Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 591-600.]

Попередня     Головна     Наступна





12. Україна після другої світової війни



НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕРЕНІ


Зміни території й населення. Відновлення сов. режиму на Україні після нім. окупації України можна датувати лютим 1943 p., коли червона армія перейшла в наступі сх. кордони УССР (14. II. частини червоної армії зайняли Ворошиловград, найдальше висунений на схід обласний центр УССР). У жовтні-листопаді 1944 р. червона армія дійшла до крайніх зах.-укр. етнографічних меж.

Наслідком світової війни 1939 — 45 pp. був розріст території УССР. Відновлено кордони з Румунією з 1940 р. 29. VI. 1945 р. підписано договір між СССР і Чехо-Словаччиною про приєднання до УССР Укр. Закарпаття. З другого боку, на приєднаних 1939 р. Галичині й Волині восени 1944 p., згідно з угодою між УССР і Польщею про репатріяцію поляків з підсов. частини Зах. Укр. Земель (і виселення українців з Підляшшя, Холмщини, Посяння, Лемківщини) закріплявся стан посідання УССР із одночасним відступленням полякам бл. 15% Зах. Укр. Земель. Цей стан був остаточно офіційно зафіксований 16. VIII. 1945 р. підписанням сов.-поль. угоди, що точно визначає лінію сов.-поль. кордону, яка в основному відтворює т. зв. лінію Керзона з відхиленнями на шкоду України, в півн. зах. Галичині між Криловом і Любачевом (див. стор. 28).

На підставі сов.-поль. договору в Москві з 15. II. 1951 р. до України повернено частину півн.-зах. Галичини з містечками Белз, Угнів, Кристинопіль (480 км²), а за це Польщі відступлено такої самої величини частину Підкарпаття з містечками Хирів, Добромиль, Устрики Дол.

В цілому УССР по світовій війні обіймає територію в 576 600 км², не охоплюючи на сході великих просторів суцільної укр. етнографічної території (141 300 км²) і мішаної території (203 600 км²), як і менших на заході (23 800 км² — див. стор. 29). На території УССР в сучасних межах жило до війни бл. 42 000 000 осіб, у наслідок змін під час війни й по ній (див. стор. 153 — 56) це число впало до 1947 р. на яких 33 000 000, а тепер становить мабуть 35 000 000.1)


1) Особливо згубний був масовий терор, застосований большевиками при їх наступі 1943 — 44 pp., коли вони посилали на фронт усе мобілізоване чоловіче населення без зброї, як помста за те, що ці особи свого часу не евакуювалися на Схід.


Зміни політ. устрою. Дія нац.-революційного підпілля на всіх укр. землях в pp. війни, акції УПА (Української Повстанської Армії), загострення нац.-визвольних прагнень серед поневолених Москвою національностей взагалі, а почасти й міжнар. коньюнктура змусили Кремль збільшити в деяких напрямах компетенції республіканської влади, проте це поширення компетенцій на практиці обставлене такими умовами, що перетворюють його також на формальність.

Постановами X сесії Верховного Совєта СССР з 1. II. 1944 р. союзним республікам, в тому числі й УССР, надано право мати зносини з чужоземними державами й формувати республіканські військ. частини. Одначе це лишилося нездійсненим, за винятком того, що УССР з моменту заснування Організації Об’єднаних Націй стала членом цієї організації (22. VIII. 1945 р. Президія Верховного Совєта УССР ратифікувала статут ООН), а також виступила як формально рівноправний партнер при складанні й підписанні мирових договорів із Румунією, Болгарією, Угорщиною, Італією й Фінляндією.

Верховна виконавча влада формально належить Совєтові Міністрів УССР (перетвореному з Совєта Народних Комісарів постановою І сесії Верховного Совєта СССР з 12. III. 1946 p.). В дійсності всім життям країни керує Кремль через посередництво КП(б)У, яка і правно-статутарно і фактично є знаряддям московського центру. Провідне становище в КП(б)У належить першому секретареві ЦК КП(б)У. В роки війни й до березня 1947 р. цей пост посідав Нікіта Хрущов, від 4. III. до 26. XII. 1947 — Лазар Каганович, з 26. XII. 1947 р. до 18. XII. 1949 р. — знов Н. Хрущов, а по ньому Л. Мельніков (всі національністю не українці). Однак у повоєнні роки в компартії разу-раз виявляються елементи, що не знаходять собі місця в рамках її політики. Цим пояснюються великі чистки серед членства та партапарату й переміщення, особливо в перші часи по війні (за 1945 р. і першу пол. 1946 р. змінено 38% голів райпарткомів), при чому піддавано репресіям особливо тих, у кого вбачали вияви укр. націоналізму (див. ще Право, Сов. право).

Церква. Одночасно з захопленням укр. теренів червоною армією 1943 — 44 pp. відбувалася ґвалтовна ліквідація Укр. Автокефальної Правос. Церкви, відновленої в часи війни. Укр. правос. церкви віддавано Рос. Правос. Церкві, а на укр. священство впали найважчі удари сов. терору. Рос. Правос. Церква, від років війни толерована сов. владою, на Україні підлягає екзархові України митр. Іоанові і є одним із знарядь русифікації України. /593/

Гр.-Кат. Церква на Зах. Україні в перші місяці відновлення сов. влади не зазнала переслідувань. Але вже в листопаді 1944 p., після смерти митр. А. Шептицького (1. XI. 1944 p.), що сталася в неясних обставинах, до Москви запрошується делеґацію Гр.-Кат. Церкви і пропонується почати перехід на московське православіє, на що делеґація згоди не дала. Митр. Йосиф Сліпий і сп. станиславівський Григорій Хомишин, викликані до Москви, рішуче відкинули пропозицію »возз’єднання«. На початку квітня 1945 р. з’явився »пастирський лист« московського патріярха до всіх греко-католиків про »возз’єднання«, за цим розгорнено пропаґандивну акцію проти Гр.-Кат. Церкви в місцевій пресі й широку хвилю репресій. В цих обставинах створено »ініціятивну групу Гр.-Кат. Церкви по возз’єднанню з Правос. Церквою« на чолі з настоятелем Преображенської церкви у Львові о. Г. Костельником. 8-9. III. 1946 р. вона провела собор у Львові (за наявности 204 священиків і 12 світських осіб), який ухвалив акт »возз’єднаннях і ліквідував унію 1596 р. Собор не відображав становища переважної більшости духівництва й вірних і став гранню, за якою почалося нелеґальне існування Греко-Кат. Церкви. В боротьбі за свою віру опинилися в ув’язненні й почасти загинули там багато церковних діячів (митр. Й. Сліпий, єп. Г. Хомишин, перемиський єп. Й. Коциловський, що його Польща передала СССР, та ін.). Гр.-Кат. священство зазнало арештів, заслання та ін. переслідувань, це саме слід сказати й про багато тисяч вірних, що чинно виявили свою відданість батьківській вірі.

Ця політика була перенесена на Закарпаття, а далі на Пряшівщину. На Закарпатті ініціятивна група під проводом о. І. Кондратовича організувала собор на Чернечій горі б. Мукачева, який 28. VIII. 1949 р. розірвав унію з Римом. Мукачівський гр.-кат. єп. Теодор Ромжа загинув ще 31. X. 1947 p., священики, що не перейшли на православіє, були заслані. На Пряшівщині скасовано унію з Римом 28. IV. 1950 p., єп. Павла Гойдича, як і всіх священиків, що не перейшли на православіє, заслано. Гр.-Кат. Церква на Зах. Укр. Землях існує лише підпільно (див. Церква).

Національно-культурне життя характеризується, як і перед війною, намаганням рос. центру звести укр. культуру на рівень провінціяльного відгалуження рос. і по можливості асимілювати першу в другій. Певні поступки укр. патріотизмові, вимушені обставинами війни, круто обриваються вже влітку 1946 p., як »вираз нац. обмежености«, »вияв буржуазного націоналізму« тощо (постанови ЦК КП(б)У »Про перекручення і хиби в „Нарисі історії укр. літератури“«, »Про журнали „Перець“ і „Вітчизну“«, »Про репертуар художньої самодіяльности культурно-освітніх установ«, »Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення« тоці) — див. ще стор. 786).

У питаннях науки проведено нову велику кампанію проти школи М. Грушевського в іст. науках, зокрема проти його учнів на Зах. Україні. Основне вістря кампанії було спрямоване проти концепції історії України як самостійної науки взагалі, а зокрема щодо давніших часів. Період Київської Руси тепер розглядається як »спільноруський« або навіть просто рос., формування укр. народу відноситься найраніше на XV — XVI ст. Укр. літературу розглядається поспіль як відгомін рос. літератури. Велика мовознавча дискусія 1950 p., закінчена п’ятьма виступами Сталіна, мала своїм центральним завданням ствердити, з одного боку, спільне походження слов. мов., зокрема укр. і рос., і пізнє виділення першої (всупереч панівним перед тим теоріям Н. Марра), а з другого боку, підкреслити, що в процесі змішування мов не твориться нова мова, а одна з старих мов поглинає другу. Практичним висновком з цього теоретичного твердження має бути приреченість укр. мови розчинитися в рос. мові. Відповідно до цього провадиться мовна політика в межах укр. мови, і навіть у термінології подеколи замість слова український з’являється термін »південний«.

В школі, пресі, театрі, кіні, радіо провадиться далі, наскільки дозволяють обставини, русифікація, яка одначе, як і досі, має завжди частковий характер, не наважуючись на одверті виступи проти укр. мови й культури або на прямі заборони їх, — бо тут режим змушений зважати на волю населення.

Русифікаційні змагання влади в цьому періоді помітно посилюються також у Зах. Україні, де вони зміцнюються політикою переселення до зах.-укр. міст переселенців з Росії. На Закарпатті русифікація набрала зовсім неприхованого виразу з розрахунком на те, що там ще існують рештки кол. москвофільства.

Посилення ворожнечі між СССР і зах. державами спричинилося до посилення відгороджування культур народів СССР, в тому числі й укр. народу, від зах. культури. Шовіністично стверджується, ніби рос. культура в усьому мала і має пріоритет. Відповідна кампанія, названа кампанією проти »безрідного космополітизму«, розгорнулася на Україні в 1949 p.; вона виявилася, м. ін., усуненням з укр. культурного процесу ряду діячів жидівського походження.

Шкільництво гальмується тим, що досі не відбудовано всіх зруйнованих під час війни шкільних будинків, а також браком кваліфікованих учителів. На 1. І. 1947 р. працювало 78 709 початкових та середніх шкіл, але було лише 205 000 вчителів. Число учнів початкових і середніх шкіл 1950 р. становило /594/ 7 170 000 чол. (див. стор. 942). Кількість студентів у 1946 p. обчислювано на Україні в 97 600, тоді як у цьому ж році в самім лише м. Москві було 112 000 студентів.

Враховуючи важливість ком. пропаґанди на Україні, партія особливий наголос у п’ятирічному пляні культурного розвитку зробила на відкриття районових будинків культури, сільських клюбів, на кінофікацію міст і сіл, на дальше поширення радіофікації.

Наукове життя на Україні концентрується навколо Академії Наук УССР, яка за характером плянування своєї роботи в післявоєнні часи ще більше, ніж перед війною, достосовується до Академії Наук СССР, перебираючи на себе ті часткові завдання, які випливають із загального пляну праці науковців СССР, і уникаючи тих завдань, які випливають із потреб укр. нац.-територіяльного комплексу.

Відділ суспільних наук Академії, особливо після засудження партією в 1946 р. першого тому »Історії України« й »Нарису історії укр. літератури«, написаних співробітниками Академії, переключився на працю пропаґандивно-політ. характеру (передусім, шукання впливів Росії на Україну). Відділи фізично-хемічних і математичних наук. біологічних наук, техн. наук віддають свої зусилля розробленню, прикладних знань, потрібних для успішнішого виконання п’ятирічного пляну. Велика частина найцікавіших робіт Академії залишається »засекречена« (напр., протипістрякова »сироватка Богомольця«).

Стан нар. господарства УССР по війні був катастрофічний. Загальний розмір матеріяльних втрат дорівнював сумі 285 000 000 000 карбованців. В занедбанні стояло 6 000 000 га орних земель через недостачу тягла, реманенту й робочих рук. Варстати, машини, промислове устатковання, частина кадрового робітництва були знищені або вивезені на схід СССР. В містах знищено 38 000 000 м³ житлової площі. В деяких смугах села пляново попалено дощенту.

Роки 1945 — 50 були періодом, коли ціною величезного напруження сил народу відбудовано госп. організм країни, так тяжко зруйнований обома окупантами. Урядовими межами, в які вкладалася відбудова, був п’ятирічний плян 1946 — 50 pp., затверджений Верховним Совєтом УССР у вересні 1946 р.

Головною метою п’ятирічного пляну в ділянці сільського господарства залишилося й у цей період збереження за Україною ролі постачальника зерна й ін. с.-г. продуктів для позареспубліканського й експортного вивозу: Україна забезпечує з усього врожаю СССР 2/5 озимої пшениці, 7/10 цукрового буряка, понад 2/4 соняшника, 1/3 кукурудзи тощо.

Величезна воєнна руйнація сільського господарства, післявоєнний хаос, занепад серед селянства стимулів до праці через відновлення виснажливої системи колгоспного визиску, нарешті, посушливе літо 1946 р. призвели на Україні взимку 1946 — 47 pp. до важкого голоду з великою кількістю смертей серед селянства, яке самотужки рятувало себе, удавшися до масового виїзду по хліб у Зах. Україну, де защеплення колгоспного ладу робило лише перші кроки і стан урожайности був цілком задовільний. В дальші роки стан сільського господарства на Україні поволі виправлявся. 1949 р. посівна площа УССР досягла 96% рівня, передбаченого п’ятирічним пляном. 1950 р. вона зросла на 564 000 га.

Опір укр. селян набрав після війни особливих форм. Загнане в колгоспи укр. селянство і далі виявляло прагнення відновити бодай почасти приватне господарство, використовуючи для цього всі можливості. Не раз сов. урядові доводилося обмежувати зростання т. зв. присадибного ґрунту, що його селянин має право обробляти для своїх потреб (див. Право, Нар. господарство). Але важливіше те, що колгоспники зуміли були пристосувати до своїх тенденцій саму організацію праці в колгоспах, — т. зв. працю ланками. Ланки, що складалися з 5 — 10 осіб і мали постійні ділянки ґрунту, стали фактично зародками поновлюваного приватного господарства, хоч і в середині колгоспу. Вони часто набирали родинного характеру, вислизали почасти з-під екон. і майже цілковито з-під політ. контролю проводу колгоспу і ком. партії. Ланкова система вносила непевність у здавання державі продуктів сільського господарства й загрожувала повним розкладом колгоспів у разі війни.

Тим то постановою з 17. III. 1950 р. ЦК ВКП(б) рішуче засудив систему сталих ланок із закріпленими ділянками землі, оголосивши головною одиницею виробничого процесу в колгоспі бриґаду в складі 60-100 осіб. Одночасно почато кампанію »укрупнення« колгоспів, при якій без жалю руйновано дотеперішні оселі, зводячи селянські родини до великих »аґроселищ«. Протягом 1950 р. таким способом зменшено число колгоспів в УССР з 26 400 (перед тим їх було 33 653) до 14 443. Якщо раніше в колгоспі на Україні було пересічно 163 двори, то на кінець 1950 р. Їх було там 277. Це означає цілковиту революцію в побуті і праці села. Частина сіл зруйнована, відповідна кількість селян утратила свої хати й особисті господарства. В наслідок цих змін незвичайно зріс політ. контроль над життям колгоспу й кожного колгоспника. Якщо перед тим в УССР партійні керівники були в 42% колгоспів, то на кінець 1950 р. вони були в 78% колгоспів. В обставинах аґроселища вирваний з ґрунту селянин остаточно перетворюється на с.-г. робітника, в усьому залежного від свого працедавця — держави. З цим зв’язане те, що в аґроселищах селянин матиме /595/ лише 0,15 га присадибної землі коло хати, а решту далеко поза селищем. Разом із тим ліквідація малих сіл утруднює можливості якихось партизанських рухів, тепер і під час війни.

Ліквідація ланок як основної одиниці організації праці в колгоспах і »укрупнення« колгоспів показують, що селянство і далі не примирилося з сов. державою і що боротьба його з нею триває. Саме потреби цієї боротьби змусили сов. державу вдатися до нової радикальної перебудови села, не позбавленої великих небезпек з чисто госп. погляду. Характеристично, що ці зміни прийшли саме з України, де Хрущов жадав їх ще в 1947 р. і де вперше організовано »укрупнені« колгоспи. Це доводить, що опір селянства на Україні і далі був сильніший, ніж інде. Проте ці зміни або принаймні їх темп загальмовано від весни 1951 р.

Особливо гострий характер мала ця акція на Зах. Укр. Землях, де зона йшла незабаром після колективізації. Колективізація на цих землях відбулася протягом 1948 — 50 pp. На кінець 1950 р. все селянство було колективізоване. При цьому, як перед тим на Центр. і Сх. Землях, колективізація була пов’язана з т. зв. »розкуркуленням«, що давало привід вислати або фізично знищити заможніше селянство, а також усі опозиційні або непевні елементи.

В ділянці промисловости в повоєнні часи поглиблюється колоніяльний стан України. Евакуйовані на схід заводи далеко не всі повернено на Україну, коштом укр. промислового устатковання підсилено промисловість Уралу.

За п’ятирічним пляном 1946 — 50 р. проваджено широке, хижацьке використання сировинних ресурсів України, з одночасним розмірно слабшим розвитком цілого ряду галузей сировиннообробної, металеобробної, машинобудізельної промисловости і за цілковитої відсутности розвитку деяких галузей, що їх конечність в економ, структурі України очевидна.

Україна і донині залишається головним постачальником вугілля й металів у пром. райони Москви й Ленінграду. Широко вирубуються ліси на Закарпатті й у зах. областях України. Разом із тим занедбано розвиток текстильної промисловости, зовсім не забезпечено чи дуже недостатньо забезпечено розвиток промисловости ґумової, автомобільної, шкіряної, металевиробів, деревообробної, електротехнічної, точних і вимірних приладів (див. Нар. господарство). З військ. промисловости на Україні передбачено головне розвиток допоміжних військ. заводів. Індустріялізацію Правобережжя України майже знехтувано.

У виконанні плянів головну увагу зверталося на здобувну промисловість і на забезпечення для неї техн. бази. Тому повністю відбудовано ще на початку п’ятирічки Дніпровську гідроелектровню, відбудовано й збудовано цілий ряд нових електровень, відновлено майже всі споруди Донбасу (зокрема 284 шахти). В 1949 р. Донбас досягнув передвоєнного рівня видобутку вугілля. Перевищено довоєнний рівень видобутку нафти на Півн. Кавказі і в Дрогобиччині.

Тільки в останні 2 роки в наслідок зміни стратегічних плянів посилено пром. будівництво на Україні. 1950 р. за сов. даними загальна продукція промисловости досягла 115% передвоєнної, продукція машинобудування — 125%. Збудовано в головній частині газопровід Дашава-Київ. Будується гідроелектровню над дол. Дніпром у Кахівці. Але київське метро не вийшло із стадії плянів. Далеко відстає розвиток транспорту. Шляхи будуються тільки для зв’язку з Росією (автостради Москва — Симферопіль та ін.). Загалом усе промислове будівництво провадиться, іґноруючи цілість укр. господарства, перетворюючи його на окремі територіяльні комплекси, орієнтовані на доповнення рос. промисловости (див. також Нар. господарство).

Умови життя людности в повоєнні роки були незвичайно низькі. Вартість карбованця впала далеко більше, ніж зросла заробітна платня. Уже 1950 p., після триразового зниження цін на продукти споживання, ціни були вищі за ціни 1940 р. на 120%, тоді як заробітна платня була вища лише на 80%, при чому і це зростання зв’язане головне з зростанням продуктивности праці робітника, що, напр., тільки за 1950 р. збільшилася на 13%. 1. III. 1951 р. проведено нове, четверте, зменшення цін, на 10-15%, але і цим ще не досягнено побутового рівня 1940 p., що сам по собі був дуже низький. Продукція речей широкого вжитку має малі пляни, але й ті не були виконані 1946 — 50 pp.

Відбудова країни відбувалася коштом надсильної праці людности, великою мірою зовсім безплатнії, — під виглядом добровільної. Брак робочої сили спричинив небувало широке використання жінок і дітей навіть на найтяжчих працях. Напр., 1947 р. 80% шахтарів Донбасу складалося з мобілізованих селянських підлітків, переважно дівчат. Праця провадилася в найпримітивніших умовах.

Житлові умови в містах і селах були жахливі. Ще 1948 р. не всі селяни покинули імпровізовані землянки, зладжені нашвидку по війні. Держава будувала свій бюджет грабуванням людности. Напр., колгоспники 1947 р. діставали від держави за центнер пшениці 9,5 карб., а держава продавала його за 950 карб. Поруч зросли податки, зокрема прямі податки зросли 1950 Р. проти 1940 р. в 4 рази, а податок з обороту, що ввесь перекладається також на людність, більше, ніж удвоє.

Отже, розбудова держ. промисловости, війська і сов. держави взагалі не йде в ногу з поліпшенням добробуту людности, а навпаки, означає визиск і зубожіння останньої. Тим то держ. лад спирається головне на привілейовану верству, яку він посилено /596/ творить і якій сприяє. Ця верства складається з партійно-бюрократичної верхівки (1950 р. КП(б)У налічувала 700-800 000 членів на Україні), з носіїв сталінських премій, що їх лише 1949 р. роздано 1630. Ін. шари людности дістають ілюзію стимулювання в формі нагородження орденами й медалями (1946 — 48 pp. ордени дістало лише з колгоспників УССР 35 000 осіб). Клясово-станове розшарування людности в УССР, як і в СССР взагалі, назовні виявляється в запровадженні уніформ для працівників різних галузей промисловости і різних щаблів службової драбини в межах цих галузей. Разом з тим це є зовнішньою ознакою чимраз більшої мілітаризації життя.

Спротив укр. людности. Нац. пригнічення, неможливість політ. і культурного розвитку, екон. поневолення, визиск і нестерпно-низький матеріяльно-побутовий рівень жиnтя породжують на Україні широкий пасивний і активний опір людности. Активний опір переростає в рев.-визвольну політ. боротьбу, що найяскравіше виявляється в діях УПА (Української Повстанської Армії) і підпілля укр. політ. організацій.

Постала 1942 р. УПА (див. стор. 586), в 1943 р., незадовго перед больш. окупацією Зах. Укр. Земель, стала широким нар. рухом, вбираючи в собі політично різнорідні елементи, м. ін. також з ін. народів СССР. До кінця війни большевики спромоглися опанувати на Зах. Укр. Землях лише міста, залізничі лінії, основні військ.-стратегічні вузли, значна їх частина території залишилася фактично в руках партизанів. Ситуація особливо напружується по закінченні війни, коли на Зах. Укр. Землі кинено спеціяльні сили червоної армії, що поверталися з Зах. Европи. Та, мавши в своєму складі багато українців, ці частини виявилися непевними в боротьбі з УПА. На другу пол. 1945 р. — першу пол. 1946 р. припадають гарячі бої між повстанцями і червоною армією (бої за Чорний Ліс, наступ відділів УПА на укріплену базу больш. і поль. війська в Бірчі та ін.). Т. зв. перший наступ на УПА, проваджений міністром внутр. справ УССР ген. Рясним, тривав до осени 1945 p., з грудня 1945 до червня 1946 провадився другий наступ під проводом Рясного й Москаленка (останній загинув у бою з УПА). Надзвичайного загострення набирає боротьба перед виборами до Верховного Совєта на поч. 1946 р. Відбуваються рейди УПА по Україні, Словаччині, Польщі, Угорщині, Румунії, Білорусі тощо. Успіхам УПА сприяли виселенчі заходи на Лемківщині й Холмщині головне в 1946 р. (виселення почасти на Схід, почасти на зах.-поль. прикордоння), що породили місцеві повстання й втечу людности. Офіційним визнанням поразки другого наступу було відкликання ген. Рясного і доручення справи кол. міністрові внутр. справ СССР ген. Круглову.

Масовий терор серед населення, вивози цілих сіл на заслання, брутальні жорстокості (прилюдні тортури), система провокацій, творення, під тиском терору, винищувальних протипартизанських загонів з місцевого населення (т. зв. »стрибки«) дали окупаційній владі часткові успіхи. В 1947 — 48 pp. на підставі умови з 12. V. 1947 p., укладеної після загибелі в бою з УПА поль. військ. віцеміністра В. Свєрщевського, проведено в Карпатах велику союзну рос.-поль.-чеську акцію проти УПА, в наслідок якої чимало сил УПА знищено, а частина пробилася до Австрії й Німеччини. Все таки боротьба тривала далі, переважно у формі невеликих рухливих загонів, перехід до чого почато вже з 1945 р. Добре заховані лісові бункери залишалися місцями відпочинку й зосередження воєнних техн. засобів. У березні 1950 р. загинув у боях керівник УПА Роман Шухевич (* 1907) (ген. Тарас Чупринка), після чого провід перейняв полк. В. Коваль. Тепер дія УПА своїм характером наближається до дії підпілля; в центрі уваги стоять утримання політ.-військ. організації, пропаґандивна акція, перешкодження антиукр. заходам окупаційного режиму.

Форми пасивного опору важче піддаються характеристиці. Сюди належать нехтування в міру можливости виробничих і політ. завдань, різні форми саботажу тощо. »Укрупнення« колгоспів породило серед селян як форму протесту масове нищення худоби, як це було в роки колективізації.

Ю. Блохин, В. М.






УКРАЇНСЬКА ЕМІҐРАЦІЯ ПІСЛЯ 1945 Р.


Загальна характеристика. Під кінець другої світової війни на території /597/ Німеччини й Австрії опинилося 2 — 3 мільйони українців. Це були робітники, вивезені на примусові роботи, полонені з сов. армії і примусово евакуйовані з прифронтових смуг, у меншій мірі — політ. втікачі з теренів, зайнятих большовиками, давні еміґранти, в’язні нім. концтаборів і вояки І Укр. Дивізії та ін. військ. формацій. Тих із них, хто були на території, зайнятій сов. армією, большевики відразу висилали до СССР. Автоматично перестали бути осередками укр. політ. еміґрації Прага, Берлін, Варшава, Відень. Іншою була доля українців, що перебували в Зах. Німеччині й Австрії, зайнятих амер., англ. і французькими військами. Хоча і ця маса була настроєна антибольшевицьки, однак переважна більшість її була репатрійована під сильним фізичним і моральним тиском зах. альянтів, що Ялтинським договором зобов’язалися примусово вислати до СССР усіх громадян Сов. Союзу в кордонах 1939 p., за винятком тих, які могли довести, що їх можуть переслідувати з расових, рел. і нац. причин. Репатріяційну акцію провадили сов. комісії, які часто силоміць забирали й тих українців, які не підлягали репатріяційним законам (напр., події в Кемптені й Кавфбойрені в Баварії). Така репатріяція тривала до кінця 1945 р.

На поч. 1946 р. в Зах. Німеччині й Австрії залишилося 200 000 українців, які рішили ні за яких умов не повертатися на терен рос. больш. впливів (крім того, в англ. полоні в Ріміні (Італія) перебувало 12 000 вояків І Укр. Дивізії). Це була найбільша в укр. історії еміґрація. Вона обіймала всі землі, хоча найчисленнішч була з Галичини (понад 60% загалу). Серед еміґрантів було 10 — 12% із закінченою середньою й високою освітою; переважали чоловіки (60%). Понад 50% українців жило в амер. зоні Німеччини, головне в Баварії, бл. 25% — в англ., 5% — у французькій, 15% — в Австрії.

Плавне положення еміґрантів. Еміґранти фактично втратили своє кол. громадянство, але не набули нового. Правну опіку над ними, як і над власниками т. зв. »нансенівських« пашпортів, обняли Об’єднані Нації (ОН), що ще в 1943 р. створили окремі організації УНРРА (United Nations Relief and Repatriation Administration), а від 1947 p. — IPO (International Refugees Organization), які мали зайнятися розкиданими по всьому світі примусовими чи добровільними еміґрантами. За статутом цих організацій вони брали під опіку тільки тих осіб, що були силоміць вивезені на працю до Німеччини або були переслідувані нацистським режимом з рел., політ. чи расових мотивів. їх визначено як displaced persons, себто переміщених осіб, і refugees — втікачів. Тоді як завдання УНРРА зводилися тільки до матеріяльної допомоги й репатріяції, ІРО поширило свої завдання і на переселення втікачів. Згодом приписи були лібералізовані, і права втікачів визнано за переслідуваними всякими тоталітарними режимами, отже і большевицьким. УНРРА, а пізніше ІРО не брали під опіку тих осіб, які прийняли нім. громадянство або служили в військ. формаціях, зв’язаних із нім. збройними силами. Кожний еміґрант, який підпадав під опіку ІРО, мав, крім правної опіки, право безплатного переїзду до кра“н постійного поселення, право мешкати в таборах ІРО і безплатно харчуватися. В таборах жило до 70% українців, ін. мешкали приватно.

Самоврядування українців і таборове життя. Відразу після капітуляції Німеччини в більших укр. скупченнях Зах. Німеччини й Австрії створилися укр. комітети, іноді на базі клітин кол. Укр. Центр. Комітету (див. вище), із завданням самодопомоги і самооборони, особливо від примусової репатріяції. На з’їзді укр. еміґрації Зах. Німеччини в Ашаффенбурґу 1. XI. 1945 р створено Центр. Представництво Укр. Еміґрації — ЦПУЕ з осідком в Авґсбурзі, яке об’єднало місцеві укр. громадські організації (перший голова — В. Мудрий); в англ. і французькій окупаційній зоні діяли крайові представництва укр. еміґрації (в англ. зоні від 1947 р. — Укр. Центр. Допомоговий Комітет); в Австрії діяло Укр. Центр. Допомогове Об’єднання з осідком в Іннсбруку. Завдання укр. червонохресної установи в Німеччині від 1946 р. виконує Санітарно-Харитативна Служба — СХС з осідком у Мюнхені. В 1948 р. постав Союз Українців у Німеччині — СУН з осідком у Мюнхені, з подібними завданнями, як ЦПУЕ. В червні 1951 р. на базі цих двох організацій постала єдина суспільно-громадська організація українців у Німеччині під назвою Центр. Представництво Укр. Еміґрації Німеччини — ЦПУЕН. За ініціятивою ЦПУЕ створено в 1945 р. організацію INCOPORE, що координувала діяльність 18 центр. комітетів різних націй у громадсько-допомоговій ділянці.

Спочатку зах. альянти і Головна Квартира УНРРА ідентифікували нац. приналежність із держ. і лише пізніше визнали укр. нац. групу і згодилися на організацію окремих укр. таборів в амер. зоні (від осени 1945 p.). Однак адміністрація в цих таборах в 1945 — 46 pp. була цілком у руках УНРРА, і на неї не мало впливу місцеве укр. самоуправління, якого УНРРА не визнавала. Стан змінився де факто в 1947 p., де юре — в 1948 р. (розпорядження Гол. Квартири /598/ IPO в Женеві з 15. VI. 1948). Це укр. самоуправління, обране мешканцями таборів загальними виборами, в таборових справах підлягало органам ІРО, але по громадській лінії було підпорядковане укр. самоуправі в ЦПУЕ.

Найкраще укр. життя розвивалося в амер. зоні, бо тут були табори чисто укр., а амер. влада була найліберальніша. В англ. зоні табори були різнонаціональні, а їх самоуправу обмежувала англ. окупаційна влада. Всіх таборів, де виключно або переважно жили українці, було до 80, найбільша в Баварії, і тому на осередок укр. еміґрації в 1946 — 48 pp. виріс Мюнхен, меншими осередками були Авґсбурґ і Реґенсбурґ (найбільші табори містилися в Мючхені, Авґсбурзі, Реґенсбурзі, Ульмі, Штутґарті, Міттенвальді, Берхтесґадені, Ашаффенбурзі, Байройті).

Релігійне й культурне життя (див. також відповідні ін. відділи ЕУ). Те, що на еміґрації опинилася поважна частина провідної укр. культурної верстви, спричинило живий рух на різних ділянках культури.

Якщо йдеться про релігійне життя, то опіку нац гр.-кат. перейняла спочатку Апостольська Візитатура для українців-католиків у Німеччині (Апостольського Візитатора о. Петра Вергуна вивезли з Берліну большевики); згодом, у 1947 p., Апостольська Столиця створила Апостольську Візитатуру для українців-католиків усієї Зах. Европи, і на її чолі став єп. Іван Бучко. В окремих країнах (Німеччина, Франція, Англія, Голляндія з Бельгією) зорганізовано Генеральні Вікаріяти.

Єпископи Укр. Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що опинилися на еміґрації, відбули 1946 р. Собор Єпископів, і головою УАПЦ став і далі митр. Полікарп. Незабаром УАПЦ поширила свою діяльність на всю Европу, а згодом почасти на Америку й Австралію (див. Церква).

Буйно розвинулося шкільництво різного роду (див. Школи). Загальноукр. значення набрали укр. високі школи і наук. установи. Деякий час Мюнхен був найважливішим укр. еміґраційним наук. осередком (див. Наука).

До 2 000 укр. студентів вчилося по укр. і нім. високих школах у Німеччині й Австрії, нечисленні — також у Бельгії, Франції, Голлянції, Еспанії. Допомогу для їх студій давав КоДУС (Комісія Допомоги Укр. Студентам — див. Освіта, Студентство).

Про мистецтво див. Література, Просторове мистецтво, Театр, Музика.

Укр. молодь згуртована в Пласті й Спілці Укр. Молоді (СУМ); частина молоді гуртувалася в укр. відділах ІМКА (див. Організації молоді). Жіноцтво було організоване в Об’єднання Укр. Жінок у Німеччині (див. Жіночий Рух).

Постають професійні спілки, організації кол. військовиків, політ. в’язнів, інвалідів тощо. Не зважаючи на госп. труднощі, постав і кооперативний рух (див. Кооперація).

Дуже скоро почала свою діяльність преса. З огляду на розпорошеність еміґрації, різнорідність політ. думки і дешевість (до 1948 р.) видань, на терені Німеччини й Австрії в 1945 — 50 pp. з’явилося до 250 різних пресових органів (див. Преса). Про вид. рух див. Видавництва.

Політичне життя. На еміґрації перебували представники всіх укр. політ. груп і організацій, здебільшого їх керівні особи, а також Держ. Центр УНР. Політ. лібералізм зах. альянтів, передусім амер. окупаційної влади, і щораз більше загострення відносин із большевиками створили за деякий час сприятливі зовн. умови для розвитку політ. життя. Давні політ. партії відновили свою діяльність і постали нові. Їх велике число треба пояснити не так властивим для кожної еміґрації дробленням на гуртки, як тим, що тепер разом опинилися політ. групи, які перед війною діяли під різними режимами або на еміґрації, а також тим, що в актуальне політ. життя включилася еміґрація Центр. і Сх. Земель, яка під больш. режимом не могла вільно проявлятися.

Як і до війни, на еміґрації існують чотири головні політ. табори: центрово-демократичний, націоналістичний, соціялістичний і монархічний. До центроводем. груп належать: давня галицька група Укр. Нац. — Демократичне Об’єднання (УНДО) і дві новопосталі: в 1946 р. — Український Нац.-Держ. Союз (УНДС), в 1948 р. — Союз Укр. Соборних Земель. В соц. таборі є дві укр. іст. партії, які з 20-их pp. діяли на еміґрації, а саме: Укр. Соціял — Демократична Робітнича Партія (УСДРП) і Укр. Партія Соц-Революціонерів (в скороченні — УПСР) і Укр. Соц.-Радикальна Партія (УСРП), що діяла до війни на Зах. Укр. Землях, об’єднані далі в Союз Укр. Соціялістів (СУС), потім — в Укр. Партію Соціялістичну (УПС). Створена головне представниками нової еміґрації Центр. і Сх. Земель Укр. Рев.-Дем. Партія (УРДП) скоро розкололася: більшість її приєдналася до дем. центру, меншість стоїть на крайніх соц. позиціях (орган »Вперед«). В націоналістичному таборі бачимо Організацію Укр. Націоналістів (ОУН) під проводом С. Бандери і Організацію Укр. Націоналістів під проводом А. Мельника. Монархічною групою є Союз Гетьманців-Державників, провід якого /599/ після смерти кол. гетьмана Павла Скоропадського (квітень 1945 р.) обняв його син Данило.

Крім названих політ. організацій більше партійного характеру, на еміґрації діє як експозитура крайового осередку — Закордонне Представництво Укр. Головної Визвольної Ради (УГВР).

Вже від початку 1946 р. ішли намагання об’єднати дії укр. політ. партій в одному центрі. Підготовну працю в цьому напрямі проробила т. зв. Контактна Комісія (6. III. 1946), згодом Координаційний Укр. Комітет, до якого увійшли всі політ. партії за винятком ОУН(р). Весною 1947 р. ці праці закінчилися створенням Української Національної Ради як укр. передпарляменту з її екзекутивою — Виконним Органом. Укр. Нац. Рада мала, звертаючись до укр. держ. традицій, стати якнайширшою політ. базою Держ. Центру УНР, з Андрієм Лівицьким на чолі, і таким чином започаткувати консолідацію укр. нац. політики для потреб визвольної боротьби. В червні 1948 р. статут Укр. Нац. Ради підписали всі політ. групи, за винятком Союзу Гетьманців-Державників. Головою УНРади обрано Бориса Іваницького, на чолі Виконного Органу став прем’єр з 1919 р. Ісаак Мазепа. До складу Виконного Органу не ввійшла ОУН під проводом С. Бандери, яка згодом, 1950 p., вийшла з УНРади. В зв’язку з цим розгорілася боротьба серед укр. політ. еміґрації між групами, що визнають УНРаду, і ОУН та Союзом Гетьманців-Державників, які не визнають її.

Загострені стосунки між зах. державами і СССР створюють сприятливу атмосферу для діяння політ. еміґрації серед чужого світу. Українці промостили собі шлях до поважної світової преси, виступають на різних міжнар. з’їздах, заявляючи про права укр. народу. Зокрема жваву діяльність розвиває Антибольшевицький Бльок Народів (АБН), в якому велику ролю відіграє і ОУН під проводом С. Бандери. Центрові дем. організації здобувають голос в Ліберальному Інтернаціоналі, а укр. соціялісти — в міжнар. соц. організаціях.

Масовий виїзд еміґрації за океан, в тому числі виїзд багатьох керівних діячів, ослабив укр. політ. життя в Европі. Укр. політ. організації намагаються поширити свої впливи в країнах нового оселення еміґрації, особливо в Америці.

Еміґрація з Німеччини і Австрії. Всі еміґранти, які опинилися в цих країнах після закінчення війни, стали відразу дбати за те, щоб виїхати далі на захід, найкраще за океан, і через неможливість влаштуватися екон. в знищеній війною та перенаселеній Німеччині, і з остраху перед новою війною. Але тільки в 1947 р. відкрилися перші можливості еміґрувати, і то до евр. країн. Тоді з Німеччини й Австрії виїхало 28 000 українців до Англії, бл. 10 000 — до Бельгії, 5 000 — до Франції; того ж року бл. 5 000 виїхало до Півд. Америки, головне до Арґентіни.

Більші можливості еміґрації відкрилися тоді, коли в другій пол. 1947 р. в США ухвалено т. зв. Закон ДП, який давав можливість 205 000 переміщених осіб виїхати до США поза звичайною еміґраційною квотою. В 1950 р. це число поширено до 315 000. Канада і Австралія також оголосили про готовість взяти до себе понад 100 000 ДП. Українці широко скористалися з цих нагод і виїхали: до США — 60 000, до Канади — 30 000, до Австралії — 20 000.

Транспорт до країн нового поселення оплачує ІРО. У виїзді до США сприяють укр. допомогові організації: Злучений Укр.-Амер. Допомоговий Комітет — ЗУАДК, Центр. Кат. Допомогова Організація в Америці і т. зв. Союз Церков. На території Канади подібні функції виконує Укр. Канадійський Допомоговий Фонд.

Одночасно число українців у Німеччині й Австрії зменшилося до 100 000 в пол. 1948 р. і до 30 000 під кінець 1950 р. (в тому числі бл. 20 000 в Баварії, понад 4 000 — в Австрії). Через те, що еміґрація провадиться далі, це число мабуть зменшиться до 15 000.

Українська еміґрація в ін. країнах Европи. У відмінних супроти Німеччини умовах перебувала укр. еміґрація в ін. країнах Европи, головне в Англії, Франції, Бельгії. За винятком Франції, де українці жили до війни (див. вище), це були нові еміґранти, що прийшли здебільшого в 1947 — 48 pp. з Німеччини. Українці живуть розкидано, працюють в сільському господарстві, копальнях вугілля і промисловості. Важка заробіткова праця, розпорошеність, невелике число інтеліґенції, брак укр. шкіл утруднюють нац. життя й загрожують денаціоналізацією молоді; несприятливим явищем є невелике число укр. жіноцтва. Все таки в цих країнах скоро постали загальногромадські організації, зорганізовано церковне життя, виникла преса; слабше розвивається культурно-освітня робота.

Найкраще зорганізована і найчисленніша укр. еміґрація в Англії; вона складається з трьох еміґраційних груп: а) українців, які служили в поль. військ. формаціях на терені Великобрітанії, починаючи від 1940 p., та тих, що в поль. формаціях прибули сюди з Італії в 1946 p.; б) добровільних робітників, що наплинули від поч. 1947 р. з Німеччини; в) вояків І Укр. Дивізії, що приїхали як полонені з Італії на весну 1947 р. і згодом були звільнені з полону. /600/

Загальне число українців в Англії становить бл. 40 000 із сильною перевагою чоловіків. Загал еміґрантів живе в т. зв. »гостелях« — невеликих таборах у місцях праці. Праця — в сільському господарстві, в промисловості й домашньому господарстві (жінки). Загальногромадською організацією є Союз Українців у Великобрітанії, який має 20 000 членів (осідок у Лондоні, пресовий орган — тижневик »Українська Думка«). В 1949 р. постало Об’єднання Українців у Великобрітанії (бл. 1 000 членів). Об’єднання б. Вояків-Українців у Великобрітанії налічує 5 000 членів і є найсильнішою такого роду укр. організацією на чужині.

У Франції живе понад 40 000 українців. Складаються вони з давніх політ. еміґрантів, заробіткової еміґрації з Зах. України часів між двома світовими війнами, і нової еміґрації, що приплинула туди з Німеччини. Головні укр. скупчення: Париж з околицею, райони Ліль, Ліон, Мец з околицями та ін. У Франції немає однієї центр. укр. громадської організації, натомість організації з клітинами на терені порозуміваються в Укра. Центр. Громадському Комітеті у Франції. Бл. 3 000 членів охоплює професійна організація Об’єднання Укр. Робітників у Франції (ОУРФ). Від початку 1950 р. замість Укр. Нар. Союзу постала Укр. Нац. Єдність у Франції. Крім того, діють Укр. Громадська Опіка у Франції і Укр. Служба Суспільної Опіки у Франції. Продовжують свою діяльність Укр. Військ. Т-во і Укр. Громада. У зв’язку з допливом науковців тут твориться другий, поряд Мюнхену, осередок укр. науки в Европі (Сарсель б. Парижу).

Укр. еміґрація в Бельгії до 2 світової війни обіймала нечисленних політ. еміґрантів. Масова укр. еміґрація до Бельгії датується 1947 p., коли з Німеччини приїхало бл. 10 000 укр. ДП-робітників для праці у вугільних копальнях. Згодом частина їх еміґрувала далі за океан, так що в Бельгії залишилося бл. 7 000 українців. В Лювені студіює бл. 40 укр. студентів. Від 1945 р. заг. громадською організацією є Укр. Допомоговий Комітет у Бельгії з 3 500 членів (осідок у Брюсселі, орган — двотижневик »Вісті«). В 1949 р. постав Союз Українців у Бельгії з бл. 1 000 членів (осідок у Брюсселі).

В ін. країнах Европи і Близького Сходу живе небагато українців. Так в Голляндії — бл. 800 українців, здебільше робітниць, що приїхали з Німеччини; від 1948 р. тут діє Об’єднання Українців Голляндії (осідок в Амстердамі). В Тунісі живе 260 українців, з-поміж ДП в Німеччині, що оселилися тут 1947 p.; їх організація — Укр. Громада в Бен-Метірі. В Еспанії невелику колонію становлять укр. студенти в Мадріді (50 душ), оформлені в т-ві Укр. Студентів-Католиків »Обнова«. Бл. 200 українців живуть у Норвегії. Українці в Швеції оформлені в Укр. Громаді в Стокгольмі. Тимчасово жило до 3 000 українців в Італії, в 1946 — 49 pp. вони майже всі виеміґрували. Тепер укр. колонія в Римі не перевищує 150 осіб, здебільша укр. духівництва та студентів-теологів. У Римі діє Укр. Допомоговий Комітет. У Швайцарії жило теж кількасот українців, які переважно вже виїхали; до пол. 1950 р. там діяв Комітет Допомоги Укр. Скитальцям (Женева).

В 1949 р. для об’єднання праці заг.-громадських комітетів постав т. зв. Координаційний Осередок Укр. Громадських Центр. Установ Европи, Африки й Близького Азійського Сходу (КОУГЦУ); сучасний осідок — Лондон.

Відносини серед укр. еміґрації в Зах. Европі тепер (на поч. 1951 р.) ще не устабілізовані. В усіх країнах виразні тенденції до дальшої еміґрації за океан.

Про укр. еміґрацію за океаном див. Українці за океаном.

В. Кубійович


Література: Лебідь М. УПА. 1946; UPA in Western Europe. Ukr. Press Service (UPS). Нью-Йорк, Париж, Лондон 1948; Death and Devastation on the Curzon Line. By Dushnyk W. Committee Against Mass Expulsion, in cooperation with the U.C.C.A. Нью-Йорк 1948; Prokopowicz S. Der vierte Fünfjahresplan der Sovjetunion 1946 — 50. Цюріх-Відень 1948; Трихрест М. Четверта п’ятирічка московського большевізму 1946 — 50 pp. Наша Книгозбірня. 1948; Паклен Р. Біла книга, нац. й соціяльна політика Совєтів на службі московському імперіялізму. 1948; Ukrainian Resistance. The Story of the Ukrainian National Liberation Movement in Modern Times. Introduction by Manning C. А. Нью-Йорк 1949; Marchenko V. The Role of Ukraine in Present Five-Year Plan. The Ukrainian Quarterly, V, 2. 1949; Protsiuk S. Ukrainian Donbas at the Close of the Fourth Five Year Plan. The Ukrainian Quarterly, VI, 3. 1950; Лобай Д. Непереможна Україна. Вінніпег 1950; Пизюр Є. Друга колективізація. Укр. Вісті, 23. 1951; Nicolaevsky B. Neuer Feldzug gegen das Dorf. Ostprobleme, XIII. 1951; Martovych O. Ukrainian Liberation Movement in Modern Times. Едінбурґ 1951.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.