Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 633-636.]

Попередня     Головна     Наступна





2. Історія джерел українського права



Історія джерел укр. права досліджує пам’ятки цього права з погляду їх зовнішньої історії та форм, не торкаючись змісту правних норм, збережених цими пам’ятками, дослід якого становить предмет історії права взагалі.

За своєю формою пам’ятки укр. права поділяються на: символічні, усні, рукописні і друковані. У формі усних переказів (преданій, старовини, пошлини), правних нар. приказок і в формі символів дійшли до нас норми народного звичаєвого права. У формі рукописній дійшли пам’ятки законодавчої й судової чинности органів держ. і судової влади; розмірно невелика кількість пам’яток дійшла в друкованій формі.

За своїм змістом пам’ятки укр. права поділяються на офіційні і неофіційні збірники законів, різні акти держ. влади, судові акти різного роду та їх збірники, збірники актів чинности адміністративної влади, громадських органів і т. п. За другорядні джерела права служать іст. пам’ятки взагалі, як літописи, приватно-правні акти тощо.






КНЯЖА (ЗЕМСЬКА) ДОБА


Звичаєве право. В первісному періоді правного життя єдиним правотворчим джерелом був сам народ, що встановлював обов’язкові правила життя й поводження для підтримання правопорядку й боротьби із сваволею примітивного життя. Первісні правні норми постають шляхом проголошення їх чільними представниками народу у принагідних випадках, головним чином при полагодженні спорів між членами певного зв’язку, і визнання їх усім народом за правила слушні, доцільні, що містять у собі життьову справедливість — »правду«, яким усі згодні коритися й додержувати на майбутнє. Так постає правний звичай, норма звичаєвого права, що потім застосовується до всіх випадків, подібних до первісного, вже вирішеного, і такою практикою життя набуває обов’язкової сили непомильної норми закону.

Норми звичаєвого права зберігаються в пам’яті народу, а назовні виявляються в принагідних випадках у формі чину чи символу, відповідних до внутрішнього змісту норми, або висловлюються у формі стислої правної формули чи правної народної приказки-прислів’я.

Звичаєве право було єдиним джерелом правних норм за переддержавного періоду, воно є також переважним джерелом протягом першого держ. періоду історії нашого народу.

»Руська Правда«. Найстарішою і найважливішою пам’яткою, що зберегла нам давні норми звичаєвого права, є »Правда Руськая«, або за прийнятою в науці назвою »Руська Правда« (термін »правда« тут означає закон). Ориґінал »Руської Правди« не зберігся. До наших часів дійшли численні, бл. 300, списки »Руської Правди«, з яких найстаріші: Синодальний з XIII ст., Пушкінський з XIV ст., Академічний з XV ст., Троїцький, Карамзінський та ін. За розміром списки поділяються на короткі (бл. 40 артикулів), середні (до 60 артикулів) і широкі (100-135 артикулів). За змістом дослідники поділяють списки на три основні редакції: коротку, широку й середню.

Коротка редакція »Руської Правди« з 43 артикулами є найстарішою. Вона складається з двох частин: перша має 17 артикулів (1 — 17), що походять із першої пол. XI ст., друга містить решту артикулів і складена за Ярославових синів. У першій частині матеріял розміщений систематично, при чому в артикулі 1 подано найстарішу норму ще з доісторичного періоду про порядок здійснення права кривавої помсти. Друга, пізніша, частина, що доповнює першу, складена без системи, в хронологічному порядку. Вона містить пізніші норми звичаєвого карного права й процесу та княжі устави Ярослава і його синів. При оформленні й розподілі зібраного матеріялу автор виявив глибоку правничу ерудицію, він викладає норми звичаєвого права й устав загально, усуваючи казуїстику.

Широка редакція має також дві частини: перша походить з початку XII ст., друга — з кінця XII ст. Найстаріший список її датується 70-ми роками XIII ст. Як і в короткій редакції, перша частина складена систематично, за речовим порядком, і містить усю коротку редакцію та княжі устави синів Ярослава. Друга частина доповнює першу новим матеріялом, зібраним в хронологічному порядку.

Середня редакція, що походить із XIV ст., є скороченням широкої і тому не має самостійного значення. Вона призначена для вжитку в церковних судах.

»Руська Правда« є найповнішою і найважливішою іст. пам’яткою найдавнішого звичаєвого права нашого народу. Крім звичаєвого права, в ній зібрано також і »княжі устави«. Але вони і змістом, і формою, і способом вислову та оголошення ближче стоять до звичаєвого права, ніж до писаного закону, бо вони були створені в принагідних випадках на доповнення, розвиток або зміну норм звичаєвого права; можна припустити, що й з’явилися вони вперше в усній формі. Тому »Руську Правду« можна вважати за збірник звичаєвого права взагалі.

Зібрані в »Руській Правді« норми свідчать про те, що вона мала чисто практичні цілі: дати можливість суддям справедливо вирішувати справи на підставі діючого права, а сторонам — боронити свої права на суді. Про те, що »Руська Правда« вживалася в судах, свідчить велика кількість списків її, чого б не було, коли б »Руську Правду« складали, щоб лише зберегти давнє укр. право для прийдешніх поколінь. А спосіб складання »Руської Правди« в різних редакціях і доповнення первісного тексту додатковими частинами в хронологічному порядку з безперечністю свідчать за те, що при практичному вживанні короткої редакції в ній виявились прогалини, недостача норм, які поступово й заповнювалися пізніше додатками й редакціями протягом двох-трьох сторіч (як це пізніше сталося з Литовським Статутом 1529 p.).

Закон. В історії джерел першої доби пам’ятки, що містять норми закону, стоять на другому місці. Законотворча чинність органів держ. влади була слаба й дуже обмежена /634/ перевагою звичаєвого права. Так звані »княжі устави«, в формі яких найчастіше виявлялася законотворча діяльність князів, видавалися на підставі норм звичаєвого права для його пояснення, поширення чи зміни й своєю формою мало від них різнилися.

Більше значення мають княжі договори. Вони мають здебільшого писану форму і вважаються за найдавніші правні пам’ятки. Договори, що дійшли до нас, можна поділити на: міжнародні, договори князів між собою і договори князів з народом.

З міжнародних договорів до наших часів збереглися чотири договори Руси з Візантією.

Першим був договір кн. Олега Київського з 907 р. Цей усний договір був ніби вступом до договору, складеного на письмі 911 р. тим же кн. Олегом. Він доповнював перший договір і містив постанови міжнародного публічного і приватного права. Третій, також писаний, договір був складений кн. Ігорем з візантійськими імператорами Романом, Константаном і Стефаном 945 р. Приводом до порушення договору 911 р. був новий напад Руси, але нещасливий, і тому договір був складений не на користь Руси. Четвертий договір склав 871 р. кн. Святослав з імператором Цімісхієм. Це був лише договір про перемир’я й не містив ін. постанов. Договори 911 та 945 pp. написані грецькою і слов’янською мовами й містять норми візантійського та укр. публічного й приватного права.

»Княжі устави« й »уроки« — це продукти законотворчої діяльности князів в середині держави. Під уставами розуміються постанови князів на доповнення або зміну норм звичаєвого права. Вони були зібрані здебільшого в »Руській Правді«, під уроками треба розуміти постанови князів переважно фінансового характеру про всякі дані й податки на користь князя, а також і про судові поплатки.

Церковні устави — це акти законотворчої діяльности князів, що мали на меті унормувати правне становище Церкви в державі, впорядкувати церковні суди й забезпечити Церкву матеріяльно (десятина). До нас дійшли церковні устави князів Володимира та Ярослава. Перший дійшов у списку XIII ст., другий — XIV ст.

Рецепція візантійського права. В наслідок рецепції на Україні ряду норм візантійського права набрали правної сили в церковних судах і впливу на укр. право такі збірники візантійського права: »Номоканон« — збірник церковного права, до складу якого увішли правила апостолів, отців Церкви та вселенських соборів, а також численні закони імператорів у церковних справах. Разом із »Номоканоном« прийшли до нас збірники й світського візантійського права, як, напр., »Еклога«, »Закон судний людем«, »Прохіріон« і »Книги законнія«, компілятивний збірник візантійського права, складений уже на Русі. Рецепція візантійського права, а з ним і римського права збагатила укр. право новими правними поняттями й нормами.






ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДОБА


З цієї доби збереглося багато різноманітних писаних, а з кінця доби й друкованих пам’яток права. Більшість пам’яток писана офіційною »руською« мовою (суміш ц.-слов. з укр. та білор. мовами). Як виняток, деякі пам’ятки написані латинською й нім. мовами. Звичаєве право, після занепаду Київської держави звичаєве право знову стало єдиним джерелом права на укр. землях, що пули »під татарами«. Воно продовжувало бути чинним і в Галицько-волинській державі, навіть після прилучення її земель до Польщі, аж до кінця XV ст. (доба »руського права«). В склад Литовської держави укр. землі увійшли з своїм звичаєвим правом, »своєю старовиною«. Проголосивши принципи: »старини не рухати, новини не заводити«, великі князі литовські підтвердили укр. землям звичаєве право й сприяли його дальшому розвиткові. Незабаром воно було засвоєне в усій Литовсько-Руській державі.

Пам’ятки законодавства. З литовсько-руської доби до нас дійшли різноманітні змістом, формою й значенням пам’ятки законотворчої діяльности держ. органів влади. Майже всі ці пам’ятки дійшли в писаній формі, виключаючи Литовський Статут третьої редакції, що був надрукований 1588 р. За змістом пам’ятники законів цієї доби поділяються на міждержавні та міжнародні договори, привілейні грамоти, земські устави, кодекси законів.

Міждержавні й міжнародні договори. Насамперед треба відзначити договори-угоди між Литовсько-Руською державою та Польщею, що встановлювали різні форми союзу й сполуки між цими державами; вони впливали на зміну держ. становища Литовсько-Руської держави. Це: Кревський акт 1385 p., що встановив персональну унію; Виленська умова 1401 p., що встановила лише союз взаємної охорони й безпеки; Городельська умова 1413 p., що знову повертала персональну унію; Люблинська унія 1569 p., що встановила реальну унію між Польщею та Литвою й найбільше сприяла поширенню поль. впливів і поль. права. На підставі Люблинського акту більшість укр. земель, що були в складі Литовсько-Руської держави, була інкорпорована Польщею, із збереженням однак сили Литовського Статуту та офіційної »руської мови«.

З договорів міжнародного характеру треба згадати про договори торговельні й господарські, які містили в собі деякі норми публічного права.

Привілейні грамоти. Під цією назвою в Литовсько-Руській державі великі князі видали багато різноманітних змістом і вагою юридичних актів, як загального, так і партикулярного значення. Їх можна поділити на такі групи: Привілеї шляхті: Ягайла — 1387 p., городельський — 1413 p., Казимира — 1457 p., Олександра — 1492 р. та Жигмонта — 1506 і 1522 р. Привілеї партикулярні, що встановлювали якийсь виняток із загальних законів або окремі закони на користь суспільних груп, установ чи осіб. До цієї групи треба залічити привілеї селам, містам і власникам їх на маґдебурзьке право та охоронні грамоти містам або землям, що давали охорону від порушення місцевих законів і зловживань місцевої адміністрації.

Земські уставні грамоти. Земські уставні грамоти є найважливішими пам’ятками законодавства достатутової доби. На відміну від привілеїв, що заводили новину, уставні грамоти /635/ бережуть стародавнє право. Вони видавалися для всього населення окремих земель на потвердження давніх прав цілої землі, встановлення її відношення до держави й до загального закону. До нас дійшло вісім таких грамот для укр. земель: з 1456 р. — для Галицької землі, з 1516 р. — для Дорогичинської землі, з 1424 р. — Луцькій землі, дві грамоти Волинській землі з 1501 та 1509 pp., дві грамоти Київській землі з 1507 та 1529 pp., одна грамота для Вільського повіту на Підляшші. В цих грамотах є багато правного матеріялу з обсягу цивільного, карного й процесового права ще з першої доби, а також правила для домініяльних, панських судів.

Офіційні збірники законів. Поруч із процесом консолідації Литовсько-Руської держави вже з пол. XV ст. виникла потреба в уніфікації діючих законів в офіційних збірниках для вживання їх у судах. Щоб задовольнити цю потребу, була проведена кодифікаційна праця над діючими нормами звичаєвого й писаного права, в наслідок якої з’явилися два кодекси діючого права: Судебник Казимира й Литовський Статут.

Судебник великого князя Казимира 1468 р. Проєкт цього збірника законів був складений в господарській канцелярії з наказу в. кн. Казимира й ухвалений на соймі у Бильні 1468 р. Судебник складається з 28 артикулів, в яких містяться переважно норми карного права й процесу. Поруч із новими нормами в Судебнику зібрано також і старі норми звичаєвого права.

Литовський Статут. Судебник Казимира не був повною збіркою законів Литовсько-Руської держави й тому не міг задовольнити дедалі більшої потреби в повному кодексі. Зокрема шляхта вимагала кодифікації шляхетських привілеїв та усталення в загальному законі різних шляхетських прав як для маґнатів, так і для рядової шляхти. Це були причини, що привели до складення загального кодексу законів. Кодифікаційна праця була проведена в госп. канцелярії, яка виготувала проєкт кодексу законів. Він був затверджений р. 1529 під титулом: »Статут Вел. Кн. Литовського« й виданий у писаній формі. Після двох десятків літ чинности старого Статуту розпочато працю над складанням нової редакції. Була виготовлена друга редакція Статуту, ухвалена 1566 p., але не всі розділи її дістали санкцію.

З огляду на те, що актом Люблинської унії держ. становище Литви було змінене й з’явилися нові держ. адміністративні й судові органи, постала конечність знов переглянути, виправити та доповнити текст другої редакції Статуту й пристосувати його до нових обставин. Цю працю виконала нова комісія, організована підканцлером литовським Левом Сапігою. Новий текст, чимало збільшений проти першої редакції й краще впорядкований, ухвалено на соймі 1588 р. Того ж року він був надрукований у друкарні братів Мамоничів у Бильні й з 1589 р. набрав обов’язкової сили в Литовсько-Руській державі, а також на укр. землях, що відійшли до Польщі. На поч. XVII ст. Статут 1588 р. був перекладений на поль. мову, до нього додано цитати з поль. конституцій і надруковано у Вильні 1614 р. Виданням Статуту 1588 р. був завершений процес уніфікації сепаратних правних систем давніх руських земель та литовського права. Замість різноманітних місцевих прав вперше було створене загальне »посполите право«, єдине для всіх частин Литовсько-Руської держави. Своїми соціяльними тенденціями Статут, починаючи з першої редакції, відбив ідеали упривілейованого шляхетського стану. Шляхетські тенденції помітно позначилися на нормах першої редакції, а в двох останніх вони посилилися ще більше. Як кодекс законів, Литовський Статут 1588 р. своїми правничими якостями стояв вище від багатьох тодішніх зах.-евр. кодексів. Він був відомий поза межами Литви й мав чималий вплив на законодавство сусідніх держав. Статут був чинним як офіційний збірник законів і в Козацькій державі, де його було визнано за »преднейшое, фундаментальное право«.

Рецепція німецького права. Рецепція цього права була проведена не безпосередньо, а через Польщу й слідом за нею. До Литовсько-Руської держави нім. право перейшло вже не в формі колоніяльного права, що надавалося тільки нім. колоністам як окремий привілей, але в формі партикулярного права, що давалося великими кн. литовськими шляхом привілейних грамот вільним містам безпосередньо й приватним власникам міст як дозвіл на переведення їх міст або на осадження нових на маґдебурзькому праві. За збірники норм цього права служили приватні переклади маґдебурзьких кодексів на латинську або поль. мову та компілятивні підручники маґдебурзького права.






КОЗАЦЬКА ДОБА


Звичаєве право. За козацької доби звичаєве право виявило себе в самій держ. організації та в чинності органів, створених на основах звичаєвого права. Держава ця та її органи і були пам’ятками звичаєвого права цієї доби.

Важливу ролю відіграло за цієї доби звичаєве право і в укр. судовому праві, як процесовому, так і матеріяльному, цивільному й карному. В судовому процесі воно виявилося в різних символічних обрядах, в домінуючій ролі в процесі ушкодженого, в публічності суду й карання, в участі громадянства в суді. В матеріяльному праві воно виявилося в застосуванні судом норм звичаєвого права, часом і проти або на заміну писаного закону. Пам’ятками чинности звичаєвого права є судові акти та декрети різних судів Козацької держави.

Пам’ятки законодавства. Серед пам’яток законодавства цієї доби треба на першому місці поставити міждержавні договори з Москвою, що встановлювали й управнювали держ.-правні відносини між Військом Запорізьким та Москвою й московськими царями. Не менш важливою пам’яткою законодавства є гетьманські універсали різного змісту та гетьманські інструкції.

Договори з Москвою. Ці договори містять правні норми, що торкаються як зовнішнього, міжнародного становища Війська Запорізького, зокрема правних взаємин України й Москви, так і внутрішньої конституції Війська Запорізького. Отже, вони є першорядної ваги пам’ятками держ. права цієї доби.

Договір 1654 р. Це перший і основний договір, що був складений гетьманом /636/ Б. Хмельницьким від імени Війська Запорізького з царем Олексієм Михайловичем, що заступав Московську державу. Договір складається з трьох актів: з проєкту договору за підписом Б. Хмельницького, датованого 17. II. 1654 p., що містив 22 статті; з акту 27. III. 1654 p., що містив 11 статтей, і грамоти царя з 27. III. 1654 p., що містила резолюції царя на решту статтей проєкту. Ориґінали цих актів були написані укр. мовою (грамота царя та акт з 11 статтями були виготовлені в Москві), але вони до нас не дійшли. В московських архівах збереглися лише проєкт договору в перекладі на рос. мову та чорновики акту й грамоти з 27. III. 1654 р. з багатьма поправками й додатками.

Переяславський договір мав на меті визначити й оформити правні відносини Війська Запорізького до московського царя на основі оборонного союзу та прийняття царем Війська Запорізького під свою протекцію. Переяславський договір вважався за основний договір із Москвою. При кожній зміні особи гетьмана новий гетьман насамперед стверджував присягою Переяславський договір 1654 р. Договір залишався в силі, принаймні в принципі, не зважаючи на зміни, обмеження й протилежні постанови, які Москва вносила потім до нових, додаткових договорів із новими гетьманами.

Гетьманські універсали. Універсалами називалися офіційні акти верховної влади Війська Запорізького, що містили в собі закони й розпорядження влади. Вони видавалися від імени гетьмана, складалися за прийнятою тоді всюди формою, підписувались гетьманом і печаталися печаттю Війська Запорізького. За змістом універсали можна поділити на кілька груп. Загальні відносилися до цілої держави або всього населення. Спеціяльні торкалися окремих установ або окремих станів чи груп населення; такі універсали ще звалися »інструкціями«, напр., наказного гетьмана П. Полуботка судам (1722), гетьмана Д. Апостола теж судам (1730), гетьмана К. Розумовського підскарбієві Війська Запорізького та про реорганізацію судів (1761 — 63). Земельні — про надання земель »на службу« або »за службу«, церквам та манастирям »на молитви«, або стверджували право власности на землі, придбані куплею, спадщиною тощо. Військові й службові становили окрему групу. Охоронні та імунітетні видавалися особам на охорону їх майна або виключали їх з-під чинности адміністративних та судових установ і піддавали під протекдію гетьмана.

Збірники законів. У Війську Запорізькому були чинними збірники законів із попередньої доби: Литовський Статут 1588 р. »руською« та поль. мовами, книги маґдебурзького права латинською і поль. мовами.

Збірників укр. законів не було, і в них відчувалася потреба. Гетьмани І. Скоропадський та Д. Апостол вносили до царів прохання про переклад названих вище збірників укр. мовою або хоч про видання їх друком. Справа ця була розв’язана 1728 р. таким чином, що наказано гетьманові Апостолові »для пользы правосудія Малороссійскаго народу« організувати комісію з укр. правників, яка мала зробити переклад »Статутів Литовського, Саксонського та Маґдебурзького« та ін. правних книг на рос. мову й скласти з цих статутів новий кодекс і надіслати його »на апробацію« царя. Комісія була зорганізована 1728 p., працювала з перервами 15 років над перекладами та складанням кодексу й закінчила проєкт кодексу 1743 p., переславши його на затвердження цариці. Проєкт кодексу пролежав без руху в рос. Сенаті до 1759 p., а потім був пересланий гетьманові Розумовському на перегляд, зміни й доповнення відповідно до нових обставин. Але через опозицію, що яскраво виявилася серед укр. старшини проти заміни Литовського Статуту новим кодексом, »новим правом«, справа перегляду була вирішена неґативно, і проєкт кодексу так і лишився без царської »апробації«. Все ж він був офіційним проєктом кодексу чинних законів і тому для історії укр. права XVII — XVIII ст. він є важливою пам’яткою чинних тоді законів.

Кодекс був складений за новою системою, що більше відповідає вимогам науки, ніж система Литовського Статуту. Комісія дала йому назву: »Права, по которымъ судится Малороссійскій народъ«, але ця назва не відповідала змістові кодексу, бо він був справжньою Всезбіркою законів Війська Запорізького. Він містить у собі вступний закон про чинність кодексу щодо території та осіб і норми права державного, адміністративного, цивільного, карного, судоустрою та судового процесу. При складанні кодексу комісія використала такі джерела: Литовський Статут 1588 p., правні книги маґдебурзького права, укр. звичаєве право, гетьманські універсали, деякі рос. закони, а багато норм і правничих дефініцій склала сама, комбінуючи різні чужі джерела та українізуючи їх за допомогою звичаєвого права й практики козацьких судів.

Проєкт кодексу був дуже розповсюджений на Україні. Повний його текст надрукував проф. О. Кістяківський у »Киевских Университетских Известиях«, а потім окремим виданням у Києві 1879 р.

А. Яковлів










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.