[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 665-670.]

Попередня     Головна     Наступна





7. Історія українського судівництва


Історія українського судівництва обіймає дві частини: історію укр. судів і історію укр. судочинства.





ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКИХ СУДІВ


Княжа доба. Княжий суд чинив сам князь як зверхній суддя краю або його урядовці. Судова влада належала до основних прероґатив княжого уряду, а обов’язок судити громадян вважався головним обов’язком володаря. Урядовці заступали князя тільки з його уповноваження і в межах цього уповноваження. Самостійної судової компетенції вони не мали. Найважливішими урядовцями з судовою владою були тивун, або тіун, мабуть ідентичний з вирником, і метальник, мабуть тотожний з мечником. Інші урядовці, як ябедники, детські, отроки й писці, були допоміжними й виконними органами суду. Судові розправи відбувалися в столиці краю, на княжому дворі, або на різних місцях держ. території, де спинявся князь чи його урядовці, об’їжджаючи край. Крім цих столичних і об’їздових судів, були ще на провінції постійні княжі суди, а саме суди посадників, тобто княжих намісників. Княжим судам підлягало все населення за деякими винятками, як щодо осіб (»церковні люди«), так і справ.

Вічовий суд спершу вирішував усякі справи, а згодом — тільки справи найважливішого значення.

Громадський суд, або суд народний, діяв з найдавніших часів, спершу як єдиний судовий орган, згодом побіч держ. (княжих) судів. Основним видом цього суду був вервний суд громади-верві. Його складали »судні мужі« під проводом виборного голови (старости). Ці суди розглядали всякі справи й брали участь у провадженні вступного слідства.

Приватні суди, тобто суди панські або домініяльні, провадили пани щодо своїх невільників і почасти закупів.

Церковні суди існували при єпископах, яким підлягали. Їх юрисдикція обіймала церковних осіб (духівництво, їх родини, церковну прислугу, піклуванців церкви і т. п.) та церковні справи (злочини супроти віри й подружжя, спори подружні й спадщинні і т. п.). Ці суди спиралися на Номоканон і церковні устави князів.

Литовсько-польська доба. Втративши незалежність, укр. землі опинилися почасти в межах Польщі, а почасти Великого Князівства Литовського; отже судівництво цієї доби слід оглянути окремо для обох займанщин.

Суди на укр. землях у складі Польщі до кінця XIV ст. залишалися майже без /666/ змін. Згодом введено уряд королівських намісників, старост, яким віддано також судову справу. В 1435 р. цей судоустрій змінено, поширивши на укр. землі поль. тричленну систему станово-шляхетських судів: земських, гродських і підкоморських. Суди міські спиралися на право і практику нім. міського права, дуже здеформованого й обмеженого шляхетським панівним станом. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд матернього, старшого міста Львова. Вищий міський суд мало також м. Сянік. Суди сільські розглядали справи цивільні і менші карні місцевого населення. Домініяльні суди розбирали справи як перша інстанція або як друга інстанція від вироків у сільських судах. В них засідав пан-землевласник або визначена ним особа і представники села.

Суди на укр. землях у Великому Князівстві Литовському пройшли чотири фази існування, межами яких є pp. 1386, 1566 і 1569. До 1386 р. на укр. землях зберігалося давне право і, майже без змін, давні судові установи. Головною новиною був суд великого кн. над удільними князями.

Від 1386 (Кревська унія) Литва, а з нею і укр. землі підпадають під зах.-евр. і поль. впливи, і з тим міняється судоустрій. Він спирається на суди кількох типів. З них суди державні поділялися на провінціяльні й центральні, перебуваючи в руках великого кн. і його урядовців. До провінціяльних судів належали спершу суди великодержавних намісників, а згодом суди старостинські й воєводські та великокняжих державців. Ці суди були одноособові й розглядали справи вільного населення та населення, підпорядкованого приватній правній владі великого кн. як землевласника. З 1529 р. в цих судах засідали ще по два шляхтичі. З 1542 р. воєводські суди сталися судами вищої інстанції. Ще вищими були суди соймові даної землі. Центральні суди складалися з судів: господарського, комісарського, асесорського, маршалківського і суду панів-ради. Ці суди вели справи здебільшого апеляційним порядком, і якщо в них (як у госп. суді) не брав участи сам великий кн., вони діяли з його уповноваження і були йому підпорядковані. Князь перевіряв їх вироки і затверджував або касував чи міняв. Допоміжним персоналом судів тієї доби були: дітські, вижі, возні, ув’язчі, писарі і дяки.

Міські суди існували в упривілейованих містах. Міське судочинство вела виборна лава присяжних. Лавничий суд складався звичайно з 12 членів, його головою був війт. Він розбирав справи міщан, цивільні і карні. В містах, в яких були нац. юрисдикції, існували суди для окремих національностей.

Громадські суди, звані копними судами, були інституціями давнього звичаєвого права доісторичної доби. Вони відповідали старокиївським вервним судам. Це були неперіодичні суди широких судових громад — копних околиць, які прибували на розправу купою, або копою. Копу збирав скривджений або місцева старшина чи власник маєтку, інколи — засуджений, щоб мати змогу реабілітуватися. Копа зберігала давній безстановий характер. На копі судилися люди всіх станів. Копне судочинство починалося звичайно слідчою »гарячою копою«, на місці злочину, розглядалося »головнішою копою« і кінчалося »остаточною (генеральною, завитою, присяжною) копою« на стародавніх місцях — »коповищах«. Копа розглядала всякі справи, поза важкими карними. Апеляція від копного вироку йшла до городського суду. Держава визнавала це судівництво й втягла його в систему держ. судівництва.

Домініяльні суди спершу обіймали судочинство панів над невільним і піввільним населенням, а згодом, під зах.-евр. впливом, також над вільним населенням, поселеним у межах панських імунітетів; лише декілька важливіших типів злочинів розглядалися держ. судами.

В третю фазу розвитку суди ввійшли з Другим Литовським Статутом. Залишивши майже незміненими центр. суди (скасовано суд панів-раци), Литовський Статут змінив провінціяльні суди й запровадив за поль. зразком суди земські, замкові й підкоморські.

Четверта фаза розвитку судів прийшла з Люблинською унією 1569 р. На землях, прилучених до Польщі, заведено загальнополь. судову організацію. Для укр. воєводств: Волинського, Брацлавського й Київського короткий час (157089) за вищу інстанцію був луцький трибунал, який складався з депутатів цих воєводств. Після скасування цього »руського« трибуналу згадані воєводства були підпорядковані загальному люблинському трибуналові.

Помітним явищем цього часу є виникнення автономного, станового козацького судівництва, яке виконував гетьман над підлеглими йому козаками. Це судівництво здобуло під кінець XVI ст. урядове визнання.

Доба Гетьманщини. Судоустрій цієї доби поділяється на два періоди: козацьких судів (1648 — 1760-63) і т. зв. статутових судів (1763 — 83).

У період козацьких судів судова /667/ система складалася з судів: державних (козацьких), міських, громадських, почасти домініяльних, духовних і деяких особливих судів.

Козацькі держ. суди обіймають чотириступневу організацію, яка поділяється на суди, провінціяльні і суди центральні.

Суди провінціяльні складаються з сітки підпорядкованих один одному судів: сільських, сотенних і полкових. Сільські суди отаманів вирішували менш важливі цивільні й карні справи місцевих і захожих козаків. Вони були колеґіяльні. Вище від них стояли сотенні суди. Ці суди існували в містах-осідках сотенних урядів. Вони були колеґіяльні з сотником на чолі, розглядали цивільні й карні справи козацтва сотенної округи. Справи козаків з міщанами розбирав мішаний козацько-міщанський суд. Полкові суди існували в центрах полкових округ. Вони діяли як суди першої інстанції для козацької старшини, сотенної та полкової, і другої інстанції для апеляцій від сотенних судів, однаково в цивільних, як і в карних справах. Судову колеґію очолював полковник. З XVIII ст. судову компетенцію здобула також полкова канцелярія.

Суди центральні обіймають Генеральний Військовий Суд, Генеральну Військову Канцелярію й суд гетьмана. Генеральний Військовий Суд існував при гетьманській резиденції. Спершу він був найвищим судом краю, а згодом від нього можна було апелювати до Генеральної Військової Канцелярії. В цьому суді засідали генеральний суддя і ін. члени генеральної старшини та знатного товариства. Він діяв як суд першої інстанції в справах генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів і гетьманських »протекціоністів« і як апеляційна установа для вироків нижчих судів. Суд Генеральної Військової Канцелярії виник лише в XVIII ст. під рос. натиском. Генеральна Військова Канцелярія мала апеляційні компетенції, непотрібно збільшивши і так чимале число апеляційних інстанцій. Гетьманський суд спирався на владу гетьмана як зверхнього судді держави. Його компетенція була теоретично необмежена. Гетьман міг кожну справу взяти на власний розгляд, чи в першій інстанції, чи вже після вироку нижчих судів. Вирок його був остаточний.

Система міських судів обіймала суди маґістратські й ратушні, або городові. Вони в основі зберегли устрій попередньої доби.

Сільські суди вирішували менш важливі цивільні й карні справи селян у сільських громадах. Широко розвинуті в попередню добу копні суди не знайшли сприятливих умов для розвитку в Гетьманщині і, хоч збереглися до XVIII ст., ширше не розгорнулися. Їх ролю нар. чинника в судівництві заступила колеґіяльність майже всіх судових установ Гетьманщини, де засідали й представники громадянства.

Домініяльні суди завершують огляд сільського судівництва. Спершу після 1648 р. їх не помітно, але згодом, після закріплення нового станового поділу населення, вони відживають, але вже в далеко лагіднішій формі.

Духовні суди зберегли свою окремішність із попереднього часу. Держава не втручалася до духовного судівництва, але значно обмежила його компетенцію: в карних і важливіших цивільних справах церковні особи були підпорядковані світським судам.

У період т. зв. статутових судів, тобто судів, введених великою судовою реформою гетьмана Розумовського в 1760 — 63 pp. на зразках судової системи Литовського Статуту, основну судову систему Гетьманщини, козацькі суди, замінено судами земськими, городськими (полковими) й підкоморськими із зреформованим Генеральним Військовим Судом на чолі. Ін. судів реформа не заторкнула. Головна цінність реформи полягала в тому, що вона обмежила число апеляційних інстанцій (до двох) і відокремила судову владу від влади адміністративної.

На окрему увагу заслуговує судоустрій Запорізької Січі. Його основою була загальна адміністративна організація, бо й на Січі адміністративна влада не була відокремлена від влади судової. До нижчих органів суду на Січі належали суди курінних отаманів і паланкових полковників, а до вищих — суди військового судді, кошового отамана і січової ради. Військовий суддя самостійно вів розправи. На його вироки йшла апеляція до кошового отамана або січової ради. За відсутности кошового він заступав його також у судових справах. Кошовий отаман вважався зверхнім суддею, вироки якого були остаточними. Але в мирний час на його вироки можна було апелювати до січової ради. Він мав право засуджувати на смерть і милувати засуджених. В суді січової ради брав участь загал козацтва, присутнього в Січі. Мабуть тільки важливіші справи ставилися перед радою.






ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУДОЧИНСТВА


Княжа доба. Шлях розвитку укр. процесу йшов, як і в ін. країнах, від самопомочі до суду і від приватного /668/ процесу до процесу публічного. Упорядкованій судовій організації України в іст. час відповідала упорядкована система судочинства. Панівною в процесі, як і в матеріяльному праві цієї доби, була приватно-правна засада. Процес звичайно починався на домагання скривдженого, але вже народжувалося офіційне обвинувачення. Процес (»тяжа«) був змаганням сторін перед судом, який був тільки третім у спорі. Він лише наглядав за порядком розправи й встановлював вислід процесу змагання. Розправа велася публічно, і в ній брала чинну участь громада (»луччі люди«). Процес вівся усно, в присутності сторін і свідків.

Початок процесу викликав або договір позовника з противником про віддачу справи під розгляд суду, або звичайне запізвання противника до суду на означений реченець. Неявка запізваного могла довести до заочного вироку. В карних справах, коли доводилося встановлювати особу злочинця або вишукувати втрачену річ, розправу попереджало слідство, головними формами якого були: »свод« і »гонення слідом«.

»Свод« був колись не лише підготовою процесу, але й самим процесом, який вів до вироку й екзекуції. Згодом він став засобом до повернення втраченого добра й виявлення злочинця. »Свод« попереджало публічне оголошення втрати. Повернення до 3 днів було безкарне, потім — карне, хібащо посідач речі виявляв, від кого він її правно набув. Потім власник і посідач речі ішли до попередника, який теж міг вказати на свого попередника. В межах города свод ішов до кінця, в межах краю — лише до третього своду. »Вести свод« поза межі держави обов’язку не було. Хто не міг подати попередника (»вести свода«) або »не вийшов на свод«, вважався за злочинця, підпадав карі й повертав шкоду.

»Гонення слідом« застосовували при вбивстві й при крадежі, коли не було відомо, хто є злодієм. Власник украденого в присутності громади »гонить слідом« злодія або покраденого добра (худоба); до кого слід заводив, той вважався злодієм, хібащо зумів »відвести слід«. Коли слід вів до людської оселі, ціла громада мала обов’язок відвести слід. »Гонення слідом« і »свод« відбувалися при збереженні давніх урочистих форм.

Розправа колись вичерпувалася безпосереднім збройним змаганням — двобоєм. Пізніше сторони стали змагатися словесно (»слово проти слова«), скріплюючи свої заяви й вимоги доказами. Суд провадив доказову процедуру, що й було основою розправи, й постановлював вирок, який був автоматичним вислідом задовільного проведення доказової процедури. Доказами були: свідки (»видоки«, »послухи«, »люди«), якими могли бути тільки вільні (сумнівно щодо жінок) і число яких було встановлене; присяга, спершу поганська рота, пізніше християнське хресне цілування, яку складали сторони і свідки; Божі суди (ордалії), які колись самі були процесом, а саме проба водою, проба залізом, двобій (поле) і жереб; нарешті, речові докази: знаки побиття, рани, тіло вбитого, украдене, сліди тощо.

Вирок постановляв суд усно. Він сам не виконував цивільних вироків. Про це дбала сторона. Карні вироки виконував здебільшого князь або його урядовці. Стороні допомагала держава. Скривджений міг або задовольнитися з майна засудженого, або його поневолити для відробітку, коли майна не вистачало.

Литовсько-руська доба. Процес цієї доби, що звався »поступком правним«, спирається на засаду леґальности, визнаної правом матеріяльним. Тільки розправа може дати підставу для ув’язнення й покарання громадянина. І далі процес є безпосередній, усний і публічний. Цієї засади не порушує виняток: скрутинія (див. нижче). Процесом далі диспонують сторони, але роля суду вже далеко більша. Прикметою судочинства є обмеження числа апеляційних інстанцій (в засаді — дві). Зате хибою є невідокремленість норм процесуального права від права матеріяльного й нерозмежованість процесу цивільного від карного. На процесових нормах сильно позначилася станова нерівність суспільства і службова залежність сторін.

Вступне слідство здебільшого попереджувало процес. Засобами його, крім відомих із попередньої доби »своду« і »гонення слідом«, були хатні труси в присутності возного і свідків. Процес часто попереджали: заповідь втрати, передусім при втечі невільників та челяді, і забезпечення доказів, які провадив возний. Часто застосовували т. зв. поволання, тобто оголошення певних фактів, що траплялося передусім у випадках убивства. Зізнання перед урядом важливих фактів і вписування їх до урядових актів забезпечувало для розправи чимало важливих доказів. Після цих передпроцесових дій суд видавав позов. Позов був списаний в стількох примірниках, скільки було сторін. У позві були дані сторони, домагання позву, його обґрунтування й викликання прибути на суд на найближчі судові роки. Позов доручав возний.

Розправа, що звалася розсудок, або /669/ судовий перевід, уважалася за змагання сторін — »доводження справедливости«.

Докази в цьому процесі були такі: признання, документи, огляд і речові докази, свідки, присяга, жереб і допити на муках. Признання було важне лише тоді, коли було не вимушене. Документи мали дуже велике значення. Вони поділялися на публічні й приватні. Найчастішими урядовими документами були виписи з урядових книг. Огляди й речові докази, передусім у карних справах, були дуже важливі. Вони грали чималу ролю також при ґрунтових процесах. Свідки поділялися на урядових і приватних. Урядовими були передусім возні, які грали важливу ролю в установленні певних фактів, перевірці й забезпеченні доказів. Свідками могли бути тільки християни, доброї слави й дорослого віку. Противна сторона могла не допустити свідків до подачі зізнань, закидаючи їм, що вони не відповідають вимогам для свідків. Це було зганення свідків, яке треба було довести, інакше грозила кара. Коли закиди були вірні, сторона мусіла подати ін. свідків. Присягу звичайно складала сторона разом із своїми свідками, інколи сама сторона. В засаді до присяги був ближчий позовник, але з цього правила було чимало винятків. Присягала тільки одна сторона, і присяга вирішувала процес. Допити на муках застосовувалися за крадіж і тільки до людей нижчого стану, та й то тоді, коли вони були вже карані або були ін. поважні докази їх вини. Мучити можна було тільки до 3 разів і заборонялося доводити до скалічення допитуваного.

Вирок називався декретом, сказанням головним, або судовим сказанням. Вирок постановляв суд на закритому засіданні не пізніше від трьох днів після закінчення розправи, йдучи за думкою більшости.

Віритель дбав про виконання вироку сам, на основі відпису вироку, за допомогою суду, в окрузі якого було майно довжника. Виконавчим органом був возний, у важчих карних вироках — кат, званий палачем. Оскарження вироків провадилося внесенням скарги на суддів, або апеляції.

Найвидатнішою формою особливого карного судочинства була скрутинія, близька до зах.-евр. інквізиційного процесу, але в лагіднішому вигляді. На доручення суду скрутатори провадили слідство в найважчих злочинах на місці чину. Вони допитували свідків у відсутності обвинувачених. Протоколи зізнань були згодом на розправі єдиним доказом.

Доба Гетьманщини. Головні джерела процесу цієї доби були ті самі, що і в попередню добу. Алеж процесуальне право зазнавало значних змін, передусім у наслідок зміни судоустрою в XVIII ст. й під впливом формалістичного російського процесу. До неґативних рис цього процесу належить сполучення судової й адміністративної влади в одних руках козацької старшини й необмеженість числа апеляційних інстанцій, що вельми зволікало спори. Процес починався внесенням скарги, яку позовник подавав судовому писареві. Розправа починалася викликом справи. Потім суд доручав позовникові з’ясувати скаргу (»челобиття заносити«), після чого йшов одвіт, або одпор, запізваного, який спершу обіймав формальні закиди (»ізвиненія«), а потім матеріяльні (»збивання позву«), йдучи за порядком скарги. Оборону запізваного позовник міг відкинути в т. зв. »улиці істцевій«, або »обличенні«. Коли запізваний бажав, він міг реплікувати, що звалося оправданням пізваного. Потім суд провадив доказову процедуру і, закінчивши розправу, на закритому засіданні постановляв вирок. Вирок суд постановляв »по раді товариській (з суддями), вглянувши в право«. Оскарження судових рішень відбувалося шляхом апеляції, скарги на суддів і зновлення. Апеляційний суд розглядав справу на основі актів, після чого зміняв вирок або затверджував.

Я. Падох


Література. Історія укр. судів: Княжа доба: Голубинский Е. История Русской Церкви, І. 2 вид. М. 1901; Грушевський М. Історія України-Руси, III. 2 вид. Л. 1905; Владимирский-Буданов М. Обзор истории русского права. 6 вид. К. 1909; Goetz K. L. Das Russische Recht (Russkaja Prawda), I — IV. Штутґарт 1910 — 13; Лащенко Р. Лекції по історії укр. права, І. Прага 1923; Лотоцький О. Укр. джерела церковного права. Укр. Наук. Інститут. В. 1931; Чубатий М. Огляд історії укр. права, І. 3 вид. Мюнхен 1947.

Литовсько-руська доба: Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства. М. 1892; Лаппо И. Земский суд в Великом Княжестве Литовском в конце XVI и начале XVII в. Журнал Министерства Народного Просвещения, VI. П. 1897; Лаппо И. Подкоморский суд в Великом Княжестве Литовском в конце XVI и начале XVII в. Там же, VIII. 1899; Ясинский М. Главный литовский трибунал. К. 1901; Грушевський М. Історія України-Руси, V. Л. 1905; Лаппо И. Гродский суд в Великом Княжестве Литовском в XVI ст. Журнал Министерства Народного Просвещения, І. П. 1908; Леонтович И. Центральные судебные учреждения в Великом Княжестве Литовском до и после унии. Журнал Министерства Юстиции, II. П. 1910; Леонтович И. Областные суды в Великом Княжестве Литовском. Там же, XI — XII. П. 1910; Kutrzeba S. Historja ustroju Polski w zarysie, II. Litwa. Вид. 2. Л. 1921; Лащенко P. Копні суди на Україні, їх /670/ походження, компетенції і устрій. Збірник Правничої Комісії НТШ, I — II. Л. 1926 — 27; Черкаський І. Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVI - XVIII вв. Праці Комісії історії укр. права УАН, IV — V. К. 1928.

Доба Гетьманщини: Миллер О. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Суды земские, гродские и подкоморские в XVIII в. Сб. ХИФО, VIII. Х. 1896; Лазаревский А. Суды в старой Малороссии. Замечания на монографию О. П. Миллера: Суды земские, гродские и подкоморские в XVIII в. КСт. LXII. К. 1898; Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении. О. 1909; Черкаський І. Сліди домініяльного (панського) суду на Лівобережній Україні наприкінці XVII і поч. XVIII в. Праці Комісії історії укр. права, III. УАН. К. 1926; Слабченко М. Соціяльно-правова організація Січі Запорізької. Праці Комісії іст. укр. права, III. ВУАН. К. 1927; Матеріяли до історії укр. права, І. Ред. Василенка М. ВУАН, К. 1929; Наріжний С. Судівництво й кари на Запоріжжі. Збірник Укр. Наук. Інституту в Америці. Сент-Пол — Прага 1939; Яковлів A. Das deutsche Recht in der Ukraine. Ляйпціґ 1942; Падох Я. Міські суди на Україні-Гетьманщині після 1648 p. ЗНТШ, CLVI. Мюнхен 1948; Яковлів А. Український кодекс 1743 р. Права, по которымъ судится малороссійскій народъ. ЗНТШ, CLIX. Мюнхен 1949.

Історія укр. судочинства: Княжа доба: Дювернуа Н. Источники права и суд в древней России. М. 1866; Беляев П. Очерк права и процесса в эпоху Русской Правды. М. 1895; Владимирский-Буданов М. Обзор истории русского права. 6 вид. К. 1909; Goetz K. L. Das Russische Recht (Russkaja Prawda), I — IV. Штутґарт 1910-13.

Литовсько-руська доба: Любавский М. Областное деление и местное самоуправление Литовско-Русского государства. Чтения в Московском Обществе Истории и Древностей. 1893; Демченко Г. Наказание по Литовскому Статуту. К. 1894; Грушевський М. Історія України-Руси, V. Л. 1905; Борисенок С. Утворення професійної адвокатури в Литовсько-Руській державі. Праці Комісії історії укр. права, III. ВУАН. К. 1927.

Доба Гетьманщини: Слабченко М. Судівництво на Україні XVII — XVIII ст. Х. 1919; Мірза-Авак’янц Н. Нариси з історії суду на Лівобережжі до пол. XVII ст. Записки Харківської Дослідчої Катедри, II — III, VI; Падох Я. Ґрунтовий процес Гетьманщини. Л. 1938.

До звичаєвого процесу: Черкаський І. Поволання над трупом забитого. Праці Комісії історії укр. права УАН, І. К. 1925; Лащенко Р. Копні суди на Україні. Збірник Правничої Комісії НТШ, I — II. Л. 1926 — 27; Черкаський І. Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVI — XVIII вв. Праці Комісії історії укр. права УАН, IV — V. К. 1928; Борисенок С. Звичаєве право Литовсько-Руської держави на поч. XVI в. Праці Комісії історії укр. права УАН, VI. К. 1928; Яковлів А. Про копні суди на Україні. Прага 1930; Яковлів А. Укр. звичаєве процесуальне право. Прага 1931.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.