Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 753-761.]

Попередня     Головна     Наступна





5. Романтика



Вступні завваги. Впливи романтики (романтизму), що наприкінці XVIII ст. постали в Англії та Німеччині, а на початку XIX ст. захопили всю Европу, були в укр. літературі, як і в усіх слов’янських, вирішальні. В опозиції до клясицизму та просвічености романтика висунула на перше місце в людському житті та творчості, зокрема мистецькій, значення іраціональних елементів, що, на її думку, вищі й глибші, ніж розум. Вона підносить — поруч із наукою — мистецтво (поезію) як шлях до пізнання.

Романтики шукають позарозумових, неприступних розумовому пізнанню елементів у дійсності й знаходять їх в людській душі (почуття і воля, зокрема »ненормальне« в душевному житті — від геніяльности до божевілля, від святости до злочину), в зовнішньому світі (таємні сили й істоти) і в суспільному житті (традиція, якої не можна обґрунтувати раціонально).

З світоглядом романтики зв’язана тематика романтичної поезії: сильна людина (»титанізм«), переживання, що виходить поза межі »нормального«, фантастика, нац. традиція в минулому (іст. поезія) і в сучасності (нар. життя та нар. поезія — див. ще стор. 185). В теорії поезії піднесено ті самі моменти »іраціонального«: поезія є чинність вільна, під впливом надхнення. Тому романтика вимагає »вільної форми« (»байронічна поема«), плекає гатунки, що їх не знала клясична теорія поезії (баляда, казка, пісня, що наслідує нар. пісню, »містерія« тощо), використовує стилеві засоби нар. поезії, оновлює мову, заводячи до неї мовні шари, які іґнорувала старіша література, зокрема елементи нар. мови.

До тих тем (народних та історичних) і до мист. засобів, до яких, вживаючи їх, старіша література ставилася з іронією, а то й презирством (»темнота«, »неосвічений народ«), романтична поезія ставиться серйозно, як до джерел краси та мудрости.

Зрозуміло, що такий світогляд і такий погляд на поезію мусів надзвичайно сприяти пробудженню нац. свідомости, зокрема у народів, у яких нар. життя ще було повне прастарих елементів, як це було в українців.

Першим виявом романтики на Україні були видання етнографічних матеріялів: /754/ М. Цертелева (1819), М. Максимовича (1827 — 49), І. Срезневського (1833 — 38) та ін. (див. стор. 188). Не зважаючи на цензурні перешкоди, вийшли (див. Наука) перші спроби наук. освітлення укр. історії: Д. Бантиша-Каменського (1822 — 42). М. Маркевича (1842), А. Скальковського (1840), а головне видання »Истории Руссов« (1846), »козацьких літописів« (1846 — 54) та джерельних збірок (»Оповідання запорожця Коржа« 1842, різні видання О. Бодянського та ін.) або вже цілком наук. праць М. Костомарова й ін.

Романтика майже всюди »відкривала« наново вартості бароккової літератури. Україна була винятком: укр. романтики не могли захопитися літературою, що була написана »штучною«, »перестарілою« (укр.-церковнослов.) мовою.

Захоплення укр. етнографією й укр. історією перелилося й поза укр. нац. межі. »Укр. школи« в літературах поль. та рос. (див. далі) чималою мірою вплинули на укр. нац. молодь. Першим осередком укр. романтики стає на межі 20 — 30-их pp. Харків, у 30-их pp. романтичний рух починається в Галичині, в 40-их pp. постає романтичний духовий центр — Кирило-Методіївське Братство в Києві. Політ. реакція 40 — 50-их pp. майже цілком унеможливлює вияви нац. свідомости в літературі, але вже наприкінці 50-их pp. романтичний рух знову оживає, щоб за кілька років поступитися місцем т. зв. »реалізмові«, але романтичні настрої живі аж до кінця віку. Нац. характер романтики зумовлює її сильні впливи на весь пізніший укр. нац. рух, хоч він і йшов під зовсім ін. гаслами. Популяризувала романтичні мотиви і поезія найбільшого укр. поета Шевченка.

Нац. значення романтичної літератури на Україні полягає насамперед у тому, що романтики — в протилежність до клясицистів — робили спробу створити »повну« літературу нар. мовою, себто літературу з усіма ґатунками, а до того задовольняти цією літературою потреби всіх шарів народу (від чого почасти відмовилися пізніше реалісти, плекаючи певний час лише літературу »для народу«).

Пізня романтика розвинулася на Заході в нові течії: в меланхолійну ідилічну »пізню романтику«, т. зв. »бідермаєр«, та в іронічно й сатирично похмуру »натуральну школу«, що була переходом до »реалізму«. На Україні обидві течії репрезентовані лише в окремих творах деяких поетів та письменників.

Харківська група романтиків зібралася вже наприкінці 20-их pp. коло молодого вченого І. Срезневського (1812 — 80). Фолкльорний матеріял, зібраний Срезневським та ін. членами гуртка (на жаль, де в чому зфальшований), Срезневський видав 1833 та наступних pp. п. н. »Запорожская Старина«. Він, А. Метлинський та М. Костомаров працюють над нар. поезією та утворюють собі романтичне уявлення про її суть як вияв »вічних думок« нар. духу та окремої нар. душі. З діяльністю харківських романтиків зв’язана поява укр. альманахів 30-50-их pp. (див. Преса).

Найстаріший з харківських романтичних поетів Левко Боровиковський (1806 — 89) — автор епіграматичних байок, почасти ще травестійних, та романтичних баляд (»Маруся« за »Ленорою« Ґ. А. Бюрґера, »Фарис« за А. Міцкєвічем, також »думи«, з елементами наслідування нар. пісні).

Амвросій Метлинський (1814 — 70) писав, під псевдонімом Могила, вірші похмурого кольориту (поезія »ночі та могил«) з укр. постатями козака, »останнього бандуриста«, гайдамаки, гетьмана тощо. Це пісні та баляди, головний мотив яких — сум, туга за минулим, що, як здається авторові, загинуло назавжди (збірка »Думки і пісні та ще дещо« 1839). Його поезія — поезія нац. песимізму.

Натомість Микола Костомаров (1817 — 85), автор збірок поезій »Укр. баляди« (1839) і »Вітка« (1840), виданих під псевдонімом Ієремія Галка, щоправда, малює сучасний стан України теж темними барвами, але вірить у перемогу »правди й волі«. В минулому, сучасному й майбутньому він бачить суцільну лінію нац. розвитку. Характеристичне для поезії Костомарова найбільше його стремління до утворення мови, придатної для вислову навіть і філософічних думок (філос. вірші). Він робить спроби дати укр. романтичну трагедію (»Сава Чалий« 1838, »Переяславська ніч« 1839), звертаючись до улюбленої романтиками Шекспірової традиції.

Інші поети харківської романтики: О. Корсун (1818 — 91), меланхолійний М. Петренко (нар. 1817), О. Шпигоцький; в 40-их pp. почав друкуватись і талановитий Яків Щоголів (1824 — 98), що розвинувся як поет лише пізніше (див. далі).

»Руська трійця«. Відродження нац. життя у Зах. Україні теж зв’язане з романтикою. Романтиками є члени »руської трійці« Маркіян Шашкевич (1811 — 43), Іван Вагилевич (1811 — 66), Яків Головацький (1814 — 88), що видали 1836 р. з датою 1837 р. збірник »Русалка Дністровая«. Спадщина всіх трьох невеликого обсягу. Найталановитіший поет з них м’який, меланхолійний Шашкевич. Тематика його творів, поруч із нечисленними нац. закликами, — почасти іст. образи, а головне мотиви туги і смутку (»Туга«, »Розпука«, »Веснівка«, /755/ »Підлисся« та ін.). Нечисленні баляди. Різноманітна, хоч мала кількісно, проза Шашкевича сягає від перекладів Євангелія, через наукові статті, до дуже своєрідної ритмами й образами »розбійничої« новелі »Олена«. Поруч із ним найталановитіший поет Микола Устиянович (1811 — 85), що пише в 40-50-их pp. Його вірші належать до різних Гатунків, зрідка баляди та пісні, іноді вірші »високого стилю«, здебільша рефлексійні. Він має здібність ядерного афористичного виразу, вірші його повні яскравих формул. Його новелі (»Месть верховинця«, »Страсний четвер«) дають романтичний образ життя в Карпатах. А. Могильницький (1811 — 73) та Б. Дідицький, автори довгих поем, не зуміли стати на ґрунт розвитку соборної укр. літ. мови. Більше значення має »Скит Манявський« Могильницького і прозова »Справа в селі Клекотині« Р. Моха.

Зовсім осторонь від розвитку укр. літератури стоїть закарпатська романтика з її єдиним видатним представником Олександром Духновичем (1803 — 65), штучна мова якого змушує його залишитися поетом місцевого значення. На жаль, поети галицької романтики теж мало увійшли в літ. вжиток Центр. і Сх. України, головне через місцеве забарвлення своєї мови.

Романтика на піднесенні. Кульмінаційний пункт романтичного руху на Україні — київська романтика. Перший ректор Київського Університету, Михайло Максимович (1804 — 73), вчений чималого діяпазону, виявив себе на укр. полі головне як історик літератури та етнограф (видання пісень 1827, 1834, 1849); у своїх пізніших переспівах »Слова о полку Ігореві« (1857) та псалмів (1859) він значно відхилився від традиції укр. літературної мови.

Але в Києві зійшлися Костомаров, Куліш, Шевченко та представники студ. переважно молоді в межах слов’янофільського Кирило-Методіївського Братства (див. стор. 469). На місце харківського мрійництва, оберненого головне в минуле, тут з’явилась певна, хоч утопічна, політ. і нац. програма й закінчений релігійно-романтичний світогляд. Розвинути практично-нац. діяльність братчикам не вдалось, бо 1847 р. їх заарештовано й покарано. Політ. програма братства накреслена в написаних Костомаровим »Книгах битія укр. народу«. Вони подають нарис світової історії та образ майбутнього »відродження« України, що має відігравати величезну ролю як наріжний камінь всеслов’янської, а може й ширшої федерації, збудованої на основах »свободи й братерства«. »Книги битія« цікаві і як пам’ятка літературно-публіцистична — після травестійної мови Квітчиних »Листів« вони промовляють до читача українізованим біблійним стилем.

Але тоді вже існували твори, писані »повною мовою«, що мали більше значення для вироблення укр. літ. мови, ніж твори харківської романтики: поезії Тараса Шевченка (1814 — 61). Він почав писати вірші в Петербурзі, куди, як відомо, попав як мистець-маляр бл. 1831 p., 1840 p. видав перший »Кобзар«, 1841 р. — поему »Гайдамаки«, на Україні підготував збірку »Три літа«, а 1847 р. готував нове видання »Кобзаря«. Колосальне враження, яке робили вірші Шевченка на всі кола укр. суспільства, пояснюється передусім їх поетичними якостями; їх ідеологічний зміст в його повноті тоді зрозуміли далеко не всі читачі. Форма поезій Шевченка зв’язана з нар. піснями: Шевченко віршує колядковими та коломийковими ритмами, але помалу розвиває надзвичайне багатство ритмічних варіяцій; Шевченко канонізує »неповні« (приблизні) рими, збагачуючи цим їх різноманітність. Вірші Шевченка повні надзвичайно рясних евфоній (співзвуч ужитих у вірші слів), з яких лише частина (»внутрішні рими«) належить до традиції нар. та романтичної поезії. /756/ З майстерною музичністю вірша Шевченко сполучає майстерність виразу, — це зробило дуже багато його формулювань думок »клясичними«, незабутніми. Влучне, часто оновлене, вживання засобів нар. поезії типове для віршів Шевченка (сталі епітети, подвійні слова, паралелізм, почасти антитетичний паралелізм тощо). Та при близькості мови Шевченка до народної вона ніяк не обмежена »простонародною« лексикою, — ніхто з укр. поетів не зробив стільки для поширення укр. літ. мови до »повної«, як Шевченко, при чому неологізми Шевченка далеко природніші й легше сприймалися, ніж неологізми харківських романтиків.

Тематика Шевченка виростає з тематики харківських романтиків. Стиль варіює від народного — пісенного до »високого« — переспівів псалмів. Жанрові прикмети й композиція творів ідуть за романтичною традицією: наслідування пісень; баляди, часто з фантастичним елементом (»Причинна«, »Лілея«, »Тополя« і т. д.); поеми, в яких ужито всіх засобів композиції »байронічної поеми« (»Катерина«, »Гайдамаки«, також пізніші): концентрація дії на окремих сценах, ліричні вступи та уривки, довгі розмови автора з собою, з читачем або з своїми героями тощо. Шевченко пише »містерію« (»Великий льох«) та споріднений формою »Сон«. Нарешті, Шевченко вживає типово романтичної символіки (матір-Україна, кобзар-поет-пророк, могили, в яких заховане минуле), романтичних краєвидів (буря, пожежа), фантастики (баляди), описує страшні злочини й божевілля (»романтика жаху«).

Широта нац. програми й чіткість погляду: уявлення про Україну як про цілком самостійну історично-нац. єдність, віра в її майбутнє справили велике враження на сучасників, бо ніхто досі не насмілювався висловити ці думки так радикально. Основні поняття — символи нац. світогляду Шевченка: »Слава« — нац. традиція, »Слово« — нац. культура, »Правда« — загальнолюдські загальні вимоги. Відповідно до цих трьох вартостей Шевченко оцінює події, людей минулого і сучасного й усе на світі. Він вірить у перемогу цих вартостей в майбутньому і закликає своїх сучасників до боротьби за них (»відродження«, »пробудження«, або »воскресіння« України). Він цілком пориває з традицією тодішньої укр. політ. думки — переважно більш або менш опортуністичної і квієтистичної. Його нац. світогляд ішов далі, ніж погляди більшости кирило-методіївців, але в тім самім напрямі.

З усіх укр. письменників Шевченко мав найбільший вплив, що триває і дотепер, — і не тільки літературний, а й громадсько-політичний. Його ім’я не /757/ тільки діячі, але і вороги укр. нац.-визвольного руху нерідко розглядали як символ всього цього руху. Особливо популярні при цьому його політичні поезії, написані в 1843 — 46 pp.: »Розрита могила«, »Чигирин«, »Великий льох«, »Кавказ«, »Посланіє« та ін., в яких яскраво виявилися палкий патріотизм, заклики до боротьби та нац. визволення, концепція іст. і соціяльної єдности укр. нації і романтична ідеалізація козаччини.

Висуваючи в своїй п’єсі »Назар Стодоля« новий мотив боротьби за щастя, Шевченко все ж у цій галузі не знайшов такого нового слова, як у ліриці.

Найглибший слід поруч із Шевченком залишив в укр. духовій традиції інший з братчиків — Пантелеймон Куліш (1819 — 97). В цей період свого життя він дав лише рос. роман з укр. історії »Михайло Чарнишенко«, »Пам’ятну книжку для поміщиків«, що нагадує »Листи до любезних земляків« Квітки та пізніші »Вибрані місця з листування з друзями« М. Гоголя, укр. »Повість про Україну« (1843), писану високим стилем »думу«, що обіймає цілу історію України, але не піднеслась до історіософічної висоти »Книг битія«, і маленьку новелю »Орися«, що нагадує Квітчину прозу. Найвизначніший його твір, роман »Чорна рада«, писаний тоді, надруковано лише 1857 р. Цей роман, присвячений подіям перед гетьмануванням Брюховецького, має ідеологічно ту саму тенденцію, що її можна помітити у більшости укр. романтиків: заміну ідилічно-солодкавого або героїчно піднесеного образу України образом »повної нації«, що складається з різних груп з різними інтересами та ідеалами. Роман чималою мірою залежний від зах. взірців (Вальтер Скотт) та М. Гоголя, до »Тараса Бульби« якого роман стоїть в опозиції. Це роман психологічних типів і суспільних конфліктів, в яких грають ролю ідеології різних шарів тодішньої України. В суспільних конфліктах перемагають на око егоїсти над людьми ідеї, але в дійсності егоїсти не досягають своїх цілей. Найвище цінить Куліш людей, що »серцем« у подіях участи не беруть, маючи вищі ідеали (співець »Божий чоловік« і запорожець Кирило Тур). За всіма конфліктами роману автор бачить глибший конфлікт — »боротьбу правди з кривдою«. Змалювання осіб і подій опукле, з використанням надбань модерного як на той час романтично-іст. стилю: постаті, пейзажі здебільша символічні. Не зважаючи на сумний образ »завірюхи«, Куліш не раз підкреслює свій іст. оптимізм.

З інших братчиків як поет-перекладач романтичних поетів (нім., рос., поль.) і як наслідувач Шевченка та нар. пісні виступав з 1847 р. О. Навроцький (1823 — 1902); Василь Білозерський (1825 — 99) та Микола Гулак (1822 — 99) виступали лише як публіцисти (і то значно пізніше).

Після смерти Миколи I укр. література відразу ожила: 1856 — 57 pp. вийшли »Записки о Южной Руси« Куліша, де /758/ з’явилася анонімно »Наймичка« Шевченка; 1857 р. Куліш видав »Чорну раду« й почав видання укр. брошур, м. ін. повістей Квітки; 1860 р. вийшов збірник »Хата« з творами нових і старих поетів, видав свої переклади М. Максимович (див. вище), вірші — Метлинський; Д. Мордовець та Костомаров випустили 1859 р. »Малорусский литературный сборник«. Вже з 1853 р. »Черниговские Губернские Ведомости« почали друкувати укр. поезії. На короткий час осередком укр. літератури став часопис »Основа« (1861 — 62), під ред. В. Білозерського, але незабаром закрився, головне через ідеологічні противенства двох поколінь (див. Преса). Вже наприкінці 50-их pp. з’являються твори, що репрезентують новий напрям — реалізм (див. далі).

Із старших письменників ще пишуть у дусі романтики Шевченко та Куліш, з нових не виходить за межі романтики Стороженко.

Шевченко на засланні довгий час не писав віршів (1851 — 56). Пробував сили на повістях рос. мовою, що належать до найцікавіших прозаїчних творів укр. школи рос. літератури цього часу. Їх стиль сполучає елементи пізнього гоголівського »натурального стилю« та відгуки стилю »байронічної поеми«. Яскрава соціяльна тематика повістей переходить і до віршів Шевченка, які він знову почав писати 1857 р.

За традицією пізні вірші Шевченка друкуються в рамках »Кобзаря«. Стилістично вони розвивають далі тенденції, закладені в раніших віршах Шевченка, але в далеко складнішій синтезі. Ще 1857 p., переробляючи писану в 1847 р. »Москалеву криницю«, Шевченко не зробив радикальних змін у стилі цієї типової »байронічної поеми«. Композиційно так само збудовані »Неофіти« та »Марія«, що є поемами »вільної форми«. Баляди зникають в творчості Шевченка майже цілком, але залишаються наслідування пісень, переклади-переспіви Св. Письма. Зате збільшилася кількість »рефлексійних« віршів, що висловлюють переживання самого поета; такі вірші характеристичні для пізньої романтики. Посилення соціяльних та політ. мотивів приводить Шевченка почасти до елементів пізнішого реалізму (а не до клясицизму, як гадав дехто з дослідників). Іст. теми відходять на другий плян; і іст. тематика служить тепер знаряддям у боротьбі за право людини на життя та щастя.

П. Куліш, виступивши як поет лише по смерті Шевченка, видрукував 1862 р. збірник »Досвітки«, 1882 р. — »Хуторна поезіях, 1893 р. — »Дзвін«; кілька поем видано із спадщини поета. Спершу наслідуючи Шевченка, Куліш пізніше йде власними шляхами. Його стремління — головне збагатити мову на слова і звороти, придатні для вислову думок та переживань освіченої людини. Все ж майже завше у нього залишаються певні елементи поетики нар. творчости і складна романтична символіка, до якої належать і шевченківські »Правда« та »Слово«. Поруч із ліричними віршами, Куліш дає і зразки »вченої поезії«. Але в усіх віршах Куліш дбає за форму, заводить нові строфічні схеми, поширюючи тим можливості укр. вірша, плекає тонку сентенційність, яка майже дорівнює шевченківській. Куліш вірить у таємні вищі сили в історії та житті народу, а в своїх поемах (»Настуся«, »Великі проводи«, »Маруся Богуславка«, »Магомет і Хадиза« і т. д.) дає цілу філософію нації та історії, що теж є романтична і була далека від панівної тоді історіософії позитивістичного народництва. Це було однією з причин, чому Кулішеві не вдалося досягнути популярности, тим більше, що час після 60-их pp. не сприяв успіхові віршованого слова. До того ж ґатунки, в яких писав Куліш (баляда, поема, дума), не відповідали духові часу. Мали значення окремі слабості його віршів (рідкі слова, штучні наголоси, невдалі ковані слова). Нарешті, почасти позначились від’ємно на його літ. популярності конфлікти Куліша як громадського діяча з його сучасниками через різні його політ. вагання та іст. »збочення« (різке засудження козаччини, апологія культурницької ролі рос. царів Петра I і Катерини II в »Истории воссоединения Руси« 1874 p., заклик до порозуміння з поляками в »Крашанці русинам і полякам« 1882 p., підкреслення культурництва в противагу політиці та ін.).

Куліш пробував писати і п’єси (»Колії«, трилогія »Байда«, »Сагайдачний«, »Цар Наливай«, ориґінальна стилізацією вертепної драми »Іродова морока« та весільна ораторія »Хуторянка«). Драмам його бракує руху, довгі диспути-розмови розвивають ту саму картину конфліктів між різними шарами »повної нації«, яку Куліш дав у »Чорній раді«, але враження від диспутів слабше, ніж від напруженої дії роману.

Нечисленні й невеликі розміром оповідання (1860-68) належать до найліпших творів Куліша (»Січові гості«, »Мартин Гак« та ін.). В них, як і в своїх рос. прозаїчних творах 50-их pp., він робить спробу, не виходячи поза межі селянського та дрібноміщанського оточення, пов’язуючи навіть свої сюжети з Квітчиними, вивести укр. новелю з рамок занадто, на його думку, примітивної психології до сфери складних душевних конфліктів, наближаючись тим до психологічного /759/ роману. Мова і стиль зате значно простіші, ніж зміст, і наближаються до мови й стилю Квітки.

Піонерською працею Куліша були рівновартісні ориґіналові переклади: В. Шекспіра (1882), Псалтиря (1868 — 71) та Св. Письма, ціла збірка »Позичена кобза« (1897) — переклади з Ф. Шіллера, Й. Ґете, Г. Гайне, Д. Байрона. З травестійною традицією він цілком пориває. Його переклади — результат велетенської, особливо мовної праці.

Свою філософію нації та історії (див. вище) Куліш розгорнув головне в поетичних творах. Вона збудована на протиставленні глибокого, захованого, сутнього в людині, суспільстві, нації, культурі, що Куліш зве »серце«, і зовнішнього, поверхового. Образ »серця«, частий в романтичній поезії, набирає в Куліша ролі головного символа культурних, психологічних, моральних і ін. вартостей.

Новий романтичний письменник, що з 1860 р. почав друкувати свої твори, писані частково раніше, — Олекса Стороженко (1805 — 1874). 1863 р. він видав двотомову збірку оповідань, яку пізніше доповнено лише двома творами. Живі, дотепні оповідання його писані доброю, чистою мовою, повні м’якого гумору. Тематика їх суто романтична: історична або фантастична, іноді варіює казкові нар. мотиви. Але Стороженко переймає романтичний стиль та романтичну тематику лише як моду часу, в нар. традиціях він ледве чи бачить глибший сенс, найбільше, що почуває їх поетичну цікавість. Вульґаризми в мові його нерідкі, йому бракує слів для вислову »високих понять«. Ідеалізація минулого йде занадто далеко, Стороженко готовий визнати навіть панську жорстокість; ідеалізація сучасного іноді набуває солодкавої ідилічности. Спроба роману — »Марко Проклятий« Стороженкові не вдалась, він твору не закінчив. Його драматична спроба »Гаркуша« — мало значуща мистецьки мелодрама.

До кіл »Основи« належить ще талановитий поет Петро Кузьменко (1831 — 67), що видав кілька віршів, леґенду »Погане поле« та оповідання »Не так ждалося, а так сталося«. Його рел. вірші нагадують М. Петренка (див. вище).

Романтичні мотиви забриніли лише на короткий час у поетів, що тоді почали писати, як С. Руданський, або лишились на довший час як »побічні« мотиви, напр., у Марка Вовчка, галичан К. Климковича або В. Шашкевича (див. далі).

Поза межами поетичних угруповань доби романтики стояло кілька видатних поетів; почасти сталося так через їх біографічну усамітненість, почасти через брак літ. осередків на провінції в певні відтинки цього часу (1848 — 55).

Цілком ізольоване явище — поляк Тимко (Хома) Падура (1801 — 71); він писав укр. мовою, не завжди бездоганною, і політично стояв на поль. позиціях; але деякі пісні його пройшли в усну традицію (частина видрукувана 1844 p.).

Найвидатніший поет, що стояв поза межами тодішніх укр. угруповань, — Євген Гребінка (1812 — 48). В своїх численних рос. оповіданнях він використовує укр. теми і помалу переходить від романтики до натуралізму. По-укр. він написав мало: праця молодих літ — переклад »Полтави« Пушкіна, в якому є ще травестійні ноти; серйозніший успіх мали його байки — »Малоросійські приказки« (бл. 30); романтична журба — тема нечисленних ліричних поезій, з них деякі стали улюбленими піснями (»Укр. мелодія« та ін.).

Осип Бодянський (1808 — 77), заслужений вчений, дав, крім романтичної дисертації про нар. поезію слов. племен (1837), кілька віршів та »Наські укр. казки« під псевдонімом Ісько Материнка (1835) — спроби примітивної етнографічної романтики. О. Шишацький-Ілліч (1828 — 59) фальшував на підставі дійсного нар. матеріялу »думи«. Власні вірші (2 збірки »Укр. квітка« 1856 — 57) дуже невисокої якости. Етнографічна романтика »малоросійських« оповідань Хоми Купрієнка (1848) наслідує Гоголя.

Два усамітнені поети репрезентують »романтику журби«: це Віктор Забіла (1808 — 69) та Олександер Афанасьєв-Чужбинський (1817 — 75); деякі їх вірші писані в дусі нар. пісень, наближених до романсу. Виразний романтик — Семен Метлинський, брат Амвросія (збірки 1858, 1864 pp.).

Багато другорядних поетів пишуть вірші з романтичною тематикою, але не можуть звільнитися від впливів »котляревщини«, себто травестії. Це Порфир Кореницький (»Вечерниці« 1841), Степан Олександрів (»Вовкулака« 1841), Михайло Макаровський (1783 — 1846, »Наталя« 1844, »Гарасько, або талан і в неволі« 1845), П. Білецький-Носенко (див. вище), що пише баляди (»Івга«) та перекладає романтичних поетів. Ліпше наслідування Пушкіна в анонімній поемі »Кочубей« (бл. 1828 р.) та наслідування Шевченка в рукописних поемах перекладача Євангелія Пилипа Морачевського.

Кілька поль. поетів, що писали вірші укр. мовою (А. Шашкевич, Спиридон Осташевський, К. Ценґлевич, Ян Позняк, Л. Венґлинський і ін.), не відриваються від травестійної традиції і, щонайліпше, дають зразки укр. »екзотики«.

Найбільша заслуга літ. романтики в цілому є те, що її представники рішуче стали на ґрунт вироблення »повної мови« та зробили спробу утворити »повну літературу«, збагативши її на нові ґатунки. Ідеологічно романтики йшли тим самим шляхом, розвиваючи погляди на укр. націю як »повну« та рівноправну з іншими. До укр. літератури романтики ввели два важливі комплекси тем: теми »етнографічні« та романтику минулого, головне козацтва (не помітивши, за /760/ винятком почасти П. Куліша, ролі інших груп суспільства в нац. житті укр. минулого або зменшивши цю ролю). Романтичні теми вже не зникають з укр. літ. традиції поруч з окремими мотивами та образами, серед яких може центральний — образ »воскресіння« »матері-України«. Поезія укр. романтиків сильніше пробилася до чужих літератур, ніж література попередніх періодів. В поль. літературі зустрічаємо переклади укр. романтиків (Л. Совінський та В. Сирокомля-Кондратович). Наслідують козацьку »романтику« — словаки, чехи (Й. В. Фріч інсценізував »Тараса Бульбу« 1857, написав трагедію »Мазепа« 1865 і чимало віршів з козацької доби), пізніше болгари, навіть французи (П. Меріме). В нім. літературі в 30-40-их pp. постає щось подібне до укр. школи: А. Шаміссо 1831 р. переспівав »Войнаровського« Рилєєва, інший переклад цього твору вийшов 1847 p.; в 40-их pp. з’явилось кілька перекладів романів М. Чайковського з укр. тематикою, 1845 р. вийшла »Поетична Україна« Ф. Боденштедта (що й пізніше дав кілька нарисів про Україну), в 1848 р. »Балалайка« Вальдбрюля, в обох збірках — укр. пісні. 1841 р. вийшла ориґінальна збірка »Укр. пісні« А. Мавріціюса (псевдонім А. Йохмуса), 1844 р. — поема »Мазепа« Г. Е. Штебіна, 1850 р. »Ґонта« Р. фон Ґотшалля (1856 р. перекладена Федьковичем на укр. мову), 1860 — роман »Мазепа« А. Мюцельбурґа.

Д. Чижевський


Література. Крім згаданих в огляді історії дослідження загальних курсів: Антонович В. Произведения Шевченка, содержание которых составляют исторические события. Чтения в Историческом Обществе Нестора Летописца, II. К. 1881 (Твори В. Антоновича. К. 1932); Костомаров Н. П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность. КСт., II. 1883; Науменко В. А. А. Корсун. КСт., XII. 1891; Колесса О. Шевченко і Міцкєвіч. ЗНТШ, III; Коцовський В. Пам’яті М. Шашкевича. Там же; Франко І. Наймичка Т. Шевченка. ЗНТШ, VI; Колесса О. Ю. Косован-Федькович. Зоря. 1893; Студинський К. Передмова. Метлинський А. Думки і пісні. Л. 1897; Конисский А. Жизнь украинского поэта Т. Г. Шевченка. О. 1898; Горленко В. М. М. Макаровский. Южно-русские очерки и портреты. К. 1898; Кониський О. Тарас Шевченко — Грушівський. Хроніка його життя, I — II. Л. 1898 — 1901; Маковей О. Панько О. Куліш. Л. 1900; Шенрок В. П. А. Кулиш. К. 1901; Франко І. Шевченко героєм поль. революційної леґенди. Л. 1901; Лесевич В. П. Гребенка. Русская Мысль, І. 1904; Стешенко І. О. П. Стороженко. ЗНТШ, XLIII; Житецкий И. Укр. оповідання А. П. Стороженка. КСт., IX. 1905; Єфремов С. Передмова. Твори Є. Гребінки. К. 1906; Франко І. До біографії та характеристики В. Забіли. ЛНВ, III. 1906; Тершаковець М. Галицько-руське літ. відродження. Л. 1908; Студинський К. Генеза поетичних творів М. Шашкевича. Л. 1909; Грушевський О. Поетична діяльність П. Куліша. ЛНВ, IX, X, XII. 1909; Лепкий Б. М. Шашкевич. Коломия; Ярема Я. М. Шашкевич як лірик-поет. Звіт гімназії Франца-Йосифа I в Тернополі. 1911; Радзикевич В. Шашкевичева Олена. Л. 1911; Щурат В. Літературні начерки. Л. 1913; Козловский Л. Польские романтики украинской школы. Голос Минувщего, II, VIII. 1913; Щурат В. Святе Письмо в Шевченковій поезії. Л. 1914; Франко І. Темне царство. Л. 1914; Збірник пам’яті Т. Шевченка. К. 1915; Jensen A. T. Schewtschenko. Ein ukrainisches Dichterleben. Відень 1916, укр. переклад: Перемишль 1921; Брик І. Шевченкова поема Іван Гус. ЗНТШ, CXIX — CXX, CXXVI — CXXVII, окремо Л. 1919; Мочульський М. »Укр. школа«. Україна, I — II. 1917; Зайцев П. Книга битія як документ і твір. Наше Минуле, I. 1918; Дорошенко В. Життя і слово. Л. 1918; Дорошенко Д. П. О. Куліш, його життя і літ.-громадська діяльність. К., 1918, Ляйпціґ 1923; Щурат В. На досвітку нової доби. Л. 1919; Тарас Шевченко. Збірник. К. 1921; Дорошенко Д. М. І. Костомаров, його громадська і літ.-наукова діяльність. К. 1920; Дорошкевич О. 20-40-і pp. в укр. літературі, І. К. 1922; Мочульський М. До генези й пояснення Інтродукції до Гайдамаків Т. Шевченка. ЗНТШ, CXXXIII. 1922; Щурат В. Філософічна основа творчости Куліша. Л. 1922; Єфремов С. Без синтези. Записки Іст.-Філол. Відділу УАН, IV. К. 1924; Шевченківський збірник, І. К. 1924; Плевако М. Шевченко й критика, Х. 1924; Шевченко та його доба, I - II. УАН. К. 1925 — 26; Смаль-Стоцький С. Ритміка Шевченкової поезії. Прага 1925; Багрий А. Шевченко в литературной обстановке. Баку 1925; Плевако М. Хрестоматія нової укр. літератури, І. ДВУ. Житомир 1926 (докладна бібліографія); Білецький Л. Поетична еволюція найголовніших образів та ідей Т. Шевченка. Прага 1926; Пантелеймон Куліш. Збірник праць Комісії для видавання пам’яток новітнього письменства. За ред. Єфремова С. і Дорошкевича О. К. 1927; Шамрай А. Вступна стаття. О. Стороженко. Вибрані твори. К. 1927; Якубовський Ф. Вступна стаття. О. Стороженко. Марко Проклятий. К. 1927; Ткаченко І. П. О. Куліш. Х. 1927; Навроцький Б. Гайдамаки Т. Шевченка. Х. 1928; Петров В. Чорна Рада як роман соціяльний. Література, І. 1928; Петров В. Вальтер-Скоттівська повість з укр. минувшини. П. Куліш. Михайло Чарнишенко. К. 1928; Шамрай А. Вступна стаття. О. Стороженко. Твори, І. ДВУ. 1928; Дорошенко В. Найновіша література про П. Куліша. ЗНТШ, CXLVIII; Кирилюк Є. Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього. ВУАН. 1929; Зеров М. Поетична діяльність Куліша. Від Куліша до Винниченка. К. 1929 (До джерел. Кр.-Л. 1943); Петров В. П. Куліш у 50-і pp., І. Життя, ідеологія, творчість. Збірник Іст.-Філол. Відділу ВУАН. LXXXVIII. К. 1929;. Єфремов С. Шевченко в своєму листуванні. Повне зібрання творів Т. Шевченка, III. К. 1929; П. О. Куліш, матеріяли і розвідки. Під ред. К. Студинського і Ф. Савченка. Збірник Філол. Секції НТШ, XXII. Л. 1929 — 30; Шевченко, збірник Інституту Т. Шевченка, I — II. ДВУ. Х. 1928 — 30; Дорошкевич О. Етюди з шевченкознавства. Х.-К. 1930; Харківська школа романтиків, ред., примітки і вступні статті А. Шамрая, I — III. ДВУ. Х. 1928 — 30; Багрій О. Т. Г. Шевченко, I — II. Х. 1930 — 31; Навроцький Б. Шевченкова творчість. Х.-К. 1931; Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. В. 1934; Возняк М. У століття Зорі М. Шашкевича. Праці Богословського Наук. Т-ва у Львові, IX — X. 1935 — 36; Повне видання /761/ творів Т. Шевченка, I — IV, VI — XII, XIV — XVI. Укр. Наук. Інститут. В.-Л. 1934 — 39: розвідки Антоновича Д., Білецького Л., Брика І., Дорошенка В., Дорошенка Д., Зайцева П., зокрема Життя Тараса Шевченка, вид. том І. Л. 1939, Кордуби М., Лотоцького О., Рудницького М., Маланюка Є., Сірополка С., Січинського В., Смаль-Стоцького С., Чижевського Д.; Пам’яті Т. Г. Шевченка. Збірник Академії Наук УРСР. К. 1939; Колесса Ф. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. Л. 1939; Шагинян М. Шевченко. М. 1941; Пеленський Є. Ю. Шевченко-клясик. К.-Л. 1942; Шевельов Ю. Шевченко-клясик? Укр. Засів, І (XV). 1943; Гальчук М. В дисгармонії (про П. Куліша). Арка, V. 1947; Шевченко та його доба. Збірник УВАН. Авґсбурґ 1947; Є. М. В Кулішеву річницю. Укр. Трибуна, 1 (123) 1948; Білецький Л. Шевченко в Яготині. Авґсбурґ 1949.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.