Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 750-753.]

Попередня     Головна     Наступна





4. Клясицизм



У пол. XVII ст. на Заході постала опозиція проти бароккового стилю, опозиція головне проти складности та »штучности«. Ця опозиція вимагала повороту до традицій античної поетики. Новий стиль, що постав на підставі нової обробки приписів поетики античности та ренесансу, зветься клясичним або неоклясичним. Клясицизм дає синтезу приписів для всіх ґатунків літератури, розподіляючи їх на »високі« і »низькі«. Для нього особливо типовий »високий« стиль та високі ґатунки (ода, трагедія, іст. епос).

На Україні в ті часи політ. (знищення гетьманства) та нац. (русифікація чималих шарів шляхти) підупаду було мало підстав для літератури високого стилю. Тільки зародки його можна вбачати у »Владимірі«, трагедокомедії Теофана Прокоповича, написаній відповідно до вимог його »Поетики« (1704) з дотриманням „decorum“, себто міри і типовости в словах і вчинках персонажів, симетрично щодо композиції, з усуненням інтермедій, замість чого комічний елемент органічно включено в єдину лінію розвитку дії як підрядний складник. Так само й ідеологія »Владиміра« має елементи раціоналізму і просвітництва: історія розглядається тут як поступова перемога розуму над забобонами і темрявою. Одначе сам автор »Владиміра« Т. Прокопович незабаром переїхав до Петербурґу й віддав своє перо на службу Рос. імперії, і далі чимало укр. авторів збагачує рос. літературу (І. Богданович, В. Капнист, В. Рубан, В. Наріжний, М. Гнєдіч та ін.). Навіть твори нац. характеру пишуть рос. мовою (»История Руссов«, »Ода на рабство« — протест проти поневолення України Капниста). Рел. література підупадає через впливи т. зв. »просвічености« — матеріялістичної та атеїстичної філософії XVIII ст. Так для укр. літератури залишилися тільки »легкі« ґатунки: комедія, сатира, байка тощо. Але літ. теорія клясицизму спричинилася до оновлення літ. мови укр. літератури, а саме до заведення живої нар. мови як літературної. Поетика клясицизму знала твори »бурлескні«, »травестійні«, в яких змішувано елементи високого і »низького« стилю; і саме в них стало традиційним вживання »низьких« мовних елементів, напр., діялектизмів, вульґаризмів, »арґо« (жаргонів) тощо. В цих бурлескних ґатунках вжито на Україні чистої нар. мови.

Таким чином укр. клясицизм, — література якого стала »неповною«, втративши певні, а саме »високі« ґатунки, й тому багато втративши з літ. тем та стилістичних можливостей, — саме через »неповноту« літературну спричинився до нац. пробудження, сприяючи розповсюдженню укр. літератури серед кіл народу, яким високі ґатунки не були приступні через їх мову. Для укр. літератури XVIII ст. характеристичне і деяке територіяльне звуження: у зв’язку з сильною польонізацією територій, що належали до Польщі, літ. діяльність зосереджується на Лівобережжі з Києвом і в Закарпатті. Останнє, правда, плекає переважно старі бароккові традиції. Особливе пожвавлення зв’язане тут із діяльністю /751/ мукачівського гуртка єп. Андрія Бачинського (1772 — 1809), який лишив по собі рукописні записки, а о. Іван Пастелій, крім іст. записок, написав ще сатиру на попа. До видатних правобережних видань належить одначе почаївський »Богогласник« 1790 — зведення морально-релігійної поезії XVII — XVIII ст.

Початки клясицизму помітні також в спробах відмовитися від бароккового стилю проповіді спершу у Т. Прокоповича, а потім у Г. Кониського, а головне в писаній рос. мовою »Истории Руссов« (приписуваній Г. Полетиці), як і в віршованій »Розмові Малоросії з Великоросією«.

Травестійна поезія. Елементи просвічености XVIII ст. знайдемо в пізніших »бурлескних« пародіях на духовні вірші, — це травестії, а не серйозні твори; хоч вони наслідують старішу традицію духовного вірша, але в них помітимо і підупад мови (москалізми) і несерйозне ставлення до народу. Їх авторами були здебільшого »мандровані дяки«, »дяки-пиворізи«, студенти, що відірвалися від науки і дякували або вчителювали по селах і містечках, почасти денаціоналізовані поміщики, що ставилися до »місцевої« мови як до засобу гумору. Є серед них вірші новелістичного характеру (про попа Негребецького), апокрифічного (подорож Пекельного Марка), чисто побутові (»Вакула Чмир«), а надто травестійно-біблійні. Деякі мають досить виразний сатиричний характер (»Сон на Великдень«, »Плач лаврських ченців«, почасти пізніший вірш про Кирика). Так само до травестій треба зарахувати і віршовані »листи« о. Івана Некрашевича (між 1780 і 1800 pp.), який почав ще в барокковому стилі (»Спір душі з тілом« 1773 p.), але пізніше дав уже травестійні мініятюрні комедії-діялоги »Ярмарок«, »Сповідь«.

Майстром травестії та основоположником нової укр. літератури нар. мовою став Іван Котляревський (1769 — 1838), що вибрав для своєї травестії традиційний матеріял травестій (романськими мовами, німецькою, російською) — »Енеїду« Верґілія. »Енеїда« Котляревського вийшла частинами 1798 — 1842 р. Уривок »Еней у пеклі« зв’язаний ще з серйозними барокковими віршами. Інші частини — це типова »героїчно-комічна« травестійна поема. Котляревський перевищив своїх попередників, обмеживши розміри поеми й зробивши спробу органічного перетворення героїв »Енеїди« на укр. козаків. Тому він міг використати в своєму творі етнографічний матеріял, збагатити мову, зробити з травестії цінну збірку мовного матеріялу (рясні синоніми для конкретних понять, напр., »пити«, »йти« тощо), не лише народного, але і з »арґо« семінаристів, мандрівних дяків, пияків, злодіїв тощо. Лише рідкі неологізми, церковнослов’янізми та русизми. Може ще багатша, ніж словник Котляревського, його фразеологія. Але, вживаючи матеріялу етнографічного, він не ставиться до нього серйозно, як пізніше романтики. Оновив Котляревський і вірш, завівши замість силябічного — тонічно-силябічний, збудований не лише на рівній кількості складів у рядку, але й на рівномірному чергуванні наголосів (10-тирядкова ямбічна строфа); завів він і чоловічі рими. Є в поемі й епізоди та уривки нац. забарвлені. Нарешті, Котляревський належить до майстрів афоризму. Пізніша доба, зокрема, помітила в автора і певні »народолюбні« ноти. Зате опозицію наступних поколінь викликали »вульґаризми«, »простацтва« стилю Котляревського.

Травестія Котляревського знайшла наслідувачів, з яких ні один не досягнув його висоти. Це — П. Білецький-Носенко (1774 — 1856 — »Горпинида«, видана лише 1871 p.), К. Думитрашко (1814 — 86 — обробка античної травестії »Жабомишодраківка«, 1859), П. Кореницький (»Вечерниці«); навіть Я. Кухаренко (1800 — 62) в незакінченій поемі »Харько, запорозький кошовий« наслідує »Енеїду«. Втрачено теж, мабуть, травестійні »Буколіки« О. Лобисевича (ще XVIII ст.).

Ода представлена лише кількома творами дилетантів, що оспівували з погляду рос. патріотизму події 1812 та 1855 pp. /752/ Вища за них »Ода кн. Куракіну« Котляревського, не без »простацьких« елементів. Майстерні травестії од Горація — »Гараська« Петра Гулака-Артемовського (1790 — 1865), в яких травестійні елементи ще далеко сильніші, ніж в »Енеїді«, а словник цих травестій в значній частині »п’яницький«. Одна травестія сентиментальна (»До Любки«). Серйозніші — байки, головне, славетна »Пан та собака«, в якій чути й народолюбні ноги. Травестійними вийшли в Гулака і спроби серйозніших перекладів (з Ґете — »Рибалка«, з Міцкєвіча — »Твардовський«, з Лермонтова — »Упадок віку«). Лише його спроби переспіву псалмів належать до »високого стилю«.

Ін. представники віршованої поезії давали лише слабі твори: навіть Квітка (6 епіграм — »шпигачок«), байкарі П. Білецький-Носенко (600 байок), С. Рудиковський, П. Писаревський, автор пісень С. Писаревський; народолюбними мотивами цікава »Ода — малороссийский крестьянин« К. Пузини (1790 — 1850). Може найліпші твори клясичного стилю — народні пісні, оброблені в сальоновому стилі, в п’єсах Котляревського та Квітки.

В Зах. Україні представники клясицизму не дійшли до вживання нар. мови (»Домоболіє« С. Левицького 1822 р. та »Воззрініє страшилища« С. Лисинецького 1833 p.), крім, може, задкарпатця В. Довговича (1783 — 1849), що робить спробу переспівувати старих рос. поетів, але пише й кілька пісень в стилі нар. пісні та з сильними травестійними елементами (1832); закарпатець М. Лучкай, автор »Граматики«, травестіює Овідія.

Драматична література доби теж стає »неповною«. Вдалі лише твори, що продовжують традицію комедій-інтермедій. Це чутливі комедії із співами »Наталка Полтавка« та »Москаль-Чарівник« Котляревського (виставлені 1819 p.), добре розроблені традиційно-анекдотичні теми з нотами »гуманізму«, чутливости, з доброю нар. мовою. Василь Гоголь († 1825) написав дві п’єси того самого типу: »Роман та Параска« та »Собака-вівця«; вони ближчі до справжніх комедій (без співів), але в них більше карикатури. Слабша »опера« Квітки »Сватання на Гончарівці« з елементами вульґарно-травестійними, як і його »Бой-жінка« та мелодраматична »Щире кохання«. Ліпші його комедії про Шельменка, але в них лише Шельменко говорить укр. мовою.

Мали значення в історії укр. театру різні слабі наслідування »Наталки-Полтавкик, іноді з елементами мелодрами: »Чорноморський побит« Я. Кухаренка (1836), »Чари« Кирила Тополі (1837), »Купала на Йвана« С. Писаревського (1840), анонімна »Любка, або сватання в селі Рихмах« (30-і pp.) та ін.

Проза клясицизму трохи запізнена, але дала дуже повноцінні твори, щоправда лише одного-єдиного піонера Григорія Квітки-Основ’яненка (1778 — 1843). З клясицизмом Квітку пов’язує не лише його світогляд (він належить, розуміється, не до традиції »просвічености« XVIII ст., а до традиції релігійної та чутливої, що репрезентована, напр., Ж. Ж. Руссо і далеко сильніше містичною літературою, яку Квітка знав і цінив), а й деякі властивості його літ. стилю та змісту творів: стремління до простоти та ясности композиції й викладу, натиск на моральні »повчальні« елементи, переконання в силі »добра« в людській натурі, відношення до нар. традицій, як до »забобонів»; у деяких творах почуваються виразні ноти навіть »травестійного« стилю клясицизму. В той час, коли Квітка писав, до його творів прийшли деякі елементи романтики, але здебільша дуже слабі і не перетворені органічно. Квітка, також видатний рос. письменник, почав писати пізно. Серед його новель є і кілька травестійних (»Салдацький патрет« 1833, »Пархімове снідання« 1841, »На пущання як зав’язано« 1841, »Купований розум« 1842, »Підбрехач« 1843), в основі яких лежать нар. анекдоти. До традиції нар. леґенди належать інші (»Мертвецький Великдень« 1833, »Конотопська відьма« 1834, »От тобі й скарб« 1837). Більшість оповідань — моралістично-психологічні: »Маруся« (1833), »Добре роби, добре й буде« (1834), »Козирдівка« (1838), »Божі діти« (1840), »Сердешна Оксана« (1841), »Перекотиполе« (1843), »Щира любов« (перша рос. обробка 1839). Квітка добре малює людей, зокрема ідеальні типи, незрівняно розгортає сюжети своїх творів, пише мовою надзвичайно близькою до народної, вульґаризми рідкі (найбільше в травестійних новелях). Слабе у Квітки вміння малювати психічні переживання. Ідеологічно його твори — найважливіший вклад укр. клясицизму до нац. ідеології, бо тут яскраво виступають моменти гуманізму та народолюбства, що могли впливати ще на читачів і письменників післяромантичної доби. Він належить до не дуже численних письменників, що в ті часи освітлювали селянське життя, не підмальоване романтично. Стилістично повісті Квітки характеризуються оповідною манерою.

Значно слабша публіцистична проза Квітки (»Листи до любезних земляків« 1839 p.), до того ідеологічно реакційна. Травестійні невеликі прозові спроби Гулака та Є. Гребінки (див. далі). /753/ Релігійна проза Квітки — лише невеликі уривки.

В часи клясицизму зустрічаємо нечисленні спроби освітлення укр. тематики в інших мовах: польській (С. Трембецький, Ю. Нємцевіч), російській (кн. П. Шаліков, кн. О. Шаховской); з укр. клясицистів, що торкаються в рос. творах укр. тем, треба згадати, крім Квітки (побутово-гумористичний роман »Пан Халявский«), Василя Капниста та романіста В. Наріжного (1780 — 1825) з його авантюрно-історичним романом »Бурсак« та ін. творами. (Див. далі — Україна в художніх творах, писаних рос. мовою і Укр — поль. взаємини в літературі.)

Білоруська література нар. мовою почалася бл. 1845 р. наслідуванням укр. »Енеїди«.

Д. Чижевський


Література. Крім згаданих в огляді історії дослідження загальних курсів: Куліш П. Г. Квітка (Основ’яненко) і його повісті. П. 1858; Куліш П. Обзор украинской словесности. Котляревский. Основа, І. 1861, Артемовский-Гулак. Основа, III. 1861; Данилевский Г. Украинская старина. Х. 1866; Дашкевич Н. Вопрос о литературном источнике Москаля Чаривныка. КСт., ХП. 1893; Дашкевич Н. Малорусская и др. бурлескные (шутливые) Энеиды. КСт., IX. 1898; Житецкий П. Энеида Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII в. К. 1900; Студинський К. Літературні замітки. Л. 1901; Студинський К. Котляревський і Артемовський. Л. 1901; Стешенко І. Енеїда Котляревського і Котельницького в порівнянні з ін. текстами. ЗНТК, IX; Стешенко І. Новий твір Я. Кухаренка. ЗНТК, XII; Євшан М. І. Котляревський. Пошана. Х. 1909; Jensen A. Kotljarewskyj’s Aeneide. ЗНТШ, CXVII — CXVIII; Єфремов С. Шевченко і Котляревський. Збірник пам’яті Шевченка. К. 1915; Плевако М. Г. Квітка-Основ’яненко. Х. 1916; Бойко В. Життя та літ. творчість Квітки-Основ’яненка. Твори Г. Квітки-Основ’яненка, І. К. 1918: Міяковський В. Куліш і Квітка. Наше Минуле, II. 1918; Айзеншток І. Замітки про Г. Ф. Квітку. Там же; Зеров М. Нове українське письменство. К. 1924; Рулін П. Іван Котляревський і театр його часу. Рання укр. драма. Ред. і стаття П. Руліна. Х. 1927; Айзеншток І. Вступна стаття. П. Гулак-Артемовський. Твори. Х. 1927; Марковський М. Найдавніший список Енеїди І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. УАН. К. 1927; Шамрай А. Шляхи Квітчиної творчости. Г. Квітка-Основ’яненко. Вибрані твори, І. Х. 1928; Айзеншток І. Котляревський як поет. І. Котляревський. Енеїда. Х. 1928; Укр. пропілеї, І. Котляревщина. Ред., вступні статті й примітки І. Айзенштока. Х. 1928; Єфремов С. На переломі двох епох. Твори І. Котляревського. ДВУ. 1928; Квітка-Основ’яненко. Збірник на 150-річчя народження. 1778 — 1928. Х. 1929; Айзеншток І. Вступна стаття. Г. Квітка-Основ’яненко. Твори, І. Праці Інституту Т. Шевченка. Х. 1929; Білецький Л. До початків нової укр. комедії. ЗНТШ, XCIX; Петренко П. Григорій Квітка. ЛіМ. Х. 1931; Возняк М. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. Л. 1946; Плющ П. Нар. фразеологія в Енеїді Котляревського. Наук. Записки Інституту Мовознавства Академії Наук УРСР, II — III. К. 1946; Плющ П. Вираз гумору в Енеїді. Там ж, IV — V. К. 1947.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.