[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 761-768.]

Попередня     Головна     Наступна





6. Доба реалізму



Вступні завваги. В пол. XIX ст. на зміну романтизмові в укр. літературі приходить як панівний стиль реалізм із його вимогою відображення об’єктивної дійсности й оточення героя, точности спостереження темних сторін життя (натуралізм), обґрунтування дій та почувань персонажів психологічними й соціяльними умовами.

Як і в інших евр. літературах, в укр. літературі зародки реалістичного стилю зв’язані з фолкльором, з нар. гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою. В добу, далеку від панування реалізму, ми знаходимо в укр. літературі оповідання чи епізоди, що сьогодні сприймаються як реалістичні (оп. про осліплення кн. Василька Ростиславича в »Повісті временних літ«, деякі епізоди в життєписі кн. Данила, в »Сказанії« про вбивство св. Бориса і Гліба та ін.) За панування барокко в прозі теж часом траплялися епізоди, подані »реалістично« (напр., в збірках XVII ст. про чудеса). Деякі інтермедії й сатиричні вірші мають елементи реалізму. »Реалістичним« твором виглядає і життєпис Іллі Турчиновського, єдиний, що дійшов до нас, зразок »авантюрного роману« XVIII ст. В період панування травестії і сентименталізму в укр. письменників знаходимо часом реалістичні малюнки (зокрема в творах Г. Квітки-Основ’яненка »Пан Халявский«, »Похождения Столбикова« та ін.). В »Конотопську відьму« Квітки, як і в твори М. Гоголя, примхливо вплетені елементи романтизму і натуралізму.

Своєрідні властивості укр. літератури, які відрізняють її розвиток від розвитку більшости літератур інших евр. народів, позначилися й на характері укр. реалізму. Звернення до нар. джерел, захоплення етнографізмом і тривале панування романтичних поглядів у критиці при сповільненому, в наслідок іст. обставин, розвитку нашої літератури XIX ст. зумовили те, що романтизм із його захопленням героїзмом минувшини, поетизацією сильних пристрастей і міцних людей козацької доби далі співіснував з реалізмом у творчості письменників другої пол. XIX ст. Ці причини викликали і своєрідний, етнографічний, характер реалізму другої пол. XIX ст., як це виявилося вже в творчості Марка Вовчка.






ВІД РОМАНТИЗМУ ДО РЕАЛІЗМУ


Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркович, 1834 — 1907) виступила 1857 р. з »Народними оповіданнями«. Згодом з’явилися ін. її оповідання, зокрема »Ледащиця«, »Інститутка«, »Кармелюк«. »Нар. оповідання« мали надзвичайний успіх, здобувши високу оцінку у Шевченка, П. Куліша, І. Турґєнєва та ін. видатних літ. діячів. Після ліквідації »Основи«, позбавлена укр. середовища, Марко Вовчок, живши в Петербурзі, брала участь у рос. журналістиці (твори рос. мовою »Живая душа«, »Теплое гнездышко«, »Записки причетника«, »В глуши«).

40—50-і pp. XIX ст. висунули в Сх. Европі новий жанр — нарис, »фізіологічний нарис« рос. т. зв. »натуральної школи«, що походила від Гоголя. Марко Вовчок поєднала, на відміну від рос. авторів нарисів того часу, елементи етнографічного романтизму попередньої епохи, зокрема розповіді, вкладеної в уста героїв, з реалістично трактованими актуальними темами. Відповідно до переваги романтичного чи реалістичного елементу твори Марка Вовчка можна поділити на дві групи: одні, присвячені становищу укр. покріпаченого селянства, особливо жінок (»Одарка«, »Горпина«, »Козачка«, »Інститутка«, »Ледащиця«), продовжують одну з важливих ліній Шевченкової тематики; поряд стоять інші реалістичні малюнки тодішнього села (»Сестра«, »Два сини«), що не поривали із стилевою традицією етнографізму. Цілком у пляні етнографічного романтизму є твори другої групи, що позиченими з фолкльору засобами давали образи героїв із непохитною волею і непогамованими пристрастями (»Данило Гурч«, »Максим Тримач«, »Свекруха«). Крім того, Марко Вовчок багатство свого етнографічного матеріялу реалізувала в казках і оп. для дітей (»Кармелюк«, »Дев’ять братів«, »Маруся«, яка у /762/ Франції була популярніша, ніж на Україні). Удосконалюючи манеру »етнографічної« розповіді, Марко Вовчок звільняє укр. прозу від прищепленої травестією простакуватости, якої не могли позбутися ні Стороженко, ні Куліш.

Дуже близькою до »Нар. оповідань« Марка Вовчка була в своїх творах Ганна Барвінок (псевдонім Олександри Кулішевої, 1828 — 1911, оповідання »Русалка«, »Не було добра змалку, не буде й д’останку«, »Вірна пара« та ін.), побудованих як правило на розповіді »скривдженої« селянки, а також Д. Мордовець (1830 — 1905), що почав романтичною поемою »Козаки на морі«, а далі дав кілька укр. побутово-оповідних новель етнографічного характеру.

В більшій мірі романтиком, ніж реалістом, але з виразними елементами народницько — просвітницької ідеології був Степан Руданський (1833 — 73). Почав він із баляд (під впливами Бюрґера і В. Жуковського — »Два трупи«, »Вечерниці«, »Опир«, »Безнадія« або нар. балядних мотивів — »Верба«, »Тополя«). Захоплення старим письменством і фолкльором спонукує Руданського до віршованого й прозового оброблення апокрифів на біблійні теми: »Байки світовії в співах«, »Байки світовії в оповідках«. »Преслів’я« (вступ) до »Байок світових в співах« — це віршований »фізіологічний« (тобто натуралістичний) нарис про Кам’янець. У пляні післяшевченківського епігонства (з неперебореною остаточно »котляревщиною«) лишаються присвячена слов’янству алегорична поема »Цар Соловей« і серія іст. поем: »Мазепа«, »Скоропада«, »Полуботок«, »Велямин«, »Апостол«, »Мініх«. Цікавіші переспіви »Слова о полку Ігореві« — »Ігор Сіверський«, Краледворського рукопису і »Іліяди« — »Омирова Ільйонянка«. У »Співомовках« (вид. 1882) Руданський дав цілу скарбницю нар. гумору, скерованого на різні ділянки нац. і соц. відносин; гострота, легкість і афористичність викладу зробили »Співомовки« найпопулярнішою пам’яткою етнографічної доби нашого письменства. В ліриці Руданський почасти наслідує нар. пісню (»Ой чому ти не літаєш...«, »Голубонько-дівчинонько«), почасти продовжує традицію романсу (»Ти не моя«, »Серенада«, »Повій, вітре«), почасти пише »громадські« поезії, зокрема з мотивами бідування в великому місті (»Студент«); найкращі з них: »Гей, бики«, сповнена вірою в успіх майбутньої праці на очищених від чужого панування рідних полях, і ляпідарний, енерґійний »Псалом 136«.

Близько до Руданського ліричними спробами стоїть Леонид Глібов (1827 — 93). Більшість його віршів — це елегії, написані нар. пісенними розмірами (»Журба« перетворилася на нар. пісню); нечисленні (»Вечір«, »Благання«, „Nocturno“) демонструють засоби чисто літ. віршування. »Байки Л. Глібова« (1872) здобули надзвичайну популярність: беручи мандрівні байкарські сюжети, Глібов надавав їм укр. забарвлення, іноді »усучаснюючи« в дусі ліберальної громадської сатири. Багатство мови, легкість діялогу, знання побуту й легке ліричне забарвлення зробили байки улюбленою лектурою в школі.

Період переходу від романтизму до реалізму в укр. літературі приніс запізніле, під знаком романтизму, літ. відродження в Буковині, здійснене Осипом-Юрієм Федьковичем (1834 — 88). Почавши з віршів нім. мовою, він поєднав у своїх укр. творах впливи зах.-евр. романтичної поезії з захопленням буковинським фолкльором. Гуцульська тематика заломлена крізь призму переживань відірваного від дому жовніра, що, охоплений журбою, доходить до дезертирства чи самогубства (»Рекрут«, »Дезертир«, »Святий вечір«); далі йдуть мотиви війни, загибелі в чужому краю, туги за батьківщиною, втрати товаришів-земляків (»Нічліг«, »Під Кастенедолев«, »Під Маджентов«, »До бою«, »В церкві«, »У Вероні« та ін.). В основі його ритміки й образности лежить нар. поезія, почасти впливи нім. романтиків, головне Ф. Шіллера і Л. Улянда, що вигідно відрізняло його від численних епігонів Шевченка. Однак захоплення »Кобзарем«, за браку передумов до дальшої ориґінальної творчости, призвело до того, що Федькович згодом втратив самостійність, написавши багато епігонських поезій; вони, як і його драматичні спроби (трагедія »Довбуш«, мелодрама »Керманич« та ін.) успіху не мали. Прозаїчні твори Федьковича створені під впливом романтичних оповідань Марка Вовчка. Це розповіді свідків чи учасників подій, з такою, як у Вовчка, манерою подавати моральні сентенції, будувати зачин і кінцівку і т. д. Гарні, запальні або м’які і меланхолійні великодушні герої, мальовничо вдягнені, діють на тлі розкішного пейзажу. Побратимство є ляйтмотивом Федьковичевих новель. Сюжет здебільша будується на трагічному коханні, що непереборно захоплює людину і веде до катастроф (»Штефан Славич«, »Таліянка«, »Сафат Зінич«, »Серце не навчити«, »Хто винен«, »Люба — згуба«).

Другий буковинський письменник тієї доби — Сидір Воробкевич (псевд. Данило Млака, 1836 — 1903). Його оп. »Муштрований кінь«, »Турецькі бранці«, /763/ »Месть чорногорця« та ін. написані в романтичному дусі М. Шашкевича чи М. Устияновича. Поеми »Кифор і Гануся«, »Мурашка«, »Драгоманка«, »Нечай« мають іст. сюжети, опрацьовані в романтичній манері з використанням нар. розмірів або з наслідуванням Шевченка і Кулішевих »Досвіток«. Численні ліричні поезії здебільшого є наслідуванням нар. пісень. Під впливом поезій Федьковича написані вірші з військовою тематикою і поема »Гостинець з Боснії«. Багато присвячених радощам життя гумористичних пісень (невисокої літ. вартости) й кілька поезій з патріотичними мотивами були в свій час популярні.

Характеристичною для цього періоду постаттю є запізнілий романтик Яків Щоголів (1824 — 98, збірки поезій »Ворскло« 1883 р. і »Слобожанщина« 1898). В багатьох його поезіях виступають навіяні ще впливами А. Метлинського романтичні мотиви відходу в небуття козацької старовини з її буйною славою (»Гречкосій«, поема »Бабусина казка«, баляди »Золота бандура«, »Барвінкова стінка« та ін.). Романтичну лінію творчости продовжував Щоголів у поезіях, збудованих на нар. оповіданнях із демонологічними мотивами (»Климентові млини«, »Вовкулака«, »Лоскотарки«), і в тонких стилізаціях нар. пісенного матеріялу (»Добридень«, »Черевички«, »Дочумакувався« й ряд ін.). Але знаходимо й реалістичні мотиви праці, епічні, часом ідилічні образи трудової людини (»Ткач«, »Кравець«, »Мірошник«, »Швець«, »Косарі« та ін.); поряд — мотиви руїни поміщицьких маєтків, розкладу патріярхального побуту, влади нових суспільних відносин (»Покинутий хутір«, »Похорон«, »Шинок«, »Бурлака«). Нечисленну групу становлять споглядально-врівноважені інтимно-ліричні поезії, присвячені природі (»Травень«, »Осінь«, »Зимній шлях«), іноді гостро песимістичні, на теми марности життя, розчарування в людях (»Лялька«, »Пляц«, »Мариво«); деякі, особливо досконалі, — з релігійними мотивами (»Суботи св. Дмитра«, »Ангел Божий«).

Епігонами романтизму в Зах. Україні були драматурги Володимир шашкевич (1839 — 85, »Сила любови«, »Тимко Хмельницький«, також ліричні поезії), Омелян Огоновський (1833 — 94, »Гальшка Острозька«, »Федько Острозький«) і Корнило Устиянович (1836 — 1903, »Олег Святославич Овруцький«, »Ярополк I Святославичо). В прозі на межі між романтизмом і подувами народницького реалізму стояв Федір Заревич (1835 — 79, повість »Хлопська дитина«), в поезії Ксенофонт Климкович (1835 — 81), Наум Шрам (псевдонім Григорія Воробкевича, 1838 — 84) і байкар Павло Свій (Павлин Свєнціцький, 1841 — 76). Твори цих авторів мають іст. і іст.-літ. значення, але мистецька вартість їх дуже невисока. Уже геть пізніше романтичне епігонство запановує в іст. романі і повісті (Адріян Кащенко 1858 — 1921, Андрій Чайківський 1856 — 1935, що починав з оп. із побуту дрібної шляхти: »В чужому гнізді« та ін., Юліян Опільський 1884 — 1937), творчість яких одначе своїм головним читачем мала юнаків-підлітків.

Так само не вийшла за межі провінціяльної епігонади романтизму творчість москвофілів у Галичині, писана здебільшого мішаною укр.-рос. мовою (»Буй Тур Всеволод«, »Конюший« та ін. вірші Б. Дідицького, оповідання з життя села Ієронима Аноніма (о. Хиляка), іст. твори, в дусі М. Заґоскіна, В. Залозецького, твори Н. Вергуна, Ф. Глушкевича та ін.).






РЕАЛІЗМ ДРУГОЇ ПОЛ. XIX СТ.


Проза. Одночасно творилася реалістична проза, теж позначаючись у своєму розвитку згаданими вище особливостями, характеристичними для укр. літератури. Анатоль Свидницький (1834 — 71) — автор оповідань, друкованих рос. мовою 1869 — 71 (»Жебраки«, »Гаврусь та Катруся«, »Пачковози«, »Хоч з мосту та в воду« та ін.), і роману-хроніки »Люборацькі« (написаного 1862, повністю надрукованого — 1898). Образи укр. дійсности 30—40-их pp. в »Люборацьких« представляють двоє поколінь подільської духовної родини: старше, патріярхальне, міцно зв’язане з селом, і молоде, що формується в чужій школі і, зазнавши русифікації та польонізації, відірвавшись від рідного коріння, втрачає стійкість, внутрішньо калічиться. Стиль Свидницького стоїть між »масками« оповідачів Квітки, Марка Вовчка та Федьковича і описовою манерою Нечуя-Левицького, зберігаючи ще характер усної живої розповіді.

З представників народницької реалістичної прози хронологічно першим був Олександер Кониський (1836 — 1900). Тематичне коло його творів охоплює програмові для народників питання: недавня кріпаччина (»Старці«, »Протестант«, »Хвора душа«), боротьба селян за свої права (»Півнів празник«, »Дід Євмен«), нове лихо від сільських глитаїв (»Спокуслива нива«, »Наввипередки«). Поряд — зображення народницької інтеліґенції з її практикою »малих діл« (»Непримиренна«, »Грішники«). Чимало автобіографічних деталів у повісті »Юрій Горовенко« про боротьбу з оточенням і загибель молодого народника. Позбавлені особливих літ. вартостей, твори Кониського мали чималий вплив у 80-их і 90-их pp. проповіддю громадського обов’язку й гострою оцінкою устрою рос. самодержавної імперії. Це стосується і до повісти Володимира Барвінського (1850 — 83) »Скошений цвіт« з програмовим образом молодого укр. діяча. /764/

Далеко певніше шляхом об’єктивного оповідання пішов Іван Нечуй-Левицький (1838 — 1918). Почавши зображення укр. села з повісти »Дві московки« (1868), Нечуй-Левицький у повісті »Микола Джеря« (1878) подав історію поневірянь селянина-втікача, що не міг примиритися з панщиною, в умовах важкого заробітчанства на нових тоді цукроварнях, на рибних промислах, нарешті в післяреформному селі. Бідність, обмеженість і темноту пореформного села письменник представляє в повісті »Кайдашева сім’я« (1879), в »Пропащі«, »Живцем поховані«, »Приятелі«, в гумористичних етюдах »Не можна бабі Парасці вдержатися на селі« і »Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти« та ін. Зображенню побуту заробітчан на тлі панування чужинців на фабриках і морального розкладу, ними принесеного, присвячена »Бурлачка« (1881). Побут духівництва, дрібного панства, управителів маєтків знаходимо в повістях »Причепа« (1869), »Старосвітські батюшки та матушки« (1884), »Поміж ворогами« (1893). Тему нової укр. інтеліґенції Нечуй-Левицький ставить у романі-хроніці »Хмари« (1874). Старше покоління інтеліґенції подане в образі проф. Дашковича, що відривається від народу і не здійснює молодечих плянів праці на його користь. Але й герой з молодого покоління Павло Радюк, що співчуває народові, нічого реального не зробивши, лише мріє про краще майбутнє України. Ця перша в укр. прозі спроба великого соціяльного роману, з непозбавленими співчуття малюнками старого київського міщанства й дрібного панства і гумористичними образами зрусифікованої Академії та професорських кіл, хибувала на брак почуття мист. міри, композиційну безпорадність, накопичення зайвого побутового матеріялу. Ці дефекти знецінили і роман »Над Чорним морем« (1890), що трактував питання боротьби між націоналізмом і космополітизмом. Ідучи за прикладом зах. реалістів з їх широко закроєними образами, Нечуй-Левицький в статтях »Сьогочасне літературне прямування« (1878) і »Українство на літературних позвах з Московщиною« (1891) обґрунтовував позицію укр. народницького реалізму на принципах »реальности, національности, та народности«; письменник повинен відобразити всі прояви укр. життя »од Кавказу і Волги до самого лиману Дунаю, до Карпат і за Карпати...«. Вважаючи твори рос. письменників чужими для українців і висуваючи тезу про »непотрібність великоруської літератури для України і для Слов’янщини«, Нечуй-Левицький водночас наголошує вагу сучасних французьких письменників. Як справжній представник народництва він відкидає стару літературу і підкреслює особливе значення живої укр. мови. Своєю творчістю Нечуй-Левицький намагався відповісти вимогам такої програми, але ще з пол. 80-их pp. застиг у розвитку, лишившись при раз виробленій манері з нахилом до широкого епічного, хронікального оповідання, перевантаженого побутовим матеріялом із безконечними, порівняннями, з етнографізмом, який часто стає самоціллю, з обмеженістю в об’єктах зображення і навіть у мові льокальними рамками околиць р. Росі.

Як і Нечуй-Левицький, лише в перший період літ. праці дав найцінніші свої твори Панас Мирний (Панас Рудченко, 1849 — 1920). Після перших оповідань »Лихий попутав« (1872) і »П’яниця« (1874) з’явилася його повість »Лихі люди« (1876), де героями є представники новочасної укр. інтеліґенції. Найвидатніший соціяльний роман тієї доби — »Хіба ревуть воли, як ясла повні« (»Пропаща сила« 1880), написаний Мирним спільно з братом Іваном Біликом, зображує долю селянина Ничипора Варениченка, що із злиднів, у яких живе його мати, жертва двоєженця, покараного віддачею в москалі, намагається »вийти в люди«, але уклад життя пореформного села, де верховодять багатії, знову кидає його на дно, і озлоблений герой доходить до участи в банді грабіжників. Мирний обґрунтовує вчинки героїв впливами середовища й успадкованими нахилами, спиняючись на покріпаченні козацького села Піски і соціяльними умовами вмотивовуючи зіпсованість батьків основних персонажів, яка фатально відбивається на долі героїв. Елементи етнографізму часом обтяжують розгортання сюжету, хоч загалом у П. Мирного вони відступають на другий плян супроти змалювання соціяльного тла вчинків персонажів, що часом переходить у такі широкі самостійні екскурси, які позбавляють композицію роману єдности. З другого боку, в творчості П. Мирного має далеко більше значення, ніж у його попередників, психологічна мотивація вчинків героїв. Ці особливості стилю Мирного позначилися і в повісті »Лихо давнє і сьогочасне« (1897), в »За водою«, а зв’язана з ними невпорядкованість композиції обнизила вартість роману »Повія« (1883 — 1918). Це — велике полотно, що охоплює життя села, де панують лихі й брутальні скоробагатьки, і міста з його міщанством, інтеліґенцією та земськими верховодами, що борються за »тепленькі« місця. Даючи величезний побутовий матеріял, роман не став подією в розвитку укр. прози, бо вийшов з друку /765/ тоді, коли реалізм Мирного став перейденим етапом.

Громадською тематикою характеризується проза Бориса Грінченка (1863 — 1910). Поряд із численними оповіданнями він написав кілька популярних у свій час повістей — »Соняшний промінь« (1890), »На розпутті« (1891), »Серед темної ночі« (1900), »Під тихими вербами« (1901). Розв’язуючи в них актуальні для укр. народництва питання (денаціоналізації села, просвіти, боротьби між соціяльним радикалізмом і націоналізмом тощо), Грінченко не стільки уваги приділяв характерам і психології, скільки »проблемному« елементові, що спричиняло надмірну схематичність, але робило його твори дуже злободенними й популярними.

Високим досягненням укр. прози XIX ст. була творчість Івана Франка (1856 — 1916). Тематичне коло і жанрове багатство його творів колосальні. Почавши з романтичної повісти про опришків »Петрії і Довбущуки« (1875), Франко пише низку оповідань, в яких представлене селянське життя після скасування кріпаччини, злидні, витиснення частини селянства до міст на заробітки, тяжка боротьба за існування в умовах темноти й безправности (»Ліси і пасовиська«, »Добрий заробок«, »Слимак«, »Муляр«, »Сам собі винен« і багато ін.). Поруч із цим Франко звертається до нового в галицьких умовах явища — бориславських нафтових промислів. Нелюдська експлуатація чужинцями укр. селянина, що його марна надія заробити підриває від рідних сіл і полонин і жене до міста, занепад моралі на промислах, безвихідність становища в лабетах шахраїв — такі теми творів бориславського циклу „Boa constrictor“ (1878; 1907), »Борислав сміється« (1882), »Вівчар«, »Полуйка«, »Яць Зелепуга«, »Ріпник«, »Навернений грішник« та ін. В „Boa constrictor“ і »Борислав сміється« Франко, за прикладом зах.-евр. письменників (Е. Золя, Ґ. Фрайтаґ та ін.) натуралістичними засобами змалював ріст капіталізму й перші спроби робітників боротися за кращі умови праці. Зокрема застосування натуралістичних засобів виразно видне в зображенні постатей з родини Ґольдкремера і Гаммершляґа, що їх Франко подає не тільки як хижаків — експлуататорів укр. робітників, але й як продукти біологічної деґенерації, не оминаючи брудних патологічних сцен. Однак особливістю, що відрізняє його від зах. натуралістів, є ідеалістична віра в кращі сторони людини, насамперед віра в свій народ. В ін. циклі знаходимо низку гострих, часом фотографічно поданих, образів в’язничного побуту (»На дні«, »До світла«, »Панталаха«) та міського люмпен-пролетаріяту („Odi profanum vulgus“ та ін.). Група оповідань із дитячого, переважно шкільного, життя позначена особливо тонкою психологічною аналізою і теплою гуманністю (»Малий Мирон«, »Грицева шкільна наука«, »Олівець«, »Гірчичне зерно« та ін.). Складні соціяльні й особисті конфлікти в житті поміщиків (з численними гострими малюнками розкладу й деґенерації панського середовища), нової сільської і міської укр. інтеліґенції, що бореться за своє місце в суспільстві, Франко подає в романах і повістях »Основи суспільности« (1895), »Для домашнього огнища« (1897), »Гриць і панич« (1899), »Перехресні стежки« (1900), »Батьківщина« (1904), »Сойчине крило« (1905), »Великий шум« (1907) та ін. Тематичне багатство у Франка поєднується з надзвичайною жанровою різноманітністю: оповідання, психологічні й соціяльні етюди, нариси, сатири (»Історія кожуха«, »Свинська конституція«, »Гострий-прегострий староста«), соціяльний та іст. (»Захар Беркут« 1883) роман. Почавши від романтизму, Франко через натуралізм і побутовий реалізм переходить до психологічних творів із нахилом до імпресіонізму та модернізму, з особливим зацікавленням до виняткових станів свідомости, викликаних гострими переживаннями, поєднуючи реалістичну манеру з цілком модерністичними засобами, часом вживаючи символів (напр., »Перехресні стежки«, »Сойчине крило«, »Великий шум«).

В межах народницької реалістично-побутової прози лишаються автори творів, присвячених громадській тематиці, насамперед становищу села, як Тимотей Бордуляк (1863 — 1936, »Ближні, образки й оповідання« 1899), Степан Ковалів (1848 — 1920, збірники »Дезертир« 1899, »Громадські промисловці« 1899, »Риболови« 1903, »Похресник« 1909 та ін.), Михайло Павлик (1853 — 1915, автор »проблемних« творів, як »Тетяна Ребенщукова« та ін.), Модест Левицький (1866 — 1932, »Забув«, »Злочинниця«, »Стаття 182«, »Щастя Пейсаха Лейдермана« та ін.), Любов Яновська (»Мій роман«, »Ідеальний батько«, »Смерть Макарихи«, »Городянка«), Дмитро Марковим (1848 — 1920, збірка »По степах та хуторах« 1908), Грицько Григоренко — О. Судовщикова-Косач (1867 — 1924, »Батько«, »Доля«, »Ось яка історія«, »Хто-кого« та ін.). Особливе місце трактуванням тем з громадського життя, зокрема жіночої емансипації, займають твори Наталі Кобринської (1855 — 1920, »Задля кусника хліба«, »Ядзя і Катруся«, »Дух часу«, »Виборець«). Відмінні своєю іст. тематикою »Волинські оповідання« Ореста Левицького (1849 — 1922). Окремо стоїть творчість Василя Мови-Лиманського (1842 — 91) як своєю кубанською тематикою, так і особливо великою загостреністю натуралістичних засобів і своєрідністю лексики, які роблять з нього далекого попередника експресіонізму /766/ (кубанські нариси, велика повість в діялогах »Старе гніздо і молоді птахи«).

Драматургія другої пол. XIX ст. далеко більше, ніж проза, характеризується поєднанням елементів етнографічного романтизму і реалізму. Чималою мірою це пояснюється її зв’язком із театром, що довгий час у важкій конкуренції з рос. трупами здобував собі глядача саме своїм етнографічним характером, дбаючи про добрі хори й танці, впливаючи пишними нар. строями (див. Театр). Весь час у репертуарі трималися п’єси Котляревського і Квітки, як і »Назар Стодоля« Шевченка. Але й п’єси народницької доби стилево здебільшого не відходили від того, що позначало собою добу романтизму. Реалістична була драматургія Григорія Цеглинського (1853 — 1912, комедія »Соколики«, »Аргонавти«, »Тато на заручинах«, »Лихий день«, »Шляхта ходачкова«, драма »Кара совісти«), але її реалізм мав побутово-фейлетонний характер.

Михайла Старицького (1840 — 1904) характеризує нахил до мелодрами з гостро-контрастовими ситуаціями, піднесеними монологами, ефектними сценами. Почавши з п’єси »Панське болото« (інакше »Не судилося« або »Не так сталося, як жадалося« 1883), де при елементах мелодрами в будові твору знаходимо актуальну тему взаємин станів і образи поміщицької родини Ляшенків, трактовані з реалістично-народницьких позицій, Старицький у подальшому часто переробляв п’єси ін. авторів, написані без належного знання театру: »Чорноморці« (1875, за Я. Кухаренком), побутова комедія »За двома зайцями« (1883, за І. Нечуєм-Левицьким), »Як ковбаса та чарка« (1881, за О. Шаховським і Л. Глібовим), »Крути, та не перекручуй« (за П. Мирним); на запозичені сюжети написані й дуже популярні в цей час мелодрами, як »Циганка Аза«, »Ой, не ходи, Грицю«. Верхом творчости Старицького були іст. трагедії 1890-их pp. »Остання ніч«, »Маруся Богуславка«, »Богдан Хмельницький«, »Оборона Буші«, що героїчним характером і багатством барвистого етнографічного матеріялу демонстрували співіснування романтизму в добу народницького реалізму.

Не пориваючи із засобами романтичної поетики, зокрема мелодрами, в побутово-народницькому тематичному пляні писав свої п’єси Марко Кропивницький (1840 — 1910). З численних драм деякі стали дуже відомі: »Дай серцю волю — заведе в неволю« (1882), »Доки сонце зійде — роса очі виїсть«, особливо »Глитай, абож павук« (1882) з постаттю нового володаря села — багатія, який лихвою тримає в руках односельчан, »Дві сім’ї«, »Олеся«. Деколи більше насичуючи свої п’єси реалістично-побутовим елементом, Кропивницький до кінця зберіг нахил до мелодраматичних ефектів. Почасти позначилися вони і на драматургії І. Франка, яка в цілому має переважно реалістичний характер (»Украдене щастя« 1893 та ін.), а згодом торує шлях »неоромантизмові« (»Будка ч. 27« 1902 та ін.).

Виразніші шукання нової форми у найбільшого укр. драматурга XIX ст. Івана Тобілевича (псевд. Карпенко-Карий, 1845 — 1907). Романтичний переважно характер мають п’єси з укр. минулого, де він використовує сюжети нар. творчости (»Бондарівна«, »Паливода XVIII ст.«, »Чумаки«) або звертається до гострих ситуацій років руїни (»Лиха іскра«, »Гандзя«). Найвидатніша з них — »Сава Чалий« (1899), де Тобілевич сміливо поєднує »героїчне дійство«, але без патетики іст. трагедій Старицького, із побутовим Гротеском і сценами, що наближаються до модерністичної драми настроїв. Шукання нових засобів характеризує і реалістично-побутові п’єси Тобілевича. Драма з селянського побуту, часом народницько-програмового характеру (як »Бурлака« 1883, »Понад Дніпром«) або з гострими мелодраматичними ефектами (як »Наймичка«, »Безталанна« 1886), чергуються з п’єсами, що представляють конфлікти нових часів, зв’язані з гонитвою за кращим становищем у суспільстві і, головне, за грошима: побутова комедія »Мартин Боруля« 1886, драматичні сцени »Сто тисяч« 1890, »Суєта« 1903 і, найкраща, »Хазяїн« 1900. В останній, у постаті Пузиря, показано поєднання селянської психіки міцного господаря з нещадною практикою нового промисловця, що жорстоко нищить усе колесом своєї госп. машини. Ці п’єси розпадаються на ряд не дуже міцно пов’язаних драматичних сцен; любовна інтриґа відсувається на задній плян; зникає традиційна система наростання і раптового розв’язання конфлікту; зникає і чіткий поділ на трагедію і комедію. Цим Тобілевич підводить укр. драматургію до типу модерних п’єс.

Поезія. З поетів-реалістів народницького напрямку найвидатніші Олександер Кониський (»Порвані струни« 1898 та ін.), Борис Грінченко (автор численних поезій і перекладів), Іван Манжура (1851 — 93, збірка »Степові думи та співи« 1889), Павло Грабовський (1864 — 1902, збірки 1890-их pp.: »Пролісок«, »З чужого поля«, »З півночі«, »Доля«, »Кобза«). Творчість їх характеризується перевагою громадських тем: »минулі нещастя й сучасні злидні« /767/ селянства, соціяльний і нац. гніт, темнота і безправ’я, безвихідь, заклики до праці на користь рідного народу, виявлення готовости страждати на громадському шляху, поєднані з вірою в краще майбутнє. Сама народницька критика (О. Грушевський, С. Єфремов) підкреслювала в них перевагу публіцистики над мист. стороною. Ті самі мотиви звучать і в Михайла Старицького (»З давнього зшитку. Пісні і думи« 1881 — 82, »Поезії« 1908), Олени Пчілки (Ольги Косачевої, 1849 — 1930, зб. »Думки-мережанки« 1886), Василя Мови-Лиманського з його »Козачим кістяком«. Але в них вони поєднуються з певним »европеїзаторством« у тематиці, з шуканням особливої, піднесеної поетичної лексики, яка не скрізь відповідала народницьким настроям авторів. З цим зв’язана також праця Старицького над перекладами таких речей, як »Гамлет« Шекспіра, поезії Байрона або сербський епос. Тут поет виступив до певної міри продовжувачем П. Куліша. Крім Старицького багато перекладав з різних мов, переважно з поезії XIX ст., також Грінченко, своєю практикою заперечуючи погляд на укр. літературу як »літературу для домашнього вжитку«.

Як і в прозі, в поезії другої пол. XIX ст. безперечним верхом досягнень була творчість Івана Франка. Еволюція Франкової поетичної творчости нагадує еволюцію його прози. Збірка »З вершин і низин« (1887) близька до його »натуралістичних оповідань« із темами голодного села, хоча в ній звучать і ноти »радісного відчуття нової суспільної хвилі«, віри »сина народу« в те, що він »пролог — не епілог«. В ліричній поемі »Зів’яле листя« (1896), в деяких циклах інтимної лірики збірок »Мій Ізмарагд« (1898) та »Із днів журби« (1900) Франко надзвичайно збагатив свою поезію як темами та жанрами, так і різноманітністю строфічною, римовою і ритмічною, якої не виявляє пізніша ґенерація т. зв. »модерністів«. Поряд громадських мотивів з’являються мотиви трагічного кохання, розчарування, сумнівів (»Поєдинок« 1883; »Похорон« 1899). В останніх збірках (»Мій Ізмарагд«, „Semper tiro“ 1906) переважають мотиви гуманности, філос. спокою і високо поетична інтерпретація тем історіософічних (»На старі теми«). Подібною була й еволюція його епічних віршів від реалістичної поеми »Панські жарти« (1887) до »Смерти Каїна« (1889), де, як у пізніших драматичних поемах Лесі Українки, дається нове, ориґінальне трактування теми світового письменства. Тема героя-провідника і маси в поемі »Іван Вишенський« (1898) перенесена з реалістичного пляну в площину психологічно-філос. конфлікту і на особливу висоту знята в монументальній поемі »Мойсей« (1905), що підсумовує ідейно-творчий шлях Франка. Поезія Франка від 90-их pp. належить уже добі, що прийшла на зміну реалізмові, становлячи, поряд творів Лесі Українки, її найвище досягнення.

М. Глобенко


Література. Від романтизму до реалізму: Крім згаданих в огляді історії дослідження загальних курсів: Хоткевич Г. Я. І. Щоголів. ЛНВ, VIII — IX. 1898; Грінченко Б. Поет жіночого горя О. М. Кулішева. ЛНВ, IX. 1900; Гринченко Б. А. М. Кулиш. Чернігів 1901; Матушевский Ф. Жертвы переходной эпохи (Люборацькі). КСт., VII — VIII. 1902; Руданський С. Твори, I — VII, з передмовами Комаря М., Кримського А. і Лукича В. Л. 1895 — 1903; Терлецький О. Галицько-руське письменство 1848 — 65 pp. ЛНВ, VI — VII. 1903; Доманицкий В. Исидор Воробкевич. КСт., XI. 1903; Франко І. Марко Вовчок. ЛНВ, VIII — IX. 1907; Єфремов С. Марко Вовчок. К. 1907; Доманицький В. М. О. Маркович — авторка Нар. оповідань. ЛНВ, І. 1908; Доманицький В. Авторство Марка Вовчка. ЗНТШ, LXXXIV; Старицька-Черняхівська Л. Г. Барвінок. ЛНВ, IX. 1911; Маковей О. Життєпис О. Ю. Гординського-Федьковича. Л. 1911; Євшан М. Федькович в світлі нових матеріялів. ЛНВ, IX. 1911; Бойко В. До питання про вплив Записок охотника Турґєнєва на Нар. оп. M. Вовчка. Наше Минуле, І. 1918; Бойко В. М. Вовчок. Іст.-літ. начерк. К. 1918; Білецька В. Етнографізм у творах Я. Щоголева. Наук. збірник Харківської Наук.-Дослідчої Катедри Історії України, І. Х. 1924; Лепкий Б. Вступна стаття. Я. Щоголів. Вибір творів. Бібліотека Укр. Слова, XLIV. Берлін 1924; Айзеншток І. Літ. та громадські погляди Щоголева. Червоний Шлях, I — II. 1925; Галицька та буковинська поезія XIX в. Ред. і вступна стаття Б. Якубського. Х. 1927; Твори Марка Вовчка з життєписом авторки (Б. Лепкого) й життєписними матеріялами, I — III. Київ-Ляйпціґ; Дорошкевич О. Марко Вовчок, біографічна розвідка. /768/ М. Вовчок. Твори, IV. ДВУ. 1928; Кримський А.-Левченко М. Нові знадоби до життєпису С. Руданського. Збірник Іст.-філол. Відділу ВУАН, XIX, випуск 2. К. 1929; Загул Д. Життя й діяльність О. Федьковича. О. Федькович. Твори. 1929; Зеров М. Непривітаний співець (Я. Щоголів). Від Куліша до Винниченка. К. 1929 (До джерел. Кр.-Л. 1943); Зеров М. А. Свидницький, його постать і твори. Там же; Петренко П. Марко Вовчок. ЛіМ. 1932.

Реалізм другої пол. XIX ст.: Крім згаданих в огляді історії дослідження загальних курсів: Сумцов Н. Памяти И. И. Манжуры. КСт., Х. 1893; Маковей О. Т Бордуляк ЛНВ VIII — IX. 1898; Маковей О. П. Грабовський. ЛНВ, IV. 1899; Маковей О. С. Ковалів ЛНВ VIII 1900; Волох С. Д. Маркевич. ЛНВ, VIII. 1902; Франко І. Про життя і діяльність О. Кониського. Л. 1902; Драгоманов М. Укр. письменство 1866 — 73 р. ЛНВ, X — XII. 1902; Франко І. М. П. Старицький. ЛНВ, V — VII. 1902; Ефремов С. Поэт-гражданин (Грабовський) КСт., П. 1903; Косач О. (О. Пчілка). М. П. Старицкий. КСт., V. 1904; Франко І. Тобілевич. ЛНВ, XI. 1907; Авдикович О. Огляд літ. діяльности О. Кониського. Перемишль 1908; Сумцов Н. Старицкий как драматург. Известия Отделения Русского Языка... Академии Наук, III. 1908; Грушевський О. Сучасне укр. письменство. ЛНВ. 1907 — 08; Дорошенко В. Б. Грінченко. ЛНВ, IX. 1910; Плевако М. Життя та праця Б. Грінченка. Х. 1911; Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. К. 1913; Євшан М. І. Франко. ЛНВ, IX. 1913; Стешенко І. Старицький як поет. ЛНВ, IV. 1914; Стешенко І. П. Мирний. ЛНВ, VII. 1914; Єфремов С. Карпенко Карий (І. Тобілевич). К. 1924; Дорошенко В. І. Франко. Л. 1926; Єфремов С. Іван Левицький-Нечуй. К. 1926; Єфремов С. І. Франко. К. 1926; Іван Франко. Збірник за загальною ред. І. Лакизи, П. Филиповича, П. Кияниці. К. 1926; Підмогильний В. І. Левицький-Нечуй. Життя й Революція, IX. 1927; Музичка А. Шляхи поетичної творчости І. Франка. Х. 1927; Єфремов С. Вступна стаття. О. Кониський. Вибрані твори, І. К. 1927; Ніковський А. Вступна стаття. І. Нечуй-Левицький. Микола Джеря. Х. 1927; Б. Якубський. Вступна стаття. П. Мирний-І. Білик. Хіба ревуть воли, як ясла повні. Х. 1927; Рулін П. Вступна стаття. М. Кропивницький. Твори, І. ДВУ. 1928; Єфремов С. Панас Мирний. К. 1928; Єфремов С. Вступна стаття. Б. Грінченко. Твори. Х. 1928; Ткаченко І. Вступна стаття, П. Мирний. Твори, І. Х. 1928; Костюк Г. Іван Білик. Життя й Революція, IX. 1928; Зеров М. Франко-поет. Від Куліша до Винниченка. К. 1929 (До джерел. Кр.-Л. 1943); Ніковський А. Вступна стаття. Т. Бордуляк. Оповідання. Книгоспілка. 1929; Поети пошевченківської пори. Вибір і стаття М. Зерова. Книгоспілка. 1930; Айзеншток І. Вступна стаття. І. Манжура. Твори. ДВУ. Х. 1930; Григоренко Г. Твори, ред., критичний нарис та примітки Р. Шевченка, біографія О. Пчілки, I — II. Рух. 1930; Гординський Я. Сучасне франкознавство. ЗНТШ, CLIII; Кобилецький Ю. Поетична творчість І. Франка. Ред. та передмова О. Білецького. К. 1946.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.