Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 660-665.]

Попередня     Головна     Наступна





6. Історія українського карного права



КНЯЖА ДОБА


Українське карне право іст. епохи зазнає постійних змін, проходячи періоди помсти, викупів, композицій і держ. кар. Два перші періоди були періодами приватного карного права, коли судочинство і реакція на злочин віддавалися скривдженому. Поступово настав новий період публічного права, коли судочинство перейшло у відання держави. Суб’єктом злочину за карним правом цієї доби могла бути тільки вільна особа. Об’єктом злочину також могла бути тільки вільна людина.

Злочин називали »обидою«, тобто кривдою, що вказує на давні часи, коли злочин вважався тільки приватним пошкодженням людини або її майна. Але згодом злочин уже також вважається порушенням публічного правопорядку, і тому, крім обов’язку відшкодування приватної кривди, злочинець підпадає ще держ. карі. Злочини проти життя людини поділяються на навмисні і ненавмисні. Навмисні розрізняють убивство з наміром (розбій) і без наміру. Убивець із наміром називався розбійником, а без наміру — убійником, головником, або воєвником. Особливим родом убивства є намірене пошкодження тіла із смертним вислідом. Воно карається легше, подібно як убивство власної дружини чоловіком, мабуть з приводу подружньої зради. Деякі вбивства були безкарні, напр., убивство нічного злодія, вбивство в наслідок провокації або реторсії і т. п. Злочини проти тіла поділялися на злочини каліцтва і пошкодження здоров’я. Колись каліцтво було зрівняне з убивством. Згодом тільки важке каліцтво було нарівні з убивством каране вирою. Злочини проти чести і свободи каралися особливо важко: напр., за удар мечем у піхві або рукояткою карали вчетверо важче (12 гривень), ніж за удар гострою стороною меча (3 гривні). Серед злочинів проти майна розрізняли крадіж, званий татьбою, розбій, тобто грабунок, привласнення загублених речей або втікача-невільника, безправне користування чужими речами, зловмисне пошкодження чужої рухомої речі, до порушення меж включно, підпал, обману й деякі ін. Найважче каралися підпали і професійний крадіж в разі рецидиву (конокрадство), а саме карою »потока і розграбленія«.

Злочини проти громадських інтересів поділялися на злочини, спрямовані проти інтересів суспільности і держави. З перших злочини проти релігії визначалися за постановами церковних уставів. Найпопулярнішими були злочини чарівництва, звані зелейничеством. або чародіянням, волхвування, грабування трупів, предметів культу і т. п. З-поміж злочинів проти родини слід назвати загальні злочини, як убивство, крадіж і т. п. між подружжям, двоєженство, двомужництво, кровозмішення, подружня зрада, покидання подружжя і т. п. Злочини проти моралі були відомі в формі зґвалтування, скотолозтва тощо. Злочини проти держави в силу обставин майже не виникали. Не було знане ні поняття княжого маєстату і його зневаги, ні державної зради. Зате вже накреслюється поняття зради країни (змова з ворогом).

Кара мала назви: наказання і месть. Остання назва вказує на давнє походження, яке сягає доби приватної розплати. Найдавнішою карою була помста, згодом її місце зайняли грошові викупи, які пізніше були замінені публічними карами.

Помста не вичерпувалася бажанням відплати за заподіяну шкоду, але вже в ранні часи була інститутом охорони правного порядку, порушеного злочином. В іст. часи на Україні помста вже дуже обмежена і контрольована державою, /661/ а в середині XI ст. зовсім скасована.

Грошові викупи були довго поряд помсти, і їх застосовували альтернативно, залежно від вибору скривдженого. Вимір викупу залежав від величини завданої шкоди.

Публічні кари, які заступали композиційну систему, поділялися на три роди: »поток і розграбленіє«, вира і продажа.

»Поток і розграбленіє« — це кара позбавленням особових прав і прав майнових. Покараного ставили поза правом, виганяли з краю, а інколи, коли його майна не вистачало на покриття шкоди, поневолювали. Сконфісковане майно йшло на покриття шкоди, а решта — до княжої скарбниці. Цим способом карали найтяжчі злочини: підпал, професійне конокрадство й розбій.

Вира — це найважча грошова кара за вбивство й смертельне ушкодження тіла. За певних умов громада помагала заплатити злочинцеві (дика вира). Інколи платилася тільки »полувира«.

Продажа — це грошова кара за злочини, не загрожувані вищими карами. Її вимір дорівнював 12, 3 і 1 гривні. Гроші стягалися до княжої скарбниці (зв’язане з продажею відшкодування, т. зв. урок, ішло скривдженому).

Смертнуг кару запровадив кн. Володимир В. під впливом грецького духівництва, але незабаром замінив її грошовими карами. Карне право тієї доби не знало також кари в’язницею, кари на тілі й ганьбливих кар.






ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДОБА


Ідейні основи карного права цієї доби поволі переходять на позиції станової нерівности. Вона позначається в карному праві передусім пом’якшенням відповідальности за злочини шляхти й збільшенням для ін. станів. Карне право помітно гострішає. Прийнявши за основу доктрину превентивности шляхом настрашення як злочинця перед повторенням злочину (спеціяльна превенція), так і загалу населення перед вчиненням злочину (генеральна превенція), воно наслідує зах.-евр. взірці. До того додається ще віджиття староорієнтальної тальонної засади, яка керувалася принципом відплати, точно пристосованої до висліду злочину. Повага до чести і свободи людини, в наслідок станової нерівности, обмежилася на шляхетському стані.

Суб’єктом злочину могла бути, як і раніше, людина з повною або лише частинною привинністю. Повну привинність щодо віку людина здобувала спершу з 14, а згодом — з 16 року життя. Об’єктом злочину могли бути ті самі особи, крім вийнятих з-під права, яких можна було безкарно вбивати. Посиленою правною охороною користалися великокняжі урядовці й особи, які були під особливою охороною держави (охоронні глейти).

Для карної відповідальности вимагалися правопорушення й вина злочинця. Винуватим вважався злочинець, коли в нього була свідомість безправности вчинку і воля його вчинити. Загострення кар тягли за собою рецидиви й професійність злочинців. Чималим поступом карного права була вимога причинового зв’язку (кавзальности) між дією злочинця і її вислідом. Конче потрібна оборона ґарантувала безкарність вчинку. Намагання особи, що зважилася на вчинок, підпадало карі, інколи навіть — певні підготовні дії. Існував виразний поділ на головних злочинців і співучасників злочину, між якими розрізнялися учасники злочину, помічники і підмовники.

Злочин, який мав назви: кривда, збиток, виступок, вина, — вважався передусім порушенням охоронюваної правом сфери приватних інтересів скривдженого, а водночас актом насильства, непошани до права й порушення громадського спокою. Отже в ньому пов’язані приватно-правний і публічно-правний елементи. Спочатку панівний, приватно-правний погляд на злочин поступається перед дедалі сильнішим поглядом, що злочин є насамперед порушенням правопорядку.

З-поміж злочинів проти публічного добра на перше місце висувається злочин зневаги маєстату, до того часу не відомий укр. праву. Найтяжчим видом цього злочину була змова проти володаря, його життя та здоров’я й намагання усунути його з престолу або зайняти його стіл по смерті. За образу маєстату вважалася критика великокняжих розпоряджень і вироків, невідповідна поведінка на дворі господаря тощо.

Злочинів проти держави небагато. До найтиповіших належали: зрада країни (зрада посполита), втеча до ворога, повстання з метою заколочення миру в країні, передача ворогам кріпости, замах на урядовців, передусім суддів, звільнення в’язнів і т. д. Сюди долучалася ще ціла група військово-воєнних злочинів, серед яких найпомітніші: втеча з поля бою, заколочення спокою в поході, продаж і вивіз за кордон до ворожих країн зброї, заліза, кіс і т. п., а також злочини службові. З-поміж злочинів проти суспільности варто згадати фальшування публічних грамот, виріб, переховування й вживання фальшивих печаток князя або урядів, /662/ фальшування монети і т. п. Про те, наскільки небезпечними вони вважалися для обороту і господарства країни, свідчить обов’язкова смертна кара »на горлі, огнем« за ці вчинки. З релігійних злочинів каралися злочини єресі, перемова християн на нехристиянську віру, держання нехристиянами християнок-годівниць і т. п. (цікаво, що право цього часу не знає популярного колись злочину чарів і блюзнірства). Із злочинів проти родини треба назвати двоєженство, свідоме кровозмішення, зламання подружньої віри, викрадення жінки з метою одруження і т. п. Під впливом Церкви більшість цих злочинів каралася смертю. Серед злочинів проти моралі особливо помітні зводництво, каране урізанням носа, вух, губів, а при рецидиві — смертю, зґвалтування, проституція, а то й позашлюбні статеві зносини, однаково одружених, як і неодружених жінок і чоловіків. Кара за ці злочини була одна — смерть.

Злочини проти приватного добра, спрямовані передусім проти життя людини, звалися мужебойством. Мужебойство поділялося на навмисне, яке могло набирати форми тяжкого вбивства, кваліфікованого або підступом, або особливо близьким зв’язком між убивцем і жертвою, звичайного вбивства і вбивства легкого, до якого, як це не дивно, належало вбивство власної дитини чи дитини, вродженої поза подружжям. До легкого вбивства наближене було вбивство ненавмисне, передусім у наслідок занедбання. Поза тим було відоме вбивство випадкове (»пригодне мужебойство«), цілком вільне від кари, подібно як і вбивство при самообороні. Злочини проти тіла мали також багато відмін, від яких залежав вимір кари. Серед цих, за казуїстичною методою розрізнених, злочинів були навмисне, ненавмисне і випадкове ушкодження тіла, неспровоковане і в наслідок провокації (»з чужого початку«), явне і утаєне. Особливо гостро каралося ушкодження тіла в двобої, який був заборонений. Обтяжувало злочинця вживання небезпечного або незвичайного знаряддя злочину. Злочини проти чести й свободи особливо навіяні духом становости. Коли норми щодо ін. злочинів охороняли всі стани і тільки межі та засоби цієї охорони були різні для різних станів, охорона чести належала лише шляхті, входячи в межі шляхетських вольностей. Найтяжчими було наганення або приганення шляхетства та закид щодо позашлюбного походження. З огляду на ґарантію незайманости шляхти кожний замах на свободу шляхтича гостро карався. Злочини проти домашнього миру, звані »ґвалтом«, розглядалися за зразком злочинів порушення миру в країні й були з ними тісно пов’язані. Наїзд на дім чи загороду вважався порушенням домашнього й крайового миру. Кара за ці злочини збільшувалася залежно від наслідків злочину. З-поміж злочинів проти майна можна назвати грабіж, крадіжку, звану »злодійством«, що поділялася на тяжку й легку, залежно від вартости вкраденого (більше й менше від 4 кіп грошей), переховування й користування вкраденим, привласнення, порушення границь та спокійного посідання, обману, підпал та ін.

Кари. Кари цієї доби — це комбінація композиційної системи (викупів) і публічних кар.

Приватні кари — найбільше заперечуване питання карного права цієї доби. Одні вважають їх за звичайне відшкодування, позбавлене будь-яких карних елементів, інші розглядають їх як кари. Вважаємо, що в цих карних оплатах нерозривно поєдналися обидва елементи: відшкодування і кари, на що є чимало доказів у пам’ятках того часу. З них головщина відповідала старій вирі й становила заплату за голову вбитого. Її вимір вагався від 100 до 20 кіп, залежна від суспільного стану вбитого. »Нав’язка« виникла з »перев’язки«, тобто звороту коштів рани, лікарів і ліків. Це була тепер заплата за рани, побої, зневагу чести й обмеження волі.

До публічних кар належить передусім смертна кара, яка на початку цієї доби рідко застосовувалася, а згодом поширилася під впливом зах. права. Форми виконання смертної кари були різні, від звичайного відрубування голови до четвертування і садження на палю. Кари на тілі, досить рідкі, в той час набирали вигляду відрубування рук, носа, вуха, губів і биття буками. За крадіж злодія карали врізуванням вуха, за протиморальні злочини врізували губи й ніс. Позбавлення свободи вживалося спершу як превентивний засіб затримання злочинця до розправи й виконання вироку і як засіб вимушення, застосовуваний до невиплатних довжників. Згодом ув’язнення стало однією з кримінальних кар. Кара ув’язненням поділялася на легке і важке ув’язнення. Перше відбувалося в надземній частині в’язничної вежі, друге — в підземній. Термін ув’язнення — від 3 тижнів до 1 року 6 тижнів (кожний термін ділився на число 3). Позбавлення чести було становою карою шляхти, як кари на тілі — карою посполитих. До позбавлення чести міг присудити тільки володар. /663/ Вона позбавляла всіх привілеїв шляхетського стану. Подібна наслідками була втрата шляхетства. Позбавлення чести застосовувалося передусім за протидержавні злочини, насамперед військового характеру, за зневагу володаря, непослух судам і т. п. До цих кар можна залічити церковну покуту й відпрошення. Відібрання й конфіскація майна виступали інколи як самостійні, а частіше як додаткові кари, передусім при карах на смерть і позбавленні чести. Сконфісковане добро йшло на покриття шкоди, а решта ставала власністю держави.

До додаткових кар належало вигнання, яке було тимчасове або постійне. До тимчасового присуджували звичайно за непослух судові, і воно мало характер засобу вимушення. Постійне виключало вигнанця із суспільности й ставило його поза будь-якою охороною права. Кожен міг безкарно його вбити й пограбувати. Зловленого суд карав смертю. Воно називалося вічним. Поневолення застосовували тільки для відробітку довгу. Коли довжник не міг відробити довгу впродовж свого життя, обов’язок відробітку переходив на його дітей, але на час, не довший як 7 років.






ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ


Право цієї доби виявляє поглиблення поняття права й справедливости, кращу систематику й зручніше охоплення дефініції поодиноких злочинів. Ця доба є далі добою дуалізму публічно- і приватно-правного принципів. Суб’єктом злочину могла бути людина як вільна, так і невільна. І повні невільники, і кріпаки (»люди кріпосні«) зберігали в карному праві людську особовість, і поза випадками »приватних злочинів«, за які їх переслідував власник на основі домініяльної влади, їх карні вчинки підлягали розглядові й покаранню публічного суду. Об’єктом злочину могли стати всі люди, без різниці стану, держ. приналежности і т. п. З часом особи вищих станів користалися збільшеною правною охороною.

Зважаючи на злочинну волю, злочини поділяли на навмисні й ненавмисні. Відомий був також випадок (»случай«), який звільняв від відповідальности, хоч зберігався обов’язок відшкодування. Відповідальність полегшували: провокація, виняткова нужда, голод, легковажність малолітніх, намова і т. п. Не підпадала карі дія в конечній обороні; реторсія тільки полегшувала кару. Каригідним було не лише виконання заказаної дії, але й саме намагання. Між злочинцями розрізняли головних злочинців і співучасників, які нерідко були карані легше.

Злочини, звані звичайно проступством, злодіянням або кримінальним ділом, зформовані здебільшого за тією самою системою, що й злочини попередньої доби.

Злочини проти публічного добра поділялися на злочини проти маєстату, держави і суспільства. Злочини проти маєстату — здебільшого ідентичні із злочинами попередньої доби. Злочини проти держави, як зрада держави, зрада держ. таємниць, передача ворогам міста чи кріпости, вивіз у ворожий край воєнноважливих продуктів і зброї і т. п., каралися найважчими відомими праву карами. Для деяких із цих злочинів були придумані особливі кари, напр., за фальшування монети карали, заливаючи горло розтопленим оливом. До злочинів проти суспільности слід залічи ти злочини проти релігії, моралі й родини. Протирелігійні злочини каралися дуже суворо; за помітніші злочини: блюзнірство, відступство від віри, чародійство й »волшебство« — карали »смертю прямою« (звичайно спалення живцем), а в легших випадках — »смертю політичною«, тобто позбавленням прав, вигнанням і карою на тілі. До протиморальних злочинів належали: зводництво з метою наживи, ґвалтування жінок, кваліфіковане ґвалтування малолітніх без огляду на стать, викрадення жінки, позашлюбні зносини і т. п. Кари за ці злочини вагалися між кваліфікованою формою смерти і публічним биттям різками. Із злочинів проти родини слід назвати подружню зраду, якої могли допуститися обоє подружжя, свідоме многоженство і кровозмішення, зігнання плоду, вбивство й покинення нешлюбної дитини та ін. Карали за ці злочини дуже важко, звичайно відрубанням голови. Чоловік міг безкарно вбити »прелюбодія«, зловленого на гарячому вчинку.

Злочини проти приватного добра поділялися на злочини проти життя, тіла, чести і свободи та майна. Злочини проти життя людини, зв. убийством, поділялися на навмисні і ненавмисні, а навмисні — на вбивство тяжке і легке. На тяжкість злочину впливала станова нижчість суб’єкта у відношенні до об’єкта злочину, особистий зв’язок між ними (родинний, службовий), таємність, насильство, рід вжитого знаряддя, пора і т. п. Обтяжливо діяли моменти наміру й особливе побільшення злочинної волі, яке приймалося, напр., при вбивстві батьків. Рецидив і професійність дуже загострювали кару. За вбивство карали смертю. Від кваліфікації /664/ вбивства залежав вибір роду смертної кари. За ненавмисне вбивство в засаді також карали смертю, але звичайно по змозі м’яко — відрубанням голови. Злочини проти тіла поділялися на каліцтво, поранення й побиття. Злочини проти чести й свободи розвинулися зокрема широко в другій пол. доби, коли оформилися стани. Злочини проти майна, зформовані під переважним впливом систематики Литовського Статуту, клали в основу розрізнення видів цих злочинів момент насильства. Від нього залежало, чи кваліфікували загарбання чужого майна як розбій, крадіж чи як привласнення. Крадіж поділявся на важкий і легкий, передусім зважаючи на вартість вкраденого (межею тут є вартість 20 карб.), а далі — на умови крадежу. За крадіж була звичайно одна кара: повішення, але на практиці застосовували й легші кари.

Кари. Смертна кара висунулася на перше місце серед публічних кар. Її застосовували вже не лише за злочини проти держави і суспільства, релігії та моралі, але при великому числі злочинів проти приватних інтересів. До звичайних форм смертної кари належали відрубання голови й повішення, при чому ця форма вважалася за найганебнішу. До кваліфікованих форм належала смерть через четвертування, спалення живцем, закопування живцем у землю по шию, заливання горла розтопленим оливом. Поза цими родами смертної кари була найтяжча, якої закон не встановлював, залишаючи це судові. Вона звичайно являла собою комбінацію різних родів смертної кари й мук. До особливостей смертної кари належало сполучення її з ганьбливими карами по смерті злочинця. Кари на тілі поділялися з фізичного погляду на биття і каліцтво, а з морального погляду — на кари звичайні і ганьбливі. Кару биттям провадили при стовпі на публічному місці; її називали публічним боєм. Кара позбавленням свободи стала в цю добу одним з найпоширеніших видів кар. Ув’язнення поділялося на кару в’язницею (тюрмою) і кару арештом. Кара ув’язненням вважалася легкою, коли її відбували в »тюрмі верхній«, і важкою, коли її відбували в »тюрмі спідній«. Ув’язнення в тюрмі вважалося карою більш ганьбливою. До козацтва й шляхти радше застосовували кару арештом. Арешт часто був засобом превенції і вимушення. Військовики відбували ув’язнення в своєму »армейському«, або »арматному«, арешті. Кари позбавленням чести й прав тепер уже накладали загальні суди.

Додаткові кари накладалися разом із головними карами. Це були: вигнання з громади, церковна покута, відкликання образи, публічне прохання прощення, церковне каяття й деякі ін. Вигнання з громади розривало зв’язок із громадою, хоч не позбавляло загалу громадянських прав. Воно звичайно вживалося разом із головною карою прилюдного биття. Церковне каяття було засобом виправлення злочинця. Його накладали за особливо тяжкі злочини проти родини й людяности. Воно повторювалося чотири рази на рік у великі свята. Стоячи в церковних дверях, злочинець прилюдно виявляв свою провину.

Приватні кари мали завдання передусім задовольнити скривдженого, покаравши при цьому злочинця. Це були грошові заплати, з яких одні йшли для скривдженого, другі або скривдженим, або державі, або обом по половині. З головних кар головщина була приватною карою за вбивство, за основу якої прийнято вартість голови козацького стану людини. Головщина для різних станів була різна. Значні відміни були навіть у межах одного стану. Вона вагалася від 120 карб. до 24 карб. Часто її платили в подвійному вимірі, напр., за жінок, урядовців та ін. Заплата за образу накладалася в різному вимірі залежно від висліду злочину і стану скривдженого. Вона була точно встановлена тарифом і вагалася між 60 і 4 карб., при чому інколи подвоювалася.

Я. Падох


Література: Княжа доба: Попов А. Русская Правда в отношении к уголовному праву. М. 1841; Тобиен Е. Взгляд на основные начала русского уголовного законодательства с древнейших времен до Уложения о наказаниях. Журнал Министерства Народного Просвещения, VI. 1847; Ланге. Исследование об уголовном праве Русской Правды. Архив Н. В. Калачова, I, III, V, VI. 1855, окремо 1860; Miclosich F. Die Blutrache bei den Slaven. Відень 1887; Максимейко Н. Русская Правда и литовское право. Сборник статей по истории права, посвященный М. Ф. Владимирскому-Буданову. К. 1904; Владимирский-Буданов М. Обзор истории русского права. 6 вид. К. 1909; Сергеевич В. Лекции и исследования по древней истории русского права. 4 вид. П. 1910; Goetz K. L. Das Russische Recht (Russkaja Prawda), I — IV. Штутґарт 1910 — 13; Рожков Н. Очерки юридического быта по Русской Правде. Из русской истории, І. 1923; Борисенок С. Карний зміст потока Руської Правди. Праці Комісії іст. укр. права УАН, І. К. 1925; Падох Я. Ідеї гуманізму і демократизму в карному праві княжої України. Наук. Збірник УВУ, V. Мюнхен 1948 і окремо. /665/

Литовсько-руська доба: Леонтович Н. Русская Правда и Литовский Статут. Университетские Известия. К. 1865; Малиновский И. Учение о преступлении по Литовскому Статуту. К. 1894; Демченко Г. Наказание по Литовскому Статуту. К. 1894; Максимейко Н. Источники уголовных законов Литовского Статута. К. 1894; Леонтович Ф. Очерки истории литовско-русского права. 1894; Максимейко Н. Русская Правда и литовско-русское право. К. 1904; Лащенко Р. Литовський Статут як пам’ятник укр. права. Наук. Збірник УВУ. Прага 1923; Dąbkowski P. Zemsta, okup i pokora na Rusi Galickiej w w. XV i pierw. połowie w. XVI. Przegląd Prawa i Admin.; Młynarski. Pojęcie usiłowania wedle Statute Litewskiego, II. Pamiętnik 30-lecia pracy prof. P. Dąbkowskiego. Л. 1927; Wirschubski G. Das Strafrecht des Litaulschen Statute. Monatsschrift für Kriminalpsychologie und Strafrechtsreform, XXV — XXVI. 1934 — 35.

Козацько-гетьманська доба: Мірза-Авак’янц Н. Нариси з історії суду на Лівобережній Україні другої пол. XVII ст., I. Роля громади в судовій практиці. II. Норми права і типи злочинів у судовій практиці. Наук. Збірник Харківської Іст.-Дослідчої Катедри, II — III, IV; Робаков. Совісний суд на Україні. Наук. збірник Ленінградського Т-ва Дослідників укр. історії, І. Збірник Іст.-Філол. Відділу ВУАН, VII. К. 1928; Яковлів А. Укр. кодекс 1743 р. Права, по которымъ судится малороссійскій народъ. Записки НТШ, CLIX. Мюнхен 1949.

Для міського карного права важливі праці: Владимирський-Буданов М. Нім. право в Польщі, Литві. Розвідки про міста й міщанство на Україні-Русі в XV — XVIII вв. НТШ. Л. 1904; Багалій Д. Маґдебурзьке право на Лівобережній Україні. Там же; Doroschenko D. Das Deutsche Recht in der Ukraine. Zeitschrift für Geschichte Osteuropas. 1934; Jakowliw A. Das Deutsche Recht in der Ukraine. Ляйпціґ 1942.

Для звичаєвого карного права важливі: Лащенко Р. Копні суди на Україні, їх походження, компетенції й устрій. Збірник Правничої Комісії НТШ, I — II. Л. 1926 — 27; Черкаський І. Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVI — XVIII вв. Праці Комісії історії укр. права, IV — V. ВУАН. К. 1928.

Для карного права Запорізької Січі важливі такі праці: Скальковский А. История Новой Сечи... Как судили и рядили в Сечи Запорожской. КСт., XIV. 1886; Д-ский А. Система карательных мер в Запорожье (историко-юридический очерк). КСт., XL. 1893; Слабченко М. Соціяльно-правова організація Січі Запорізької. Праці Комісії укр. права ВУАН, III. К. 1927; Наріжний С. Судівництво і кари на Запоріжжі. Збірник Укр. Наук. Інституту в Америці. Сент-Пол — Прага 1939.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.