[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 578-591.]

Попередня     Головна     Наступна





11. Україна під час другої світової війни



ЗАХІДНЯ УКРАЇНА ДО ПОЧАТКУ НІМ.-СОВ. ВІЙНИ


Польсько-німецька війна. 1. IX. 1939 р. вибухла поль.-нім. війна, що дало початок другій світовій війні. Одночасно в усій Польщі збільшився тиск на укр. населення. Почалися масові арешти українців, переважно інтеліґенції, і заслання до концентраційного табору в Картузькій Березі. Укр. нац. життя пішло в підпілля. Не зменшила поль. терору заява льояльности супроти Поль. держави, зроблена в соймі В. Мудрим від імени Укр. Парляментарної Репрезентації.

Наступ нім. армій швидко розвивався. Вже в перші дні війни півд. нім. армія зайняла Лемківщину, а в половині вересня в руках німців опинилися Підляшшя, Холмщина, Зах. Волинь і зах. частина Галичини, приблизно по лінію: Сокаль — Львів — Стрий. Сильніші бої велися в районі Львова, але міста німці не зайняли.

Чимала частина укр. населення вітала нім. війська, які вважала за визволителів з-під поль. ярма. Тим часом 17. IX. 1939 p., на підставі таємної клявзулі пакту про ненапад між Німеччиною й СССР (пакт Ріббентроп — Молотов) з 23. VIII. 1939 p., СССР виступає проти Польщі, і сов. війська окупують Зах. Україну без спротиву з поль. боку. 22. IX. большевики зайняли Львів, а нім. війська відступили на визначену договором лінію Сян — Висла. За новим договором з 28. IX. 1939 р. в Москві усталено границі сфер інтересів між Німеччиною і СССР уздовж лінії: Сян — Солокія — Буг (див. карта-мал. 379). Таким чином кол. укр. землі під Польщею майже повністю опинилися під СССР, а в нім. руках лише їх зах. окрайки: Лемківщина, лівобережне Посяння, невеликі частини півн.-зах. Галичини, Холмщина і Полісся — разом смуга 600 км завдовжки, бл. 16 000 км² з 1 200 000 населення, в тому числі 500 000 українців, не рахуючи бл. 200 000 римо-католиків з укр. розмовною мовою (латинники в півн.-зах. Галичині і т. зв. калакути на Холмщині й Підляшші — див. стор. 168).

З нім. армією, що ввійшла на Зах. Україну з півдня, ввійшов також укр. збройний відділ кількістю бл. 600 осіб, створений заходами ОУН почасти з кол. членів Карпатської Січі, які були на еміґрації в Німеччині, під командою кол. полк. Січових Стрільців Романа Сушка. Завданням цього відділу було насамперед посередництво між місцевим укр. населенням і нім. армією та організація місцевого укр. управління. Після зайняття Зах. України большевиками німці цей відділ розв’язали.

Зах. Україна під першою сов. окупацією. Щоб створити враження леґальности інкорпорації Зах. України большевиками, за наказом головнокомандувача укр. фронту С. Тимошенка 22. X. 1939, відбулися вибори до установчих Нар. Зборів Зах. України (за урядовими даними з 4 776 000 виборців голосували 4 434 000, з них 4 032 000 віддали голоси за заздалегідь усталений список кандидатів). Нар. Збори 26. X. ухвалили просити Верховний Совєт СССР включити Зах. Україну до СССР і передали це прохання через делеґацію з 50 членів; 1. XI. Верховний Совєт схвалив це і /579/ включив Зах. Україну до складу УССР. Частину укр. Полісся влучено до Білоруської ССР (див. стор. 28). 28. VI. 1940 р. СССР змусив під загрозою війни Румунію зректися на його користь заселеної українцями півн. частини Буковини і Басарабії, а рішенням Верховного Совєта СССР з 2. VIII. 1940 р. Буковину і заселені українцями частини Басарабії влучено до УССР.

Сов. влада негайно провела новий адміністративний поділ на області (числом 6) і райони. Все життя активізовано й централізовано в обласних і районних центрах. Перестали діяти не тільки політ. організації, а й усі без винятку т-ва, спілки та об’єднання, не лише торговельні й промислові, але також культурні, наук., суспільної допомоги і т. д. Їх усі розв’язано, а майно передано до відповідних держ. установ. Заведено сов. закони й судівництво. Населення Зах. України одержало сов. пашпорти. Зліквідовано приватне шкільництво, всі в-ва та пресу. Після закінчення націоналізації торгівлі й промисловости та розподілу землі між селянами почато створення перших колгоспів.

Сов. влада звернула особливу увагу на шкільництво, науку та мистецтво. Тут найбільше виявилася сов. »українізація«: укр. мова стала урядовою, поруч неї в обмежених розмірах допущено польську. Школи українізовано (поль. школи залишено тільки для поль. населення). Вище шкільництво повністю українізовано й поширено. Але це »піднесення« укр. шкільництва, науки й мистецтва виявлялося тільки назверх і під матеріяльним поглядом. В змісті цього процесу панував цілковитий духовий занепад, бо під маскою укр. культури провадилася большевізація й поступова русифікація. /580/

Церковні організації загалом лишилися непорушені, тільки Правос. Церкву на Зах. Укр. Землях підпорядковано московському патріярхові як »автономну«. Натиск на церковні установи почався за деякий час і то посередньо: зі шкіл усунено релігію, відібрано землю, право ведення метрик, духівництву видано т. зв. пашпорти »Нр. I.«, які утруднювали життя, встановлено високі податки за користування церквами й приміщеннями для духівництва (»непродуктивні установи«).

Леґальні укр. політ. партії самоліквідувалися. Діяла в підпіллі лише ОУН, тримаючи зв’язки з своїм проводом на території Німеччини. Вже перші дні больш. окупації принесли арешти численних укр. діячів, зокрема Костя Левицького, Дмитра Левицького, О. Луцького, І. Німчука з УНДО; І. Новодворського, А. Гривнака з УРСП; В. Старосольського з УСДП; С. Герасимовича з ФНЄ. На провінції так само відбувалися арешти видатних політ., культурних, госп. та ін. діячів. Численні діячі рятувалися втечею на окуповану німцями територію.

За час окупації зайшли великі зміни в нац. стані посідання на Зах. Україні. Поль. елемент без підтримки держави зійшов на другий плян. Совєти вивезли всіх нових колоністів (періоду 1920 — 39 pp.), усунули панівну верхівку офіцерів резерви та леґіонерів, скасували багаті поль. манастирі й велику посілість, удержавили жидівські торгівлю й промисловість. До міст напливав укр. елемент із перенаселеного села.

З’єднання Зах. України з УССР мало свою далекосяжну національно-політ. користь. Але, не зважаючи на те, що до українців ще тимчасово не був застосований масовий терор, усе населення було до сов. режиму наставлене неприхильно.

Українці в Генеральній Губернії. На зах. окраїнах укр. земель, окупованих німцями, крім місцевих українців, було до 20 000 утікачів із Зах. України, деяке число політ. в’язнів, випущених із поль. тюрем і концентраційних таборів, і давньої еміґрації з Центр. і Сх. Земель. В міру тиску большевиків збільшувалося число втікачів, що нелеґально переходили кордони або переїздили напівлеґально, змішавшися з т. зв. »фольксдойчами« (особами нім. походження) на підставі сов.-нім. договору з 28. IX. 1939 р. про взаємне переселення. Таким способом влітку 1940 р. переїхала до Німеччини також частина укр. інтеліґенції з Буковини.

Укр. землі на захід від Сяну — Бугу увійшли до складу т. зв. »Генеральної Губернії для окупованої поль. території«, що була створена декларацією Гітлера з 12. X. 1939 з центр. частини Польщі. Згодом прийнято офіційну назву »Генеральної Губернії« й ГГ проголошено побічним краєм Німеччини. Генерал-губернатором Гітлер іменував Ганса Франка з осідком у Кракові.

ГГ являла собою рід колонії Німеччини з наскрізь тоталітаристичним устроєм, де місцеве населення мало мінімальні права. Вся влада, виконавча й законодавча, була зосереджена в руках генерал-губернатора, що діяв з доручення Гітлера і був перед ним відповідальний. Генерал — губернаторові підлягали безпосередньо губернатори, тобто шефи дистриктів (числом 4, — українці жили в краківському і люблинському), а цим — шефи округ. Самоуправа тільки продовжувала функції держ. влади, що призначала її носіїв. Сильно була розбудована поліційна влада у різних видах і формах. Зокрема, політ. поліція мала широкі повноваження й була фактично, хоч не формально зверхником адміністрації.

Укр. населення в ГГ було загалом відстале з нац.-культурного погляду, — великою мірою в наслідок поль. політики експансії (див. вище). Почасти серед нього, почасти в більших містах Польщі, головне в Кракові, поселилися утікачі з Зах. України. Найповажнішим осередком укр. політ. еміґрації і взагалі укр. життя в ГГ в 1939 — 41 pp. став Краків. Хоча чільні діячі всіх укр. леґальних політ. партій опинилися на території ГГ, але ці партії не діяли явно в умовах не зовсім певного азилю під час війни й поліційного режиму окупації. Єдиною політ. організацією, що продовжувала і тут свою діяльність, була ОУН, яку на цьому терені очолював Р. Сушко (провідник ОУН полк. А. Мельник перебував у Німеччині). Хоч нім. чинники офіційно не визнавали ОУН, але завдяки її дотеперішній протиполь. підпільній діяльності та провідницькій структурі, вони її толерували. Це була впливова група, з численними кадрами членів і симпатиків; багато з них вийшло з поль. тюрем і концентраційних таборів. Від перших днів нім. окупації члени ОУН брали живу участь в укр. громадському житті.

Вже в перші тижні нім. влади укр. маси виявили інтенсивний потяг до самоорганізації. Всюди по більших осередках під різними назвами виникають укр. громадські організації з метою розбудувати культурне й госп. життя, вести допомогову акцію для втікачів і заступати укр. інтереси перед німцями. Спонтанно постають сотні укр. шкіл, відновлюються »Рідні Хати« на Холмщині і »Просвіти« на галицьких теренах, творяться організації молоді, почасти переходить в укр. руки самоуправа.

Щоб скоординувати працю цих поодиноких комітетів, у більшій або меншій мірі толерованих місцевою нім. владою, /581/ вже в листопаді 1939 р. зорганізовано для них централю в Кракові, її остаточно оформлено 13-15. IV. 1940 р. в Кракові на першому з’їзді представників усіх напівлеґально існуючих комітетів, а головою вибрано проф. В. Кубійовича. Нім. влада не апробувала централі, однак її толерувала. Хоч німці не робили українцям великих перешкод у їхній культурній і допомоговій акції, але нім. влада не хотіла себе зв’язувати будь-якими зобов’язаннями щодо укр. населення. Лише в червні 1940 р. німці під тиском Амер. і Міжнар. Червоного Хреста, що почали допомогову акцію на користь населення ГГ, погодилися на леґалізацію допомогових комітетів для не нім. населення і самі опрацювали й видали для них статути. Таким чином централю укр. життя залеґалізовано у скромній формі допомогової організації з назвою Укр. Центральний Комітет (УЦК) з осідком у Кракові.

Окупаційна влада не дала дозволу на творення ін. укр. організацій, за винятком деяких чисто госп. установ. Одначе й останні могли творитися тільки за згодою УЦК і мали з ним тісно співпрацювати. Згідно з засадами тоталітаризму наміром окупаційної влади було зосередити все укр. організоване життя, щоб краще його контролювати й покласти відповідальність за організовану діяльність на точно визначених осіб. Тим то все організоване, леґальне, а то й напівлеґальне укр. життя справді було зосереджене в УЦК.

Організаційна схема УЦК була пристосована назовні до нім. системи. Всією організацією керував і за неї відповідав провідник УЦК. Низовими клітинами в централі були Укр. Допомогові Комітети (УДК) та їх делеґатури; найнижчою організаційною клітиною були т. зв. мужі довір’я. В 1941 р. УЦК охоплював 27 УДК і 33 делеґатури. Ширші кола громадянства були притягнені до співвирішення і співкерування в різних внутр. органах УЦК (т. зв. колеґії як фахові дорадчі органи для поодиноких ділянок праці, т. зв. об’єднання праці, тобто сурогати професійних організацій, комісії для виконання певних завдань, наради діячів з низових клітин).

В ділянці суспільної опіки УЦК організував допомогу потребуючим (зокрема населенню Лемківщини), утікачам, безробітним, кол. полоненим, студентській молоді, провадив оборону правних інтересів укр. населення. У госп. ділянці відновлено кооперацію, т-во »Сільський Господар«, Українбанк; провадилася допомога в організації дрібних приватних підприємств, щоб у спольщених містах створити укр. третій стан.

Укр. окраїни вкрилися густою мережею всякого роду укр. шкіл, яких доти там здебільшого не було, дитячих садків і виховних інститутів (бурс) (див. стор. 951). Замість »Просвіти«, відновлення якої не дозволила влада, постали т. зв. Укр. Освітні Товариства (УОТ); їх централею був відділ культурної праці при УЦК. Для молоді були організовані »курені молоді«, відпочинкові табори, спортові гуртки і видавано відповідну літературу (див. Організації молоді). Щоб задовольнити голод на друковане слово (на укр. землях на захід від Сяну й Бугу не було жадної укр. друкарні чи книгарні й майже не було бібліотек), створене було Укр. Видавництво в Кракові (див. Видавництва, Преса).

В церковному житті постала низка проблем у зв’язку з розбиттям демаркаційною лінією кол. території діяння обох церков. В тій частині гр.-кат. перемиської дієцезії, що залишилася на захід від Сяну, діяв як висланик перемиського єп. М. Коциловського — єп.-помічник Григорій Лакота з осідком у Ярославі. На території лемківської адміністратури після номінації ап. адміністратором о. О. Малиновського (по смерті апостольського адміністратора Е. Медвецького) перестав діяти русофільський курс.

Складніше було становище Правос. Церкви, бо в межах ГГ залишилася ледве одна варшавсько-холмська дієцезія з митр. Діонісієм на чолі. Укр. православна суспільність прагнула усунення з церкви штучних рос. і поль. впливів, створення укр. ієрархії і повернення церков, відібраних у населення поляками. Першим кроком у реалізації цих стремлінь було створення окремої адміністратури Правос. Церкви для Холмщини й Підляшшя і повернення православним собору в Холмі. Завершенням заходів УЦК перед нім. владою і митр. Діонісієм була віднова Автокефальної Правос. Церкви і висвячення двох владик-українців: холмським єп. проф. І. Огієнка (архиєп., згодом митр. Іларіон), а лемківсько-краківським — архимандрита Паладія (Видибіди-Руденка). Під керівництвом архиєп. Іларіона Холм незабаром став осередком Укр. Правос. Церкви.

За короткий час, не зважаючи на воєнні злидні, сталося нац. відродження окраїн. Майже в кожній місцевості з укр. населенням постали укр. школи й кооперативи; в 60% сіл діяли УОТ, в 50% — курені молоді, в 70% сіл УДК мали своїх мужів довір’я. На Холмщині й Підляшші зросло число правос. парафій майже втроє (до 140). Самоуправа перейшла переважно в укр. руки, і діяла т. зв. укр. допоміжна поліція (на поль. теренах діяла польська). В адміністрації та судівництві місця, не зарезервовані для німців, побіч поляків зайняли також українці. Міста і містечка почасти набрали укр. характеру. Зокрема важливими осередками укр. життя стали Холм, Ярослав, Сянік, Криниця; в меншій мірі — Біла Підляська, Грубешів, Томашів, Володава. Укр. відродження дійшло частково навіть до спольонізованих »калакутів«.

Після початку війни з большевиками й повороту більшости втікачів у рідні /582/ сторони праця на окраїнах дещо ослабла, але вже не припинялася.

На хід нац. роботи на окраїнах мав досить великий вплив розкол ОУН влітку 1940 р. на дві групи: прихильників полк. А. Мельника і Степана Бандери. Групи вели між собою боротьбу, і це спричинилося до ослаблення впливів націоналістів і взагалі до ослаблення всього укр. організованого життя: боротьба внесла незгоду, партійну нетерпимість, а деколи й сильну агресивність. Боротьба між обома групами ОУН посилилася, коли в 1941 р. поставало чимраз більше ознак наближення нім.-сов. війни; в квітні 1941 р. стався остаточний розлам ОУН.

У зв’язку з загостренням сов.-нім. відносин і надією на війну на Сході серед еміґрації виникли спроби об’єднання укр. нац. сил. Обидві націоналістичні групи пробували перебрати ініціятиву цієї консолідації (створення т. зв. Укр. Нац. Комітету в Кракові з В. Горбовим на чолі за ініціятивою ОУН під проводом С. Бандери і акція М. Сціборського від імени ОУН А. Мельника). Тривалої консолідації ці спроби не досягли.

В. Кубійович






ЦЕНТРАЛЬНІ І СХІДНІ ЗЕМЛІ


Перед початком війни з німцями. Бувши формально зв’язаним пактом про ненапад із Німеччиною, СССР одначе гарячково готувався до війни з нею. Зокрема на Україні все життя в 1939 — 41 pp. проходило під знаком цих готувань. Не тільки інтенсивно розвивалася збройова промисловість, але навіть проєкти усіх будов приймалися тільки після узгодження з військ. адміністрацією. Великі підприємства мали чимраз більше т. зв. »засекречених« цехів, що виробляли зброю (напр., реконструйований Харківський Паротягобудівельний Завод і новозбудований Тракторний Завод виробляли танки). Одночасно відбувалася мілітаризація цивільного життя (прикріплення робітників до підприємств, кари за прогули й спізнення, творення з цивільного населення загонів протиповітряної оборони тощо). Воєнізовано школи, підручники, літературу, театр, навіть дитячі іграшки. У травні-червні 1941 р. почато перекидання великих мас війська на захід, так що навіть сильно скорочено ввесь залізничий рух на Україні.

Другим проявом готування до війни з Німеччиною було деяке ослаблення, принаймні назовні, русифікації, цензурні полегшення в літературі, мистецтві й науці, допущення деяких, сильно обмежених ноток укр. патріотизму, оскільки він мав протиполь. або протизах. спрямування. Поступок в істотному не було, але такими заходами сов. уряд хотів створити в укр. людности надію на дальші полегшення й тим поставити її під час війни на свій бік.

Тим часом на укр. населенні підсов. земель позначився чималий вплив прилучених Зах. Укр. Земель, зокрема Галичини: вояки сов. армії, а потім і ін. побачили незмірно вищий матеріяльний рівень життя; ще більший вплив мало знайомство з зрізничкованою державницькою ідеологією зах. українців. Розуміючи небезпеку цих впливів, сов. уряд максимально перешкоджав зв’язкам із Зах. Укр. Землями, утруднюючи виїзд туди видаванням перепусток НКВД.

Воєнні події. Напад А. Гітлера на СССР 22. VI. 1941 р. показав політ. і військ. слабість сов. Росії. Однією з головних причин початкового успіху німців був брак /583/ міцного запілля у большевиків, антисов. наставлення населення й армії, особливо укр. її частини, що раділа всякій нагоді поразки й розвалу СССР.

Тисячі вояків ішли в полон або тікали з армії, і населення, не зважаючи на терор НКВД, допомагало їм у тому. Населення України не хотіло евакуюватися на схід. Воно вірило чуткам, що слідом за німцями на Україну йде уряд самостійної укр. держави.

Німці розгорнули наступ на всьому фронті, що тривав до кінця осени. 30. VI. німці захопили Львів, до половини липня всю Галичину, Зах. Волинь, Буковину й Басарабію. Прорвавши оборонну »лінію Сталіна«, вони вбили клин у сов. запілля, наблизившися вже в першій пол. липня на підступи до Києва. Це дало змогу німцям розпочати широкий оточувальний бій проти сов. армій, які відступали з Буковини й Басарабії, тиснуті нім.-румунськими військами. 16. VIII. нім.-румунське військо оточило Одесу; в той же день німці захопили Кривий Ріг. На 19. VIII. в основному все Правобережжя було вже в руках німців. 22. VIII. вони захопили Херсон, 26. VIII. — Черкаси, 27. VIII. — Дніпропетровське, 19. IX. — Київ і Полтаву, 9. X. — Бердянське, 16. X. — Одесу, 24. X. — Харків, 29. X. — опанували доступ до Криму. Пізньої осени німці опанували майже ввесь Донбас і спинилися на підступах до Кавказу (29. XI. 1941 р. вони вперше захопили Ростов). З початком літнього наступу 1942 р. німці остаточно опанували Крим (Севастополь — 1. VII. 1942 р.) і на середину літа мали під собою всі укр. етнографічні землі (7. VII. 1942 р. вони взяли Вороніж, на середину серпня мали ввесь басейн Дону й на Кавказі дійшли до лінії р. Терек — див. мал. 382).

Використовуючи затримання німців у серпні-вересні 1941 р. над Дніпром, сов. війська при відступі виконували директиву Сталіна, оголошену у промові радіом 3. VII. 1941 p.: »Зробити життя в запіллі ворога нестерпним«. Нищення промислових об’єктів, залізниць, комунальних споруд, харчових запасів, урожаю тощо було застосоване вже на Правобережжі, хоч через спішний відступ воно не набрало бажаних большевикам розмірів (напр., спалено Коростишів і більшу частину Бердичева). Великі плянові руйнування проведено в Києві (переважно мінами, що вибухали вже по зайнятті Києва німцями й знищили більшу частину району Хрещатика). Далеко ширші плянові нищення проведено на Лівобережжі, де большевики мали для цього час. Затоплено більшу частину шахт у Донбасі, знищено Дніпровську Електровню. Великих руйнацій при больш. відступі зазнав Харків.

Евакуація людей і матеріяльних цінностей з України на Урал і в Середню Азію, яка провадилася безпляново, хаотично, з величезними втратами, набрала широких розмірів. Вивозили кваліфіковану робочу силу з усіх ділянок господарства. Особлива увага приділена була з політ. мотивів примусовому вивезенню укр. інтеліґенції (Москва побоювалася, що німці візьмуть курс на усамостійнення України). Від початку липня з Києва вивезено академіків, письменників, багатьох наук. працівників, акторів; у кінці вересня це зроблено й у Харкові. Водночас большевики провадили масові арешти й розстріли, переважно українців, особливо тих, хто ухилявся від евакуації. Тюремних в’язнів із терміном ув’язнення понад 3 роки розстрілювали: напр., у Луцькій тюрмі розстріляно 3 000 в’язнів, спалено тюрми разом із в’язнями у Львові, Києві, Харкові й ін. Кілька партій арештантів у дорозі розстріляно або спалено живими в колгоспних клунях (напр., група з 500 осіб з Харкова, в тому числі поет В. Свідзінський і артист І. Юхименко б. Валуйок у жовтні 1941 p.).

Перші місяці нім. окупації. Гітлер почав війну проти СССР без певної політ. програми. Його відозва з 22. VI. 1941 р. згадувала лише про визволення народів від большевиків, про свободу релігії, праці, що ні до чого не зобов’язувало. Проте загал укр. населення прийняв початок війни з задоволенням, сподіваючись визволення від больш. режиму й навіть у якійсь формі відбудови укр. державности. На ін. не рос. територіях СССР загал населення також приймав нім. військо прихильно, що полегшувало німцям просування.

Після перших успіхів Гітлер 17. VII. 1941 р. видав інструкції щодо управління окупованими на Сході територіями. Створене було Міністерство для окупованих сх. областей з А. Розенберґом на чолі; окуповані території поділено на т. зв. райхскомісаріяти. Укр. землі були розірвані. Галичина приєднана була до Генеральної Губернії, і 1. VIII. 1941 р. від військ. управління влада перейшла до Г. Франка (див. нижче). Півн. Підляшшя (Більщина) разом із Білосточчиною були безпосередньо включені до Німеччини. Румунія не тільки дістала назад Басарабію й усю Буковину, але й здобула частину Правобережжя між Дністром і Богом під назвою Трансністрії. Розпорядженням з 20. VIII. 1941 р. Гітлер з решти окупованих німцями укр. земель створив т. зв. Райхскомісаріят Україне, призначивши райхскомісаром ґавляйтера Сх. Пруссії Е. Коха з місцем осідку в Рівному. З огляду на воєнні дії, Райхскомісаріят Україне організований був лише у листопаді 1941 р.

У перші місяці війни, за наявности військ. влади, майже всюди місцеві українці перейняли цивільну адміністрацію. У винятково важких умовах, позбавлені машин і тягла, селяни збирали врожай. У вугільних і рудних районах робітники самотужки бралися до відбудови шахт і заводів. З поруйнованих міст і промислових теренів, особливо з Донбасу, тисячі /584/ людей, що мали якісь зв’язки з с.-г. районами, вирушали на села.

Одночасно стихійно стало відроджуватися церковне життя. В багатьох місцях випадково зацілілі священики масово христили дітей (а часом молодь), правили Службу Божу. Зусиллями населення створювалися храми, поставали церковні ради.

В активній відбудовній роботі чималу ролю відіграли українці з Зах. Земель та еміґрації, що здебільша нелеґально приїздили слідом за військом або приходили як перекладачі чи як нечисленні працівники в нім. госп. установах. Це були переважно активні діячі обох течій ОУН (вплив їх подекуди ослаблювала взаємна боротьба). Їх роля була тим важливіша, що місцеві сили, за сов. влади політ. розпорошені, почали гуртуватися тільки з приходом німців. Більшість укр. діячів, місцевих і новоприбулих, бралася до леґальної громадської роботи в різних її видах: в органах самоврядування — районових, міських та обласних управах, кооп. об’єднаннях, ненадовго створених »Просвітах« тощо.

Особливо жваво взялися українці до відбудови нац.-культурного життя. За неповними даними, на Україні в перший час нім. окупації виходило 115 часописів. Підготовлялися книжкові в-ва по містах формувалися театри, почали творитися наук., мистецькі й фахові об’єднання. Пляновано нац. укр. школу. Щоправда, це все були заходи місцевого значення, бо обставини війни й окупації не допускали об’єднання в будь-якій царині в загальноукр. маштабі.

У половині липня в Рівному постала Укр. Нац. Рада, що опанувала своїми впливами зах. Волинь (в перші тижні по приході німців влаштовувано »свято державности«). Члени Укр. Нац. Ради в Рівному головну увагу звернули на справи Укр. Правос. Церкви, намагаючись полагодити їх в інтересах цілої України.

Перед в укр. житті вів Київ, зокрема на культурному відтинку. Відновили працю деякі інститути Укр. Академії Наук. Почали були навчання Медичний і Політехн. Інститути. Створена була Спілка Укр. Письменників (з часописом »Літаври«), очолена О. Телігою. Виникли професійні об’єднання мистців, музик, лікарів і медичних працівників, інженерів та ін. Укр. Червоний Хрест організував харчову допомогу науковцям, допомогу полоненим (зокрема розшукуючи їх родичів через виїзні експедиції тощо). Засноване було спортове юнацьке т-во »Січ« із філіями поза Києвом. У жовтні 1941 р. відновилася Всеукр. Спілка Споживчих Т-в України (Вукоопспілка) з Г. Перевертуном на чолі, намагаючись поширити діяльність на ін. області (див. нижче). Київ знову став центром цукрової промисловости. До поч. грудня 1941 р. в Києві пущено в рух до 30 підприємств. Засновано Українбанк, Промбанк, С.-Г. Банк. Виник Військ. Клюб ім. Полуботка (на чолі ген. М. Капустянський) із філіями поза Києвом. Ця робота провадилася шляхом громадської самодіяльности через Міську, а далі й Обласну Київську Управу, без згоди нім. чинників. Створена в жовтні 1941 р. при участі ОУН групи А. Мельника Укр. Нац. Рада (голова М. Величківський, головний організатор Багазій), яка мала стати політ. центром України, практичної ролі не відіграла.

На укр. життя в Харкові впливав нелеґальний Громадський Комітет, очолений В. Доленком, намагаючись вести укр. життя всієї Слобожанщини. Назовні діяла »Просвіта« (голова В. Дубровський), Міська Управа, а також Земельна Управа. Працю харківського осередку уможливлював дещо легший військ. режим, і вона тривала весь час нім. окупації.

З ін. громадських осередків треба згадати Укр. Нац. Комітет у Дніпропетровському з Б. Андрієвським на чолі (тут головна увага присвячена була шкільництву).

Німецька окупація і Райхскомісаріят Україне. Обставини дуже змінилися, відтоді як німці пізньої осени опанували майже всю територію УССР, особливо погіршали вони на території т. зв. Райхскомісаріяту Україне (РКУ).

Райхскомісаріят являв собою колонію Німеччини. Він мав бути джерелом харчів і робочої сили. Місцеве населення не мало жадних прав і було віддане на ласку нім. адміністрації.

Райхскомісаріят обіймав на півночі укр. Полісся, сусідуючи з Генеральним Комісаріятом Білоруси (див. мал. 380) як частиною т. зв. Райхскомісаріяту Остлянд; на сході він мав сягати аж по Волгу, а на півд. сході граничити з Кавказом. В дійсності до Райхскомісаріяту Україне входили лише Волинь і Полісся (кол. підсов. і поль.), Правобережжя, крім Трансністрії, і частина Полтавщини; при дальшому просуванні нім. війська 1. IX. 1942 р. була приєднана решта Полтавської обл., Запорізька обл. і деякі приозівські райони. Решта Лівобережжя лишилася під військ. владою.

Хоч Райхскомісаріят мав залежати від нім. Міністерства Сходу, але на практиці вся влада зосереджувалася в руках Е. Коха, що безпосередньо підлягав Гітлерові. З його компетенцій були вилучені поліція, підпорядкована Гімлерові, і заготівля сировини та велика промисловість, що залежали від Ґерінґа, керівника т. зв. »чотирирічного пляну«. Незалежним від місцевої нім. адміністрації був транспорт та зв’язок і примусовий набір на працю до Німеччини.

Райхскомісаріят ділився на генералкомісаріяти, а ці — на ґебітскомісаріяти, що об’єднували по кілька кол. районів, в більших містах були штадткомісаріяти, по районах — станиці нім. поліції і т. зв. ляндвіртшафтсфюрери (ляфюрер) для нагляду над сільським господарством. Місцева адміністрація складалася з районових міських управ та сільських старост, нагляд над якими мали ґебітскомісаріяти. Як і в Генеральній Губернії, нім. поліції була підпорядкована т. зв. »укр. допоміжна поліція«.

З приходом Е. Коха на Україні запанував гострий окупаційний режим. Його здійснював Кох, його заступник Дарґель і відповідно дібраний адміністративний і поліційний апарат. У всіх його розпорядженнях вимагалося тільки праці й послуху; /585/ деклярація Е. Коха (в грудні 1941 р.) не ґарантувала людності жадних прав, крім свободи релігії. Цей брутальний режим виявлявся в усіх ділянках особистого, політ., екон. і культурного життя. Восени 1941 р. по всій Україні було знищене жидівське населення. Сотні тисяч полонених, особливо взимку 1941 — 42 pp., загинули з голоду в нім. таборах (що чимало вплинуло на перебіг війни, бо сов. вояки перестали здаватися в нім. полон). З кінця 1941 р. нацистський терор звернувся проти активних українців-самостійників, спершу приїжджих із Зах. України, а далі й місцевих.

Так у Києві вимою 1941 — 42 pp. розстріляно групу письменників, у тому числі О. Телігу й І. Ірлявського, головного редактора укр. щоденника »Укр. Слово« І. Рогача, М. Орлика, посадника Києва Багазія та ін. У Києві та Миколаєві восени 1941 р. знищено більшість групи буковинців, яка після поновної окупації Буковини румунами перейшла на схід. У Дніпропетровському на поч. 1942 р. розстріляно керівників допомогової акції при Укр. Нац. Комітеті — Лещенка, Рудобашту й Кудряка. В Кам’янці Подільському розстріляно кількадесят укр. діячів на чолі з головою місцевої управи Кібцем. У березні 1943 р. розстріляно дир. Вукоопспілки Г. Перевертуна з дружиною. В Харкові розстріляно дир. Недужого з родиною, М. Горбаня, Кононенка та ін. В 1942 — 43 pp. численні розстріли й екзекуції проведені були в Житомирі, Кременчуці, Лубнях, Шепетівці, Рівному, Крем’янці, Бересті і багатьох ін. містах.

Коли поведінка німців викликала опір населення в формі партизанської боротьби (з другої пол. 1942 p.), німці почали широко застосовувати збірну відповідальність. Із цим були зв’язані масові розстріли невинних людей і спалення цілих сіл, зокрема на Чернігівщині, півн. Київщині, Волині. Жертви досягали десятків тисяч. З місцевої адміністрації нім. влада стала арештами й розстрілами систематично усувати українців, добираючи натомість росіян, поляків або прихильний до себе елемент з-поміж українців, зумисне протиставлячи нац. групи одна одній. У цей час до апарату окупаційного управління, особливо до різного роду поліції, продирається багато больш. аґентів, які ведуть провокаційну роботу, посилюючи терор проти укр. населення. Щоб відтяти Центр. і Сх. Землі від зв’язку з українцями з Зах. Земель та еміґрації, їм унеможлювали приїзд, а тих, що працювали в установах, переважно госп., здебільша усунули. Свобода руху між різними частинами України була увесь час дуже обмежена.

Нім. екон. політика полягала в намаганні безоглядно використати всі ресурси для Німеччини, не звертаючи уваги на потреби місцевого населення. За чотирирічним пляном Україна мала стати хліборобською країною — харчовою базою Німеччини і постачати деякі види сировини (напр., манґан); промисловість України відбудовувати не збиралися. Німці застали на Україні цілком зруйновані залізниці, промисловість, комунальне господарство й екон. паралізовані колгоспи, бо большевики при відступі нищили машини й тягло, а селяни в момент переходу фронту часто розбирали решту реманенту й худоби та запаси збіжжя. Незабаром залізниці були більш-менш відбудовані для воєнних цілей, але цивільне населення не мало права ними користуватися. Госп. життя льокалізувалося у вузькомісцевих межах.

Екон. лад залишався большевицький. Всі націоналізовані сов. владою добра були оголошені власністю Німецької держави. Колгоспи далі зберігалися; їм наказано здавати продукти за визначеними кількостями й цінами. Приватна торгівля, здебільша за винятком базарів і комісійних крамниць, була заборонена. Селянам дещо збільшено оплату за трудодні й скасовано обмеження індивідуально тримати худобу. В деяких колгоспах селянам у формі піднайму були прирізані присадибні ділянки. Оподаткування континґентами було загалом менше, ніж за большевиків. Спроби ділити колгоспи були відразу припинені на тій підставі, що ще не прийшла пора.

У лютому 1942 р. оголошено давно обіцяну першу рільничу реформу райхскомісара; за нею фактично все лишилося по-старому, а змінені були тільки деякі назви (напр., колгосп — на кооп. господарство). Початковий оптимізм населення, що стимулював з нічого організувати господарство, перетворився на бажання врятувати лише власне існування, а згодом — на пасивний опір. Лише коли большевики перейшли в протинаступ, німці були змушені обіцяти ліквідацію колгоспів шляхом індивідуальної нарізки землі на двори, але на практиці до цього вже не дійшло.

Політика німців була спрямована на ліквідацію міст як осередків укр. промисловости з метою перетворити Україну на с.-г. базу Німеччини. Тому німці не лише не налагоджували постачання харчів міському населенню, а й взагалі забороняли їх довозити. Поліція раз-у-раз розганяла базари й забирала привезені продукти. Особливо терпіло населення великих промислових міст. У Харкові й у Донбасі воно майже рік зовсім не діставало хліба, а в Києві — по 100 г сурогату. До того ж більшість міської людности лишалася без джерела існування, бо промисловість майже зовсім не працювала: напр., у Донбасі видобуток вугілля на добу впав з 226 000 т у червні 1941 р. до 10 000 т в 1942 р. Німці вивозили з України все, що являло якусь цінність. /586/ Зацілілі підприємства, які легко було відновити, поставлено на обслуговування нім. війська й адміністрації. Такий стан промисловости теж спричиняв занепад міст. У наслідок цього під нім. окупацією населення міст, особливо пром., дуже зменшилося: гинуло з голоду, розбігалося або силоміць було вивезене до Німеччини (див. стор. 155).

Від початку 1942 р. починається масовий вивіз сільського й міського населення, зокрема молоді, на примусову працю до Німеччини. Всього мобілізовано бл. 3 000 000 осіб. Усіх їх залічено в категорію Ostarbeiter (робітників зі Сходу), найупослідженішу серед чужинецьких робітників Німеччини. Їх тримали в особливо важких житлових і харчових умовах, на виснажливих і небезпечних роботах, в стані цілковитого безправ’я, під тиском постійних знущань, екзекуцій і поліційного терору. Багато робітництва втрачало здоров’я і гинуло.

На початку окупації нім. військ. влада давала укр. фахівцям майже повну ініціятиву у відбудові господарства. На весні 1942 р. до установ стали приділяти уповноважених (Bevollmächtigte), що на ділі були зв’язковими між управами й німцями. В кінці 1942 р. призначали вже цілі управління з німців, хоч і не фахівців, а укр. управи стали виконавцями нім. наказів.

Згодом, взимку 1942 — 43 p., окремі госп. об’єкти на Україні перейшли в посідання нім. спілок, створених у Кеніґсбергу, або їх за дуже низьку ціну купили приватні особи-німці. Так само приватним особам за безцінь продавали й землю та будинки.

З госп. установ треба відзначити Вукоопспілку (див. Кооперація) і Цукроцентралю (під проводом М. Луцького), які, завдяки укр. працівникам, уже в перші місяці охопили своєю дією великі терени України й, не зважаючи на нім. терор, спромоглися до відступу німців, хоча б частково, зберегти укр. характер і набрати загальнонац. значення.

Культурна ініціятива укр. людности була придушена не менш брутально. »Просвіти«, що постали в межах Райхскомісаріяту, ліквідовано, а їх провідних діячів знищено. Майже в усіх редакціях газет в перші ж місяці цивільного управління проведено арешти й змінено склад працівників. Знищених редакторів здебільша заступлено урядовцями, поставленими від німців (див. Преса). Школи для укр. людности, за винятком початкових, були цілком заборонені. Бібліотеки, високі школи й музеї не функціонували і були пограбовані гітлерівцями. Театри (здебільша на жалюгідному рівні) мали обслуговувати насамперед нім. вояків. Усе краще було призначене для окупантів, і все більше число закладів діставало напис: »тільки для німців«.

Єдиною ділянкою, де що була можлива якась праця, лишалася Церква. На початку нім. окупації з відродженням церковного життя розгорнулася боротьба за нац. характер церкви. Подекуди почала діяльність Автономна Правос. Церква на чолі з архиєп. Олексієм, що підпорядкувалася блюстителеві патріяршого престолу в Москві. 9. XII. 1941 р. другий собор Автономної Правос. Церкви проголосив архиєп. Олексія митрополитом. Цьому церковному напрямові на Волині протиставилася УАПЦ з владикою Полікарпом на чолі, поширивши свою діяльність далі на Центр. Україну (див. Церква). Набирала гостроти боротьба з прихильниками Рос. Церкви, особливо в Дніпропетровському, де дійшло до нападів керованих білоеміґрантами росіян на укр. церкву тощо.

На території Сх. України, яка увесь час нім. окупації залишалася під військ. управлінням, обставини загалом були подібні. Тут провадилася та сама екон. політика й примусовий набір до Німеччини, але поліційний режим був дещо легший і були хоч мінімальні можливості для культурної праці. Укр. місцева адміністрація підлягала військ. командантурам.

Укр. опір. Протиукр. політика німців на Україні породила широкий опір українців новому окупантові. Збройний опір німцям виявився найраніше на Поліссі й Волині. В нім брали участь різні укр. політ. течії, спершу особливо — УНР. Тут уже з початком сов.-нім. війни діяла, під проводом Тараса Бульби-Боровця, т. зв. Поліська Січ, автономна військ. одиниця укр. партизанів, що за згодою німців воювала тут із большевиками. Літом 1942 р. Січ переформувалася на Укр. Повстанську Армію — УПА (що носила також назву УНРА — Укр. Нар. Рев. Армія); вона обороняла укр. населення від нім. безправства, а одночасно вела боротьбу з больш. партизанами.

Від 1942 р. на Волині діяв збройний резистанс під проводом ОУН, очоленої Бандерою. Він згодом прийняв назву УПА і поглинув ін. повстанські організації. Боровця арештували німці. В 1943 р. центр УПА перейшов до Галичини, де головним чином розгорнулася збройна боротьба проти німців і проти большевиків (див. далі). Поширення повстанської боротьби створило такий стан, що німці наприкінці окупації панували лише в містах, а на села робили тільки наскоки.

Ін. характер мав больш. партизанський рух. Він спирався головне на парашутні загони керованих з Москви, спеціяльно підготованих і добре озброєних сов. партизанів. У цих групах місцеві повстанські елементи, почасти притягувані озлобленням проти німців, відігравали другорядну ролю. В суті це були частини червоної армії з спеціяльними завданнями. Укр. партизанські частини входили в конфлікт із ними. Найбільшою з больш. груп була група /587/ С. Ковпака (українець з Полтавщини), що проробила рейд через усю Україну аж до Карпат.

Не бракувало й неорганізованих виступів загонів, що складалися з утікачів від голоду, від репресій нацистів, особливо ж від забирання на роботу до Німеччини.

Відступ німців. Відступаючи з України (Харків большевики зайняли 23. VIII., Київ — 6. XI. 1943 p.), Гітлер дав наказ створити »зону пустелі« на Лівобережжі, щоб унеможливити просування сов. військ. Так восени 1943 р. спалено значну частину Дніпропетровського, Полтави, Кременчук та ін. лівобережні міста (Харків зазнав нищення від боїв і бомбардування на весні 1943); знищено велику частину сіл на смузі завширшки 200 км уздовж лівого берега Дніпра. Населення дістало наказ покидати житло й відходити на захід за нім. військами. Але Дніпро затримав більшу частину людського потоку зі сходу. На Правобережжі Гітлер не застосовував тактики »зони пустелі«, проте з Києва була виселена вся людність, і частина міста знищена. Довше затрималися німці на півдні України — большевики здобули Одесу 10. IV. 1944 p., Севастопіль — 9. V. 1944 р. (див. також далі).

»Трансністрія«. В особливому становищі під час війни перебувала півд.-зах. частина України, окупована Румунією, т. зв. Трансністрія, утворена за договором між Німеччиною й Румунією з 19. VIII. 1941 р. В госп. житті тут було більше свободи, ніж у Райхскомісаріяті Україне, політ. терор був слабший. Але укр. культурне й громадсько-політ. життя було придушене повністю. Нац. політика Румунії мала одверто протиукр. характер. Натомість Румунія ширила русифікаційні тенденції. Урядовою мовою, поруч румунської, була рос., і преса з’являлася лише цими мовами.

М. Б. М.






ЗАХІДНЯ УКРАЇНА ПІСЛЯ 22. VI. 1941 Р.


Літо 1941 р. Швидкий відступ із Зах. України й частини Правобережжя не дозволив большевикам ні масової евакуації, ні знищення, за небагатьма винятками, госп. об’єктів, як на ін. укр. землях. Натомість на Зах. Україні большевики змогли ще знищити до 10 000 політ. в’язнів, раніше, а почасти після вибуху війни заарештованих (масакри в тюрмах у Львові, Золочеві, Рівному, Дубні, Луцькому та ін.).

Хоч відозва Гітлера з 22. VI. 1941 р. згадувала лише про визволення народів з-під большевиків, не даючи ніяких обіцянок, проте зах.-укр. населення прийняло початок війни з задоволенням, бо сподівалося визволення з-під большевиків і в такій чи такій формі відбудови укр. державности.

Найбільшу активність у цьому напрямі виявили угруповання ОУН, зокрема група С. Бандери. Члени націоналістичних організацій відразу після початку війни перекинулися на Схід, нав’язали зв’язки із своїм членством (на Зах. Україні) і з суспільністю й узяли участь у розбудові укр. цивільної влади. Багато з них ішли разом із нім. армією, переважно як перекладачі. В складі нім. армії були 2 укр. сотні, з яких одна під командою Романа Шухевича увійшла 30. VI. із нім. військами до Львова, друга оперувала на румунському фронті. Не обійшлося без конфліктів між обома групами ОУН, які часом набирали трагічних форм.

30. VI. члени ОУН, очолюваної С. Бандерою, які прийшли до Львова, зорганізували зібрання громадян, на якому (крім вибору присутніми укр. посадника Львова проф. Юрія Полянського) проголосили відновлення укр. державности, повідомляючи, що Бандера як вождь України призначив Ярослава Стецька першим головою уряду. На практиці за цими актами лишилося виключно пропаґандивне значення, бо нім. військ. командування не дозволило діяльности уряду, а Я. Стецька заарештувало й вивезло до Німеччини.

За кілька днів після зайняття Львова збори громадян міста вибрали на внесення Я. Стецька Раду Сеньйорів під почесним протекторатом митр. Андрея Шептицького й під проводом Костя Левицького. Вона мала завданням бути дорадчим органом уряду й довести до замирення обох відламів ОУН. У другій пол. липня 1941 p., коли стало відомо, що Гітлер поділив укр. землі й що Галичина входить до Генеральної Губернії, Рада Сеньйорів перетворилася на Укр. Нац. Раду, яка свій первісний склад 13 сеньйорів доповнила до 30, кооптуючи громадян з різних кол. політ. груп і представників усіх професій. УНРада ухвалила подати протест проти приєднання Галичини до ГГ й у крайньому разі жадати самоуправи в рамках ГГ. Вона покликала свій Генеральний Секретаріят, призначивши генеральним секретарем Костя Паньківського. Уряд Генеральної Губернії меморіялу УНРади не прийняв і дозволив тільки організувати Укр. Крайовий Комітет.

1. VIII. 1941 р. Галичина стала п’ятим дистриктом ГГ, а Буковину й Басарабію віддано Румунії.

Українські землі в Генеральній Губернії. В ГГ в нових межах жило бл. 4 000 000 українців, не рахуючи бл. 1 000 000 латинників і калакутів. В дистрикті Галичина (від якого відлучено Посяння) українці становили бл. 70% населення. Незабаром нім. влада запровадила в Галичині ті самі форми устрою /588/ й адміністрації, що й в ін. частині ГГ. Нім. мова була запроваджена як урядова, а укр. і поль. вживалися як помічні. Всі провідні місця в адміністрації й господарстві зайняли німці. Майна укр. установам і Церкві не повернули. Укр. пресу, яка в липні, в переходовий час, сильно розвинулася, припинено, і самі німці стали видавати пресові органи укр. мовою (щоденник »Львівські Вісті«). Запанував суворий поліційний режим. В серпні проведено арешти серед членів ОУН і багатьох із них ув’язнено до концентраційних таборів, де чимало загинуло. Вже в липні 1941 р. заарештовано С. Бандеру, а в 1943 р. і полк. А. Мельника. Відділ Шухевича перетворено на поліційний курінь і вислано до Білоруси. Як і в ін. країнах, в Галичині нацисти знищили жидівське населення.

Єдиною укр. організацією, яку дозволила нім. дистриктова влада, був Укр. Крайовий Комітет під проводом К. Паньківського, що постав замість Секретаріяту Нац. Ради, яка в нових умовах була самоліквідована. Укр. Крайовий Комітет мав ті самі завдання й структуру, що УЦК, з яким в березні 1942 р. злився в одну організацію; відтоді єдиним леґальним представництвом всіх українців у ГГ був УЦК. На чолі його далі стояв В. Кубійович, а його заступником і головою т. зв. Ділового Осередку УЦК у Львові був К. Паньківський. В УКК, а згодом в УЦК влилася більшість укр. організацій і установ, які відновили діяльність або постали в липні 1941 р.

Укр.-нім. взаємини після І. VIII. стали цілком інші, ніж дотепер. Німці намагалися якнайбільше обмежити українців в політ. ділянці, хоч в обставинах війни були змушені йти на поступки в культурній і екон. царині. Тому нім. режим супроти українців у ГГ, особливо відколи губернатором Галичини став О. Вехтер, був кращий, ніж на ін. укр. землях, зокрема в Райхскомісаріяті Україне. Тактика щодо німців, яку репрезентувала частина укр. суспільности з УЦК на чолі, полагала в тому, щоб при зовнішній льояльності зберегти укр. населення від переслідувань, а, з другого боку, зміцнити укр. стан посідання, зокрема опанувати міста й швидкими темпами виплекати якнайбільше різних фахівців. Ін. тактики трималися укр. націоналісти під проводом С. Бандери, що пробували будувати укр. силу рев. шляхом і часто виступали проти німців прямо.

Госп. стан краю був важкий. На селі тяжив обов’язок здачі харчових континґентів і висилання робітників на примусові роботи до Німеччини. В містах був напівголод; службовці держ. установ і вчителі не могли вижити з своєї платні. Німці не провели повної реприватизації землі, промисловости й торгівлі. Проте вдалося відновити кооперацію, об’єднану знову в Ревізійний Союз Укр. Кооператив, однак під посиленим контролем німців (див. Кооперація); постають також численні дрібні купецькі й ремісничі підприємства.

Важкий матеріяльний стан укр. населення намагався полегшити УЦК, ведучи допомогову акцію ще в ширших розмірах, ніж на терені давнього ГГ. З різних спеціяльних заходів треба згадати організацію допомоги голодуючому Підкарпаттю на весні 1942 р. (вислід повені восени 1941) і зв’язану з цим акцію переселення понад 25 000 дітей з голодних теренів, допомога полоненим із сов. армії; цим врятовано життя десяткам тисяч українців.

У ділянці шкільництва характеристичне цілковите забезпечення укр. населення нар. школами, інтенсивний розвиток фахових шкіл і організація т. зв. держ. фахових курсів у Львові, сильний розвиток дошкілля, прискорена підготова вчителів (див. стор. 951).

Несприятливі були умови для науки (див. Наука). Матеріяльну допомогу науці й ученим подавав Наук. Фонд з проф. В. Сімовичем на чолі, зорганізований при УЦК; його діяльність — також нелеґально — обіймала укр. учених і наук. установи на еміґрації і, почасти, в Києві.

Замість »Просвіти« діяв відділ культурної праці УЦК, тепер з осідком у Львові, і Укр. Освітні Т-ва. Добре розвивалася праця в Інституті Нар. Творчости у Львові (організація крайових змагань хорів у липні 1942 p., аматорських театрів тощо). Розвивалося укр. мистецтво, зокрема театр (див. Мистецтво, Театр).

Видавничу й пресову діяльність далі вело Укр. В-во, але тепер воно натрапляло на більші перешкоди від нім. влади. Зокрема, українці не добилися власної преси на території Галичини.

Укр. стан посідання в Галичині міцнішав. Уся низова адміністрація і самоуправа, судівництво, допоміжна поліція й почасти господарство були майже повністю в укр. руках, хоч на вищих щаблях адміністрації було багато поль. урядовців. Потрібні сили готували на різних курсах, а матеріяльна допомога УЦК уможливлювала багатьом держ. службовцям працю, хоч платня була недостатня. До спустілих у висліді ліквідації жидівського населення міст напливав укр. елемент і їх опановував.

Укр. впливи в Галичині зросли у зв’язку з організацією єдиної під час другої світової війни значної реґулярної укр. бойової одиниці — Дивізії Галичина (весна 1943 p.). /589/ До складу її входили укр. добровольці з Галичини й ін. укр. земель в ГГ. Дозвіл на її організацію виклопотав у найвищих нім. чинників губернатор Галичини Вехтер, а його зусилля підтримав з укр. боку провідник УЦК В. Кубійович, маючи за собою опінію укр. комбатантів і укр. суспільности, за винятком ОУН С. Бандери. У зв’язку з творенням дивізії німці не дали ніяких політ. ґарантій: вони тільки зобов’язалися, що дивізія буде вжита лише до боротьби з большевиками, що вона являтиме одноцілу одиницю, що матиме духовну опіку від укр. душпастирів, а старшинський склад буде мішаний — укр.-нім. Укр. громадянство, що підтримувало організацію дивізії, вважало її за початок реґулярної нац. армії, яка за сприятливої коньюнктури на Сході могла б відіграти велику ролю. Як допоміжний орган при творенні дивізії, а згодом для задоволення її культурних потреб і опіки над родинами вояків постала Військова Управа з кол. укр. старшин (голова — полк. А. Бізанц).

Створення дивізії скріпило укр. позиції в Галичині, зокрема злагіднивши гітлерівський терор. Цим було зумовлене те, що Галичина в пол. 1943 р. стала єдиним островом на великих просторах Сх. Европи, завойованих німцями, де існували приблизно унормовані відносини. Такий стан був небажаний сов. стратегії в запіллі нім. ворога і тому в липні 1943 р. в Галичині, від Збруча по Карпати, провадився рейд больш. партизана С. Ковпака. Цей факт і відступ нім. військ. на сов. фронті виявили слабість німців і підбадьорили рев. сили до безпосередньої акції. В той час головні сили Укр. Повстанської Армії — УПА (див. стор. 586) зосереджувалися вже не на Волині, а в Галичині й чимраз більше опановували терен. Нім. репресії набрали масового характеру, тим більше, що німці запроваджували засаду збірної відповідальности. Одночасно доходить до кривавих розправ між українцям і поляками, крім Галичини, особливо сильно на півд. Холмщині. У висліді Зах. Україна спалахнула війною всіх проти всіх. Відозва чільніших укр. громадян і пастирський лист гр.-кат. єпископату (листопад 1943 р.) та акція УЦК в напрямі відновлення спокою не мали помітного впливу.

Восени 1943 p., у зв’язку з поновною окупацією Центр. і Сх. Земель большевиками, до Галичини прийшла велика хвиля укр. еміґрації. Заходами УЦК вдалося частину її охоронити від вивозу на примусові роботи до Німеччини, дати їй прожиток і працю на місці. На кілька місяців Львів став найбільшим укр. культурним осередком.

У березні 1944 р. большевики зайняли вже найбільше на схід висунену частину Галичини і дійшло до першої евакуації Львова. Але до половини липня фронт стабілізувався на лінії Косів — Коломия — Бучач — Тернопіль — Зах. Волинь. Німці опановували в той час лише міста. В околицях, віддалених від міст і нім. військ. баз, населення не відчувало ніякої влади. Панувало право міцніших на даному терені партизанів — переважно українських (УПА), але подекуди сов., а в деяких місцевостях і поль. 11-15 липня 1944 р. з ініціятиви ОУН під проводом С. Бандери зорганізовано Укр. Головну Визвольну Раду (УГВР) як політичну верхівку для УПА.

У другій пол. липня большевики захоплюють решту укр. земель (Львів зайняли 27. VII.). На захід до Німеччини й Австрії (на деякий час і до Словаччини) подалася нова хвиля укр. утікачів. УЦК діяв деякий час у Кракові, а згодом перенісся до Німеччини. Під час наступу большевиків у битві під Бродами оточена ворогом Дивізія Галичина, що після вишколу в червні 1944 р. виступила на фронт під командуванням ген. Фрайтаґа, зазнала дошкульних втрат; м. ін. загинув сотн. Д. Паліїв, що був душею дивізії і послідовно боронив укр. інтереси перед нім. командуванням. Перенесена на Словаччину і поповнена новим набором, вона незабаром знову стала боєздатною одиницею.

Буковина. Після заняття Буковини большевиками частина укр. інтеліґенції виїхала до корінної Румунії, друга, численніша, до Німеччини, разом із нім. переселенцями. Ці буковинці осіли почасти в Німеччині, почасти в Генеральній Губернії.

Большевики взялися швидким темпом провадити совєтизацію Буковини й Басарабії. Не обійшлося без арештів деяких політ. діячів. Замість румунської мови в урядову практику впроваджувано укр. і рос. /590/

І на Буковині в часи сов. окупації вела підпільну працю ОУН. Під час відступу большевиків у кінці червня 1941 р. діяли укр. партизани, ставлячи далі збройний опір новій румунській окупації. Після невдачі до 2 000 українців, головне з молоді, подалися на схід в надії, що там будуватиметься укр. держава. Частину з них знищили німці, переважно в Києві та Миколаєві, ін. розійшлися.

Друга румунська окупація від VII. 1941 до IV. 1944 характеристична безоглядним терором. Укр. життя цілком завмерло. Проваджувано масові арешти й заслання до концентраційних таборів (відоме засудження воєнним судом у Яссах 1942 р. укр. діячів з Оленою Гузар на чолі).






УКРАЇНСЬКА ЕМІҐРАЦІЯ


Українці в Німеччині, Австрії, Чехо-Словаччині. Крім давньої еміґрації (див. вище), в 1940 р. прибувають до Німеччини й Австрії українці, які перед сов. окупацією покинули край, і деяке число студентської молоді. Масово приплинули з усіх укр. земель українці, забрані примусово на роботи, а в таборах полонених опинилися сотні тис. українців, вояків сов. армії.

У зв’язку з ростом числа українців розрослася діяльність укр. організацій — Укр. Нац. Об’єднання й Укр. Громади та Укр. Уряду Довір’я (див. вище). Українцями з ГГ опікувалося представництво УЦК в Берліні, яке в останній фазі існування зорганізувало в місцях більшого скупчення українців у Німеччині свої станиці. Для опіки над укр. робітниками нім. влада створила відповідні відділи при Нім. Фронті Праці (DAF) й організації хліборобів (Reichsnahrstand). Уся ця опіка відносилася лише до українців з ГГ, які в правах були зрівняні з ін. закордонними робітниками. Для укр. робітників і полонених видавалися газети й книжки укр. мовою (див. Преса). Скромну діяльність виявили укр. культурні й наук. установи в Чехії і в Берліні.

Число українців у Німеччині ще більше зросло в 1944 р. в наслідок подій на укр. землях. Тільки невдачі нім. армій на Сході й цілковита втрата України (в листопаді 1944 р. червона армія окупувала вже Закарпаття) змушують Гітлера переглянути політику в укр. питанні. Насамперед частково змінено режим у таборах »сх. робітників«. Дотепер німці старанно замовчували нац. відмінності між робітниками, зокрема змішуючи українців, білорусів і росіян. Це відповідало їх побоюванням укр. визвольного руху. Тепер німці змушені були визнати нац. поділ серед цих робітників. Для укр робітників Райхскомісаріяту Україне твориться Центр. Представництво в Німеччині на чолі з кол. бурґомістром Харкова О. Семененком. Організується деяка культурна обслуга укр. робітників.

Восени 1944 р. випущено на волю укр. політ. в’язнів, м. ін. С. Бандеру, Я. Стецька, А. Мельника, Т. Бульбу-Боровця. Нарешті, в березні 1945 р. нім. уряд визнав як представника укр. політ. і держ. інтересів Укр. Нац. Комітет, що постав під проводом ген. Павла Шандрука (заступники — В. Кубійович, О. Семененко). Але ці зміни політ. курсу німців не могли вже мати жадного впливу на перебіг подій. Головним ділом УНК було перебрати під свою зверхність Укр. Дивізію, яка ввійшла в склад Укр. Нац. Армії як І Укр. Дивізія і була тоді на протибольш. фронті в Штірії. Команду над Укр. Нац. Армією за кілька тижнів перед капітуляцією Німеччини перейняв ген. Шандрук. Завдяки його заходам за кілька днів перед капітуляцією виведено дивізію з больш. фронту на бік зах. альянтів, і вона була інтернована в Ріміні в Італії.

Українська еміґрація в інших країнах. Укр. еміґрація у Франції опинилася у важкому стані. В першій пол. 1940 p., коли на території Франції перебував поль. екзильний уряд, українців, що були поль. громадянами, забирали до поль. армії. Після приходу німців укр. зорганізоване життя завмерло.

Українці в Англії. Після початку сов.-нім. війни поль. екзильний уряд у Лондоні знову нав’язав дипломатичні зв’язки з Москвою. Щоправда, не вирішено долі спірних земель — Зах. України і Зах. Білоруси, але договором з 1941 р. большевики випустили на волю зацілілих поль. громадян, заарештованих в 1939 — 41 pp., у тому числі небагатьох українців. Частину з них забрано до поль. армії, яку організував ген. Андерс, і всі вони за деякий час опинилися в Англії.

Доля екзильного уряду УНР. Через те, що головний отаман УНР А. Лівицький опинився в вересні 1939 р. на території під нім. окупацією, його функції на підставі попереднього усталення обняв В’ячеслав Прокопович, що перебував тоді у Франції; прем’єром став О. Шульгин. Екзильний уряд випустив відозву в справі співпраці з зах. альянтами і під час фінсько-больш. війни пробував організувати укр. армію в Фінляндії (подорож Шульгина). Його діяльність перервала окупація Франції німцями. В 1942 р. Прокопович помер.

В. Кубійович






ЗАКАРПАТТЯ


Угорська окупація. Угорці розпочали своє панування тут (див. вище) військ. /591/ диктатурою і репресіями та терором проти активних учасників держ. будівництва Карпатської України, яких запроторено до концентраційних таборів (т. зв. »лапоші«), з яких найбільші були у Кривій та Варюлапош; кількасот осіб замордовано без суду. Одночасно закрито всі громадські та культурні установи, що нагадували про укр. державність.

У червні 1939 р. зорганізовано цивільне управління. Угорський уряд не дав Закарпаттю нац. автономії, яку в своїй пропаґанді проти Чехії та уряду Карпатської України постійно обіцяв, а замість того створив територіяльно-адміністративну одиницю з мінімальними культурними правами для »угрорусинів«, т. зв. »Підкарпатську територію« (»Карпатальяї Терулет«), в межах, подібних до меж Карпатської України після віденського арбітражу, з незначними змінами не на користь карпатоукр. етнографічної території. На чолі »Підкарпатської території« стояв реґентський комісар, призначений головою держави (перший — барон З. Переній, згодом М. Козма, а в кінці — В. Томчаній, всі угорці) з осідком в Ужгороді.

Виборів на Закарпатті до жадних низових і центр. органів на протязі 5 р. не проведено; лише в 1939 р. покликано 10 послів до нижньої палати в Будапешті (половина з місцевих угорців, половина — з русофілів) і одного до верхньої палати. »Самоуправа« Закарпаття полягала в тому, що на цій території дозволено як другу моеу для порозуміння (одначе не для урядування) — »руську«. Культурно-мовна політика угорців не була стабільна; вони почали від підтримки русофільства, далі намагалися витворити »угро-руську« або »рутенську« мову, а пізніше толерували й навіть підтримували нар. мову. Народницький рух. що був реакцією на русофільство, провадився назовні під дозволеною фірмою »Подкарпатського Общества Наук« (голова проф. Годинка); його керівником був д-р Гарайда, нар. граматика якого з вимушено штучним правописом була визнана угорським урядом. Народницькому рухові симпатизував гр.-кат. єп. О. Стойка, спочатку угрофіл, а пізніше розчарований в угорській опіці. В Ужгороді існував »Руський Нар. Театр«. Шкільництво з руською мовою штучно зменшено: з 7 гімназій залишено 3, з 30 горожанських шкіл — всього 10. Бл. 180 закарпатських студентів в угорських університетах не мали змоги організуватися.

Нац.-політ. свідомість народу, всупереч антиукр. скерованню влади, зберігалася й розвивалася. Це спричиняло систематичні арешти українців; зокрема, коли в 1942 р. відкрито рев. підпілля ОУН, віддано до військ. трибуналу в Мукачеві й здебільшого засуджено бл. 300 осіб. Реакцією на нестерпний угорський режим була втеча до 30 000 українців на Сов. Україну, де їх большевики заслали до концтаборів.

Кінець угорського панування принесла окупація Закарпаття сов. військами в жовтні й листопаді 1944 р.

Закарпаття в 1944 — 45 pp. Під час другої світової війни в Лондоні при уряді президента Е. Бенеша була закарпатська делеґація, складена з невідомих людей; в Росії в складі чехо-словацької бриґади ген. Свободи було 80% українців із Закарпаття, у 1943 р. звільнених з концентраційних таборів, куди вони потрапили після втечі до СССР в 1940 р.

Після зайняття Закарпаття сов. військами й встановлення сов. військ. командування в Ужгороді (політ. керівником країни був полк. Тюльпанов) почато акцію за »возз’єднання« з Сов. Україною. На 26. XI. 1944 в Мукачеві скликано з’їзд нар. комітетів Закарпатської України, де бл. 600 делеґатів під тиском прийняли т. зв. »Маніфест про возз’єднання« і вислано делеґації з підписами до Москви і Києва. Вислідом була умова уряду УССР з урядом ЧСР 29. VI. 1945 p., на підставі якої чехи відмовилися від Закарпаття.

В переходовий час, себто до злуки Закарпаття з УССР, краєм формально керувала Нар. Рада Закарпатської України з осередком в Ужгороді, з комуністом І. Туряницею на чолі. Фактичним керівником була ксм. партія Закарпатської України, яка виконувала доручення полк. Тюльпанова. Територія Закарпаття дістала кордони 1939 p.

В. Маркусь


Література: Chubatyj N, The Ukrainian Underground. The Ukrainian Quarterly, II, 2. 1946; Марко Віра. Сім літ визвольних змагань. Буенос-Айрес 1946; Лебідь М. УПА. 1946; Volodymyrovytsch В. L’Ukraine sous l’occupation allemande. Париж 1947; A Citizen of Kharkiw. Lest we forget. The Ukrainian Quarterly, IV, 1. 1948; Radchenko R. The Nationalities Policy of Bolsheviks. Там же, IV, 3. 1948; Prychodko N. Germany’s Disastrous Eastern Policy and the Role of General Vlasov. Там же, VI, 1. 1950; Kleist R. Zwlschen Hit er und Stalin. Бонн 1950; Borschak E. Le troisième Reich et l’Ukraine (1939 — 45). Bulletin de l’association d’études et d’informations politiques Internationales. Supplément du NSO. Париж 1951; Броди. Збірник статтей і нарисів за ред. Лисяка О. Мюнхен 1951.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.