[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 566-578.]

Попередня     Головна     Наступна

Початок розділу VI.10.

ЗАКАРПАТТЯ.

На відміну від ін. укр. земель, які силою підпали під чужу окупацію, Закарпаття добровільно увійшло в зв’язок із Чехо-Словаччиною (див. вище). Автоматично спинилося угорщення, а приналежність до висококультурної Чехо-Словаччини з демократичним ладом дозволяла Закарпаттю майже в кожній ділянці вчитися й підноситися. Головною перешкодою для розвитку краю були несприятливий госп. стан населення, своєрідний консерватизм, слаба нац. свідомість і політ. рівень, зокрема майже цілковитий брак свідомої укр. інтеліґенції, що згодом зручно використали чехи. Частина інтеліґенції, зокрема священики, далі перебувала під угорським і одночасно русофільським впливом. Як 50 років тому в Галичині, однією з голосних справ була проблема мови й правопису.

Автономне Закарпаття — урядова назва »Підкарпатська Русь«, а від 1928 р. »Підкарпаторуський Край« (»Podkarpato-ruská zem«) — не обіймало всього Закарпаття; кільканадцять сіл із м. Сиготом припало Румунії, а зах. частина Закарпаття з понад 100 000 укр. людности і з понад 100 000 пословачених мовно гр.-католиків, кол. українців, підпорядковано словацькій адміністрації (див. вище). Кордон між Підкарпатською Руссю і Словаччиною був лише тимчасовий і остаточно не був усталений до кінця існування ЧСР, хоч був передбачений у конституції і хоч за Сен-Жерменським договором забезпечення автономії »Підкарпатської Руси« стосувалося до всієї укр. території на південь від Карпат. Пряшівська Україна переживала важку боротьбу проти словакізації.

1920 — 30-і pp. можна назвати »народовецькою« добою. В цю добу навіть укр. течія не вживала термінів »українець«, »український«, і часописи, книжки, шкільні підручники виходили етимологічним правописом галицького філолога І. Панькевича (»Граматика руського язика«). Політично цю добу характеризує глибоке довір’я до Праги, почуття меншовартости і страх перед »укр. ірредентою«. Проти народовецько-укр. течії виступає русофільський рух, очолюваний галицькими русофілами А. Гагатком і Г. Цуркановичем, які 9. X. 1919 р. організували в Ужгороді другу »Центральну Русску Народну Раду« й головою її вибрали А. Бескида. Між обома течіями постає гостра боротьба. Першим губернатором »Підкарпатської Руси« був Г. Жаткович (від вересня 1919 p.), але адміністрація краю була в руках чехів (адміністратор Брейха). Але коли Прага, використовуючи боротьбу двох течій, стала відкладати реалізацію автономії краю й визначення кордону між Підкарпатською Руссю і Словаччиною, Жаткович 17. III. 1921 р. зрікся свого посту й повернувся до США. Його функції тимчасово виконував віцегубернатор П. Еренфельд, чех, який прихильно ставився до укр. руху і в шкільництві забезпечив деякі позиції українцям.

Коли уряд ЧСР ствердив, що укр. рух став сильнішим, ніж русофільський, і навіть має шанси перемогти, він відкликав наприкінці 1923 р. Еренфельда й призначив губернатором русофіла А. Бескида, а віцегубернатором А. Розсипала, чеха-централіста.

Тим часом боротьба між народовецькою і русофільською течіями, зокрема за мову, гостро велася далі. Українці під проводом о. А. Волошина і братів М. і Ю. Бращайків розгорнули жваву культурно-освітню і госп. працю, заснували »Просвіту«, театр, Підкарпатський Банк, кооперативи, часописи й ін. освітні та госп. організації. Жаткович, хоч сам виступав за »русинство«, не утруднював працю народовцям, але підтримувані чехами москвофіли намагалися гальмувати кожний почин українців або зводити його нанівець заснуванням москвофільської контрустанови (напр., У противагу »Просвіті« — »Общество Духновича«, »Русскій Банк« і т. д.).

Цю боротьбу підтримували чехи, щоб відвернути увагу від здійснення автономії краю й краще забезпечити собі владу. Їх позиції ставали міцніші, бо дедалі більше на Закарпаття напливали чехи-урядовці, купці, ремісники. Незабаром їм вдалося зорганізувати сильний протиавтономістичний табір із чехів, жидів, угорців і русофілів. Т. зв. автономний бльок мадяронів Куртяка, Бродія й Демка в дійсності не хотів жадної чеської автономії, але працював за повернення Закарпаття Угорщині. Найгостріше він виступав проти українців, бо їх вважав за найбільшу перешкоду для повернення.

Тиск Праги на Закарпаття став дужчим від 1928 p., коли вся республіка була /567/ поділена на адміністративні краї з крайовими президентами на чолі. Крайовим президентом »Підкарпатського Краю« став А. Розсипал. Уряд губернатора залишено, але дійсну владу мав президент краю, а губернатор і далі був лише видимим знаком автономії. До життя покликано і »крайове заступництво«, у склад якого входили вибрані народом і призначувані чеським урядом посли; воно рішало в госп. справах краю.

Кволість попередніх партій і організацій на Закарпатті була причиною того, що при виборах до празького парляменту й сенату кандидували українці, як і ін. групи, не самостійно, а в списках загальночехо-словацьких партій. При перших виборах у 1924 р. інтереси українців репрезентував посол о. А. Волошин, при других (1929 р.) — Ю. Гуснай. З партій, які себе визначили, за укр. орієнтацією діяли: християнсько-нар. партія, соціял-демократична, від 1934 р. народовецька фракція аґрарної партії. Ком. партія від 1926 р. теж протиставилася русофільській культурній політиці на Закарпатті. В 1936 р. постала націоналістична Укр. Нар. Робітнича Партія під проводом Невицької.

Перших 10 років перебування Закарпаття в складі Чехо-Словаччини скінчилися з позитивними здобутками. Чеський уряд, не зважаючи на централістичні аспірації, правив демократично й намагався поліпшити культурні й госп. умови краю. Запроваджено кращі методи хліборобства, будовано і лагоджено шляхи й мости, посилено обмін продуктів, зорганізовано добру мережу медичної служби, розбудовано шкільництво, зокрема фахове, створювано сільські бібліотеки, курси тощо. Хоча земельна реформа не була проведена так послідовно, як у Чехії, однак шляхом збільшення орної землі й парцеляції великих посілостей бл. 35 000 дрібних хліборобів дістали 35 000 га землі. Рівень життя порівняно з часами залежности від Угорщини дуже піднісся, культурно-освітні умови покращали до невпізнання. Постає нац. свідома укр. провідна верства; зокрема на укр. позиції переходить більшість учительства й студентства. Натомість, за винятком чину ОО. Василіян (о. С. Решетило, поет о. О. Зореслав), невелике значення для нац. відродження мало ядро гр.-кат. духівництва, яке взагалі потопало в угоро- й русофільстві. Все таки просвітянські священики А. Волошин, В. Гаджеґа, В. Желтвай, В. Лар і ін. вже десь 1930 р. зактивізували бл. 50 гр.-кат. священиків у культурно-освітній праці. Впливам рос. еміґрації цілком підлягало правос. духівництво (в 1919 — 21 pp. 1/5 українців Закарпаття перейшла на православіє, підтримуване чеським урядом, головне на знак протесту проти угорофільства гр.-кат. священиків і надмірних оплат).

Карпатська Україна у всіх ділянках відродилася. В праці за відродження мала свою частку й еміґрація галицька та з Центр. і Сх. Земель, насамперед визначившись у культурно-освітній ділянці (А. Алиськевич, В. Бірчак, Я. Голота, С. Манджула, В. Пачовський, О. Приходько, о. С. Решетило і багато ін., див. також Освіта й шкільництво)!

1930 — 38 pp. У зв’язку із зміцненням укр. сил, в історії Закарпаття бл. 1930 р. на зміну народовецькій добі компромісів настала доба укр. свідомости й рішучої боротьби за нац. права. Важливою подією було те, що в 1929 р. укр. учителі заклали укр. Учительську Громаду, яка із своїм місячником »Учительський Голос« поступово перебирала керівництво шкільним життям у свої руки. Укр. газети виходили етимологічним правописом (напр., щоденник »Русин«, тижневики »Свобода«, »Вперед« і ін.); від 1932 р. виходить тижневик »Українське Слово« (ред. М. Бращайко) фонетичним правописом; ще 1931 р. з’явилася »Граматика укр. мови« І. Васка й А. Штефана.

Тим часом тиск чеських централістів ставав дедалі дужчим. На Закарпатті створено сильний урядовий апарат, який складався на 80% із чехів (навіть на підрядній службі). Число чеських шкіл зростало, і вони, за браком чеських дітей, наповнювалися жидівськими (див. Шкільництво). Слід вказати, що до 1919 р. на Закарпатті чехів взагалі не було. Коли в 1933 р. умер губернатор Бескид, який не виявив жадної діяльности й фактично не мав жадних прав, празький уряд аж по двох роках іменував нового губернатора в особі енерґійнішого Костянтина Грабаря, який, хоч був прихильником »русинства«, не ставився вороже до укр. руху.

19. V. 1935 р. відбулися треті вибори до празького парляменту і перші — до крайових заступництв. До парляменту вибрано посла Юліяна Ревая, до крайового заступництва — Ф. Ревая, С. Клочурака, Д. Долиная. Число голосів за укр. кандидатів було далеко більше, ніж при попередніх виборах.

До загострення відносин між Прагою і українцями Закарпаття дійшло після обрання президентом ЧСР Е. Бенеша й обсадження ужгородського Шкільного Реферату чеськими нар. соціялістами (1936 p.). Тоді затверджено як шкільний підручник рос. граматику Е. Собова, заведено шкільний плебісцит щодо мови рос., себто »русской«, і укр. як »малорусской«, і лише в 1938 р. затверджено читанку Ф. Аґія з укр. правописом. Незаконні вчинки й протиукр. діяльність чеських урядовців викликали сильні протести укр. організацій і стали причиною більшої їх активізації, зокрема групи молоді (С. Росоха, І. Рогач, С. Пап). Союз Українських Пластунів, /568/ студентські гуртки й просвітянська молодь вели перед у боротьбі за нац. обличчя Закарпаття.

Ріст укр. зорганізованих сил у 1936 — 38 pp., виявом чого була низка укр. маніфестацій (маніфестація »Просвіти« в Ужгороді з 12 000 учасників), поява укр. щоденника »Нова Свобода«, з одного боку, і важке міжнародне положення Чехо-Словаччини (політика Гітлера), з другого, давали надію на реалізацію автономії Карпатської України й виборів до сойму. Домагання ці висуває Укр. Рада в Ужгороді (29. V. 1938), але уряд ЧСР, не зважаючи на трудність міжнародного становища, й далі зволікав із реалізацією своїх зобов’язань, висуваючи, м. ін. постулят, щоб українці й русофіли об’єдналися на одній автономній плятформі.

Автономна Карпатська Україна. Реалізацію автономії прискорили події: віддача Німеччині Судетського краю на підставі мюнхенського рішення чотирьох держав (22. IX. 1938), димісія 5. X. президента Бенеша й створення автономного словацького уряду (6. X.). Щоб задовольнити домагання чехів щодо спільної плятформи, Укр. і Руська Ради на спільній нараді 8. X. поставили пропозицію про негайне створення автономного уряду на чолі з А. Бродієм, як прем’єр-міністром. Одночасно губернатор Грабар подався до димісії. Прага 11. X. здійснила вимогу рад і іменувала перший »підкарпатський« уряд у складі 4 міністрів і 2 держ. секретарів. Українців в уряді заступали лише міністер Ю. Ревай і держ. секретар о. А. Волошин.

Першим завданням уряду Бродія мала бути консолідація краю. Угорці й поляки провадили шалену аґітацію за спільний угорсько-поль. кордон і за повернення Карпатської України до Угорщини. Крім платних аґентів, вони висилали озброєні банди, які мали викликати неспокої і створити причину до збройної інтервенції Угорщини. Укр. Нар. Рада закликала населення до самопомочі, і незабаром по всьому Закарпатті почали діяти відділи Народної Самооборони — Карпатська Січ. Незабаром виявилося, що сам Бродій і міністер Фенцик є на службі в угорців. 26. X. Прага іменувала другий уряд: прем’єр о. А. Волошин, міністри Ю. Ревай і д-р Е. Бачинський (русофіл). Але вже 2. XI. нім.-італійський арбітраж у Відні віддав Угорщині не лише угорські етнографічно області з м. Береговим, але й Ужгород, Мукачів і декілька чисто укр. сіл. Залізничне сполучення зі Словаччиною й Румунією перервано, 10. XI. угорське військо зайняло відступлені області. Тоді уряд Волошина переніс столицю до Хусту, між Пряшевом на Словаччині і Хустом зорганізовано добре автосполучення, а Румунія охоче постачала збіжжя й бензину.

19 і 22. XI. празький парлямент і сенат схвалили новий конституційний закон ч. 328, яким Чехо-Словаччину перетворено на федеративну республіку, а Карпатську Україну визнано автономним краєм із власним тричленним урядом і власним соймом; уряд губернатора скасовано. Церковна адміністрація була так само впорядкована. Папа іменував 15. XI. гр.-кат. єпископа в Юґославії Діонізія Нярадія апостольським адміністратором Карпатської України (мукачівський єпископ О. Стойка залишився на території, окупованій угорцями). Так само прибув до Хусту правос. архиєпископ Саватій, який провадив укр. лінію. Розпорядженням з 30. XI. 1938 допускається для краю нову назву Карпатська Україна побіч старої »Підкарпатська Русь«.

Після обрання нового президента ЧСР Е. Гаха уряд Волошина димісіонував, і президент І. XII. іменував третій уряд, який складався з прем’єра Волошина і міністра Ревая. Третім міністром Прага іменувала лише 17. І. 1939 р. чеха, генерала Л. Прхалу. Справді Прхала не міг зайняти свого посту через протести українців, але Прага іменування не відкликала.

12. II. 1939 р. відбулися вибори до Карпатоукр. сойму за виборчим законом ч. 126/1927. Голосування відбулося за одним списком Укр. Нац. Об’єднання — УНО, що було коаліцією попередніх укр. партій (10 кандидатів з кол. християнсько-нар. партії, 10 — від соціял-демократів, 7 — від укр. аґрарників, 2 — від нац. молоді і 3 — від нац. меншостей). Вибори принесли УНО повну перемогу: голосувало 265 000 осіб, себто 93,2% виборців, у тому числі за УНО 86,1%. Це був плебісцит, в якому населення Закарпаття вперше в історії знайшло нагоду виявити свою справжню волю і виявило її в напрямі незалежного держ. життя.

За тиждень після виборів Карпатська Січ відбула свій організаційний конґрес у Хусті, в якому взяло участь 5 000 уніформованих і 5 000 не уніформованих січовиків. Їх дефіляда перед урядом і запрошеним в гості генералом Віктором Курмановичем показала, що Карпатська Україна має вже свою збройну силу. В розбудові Карпатської Січі взяли активну участь галицькі українці, зокрема молодь, яка від осени 1938 р. масово переходить через кордон до Карпатської України.

Хустському урядові швидко вдалося налагодити організацію краю. Всі ділянки нац. життя заворушились, зокрема шкільництво й культурне життя, країну вкрила мережа нових кооператив, налагоджено постачання й сполучення. Хуст протягом двох місяців подвоїв своє населення; накреслено пляни відбудови країни, при чому щедро відгукнулись американські українці. /569/

Сойм мав бути скликаний на перше засідання 2. III., але президент республіки цього не зробив і вислав знову ген. Прхалу до Хусту, тепер не як міністра, але як командувача чеського війська на Карпатській Україні. Прхала зажадав від карпатоукр. уряду роззброєння Січі, а коли цього не сталося, президент 8. III. іменував новий уряд без міністра Ревая в такому складі: прем’єр — о. А. Волошин, міністри — ген. Л. Прхала й С. Клочурак, держ. секретарі — М. Долинай і Ю. Перевузник. З наказу ген. Прхали чеське військо вночі проти 14. III. напало на Січовий Кіш і Команду Січі в Хусті. В боях згинуло понад 100 січовиків, а решта здалася тільки з наказу прем’єра Волошина.

Карпатоукр. Держава. Тим часом доля ЧСР була вже вирішена Гітлером, що давно вже погодився на окупацію Карпатської України угорцями. Початок повного розвалу ЧСР дало проголошення словацьким соймом самостійної Словаччини 14. III. Лише тоді президент ЧСР дав телеграфну згоду на скликання Карпатоукр. Сойму на 15. III. Одночасно угорський уряд ультимативно домагається від уряду Карпатської України припинення »протиугорської пропаґанди«, звільнення угорських політ. в’язнів і озброєння угорського населення. Коли останнє домагання було відкинуте (перші два були безпредметні), угорське військо того самого дня напало на кордони Карпатської України. Оборона кордонів лишилася на 5 000 січовиків (чеське військо покинуло край), які боронилися від наступу угорського війська на Хуст, чинячи опір б. Севлюша та на Копанських полях.

Тим часом уряд Карпатської України увечорі 14. III. проголосив незалежність Карпатської України, що 15. III. затвердив Сойм у Хусті при участі 22 послів (з усіх 32) під проводом А. Штефана. На другому і третьому засіданні сойму схвалено закон ч. 1: 1. Карпатська Україна є незалежна держава. 2. Назва держави є Карпатська Україна. 3. КУ є республіка з президентом, вибраним Соймом КУ, на чолі. 4. Державна мова КУ є українська. 5. Барва держ. прапора КУ є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта — долішня. 6. Держ. гербом КУ є дотеперішній крайовий герб: ведмідь у лівому червоному півполі і чотири сині та три жовті смуги в правому півполі і тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому законові. 7. Державний гімн КУ є »Ще не вмерла Україна«. 8. Цей закон зобов’язує відразу після його прийняття. Президентом Карпатської України вибрано о. Августина Волошина, який іменував такий уряд: прем’єр і міністер закордонних справ — Ю. Ревай, міністри: хліборобства і війська — С. Клочурак, внутр. справ і судівництва — Ю. Перевузник, фінансів, комунікації і пошти — Ю. Бращайко, культури, шкіл і нар. освіти — А. Штефан, здоров’я і соціяльної опіки — М. Долинай.

Під час засідання сойму бої йшли за 12 км від Хусту і угорське військо зажадало капітуляції Карпатської України. Уряд відкинув це домагання, але згодився вислати делеґацію на переговори до Будапешту під проводом міністрів Ю. Бращайка і М. Долиная. Днем пізніше президент А. Волошин і частина уряду залишили Карпатську Україну, а угорське військо, після боїв у Копані й під Хустом, зайняло Хуст, а до 20. III. — важливіші місцевості КУ; партизанські бої в горах тривали ще до середини квітня.

Українська Карпатська Держава не могла утриматися в дуже несприятливих зовнішніх обставинах. Але факт постання держави та її геройської оборони набуває великого всеукр. значення. З внутрішнього укр. погляду значення полягає в тому, що найменша й до 1918 р. найзанедбаніша частина України спромоглася вперше в історії на проголошення своєї незалежности й на бойовий чин проти свого тисячолітнього окупанта і що в оборсні взяли участь, крім місцевих українців, ще галичани, наддніпрянці й буковинці. З зовнішнього політ. боку — це був перший збройний виступ напередодні другої світової війни проти імперіялістичної політики Гітлера і його союзників, тоді як чехи віддали свою державу без єдиного пострілу. Нарешті, треба відзначити, що законний уряд Карпатської України на чолі з президентом о. А. Волошином і більшість членів Сойму подалися на еміґрацію, відкидаючи всяку співпрацю з окупантом.

А. Штефан

БУКОВИНА І БАСАРАБІЯ

У висліді воєнних подій в межах Румунії опинилися два комплекси укр. земель, а саме укр. частини Буковини і Басарабії. Крім того, кільканадцять укр. сіл в Мармарощині, нарешті укр. острови в ін. частині Басарабії, в Добруджі й Молдавії (див. вище).

Між Буковиною і Басарабією існувала велика різниця. Якщо Буковина до першої світової війни жила повним нац. життям і користувалася найбільшою з усіх укр. земель самоуправою, то Басарабія ще не пережила нац. відродження. Тим то в практиці історія /570/ укр. народу під румунською окупацією майже покривалася з історією буковинських українців.

Румуни збройно окупували Буковину в пол. листопада 1918 р. (див. вище), а Сен-Жерменський мировий трактат з Австрією признав її за Румунією також де юре. Басарабію зайняли румуни в 1917 p., a 28. X. 1920 р. за т. зв. Басарабським протоколом в Парижі Франція, Великобрітанія, Італія та Японія визнали Басарабію за Румунією. На це не дав згоди СССР, як наступник царської імперії, і тому доля Басарабії не була остаточно вирішена.

Стан українців під румунською окупацією був дуже важкий. Нечисленне укр. населення жило в державі з гострим поліційним. режимом (політ. поліція, жандармерія), з методами правління, що нагадували довоєнну Туреччину (важкі побої, хабарництво), з низькою культурою й цивілізацією. Політика щодо нац. меншостей, особливо українців, мала екстермінаційний характер; офіційно їх вважали (закон в справі шкільництва з 26. XII. 1924) за румунів, що »забули свою рідну мову«. Примусова румунізація діяла весь час, особливо ж гостро в періоди: 1918 — 26 і 1937 — 40 pp.

Окупувавши Буковину, румуни запровадили стан облоги, який в півн. Буковині тривав до кінця 1928 р. В грудні 1918 р. арештовано до 500 осіб, здебільша інтеліґенції, і випущено лише в квітні 1919 p., при чому не обійшлося без знущань і побиття. Скасовано автономію Буковини, крайовий сойм і крайовий виділ та пов. самоуправу. Буковина стала адміністративною одиницею (деякий час у букарештському уряді був т. зв. міністер для Буковини), а від 1932 р. перестала бути навіть такою. Край поділено на нові великі повіти (на Буковині 5 з префектами на чолі). Самоуправу громад віддано під гострий контроль префектів і т. зв. сільських нотарів. Скасовано всі права укр. мови в адміністрації і судах; урядовці й учителі укр. національности мусіли скласти, крім заяви льояльности, іспити з румунської мови (часто по кілька разів). За деякий час більшість укр. службовців переведено до корінної Румунії або усунено, а молодих на працю не приймали.

Великим ударом була повна румунізація шкільництва всіх видів, що провадилася поступово й остаточно завершилася в 1927 p.; укр. мови не навчали навіть як предмета (докладніше стор. 950). В Чернівецькому Університеті закрито всі катедри з укр. мовою. Користуючися зі стану облоги, закрито майже всі укр. т-ва, зокрема найважливіше культурно-освітнє т-во »Українська Бесіда« (див. стор. 950).

В Правос. Церкві, де в 1918 р. українці здобули повну рівноправність із румунами, румунські впливи стали домінувати. Румунську мову заведено як урядову мову, а також мову навчання релігії в школах. Заведено календар за новим стилем. Згодом наказано правити Службу Божу й виголошувати проповіді по-румунському. Деяких священиків переведено в румунські села, а на їх місце дали румунів. Укр. характер зберегла Гр.-Кат. Церква завдяки конкордатові Румунії з Римом. Для гр.-католиків на Буковині діяв Генеральний Вікаріят з о. М. Сімовичем на чолі, що підлягав гр.-кат. єп. у Влажі (Семигород).

На початку окупації заборонено всю укр. пресу (вийшло всього одно число »Буковини«), і укр. політ. партії перестали діяти. В політ. житті настала повна дезорганізація; маси, які звикли до політики згори, лишилися без проводу й програми. Перший рух у політ. житті був зв’язаний із виборами до румунського парляменту. Українці не мали змоги виставити самостійних кандидатів, і перші укр. посли були обрані за списками румунських партій, до яких вступила частина українців, утворивши в них укр. секції (в 1920 р. за списком соц.-демократів, а в 1926 р. — з »Нар. Партії ген. Авареску«). Укр. посли, що увійшли таким способом до парляменту (напр., К. Кракалія, А. Лукасевич, Ю. Лисан), укр. справу боронили, хоча без успіху.

В 1926 р. поліційний режим був дещо полегшений, а в 1928 р. скасовано стан облоги. Це уможливило пожвавлення укр. політ. життя, зокрема заснування в 1927 р. Укр. Нац. Партії, яка до 1940 р. була єдиною леґальною укр. партією в Румунії. Ідучи за прикладом довоєнної народовецької групи, УНП намагалася репрезентувати укр. населення й боронити його права, зокрема в румунських законодавчих органах, на міжнар. парляментарних з’їздах, перед Ліґою Націй у Женеві тощо, зберігаючи при тому льояльність щодо Румунської держави. УНП діяла теоретично на території всієї Румунії, фактично ж лише на Буковині. Найбільшу діяльність вона виявляла під час виборів і при доповнювальних виборах 1929 — 30 pp. великою більшістю провела своїх кандидатів. Проте через складний виборчий закон 1925 p., що дозволяв вибір посла тільки від тих партій, які зберуть 2% голосів з усієї Румунії, Укр. Нац. Партія входила У виборчі блоки з ін. румунськими партіями. Головою УНП був Володимир Залозецький, секретарем М. Сербинюк, ін. діячі — Т. Глинський, В. Дутчак, Л. Когут, Д. Маєр-Михальський, В. Шкраба; вони теж звичайно займали місця в парляменті. Під впливами УНП були /571/ важливіші органи преси, як єдиний в Румунії укр. щоденник »Час« (1928 — 40 pp., ред. Л. Когут), тижневик »Рідний Край«, »Нар. Сила« і офіціоз партії »Рада« (ред. Сербинюк), що теж виходив до 1940 р. В румунській дійсності УНП не могла мати великого успіху.

Тиск румунів на укр. життя залежав деякою мірою від того, яка партія була при владі. Напр., за уряду нац.-цараністичного (румунські хлібороби) в 1931 — 32 pp. поліційний режим злагіднів, і українці дістали невеликі полегшення в ділянці школи й прав укр. мови. По приході до влади лібералів у 1933 р. режим став знову суворіший.

На укр. маси Укр. Нац. Партія особливого впливу не мала. Совєтофільство, яке в добу Скрипника виявилося головне серед укр. соц.-демократів, згодом зникли, не мала значного впливу і укр. секція серед нац.-цараністів з К. Кракалією на чолі (орган »Хліборобська Правда«).

В 30-их pp. поширюються націоналістичні впливи, які йшли від студентської молоді і мали осередком спершу журнал »Самостійна Думка« (1931 — 37), згодом тижневик »Самостійність« (1934 — 37) і студентську організацію »Залізняк«. Велика рухливість, гасло опертя на власні сили й виступи проти румунського режиму забезпечили націоналістичному рухові симпатії серед укр. мас. Головними діячами цього напряму були: І. Григорович, О. Зибачинський, Д. Квітковський (ред. »Самостійности«), С. Никорович (ред. »Самостійної Думки«).

Наприкінці 30-их pp. піднялася нова хвиля румунських репресій. Вони ще посилилися з новим запровадженням стану облоги й переходом Румунії до тоталітарної системи правління. В 1937 р. розв’язано студентське т-во »Залізняк«, припинено вихід »Самостійної Думки« і »Самостійносте«, а головних діячів націоналістичної групи засуджено військовим судом. Почалися переслідування навіть за прилюдне вживання укр. мови і за ношення синьожовтих стрічок. Такий стан тривав аж до окупації Буковини й Басарабії большевиками в 1940 р.

В суворих умовах румунського режиму укр. культурні, екон. і громадські організації мусіли змагатися з великими труднощами. Вони скупчилися в Чернівцях в Народному Домі, і на провінцію вплив їх був дуже живий, хоч філій вони не мали. Крім культурно освітніх організацій (див. стор. 950-951) треба відзначити працю студентських організацій (»Запоріжжя«, »Чорномор’я«, »Залізняк«), нелеґального Пласту, Жіночої Громади, Міщанської Читальні, спортових організацій, насамперед »Довбуша«. Велике нац. значення мала крайова й галицька преса та в ва (див. Преса, Видавництва). На селі організоване укр. життя проявлялося в найскромніших формах спортових т-в, аматорських хорів і театрів тощо (читальні й Народні Доми, поширені до війни, тепер діяли винятково), однак пульсувало багатим укр. змістом.

Слабе було укр. екон. життя. Давні селянські каси і »райфайзенки« занепали. Значення мали два банки — Півн. і Кредитовий. Кооперація не мала змоги розвинутися. Слабий був наплив з укр. села до міст, і дошкульно відчувався брак третього стану. Серед інтеліґенції місце кол. держ. службовців зайняли вільні фахи, зокрема адвокати й лікарі. Багато укр. інтеліґенції знаходило працю в корінній Румунії.

Загалом понад 20-річна окупація денаціоналізації буковинським українцям не принесла, навпаки, з боротьби з румунським наступом укр. елемент, не звичний за австр. влади до важкої нац. боротьби, вийшов зміцненим; селянські маси, зокрема молодь, стали думати державницькими категоріями; час від часу укр. маси маніфестували свою нац. свідомість загальними здвигами, як от щорічними шевченківськими святами в Чернівцях, протибольш. маніфестацією в зв’язку з голодом на Україні в 1933 p., організацією допомоги для голодної Гуцульщини (1930 — 31) й Аккерманщини (1934 — 35) тощо. У зв’язку з подіями на Карпатській Україні численні буковинці служили в Карпатській Січі, а після падіння Карпатської України допомагали втікачам. Взагалі денаціоналізаційні процеси місця не мали, не вдалися також спроби румунської колонізації (напр., в с. Топорівцях).

Нац. відродження частково опанувало маленьку Мармарощину. Натомість, за малими проявами, не перейшла до нац. відродження Басарабія.

За Т. Галіпом

УКРАЇНСЬКА ЕМІҐРАЦІЯ МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ

Загальна характеристика. Катастрофа, яка спіткала молоду Укр. Державу в 1919 — 20 рр., спричинила велику еміґрацію на Захіл українців, що не бажали жити під чужими окупаціями. Це була в повному значенні слова політ. еміґрація військових і цивільних осіб, що були причетні до держ. будівництва. В той час створилися дві еміґрації — з Центр. та Сх. України і з Галичини та Буковини, і кожна з них мала дещо відмінне обличчя і значно відмінну історію.

Еміґраційні хвилі прийшли в різні періоди часу з Центр. та Сх. Земель і з Галичини, вони прямували до різних країн, частина еміґрантів поверталася на батьківщину, частина переходила з однієї країни до другої. Це залежало від політ. стану на батьківщині, від ситуації в країнах, де еміґрація тимчасово перебувала, і від внутр. та екон. відносин серед самої еміґрації. Плинність еміґрації була дуже інтенсивна, особливо в перші роки; відносини стали стабілізуватися від 1923 p., а ще більше після 1925 р. /572/

Частина еміґрації зустрічає в країнах свого поселення українців, які там жили до війни (напр., Відень) і входить із ними в близький стик. До власна політ. еміґрації приєднуються студенти, що приїздять до високих шкіл з дому (зокрема, Чехія, менше — Австрія, Німеччина, Бельгія), приїздить заробіткова еміґрація із Зах. Укр. Земель (головне до Франції). Частина еміґрантів осідає на укр. землях тієї держави, де знайшла пристановище, отже еміґранти в Чехії — на Закарпатті, а еміґранти з Центр. і Сх. Земель — у корінній Польщі, на Волині, менше в Галичині.

Перші континґенти для укр. еміґрації постачили дипломатичні, торговельні, військові й спеціяльні місії УНР до зах. держав. Поступова втрата укр. території в наслідок сов. й поль. окупацій збільшувала число укр. політ. еміґрантів, для яких поворот на рідні землі був уже неможливий.

Початок політ. еміґрації дали відділи УГА (т. зв. Гірська Бриґада), які в наслідок прориву поляками фронту під Хировом були відірвані від решти армії й у травні 1919 р. перейшли через Карпати на територію Чехо-Словаччини, де були роззброєні й приміщені в таборах півн. Чехії (Нім. Яблонне й Ліберець згодом Йозефов), як військ. частини дружньої, хоч невтральної до ЧСР ЗУНР, на засаді екстериторіяльности з власною адміністрацією й власним судівництвом. Друга хвиля галицької політ. еміґрації — це еміґрація цивільна, а саме уряд ЗУНР із диктатором Є. Петрушевичем на чолі, що в листопаді 1919 р. виїхав із Кам’янця Подільського через Румунію до Відня. Ці дві групи галицької еміґрації поповнилися українцями, кол. вояками австро — угорської армії, звільненими з італійського полону; частина не схотіла повертатися до окупованої батьківщини й залишилася здебільша у Відні. Укр. військові, інтерновані в Чехії, доповнювалися вояками УГА, яким вдалося втекти з поль. полону, а влітку 1920 р. — останньою дійовою формацією УГА, що входила до складу армії УНР (Херсонської дивізії) і продерлася на територію Чехо-Словаччини. Багато старшин і підстаршин військ. відділів УГА, які опинилися в ЧСР, від 1921 р. перейшли на студії в високих школах і успішно їх покінчили.

Головна хвиля еміґрації з Центр. і Сх. Земель покинула батьківщину після невдачі збройних змагань, коли в листопаді 1920 р. армія УНР перейшла через Збруч до Галичини й була інтернована поляками в таборах корінної Польщі (Вадовиці, Петриків, Олександер Куявський, Ланцут, Стрілків, Каліш, Щепюрно). Головний отаман С. Петлюра осів у Тарнові (в 1923 р. — в Варшаві), а урядові установи УНР — частково в Тарнові, частково в Ченстохові. Таким чином на поч. 1921 р. осередками політ. еміґрації стають Відень (осідок уряду ЗУНР) і Польща (осідок уряду УНР); в ЧСР жило до 10 000 вояків УГА.

У 1921 р. і згодом серед еміґрації сталися нові пересуви. Найважливішим скупченням укр. еміґрації стає ЧСР, головне Прага, а почасти й Подєбради, завдяки заснуванню чи перенесенню з Відня укр. високих шкіл і наук. установ. Вплинула на це й матеріяльна допомога чехо-словацького уряду, з одного боку, важкі матеріяльні умови у Відні — з другого. Деякого ослаблення зазнає осередок у Польщі після переїзду С. Петлюри до Парижу в 1924 p.; частина вояків УНР також залишає Польщу й переїздить до Франції (на фізичну роботу) і до ЧСР (до високих шкіл). Рішення Ради Амбасадорів з 15. березня 1923 р. про признання Галичини за Польщею впливає на ліквідацію уряду ЗУНР, і переважна більшість галицьких еміґрантів повертається на батьківщину; це саме стосується й до тих, що скінчили вис. школи в Чехії. Чималі зміни в складі еміґрації сталися в 1924 — 25 pp., коли невелика частина як галицької, так і центр.- та сх.-укр. еміґрації, під впливом »українізаційного« курсу переїхала до УССР.

Таким чином після 1925 р. остаточно викристалізувалися осередки укр. еміґрації. Перше місце зайняла Прага, після неї Варшава, втратив значення Відень. Постають нові осередки: Берлін і Париж. Слабші скупчення укр. еміґрації — це Румунія, Болгарія, Бельгія, Швайцарія, Англія, Італія, Туреччина, Латвія, Фінляндія. Чисельно на першому місці стоїть укр. еміґрація в Польщі й Франції. Число укр. еміґрантів, яке в 1921 р. доходило до 100 000, згодом спадає більш, ніж до половини (числа лише приблизні).

На діяльність еміґрантів чимало впливало її правне й матеріяльне становище. Загал еміґрантів користався з права азилю, а згодом (1922 р.) положення еміґрантів зі Сходу Европи усталила Ліґа Націй у Женеві, видавши бездержавникам т. зв. нансенівські пашпорти, що їх визнали й держави, на території яких жили укр. еміґранти. Однак укр. еміґранти підлягали різним поліційним обмеженням, напр., на території Польської держави загал укр. еміґрації не міг постійно перебувати на Зах. Укр. Землях. Частина еміґрантів згодом набула громадянства чужих країн і тим самим натуралізувалася.

Матеріяльне положення загалу еміґрантів, зокрема інтеліґенції, було важке. На це часто впливали брак відповідного фаху, незнання мов, неможливість або утруднення в прийнятті на працю. Матеріяльні умови життя особливо погіршали в часи госп. кризи від 1930 р. /573/

Політ. течії еміґрації. Серед укр. еміґрації діяли насамперед старі організаційні політ.-партійні схеми й програми, що виникли на Україні в 1917 — 20 pp. Крім того, постали нові течії, чи на еміґрації, чи також на батьківщині. Провід їх містився головне в Празі — найбільшому скупченні еміґраційної укр. інтеліґенції. Деякі із слабших партій незабаром зникли, зате постали нові. Всі вони, принаймні в якійсь мірі, діяли в ненормальних умовах еміґрантського життя з питомою йому психікою, часом без відповідного почуття реальности, без можливости контролювати свої дійсні сили і впливи. Праця головних течій укр. еміґрації мала досить помітний вплив на батьківщину, як на укр. суспільство, так до деякої міри і на політику ворожих режимів. Безпосередній зв’язок із Україною мала галицька еміґрація постійно і жваво, а еміґрація з Центр. і Сх. Земель ще до 1925 p., пізніше особистий зв’язок був перерваний, і лишався тільки відгук її праці в пресі большевиків. Чимало зробила політ. еміґрація для пропаґанди укр. справи за кордоном і для розвитку укр. культури, зокрема науки.

Політ.-ідеологічна укр. еміґрація ділилася на: 1. соціялістичну, 2. ліберальну, 3. монархічну, 4. націоналістичну і 5. комуністичну; з них 3, 4 і 5 створилися лише по війні.

Соціялістична група була поділена на дві партії: Укр. Соціялістично-Демократична Робітнича Партія (УСДРП) і Уко. Партія Соціялістів-Революціонерів (УПСР). УСДРП, провідними особами якої були І. Мазепа, П. Феденко, О. Бочковський, Б. Матюшенко, В. Старосольський, М. Добриловський, О. Безпалко та ін., із централею в Празі, належала до II Соц. Інтернаціоналу; вона через своїх делеґатів брала участь у його конґресах, конференціях і соц. пресі і була у зв’язках з Укр. Соц.-Радикальною Партією (УСРП) в Зах. Україні. Час від часу не надовго появлялися її пресові органи (»Вільна Україна« — Львів, »Соціялістична Думка« — Львів — Прага до 1923 p., »Соціял-демократ« — Прага 1925, згодом Подєбради). Далеко відомішою й рухливішою в перші роки еміґрації була УПСР, передусім завдяки своїм двом членам — М. Шаповалові і М. Грушевському. Ця партія вже в 1921 р. розбилася на дві групи: Шаповала в Празі і Грушевського у Відні; група останнього виявляла тоді недвозначні симпатії до сов. форми влади на Україні при умові держ. незалежности від Москви й збереження прав селянської більшости України (виступи в журналі »Борітеся — поборете« у Відні). В 1924 р. і сам Грушевський повернувся на Україну, потягши за собою гурт еміґрантів. Шаповал розійшовся з Грушевським через різницю поглядів на сучасний режим на Україні. Грушевський стояв за леґальну опозицію, а Шаповал — за рев. боротьбу. Шаповал зібрав коло себе більшість есерів і з ними почав широку акцію, політ. й культурно-суспільну (диви далі). М. ін. він заснував великий журнал »Нова Україна« (Прага 1922 — 25), редаґований ним і В. Винниченком. Спроба Шаповала і Винниченка створити рев.-дем. союз не дала наслідків. Тоді Винниченко відійшов у приватне життя (у Франції).

Комуністичні й совєтофільські течії діяли серед деяких кіл еміґрантів, а також серед студентської молоді, частина якої виступила з загальноукр. студентської організації і заклала свої власні. Групи укапістів — укр. комуністів, створені на еміґрації Винниченксм, діяли у Відні й Берліні, видаючи свій тижневик »Нова Доба« (Відень 1920 р) та багато аґітаційної літератури. В їх орієнтації на Сов. Україну допомагала спритна акція сов. дипломатичних місій у Празі, Відні, почасти в Берліні та Варшаві.

Укр. ліберальні партії здебільшого не розвинули відповідної діяльности, а деякі, як Укр. Партія Соціялістів-Самостійників (УПСС), Укр. Партія Народних Республіканців (УПНР), Партія Селянських Соціялістів, взагалі перестали існувати. Політ. діяльність виявляла тільки Радикально-Демократична Партія, що на еміґрації змінила тимчасово прийняту назву Соц.-Федералістів (СФ) на свою первісну назву Р.-Д. Вона становила групу політ. й суспільно поміркованих інтеліґентів, головним чином даючи членів для екзильного уряду УНР та його дипломатичних місій. Провідниками цієї партії були В. Прокопович, М. Славинський, О. Лотоцький, А. Яковлів, К. Мацієвич, О. Шульгин, О. Саліковський. Ця партія не мала широкого впливу на маси, як і на студентську молодь, зате підтримувала деякі особисті зв’язки з партією УНДО в Галичині. На радикалів-демократів майже виключно припала репрезентація УНР за кордоном і зв’язана з цим пропаґандивна праця. В Празі вони видавали (неперіодично) свій »Бюлетень«, від 1925 р. у Парижі — тижневик »Тризуб«.

До монархічної групи на еміґрації належав Укр. Союз Хліборобів-Державників, створений у 1920 р. (неперіодичне вид. »Хліборобська Україна«, Берлін 1920-25), що в 1925 р. проголосив кол. гетьмана П. Скоропадського спадковим гетьманом України. Властивим творцем і духовим провідником цієї організації з монархічним принципом, опертим на клясу хліборобів-власників, був визначний історик і соціолог В. Липинський, /574/ автор відомих »Листів до братів-хліборобів«. У 1930 р. Липинський розійшовся із П. Скоропадським, і за ним пішла ціла група визначних членів Союзу Хліборобів-Державників (В. Залозецький, В. Кучабський та ін.). Гетьманці мали більший вплив серед укр. еміґрації в Німеччині, де постійно проживав кол. гетьман і мав деякі впливи серед урядових нім. чинників. Під впливом гетьманців тут була суспільна організація — Українська Громада і Укр. Науковий Інститут у Берліні. Менше значення мали гетьманці в Чехо-Словаччині, зокрема в Празі, де переважали впливи соц. і ліберальні, пізніше ОУН, та в Польщі. На Зах. Україні гетьманський рух майже не мав впливу, зате був впливовий серед укр. еміґрації в США, а ще більше — в Канаді. Визначні діячі, крім згаданих вище, — О. Скоропис-Йолтуховський, С. Шемет.

Під кінець 20-их pp. чимраз більшого значення стала набирати націоналістична течія, яку репрезентувала Організація Укр. Націоналістів — ОУН. На відміну від згаданих вище політ. течій, ОУН не була відірвана від ґрунту, бо виросла на укр. землях і там мала свою базу. На еміґрації перебував лише провід ОУН із Є. Коновальцем і від 1938 р. А. Мельником на чолі. В Празі виходив орган ОУН »Розбудова Нації«, »Сурма« — орган УВО і пропаґандивна література, яку звідти перепачковували до Галичини. Вплив ОУН (визначні діячі: Д. Андрієвський, ген. М. Капустянський, О. Кандиба — Ольжич, В. Мартинець, О. Сеник-Грибівський, Р. Сушко, М. Сціборський) позначився серед цілої еміґрації, зокрема в Чехії та в Німеччині.

Спроби створення політ.-громадського об’єднання еміґрації не увінчалися успіхом. До таких спроб належало створення 4. І. 1921 у Відні для оборони соборних укр. інтересів Всеукр. Національної Ради з представників політ. партій із Центр., Сх. і Зах. Земель (перетривала ледве до кінця березня того ж року), намагання М. Шаповала створити в Празі Народну Укр. Раду як представництво укр. національних інтересів за кордоном, спроба відновити після смерти С. Петлюри діяльність Директорії її двома членами — А. Макаренком і Ф. Швецем. В 1934 — 35 pp. вкладено багато зусиль для організації Всеукр. Нац. Конґресу, що мав складатися з представників еміґрації і Зах. Укр. Земель, але ця акція була зліквідована.

Натомість постали деякі громадські й станові загальноеміґраційні організації, як Головна Укр. Еміґраційна Рада (Прага 1929 p.), Т-ва Укр. Комбатантів, зокрема у Франції (голова — ген. О. Удовиченко), Польщі і Чехо-Словаччині (про діяльність еміґраційних урядів УНР і ЗУНР згадка вже була).

Культурна праця. Культурну працю укр. еміґрації треба розглядати під двома аспектами: з одного боку, як працю для задоволення місцевих потреб окремих скупчень еміґрантів, з другого боку — як справу загальноукр. значення. Найбурхливше, і до того ж всебічно, розвивалося місцеве культурне життя у військ. таборах УГА в Чехо-Словаччині і армії УНР у Польщі в 1920 — 22 pp. Там постали різні школи й шкільні курси (курси неписьменних, нар. фахові школи, гімназії і гімназіяльні курси, військові вишколи, різного роду фахові курси, нар. університети тощо), загальноосвітні організації, мист. й театральні гуртки, таборові видання і преса; буйно розвивалося спортове життя. З таборів узяли, напр., свій початок хор Д. Котка, хореографічна школа В. Авраменка. В міру ліквідації таборів і скупчення еміґраци в містах там постають освітні організації, рідше школи й підготовні заклади, що мають на меті зберегти від денаціоналізації (зокрема молодь) і плекати укр. культуру.

Завдяки скупченню на еміґрації визначних укр. учених, мистців, письменників, політ. і суспільних діячів розвивається культурна праця всеукр. значення. Її розвиткові сприяє також перебування в осередках зах. культури і свобода творчости з політ. погляду. Прага, побіч Львова, стала найважливішим культурним осередком за межами УССР, у меншій мірі — Берлін, Варшава, Подебради.

Загальноукр. значення мали укр. високі школи і наук. установи на еміґрації. Це — Укр. Вільний Університет у Празі, Укр. Господарська Академія в Подєбрадах, Високий Педагогічний Інститут ім. Драгоманова в Празі, створені в 1921 — 23 pp. (див. Наука, Освіта), Укр. Науковий Інститут в Берліні (1926) і Варшаві (1930), Музей Визвольної Боротьби в Празі (1925), до деякої міри Укр. Акад. Комітет і влаштовувані ним наук. з’їзди в Празі (1926 і 1932). Численні укр. вчені працюють і викладають у чужих школах і наук. установах, спричиняючись цим до поширення знання про Україну (див. Наука і в характеристиці еміґрації в окремих країнах).

Великий відсоток укр. молоді на еміґрації студіює зокрема в Чехії. В Празі — згодом у Відні — перебував центр. організації всього укр. студентства — Центр. Союз Укр. Студентства (ЦЕСУС) і численні льокальні студентські організації й видання (див. Студентство).

На еміґрації постають видавництва, які обслуговують також Зах. Україну. Їх існування полегшує брак труднощів із цензурою. До важливіших належали: »Українська Накладня« Я. Оренштайна в Ляйпціґу й Берліні, в-ва »Укр. Слово« в Берліні, »Вернигора« у Відні, »Борітеся — поборете« (есерів) і Ю. Тищенка в Празі, Укр. Наук. Інститут у Варшаві, І. Огієнка — в Варшаві. Жваво розвивалася преса, зокрема партійні органи (див. Видавництва і преса). /575/

На еміґрації діяли видатні представники красного письменства, образотворчого мистецтва, театру; деякі з них, зокрема театральні мистці, оселюються на ЗУЗ (див. Література, Просторове мистецтво, Театр).

Культурне життя на еміґрації найкраще розвивалося в 1921 — 24 pp., згодом воно ослабло з огляду на виїзд частини еміґрантів до підсовєтської України й на ЗУЗ, в 30-их pp. на його послаблення вплинули важкі екон. обставини.

Окремою дуже важливою ділянкою політ. праці укр. еміґрації була пропаґанда укр. справи на чужині. Це була справа екзильних урядів, дипломатичних місій та їх пресових бюр і видавництв, деяких загальноукр. організацій, наук. установ, поодиноких політ. партій (зокрема УСДРП) та учених. Чималу політ. і репрезентативну працю в Лізі Націй провели дві загальноукр. організації: Укр. Акад. Комітет і Т-во Прихильників Ліґи Націй. Укр. Акад. Комітет, заснований у Празі, увійшов до складу Міжнародної Комісії для інтелектуальної співпраці при Лізі Націй у Женеві як член її. Другою такою організацією було Укр. Т-во Прихильників Ліґи Націй (засноване у Відні в 1920 p.), також прийняте як рівноправний член до складу Міжнародної Унії Націй (1933 — 38 pp. голова — О. Шульгин). Беручи постійну участь у щорічних асамблеях Міжнародної Унії та в засіданнях її Ради, Т-во мало змогу заходити в зносини з найвидатнішими політ. діячами Зах. Европи того часу, провадити усно й на письмі політ. пропаґанду й боротися за права нац. меншостей, зокрема за права українців у Польщі, Чехії, Румунії. Для ознайомлення чужинців із укр. справами організовано бюра і т-ва, як Укр. Пресове Бюро в Берліні, Нім.-Укр. Т-во, Чесько-Укр. Т-во, Укр.-Болгарське Т-во тощо; коштами Я. Макогона постало Укр. Бюро в Лондоні з Ю. Кисілевським на чолі. В напрямі ознайомлення чужинців із укр. справою діяв особливо Укр. Наук. Інститут у Берліні. Не маловажною була роля поодиноких осіб, як І. Борщака у Франції, Є. Онацького в Італії.

Укр. еміґрація в Чехо-Словаччині. Початок укр. еміґрації в Чехо-Словаччині дали, як згадано, військові групи Галицької Армії і члени закордонних місій УНР. Значення осередку укр. життя за межами батьківщини набрала Прага в 1921 p., коли туди переселилася більшість укр. еміґрантів з Відня і там було зорганізоване укр. високе шкільництво. Стипендії, які уряд ЧСР давав укр. студентам, притягали багато їх до Праги й ін. високошкільних міст ЧСР. Зокрема переїхали вояки УГА, менше — військові з армії УНР і укр. молодь із Галичини. Так у 1921 р. до Праги переноситься Укр. Вільний Університет з Відня, 1922 р. постала друга висока школа — Укр. Госп. Академія (з осідком у Подєбрадах), в 1923 р. — Високий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова і Студія Клясичного Мистецтва — в Празі. У зв’язку з допливом великого числа науковців і висококваліфікованих фахівців постає чимало наук., культурних і професійних організацій, як Укр. Іст.-Філол. Т-во (постало в Празі 1923 p.), Укр. Акад. Комітет (1924), Укр. Інститут Громадознавства (1924), Укр. Громадський Видавничий Фонд у Празі (1923), Спілка Укр. Лікарів (1922), Укр. Правниче Т-во (1923), Укр. Педагогічне Т-во (1925), Укр. Т-во Прихильників Книги (1927), Т-во Укр. Журналістів і Письменників в ЧСР (1929), Союз Організацій Інж.-Українців на еміґрації (1930), Т-во Укр. Письменників і Журналістів на чужині (1932), Укр. Наук. Асоціяція в Празі (1932) тощо. В 1925 р. постав Музей Визвольної Боротьби, в 1931 р. — Укр. Іст. Кабінет. Частина цих установ випускала свої видання (див. Наука, Видавництва). Для дітей еміґрантів постає укр. гімназія в Празі, перенесена згодом до Ржевніц, а пізніше до Модржан. В 1924 р. на 2 300 укр. студентів, що вчилися на еміґрації, 1 900 студіювало в Чехо-Словаччині (з них 1 235 — у Празі, 382 — Подєбрадах). За час між двома світовими війнами скінчило високі школи з дипломами в ЧСР понад 2 000 осіб, і переважна частина їх повернулася на рідні землі. В 1922 — 39 pp. Прага, поряд Львова, була найважливішим культурним осередком укр. життя за межами УССР, і в цьому її іст. значення.

Чималі досягнення мала укр. еміґрація в ЧСР в громадській ділянці. Загальну організаційну й допомогову акцію провадив Укр. Громадський Комітет, заснований літом 1921 p. M. Шаповалом. Комітет, завдяки енерґії свого голови й його тісним зв’язкам із чехо-словацьким урядом провів велику організаційну, культурну й допомогову акцію. Укр. Громадський Комітет здобув через міністра ЧСР В. Гірсу постійні стипендії для укр. студентів, заснував Госп. Академію в Подєбрадах, Укр. Соціологічний Інститут, Укр. Педагогічний Інститут у Празі й спровадив до них студентів із таборів інтернованих у Польщі. Спершу в Комітеті у згоді працювали всі політ. групи, але пізніше виникли спори, і частина членів вийшла з Комітету. Комітет працював далі, доки уряд ЧСР не обмежив своєї допомогової акції для укр. еміґрації і не розв’язав у серпні 1925 р. УГК. Тоді постало кілька окремих громадських організацій, що мали також культурні й допомогові завдання: Укр. Комітет (1926), Укр. Громада в ЧСР (1928) і тоді ж Укр. Об’єднання в ЧСР — усі в Празі. В 1920-их pp. діяв Укр. Республікансько-демократичний Клюб (голова О. Лотоцький, згодом — М. Славинський).

Найвищий розвиток укр. еміґрації в ЧСР припадає на 1922 — 27 pp. Згодом у зв’язку з погіршенням екон. умов і труднощами виїзду на студії з Польщі — життя укр. еміґрації в ЧСР занепало. Багато установ лише животіло, деякі самоліквідувалися, з високих шкіл залишився лише Укр. Вільний Університет; Укр. Госп. Академія перетворилася на Укр. Техн.-Госп. Інститут (УТГІ) — школу заочного навчання. Зменшився видавничий рух. Зв’язки з батьківщиною слабнули, а число еміґрантів зменшилося.

Однак Прага й далі лишалася найважливішим осередком укр. політ. еміґрації. І пізніше тут перебували осередки або сильні /576/ експозитури деяких політ. партій. Прага була в 1922 — 34 pp. осідком Центр. Союзу Укр. Студентства (ЦЕСУС), Нац. Ради Укр. Жінок (голова Софія Русова) тощо.

Менші скупчення укр. еміґрації в ЧСР були в Подєбрадах, ще слабші в Брно, Ліберці тощо. Деяка частина укр. еміґрації поселилася на Закарпатті, зокрема в Ужгороді. Там вона відразу увійшла в місцеве освітнє, культурне й адміністративне життя й багато допомогла нац. відродженню цього краю.

Укр. еміґрація в Польщі. Після остаточної катастрофи армії УНР восени 1920 р. на території Польщі опинилося до 30 000 укр. еміґрантів, здебільше вояцтва. В Польщі перебував також уряд УНР повністю або частково. Поляки інтернували вояцтво по таборах, де воно жило у великих матеріяльних злиднях. Однак у таборах зорганізовано церковне й культурне життя (школи, зокрема таборова гімназія ім. Т. Шевченка в Каліші, всілякі курси, в-ва, журнали). Важкі обставини таборового життя змусили таборовиків намагатися з них вийти. Кількасот вояків 1922 р. під впливом сов. місії повернулися до СССР; деяке число, головне з незакінченою освітою, виїхало на студії до ЧСР, ще більше — до Франції як фізичні робітники, чимало людей осіло в Польщі, велика більшість на корінних поль. землях, бо важко було дістати дозвіл на постійне оселення на укр. землях, особливо в Галичині. Більшість осілих на Волині укр. політ. еміґрантів натуралізувалася й включилася в місцеве життя. Інші жили як бездержавники, з т. зв. нансенівськими пашпортами. В 1921 р. у Варшаві створено Укр. Центральний Комітет (незмінний голова — М. Ковальський) для матеріяльної і моральної допомоги еміґрантам, яку він здійснював через свої філії і уповноважених на місцях. УЦК проіснував до 1939 р. У Варшаві мали осідок Укр. Жіночий Союз, Т-во Укр. Ветеранів, Т-во Прихильників Ліґи Націй, студентські організації та ін. У Львові постало в 1921 р. Укр. Т-во Допомоги Еміґрантам із Центр. і Сх. України.

Загальноукр. значення набрав Укр. Науковий Інститут у Варшаві, зорганізований силами укр. еміґрації (від 1930 р. — голова О. Лотоцький, секретар Р. Смаль-Стоцький) і субвенціонований поль. урядом. Над питаннями укр. воєнної історії працювало Укр. Воєнно-Іст. Т-во (від 1926 p.). Ці організації й установи були під впливом еміґраційного уряду УНР. Живу наук.-популяризаторську діяльність розвинув у Варшаві І. Огієнко (журнали »Культура«, »Рідна Мова«). Усі вони безпосередньо були більше зв’язані з рідною землею, ніж ін. укр. еміґраційні установи в зах. державах.

Укр. еміґрація в Німеччині залишилася частково з часів перед 1914 p., зокрема в Дельменгорсті, Гемелінґені й у Берліні. До неї приєдналося чимало кол. полонених рос. армії, що з укр. таборів не повернулися на Україну. Нарешті, особливо в Берліні, скупчилося деяке число членів — співробітників Союзу Визволення України, укр. посольства та ін. місій УНР, що згуртувалися здебільша коло заснованого 1919 р. Т-ва Українська Громада і коло укр. посольства, особливо за часів праці послів М. Порша і (від 1921 p.) P. Смаль-Стоцького. Дальшим центром було в-во »Укр. Слово« (1921 — 26), що випускало газету й бібліотеку »Укр. Слова«. В Берліні ще з часів війни діяло Нім.-Укр. Т-во (проф. Й. Рорбах і А. Шмідт) і видавало орган »Die Ukraine«. З часів війни працювала також у Берліні »Українська Накладня« Я. Оренштайна (1916 — 33, редактори — З. Кузеля, В. Лепкий, В. Сімович). Після 1921 р. почало напливати на студії укр. студентство, що мало низку своїх організацій. У 1926 р. в Берліні заходами кол. гетьмана П. Скоропадського засновано Український Науковий Інститут, який незабаром став укр. культурним посольством у Німеччині (див. Наука).

Берлін був протягом цього часу осідком гетьманського й націоналістичного руху, а також місцем перебування кол. гетьмана П. Скоропадського, провідника ОУН полк. Є. Коновальця і президента ЗУНР Є. Петрушевича. Для опіки над політ. еміґрантами діяв 1923 — 30 pp. окремий Комітет, визнаний нім. владою. За націонал-соціялістичного режиму існували з дозволу влади лише дві укр. громадські організації: Укр. Національне Об’єднання (УНО), що було під впливом націоналістів (понад 30 000 членів), і Українська Громада (понад 6 000 членів), що була під впливом П. Скоропадського. З нім. боку опіку й нагляд над укр. еміґрацією в Німеччині здійснювала т. зв. Укр. Установа Довір’я — Ukrainische Vertrauensstelle (M. Сушко). Відповідні організації укр. еміґрації постали після окупації Німеччиною Австрії і Чехо-Словаччини також в обох згаданих країнах.

Укр. еміґрація в ін. країнах. Австрія. В перші роки по війні визначним центром укр. політ. еміґрації був Відень і взагалі Австрія. Тут залишилися деякі укр. організації ще з довоєнних і воєнних часів, як укр. студентське т-во »Січ« (закладене 1868 p.), робітничі т-ва »Родина« і »Поступ«, Укр. Клюб, Укр. Т-во Журналістів, перенесене згодом до Праги, Укр. Т-во Прихильників Освіти, Укр. Жіночий Комітет тощо. Залишилися і укр. урядовці, що раніше працювали в різних австр. держ. установах. У Відні тимчасово знайшла місце перша хвиля еміґрації урядових чинників УНР, дещо довше еміґрація з Галичини й уряд ЗУНР. Тут у 1920 — 21 pp. створено Укр. Вільний Університет, Укр. Соціологічний Інститут, постала укр. еміґраційна преса. У 1920 — 22 pp. Відень був найрухливішим осередком з усіх скупчень укр. політ., еміґрації завдяки перебуванню тут держ. центру ЗУНР, наявності власних матеріяльних держ. фондів і повної свободи рухів у молодій Австр. Республіці. Тоді виходило одночасно кілька укр. часописів, як »Укр. Прапори (орган Є. Петрушевича), тижневик »Воля« (В. Піснячевського — вірний урядові УНР, але незалежний), »Боротьба« (С. Вітика — »зміновіхівський«), »Нова Доба« (Винниченка — комуністичний) тощо. По високих школах студіювало бл. 400 укр. студентів. Після 1923 р. усі повернулися до Галичини (за винятком одиниць), і Відень перестав грати поважну ролю в укр. еміґраційному житті.

Франція. Важливе місце в укр. еміґраційному житті зайняла Франція, зокрема Париж, що став фактичним центром урядових кіл УНР, де увесь час діяло екзильне Міністерство Закордонних Справ; там осів головний отаман С. Петлюра після свого виїзду з Польщі. У 1925 р. став виходити офіціоз УНР — тижневик »Тризуб«, у 1927 р. в Парижі засновано Бібліотеку ім. С. Петлюри. В 1930 р. у Парижі з участю французів постав гурток /577/ студій (Cercle des études ukrainiennes) для укр.-французького зближення. При місії УНР існувало пресове бюро, що видавало інформаційний бюлетень. З участю українців виходив французькою мовою місячник »Promethée«, присвячений справам народів, поневолених большевиками, а також бюлетень »Ofinor« — для інформації преси романських держав. Заснована 1926 р. в Парижі Еміґраційна Рада як організація еміґрантів із Центр. і Сх. Земель ширшої діяльности не проявила. Від 1927 р. у Франції існує Укр. Військ. Т-во бувших Вояків УНР. Ці установи й організації діяли в тісному порозумінні з урядом УНР. З ін. укр. організацій на французькому терені найстарішою була Укр. Громада у Франції, заснована 1924 р. В 1930-х рр. постав Укр. Нар. Союз, який видавав тижневик »Укр. Слово«. В Укр. Нар. Союзі мали переважні впливи діячі ОУН, що в той час перенеслися до Парижу.

Крім політ. еміґрації, почавши від 1924 p., до Франції напливає заробіткова еміґрація — здебільша на с.-г. роботи й до вугільних копалень з укр. земель під Польщею, менше з Закарпаття й Буковини. Число її мінялося від 20 до 50 000.

У Великобрітанії та ін. півн.-зах. евр. країнах деякий час діяли місії УНР. Укр. політичної еміґрації не було. Тому там не створено ні окремих укр. організацій, ні видавництв. Від 1931 р. в Лондоні діяло Укр. Бюро під керівництвом Ю. Кисілевського для ознайомлення англ. громадськости з укр. справами (видавав пресовий бюлетень англ. мовою). В 1935 р. засновано Англ.-Укр. Т-во. В 1932 р. виходив кілька місяців журнал »Investigator«, присвячений укр. справам.

В Бельгії перебувала невелика група політ. еміґрантів, посилена укр. студентами, які були на студіях переважно в Лювені. Тут жило також невелике число заробіткової еміґрації з ЗУЗ.

В Швайцарії ще з першої світової війни залишилася маленька група укр. еміґрантів. Вона співдіяла з делеґатами із Галичини (від Укр. Парляментарної Репрезентації та УНДО) й від укр. еміґрації з різних країн у справі оборони укр. держ. інтересів перед Ліґою Націй у Женеві. Тут був осідок Укр. Червоного Хреста (Є. Бачинський), що видавав »Офінор« М. Єремієва, і ведене ним пресове бюро »Орієнт« (Женева). З тамошніх укр. діячів треба згадати також М. Троцького.

В Італії, крім укр. дипломатичних місій при Квіріналі й Ватикані, в Римі працювали якийсь час місії в зв’язку з допомогою і поворотом з італійського полону українців з австр. армії (голова О. Севрюк). Пізніше для пропаґанди укр. справи спричинилися головко Є. Онацький і М. Липовецька та Н. Смаль-Стоцький і Гриненко, що залишилися в Італії.

Зате чималий гурт укр. еміґрації (з Центр. і Сх. Земель) зібрався в столиці Румунії — Букарешті. Тут діяв Укр. Допомоговий Комітет із філіями в ін. містах Румунії, де жили гуртки українців. Укр. жіноцтво зорганізувалося там в Укр. Жіночому Союзі, що був зв’язаний із подібними укр. союзами в ін. державах. Видатніші діячі — Д. Геродот, П. Мацієвич, Г. Порохівський, В. Трепке.

В Болгарії теж була якийсь час численніша укр. політ. еміґрація, що мала в Софії і Варні Укр. Допомогові Комітети; частина цієї еміґрації незабаром від’їхала далі на захід, головне до ЧСР, а дехто — до Польщі. З активніших діячів треба згадати скульптора М. Паращука й полк. В. Филоновича.

Туреччина. У Стамбулі, після недовгої праці дипломатичної місії УНР, розвинули в 30-их pp. укр. пропаґандивну діяльність серед турецького громадянства В. Мурський як спеціяльний висланик УНР, а також консул УНР полк. М. Забієлло.

Гірше була зорганізована укр. еміґрація в Юґославії (головне Беоґрад), що було спричинене русофільством сербів.

Була укр. еміґрація і на Далекому Сході в Манджурії — в Харбіні, в Цянцзіні і в Шанхаї. Найбільше відомим діячем серед цієї еміґрації був І. Світ.

Значення укр. політичної еміґрації. Укр. політ. еміґрація між двома світовими війнами виконувала два завдання: вона була представником поневоленої країни, яка, зокрема на підсов. землях, не мала змоги виявитися, і творила ті політ. й культурні цінності, творити які на рідних землях не було можливости. Тут перебував екзильний уряд УНР, а деякий час також ЗУНР, тут був осідок деяких політ. партій та організацій, що діяли на укр. теренах, тут вільно розвивалася укр. культура, зокрема наука. Із Зах. Укр. Землями еміґрація мала жвавий контакт, але й на підсовєтських землях сам факт, що у вільному світі хтось говорить за українців, давав поневоленим українцям моральну силу в боротьбі за існування.

С. Баран

Література: Герасимович І. Життя й відносини на Радянській Україні. Берлін 1922; Singalevic V La Questione della Galicia. Рим 1922; Герасимович І. Голод на Україні. Берлін 1922 (і по-нім ); Quisling V. La famine en Ukraine. Женева 1922; Paneyko B. The Conditions of Ukrainian Independence. The Slavonic Review, II, 5. 1923; Choulguine A. L’Ukraine et le cauchemar rouge Les massacres en Ukraine. Париж 1927; Волобуїв М. До проблеми укр. економіки Більшовик України, II — III. 1928; Попов М. Нарис історії Ком. Партії (більшовиків) України Х. 1928; Ґренджа-Донський В. Від Ясіння до Сигота. Збірка Покрив Туман. Ужгород 1928; Die Ukraine unter Fremdherrschaft (збірник статтей Палієва Д., Кузелі З., Кохана В., Целевича В., Чучмана С., Ярого P.). Берлін 1929; Томашівський С. 10 літ укр питання в Польщі. Л. 1929; Mosca R. La Rutenia Ciscarpatica. Міляно 1929; La terreur rouge et l’Ukraine Sovietique. Женева-Прага 1930; Попов Л. Карпаторусские достижения Мукачів 1930; Boncálo A. Kárpátaljai rutén irodalom és müvelödés. Пешт 1931; Соловецька каторга (документи). Ред. Чикаленко Л. В. 1931; Mornik S. Polens Kampf gegen seine nichtpolnischen Volksgruppen. Берлін-Ляйпціґ 1931; Danko М. Die Nation in Sovjetketten. Відень 1932; Chmelař J., Klima S., Nečas J. Podkarpatská Rus. Прага 1933; Tisserand. La vie d’un peuple rukraine. 1933; Mazepa I. The Ukraine under Bolshevists Rule. Slavonic Review XII. 1934 (по-укр. календар Дніпро 1935); Martel R. La politique nationale des Soviets en Ukraine Le Monde Slave, III. 1930, II. 1934; Галій-Новицький М. Геть маску. Нац. політика на Радянській Україні в світлі документів. Прага 1934; Krofta M. Die Podkarpatska Rus und /578/ die Tschechoslovakei. Prager Rundschau. 1934; Beneš E. Exposé sur le problème de la Russie Subcarpatique et son rapport à la Républlque Tchécoslovaque. Прага 1934; Voloshln A. Carpathian Ruthenia. Slavonic Review, ХШ. 1935; Masiukewytsch M. Die Sovjetukraine unter der neuen Verlassung der Ukraine. Ukrainische Kulturberichte, XXX; (Martel R. La Ruthénie Subcarpathique. Париж 1935; Ковалевський М. Україна під червоним ярмом, В.-Л. 1936; Садовський В. Нац. політика Совєтів на Україні. В. 1937; Macartney C. А. Hungary and her successors (Ruthenia). Oxford University Press. 1937; Masiukewytsch M. Die Verfassung der Ukraine und die Wirklichkeit. Ukrainische Kulturberichte, XXXII. 1937; Ukraine. Das Aktuelle Archiv. Берлін 1937; Kowalewski M. Polityka narodowościowa na Ukrainie Sowieckiej. B. 1938; (Сціборський М.) Ukraine und die Nationalitätenpolitik Moskaus. Нью-Йорк 1938; Bulletin de la Commission pour l’étude des problemes polono-ukrainiens. Red. Smal-Stocki R. B. 1935 — 38; Добрянський М. Карпатська Україна. Подєбради 1939; Ukrainischer Nationalismus (збірник статтей). Нью-Йорк 1939; Ripka H. Munich Before and After. Лондон 1939; Карпатська Україна в боротьбі (збірник). Відень 1939; Simpson G. W. The Fate of Carpatho-Ukraine. The Trident, VI. Нью-Йорк 1939; Homo Politicus. Причини упадку Польщі. Кр. 1940; Тарнович Ю. 20 років неволі. Кр. 1940; Allen W. E. D. The Ukraine. Кембрідж 1940; Jászi O. The Problem of Sub-Carpathian Ruthenia. R. J. Kerner. Czechoslovakia. University of California Press. Берклі 1940; Мазепа І. Україна під червоною Москвою. Прага 1941; Укр. Націоналістичний Рух. Прага 1942; Наріжний С. Укр. еміґрація між двома світовими війнами, І. Прага 1942; Chubatyj N. The Modern Ukrainian Nationalist Movement. Journal of Central European Affairs, IV, 3. 1944; Підгайний С. Укр. інтеліґенція на Соловках. 1946; Helsler J. В. Mellon J. E. Under the Carpathians. Дреммонд-Лондон 1946; Николишин С. Культурна політика большевиків і укр. культурний процес. На чужині. 1947; Данько М. СССР — в’язниця народів. Буенос-Айрес 1947; Олежко Н. Аґрарна політика большевиків. 1947; Мартинець В. Укр. підпілля. 1949; Manning C. A. Twentieth century Ukraine. Нью-Йорк 1951; Chaplenko V. The Ukrainians of the Russian Soviet Republic. The Ukrainian Quarterly, VII, I. 1951.

Попередня     Головна     Наступна