Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 732-743.]

Попередня     Головна     Наступна





2. Стара доба (XI — XV ст.) 1)


1) Про усну словесність, що передувала письменству в точному значенні цього слова (писані твори), див. стор. 252 — 73.



Цю добу рос. вчені, а за ними й деякі ін. слов. (поль., чеські, словацькі, болгарські і сербські), а часто й зах.-евр. зараховують до історії рос. літератури як »загальноруську«. Але вже І. Прижов, а особливо О. Огоновський розпочинають історію укр. літератури від XI ст. Після полеміки в цьому питанні О. Огоновського, І. Нечуя-Левицького і М. Комара з О. Пипіном (див. стор. 722) і І. Франка з В. Істріном можна вважати за доведену приналежність літератури XI — XV ст. до історії укр. літератури, тоді як з рос. вона зв’язана хіба тим, що московські письменники вчилися і взорувалися на укр. творах і раз-у-раз їх /733/ наслідували. Об’єктивна думка, висловлена ще М. Максимовичем 1857 р. в листах до М. Поґодіна, що укр. культура, зокрема укр. література, найтісніше зв’язана з укр. народом, який від найдавніших, ще передісторичних часів жив на території Київської Руси, переконала й таких учених, як О. Веселовський, М. Халанський, О. Шахматов та ін., і тепер не викликає жадного сумніву, якщо науковці не виходять з настанов рос. політиків, що тенденційно освітлюють цю добу.






ПЕРЕКЛАДНА ЛІТЕРАТУРА XI — XIII СТ.


Богослужбова література. Прийняття християнства з Греції мало переломове значення для розвитку укр. письменства. З природи речі починає занепадати стара обрядова поезія, її місце займає нове рел. письменство. Щоправда, розвивається ще й далі дружинна поезія, але поруч неї виступає на перший плян рел. поезія. Її творцями й носіями стала нова суспільна верства, високоосвічене священство, біле й чорне, зокрема останнє. Одиноке в своїм роді місце займає тут Печерська Лавра в Києві, що на століття стала осередком укр. духової культури, в тому й письменства. Започатковується виразне розрізнення двох шарів літератури: письменства, плеканого провідними, культурнішими верствами, і усної (»нар.«) словесности, хоч увесь час між ними відбувається широка і глибока взаємодія.

В укр. літературі княжої доби виділяються два шари: 1. хронологічно старший шар перекладної літератури і 2. ориґінальні твори.

Перший шар характеризується перевагою головне візантійських творів, хоч візантійські джерела і не були єдиними. Новіші дослідження чимраз більше виявляють зв’язки тогочасної України з Заходом і використання деяких зах.-евр. джерел, зокрема чеських (деякі молитви і житія святих — зокрема В’ячеслава й Людмили, одна з редакцій т. зв. Никодимового Євангелія, Римський Патерик тощо). В міру ширення і зміцнення християнства в Києві появляються готові й робляться нові переклади на староболгарську мову книг Св. Письма, церковних Служб Божих, молитов й інших християнських релігійних творів. Сама мова ця поволі сприймає чимало місцевих, укр. елементів (див. стор. 346). Такі є деякі книги з Біблії, Остромирове Євангеліє 1056 — 57 pp. (апракос, себто пристосоване до читання в церкві на богослуженнях), таке саме Архангельське Євангеліє 1092 р. й ін. Перше відоме Євангеліє-тетракос, себто четвероєвангеліє, складене за чотирма євангелистами, є Галицьке Євангеліє 1144 р. Другим твором Св. Письма був Апостол-апракос, що відноситься до XII ст. Пізніше був відомий повний текст Апостола, себто Діянія і Посланія апостолів. З новозавітних книг Св. Письма Євангеліє було найпопулярніше, про що свідчать і два типи Євангелія, і чимала кількість списків. Апостол був менше знаний, але вживався в церкві і як підручник у школі.

З книг Св. Письма Старого Завіту був поширений на Україні Псалтир. Цей збірник релігійної ліричної поезії використовувано теж і для церкви, і як підручник у школі. Крім того, окремі вислови його вживались у формі сентенцій. Нарешті, з Псалтиря ворожили і навіть лікували хворих. Такий Гадальний Псалтир був відомий уже в XI ст. Толковий Псалтир, Толкове Євангеліє й Апостол, а також книги пророків з ґльосами використовували й дидактично, пристосовуючи до антиюдаїстичної рел. пропаґанди, що була актуальна через юдаїзм Хозарії. З ін. книг Св. Письма Старого Завіту були на Україні відомі: Паремійник, себто збірка уривків із іст., повчальних і пророцьких книг, Книги Мойсеєві (П’ятикнижжя), три Книги Суддів. З богослужбових творів були знані вже в XI ст. Служебна Місячна Мінея, себто збірка служб із порядком їх відправ у церкві на цілий рік церковного календаря. Це були високопоетичні церковні пісні таких христ. поетів, як Роман Солодкопівець, Іван Дамаскин, Андрій Критський та ін.

Житія святих. Була знана »Мінея-Четья« — збірник житій святих на кожний місяць, призначених до читання. Однією з найулюбленіших книжок згодом став »Пролог« (див. далі, стор. 741). Популярні на Україні були »патерики« — збірники житій св. і подвижників певної місцевости. Відомі були: Синайський Патерик, Скитський, Єрусалимський, Атоський та ін. З поодиноких житій були поширені житіє Сави Освященого, Миколи Чудотворця, Антонія Великого й ін.

Твори отців Церкви і збірники. З творів св. отців Церкви велику популярність мали писання св. Івана Золотоустого. Найулюбленіші збірники його творів були: »Златоструй«, »Златоуст«, »Маргарит«. Другий видатний письменник, твори якого залюбки читали й слухали, був Василь Великий. Його »Бесіди на Шестоднев« (на шість днів творення світу), аскетичні повчення про піст і чернече життя, були відомі на Україні дуже рано. Популярні були »слова« Григорія Богослова, »Ліствиця« Івана Синайського, /734/ »Пандекти« Антіоха, »Повчення« Теодора Студита про чесноту та гріхи, Кирила і Атанасія Олександрійського, переклади Івана Екзарха Болгарського, бесіди різних авторів. Але найпопулярнішим церковним письменником і поетом був св. Єфрем Сирин: »Паренетикон«, чи проповіді про страшний суд, про Антихриста, про злих жінок — це були твори Сирина, відомі на Україні дуже рано. Із збірників творів безіменних авторів були знані два »Збірники (Ізборники) Святослава« 1073 і 1076 pp. Перший прийшов до нас із Болгарії в перекладі з грецької мови і був переписаний для кн. Святослава. У другому, можливо, є і місцеві складові елементи. Із збірників афоризмів, вибраних із Св. Письма і творів отців Церкви, був відомий з XIII в. збірник »Пчела«. Афоризми ці були подеколи близькі до нар. прислів’їв.

Історичні і наукові твори. Іст. твори, чи хроніки, прийшли на Україну вже в перші десятиріччя християнства. Це були твори на теми із всесвітньої історії від створення світу. Викладалась у них головне історія монотеїзму. Найпопулярніші з цих перекладів з грецьких хронік на Україні були хроніки Івана Малали, Георгія Амартола (Грішника), Георгія Сінкела й Костянтина Манасії. Старозавітну історію до царя Давида викладала »Історична Палея«. Роля цих іст. творів на Україні була велика: вони вплинули на наші літописи. З космогонічних, природописних та географічних творів на Україні були поширені: »Бесіда на Шестоднев« Василя Великого і »Шестоднев« Екзарха Болгарського, »Фізіолог«, »Християнська Топографія чи Космографія« Кузьми Індикоплова (див. Наука). Із церковно-правничої літератури були відомі т. зв. »Номоканони« чи »Кормчі книги«. Перший переклад »Номоканону« з грецької мови на слов’янську був зроблений ще св. Методієм для Моравії й Паннонії. Ориґіналом для перекладу був »Номоканон« Івана Схоластика. Але поруч цього останнього на Україні був поширений і другий »Номоканон« патріярха Фотія, переклад якого був зроблений XI ст. за кн. Ярослава Мудрого. Це були збірники канонічного і світського законодавства від апостольських часів до останнього вселенського собору.

Повісті й романи. Але найпопулярнішими творами, що їх залюбки перекладали й списували укр. книжники і читав наш народ, були повісті й романи. На першому місці стоїть духовний роман про Варлаама й Йоасафа. Це переробка на христ. лад біографії сина Суддгодани — Сідгарти Ґавтами, відомого під ім’ям Будди. На староукр. мову перекладений із грецької мови. Автор невідомий. Цей твір високої мист. вартости становить собою апологію христ. життя й аскетичного ідеалу для кожного християнина всупереч марності світу. Другим популярним твором в Україні був роман »Олександрія«. Це леґендарний твір у християнському дусі про воєнні подвиги Олександра Македонського, що помилково приписувався родичеві Аристотеля — Калістенові і відомий у наук. літературі під іменем Псевдокалістенової »Олександрії«. Цей твір вабив до себе високо-героїчними пригодами й чудодійними картинами. Пізніше цей роман був перероблений у дусі лицарських романів, і в ньому постать Олександра Македонського набрала прикмет середньовічного лицаря, що змагався за високі ідеали христ. віри, любови й лицарських чеснот, і з цього становища цей твір, у т. зв. сербській редакції, набрав морально-повчальних тенденцій. Повість »Троянська історія« (пізніше троянська притча про королів — »Притча о кралех«) оповідає про причини троянської війни і про саме завоювання Трої греками. Переклад цього твору був зроблений із латинського тексту. Візантійського походження була повість чи »Слово о премудрім Акирі«. Фабула цієї повісти /735/ запозичена з арабської казки циклу »Тисяча й одна ніч« на ідею: добро перемагає, а зло покаране: »краще добра смерть, ніж нечесне життя«. Повна афоризмів, ця повість дуже рано була популярна на Україні. На тлі візантійсько-арабської війни X ст. постала героїчна поема »Девгенієво діяніє«. В укр. стародавній обробці звеличена боротьба правос. із невірними. Дві останні повісті відомі з того збірника, в якому було вміщене і »Слово о полку Ігореві«. В цьому збірнику збереглася і »Повість про Індійське царство«. Це переробка популярного в середніх віках посланія пресвітера Івана до грецького цісаря Мануїла. В XI ст. вірили, що в Індії є якась велика христ. держава, якою володіє цар і священик Іван, що допоможе християнам у боротьбі з мусулманами. Із Візантії прийшла дуже рано на Україну й »Історія про Стефаніта й Іхнілата«. В основі її лежить індійський цикл тваринного епосу, героями якого виступають два шакали: Щирий і Лукавий, що інтриґують царя — Лева. Це збірка моралізуючих сентенцій із прикладами, поданими в формі байок як життєвих доказів. Крім того, була популярна ще повість про царя Соломона і Китовраса, дуже давно відома на Україні. Повість оповідає про будування Соломонового храму і багатства, що на нього були витрачені, про суди Соломона і про демона Китовраса (Кентавра), який допомагав той храм будувати. Нарешті, відома повість »Дванадцять снів царя Шахаїші про сьогосвітню неправду«, роз’яснені філософом Мамером. Повісті мали великий вплив на розширення кругозору й цікавости до читання і на вироблення мист. смаку. Вони доповнюють Св. Письмо світським елементом.

Апокрифи були синтезою повісти, побожної леґенди й житій святих. Це були твори, що вільно опрацьовували біблійні теми, не дотримуючись канонічної традиції. Первісно назва »апокриф« означала книги таємні, що мали в собі дуже важливе, приховане, приступне тільки для небагатьох вибраних. Згодом, коли постали різні секти, то для одних були важливі одні книги і неправдиві другі, а для інших — якраз навпаки. З цього постали на основі перевірки ортодоксальною Церквою за канонічними християнськими основами всієї цієї літератури індекси 1. заборонених книг і творів, »одреченних« (aporreta notha), 2. канонічних (canonica biblia) і 3. допущених до читання (homologumena), себто нешкідливих і навіть корисних для читання неофітів, що в цікавій, популярній і мист. формі викладають науку христ. віри. Пізніше індекс допущених творів (homologumena) перестали складати, і залишилися два індекси. Твори, що були заборонені (aporreta), коли термін „aporreta“ злився з терміном „apokrypha“, вкупі з книгами допущеними були підведені під загальну назву „apokrypha“. Таким чином апокрифічними стали леґенди, що використовувались різними сектами й тому набирали неканонічного, неправдивого тлумачення, як і твори, що розповідали про такі події з Біблії, яких ми в ній не знаходимо: різні розширення подробицями біблійних подій, доповнення, вставки, що мали на меті розкрити суть та ідею біблійного оповідання. Апокрифи звичайно розподіляють на 1. старозавітні, 2. новозавітні й 3. есхатологічні. Окремо стоять апокрифічні житія святих (св. Юрій, Микита, Іпатій, Ірина та ін.). Ці групи апокрифів дуже рано прийшли й на Україну. Приступна нар. світоглядові апокрифічна леґенда переходила в усну передачу. Шлях усної традиції був для її поширення найсприятливіший. Ширились апокрифи і через писані твори, як повісті, житія святих, /736/ збірники, проповіді і т. д. Наші предки, прийнявши християнство, найлегше і найзрозуміліше вияснювали з цих популярних апокрифічних леґенд основи христ. догматики й філософії.

Серед старозавітних апокрифів на Україні були відомі оповідання про Адама, про первородний гріх, про життя перших людей на землі, про недугу Адама, про смерть його, про хресне древо, про викуплення первородного гріха Христом, про Ламеха, про завіти 12 патріярхів, про Якова й його синів, про життя Мойсея й ін. Новозавітні апокрифи: »Первоевангеліє Якова«, про Божу Матір, непорочне зачаття, народження Христа; »Євангеліє Хоми«, про Христове дитинство, про подвиги й чуда Христа-юнака, що закінчується картиною бесіди Христа в храмі з фарисеями; »Євангеліє Никодима« — оповідання про суд над Христом, про Його смерть, похорон, прихід до пекла й воскресіння; про відхід апостолів у різні краї світу і про їх науку; леґенда про Христа, як Його »в попи ставили«, »як Він плугом орав«, »як Його апостол Петро продав«, лист Пілата імператорові Тіберієві й ін.; »Сказаніє Афродітіяна Персіянина« та ін.

Есхатологічні апокрифи трактували про останню долю людини, про її смерть, про потойбічне життя й про останню долю світу й усього людства. Такими апокрифами були: »Книга Єноха Праведного«, об’яви його, коли він був узятий на небо (світобудова, чуда на небі і т. д.); »Об’явлення св. апостола Павла»; »Сказаніє про рай« з відповіддю на допитливе питання християн: чи є рай на землі?; апокрифи про муки Теодора Тирона й боротьбу його із змієм, про Микиту, Іпатія, Юрія, Ірину й ін.; »Запити Івана Богослова на горі Фаворі«, »Запити Авраама на горі Єлеонській про праведні душі«; »Сказаніє Методія Патарського« й, нарешті, »Хожденіє Богородиці по муках«. Ця остання леґенда була найпопулярніша на Україні з усієї перекладної літератури. Вона давала відповідь на найболючіші питання: що чекає людину після смерти і яка ЇЇ доля на тому світі. Ця апокрифічна леґенда вкупі з канонічною літературою клала початок культові Богоматері, цілому циклові високопоетичних творів, що цей культ зображували, зокрема в нар. поезії (псальми, канти, духовні стихи). В цілому апокрифи сильно вплинули на усну нар. леґенду, віршову поезію, повісті, оповідання, ліричні пісні і т. д. Між іншим, через апокрифи подекуди прищепився дуалізм, характеристичний для т. зв. богомильства (болгарська релігійна секта), яке вважало, що Бог і сатана — два рівносильні начала в світі: Богові належить духове начало, найдосконаліше й благочинне; сатані — начало матеріяльне і зле.

Перекладна література на початках укр. літератури княжої доби дала староукр. читачеві високу літ. підготову, різноманітністю своїх жанрів, тем і композицій вона виробила розвинений літ. смак і творила передумови для наступної ориґінальної творчости укр. письменників княжої доби.






ОРИҐІНАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА XI — XIII СТ.


Ориґінальна проповідницька література починається блискучим політ. трактатом Іларіона, священика церкви при дворі великого кн. Ярослава в Берестові, пізніше (1051) першого укр. митрополита київського і всієї Руси-України. Твір цей, панегірик »Слово о законі і благодаті«, виголошений десь в 40-их pp. XI ст. у Десятинній церкві на честь і славу великого кн. Володимира Великого і його потомства, укр. апостола, що приєднав укр. народ до христ. світу. Повний мист. краси, з високою майстерністю композиції, цей твір Іларіона ще й сьогодні викликає подив своїм історіософічним трактуванням ролі Володимира В. як держ. мужа і христ. політика, покликаного Богом здійснити Боже посланництво і виконати іст. місію перед укр. народом, приєднавши його до вселюдського христ. життя релігійно, культурно і державно. Своїм стилем і манерою компонування він започаткував школу проповідницької панегіричної літератури, що в княжу добу дала блискучих письменників.

Серед них відомий митр. (1147 — 1155) Клим Смолятич, автор »Посланія до Хоми«, пресвітера смоленського, у викладі ченця Атанасія. В цьому творі Клим Смолятич пішов слідами митр. Іларіона і теж трактував Св. Письмо філософічно й символічно. Як Іларіон, Клим Смолятич постійно підхоплював у Старому Завіті таємничі прообрази Нового Завіту. Такий спосіб інтерпретації Св. Письма вимагав широкої начитаности в багатій філос. літературі тієї доби, у творах св. отців Церкви. Для Хоми, простого священика, вони були незрозумілі, і /737/ Клим роз’яснював йому свій спосіб розуміння і трактування релігійних питань.

До цієї школи належить також Кирило (бл. 1130-82), єпископ турівський, сучасник Клима Смолятича. Це був великий подвижник і аскет. Широким і всеохопливим читанням він високо піднісся понад своїх сучасників. З творів його відомі: чотири повчення на Господські свята (Неділі: Провідна, Мироносиць, Розслабленого і Сліпого); чотири повчення на рухомі свята (Квітна Неділя, Великдень, Вознесення і св. Отців); три чернечі повчення, ряд молитов на кожний день і молебний канон. Це все високопоетичні твори, повні ліризму, з описами природи; вони не переповідають змісту Євангелія, а драматизують його; автор прикрашує стиль, як і Іларіон, паралелізмами, антитезами, порівняннями; трактує образи й картини Євангелія символічно; плач Богородиці над тілом Христа в проповіді на Неділю Мироносиць — це зразок ліричної поезії тієї доби, повний жалю і сумного настрою. Всі три письменники — проповідники стоять на вершку поетичного мистецтва доби і творять зразки красномовства найвищого мист. завершення.

Поруч цієї проповідницької школи високого стилю, стилю надхненного панегірика, філос. трактату й ліричного піднесення, у княжу добу існувала й друга школа проповіді, скромна, повна простоти, спрямована на практичні поради для християнина. Це проповіді простого стилю. Першим представником цієї школи був Теодосій Печерський, ігумен Києво-Печерського манастиря (1035 — 38 — 74), аскет, суворий і строгий проповідник чернечого життя. Він залишив по собі сім великопісних повчень з третього тижня: 1. на вівторок, 2. на середу, 3. на той же день про терпіння і любов, 4. на четвер про терпіння, любов і піст, 5. тоді ж на часах про терпіння і милостиню. 6. на п’ятницю про терпіння й покору, 7. тоді саме на часах про ходження до церкви. Вже самі назви повчень вказують на зміст, тематику повчень. Це практичні поради вірним про те, яким християнин має бути і які релігійні обов’язки він має виконувати: додержуватись посту, любити Бога і ближнього, терпіти всі невигоди життя, бути милостивим і жити в покорі. Крім того, відоме ще восьме повчення — келареві, як виконувати свою службу при манастирі. Виголошені ці проповіді спокійно, задушевним тоном, з гарячим почуттям і надзвичайно просто. Подібний стиль мали і »Слово до братії« Луки, єпископа новгородського, »Повчення для духовного сина« ченця зарубського манастиря Георгія. З низки повчень невідомих авторів — »Похвальне слово св. Климентові« з приводу відновлення Десятинної церкви, де перебували мощі св. Климента Римського, привезені Володимиром В. із Корсуня, »Похвала кн. Рюрикові« (1199), »Слово в першу неділю посту«, »Слово на сиропусну суботу«, »Слово на Неділю всіх святих«, »Повчення в пам’ять Бориса і Гліба« належать до школи стилю митр. Іларіона. До Теодосієвої школи простотою стилю належать: дві проповіді Григорія, єп. білгородського, а також проповіді на Господські свята, вісім проповідей на неділі пісної Тріоді, »Слово христолюбця й ревнителя о правій вірі« (проти поганства), »Слово утішне до братії про душевну користь«, »Повчення про Божі кари« й ін.

Морально-дидактичний характер мають твори великого кн. Володимира Мономаха кінця XI — поч. XII ст. Перший відомий його твір — це лист 1096 р. до князя Олега Святославича (Гориславича) з приводу загибелі у війні з ним Мономахового сина Із’яслава. Від цього листа зберігся уривок, з якого видно, що лист був дуже цікавий, глибоко чутливий, із великим піднесенням написаний. Другий твір Володимира Мономаха — його »Поучення«, звернене до дітей, з перших років XII ст. З літ. боку ця пам’ятка не визначається мист. прикметами, але з іст.-побутового і культурного »незмірно важна« (М. Грушевський), бо подає спомини автора з власного життя. В світлі цієї автобіографії виступає постать князя-лицаря, державника і чулого батька.

Ориґінальні житія святих і апокрифічні твори існують в укр. літературі вже в третій чверті XI ст. Житіє Антонія Печерського в первісній формі до наших часів не дійшло, але виразні вказівки на його існування подають »Початковий літопис« і »Києво-Печерський Патерик«. Житіє Антонія лягло в основу дальших житій. В »Пролог« увійшли деякі житія найранішої доби: княгині Ольги, Володимира Великого, Бориса і Гліба. Але найранішим автором житій був Яків Мних, ігумен Печерського манастиря після Теодосія. Його твори: »Пам’ять і похвала Володимиру«, »Сказаніє і страсть і похвала св. мученику Бориса і Гліба«. Перший твір ще має досить мист. недоладностей, другий відзначається реалізмом у змалюванні Бориса і Гліба, хоч досить перетканий побожними відступами і вставками.

Густішим реалізмом відзначається літописне оповідання про життя і смерть Бориса і Гліба. Заховалась також »Повість про початок Печерського манастиря і його перших подвижників«. Одні дослідники приписували її преподобному /738/ Несторові, а другі — Никонові Печерському, але остаточно автор її невідомий. Відзначається вона безпосередністю почуття і реалістичною простотою. Ідея цього твору — прославити Печерський манастир, його святість і духове першенство.

Творчість преподобного Нестора визначається двома житійними творами: »Житіє Теодосія ігумена печерського« (1080-их pp.) і »Чтеніє о житії і о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба«. Ці твори Нестора подають уже нову манеру житійної творчости — літературно — опрацьовану і стилізовану. Цим вони відбігають від реалістичних творів літопису й Якова Мниха. Проте, і твір про Теодосія Печерського ще зберігає побут і реальні картини з життя святого. З житія св. Миколая ориґінальними творами вважаються: »Слово про перенесення мощей« св. Миколая і чотири оповідання про чуда святого (XI — XII ст.), з яких найартистичнішим є »чудо з полоненим половчином«. Житійні партії є в складі літопису (оповідання про Ісаакія та ін.).

До початків XII ст. належить видатний твір Данила »Паломник ігумена Руської землі« (до св. Землі). Хоч він лучиться із творами агіографічними, але дуже відступає від них особистим тоном розповіді автора й глибоким реалістичним трактуванням теми. Це один з найпопулярніших творів старої доби. Про це свідчать бл. сотні копій, що збереглися до нашої доби. Твір цей — видатне іст. джерело з часів Балдвіна і його походу на Дамаск між pp. 1106 і 1108. Автор виступає в ньому як великий патріот княжої Руси-України.

»Києво-Печерський Патерик« — видатний і дуже популярний аж до нових часів твір. Жанром це збірник агіографічних творів типу перекладних візантійських патериків. Постав він у наслідок агіографічної праці Якова, Нестора й ін. і завершився першою редакцією XIII ст., що склалась із посланій єпископа Симона до Полікарпа і Полікарпа до ігумена Києво-Печерського манастиря Акиндина. Розвиваючись далі, ця редакція дала низку інших, а в XVII ст. »Києво-Печерський Патерик« був надрукований і став найпопулярнішою книгою для читання аж до кінця XVIII ст. і далі. Повний демонологічних картин, пов’язаних з життям печерських подвижників, »Печерський Патерик« захоплював читачів своїм щирим іконографічним, без риторичних оздоб, стилем. Недарма М. Грушевський писав, що »Патерик« своєю популярністю є другим твором після »Кобзаря« Шевченка.

Історичне письменство наше — найвидатніша сторінка в творчості княжої доби. Стародавній Київський літопис дійшов до нас у двох найдавніших списках: Іпатському (до 1420 р.) і Лаврентівському (1377) із відповідними їх копіями. Історія постання найдавнішого укр. літопису була дуже складна. Перший найдавніший Київський літопис, на думку таких учених, як С. Соловйов, М. Костомаров, К. Бестужев-Рюмін і М. Грушевський, розпочинався історією заснування Києва трьома братами й не доходив до охрищення Руси, мав виразний київський характер, нічого не говорив про варязьке походження Руси, тримався погляду, що слов’янська і руська (укр.) мова — одна, північними (новгородськими) справами не цікавився, а купчив усю увагу на боротьбі України з південними кочовими сусідами. Тільки Ярославова доба доповнила старі київські традиції: під впливом боротьби кн. Ярослава із Святополком і новгородської допомоги кн. Ярославові розворушено новгородсько-варязькі впливи і піднесено варязький початок династії київських князів та провідну ролю варягів у будівництві держави. Дальшою основою стародавнього літопису київської доби є »Повість временних літ« із таким заголовком: »Се повЂсти временных лЂт, откуда єсть пошла Руськая земля, кто в КиєвЂ нача первЂе княжити, и откуда Руськая земля стала есть«. В центрі цієї »повісти« стоїть християнізація Руси-України. Цей перший літопис (»Повість временних літ«) другої редакції має в основі іст. факти, що проходили перед очима автора, оповідання очевидців і різні записи. Ці факти переплітались усними поетичними переказами й леґендами, що дуже прикрашують реалістичні оповідання з дійсної історії й підносять літопис на високий рівень літ. мистецтва. Щодо автора першої редакції »Повісти временних літ«, то від А. Шлецера /739/ починаючи і Шахматовим кінчаючи, усталилось переконання, що таким автором був уже згаданий вище преподобний Нестор. Але після докладної студії С. Бугославського й аналізи безсумнівних творів Нестора останній не вважається автором »Повісти временних літ«, а тільки двох житій. Отже, автор невідомий, і треба думати, що був цілий ряд авторів, які створили »Повість временних літ«. Кінчається літопис другої редакції 1116 р. Перередаґував першу редакцію ігумен Видубицького манастиря Сильвестр, що розпочав у тому манастирі київське літописання, яке тривало до 1200 р. Від 1201 до 1292 р. в Іпатському кодексі йде »Галицько-Волинський літопис«. Літопис у цілому становить видатну пам’ятку укр. письменства княжої доби. Широта іст. світогляду, багатство джерел і велика сила літ. таланту ставлять цей твір дуже високо як ідеологічну пам’ятку. А простота, свіжість, почуття життя доби, мист. сила поетичного лету фантазії поруч докладного опису іст. фактів підносить цю монументальну пам’ятку на високий рівень літ. мистецтва.

В літопис включені твори укр. права міжнародного й нац.-укр. з самих початків укр. історії, себто з X — XI ст. Цими творами є чотири договори укр. князів (Олега, Ігоря, Святослава) із греками; далі відомі з правних текстів два церковні устави кн. Володимира й Ярослава і »Руська Правда« — найвидатніша пам’ятка укр. права. Далі в літопис включені твори, що відбивають укр. нац.-героїчний епос. Такими є оповідання про Дем’яна Куденевича, перекази про угрів, обрів, хозар, про Кирила Кожем’яку, про Олексія Поповича, про Михайлика й Золоті ворота, про Віщого Олега, про помсту Ольги деревлянам, про Володимира й Рогніду, про боротьбу Мстислава з Редедею й ін. Деякі з цих тем опрацьовані і в усній нар. творчості (див. стор. 264 і далі).

Церковна чи релігійна лірика була особливо популярна в княжій добі. Кожна письменна людина тієї доби пройшла церковну науку й стояла під впливом літ.-поетичних форм біблійної та візантійської поезії. Ці впливи спричинялися до того, що вона і свою власну творчість почала переспівами й наслідуваннями церковної поезії. На Україні серед плеяди Печерського манастиря згадується сучасник Нестора Григорій, творець канонів, митр. Іван, якому приписується найдавніша Служба св. Борисові й Глібові. Дуже давнім твором укр. гімнології є Служба св. Теодосієві. Відомий був своїми молитвами й молебним каноном єп. Кирило Турівський.

Світські поети-дружинники. Поруч релігійних поетів окреме місце в княжій добі займають світські поети-дружинники. Поети-дружинники в поважному патетичному стилі оспівували героїчні подвиги й воєнні походи; з них відомі імена співця Бояна та »дядька в. кн. Володимира« Добрині. У скоморохів поважний стиль дружинників знижувався, патетика замінялася гумором, сатирою, дотепами, приповідками. Метою тих і тих було прославити давніх лицарів-героїв і сучасних їм князів. Серед професіональних співців-поетів XIII ст. визначався славетний співець Митуса з доби великого кн. Данила. Сліди поетичних творів таких авторів збереглись у літописі (напр., похвала кн. Романові на початку »Галицько-Волинського літопису«, як і кольоритне оповідання священика Василя про трагічну подію — осліплення кн. Василька Теребовельського).

Найвидатнішим поетичним твором XII ст. було »Слово о полку Ігореві« невідомого автора. В його основі лежить іст. оп. про похід Новгород — сіверського кн. Ігоря з братом Всеволодом, сином Володимиром і племінником Святославом на половців, про їх тяжку поразку і втечу Ігоря з половецького полону. Подія відбулася 1185 p., а твір був написаний десь за два роки після того. Твір цей був знайдений в Спаському манастирі в Ярославлі 1795 р. З нього зняті були дві копії (1796 і 1800 pp.), але рукопис XVI ст. під час походу Наполеона на Москву 1812 р. згорів. Копії мають чимало темних місць, які здавна привертають до себе увагу науковців. Серед дослідників твору спершу визначилися дві групи. Скептики вважали твір підробкою кінця XVIII ст., інші визнали його ориґінальним твором XII ст. Коли дискусія між ними розв’язалася на користь других, почалося дослідження тексту з різних поглядів. Мітологічний напрям вишукував у »Слові« відбиток стародавніх нар. вірувань. Філологічна /740/ школа провадила студіювання тексту »Слова« на основі літ. традиції попередньої й сучасної йому доби. Порівняльна школа шукала в творі впливів античної літератури, нар. поезії й візантійської літ. школи. Сучасні вчені працюють над вивченням форми »Слова« і його стилю.

Характеристична особливість »Слова« — це його зв’язок з усною поезією, але не можна відмовити йому і літ. джерел і характеру. Про це свідчить його суцільна мист. композиція, виразна нац.-укр. патріотична ідея твору (об’єднання всіх князів України для боротьби проти половців). Своїм стилем і композицією, патетизмом, високо-мистецькими картинами походу війська, боїв, реакції жінок на втрату мужів-вояків (плач Ярославни, дружини Ігоря) »Слово« підноситься над усіма творами свого часу. Тому значення цього твору високо героїчного стилю колосальне. Він в історії укр. літератури лишився неперевершеним аж до Шевченка.

Одиноким у своєму стилі був твір »Моленіє Данила Заточника« XII ст. Це є найраніший ориґінальний сатиричний твір. Описуючи свою долю в засланні на озеро Лач, автор роздумує про життя, про ролю князя серед своїх підданих, про його дорадників і про жінок. Твір визначається дидактизмом, стиль його характеризується нахилом до сентенційности, вбираючи почасти й матеріял нар. приповідок, приказок і т. д. та подаючи поучні спостереження із тодішнього життя.

Характеристичними рисами письменства XI — XIII ст. було те, що попри обмежений склад своїх творців і читачів (майже само духівництво й дружинники), воно мало загально-національний характер змістом і було пройняте позитивними християнсько-державницькими ідеями, обстоюючи єднання країни навколо Києва і увагу до кожної людини, до кожного члена суспільства. В літературі цієї доби естетична функція здебільшого не була відмежована від пізнавальної і моралізаторсько-повчальної, красне письменство — від наукової літератури, поезія — від прози; радше можна відзначити потяг до синтези, який виявився в складанні збірників (»Святославів Ізборник« 1076 p., »Пролог«, »Києво-Печерський Патерик«) або таких складних »монтажів«, як літопис. Проте ця синкретичність літератури і невідмежованість її від науки й публіцистики не виключали великої уваги до чисто мистецької сторони: в розгортанні образів, в синтаксичному членуванні мови, в ритміці письменники цієї доби, особливо в XII ст., вміли бути дуже своєрідними і осягати нерідко високої майстерности.

У період до татарської навали (1240) лицарі-дружинники й ченці створили т. зв. золоту добу укр. ориґінального письменства. Його ідейна вартість поєднувалася із вартістю мистецькою. Христ. візантійська література, меншою мірою зах.-евр., а з другого боку, власна нар. поетична творчість — ці дві стихії, своя й чужа, стали тією підвалиною, на якій виросло укр. літ. мистецтво княжої доби, яке за розмірно короткий час розвинулось від досить простих форм до форм дуже вишуканих і досконалих, які своєю пишністю часом нагадують навіть де в чому пізнішу бароккову укр. літературу. Пізніші періоди здебільша виразно відчували свій зв’язок з літературою Київської доби і не раз підкреслювали цей зв’язок. Творчости укр. письменників доби барокко, творчости Шевченка, Руданського і баг. ін., не кажучи вже про новішу літ. школу співців Київської держави (Маланюк, Лятуринська, Стефанович та ін.), не можна уявити собі без традицій літератури цієї доби.

Л. Білецький





Література XIII - XV СТ.


По нападі татар на Україну 1240 р. Київ втратив своє провідне значення. Одночасно з цим зросла політ. і культурна вага зах.-укр. осередків, зокрема й для літератури, яка, правда, живе головне традиціями Києва, розвиваючи далі тенденції, що виразно там виявилися.

Темою не одного твору став напад татар. В склад »Галицько-Волинського літопису« ввійшла повість на цю тему, названа в Іпатському рукописі »Батиєва рать«. Написана незалежно від літопису, бо зустрічається і в збірниках з території Росії, що не знали галицьких літописів, вона нагадує своїм стилем київські дружинні повісті XII ст., але підноситься над ними високим трагізмом. Деякі місця зберегли ще первісний ритм, напр.,

»Не бі слишати от гласа скрипанія теліг єго,

(от) множества ревенія вельблюд єго,

от гласа рьжанія стад конь его«.

В пол. XIII ст. постало »Слово новосвятою мученику князя руського і Федора воєводи« складене о. Андрієм. Написане воно в стилі агіографічних писань того часу, отже без іст. і побутових подробиць, дарма що трактує болючу тоді тему — татарську неволю. Князя замучено тому, що не хотів скоритися татарським звичаям. Іншу повість про курського баскака Ахмата, складену десь у Сх. Україні, записано в літописі (1283 — 84). Повість написана просто, але сильно і з почуттям.

XIII — XIV ст. — це час дальшого помітного розвитку билин (див. стор. 264). /741/

»Галицько-Волинський літопис«. Найвидатніші іст. твори цієї доби увійшли в т. зв. »Галицько-Волинський літопис«. Перший твір цієї збірки — це життєпис короля Данила невідомого автора, що був очевидцем подій. Був він дуже освічений і начитаний (часто цитує церковні і світські твори, м. ін. Гомера), жив, мабуть, при дворі Данила. Це — лицар, що хоч сам дуже побожний, промовчує церковні справи, щоб усю свою увагу звернути на походи, бої і лицарську удалість короля. Життєпис із різними додатками (м. ін. похвала кн. Романові, Мономахові і відомий переказ про євшан-зілля на вступі) обіймає час від 1205 до 1255 р. Життєпис був написаний 1255 р. Він свідомо написаний як суцільний твір з увагою до прагматичного зображення й впорядкування подій, що автор особливо підкреслює. Високо ставить цей твір, крім того, його поетичний стиль, особливо багатий на метафори й афоризми, чим життєпис споріднений, з одного боку, із »Словом о полку Ігореві«, з другого — з гномічною поезією того часу. Дальший твір — це цінна побутовими деталями »Повість про Куремсу і Бурандая«, що представляє події 1259 р. Написана вона бл. того часу. Невідомий автор походив, мабуть, із земських бояр, бо цікавився не стільки лицарськими справами, скільки громадськими: політичними, суспільними і культурними. Далі йде частина, написана теж невідомим автором, мабуть, у Холмі перед 1269 p., що подає тогочасні укр.-литовські справи. Написана вона не так поетично, як попередні частини. Остання частина також не дорівнює з поетичного погляду першим двом, але цікава широко розгорнутими побутовими картинами двірського життя. Це »Повість про кн. Володимира Васильковича«, великого »книжника і філософа«, як його зве автор, мецената культури, доведена до княжої смерти 1289 р. і тоді, мабуть, написана. Автором її був, імовірно, один із княжих писарів, Ходорець Юрійович.

Релігійна поезія. Переходом від дружинної поезії до релігійної є найкращий релігійний твір цієї доби: »Слово Адама в аді до Лазаря«. Постало воно в XIII ст. або бл. того часу, збереглося в кількох копіях, без будь-яких даних про автора і місце постання. Сам мотив узятий з »Никодимового Євангелія»: праведники просять у пеклі Лазаря, який має повернутися на землю, щоб він просив Христа за них. Але цей мотив опрацьований зовсім самостійно і незалежно від якихось ін. джерел: прихід Христа до пекла представлено в пляні воєнного походу з усіма належними готуваннями. Своїм стилем, зокрема заспівом, »Слово Адама« нагадує »Слово о полку Ігореві«. Цей високо, драматичний твір, написаний живою мовою з незначними лише домішками церковно-слов’янської мови, нерівноскладовим віршем, як і лицарські поеми того часу.

Тогочасна проповідь також набирає деяких »світських« рис у порівнянні із старою. Збереглися проповіді ігумена Києво-Печерського манастиря Серапіона (до 1274 p., помер єпископом Володимира Суздальського 1275 p.), не позбавлені ліричних і драматичних ноток. Вони цікаві живими відгуками на тогочасну татарську неволю, розглядану як кара Божа. У порівнянні з Серапіоновими далеко меншу літ. вартість мають проповіді галичанина Петра, московського митрополита в 1308 — 25 pp.

Саме з цього часу дійшов до нас »Пролог«. Це збірник коротеньких життєписів святих, впорядкованих за календарем. Постав він у Греції і був перекладений на тодішню літ. мову у XIII ст. на Україні. Тут його цілком перероблено і доповнено настільки, що вже в XIV ст. він був утроє більший від ориґіналу. Це дає підставу говорити про нього як про ориґінальний укр. твір. Увійшли сюди деякі укр. житія XI — XII ст., напр., св. Володимира, Бориса і Гліба й ін., та оповідання, напр., про посвячення церкви св. Юрія перед воротами св. Софії в Києві, дещо з старого матеріялу, опрацьованого наново, але найбільше матеріялу було нового, між ним такі високопоетичні твори, як »Похвала св. Теодосія«. На жаль, ця цікава пам’ятка, — можна сказати, антологія релігійного письменства тих часів, — досі не досліджена.

Є. Ю. Пеленський


З кінця XIV ст. до зах. впливів ґотицького середньовіччя, особливо знаменних для Галичини, приєднуються подуви нового літ. руху, що йшов із півдня, з Болгарії. Реформи Євфимія, митр. тирновського, в кінці XIV ст., спрямовані на вірність перекладу книг Св. Письма і на добірність вислову, щоб тонко й артистично віддати ориґінал, дали нову спонуку до творчости. Провідником впливів реформи Євфимія Тирновського на Україні став його учень, митр. київський Кипріян із своїм небожем Григорієм Цамблаком. Для літ. руху, зв’язаного з ними, притаманні елементи ґотицького стилю, зокрема містицизм, — змагання людини до безпосереднього сприйняття Божества. Атоська гора, де довгий час перебував митр. Кипріян, з її великою бібліотекою перших візантійських містиків, і зах.-евр. ґотика — це дві рушійні духові сили, що лягли в основу нового світогляду укр. письменників. /742/

 Спричинився до містичного світосприймання Григорій Синаїт. Вихований на старіших містиках Сходу, він виробив свою теорію аскетизму, т. зв. ісихію. В XIV ст. на Україні ширяться писання представників якраз цього руху: твори Діонісія Ареопагіта, авви Доротея, Максима Ісповідника, Симеона Нового Богослова, »Слова« Григорія Синайського, »Ліствиця« Івана Синайського, твори Ісаака Сирина, патріярха Каліста й ін., і саме під впливом цієї ідеології пізніше постає нова редакція житія Антонія Печерського й »Печерського Патерика«. У стилі євфиміянська школа характеризується нахилом до риторичности й ускладнености (напр., посланіє владики Мисаїла до папи 1470 p.). В кінці XIV ст. починається відродження й дуалістичної теорії богомилів. Останні для пропаґанди своїх ідей ширили твори: »богомильську Біблію«, леґенди й оповідання на теми дуалістично-релігійні. Разом із цим з’являється чимало наново переписаних книг Св, Письма, Євангеліє (Луцьке XIV ст.). Це були твори, що визначили третю, своєрідну ґотицьку добу в історії укр. письменства. Бідна нац. ідеєю і літ.-мист. формою, вона була багата релігійними переживаннями нового христ. ідеалу й його літ. виразу.

Ці світоглядові шукання відбились і на низці тоді оформлених збірників старіших проповідей і повчень: »Златая ЦЂпь« XIV ст., де містились і проповіді Серапіона; »Ізмарагд« — збірник проповідей Теодосія Печерського, Кирила Турівського і Серапіона; »Толкова Палея«, чи тлумачення Старого Завіту; »Хронограф« на основі хронік Малали й Амартола, що викладав київську історію, — всі ці компіляції свідчать про занепад ориґінальної літ. творчости в XIV ст., але визначають певне піднесення релігійне, що відновлювало писання київської доби, пристосовуючи їх у міру сил і змоги до потреб свого часу і його світогляду.

Далеко менше значення мала і менше слідів полишила раціоналістична течія, яка заперечувала чернецтво, церковну ієрархію, не визнавала образів і спиралася на арабських і жидівських філософів. Ця течія, яку її противники назвали »зажидовілими«, безпосередньо відома не на Україні, а в Новгороді й Москві, але є вістки про те, що перші представники її прибули до Новгороду (1471) з Києва, а в нечисленних збережених від цієї секти текстах подекуди виявляються укр. мовні риси.

Л. Білецький


Література: Пыпин А. Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских. П. 1857; Пыпин А. Ложные и отреченные книги русской старины. П. 1862; Яковлев В. Памятники русской литературы XII и XIII веков. П. 1872; Яковлев В. Древне-киевские религиозные сказання. В. 1875; Огоновський О. Слово о полку Ігореві. Л. 1876; Веневитинов М. Хождение игумена Даниила в святую землю. П. 1877; Потебня А. Слово о полку Игореве. Текст и примечания. Вороніж 1878; Максимович М. История древней русской словесности. Сочинения, III. K. 1880; Партицький О. Темні місця в Слові о полку Ігореві. Зоря, IV. Л. 1883; Сумцов Н. Очерки истории южно-русских апокрифических сказаний и песен. КСт., VI, VII, IX, XI. 1887; Огоновський О. Історія літератури руської, І. Л. 1887; Шляпкин И. Слово Даниила Заточника (по всем известным спискам) с предисловием и примечаниями. П. 1889; Барсов Е. Слово о полку Игореве как художественный памятник киевской дружинной Руси, I — III. М. 1887 — 90; Щурат В. Слово Даніїла Заточника. ЗНТШ, IX; Никольский Н. О литературной деятельности Клима Смолятича. П. 1892; Франко І. Варлаам і Йоасаф. ЗНТШ, VIII, X, XVIII, XX і окремо Л. 1897; Веселовский А. Из истории романа и повести, I — II. 1896 — 98; Тихонравов Н. Отреченные книги древней России. Сочинения, І. М. 1898; Грушевський М. Нестор і літопис. Збірник Привіт І. Франку. Л. 1898; Шляков Н. О Поучении Владимира Мономаха. П. 1900; Порфирьев И. История русской словесности, І. Казань 1900; Владимиров П. Древняя русская литература киевского периода XI — XIII вв. К. 1901; Абрамович Д. Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературном памятнике. П. 1902; Жданов И. Слово Даниила Заточника. Сочинения, І. П. 1904; Жданов И. Слово о законе и благодати. Там же; Грушевський М. Історія України-Руси, III. Л. 1905; Франко І. Св. Климент у Корсуні. Л. 1906; Келтуяла В. Курс истории русской литературы, І. П. 1906; Перетц В. Из истории старинной русской повести. Киевские Унив. Известия, VIII — IX. 1907; Иконников В. Опыт русской историографии, I — IV. К. 1891 — 1908; Назаревський О. Хожденіє Богородиці по мукам в нових укр. списках. ЗНТК, II; Сухомлинов М. Исследования по древней русской литературе. П. 1908; Шахматов А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. П. 1908; Лепкий Б. Начерк історії укр. літератури, І. Коломия 1909; Корш Ф. Слово о полку Игореве. П. 1909; История русской литературы под редакцией Е. В. Аничкова, А. К. Бороздина и Д. Н. Овсянико-Куликовского, I — II. М. 1908 — 09; Щеглова С. Пчела по рукописям киевских библиотек. П. 1910; Адрианова В. К литературной истории Палеи. К. 1910; Франко І. Апокрифи й леґенди з укр. рукописів. Пам’ятки укр.-руської мови і літератури, I — V. Л. 1896 — 1910; Сушицький Т. До питання про літ. школу XII в. ЗНТК, IV; Пыпин А. История русской литературы, І. П. 1911; Сперанский М. История древней русской литературы. М. 1914; Миндалев П. Моление Даниила Заточника. Казань 1914; Петухов Е. Русская литература. Древний период. П. 1916; Шахматов А. Повесть временных лет, І. П. 1916; Шахматов А. Літописець Нестор. ЗНТШ, CXVII — CXVIII; Возняк М. Історія укр. літератури, І. Л. 1920 (там же вичерплива бібліографія до цього періоду); Сушицький І. Західньоруські літописи як пам’ятки літератури, I. /743/ К. 1921; Истрин В. Очерк истории древне-русской литературы. П. 1922; Багалій Д. Нарис укр. історіографії, I. Літописи, випуск 1. К. 1923; Грушевський М. Історія укр. літератури, II — III. К.-Л. 1922 — 23; Перетц В. Слово о полку Ігоревім. Пам’ятка февдальної України-Руси XII в. К. 1926; Бугославський С. Укр.-руські пам’ятки XI — XVIII вв. про князів Бориса та Гліба. Розвідка й тексти. ВУАН. К. 1928; Гаєвський С. Олександрія. К. 1929; Абрамович Д. Києво-Печерський Патерик. К. 1930; Никольский Н. К вопросу о следах мораво-чешского влияния на литературных памятниках домонгольской эпохи. Вестник Академии Наук СССР. VIII — IX. 1933; Орлов А. Древняя русская литература XI — XVI вв. М.-П. 1937; Гудзий Н. История древней русской литературы. М. 1938; Приселков М. Русское летописание. П. 1940; Mazon A. Le slovo d’Igor. Travaux publiés par L’Institut d’études slaves, XX. Париж 1940; Адрианова-Перетц В. Слово о полку Игореве. Библиография изданий, переводов и исследований. М.-Л. 1940; Гнатишак М. Історія укр. літератури, І. Прага 1941; Еремин И. Литературное наследие Феодосия Печерского. Труды Отдела древне-русской литературы Академии Наук СССР, V. 1947; Лихачев Д. Русские летописи и их культурно-историческое значение. П. 1947; Якобсон Р., Ґреґуар А., Шефтель М. — статті в Annuaire de l’Institut de Philologie et d’Histoire Orientales et Slaves, VIII. Нью-Йорк 1948; Tschižewskij D. Geschichte der altrussischen Literatur im XI., XII. und XIII. Jahrhundert. Kiever Epoche. Франкфурт 1948; Іларіон (митрополит). Слово о полку Ігореві. Вінніпеґ 1949.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.