[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 601-622.]

Попередня     Головна     Наступна

VII. ЦЕРКВА

1. Історія Церкви

КНЯЖІ ЧАСИ

Християнство на території України до Київської держави. Досі не встановлено, коли саме на Україні почало ширитися християнство. Стара укр. традиція подає, що апостол Андрій проповідував Слово Боже на чорноморських берегах — в Скитії. Про це згадували письменники: Оріген, Доротей Тірський і Євсевій Кесарійський. Мабуть на підставі відомостей, взятих із грецьких джерел, автор укр. »Початкового літопису« створив леґенду (з виразним протиновгородським спрямованням) про перебування св. Андрія на київських горах та про благословення місця під столицею нової держави, щоб назначити немов апостольське походження християнства на Україні. В III ст. християнство шириться в римській провінції Мезії (півд. Басарабія та частина Покуття), його приносять переважно засланці з різних країн імперії. В м. Томі (Констанція) та Марціянополі (Преслав, Переяславець над Дунаєм) було дві дієцезії з єпископами.

В III ст. на Україні розселилися ґоти. Вони робили напади на сусідні римські провінції на заході, звідки приводили полонених, серед яких було багато християн. Серед ґотів стало ширитися християнство, переважно в формі аріянства. Єп.-аріянин Ульфіла в IV ст. переклав св. Письмо ґотською мовою (т. зв. »Кодекс Арґентеус«). Наприкінці VIII ст., коли чимала частина давньої ґотської території була під владою хозарів, ґотська митрополія, підпорядкована візантійському патріярхові, з 7 єпископами, охоплювала всю Хозарію до Волги.

Одночасно, від II ст., шириться християнство в Боспорській державі, що об’єднала в своїх межах територію чорноморського побережжя від гирла Дністра по устя Кубані, себто давні грецькі колонії на укр. побережжі. Християнство стало там держ. релігією в III ст., і в Нікейському соборі (325) брав участь і боспорський єп. Кадм. Єпископи Боспору брали участь також у вселенських соборах IV — VI ст. Не виключена навіть безпосередня тяглість між церковною організацією боспорської церкви та єпископством Тмутороканської Руси з XI ст. Таким чином уже від II ст. християнство ширилося, й навіть було зорганізоване, на півд. та сх. територіях України. Тому з появою на іст. обрії племен, які згодом стали основою укр. нації, християнство найраніше знайшло приступ до півд.-укр. племен — уличів та тиверців.

Перша іст. згадка про християнство серед Київської Руси датується 860 р. Русь напала на Царгород; греки чудом, зануривши в море ікону Влахернської Божої Матері, врятувалися: зірвалася буря, і Русь мусіла відступити. В наслідок цього чуда вона виявила бажання охриститися. Згодом до неї прибув єпископ і охристив її. Цій події присвячені дві промови царгородського патріярха Фотія та його »Окружне послання« (866 p.), і вона описана в хроніці Георгія Амартола. Наш літопис пов’язує напад на Царгород у 860 р. з іменами київських кн. Аскольда й Дира. Іст. традиція вважала їх християнами, а над могилою Аскольда була збудована навіть церква. Проте сказати з певністю, що тут ішлося про Київську Русь, не можна.

Про ширення християнства між Руссю свідчать і такі факти; на поч. VIII ст. житіє св. Стефана Сурозького оповідає про напад на Сурож русів, князь яких мав слов. ім’я Бравлин, про чудо й охрищення їх. У IX ст житіє св. Георгія Амастрідського оповідає про напад Руси на Амастріду, про чудо й охрищення Руси. Таким чином у VIII — IX ст. зафіксовано три аналогічні факти нападів, чуда та охрищення якоїсь Руси. Топографічно це найскорше могла б бути Русь Тмутороканська. Християн-русів знайшли в Кримі Костянтин (Кирило) і Методій; за леґендою вони показали св. братам Євангеліє та Псалтир, написані »руськими буквами«.

Перше іст. свідоцтво про християнство на Україні датується 944 p.; в договорі кн. Ігоря з греками згадуються між послами Руси християни, які складають присягу, цілуючи хрест; є згадка там і про церкву св. Іллі в Києві. З договору видно, що християн було вже чимало й що вони користувалися правами, не меншими, як погани.

Вдова Ігоря, кн. Ольга, була християнкою. Невідомо, де і коли вона охристилася: літопис оповідає, ніби вона охристилася в Царгороді, але ймовірніше, що в Києві. Року 957 Ольга їздила до Царгороду, і в її почті був священик Григорій. Незадоволена із своєї подорожі й не досягши своїх дипломатичних цілей, Ольга 959 р. звертається до Заходу. Вона вислала посольство до нім. короля, пізніше цісаря Оттона I, з проханням надіслати єпископа й священиків для Руси. Але справа з виїздом єпископа затрималася: лише 962 р. до Києва приїхав єп. Адальберт. Це було занадто пізно, бо в Києві вже княжив син Ольги Святослав, поганин, і посольство не могло мати успіху. За Ольги християнство лишалося її приватною справою й не стало ще держ. релігією, хоч поширювалося. За кн. Святослава християнства не обмежувано, але сам князь охриститися відмовився. Є натяки на те, що сини Святослава Ярополк та Олег, /602/ виховувані кн. Ольгою, були християнами. Характеристично, що на могилі Олега не було тризни. Ярополк був одружений з грекинею-християнкою, кол. черницею, яку Святослав »краси її ради« взяв з манастиря. За Ярополка підтримувалися стосунки України із Зах. Церквою. До Києва приходили посли від папи Бенедикта VII (978 й 979 pp.). На цій підставі деякі вчені (В. Заїкін, Абрагам, М. Чубатий) вважали, що Ярополк продовжував церковну орієнтацію останніх років панування кн. Ольги й більше орієнтувався на Рим, ніж на Візантію. За Ярополка в Києві далі ширилося християнство, і сам Київ став набирати щораз більше христ. вигляду.

Християнство за Володимира. 980 р. третій син Святослава Володимир, новгородський кн. і провідник поганського табору на Русі, подолав Ярополка й став єдиним князем Руси. В боротьбі проти Ярополка він спирався на поганську частину населення, бо христ. підтримувала Ярополка. З приходом Володимира до Києва почалася реакція поганства, набравши гострих форм. Володимир ставив кумири богам Перунові, Стрибогові і перший з князів зробив поганську віру держ., вимагаючи, щоб усі піддані кланялися кумирам. На ґрунті відмови принести жертву божкам у Києві забито двох християн — батька й сина (варягів); це були перші мученики за христ. віру на Україні.

Отже, Володимир В. став володарем Києва й усієї держави як провідник поганської партії, однак кількома роками пізніше він сам став на чолі повної й остаточної християнізації своєї держави, здобуваючи собі почесне місце апостола України.

На таку радикальну зміну поглядів Володимира вплинуло кілька чинників, що діяли разом. Поважну правдоподібність має за собою скандінавська саґа про варяга Оляфа, сина Тріґвея, особистого приятеля Володимира з молодечих літ. За цією саґою Оляф вплинув на особисте навернення Володимира.

Поза тим Володимир шукав посвоячення з візантійським двором, і тільки християнство могло відкрити йому шлях до великих дворів тогочасного світу, чого він і досягнув. Вирішальними в нього були й інтереси держави: досягши політ. могутности від Озівського моря до Волхова та гор. Волги, Володимир утворив найбільшу в Европі державу. Проте ця держава залишалася варварською. Христ. релігія мала стати важливим чинником витворення її духової єдности. Проповідь християнства й так наблизилася до кордонів держави Володимира: прийняли християнство Польща, Моравія. До Києва безнастанно приходили посли й купці з різних країн, в тому числі й христ., і розмови з ними теж могли впливати в рел. напрямі. Безсумнівно, впливали й місцеві християни, яких було вже чимало. Все це готувало ґрунт для християнізації України Володимиром.

Обставини, за яких сталася ця подія, мало відомі. Факт хрищення володаря могутньої держави згадують джерела укр. (»Початковий літописи, »Похвала великому кн. Володимирові« Якова Мниха, »Житіє Володимира«), грецькі (хроніка Зонари, Кедрена), арабські (Ях’я Антіохійський), зах.-евр. (Тітмар Мерзебурзький, Петро Даміяні, Адемар) тощо. Проте не вирішено ще навіть, де саме христився Володимир і коли. Цей сумнів існував уже за життя автора »Початкового літопису«, хоч він позитивно заявляє, що Володимир христився в Корсуні. Нині вчені по-різному визначають місце хрищення: одні (Є. Голубинський, М. Грушевський) вважали, що хрищення Володимира відбулося в Києві, ін. (М. Чубатий, Т. Коструба) — в Корсуні, деякі — в Василеві (С. Томашівський).

Можна точно констатувати, що бл. 988 р. Володимир був уже християнином; скоро потім відбулося офіційне хрищення України. Літопис оповідає, що з наказу Володимира 988 р. все населення Києва повинне було прийти на берег р. Почайни, притоки Дніпра, і там духівництво всіх христило. У Києві й взагалі на Україні хрищення не зустрічало протесту населення, як це було в півн. землях — Новгороді, Ростові, де на цьому ґрунті виникли великі заворушення. Головною причиною їх була опозиція зорганізованих жерців-волхвів, чого на Україні не було. Залишки старої віри ще довго зберігалися в народі у вигляді поганства або т. зв. »двоєвір’я«.

Спірним є питання, звідки прийшло християнство на Україну. Стара школа дослідників вважала, що християнство прийшло з Візантії; Т. Коструба — що перше духівництво і єп., яких Володимир привіз на Україну, були греки з Корсуня. Протягом останніх 30 років поширюється думка, що християнство прийшло з Болгарії, де була незалежна від Візантії правос. Церква з осідком в Охріді (М. Присьолков, С. Томашівський, Г. Кох, М. Андрусяк, Т. Коструба, І. Огієнко).

Хоч не можна з певністю сказати, звідки прийшла на Україну христ. церковна культура, безперечно, укр. християнство є сх.-слов. обряду, створеного Костянтином і Методієм. У X ст. ще не було поділу між Сх. та Зах. Церквою, але існувала цілком виразна різниця культур Сходу й Заходу. Тоді як на Заході консолідувалася влада папи, вища за світську владу імператорів, і церква була незалежною від світської влади, на Сході панував цезаропапізм; імператори претендували на владу над /603/ церквою, і держава переростала владу церкви. Такі співвідношення між державою і церквою в більшій або меншій мірі утворювалися в тих країнах, які діставали церковну організацію від Візантії чи від Риму. Церква на Україні довго зберігала незалежність від світської влади, а на її найстарішій організації помітні впливи сх. і зах. християнства. Цезаропапізм візантійського типу на Україні ніколи не існував.

У передмонгольську добу стосунки України з Римом не припинялися. 988 р. до Володимира приходили посли від папи й привезли мощі святих. 991 р. знову приходили посли »з любов’ю і честю«; 994 р. ходили посли від Володимира до папи; 1000 р. знову приходили посли від папи, а 1001 р. — посли від Володимира до папи. 1009 р. в Києві довго гостював єпископ Бруно-Боніфацій по дорозі на місійну працю до печенігів.

Такий інтенсивний обмін посольствами свідчив про дружні відносини Києва і Риму в ті часи. Згадка про надіслання мощів з Риму, що припадає на рік хрищення, вказує ніби на спільність релігійного культу укр. нового християнства з римським. Можна відзначити деякий вплив Зах. Церкви на укр. в різних ділянках церковного життя. Заведення Володимиром »десятини« з прибутків на утримання церкви, установа крилосів церковних, участь вищого духівництва у вічах та в княжих радах, як і незалежність духівництва та церковних судів від княжої влади свідчать навіть про сильніші впливи зах. християнства від східнього.

Володимир приділяв церкві багато уваги: він заснував кілька розкішних храмів; перше місце належить Десятинній церкві в Києві. Були й ін. церкви: св. Василія у Києві, Спаса в с. Берестові, в Василеві, Овручі тощо. При Десятинній церкві засновано першу школу.

Як сказано, бракує відомостей про першу організацію церковної влади за Володимира. Непевне навіть ім’я першого єпископа та митрополита; можна тільки припустити, що в перші роки на Україні не було митрополії, а першим київським єпископом був Настас, корсунянин-українець (не грек) із Криму. В літописі згадуються взагалі єпископи, які брали участь у княжих радах. Єпископських катедр наприкінці князювання Володимира було п’ять: у Києві, Чернігові, Білгороді, Новгороді (Великому) та Володимирі Волинському.

Бл. 1000 р. вперше згадується ім’я митр. Івана. Він був, мабуть, першим київським митр., одначе не виключена можливість, що він був уже третім митрополитом. Першими були, за переказом, митр. Михаїл та Леон, але, за браком певних відомостей, годі встановити, звідки вони походили і навіть в якому порядку займали катедру митрополита. Непевність існування Михаїла чи Леона як перших київських митр. є тим більша, що джерела, які про них згадують, звичайно подають, що їх настановив візантійський патріярх Фотій — це є абсурдом, бо патріярх Фотій жив понад сто років раніше. За Володимира списано церковний устав, який реґулював церковне життя у відношенні до держави. Це був т. зв. церковний устав Володимира, який нормував справи церковного суду, його компетенцію, десятини тощо. Хоч частина Володимирового церковного уставу була складена мабуть пізніше, але частина веде таки своє походження з доби Володимира.

Значення того, що зробив Володимир для церкви, величезне. Він користався великою популярністю в народі, його прославляли в проповідях, але довгий час не визнавали святим. Тут діяла тенденція вищого грецького духівництва, яке неґативно ставилося до укр. святих. Лише 1229 р. вперше зустрічається найменування Володимира святим (в Іпатському літописі).

Церква в Київській державі після Володимира. Після смерти Володимира 1015 р. на Україні почалася боротьба між князями (див. стор. 416 — 417); двох у той час забитих князів, Бориса й Гліба, церква незабаром визнала святими.

Найбільшого розквіту могутности Україна досягла за Ярослава; христ. релігія тоді набула вже в народі великого поширення. Ярослав побудував на Україні багато розкішних храмів, у Києві — славетний храм св. Софії, Премудрости Божої, церкви св. Георгія та св. Ірини при перших укр. манастирях — чоловічому й жіночому — під патронатами свого святого та своєї дружини. Над київською брамою Ярослав поставив церкву Благовіщення — »Золоті Ворота«. Величні храми ставив він і по ін. містах України.

У Києві Ярослав Мудрий заснував школу, зібрав переписувачів, грецькі книги перекладали на слов. мову; таким чином при храмі св. Софії заснували бібліотеку. За Ярослава дістав свій початок славетний Києво-Печерський манастир. У печері б. Києва оселився св. Антоній, чернець, який деякий час перебував у манастирі на Атонській горі. Він поклав початок Печерському манастиреві, первісний устрій якого, подібно як атонських маяастирів, був пустинножительний. Новий устрій збірного активного чернечого життя за уставом св. Теодора Студита надав Печерському манастиреві наступник св. Антонія, ігумен св. Теодосій Печерський. /604/

Помітну ролю в київському житті відіграв митр. Іван. Він був ініціятором канонізації кн. Бориса та Гліба й сам склав службу їм. Його наступником був Теопемпт, що благословив нову київську катедру св. Софії (1037). Національність цих митрополитів неясна — перший, мабуть, болгарин, другий — грек. Найважливішою церковною подією за Ярослава Мудрого було поставлення 1051 р. митр. Іларіона. Про цього митр. »Початковий літопис« виразно каже, що він був »русин« (українець). Він визначався великою освітою й глибоким патріотизмом. Виголошене ним »Слово о законі і благодаті« стало одним із видатних зразків укр. проповіді. Іларіона єпископи обрали на митр. на бажання Ярослава без згоди царгородського патріярха, отже, мабуть, після якогось конфлікту з Візантією. Можливо, що це було кроком Ярослава до повного унезалежнення укр. Церкви від царгородського патріярха. Не міг дістати Іларіон благословення і від охрідського патріярхату, бо в той час болгарська Церква втратила самостійність.

За Ярослава не припинялися дружні зв’язки з Римом. На це вказує низка шлюбів між членами княжої родини та володарями Европи, які належали до Зах. Церкви. Ярослав був одружений із шведською князівною Інґіґердою-Іриною, їх діти були одружені теж із зах.-евр, володарями: дочки — з королями Франції, Норвегії, Угорщини, сини — з нім. та поль. князівнами. Лише один син Всеволод був одружений із візантійською царівною Ганною Мономахівною. Таким чином навіть шлюбні зв’язки вказують на те, що відносини України з Зах. Европою були дуже дружні й не було відчужености в ділянці церковній.

Київ — Рим та Візантія. В липні 1054 стався розрив між церквами візантійською і римською. Це було за три роки після поставлення в митрополити українця Іларіона без згоди патріярха і тільки три місяці після смерти Ярослава Мудрого. Патріярхом тоді був Михайло Керулярій. Раніше історики вважали, що ця подія відразу не відбилася жвавішим відгомоном у Києві. Натомість нові досліди вказують, що між Римом і Візантією негайно розгорілася боротьба за укр. Церкву, за те, з ким вона піде.

Місцеві обставини 1054 р. були сприятливіші для Риму, бо митр. Іларіон був у розриві з Візантією, а наступник Ярослава Мудрого кн. Із’яслав виразно став по стороні Риму; ця політика характеризувала Із’яслава впродовж усього його життя, як і його сина Ярополка.

Зі старого укр. літопису видно, що в наступні роки цей спір перенісся навіть за мури спокійного Києво-Печерського манастиря, де провізантійську сторону репрезентував св. Антоній, вихований на Атосі в Греції, проримську, численнішу, групу — св. Теодосій та його учень Степан, обидва укр. чернечого виховання.

Як довго митр. Іларіон був на київському митр. престолі, сказати не можна. Висловлялося гадку, що його наступником був митр. Єфрем, із резиденцією в Переяславі; але більші підстави має здогад, що митр. Єфрем був ставлеником візантійського патріярха проти митр. Іларіона, тому він резидував не в Києві, а в Переяславі, столиці Всеволода Ярославича, одруженого з візачтійською царівною Мономахівною, біля якої могла гуртуватися на Україні візантійська партія.

Про церковну орієнтацію тогочасного київського княжого двора свідчать події, що згодом настали. 1073 р. великий кн. київський Із’яслав, старший син Ярослава, був змушений своїми братами, кн. Святославом Чернігівським та Всеволодом Переяславським, покинути Київ (див. Історія). Він звернувся по допомогу до свого шваґра Болеслава II поль. та Генріха IV, короля й цісаря нім. Не діставши допомоги, він вирядив сина Ярополка до папи Григорія VII. Реальної допомоги він не дістав, але папа видав дві булли 1075 p., якими брав Із’яслава та його державу під свою опіку. Коли Із’яслав здобув київський престол, він надіслав паліюм на гробницю Войтеха-Адальберта у Ґнєзні, що був апостолом-місіонером Зах. Церкви. Важливо, що зв’язки з Римом, звернення до папи не пошкодили князеві в очах підданих. Син його Ярополк, який їздив до папи, залишався волинським кн., і коло нього гуртувалася на Україні проримська партія, очолювана єп. володимирським Степаном, кол. печерським ігуменом, наступником св. Теодосія. На Волині було багато прихильників тісніших зв’язків із Римом, і, не зважаючи на його проримські симпатії, укр. Церква визнала Ярополка святим.

Після смерти Із’яслава церковні зв’язки Києва з Римом не припинилися. Донька Всеволода, Євпраксія-Пракседа Адельгайда, нещасливо одружена з цісарем Генріхом IV, зверталася по захист до папи й дістала від нього індульґенцію. Це не перешкодило їй, повернувшись до Києва, вступити до манастиря й бути похованою в Києво-Печерському манастирі. Наприкінці XI ст. кілька фактів свідчать про зв’язок укр. Церкви з Римом. 1085 — 89 pp. до Києва приїздив посол від папи Климента III з листом, в якому папа просив митр. Івана Продрома, грека, допомогти в справі поєднання церков. Лист папи не зберігся, а відповідь митрополита відома: Іван Продром писав, що справу мусить вирішувати патріярх, а не він, — важливий сам факт звернення папи до Києва. 1089 р. в Барі було урочисте святкування перенесення туди мощів св. Миколая з Мір Лікійських у Малій Азії. /605/ Мощі св. Миколая були насильно забрані італійськими мореплавцями, тому цього сумного для візантійської Церкви факту не могли святкувати в сх. церквах, проте його святкували на Заході і на Україні (9 травня). Десь бл. 1091 — 93 pp. у Києві складається богослужоа на свято перенесення мощів св. Миколая. Тоді ж 1091 р. до Києва приїхав з Риму »митрополичий грек« Теодор і привіз від папи мощі й ін. дарунки. Проти прихильних для Риму та зах. християнства настроїв на Україні висланики Візантії вели різку аґітацію, що проявлялася в полемічних творах (митр. Юрія 1060 — 70 pp., Івана II Продрома, митр. Ничифора, Теодосія II та ін.), — всі автори-греки. В їх творах засуджувалося єднання з »латинами«. Це мусіло б свідчити про те, що прихильників цього єднання було чимало й оборонці патріярха почували з їх боку небезпеку.

Не зважаючи на всі перестороги авторів полемічних творів, зносини з Заходом не припинялися, і шлюбні зв’язки князів та ін. родів з володарями Німеччини, Польщі, Угорщини, Скандінавії, Англії ставали все частішими. Згодом візантійські впливи міцнішали майже в міру того, як слабла влада київського кн. над Руссю. Переломовою подією на користь візантійського патріярха було поставлення в Києві митр. Никифора 1104 p. Наступні митрополити були виключно з греків, за призначенням царгородського патріярха, й провадили політику ворожости до Риму. В пол. XII ст. в Києві знов стався акт явної церковної револьти супроти Візантії. 1147 р. на бажання князя Із’яслава II собор єпископів у Києві значною більшістю голосів (5 проти 2) ухвалив поставити митрополитом »русина« Клима Смолятича, знов без згоди патріярха. Зібрані на соборі єпископи поблагословили його мощами папи Климента. Лише два єпископи (греки), новгородський і смоленський, протестували проти цього обрання. Клим Смолятич був, як і Іларіон, видатним проповідником, ученим філософом. Так знову зроблено спробу вивести укр. Церкву з-під влади царгородського патріярха. Постанова київського собору (1147 р.) навіть принципово вирішила, що владики Руси мають право автономно ставити собі митрополита. Але цей розрив із Візантією тривав короткий час, поки залишався князем Із’яслав II. Після його смерти Клим Смолятич був примушений покинути Київ, і митрополичу катедру посідали знову лише греки впродовж XII ст. до татарської навали в середині XIII ст. Всі ці факти стверджують, що між Україною й Римом в XI — XII ст. не було ні роз’єднання, ні ворожнечі. Не було й канонічного розходження: шлюби, визнання святим Ярополка, прийняття до манастиря Євпраксії-Адельгайди, однакове ставлення літопису до людей різних орієнтацій, напр., Теодосія і Антонія, свідчать, що на той час канонічні питання глибше не цікавили суспільство, тому митрополитами бували люди прихильні то до Риму, то до Візантії.

Укр. Церква за княжої доби зробила великі успіхи. З одного боку, князі та вище боярство вважали за справу своєї гідности будування й прикрашування церков. Величні муровані храми, оздоблені фресками, мозаїками, робилися осередками, навколо яких скупчувалися мистці. Богослужба з хорами співаків (демествеників) імпонувала населенню й притягала його до церкви. Крім великих мурованих храмів, збудованих князями, було багато малих дерев’яних. У 1018 р. Тітмар Мерзебурзький згадував, що в Києві було 400 церков.

Церква була осередком громадського й освітнього життя; при церквах існували школи. При манастирях теж були школи й шпиталі, там переписували та зберігали книги, списували літописи. Духівництво мало вплив на все життя: ще за Володимира єпископи брали участь у радах; князі шанували видатних діячів Церкви: напр., Теодосій Печерський мав великий вплив на кн. Із’яслава та Святослава. Митрополити часто керують київським вічем і мають більший вплив, ніж слабосилі київські князі другої пол. XII ст. Вони стають символом колишньої одноцілої Руси. Зростало число єпархій: за Ярослава утворені були дві нові — юр’ївська та переяславська. Пізніше, в XII ст., постали смоленська, галицька, рязанська, володимирська, перемиська. Бл. 1240 р. було 16 єпархій. Київському митр. підлягала вся територія України-Руси в часи найбільшої експансії, отже, крім України, Білорусь, Новгород В., Надволжя й Тмуторокань.

Церква в Галицько-Волинській державі. У зв’язку з занепадом Київської Руси-України осередок політ. життя переноситься на захід України, де були тісніші зв’язки з Заходом Европи. В XIII ст. поширюється пропаґанда Риму в слов. землях: у Болгарії, на Україні; засновуються латинські манастирі й храми, переважно там, де жили чужинці. За князювання Романа були спроби папи Інокентія III зв’язати Зах. Україну в церковних справах із Римом. Такому наближенню Роман сприяв, хоч у політ. справах як прихильник Гогенштавфенів розходився з папою, протектором Ґвельфів. Протикатолицька тенденція щодо цих розходжень (мниме відкинення папської корони) надана /606/ була пізніше. В Києві свої манастирі засновують у гой час різні кат. ордени: Бенедиктини, Домінікани.

Татарська навала ще більше наблизила Галицько-Волинську державу за кн. Данила до Заходу. В 1245 р. на Ліонському соборі з’явився якийсь митр. Петро з України, що просив допомоги проти татар. Здогадуються, що це був київський митр. Петро Акерович, ставленик св. Михайла, князя чернігівського. Можливості церковного поєднання протитатарської України з Римом мав вияснити папський висланик Пляно де Карпіні, що в 1245 — 46 pp. відбув подорож до головної столиці татар у Монголії.

У 1247 р. папа Інокентій IV звернувся до України з пропозицією про унію церков. Папа пропонував кн. Данилові Галицькому допомогу в боротьбі проти татар з умовою злуки церков. Того ж року папа видав буллу про організацію хрестового походу, але без успіху. Стосунки з Римом викликали загострення у взаєминах із татарами, і Данило був змушений розірвати з Римом. 1248 р. він навіть вислав єп. Кирила по благословення на митр. до Нікеї, де перебував тоді правос. патріярх, примушений покинути Царгород. Нова булла папи 1253 р. про хрестовий похід знов не дала наслідків, одначе 1253 р. папський леґат коронував Данила королівською короною в Дорогичині. Це викликало нові татарські репресії. Коли татари почали руйнувати Галичину, Данило 1256 р. знов мусів офіційно розірвати з Римом.

У зв’язку з політ. занепадом Києва й небезпекою там жити київські митрополити стали покидати його. Митр. Кирило спочатку перебував у Галичі, а потім переїхав до Володимира, столиці Володимире — Суздальського князівства. Наступник його митр. Максим 1299 р. на постійно переніс катедру київської митрополії до Володимира. Це було причиною того, що кн. Юрій Галицький почав дбати за утворення окремої митрополії для України з осідком у Галичі, і 1303 р. патріярх царгородський висвятив на галицького митрополита Нифонта. До його митрополії входили єпархії: галицька, володимиро — волинська, перемиська, луцька, турівська, холмська.

Утворення окремої галицької митрополії викликало велике незадоволення серед володимиро-суздальських князів та ієрархів. Почалися скарги до патріярха, якому теж зручніше було мати справу з одним митрополитом, ніж із двома. В наслідок цієї аґітації патріярх, висвячуючи на митр. галицького Петра з Ратна, надісланого великим кн. Юрієм Галицьким, надав йому титул »митрополита київського та всея Руси«. Митр. Петро, осівши у Володимирі над Клязьмою, був першим митрополитом, який переніс катедру з Володимира до нової столиці — Москви. 1347 р. галицьку митрополію скасовано. Таким чином стара київська митрополія всієї Руси знайшла знов осідок в суздальсько-московській державі, чого байдуже не могли прийняти землі старої Руси поза обсягом Московського князівства — землі України та Білоруси.

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА Й КОЗАЦЬКА ДОБА.

Церква за литовсько-поль. доби. В пол. XIV ст. литовський кн. Ольґерд порушив перед царгородським патріярхом справу встановлення окремої митрополії для правос. у межах В. Князівства Литовського й просив висвятити на митрополита свого шваґра Романа. В той же час московський кн. по смерті київського митр. Теогноста з осідком у Москві (1353) клопотався про висвячення на митр. Олексія. Патріярх висвятив обох кандидатів, розділяючи територію київської митрополії на дві частини: Романові підлягали укр. єпархії (за винятком галицької й холмської) та білоруські; Олексієві — землі московські, новгородські, псковські, тверські та ін. Смерть Романа 1364 р. допомогла митр. Олексієві об’єднати знову всі правос. землі й дійсно стати »митрополитом всея Руси«, що визнав кн. Ольґерд.

Але одночасно для укр. земель, що були під владою Польщі (Галичина та Холмщина), поль. король Казимир В. 1371 р. добився в Царгороді відновлення галицької митрополії, скасованої 1347 р. Тепер патріярх не міг уже відмовити поновним проханням литовського великого кн. й 1376 р. висвятив для єпархій Литовської держави окремого митр. болгарина Кипріяна, так що утворилися три митрополії. Але це тривало короткий час, бо по смерті митр. Олексія митр. Кипріян переїхав до Москви, став митрополитом »всея Руси« й навіть об’єднав Галичину і Холмщину (1401).

Найбільший церковний хаос постав у Галичині, де незабаром після скасування галицької митрополії (1401) скасовано навіть галицько-львівське єпископство, встановлюючи в Галичині тільки уряд »намісника київського митрополита« для церковного адміністрування галицькою єпархією та її маєтками. Уряд цей діставали навіть світські особи, яких призначав латинський кат. галицько-львівський архиєпископ, отже ієрарх ін. віри Латинське галицьке архиєпископство (згодом перенесене до Львова) засновано ще за угорського володіння (Володислав Опольський) в 1375 р. як митрополію нових латинських місійних єпархій на укр. землях у Перемишлі, Холмі, /607/ Володимирі Волинському (або Луцькому). Намісник київського митр. в Галичині, настановлений латинським львівським архиєп., так господарив майном галицької єпархії, що більшість маєтків передав у власність латинському львівському архиєпископові.

В часи, коли границі церковних митр. провінцій стали мінятися довільно відповідно до інтересів зацікавлених держав, що окупували землі кол. України-Руси, старий Київ, після століття татарської руїни, відроджує свої претенсії знову стати осідком митрополії. Десь бл. 1355 р. з’явився в Києві самостійний митр. Теодорит, що не визнавав зверхности ніякого з тих митрополитів. Опирався він на місцевих бояр і на татар, у царгороді їх політ. впливи не могли дорівнюватися впливам московського кн. чи в. кн. литовського, тому патріярх відмовив Теодоритові в поставленні на митрополита. Теодорит звернувся тоді до болгарського митр. в Тирнові, який поставив Теодорита митр. київським, мотивуючи свій крок тим, що »київська митрополича столиця не обсаджена«.

Теодорит був київським митр. мабуть тільки до 1360 p., себто до переходу київського князівства з-під володіння татар під володіння Литви. Все ж таки митр. Теодорит був виразником відроджених самостійницьких амбіцій Києва, які не переводяться вже навіть після прилучення Києва до Литви. Владу відновленої київської митрополії під митр. Теодоритом визнавав архиєп. Новгороду В., не схильний визнавати церковної зверхности Москви чи Литви.

Після смерти митр. Кипріяна (1406) московська та литовська частини київської митрополії знову виявили бажання мати окремих церковних зверхників. Тоді патріярх скористався з непорозуміння й висвятив одного митр. — грека Фотія, що замешкав у Москві. Князь литовський Витовт спершу прийняв Фотія, одначе використав першу-ліпшу нагоду, щоб зліквідувати його владу над єпархіями Литовської держави. Закидаючи Фотієві здирство з литовської спархії, він 1414 р. скликав собор до Новгородка для вибору нового митрополита. Ним став племінник Кипріяна Григорій Цамблак. Коли патріярх відмовився його висвятити, наступного року на собор зібралися єпископи: полоцький, смоленський, чернігівський, луцький, володимиро-волинський, турівський, перемиський та холмський і в присутності правос. князів і бояр самі поставили Григорія Цамблака на київського митр., посилаючись на прецедент поставлення київським митрополитом Клима Смолятича (1147) без згоди царгородського патріярха.

Фльорентійська унія. Литовська митрополія пішла власним шляхом наближення до Заходу. 1418 р. митр. Григорій Цамблак виїхав до Констанци, де засідав собор, що розглядав справу Гуса. Григорій Цамблак висловив там бажання об’єднання церков під проводом папи. Реальних наслідків акція Григорія Цамблака не мала. Проте звернення до папи важливе як прецедент до ширшої унійної акції. По смерті митр. Фотія 1436 р. патріярх призначив на »митрополита всея Руси« грека Ісидора, одного з найосвіченіших людей свого часу. З доручення царгородського патріярха він 1439 р. брав участь у соборах у Феррарі й Фльоренції, де розглядалося питання про з’єднання церков. У зв’язку з скрутним станом, в якому опинилася Візантійська держава, що їй загрожували турки, імператор сам звернувся до папи з пропозицією про злуку церков і допомогу Заходу проти турків. Митр. Ісидор енерґійно обстоював об’єднання церков. У липні 1439 р. підписано акт Фльорентійської унії, який вирішував не тільки спірні догматичні різниці між Сходом і Заходом, але й різниці церковної практики та адміністрації на засаді повної рівности церков обох обрядів під проводом папи.

Ісидор розумів унію в найширшому значенні слова, до чого ані правос, ані латино-католики на сході Европи духово не були підготовані. Правос. не йшли до католицьких костелів, коли він служив у них. Так само й латино-кат. духівництво в Польщі та Литві не визнавало унії, бо її проголосив собор під проводом папи Євгена IV, тоді як Польща визнавала за справжнього папу базельського антипапу Фелікса V. Коли Ісидор у званні папського леґата та кардинала приїхав на Україну, він не зустрів тут ні палких прихильників, ні твердого опору. Дехто, як київський кн. Олелько, поставився до акції митр. Ісидора позитивно, позитивно поставилися і владики України. Однак вороже поставилися до нього в Москві, коли він прибув туди 1440 р. Його ув’язнено, і лише випадково йому пощастило втекти до Литовської держави, а звідти до Риму. На Україну він більше не повернувся.

Ідея універсальної унії Правос. Церкви з Католицькою на Україні та Білорусі викликала сильну опозицію також з боку латино-католицького духівництва й взагалі кат. кіл тому, що, зрівнюючи Церкву Сх. з Зах., вона замикала поль. латинській місії шлях на Україну та Білорусь. Явний опір латинського духівництва проти Фльорентійської унії та проти митр. Ісидора в межах Литовсько-Поль. держави очолював латинський архиєп. Вильна Матвій; приховано підтримував його боротьбу проти унії кардинал Збіґнєв Олесніцький, що вагався між Римом та Базелем і був справжнім можновладцем Польщі. Нарешті, держ. влада Литви й Польщі договорилася з московським кн., результатом чого було формальне позбавлення митр. Ісидора /608/ влади над укр.-білор. Церквою (1449) і передача церковної юрисдикції над нею правос. московському митрополитові Йоні.

Московський князь після втечі митр. Ісидора добивався в Царгороді, щоб і там осудили митр. Ісидора. Коли ж йому це не вдалося, бо патріярх стояв за унію, тоді Москва сама, без згоди патріярха, настановила свого митр. Йону, що став першим самостійним московським митр., започатковуючи усамостійнення московської Церкви від Царгороду (1448), хоч московський митр. титулував себе й далі митр. »всея Руси«. Для церковного життя України й Білоруси це було корисним явищем, бо на церковному полі Москва формально відривалася від Києва, а ки вська митрополія лишалася тільки на позамосковських землях давньої Руси: на території України, Білоруси та Новгороду В.

Протиунійну акцію поль.-литовської влади, що нею 1448 р. митр. Ісидора позбавлялося катедри, Рим засудив і далі визнавав його київським митр., хоч він у межі України та Білоруси, мабуть, більше не повертався. Тільки 1458 р. царгородський патріярх, з’єдинений із Римом (після падіння Царгороду на вигнанні в Римі) призначив київським митр. Григорія Болгариновича, учня Ісидора, прихильника унії, однак уже тільки для тієї частини київської митрополії, що була поза межами Московської держави. Там було 10 єпархій: київська, володимирська, луцька, галицька, перемиська, холмська, турово-пинська, полоцька, чернігівська та смоленська. Тим самим і з кат. боку стверджено відокремлення московської Церкви від Києва. Митрополити київські перенесли свій осідок до Новгородка, а пізніше до Вильна.

Внутрішній стан укр. Церкви в XV та XVI ст. В часи коли на Україні рішалася доля Фльорентійської унії, був завойований турками (1453) Царгород, осідок дотогочасного церковного зверхника України, царгородського патріярха. Подія ця мала величезне значення і для церковного життя України. Культурна верхівка Візантії, саме та, що творила Фльорентійську унію, еміґрувала до Італії, даючи почин новому культурному напрямові в Зах. Европі — відродженню (ренесансові). Правос. Церква давньої Візантійської держави була змушена зірвати з Римом, бо політ. інтереси Туреччини того домагалися.

Для України упадок Царгороду означав згаснення того культурного вогнища, звідки Україна століттями діставала культурний доплив. Фльорентійська унія відкривала для України можливості не тільки на полі церковному, але й культурному — знайти зв’язки з новим джерелом церковного життя Римом. Цього не сталося, бо освічена укр. сх. Церква не відповідала лінії інтересів »поль. кат. місії на Сході«, тому поль.-кат. кола поставилися до Фльорентійської унії неґативно. На церковному полі на Сході пляном Польщі було ширення латинського католицтва як аванґарду польщення укр. земель. Це зокрема ствердив поль. історик Фльорентійської унії Анатоль Левіцький (»Unja Florencka«), кажучи, що Польща хотіла релігійної унії, одначе не такої, яка була у Фльоренції, зі зберіганням обряду; Польща хотіла церковної унії шляхом поширення латинської Церкви.

Митр. Григорій тримався ще єдности церковної, як і деякі з його наступників другої пол. XV ст. Лише на поч. XVI ст. Україна покидає Фльорентійську унію і знову входить у формальну залежність від царгородського патріярха, впадаючи в цілковитий розстрій.

Після Кревської унії 1385 p., а ще більше після Городельської 1413 р. правне становище православних дуже погіршало; їх позбавлено права посідати держ. уряди, митрополит та єпископи не могли брати участи в соймах та сенаті. З кінцем XV ст. правос. позбавлені права будувати й ремонтувати храми. Заборонено хресні ходи й похоронні процесії.

Реформи митр. Йосифа Солтана (собор у Бильні 1509) були останнім світлим моментом у житті укр. Правос. Церкви перед Берестейською унією (1596). Вони одначе не могли бути проведені в життя через присвоєне королями право патронату. Наступники митр. Йосифа († 1521) були призначувані часто зі світських королівських двораків всупереч всяким канонам Правос. Церкви. Призначення єпископів також вийшли з-під впливу митрополитів; катедри єпископів діставали часто світські люди, що заслужили собі ласку можних протекторів. Вони не міняли свого життя, полювали, воювали, бенкетували й дивилися на єпархії як на джерело прибутку; тому купували, продавали, заставляли їх. Священики, мало освічені, вбогі, були не кращі за єпископів. У пол. XVI ст., крім латинського католицтва, стало наступати на Правос. Церкву також протестантство в різних формах лютеранства, антитринітаризму, який створив Лелій Соцін (соцініянство), та кальвінізму. Воно швидко ширилося по Україні, захоплюючи вищі шари суспільства. Протестантство несло, щоправда, вороже ставлення до католицтва, але було скероване і проти Правос. Церкви. Воно підносило освіту, але здебільша також діяло як поль. культурний чинник. Будуються протестантські /609/ школи, перекладають Св. Письмо мовою, наближеною до укр. народної (С. Будний, Пересопницьке Євангеліє, Крехівський Апостол та ін.). До боротьби з протестантством у Польщі та Лигві 1538 р. з’являються єзуїти, що засновують мережу шкіл і на укр. землях.

Проти подвійного натиску з боку латинського католицтва і протестантства на захист Правос Церкви приходять дехто з укр. маґнатів, які зберегли стару віру, та міщанство. На Україні почали засновуватися церковні братства, які дбали спочатку лише про матеріяльний підтрим церков, забезпечення потрібним для служби вином, свічками, заводили порядок та дисципліну в церкві, підтримували сиріт, старців. Дедалі більше їх завдання поширювалися: вони стали впливати на обрання кращих людей священиками та єпископами, засновувати братські школи, які почали змагатися з протестантськими й католицькими. Перше братство при Успенській церкві у Львові відоме вже 1483 р. В 1580-их pp. братства стали значним чинником церковного життя на Україні. Вони були в багатьох укр. містах у Галичині, на Волині, Поділлі, Київщині. Одначе братства втручаються і в компетенцію єпископів, намагаються контролювати моральний стан духівництва, чим викликають тертя між братствами й вищим духівництвом Зокрема ворожі стосунки витворилися між львівським єп. Гедеоном Балабаном і Успенським братством у Львові. Коли на Україну приїхали патріярхи, спершу антіохійський Йоаким, а три роки пізніше — царгородський Єремія (1539), вони звернули велику увагу на братства, високо оцінили побожність і ревність братчиків. Єремія 1583 р. дав львівському братству право ставропігії та, визнаючи за львівським братством право контролювати духівництво, вилучив братство з-під юрисдикції єпископа, поставивши його в пряму залежність від патріярха. Згодом права ставропігії одержали братства в Києві та Луцькому. Таке ставлення патріярхів ще більше викликало невдоволення єпископів.

Берестейська унія (1595 — 96). В таких умовах на Україні відродилася ідея злуки Правос. Церкви з Католицькою, накреслена 150 років раніше на соборі в Фльоренції (1439). Від неї чекали піднесення укр. духівництва з занепаду й спинення наступу латинського католицтва на Україну. Ця ідея зродилася в колі укр. маґната кн. Костянтина Острозького, найбагатшого пана в Поль.-Лит. державі, протектора Правос. Церкви. Кн. Острозький заслужився тим, що заснував Академію в Острозі (бл. 1580) з друкарнею, щоб давати правос. освіту, не гіршу за ту, яку давали єзуїтські поль. колеґії. Ректором Академії був Герасим Смотрицький, батько відомого вченого Мелетія. 1581 р. в Острозі вперше надруковано повну Біблію ц.-слов. мовою. Текст був усталений гуртком вчених, зв’язаних із Острозькою Академією, на підставі ґрунтовного вивчення грецького та єврейського текстів.

Шукаючи шляхів піднести Правос. Церкву, кн. Острозький почав 1583 р. переговори в справі унії з папським леґатом Антонієм Поссевіном, який незадовго до того повернув з своєї місії в Москві. Острозький радився в цій справі також із папським нунцієм Бальонетто. Його однодумцем був Адам Потій, каштелян берестейський, якого Острозький умовив стати єп. володимирським з іменем Іпатія. Унію з Римом Острозький уявляв собі як об’єднання Сх. і Зах. Церков із збереженням грецького обряду та всіх прав старої кивської митрополії. Він хотів її провести за згодою патріярха на вселенському соборі.

Безпосереднім поштовхом для початку переговорів про унію стало перебування на Украні 1589 р. патріярха Єремії, що своїми суперечливими розпорядженнями вніс ще більший хаос в укр. Церкву. Те, що він підтримував львівське братство, обурило єп. Гедеона, який з презирством ставився до братства й не хотів коритися »шевцям, кравцям і римарям«, як він називав братства. Не дослідивши місцевих обставин, патріярх позбавив мити, катедри Онисифора Дівочку, перед прийняттям духовного сану двічі одружен го, хоч таке порушення церковних канонів було нічим супроти поширеного тоді своєвільства серед вищого духівництва. На його місце патріярх поставив Михайла Рогозу; одначе, не довіряючи йому цілком, він призначив своїм екзархом єп. луцького Кирила Терлецького. Нетактовність патріярха викликала невдоволення ієрархів; обурювала їх і політика патріярха, його побори, жадоба грошей. Проте не лише особисте незадоволення й амбіції сприяли справі унії. Кращі люди сподівалися, що в злуці з Римом можна буде скріпити незалежність укр. Церкви від держ. влади й захистити Церкву від загрози златинщення, з одного боку, і підлеглости московському патріярхові (в Москві 1589 р. встановлено патріярхат) — з другого.

1590 р. Гедеон Балабан почав обговорення справи унії з львівським католицьким архиєп. Я. Соліковським. До свого пляну єп. Балабан приєднав трьох ін. єпископів, що в цій справі відбували наради потаємно. В результаті цих нарад 1595 р. Іпатій Потій та Кирило Терлецький поїхали до папи й від імени всіх єпископів Правос. Церкви на чолі з /610/ митр. Михайлом Рогозою дали згоду на злуку церков. Тоді застережено, що лишається сх. обряд, усі дотеперішні права київських митрополитів і привілеї королів на користь Правос. Церкви; питання догматичні приймали так, як вирішено у Фльоренції (1439).

Таємні методи, якими діяли прихильники унії, га невтаємничення в переговори кн. К. Острозького викликали гострий опір з його боку; тепер він приклав усю енерґію на боротьбу проти унії. Він та його однодумці висували домагання універсальної унії церков, а не лише церков України та Білоруси. В Острозі друкувалися й поширювалися відозви проти унії; разом із князем діяли братства. Кн. К. Острозький добивався, щоб король Жигмонт III скликав собор для вирішення справи злуки, але король не погодився. Під впливом кн. Острозького від унії відмовилися єп. львівський Гедеон Балабан та перемиський Михайло Копистенський.

У жовтні 1596 р. в Бересті зібрався собор для проголошення унії з Римом; на ньому були представники папи, посли короля, митр. Михайло Рогоза та всі єпископи, крім двох названих, а також єзуїтські діячі, серед них Петро Скарґа. В той же час у Бересті, в господі Острозьких, зібралися К. Острозький з сином, єп. Гедеон Балабан та Михайло Копистенський, протосинкел патріярха Никифор, архимандрити, багато білого й чорного духівництва, делеґати від шляхти та міщан, бл. 200 осіб. Вони оголосили себе собором і висловилися проти злуки церков. Обидва собори оголосили один одного неправосильним і апелювали до короля. Жигмонт III підтримав унію і не звернув уваги на протест православних. Він обіцяв Уніятській Церкві свою опіку: зрівняння духівництва з латинським, місця єпископам у сенаті тощо.

Укр.-білор. Церква поділилася на два табори: ієрархія, частина духівництва, частина шляхти й міщанства стали за унію. Два єпископи — Гедеон Балабан та Михайло Копистенський, кн. К. Острозький, чимала частина шляхти, міщанства, селянства, братства стали проти унії. Між обома таборами почалася боротьба. Поль. уряд не виконав своїх обіцянок уніятам і не зрівняв уніятського духівництва з рим.-кат., бо поляки-католики, крім короля, не співчували унії, яка перешкоджала дальшому латинщенню, а тим самим польщенню укр. народу. Проте обіцяна поль. опіка давала противникам унії матеріял до аґітації проти унії.

Не зрівнявши уніятів із католиками, поль. король одначе ішов в окремих справах на руку уніятам; до уніятів переходили церкви, церковні землі тощо. Боротьба викликала багату літературу; обидва табори брали участь у літ. полеміці; з боку правос. виступали Іван Вишенський, Філалет (мабуть Бронський), Мелетій Смотрицький (потім уніят) і ін.; з боку унії: Петро Скарґа, Іпатій Потій, після переходу на унію М. Смотрицький та ін.

»Русь нищить Русь«. Шукаючи союзників, правос. уклали бльок із протестантами, на чолі яких стояла родина Радзивилів. Року 1599 відбулася генеральна конференція між протестантами й правос. у Вильні, а в 1606 р. в Сандомирі відбувся з’їзд, на якому зібралося до 50 000 шляхти правос. та протестантської під проводом кальвініста кн. Януша Радзивила. Одначе протестантизм у Польщі не був спроможний дати правос. більшої допомоги, бо в XVII-XVIII ст. кількість протестантів і значення протестантства на Україні та й взагалі в Речі Посполитій різко падає.

В другому десятиріччі XVII ст. велику ролю в церковно-релігійній боротьбі починають відігравати козаки. Під захистом козацтва 1620 р. в Києві поновлено правос. ієрархію (після смерти Гедеона Балабана та Михайла Копистенського на Україні не лишилося жадного правос. єпископа). Використавши перебування в Києві патріярха єрусалимського Теофана, гетьман Петро Сагайдачний добився від нього висвячення митрополита й п’ятьох єпископів. Митр. став Йов Борецький, єпископами Мелетій Смотрицький (полоцький), Ісаїя Копинський (перемиський), Єзекіїл Курцевич (володимирський), Ісаакій Борискович (луцький) та Паїсій Іполитович (холмський). Король не визнав цієї ієрархії, і єпископи, загрожені карами з боку держави, могли перебувати лише в Києві, під охороною козацтва. Київ у середині XVII ст. набув значення церковної й духової столиці України. 1615 р. засновано тут Богоявленське братство і братську школу при ньому; біля неї скупчилися видатні наук. діячі України. Києво-Печерський манастир теж скупчив видатні сили за час архимандрита Єлисея Плетенецького, який влаштував там друкарню й почав видавати книжки.

Одночасно уніятська частина укр. Церкви мусіла зводити боротьбу за існування на соймах, по судових трибуналах та в щоденному житті впродовж усього митрополитування Іпатія Потія, наступника Михайла Рогози. Новий митр. Йосиф Вельямин Рутський (1614 — 37) міг приступити до внутрішньої організації своєї церкви, вже утриваленої. Він провів ґрунтовну реорганізацію чернечого життя, даючи /611/ правила чернечому чинові Василіян, реформу якого він спер на взір чину єзуїтів (1617). Він зміцнив дисципліну серед духівництва й подбав про заснування генеральної семінарії для виховання духівництва в Мєнську. Він провів також ґрунтовну боротьбу з переходом уніятів на латинство, в чому йому помічним стає папа, видавши декрет (1624), яким під церковними карами забороняв переходити з унії на латинство.

Митр. Рутський дуже ретельно дбав за чистоту сх. обряду та за укр. характер Уніятської Церкви. В листі до своїх студентів у Римі він радить їм студіювати ц.-слов. мову, тоді літературну: »Нехай знають, що ви є добрими русинами«. Між його помічниками найвидатнішим був полоцький архиєп. Йосафат Кунцевич, волинський уродженець, людина, глибоко переконана в корисності унії для рел. та нац. добра укр. народу. Живучість унії наповняла Ватикан оптимізмом щодо її місії на Сході Европи. Це висловив папа Урбан VIII (1644) на адресу єп. холмського Методія Терлецького: »Через вас, мої русини, сподіваюся навернути Схід«. Але проти Уніятської Церкви по році 1620 повели боротьбу козаки, духовними провідниками яких були протоєрей Мужиловський, єп. Ісаїя Копинський та єп. князь Єзекіїл Курцевич. Усі троє були правос. екстремістами, що виключали думку про будь-яке порозуміння з уніятами, натомість щораз частіше орієнтувалися вже на Москву.

Козаки, що були панами положення над Дніпром, не допустили переїзду до Києва уніятського митр. Іпатія Потія, а пізніше його наступника (1613) Йосифа Вельямина Рутського. Почалися ексцеси проти уніятів: у 1623 р. в Полоцьку забито уніятського архиєп. Йосафата Кунцевича, митрополичого намісника в Києві А. Грековича та ін. Між представниками обох Церков зростала ненависть. Замість єднання та миру на Україні ширилася боротьба й ворожнеча: »Русь нищить Русь«.

Тоді серед кращих представників обох Церков з’явилося прагнення примирити »Русь із Руссю«, за висловом митр. Вельямина Рутського, — покласти край роз’єднанню. Прихильниками такої думки була також більшість нових ієрархів, висвячених у 1620 р.

Духовим батьком спроб поєднати поділених релігійно українців став Мелетій Смотрицький, що після своєї подорожі на Близький Схід потаємно перейшов до католицького табору. Він був автором сміливого проєкту — утворення київського патріярхату, який об’єднав би розділені церкви України та Білоруси. Укр. патріярхат мав би підлягати папі, одначе укр. Церква зберігала б повну внутр. самоуправу. Проєкт утворення київського патріярхату, коли б він був реалізований, міг мати велетенське значення для росту укр. впливів у Сх. Европі. Цей проєкт між ін. справами мав бути предметом собору в Києві.

1628 р. в Києві відбувся собор, на якому мала бути обговорена справа поєднання правос. та уніятів, але собор відбувався під тиском з боку козаків, які грозили смертю навіть правос. митр. Борецькому та печерському архимандритові Петрові Могилі. В небезпеці для життя опинився й Мелетій Смотрицький. Наступного 1629 р. мав зібратися собор у Львові, де вдруге представники обох церков хотіли договоритися про те, як примирити »Русь із Руссю«. Перед спільним собором у Львові зібралися два окремі собори для обрання делеґатів до Львова: уніятів — у Володимирі, правос. — у Києві. На правос. собор не приїхала правос. шляхта, а козацтво висловилося проти спільного собору. Не зважаючи на присутність 500 духовних осіб, собор не визнав себе правосильним обирати делеґатів без участи світських людей. Львівський собор (1629) зібрав тільки невелике число учасників і тому не мав особливого значення. Так спроба поєднання церков не вдалася.

Становище обох церков було важке: правос. ієрархія лишалася не визнана поль. урядом. Уніятська не тільки не дістала рівних прав із кат. — навпаки, католики робили все, щоб зліквідувати унію й дати змогу ширити латинське католицтво. Слабодухі серед уніятів переходили на латинство, не зважаючи на заборону папи. Почався перехід деяких правос. на бік московської Церкви.

Весь час питання укр. Церкви, Уніятської і Правос, було предметом обговорення й запитань на соймиках та соймах, але поки королем був Жигмонт III, швед із походження, завзятий католик, вони не виходили за межі запитань.

1632 р. король Жигмонт III помер, і його син Володислав IV негайно вжив заходів для розв’язання церковного питання на Україні та Білорусі. »Пункти заспокоєння обивателів грецької віри« (1632) ділили єпархії між уніятами і правос. Мало бути двоє митрополитів. Правос. митр. обрано Петра Могилу, архимандрита Києво — Печерського манастиря.

Петро Могила (1632 — 47), син молдавського господаря, був одним із найвидатніших укр. церковних діячів тих часів. Він мав дуже добру освіту; за молодих років він співчував унії і завжди був прихильником порозуміння /612/у цій справі. П. Могила підніс авторитет митрополита, скасував братські привілеї. Київську братську школу перетворив на колеґію, т. зв Могилянську (1633). Він добився повернення Правос. Церкві багатьох маєтків, що вже були в руках уніятів, і став реставрувати старовинні зруйновані храми Києва. Велике значення мала церковно-літ. діяльність Петра Могили та гуртка вчених, яких він зібрав коло Київської Могилянської Колеґії. Блискучий проповідник, він залишив чимало проповідей, а також »Учительне Євангеліє«. Видав »Требник«, який довгий час зберігав своє значення. Петро Могила уложив »Великий Православний Катехизис«, апробований вселенськими патріярхами Він став підручником правос. віри на Україні й поза Україною і поширювався в перекладах різнчми мовами в правос, католицьких і протестантських країнах (вперше виданий у Голляндії 1667 p.). »Краткий Катехизис«, видрукуваний у Києво-Печерській друкарні 1645 р., довго залишався єдиним визнанням віри на Україні. Ще в останньому році перед смертю митр. Могила провадив листування з Ватиканом у справі унії. Він був прихильником утворення укр. патріярхату під. протекторатом папи. Проте ідея патріярхату, не прийнята самими українцями, не могла зустріти підтримки в Римі. Не знайшов цей проєкт співчуття передусім у правос. екстремістів, які почали рух до Москви. Ці кола обвинувачували Петра Могилу в тому, що він перейшов на унію; ченці деяких манастирів на Полтавщині почали тікати за московський кордон. Так і за Петра Могили ідея об’єднання церков в укр. патріярхаті не здійснилася.

Церква в козацькій державі. З постанням козацької держави під проводом Богдана Хмельницького питання Уніятської Церкви розв’язано неґативно. Догматичні справи мало кого цікавили, проте для нар. маси й зокрема козацтва Уніятська Церква здавалася близько зв’язаною з Польщею. В Зборівській угоді вимагали скасування унії по всій Речі Посполитій. Така вимога стояла і в Гадяцькому трактаті Івана Виговського 1658 р.

Року 1667 на підставі Андрусівського договору Україну поділено на дві частини. Церковне життя Лівобережної України, починаючи з Переяславської угоди 1654 p., характеризується поступовим прагненням Москви підкорити укр. Правос. Церкву московському патріярхові. Це прагнення зустрічає рішучий опір духівництва та населення. 1654 р. митр. Сильвестр Косів і частина духівництва відмовилися скласти присягу Москві. Митр. Діонісій Балабан, Йосиф Нелюбович-Тукальський були ярко антимосковської орієнтації, але мусіли коритися силі. Лише 1685 р. Москва здобула згоду царгородського патріярха, що діяв під тиском турецького уряду, на передачу укр. Церкви в канонічну залежність від московського патріярха. Першим митр., висвяченим московським патріярхом, був кн. Гедеон СвятополкЧетвертидський, єпископ луцький. »Вічним миром« між Москвою і Польщею (1683 р.) давалося право московському урядові втручатися в церковні справи правос. у Польщі.

Уніятській Церкві Хмельниччина принесла великий погром, бо на всіх просторах, огорнутих козацьким повстанням, уніятські духовні та вірні, прихильні унії, були нищені. Протиуніятська політика Хмельницького та його наступників заганяла політ. уніятів у табір пропольський для рятування своєї віри та життя. Бл. 10 років саме існування унії було захитане. До її збереження особливо спричинився холмський єп. Яків Суша.

З повені тривалих козацьких воєн XVII ст. Уніятська Церква вийшла ослабленою, однак підкорення укр. Правос. Церкви під владу московського патріярха було переломовою подією у ставленні укр. народу до Уніятської Церкви. Церковна залежність від Риму стала тепер для багатьох укр. патріотів прийнятнішою, ніж залежність від московського патріярха.

В козацькій державі XVII ст. Правос. Церква користувалася великою пошаною Ряд універсалів гетьманів, починаючи з Богдана Хмельницького, забезпечував манастирям маєткові права на залюднені села, ліси, луки. Гетьманщина прикрашалася розкішними церквами, збудованими гетьманами й старшиною (див. Мистецтво). Укр. Церква XVII — XVIII ст. мала серед своїх ієрархів видатних учених, письменників, проповідників, що здебільшого були зв’язані з Київською Колеґією, на чолі якої стояли один за одним такі видатні діячі, як Лазар Баранович, Йоаникій Ґалятовський, Варлаам Ясинський, Йоасаф Кроковський. Серед вихованців Колеґії, перетвореної згодом на Академію, були видатні вчені, письменники, ієрархи.

Серед митрополитів кивських залишалися ще довго традиції Сильвестра Косова та Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Варлаам Ясинський (1690 — 1707) виступав в оборону незалежности укр. Церкви від Москви. Йоасаф Кроковський (1707 — 18) був засланий за прихильність до Мазепи; Варлаам Ванатович (1722 — 30), галичанин з Ярослава, архиєп. київський та галицький, без титулу митрополита »Малия Росії«, був засланий за доносом. Рафаїл Заборовський (1731 — 47) знову дістав титул митрополита (але без »Малия Росії«). Він був визначним меценатом, піклувався Київською Академією (див. Освіта), /613/ сприяв прикрашенню Києва розкішними будівлями (дзвіниці Києво-Печерської Лаври, св. Софії) тощо. В XVII ст. укр. Церква ще не терпіла від московських патріярхів. Вищість укр. церковної культури була така безсумнівна, що її вплив поширився на Московщину всупереч недовір’ю тогочасних росіян до українців, церква яких видавалася охоронцям староцерковних традицій »полатинщеною«. Характеристичні з цього погляду ті редакційні зміни, яких зазнавали укр. книги, перевидавані в Москві, навіть такі, як »Граматика« М. Смотрицького і багато ін.

Не зважаючи на це, вчених-вихованців Київської Академії закликали до Москви Єпифаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький стали піонерами зах.-евр. культури в Москві. Вихованці Київської Колеґії та Академії були на Московщині вчителями, ієрархами. На поч. XVIII ст. майже всі московські єпархії були обсаджені українцями. Видатними московськими ієрархами були вихованці або професори Київської Академії: Дмитро Туптало, митр. ростовський, Стефан Яворський, »містоблюститель« патріяршого престолу й президент Св. Синоду; Теофан Прокопович, архиєп. новгородський, віцепрезидент Св. Синоду (який постав після скасування Петром I московського патріярхату й заведення 1721 р. »колеґіяльного« управління церквою Святішим Синодом із оберпрокурором як представником голови рос. Церкви — царя).

З середини XVIII ст., переважно з часів Катерини II, посилилися заходи для безпосереднішого підпорядкування укр. Церкви російській. Скасовано право обирати митрополитів та єпископів. Починаючи з митр. Арсенія Могилянського (1757 — 70), київські митрополити втрачають остаточно титул митр. »Малия Росії«. За нього, а ще більше за Гавриїла Кременецького (1770 — 83) посилюється наступ на Київську Академію. За митр. Самуїла Миславського (1783 — 96) в Академії почали читати лекції рос. мовою. В 1786 р. на Україні проведено секуляризацію церковних земель. Частина манастирів була ліквідована, частина взята на держ. утримання. Велася боротьба з укр. звичаями в обрядах тощо. Київська митрополія з кінця XVIII ст. втрачає своє значення, і »митрополит« стає лише титулом єп. київського. В наслідок цього втрачається зв’язок між укр. та білор. єпархіями.

Українська Церква на Правобережній Україні. По козацьких війнах Правос. Церква на Правобережній Україні помітно слабне, а зміцнюється переслідувана в часи Хмельниччини Уніятська Церква. В 1680 р. на Люблинському з’їзді була зроблена остання спроба помирити правос. та кат. українців у Польщі за ініціятивою короля Яна Собеського та уніятського митр. Кипріяна Жоховського. Поважні представники правос. счилялися до згоди, одначе проти замирення рішуче виступили правос. з Луцького під проводом свого владики Гедеона Святополк-Четвертинського, що озирався на Москву й п’ятьма роками пізніше допоміг Москві підпорядкувати укр. Правос. Церкву московському патріярхові (1685), приймаючи, перший з українців, гідність київського митрополита з рук московського патріярха. Виразно толерантно до Уніятської Церкви ставився гетьман Іван Мазепа, а його наступник Пилип Орлик сам став католиком сх. обряду.

Москвофільство владики Четвертинського стало болючим ударом для православія під Польщею, бо вороже доти ставлення до унії навіть серед козацтва зменшується. До унії приступає дотепер непримиренна Галичина: 1692 р. єпархія перемиська (єп. Інокентій Винницький) і 1700 р. єпархія львівська (єп. Йосиф Шумлянський). Їх слідом 1702 р. пішла єпархія луцька (єп. Діонізій Жабокрицький), і навіть вікова твердиня православія в Галичині львівська Ставропігія 1708 р. стала католицькою. Впродовж першої пол. XVIII ст. православіє на Правобережжі помітно слабне.

Втративши остаточно надію на згоду з Правос. Церквою Лівобережжя, Уніятська Церква пішла своїм шляхом, що став її на полі обряду, звичаїв та церковної культури відчужувати від укр. Правос. Церкви XVII ст. Скоро в ній з’являються латинські обрядові та канонічні новини, що загрожували дезорганізувати сх. обряд і сх. характер Уніятської Церкви. Щоб завести одностайність в Уніятській Церкві, митр. Лев Кишка, після ґрунтовного готування, скликає синод в Замості (1720), що в основі зреформував Уніятську Церкву вже як самостійну церковну одиницю в лоні католицької Церкви. Кол. уніятська, немов неусталена щодо свого обличчя церква, стає Греко-Католиц кою Церквою укр. народу.

Реформі підпали справи обряду, церковної дисципліни, організація єпархій. Одначе на синоді виявилися й гострі розходження між світським (білим) духівництвом і Василіянами. Довгий час Василіяни були найосвіченішими серед духівництва; вони були також більше схильні до латинщення сх. обряду. З другої пол. XVII ст. серед Василіян опинилося багато поляків, і це вело до відчуження між ними і укр. світським духівництвом та народом. В XVII ст. митрополити були одночасно протоархимандритами Василіян. На Замойському синоді Василіяни домагалися, щоб єпископів іменували виключно з числа /614/ Василіян; вони хотіли мати вплив на все церковне життя. На цьому ґрунті почалися тертя між Василіянами і митрополитами (Лев Кишка, Атанасій Шептицький).

У XVIII ст. Василіяни ще зміцніли. 1739 р. вони утворили другу провінцію (коронну), побіч дотеперішньої білор. (литовської). На чолі чину тепер стояв протоархимандрит і два провінціяли. В XVIII ст. славними стали їх манастирі Почаїв, Крехів, Жировиці й ін. Вони заснували десятки колеґій (Кристинопіль, Бучач, Теребовля, Збараж, Умань, Шаргород, Бар тощо), що стали витискати єзуїтські школи з України та Білоруси.

Коли 1699 р. після карловицького миру турки відійшли з України й Правобережна Україна стала знову залюднюватися новими поселенцями з Зах. Укр. Земель, там стала закріплятися Уніятська Церква, що в пол. XVIII ст. доходить до Дніпра, зводячи Правос. Церкву на Україні під Польщею до кільканадцяти десятків парафій. Василіянські колеґії, хоч і з латино-поль. викладовою мовою, ведені були в сх. обряді й виховували не тільки укр., але й поль. молодь з місцевої шляхти, мимоволі зв’язуючи своїх вихованців із обрядом укр. населення. Замість латинських поль. маґнати на Україні десятками будують гр.-кат. храми й поволі стають місцевими патріотами, зв’язаними більше з народом через Уніятську Церкву, ніж давня поль. шляхта.

У самій Уніятській Церкві постійно позначалася досить яскрава різниця між спольщеним вищим духівництвом і нижчим духівництвом, виразно укр. І це було слабістю Уніятської Церкви, тим більше, що над нею постійно висіла загроза з боку Росії.

Рос. уряд втручався в церковні справи Польщі під приводом »опіки« над правос. і особливу свою неприхильність звернув проти унії. 1720 р. відновлено могилівське владицтво на Білорусі, і це була єдина правос. єпархія в Польщі. Правос. з Правобережної України підлягали юрисдикції київського правос. митрополита та сусіднього переяславського єпископа. Для посвячення священики мусіли їздити з Польщі за кордон, де підпадали пророс. пропаґанді. 1761 р. єп. переяславський з Гетьманської України призначив своїм намісником на Правобережжі ігумена Мотронинського манастиря Мельхиседека Значко-Яворського, що перетворив Мотрининський, Жаботинський і Лебединський манастирі на осередки боротьби проти унії, обіцяючи всюди ласку цариці Катерини проти поль. панів. Цілими селами населення повертало до православія. В цих обставинах народилося трагічне повстання гайдамаків — »коліївщина« 1768 р. (див. Історія). Під час цього повстання був зокрема знищений такий осередок освіти, як уманська Колеґія Василіян, ведена тоді українцем о. Костецьким, що перший серед Василіян проповідував укр. мовою.

Питання »дисидентів« — правос. і протестантів — набуло в Польщі великого значення: його постійно порушували на соймах, завдяки домаганням рос. посла в Варшаві. Під впливом Росії поль. уряд визнав за дисидентами деякі права, але це викликало знов ряд протестів з боку поль. шляхти, яка поставила питання ширше і взагалі заперечувала право Росії втручатися у внутр. справи Польщі (Барська конфедерація на Україні). Росія ж свідомо змішувала справи політ., соціяльні та релігійні, щоб заатакувати унію. Привід до цього дало повстання гайдамаків і заколот в Польщі, зв’язаний із першим її розбором.

Перехід рос. ген. Румянцева на Правобережну Україну для придушення барських конфедератів та гайдамацького повстання (1768) рос. влада використала для погрому Гр.-Кат. Церкви. Сотні священиків вигнано з парафій, які віддано православним. Кільканадцять укр. кат. священиків місяцями томилися в бердичівській тюрмі, діставши почесну назву »бердичівських ісповідників«.

З другого боку, по першому розборі Польщі поль. адміністрація на укр. теренах стала дошукуватися прихильників цариці Катерини серед рядового укр. гр.-кат. духівництва. Зокрема на Волині лютували так звані »луцькі трибунали«, що десятками слали укр. гр.-кат. священиків на невинну смерть. Характеристично, що перший погром укр. Гр.-Кат. Церкви на Україні під Польщею провадився в добу скасування гетьманщини (1764), руйнування Запорізької Січі (1775) та знищення автономії України (1783).

Укр. католики опинилися між молотом рос. ворожости, що в боротьбі з укр. католиками раз у-раз використовувала правос. українців, і ковадлом нетерпимости поль. кресової адміністрації, перейнятої барською ідеологією. Були і в цей час українці, що піднесли давне гасло предків, щоб »Русь Руси не нищила«. Ролю Смотрицького XVIII ст. перейняв о. Туркевич, протопресвітер укр. кат. луцької єпархії. Він звернувся з великим листом до духовного провідника укр. православних, могилівського архиєп. Юрія Кониського, відомого укр. патріота, в якому прохав його працювати над замиренням братів-українців кат. і правос. Відповідь Юрія Кониського не збереглася, і невідомо, чи вона взагалі була.

В часи після першого розбору Польщі рештки правос. в Польщі намагали:я на синоді в Пинську 1791 р. зорганізувати Правос. Церкву в Польщі як автокефальну, щоб покінчити з втручанням Росії в релігійні справи Польщі. Синодом керував Сава Пальмовський, кол. ігумен одного з лівобережних манастирів; правос. зрівняно там із католиками, а Правос. Церкву зорганізовано як автокефальну митрополію з трьома підлеглими владиками. Реформи ці не були запроваджені в життя через другий розбір (1793), а згодом упадок Польщі (1795). /615/

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ВІД КІНЦЯ XVIII СТ.

Церква на Україні під російською владою. В наслідок другого й третього розбору Польщі Київщина, Поділля й Волинь перейшли під владу Росії. В той час на Правобережній Україні було вже ледве кількасот правос. парафій. Тепер почалося масове й часто ґвалтовне навернення укр. католиків сх. обряду на православіє, що було ланкою в великому ланцюгу проведених Катериною II політ. плянів, які мали покінчити з усіма відмінностями укр. політ. й адміністративного ладу супроти Росії. Багато уніятських священиків заслано або ув’язнено. Після цього першого погрому Гр.-Кат. Церкви за Катерини II наприкінці XVIII ст. залишилося ледве бл. 2 000 000 укр. та білорусинів — католиків сх. обряду з двома єпископами. За Павла та Олександра І Гр.-Кат. Церква була визнана рос. урядом; створено окрему автономну уніятську секцію при Католицькій Колеґії в Петербурзі. При Виленському Університеті зорганізовано уніятську семінарію.

Участь багатьох укр. та білор. католиків, переважно духівництва, в поль. повстанні 1830 — 31 pp. стала доброю нагодою для остаточної ліквідації Уніятської Церкви в Білорусі та на Україні (1839 p.). Знаряддям рос. уряду став єп. Йосиф Семашко, що перейшов на православіє. Недобитки сх. католиків-українців лишилися під владою Росії тільки в Холмщині та Підляшші, бо ці області, як частини автономного Поль. Королівства, могли уникнути репресій. Однак і там укр. католицтво так само ґвалтовно зліквідовано в 1875 р. за допомогою москвофілів галичан — Маркила Попеля та його товаришів. У наслідок цього бл. 200 000 холмщаків, що їх силоміць переведено на православіє, стали після видання царського акту »про віротерпимість« 1905 p., яким однак не була визнана унія, римо-католиками й були спольщені.

На всій Україні в межах Рос. імперії київську митрополію і єпархії: харківську, чернігівську, полтавську, херсонську, катеринославську, подільську та волинську (в 1907 р. приєдналася ще одна — холмська) підпорядковано системі рос. православія. В XIX ст. заборонено проповіді укр. мовою, забороняються укр. звичаї, яких було дуже багато в богослужбі й обрядах; відмирають церковні братства; Синод призначає єпископів та священиків, замість обрання вірними; серед призначених було чимало росіян; вірних позбавляють права участи в церковних справах.

1819 р. Київська Могилянська Академія перетворюється на чисто церковну Духовну Академію і втрачає значення головного духового осередку всієї України. В наслідок зросійщення укр. Церква втрачає внутрішній зв’язок із населенням, в багатьох місцях єпископи та священики робилися звичайними рос. урядовцями. Проте остаточної мети не досягнуто, і серед духівництва, переважно сільського, більшість була укр., і в розмовах із паствою панувала укр. мова. Взагалі, не зважаючи на заходи рос. Синоду, він не міг цілком відірвати церкви від народу. В духовних семінаріях в осідках єпархій та Київській Духовній Академії організувалися укр. гуртки. Збільшувалося прагнання мати свою укр. Церкву. В пол. XIX ст. зроблено переклади Св. Письма укр. мовою (П. Морачевський, П. Куліш), але рос. уряд вів уперту боротьбу з укр. тенденціями в церкві, і лише в 1906 р. з’явилася можливість видати ці переклади.

Церква в Галичині під владою Австрії. Гр.-Кат. Церква в Галичині під австр. владою (від 1772) пережила добу відродження. 1774 р. засновано виховний Богословський Інститут — Barbareum у Відні для духовної молоді з Галицької і Карпатської України. Українці гр.-кат. дістали можливість вчитися на богословському факультеті Віденського Університету. 1783 р. влада заснувала Центральну Гр.-Кат. Семінарію у Львові і Studium Ruthenum при нім. Львівському Університеті. Завдяки цьому з’явилося освічене духівництво, яке зберігало нац. свідомість і стало головним чинником у нац. відродженні Зах. України. 1808 р. відновлено галицьку митрополію. Два перші митр. Антін Ангелович (1808 — 14) та Михайло Левицький (1815 — 58) багато зробили для укр. відродження. Митр. Левицький дбав за поширення укр. школи, за укр. виклади богословія у Львівському Університеті. Він дістав наприкінці життя титул кардинала. Духівництво галицьке в XIX ст. більше зв’язується з народом, відстає від латинських обрядів, покидає вживання поль. мови в приватному житті й перебирає на себе керівництво культурним життям.

За митр. Григорія Яхимовича (1860 — 63) церква повертається до старих укр. звичаїв. Цей рух поглибився за митр. Спиридона Литвиновича (1863 — 69). За цей час намічається розбіжність орієнтацій: тоді як вища верства духівництва (»святоюрська«) прагнула відновлення старовинних укр. звичаїв та ліквідації златинщення, серед нижчих верств духівництва були поширені москвофільські настрої (участь кількох десятків священиків-галичан у заведенні православія на Холмщині, перехід на православіє о. І. Наумовича в Галичині). Вони /616/ викликали реакцію. Гр.-Кат. Церква мобілізує культурні сили, поглиблює католицький дух. Проведена була реформа Василіян: вони взяли керівництво у видавничій праці, почали місійну акцію. Василіяни заснували низку шкіл, в-во в Жовкві, яке дало народові багато рел. літератури. Реформовано чин Василіянок, які засновували дитячі притулки та жіночі школи. За митр. Сильвестра Сембратовича (1885 — 98) засновано третю єпархію в Станиславові (1885). Першим єп. станиславівським був Юліян Пелеш, історик укр. церкви. 1891 р. митр. Сембратович скликав церковний синод у Львові (другий по Замойському) з участю представників мирян.

З 1901 р. галицьку митрополію обняв граф Андрей Шептицький і був її керманичем протягом 43 р. (1901 — 44). На всьому житті Галичини за цей час позначився вплив цього видатного вченого й філософа, великого знавця укр. культури та мистецтва, глибокого патріота, громадського діяча, а головне християнина, який прагнув об’єднання церков на засадах Іпатія Потія та Вельямина Рутського. Мигр. Андрей багато зробив для поширення освіти. За нього засновано окремі духовні семінарії в Станиславові, Перемишлі та гр.-кат. Богословську Академію у Львові (1926). Богословська Академія, з одного боку, була зв’язана з укр. традиціями, з другого боку — мала характер кат. університету.

Митр. Андрей Шептицький відновив чин Студитів, зв’язав його з староукр. чернечим життям Печерської Лаври, заклав чин Студиток, заснував той конґреґації Сестер Служебниць, Мироносиць та св. Йосифа. Він заснував Укр. Католицький Союз як організацію укр. інтеліґенції й забезпечив йому видавничі можливості. Митр. Шептицикий двічі відвідував греко-католиків в США, а також у Канаді, Арґентіні, Бразілії. Його заходами засновано єпископство в США.

Головною метою життя митр. Андрея Шептицького вула унійна акція. Він поділяв ідеал Потієвої унії, утворення укр. патріярхату з осідком у Києві під зверхністю папи, чого домагалися укр. митрополити XVII ст. Йосиф Вельямин Рутський та Петро Могила. Він перший із гр.-кат. митрополитів звернув увагу на Схід. 1908 р. він інкоґніто відбуває небезпечну для нього подорож по Центр. Україні та Білорусі, нав’язує контакт із українцями, білорусами, росіянами, з ученими Києва, Москви. Він організує в Велеграді, столиці кол. Великоморавської держави й осідку св. апостолів Кирила й Методія, щорічні з’їзди церковних діячів різних слов. народів для обговорення справ, зв’язаних із об’єднанням церков.

Митр. Андрей Шептицький був не тільки найпопулярнішою особою в Галичині, але користувався великою пошаною і в Центр. Україні, зокрема після того, як на поч. першої світової війни, в 1914 p., його заарештувала рос. влада й ув’язнила в Суздалі. Там він перебував до революції. 1917 р. митр. Андрей Шептицький повернувся до Галичини. Під час революції він значно поширив Гр.-Кат. Церкву на схід. В Білорусі, в Петербурзі, на Україні — в Києві, Одесі, Дніпропетровському тощо — утворено парафії, переважно для галичан, які залишилися там після війни.

Церква на Закарпатській Україні. Початки церковної організації на Закарпатті зв’язані з манастирем св. Миколи на Чернечій горі коло Мукачева, заснованим у середині XIV ст. кн. Федором Коріятовичем, та з Грушевським на Мармарощині. 1491 р. ігумен Іван з Мукачівського манастиря став першим єп. усього Закарпаття; він безпосередньо підлягав царгородському патріярхові. В другій пол. XVII ст. закарпатська церква, як і все Закарпаття, була поділена на дві частини: одна підлягала католицьким Габсбурґам, друга — кальвінським семигородським князям. У 1646 р. мукачівський єп. В. Тарасович з частиною духівництва перейшов на унію, а на синоді 1652 р. прийняла унію вся зах. частина Закарпаття. В сх. частині Закарпаття трималося православіє до упадку окремішности Семигорода. Мармарощина перейшла на унію в 1716 — 21 pp.

Мукачівська єпархія, не зважаючи на заходи підкорити її ерланським латинським єпископам, зберігала свою незалежність від них і в другій пол. XVIII ст. оформилася як самостійна єпархія на ціле Закарпаття завдяки єп. Андрієві Бачинському. Віч переніс осідок влалики до Ужгорода (1775 р.) і прагнув об’єднати Галичину з Закарпаттям в одну церковну провінцію під проводом митрополита, але цьому перешкодили угорці. Він найбільше спричинився ло заснування у Відні Barbareum-y (1774 p.). 1818 p. постала друга єпархія в Пряшеві.

Після повстання 1848 р. становище Церкви на Закарпатті погіршало: угорці почали вживати репресій проти закарпатських українців за їх прихильність до Габсбурґів. Після угоди 1867 р. почалося угорщення Церкви. Мукачівський єп. Степан Панкевич став посилати духовну молодь на науку замість Відні — до Будапешту; за нього виділено півд. частину мукачівської єпархії в окремий вікаріят з осідком в Гайдудороґу та з угорською мовою богослужби. В 1912 р. цей вікаріят перетворено на окрему гр.-кат. угорську єпархію. Мукачівські та пряшівські єпископи продовжували курс угорщення Церкви до 1918 р. Як реакція проти угорщення Церкви на Закарпатті шириться православіє, підтримуване Росією. Коли 1919 р. Закарпаття звільнилося /617/ від угорців, православіє захопило бл третини парафій. Ця Правос. Церква перейшла під юрисдикцію сербського патріярха, який призначав єпископів немісцевого походження на катедру мукачівсько-пряшівської єпархії з осідком у Мукачеві. На Пряшівщині був православний адміністратор. Велику працю в консолідації мукачівської єпархії по першій світовій війні провели Василіяни, що прибули туди з Галичини для реформи місцевих Василіян.

Церква в Буковині. Буковина до окупації Галичини Казимиром В. (пол. XIV ст.) церковно залежала від галицької митрополії, потім від охрідського архиєпископа. Коли 1399 р. утворено самостійну молдавську митрополію з осідком у Сучаві, Буковина ввійшла в її склад, а 1402 р. дістала свого єпископа, залежного від молдавського митр. Осідок єпархії був у Радівцях. Залежність від молдавського митр. тривала до 1772 p., коли Буковина була прилучена до Австрії. 1783 р. радівецьку катедру перенесено до Чернівців. Деякий час Буковина залежала від сербського митр., а 1873 р. утворено автокефальну буков.-далматинську митрополію з осідком у Чернівцях. Коли 1875 р. засновано Чернівецький Університет, там організовано богословський факультет.

Правос. Церква в Буковині була під міцним впливом румун: більша частина духівництва були румуни або румунізовані українці. Лише в 1890-их рр буковинці добилися, що українці дістали місця в консисторії (2 радники) та катедри на богословському факультеті. За часів першої світової війни висвячено єп.-українця (Тита Тиминського), але з переходом у 1919 р. Буковини під владу Румунії українці знову втратили всі надбання.

Поруч із правос. в Буковині була греко-католицька меншість, яка 1919 р. мала генерального вікарія в Чернівцях, призначеного папою і залежного від гр.-кат. єп. в Мармароші (1930).

Сектантський рух на Україні. Відірваність зросійщеної Правос. Церкви від нар. маси викликала в XIX — XX ст. незадоволення, одним із наслідків якого було ширення сектантства. Воно було поширене головним чином на Півд. Україні, на Херсонщині, де з пол. XIX ст. творилися нім. колонії, в яких були укр. робітники. Сектантський рух перекинувся на укр. населення під назвою »штунда« (назва походила від вимоги приділяти щодня годину на читання Біблії та співання псальмів). Простота штундизму полегшувала йому успіх; він охопив Херсонщину, Катеринославщину, Волинь. Штунда мала раціоналістичний характер. Реакцією проти штунди були містичні секти: мальованці (Київщина), шалопути тощо. Сектантські рухи набрали значних розмірів на початку XX ст., налічуючи понад мільйон членів. Переслідування сектантів рос. урядом збільшували тільки їх популярність і давали їм авреолю мучеництва. Спільною рисою цих рухів було те, що вони відривали своїх послідовників від Правос. Церкви. В одних сектах переважали соціяльні моменти, в ін. — укр. національні. В 1917 р. раціоналістичні секти тимчасово організаційно скристалізувалися.

Після приєднання Волині до Польщі сектантський рух став перекидатися в Галичину, переважно на Покуття та Опілля, в формі кальвінізму та баптизму. Наприкінці 1930 р. на Зах. Укр. Землях діяли дві протестантські організації: »Місійна Церковна Рада« для авґсбурзької конфесії видавала »Позри«, »Новий Світ« та »Стяг« і мала свій головний осередок у Станиславові. Ця організація перебувала під проводом нім. суперінтендента. Друга організація — »Союз Укр. Реформованих Громад« — підлягала протестантській консисторії в Варшаві. Перед другою світовою війною в Галичині було понад 50 проповідничих станиць і понад 10 000 членів.

Українська Автокефальна Церква. Не зважаючи на заходи рос. уряду в напрямі русифікації укр. Церкви, в ній не завмирало прагнення зберегти свої звичаї, соборність, укр. мову проповідей. Після поновлення Укр. Держави 1917 р. на Україні прокинулося прагнення мати незалежну Правос. Церкву — спочатку в формі автономії, а з 1918 р. — автокефалії. 1917 р. в Києві постала Всеукр. Церковна Рада з духівництва та мирян. Вона взяла на себе завдання добитися автокефалії укр. Правос. Церкви. Проте лише восени 1918 р. вдалося підготувати закон про автокефалію укр. Церкви, оголошений 1. І. 1919 р. В лютому 1919 р. Україна опинилася під сов. владою, тому офіційно не могла бути оформлена автокефалія. Вона зустріла спротив рос. духівництва, яке не давало змоги поставляти єпископів для укр. Церкви. Нарешті, 11. X. 1921 р. у Києві відбувся церковний собор, на якому ухвалено в наслідок неможливости мати канонічно висвячених єпископів, рукоположити їх за прикладом застосовуваної якийсь час старохристиянської практики в Олександрії — покладенням рук присутніх, без єпископської хиротонії. Так рукоположено в єпископи поважних укр. священиків — о. Василя Липківського та о. Нестора Шараєвського; вони, вже звичайним способом, висвятили (рукоположили) ще 27 єпископів. Василь Липківський став першим митрополитом Укр. Автокефальної Церкви. Автокефальна Церква мала велике число прихильників на Україні: населення приваблював її нар. характер, укр. мова, поновлення старих укр. звичаїв. Швидко зростало число парафій та єпархій: 1927 р. було 10 657 священиків. Сов. уряд деякий час терпів їх, зацікавлений тим, що завдяки постанню Автокефальної Церкви ослаблюється патріярша Церква. Таким чином на Україні були дві Церкви: рос. патріярша і Укр. Автокефальна. /618/ Коли ж у Москві постала »Жива« Церква, деякий час протеґована сов. урядом, бо маніфестувала свою відданість до нього, »Жива« Церква як автономна частина московської »Живої« Церкви поширювалася й на Україну. Аналогічний процес розкладу почався і в Автокефальній Церкві: з’явилася »Укр. Діяльна« Церква. Так на Україні якийсь час стало діяти чотири Цеокви. 1928 р. почалося переслідування Автокефальної Церкви, нищення її. Більша частина єп. та священиків була арештована, тортурована й заслана. В кінці 1930 р. на Україні вже не було жадного єпископа Автокефальної Церкви. Єдиний, хто залишився живим, був єп. Іван Теодорович, який 1925 р. переїхав до Канади, а звідти до США (див. також Історія).

Православна Автокефальна Церква в Польщі. У висліді Ризького договору (див Історія) в межах Польщі лишилося бл. 4 000 000 правос, з них 2 500 000 українців. Виданою поль. Міністерством Віровизнань і Освіти з 30. І. 1922 р. »Тимчасовою постановою про відносини держави до Правос. Церкви з Польщі« проведено першу організацію Правос. Церкви і піддано її під контроль уряду, а митр. став українець Юрій Ярошевський. Томос царгородського патріярха Григорія VII з 13. XI. 1924 р. визнав Автокефальну Правос. Церкву в Польщі. Відтоді вона стала незалежною від канонічної влади московського патріярха і свої внутр. справи мала остаточно упорядкувати на своєму соборі. Правос. Церкву поділено на 5 єпархій: варшавсько — холмську, поліську, волинську, Гродненську і виленську. Правос. єпископи мали звичайно і вікарних єпископів. Загальне керівництво належало Соборові Єпископів, ведення поточних справ — Св. Синодові під головуванням митр., яким 1925 р. став Діонісій (Валединський). В дійсності поза суто церковно-канонічними справами керівництво Правос. Церкви належало директорові департаменту в Міністерстві Віровизнань і Освіти.

Поль. влада не дозволила скликати собору, хоча передсоборна комісія з духовних і світських під проводом митрополита впродовж кількох років опрацювала матеріяли, потрібні для праць собору. Натомість поль. уряд декретом президента Польщі 18. XI. 1930 р. і розпорядженням Ради Міністрів з 10 XII. 1938 р. нормував внутр. життя Правос. Церкви, визначив її відносини до держави й затвердив »Статут Поль. Автокефальної Правос. Церкви«.

Виключною мовою урядування в Правос. Церкві в Польщі й на Поліссі була поль. мова; на Холмщині вона була мовою проповідей і навчання релігії правос. дітей.

Поль. мова і, здебільше, поль. дух панував у правос. духовній семінарії в Крем’янці й на правос. богословському факультеті Варшавського Університету; інтернати для богословів були безпосередньо під поль. керівництвом.

Все таки на правос. факультеті (деканом його був увесь час митр. Діонісій) деякий час діяв гурт укр. професорів (В. Віднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, І. Огієнко), і з цього факультету вийшло чимале число освічених і свідомих укр. правос. священиків.

Згодом польонізація Правос. Церкви посилилася В 1938 р. (диз. Історія) митр. Діонісій висвятив на єпископів двох поляків, і це був перший крок, щоб обсадити поляками всю правос. ієрархію. Для поль. цілей служив і т. зв. Поль. Правос. Інститут у Гродні. В 1939 р. на 10 єпископів було 6 росіян, 2 поляків і лише 2 українців. Крім польонізації православія, проваджувано також акцію, скеровану безпосередньо проти православія, а саме натиск на перехід на римо-католицизм і масове нищення церков на Холмщині в 1938 р., що викликало протест митр. Андрея Шептицького (див. Історія).

Зорганізований опір православія проти поль. наступу був слабий, головне через наявність рос. ієрархії. Не були активною силою в обороні Правос. Церкви й правос. манастирі з монахами старорос. типу. Найактивнішою протиполь. акцією виявила себе Волинь, де ніколи не вдавалося перевести польонізації. Це в значній мірі треба завдячувати тому, що там довгий час діяли два укр. владики: архиєп. Олексій Громадський у Крем’янці і вікарний єп. у Луцькому Полікарп Сікорський. На Волині — в меншій мірі на Холмщині — діяло поважне число свідомих укр. правос. священиків та світської інтеліґенції, які й дали початок заходам для українізації обмосковщеної Правос. Церкви. Це робили Т-во ім. митр. П. Могили в Луцькому, деякі церковні братства й церковні діячі, як І. Власовський, Н. Кибалюк, В. Островський, А. Річинський, на Холмщині — В. Косоноцький, С. Любарський і Пастернак. По стороні цієї укр. церковної течії був також єп. Полікарп.

Цінний наук. вклад для Укр. Правос. Церкви в Польщі дали Т-во ім. Петра Могили, професори Крем’янецької Духовної Семінарії та Укр. Наук. Інститут у Варшаві, передусім перекладами богослужбових книг на укр. мову.

Правос. Церква після 1939 р. В часи першої сов. окупації Зах. України під пресією окупаційної рос. влади волинські єп. Олексій та Полікарп признали над собою зверхність московського патріярха. [*]

В цей самий час на тій частині укр. території, що входила до складу т. зв. /619/ Генеральної Губернії, діяла далі Правос. Автокефальна Церква під проводом митр. Діонісія. Він висвятив двох єп. — обох українців: на холмсько-підляського — Іларіона (І. Огієнка), на краківського і лемківського — Паладія (Ведибіда Руденко). Правос. Автокефальна Церква в Генеральній Губернії мала укр. характер, а завдяки праці архиєп. Огієнка (згодом з титулом митрополита) Холм став важливим осередком укр. церковного життя. Коли ж 1941 р. Україну окупували німці, церковне життя відновилося. Архиєп. Олексій вважав себе зв’язаним зміною юрисдикції, натомість єп. Полікарп відмовився далі визнавати московського патріярха, який поставив його заочно в Москві перед церковний суд і засудив. Тоді на Центр. і Сх. Україні постали дві церкви: Правос. Автокефальна і Автономна. Автономна під проводом митр. Олексія Громадського була підлегла московському патріярхові. Після смерти митр. Олексія на чолі Автономної Церкви став архиєп. Пантелеймон Рудик (з походження галичанин, москвофіл). 1942 р. поновлено Українську Автокефальну Правос. Церкву на соборі в Пинську. Вона значно відрізнялася від церкви 1921 p., бо мала вже канонічноправне духівництво: єпископів висвятив з благословення митр. Діонісія архиєп. Полікарп з архиєп. пинським Олександром. Єп. луцький Полікарп став митрополитом. Рукоположено нових єпископів: Никанора, Ігоря, Михаїла, Володимира, Платона, Григорія, Генадія, В’ячеслава, Мстислава, Сильвестра. Вони рукоположили багатьох священиків. Почалося посвячування церков, перетворених за совєтів на кіна, склепи, театри; збудовано чимало нових. Поновлено навчання дітей релігії та церковну практику.

Перед новою окупацією України большевиками 1943 р. ієрархія та частина автокефального духівництва виїхала на еміґрацію. На еміґрації головним осідком УАПЦ, що її очолив митр. Полікарп, стала Німеччина. Утворено Синод УАПЦ з представників вищого духівництва. На ґрунті різного інтерпретування засад УАПЦ 1921 p., зокрема питання канонічної правности висвячення митр. В. Липківського, виборности духівництва й участи парафіян у церковних справах та ін., в УАПЦ в 1947 р. стався розкол: виділилася частина вірних, з єп. Григорієм на чолі, і організувала окрему »Соборноправну« Церкву.

На Україні сов. влада стала підтримувати церковну організацію, підлеглу московському патріярхові. На відміну від передвоєнних років, сов. влада припинила прямі переслідування рос. Церкви, надаючи будинки для церков і церковних виховних закладів (духовні академії й семінарії), даючи папір для видань, дозволяючи церковні з’їзди тощо, бо під час війни стало ясно, що антирелігійна політика збанкрутувала і що доцільніше дозволити розвиток релігії, зробивши церкву знаряддям держави. При цьому характеристично, що ця назовні протеґована Правос. Церква зветься »Русская Православная Церковь« і в усіх справах підлягає утвореній 1943 р. Раді в Справах Рос. Правос. Церкви, установі адміністративного характеру. Хоча Рос. Правос. Церква в своїй діяльності виступає як знаряддя сов. влади, вона по-старому заборонена для всіх членів ком. партії, комсомолу, відповідальних службовців тощо. Що більше толерується Російська Правос. Церква, то рішучіше нищаться всі ін християнські церкви, передусім Укр. Автокефальна та Гр.-Кат. Церква, які не мають жадних прав і представники яких безжалісно переслідуються.

Греко-Кат. Церква в Галичині після першої світової війни. В часи поль. окупації, не зважаючи на поль. натиск на все укр. життя, конкордат Апостольської Столиці з Польщею з 10. II. 1925 р. охороняв Гр.-Кат. Церкву від втручання в її життя. Гр.-Кат. Церква і далі зберігала укр. нац. характер, хоча провадилася поль. акція проти гр.-кат. духівництва (масові арешти за »фальшування« метрик — див. Історія), поль. акція на Лемківщині (див. Історія) і серед мнимих гр.-кат.-поляків. Діяльність гр.-кат. була конкордатом 1925 р. обмежена на Галичині, бо чинна на півн.-зах. землях т. зв. Унія сх. обряду була проведена без будь-якої співучасти Гр.-Кат. Церкви в Галичині, а її нечисленні вірні підлягали юрисдикції рим.-кат. єпископів. Але згодом виявилося, що латинські ієрархи неприхильні до унії, тому Рим призначив для уніятів півн.-зах. земель Апостольським Візитатором укр. єп. Миколу Чарнецького.

У першій фазі сов. окупації не було ще таких переслідувань Церкви, як на сов. Україні. Церкви не були закриті, не було ще масових переслідувань гр.-кат. духівництва. Зате почалася антирел. пропаґанда, скасовано викладання релігії по школах, закрито утримувані Церквою школи, заборонено запис шлюбів у церкві, нарешті сконфісковано церковні землі.

За нім. окупації (з червня 1941 р.) митр. Шептицький хотів використати ліквідацію кордону на Збручі для об’єднання церков. Він звернувся в цій справі з листами до архиєп. холмського Іларіона (21. X. 1941), до правос. архиєреїв на Україні (15. II. 1942), але відповіді, які він дістав, показали, що надії на об’єднання, на утворення єдиного укр. патріярхату все таки ще не реальні. /620/

За другої сов. окупації в. 1944 р. почалися арешти сов. владою галицького й закарпатського духівництва. Заарештовано й вивезено наступника митр. Андрея (померлого 1. XI. 1944) митр. Йосифа Сліпого, всіх єпископів і священиків, які не перейшли на рос. православіє (1945 p.).

8. III. 1946 p. у Львові під примусом сов. влади скликано церковний собор, який визнав недійсною Берестейську унію 1593 р. і проголосив злуку Гр.-Кат. Церкви з Правос. Рос. Церквою. Ватикан оголосив ухвалу собору недійсною. Протоігумен оо. Студитів, брат покійного митр. Андрея о. Климентій Шептицький, з гуртом священиків подав Сталінові протест проти переслідування Гр.-Кат. Церкви, покликаючись на сов. конституцію, яка встановлює свободу віровизнання, але це не мало наслідків. Для Галичини поставлено правос. єпископів, залежних від московського патріярха. Початися репресії проти духівництва, яке не переходило на православіє. Така сама доля спіткала Гр.-Кат. Церкву на Карпатській Україні. Мукачівсько-ужгородський єп. Теодор Ромжа, важко поранений, помер (1947). Мукачівську єпархію піддали під впаду львівського правос. єпископа. З усіх гр.-кат. єпископів в Европі залишився львівський єпископ-помічник Іван Бучко, який від 1939 р. перебував у Римі, бо виїздив перед війною з доручення Ватикану на візитацію гр.-кат. у Півд. Америці. Року 1945 папа Пій XII іменував єпископа Івана Бучка екзархом та апостольським візитатором для українців-католиків у Зах. Европі. 26 IV. 1951 р папа зачислив єп. І. Бучка за його великі заслуги між єп.-асистентів папського престолу та іменував дворянином, надаючи титул графа.

Поза межами СССР лишилася тільки одна гр.-кат. єпархія в Пряшеві, бо цей закуток укр. землі був у межах Чехословацької Республіки. Коли ж Чехо-Словаччину також скомунізовано, доля пряшівської єпархії та її єп. ординарія П. Гойдича і єп.-помічника була вирішена. Чеська влада (1950) на доручення Москви ув’язнила їх, а єпархію силоміць переведено на православіє.

Гр.-Кат. Церква в Галичині відіграла велику ролю в історії укр. культури. З XVIII ст. вона твердо стала на захист укр. народности та культури. З лав гр.-кат. духівництва вийшла перша укр. інтеліґенція Галичини — вчені, вчителі, письменники, громадські діячі. Особа митр. Андрея Шептицького, постаті світового значення, піднесла авторитет Церкви на небувалу височінь. Розгром Гр.-Кат. Церкви упав важким ударом на вірних, які одначе не схилилися перед Москвою, але перенесли свою Церкву у підземелля. В оборону її виступили найвидатніші церковні діячі різних країн. Собор Єпископів УАПЦ на еміґрації заявив протест проти цього насильства. Папа Пій XII висловив свій протест в енцикліці з 23. XII. 1945 р.

Українська Греко-Католицька Церква в Америці. В США вперше засновано гр.-кат. єпархію в 1907 p.; першим єпископом для США призначено Сотера Ординського. Осідком єпархії стала Філяделфія. Пізніше, 1916 p., після смерти Сотера Ортинського, єпархію поділено на дві — окрему для еміґрантів-галичан і другу для закарпатців. В 1924 р. єп. першої став Костянтин Богачевський, другої — Василь Такач з осідком у Пітсбурґу. В перші роки владицтва обох єпископів від Гр.-Кат. Церкви відірвалися бл. 15% вірних, що утворили Укр. Правос. Церкву США. По першій бурі дійшло до заспокоєння, в церкві заведено дисципліну. Єп. Костянтин Богачевський дістав помічника єп. Амвросія Сенишина; єп.-ординарієм для закарпатським українців-католиків по смерті Василя Такача став єп. Данило Іванчо. Укр. кат. єпархія єп. Богачев:ького та карпатсько-укр. єп. Іванча об’єднують нині головне ядро (бл. 85%) укр. еміґрації в Америці й налічують бл. 400 священиків і 800 000 вірних. Дієцезія єп. Богачевського посідає 28 парафіяльних шкіл, 5 гімназій (гайскул), 2 коледжі (Стемфорд і Факс Чейз) і дух. семінарію в Вашінґтоні.

1912 р. встановлено гр.-кат. єпархію в Канаді з осідком у Вінніпеґу. Першим єп. став Микита Будка; 1927 р. він повернувся до Европи, і 1929 р. замість нього обняв катедру єп. Василій Ладика. З 1943 р. єп.-помічником його призначено єп. Ніля Саварина. 1948 р. в Канаді утворено 3 гр.-чат. екзархати Єп. В. Ладика став архиєп. і екзархом центрального екзархату (Манітоба й Саскачеван, 240 парафій та 40 місійних станиць). У цьому екзархаті є найбільше світських гр.-кат. священиків, Василіян, Редемптористів та Сестер Служебниць. О Андрія Роборецького висвячено в 1948 р. на єп.-помічника центр. екзархату. Екзархом зах. екзархату (Алберта, Брітіш Колюмбія, Юкон) призначено єп. Ніля Саварина (бл. 130 парафій та місійних станиць). Екзархом сх. екзархату з осідком у Торонто став нововисвччений єп. Ізидор Борецький (1948). В 1951 р. виділено з центр. екзархату 4 екзархат (саскачеванський), який очолив єп. А. Роборецький; його місце єп.-помічника зайняв нововисвячений єп. Максим Германюк. Число гр.-кат. у Канаді — до 300 000.

Велику піонерську місійну працю для Гр.-Кат. Церкви в Канаді виконали оо. Василіяни. Вони були першими організаторами парафій та місійних станиць. Оо. Василіяни почали видавати релігійну літературу й утворили свою накладню книжок у Мондері /621/ (провінція Алберта). Скоро до змагання в праці стали біля них оо. Редемптористи сх. обряду, що заснували свій аналогічний видавничий Інститут у Йорктавні.

Під час другої світової війни Василіяни перенесли свою діяльність до США, засновуючи манастирі в Чікаґо та Нью-Йорку, новіціят для чернечих кандидатів у Давсоні (Пенсілванія) та осередок своїх богословських студій в Ґлен Кав під Нью-Йорком. Перший манастир оо. Редемптористів на терені США постав в Нью-Арку (Нью Джерзі).

З жіночих чернечих чинів на терені США та Канади розвинули діяльність Сестри Василіянки, що в Фак Чейз під Філяделфією заснували свою академію (гімназію) й коледж; Сестри Служебниці в Сльотсбурґу біля Нью-Йорку заснували гімназію для дівчат; Сестри Місіонерки утримують дівочу вищу школу в Стемфорді (Конектікат).

Число вірних Гр.-Кат. Церкви в Бразілії та Арґентіні важко докладно визначити, бо там гр.-кат. не мають ще своєї власної церковної організації, а гр.-кат. еміґранти в цих кранах Півд. Америки разом із сво ми священиками підлягають юрисдикції місцевих римо-кат. єпископів. Тепер можна рахувати число гр.-кат. у цих обох республіках приблизно до 100 000. В Бразілії мало не всю душпастирську та релігійно-нац. працю ведуть Василіяни, що мають свою головну квартиру у Прудентополісі (Курітіба).

Менші парафії та місійні станиці в Уруґваї та Параґваї тяжіють до більших місійних осередків сусідніх Арґентіни чи Бразілії.

Укр. Правос. Церква в США та в Канаді. Головна маса вірних укр. правсс. церков в США та в Канаді — це кол. греко-католики з Галичини, що під час рел. боротьби, яка велася тут в наступні по 1924 роки, перейшли на православіє. Поважну групу становлять також правос. українці з Буковини. В останні роки прибули численні нові еміґранти з Европи.

Коли в 1925 р. до Америки прибув єп. Укр. Автокефальної Правос. Церкви Іван Теодорович, він став єпископом для більшости правос. українців в США та в Канаді. Під його впливом життя Правос. Церкви в Канаді та США будувалося на засадах соборноправства. Правос. українці, що не об’єднані в Амер.-Укр. Правос. Церкві під проводом єп. Теодоровича, об’єдналися під проводом єп. Йосифа Жука, а по його смерті — єп. Богдана Шпильки, підлягаючи царгородському патріярхові.

В 1947 р. до Канади прибув єп. УАПЦ з Европи Мстислав Скрипник, осів у Вінніпеґу й став єп. канадійським, після того як єп. Теодорович передав йому свою юрисдикцію над Канадою. Того ж року прибув до Канади митр. Іларіон Огієнко, що, осівши в Вінніпеґу, обняв юрисдикцію кількох канадійських парафій дієцезії єп. Богдана Шпильки й став організовувати укр. правос. в Канаді та США, що хотять підлягати царгородському патріярхові, в одну митрополію.

В останні роки Правос. Церква США та Канади, перейшовши гостру кризу, набирає нових організаційних форм. На соборі духівництва та вірних в Нью-Йорку в жовтні 1950 р. Амер.-Укр. Правос. Церква і Укр. Правос. Церква в Америці об’єдналися в Укр. Правос. Церкву ЗДА, вибираючи архиєп. Теодоровича митр.-головою Собору Єпископів, архиєп. Мстислава заступником, а архиєп. Генадія членом Собору Єпископів УПЦ ЗДА. Тоді ж обрано Церковну Раду Митрополії з представників духівництва та вірних В серпні 1951 р. надзвичайний собор духівництва й вірних Канади так само провів об’єднання, обравши на правлячого єп. Укр. Греко-Правос. Церкви в Канаді митр. Іларіона Огієнка, а на його заступника архиєп. Михаїла; ухвалено створити три єпархії Укр. Греко-Правос. Церкви в Канаді й обрано Консисторію. Правос. Церква в США і Укр. Греко-Правос. Церква Канади перебувають у молитовному єднанні з УАПЦ, очоленою митр. Полікарпом, в Европі. Укр. Правос. Церква в США та в Канаді в останні роки чисельно зміцнилася новими еміґрантами з Европи, вірними УАПЦ, які стають чинником впорядкування Укр. Правос. Церкви за океаном.

Н. Полонська-Василенко і М. Чубатий

Джерела: Turgenev A. Historica Russiae Monumenta. П. 1841; Акты, относящиеся к истории Западной России, І — IV. П. 1846 і наступні; Полное собрание русских летописей. Ипатьевская. П. 1843 і 1908, Лаврентиевская. П. 1846, 4 Новгородские летописи. П. 1841 — 48; Turgenev A. Supplementum ad Historica Russiae Monumenta. П. 1848; Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae. Л. 1863; Rykaczewski E. Relacje Nuncjuszów w Polsce 1548 — 1690. Берлін 1864; Theiner A. Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae, V, I — IV. Рим 1861 — 64; Петрушевич A. Сводная галицко-русская лЂтопись з 1600-1700. Л. 1874; Записки Иосифа митрополита литовского (Семашка), I — II. П. 1883; Архив Юго-Западной России, I — VII. К. 1887; Lewieki A. Codex Epistularis saec. XV, Mon. Pol. Hist., III. Кр. 1894; Описание Архива западно-русских униатских митрополитов, I — II. П. 1897; Владимирский-Буданов М. Хрестоматия по истории русского права, I — II. М. 1907; Raczynski E. Codex Diplomaticus Lithuaniae. Бресляв 1945.

Література: Kulczynski I. Specimen Ecclesiae Ruthenicae. Рим 1733; Basilovics J. Brevis Notitia Fundationls Theodori Koriathovits de Munkacs. Кошиці 1799 — 1804; Шараневич И. Исторія Галицко-Володимирской Руси до 1453. Л. 1863; Susza J. Saulus et Paulus Ruthenae /622/ Unionis. Брюссель 1864; Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в России унии. Вильно 1866; Коссакъ Н. Шематизмъ Провинціи Св. Спасителя Чина Св. Василія В. въ ГаличинЂ. Л. 1867; Brodowicz F. Widok Przemocy na Słabą Niewinność Srogo wywarty. Чтения в Московском Обществе Литературы и Древностей. 1868 — 69, Петров Н. Очерк истории базилианского ордена в бывшей Польше. Труды Киевской Духовной Академии. К. 1870-72; Коялович М. История воссоединения западно-русских униатов старых времен. П. 1873; Дулишкович И. Историческіе черты угро-русских, I — III. Унґвар 1974 — 77; Pelesz J. Geschichte der Union der Ruthenlschen Kirche mit Rom, I — II. Відень 1878 — 80; Хрущевич. История замойского собора 1720. Вильно 1880; (Булгаков) Макарий История Русской Церкви, I — XII. П. 1857 — 83; Чистович И. Очерки истории Западно-Русской Церкви. П. 1882 — 84; Добрянский А. История епископов трех соединенных епархий: перемышльской, самборской и саноцкой. Л 1893; Likowski E. Unja Brzeska 1596. Познань 1896; Guépin A. Saint Josaphat, archevêque de Polock, Martyr de l’unité catholique et L’Eglise greque unie en Pologne. Париж 1897; Голубев C. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники, I — II. К. 1888 — 98; Lewicki A. Unja Florencka w Polsce. Кр. 1899; Бучинський В. Студії з історії церковної унії. ЗНТШ, LXXXV; Антонович В. Нарис становища Правос. Церкви на Україні від пол. XVII до кінця XVIII ст. Л. 1900; Антонович В. Розвідки про церковні відносини на Україні XVI — XVIII ст. Л. 1900; Соколов. История разделения русской митрополии. П. 1900; Левицький О. Внутр. стан Зах.-Руської Церкви в кінці XVI ст. та Унія. Руська Іст. Бібліотека. VI. 1910; Голубинский Е. История Русской Церкзи. М. 1900-01; Abraham W. Powstanie Organizacji Kościoła Łacińskiego na Rusi, І. Л. 1904; Яцимирский А. Григорий Цамблак. П. 1904; Титов Ф. Православная Церковь в Польско-Литовском государстве в XVII — XVIII вв. К. 1905; Likowskl E. Dzieje Kościoła Unickiego na Litwie i Rusi XVIII — XIX w., I — II. В. 1906; Беднов В. Православная Церковь в Польше и Литве. Екатеринослав 1908; Жукович П. Сеймовая борьба православного западно-русского дворянства с церковной унией 1609 — 32, І — VI. П. 1901 — 12; Приселков М. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси, X — XV. Записки Историко-Филологического Факультета Петербургского Университета, CXVI. П. 1913; Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань 1914; Ювілейна книга в 300-літні роковини смерти митр. Іпатія Потія. Л. 1914; Чубатий М. Зах. Україна і Рим в XIII ст. ЗНТШ, CXXIII. Л. 1917; Boudou A. Le Saint Siège et la Russle. Париж 1922; Іщак А. Уніонні і автокефальні змагання на укр. землях від Данила до Ісидора. Богословія, I — II. Л. 1923 — 24; Грушевський М. З історії релігійної думки в Україні. Відень 1925; Липинський В. Релігія і Церква в історії України. Філяделфія 1925; Чубатий М. Правне становище Церкви в Козацькій Державі XVII — XVIII ст. Богословія, I — II. 1925; Платонов С. Москва и Запад в XVI — XVII вв. П. 1925; Hoffmann G. Die Wiedervereinigung der Ruthenen. Orientalia Christiana, III. 1925; Smurlo S. Le Saint Siège et L’Orient Orthodox Russe 1609 — 54. Прага 1928; Тавбе М. Рим и Русь в домонгольский период. Католический Временник. Париж 1928; Kuziela Z. Ukraine uni die kirchliche Union. Берлін 1930; Грушевський М. Історія України-Руси, I — IX. Л.-К. 1904 — 31; Томашівський С. Зверхня історія Київсько-Руської Церкви. Записки Чина Св. Василія, I — IV; Федотов Г. Святые древней Руси. Париж 1931; Лотоцький О. Укр. джерела церковного права. В. 1931; Chodynicki K. Kościoł Prawosławny a Rzeczpospolita Polska 1370 — 1632. В. 1934; Andrusiak M. Józef Szumlański. Л. 1934; Сліпий Й. Іст. огляд виховання духовенства в Кат. Церкві загалом, зокрема на Україні. Праці Гр.-Кат. Богословської Академії, I — II. Л. 1935; Ziegler Т. Die Union des Konzils von Florenz in der Russischen Kirche. Вюрцбурґ 1938; Andrusiak N. Ruthene. L’Eglise. Dictionnaire Theologie Catholique, V, XVI. Париж 1939. Ammann A. Storia della Chiesa Russa. Турін 1948, нім вид. Ostslavische Kirchengeschichte. Відень 1950.

Попередня     Головна     Наступна