[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 893-895.]

Попередня     Головна     Наступна





3. Радіомовлення



Організаційний і технічний розвиток. Початок радіомовлення в УССР припав на 1926 — 29 pp. Радіо відразу було поставлене на службу інтересам центр. московської влади і розвивалося організаційно й технічно у відповідності до них. Будування радіостанцій, випуск приймальної апаратури, організація трансляційних вузлів, торгівля радіоапаратами й деталями — все підпорядковано принципові суворої централізації. Республіканські органи (Народний Комісаріят Освіти, уповноважений Наркомату Пошт і Телеграфів, Державна Плянова Комісія та ін.) були тільки проміжними інстанціями.

Радіостанції. Перша укр. потужна висильня в Харкові РВ-4 (Радио-Вещательная Станция 4), що її експлуатація почалася 1927 p., була четвертою в цілому Сов. Союзі. Вона була збудована переважно з імпортованих (нім.) матеріялів і апаратів. Слідом за нею протягом наступних років почали діяти радіостанції в Києві, Одесі, Дніпропетровському та деяких ін. обласних містах. Перед війною 1941 р. однією з найпотужніших висилень СССР була київська РВ-84, розрахована почасти на пропаґандивні висилання за кордон. Під час війни більшість радіостанцій УССР були здемонтовані й вивезені вглиб Сов. Союзу або висаджені в повітря при відступі сов. армії. Повоєнних років радіостанції спішно відбудовувалися й удосконалювалися за останнім словом техніки.

Приймальні радіоапарати й гучномовці. Сов. влада, з одного боку, надає радіо величезного значення, як потужному знаряддю ком. виховання народу, а з другого, вбачає в радіо ту небезпеку, що радіослухачі можуть піддатися небажаному впливові закордонного радіо. Тим то в перші роки існування радіо на Україні радіослухання на 75 — 80% здійснювалося через радіовузли і т. зв. трансляційні точки (гучномовці — спершу примітивні рупори та диски, а від 1935 р. — »динамік«). Етерові приймачі були і є дуже дорогі, купівля на виплату неможлива, — отже слухати закордон рядовий робітник чи селянин не має змоги.

Пізніше (бл. 1938 р.) одеський завод радіоапаратури почав випускати етерові приймачі, що надаються майже виключно для приймання сов. висилень. Удосконалення способів заглушати небажані радіохвилі також дозволило збільшити випуск і дещо здешевити продажну ціну етерових приймачів, але й досі слухання через радіовузли становить панівний тип радіослухання. Число радіослухачів 1940 р. становило 11 000 000, тоді як число власників етерових апаратів не перевищувало (на території УССР до 1939 р.) 70-80 000. Якість сов. радіоапаратів невисока, продукція укр. заводів значно поступається, напр. перед ленінградською (укр. заводи гірше устатковані).

Організаційна сторона. Техн. галузь укр. радіосправи підлягає віданню Міністерства Зв’язку, а власне радіом керує партія через спеціяльні управління — республіканський та керовані ним обласні радіокомітети. Спочатку (1927 — 32) структура радіоуправління була не так сильно централізована; тоді існували автономні радіоцентри, пізніше — радіоуправи. Від 1933 р. все підпорядковано московському Всесоюзному Комітетові радіофікації й радіопересилань при СНК СССР.

1927 р. штат працівників харківського радіо (воно ж правило і за республіканське) складався з бл. півтора десятка осіб. На чолі стояли кол. боротьбісти — В. Захарченко (Дем’яновський) і близький до літ. кіл Л. Ковалів, секретарем-організатором актуальних пересилань (виступи політиків, літераторів, видатних діячів мистецтва тощо) був літератор О. Мар’ямов. Напередодні вступу СССР у війну Всеукр. Радіокомітет являв собою величезну адміністративно-політ. машину з сотнями службовців. Серед керівників Всеукр. Радіокомітету було кілька помітних постатей, як Карпенко, І. Кулик, обидва потім обвинувачені в »буржуазно-націоналістичній політиці« й репресовані.

У структурі Радіокомітету, крім адміністративного й фінансового, існують відділи: музичний, літ.-мист. пересилань, мовлення для дітей та бюро радіореклями й відомчої інформації (це бюро є джерелом прибутків, що обчислюються мільйонами карб.; реклямуються не тільки товари, але, напр., ощадні каси, страхування тощо; кожне відомство за відповідну оплату дістає право подати мікрофоном звіт про свою діяльність, виконання плянів і т. п.). На правах автономного відділу є редакція »останніх новин« із сектором передач. Далі — політконтроль (цензура) і спецвідділ (філія МГВ). /894/

Щоденно відбуваються т. зв. летючі наради при голові Радіокомітету, де докладно розглядають і критикують пересилання минулої доби й накреслюють пляни надалі. В нарадах беруть участь усі керівники відділів та представники політ. контролю. Кожна, хоча б найменша, помилка в тексті, в музиці, в техн. якості пересилання ретельно нотується, і винні дістають кару — від суворої догани аж до віддачі під суд.

Все, що надходить до мікрофона, заздалегідь подається на цензуру, і кожна сторінка мікрофонного матеріялу має печатку й підпис цензора. Всі сторінки нумеруються; копії залишаються в цензора. Під час кожного пересилання присутній уповноважений політконтролю, що, так само, як і черговий технік, сидить в окремій скляній кабіні й має перед собою техн. устатковання, яке дозволяє відразу вилучити пересилання з етеру й дротів.

Персонал радіо добирається переважно із членів і кандидатів КП(б)У та комсомолу. Виняток становлять учасники драматичного ансамблю, хору та симфонічної оркестри, де відсоток партійців і комсомольців менший, а також збирачі реклям. Нац. склад працівників радіо мішаний; українці становлять не більше, як 1/3.

Радіокомітет має бібліотеку, велику збірку грамофонних платівок, тонфільмів і майстерню механічного й електричного запису. Відомство зв’язку експлуатує радіотелеграф, радіотелефон. Кожна поштова радіофілія має спеціяльний радіоприймач для секретних повідомлень із Москви.

Радіопрограми. За перших років існування радіопрограми пересилань складалися понад 70% з політ. мовлення. На початку 1930-их pp., напр., у Харкові пересилано »радіогазети«: робітничу, селянську, комсомольську, піонерську, жидівську та газету есперанто. Кожна відбирала 30-45 хв. Окрім того — доповіді, бесіди, спеціяльні радіогазети з приводу всяких виробничих »штурмів« та інформативні випуски останніх новин; художньому слову приділялося з 18 год. щоденної роботи висильні не більше як 3 — 4 год. Багато часу відбирала й відбирає трансляція всяких з’їздів та конференцій. Раніше іноді транслювалися великі політ. процеси (напр., процес СВУ).

У другій пол. 1930-их pp., за директивою Москви, музично-художній частині віддано переважну кількість часу, бо влада побачила, що нескінченна балаканина не знаходить слухачів і тим підривається дієвість політ. слова. Приблизно 30 — 40% часу приділено обов’язковому транслюванню московських пересилань на укр. мережу, — тут укр. радіо особливо використовується як чинник русифікації. Останні новини 12 разів на день пересилаються з Москви рос. мовою.

Музичні пересилання. Програми муз. радіопересилань наприкінці 1920-их і на поч. 30-их pp. складалися: з примітивних пісень сов. композиторів; малого репертуару чужої клясичної музики, що налічував якийсь десяток муз. п’єс; випадкових виступів укр. музик, співців, виконавців ориґінального укр. репертуару (Паторжинського, Донця, Литвиненко-Вольґемут, бандуристів, хору »Думка« — керівник Н. Городовенко); трансляцій оперових вистав. Загалом у той період музика в радіо мала ролю т. зв. »прокладки« між політ. пересиланнями.

Лише 1932 — 33 рр. в розпорядженні радіо був уже досить високо кваліфікований колектив власної симфонічної оркестри, смичковий Квартет ім. Вільйома (правда, з порівняно невеликим репертуаром). Керівництво муз. радіо виходило тоді не стільки з міркувань високої мист. якости пересиланих творів, скільки з »ідеологічної співзвучности« авторів. Практикувалися т. зв. »муз. вікторини«, коли радіослухачі повинні були відповісти листом на запитання, переслані радіом, або вгадати авторів виконаної музики.

Творчість укр. композиторів, як клясиків, так і підсов., хоч і не бойкотувалася, але не мала широкого доступу до мікрофона. Інколи пересилалося дещо з творів Вірьовки, Козицького, Богуславського; під час трансляцій з театру чулася музика Мейтуса, писана до укр. драматичних творів.

Загалом радіо в УССР і раніше, й пізніше мало спричинялося до культивування й розвитку укр. музики, за винятком обмеженого числа нар. пісень. Ставлення до неї було неповажне. Натомість дедалі більше радіомовлення підсов. України засмічувалося низьковартісною, але »ідеологічно-витриманою« продукцією Блантера, Хаїта, Дунаєвського, джезами Утьосова, Ренського і т. п., що славили »сталінську епоху«.

Приблизно від 1934 р. музика укр. композиторів стала більше пропаґуватися й дістала вільнішу путь до радіо, але, поза малим числом творів старого фолкльору, тільки та, що посередньо чи безпосередньо вихваляла режим, зокрема, Росію. Справжні вершини нац. мистецтва натомість старанно замовчувалися.

Роки загарбань (Галичини, Басарабії та ін.) позначилися в радіо пишним розквітом усіляких »музично-пісенних ансамблів«, що безпринципно змішували нар. музику із спеціяльно виготовленими, здебільша антихудожніми, творами упривілейованих рос. авторів, найчастіше І. Дунаєвського. Війна 1941 р. спричинила навалу пропаґанди зоологічного рос. шовінізму й фальшивого патосу. Все це відбилося й у піснях, що їх пересилало радіо — вже не з України, а з далекого запілля. Взагалі укр. мовлення в часи війни було обмежене до мінімуму.

Літературно-драматичне радіомовлення посіло велику частину програми радіо від середини 1930-их pp. Були спроби створити властиве »радіомистецтво«, спираючись на специфіку радіо (як це було свого часу з німим кіном). Писалися ориґінальні радіоп’єси, рев’ю тощо, розраховані виключно на слухання, багаті на звукові ефекти. Інколи вони були досить вдалі, однак не прищепилися, бувши витиснені інсценізаціями для радіо численних творів, головне сов. письменників. Майже кожна книжка »витриманого« сов. автора »препарувалася« для радіо. Відсоток інсценізацій укр. авторів не перевищував 20. Численні ювілеї клясиків різних народностей СССР (Ш. Руставелі, Нізамі й ін., особливо Пушкіна) відзначалися відповідними спеціяльними пересиланнями. Шевченківські пересилання відбувалися за відповідно препарованим текстом. Напередодні війни відсоток пересилань із творів укр. авторів дещо збільшився коштом галицьких і буковинських письменників старшої ґенерації.

Радіомовлення для дітей, виділене в окрему /895/ групу пересилань, обсягом досить значне. Приблизно половину складають політ. (піонерські) пересилання, спрямовані на виховання стандартної сов. людини, решту — освітні, що є ніби доповненням шкільних програм і теж пройняті ком. ідеологією.

Інформативно-політ. пересилання. Від радіогазет печатку діяльности радіо в УССР, громіздких і недолугих, у другій пол. 1930-их pp. перейшли до короткотривалих (12 — 15 хв.) випусків »останніх новин«. Всеукр. редакція останніх новини має власних кореспондентів по всіх обл. центрах республіки. Кореспонденти передають телефоном короткі кореспонденції 2 — 3 рази на добу. Ці кореспонденції стенографуються, і з них редактори вибирають найважливіше; повідомленням надають відповідної для радіослухання форми, використовуючи кілька вироблених тривалою практикою фразеологічних шабльонів. Новини міжнародного життя радіокомітет дістає з аґентства ТАСС та його філіялу РАТАУ (Радіотелеграфне Аґентство України), не маючи права змінити в тексті жадного слова.

Актуальні пересилання та виступи перед мікрофоном. Актуальне пересилання полягає в тому, що радіорепортер, з’явившись до якоїсь видатної особистости, раніше наміченої і затвердженої партійною організацією, розмовляє з нею на заздалегідь визначену тему (напр., про чергові заходи партії), потім показує їй написаний від її імени текст майбутнього виступу, також попереду цензурований, а далі видатна особистість читає цей текст перед мікрофоном у студії, або у себе вдома, на заводі тощо. Ні одного слова, заздалегідь не написаного, ніхто перед мікрофоном ніколи не говорить, крім вождів найвищої ранґи: членів і кандидатів Політ. Бюра ЦК ВКП(б). Під час війни широко практикувалося читання через радіо »листів з фронту« й »листів родичів вояків на фронт«. Лише одиниці з цих листів були справжні. Решта писалася співробітниками »останніх новин« (які діставали за них літ. гонорар, як за звичайний авторський твір).

На Зах. Укр. Землях під поль. окупацією укр. програми почали з’являтися в 30-их pp. в поль. радіопересиланнях із великим трудом і після впертих клопотань приватних осіб та укр. офіційних чинників; до самого розвалу Польщі вони мали характер лише імпровізований, доривочний і майже зовсім безпляновий. Час, що його поль. радіо відступало на укр. пересилання, вагався від 15 до 30 хв. на тиждень. Тодішні програми мали з нац. погляду індиферентний характер, зразки укр. муз. продукції виконувалися досить рідко. Причиною цього було політ. наставлення поль. радіо до укр. культури. Єдиним винятком у цій послідовній поль. лінії були недільні передачі укр. гр.-кат. Богослужень із Преображенської церкви і свят-вечірні пересилання з проповіддю митр. А. Шептицького та участю укр. хору.

Під час больш. окупації 1939 — 41 pp. пущено в рух радіовисильні укр. мовою у Львові, Станиславові й Тернополі; діяльність їх була підпорядкована завданням пропаґанди, але до певної міри показувала і укр. культурні надбання, дарма, що відповідно спрепаровані большевиками. В часи нім. окупації (1941 — 44) окупанти теж розглядали радіо як засіб своєї пропаґанди, але розмах праці був менший. У Галичині діяла тільки одна висильня у Львові, в якій укр. програми пересилали пересічно тричі на тиждень по 30 хв. Укр. персонал у львівському радіо був мінімальний. У 1941 p., крім музичних, провадилися також літ. пересилання, а від 1942 р. — тільки муз. і вісті укр. мовою. У будуванні муз. програм укр. персонал радіо мав чималу автономію. В цей період укр. радіопересилань відновлено святвечірні авдиції з промовами митр. Андрея.

Поновна рос. окупація від 1944 р. принесла відновлення стану, що був 1939 — 41 pp.

Для населення Закарпаття вперше розпочато радіомовлення в 30-их pp. В межах чехословацьких радіовисилань у Кошицях передавано двічі на тиждень 15 — хвилинну програму укр. мовою. В програму цих висилань входили звичайно політ. огляди, доповіді з різних ділянок культури та нар. господарства. Тільки винятково кілька разів на рік передавалися концерти та ін. мист. виступи.

В 1934 р. Радіожурнал-Прага розпочав щоденні карпатоукраїнські радіоавдиції з реґулярними зведеннями політ. подій, які висилано двічі на день. Крім того, кошицька радіовисильня передавала п’ять разів на тиждень півгодинну програму для карпатоукраїнців, в рамках якої, крім доповідей, лекцій, можна було дедалі частіше чути виступи хорів та оркестр, як і театральних груп із різних місцевостей Закарпаття. В 1936 р. в карпатоукр. відділі Радіожурналу були зайняті три українці. Керівником радіопрограм для Закарпаття аж до 1938 р. був А. Рудловчак.

На настирливе домагання карпатоукр. чинників чехо-словацький уряд розпочав будувати радіостанцію потужністю 100 кіловат на території Карпатської України. Майже докінчено її будову в Стрипі біля Ужгороду, одначе угорська окупація та війна перешкодили її передачі для цивільного користування. Угорці вживали її для військових цілей; під час сов. окупації цю радіовисильню зарезервовано для спеціяльних цілей.

Під час карпатоукр. державности радіопересилання укр. мовою провадилися систематично з Банської Бистриці (Словаччина). Від січня 1939 р. почала діяти короткохвильна радіовисильня Хуст, що ще не була обсаджена постійним персоналом і не передавала систематичних авдицій. Вона транслювала різні маніфестації, з’їзди та концерти.

14 березня 1939 р. на хвилях цієї радіовисильні проголошено незалежність Карпатоукраїнської Держави.

Від 1938 р. будапештське радіо передавало для населення Закарпаття пропаґандивні авдиції, звернені проти чехо-словацької та укр. влади. Під час окупації угорці передавали короткі щоденні огляди політ. подій на хвилях Будапешту, іноді доповнювані рефератами з угорської історії й культури.

Від 1941 р. в рамках чехо-словацьких закордонних авдицій, спочатку раз, а потім двічі на тиждень, промовляв по-укр. чехо-словацький визвольний центр у Лондоні. Від 1944 р. щодня реґулярно можна було чути спочатку прочехо-словацькі, а відтак просовєтські авдиції з Москви п. н. »Голос Закарпатської України«.

К. А., Р. Савицький, В. Маркусь










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.