[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 622-629.]

Попередня     Головна     Наступна

2. Устрій Православної і Греко-Католицької Церкви

УСТРІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Українська Православна Церква (УПЦ) — це частина Єдиної, Святої, Вселенської (Католицької) й Апостольської Церкви, що постала на Україні після прийняття християнства для обслуговування українців-християн і що управляється на основі: 1. Слова Божого, поданого в Св. Письмі, 2. Св. Передання (Традиції), а саме: а) Правил Св. Апостолів, б) Правил семи вселенських і десяти помісних соборів, визнаних Св. Вселенською Сх. Правос. Церквою, в) канонічних приписів св. отців, прийнятих IV,1, VI,2 і VII,1 Правил Вселенських Соборів, г) церковних приписів, що стосуються до відправи Богослужб та манастирського життя, 3. правил майбутніх вселенських соборів, 4. ухвал помісних соборів Укр. Правос. Церкви, 5. внутр. статутів Церкви, які змінялися залежно від часу та положення Укр. Правос. Церкви.

Підкреслюючи єдність із Вселенською Сх. Правос. Церквою, Укр. Правос. Церква розуміє її не як спільність зовн. організації і однієї загальної церковної влади, але як єдність у справах догматичних і канонічних, себто єдність науки, віри, моралі, єдність молитви, Св. Тайн та Богослужб.

Богослужби УПЦ. УПЦ знає 9 типів богослужб, які мають своє символічне значення. 1. Вечірня, що відправляється увечорі — подяка Богові за минулий день, 2. Повечеріє, відправляється звичайно по вечірні, під час якого просять у Бога спокою на сон грядущий, 3. Полунощниця, що раніше відправлялася о півночі, а тепер перед Утренею — символ Страшного Суду Христового, 4. Утреня (рання відправа), що відправляється рано — символізує Христове Воскресіння, 5. Перший /623/ час, відправляється безпосередньо по Утрені; це перша молитва дня, 6. Третій час — пригадує суд над Христом у Пилата і зіслання Св. Духа, 7. Шостий час — відправляється разом із третім під час першої частини Літургії й пригадує розп’яття Христа, 8. Дев’ятий час — відправляється перед Вечірнею і нагадує смерть Христа, 9. Літургія, що відправляється перед полуднем. УПЦ знає три Літургії: Св. Йоана Золотоустого, Василія Великого і Григорія Двоєслова Папи Римського, чи інакше Літургія Раніш Освячених Дарів. Крім цих головних Богослужб, УПЦ знає ряд ін. особливих Богослужб, як напр.: Богослужби й обряди при вділюванні Св. Тайн Хрищення, Миропомазання, Причастя, Покаяння, Священства, Вінчання і Маслосвяття. Крім цього: Похорони, Панахиди за спочилих, Акафісти Ісусові Христові, Матері Божій, а також угодникам Божим. Окреме місце займають акафісти в честь тих святих і богоугодників, що були канонізовані УПЦ або походили з України. Молебні: загальні, вдячні, новорічні, з нагоди держ. свят, на початку доброго діла, перед початком шкільного року, перед подорожами тощо. Освячення й благословлення та особливі Богослужби як: Великий Канон Андрія Критського в час Великого Посту і Воскресна Утреня на Пасху і ін.

Богослужбова мова УПЦ в основному церковно-слов’янська. Починаючи з часів відродження Укр. Державности в 1918 p., УПЦ впровадила живу укр. мову як мову богослужбову. Ц.-слов. мова залишилася на рідних землях в УПЦ, що, як відомо, насильно підпорядкована Московській Патріярхії. Питання богослужбової мови в УПЦ під Польщею вирішували самі вірні за згодою Собору Єпископів. В суто укр. парафіях богослужбовою мовою була жива укр., в мішаних — чергувалися укр. і ц.-слов., а в парафіях виключно неукр. — ц.-слов. Переклади ц.-слов. богослужбових книг і Євангелія на укр. мову знає УПЦ вже в XVI ст., т. зв. Учительні Євангелія — збірка Євангелій і проповідей на кожну неділю і свято; проповіді Йоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського та ін. у XVII ст. писалися тодішньою укр. літ. мовою. В XVI ст. з’явилася низка перекладів Євангелія на живу укр. мову.

ОРГАНІЗАЦІЯ УПЦ

Первоієрарх Української Православної Церкви. Первоієрархом Укр. Правос. Церкви, згідно з 34 Правилом Апостольським, себто першим єпископом і представником в усіх зовн. і внутр. стосунках, був митрополит. Місцем осідку митрополитів був Київ. Першу повну звістку про київського митрополита маємо з 1037 р. (Літопис за Іпатським списком). Звістки про Переяслав як місце осідку перших укр. митрополитів скупі й неповні. Митрополити Укр. Правос. Церкви носили титул: »Митрополит Київський і всієї Руси«, а згодом також і »Екзарх Вселенського Престола«. Митрополит — як первоієрарх Церкви — управляв митрополією самостійно. Він був її зверхником і заступником. Митрополит дбав про добро своєї митрополії, скликав помісні собори, собори єпископів і головував на них, пильнував за виконанням їх ухвал, початково спільно з князями, а опісля з собором єпископів, встановляв нові єпархії і дбав про обсадження єпископських катедр, уділяв єпископам братерських рад як щодо їх особистого життя, так і щодо виконування ними архипастирських обов’язків, викликав єпископів на суд і судив їх на соборі єпископів, приймав апеляційні скарги на вироки єпископських судів, зносився з первоієрархами ін. правос. церков, брав участь у соборах Константинопільської патріярхії, канонізував святих, встановляв свята. Патріярх втручався у внутр. справи митрополії лише тоді, коли бачив якісь безправ’я. Патріярх приймав скарги на митрополита й апеляційні скарги єпископів. Митрополита судив патріярх або особисто, або на соборі єпископів, або через свого відпоручника. В справах управління, що не мали відношення до справ віри, апеляцій на митрополичі суди не було. Київський митрополит мав право носити хреста на мітрі і білого клобука. Під час подорожей перед ним ношено хрест. Йому також прислуговувало право основувати й утримувати друкарні, школи та видавати богословську й церковну літературу. Обмеження прав і привілеїв київських митрополитів почалося від 1685 p., себто від часу фактичного підпорядкування УПЦ московській церкві. Вже в 1688 р. відібрано київському митрополитові титул »і всієї Росії«, дозволяючи йому титулуватися »київський, галицький і Малої Росії«. Але вже 1722 р. і цей титул обмежено до »архиєпископ київський і галицький«. З черги прийшло й територіяльне обмеження київської митрополії: чернігівську єпархію і Києво-Печерську Лавру (1688), Києво-Межигірський манастир (1710) та частину переяславської єпархії (1756) відділено від київської митрополії й прилучено до московської церкви. Скасовано право безапеляційности суду київського митрополита та право непідсудности укр. духівництва світським судам, призначувано указами патріярхів та Синоду настоятелів для укр. манастирів, здебільше москвичів, секуляризовано укр. церковні добра, заведено т. зв. »духовні штати« на утримання митрополитів, духівництва та манастирів, заборонечо київському митрополитові основувати школи, друкарні та видавати церковні книги. Про канонізацію святих і встановлювання свят київським митрополитом у тому періоді не може бути й мови. Врешті зведено київських митрополитів до стану єпархіяльних архиєреїв. Це систематичне й насильне обмеження прав і привілеїв київських митрополитів настало, не зважаючи на численні протести вселенського патріярха, укр. ієрархії, духівництва, гетьманів, козацької старшини й громадянства.

Вибір митрополита. На протязі історії Укр. Правос. Церкви щодо вибору митрополитів конкурували дві практики: а) вибір митрополита за співучастю духівництва, правос. аристократії, князя, гетьмана і козацької старшини, б) номінація патріярха і його синоду. Ця остання практика була частіша і становила порушення канонічного правопорядку. Згідно з постановами І Вселенського Собору пр. 4, IV Вселенського Собору пр. 28, Антіохійського Собору пр. 9, патріярх мав право лише поставляти й затверджувати митрополита. Сам вибір належав до місцевої церкви. Починаючи з 1722 p., київських митрополитів призначували адміністративним порядком московський цар і /624/ Святіший Синод. Право виборности митрополитів знесено.

Митрополія. Укр. Правос. Церква становила митрополію. Фактично митрополію як церковно-адміністративну одиницю встановлено вже за Володимира В. Укр. митрополія входила до складу митрополій Вселенського Константинопільського Патріярхату. В черговому зіставленні вона займала початково 60, а згодом 71 місце.

Єпархії й єпископи. Укр. Правос. Церква як митрополія з територіяльного погляду ділилася на єпархії. До упадку Києва було 16 укр. єпархій (див. стор. 605). На чолі єпархії стояв епархіяльний єпископ. В XI — XII ст. єпископів майже виключно вибирав князь, деколи — митрополити за порозумінням із князем і дуже рідко — собор єпископів. Зміна в цій неканонічній практиці настала лише в XIV ст. Відтоді собор єпископів вибирав трьох кандидатів, і митрополит одного з них висвячував в архиєреї.

Компетенції єпархіяльних єпископів. Єпархіяльні єпископи як канонічні наступники св. Апостолів були зверхниками й репрезентантами своєї єпархії і управляли нею на підставі Св. Канонів. В обсяг їхньої компетенції входили нагляд за чистотою віри, релігійністю та моральністю вірних єпархії, посвячення і роздавання св. антимінсів, посвячення нових церков і іменування священиків та ігуменів, суди в справах віри й моралі, право канонічних судів над духівницівом, нагорода духівництва й певна участь у світській місцевій управі. З патріярхом мав право зв’язуватися епархіяльний архиєрей не інакше, як тільки через свого митрополита.

Єпархіяльні управління. Тоді як собор єпископів був неодмінним органом управління митрополії — аналогічним органом управління єпархії був крилос. Ця питоменна лише Укр. Церкві інституція сягає своїми початками до світанку історії Укр. Правос. Церкви. Крилос складався із священиків-парохів катедрального міста і тих підміських духовників, які стояли в безпосередній залежності від єпископа. Крилошани брали живу участь в управлінні єпархії, засідали в духовному суді, адміністрували єпархією під час відсутности або браку єпархіяльного архиєрея, призначали спільно з єпископом священиків і ігуменів, приготовляли ставлеників (кандидатів у духовний сан) до рукоположення, супроводили єпископа при посвяченні нових церков, посвячували старі церкви і відправляли за чергою Богослужби в катедральному храмі. Крилос виконував свої функції під доглядом єпископа або його намісника. Намісників деколи призначав сам єпископ, деколи вибирали крилошани з-поміж себе, а також настановляв єп. з-поза крилошан, головне з чернечої братії. Крім намісника, до складу крилосу входили ще т. зв. десятники, що їх завданням було збирати десятину, та тивуни, які завідували різними галузями господарства єпархіяльного управління. Після XV ст. крилоси в управлінні єпархії набирають чимраз більшого значення. В XVII ст. нерідко траплялися конфлікти між єпископами й крилосами. Інституція крилосів проіснувала в УПЦ аж до 1721 p., себто до встановлення Святішого Синоду. Наказом Синоду крилоси перетворено в духовно-адміністративні установи — духовні консисторії. Секретарів консисторій підпорядковано безпосередньо оберпрокуророві.

Деканати і парафії. Єпархії УПЦ поділялися на деканати, а ці останні — на парафії. В Україні на означення: деканат і декан уживалися назви благочинство і благочинний. Поділ єпархій на деканати і парафії робив єпархіяльний єп. згідно з IV, 17, VI, 38 Правилами Вселенських Соборів. На чолі деканатів стояли декани (Лаодікійського Собору пр. 54), а на чолі парафій — настоягеліпарохи. Докладніші дані про організацію деканатів і парафій, як і про їх чисельність із перших сторіч життя УПЦ до нас не дійшли або дійшли в дуже скупій формі.

З відродженням укр. державности 1918 р. укр. уряд і духівництво стали добиватися відновлення УПЦ. 1. І. 1919 р. уряд Укр. Нар. Республіки видав закон про автокефалію УПЦ. Слідом за цим Всеукр. Церковна Рада проголосила відлучення УПЦ від московської церкви. Старання уряду УНР про визнання автокефалії УПЦ не увінчалися успіхами. На перешкоді стали не канонічно-юридичні, але політичні міркування. Спираючися на закон уряду УНР про автокефалію, на Томос Вселенського Патріярха з 1924 р. та Декрет митрополита Діонісія з грудня 1941 p., була відновлена УПЦ на укр. землях. Відновлена церква прийняла назву: Укр. Автокефальна Правос. Церква. Першим її митрополитом став архиєпископ Полікарп (Сікорський). Найвищим законодавчим органом УАПЦ був Собор Єпископів на чолі з митрополитом. Функцію Священного Синоду виконувала Адміністратура, в склад якої входили архиєреї і духівництво. При єпархіях існували церковні управління й духовні суди.

Сучасний стан Укр. Правос. Автокефальної Церкви. Після ліквідації УАПЦ в кінці 20-их pp. XX ст. і поновної ліквідації її 1943 р. на підсов. Україні (див. стор. 619) УАПЦ існує на еміґрації. Нею управляє Священний Синод і Собор Єпископів, на чолі з митр. Полікарпом. При Священному Синоді існує Науково-Богословський Інститут (НБІ). НБІ займається під сучасну пору перекладами й видаванням богослужбових книг укр. мовою. Собор єпископів УАПЦ в 1946 р. в Еслінґені вирішив скликати Всесвітній Собор усіх УПЦ в Европі й Америці. Покликана для цієї мети Передсоборна Комісія вже розпочала свою працю.

З відновленням УПЦ після 1-ої світової війни почато відновлювати старі укр. обряди й церковні звичаї. УПЦ знесла Богослужбу прокляття гетьмана Івана Мазепи та завела Панахиду за спокій його душі. Під час Літургії в єктеніях і під час Великого Входу поминаються укр. народ, його влада й військо. Відновлено звичай читати Св. Євангеліє, звертаючись лицем до вірних, а не до вівтаря, як це практиковано в Рос. Церкві. Св. Хрищення виконують за старим укр. обрядом, поливаючи освяченою водою, а не занурюючи в воду. Знесено »оканонізовані« церковні обряди Стоглавого Собору (1551) і повернено укр. обряди з часів митрополита П. Могили. Всі Богослужби закінчуються молитвою за укр. народ.

Інші УПЦеркви поза УАПЦ. На терені США нині існує Українська Православна Церква на чолі з митр. Іваном, як головою Собору Єпископів УПЦ; керівним органом Церкви є Церковна Рада Митрополії. В Канаді на чолі Укр. Греко-Правос. Церкви стоїть митр. Іларіон; /625/ органом управління є Консисторія. Крім згаданих двох церков, на амер. терені існує ще Укр. Правос. Церква, що залежить від константинопільського патріярха й становить екзархат для українців в Америці. На чолі екзархату УПЦ стоїть архиєп. Богдан.

Манастирі. Манастирі в житті УПЦ мали дуже велике значення., Укр. манастирі були найкращими школами побожного життя й зразком християнського подвижництва. В культурно-релігійному житті манастирям треба відвести перше місце. Манастирі на Україні постали майже одночасно з прийняттям християнства. До найстаріших і найславніших манастирів належали Києво-Печерська Лавра (з 1062 p.), Золотоверхий Михайлівський, Видубицький, Кирилівський. Манастирі пізнішої доби: Пустинський св. Миколая, Фролівський, чоловічий і жіночий, Межигірський св. Спаса, Гнилецький, Ржищівський, Зарубський Пресв. Богородиці, козацький Терехтемирівський, Пивський Тригорський, Любарський, Супрасльський, Заславський св. Трійці, Почаївська Лавра, Корецький, Моренинський, Городинський, Острозький, Брагинський св. Миколая, Густинський, Лядинський, Мгарський, Богоявленський на Подолі, Невірківський, жіночий Білиновський, Щеплотський, Грушівський, Самбірський, Максаковський, Свято-Покровський в Нискеничах (т. зв. Киселів манастир), Гощський, Загаєцький, Угорницький, Манявський, Городський св. Михаїла, Деражицький, Деревицький, Крехівський, Бесідський, Верхратський, Крупецький, Сокулецький, Красногорський, Київський Богоявленський, Луцький Воздвиженський, Крем’янецький Богоявленський, Свято-Онуфріївський львівський і багато ін. Майже всі згадані манастирі управлялися за студитським уставом. Фундаторами укр. манастирів були князі, бояри, укр. шляхта, козацька старшина, міщани, а деколи навіть і селяни. До поширення мережі манастирів спричинилася великою мірою також і рел. боротьба між правос. і уніятами в XVI — XVII ст.

Матеріяльне забезпечення УПЦ давали: 1. десятина, себто 1/10 частина всіх великокняжих доходів, призначена на утримання митрополита, 1/10 частина доходів поодиноких князів, призначена на забезпечення єпископам землі, і така сама частина доходів вірних — на утримання священика, 2. функційні доходи: митрополити побирали за висвячення єпископа, т. зв. »катедратикон«, єпископи — за рукоположення ставленицьке, єпископові належалися також доходи за нагляд над мірами й вагами, 3. церковні маєтності (починаючи з другої пол. XI ст.), 4. пожертви вірних і патронів, 5. державні субсидії й пенсії.

Богословська наука. Про богословські школи в княжі часи дійшло до нас дуже мало відомостей. Треба припускати, що перші укр. священики діставали духовну освіту в т. зв. єпископських школах, заснованих на взір візантійських »дидаскалів« — і »маістрів«. Школи ці існували при єпископських катедрах у більших містах України. Пізнішими богословськими школами або такими, де виховувалися укр. богослови, були: Острозька Академія (бл. 1580 p.), Харківська Колеґія (з 1727 p.), Переяславська Духовна Семінарія (Коліґіюм) з 1738 p., Чернігівський Колеґіюм, Духовна Семінарія в Новгороді Сіверському (1785 — 97), Полтавська Духовна Семінарія, Духовна Школа на Січі для готування паламарів, дяків і дияконів та ін. Києво-Могилянська Колеґія, що 1689 p. завела в програму навчання богословіє, стала справді високою школою, Назву »академія« закріплено за нею в 1701 р. В 1817 р. перетворено її на Духовну Семінарію, а почавши з 1819 p., в Київську Духовну Академію й зрівняно з ін. подібними високими школами (див. ще стор. 919). В 1918 р. на Україні існували такі духовні школи: Київська Духовна Академія й духовні семінарії в Києві, Кам’янці Подільському, Житомирі, Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові й Холмі, єпархіяльні жіночі школи при єпархіяльних управліннях. УПЦ під Польщею мала такі богословські школи: духовні семінарії в Вильні й Крем’янці і з 1925 р. Православний Богословський Відділ при Варшавському Університеті. Підготову священиків УПЦ на еміґрації провадять дві школи: Богословсько-педагогічна Академія УАПЦ в Мюнхені і Колеґія Св. Андрія в Вінніпегу (Канада).

Вклад УПЦ у Вселенську Православну Церкву. Роля УПЦ була велика в усьому правос. світі, особливо в добу козацької держави. Стараннями УПЦ в 1581 р. з’явилося перше повне видання Біблії ц.-слов. мовою, т. зв. Острозька Біблія. Острозькою Біблією користувалися ін. слов. правос. церкви. »Ісповідання Віри« митр. Петра Могили, схвалене Всеукр. Собором у Києві в 1640 p., пізніше прийняте всіма сх. патріярхами, стало символічною книгою Вселенської Церкви. В 1679 р. »Ісповідання Віри« було надруковане грецькою мовою в Амстердамі. Про велике значення »Ісповідання Віри« Петра Могили свідчить факт перевидання його в Римі в 1924 р. Сусідня Молдавія теж користувалася майже виключно укр. богослужбовими книгами. Відомий словник Памви Беринди перекладається на румунську мову. Життя святих »Четьї-Мінеї« св. Дмитра Ростовського (в світі Данило Туптало), надруковані в Києві 1689, 1695, 1700 і 1705 pp., швидко розійшлися по всьому правос. світі і досі передруковуються. Чернець Паїсій Величковський своїми творами про чернече життя вплинув на ідеологію чернецтва в цілому світі. Пам’ять укр. святих Бориса і Гліба, преподобних Антонія і Теодосія, затворників Києво-Печерського манастиря і ін., святкує ціла Вселенська Церква.

прот. М. Коржан

УСТРІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) — це Церква укр. народу, що була заснована на Україні по охрищенні укр. народу Володимиром В. і що, відчужившися від Апостольського Престола впродовж XII — XV ст., повернулася /626/до єдности з Христовою Церквою переходово за короля Данила в XIII ст., згодом на Вселенському Соборі в Фльоренції (1439), а в кінці напостійно на Національному Синоді Укр. Церкви в Бересті 1596 р.

Визнаючи Папу Головою Церкви, Греко-Католицька Церква спиралася на стару традицію Укр. Церкви, приймала згодом нові установи, що їх несло практичне життя католицтва.

Греко-Католицька Церква прийняла всі засади віри (догми) Католицької Церкви, одначе зберегла: 1. свій візантійсько-слов’янський обряд і Св. Євхаристію під двома видами, 2. окрему церковну організацію й ієрархію, 3. пости в інші дні, 4. свята за юліянським (старим) календарем, 5. право для кандидатів на священиків женитися перед висвяченням і 6. сх. церковне право щодо церковної адміністрації, дисципліни, подружжя тощо. Ці шість привілеїв відрізняють Укр. Гр.-Кат. Церкву від Латинсько-Кат.

Від цих шести привілеїв нині є вже деякі відхилення, зроблені в XX ст., а саме: по першій світовій війні єпископи єпархій перемиської, станиславівської та всіх американських екзархатів запровадили целібат, хоч дотеперішнє право не втратило й там своєї сили. В США та в Канаді дозволено святкувати за григоріянським календарем тим парохіям, що вибрали цей календар голосуванням членів парохії, а єпископ це затвердив.

Назва Українська Греко-Католицька Церква, нині вживана у внутр. вжитку, є австр. походження з другої пол. XVIII ст. Після прилучення Галичини до Австрії віденський уряд для офіційного вжитку хотів мати одну назву для віросповідання своїх громадян — галицьких і карпатських українців, румунів, хорватів, угорців та словаків — католиків сх. обряду. Грецьке (візантійське) походження обряду підказало назву »греко-католик«. Ватикан на означення цієї Церкви вже бл. 300 років вживає назви »Rutheno-Catholici«, маючи на увазі ті обрядові зміни, що впродовж цього часу, зокрема після Замойського синоду, зайшли в Уніятській Церкві українців та білорусинів, себто тих двох народів, що становили вірних цієї церкви. Латинська назва »рутені« (походженням з XII ст.) по Берестейській унії постійно вживається в латинських актах на означення українців та білорусинів разом.

Найправильнішою назвою для вірних цієї Церкви є укр. католики візантійсько-слов. обряду, бо обряд є візантійського типу, а богослужбова мова слов. Цю назву, запропоновану Конґреґацією Сх. Церкви для нових уніятів у Сх. Европі, впровадив був митр. Андрей в Галичині, одначе поль. влада її заборонила, не бажаючи допустити до практичного вживання спільної віросповідної назви для українців-католиків Галичини й новонавернених українців-уніятів на Волині, Холмщині та Підляшші.

Різниці та спільності УГКЦ і Української Православної Церкви. Обидві Церкви первісно вийшли з однієї Церкви, що існувала на Україні перед 1596 p., то наближена, то знов відчужена від Риму. Тому обидві мають багато спільних традицій і церковно-культурних властивостей. Різняться між собою вони передусім вищезгаданими засадами віри (догмами), що відділяють правос. світ від католицького.

Правос. Церква визнає тільки ті засади віри, що були встановлені на перших семи вселенських соборах, натомість не визнає а) Папи за голову Христової Церкви з Божого установлення, б) не визнає походження Св. Духа і від Сина, себто Другої Особи Божої, в) не визнає за правду віри в чистилище та відпустів, г) Непорочного Зачаття, себто зачаття в лоні Св. Анни Пречистої Діви без первородного гріха (догма з 1854 р.) та забрання Пречистої Діви з тілом до неба (догма з 1950 p.), д) непомильного навчання папи в справах віри та моралі (догма 1870 p.). Православні мають відмінну віру про т. зв. епіклезу під час Служби Божої, себто в який момент настає перетворення хліба й вина в тіло та кров Христа.

В моральній ділянці правос. допускають у деяких випадках розводи шлюбів, католики їх виключають, а допускають тільки сепарацію від спільного життя подружжя або повне уневажнення подружжя, коли на це є канонічні причини.

УПЦ управляється соборноправно, себто допускає до участи в управлінні церквою мирян, чого не знає УГКЦ.

Богослужби в УГКЦ є такі: 1. три Служби Божі: а) Св. Йоана Золотоустого, що відправляється цілий рік за винятком днів, призначених для двох ін. Служб Божих; б) Св. Василія В., що відправляється десять разів на рік, а саме: в навечер’я Різдва, в навечер’я Вогоявлення, на Новий Рік, у В. Четвер, у В. Суботу і п’ять неділь В. Посту; в) Преждеосвященних Дарів у всі середи і п’ятниці Великого Посту за винятком В. П’ятниці; 2. Литія увечорі перед святами; 3. Утреня вранці, звичайно перед Службою Божою. 4. Вечірня мала, щоденна, і велика, 5. Обідниця; 6. Полуношниця і Повечер’я мале та велике; 7. Похорон, Парастас і Панахида; 8. Акафисти; 9. Богослужби і церемонії при вділянні Св. Тайн; 10. Освячення і благословення; 11. На Великдень спеціяльна відправа: Воскресна Утреня; 12. Молебень — Маївка кожного вечора в травні до Пресвятої Діви Марії і 13. Молебень до Найсв. Серця Христового кожного вечора в червні. /627/

Мова богослужбова УГКЦ в основному ц.-слов. (староболгарська з укр. вимовою), якою перекладали Служби Божі і Св. Письмо св. Кирило і Методій бл. 864 р. по Хр., одначе багато молитов, пісень і нових відправ (маївки, червневі богослужби, суплікації) правлять укр. мовою; нею говорять проповіді й часто читають євангелія в укр. перекладі. Є вже перекладені всі три Служби Божі укр. мовою, вид. в »Працях Богословської Академії« у Львові, одначе їх у практику ще не введено.

ОРГАНІЗАЦІЯ УГКЦ

Митрополити. В Берестейській Унії Апостольська Столиця признала УГКЦ буллою »Magnus Dominus et Laudabilis nimis« обрядову й адміністративно-дисциплінарну самоуправу. Митрополитів мають вибирати укр. єпископи, презентувати — держ. влада краю, а затверджувати — Рим. Митрополит настановляє всю укр. ієрархію в порозумінні з єпископами і владою краю.

Уніятські митрополити носили титул київських, одначе на ділі кожен мав свою власну дієцезію і там резидував. Коли ж у XVIII ст. Правобережжя стало переходити на католицтво, то митрополит мав свого намісника та консисторію в Радомишлі, що завідувала від імени митрополита тією частиною київської митрополичої єпархії, яка була в Польщі, бо Київ від часів андрусівського миру (1667) належав до гетьманської України під протекторатом царя.

Ось ряд київських уніятських митрополитів: Михайло Рогоза (1589 — 99), Іпатій Потій (1599 — 1613), Йосиф Вельямин Рутський (1614 — 37), Рафаїл Корсак (1637 — 41), Антін Селява (1641 — 55), десять років не зайнятий митрополичий престол; тимчасово функції митрополита виконували єпископи холмські — Кирило Терлецький, а згодом Яків Суша (1655 65), Гавриїл Коленда (1666 — 74), Кипріян Жоховський (1674 — 93), Лев Заленський (1693 — 1708), Юрій Винницький (1708 — 13), Лев Кишка (1714 — 29), Атаназій Шептицький (1729 — 46), Фльоріян Гребницький (1748 — 62), Филип Володкович (1762 — 78), Лев Шептицький (1778 — 79), Язон Смоґожевський (1780 86), Теодозій Ростоцький (1787 — 1805).

У 1807 р. дві галицькі єпархії — Львів, Перемишль та Холм, що тоді належав до Австрії, зорганізувалися в галицьку митрополію, і таким чином втретє в історії була оновлена галицька митрополія. Митрополити оновленої галицької митрополії носили титул: митрополит галицький, єпископ львівський та Кам’янця-Подільського. Галицькі митр. щодо своєї території користувалися правами київських митр. Лише за митр. Сильвестра Сембратовича в практиці їх права сильно зменшилися, зокрема щодо зверхности над підлеглими єпархіяльними єпископами.

Дієцезії. Формально до Берестейської Унії приступили всі єпархії київської митрополії, за винятком львівської та перемиської, отже такі єпархії: митрополича київська, володимирсько-берестейська, луцько-острозька, пинсько-турівська, холмсько-белзька, полоцько-витебська на Білій Русі; пізніше приступили до унії єпархії перемиська (1692) та львівська (1700). З львівської виділено (1885) єпархію станиславівську, а з перемиської (1934) апостольську адміністратуру Лемкізщини.

Поза київською митрополією від часів свого постання (1491) перебувала єпархія мукачівська на Карпатській Україні; з неї 1818 р. виділено пряшівську єпархію. В нинішній півн. Юґославії (Бачка) 1777 р. утворено для еміґрантів-українців з Карпатської України (зах. частини) та для сербо-хорватів, що прийняли унію, єпархію в Крижівцях.

В нові часи для гр.-кат. українців Буковини утворено (1930) вікаріят з осідком у Чернівцях, залежний від гр.-кат. румунського єп. в Мармароші, а для уніятів у Польщі поза Галичиною — апостольську адміністратуру з осідком у Ковелі (єп. Чернецький).

Про дієцезії УГКЦ в США і в Канаді див. стор. 620.

Для українців-скитальців у Зах. Европі 1945 р. утворено Апостольську Візитатуру з осідком у Римі (еп. Іван Бучко).

В Півд. Америці, де існує укр.-кат. старіша еміґрація, та по ін. континентах, де осідає свіжа еміґрація, нема окремої гр.-кат. єпархії; гр.-кат. священики працюють під юрисдикцією рим.-кат. владик.

Капітули. Установа крилосів сягає своєю старовиною до початків християнства на Україні, і вже тоді була вона зах. походження, бо візантійська Церква цієї установи не знала. Перед Берестейською унією при єпископі були крилоси, в склад яких входили крилошани, звичайно парохи місцевих або підміських церков. По Берестейській унії з’являється в Гр.-Кат. Церкві потреба перетворити крилоси на правильні капітули, які в Зах. Церкві є не тільки єпископською радою, але й установою, що про деякі справи, зокрема єпархіяльні маєтки, вирішує. Польща не хотіла допустити до створення правильних капітул при єпископах, і лише Австрія погодилася на створення капітул спершу в єпархії мукачівській, а згодом у пряшівській, крижевецькій, львівській, перемиській та станиславівській. Капітули гр.-кат. єпархій складалися з старших членів-прелатів і молодших — крилошан. В різних єпархіях число одних і других було різне. На амер. континенті капітул досі нема.

Консисторії. Дієцезійними урядами адміністрації є консисторії під проводом генерального вікарія або єпископа-помічника. Членами консисторій є радники (консультори), з яких кожен як референт має певну доручену ділянку справ.

Протопресвітерати, архидияконати, деканати, парохії. Тільки львівська дієцезія ділилася на більші адміністративні округи протопресвітерати (Галич, Золочів, Львів, Стрий і Тернопіль), що мали по кільканадцять деканатів (усіх деканатів було 54). Дієцезії в Карпатській Україні й Крижівцях поділялися на архидияконати (бл. 30 парохій), а всі ін. дієцезії — тільки на деканати, на чолі яких стоять декани, призначені єпископом. Деканати ж поділяються на парохії, якими управляють парохи (священики, призначені єпископом напостійно) або тимчасові адміністратори. В більших парохіях є один або кілька сотрудників. Парохії мають пересічно 200 — 7 000 вірних.

Матеріяльне забезпечення УГКЦ давали: 1. Нерухомості, даровані тими, хто творили єпархії та парохії чи закладали манастирі, часто ще з княжих часів, згодом доповнювані дальшими записами князів, бояр чи багатших людей. Парохії посідали пересічно від 20 до 100 морґів поля, винятково /628/ 200-300 моргів. 2. Пожертви вірних у церкві (т. зв. квести чи таци на утримання самої церкви) та оплати священикам за виконувані церковні чинності, т. зв, треби, або окремі колекти (збірки). 3. Деякі церкви мали постійні або спеціяльні (на певні цілі) дотації від коляторів (опікунів) чи ктиторів (засновників) парохії, звичайно від місцевих дідичів-поміщиків. 4. Австро-угорський уряд платив духівництву місячні пенсії з т. зв. релігійного фонду, створеного цісарем Йосифом I із сконфіскованих посілостей тих манастирів, що не займалися суспільною або освітньою працею (не вели шпиталів, сиротинців, шкіл тощо). Поль. уряд у Галичині, згідно з конкордатом, приділяв із цього фонду встановлені суми для цілої дієцезії, а їх розподілом у середині дієцезії завідував сам єпископ. Поза Україною УГКЦ утримується виключно жертвами вірних; в Зах. Европі також користається з допомоги Апостольського Престола.

Статистика. Безпосередньо по Берестейській унії в наслідок релігійної боротьби тільки бл. половини духовних та вірних стали католиками, дарма що всі єпископи, за винятком двох, лишилися при унії. І. Потій та Анонім 1647 р. подають, що в київській митрополії було 1595 р. 8 єпархій, а в них бл. 11 000 парохій. Приблизно такі відомості подає Яків Суша 1664 р. Найбільшої експансії досягла Гр.-Кат. Церква в пол. XVIII ст., коли вона охоплювала всі укр. та білор. землі на захід від Дніпра; лише кількасот парохій на цій території залишилося правос. Тоді Гр.-Кат. Церква мала 147 манастирів і 1288 монахів. Коли ці землі при розборах Польщі поступово переходили до Росії, вона нищила й касувала унію (див. стор. 615). Уніятами залишилися всі українці під австро-угорською монархією (Галичина, Карпатська Україна, Бачка в нинішній Юґославії і частинно Буковина) та заморські еміґранти з цих земель. 1932 р. всіх українців-католиків було у світі 5 162 385 (всіх сх. католиків — 8 177 522), у галицькій митрополії було 3 602 270, в Карпатській Україні — 640 015, в США в обох екзархатах — 553 100, в Канаді — 300 000, в Бразілії й Арґентіні 67 000; всіх церков-парохій 4 900, священиків — 3 562, монахів — 670, монахинь — 730.

Манастирі. Про манастирі Чину Василія Великого, що поступово перейшли на унію, дбав уже митр. Потій, а митр. Рутський переорганізував їх, з’єднавши у Конґреґацію Св. Трійці (Вильно 1617); на чолі її стояв протоархимандрит, яким до 1675 р. був митрополит. Новий устав Чину ВВ накладав на Василіян обов’язок виховної, культурної, душпастирської та місійної праці. Манастирі тоді були в місцевостях України й Білоруси: Вильно, Жировиці, Битень, Ларишів, Супрасль, Мєнськ, Новогрудок, Полоцьк, Жидичин. Наради на щочотирирічних капітулах реґулювали організаційні справл і пляни праці. Остаточно дисциплінарні й організаційні справи впорядкував Замойський синод 1720 р. Вдруге зреформовано Чин Василіян у 1882 p., і відтоді вони розвинули ширшу видавничу (друк у Жовкві) та місійну діяльність. Головніші їх манастирі були в Крехові, Жовкві, Львові, Гошові, Добромилі, Лаврові, Мукачеві, Ужгороді. Василіяни розвинули місії й видавничу діяльність серед укр. еміґрації за морем, у Канаді, США та Бразілії.

В 1904 р. відновлено чин Студитського Уставу, на взір уставу старої Печерської Лаври, з головними осідками в Уневі, Тернополі і в Кривчицях під Львовом, а в 1913 р. митр. Шептицький заснував для душпастирства і місій Чин Редемптористів, до якого вступали й чужинці (бельгійці, французи, голляндці) з осідком у Львові й Станиславові, Бельгії, Канаді і США. В США засновано сх.-візантійську вітку Франціскан (Сербейтсвілл, Пенсілванія), а в Італії — Селезіян.

Жіночі Чини: оновлені Василіянки, що вели середнє шкільництво (Львів, Станиславів, Яворів, Філяделфія), а в США та Канаді — і нар.; новозасновані СС Служебниці від 1892 р. з головними домами в Кристинополі й Львові, що ведуть сиротинці, доми для старців і школу в Словтсбурґу в США; Студитки від 1921 p.; Йосафатки від 1911; Йосифінки, Мироносиці від 1910 (Підгірці — Богородчани), Пресв. Родини, сх. вітка Згромадження Вінкентія з Паольо (шаритки — шпиталі), сестри Місіонарки Покрова Матері Божої в Стемфорді (школа).

Богословська наука. Перше унійне духівництво (по 1596) діставало високу освіту в XVII і XVIII ст. за кордоком у Вильні, Брунсберзі, Відні, Празі, Оломунці й у Римі, де Апостольська Столиця створила семінарії для вихованців сх. обряду. По довгих зусиллях (1596, 1606, 1615, 1624 — 28) за допомогою Апостольської Столиці митр. Рутський заснував семінарію в Мєнську бл. 1650 р. і встановив норми для виховання й науки богословів. Українці й вірмени вчилися також в оо. Театинів (латинський чин) у Львові в 1701 — 84 pp. Далі Австрія подбала про освіту укр. кат. духівництва, засновуючи для нього Barbareum у Відні 1774 p., Духовну Семінарію у Львові 1783 p., Studium Ruthenum 1787, а згодом теологічний відділ при університеті у Львові від 1804 до 1918 p., спільний для латинських і гр.-кат. богословів, при чому окремі предмети Сх. Церкви викладано в львівській Духовній Семінарії, при якій видавали наук. богословські журнали, як квартальник »Богословскій ВЂстникъ« (1900 — 02) і кат. »Всхід« (1904 — 07). Умовою допущення до семінарії було закінчення гімназії й іспит зрілости. Укр. вихованці з Холмщини й Підляшшя вчилися в першій пол. XIX ст. до 1840 р. також у кат. латинській Академії в Варшаві. Ін. духовні школи були такі: семінарія в Перемишлі — від 1912 p., в Станиславові — від 1907, в Ужгороді й Пряшеві, грецька колеґія для греків і українців у Римі від XVII ст., колеґія Св. Йосафата для українців у Римі від 1897 р. Крім того, Василіяни і Редемптористи мали й мають свої окремі манастирські студії для готування монахів на священиків. З переходом Львова до Польщі 1920 р. для гр.-кат. богословів засновано окремий богословський відділ, що вважав себе частиною Укр. Тайного Університету. Він згодом (1926) був переорганізований ректором Й. Сліпим на Гр.-Кат. Богословську Академію, з розбудованими богословським і філос. факультетами; Академія високо піднесла наук. богословські студії (учені о. Й. Сліпий, о. А. Іщак, М. Чубатий, о. В. Лаба, о. С. Кархут, о. Я. Левицький, І. Крип’якевич, В. Залозецький, о. М. Конрад) і видавала наук. квартальник /629/ »Богословія« (1923 — 43) та кільканадцать томів »Праці Богословської Академії«. Одночасно єпископи висилали студентів на студії за кордон (до Риму, Відня, Інсбруку, Мюнхену й Страсбурґу).

На еміґрації в США, в Вашінґтоні, 1942 р. постала семінарія, що її вихованці вчаться одночасно і в кат. університеті; створена була також семінарія в Гіршберґу, в Баварії, 1947 — 49 pp., перенесена до Кулемборґу в Голляндії 1949 — 50 (ректор о. В. Лаба).

Науку розвивали й оо. Василіяни, видаючи наук. »Записки Чину ВВ«, 1924 — 42 у Жовкві (о. Т. Галущинський, о. Й. Скрутень, о. Т. Теодорович, о. Т. Коструба, о. Р. Лукань), продовжувані в Римі від 1949 p., та оо. Редемптористи (богословський журнал »Логос« за ред. о. д-ра М. Германюка у Ватерфорді, Онт., в Канаді від 1950 p.).

Значення УГКЦ. Церковна унія і УГКЦ є вислідом шукання синтези між сх. і зах. культурними впливами при одночасному намаганні зберегти питому власну укр. душу. »УГКЦ зробилася головним заборолом укр. народности проти польонізації. Це вона властиво врятувала Галичину від нац. смерти. Вона зробилась батьківською вірою, і народ кріпко до неї прив’язався... З кругів гр.-кат. духівництва вийшло нац. відродження Галицької України, і сама Гр.-Кат. (Уніятська) Церква стала тут за останні часи справжньою нац. церквою зах. укр. племени. Одначе, ті, хто сподівався, що церковна унія улегшить латинізацію і польонізацію укр. населення, мусіли завестися у своїх надіях. Поєднана з Римом укр. Гр.-Кат. Церква... реорганізувалася, скріпилася, пустила глибокі коріння в нар. масі і стала її нац. церквою ... вона стала чинником консервативним, із тією хвилиною на цій території, як каже Липинський, де вона утвердилася, вона придбала нац. відпорність і виявила нац. творчість, більшу, ніж на цій самій території виявила Церква Православна« (Д. Дорошенко).

П. Ісаїв

Джерела і література. Устрій Укр. Правос. Церкви: Терновский С. Исследование о подчинении Киевской митрополии московскому патриархату. Архив Юго-Западной России, часть I, том. V. К. 1872; Строєв П. Списки иерархов и настоятелей монастырей российской церкви. П. 1887; Суворов Н. Курс церковного права, I — II. Ярославль 1889 — 90; Шляпкин М. Св. Димитрий Ростовский и его время. П. 1891; Барсов Т. Константинопольский патриарх и его власть над русской церковью. П. 1898; Лотоцький О. Суспільне становище білого (світського) духовенства на Україні і в Росії в XVIII ст. Л. 1898; Лотоцкий А. Материальное обеспечение приходского духовенства в прошлом веке. Руководство для сельских пастырей. 1899 Малицкий Н. Руководство по истории русской церкви, I — III. П. 1897 — 1902; Голубинский Е. История русской церкви, I — II. М. 1901 — 04; Лапин П. Собор как высший орган церковной власти. Казань 1909; Стельмашенко. Следы восточного христианства в Польше. К. 1909; Каптерев Н. Характер отношений России к православному Востоку в XVI и XVII ст. Сергиев Посад 1914; Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь, І. Казань 1914; Wanczura A. Szkolnictwo w starej Rusi. Л.-В.-Кр. 1923; Патріярший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Константинопільської Патріярхії від 13 листопада 1924 р. Константинопіль 1924; Сірополко С. Історія освіти на Україні. Л. 1937; Лотоцький О. Автокефалія, II. В. 1938; Дорошенко Д. Православна Церква в минулому й сучасному житті укр. народу. Берлін 1940; Внутрішній статут Св. Автокефальної Правос. Церкви в Польщі. В. 1942; Чубатий М. Огляд історії укр. права. З вид. Мюнхен 1947.

Устрій Укр. Гр.-Кат. Церкви: Synodus Prowincialis Ruthenorum in Zamosc. Рим 1724; Malinowski M. Die Kirehen- und Staatssatz ungen bezuglich des Griechisch — Katholischen Ritus der Ruthenen in Galizien. Л. 1861; Nilles N. Symbolae ad illustrandum Historiam Ecclesiae Orientalis in terris Coronae St. Stephani, v. I. Інсбрук 1885; Суворов H. Следы западно-католического церковного права в памятниках древнего русского права. Ярославль 1888; Добрянский А. История епископов трех соединенных епархий, перемышльской, самборской и саноцкой, от найдавнейших времен до 1794, I — III. Л. 1893; Acta et Decreta Synodi Provincialis Ruthenorum habitae Leopoli a. 1891. Рим 1896; Тихомиров Н. Галицкая митрополия. Л. 1896; Чинності і рішення Руського Провінціяльного Собора в Галичині, відбувшогося у Львові в році 1891. Л. 1896; Додаток до Чинностей і рішень Собору Львівського 1891. Л. 1897; Бачинський А. Право церковне. Л. 1900; Ситкевич А. Западно-русский крилос и его судьба в Униатской Церкви до половины XVIII в. Гродно 1903; Ситкевич А. Униатские катедральные капитулы в XVIII в. Христианское Чтение. П. 1904; Гузар О. Літургіка. Л. 1913; S. Congregazione Orientale: Codificazione Canonica Orientate. Fonti, faec. XI. Ius Particulare Ruthenorum, collectum et redactum a P. D. Holoveckyj, OSBM. Рим 1933; Perugini A. Concordata Vigentia Notis Historicis et Juridlcis declarata. Рим 1934; Gatti C. — Korolevskij C. I Ritti e le Chiese Orientali, v. I, II. Rito Bizantino e le Chiese Bizantine. Женева 1942; (див. джерела і література до Історії Укр. Церкви).

Попередня     Головна     Наступна