Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 775-796.]

Попередня     Головна     Наступна





8. Найновіша доба



ЦЕНТРАЛЬНА І СХІДНЯ УКРАЇНА


Вступ. Літ. процес на підсовєтській Україні характеризується боротьбою пробуджених революцією 1917 р. укр. сил за збереження і розвиток нац. обличчя проти намагань окупанта знищити самостійний літ. рух або повернути його в річище »малоросіянства«. На різних етапах розвитку ця боротьба набирала різних форм залежно від обставин і взаємовідношення сил під окупацією.

Після перших по революції спроб одвертої русифікаторської політики рос. больш. окупант, не знаходячи сил утриматися на Україні, змушений був, поступово ліквідуючи рештки зафіксованої в »Конституції УССР« »незалежности« (конституція СССР 1923 p.), піти однак у ділянці нац.-культурного будівництва на далекі поступки. Проведення »нової економічної політики« (НЕП) з 1921 — 22 pp. створювало разом із /776/ т. зв. »українізаційним курсом« (1923 — 32 pp.), тобто культурною автономією, ґрунт для нечуваного й інтенсивного нац.-культурного будівництва (т. зв. »культурний ренесанс 20-их рр.«). Перехід до централізаційної політики у зв’язку з зміцненням і ростом рос. імперіялістичних тенденцій, політика примусової колективізації, винищення найактивніших верств укр. селянства в pp. 1929 — 33, наступ проти нац. свідомої інтеліґенції 1933 — 34 pp., зв’язаний із одвертою русифікацією, — все це згубно відбилося на укр. літ. процесі, винищуючи письменницькі кадри або нечуваним терором скеровуючи їх працю на службу окупантові, хоч і укр. мовою (»малоросіянство«).

Великі події років Нац. Революції і Визвольних Змагань дали сильний поштовх для розвитку укр. нац. культури, зокрема красного письменства. Однак обставини укр.-рос. війни 1917 — 21 pp., з постійними змінами влади, жорстоким терором червоної Москви, матеріяльним занепадом, а далі й голодом 1921 p., не сприяли розгортанню літ. роботи, що відповідала б потенції пробудженої до самостійного життя нації. Під кінець війни значна частина найвидатніших представників передреволюційної ґенерації в укр. літературі була вже за кордоном, евакуювавшись разом із урядом і військом. В еміґрації опинилися О. Олесь, С. Черкасенко, В. Самійленко, В. Винниченко, М. Вороний, М. Левицький, М. Шаповал і багато ін. Г. Чупринка був розстріляний рос. окупантами в 1921 р. за активну участь у повстанській боротьбі. Ті, хто лишився на батьківщині, як М. Чернявський, С. Васильченко, Г. Хоткевич, П. Капельгородський, Л. Старицька-Черняхівська, Х. Алчевська, М. Філянський, як і М. Вороний та В. Самійленко після повороту з еміґрації, подіями були відштовхнуті від творчої праці в нових умовах, і хоч пізніше почасти активізувалися, однак видатної ролі відігравати їм не довелося. В літературу входить молоде покоління.

Символізм. Літ. життя в роки революції зосереджувалося переважно навколо нечисленних журналів, як »Літературно-Науковий Вісник«, що виходив 1917 — 19 pp. за участю О. Олеся, М. Грушевського, О. Грушевського, В. Винниченка, М. Зерова, П. Тичини, М. Івченка, Л. Старицької-Черняхівської, П. Стебницького та ін.; »Шлях« (1917 p.), де поряд старших виступають молодші письменники М. Рильський, Ю. Іванов-Меженко, Я. Савченко; »Книгар« (1918 — 19) на чолі з М. Зеровим; журнал »Мистецтво« (1919 — 20) за ред. М. Семенка, за участю Г. Михайличенка, В. Чумака, Д. Загула, Я. Савченка, П. Тичини, М. Терещенка й ін.

Час війни й наступні роки цілковитої руїни примушують обмежитися переважно на збірниках, як »Літературно-Критичний Альманах« символістів (1918) за ред. Я. Савченка; »Музагет« (1919) за участю П. Тичини, Д. Загула, В. Ярошенка, М. Жука, К. Поліщука, М. Терещенка, П. Филиповича, О. Слісаренка, В. Кобилянського, Ю. Меженка та ін.; »Ґроно« (1920), в якому деякі письменники здійснюють перехід від символізму до імпресіонізму й футуризму, наближаючись до прийняття пореволюційної дійсности (М. Терещенко, Д. Загул, Г. Шкурупій, В. Поліщук, П. Филипович, Г. Косинка та ін.); »Червоний вінок« (1920); »Вир революції« (1921) з участю В. Поліщука, М. Терещенка та ін.; »Зшитки боротьби« (1919), видані »пролетарською« літ. групою боротьбістів В. Еллана-Блакитного та Г. Михайличенка; »Жовтень« (1921) з »універсалом« харківських »пролетарських« письменників, підписаним М. Хвильовим, В. Сосюрою, М. Йогансеном.

Молоде покоління, що репрезентувало тогочасну літературу на Україні, було зв’язане насамперед із символізмом і футуризмом. Символізм на Україні розвинувся пізно. Поети-модерністи О. Олесь, М. Вороний і Г. Чупринка, що їх критика схильна була залічувати до символістів, у дійсності ними не були, бо замість символів з їх многозначністю користалися алегоріями, поширеними в революційній поезії попереднього покоління, готовими умовними образами. Символістом із того покоління був лише Микола Філянський (1873 — 193?, збірки »Лірика« 1906, „Calendarium“1911, по революції »Цілую землю« 1928). Група символістів, що виступила в роки революції, не відзначалася, за винятком Тичини, особливою ориґінальністю і незабаром розпалася. До неї належали, крім Тичини, поети Володимир Кобилянський (1895 — 1919, »Мій дар« 1920), Дмитро Загул (1890-193?, »З зелених гір« 1918; »На грані« 1919, »Наш день« 1925, »Мотиви« 1927), Яків Савченко (1890 — 193?, »Поезії« 1919, »Земля« 1921), Микола Терещенко (* 1898, збірки »Лябораторія« 1924, »Чорнозем« 1925 та ін.), Володимир Ярошенко (1893 — 193?, »Світотінь« 1918, »Луни« 1919), Олекса Слісаренко (»На березі кастальському« 1919), поет Павло Савченко, автор драматичних етюдів Яків Мамонтов (1888 — 1938). Д. Загул, Я. Савченко і М. Терещенко незабаром перейшли до революційної »пролетарської« поезії, О. Слісаренко — до футуризму (»Байда«, вибрана лірика, 1928) і пізніше до шукань у сюжетній прозі. /777/ Найбільшим представником цієї символістичної групи був Павло Тичина (* 1891), автор найориґінальніших в роки революції збірок поезії »Соняшні клярнети« (1918), »Плуг« (1919), »Замість сонетів і октав« (1920) і »Вітер з України« (1924). Перейнята пантеїстичною філософією, надзвичайно суб’єктивна, музикальна, при найтоншому й нечувано ориґінальному перетворенні глибоко нац. образів і ритмомелодики нар. пісні, творчість молодого Тичини відкрила нову сторінку в укр. поезії. Від ліричних малюнків укр. природи Тичина переходить до величної поеми »Золотий гомін«, давши глибокий образ пробудження України до нац.-держ. життя. Поет передчуває »горобину ніч« грядучої кривавої боротьби і в збірці »Плуг« відтворює нац. революцію як космічну силу, що нещадно руйнує старе й породжує нове. В наступній збірці »Вітер з України« Тичина намагається поєднати активістично-романтичне, ваплітянське (див. далі), сприйняття революції як сили, що творить нову Україну, з реальною дійсністю пореволюційних буднів. Розгром хвильовізму в кінці 20-их pp. вбиває Тичинупоета. По кількох роках мовчання Тичина виступає із циклом »Чернігів«, а далі із збіркою »Партія веде« (1931), де він »перебудовується«, стаючи в пізніших книгах »Чуття єдиної родини« (1938) і »Сталь і ніжність« (1940) офіційним одописцем, звеличником, за допомогою штампів сов. газетної мови, »сталінської нац. політики« і »дружби народів« СССР.

Футуризм. Укр. футуризм не відзначався глибиною й особливою талановитістю представників. Михайло Семенко (1892 — 193?), відомий експериментаторськими циклами, де намагається епатувати публіку, — »П’єро задається«, »П’єро кохає« і »П’єро мертвопетлює« (1918 — 19), а пізніше збіркою »Кобзар« (1924), від оспівування київських передрев. каварень переходить до захоплення революцією, сприймаючи її зовнішньо, поверхово. Укр. футуризм, протягом пореволюційних років широко реклямуючи свою програму, створює все нові організаційні осередки: тижневик »Універсальний Журнал« 1918 (2 чч.); угруповання »Флямінґо« 1919 (при участі відомого маляра А. Петрицького); тижневик »Мистецтво« 1919; київська група Аспанфут, яка перетворюється на АсКК-Комункульт, і, далі, група »Нова Ґенерація«, 1927 — 31, пізніше ВУСКК (Всеукраїнська Спілка Робітників Комуністичної Культури), перейменована 1930 р. на ОППУ — Об’єднання Пролетарських Письменників України (М. Семенко, Гео Шкурупій, О. Влизько, Е. Стріха — К. Буревій, Ґро Вакар, Леонид Недоля, Леонид Скрипник, І. Маловічко, М. Булатович, О. Полторацький). Всі ці етапи характеризуються декляративністю й експериментаторством. Від проголошення »смерти мистецтву«, шукання »метамистецтва« як синтези поезії, малярства, скульптури й архітектури футуристи, прикриваючись льояльними революційними деклараціями, переходять до культу »великої техніки«, боротьби »проти провінціяльної обмежености« за »европеїзацію укр. мистецтва«. Не можна заперечувати наявности в »Новій Ґенерації« цікавих формальних шукань в поезії і прозі (художній репортаж, експериментальний роман, напр., Л. Скрипник, »Інтеліґент«), але їм бракувало ґрунту і глибини. Журнал »Нова Ґенерація« (1927 — 31) в процесі »консолідації пролетарської літератури« був разом із футуристичною групою ліквідований, після того як його критиків використала ком. партія для безоглядної боротьби проти хвильовістів (О. Полторацький: »Аркадій Златоуст« — проти А. Любченка, »Що таке Остап Вишня« і т. п.). Після розстрілу О. Близька в грудні 1934 р. майже всі члени »Нової Ґенерації« поступово були »ліквідовані«.

Близько до »Нової Ґенерації« стояла група »конструктивних динамістів«, що утворилася з учасників альманаху »Вир Революції« і аспанфутів (див. вище) й прийняла назву »Аванґард« (Валеріян Поліщук, 1897 — 193?, О. Левада, Г. Коляда, Леонид Чернов, П. Голота, Раїса Троянкер, малярі Г. Цапок, В. Єрмілов). Група існувала в 1926 — 29 pp., проклямуючи »дійсний сучасний европеїзм у художній техніці«, »гармонійну синтезу всіх творчих засобів«, виступаючи проти »епігонства, неоклясики, академізму, декадентщини, імпресіонізму«. 1929 р. група самоліквідувалася, частково влившися в »Нову Ґенерацію«. Попри загальну недорозвиненість укр. футуризму і нерідко застосовувані ним ультракомуністичні гасла, об’єктивно ця течія відбивала невдоволення дійсністю і якоюсь мірою орієнтацію на Европу і конструктивістичні течії евр. мистецтва.

Неоклясики. Від перших років революції в Києві виступає група поетів-учених, що їй противниками дана була назва »неоклясиків«, яка за нею збереглася в історії. Представники різних стилів — дехто, скорше, символісти і романтики — об’єднані неприйняттям навколишньої дійсности, вимогами високої поетичної культури, бажанням перенести в укр. літературу невмирущі зразки чужоземного мистецтва, »неоклясики«. закликаючи »до джерел« світової культури, стояли в гострій опозиції до »революційної«, »масової«, здебільшого низькоякісної літератури, твореної для потреб моменту. Чільним діячем групи був Микола Зеров (1890 — 193?), критик і літературознавець, знавець античности, майстерний перекладач, автор збірки поезій »Камена« (1924), майстер сонета і дистиха. У »гроно п’ятірне нездоланих співців« входили ще: Павло Филипович (1891 — 193?, »Земля і вітер« 1922, »Простір« 1925), Михайло Драй-Хмара (1889 — 193?, »Проростень« 1926), Освальд Бурґгардт (1891 — 1947), ерудит-перекладач, писав, еміґрувавши за кордон, під псевдонімом Юрія Клена (»Прокляті роки« 1937, »Каравели« 1943, »Попіл імперій«) і Максим Рильський. М. Рильський (* 1895) — найвидатніший представник цієї групи, автор збірок: /778/ »На білих островах« 1910, »На узліссі« 1918, »Під осінніми зорями« 1918 (1926), »Синя далечінь« 1922, »Крізь бурю і сніг« 1925, »Тринадцята весна« 1926, »Де сходяться дороги« 1927, »Гомін і відгомін« 1929 і численних майстерних перекладів. Рильський почав як учень символістів, але вже тоді він був далекий від типової для них многопляновости і навмисної неясности образів; з часом ще більше виявився його потяг до виразного пластичного образу, окресленого якнайскупішими засобами; строга, добірна мова Рильського оживляється дуже типовим для його поезії частим внесенням іронічно-розмовної інтонації, а лінеарність образу — багатством іст. і літ. асоціяцій; після гострої критики за »втечу від життя«, ідеалізм, книжність і після перебування в тюрмі »перебудувався« і став офіційним сов. поетом, автором »Шсні про Сталіна« (поема »Марина« 1933, »Знак терезів« 1933, »Київ« 1935, »Літо« 1936, »Україна« 1938, »Збір винограду« 1940 та ін.). З прозаїків до групи неокласиків близько стояв В. Домонтович (див. далі).

«Пролетарські« поети. Вже в роки революції і війни з’являються спроби революційної поезії авторів, що переходять на позиції прийняття больш. революції. При газеті »Більшовик« і при київській організації ЦК укр. соц.-революціонерів »Боротьба« виникає група »пролетарських письменників« — »Боротьба«, що видає альманахи »Зшитки боротьби« і »Червоний вінок« (1919). Це т. зв. »перші хоробрі« (назва, пізніше офіційно заборонена): Василь Блакитний (Елланський, 1893 — 1925), автор революційно-романтичної збірки »Удари молота і серця« (1920), прозаїк Андрій Заливний (1897 — 1918), Василь Чумак (1900 — 19, »Заспів« 1920) і Гнат Михайличенко (1892 — 1919), автор »символічного«, власне алегоричного прозового твору »Блакитний роман«.

Після безуспішної спроби в 1919 — 20 pp. негайно насадити по всій Україні рос. »пролетарську« культуру поширенням т. зв. »пролеткультів«, що стали незабаром ядром майбутньої організації рос. »пролетарських« письменників, і після так само безуспішної спроби об’єднати революційні письменницькі кадри навколо офіційного журналу »Шляхи Мистецтва« (1921 — 22) в Харкові, куди переходить столиця УССР, виникають масові письменницькі організації »Плуг« і »Гарт«.

Спілка революційних селянських письменників »Плуг«, 1922 — 32, заснована була Сергієм Пилипенком (1891 — 193?); вона мала завдання, »ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріятом«, іти »до утворення нової соц. культури«. Спілка »Плуг«, що діяла методами масової роботи, видавала альманахи »Плуг«, журнал »Плужанин« — пізніше »Плуг«; до неї спершу належали, крім Пилипенка, П. Панч, А. Головко, І. Сенченко, І. Кириленко, С. Божко, А. Панів, В. Алешко, Д. Гуменна, Г. Орлівна й ін. З них пізніше дехто перейшов до Вапліте, ВУСПП, »Молодняка«.

1923 р. з ініціятиви редактора газети »Вісті ВУЦВК« В. Еллана-Блакитного створена була »спілка пролетарських письменників »Гарт« (М. Хвильовий, В. Сосюра, Г. Коцюба, І. Дніпровський, М. Йогансен та ін.), що »в основу своєї праці кладе марксівську ідеологію й програмові постуляти ком. партії« і відмежовується »від різного роду формалістичних угруповань«. Частина гартованців, група »Урбіно«, на чолі з М. Хвильовим незабаром відколюється, і спілка, видавши альманах »Гарт« (1924), у 1925 р. розпадається.

Крім альманахів »Плуг« і »Гарт« та »Плужанина«, на початку т. зв. періоду українізації з’являються місячники »Червоний Шлях« у Харкові (1923 — 36) і »Життя й Революція« в Києві (1925 — 33), де поряд із мист. творами друкуються численні критичні й наук. статті.

Хвильовий. Літературна дискусія. Особливо видатну ролю в укр. літ. русі /779/ того часу відіграє створена М. Хвильовим після виходу з »Гарту« Вапліте — Вільна Академія Пролетарської Літератури, що проіснувала від 1926 до 1928 р. й об’єднала вимогою літ.-мист. досконалення і творення високоякісного укр. мистецтва значну групу найталановитіших представників молодої укр. інтеліґенції. До складу Вапліте входили: Микола Хвильовий, Михайло Яловий (псевд. Юліян Шпол) — перший президент, Микола Куліш — другий президент, Аркадій Любченко — секретар, Олесь Досвітній, Василь Вражливий, Олекса Слісаренко, Петро Панч, Юрій Яновський, Павло Тичина, Микола Бажан, Іван Дніпровський, Михайло Йогансен, Юрій Смолич, Григорій Епік, Гордій Коцюба, Іван Сенченко, Олександер Копиленко, Павло Іванів, Михайло Майський. Організація видала »Вапліте«, зошит I (1926), альманах »Вапліте« (1926) і 5 чч. журналу »Вапліте« (1927).

Захоплений революцією в роки збройної боротьби, Микола Хвильовий (Фітільов 1893 — 1933), почавши літ. шлях з поезій (»Молодість« 1921, поема »В електричний вік«), 1923 р. випускає книжку ліричної, імпресіоністичної прози »Сині етюди«, а згодом ряд новель (»Я«, »Синій листопад«, »Санаторійна зона«, »Мати«, »Завулок« та ін.), де недвозначно висуває вимогу самостійности революційної України, ставить проблему »боротьби з психологічним поневоленням« Москвою, боротьби проти »малоросійської« відсталости; трактує тему виродження больш. революції, яка замість обіцяної »голубої Савої« принесла Україні жорстоке і тупе гноблення (»На глухім шляху«, »Свиня«, »Іван Іванович«, »Ревізор« та ін.). Хвильовий випускає ряд памфлетів, де розглядає шлях майбутнього розвитку України, зокрема нової укр. літератури, виступаючи проти »просвіти« — як символу провінціяльної обмежености — і літ. »масовізму« плужан, обстоюючи цілковиту самостійність укр. духовости вимогою до нової літератури іти »геть від Москви«, орієнтуючись на »психологічну Европу«, на джерела світової культури і ставлячи Україну на чолі »азіятського ренесансу« (»Думки проти течії«, »Камо грядеши«, »Україна чи Малоросія«).

В широкій дискусії навколо цих питань Хвильового підтримали ваплітяни М. Куліш, О. Слісаренко, М. Яловий, А. Любченко, а також М. Зеров. Проти Хвильового виступає центр. орган ЦК КП(б)У »Комуніст« в статтях А. Хвилі, В. Чубаря та ін. Особливої гостроти набрала боротьба, коли Хвильовий думки свої став викладати в підкреслено публіцистичному романі »Вальдшнепи« (1927), у висловлюваннях вольової, активної героїні Аглаї, що гостро картає банкрутів революції Дмитра Карамазова і /780/ Ганну. Небезпечні для окупантів думки Хвильового викликали гостру оцінку Сталіна вже раніше (квітень 1926) в листі до секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який на з’їзді КП(б)У 1927 р. кваліфікує Хвильового як прихильника реставрації буржуазної влади. Не зважаючи на вимушені покаянні листи Хвильового і проводу Вапліте, організація була розв’язана, журнал закритий, а закінчення »Вальдшнепів« і памфлет »Україна чи Малоросія« не побачили світу.

Для боротьби з »Вапліте« і неоклясиками, що не раз були кваліфіковані в офіційних партійних документах 1926 — 27 pp. як представники »буржуазно-націоналістичної ідеології«, створена була в січні 1927 р. Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників (ВУСПП) із рос. та жидівською секціями і журналами »Гарт« (1927 — 32), »Красное Слово« (рос. секція), »Забой« (орган письменників Донбасу), »Ді Ройте Велт« (жидівська секція) і »Літературною Газетою«. ВУСПП за вказівками ЦК КП(б)У розгорнула боротьбу проти »націоналістичних ідей«, не нехтуючи в полеміці прямими політ. доносами. ВУСПП, що об’єднала велике число »пролетарських« письменників (І. Кулик, І. Микитенко, І. Кириленко, І. Ле (Мойся), В. Кузьмич, Д. Загул, В. Сосюра, Я. Качура, Н. Забіла, П. Усенко, Л. Первомайський, С. Голованівський, М. Доленго, М. Терещенко і багато ін., в тому числі мало кваліфікованих, а також критики: В. Коряк, С. Щупак, Б. Коваленко, Є. Гірчак, Г. Овчаров, М. Новицький та ін.), як і створена в кінці 1926 р. комсомольська літ. спілка »Молодняк«, з місячником — органом ЦК ЛКСМУ (комсомолу) »Молодняк« (О. Корнійчук, О. Донченко, І. Гончаренко, О. Кундзіч, П. Усенко, А. Клоччя та ін.) увійшли в московське ВОАПП (Всесоюзне Об’єднання Асоціяцій Пролетарських Письменників).

Наступного року по розгромі Вапліте група Хвильового створила журнал »Літературний Ярмарок« (1928 — 30), а частина групи (М. Бажан, Ю. Смолич, М. Йогансен, О. Слісаренко) друкувалася ще й в »Універсальному Журналі« (1928 — 29). »Літературний Ярмарок« із вишуканим мистецьким оформленням (А. Петрицького), »інтермедіями«, що своєю езоповою мовою давали можливість замінити актуальні статті, й художніми творами, в яких далі пропаґовано ідеї »активного романтизму«, »романтики вітаїзму«, боротьби за справді укр. високоцінне мистецтво, викликав гострі напади партійних критиків з »Молодняка« і ВУСПП (М. Новицький — »На ярмарку« та ін.).

Не обминали своїми постійними атаками »пролетарські« критики і групу київських письменників, що стояли на мист. позиціях, близьких до Вапліте: Михайла Івченка, Валеріяна Підмогильного, Григорія Косинку, Бориса Антоненка-Давидовича, Євгена Плужника, Дмитра Фальківського та ін. Вони творили літ. організації Аспис 1923, Ланка 1924 — 26, МАРС — Майстерня Революційного Слова 1926 — 28. МАРС в 1928 р. ліквідується майже одночасно з Вапліте.

Останньою леґальною трансформацією Вапліте була організація Пролітфронт (Об’єднання Студій Пролетарського Літературного Фронту) із місячником »Проліфронт« (1930 — 31). Не зважаючи на досить ортодоксальну деклярацію, участь у масовій роботі на заводах і прийняття, за прикладом ВУСПП, групи молоді (І. Калянник, М. Нагнибіда, Д. Ніценко, С. Борзенко та ін.), натиск із партійних кіл, які домагалися »об’єднання письменницьких сил«, був настільки міцним, що на початку 1931 р. Пролітфронт, оголосивши самокритичну деклярацію, самоліквідувався, і більшість його членів увійшла до ВУСПП. Того ж року ліквідувалася і »Нова Ґенерація«, як і створена 1929 р. з колишніх ваплітян »техномистецька група А«, що єдналася якийсь час навколо »Універсального Журналу« (Ю. Смолич, М. Йогансен, О. Слісаренко й ін.).

М. Скрипник хотів поєднати всі укр. літ. організації у Федерацію Об’єднань Революційних Письменників України /781/ (ФОРПУ), 1931 p., але літ. поле вже було уніфіковане у ВУСПП, Плузі та ЛОЧАФ (Літературне Об’єднання Червоної Армії і Фльоти 1930).

Однак такої уніфікації було не досить. Кремль, у міру зростання централістичних тенденцій, дедалі більше накидав літературі ролю вже не вихователя широких мас у дусі світової революції, а пропаґандиста »передової ролі« червоної Москви (пізніше »великого рос. народу«). При особистій участі Сталіна, під претекстом недостатнього зв’язку з письменницькими масами й зловживань вузько-груповою політикою, 23. IV. 1932 р. розпускаються т. зв. пролетарські, а разом із ними всі інші письменницькі організації. Наслідком цієї перебудови стало те, що в усіх республіках були заборонені будь-які окремі письменницькі об’єднання, крім однієї Всесоюзної Спілки Сов. Письменників »з ком. фракцією в ній«. На чолі Спілки став відомий своїм антиукр. наставленням Максим Ґорький, який, сподівалися, мав сполучити сов. літературу з традиціями старої рос. літератури. Спілка Радянських Письменників України, утворена в 1932 p., відтоді здійснює в літ. житті функцію виконавця приписів Москви і гасел »соц. реалізму«, служіння »дружбі народів« і т. д.

Проза 20 — 30-их pp. Процес розвитку укр. новелі і повісти 20-их pp. позначається перевагою спочатку т. зв. »орнаментальної«, імпресіоністичної новелі, що темою має революцію, укр.-рос. війну, село в тяжкі роки революційних повстань. Такі новелі Григорія Косинки (1899 — 1934, »В житах«, »На золотих богів«, »Голова Ході«, »В хаті Штурми«), що показує міцних селян-повстанців, які не коряться окупантові, незламну силу укр. селянина. Микола Хвильовий, оспівуючи революційні повстання (»Леґенда«, »Кіт у чоботях«), бачить у них »тіні середньовічних лицарів«, відчуває зв’язок із укр. минувшиною, а далі зображує страшні конфлікти (»Я«, »Мати«), будні й безвихідь пореволюційної дійсности, в якій диктує Москва, »центр всесоюзного міщанства« (»Редактор Карк«, »На глухім шляху«, »Завулок« та ін.). Віддають данину орнаментальній прозі і О. Копиленко (* 1900, »Буйний хміль«), А. Любченко (»Буремна путь«) і П. Панч (* 1891, »Там, де верби над ставом«).

Наступний етап позначається шуканням міцних сюжетів, намаганням дати широкі полотна. І далі раз-у-раз звертаються до воєнної тематики, але поступово виникають спроби ставити злободенні проблеми, сатирично зображувати »революційні будні«. Дуже поширюється

ідейно-тематичний діяпазон укр. літератури, зокрема тема міста органічно входить в укр. прозу і поезію. Стилево література характеризується надзвичайним багатством напрямів від традиційного реалізму (П. Панч) або реалізму в оповідній манері (А. Головко, К. Гордієнко) до імпресіонізму (Г. Косинка, почасти В. Підмогильний) і особливо експресіонізму (І. Дніпровський, І. Сенченко, М. Хвильовий). Вперше в укр. літературі широко ставиться проблема пригодницької літератури (Ю. Смолич) і постає філософська проза (А. Любченко); плекаються різні роди нарису (О. Мар’ямов, М. Йогансен та ін. автори »Нової Ґенерації« і групи А) і фейлетону (О. Вишня, К. Котко та ін.).

Юрій Яновський (* 1902) — лірик (»Прекрасна Ут« 1928), новеліст і повістяр-романтик. Цикл оповідань »Кров землі« (1927) демонструє безмежне захоплення рішучими вольовими людьми, гострими, ризикованими ситуаціями. Роман »Майстер корабля« (1928), створений засобами »лівого мистецтва« з ускладненою композицією, вставними новелями, навіть репортажем, пройнятий поезією моря і конструктивної праці. Роман »Чотири шаблі« (1930) піднесеною стилізованою мовою малює нестриманих у почуттях, одчайдушних хоробрих повстанців, що нагадують запорожців, відтворює /782/ глибоко національне в буянні нар. стихії 1918 — 21 pp. З пізніших речей виділяється роман, власне цикл новель, »Вершники« (1935), де, не зважаючи на данину офіційним вимогам, відчувається та ж сила нац. стихії, наявна та ж своєрідна ритмізована й поетизована народно-оповідна манера.

Аркадій Любченко (1899 — 1945, збірки »Буремна путь« 1925, »Вона« 1929, »Вітрила тривог« 1932) — майстер вишуканої, витонченої мови; на його оповіданнях, здебільша романтичних, слідний вплив праці над французькою прозою. Від тем революційної бурі він переходить до філософічного осмислення шляхів самостійного розвитку молодої України в алегоричному »Вертепі« (1927) і далі до гострого сатиричного малюнку непівської інтеліґенції в »Образі« (1927). Життєрадісним романтизмом перейнятий був роман Юліяна Шпола (М. Ялового, 1891 — 193?) »Золоті лисенята« (1928).

Від символізму через недовге захоплення футуризмом до прози переходить Олекса Слісаренко (1891 — 193?). Його новелі вже в роки панування »орнаментальної прози« відзначаються міцно збудованим сюжетом, гостротою, напруженістю ситуації (»Плянтації«, »Авеніта«); під кінець свого трагічно перерваного шляху він звернувся до сюжетного роману (»Зламаний ґвинт«, »Чорний ангел«). Сюжетною прозою захоплюється й інший футурист Гео Шкурупій (1903 — 193?, збірка »Переможець дракона«, романи »Двері в день« 1929, »Жанна Батальйонерка« 1930).

Юрій Смолич (* 1900) одночасно культивував два жанри: гостро-сюжетний роман (»Господарство д-ра Ґальванеску«, »Останній Ейджевуд«, »Що було потім«, »По той бік серця« та ін.) і белетризацію спогадів (»Фальшива Мельпомена«, пізніше »Дитинство«, »Наші тайни«, »Театр невідомого актора«). Останнє десятиріччя характеризується в його праці, природно, переходом до голоаґітаційних писань.

Близько до цих письменників стояв Майк (Михайло) Йогансен (1895 — 193?), поет (»Д’горі« 1921, »Кроковеє коло« 1923, »Доробок« 1924, »Ясень« 1930), теоретик новелі (»Як будується оповідання« 1928), перекладач і сміливий експериментатор прозаїк: особливо цікава »Подорож д-ра Леонардо« 1928, де героєм є донецький пейзаж, »Подорож людини під кепом« 1932, мист. нарис »Кос-Чагил на Ембі« 1936, сконфіскований цензурою автобіографічний роман »Югурта« 1936 із картиною дореволюційного інтеліґентського Харкова, і багато ін.

Сатиричним малюнком селянського і міщанського побуту часів дореволюційних і непівських, зокрема нового ком. партійного міщанства, почав свій шлях Іван Сенченко (* 1901, »Із записок Холуя« 1927, »Червоноградські портрети« 1928, збірка »Дубові гряди« 1928); гостро розкритикований, він пробує свої сили в іст. повісті (»Чорна брама«, що перегукується з »Коля Брюньйоном« Р. Ролляна), пізніше змушений був до юнацької й »виробничої« тематики (роман »Напередодні« та ін.).

З київської групи, крім Г. Косинки, особливу увагу звернув на себе Валеріян Підмогильний (1901 — 193?). Почавши із спроб імпресіоністично-психологічної новелі не без впливу »орнаментальної школи (»Твори« 1920, збірка »Проблема хліба« 1927), поглиблюючи працю над стилем в таких речах, як »Військовий літун«, »Третя революція«, він дає 1928 р. »Місто«, роман, де зображує шлях селянського юнака-студента Радченка, що »завойовує місто« (Київ). Роман, що закликав укр. молодь із села завоювати до кінця місто на Україні і сповнити це місто цілковито укр. духом і стилем життя, у своїй композиції й стилі носить сліди глибокого студіювання французьких реалістів, твори яких Підмогильний з успіхом перекладав. Такий же стилевий характер має останній роман його »Невеличка драма«.

Борис Антоненко-Давидович (1899 — 193?) викликав цілу дискусію повістю »Смерть« (1928), показавши через героя, що хоче психологічно прийняти больш. революцію, чужість большевизму Україні і неможливість поєднати його з укр. психікою (ніхто з його сучасників, за винятком Хвильового — »Я«, »Редактор Карк«, »Вальдшнепи«, — не спромігся так гостро поставити цю пекучу проблему, хоч її ставили Ю. Смолич — »Фальшива Мельпомена«, »По той бік серця«, Я. Качура — »Чад«, А. Головко — »Можу«, П. Панч — »Голубі ешельони« та ін.). Антоненко-Давидович сміливо виступає в питаннях індустріялізації та дерусифікації України в цікавій книзі репортажів »Землею українською«.

Михайло Івченко (1890 — 193?), автор збірок »Шуми весняні« 1919, »Імлистою рікою« 1926, »Землі дзвонять« 1928, із нахилом до лірично-філос., песимістичної настроєм новелі, в 1929 р. дав у старій традиційно-реалістичній манері написаний роман »Робітні сили«, гостро заатакований офіційною критикою за те, що автор висуває питання плекання провідних кадрів укр. нац. інтеліґенції. Так само різко критиковано, як намагання /783/ »відродити буржуазну літературу«, твори з життя сучасної міської інтеліґенції з більш чи менш незалежно трактованими питаннями »нового побуту»: В. Домонтовича — »Дівчина з ведмедиком« (1928), Гордія Брасюка »Донна Анна« (1929), Євгена Плужника »Недуга« (1928), Олександра Копиленка »Визволення« (1928), Григорія Епіка »Без ґрунту« (1928) та ін. Близько до них стоїть роман Володимира Ґжицького »Чорне озеро« (1929), де недвозначно підкреслено колоніяльний характер рос. політики щодо поневолених народів.

Менше пощастило іст. романові, що, крім високо оцінених критикою біографічних »Романів Куліша« та »Аліна та Костомаров« 1929 Віктора Петрова (1893 — 1949?), репрезентований був за марксистською схемою збудованим твором Сави Божка »В степах« (1930), Миколи Горбаня »Козак і воєвода« (1929) і »Слово і діло государеве« (1930), початком трилогії Андрія Головка (* 1897) з життя укр. села 1905 р. »Мати« (1931) з цікавою спробою поєднати питому Головкові імпресіоністичну манеру »Можу« (1926) із стилізацією селянської оповіді, а також романом Зінаїди Тулуб з часів Сагайдачного »Людолови« (1932).

Решта епічних творів тих років характеризується здебільшого перевагою традиційної реалістичної чи натуралістичної манери з більшим чи меншим впливом імпресіонізму. Частина їх присвячена темам світової війни, подіям революцій 1905 і 1917 pp. на селі і в місті і укр.-рос. війни 1917 — 21 pp.: П. Панча »З моря«, »Без козиря« й »Голубі ешельони«, О. Варавви »Записки полоненого«, Я. Качури »Чад«, І. Дніпровського »Ацельдама«, »Долина угрів«, »Заради неї«, С. Скляренка »Матрос Ісай«, П. Лісового-Свашенка »Записки Юрія Діброви«, Д. Бузька »Чайка«, »Лісовий звір«, О. Досвітнього »Американці«, »Тюнгуй«, »Хто?«, »Нас було троє«, »Гюлле«, Л. Первомайського »В повітовому маштабі«, І. Ле »Юхим Кудря« та ін. Далі виступає зображення сучасної доби »непу« в місті й на селі: А. Головко — »Червоний роман«, відомий роман »Бур’ян«, П. Панч — »Реванш«, збірка »Солом’яний дим«, »Білий вовк«, Г. Епік — »Без ґрунту«, Л. Первомайський — »Околиці«, »Плями на сонці«, С. Жигалко — »Липовий цвіт«. В усіх цих творах автори мусіли більш або менш підпорядкуватися офіційній ідеології або бодай заличкуватися нею. Проте в деяких із них авторам пощастило в деталях або в цілому задумі ухилитися від цього і дати елементи або натяки на правдиве розкриття життя. Навпаки, інша частина цих творів являє спробу якнайпослідовніше виконати »соціяльне замовлення«, тобто дати речі, що трактували б відповідно до офіційних вимог злободенні питання тодішнього життя. Так висувається проблема »колективізації« в пізніше гостро критикованих, а то й конфіскованих творах, як »Перша весна« Г. Епіка, »Захар Вовгура« В. Ґжицького, »Муха Макар« і »Мамо, вмирайте« П. Панча, »Аванпости« І. Кириленка, трилогія П. Нечая »Калиновий міст«. З присвячених індустріялізації творів, так само пізніше здебільша конфіскованих, відзначимо: »Повість наших днів« П. Панча, »Нові береги« Г. Коцюби, »Нагора« М. Ледянка, »Крила« В. Кузьмича, »Народжується місто« О. Копиленка, популярний через екзотичні й еротичні вставки »Роман Міжгір’я« І. Ле і »Інтеґрал« його ж, »Перешихтовка« І. Кириленка, »Депо« Ю. Зорі, »Тракторобуд« Н. Забіли, »Повість металю й вугілля« В. Поліщука, »Петро Ромен« Г. Епіка.

Поезія 20 — 30-их pp. Крім згаданих вище імен, лірика репрезентується Миколою Бажаном (* 1904), що від »17 патруля« (1926) і »Різьбленої тіні« (1927) переходить до експресіоністичної книги »Будівлі« (1929), присвяченої проблемам становлення укр. людини і укр. культури в різні епохи. Філософськи насичені, надзвичайно багаті мовою, пристрасно написані »Гофманова ніч«, »Сліпці«, »Трилогія пристрасти« та ін. стають на початку 30-их pp. об’єктом посиленої партійної критики. З хвилею гострого терору 1934 — 35 pp. Бажан, написавши присвячену Кірову поему »Безсмертя«, став на шлях Тичини і Рильського.

Міцний, своєрідний представник укр. експресіонізму, Тодось Осьмачка (* 1895), автор збірок »Круча« (1922), »Скитські вогні« (1925) і »Клекіт« (1929), через урядові репресії замовк до другої світової війни. Не побачила друку за життя поетового збірка »Рівновага« Євгена Плужника (1898 — 1936), тонкого імпресіоніста, автора збірок »Дні« (1926) і »Рання осінь« (1927). Розстріляні були автор збірок »Обрії« (1927) і »Полісся« (1931) Дмитро Фальківський (1898 — 1934) і Олекса Влизько (190834), романтичний шукач, співець моря і сильних людей (»За всіх скажу« 1927, »Живу, працюю« 1930 та ін.). Майже весь час мовчав ніжний і глибоко ліричний з надзвичайно багатою і вишуканою лексикою поет Володимир Свідзінський (1885 — 1941, спалений большевиками, »Вересень« 1927, »Поезії« 1940). Надовго замовк темпераментний, із широким діяпазоном, схильний до /784/ публіцистично-філос. медитацій поет Іван Багряний (* 1909, поема »Монголія« 1927, »До меж заказаних« 1928, „Ave Maria“ 1929, »Скелька« 1930).

Надзвичайно популярний в 20-их pp. серед молоді Володимир Сосюра (* 1898, »Червона зима« 1922, збірки »Місто«, »Сьогодні«, »Юнь«, поеми »Мазепа«, »Тарас Трясило«, »Два Володьки«, конфіскована збірка »Серце« 1930 і багато ін.), поет великої ліричної наснажености, але з малою культурою, заломившись під постійним настирливим тиском партійної критики, не виправдав надій, що на нього покладалися. Так само затамувала критика і ріст Тереня Масенка, Василя Мисика, Євгена Фоміна, Івана Колянника і багатьох ін., підтримуючи натомість офіційних »пролетарських« ліриків, як Іван Кулик (»Чорна епопея«), Леонид Первомайський (»Пролог до гори«), С. Голованівський, а також С. Крижанівський, П. Усенко. Характеристично, що в 30-их pp., за винятком Андрія Малишка і Ігоря Муратова, не висунулося жадного поета понадпересічного маштабу.

Драма 20 — 30-их pp. В ділянці драматургії зроблено загалом менше, ніж в ін. родах літератури (п’єси І. Дніпровського »Любов і дим«, »Яблуневий полон«, Я. Мамонтова »Республіка на колесах«, М. Ірчана »Пляцдарм«, І. Кочерги »Фея гіркого мигдалу«, »Пісня про свічку«, Ю. Яновського »Дума про Британку«, І. Микитенка »Диктатура« й ін.), але група Хвильового висунула надзвичайно сильного драматурга, одного з найбільших в укр. літературі, Миколу Куліша (1892 — 193?). Почавши свою працю в побутовому пляні, з образів сільського життя, поданих аґітаційно (»97«, »Комуна в степах«), Куліш, через »Хулія Хурину«, переходить до надзвичайно своєрідних п’єс: »Народній Малахій« (1929), де засобами експресіонізму глибоко розкривається облудність больш. революції, далекість її від інтересів укр. народу і дається укр. варіянт образу Дон-Кіхота — Малахій Стаканчик; »Мина Мазайло« (1929) з гострою і влучною аналізою нац. відносин у місті часів т. зв. періоду українізації; »Патетична соната« (1931) з яскравим, майже плякатно-алегоричним показом революції 1917 р. як захопливої сонати, з глибоким трагізмом перейнятою постаттю гордої, вольової Марини — втілення самовідданої героїчної боротьби за визволення України — і »Маклена Ґраса« (1933). П’єси Куліша творилися при тісному взаємозв’язку найкращих письменників із Вапліте з керованим Лесем Курбасом театром »Березіль«. Поставлена двома провідними театрами в Росії »Патетична соната« на укр. сцену допущена не була, а »Нар. Малахій« і »Маклена Ґраса« були заборонені після кількох вистав (див. ще Театр).

Ліквідація письменників. Тероризована наступом на укр. село (»розкуркулення« і »колективізація« 1929 — 31 p., штучно створений голод 1933 p.), укр. інтеліґенція з 1929 р. стає об’єктом систематичного й плянового цькування. В процесі проти Спілки Визволення України 1930 р. засуджено літературознавця і критика ак. С. Єфремова, критика А. Ніковського, письменників М. Івченка і Л. Старицьку — Черняхівську. Постановою про створення Всесоюзної Спілки Совєтських Письменників на чолі з М. Ґорьким укр. письменники, примусово об’єднані у Спілку Совєтських Письменників (СРПУ) на чолі з І. Куликом, а пізніше партійним урядовцем А. Сенченком, були безпосередньо підпорядковані Москві. В січні 1933 р. постановою ЦК ВКП(б) початий був наступ на нац. республіки, насамперед на Україну, куди для боротьби проти націоналізму посилають П. Постишева і В. Балицького (1937 р. — Н. Хрущова). Після арешту М. Ялового і самогубства М. Хвильового (1933) розгортається гостра критика, виключення кількох письменників з партії, арешти, заслання, розстріли (в грудні 1934 р. Г. Косинка, О. Близько, І. Крушельницький, К. Буревій, Д. Фальківський). Масові заслання супроводяться конфіскацією з бібліотек творів репресованих письменників, а також підручників і праць, де згадуються хоча б їх імена. За першою хвилею терору, жертвою якого стала більшість членів Вапліте, групи неоклясиків, МАРС, »Плугу« і »Нової Ґенерації« (Куліш, Яловий, Досвітній, Вражливий, Йогансен, Епік, Слісаренко, Коцюба, Калянник, Зеров, Драй-Хмара, Филипович, Косинка, Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Фальківський, Філянський, Я. Савченко, Л. Могилянська, Тулуб, Б. Тенета, В. і К. Поліщуки, Семенко, Близько, Бузько, Загул, Пилипенко, А. Панів, М. Дукин, В. Штангей і багато ін.), надійшла в 1937 — 38 pp. друга; її жертвою стали вже і ті, хто допомагав »критикувати« й »викривати« перших, тобто колишні ВУСПП-івці, як Коряк, Коваленко, Кулик, Микитенко, Кириленко, Щупак і ін. Зокрема характеристично, що за винятком двох осіб, були цілковито знищені письменники — політ. еміґранти з окупованої Польщею Зах. України, що були об’єднані в організацію »Зах. Україна« і видавали збірники під тією ж назвою: В. Атаманюк, В. Бобинський, М. Гаско, М. Кічура, І. Ткачук, О. Березинський, А. і І. Крушельницькі і багато ін. на чолі з /785/ найвидатнішими: М. Ірчаном (»Біла мавпа«, »Родина щіткарів« та ін.) і В. Ґжицьким (»Чорне озеро« та ін.).

Занепад літ. творчости. В умовах найжорстокішого терору, скерованого, зокрема, на перетворення укр. літератури на орган сов. урядової пропаґанди, зрозумілим є занепад літ. творчости в період 1933 — 41 pp. Збірки П. Тичини (»Чуття єдиної родини«, »Сталь і ніжність«), М. Рильського (»Київ«, »Літо«, »Україна« та ін.), поема М. Бажана »Безсмертя«, його ж »перечищена« збірка »Ямби«, поезії А. Малишка, збірники Л. Первомайського, В. Сосюри, І. Муратова, К. Герасименка, Т. Масенка, І. Виргана, М. Нагнибіди й ін. відзначаються майже поспіль офіційним трактуванням урядово визначених тем: оспівування »сонця в Кремлі«, »радісного життя«, »трудових подвигів« і, насамперед, »дружби народів«. Серед цієї зливи губляться окремі вартісні речі.

Характеристичною для цієї доби є вимога до письменників переробляти твори в дусі т. зв. »соц. реалізму«, тобто одверто аґітаційно, щоб дати дозволений варіянт, як »друга редакція« романів А. Головка »Бур’ян« і »Мати«, »Облога ночі« (1935) Панча (перероблений роман »Право на смерть« 1933 p.). Коло дозволених тем — революція і відповідна трактована війна 1918 — 21 pp.: »Вершники« Ю. Яновського, »Облога ночі« і »Пархоменко« П. Панча, »Шлях на Київ« С. Скляренка, »Десну перейшли батальйони« і »Полк Тимофія Черняка« О. Десняка, »Гроза« А. Шияна, »Наші тайни«, »Вісімнадцятирічні«, »Театр невідомого актора« і окремі оповідання Ю. Смолича; »соц. будівництво« в місті і в селі: І. Микитенка »Ранок«, І. Кириленка »Весна«, Ю. Шовкопляса »Інженери«, В. Чигирина »Дівчата«, »Квітень«, цикл повістей з колгоспного життя К. Гордієнка; проблемі »дружби народів« присвячені романи з життя молоді О. Копиленка »Дуже добре« і »Десятиклясники«, як і згадані автобіографічні твори Смолича. Іст. роман представлений »Богуном« О. Соколовського, »Коцюбинським« Л. Смілянського, »Наливайком« І. Ле та »Помилкою Оноре де Бальзака« Натана Рибака.

Після розгрому »Березоля« і запровадження в театрі »нового курсу« репертуар укр. театрів був у своїй укр. частині настановлений на одверто аґітаційну працю; до 1937 р. І. Микитенко щороку давав п’єси, написані відповідно до чергових постанов ЦК ВКП(б): »Диктатура«, »Кадри«, »Справа чести«, »Дівчата нашої країни«, »Бастілія Божої Матері«, »Сольо на флейті»; таку ж ролю виконував О. Корнійчук п’єсами: »Загибель ескадри«, »Платон Кречет«, »Банкір«, »Правда«, »Богдан Хмельницький«, »В степах України«, а також Л. Первомайський (»Невідомі солдати«, »Мати« та ін.) і С. Голованівський (»Смерть леді Ґрей«, »Доля поета«). Окреме місце зайняли своєю філософською проблематикою і шуканням несподіваних ракурсів у будові сюжету нечисленні п’єси Івана Кочерги (* 1885, »Майстрі часу«, »Підеш — не вернешся«).

Безперестанні нагінки з боку сов. урядових органів, постійна неґативна оцінка офіційної критики, як і прямий терор, скерований проти письменників, свідчили, що і в період після розгрому укр. культурного відродження в літературі підсовєтської України продовжують діяти сили, що їх окупант не може розцінювати інакше, як ворожі. Ба навіть крізь вимагану офіційно тематику і ідеологію зрідка пробиваються плідні шукання свого бачення світу і стилю (»Вершники« і »Короткі історії« Ю. Яновського, стилістично експериментальний роман К. Гордієнка »Чужу ниву жала«, поодинокі поезії А. Малишка та ін.).

М. Глобенко


Літературне життя 1941 — 45 pp. і по війні тісно зв’язане із змінами політ. умов.

Дія укр. нац. підпілля, боротьба УПА, репатріяція сов. громадян із Німеччини, перебування сов. окупаційних армій на теренах Зах. Европи, відгомони діяльности укр. політ. еміґрації, які проходять через залізну заслону, — ці фактори змусили большевиків іти на деякі поступки, зокрема в царині культури. Намагаючись утворити ілюзію »самостійносте« Сов. України, щоб цим послабити укр. визвольно-революційні настрої й дії, большевики повернули із заслання деяких діячів укр. культури й дали змогу працювати на Україні деяким »неблагонадійним« науковцям і мистцям. В останній фазі війни і відразу по війні на терені укр. культурного життя знов появляються письменник Остап Вишня, поети М. Терещенко і І. Вирган, літературознавці і критики О. Дорошкевич, А. Шамрай, Ю. Меженко. Особливим протеґуванням на перших порах користаються галицькі діячі укр. культури В. Щурат, М. Возняк, М. Деркач та ін.

Цей період позначений появою цілого ряду праць з історії укр. літератури. Більшу цінність серед них мали статті, вміщувані в журналі »Радянська Література« (згодом »Вітчизна«), як от праці Є. Кирилюка про Панаса Мирного, про І. Білика, О. Дорошкевича про »Чорну раду« П. Куліша, А. Шамрая »Леся Українка і англ. література«, І. Пільгука про /786/ С. Васильченка, Я. Щоголева, М. Костомарова.

Вимушене обставинами війни і загостренням укр. нац.-визвольної боротьби послаблення поліційного терору супроти укр. культури призвело до того, що в укр. культурному житті в цей період звужується штучне, специфічно сов. викривлення, калічення нац.-духових процесів; зменшується доза підлабузництва на сторінках укр. видань перед російщиною, відроджується потяг до нац. традиціоналізму, прориваються назовні мотиви питоменно укр. патріотизму, що нічого спільного не має із штучно культивованим »сов. патріотизмом«.

Цілий ряд укр. письменників, літ. критиків тощо настільки національно суверенно виявляють свою духовість, що це далі стягас на них обвинувачення в »націоналізмі«, і це подекуди веде за собою усунення тих чи тих осіб з поля громадського овиду.

Як свідчить сов. публіцистика, нац. тенденції виявилися в »Нарисах з історії укр. літератури«, за ред. Є. Кирилюка і С. Маслова, що були призначені як підручник для вжитку в середній школі. За свідченням сов. рецензента І. Стебуна, в підручнику трактовано епоху літ. розвитку княжої Руси як епоху укр. літ. процесу, а також »реабілітовано« для укр. літератури такі постаті, як Я. Щоголева, О. Олеся, І. Стешенка і позитивно-іст. оцінку дано колам укр. інтеліґенції, що купчилися навколо »Ради«, »Громадської Думки«, »Нової Громади«.

Совєтська критика знаходила також націоналізм у творах цілого ряду старших і молодших письменників (поезії Олекси Ющенка, оповідання »Я — щаслива Валентина« Варвари Чередниченко, оповідання О. Кундзіча, Л. Смілянського та ін.).

Повоєнна хвиля нагінок на укр. культурне життя починається з літа 1946 p., розвивається одночасно з аналогічними нагінками на духово-культурні »ухили« в РСФСР і всіх інших сов. республіках і триває й досі, особливо загострившись, коли до кампанії проти націоналізму приєдналася ще й кампанія проти »безрідних космополітів«.

Найбільший укр. прозаїк сучасности Ю. Яновський з кінцем війни дав новий роман »Жива вода«, темою якого є воєнна і повоєнна дійсність на Україні. Сов. критика гостро засудила роман, вважаючи, що письменник дав »викривлений образ життя і дійсности сов. людей«, »перебільшив ролю біологічних інстинктів«. Образи Яновського, якщо рівняти його з іншими сов. письменниками, найбільше мистецьки умовні. Експресія фрази, суто індивідуальні павзи в ній, лірична схвильованість, затирання границі між епічною розповіддю і формами ліричного звертання — все це стилеві особливості »Живої води«.

Петро Панч, крім низки новель, дав роман »Запорожці«, в якому змалював відтинок укр. історії з pp. 1638 — 48. Козацьке середовище автор намагався показати, обминаючи романтичні штампи, розкриваючи дії козацьких ватажків і нар. мас у зв’язку з глибинними нац. і соціяльними процесами, велику увагу звернув на укр. побут, звичаї, повір’я, укр. демонологію. Іст. роман з часів Хмельниччини написав і Натан Рибак — »Так сходило сонце«. Роман стоїть на рівні сучасної літ. техніки, нічим з цього погляду не відзначаючись. Натомість цікавіший змістом: автора приваблює образ могутности України за часів Хмельницького. Особливу увагу звертає Н. Рибак на міжнародну політику Укр. Держави, на екон. розквіт країни під кермою Б. Хмельницького. Останній змальований як мудрий проводир, владний, досвідчений у політиці. Друга частина роману — »Переяславська рада« присвячена »воз’єднанню« України з Московщиною і засвідчує підкреслену льояльність автора до рос. політики.

Ю. Смолич, попри публіцистичну діяльність, витриману в дусі партійних, настанов, продовжує також культивувати авантюрно-пригодницький жанр сов. роману. В романі »Вони не пройшли« бачимо картини нім. окупації Харкова в 1941 — 42 pp. (з багатьма курйозними неправдоподібностями), дію проти німців виідеалізуваних »сов. людей«. Ідея повісти: кожна рядова сов. людина здатна на героїчну боротьбу. Повість обтяжена мист. неправдою, каліченням дійсности, проте знаходимо в ній цікаві композиційні засоби, дотепність і вишуканість у вибраному жанрі. Те саме можна сказати про другу повість його — »Ми разом були в бою«. Останнім твором автор намагається поборювати ті психологічні травми, що їх зазнала »сов. людина« в перебігу невдалої війни.

Із молодих письменників особливої популярности зажив собі Олесь (Олександер) Гончар (* 1918), що присвятив подіям останньої війни свою трилогію »Прапороносці« (»Альпи«, »Голубий Дунай«, »Золота Прага«) і повість »Земля гуде«. Трилогія розвиває ідею сов. месіянізму на Заході Европи. Щоб довести »відсталість« Европи супроти СССР, Гончар зіставляє елементи патріярхального побуту румунів з »найпередовішим« життям сов. імперії. Герої романів — вояки сов. армії — зловживають резонерством, щоб розкрити »вищість« природи сов. людини. У творі »Земля гуде« знаходимо /787/ образи больш. підпілля в Полтаві за нім. окупації 1941 — 42 pp. Головна героїня Ляля Убийвовк залічена до канонізованих сов. героїв »вітчизняної війни«. Де він на хвилину звільняється від офіційної ідеології, Гончар тонко відчуває красу природи, володіє експресивною пластичною фразою, уміє використовувати скарби укр. літ. мови, є майстром композиції.

Серед молодих прозаїків під час війни визначився також В. Козаченко повістями »Атестат зрілости«, »Серце матері«, в яких бачимо сліди впливів романтики Гоголя і Яновського й імпресіоністичної розповіді Тесленка. Ориґінальна композиція другої повісти: повість складається з кількох новель, поєднаних лише розвитком душевних переживань матері.

Серед поетів у воєнні і повоєнні роки найбільших мист. осягів здобув Л. Первомайський (* 1908, збірка »Земля«). Тематика його поезій різноманітна і, як на сов. умови, свіжа. В поезіях відбилися не лише настанови казенного оптимізму, але й настрої втоми, почуття розпачу при виді важких жертв. У нього широка скаля любовно-еротичних мотивів: від буряно-пристрасного кохання до молитовно-ідилічного захвату і далі до боккаччівської гумористики. Не раз для відсвіження мови він впроваджує галицькі діялектизми. Його книга »Слов’янські баляди« (1946), в якій зібрані переклади з слов. мов зразків пісеннобалядної творчости — вклад в укр. перекладну літературу.

До помітних явищ літ. життя належать також збірки А. Малишка »Чотири літа« (1946) і »За синім океаном« (1950). Вартість його поезій дуже неоднакова, і поет не раз запобігає ласки у можновладців, що поневолюють Україну. Малишко часто шукає незвичайної теми. Це приводить його до показу воєнної дійсности крізь »психологію« коня, дуба тощо. Поетичний засіб Малишка — незамасковане, підкреслене наслідування клясичних зразків на тематичній канві, яка, здавалося б, робить неможливим таке наслідування. Любить він також примхливі зміни розміру в різних строфах того ж таки вірша. Він подекуди сентиментальний фантаст, бо легко й безпосередньо, аж до дитячости, змішує бажано-уявне з дійсним. Інколи користається з образів, заплутаних, як сон (напр., поезія »Хотів би ту ношу скинуть з плеча«). Шукає опертя в нац. традиційній формі (»Слово о полку Ігореві«, Шевченко, нар. архаїчна пісня тощо).

Плазування П. Тичини перед окупантською владою і в цьому періоді позначається на його творчості й знецінює її. Із його творів вищої поетичної вартости слід відзначити поему »Похорон друга«. Жалоба похоронного походу і корчі розпаду людської психіки в момент, коли труну близької людини спускають у могилу, передані з особливою пластичністю виразу. Так само позитивним здобутком Тичини є переклад на сучасну укр. літ. мову »Байок харківських« Г. Сковороди. У 1948 р. Тичина переклав з болгарської книгу вибраних творів Хрісто Ботева.

М. Рильський, як і Тичина, продовжує шлях казенного піїти, намагаючись не вийти за межі вимог компартії і відгукуватися на політ. актуалії, які вона ставить перед »інженерами людських душ«. У збірці »Чаша дружби« (1946) він дійшов до оспівування »Мідного Вершника, можного царя Петра«, а Москва для нього — це »серце народів, мозок землі«. Його автобіографічна поема »Мандрівка в молодість«, що характеризує передреволюційну дійсність в укр. селі та університетському місті і дає побіжні позитивні згадки про українофільські і взагалі культурницькі укр. кола, була потрактована як »націоналістична«, і Рильський у другій пол. 1946 р. попав у немилість, але незабаром, написавши збірку »Мости«, реабілітував себе. Найцінніше з останніх років творчости Рильського — це його книга перекладів сербських епічних пісень.

До числа ортодоксально-комуністичних поетів належить М. Бажан, що в роки війни і після неї виявив не абияку активність (збірки »Клятва« — 1941, »Сталінградський зошит«, »В дні війни« — 1945, цикл »Англійські враження« — 1948 та ін.). Бажан став видатним сов. бюрократом, а поезія його — дзеркало бюрократичної душі, відбиття настроїв і переживань партійної »сов. буржуазії«. Ця його поезія, якщо залишить слід у розвитку літератури, то хіба гнучкістю мовних засобів. Одначе і тут впливає »ідеологія«: в »Сталінградському зошиті« багато русизмів. Поема »Данило Галицький« розгортає тему поразки в 1238 р. хрестоносців, очолених Бруно.

Поза цими частковими винятками сторінки журналів і книжок, видаваних у підсов. Україні, заповнені звичайно цілковитою макулятурою, яка обслуговує поточні політ. кампанії і відходить у забуття разом із ними. Досить численні письменники молодшого покоління (Я. Баш, Л. Серпілін, І. Волош, С. Чорнобривець, В. Лозовий, А. Хорунжий, М. Руденко, М. Рудь, М. Стельмах, М. Чабанівський та ін.) пишуть саме в такому дусі і тому не створили мистецьки видатних творів. Зокрема слабо сов. література останніх років виявила себе в жанрі новелістичному і в драматургії. /788/ Серед драматургів, як і в передвоєнні роки, найпопулярніший і офіційно визнаний за »першу величину« О. Корнійчук (* 1910). Його п’єса »Фронт« надхнена Сталіном або його найближчими соратниками і дає офіційну версію причин поразок на поч. сов.-нім. війни, скидаючи вину за неуспіхи з уряду на певні кола військовиків. Комедія »Місія містера Перкінса в країну большевиків« (1945) дає примітивну карикатуру на американців, переповнена ефектами »горілчано-шараваристого« театру. Комедія »Приїжджайте в Звонкове« дає офіційно-іконописний образ повоєнного укр. села. Колізія — боротьба між націоналістами і »сов. людьми«. В такому ж дусі ін. п’єси Корнійчука (»Макар Діброва« 1948, »Калиновий гай« 1949). Драматургія Корнійчука — чисто газетна, літ. вартість її ніяка. Л. Дмитерко в п’єсі »Навіки разом« переносить вихваляння Москви в добу Виговського. П’єса написана в дусі розмашисто-розляпистої мелодрами.

Як помітне явище в розвитку драматургії слід відзначити творчість І. Кочерги (»Ярослав Мудрий«, »Китайський флакон«). В нових його п’єсах бачимо ту ж саму підкреслену умовність сюжетів і ситуацій, що і в »Майстрі часу«.

Зовсім утратив своє значення як літературний осередок Харків; не вийшло вартісних творів і з львівського осередку (»Повісті та оповіданнях І. Вільде, »День отця Сойки« С. Тудора, твори Т. Мигаля, Ржепецької та ін. мають аґітаційний характер і не відзначаються жадною мистецькою вартістю).

Ю. Блохин






ЗАХІДНЯ УКРАЇНА І ЕМІҐРАЦІЯ


По програних Визвольних Змаганнях 1917 — 21 pp., що спричинили непропорційно великі втрати інтеліґенції, духова творчість Зах. України опинилася під загрозою, але була підтримана силами політ. еміґрації з Центр. України. Хоч творчість місцевих і еміґраційних письменників до кінця лишилась назовні відокремленою, але внутрішньо, а також у мові наближення цих двох струменів дедалі зростало. Незаперечні і зв’язки літ. процесів у Зах. Україні з літ. процесами в Центр. і Сх. Україні: багато явищ тут виникало як реакція — наслідування або відштовхування — супроти того, що робилося по другий бік Збруча. На жаль, конкретні вияви цих зв’язків ще мало досліджені.

У ці роки ще раз виявилась особлива у нас роля літератури, що була змушена заступати собою почасти і ті ділянки духового життя, що їх звичайно заповнює публіцистика й філософія, хоч, з другого боку, саме в ці роки поза сферою сов. тиску вже твердо стає на ноги публіцистика, не зв’язана з літературою, і почасти філософія.

Свій безпосередній вияв війна 1914 — 18 pp. і Визвольні Змагання знайшли в постанні стрілецьких пісень, наближених до нар. Багато з них, написаних Р. Купчинським (* 1894), М. Голубцем (1894 — 1942), Л. Лепким та ін., набрали великої популярности. Посередньо ці іст. події знайшли свій вияв насамперед у символізмі, що його чільними представниками в цей час на Зах. Україні були поети, об’єднані навколо журналу »Митуса« (1922): Василь Бобинський (1898 — 193?, вінок сонетів »Ніч кохання«, »Тайна танцю«), Олесь Бабій (* 1897, »Поезії« 1923, »За щастя оманою« 1930 і ін.), М. Підгірянка, О. Турянський, Ю. Шкрумеляк, почасти Р. Купчинський, М. Голубець та ін. Символізм цей відповідав настроєві хвилини своєю неозначеністю, певною розгубленістю. Позначилися на ньому і впливи різного характеру — від Г. Гофмансталя до П. Тичини. Одначе »митусяни« не створили видатних творів у символістичному дусі і всі скоро зрадили символізм. Почалося розмежування письменників, передусім, за політ.-світоглядовими ознаками. Більшість літ. середовищ помалу самоізолювалася. Це стосується не лише до середовища совєтофільських »Нових Шляхів«, а і до середовища націоналістичного »Вісника«, католицьких »Дзвонів« (з 1930 p.), варшавської групи »Ми« (з 1934 р.) й ін.

Група »Нових Шляхів«, у Сов. Україні в 20-их pp. заповідався розквіт літератури. Нове поетичне слово, що ним заговорили письменники, викликало захоплення на Заході. Фіктивна незалежність УССР, уміло наголошувана больш. пропаґандою, спричинила зацікавлення процесами, що відбувались в УССР, і викликала т. зв. радянофільство.

Антін Крушельницький (1878 — 1934), автор романів »Рубають ліс«, »Гомін галицької землі«, »Дужим помахом крил«, в оточенні кількох молодших літераторів (Іван Крушельницький — автор драматичної поеми »Спір за Мадонну Сільвію«, Р. Сказинський, Я. Галан, С. Масляк, А. Павлюк та ін.) засновує і редаґує з фінансовою підтримкою УССР »Нові Шляхи«, що в них починали свою працю також Авенір Коломиєць (1891 — 1946, експресіоністичні збірки поезій »Дев’ятий вал«, »Чорний рік«, повість »Тіні над Прикреп’ями«, драм, твори) /789/ і Ю. Косач. Стилістично ця група була досить строката, але загалом тут лунали гасла про необхідність визволитися від традиційних форм. Крайні мист. гасла типу футуристичних, здавалося, відповідали крайнім соціяльно-політ. тенденціям. Вплив М. Хвильового в прозі виявився ліричним нарисом та втечею прозаїків від сюжету.

Протидія здорових елементів зах.-укр. суспільства, а головне больш. терор на Україні підкосили радянофільство. Чільні співробітники радянофільських журналів, між ними родина Крушельницьких; були »зліквідовані« 1934 р. в УССР, куди вони переїхали. Інші перейшли до »правіших« журналів. Радянофільство, яке не створило жадних мист. цінностей, втратило своїх прихильників, за винятком лічених — і то не талановитих одиниць (Я. Галан, С. Тудор, автор пасквіля на галицьке духівництво »День отця Сойки«).

Письменники еміґрації і група »Вісника«. Найактивнішим противником радянофільства стала група письменників, що об’єдналася навколо »Літературно-наукового Вісника« (1922 — 32), пізніше »Вісника« (1933 — 39), редаґованого темпераментним публіцистом Дмитром Донцовим (* 1883). Цей найпопулярніший серед націоналістично-настроєного громадянства журнал змінив обличчя молодого покоління Галичини й Волині. Перемога націоналістичних течій у суспільно-політ. ділянці йшла рівнобіжно з поразкою елементів футуризму, що на зміну йому приходять романтизм і клясицизм.

Виступи проти розкладовости фінансованих совєтами органів і постійне наголошування евр. первнів України вимагали виразного, безкомпромісного наставлення, і це наставлення мали ті, хто об’єдналися біля Донцова. »Вісник« виріс як реакція з багатьма прикметами реакції, і цим пояснюється те, що критики цього журналу часто замовчували або інакше насвітлювали першорядної ваги мист. події (напр., появу і творчість І. Антонича). Своє постання ця течія завдячує одначе не стільки зах.-укр., скільки еміґраційним письменникам.

Початково по війні творчість еміґраційних письменників купчилася по таборах полонених, де видається декілька газет та шапірографованих журналів (»Веселка« з участю Ю. Дарагана, Є. Маланюка, М. Чирського, М. Гриви та ін.). Згодом соціялістично-настроєні письменники, як більшість письменників старшого покоління, купчиться навколо журналу »Нова Україна«, видаваного М. Шаповалом у Празі (з 1922 p.).

Найвищого мист. рівня еміґраційна поезія празької групи у великій мірі позначена індивідуальністю її починателя Юрія Дарагана (1894 — 1926), вояка Армії УНР, що, перебувши поль. табори, приїхав до Чехії з невигойною недугою. Замкнений у вишуканих образах вояцької князівської і сучасної батьківщини, Дараган, автор збірки поезій »Сагайдак« (1926), позначив шляхи, якими далі прямують його наступники: княжий Київ, Мазепа, доба сувора, героїчна, стиснутий у вибагливій формі ліризм. Це було несподіване поширення духу клясицизму, завоювання ним зовсім неклясичних форм, — одне з нових облич укр. поезії.

Не осяг такої рівноваги другий письменник-еміґрант Максим Грива († 1931), що оспівав настрої партизана Чернігівщини (»Ой, ще пальці будуть прилипати до насичених кров’ю мечів«), як і Микола Чирський (1902 — 42), що залишив по собі кількадесят драм, комедій, ревійових сцен (»П’яний рейд«, »Отаман Пісня« (1936), »Три серця у дві чверті такту«, »Неофавстіяда«) і збірку лірики »Емаль« (1941). Він у дусі Дараганової школи пише про »духа сталеві і холодні леза«, що »заховані у похві тіла«, що їхнього блиску ніхто не простежить. Але писав Чирський і про п’янкість поцілунків, про дрібні гріхи, що над ними віють вічні почування. Гострота ситуацій, дотепність реплік, чиста мова запевняють його драматичним творам сценічний успіх.

Відземність празького кола особливо виявляє поезія Олекси Стефановича (* 1900, збірки »Поезії« 1927, »Стефанос« 1939), що свідомо шукає »тяжкого« вислову, від сучасности йде в княже минуле, а від багатиря Муромця, князя Ігоря і гетьмана Богдана знов до героїв Базару (»Витривать, витривать, брате«), через описи Волині й Полісся (»Волинські сонети«) до релігійної поезії. Стефанович дуже самітний і його ґравіровані вірші досягають хвилюючого холоду й глибини джерел укр. літ. традиції.

Уся в княжій добі і навіть — через посередництво найархаїчнішого фолкльору — в доісторичній добі Оксана Лятуринська (* 1902). Її збірки »Гусла« (1938) і »Княжа емаль« (1941) — це вростання в минуле душі, що їй дано »крізь млу сторіч велику чаклувати звагу«.

Майже всі пражани співпрацювали у /790/ львівському »Віснику«. Однаково до Праги й до »Вісника« належать також Мосендз, Ольжич і ін.

Леонид Мосендз (1897 — 1948) лишив збірку поезій »Зодіяк« (1941), збірку новель »Помста«, повість »Засів« та ін. Учений-хемік, він вніс у поезію мотиви техніки. Кол. вояк, він оспівав незнаного лицаря, »що має тисячі імен: Петро, Данило, Гнат«. Активістичну настанову він поєднав з певним нахилом до рефлексії. В своїй драматичній поемі »Вічний корабель« (1933) він розгортає типовий для його доби і течії конфлікт між героїкою і слабостями людського буття.

Юрій Липа (1900-44) — поет, письменник, есеїст, публіцист, лікар і громадський діяч, загиблий у лавах УПА, — видатна постать зах.-укр. і еміґраційної літератури. Його поезії (збірки »Світлість« 1925, »Суворість« 1931, »Віруго« 1938) відзначені точністю і наснаженістю вислову, ритміка його наскрізь ориґінальна, він — один із найкультурніших перекладачів зах.-евр. поетів. У нього чистота стилю поєднана з чистотою, непохитністю думки та великою громадянською мужністю. У прозі, в тритомовому циклі новель »Нотатник«, він звеличив самопосвяту й глибоку етичність лицарів Визвольних Змагань. Стриманість Липи вказала новий підхід до освітлювання недавнього минулого численним авторам творів, що страфаретизували були і події, і героїв визволення. Прагнення вникнути в дух і мову середньої доби нашого минулого виявляє іст. повість Липи »Козаки в Московії« (1934). Липу вабить поєднання сучасности з старими укр. традиціями. Звідси в нього і теми старокняжих часів і бароккові, звідси жанр вертепу в його »Ярмарку« з ґалерією вічно живих типів (цигани, жебраки, люди »худі« у важкі панцери повбирані). Дав він і низку драматичних творів (»Поединок«, »Мотря«, »Вербунок«). Есеї »Бій за укр. літературу« (1935), »Призначення України«, »Розподіл Росії« і ін. вносили широкі задуми, викликали дискусії, переборювали пасивність концепцій. Зацікавлення актуальними історіософічними питаннями змушує Липу зійти з вершин »суворости« й вносить у його поезію чисто розмовні елементи. Проте вишуканість стилю, ідеалістична віра в людину, презирство до земности (»Любиш, Саво, сало? — Маєш, Саво, сало!«) виявляють Липу як найрізнобічнішу і найзавершенішу постать зазбручанської літератури.

Далеко більше визнання мала поезія Євгена Маланюка (* 1897), і його поетична й публіцистична творчість поклала знак на обличчя нової укр. поезії, викликавши численні наслідування. У кількох збірках поезій (»Стилет і стилос« 1924, »Гербарій« 1926, »Земля й залізо« 1930, »Земна Мадонна« 1934, »Перстень Полікрата« 1939) Маланюк дас ориґінальні концепції України — Скитії — Степової Геллади. До образів України-героїні (»Сурмиш у рупор пурпуровий, вагітна бурями повстань«) і рабині (»Покірливо підеш сама ти з лукавим усміхом у бран«) Маланюк, відштовхуючись від неї прокляттями, завжди повертається, а його гнівний вірш часто освітлений ніжністю ідилій. Маланюк, як передовий поет закордонної літератури, став метою нападів сов. критиків, що зробили його ім’я (поруч із ім’ям Дмитра Донцова) символом »фашизму«. В дійсності Маланюк прагне, щоб зникла »скитсько-еллінська краса« й »на припонтійськім тучнім суходолі, щоб власний Рим кордоном вперезав і поруч Лаври станув Капітолій«. Маланюк ствердив наставання епохи »здійснення утопій«, коли від келії — »тріски і попіл, від книг — розірваний папір«. У пізніших творах поет »стає простіший« і наявно примиряється з ритмом клясичних форм і настроїв.

Найвиразніше слово про добу »жорстоку, як вовчиця«, сказала скромна кількісно (збірки »Рінь« 1935, »Вежі« 1940, посмертна »Підзамчя« 1946) творчість поета Олега Ольжича (Кандиби, 1909 — 44), замученого німцями в Саксенгавзені. Найдисциплінованіший між сучасниками, він уникає зовнішньо ефектного, і в найпростішому його велич. Він пише в »Ріні« про давноминулі часи, їх суворість і войовничість; про атаку свого покоління писав Ольжич у »Вежах«, актуальна тема яких затемнювала їх виняткові мист. осяги, дивне згущення вислову, що проявилося злегковаженням емоційности слова. Коротка рубаність вірша цієї збірки в’яже її з творчістю Стефановича, а викінченість і простота форми гармоніюють із суворістю особистого життя поета, бо »достаток лише марність і щастя — сліпий гріх«. Його посмертна збірка »Підзамчя« йде до спокою акварельних пейзажів, виявляючи зворушливе тепло, яким за життя було повне серце поета, що увесь час умів »ставити ногу недбало на край блакитної чаші безодні«.

Полярно протилежна Ольжичеві чуттєва Олена Теліга (1907 — 42), розстріляна німцями в Києві, що друкувала свої вірші у »Віснику« (посмертні збірки її поезій »Душа на сторожі« 1946 і повніша »Прапори духа« 1947 — назва не належить Телізі). Незвичайно інтимна, ефектно героїчна, небуденно жіноча, сувора до себе і інших, Теліга своїми поезіями мала значний вплив на літ. молодь.

Символом зв’язку між укр. поетами з /791/ сов. України, з одного боку і вісниківськими й празькими поетами, з другого боку, став Освальд Бурґгардт (1891 — 1947), що виїхав 1931 р. за кордон і виступив під псевдонімом Юрія Клена, поєднавши в своїй творчості романтично-волюнтаристичний світогляд поетів »Вісника« і пошану до форми, властиву київським неоклясикам. Він став одним із поетів »квадриґи „Вісника“«, що до неї належали ще Маланюк, Ольжич і Теліга. Поза численними друкованими в журналах поезіями (як ориґінальними, так і перекладами, бо заслуги Клена-перекладача величезні) окремо вийшла його поема в октавах »Прокляті роки« (1937) та збірка »Каравели« (1943). Ідеалістично-романтичний світогляд Клена, його нахил до зрівноваженої форми своїм впливом завершили відхід від тієї невпорядкованости, що почасти характеризувала початок 20-их pp.

У »Віснику« виступали й молоді письменники, що з них вирізнився талантом Сергій Кушніренко, автор збірки поезій »Пружінь« та новель, з типовим для молодих тієї доби оспівуванням заліза й бойової суворости.

Проза цих середовищ не дала визначних імен. Критика шукала в літературі рупора націоналістичного світогляду, — з цього боку письменницька творчість Ростислава Єндика, автора збірок оповідань »Проклін крови«, »Регіт Арідника«, »В кайданах раси«, »Зов землі«) особливо показна.

У »Віснику« співпрацював і визначний прозаїк Улас Самчук (* 1905), хоч його програмова настанова на тверезу, ділову людину і реалістичний стиль не цілком відповідають войовничо-волюнтаристичній романтиці »Вісника«. Після збірок оповідань (»Віднайдений рай«, »Розбита богиня«) Самчук здобув успіх своєю трилогією »Волинь« (1932 — 37), що її перша частина була перекладена на чужі мови. Самчук подає тут образи молодої селянської інтеліґенції, що дозрівала у роки по першій світовій війні. Його трилогія — мист. запис прямувань покоління, що прагне здобути своє завтра, покоління, затисненого між глухим селом і таким же глухим волинським містом, реалістичний образ провінціяльної дійсности, — стала головним твором зазбручанської прози. Авторова щирість (більшість його творів мають запах автобіографії) запевнила успіх його епопеї. Дальші твори Самчука менш хронікальні, ідеологічніші (роман »Кулак« 1932), автор шукає міцного сюжету (»Гори говорять« 1934), розбудовує своєрідну манеру лірично-сюжетної прози (»Марія« 1934). Водночас тематично він виходить поза межі рідної йому Волині, змальовуючи Закарпаття (»Гори говорять«) і підсовєтську Україну (»Марія«).

Скупчивши біля себе визначні таланти, »Вісник« здобуває вирішального впливу (хоч дехто, як Ю. Липа, покидає згодом його) і цей вплив затримав він до 1939 p., коли всі укр. видавництва припинилися в наслідок війни і сов. окупації. Навколо »Вісника« виросли за цей час середовища молодих націоналістів, що більшість їх видань редаґував Богдан Кравців (* 1904), центральна постать літ. гуртка »Листопад«, до якого належали ще Ж. Процишин, Р. Драґан, Р. Ольгович, Є. Ю. Пеленський, В. Янів та ін. Його перша збірка віршів »Дорога« (1929) — відбитка бадьорости молодого галицького покоління, що снило про кораблі та широкі світові дороги. Суворість життя (довге ув’язнення) і уперта праця над словом приводять поета до більшої стриманости вислову, до карбованої форми, близької до клясицистичної (збірки »Сонети і строфи« 1933, »Остання осінь« 1940, »Під чужими зорями« 1941).

Група журналу »Ми«. Четверте середовище літ. творчости — особливо в 30-их pp. — це Варшава, де навколо Ю. Липи і Н. Лівицької-Холодної постала літ. група »Танк«. Крім того, тут працювали Є. Маланюк, О. Теліга, П. Зайцев, Б. Ольхівський, Я. Дригинич, А. Коломиєць й ін. Тут виходило кілька журналів, що серед них на перше місце висунувся квартальник »Ми« (з 1934) з »Бібліотекою Українського Державника«, де спочатку співпрацювали майже всі визначніші закордонні письменники, що пізніше великою мірою відійшли від »Ми«.

»Ми« і »Бібліотека Українського Державника« постали як видавничий осередок тих, хто називав себе людьми, вірними заповітам Симона Петлюри. Засновники мали на меті виступити проти звички змішувати й друкувати поряд »твори високої вартости« і »фельдшерсько-партацькі« або »історично деструктивні«. Письменство у нац.-державницькому служенні мало б іти шляхом героїв державности з Головним Отаманом як центральною постаттю. Шляхетні ці задуми не здійснились, і видавництво стало на шлях критики ін. ідеологічних і літ. напрямів. »Іст. деструктивізм« проявився і тут публікуванням книжок »Скоропадщина« та »Донцовщина«. Квартальник /792/ »Ми« цікавий творами А. Крижанівського (»Історія одного вагону« й ін.), що перебував під виразним впливом М. Хвильового, І. Черняви (окремо вийшла повість »Люди з чорним, піднебінням« 1935), критика й літературознавця Павла Зайцева, перекладами В. Дубицького та поезіями Наталії Лівицької-Холодної (* 1902, окремо теплі збірки »Вогонь і попіл« 1934 та »Сім літер« 1937) і Ярослава Дригинича, цікавого різьбленістю речення та вибагливістю словника (збірки »Дажбог« 1932 і »Різьблю віддаль« 1935). Душею »Ми« був Борис Ольхівський († 1944), талановитий репортажист (»Вітер в нетрях«), критик і багатонадійний учений (книга »Вільний нарід«).

Католицькі письменники гуртувалися в об’єднанні »Логос« при львівському журналі »Поступ« (1921 — 31) та при видавництві »Добра книжка«, що його душею був поет, публіцист і критик О. Петрійчук-Мох. Багато друкували тут С. Семчук, В. Лімниченко, Г. Лужницький-Меріям (поезії »Вечірні смутки«, прозові нариси »Чорний сніг«, критика під псевдонімом Нигрицький, драма »Посол до Бога« й ін.), Мирослав Капій (автор фантастичної повісти про подорож на Маро »Країна блакитних орхідей«), але цей гурт не дав тривалих творів.

1930 — 39 pp. виходив журнал »Дзвони«, де, крім згаданих авторів і критиків Ю. Редька і Миколи Гнатишака († 1940), друкувала свої твори Наталена-Королева (* 1888), що перед тим працювала в »Літ.-Наук. Віснику«. Окремо вийшли: »Інакший світ«, »Во дні они« (1935), »1313« (1935), »Сон тіні«, »Леґенди старокиївські« (1942) й ін. твори, де авторка, слідами Лесі Українки,

 вийшовши поза укр. теми, сягає старо- й новозавітних тем, доби середньовіччя, пише оповідання з життя Азії, не боячись торкатися проблем позаприродного; містичне в бутті людини й природи особливо притягає її в шуканні у світі гармонії, а над світом — живого Бога.

Прикрасою »Дзвонів« був поет з Лемківщини Богдан Ігор Антонич (1909 — 37, збірки »Привітання життя« 1931, »Три перстені« 1934, »Книга Лева« 1936 та посмертні »Зелена Євангелія« і »Ротації«), що перебував у повені життя, розбризкував його радість, був за пан-брата з сонцем, місяцем, зорями, туманами, що від сільських легко переходив до урбаністичних мотивів і до філос. лірики. Світ дзбанів із сонцем, чарів, клятьби, пахучого дерева, співучих дверей, радісного сприймання й ляку перед природою увійшов з Антоничем в укр. поезію. У лемківських мотивах він зсередини розкривав призабутий світ нар. душі, а наївно-пантеїстичним наближенням до Бога (»Слухаймо великого концерту, як увечорі на фортеп’яно світу кладе долоні Бог«) — осмислював щастя жити.

Група »Назустріч«. Більшість поетів зах.-укр. походження купчилися біля літ. журналу газетного формату »Назустріч« на чолі з критиком Михайлом Рудницьким (автор книжок »Від Мирного до Хвильового« та »Ідея і форма«), що пропаґував естетичний критерій, в практиці критиків і літераторів цього гурта не завжди дотримуваний. »Назустріч« знайомило читачів з С. Гординським, Антоничем і Юрієм Косачем (* 1909). Твори останнього виходять і в бібліотеці »Діла« (збірки поезій »Черлень« 1934, »Мить із майстром« 1936, прозові твори »Чарівна Україна« 1937, »Чад« 1938 й ін.). Характеристичні для них романтичність, патетичний ліризм, орнаментальний стиль, різноманітність тем (давнина, Полісся, чужина). У своїх ідеологічних позиціях Косач не виявив сталости.

Різносторонньо проявив себе Святослав Гординський (* 1906) — поет, маляр, графік і критик, автор кількох збірок поезій (»Барви і лінії« 1933, »Буруни« 1936, »Слова на каменях« 1937, »Сновидів« 1938). Гординський безперервно йшов до все важчих тем і до все досконалішої форми, переходячи від вільного вірша до клясичних форм, що їх залюбки вправляє в перекладах чужих (переважно французьких) поетів. Почавши романтикою, почасти літературно навіяною (»який алькоголю процент має вітер морський, вітер хижий і гострий?«), Гординський згодом шукає рівноваги, особливо в поемі октавами »Сновидів« і в збірці »Слова на каменях«, але навіть у найбільше скутих формах лишається романтиком риторично-ораторського спрямовання.

Інші літератори і літ. осередки. Дуже поширені в 20-30-их pp. спогади »з недавнього минулого«. Серед численних мемуаристів (Д. Дорошенко, О. Лотоцький, В. О’Конор-Вілінська, Є. Чикаленко, В. Андрієвський, В. Маковський, В. Приходько, В. Юрченко, Ю. Горліс-Горський, /793/ М. Брилинський та ін.) зустрічаються оповідні таланти, що ставлять їхні твори на межі красного письменства. Близькі до останнього своїм стилістичним опрацюванням і наукові життєписи І. Мазепи та Г. Орлика пера Ілька Борщака. Велику популярність здобули деякі письменники, що реалістично описували добу Визвольних Змагань (особливо Федір Дудко »Дівчата одчайдушних днів«, також іст. твір »Великий Гетьман«).

Сатира й гумор переважно обмежувалися на гуморесці й фейлетоні. У цьому жанрі працювали О. Маковей (нариси з життя галицького малого міста »Примруженим оком«), Роман Купчинський, Іван Керницький й ін.

У літературній критиці успішно працювали П. Зайцев, Є. Маланюк, Д. Донцов, О. Назарук, Л. Граничка, О. Грицай, М. Гнатишак, О. Боднарович, Д. Лук’янович, М. Рудницький, С. Чарнецький, О. Мох та ін.

Численна й сильна група у львівських літературних журналах — письменниці, що серед них вирізняється, крім Н. Королевої і К. Гриневичевої (див. стор. 770), Ірина Вільде (настроєві нариси й повісті »Метелики на шпильках«, »Б’є восьма«, »Повнолітні діти«), С. Яблонська, І. Винницька, Галина Журба (»Революція іде«, »Зорі світ заповідають« 1933), Д. Віконська (* 1893, авторка рефлексійних віршів у прозі на теми мистецтва, кохання тощо — збірка »Райська яблінка«), У. Кравченко (1862 — 1947, »Для Неї — все!« 1931, „Caritas“ 1935 й ін.), М. Підгірянка та ін.

Характеристично для доби, що письменники старшого покоління не мають великого впливу, хоч дехто з них в цей час, головне в 20-их pp., написав дуже вартісні твори: В. Стефаник, М. Черемшина, Л. Мартович, О. Маковей, Б. Лепкий, В. Винниченко, С. Черкасенко, О. Кобилянська, Т. Бордуляк, М. Левицький, навіть К. Гриневичева, яка своєю закоханістю в укр. старовину княжої доби перегукувалася з істотними для таких поетів молодшого покоління, як Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Стефанович, О. Лятуринська та ін., старокиївськими мотивами. Те саме в поезії стосується до таких ще недавно популярних поетів, як О. Олесь, М. Вороний, П. Карманський, В. Пачовський та ін. (див. про цих поетів і письменників стор. 771 — 773). Вони лишилися осторонь від типового для цих років захоплення волюнтаристичним романтизмом, від прагнення до суворої, кутої форми, від нового філософічного й тематичного поглиблення літератури, яка остаточно переставала бути »неповною«, »селянською«, навіть до селянських тем підходячи з новими ідеологічними й мист. мірилами й засобами, переборюючи реґіоналізм широкою нац.-історіософічною концепцією.

Отже, укр. літ. життя поза УССР купчилося в кількох осередках — Львові, Празі, Варшаві. В цілковитому занепаді перебувало літ. життя під румунською займанщиною на Буковині. Живіше проявилась творчість Закарпаття: поети В. Ґренджа-Донський — »Золоті ключі« 1923, »Тернові квіти полонин« 1928; Зореслав із збірками »Із сонцем в руках«, »Сонце і блакить«, І. Ірлявський (Іван Рошко, 1919 — 42), »Голос Срібної Землі« 1938, »Моя весна« 1940; з Закарпаття вийшов і Андрій Гарасевич (1917 — 47), що друкувався одначе в періодичних виданнях Галичини і Праги (окремо збірка »Чорноморські сонети« 1940). Холмщина дала кілька реґіональних письменників, що до них належить будитель Холмщини С. Любарський; з Лемківщиною був зв’язаний Ю. Бескид-Тарнович.

По війні, в pp. 1944 — 49, майже вся літ. творчість поза сферою сов. впливів купчилася на теренах тимчасового поселення еміґрації — в Зах. Німеччині і Австрії. Творчість укр. колоній у США, Канаді, Бразілії, Англії й ін. країнах дала мало визначного.

Процес особорення літератури, що розвивався в 1942 — 43 pp. у Львові, довершується на еміґрації. Письменники з різних займанщин зближаються мовою, рівнем мист. дозрілости та спільною вихідною базою творчости. Письменство й далі продовжує свою таку прикметну йому в нас учительську місію. Воно, а зокрема літ. критика, наголошує епоховість повоєнних років, постання нової доби й ролю України з її особливим вкладом в цю добу. Зокрема це виявилось у гаслі творення »великої літератури«, що вийшла з кола МУР-у (»Мистецький Український Рух« — об’єднання письменників на чужині, засноване 1945 p.). Гасло це мало бути здійснене високоякісними творами, що служать своєму народові, вносячи нове в скарбницю світового письменства. Цьому гаслові намагалися служити Альманах і зошити »МУР« та по-мистецьки оформлений журнал »Арка«. З-поміж ін. журналів виходили »Звено«, »Літаври«, »Керма«, »Заграва«, »Світання«, »Орлик«, »Літ.-Наук. Вісник«, /794/ »Рідне Слово«, »Хорс« та ін. Літ. сторінки існували й при газетах.

Проза. Перші еміґраційні публікації часто мали випадковий характер, але незабаром з’являються більші розміром і задумом твори. Чотиритомовий роман Докії Гуменної »Діти чумацького шляху« (1948 вийшло три томи) — це хроніка кількох хутірних родин, що, ґвалтовно виведені з повного праці й заможности життя степовиків, згубили давній ритм життя й не можуть у ворожій їм сов. дійсності відшукати нових шляхів. Натуралістичні описи вражають своєю точністю і забезпечують значення творчости Гуменної (поза чисто мистецьким) також як проречистого документу доби нищення укр. селянства, а традиційна реалістичність манери злагіднюється ліризмом образів і описів. Окремо вийшла збірка новель Гуменної »Куркульська вілія«. В подібній традиційній манері пише також Ф. Мелешко (роман »Три покоління«, виданий у роки війни).

Інший об’ємистий твір еміґрації — роман У. Самчука »Ост«, 1948 (I том), широко зображує життя заможної хутірської родини в часи революції і державности. Струм ліризму зігріває й цей твір Самчука, що описує зудари ідей, які хвилювали тоді всю Україну. Від хронікального роману автор переходить тут до роману проблемно-соціяльного, пропонуючи свою антиромантичну концепцію іст. ролі України і її історії в XX ст. Зате ще в межах хроніки лишається попередня повість Самчука з улюбленого його середовища — гімназійної молоді на Волині за часів поль. окупації — »Юність Василя Шеремети« (2 томи). До відвічної проблеми родючости землі і сил, що проростають на ній, достросна некваплива оповідна манера автора, що в’яже його, а ще більше творчість Гуменної з традиціями роману XIX ст.

Розповідними засобами близький до них Іван Багряний в »Тигроловах«, але він наскрізь динамічний. »Тигролови« — це пригодницький роман про перебування українців у Сибірі, про їхнє полювання за хижаками, втечу через кордон, про перемоги сильної людини над всіма противенствами долі.

Вишукано спокійним, аналітичним і подекуди іронічним стилем написані твори В. Домонтовича: два романи з життя підсовєтської інтеліґенції — »Доктор Серафікус« (1947) та »Без ґрунту« (1948) і новелі (»Апостоли«, »Розмови Екегарта з Ґоцці«, »Помста«, »Приборканий гайдамака« й ін.). Глибока ерудиція автора, ясність і точність мови дозволяють Домонтовичеві вводити монологи й діялоги на абстрактні теми, вставляти різні, переважно мистецтвознавчі, роздумування.

Значну творчу спроможність виявив Юрій Косач кількома романами: »Еней і життя інших« (1947), »День гніву« (1948) та новелями (»Ноктюрн Б-моль«, »Запрошення на Цітеру« та ін.). Справедливо манеру Косача називають барокковою: повторювання, заокруглення, довгі спіралі, патетичні коди про це свідчать.

Послідовно черпає стилістичні засоби з досягнень модерної прози (Д. Джойс, Е. Гемінґвей) Ігор Костецький (»Оповідання про переможців«, »Там, де початок чуда«, новелі »Ціна людської назви«, »Історія ченця Гайнріха« й ін.). Автор намагається висловитись міжсловною мовою, закріпити півсвідоме, навіть графічними засобами (уникання абзацу, незазначення власних слів), затримуючи увагу на найменших порухах людської психіки.

З-поміж ін. творів виділяється повість Гліба Східнього »Аркадій Ярош« короткою фіксацією свідомости людини та імпресіоністичні твори Олександра Смотрича (»Ночі«, »Вони не живуть більше«), що викривають озвіріння людини в роки війни. Світ укр. демонології розкриває в відомій повісті »Старший боярин« (1946) Теодосій Осьмачка, який звертається до традиції укр. повістей М. Гоголя і почасти новель С. Васильченка, вносячи в нашу прозу забуті тони.

Активно працювали в ділянці мист. прози Ю. Клен, В. Кримський, С. Парфанович, П. Балей, С. Риндик (сатирична »Смілянська хроніка«), М Цуканова, І. Смолій та ін. Проза, на відміну від попередньої доби, є головний вияв еміґраційної творчости, і багато поетів, як і Осьмачка, вдало в ній дебютують (Л. Лиман, В. Барка, Л. Полтава).

Окрему ділянку прози становлять численні спогади, іноді з мист. складниками, як Ю. Клена »Спогади про неоклясиків« (1947), В. Домонтовича »Болотяна Люкроза« (1946), М. Бажанського »Мозаїка квадрів в’язничних«, І. Шкварка, С. Підгайного »Недостріляні«, та »Українська інтеліґенція на Соловках«, О. Данського, В. Марганця, У. Самчука, Ю. Бескида, Ю. Сірого, О. Кошиця, В. Гришка, О. Ждановича, Ю. Степового й ін.

Поезія. Найвидатніша з поетичних появ — це поема в октавах на 23 пісні Теодосія Осьмачки »Поет« (1947) — незвичайно складний твір про людину, що з глибини розпачу зводить бій з вічністю. Змагання це відбувається на тлі образу загибелі укр. села. На очах героя поеми чекісти винищують його рід, а сам він, бачачи в цьому нищення душі, в своєму бунті проти підстав духового й біологічного буття опиняється віч-на-віч із всесвітом-вічністю. В роки війни Осьмачка /795/ видав збірку експресіоністичних поезій »Сучасникам« (1944).

Бігуново протилежні »Поетові« скеровані до найвищих прямувань духу, далекі від життя збірки єдиного на еміґрації поета-клясика Михайла Ореста (1901) »Луни літ« (1944) і »Душа й доля« (1946).

Посилено працював на еміґрації Юрій Клен, викінчувавши гігантську, друковану лише в уривках (1946), поему »Попіл імперій«. Трагічна доля батьківщини представлена на широкому тлі двох революцій і воєн, де яскраво виявились два протилежні первні буття — добро і зло.

Василь Барка (* 1908) в збірках »Апостоли« (1946) і »Білий світ« (1947) відроджує стихію нар. творчости в її світоглядових і стилістичних скарбах та прагне привернути серце в озвірілий світ.

Не так філософічне, як громадсько-політ. спрямовання мають виступи поета-трибуна І. Багряного (збірка »Золотий бумеранґ« 1946). Надійно виступили: Леонид Лиман, лірично-публіцистичний Леонид Полтава (»За мурами Берліну«, »Жовті каруселі«), Олег Зуєвський (символістична збірка »Золоті ворота«), О. Веретенченко, Г. Черінь (збірка „Crescendo“), І. Качуровський (збірка »Над світлим джерелом«), Яр Славутич (збірки »Співає колос«, »Гомін віків«, »Правдоносці«, »Спрага«) та ін. Плідно продовжували творити С. Гординський (збірка »Вогнем і смерчем«), О. Лятуринська, О. Стефанович, В. Лесич, Б. Кравців (збірка »Кораблі«), Б. Нижанківський (збірка »Щедрість«) і померлі на чужині Л. Мосендз (поеми »Канітферштан« і »Волинський рік«), А. Гарасевич та А. Коломиєць.

Драма. У драматичній царині найактивніше виявив себе Ю. Косач, що дав декілька романтичних п’єс, часом з надуманими, психологічно неправдоподібними ситуаціями — »Ордер«, »Ворог«, мелодраматична »Зозулина дача« та »Дійство про Юрія Переможця«, характеристичне прямуванням у надреальне, до театру ідей. До експериментальної драматургії належать також п’єси І. Костецького (»Близнята ще зустрінуться« та ін.), почасти експресіоністично-плякатні композиції І. Багряного („Morituri“, »Генерал«, »Розгром«). На сцені більший успіх мала реалістична драма Л. Коваленко »Домаха«, про розгром села та про силу його біологічного тривання. Інші її твори: »Ксантипа« та »Героїня помирає в першім акті«. З реалістичної драми важливі ще психологічна драма У. Самчука »Шумлять жорна« та С. Ледянського »Під косою«. Есей у діялогах становить собою »Епізод із життя Европи Критської« Д. Гуменної.

Пожвавлення позначилося в ділянці гумору (декілька журналів на чолі з »Комарем« і »Лисом Микитою«), де виступали І. Керницький (»Циганськими дорогами«), М. Точило (»Бомби на весело«), В. Софронів (сценічні жарти) та ін. З’являються збірки ґротесків, пародій, шаржів та епіграм Теока »Карикатури з літератури«, збірка »Буря в МУР-і«, високого артизму твори Порфірія Горотака (псевдонім Юрія Клена та Леонида Мосендза) та ін.

Після занепаду літ. критики в УССР і Галичині перші роки еміґрації — це доба відродження критики, яка привертає собі належну їй ролю в формуванні і приспішенні літ. процесів. Великий розголос мала дискусія між »европеїстами« (Володимир Державин *1899) і »органістами«, що вбачають у сучасній літературі звернення до джерел нац. стилю (Юрій Шерех *1908). У критиці виступали також О. Грицай, Л. Білецький, Д. Донцов, Ю. Дивнич, О. Жданович, а часто і самі письменники, що поважно пожвавлювало цю ділянку творчости, але й позбавляло її об’єктивности. З письменників особливо часто друкували свої статті Ю. Косач, І. Костецький, В. Янів, О. Ізарський, В. Кримський, З. Тарнавський, В. Чапленко й ін.

Як синтетик-історіософ виступав критик-есеїст Віктор Бер (Віктор Петров).

І. Коровицький


Література. Центр. і Сх. Землі: Ніковський A. Vita nova. K. 1920; Белецкий А. Вступна стаття, Антология украинской поэзии под редакцией А. Гатова и С. Пилипенка. К. 1924; Білецький О. Двадцять років нової укр. лірики. Х. 1924; Доленго М. Критичні етюди. Х. 1925; Зеров М. Европа — просвіта... Життя й Революція, VI — VII. 1925, Евразійський ренесанс. Там же, XI (До джерел. Кр.-Л. 1943); Майфет Г. Матеріяли до характеристики творчости П. Тичини. Червоний Шлях, Х. 1925, IX. 1926; Рильський М. Про двох поетів. Життя й Революція, VIII. 1926; Коряк В. Організація жовтневої літератури. Х. 1925; Хвильовий М. Камо грядеши. Х. 1925, Думки проти течії. Х. 1926; Якубовський Ф. До кризи в укр. художній прозі. Життя й Революція, І. 1926; Білецький О. Проза взагалі й наша проза 1925 р. Червоний Шлях, II — III. 1926; Зеров М. До джерел. К. 1926; Іванів-Меженко Ю. Про твори М. Івченка. Життя й Революція, Х. 1926; Буревій К. Европа чи Росія. М. 1926; Якубовський Ф. Силуети сучасних укр. письменників. К. 1926; Білецький Л. Умови літ. праці на Україні. Нова Україна, X — XII. 1927; Савченко Я. Поети й белетристи. К. 1927; Юринець В. М. Хвильовий як прозаїк. Червоний Шлях, І. 1927; Хвильовий М. Соціологічний еквівалент. Х. 1927; Юринець В. Лірика П. Тичини. Критика, /796/ I. 1928; Лейтес О. і Яшек М. Десять років укр. літератури, за ред. С. Пилипенка, I — II. Х. 1927 — 28; Майфет Г. Ю. Яновський. Критика, VII. 1928; Ніковський А. Ю. Яновський. Життя й Революція, IV. 1928, Про Місто В. Підмогильного. Там же, X; Мотузка М. Село й місто в творчості в. Підмогильного. Критика, VI. 1928; Федчишин С. Шляхи розвитку укр. пролетарської літератури. Х. 1928; Рудик Д. В. Кобилянський. Життя й Революція, Х. 1929; Доленго М. Проза Ю. Яновського. Червоний Шлях, II 1929; Йогансен М. Про творчість Ю. Смолича. Критика, XII. 1929; Якубський Б. Ю. Яновський Життя й Революція, III. 1929; Савченко Я. Доба і письменник. Х.-К. 1930; Музичка А. Творча метода В. Підмогильного. Червоний Шлях, Х. 1930; Сучасна укр. проза, за ред. Є. Перліна. Х.-К. 1930; Степняк М. До проблеми поетики П. Тичини. Червоний Шлях, V — VI 1930; Костюк Г. Визволення О. Копиленка. Пролітфронт, VII — VIII. 1930; Лавріненко Ю. Творчість П. Тичини. Х. 1930; Ведміцький О. Літературний фронт (1919 — 31). Літ. Архів, IV — V. 1931; Доленго М. Творчість В. Сосюри. Х. 1931; Підгайний Л. Творчість О. Слісаренка. К.-Х. 1931; Ведміцький О. Літературний рух за доби соц. реконструкції. Полтава 1932; Маланюк Є. З київського парнасу останніх літ (про М. Бажана). ЛНВ, І 1932; Донцов Д М. Хвильовий. Вісник, VII — VIII. 1933; Луців Л. Наш життєписний роман. Вісник, VI. 1933; Савченко Ю. Нотатка про Мати А. Головка. Критика, VIII. 1933; Пеленський Є. Ю. Вступна стаття. Антологія сучасної укр. поезії. I. Поети 1920-их pp. Л. 1936; Волошин Р. До проблеми самогубства М. Хвильового. Вісник, VI. 1937; Николишин С. Націоналізм у літературі на Сх. Укр. Землях. Париж 1938; Гординський Я. Літературна критика підсовєтської України. Л.-К. 1939; Гординський С. Бій за Европу. Наші Дні, V. Л. 1943; Подоляк Б. Поет юности і сили (про А. Любченка). МУР, альманах І. 1946, Поезія, вічність, час. Вступна стаття. І. Багряний. Золотий бумеранґ. Ульм. 1946; Шерех Ю. Поезія М. Зерова. Хорс, І. 1946; Клен Ю. Спогади про неоклясиків. Мюнхен 1947; Ган О. Трагедія Миколи Хвильового. В-во Прометей. 1947; Державин В. Лірика Є. Плужника. Літаври, III. 1947; Шевчук Г. Історія Едварда Стріхи. Арка, VI. 1947; Білецький О. Творчість М. Рильського. Радянське літературознавство, VII — VIII. К. 1947; Sherekh Y. Trends in Ukrainian Literature under Soviets. The Ukrainian Quartelry, IV, 2. 1948; Голубенко П. Вапліте. В-во Орлик. 1948; Державин В. Поезія М. Зерова і укр. клясицизм. М. Зеров. Sonnetarium. Берхтесґаден 1948.

Літературне життя 1941 — 45 pp. і по війні: Про перекручення і помилки у висвітленні історії укр. літератури в Нарисі історії укр. літератури. З постанови ЦК КП(б)У від 24. VIII. 1946 р. Вітчизна, VII — VIII. К. 1946; Копиця Д. Проти націоналістичних тенденцій в літературознавстві. Там же; Г(ординський) С. Укр. підсовєтська поезія по журналах. Час, 45. Фюрт 1946; Ш(ерех) Ю. У задушному повітрі. Нотатки про укр. підсовєтську літературу. Час, 1 — 5. Фюрт 1947; Заярський П. Під гіпнозом Жданова. Сьогодні, II. 1947; Ромен П. Вісті з України. В-во Сурма. На чужині 1947; Бойко Ю. З якою совістю? Орлик, III — IV. 1947; Жданович О. Сов. культура йде вперед. Самостійна Україна, VII. 1948; Лобай Д. Чим провинився М. Рильський перед Москвою. Укр. Голос. 25. II. 1948; В. Я. За духовий зв’язок з Батьківщиною. Час, 10 (180) 1949.

Література Зах. України і еміґрації: Костельник Г. І. Чернява. На сході ми! Дзвони, VII — VIII. 1932; Маланюк Є. Г. Журба. Зорі світ заповідають. Ми, II. 1934; Т. Р. і М. Г. Літ. нагороди за 1934 р. Дзвони, І. 1935; Т. Р. У. Самчук. Марія. Там же, II — III; Лишкевич С. У. Самчук, Волинь, частина II. Там же, VIII — IX; Ісаїв П. Н. Королева. Повість 1313 і Во дні они. Там же, XII; М. Г. К. Гриневичева. Шестикрилець. Там же, XII; Пеленський Є. Ю. Сучасне зах-укр. письменство. Л. 1935; Дубицький І. В. Б. І. Антонич. Три перстені. Ми, IV. 1935; Липа Ю. Бій за укр. літературу. В. 1935; Клен Ю. Є. Маланюк. Земна Мадонна. Вісник, III. 1935; Клен Ю. Ще раз про сіре, жовте і про Вісникову квадригу. Вісник, VI. 1935; Граничка Л. На полях Самчукової Волині. Вісник, VII — VIII. 1936; Клен Ю. Слово живе й мертве. Вісник, XI. 1936; Огієнко І. Соняшний поет Б. І. Антонич. Наша Культура. 1936; Редько Ю. О. Кобилянська. Апостол черні. Дзвони, XII. 1936; М. Г. Ю. Липа. Нотатник. Дзвони, V. 1936; Романенчук Б. Вступна стаття. Б. І. Антонич. Вибрані поезії. К. 1940; Іванейко М. Назад до культури. Наші Дні, VI. 1943; Шерех Ю. Стилі сучасної літератури на еміґрації. МУР, І. Мюнхен 1946; Шерех Ю. Поезія піднесених шабель. Хорс, І. 1946; Державин В. Поезія М. Ореста і неоклясицизм. Наук.-Літературознавчий зб. Світання, II. 1946, Ліричне мистецтво О. Ольжича. Там же, IV — V; Є. М. Ю. Липа — поет. Орлик, VII. 1947; Романенчук Б. Про поета, що був хрущем (про І. Антонича). Літаври, IV — V. 1947; Kossatsch J. Ukrainische Literatur der Gegenwart. Реґенсбурґ 1947; Шерех Ю. Року Божого 1946. Арка, II — III. 1947; Є. М. Зовсім інші (про Ольжича і М. Антіоха). Вежі, І. 1947; Прапори Духа. Життя і творчість О. Теліги. Упорядкував О. Жданович. в-во Дажбог. 1947; Державин В. Войовничий неоклясицизм С. Гординського. Укр. Трибуна, 79. 1947; Шевчук Г. Поезія В. Барки. Післямова. В. Барка. Білий світ. Мюнхен 1947; Корибут Ю. Старший боярин Т. Осьмачки. Укр. Трибуна, 97 — 98. 1947; Шерех Ю. Не для дітей (про В. Домонтовича). Арка, II. 1948; Deržawin W. Die Ukrainische Dichter-Renaissance des XX. Jahrhunderts. Gelb und Blau Авґсбурґ 1948.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.