусами, литовцями, німцями й жидами у виборчий бльок, що виставив спільні списки кандидатів на терені всієї Польщі. Українці провели до сойму 48 своїх послів, в тому числі 23 з УНДО, 8 з УСРП, 8 із Сельроб правиці, 3 із Сельроб-Єдність, 2 з Сельсоюзу, і з УПП, 3 з поль. списку ББ. На півн.-зах. землях українці одержали цим разом тільки 8 мандатів (з них 3 мандати з поль. списку ББ) супроти 18 мандатів 1922 p., з Холмщини і Підляшшя не пройшов ні один представник (у 1922 р. — 4). До сенату увійшло 11 українців. Посли й сенатори УНДО створили Укр. Парляментарну Репрезентацію (УПР), яка мала свого представника в президії сойму (віцемаршалок В. Загайкевич) і в президії сенату (віцемаршалок М. Галущинський). На першому засіданні сойму УПР і посольський клюб УСРП зробили правно-держ. заяву про те, що вони стоять на позиції укр. державности й соборности всіх укр. земель та що їх змаганням буде здійснення цього найвищого права укр. нації.

Укр. представники в поль. парляменті мали своїм головним обов’язком оборону інтересів укр. населення (в 1922 — 26 pp. вони, напр., зробили 841 внесень та інтерпеляцій, в 1928 — 30 pp. — 451). При ворожому ставленні поль. парляментарної більшости вони не були в силі впливати на політику й законодавство 1), але користувалися парляментарною трибуною для інформації громадської думки в Польщі й за кордоном про положення укр. народу. УПР за вказівками проводу УНДО вела в межах спроможности й укр. зовн. політику. Її представники брали участь у конґресах міжпарляментарного союзу, в конґресах нац. меншостей, були в контакті з чужинними журналістами, парляментаристами й дипломатами.


1) Коли у вересні 1926 р. поль. міністер освіти А. Суйковський оголосив у соймі урядову ініціятиву в справі заснування укр. університету, а міністер внутр. справ К. Млодзяновський покликав комісію для обговорення й визначення політики супроти українців, сойм ухвалив обом міністрам недовір’я, і відтоді ніхто з членів поль. уряду цих питань уже не порушував. Пізніше внесення поль. соціялістичних послів 13. III. 1931 р. про потребу автономії для українців не було прийняте.



Різким порушенням укр. прав був закон з 31. VII. 1924 p., яким усунено укр. мову з внутр. урядування у всіх поль. держ. і самоуправних установах, обмежуючи її вживання тільки на зовнішніх зносинах. Найзагрозливішими для укр. інтересів були закони з 1925 р. про парцеляцію великих посілостей, що на їх основі Польща повела колонізацію укр. земель поль. елементом.

Не зважаючи на аґрарне перенаселення Зах. Укр. Земель, зокрема Галичини, Польща інтенсивно провадила колонізацію укр. земель поль. елементом з корінної Польщі. В 1920-23 pp. на Волині й Поліссі здійснювалася т. зв. військова колонізація (безплатний розподіл великої не поль. посілости між військовими), а ввесь час існування Польщі — парцеляція великої посілости (закони з 1920 і 1925 pp.). За 20 приблизно років поль. окупації на укр. землях розпарцельовано бл. 800 000 га, в величезній більшості між поляками. За той самий час на Зах. Укр. Землі наплинуло бл. 200 000 поляків до сіл і до 100 000 до міст, цим самим збільшуючи поль. стан посідання (див. також Людність).

Маючи на увазі що школа є одним з основних елементів життя й розвитку народу, Польща взялася до нищення укр. шкільництва (див. стор. 944).

Відпір поль. режимові знаходить найяскравіший вияв у рев. актах УВО, пізніше ОУН. Сюди треба, м. ін., залічити атентат на президента Польщі С. Войцєховського під час його перебування в Львові 5. IX. 1924 p., вбивство шкільного куратора С. Собінського 19. X. 1926 p., бомбові атентати на поль. урядові /561/ установи, замахи на пошту в 1929 і 1930 pp., саботаж на залізницях і телеграфі та масові підпали майна поль. великих посілостей.

Не зважаючи на адміністраційні утиски та урядові перешкоди, розгортається укр. освітнє й госп. життя. Освіта розвивається в установах, що керують позашкільною освітою. Укр. населення бере масову участь у періодичному проведенні шкільних плебісцитів (див. стор. 944). При масових здвигах учасників відбуваються традиційні нар. свята: святочні обходи 1. XI. 1918, 22. 1. 1919, Зелених Свят, поминки Шевченка, Шашкевича, Франка, Мазепи, Січових Стрільців, що полягли на Маківці, зростає протиалькогольний рух (продукція і продаж алькоголю були держ. монополією) під проводом т-ва »Відродження«. Наукове Т-во ім. Шевченка поширює свою наук. й видавничу діяльність і відбуває низку наук. з’їздів. Ревізійний Союз Кооператив, який у 1923 р. налічував 834 низові клітини з 232 000 членів, мав у 1930 р. 3 145 клітин із 369 000 членів (див. Нар. господарство).

Пацифікація. 30. VIII. 1930 p., перед кінцем каденції, розв’язано поль. сойм і сенат і оголошено нозі вибори. Відразу після цього з наказу Пілсудського почалися гострі репресії, почасти проти поль. опозиції, а головне — проти українців на території Галичини. Від 16. IX. до 30. XI. 1930 р. там проведено так зв. »пацифікацію«. По селах і містах краю роз’їжджали відділи війська й поліції, виволікали з хат провідних укр. діячів, між ними й жінок, і важко їх били (кілька з них від побоїв померло). Багатьох заарештовано, між ними 30 кол. укр. послів. 5 з них переведено до військ. тюрми у Бересті. Разом із тим руйновано майно читалень і кооператив. Розв’язано організацію молоді Пласт, закрито приватні укр. гімназії в Рогатині, Дрогобичі і держ. в Тернополі. Далі проведено безліч судових процесів із важкими присудами. УНДО, УСРП і УСДП у спільному комунікаті з 25. IX. 1930 p., а гр.-кат. єпископат у спільному пастирському листі з 13. X. 1930 p., засуджуючи терористичну акцію, зняли протест проти прийняття засади збірної відповідальности й проти насильства з боку поль. влади. Але ні це, ні особиста інтервенція митр. Шептицького, Ватикану і Президії УНДО у представників поль. влади не мали ніякого результату. Відкинуто відповідне нагле внесення укр. послів і сенаторів у соймі й сенаті (26. І. 1931 p.). Петиція укр. парляментаристів до Ліґи Націй привела (30. І. 1932 р.) до ствердження, що »Польща не веде супроти українців політики переслідування та насильства й що погроми укр. населення були спричинені укр. рев. акцією«.

Одночасно з пацифікацією відбулися парляменгарні вибори серед небувалого терору, зловживань і фалшувань при відсутності укр. провідних діячів і кандидатів, що переважно були у в’язницях. Виборчі віча були заборонені, виборчий пропаґандивний матеріял конфіскували. Пацифікаційний терор мав на меті відстрашити населення від укр. списків. УНДО, УСРП і УСДП створили виборчий бльок, який здобув 21 мандат до сойму (17 з УНДО, 3 з УСРП і 1 білорус) та 4 мандати до сенату (3 з УНДО, 1 з УКНП); з півн.-зах. земель увійшов з цього списку тільки один посол С. Хруцький. Крім того, з поль. списку ББ увійшло ще 6 українців з Волині до сойму і 1 до сенату. Парляментаристи з УНДО створили свою УПР, так само й вибрані за поль. списком посли та сенатори з Волині. За списком ББ увійшли до сойму ще 2 галицькі москвофіли.

30-і роки. Цей сойм дав поль. урядові змогу проводити посилену протиукр. політику. 23. III. 1933 р. він схвалив закон про волосну й пов. самоуправу, яким у Галичині скасовано права самостійних сільських громад і в поширеному вигляді перенесено їх на збірні громади — волості, що існували досі тільки на землях, колись належних до Росії. Згідно з цим законом, волосних війтів, як і бурґомістрів у містах, мали затверджувати пов. старости, які керували теж ніби самоврядними органами: пов. виділами. Пов. радними, членами управ міст і пов. виділів могли стати лише особи, що знали поль. мову в слові й письмі. Урядовою мовою внутр. і зовн. у всіх установах самоврядування визнано поль., а укр. мовою можна було користатися тільки усно (на Холмщині й Підляшші і це було заборонено). Розпорядженням з 22. III. 1928 р. певну частину правопорушень меншої ваги віддано під розгляд адміністрації і цим ще більше посилено поліційний режим. З нагоди реорганізації судів у 1931 р. усунено зі служби 4/5 укр. суддів, а залишених на службі переводили на поль. територію. На поль. держ. службу приймали українців лише винятково й тільки поза укр. землями. Декретом президента Польщі з 18. VI. 1934 р. створено концентраційний табір у Березі Картуській, який заповнено головне підозрілими за революційну діяльність українцями. Заявою з 13. IX. 1934 р. Польща відмовилася в Лізі Націй від трактату про охорону нац. меншостей.

Хоч сойм, вибраний 1930 p., не кав кваліфікованої більшости 2/5, потрібної для зміни конституції, цю зміну проведено незаконним /562/ голосуванням, і нова конституція стала діяти з 24. IV. 1925 р. Вона наділяла широкими компетенціями президента Польщі й уряд, зменшуючи права парляменту. Виборча ординація з 8. VII. 1935 р. зменшувала число послів до 208, а сенаторів — із 111 до 96, з яких 1/3 іменував президент. Право голосування при соймових виборах, щоправда, залишалося загальне й таємне, але кандидатів на послів визначали спеціяльні виборчі колеґії, складені так, що про допущення кандидатів фактично рішали адміністративні чиники. Право голосування до сенату обмежено на невеликому числі інтеліґенції. Після схвалення конституції сойм і сенат розв’язано. Смерть Пілсудського 12. V. 1935 р. не принесла ніяких змін у системі правління. Президентом Польщі залишився далі обраний у 1925 р. І. Мосціцький, на місце Пілсудського військ. маршалком став Е. Ридз-Сміґли, який користувався без ніякої законної підстави верховними політ. правами, звідки створювався дуалізм верховної влади. З 1936 р. ББ розв’язано, а сойм і сенат всеціло опановував зорганізований на його місце Obóz Ziednoczenia Narodowego (ОЗН), повністю залежний від уряду. Польща стала тепер цілком авторитарною державою. Одночасно знову посилився її тиск на укр. нац. життя.

З 1930 р. зростає натиск польонізації, насамперед на Лемківщині, Підляшші й Поліссі. На зах. смузі Лемківщини все ще подекуди трималося москвофільство, хоч воно було в повільному постійному відступі. Під впливом москвофільської пропаґанди, при зичливій невтральності поль. влади, бл. 15 000 лемків перейшло на православіє. З лемківських шкіл усунено укр. учителів, на їх місце поставлено поляків, а в 1938 р. запроваджено навчання лемківською говіркою за спеціяльно складеним лемківським букварем. У наслідок заходів поль. уряду папським декретом з 10. II. 1934 р. Лемківщину відірвано від зв’язку з гр.-кат. перемиською єпархією й створено для неї окрему Апостольську Адміністратуру з осідком у Романові, опісля в Сяноці, під управою москвофільського ієрарха. При цьому застережено, що кандидати духовного стану Лемківщини мають виховуватися в поль. духовних семінаріях. На Холмщині й Підляшші в 1930 р. заборонено т-во »Рідна Хата« з усіма сільськими читальнями, укр. кооперативи підпорядковано поль. ревізійним союзам, заборонено видавати укр. пресу, адміністративними карами спинено доступ леґальної укр. преси й взагалі друкованого слова. У правос. парохів відібрано парохіяльні ґрунти, й їх розділено між поляками, забрано або замкнено чимало правос. церков. Правос. духівництво примушували виголошувати церковні проповіді й навчати релігії в школах поль. мовою. На Поліссі не визнавали ні українців, ні білорусинів, а тільки т. зв. »тутешніх«; укр. мова не мала тут ніяких прав. Для польонізації засновано Т-во Приятелів Гуцульщини під проводом поль. міністра військ. справ. Польонізацію Бойківщини почато шляхом руху т. зв. »заґродової« шляхти, де її було найбільше. Поль. військ. кола, заснувавши на Бойківщині й на Волині т-ва »заґродової« шляхти, намагалися за допомогою матеріяльних субсидій згуртувати в них якнайбільшу кількість членів, рекрутуючи пробоевиків руху з-поміж морально розкладених елементів.

1930-і роки характеризуються цілковитим занепадом просовєтських настроїв на Зах. Україні. Усі політ. й ін. організації з рішучою вагою виступають проти сов. політики в УССР. Проти сов. терору на Україні виступило в своїй деклярації з 25. III. 1932 р. УНДО, 25. VI. 1933 р. у наслідок спричиненого сов. урядом голоду на Україні зорганізувався у Львові окремий комітет, до якого увійшло 25 укр. організацій. Гр.-кат. єпископат видав 28. VIII. 1933 р. маніфест: »Україна в обіймах смерти«, 16. IX. 1933 р. з’явилася протисов. заява УРСП і УСДП. 21. X. 1933 р. член ОУН М. Лемик на знак протесту проти большевицького терору нч Україні виконує атентат у сов. консуляті у Львові.

Митр. Шептицький 3. VIII. 1936 р. видає пастирського листа проти большевізму, а 4. І. 1938 Нар. Комітет УНДО оголошує протисов. резолюцію. У наслідок масових протестів і петицій, внесених українцями до Ліґи Націй, і акції укр. парляментаристів, справа голоду на Україні була предметом нарад Ліґи Націй восени 1934 p., і Рада її звернулася до Міжнар. Комітету Червоного Хреста з проханням організувати допомогову акцію. Сов. уряд заявив, що на Україні голоду немає і що будь-яка допомога зайва. З початком 1930-их pp. зникають совєтофільські Партія Праці (УПП) і Сельроб. У 1938 р. Комінтерн розв’язує КПЗУ через інфільтрацію її націоналістичним елементом.

Не зламане польським гнітом українство маніфестує масовими здвигами, з’їздами, конґресами, як от 30-річний ювілей Ревізійного Союзу укр. кооператив (16. І. 1934), урочисте посвячення його прапора (27. III. 1934), величне рел. нар. свято »Укр. молодь Христові« при здвизі бл. 50 000 молоді з цілого краю, з’їзд жіноцтва в Станиславові в липні 1934 р. при участі 2 000 жінок, сокільський з’їзд із 8 000 учасників, маніфестаційний похорон команданта УГА ген. М. Тарнавського (2. VII. 1938).

1930 — 34 pp. — це також час посиленої діяльности ОУН. Вона проявляється, м. ін., замахами на пошту в Трускавці (8. VIII. 1931), під Печеніжином (31. VIII. 1931), під Бібркою (30. VII. 1932), в Городку (30. XI. 1932). В серпні 1931 р. з невідомих причин убито в Трускавці поль. журналіста Т. Голувка, що був противником протиукр. офіційної політики, а в червні 1934 р. убито у Варшаві поль. міністра внутр. справ Броніслава Пєрацького, як відповідального /563/ промотора пацифікації. З 1930 р. ОУН поширює свої впливи, до неї пристає чимраз більше сільської молоді. В лави організації однак закралась згодом зрада й провокація, виявлені, м. ін., процесом Романа Барановського, крайового команданта ОУН і одночасно поль. поліційного конфідента. В пресі окремих політ. середовищ, що діяли леґально, на їх зібраннях, у пастирських листах гр.-кат. єпископату, зокрема митр. Шептицького, підносяться голоси перестороги. Вказувалося, що акція підпілля, не підриваючи сили Поль. держави, накликає на суспільність непомірні репресії й загрозу знищення всього організованого життя. Одним із головних арґументів цієї критичної оцінки було твердження, що непохитна постава укр. суспільности супроти Польщі та її бездоганна державницька мораль не вимагали підтримки з боку рев. підпілля. У своєму змаганні з теорією і практикою націоналізму противний табір не спромігся одначе протиставити йому досить виразно й переконливо світоглядових основ своїх позицій. За останні роки перед 1939 р. в ОУН виявилося більша зрозуміння щодо потреби праці леґальних політ. організацій.

В 1932 р. у верховних органах УНДО почалися дебати в питаннях дальшої політ. тактики супроти щораз міцнішого тиску поль. режиму. В них була схвалена т. зв. автономічна резолюція з домаганням територіяльної автономії для Зах.-Укр. Земель, що мала стати плятформою для майбутнього унормування поль.-укр. взаємин. На потребі такого унормування настоювали в середині партії провідники госп. установ: Ревізійного Союзу Кооператив, Центросоюзу, Маслосоюзу, »Сільського Господаря«, турбуючись за їх дальше існування. Кооперація разом з ін. госп. установами створювала певні можливості піднесення хліборобської культури, яке для збіднілого селянства було життєвим питанням. До того ж біля її мережі гуртувалася нова категорія інтеліґенції, що стала важливим чинником розбудови господарства, освіти й культури села. В міркуваннях верховних органів партії чималу ролю грала також безперспективність введення укр. представників до поль. законодавчих установ без порозуміння з урядом. Загальнонац. укр. інтереси немало заважили на цих міркуваннях: щораз безнадійнішим ставало положення укр. народу під больш. владою, а в міжнар. житті народжувались зав’язки майбутньої кризи. Ці міркування промовляли за те, щоб довести до деякого зменшення поль. натиску й до спроби, хоча б тимчасового, припинення запеклої поль.-укр. боротьби. Ще незадовго до розв’язання поль. сойму й сенату на цю тему відбулися розмови тодішнього проводу УПР з поль. міністром внутр. справ Косцялковським, що їх далі продовжували обраний літом 1935 р. на голову партії В. Мудрий і В. Целевич. Метою їх, згідно з постановою партійного проводу, було довести до нормалізації поль.-укр. відносин. У висліді переговорів поль. уряд обіцяв, що він припинить різкий протиукр. курс і забезпечить визначення у виборчих колеґіях посольськими мандатами осіб, яких запропонує УНДО, з боку ж УНДО мала припинитися радикальна протиурядова опозиція. Домовленість сторін, не зформульована договором про конкретні взаємні поступки, виявляла тільки намагання порозуміння, а не була самим порозумінням. УНДО розцінювало це як тактичний хід, а не як принципову політику, беручи до уваги, що воно ні в чому не поступилося з своїх державницьких позицій. Відповідно до виборчого пакту УНДО самостійно виставило своїх кандидатів, які пізніше проходили в голосуванні виборчих колеґій. За виборами у вересні 1935 р. до сойму пройшло 13 послів і 4 сенаторів з УНДО та 1 посол і 1 сенатор з УКНП. Ін. укр. партії у виборах участи не брали, так само не пішли до них поль. опозиційні групи, отже, до сойму увійшли з поль. боку тільки представники Обозу З’єдноченя Народового. З Волині вибрано 5 послів і 1 сенатора, які мали свій клюб, окремий від УПР, складеної з галицьких послів. На першому засіданні сойму УПР устами свого голови В. Мудрого, обраного на віцемаршалка сойму, заявила, що вона, як і попередні укр. представництва, стоїть на укр. державницькій позиції. Під час парляментарної каденції, що тривала до осени 1938 p., УПР голосувала за т. зв. держ. конечності, себто за бюджет і військ. законопроєкти. Після відкриття першої сеймової сесії поль. уряд випустив із Берези Картузької більшість укр. в’язнів і вніс законопроєкт про амнестію, схвалений після з поправками укр. послів сойму. Цей закон дуже полегшив стан членів ОУН, обвинувачених у процесі за вбивство Пєрацького. За укр. госп. установами визнано деякі кредити. Поза цим тактика УПР не відрізнялася від тактики попередніх представництв. »Нормалізація« однак не принесла поважної зміни поль. політики. Поль. провідні кола не мали до цього бажання. Кожен воєвода, малощо не кожен староста й шеф повітової поліції робили свою окрему політику, змагаючись у виявах шовінізму. На арену політ. гри виходить польська вулиця, влаштовуючи напади на укр. установи у Львові й погроми укр. населення, м. ін. на Холмщині й Підляшші. Восени 1938 р. відділи Корпусу Охорони Пограниччя /564/ (КОП) провели другу пацифікацію. Призначені для поліційного догляду населення, зорганізовані на військ. лад і озброєні відділи »Strzelec«, де гуртувалась поль. молодь, вчиняли насильства над укр. людністю. Як перед тим, так і надалі укр. інтеліґентна молодь не могла добитися праці. По містах провадилась інтенсивна насильна польонізація. Прийняття на працю українців залежало від зміни гр.-кат. віри на латинський обряд, що дорівнювало зміні національности.

Єдиною установою публічно-правного характеру, що залишилася незалежною, завдяки конкордатові з 10. II. 1925 p., була Гр.-Кат. Церква. Її найвищий ієрарх митр. Шептицький уважався серед укр. суспільности найвищим авторитетом. Щоб зламати патріотичну лінію укр. духівництва, поль. влада удалася до поліційних і судових репресій. Священиків, що виповнювали метрики з укр. транскрипцією прізвищ (напр., Левицький замість Лєвіцкі) притягали до судово-карної відповідальности за фалшування документів і карали в’язницею. Так само їх карали за офіційне листування укр. мовою в справах метрик. Рішучий наступ був проведений поль. урядом проти Право с. Церкви. Вже раніше, розпорядженням поль. міністра віросповідань з 30. І. 1922 p., Правос. Церкву, зокрема її організаційні справи, підпорядковано контролеві уряду. Декретом президента Мосціцького з 18. XI. 1938 р. і розпорядженням Ради Міністрів 10. XII. 1938 р. проголошено статут Автокефальної Правос. Церкви, що ставив її в повну залежність від поль. урядових чинників. Послідовно поширювано поль. мову в богословській освіті, в церковному урядуванні, на Поліссі й почасти на Холмщині — також у шкільному навчанні релігії і в церковних проповідях. У 1938 p., на бажання поль. влади, двох поляків (Шретера й Сємашка) посвячено на правос. єпископів. Ця польонізаційна акція однак не вдалася на Волині завдяки стихійному, подекуди організованому укр. опорові під проводом архиєп. Олексія Громадського в Крем’янці та єп.-вікарія в Луцькому Полікарпа Сікорського.

В 1938 р. при сприянні уряду почалася терористична акція проти правос. населення. Озброєні ватаги поль. колоністів (т. зв. »кракуси«) у півд. Холмщині нападали на укр. селян, били їх та нищили їх майно, щоб примусити до переходу на римо-католицизм. З 389 правос. церков, що були в 1914 p., залишилося в 1939 р. тільки 51:149 церков поль. влада передала римо-католикам, 189 знищено. Проти цих переслідувань запротестував своїм пастирським листом митр. Шептицький і правос. митр. Діонісій, в поль. соймі — Укр. Парляментарна Репрезентація і так само укр. посли з Волині. Спираючись на Ризький договір, сов. уряд зробив гострий демарш з приводу цих насильств. Лише коли міжнар. події на початку 1939 р. принесли загрозу війни, поль. уряд видав наказ припинити насильства проти православних і дальше нищення правос. церков (див. ще Церква).

Напередодні війни 1939 р. Невдала спроба налагодження укр.-поль, взаємин спричинила поважні зміни в структурі укр. політ. життя. Вже в 1938 р. в наслідок тенденцій проводу УНДО, що намагався полагодити тривалий поль.-укр. конфлікт, від УНДО відкололася група його членів під проводом Дмитра Палієва, заснувавши нову політ. партію під назвою Фронт Нац. Єдности (ФНЄ). Туди пристали також деякі націоналісти, що відходили від теорії і практики ОУН. Нова політ. формація, близька монархічній ідеології В. Липинського, в суті націоналістична, авторитарного типу, що однак противилася терористичній акції, стояла за безкомпромісову антиполь. та антисов. політику. Вона була у виразній опозиції до ОУН. Її пресовими органами були: тижневик »Перемога«, згодом »Батьківщина« й щоденник »Укр. Вісті«.

Опозиційно настроєні супроти ОУН були також кола молодої інтеліґенції з-поміж наддніпрянської еміґрації і з півн.-зах. земель, які згуртувалися в другій пол. 30-их pp. довкола квартальника »М и«. Група галицької молодої інтеліґенції подібного напряму збиралася в організації т. зв. католицьких націоналістів »Орли« під проводом В. Глібовицького. Духово близькою двом останнім групам була організація молоді Пласт, яка, не зважаючи на формальне розв’язання її поль. владою, й далі жила в духовій спільноті людей, відданих пластовій ідеї.

З другого боку, частина членів УНДО стала в опозицію до »нормалізаційної« політики свого проводу, зокрема після розв’язання сойму і сенату в вересні 1938 р. УНДО увійшло в стан глибокої кризи. Поважна частина партійного проводу виступила проти участи партії в нових виборах і за безкомпромісову політ. тактику, згуртувавшись довкола редакції »Діла« (І. Кедрин-Рудницький, В. Кузьмович, Д. Левицький). Більшість партійного проводу вирішила все таки взяти участь у виборах, при яких поль. уряд і УНДО трималися виборчого пакту 1935 р. Спираючись на нього, УНДО провело до сойму і сенату таку саму кількість послів і сенаторів, як в 1935 p., з участю одного посла і сенатора з УКНП. /565/

В опозицію до проводу УНДО стала і нова політ. організація жіноцтва — Дружина Княгині Ольги. Жіноцтво, організоване в Союзі Українок, заснованому 1917 p., стало поважним чинником в нац. житті. Ця організація провадила не тільки широку просвітню роботу між жіноцтвом, але мала й ідеологічно-політ. характер, виразно обстоюючи демократичні принципи й вимоги безкомпромісовости супроти Польщі. Своєю пропаґандивною акцією на міжнар. терені Союз здобув чималу популярність. Поль. влада, побачивши розмах праці Союзу Українок, розв’язала його на весні 1938 р. В той час Союз мав 82 повіт. філії, 1 100 місцевих гуртків і понад 100 000 членів. Тоді укр. жіночий рух оформився як політ. партія під назвою Дружини Княгині Ольги, очоленої Міленою Рудницькою, кол. головою Союзу Українок.

Для одностайности укр. політики в загальнопринципових питаннях і в противагу нормалізаційній тактиці УНДО в 1936 р. створився Комітет Контакту, до якого належали провідники опозиції УНДО, а також представники УСРП, УСДП, ФНЄ, УКНП і Союзу Українок, пізніше Дружини Княгині Ольги. Комітет як такий не виступав публічно. Не бувши в суті організацією, Комітет Контакту являв собою скорше дискусійний клюб. На поч. 1939 р. до нього вступив і провід УНДО.

Друга половина 1938 р. і 1939 р. до вибуху воєнного конфлікту характеризуються настроями передвоєнної тривоги. Події 1938 — 39 pp. на Карпатській Україні (див. стор. 568) викликали ентузіястичне захоплення й оптимістичні надії в укр. громадянстві. Сотні укр. молоді стали нелеґально переходити на другий бік Карпат і ставати в ряди Карпатської Січі. Польща, намагаючись встановити спільний кордон з Угорщиною, посилала на Карпатську Україну збройні поль. ватаги для актів саботажу, а українців, що нелеґально переходили кордон, поль. поліція арештовувала, і їх гостро карали суди.

Загальна характеристика становища українців у Польщі. Поль. режим поставив собі двояке завдання: звести укр. населення до соціяльного стану паріїв і зламати його державницькі змагання. Хоч Польща після перевороту Пілсудського стала напівтоталітарною, а пізніше майже цілком тоталітарною державою, але в дійсності в поль. правлінні бракувало одного відповідального керівного чинника. Довголітній президент Польщі Мосціцький не був політ. індивідуальністю. Сам режим спирався на закулісові кліки, які вели взаємну боротьбу за впливи і держ. пости. Тому в різні періоди провідну ролю грала то одна, то друга постать і потім щезала в наслідок інтриґ суперників. Але щодо українців поль. політика незмінно реалізувалася тією самою системою. Польща 1938 — 39 pp. була типово поліційною державою. Поль. держ. діячі трималися того погляду, що укр. проблема в Польщі є не справою політики, а тільки питанням безпеки (Пєрацький). І справді поліція встрявала в усі ділянки життя громадян. Всі активні в нац. житті люди були під постійним доглядом поліції й жили серед трусів, допитів, арештів. Поліція переслідувала людей за цілком леґальні прояви українства, напр., за передплату укр. газет, за посилання дітей до укр. приватних шкіл, за приналежність до укр. т-в, за виповнення мельдункової картки укр. мовою або за визначення своєї національности як укр. Поліція мала право накладати грошові адміністративні кари, і такі кари сипались на укр. селян під будь-якими дрібними приводами. На селі поліцай був всевладним паном. Усі прояви укр. нац. життя залежали не так від законів, як від самоволі поліції. І ця безправність робила життя нестерпним. Одним із характеристичних засобів цієї системи був фізичний терор. Всі його роди (табори інтернованих, масові погроми, побої, тортури політ. в’язнів) провадилися за наміченим пляном, з наказу або при потуранні найвищих поль. держ. чинників. В таких умовах жили поряд окремі, чужі й ворожі одна одній суспільності, українська й польська, в напруженій атмосфері безнастанної боротьби та її періодичних нагальних вибухів. Навіть товариські взаємини між представниками двох націй уважалися серед українців непристойністю. Головним засобом госп. політики Польщі було позбавити укр. селянство підстави його існування — землі. Виключення укр. селян від купівлі парцельованої поміщицької землі спричиняло його дальшу павперизацію з огляду на дальший розподіл і так дрібних земельних господарств. Взірцево зорганізована укр. кооперація мала успіх у боротьбі з занепадом госп. рівня села, але вона не могла усунути основної перешкоди для хліборобства — браку землі. В будові кооперації переважали споживчі спілки.

Зубожіле село постачало дедалі більше безробітного елементу містам, де він підлягав сильному натискові польонізації, не маючи змоги одержати там працю без зміни національности. До села повертається щораз більше безробітної укр. молоді з закінченою освітою, не маючи змоги знайти праці, і тому соціяльна проблема села ще більше ускладнюється. Селу і місту бракує добре підготованого укр. ремісництва і техн. фахівців. Лише під кінець 30-их pp. помітно збільшується доплив укр. молоді до фахових техн. шкіл, хоч ця проблема не була нормована проводом укр. нац. політики. Відпорність укр. населення режимові виявляється м. ін. в початку перебудови суспільної структури укр. людности. Серед укр. інтеліґенції зменшується відсоток урядовців і більшає число осіб вільних професій: адвокатів, лікарів, інженерів. В містах робить перші кроки укр. приватне купецтво, організуючи Союз Укр. Купців.

Дуже важливою обставиною було те, що між інтеліґенцією і селянством підтримувався постійний безпосередній контакт. В кожному повіті в неділю й свята по селах роз’їздили десятки шкільних, просвітніх, госп. і кооп. діячів та представників організованого жіноцтва, безплатно віддаючи селянам свій труд і свої знання. В наслідок цього високо /566/ піднісся культурний рівень укр. селянства. Цей живий зв язок, підсилюваний численними популярними в-вами, був основою тісної з’єднаности укр. суспільства, що, зорганізоване у своїх установах, чимраз більше творило, до певної міри, державу в державі. Життя укр. народу під Польщею після першої світової війни — це був двадцятилітній період невсипущої завзятої боротьби за укр. державу серед нестатків, переслідувань, щоденного непомітного героїзму і незвичайних жертв. Радикально-неґативне ставлення укр. населення до поль. окупаційної влади, його державницький спосіб думання, послідовні вияви характеру і активности — це були визначальні риси укр. нац. збірноти під Польщею. Понад усе стояв неписаний закон вірнссти укр. державі, якого народ слухався без примусу, своєю ніким не диктованою дисципліною. Не зважаючи на всі зусилля, поль. влада не змогла ні захитати цієї вірности, ні зломити укр. активности й організованости — навпаки, вони посилилися у важких випробуваннях і боротьбі.

С. Витвицький і С. Баран






Продовження розділу VI.10.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.