Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 768-775.]

Попередня     Головна     Наступна





7. Доба модернізму



Вступні завваги. Процес розвитку укр. літератури від кінця XIX ст. ускладнюється. Обставини політ.-громадського життя створюють ґрунт для поширення укр. преси, що в 1905 р. стає леґальною і в межах Рос. імперії. Поряд заснованого 1898 р. у Львові »Літературно-Наукового Вісника« (з 1907 — в Києві), який об’єднує найкращі письменницькі сили з усіх земель України, з’являються літ. групи з виразним мист. і громадським обличчям (»Молода Муза«, »Українська Хата«). Творчість Франка, Лесі Українки, Коцюбинського виводить укр. літературу з кола переважно селянської тематики. Натуралістичне фотографування села і зосередженість на небагатьох громадських проблемах поступово відходять в минуле. Укр. письменники сприймають нові мист. течії, що завойовують собі місце в літературах ін. народів. Це насамперед т. зв. імпресіонізм, що, на відміну від реалізму, творить образ не докладним описом, а кількома характеристичними рисами, цікавиться суб’єктивними враженнями, переживаннями, сприйняттям подій персонажем. Не відмовляючись від роману, нові прозаїки культивують переважно коротке оповідання (новелю). В драмі дія з зовнішнього пляну переноситься у внутрішній, сценічна дія ослаблюється, зате витончується психологічний образ, часом патологічний; реальний персонаж іноді перетворюється на символ, часом замість персонажів реального оточення з’являються умовні постаті, діють речі. В ліриці панують психологічні мотиви, суб’єктивні, індивідуальні переживання при нечуваній доти витонченості, досконалості форми; в системі поетичних засобів часто займає основне місце символ, що дозволяє тлумачити образ суб’єктивно, в кількох плянах. Різко зменшується фолкльорний елемент у стилі, особливо в ритмі і римуванні. Не бракувало спроб визначити стилі, що прийшли на зміну реалізмові в кінці XIX ст.: вживали назв модернізм (від французького moderne — новітній), декадентство (фран. décadence — упадок, занепад), символізм, нарешті — неоромантизм, оскільки нові течії багатьма сторонами поверталися до романтизму (назви ці такі ж умовні, як і визначення інших стилів).

Перенесення цих нових течій в укр. літературу характеризувалося більш чи /769/ менш вдалими спробами синтезувати стару традицію і нову манеру. За малими винятками укр. модерністична література зберігає свої зв’язки з укр. селом, що часом позбавляє її пікантности витончено-урбаністичної культури, але, з другого боку, забезпечує здоровий ґрунт, рятуючи від проявів патологічности й ненормальности. Так само поезія, хоч далеко відходить у ритміці, строфіці, образності й словнику від нар. пісні, все таки не пориває остаточно зв’язків з пісенним фолкльором. Все це зумовлює собою особливості укр. »модернізму«.

Деякі особливості, зумовлені колоніяльним становищем країни, укр. модернізм поділяє з усією укр. літературою XIX ст., хоч в роки після 1905 вони сильно злагіднюються. Укр. письменники не мали змоги цілковито професіоналізуватися, література не забезпечувала їм змоги існувати. Вони мусіли бути службовцями (Мирний, Коцюбинський), журналістами (Франко), адвокатами (Черемшина), вчителями (Васильченко) тощо, тільки вільний час віддаючи літ. праці. Весь час давалася взнаки переривність, неодноцілість літ. процесу. Дуже часто твори десятками років чекають на можливість побачити друк. Через те, що література часто була єдиною можливістю вияву укр. духових потреб, до неї часто ставлять утилітарні вимоги, підпорядковуючи або намагаючись підпорядкувати її конкретним громадським програмам, нехтуючи суто мист. вимоги. Зв’язок із світовим письменством часто мав перешкоди або відбувався тільки »з других рук«, — а це сприяло теж консервуванню застарілих жанрів і стилістичних засобів. У добу модернізму становище в усьому цьому кращає, а все ж таки риси ці проявляються й тоді.

Проза і драматургія в прозі. Найвиразніше шукання нових шляхів у прозі виявляється у Михайла Коцюбинського (1864 — 1913). Почавши писати під впливом Нечуя-Левицького і Панаса Мирного (»Ціпов’яз«, »На віру«, »Дорогою ціною«, »Для загального добра«), Коцюбинський (в »Лялечка« 1901, »Цвіт яблуні«, »На камені« 1902 та ін. »кримські« новелі) міняє манеру під впливом модерних зах.-евр. авторів, вносячи в свої оповідання імпресіоністичні засоби: розлогі описи зміняються нотуванням вражень героя, що часом пливуть, ніби за випадковими асоціяціями; події передаються крізь призму свідомости персонажів; іноді »дійовою особою« стає пейзаж. Коцюбинський виступає з цими речами в момент, коли модерністи оголосили свою творчу плятформу, опублікувавши в »Літературно-Науковому Віснику« 1901 року маніфест, а в 1903 р. випустивши альманах »З-над хмар і долин« (1902 р. Гнат Хоткевич видав у Харкові збірку модерністичних етюдів »Поезія в прозі«).

В 1904 р. з’являється перша, а в 1910 р. — друга частина найбільшого твору Коцюбинського „Fata morgana“. Досконале опанування модерної техніки видне в майстерному перетворенні історії окремої родини на економно, часом символістично подану низку образів, настроїв і переживань села перед 1905 p., в час революційного вибуху і розправи після нього. В дальших новелях Коцюбинський тонкими імпресіоністичними засобами подає образи панування царської реакції на Україні: »Він іде«, »Сміх«, „Persona grata“, »Подарунок на іменини«, »Коні не винні«, »В дорозі«, особливо високо оцінений критикою ліричний монолог „Intermezzo“ (1908). Непереможна оптимістичність, закоханість у життя, відраза до тривіяльности й дисгармонії — це мотиви »Сну«, »Хвали життю«, »На острові«. Як у „Fata morgana“ Коцюбинський »оновлює« народницько — реалістичний сюжет, так в »Тінях забутих предків« (1913), відтворюючи гуцульський світ з його первісною красою природи і демонологією, Коцюбинський »оновив« сюжет етнографічно-романтичний. Майже одночасно з’являються »Земля« О. Кобилянської, »Камінна душя« Гната Хоткевича (1877 — 193?), »Лісова пісня« Лесі Українки, що ними, як і новелями М. Черемшини та С. Васильченка, виявляється модернізація романтизму в укр. літературі XX ст.

В кінці 1890-их pp., коли знаходив свій шлях Коцюбинський, під знаком нового стилю почала діяльність група укр. прозаїків — Стефаник, Мартович, Черемшина. Василя Стефаника (1871 — 1936), автора новель, зібраних у кн. »Дорога« (1901), »Кленові листки« (1904), »Моє слово« (1905), »Оповідання« (1905), »Земля« (1926) та ряд ін., позначає супроти його попередників (крім Франка), насамперед, брак народницької ідеалізації укр. села. Манеру Стефаника характеризує імпресіонізм, психологізм, сувора простота. Кожна новеля — до останньої міри згущена, зовні стримана людська трагедія: це картини смерти або чекання її, образи разючої бідности, безнадійної самотности, спричинених злиднями родинних катастроф, темного пияцтва, тяжкої розлуки з рідним селом. Стефаник писав діялектом, посилюючи цим враження авторової безсторонности; в основі новелі здебільшого лежить ляпідарний, насичений трагізмом діялог, іноді монолог. Надзвичайна сконцентрованість емоціональної сили при зовнішній скупості й досконалості малюнка справляє виняткове мист. враження. /770/

Лесь Мартович (1871 — 1916, »Мужицька смерть«, »Хитрий Панько« та ін.), тснко спостережливий знавець села, у своїх стилізаціях селянської мови (»Нечитальник«) відкидає етнографічні прикраси і фотографічну простоту скеровує в бік гумористичного зображення буденного життя селянина. Повністю знаходить себе Мартович у повісті »Забобон«, широко закроєній сатиричній, дещо шаржованій картині життя сірої галицької провінції, з численними постатями сільського духівництва, селянства, дрібної шляхти. Досить песимістично, хоч і з симпатією, дивлячись на селянство, Мартович засуджує сонну і обмежену кар’єристичну провінціяльну півінтеліґенцію, цим продовжуючи лінію розвитку сатири, почату Франком.

Марко Черемшина (псевд. Івана Семанюка, 1874 — 1927, »Карби«, зб. »Село вигибає« та ін.), почавши з поезій у прозі, написав ряд новель, що малювали непомітні світові, але глибокі драми безпорадного в своєму безправ’ї й темноті села (»Зведениця«, »Злодія зловили«, »Більмо«, »Хіба даруймо воду«). Інші подають переживання днів війни з хазяйнуванням чужих військ, жорстокістю й насильствами, які безглуздо нищили населення (»Село вигибає«, »Село потерпає«, »Перші стріли« та ін.). Пізніші новелі присвячені поль. пануванню на укр. селах. Критика відзначала »непереборний оптимізм життя, що тріюмфує над зовнішніми перешкодами і над своїм сумнівом«. Зокрема в пізніших новелях із любовним сюжгтом оптимізм поєднаний з органічною іронією, якою забарвлений спокійний тон розповіді, рясно перетканої діялогічними й ліричними вставками, що являють майстерні стилізації нар. голосінь та колядок.

Найближче до Черемшини своїм захопленням етнографічною стихією стоїть Степан Васильченко (Панасенко, 1878 — 1932). Основна лінія його стилевих шукань іде від модернізованої реалістично-побутової новелі, іноді з громадською злободенною тенденцією, до насиченої пісенною лірикою, часом дещо сентиментальної неоромантичної новелі. Сільська школа, вчителі, молодь з її прагненням освіти, зрідка життя провінціяльного міста — переважно таке тематичне коло Васильченкових новель. Але Васильченко повертається до фантастики М. Гоголя і Е. Т. А. Гофмана, Квітчиної »Конотопської відьми«, Стороженка: фантастичне переплітається з буденним, дрібним, повсякденним, сон — з дійсністю в один примхливий потік. Ліричні відступи й обрамлення позичають із нар. ліричної поезії ритміку, симетричність будови, паралелізм, анафори. Васильченко намічав той шлях звертання до скарбів нашої романтики, яким пізніше пішли Ю. Яновський і Т. Осьмачка.

До письменників, що виступали під прапором модернізму, належала Ольга Кобилянська (1865 — 1942). Лише в небагатьох творах віддавши данину актуальним громадським темам, в своїх етюдах, оповіданнях і повістях вона підкреслювала »тугу за красою« і вимріяний »аристократизм духу« своїх персонажів із буковинської інтеліґенції, що почувають себе самотніми, незмірно вищими від міщанського оточення, »товпи«. Сюжет будується на »любовному поєдинку« героїв, поєднуючись із змаганням героїні-дівчини за право на самостійність у житті: „Valse mélancolique“, »Царівна« (1896), »Ніоба« (1907), »Через кладку« (1912), »За ситуаціями« (1914), »Апостол черні« (1926). У повісті »В неділю рано зілля копала« (1909), за мотивами відомої нар. пісні, Кобилянська звертається до етнографічного романтизму, подавши насичену фолкльором історію трагічного кохання на тлі гірського пейзажу. Повість »Земля« (1910) сполучає елементи реалістичного сюжету — боротьби в селянській родині за шматок ґрунту — і романтичного, містичного, з таємними передчуттями і пророкуваннями, трактування »сили землі«.

Окреме місце належить стилізованій прозі Катрі Гриневичевої (1875 — 1947), що після циклу оповідань »Леґенди й оповідання« і повісти »Непоборні« (1926) знаходить себе в тонкогаптованих у лексиці і аристократичних у прагненнях романах із княжої доби »Шоломи в сонці« (1929) і »Шестикрилець« (1935). Серед усіх своїх сучасників К. Гриневичева найпослідовніша і найвизначніша архаїзаторка в стилі.

Інший — реалістичний — напрям обрав собі, мабуть, найпопулярніший із укр. прозаїків передреволюційної доби Володимир Винниченко (* 1880). В перших оповіданнях він бере сюжети з життя провінціяльного міщанства, селян-наймитів, показаних у конфліктах із працедавцями, в обставинах руйнування старих традицій, наростання протесту (»Контрасти«, »Хто ворог?«, »Голота« й ін.); поряд з’являються оповідання з модною в той час темою — босяків, здеклясованих (»Краса і сила«, »На пристані« та ін.), з життя казарми (»Боротьба«, »Честь«) і тюрми (»Темна сила«, »Дим«, та ін.). Самим поставленням проблем Винниченко заперечував традицію народницького реалізму. Щодо генези твори ці в укр. літературі найближчі до оповідань Франка з побуту суспільного дна. Характеристичним для Винниченка /771/ було зацікавлення гострими патологічними переживаннями, сцени експериментів над людською гідністю (в техніці зображення темних сторін суспільства безперечні впливи Мопассана). В малюванні патологічних образів інтеліґентів попередником Винниченка в укр. прозі був Агатангел Кримський (1871 — 1942) із своїм романом »Андрій Лаговський« (1894 — 1905). Інтерес до психологічних і моральних експериментів зростає у Винниченка в міру все частішого звертання до образів інтеліґентів — переважно революціонерів (»Зіна«, »Момент«, »Маленька рисочка« тощо); з’являються образи безвільної людини з рисами біологічної і соціяльної деґенерації. Спроби обґрунтування концепції аморальности, за якою »чесність з собою« дозволяє зробити будь-який злочин, аби лише почуття, розум і воля були в гармонії, стають тематично-сюжетним стрижнем багатьох творів Винниченка після революції 1905 p., в часи урядової реакції й спаду хвилі громадського піднесення: драми »Щаблі життя«, „Memento“, »Великий Молох«, »Чорна пантера«, »Брехня« та ін., романи »Чесність з собою«, »По-свій«, »Божки«, »Рівновага«, »Хочу«. Цей ряд підсумовує роман »Записки кирпатого Мефістофеля« (1918); збудований на таких же колізіях, він вигідно відрізняється від попередніх сатиричним трактуванням героя. Цілком новими для Винниченка пригодницьким жанром і напруженою інтриґою були романи »Соняшна машина« (1928) і »Нова заповідь« (1949) із спробою утопічного розв’язання конфлікту між антагоністичними світовими силами.

З меншим успіхом оновлювали традиційні реалістичні засоби інші прозаїки, що, визнаючи себе модерністами, обмежувалися на засвоєнні лише деяких досягнень техніки імпресіонізму, як Микола Чернявський (1867 — 193? 1), що брав сюжети переважно з життя провінціяльної інтеліґенції, зокрема часів революції 1905 р. і після неї (»Кінець гри«, „Vae victis“, »Товариші«, »Весняна повідь« 1906, »Варвари« 1908 та ін.). До реалістично-сатиричного напряму належить також проза Володимира Леонтовича (Левенка, 1866 — 1933 — „Per pedes apostolorum“, збірка »Оповідання« 1918).


1) Тут і далі, при неможливості встановити точну дату загибелі письменника в наслідок сов. терору, подається замість останньої цифри знак питання.


Спиридон Черкасенко (1876 — 1939) в оп. »Вони перемогли« (1917), де знаходимо малюнки з життя Донбасу, лишається в межах реалістичної манери; в драми, особливо »Казка старого млина« (1914) та »Про що тирса шелестіла« (1918), він вносить романтичні мотиви минувшини (як і в пізніші — »Северин Наливайко« 1934 та ін.). Своєрідним »примітивним« імпресіонізмом в тонах безнадійної похмурости характеризуються оповідання Архипа Тесленка (1882 — 1911, збірка »З книги життя« 1912). М’яким гумором позначені написані в старій реалістичній манері оповідання Осипа Маковея (1867 — 1925) з побуту міщанства та інтеліґенції (»Клопоти Савчихи«, »Вуйко Дорко« та ін., збірки »Наші знайомі« 1901, »Оповідання« 1904 й пізніші); відмінна звертанням до романтичної манери його спроба іст. роману з поч. XVII ст. »Ярошенко« (1905).

В гостро натуралістичному пляні, часом удаючись до ґротеску, почав свою працю Михайло Яцків (* 1873, оп. »В царстві сатани«, повість »Огні горять«, роман »Танець тіней«), перейшовши далі до символістичних творів, характеристичних своєю абстрактністю („Adagio consolante“ та ін.). Ближчим до реалізму був Володимир Бірчак.

Тематично близькі до Маковеєвих оповідання писав на першому етапі діяльности Богдан Лепкий (1872 — 1941, збірки »З села« 1898, »З життя« 1901, »Щаслива година« 1901, »Нова збірка« 1903, »У горах« 1904 та ін.). Селяни й інтеліґенція подільського села подані тут реалістично, часом документально. Оповідання повиті сумною поезією старовинної священичої садиби, що на очах письменника відходить в минуле (»До Зарваниці«, »Крегулець«, »Бережани«). Особливо типова для »пастелевого« імпресіонізму Б. Лепкого його лірична повість »Під тихий вечір« (1923). Пізніше Лепкий-прозаїк звернувся до іст. тематики, написавши в 20-их pp., крім кількох повістей (»Крутіж«, »Сотниківна«, »Орли«), велику тетралогію »Мазепа« 1926 — 29 (»Мотря«, »Не вбивай«, »Батурин«, »Полтава«).

Поезія і віршована драматургія. Розвиток укр. поезії кінця 90-их — поч. 1900-их pp. в цілому характеризується тим же компромісом між народницьким реалізмом і намаганням прищепити нові модерністичні форми, що його бачимо в прозі. Поезія Агатангела Кримського (збірник »Пальмове гілля« 1902 — 08, з циклами »Передсмертні мелодії«, »В горах Ливанських«, »Самотою на чужині« »Нечестиве кохання«, »Кохання по-людському«, переклади сх. поетів, зокрема з »Шах-Наме« та ін.) позначена суб’єктивними шуканнями, розчаруванням, пантеїстичними захопленнями, в яких поет намагається лікувати гірку самотність. Дніпрова Чайка /772/ (Людмила Василевська, 1861 — 1928) у віршах і поезіях в прозі (»Морські малюнки«) подає символістичні мініятюри: образи природи й переживань. Особливим нахилом до ніжних ліричних півтонів відзначалася лірика Миколи Філянського (див. далі). Володимир Самійленко (1864 — 1925), автор тонких злободенних віршованих фейлетонів (»Ельдорадо«, »Патріот Іван«, »Возсоєдиненний галичанин«) і гострих сатир на неробство, лицемірність, боягузливість сучасного громадянства (»На печі«, »Сон«), коли не тематично, то культурою вірша виходить понад рівень народницької поезії. Своєрідний, близький до нар. гумор Самійленка поєднується з перенесенням на укр. ґрунт мотивів »Ямбів« О. Барб’є та віршованого фейлетона П. Ж. Беранже й ін. впливів зах. поезії (Самійленко з успіхом перекладав »Божественну комедію« Данте, »Весілля Фіґаро« Бомарше і Мольєрового »Тартюфа«).

Перехід до XX ст. приносить »програмовий« модернізм із відкиданням старих канонів і ствердженням права поета оспівувати суб’єктивні переживання, »вічні« теми, плекати культ краси і т. д. (характеристична дискусія 1900 — 03 р. між Миколою Вороним і І. Франком, хоча для розвитку новітньої поезії з її »вічними темами« незрівняно більше важили твори »оборонця старого« Франка, ніж »модерного« Вороного). Виступи модерністів мали більше декляративний характер — в дійсності ж вони, за поодинокими винятками міцно зв’язані з тим, що намагалися заперечувати, не стали на рівні сучасних їм зах. модерністів.

Прихильники модернізму в Галичині на поч. 1900-их pp. об’єднувалися навколо групи »Молода Муза«. Поезія Петра Карманського (* 1878, збірки »З теки самовбийці«, »Ой, люлі, смутку«, »Блудні огні«, »Пливем по морі тьми«, „Al fresco“ і багато ін.), характеристична крайнім песимізмом, своїми засобами являє поворот до сумних мотивів романтизму поч. XIX ст., але більше суб’єктивна. Пізніше Карманський дав сповнені обурення й терпкости сатиричні вірші, зокрема на теми першої світової війни (»Кривавим шляхом« та ін.). Поет і драматург Василь Пачовський (1878 — 1942, зб. »Розсипані перли«, »На стоці гір«, »Ладі й Марені терновий огонь мій« та ін.) спершу пробував стати на шлях поєднання вишуканої віршової форми з елементами нар.-пісенної мелодики й евфонії, яким пішов ранній Тичина. Але брак почуття міри в експериментах і захоплення алегоричною формою (»Сон української ночі«, »Сонце руїни« та ін.) не дали йому здійснити сподівань, які викликали його перші виступи.

До цієї ж групи належали Степан Чарнецький (1881 — 1943, збірки »В годині задуми«, »Сумні ідем«), Остап Луцький (1883 — 194?, »З моїх днів«, »В такі хвилі«), Осип Туринський (1880 — 1933, »Поза межами болю«) та ін. Близько до неї стояв як автор численних ліричних поезій Богдан Лепкий (збірки »Стрічки«, »Осінь«, »Листки падуть«, »На чужині«, »Над рікою«, »З глибин душі«, »Поезіє, розрадо одинока« та ін.). Невиразні елегійні спомини поєднуються з голосами, що нагадують йому славне минуле й сумне сьогодні. Оповита мрійною журбою поезія Лепкого теж скорше здається голосом запізнілого романтика-народника, ніж модерніста. Так само романтичний сум є основним мотивом поезії Олександра Козловського (1876 — 98, »Мірти й кипариси«) та Василя Щурата (1872 — 1948), у якого часом, як і у Лепкого, звучать громадські нотки („Lux in tenebris lucet“ 1896, »Мої листки« 1898, »Ha трембіті« 1904). Окремий цикл становлять його »Історичні пісні« (1907) на теми давньої укр. минувшини.

Дещо пізніше від групи »молодомузців« виступає Олександер Олесь (Кандиба, 1878 — 1944), що його поезія набула великої популярности (»З журбою радість обнялась« 1907, »Поезії« кн. II — III 1909 — 11, »По дорозі в казку« 1910, »Драматичні твори« 1913, »Поезії« кн. V 1917, »Чужиною« 1919 та ін.). Поет сильного темпераменту, автор інтимно-ліричних віршів, що мали романсове звучання і /773/ справді в великій частині були покладені на ноти, вражав на тлі попередньої, здебільша суворої, часто моралізаторської поезії щирістю, почуттям природи, легкістю, новими і сприйнятливими образами, співучістю й милозвучністю. Під час революційних подій 1905 р. в поезії Олеся звучать енерґійні тони боротьби і віри; однак доба післяреволюційної реакції гнітюче вплинула на поета: мотивами розчарування пройнята тепер і його лірика, і драматична поема »По дорозі в казку«. Нац. революція 1917 р. викликала нове піднесення, щоб незабаром відбити гірке розчарування поразки. До інтимно-ліричних, пісенно-романсових, елегійних віршів і сповнених ораторського патосу закликів та інвектив, що носять ще чимало впливів народників 80 — 90-их pp., додаються виразно романтичні стилізації нар. поезії (цикл »На зелених горах«) і сумні, приглушеного тону, медитації еміґраційного періоду. Як і в поетах-»молодомузцях«, відродження романтизму знаходить в Олесі одного з найбільших своїх виразників.

Микола Вороний (1871 — 193?, »Ліричні поезії« том І 1912, »В сяйві мрій« 1913), відштовхуючись від народницької поезії, підкреслював свій культ краси, »надхненої чарівниці«; оспівував »мавзолеї« красі і трагічному неподіленому коханню (»За брамою раю«, „Ad astra“), але за деклямацією йому часто бракує свіжих образів, прикраси виступають замість краси, патетика заступає почуття. Проте безперечним здобутком Вороного є збагачення поетичного словника і строфіки.

Григорій Чупринка (1879 — 1921) випустив протягом недовгого часу кілька збірок лірики (»Огнецвіт«, »Метеор«, »Ураган« 1910, »Сон-трава«, »Білий гарт« 1911, »Контрасти« 1912; поема »Лицар-Сам« 1913). В поезіях перших років звучать традиційні громадські мотиви (»Рідний край«, »Поет«, »Невже« та ін.), але в роки реакції у нього зростає зацікавлення модерністами і воскрешеними ними романтиками (зокрема Е. По), і під цим впливом у поезії Чупринки з’являються »квіти могильні«, »чорна туга«, »сум і отрута«, переважають індивідуалістичні мотиви »безутішної самоти«. Революція 1917 р. повертає перевагу громадських настроїв, а разом із цим приносить поворот до народницької фразеології з її риторичністю.

Спиридон Черкасенко (П. Стах), поряд із індивідуалістичними настроями й несмілими ще урбаністичними мотивами, плекає традиційну романсову лірику й громадську поезію, заступаючи однак образи селян — шахтарями (цикл »В царстві праці«, »У шахті«, »Під землею«). Здеклярувавши себе модерністом, під владою заперечуваних ним канонів стояв Микола Чернявський і в громадських поезіях (»На крилах«, »Борцям«), і в ліриці любовній (»З пісень кохання«). Це саме стосується й до Христі Алчевської (1882 — 1932, »Туга за сонцем«, »Вишневий цвіт«), Людмили Старицької-Черняхівської (1868 — 1941, драма »Сафо«, »Крила«, »Гетьман Дорошенко« й ін.) та Уляни Кравченко (Ю. Шнайдер, 1862 — 1947), авторки збірок „Prima vera“, »На новий шлях«, »Для Неї — Bce!«, „Caritas“ та ін. В межах старих стилевих засобів, виступаючи як поет, залишився відомий критик модерністів, об’єднаних у журналі »Українська Хата«, Микита Шаповал-Сріблянський (1882 — 1931, збірки »Сни віри«, »Самотність«, »Лісові ритми«). Не бракувало й послідовних епігонів народництва, що в часи революції 1905 р. переспівували Кониського й Грабовського, як П. Капельгородський (1882 — 193?, збірка »Відгуки життя«), М. Кононенко (1864 — 1922) та ін.

Справжніх верхів’їв поезії, глибоко ориґінальної і в той же час міцно зв’язаної з сучасним світовим письменством, досягли збірники Франка 1890-их — 1900-их pp. (див. вище) і творчість Лесі Українки, що вінчала собою період т. зв. укр. модернізму.

Леся Українка (Лариса Косач, 1871 — 1913) почала свою поетичну діяльність із ліричної поезії: збірки: »На крилах пісень« (1892, 1904), »Думи і мрії« (1899), »Відгуки« (1902), пізніші цикли »Осінні співи«, »Весна в Єгипті«, »З подорожньої книжки« та ін. Уже на перших кроках її творчости, попри наявність впливів епігонів шевченківської поезії, Леся Українка звертається до европейських зразків, ставши на шлях Куліша і Старицького. Лірика Лесі Українки збагачується новими мотивами, /774/ зокрема »екзотичними«, взятими з світової історії і культури (»Єврейські мелодії«, »Сфінкс«, »Леґенда«, »Ра-Менеїс« і багато ін.). Спільна властивість еволюції і лірики, і поем Лесі Українки — це вихід із кола тем національно-побутових до загальнолюдських, іст. і психологічних. Любовна лірика і лірика природи, позначені смутними настроями, підносяться до небувалих перед тим в нашій поезії »тонкощів елегійного імпресіонізму «. Від перших років поезію Лесі Українки характеризує тема поетового призначення; звідси мотиви самотности, недостатнього зв’язку з громадою, що не розуміє і не сприймає закликів співця, відомого свого невідхильного обов’язку; мотиви любови до рідної країни, ненависти й непримиренности до поневолювачів, картання слабости, всього половинчастого, літеплого. Міцний, гострий тон, що не переходить однак у риторичну деклямацію, поруч із темпераментним накупченням епітетів, характеризується афористичністю, яка є однією з найприкметніших рис поезії Лесі Українки. Тематичне багатство, глибина думки й емоціональна, лірична сила поєднуються з багатством строфіки і жанрів. Переходовий ступінь від ліричної поезії до драматичних поем становили її поеми. Від ліроепічних поем, що наслідували Шевченка, Леся Українка переходить до поем »Роберт Брюс« (1892) і »Давня казка« (1894), де ліричний елемент зникає, і далі, після реалістичної поеми »Одне слово« (1903), — до неоромантичних з елементами символізму »Віла Посестра« й »Ізольда Білорука«, в яких поставлені вселюдські психологічні проблеми.

Через прозову драму »Блакитна троянда« (1896) Леся Українка приходить до своєї в дальшому улюбленої форми — драматичної поеми. Сюжети для драматичних поем Леся Українка, подібно до багатьох сучасних їй чужих письменників-модерністів, бере з різних епох, з історії різних народів. Біблія дає їй сюжети для драматичних поем »Вавилонський полон« (1903), »На руїнах« (1904), »Одержима«, »В дому роботи, в країні неволі«, »Йоганна, жінка Хусова«, »На полі крови«; з добою первісного християнства зв’язані »У катакомбах«, »Руфін і Прісцілла«, »Адвокат Мартіян« (1911). Клясична античність надихає такі твори, як »Кассандра« (1907), »Орфеєве чудо«, »Оргія« (1913); зах. і сх. середньовіччя є джерелом для »Магомет та Айша«, »Осіння казка«, »Камінний господар« (1912), де Леся Українка сміливо береться після Тірсо де Моліна, Мольєра, Корнеля, Байрона, Пушкіна, О. Толстого та ін. до однієї з улюблених тем світового письменства про Дон Жуана і дає цілком самостійну її трансформацію, розв’язуючи по-своєму проблему влади і особистої свободи. Відгомін революційних ідеологічних конфліктів XVII і XVIII ст. чується в »У пущі« (1910), в »Три хвилини«. »Бояриня« (1910) представляє психологічну трагедію в укр. родині XVII ст. Нарешті, »Лісова пісня« (1911) створена на матеріялах укр. фолкльору. Розриваючи тематичне коло народницької літератури, що так звузилося після смерти Шевченка, Леся Українка ніби шукає важких, складних тем, цілком ориґінально їх трактуючи. В на перший погляд далеких від укр. життя колізіях, поданих часто у формі дискусії, дотепної, пересипаної блискучими думками, афоризмами, ефектними діялектичними ходами, розв’язуються — а іноді лише ставляться — загальнолюдські і в той же час глибоко сучасні для Л. Українки проблеми, що хвилюють поетку і в її ліриці, зокрема проблема незламности й /775/ безкомпромісовости в боротьбі з чужинцем-поневолювачем. Ряд драматичних поем вінчає створення з мотивів нар. пісень, переказів, леґенд і повір’їв »Лісової пісні«, що ставить »вселюдську й позачасову проблему« — конфлікту високої мрії і низької дійсности, — символістичної драми, сповненої психологізму, насиченої глибоко нац. ліризмом, мелодійністю й незрівняним багатством мови.

М. Глобенко


Література: Крім згаданих в огляді історії дослідження загальних курсів: Франко І. Леся Українка. ЛНВ, VII. 1898; Франко І. В. Самійленко. ЛНВ, І. 1907; Єфремов С. Гнучка чесність. К. 1909; Личко І. Спиридон Черкасенко. Укр. Хата, І. 1909; Франко І. З останніх десятиліть XIX в. ЛНВ, VII — IX. 1901, окремо: Молода Україна. Л. 1910; Євшан М. А. Кримський. Під прапором мистецтва. К. 1910; Євшан М. М. Чернявський. Там же; Євшан М. Поезія безсилля. Там же; Данько М. В. Винниченко. ЛНВ, VII. 1910; Єфремов С. Муза гніву та зневір’я. К. 1910; Євшан М. Г. Чупринка. ЛНВ, XI. 1911; Данько М. Край скорби. Украинская Жизнь, І. 1913; Єфремов С. Поезія самотности. К. 1913; Донцов Д. Поэзия индивидуализма. Украинская Жизнь, IX — X. 1913; Стешенко І. Поетична творчість Л. Українки. ЛНВ, Х. 1913; Євшан М. Леся Українка. Там же; Ніковський А. Екзотичність сюжету і драматизм у творах Л. Українки. Там же; Леонтович В. Естетизм Коцюбинського. ЛНВ, V. 1913; Старицька-Черняхівська Л. Елементи творчости Коцюбинського. Там же; Свєнціцький І. Лесь Мартович. ЛНВ, І. 1918; Зеров М. Г. Чупринка. Книгар, XVIII. 1919; Дорошенко В. В. Стефаник. Л. 1921; Єфремов С. Коцюбинський. К. 1922; Донцов Д. Поетка укр. рісорджімента. ЛНВ, I — II. 1922; окремо Л. 1922; Лепкий Б. Незабутні. Берлін 1922; Грушевський М. Вступна стаття. О. Олесь. Вибір поезій (1903 — 23). Прага; Антология украинской поэзии в русских переводах. К. 1924 (стаття Білецького О.); Зеров М. Леся Українка. Х.-К. 1924; Білецький О. Двадцять років нової укр. лірики. Х. 1924; Филипович П. Вступна стаття. О. Олесь. Вибрані твори. К. 1925; Музичка А. Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість. О. 1925; Дорошенко В. Г. Чупринка. Твори. Прага 1926; Зеров М. Поезія Олеся і спроба нового її трактування. До джерел. К. 1926 (Кр.-Л. 1943); Драй-Хмара М. Л. Українка. Життя і творчість. К. 1926; Дорошкевич О. Переднє слово. В. Самійленко. Вибрані твори. К. 1926; Донцов Д. М. Черемшина. ЛНВ, VII — VIII. 1927; Білецький Л. М. Черемшина, огляд критичної літератури. Студентський Вісник, III — IV. 1927; Ніковський А. Вступна стаття. О. Кобилянська. Ніоба. К. 1927; Леся Українка. Твори, за загальною ред. Б. Якубського. I — XII. Книгоспілка. К. 1927 і наступні pp. (статті Якубського Б., Филиповича П., Бурґгардта О., Драй-Хмари М., Зерова М., Петрова В., Білецького О., Руліна П. та ін.); Филипович П. Вступна стаття. О. Кобилянська. У неділю рано зілля копала. Х. 1927; Айзеншток І. М. Ґорький та М. Коцюбинський. Х. 1928; Якубський Б. Поетична творчість М. Вороного. Життя й Революція, XI. 1928; Якубський Б. Степан Васильченко. З приводу 50-ліття з дня народження. Х. 1928; Музичка А. Марко Черемшина. Х. 1928; Шамрай А., Савченко Я., Якубовський Ф. Статті про М. Коцюбинського. Критика, IV. 1928; Зеров М. Леся Українка. Від Куліша до Винниченка. К. 1929 (До джерел. Кр.-Л. 1943); Зеров М. М. Черемшина і галицька проза. Там же; Зеров М. В. Самійленко і укр. гумор. Там же; Христюк П. Письменницька творчість В. Винниченка. Рух. 1929; Филипович П. Вступна стаття. О. Кобилянська. Земля. Книгоспілка. 1929; Єфремов С. Страчене життя. А. Тесленко. Повне зібрання творів. ДВУ. 1929; Зеров М. Від Куліша до Винниченка. К. 1929; Білецький О. М. Вороний. Червоний Шлях, І. 1929; Филипович П. З новітнього укр. письменства. Іст.-літ. статті. К. 1929; Лебідь А. М. Коцюбинський. Життя і творчість. Х. 1929; Миронець І. Творчість В. Стефаника. ДВУ. 1929; Гермайзе О. Рання творчість Винниченка на тлі громадського життя. В. Винниченко. Вибрані твори. Книгоспілка. 1929; Коцюбинський. Збірник за ред. О. Дорошкевича. К. 1931; Степняк М. Поети Молодої Музи. Червоний Шлях, І. 1933; Марковський М. Лісова пісня Л. Українки і Тіні забутих предків М. Коцюбинського. ЗНТШ, XCIX; Коцюбинський. Збірники Музею М. Коцюбинського в Чернігові. 1939 — 41; Стефаник Ю. Василь Стефаник. Літ. Критика, XI — XII. 1940; Гаморак Ю. Вступна стаття. В. Стефаник. Твори. Л. 1943; Шамрай А. Леся Українка і англ. література. Радянська Література, X — XI. 1945; Петров В. Проблема Олеся. Рідне Слово, VII. 1946.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.