Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 896-917.]

Попередня     Головна     Наступна





XIV. НАУКА, ОСВІТА, ВИХОВАННЯ


1. Наука


Розвиткові різних ділянок укр. науки були присвячені вступні розділи кожного відділу ЕУ (Історія і сучасний стан дослідів). Тут мають бути розглянені проблеми укр. науки як цілости: загальні лінії й напрями її розвитку, її організаційні центри і організація взагалі. Окремим видатним постатям укр. науки тут приділяється увага саме з цього погляду; докладніші індивідуальні характеристики їх будуть подані в гасловій частині ЕУ.






СТАРІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ


Наука княжої доби. Шукання істини, праоснов буття і громадського правопорядку відзначено вже в найстаріших письмових пам’ятках України-Руси княжої доби. Спершу в них переважає вплив спекулятивної мислі наслідуваної Візантії. В осередку тогочасної науки стоїть теологія, часто забарвлена філософічним змістом; відповідні твори зв’язані не тільки з думками св. отців Церкви і античної філософії (характеристична полеміка Клима Смолятича з Хомою бл. 1147 р. про використання в теології Гомера, Платона і Арістотеля), а й з власною нар. мудрістю та її ориґінальним світоглядом. Спираючись на теологію й філософію, тогочасна наука опрацьовує також ін. галузі знання, як історію, право, природознавство, математику, астрономію в таких більш-менш розмірах, як це діється в той час у Візантії та зах.-евр. країнах. З іст. праць виділяються переклади візантійських хронік І. Малали, Г. Амартола і Г. Сінкела, »Історії Палестини« Йосифа Флявія; природознавству присвячений »Шестоднев«, що характеризує окремі царства природи відповідно до днів їх творення за Біблією; спеціяльно про різні тварини, почасти рослини і камені, оповідає »Фізіолог«, а »Космографія« Козьми Індикоплова дає загальну характеристику світобудови. Церковне право опрацьовується в багатьох »Кормчих« книгах. Дуже поширені були збірники статтей енциклопедичного характеру (»Ізборники кн. Святослава« з 1073 і 1076 pp.) і збірники афоризмів (»Пчела«, »Ізмарагд«, »Златая Ціп« і ін.). Знання-мудрість була у великій пошані не тільки в духовних колах: плеканням її цікавляться князі й допомагають її розвиткові. Катедральний храм столичного города Києва присвячений св. Софії-мудрості. При ньому збирається перша публічна бібліотека. Другий відомий осередок науки тоді — Києво-Печерська Лавра, а далі ін. манастирі й княжі двори.

Поруч духовних осіб, що віддаються науці, з’являється багато і світських. З перших найбільше вславилися як »книжники й філософи« київські митрополити Іларіон та Клим Смолятич; із світських глибокими »начетниками« були князі Всеволод (1078 — 93), який говорив п’ятьма мовами, його син Володимир Мономах († 1125), автор відомого твору педагогічного спрямовання »Поучення дітям«, філософ — волинський кн. Володимир Василькович († 1288). Деякі з них були широко відомі і поза межами України. Основу цих знань дають тексти, переписані з болгарських і чесько-моравських джерел, потім розгортається жвава перекладацька діяльність безпосередньо з грецької мови. Головне через грецьке посередництво використовувано також єврейські і арабські джерела, через чесько-моравське — латинські.

Переклади збагачували не тільки фактичні знання староукр. дослідників, а й їх критичну настанову. Знання з чужих джерел стає незабаром основою власної, ориґінальної думки. З дрібних записів на марґінесах чи на окремих пергаментових відрізках про зміни князів, їх заповіти, війни, договори, про астрономічні явища — затьмарення сонця, комети, — стихійні лиха тощо складаються місцеві хроніки-літописи, початок укр. іст. науки. »Руська Правда«, найстаріший слов’янський правний кодекс XI — XII ст., свідчить про довголітню його підготову й порівняльні студії візантійського, зах.-евр. і власного, старо-укр. звичаєвого, правопорядку.

Точністю географічного опису відзначається опис паломництва Данила Мниха до св. Землі (бл. 1106 — 08) в часи короля Валдуїна, багатий на цікаві спостереження чужих країн, їх мешканців і відносин; він був перекладений у ті часи на німецьку, французьку й грецьку мови.

Ориґінальним богословським твором був коментар до Старого Завіту »Толковая Палея«, доведена до царя Давида, і її певною мірою продовження »Слова св. пророків«.

Розвиток науки цієї доби спинили, знищивши її надбання, набіги кочовиків та внутрішні свари й війни. Якийсь час вона находить захист і опіку галицько-волинських князів (XII — XIV ст.); тоді стають помітні впливи й особливо активне нав’язування контакту з зах.-евр. осередками науки, як це видно з княжих грамот, літописів, із законодавчих актів і їх зведень.

Окремим явищем у розвитку укр. науки була діяльність т. зв. »зажидовілих« у XV ст., які плекали знання староєврейської мови, перекладаючи біблійні книги з ориґіналу. Їм належать також переклади »Логіки« і »Метафізики«, а також трактати природознавчого змісту: астрологічно-космографічного, гігієнічно-медичного і фізіогномістичного (»Шестокрил«, »Арістотелеві врата«). Цим вони перенесли на укр. ґрунт елементи жидівсько-арабської середньовічної науки, стаючи попередниками укр. гуманізму.

Укр. наука XVI — XVIII ст. Новий важливий етап розвитку укр. наукової думки — це доба укр. гуманізму (XVI — XVII ст.). З упадком Царгороду (1453) гальмується активний доплив візантійських традицій на Україну, а нові зах. рухи реформації, гуманізму й /897/ ренесансу притягають увагу укр. освічених кіл. Укр. молодь їздить вчитися до університетів у Кракові, Празі, Падуї, Больоньї, до протестантських шкіл Німеччини (Віттенберґ, Ляйпціґ, Галле, Бресляв, Кеніґсберґ) і Швайцарії (Женева, Базель) чи до єзуїтських колеґій у Польщі. Звідти вона привозить нові думки й пожвавлює наук. життя в нових осередках, зокрема в краківському гуртку Ш. Фіоля і кн. Острозького — старшого (кінець XV ст.), в Острозькій Академії (заснованій бл. 1580 p.), в школі львівського Успенського Братства (заснованій 1586 p.), в Київській Богоявленській Братській школі (заснованій 1617 р.) та ін. Релігійна боротьба, оборона віри й народности вимагають поглиблення не тільки богословських студій. В самій богословській полеміці виникає щораз більша потреба опанування античної філософії і переходу від грецької до латинської мови та її надбань. Тому в полемічних виступах укр. гуманістів того часу слідна многобічна наук. підготова. Студії над перекладами й над рідною письмовою мовою, яку щораз свідоміше наближали то до народної, то до церковнослов’янської, вимагали філологічного удосконалення; переклади книжок з різних галузей знання давали привід до студій над наук. термінологією. В численних нових друкарнях разом із богослужбовими й полемічними творами друкуються граматики, словники-лексикони (Памви Беринди, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького та ін.), провадяться колективні праці над критичними виданнями св. Письма (Острозька Біблія 1580 — 81 pp.), пидаються богословські трактати з філос. забарвленням: »Требник«, »Літос«, — з характером церковної енциклопедії, Петра Могили, »Зерцало богословія« Кирила Транквіліона Ставровецького, »Палінодія« Захарії Копистенського; історичні: »Кройника о разних речах«, »Синопсис«, приписуваний Інокентієві Ґізелеві; відомості до топографії Києва знаходимо в »Тератургімі« Атанасія Кальнофойського та ін. Закладаються основи укр. граматики, лексикології (див. Мова), музикознавства (див. Музика). Особливо велика роля належала тут чималій групі вчених, об’єднаних у Києво-Печерській Лаврі — цьому першому зародку укр. академії наук. згуртованому навколо архимандрита Лаври Єлисея Плетенецького.

У львівській братській школі, острозькій (див. Освіта) та ін. вчителями були »славні доктори, добре вивчені в мовах грецькій та латинській«; в острозькій, як згадує З. Копистенський в »Палінодії«, »знаходилися й математики й астрологи превиборні«.

З цієї гуманістичної богословсько-полемічної атмосфери розвинулася Києво-Могилянська Колеґія, що 1694 р. приймає назву Академії. Вона перетворюється із спеціяльної на загальноосвітню високу школу (див. Освіта) і важливий наук. осередок, що на протязі XVII — XVIII ст. своїм культурним впливом охоплює не тільки Україну, а й усю слов’янщину, а наук. зв’язками підтримує тісний контакт із тогочасною вченою Европою.

Новітня іст. наука (М. Петров, С. Голубев, Ф. Титов, І. Малищевський і ін.) уже висвітлила зовнішню організацію Києво-Могилянської Академії, але ще далеко не повністю виявила її внутрішній розвиток і зокрема напрями її наук. праці. В Києво-Могилянській Академії були вже покладені перші основи модерних дисциплін і розвитку новітньої укр. науки. В ній здійснився перехід від літописів до прагматичної історії, звідси йдуть традиції укр. археології й новітньої філософії, мовознавства й теорії літератури. Вихованці Академії, підготовувані звичайно на Заході до професорської діяльности, приносять нові методи наук. досліджень і нові ідеї, що їх вони передають у своєрідній інтерпретації, заснованій на спостереженнях і порівняннях із рідного ґрунту. Помітні в них уже сліди впливів і методи Декарта (в Георгія Щербацького, С. Тодорського), Т. Гоббза, Г. Ґроціюса (в Теофана Прокоповича), схрещуються впливи нім. містики, далі раціоналістів та ідеалістичної філософії.

Вихованець Академії Григорій Сковорода (1722 — 94), виразник ориґінальної філософічної системи, з двома своїми земляками — Паїсієм Величківським (1722 — 94) і дещо від них молодшим Семеном Гамалією (1743 — 1822) створили окрему школу »містичного тризір’я укр. філософіїх. Близький до них Михайло Полетика (1768 — 1824) анонімно видав у Галле 1818 р. французькою мовою працю про »призначення людини« — „Essais philosophiques sur l’homme“ (передруковану в Петербурзі 1827 p.).

Учень Академії Іван Полетика (1722 — 83) від 1750 р. був професором Медично-Хірургічної Академії в Кілі — він один з видатних укр. професорів високих шкіл Зах. Европи; традиція укр. викладачів в евр. високих школах датується ще з XV ст. (Юрій Котермак з Дрогобича в Больонському Університеті, укр. професори в »Колеґії Мінор« у Кракові тощо). Під впливом фізіократів починається в Академії розвиток природничих наук. Іван Прокопович, професор математики й фізики в Києво-Могилянській Академії від 1716 p., заманений рос. урядом у Петербурґ, закладав там разом із ін. вихідцями з України основи рос. науки. Антін Прокопович-Антонський (1762 — 1848), фізіократ-природознавець, еміґрував у Москву, був членом рос. Академії Наук. Основоположниками наук. аґрономії на Україні були Прокоповичі — Андрій (1756 — 1826) і Петро (1775 — 1850). Взагалі професори й учні Києво-Могилянської Академії, хоч у XVIII ст. часто були змушені працювати на чужині, підготували ґрунт для розвитку укр. науки на поч. XIX ст. Разом із нім. ученими українські становили перший склад рос. Академії Наук і заклали основи рос. науки.

Під кінець XVIII ст. рос. уряд, скасувавши рештки укр. політ. незалежности, обмежив і Академію в її правах і матеріяльних засобах: він звіз її тільки до високої школи, вбачаючи в дотогочасній її формі вогнище опозиції рос. централізмові. Чимало укр. учених, професорів і вихованців Академії, не маючи власних високих шкіл і наук. установ, мусіли тоді перейти в Росію, у Москву й Петербурґ, розвиваючи рос. науку й посідаючи високі урядові пости.






ПОЧАТКИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ В НОВУ ДОБУ (КІНЕЦЬ XVIII — ПОЛ. XIX СТ.)


Політ. події, які на межі XVIII і XIX ст. сколихнули Европу, живим /898/ відгомоном відбилися й на Україні. Під їх впливом і під впливом нових ідей народоправства, романтизму, нових думок про »природне право« на нар. суверенність, з туги за втраченою держ. незалежністю в освічених колах укр. громадянства, серед нащадків козацької старшини в Центр. і Сх. Україні, серед духовних кіл у Галичині й на Закарпатті, народжується новий рух нац. відродження — намагання підготувати його обороною духовної культури народу. Романтичний світогляд визначає собою протягом усього названого періоду як характер досліджень у межах окремих наук. так і те, які саме науки тоді культивовано: в ці роки майже вся увага спрямована на філософію, історію, етнографію.

Історичні науки. Щоб оправдати »природне право« народу на самостійний розвиток, щоб довести окремішність укр. народу, його мови й культури, з приватної ініціятиви цих освічених патріотичних кіл (напр., новгород-сіверський патріотичний гурток та ін.) починають збирати пам’ятки до історії власного держ. життя, до історії укр. Церкви, збирають скарби нар. духової творчости, а разом із тим поширюються студії нових напрямів зах.-евр. філософії. В 1777 р. Василь Рубан (1742 — 95) з Ромна видає в Петербурзі »Краткую летопись Малыя России с 1506 по 1776 год«, складену невідомим автором ще в 1730-их pp. і доповнену Олександром Безбородьком (пізнішим канцлером Рос. імперії). Завданням цього короткого курсу укр. історії було зв’язати княжий період укр. історії з козацькою добою. Одночасно він видає »Землеописание Малыя России« — коротку географію гетьманської України. Федір Туманський (1757 — 1810) публікує деякі документи до історії козаччини й видає 1793 р. літопис Г. Граб’янки.

Щоб прислужитися рідній історії, цілий гурт освічених укр. патріотів заходжується визбирувати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулої доби тощо. Найдіяльнішими такими збирачами були Адріян Чепа (1760 — 1822), а також Г. Полетика (1725 — 84). На основі зібраного Чепою матеріялу Яків Маркович (1776 — 1804) заходиться складати цілу енциклопедію українознавства, але встиг видати лише перший том під назвою »Записки о Малороссии« в Петербурзі 1798 р. Книга ця містить короткий огляд географії та етнографії України й навіяна ентузіястичною любов’ю до рідного краю і до свого народу. В той же час або на початку XIX ст. була написана досі не відкритим автором (який, мабуть, походив із новгород-сіверських патріотичних кіл) дуже важлива тоді »История Руссов« /899/ (відома в рукописі 1825 р.; її опублікував Осип Бодянський лише 1846 p.). Написана в патріотичному республікансько-демократичному дусі, прикметна раціоналістичними поглядами, вона мала великий вплив на пізніших укр. істориків і взагалі на нац. усвідомлення передових укр. патріотів. Над історією України працювали тоді Василь Полетика (якого дехто вважав і автором »Истории Руссов«), Василь Ломиковський, Михайло Марків, Максим Берлінський, Олекса Мартос та ін.

Рідко кому з цих старших представників українознавства вдалося надрукувати свої праці й зібрані матеріяли. Вони часто залишалися в рукописах, у родинних архівах і тільки пізніше були опубліковані укр. вченими. Організаційно й методично наукова праця укр. дослідників пожвавилася, коли 1805 р. з ініціятиви й на кошти укр. громадянства відкрито Харківський Університет. Заснований тут 1816 р. »Украинский Вестник« та альманахи 30-40-их pp. надрукували чимало матеріялу з українознавства. В 1822 р. з почину освіченого й ліберального »малоросійського« генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна з’явилася чотиритомова »История Малой России«, праця молодого укр. архівіста Дмитра Бантиш-Каменського (1788 — 1850). Написана на підставі документів з московських та укр. архівів, у льояльному до Росії дусі, не зважаючи на сухий виклад, вона дочекалася за короткий час трьох видань (1822, 1830, 1842).

В 1842 — 45 pp. вийшла п’ятитомова »История Малороссии« Миколи Маркевича (1804 — 60), написана в укр. патріотичному дусі, великою мірою на підставі »Истории Руссов«.

Етнографічні студії. Одночасно з іст. студіями під впливом романтизму починаються етнографічні студії й видання етнографічних матеріялів. З них найстаріша праця 1777 р. »Описание свадебных укр. простонародных обрядов в Малой России и Слободской Украинской губернии« Григорія Калиновського, опубліковані в 1784 — 1825 pp. численні записи пам’яток усної нар. творчости Адама Чарноцького (псевд. Зоріян Ходаковський), »Опыт собрания старинных малороссийских песней« (1819) кн. Миколи Цертелева, збірники нар. пісень Михайла Максимовича й Платона Лукашевича; в 1832 — 38 pp. Ізмаїл Срезневський видає в Харкові свою »Запорожскую Старину«, в якій, поруч справжнього етнографічного матеріялу, з патріотичних мотивів підробляє (подібно як чеський учений Ганка) пісенні іст. пам’ятки.

Філологія, започаткована граматикою укр. мови О. Павловського (1818), обмежується спочатку на збиранні й публікуванні словарних матеріялів (див. Мова), а під кінець першої пол. XIX ст. набирає більшої ваги в працях М. Максимовича, О. Бодянського та ін.

Філософія. Філос. думка на Україні на межі XVIII — XIX ст. розвивалася під впливом поширеного тоді в світовій філософії »нім. ідеалізму«, що його головними представниками були Кант, Фіхте, Шеллінґ та Геґель. Правда, укр. філософи того часу не писали свої твори рідною мовою. Працювавши здебільша в чужих високих школах, не маючи підготови для філос. вислову рідною мовою, вони писали звичайно якоюсь слов’янською мішаниною з домішкою укр. й рос. мови або й чужими мовами: латинською, поль., рос. та угорською і таким чином були посередниками в перенесенні зах.-евр. філософічної думки до сусідніх з Україною країн. Характеристично, що твори Канта на рос. мову перший переклав українець Яків Рубан (вид. в Миколаєві 1803 p.).

В 1804 — 16 pp. професором Харківського Університету був німець Й. Б. Шад, послідовник Фіхте. Він видав у Харкові латинською мовою логіку, виклад філософії природи, промову про »визволення Европи«, в якій подав коротку теорію націй. Він скупчив біля себе гурт місцевих учених, які в 1825 — 30 pp. написали кількадесят праць філос. змісту. До цього гурту належав також улюблений учитель Гоголя М. Білоус, який викладав філософію в Ніженському Ліцеї. Українець Д. Кавунник-Велланський (1774 — 1847), який вчився у самого Шеллінґа в Єні, був пізніше професором у Петербурзі й мав великий вплив на рос. романтиків. Послідовником філософії Шеллінґа був одеський професор К. Зеленецький (1802 — 58); під впливом ідеалістичної філософії був проф. Михайло Максимович (1804 — 73), перший ректор Київського Університету, історик і етнограф, який один із перших зробив спробу дати характеристику укр. духовости й звернув увагу на історіософічні проблеми.

Послідовниками філософії Геґеля на Україні були, м. ін., О. Новицький (1806 — 84) та С. Гогоцький (1813 — 89), професори Київської Академії і Університету, та їх учні, як видатний укр. педагог М. Тулів (1814 — 82), харківський історик М. Лунін (1807 — 46), укр. поет і професор Харківського Університету А. Метлинський (1814 — 70) та ін. В Харкові якийсь час (1807 — 09) викладав політ. економію в дусі Канта німець Л. Г. Якоб (1759 — 1827), який своїми творами нім. і рос. мовами мав великий вплив на своїх укр. учнів.

Найвидатнішим і найориґінальнішим укр. філософом середини XIX ст. був Памфил Юркевич (1827 — 74), професор Київської Духовної Академії, а потім Московського Університету. В його філос. думці видне намагання усунути однобічності матеріялізму й ідеалізму, лекції його мали вплив на формування ідеології представників новітнього українства, надхнені його думками були рос. учені — історик В. Ключевський і історіософ В. Соловйов.

Українська наука в Галичині й Закарпатті розвивалася від часу прилучення до Австрії під впливом такого культурного осередку, яким був Відень (див. Історія). З різних ділянок знання розвивалися насамперед філософія й історія церкви, згодом також етнографія й українознавство взагалі. Наук. осередками стали духовна семінарія для українців-уніятів Barbareum у Відні (з 1774 p.), духовна семінарія Studium Ruthenum у Львові (з 1783 р.) і Львівський Університет (заснований 1784 р.) (див. Освіта), де викладали духовники професори-українці, як Петро Лодій (1764 — 1829), який переклав етику представника школи Х. Вольфа Х. Бавмайстра (Львів 1790) на церковнослов. мову з домішкою укр. і рос. Він був згодом професором у Кракові й Петербурзі. В Петербурзі він видав логіку, в якій помітний вплив Канта. Василь Довгович (1783 — 1849), уніятський священик із Закарпаття, цікавився Кантом, Фіхте, Шеллінґом, про Канта написав працю в двох томах латинською мовою, залишив (невиданий) латинський філос. словник; декілька його філос. праць вийшли друком угорською мовою. В Харкові після згадуваного Шада катедру філософії обняв шеллінґіянець із Закарпаття А. Дудрович (1782 — 1829).

Поруч філософії для Галичини тих часів характеристичний інтерес до історії церкви. Професор Львівського Університету о. Михайло Гарасевич (1763 — 1836) написав працю з історії укр. уніятської Церкви „Annales Ecclesiae Ruthenae“, в якій зібрав чимало цікавого документального матеріялу. На Зах. Укр. Землях, зокрема в Галичині, близькій до зах. слов’янофільських ідей і поль. романтизму, а також під впливом харківсько-київської школи романтиків, у 30-их pp. пожвавилися етнографічні студії, які піднесла головне »Руська Трійця« — піонери нац. відродження в Галичині. Один з них, найбільше науково підготований, перший професор (1848) укр. мови й літератури у Львівському Університеті Яків Головацький (1814 — 88) підпав згодом під вплив панславістичних ідей московських слов’янофілів із М. Поґодіном на чолі й переїхав до Росії. Кілька корисних праць, з мовознавства й етнографії склали /900/ Й. Лозинський і Й. Левицький. Закладене на весні 1848 p. г-во для видання книжок »Галицько-Руська Матиця« опинилося згодом також у руках консервативних старорусинів із москвофільськими симпатіями. Широкий плян студій українознавства в піднесеному дусі »весни народів« на основі едности й самостійности укр. мови на всьому етнографічному укр. просторі намітив був Собор Руських Учених у Львові 1848 p., але не зміг реалізувати своїх задумів, бо видатніші з учасників, як історики Денис Зубрицький (1787 — 1862), Антін Петрушевич (1821 — 1913), професор Львівського Університету, Ісидор Шараневич (1829 — 1901) не мали відваги ступити на народний ґрунт, трималися далі консервативного »язичія«, мішанини ц.-слов., укр. й рос. мов або писали свої праці поль. та нім. мовами. Лише молодша народовецька група галицько-укр. вчених 70-их pp. XIX ст. стала працювати в дусі нац. едности й підтримувати зв’язки з укр. наук. колами Києва. З них треба передусім згадати професора Омеляна Огоновського (1833 — 94), автора наук. граматики укр. мови й »Історії літератури руської«, істориків Юліяна Целевича (1843 — 92), Омеляна Партицького (1840 — 95), Корнила Заклинського (1857 — 84) й церковного історика єп. Юліяна Пелеша (1843 — 961, пізніше етнографа М. Бучинського (1847 — 1903) й ін.

Щодо природознавчих наук, то в цей період, а надто на початку його, їх вивчення перебуває переважно в руках чужих науковців, головне німців, росіян і поляків, що роблять експедиції на Україні (Й. Ґюльденштедт, П. Паллас, А. Анджейовський, А. Демідов, В. Гакет, Рорер та ін. — див. стор. 35).






УКР. НАУКА ДРУГОЇ ПОЛ. XIX СТ. НА ЦЕНТРАЛЬНИХ І СХІДНІХ ЗЕМЛЯХ


Характер укр. науки в другій пол. XIX ст. визначається відходом від романтизму, і наука розвивається під знаком позитивістичного народництва. Студії з етнографії й історії набирають ширшого розмаху, намагаючися всебічно охопити нар. життя й найточніше його описати. Факти ціняться тепер більше, ніж широта концепції. Застосовується соціологічна аналіза, опрацьовуються підвалини екон. матеріялізму. У зв’язку з цим студії філософії відходять на другий плян, натомість починають розвиватися статистично-екон. науки. У зв’язку з бажанням повністю охопити нар. життя постає потреба організації наук. дослідних колективів і організаційних центрів наук. життя, хоча лише в межах українознавства.

Університети на Україні. Українознавство в рос. наук. осередках. Як найстаріший на підрос. Україні Харківський Університет, так і заснований 1834 р. Університет св. Володимира в Києві і 1864 р. — в Одесі мали офіційний рос. характер. Проте в усіх них, а також в університетах на всій території Рос. імперії працювало чимало видатних учених, професорів-українців. Вони, свідомі своїх обов’язків супроти рідної науки й культури, гуртували біля себе укр. молодь, впливали на неї й готували до наук. роботи, скеровуючи увагу головне на наук. питання з обсягу українознавства. Наук. органи університетів (»Известия« в Києві, »Записки« в Харкові й Одесі) містили багато важливого матеріялу з українознавства.

Чимало такого матеріялу друковано й по урядових часописах на Україні — »Губерніяльних Відомостях« цивільної влади та »Єпархіяльних Відомостях« — духовної, головне в перші роки їх існування. Велику вагу для укр. історії та археології мали також центр. держ. установи, що розробляли питання історії й археології Росії. Археографічна Комісія в Петербурзі видала кільканадцять томів дуже цінних актів до історії України. Археографічна Комісія у Вильні видавала акти до історії України під Литвою і Польщею. Крім того, у Петербурзі й Москві існували окремі Археологічні Товариства, а в Петербурзі окрема Археологічна Комісія.

Час від часу скликалися спеціяльні з’їзди, присвячені питанням археології де часто-густо порушувалися і укр. теми не лише з археології, але й з історії, мистецтва й етнографії, надто коли ці з’їзди відбувалися на території України в Києві (1874 і 1899), Одесі (1884), Харкові (1902), Катеринославі (1905), Чернігові (1908). В »Трудах« цих з’їздів, що складалися з доповідей на них, а також у »Трудах« комітетів, що займалися їх улаштовуванням, містилося звичайно багато українознавчого матеріялу.

»Основа« й основ’яни. Одначе укр. наук. сили шукали можливостей організувати укр. наук. осередки. На поч. 60-их pp. старі кирило-методіївці згуртувалися для літ. й наук. праці біля укр. місячника »Основа« (1861 — 62) в Петербурзі. Там працювали П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяківський, О. Лазаревський та ін. Побіч літ. і публіцистичних творів »Основа« містила й розвідки з укр. історії, етнографії, мови й літературознавства. Але саме тоді, коли рос. уряд став посилювати цензурний тиск і переслідувати прояви укр. культури й науки в її власній мовній і методологічній шаті, »Основа« перестала виходити. Реалізацією ідей »Основи« була і дальша наук. діяльність М. Костомарова і П. Куліша.

Микола Костомаров (1817 — 85), передовий учасник ідеологічної групи кирило-методіївців, укр. історіософ-месіяніст (методологічно близький до французької іст. школи О. Тьєррі), репрезентує в укр. історіографії перехід від романтичного до позитивістично-народницького методологічного напряму. У низці блискуче написаних монографій з козацької доби укр. історії (»Богдан Хмельницкий«, »Гетманство Юрия Хмельницкого«, /901/ »Гетманство Выговского«, »Руина«, »Мазепа и Мазепинцы« і т. д.) він звертає увагу на дослідження великих нар. рухів, яким надавав більше значення, ніж діяльності іст. осіб. Костомаров підкреслював в укр. історії вічево-федеративні, демократичні моменти як основні. Важливе наук. значення мають видані ним 12 томів документів до історії Хмельниччини і доби руїни (»Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России«).

Другий передовий кирило-методіївець Пантелеймон Куліш (1819 — 97) від романтичного захоплення козаччиною (в своїх етнографічних і літ. працях) перейшов згодом до критичної оцінки козаччини в іст. творах, наголошуючи в ній руїнницькі моменти, натомість підносячи соціяльно-політ. вагу в укр. історії мішанства й старого укр. шляхетства. Іст. праці Куліша: »Перший період козацтва до ворогування з ляхами« (1868), »История воссоединения Руси« (3 томи — 1873-77), »Отпадение Малороссии от Польши« (3 томи — 1888-89) зустрілися з гострою критикою укр. громадянства й тодішньої укр. історіографії, але мали своє позитивне значення, бо спонукали до критичнішої настанови в дослідах над укр. історією.

Рос. наукові установи на Україні як осередки укр. науки. Кінець »Основи« і щораз більші перешкоди з боку рос. уряду в організації власних укр. наукових установ змушують укр. учених використовувати для розвитку українознавства офіційні рос. наук. установи, товариства й видання. Своїми працями, писаними рос. мовою, вони доводять ці установи до того, що деякі з них своїм змістом набирають укр. характеру.

В посталому ще 1839 р. в Одесі офіційному »Обществе Истории и Древностей« укр. вчені провели цінні досліди над грецькою колонізацією півн. Надчорномор’я і над історією Запоріжжя.

Великі заслуги для укр. науки мав проф.-славіст Московського Університету Осип Бодянський (1808 — 77). Він, бувши секретарем московського »Общества Истории и Древностей Российских«, надрукував у »Чтениях« цього товариства на протязі 1846 — 58 pp. цілий ряд пам’яток укр. історіографії: старих укр. літописів, хронік, записок і документів, м. ін. опублікував »Историю Руссов«, »Літопис Самовидця« та ін. (в 70-их pp. в »Чтениях« вийшли 3 томи етнографічних матеріялів Я. Головацького »Народные песни Галицкой и Угорской Руси«). В 1843 р. в Києві була заснована рос. урядова Археографічна Комісія. Їй визначено від уряду за мету доводити наук. способом, що Правобережна Україна — »русский« край. Але ця установа відразу опинилася в укр. руках і стала по суті укр. наук. установою, а найбільший її розвиток почався від 60-их pp., коли її секретарем став Володимир Антонович. Її видання (4 томи »Пам’ятників«, а далі »Архив Юго-Западной России«) були майже виключно присвячені дослідам з історії України. При Київському Університеті заснований був Центр. Архів для актів з історії Правобережної України, опрацьовуваний членами комісії. В Археографічній Комісії, фактичним керівником якої був В. Антонович, зібралися такі видатні дослідники, як Орест Левицький, М. Владимирський-Буданов, І. Каманін, С. Терновський, І. Новицький, І. Лучицький, Т. Лебединцев, М. Грушевський, П. Голубовський, Д. Багалій, В. Данилевич, В. Ляскоронський та ін. В »Архиве Ю.-З. Р.«, крім публікацій цінних матеріялів до загальної укр. історії, надруковано багато праць і монографій з ділянки політ. історії, історії соціяльно-екон. відносин України, з історії укр. права, церкви та з археології.

Проф. Володимир Антонович (1834 — 1908), займаючи катедру рос. історії в Університеті св. Володимира, виховав цілу школу укр. істориків та археологів. Строгий документаліст, він методологічно стояв на позиціях реалістично-позитивістичного народництва. В своїх працях (головне з княжої і з литовсько-укр. доби) він підкреслював вагу нар. мас як рушія і творця укр. історії. Таку методологічну настанову перейняв від свого вчителя талановитий учень Антоновича й спадкоємець його в довголітньому проводі укр. наук. життя проф. М. Грушевський.

Близький до цього методологічного напряму в укр. історіографії був Олександер Лазаревський (1834 — 1902), який, досліджуючи особливо матеріяли судових актів Лівобережної України, робив часом однобічні висновки про соціяльно-екон. відносини старої Гетьманщини XVII — XVIII ст. (»Малороссийские посполитые крестьяне« 1866 p., »Описание старой Малороссии« — 3 теми 1888 — 1902).

На початку 70-их pp. заходами київської Старої Громади вдалося заснувати складене з укр. учених наук. товариство під фірмою Південно-Західнього Відділу Рос. Географічного Т-ва. Згуртувалися в ньому історики В. Антонович і М. Драгоманів, антрополог Ф. Вовк, соціолог і економіст М. Зібер, історик права О. Кістяківський, мовознавці К. Михальчук і П. Житецький, статистик і соціограф О. Русов, етнографи П. Чубинський, М. Лисенко, І. Рудченко та ін. /902/ До співпраці в Т-ві пристали й учені-українці з Галичини та Буковини. Товариство розгорнуло живу наук. дослідну й видавничу діяльність із укр. етнографії, мови, письменства, мистецтва й соціяльно-екон. вивчення України. За рекомендацією цього гурта вчених Рос. Геогр. Т-во доручило укр. етнографові Павлові Чубинському (1839 — 84) організувати дослідження нар. життя на Правобережжі. Результатом праці Чубинського із співробітниками було монументальне видання 7 томів »Трудів« (»Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край« — 1872 — 78). Визначним виданням Т-ва, яке звернуло увагу широких кіл наук. світу, були 2 томи »Исторических песен малорусского народа« з поясненнями В. Антоновича і М. Драгоманова (1874 — 75). Т-во видало 2 томи своїх наук. »Записок«, »Малорусские народные предания и рассказы« під ред. М. Драгоманова, збірку чумацьких пісень І. Рудченка, 3 томи творів укр. історика-етнографа М. Максимовича й ін.

В 1874 р. в Києві скликано Археологічний З’їзд. На нього з’їхалися представники з усіх укр. земель, щоб демонструвати свої наукові досягнення на полі українознавства (історії, археології, етнографії і мовознавства). Ця демонстрація стривожила рос. уряд. Цар Олександер II наказав закрити Півд.-Зах. Відділ Географічного Товариства й припинити діяльність цього вогнища укр. наук. життя.

Щоб зовсім спинити розвиток укр. культури, цар видав 18. V. 1876 р. указ про заборону укр. друкованого слова. Укр. наук. діячі не зневірилися цими перешкодами. Вони продовжували свою працю в »Чтениях« назверх рос. київського Товариства ім. Нестора Літописця, заснованого 1876 р. при Університеті св. Володимира і від 1881 р. очолюваного В. Антоновичем при найближчій участі видатного історика літератури М. Дашкевича (1852 — 1908), та в Історично-Філологічному Товаристві в Харкові, яке заснувалося 1876 р. В »Сборнике« Харківського Т-ва, пристосовуючись до суворих вимог рос. цензора, на протязі довгих літ друкували свої праці з українознавства заслужені представники укр. науки: Д. Багалій, Д. Міллер, О. Потебня, М. Сумцов і ін.

З Харковом і Харківським Університетом зв’язана в ці роки діяльність великого укр. мислителя-лінґвіста проф. Харківського Університету Олександра Потебні (1835 — 91), який зробив поворот в укр. мовознавстві, методологічно поглибив досліди над укр. мовою, письменством і нар. словесністю, стежачи за загальними законами людського слова в зв’язку з думкою й мистецьким символом. Потебня рішуче не вкладався в загальний народницько — позитивістичний напрям своєї доби, тому його вплив з особливою силою виявився вже пізніше — в XX ст. Він створив цілу нову психологічно-порівняльну школу укр. мовознавства, до якої належали, м. ін., учень і наступник Потебні на катедрі М. Сумцов, А. Попов, Д. Овсянико-Куликовський, О. Вєтухов, О. Горнфельд та ін.

З Харковом зв’язав пізніше свою діяльність і Дмитро Багалій (1857 — 1932), проф. історії Харківського Університету, який розгорнув основоположні досліди над історією Слобідської й Півд. України. Він виховав також свою школу дослідників історії укр. культури й зокрема дослідників соціяльно-екон. історії України.

У Харкові при університеті існували: Товариство Дослідників Природи (по рос. »Общество естествоиспытателей«), засноване в 1869 p., Математичне (1879), Т-во Фізико-Хемічних Наук, Т-во Наук. Медицини й Гігієни та ін. В Києві найстарішим товариством було Т-во Природознавців (1869). Крім того, було ще Т-во Фізико-Математичне, засноване В. Єрмаковим, що редаґував журнал Т-ва »Вестник опытной физики и элементарной математики« та ін. В Одесі при університеті засновано 1889 р. Історично-Філол. Т-во, що видавало »Літопис«. Незадовго перед першою світовою війною засновано в Одесі Бібліографічне Товариство, що видавало свої »Известия«, де була й україніка. Таке саме Іст.-Філол. Т-во існувало від 1894 р. і при Інституті кн. Безбородька у Ніжені. Воно видавало від 1896 р. свій »Збірник«, теж важливий для українознавства; крім того, були наукові т-ва і по ін. містах, що займалися вивченням місцевих тем. Так, у Житомирі було Товариство Дослідників Волині (видавало свої »Записки«), в Катеринодарі Товариство Дослідників Кубані (видавало »Кубанський Збірник«). Але всі ці, хоч як часом заслужені для укр. науки установи, були все ж установами чужими, офіційними. Українці не були там повними господарями.

Наук. осередками на провінції згодом стали т. зв. Архівні Комісії в Катеринославі (де розвинули свою діяльність В. Біднов, Д. Яворницький, Я. Новицький), в Чернігові (від 1896 р. — А. Верзілов, В. Модзалевський), Полтаві (І. Павловський), в Харкові, в Симферополі; тоді ж працювали Церковні Археологічні Т-ва, комітети й комісії в Кам’янці Подільському (Ю. Сіцинський), Полтаві, Чернігові. Постають місцеві музеї укр. старовини й мистецтва (див. Музеї). В Катеринославі услід за одеситом А. Скальковським розгорнув цінні досліди Запоріжжя Д. Яворницький (1855 — 1940), результатом яких були, м. ін., його праці: »Запорожье в останках старины и преданьях народа«, I — II, 1888; »История запорожских козаков«, I — III, та ін. З Черніговом була великою мірою зв’язана широка етнографічна праця Б. Грінченка (1863 — 1910).

»Киевская Старина«. В 1882 р. заходами укр. учених засновано місячник »Киевская Старина«, який надовго став головним органом українознавства (»укр. факультетом«) і новим осередком укр. гуманітарних наук. За 25 років існування журналу »Киевская Старина« на його сторінках уміщено величезне число монографій, розвідок і матеріялів з усіх галузей українознавства: політичної, соціяльної і культурної історії України, головне XVII — XVIII ст., економіки, етнографії, статистично-описового матеріялу з укр. сучасного життя тощо. В журналі »Киевская Старина« співробітничали, крім укр. учених із усього простору укр. земель, також чимало вчених рос. та поль., які працювали в царині українознавства (див. Преса).

Роля земств. Слід згадати й заслуги для укр. науки в ті часи укр. земських установ — Полтавського, Чернігівського, Херсонського та ін. земств, зокрема підтрим досліджень природи України й статистично-екон. праць. Член київської Старої Громади Олександер Русов (1847 — 1915), завдяки цьому підтримові, розгорнув широку статистично-описову працю над вивченням демографічних і суспільно-екон. відносин України, особливо доморобної промисловости. Він виховав цілий гурт молодих дослідників, пізніше видатних укр. статистиків, економістів та соціографів. З-поміж статистиків цієї доби визначаються Л. Падалка, В. Кошовий, М. Рклицький та ін. Земства уможливили широкі геологічні досліди (експедиція акад. В. Докучаєва та ін.), аґрономічні досліди, етнографічні (Чернігів) та ін.

Стан укр. науки. Учені на еміґрації. Величезну роботу виконала укр. наука в ті часи для обґрунтування самобутности укр. народу, його державнотворчих стремлінь і своєрідности його культури, дарма що досліди над минулим і сучасним України мусіли бути передавані чужою, рос. мовою, що вчені-дослідники часто примушені були не договорювати своїх думок до кінця, не могли, з огляду на сувору рос. цензуру, робити належних висновків із своїх досліджень, навіть не могли вживати своєї назви »український«, а мусіли заміняти її назвами »русский«, »малорусский« або »южно-русский«.

Щоб уникнути такої перешкоди й вивести укр. науку з умов скованої праці у світ вільної думки, провідні кола укр. громадянства (київська Стара Громада) вирішили вислати декого з укр. учених за кордон для створення там укр. наук. осередку, а також допомогти організувати такий осередок наук. праці в Галичині, де в умовах конституційного ладу Австрії від 70-их pp. можна було сподіватися кращих успіхів розвитку науки.

Після царського указу 1876 р. деякі укр. вчені примушені були еміґрувати за кордон, як М. Драгоманів, Ф. Вовк, М. Зібер. Вони в Швайцарії, в Женеві, створили гурток, що до нього прилучився лікар-соціолог Сергій Подолинський, А. Ляхоцький (Кузьма), з галичан — М. Павлик, і на протязі трьох років (1879 — 82) неперіодично видавали публіцистично-наук. орган »Громаду«. Там вони популяризували укр. справу та укр. науку перед світом і стали вільніше нав’язувати зв’язок із чужими наук. колами, співпрацюючи в наук. виданнях, здобуваючи серед представників зах.-евр. науки прихильників укр. народу та його стремлінь. В »Громаді«, крім публіцистики, з’явився ряд наук. статтей і окремих праць. На особливу увагу заслуговує праця зах.-укр. співробітника »Громади« економіста-соціографа Володимира Навроцького (1847 — 82): »Шянство і пропінація в Галичині«, яка своїм змістом і методою стала широко відома в наук. світі.

Михайло Драгоманів (1841 — 95), історик і етнограф широких наук. зацікавлень, поглиблює народницький напрям укр. історіографії соціологічною методою досліду; темпераментний публіцист, стоячи в приязних взаєминах із близьким поглядами французьким географом Е. Реклю, він своїм »творчим песимізмом« мав великий вплив не тільки на формування політ. поглядів молодшого покоління укр. інтеліґенції, а й спонукав у науці до ґрунтовніших досліджень минулого й сучасного укр. життя. Шукаючи наук. обґрунтування своїх соц.-федералістичних поглядів, він наводив із вислідів чужої науки порівняння з соціяльними явищами укр. історії і популяризував висліди укр. науки в чужинецьких колах. Через свої радикальні погляди не підтриманий тодішнім укр. громадським проводом у женевських починах, він перейшов на катедру історії в Софії, звідки не переставав підтримувати до смерти зв’язки з наук. життям на Україні й посередничати з чужинецькою наукою.

Микола Зібер (1841 — 88), мішаного швайцарсько-укр. роду, один із найстаріших укр. теоретиків-економістів марксистського напряму (головні праці: »Нарис первісної економічної культури«, »Д. Рікардо і К. Маркс«), належав до перших теоретиків кооперативного руху (його перша в Росії праця про споживчі товариства).

Федір Вовк (1847 — 1918) був довгі роки професором антропології в Високій Школі Антропології в Парижі, відомий в широких наук. колах своїми антропологічно-етнологічними дослідами. Вовк був членом багатьох чужинецьких наук. товариств і НТШ у Львові, а по амнестії, від 1902 p., — головою Антропологічного Т-ва в Петербурзі. /903/







УКР. НАУКА НА ЗАХ.-УКР. ЗЕМЛЯХ І НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВІ В PP. 1860 — 1914


Університети. Наук. рух у Галичині пожвавішав лише в 90-их pp. XIX ст. На довгі роки його головним, навіть єдиним осередком було Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Невеликий вплив мали два університети — Львівський і Чернівецький. Львівський Університет від 60-их pp. XIX ст. був спольщений. Існували в ньому від початку тільки деякі укр. катедри на богословському факультеті. Від 1848 — 49 pp. була катедра укр. мови й літератури, від 1862 р. — дві укр. катедри на правничому факультеті; до першої світової війни у Львівському Університеті було 8 катедр і 4 доцентури, обсаджені українцями. Чернівецький Університет, заснований 1875 p., мав нім. характер, укр. науку репрезентувала тільки катедра укр. мови й літератури (вів її довгий час видатний укр. філолог Степан Смаль-Стоцький, який виховав цілу школу молодих укр. мовознавців), а теологічний правос. факультет мав православні укр. катедри.

Наук. Товариство ім. Шевченка у Львові було продовженням Товариства ім. Шевченка, створеного 1873 р. у Львові, що мало характер літ.-наук. товариства. 1892 p., з почину В. Антоновича й О. Кониського, проведена була реорганізація Т-ва ім. Шевченка в Наукове Товариство ім. Шевченка. Завданням нової наук. установи поза межами впливів рос. цензури було об’єднати укр. наук. сили з усіх укр. земель і тих, що працювали на чужині, для вільної наук. співпраці рідною мовою. Кошти на розбудову Т-ва склали укр. патріоти-меценати: укр. цукровий промисловець Василь Семиренко, Єлисавета Скоропадська — Милорадович, петербурзький професор-хірург Павло Пелехин, Євген Чикаленко, Кость Паньківський та ін., своїми фондами довгі роки підтримуючи розвиток укр. науки в НТШ. Спільними заходами галицьких і позагалицьких громадських діячів 1894 р. спроваджено до Львова молодого, талановитого учня проф. Антоновича Михайла Грушевського (1866 — 1934) на катедру професора історії України у Львівському Університеті, і він став головним організатором наук. роботи в НТШ. Від 1897 до 1913 р. він був безперервно головою Т-ва — після Ю. Целевича і О. Барвінського. Його найближчими співробітниками й помічниками ввесь час були: довголітній секретар Т-ва, етнограф Володимир Гнатюк (1871 — 1926) і письменник, поет, одночасно універсальний дослідник — етнограф, мовознавець і літературознавець Іван Франко (1856 — 1916).

Утворення Наук. Т-ва ім. Шевченка означало новий етап у розвитку укр. науки. Відтоді вона діставала всебічну організацію в розмірно вільних обставинах. Це вперше в розвитку укр. науки витворено організацію не краєзнавчого, а вссукр. і всеохопного щодо різних галузей науки значення. Якщо доти укр. науковці з позаукраїнознавчих ділянок мусіли шукати наук. зв’язків тільки в чужих наук. закладах, тепер витворюється укр. наук. центр для всіх ділянок науки. Це скоро позначилося розвитком українознавчих студій і швидким розвитком ін. наук. Тому Наук. Т-во ім. Шевченка змогло довершити те, над чим працювали попередні покоління укр. науковців: об’єктивними даними довести окремішність українського народу і його культури.

Діяльність секцій. Наукове Т-во ім. Шевченка, зорганізоване на взір академії, було поділене на три секції: Історично-Філософічну. Філологічну і Математично-Природописно-Лікарську. В рамках секцій творилися дослідні комісії, присвячені окремим наук. ділянкам і завданням. Дійсними членами Т-ва були вибрані найвидатніші укр. вчені, від 1903 р. також і вчені-чужинці, які визначалися наук. досягненнями в україно- і слов’янознавстві чи виявили прихильність до укр. наук. і культурних стремлінь. Звичайними членами Т-ва приймалися укр. культурні діячі, які членськими вкладками підтримували Т-во, і молодші укр. співробітники в комісіях.

Найширше М. Грушевський розгорнув працю НТШ в Іст.-Філос. Секції, зібравши в ній і виховавши гурт своїх учнів, пізніше видатних укр. істориків, як Степан Томашівський, Іван Джиджора, Іван Крип’якевич, Мирон Кордуба, Василь Герасимчук, Іван Кревецький, Омелян Терлецький, Микола Чубатий, Олег Целевич і ін. З ними М. Грушевський розробив і підготував величезний матеріял з укр. історії, який звів у своїй монументальній »Історії України-Руси«, що стала виходити від 1898 р. в серії видань НТШ (до 1914 р. I — VII томи, на еміґрації, а пізніше в Києві — VIII — X), і »історії укр. літератури« (I — V томи). Грушевський створив нову схему східньоевр. історії. Не відстаючи в основі від народницького напряму, засвоєного в свого вчителя В. Антоновича, він використав генетичну методу всебічного висвітлення іманентного розвитку укр. народу, підкреслюючи особливо соціяльні фактори в добах його держ. життя і творчі внутрішні сили — засновки життєздатности й відроджування в часи поневолення. Праця М. Грушевського дала цінні наук. підстави модерному українству, в широкому наук. світі здобула поважне місце й признання, а одночасно викликала й жваву дискусію в східньоевр. проблематиці.

Допоміжними наук. клітинами Іст.-Філос. Секції до першої світової війни Сули, м. ін., Археографічна й Суспільно-Статистична Комісія. В останній гуртувалися дослідники права й суспільних наук: Кость Левицький, Володимир Охримович, Володимир Старосольський, Станислав Дністрянський, Михайло Лозинський, Степан Баран, Василь Панейко, Володимир Левинський та ін. /905/

Філологічна Секція НТШ згуртувала найчисленішу групу дослідників-філологів, славістів, істориків письменства й етнографів. З найвидатніших старіших дослідників, членів секції, слід згадати: І. Франка, М. Сумцова, B. Гнатюка, О. і Ф. Колессів, К. Студинського, C. Єфремова, А. Кримського, І. Зілинського, Ф. Савченка, С. Смаль-Стоцького, Є. Тимченка, Г. і П. Житецьких, К. Михальчука, А. Лободу, В. Перетца, М. Петрова, І. Свєнціцького, З. Кузелю, В. Дорошенка, В. Сімовича, В. Щурата, М. Возняка, Я. Гординського, І. Брика та ін. Секція ця приєднала до співпраці в своїх виданнях також найвидатніших славістів-чужинців світової слави, як В. Яґіча, О. Шахматова, Я. Бодуена де Куртене. О. Пипіна, О. Брюкнера, О. Брока, М. Арнаудова, К. Нітша, Ф. Корша, К. Маєра, Л. Нідерле, З. Неєдлі, Т. Ґартнера і багатьох ін. (усіх чужинців-членів Філол. Секції було по 1938 р. — 42). Праці Філол. Секції НТШ здобули собі в славістичній науці поважне місце.

Допоміжними наук. установами секції до першої світової війни були, м. ін., Етнографічна її Бібліографічна Комісії. Етнографічні й етнологічні матеріяли, розроблені в першій комісії, звернули особливу увагу наук. світу й не втрачають досі своєї ваги.

Математично-Природописно-Лікарська Секція НТШ, найменш численна до першої світової війни, розгорнула свою діяльність лише в новіші часи. З найстаріших її членів виділяються Іван Верхратський (1846 — 1919), піонер укр. природничої номенклятури, Іван Горбачевський (1854 — 1943), що працював у Празькому Університеті, дослідник над добутками альбуміноїдних тіл під впливом соляної кислоти, що перший провів синтезу сечової кислоти (в 1882 р.) й подав нову методу синтези креатеніну та нову волюмометричну методу означення азоту в сечі; фізик Іван Пулюй (1845 — 1918), професор празької Політехніки, дослідник фізичних прикмет газів і електрики, один із предтеч рентґенології; Володимир Левицький (* 1872), автор широко відомого високошкільного підручника фізики; Степан Рудницький, творець географії України як окремої науки (1877 — 193?), Іван Раковський (1874 — 1949), антрополог, співробітник Ф. Вовка.

В наук. світі Наук. т-во ім. Шевченка здобуло собі становище нетитулованої укр. академії наук. Своїми виданнями НТШ обмінювалося на протязі своєї діяльности на рідних землях з 224 наук. установами в 90 містах і в 28 країнах Европи, Америки й Азії. Члени НТШ брали участь у міжнародних наук. з’їздах, і їх часто запрошували до співпраці в чужих наук. виданнях. Чужі вчені радо приймали членство НТШ, співпрацювали в його публікаціях і не раз виступали в оборону укр. науки й прав укр. народу. Від 1903 до 1938 р. дійсними членами НТШ було 15 чехів, 14 поляків, 12 німців, 10 сербів, 7 болгар, 8 хорватів, 7 росіян, 2 французи, і норвежець, зокрема, крім згаданих уже: Макс Плянк, Альберт Айнштайн, Шарль Сеньйобос, Андре Мазон, Володимир Бєхтєрєв, Тома Масарик, Раймунд Кайндль, А. Єнсен, Ф. Кляйн, А. Пенк, С. Петков і ін.

Наукові видання НТШ. Від 1892 р. досі вийшло 159 томів »Записок Наук. Т-ва ім. Шевченка«, призначених на ориґінальні праці членів усіх трьох секцій, огляди наук. життя світу, рецензії важливих творів укр. й світової науки. Окремі секції й комісії видавали свої збірники: »Збірник Філологічної Секції«, »Збірник Історично-Філософічної Секції«. »Збірник Математично-Природописно-Лікарської Секції«, »Етнографічний Збірника, »Збірник Правничої Комісії« — разом від 1892 до 1939 р. вийшло 118 томів.

Крім того, вислідом праць Філологічної Секції були »Матеріяли до укр. етнології« за 1892 — 1939 pp. — 22 томи, »Матеріяли до укр. бібліографії« — 7 томів. »Українська книга« (праці Бібліологічної Комісії) — 2 томи, »Праці Комісії Шевченкознавства« — 2 томи. З працями Іст.-Філос. Секції зв’язані: »Українсько-Руський Архіве — 15 томів, »Джерела Історії України-Руси« — 22 томи, »Студії з поля суспільних наук і статистики« — 5 томів, 2 річники вид. »Стара Україна«.

Математично-Природописно-Лікарська Секція, яка після війни 1914 — 18 pp. виявила жваву діяльність, через брак коштів на видання праць видавала короткі »Звідомлення« про роботу нім. мовою „Sitzungsberichte“, щоб повідомляти наук. світ про досягнення своїх членів і забезпечити за ними авторство їх відкрить. Після війни, в наслідок пожвавленої праці Географічної й Фізіографічної Комісій, вийшло 9 томів їх »Праць«.

Від 1892 до 1939 р. вийшло 88 випусків »Хроніки НТШ«. Разом до першої світової війни (1892 — 1914) вийшло 319 томів праць НТШ, в 1916 — 39 pp. — 127 томів. А коли додати журнали, що виходили як видання НТШ: »Літературно-Науковий Вісник« (від 1898 p.), »Часопись Правничу« (засн. 1889 p.), яка з 1900 р. виходила під назвою »Часопись Правнича і Економічна«, та »Сьогочасне й Минуле« (1938), то разом за час від 1892 до 1939 pp. видано понад 600 томів публікацій, не рахуючи сотень окремих відбиток.






УКРАЇНСЬКІ ВЧЕНІ ПОЗА УКР. НАУК. ОСЕРЕДКАМИ В PP. 1860 — 1914


Укр. вчені, здавна не маючи можливости працювати на рідних землях, для власної нац. культури, позбавлені часто потрібних умов праці й завжди — опіки власної держави, власних високих шкіл і наук. осередків, або й переслідувані за свою працю, не раз еміґрували в чужі краї і там збагачували чужинну науку й загальнолюдські наук. надбання, при чому часто вони і їх осяги були зараховані до чужинної культури. Деякі з них утримували зв’язки з рідною наукою і громадянством, а деякі натуралізувалися на чужині. Ще ті, що працювали в /906/ царині українознавства, хоч би й чужою мовою, частіше бувають визнавані за представників укр. науки. Деякі з укр. науковців на чужині здобули світову славу, але мало хто знає, серед яких умов вийшли вони з України, особливо коли вони виховувалися в рос. школах і працювали на терені Рос. імперії. І тепер чимало укр. учених, розсіяних по цілій території Сов. Союзу поза Україною (бо на Україні їм скоріше загрожують репресії) і по ін. країнах, у наук. світі вважаються загальнорос. (совєтськими), поль. чи іншими ученими.

За приклад можуть правити давніші філософи П. Лодій, В. Довгович, Д. Кавунник-Велланський, П. Юркевич, В. Лесевич, математики М. Остроградський (1801 — 62) і В. Єрмаков (* 1845), фізик і природознавець, професор Одеського і Харківського Університету, праці якого друкувалися переважно французькою мовою, М. Пильчиків (1857 — 1908, син кирило-методіївця Дмитра), М. Борисикевич (1848 — 99), славетний окуліст, проф. університету в Інсбруці і Ґраці; згадувані вже хемік І. Горбачевський і фізик І. Пулюй; правник, проф. університету в Загребі М. Зобков (1864 — 1928, праці укр., нім. і хорватською мовами); літературознавець М. Стороженко (1836 — 1906), філологи Д. Овсянико-Куликовський (1853 — 1920) і К. Ганкевич (1842 — 1924, праці нім. і поль. мовами), клясичний філолог Ф. Міщенко (1848 — 1906), педагог К. Ушинський (1824 — 70); економіст-неокантіянець, чоловий теоретик кооперації М. Туган-Барановський (1865 — 1918); Іван Лучицький (1845 — 1918), проф. Київського Університету, історик соціяльно-екон. відносин Франції й Еспанії середніх віків, його учень Д. Петрушевський, проф. середньої історії в Варшавському й Московському Університетах, проф. І. Сікорський, психолог і психіятр, що перший висунув питання про комплексне вивчення закономірностей розвитку дитини — теорію, широко сьогодні примінювану в Америці й заборонену больш. партією на Україні, історик мистецтва І. Грабар; цілі укр. роди, які видали дослідників різних ділянок, як Кістяківські: Олександер — юрист, 1833 — 85; Богдан — неокантіянець, соціолог, 1868 — 1920; Юрій — хемік, тепер у США, й ін.; Ковалевські: Максим, 1851 — 1916, соціолог-економіст, проф. у Москві, Стокгольмі, Оксфорді, Петербурзі; Софія з Круківських Ковалевська. 1850 — 91, проф. математики в університеті в Стокгольмі — праці з теорії функцій і механіки; В. Данилевський (1852 — 1934) — дослідник мозку й внутр. секреції, І. Мечников (1845 — 1916), творець теорії фагоцитів, директор Пастерівського Інституту в Парижі; В. Бец (1834 — 94), анатом, відомий відкриттям клітин пірамідального шляху мозку й дослідами анатомії мімічних м’язів.






УКРАЇНСЬКА НАУКА НА ЦЕНТРАЛЬНИХ І СХІДНІХ ЗЕМЛЯХ В XX СТ. І УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК


Роки 1905 — 14. Революція 1909 р. в Росії принесла деякі полегшення для розвитку укр. науки. Формально були скасовані утиски укр. друкованого слова, легшим став і зв’язок укр. науки з закордоном. Постала потреба перенести досвід організації укр. науки у Львові до столиці України. В 1907 р. в Києві засновано Українське Наукове Товариство з трьома секціями на взір львівського НТШ. Головою його обрано М. Грушевського, який почав щораз більше переносити свою організаційно-наук. діяльність зі Львова до Києва. УНТ стало видавало свої »Записки« і »Українські Наукові Збірники«. »Киевская Старина« 1907 р. вийшла як квартальник українознавства »Україна«, відновлений М. Грушевським 1913 p.; зі Львова до Києва М. Грушевський переніс »Літературно-Науковий Вісник«. Для тіснішого контакту з чужим наук. світом М. Грушевський плянував організацію укр. наук. осередку в Парижі, а в Петербурзі почав видавати рос. мовою широко задуману енциклопедію українознавства »Украинский народ в его прошлом и настоящем« (див. стор. 10).

Домагання укр. громадянства й студентства заснувати катедри українознавства по університетах України не були виконані рос. урядом. Деякі професори, що з своєї ініціятиви стали читати лекції укр. мовою, як М. Сумцов у Харкові та О. Грушевський в Одесі, змушені були їх припинити. Дозволено тільки читати в університетах лекції з українознавства рос. мовою; проф. А. Лобода став викладати укр. літературу, а приват-доцент В. Данилевич — історію України в Києві, О. Єфименкова читала лекції з укр. історії на Вищих Жіночих Курсах у Петербурзі та ін.

Укр. наука в роки укр. державности. На початку першої світової війни поновилися утиски укр. науки з боку уряду; проф. М. Грушевського заарештували й вивезли до Росії. Лише революція 1917 р. і відродження укр. державности створили сприятливі умови для розвитку укр. науки. Тоді постали держ. укр. університети в Києві і в Кам’янці Подільському, Історично-Філологічний Факультет у Полтаві; по всіх старих високих школах відкрито катедри українознавства. 14. XI. 1918 р. законом укр. уряду в Києві засновано Українську Академію Наук (головні ініціятори — М. Василенко, С. Єфремов, А. Кримський, В. Науменко). Постали Всеукр. Академія Мистецтва, Державна Археологічна Комісія, Держ. Архів, Археологічний Комітет та ін. наук. установи. На Україну стали повертатися до праці на полі рідної науки укр. вчені-дослідники, які до того часу працювали по високих школах і наук. установах Росії. /907/

З великою самопожертвою працювали укр. вчені, не перериваючи роботи серед страхіть укр.-рос. війни 1918 — 20 pp., не припинили її і в добу т. зв. »воєнного комунізму«, голоду й невигод під час больш. окупації України.

Укр. наука в 1920-их pp. Сов. влада, наставлена до укр. науки одверто вороже, під впливом рішучого опору укр. народу, а почасти в зв’язку з свобідним розвитком укр. науки на Зах. Укр. Землях і на еміґрації, не зважилася взятися до ліквідації укр. наук. осередків зразу.

XII з’їзд ВКП(б) оголосив »українізаційний« курс, який мав за мету поступово надати укр. культурі »соціялістичного« змісту. Але укр. культурно-нац. рух був такий потужний, що опанувати його ідеологічно большевикам вдалося не скоро. За розмірно короткий час (1922 — 30) укр. наука виявила величезний розмах і продемонструвала свій рівень перед світом сотнями томів високо вартісних праць з усіх ділянок науки. Подивугідне пожвавлення наук. життя почалося особливо в 1924 p., коли з чужини повернувся Михайло Грушевський і розгорнув із притаманною йому енерґією організаційно-наук. роботу в Академії Наук. Тепер завдання укр. науки змінюються і поширюються. Вже нема потреби доводити окремішність укр. народу і його культури. Наука набирає держ. маштабу, стягаються до праці майже всі укр. вчені, з ними співпрацюють чужі, що пишуть про Україну і часто по-українськи. Буйно розвиваються природничі й техн. науки, з другого боку, з роками чимраз більше розвиток науки починає обмежувати доктрина сов. комунізму.

Наук. і наук.-видавнича праця скупчилася в 20-их pp. майже повністю в ВУАН, при чому деякі наук.-дослідні катедри ВУАН були поза Києвом у більших містах України й діяли як місцеві філії ВУАН (пізніше окремі інститути). Натомість на відміну від довоєнних часів наук. робота на Україні не скупчувалася при університетах, бо їх сов. влада на Україні ліквідувала й замінила на інститути нар. освіти (див. Освіта).

Організація Академії Наук. Первісно Всеукр. Академія Наук (ВУАН) обіймала три відділи: Іст.-Філологічний, Фізико-Математичний і Соціяльно-Економічний.

В основу Іст.-Філол. Відділу лягли давніші надбання Укр. Наук. Т-ва в Києві, Т-ва Нестора Літописця та ін. Відділ цей згуртував більшість заслужених укр. наук. працівників.

При Іст.-Філол. Відділі існували катедри, що мали свої комісії: іст.-філософічну, укр. усної словесности, історії давнього укр. письменства, історії новітнього укр. письменства, давньої історії укр. народу, соціяльно-екон. історії України, новітньої історії укр. народу, історії громадських рухів, візантології, історії укр. мистецтва, етнографії, іст. географії та ін. При Іст. Секції були численні комісії: культурно-історична, історії пісенности, історії козаччини, стародавньої і новітньої історії України, укр. історіографії, низка комісій порайонового дослідження України та ін. Окрему групу творили секції й комісії, присвячені наук.-педагогічним питанням, етимологічна комісія, кабінет експериментальної фонетики, Бібліотека ім. В. Антоновича та ін. При цьому відділі були також жидівська археографічна комісія, а згодом Лаврський заповідник.

Фізико-Математичний Відділ ВУАН складався з катедр і комісій: прикладної фізики, прикладної математики, чистої математики, біології сільсько-госп. рослин, ботаніки, хемічної технології, хемії, експериментальної зоології, нар. здоров’я, клінічної медицини, епідеміології та мікробіології. При цьому відділі були секції: геологічна та зоологічна, геологічний кабінет, Інститут Техн. Механіки, Ботанічний Музей та гербарій, Біологічний Інститут ім. Омельченка, Зоологічний Музей, Дніпровська Біологічна Станція, Акліматизаційний сад, Лябораторія рефлексології та експериментальної педагогіки, Укр. Ботанічне Т-во, Т-во Укр. Математиків, окрема бібліотека відділу і кілька заповідників (див. Музеї й заповідники).

Відділ Соціяльно-Економічний мав катедри й комісії (звичайно при катедрах): історії зах.-руського та укр. права, історії та філософії права на Україні, статистики, економії торгівлі та промисловости, науки про фінанси, міжнародного права, цивільного права, звичаєвого права, політ. економії, історії нар. господарства, статистики, соціології. При цьому відділі існували: Демографічний Інститут, комісії вивчення народного господарства України, соціологічна, радянського права, правничо-термінологічна, Т-во Економістів, Т-во Правників і ін.

Крім того, безпосередньо підпорядковані Раді ВУАН, існували такі наук. установи: Всенародна Бібліотека України, Музей Мистецтв, Антропологічно-Етнологічний Музей і робітня ім. проф. Ф. Вовка, Археологічний Комітет, комісії краєзнавства, вивчення продуктивних сил України, досліду території Дніпрельстану, бібліографічна та ін. (назви наук. установ ВУАН іноді змінялися). Від 1928 р. ВУАН видавала свій офіційний орган — двомісячник »Вісті«, де містилася хроніка.

Праця I Відділу і підпорядкованих йому установ. Ядро Першого Відділу творили академіки Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, М. Сумцов, С. Єфремов, М. Грушевський, В. Перетц, М. Біляшівський, В. Іконніков, А. Лобода, Ф. Міщенко, О. Новицький, Ф. Шміт, К. Харлампович, М. Василенко, В. Гнатюк, К. Студинський, О. Корчак-Чепурківський, В. Щурат, Ф. Колесса, М. Возняк, Д. Яворницький та ін. У Першому Відділі найжвавішу діяльність виявив М. Грушевський із своїми співробітниками. Він очолював катедру історії укр. народу ВУАН, Археологічну Комісію, наук.-дослідну катедру історії України і передусім широко розгорнув працю /908/ в Іст. Секції. Орган Секції »Україна« (1924 — 30) за редакцією М. Грушевського об’єднав укр. істориків і був ідеологічно-наук. трибуною українознавства. Він вмістив силу наук. праць, матеріялів, оглядів наук. руху в світі й на Україні, вів дуже цікавий критично-бібліографічний відділ.

М. Грушевський був редактором великого числа видань Іст.-Філол. Відділу з ділянки історії і найактивнішим їх співробітником. За його редакцією з’явилася низка періодичних і неперіодичних видань Відділу, як »Записки Історично-Філологічного Відділу УАН« (Історична Секція), »Наук. Збірник Іст. Секції УАН«, »За сто літ« (6 томів), »Первісне громадянство«, »Київ та його околиця«, »Чернігів та північне Лівобережжя«, »Збірник Комісії Заходознавства«, »Українські думи«, »Укр. Архів«, »Укр. Археографічний Збірник«, »Праці« М. Костомарова, І. Джиджори та ін.

В той час проф. М. Грушевський видав IX і X томи своєї »Історії України-Руси« й 5 томів »Історії укр. літератури«. В останній праці, початій на еміґрації, М. Грушевський шукав не так мистецьких вартостей старого укр. письменства, як доповнення своїх студій глибокою аналізою одного з найвеличніших витворів укр. культури й еволюції його стилів та світоглядових сприймань. У цій праці Грушевський подав чимало матеріялу для генетичної соціології. Серед праць наук.-дослідної катедри історії України М. Грушевський видав кілька томів »Студій з історії України« (головне з нової історії, XVIII — XIX ст.). Продовжував Грушевський і розпочаті ще на еміґрації етнографічно-соціологічні студії, щоб за допомогою цього матеріялу поглибити й довести правильність своїх іст. тверджень про укр. етно- і націогенезу. Праці ці розроблялися під проводом Грушевського в Кабінеті Примітивної Культури. В своїх працях і виховній роботі з молодими співробітниками Грушевський не відходив від своєї плюралістичної методологічної позиції, протиставлячись моністичній методології іст. матеріялізму.

Праця УАН не обмежувалася на Києві. Філія Академії була в Вінниці. Важливу наук.-дослідну роботу в царині укр. іст. науки та для підготови кадрів молодих дослідників провів у той час акад. Дмитро Багалій, який поруч керівництва комісією соціяльно-екон. історії України XVII — XIX ст. при УАН в Києві, очолював наук.-дослідну катедру історії укр. культури в Харкові. Біля нього об’єдналися харківські вчені історики: Віктор Барвінський, проф. Наталя Мірза-Авак’янц, Микола Горбань, Микола Максимейко, Ольга Багалій-Татаринова, Василь Дубровський, А. Козаченко, Д. Соловей і ін. З київських учених працювали під проводом Д. Багалія Олександер Оглоблин, Наталія Василенко-Полонська, історик-архівіст В. Романовський та ін. Катедра Д. Багалія видала низку томів своїх наук. збірників, праці її співробітників друкувалися також в ін. виданнях.

В Одесі працював найвидатніший укр. дослідник соціяльно-екон. історії України (XVII — XIX ст.) і історії укр. права акад. Михайло Слабченко (1882 — 193?) із своїми учнями (його головні праці: »Господарство Гетьманщини XVII — XVIII ст.«, I — IV, »Соціяльно-правова організація Січі Запорозької«, »Матеріяли до економічно-соціяльної історії України XIX ст.«, I — II). Історична Секція Одеського Наукового Товариства, керована акад. Слабченком, розвинулася в 20-их pp. у поважний наук. осередок, видавши кілька томів своїх »Записок«.

Іст. досліди провадилися також у менших осередках, при інститутах нар. освіти, як от: у Ніжині (М. Петровський), в Полтаві (П. Клепацький), в Чернігові (В. Дубровський), Дніпропетровському (акад. Дмитро Яворницький і Володимир Пархоменко), в Кам’янці Подільському, Вінниці (В. Отамановський), Житомирі, Миколаєві, Луганському. У деяких із цих осередків виходили свої »Записки«. Над всесвітньою історією працювали: акад. В. Бузескул, О. Покровський, Л. Беркут і ін.

У ділянці укр. філології, словництва, літературознавства, зокрема шевченкознавства мають велике значення праці акад. А. Кримського, що виявив себе наук. організатором великої міри, редаґував філол. зошити »Записок Іст.-Філол. Відділу ВУАН« і низку ін. видань і виховував молодих дослідників орієнталістики, акад. С. Єфремова, акад. В. Перетца, Є. Тимченка, В. Ганцова, М. Грунського, Г. Голоскевича, В. Рєзанова (6 — томовий корпус текстів старої укр. драми), О. Синявського, М. Марковського, М. Калиновича, О. Курило, О. Маслова, О. Назаревського, М. Зерова, П. Филиповича, М. Новицького, Б. Якубського, М. Могилянського, О. Дорошкевича, А. Шамрая та багатьох ін.

Великим досягненням І Відділу були в царині етнографії і фолкльору праці акад. А. Лободи, В. Петрова, К. Грушевської, В. Маслова, К. Квітки та ін.

У зв’язку з працями головне І Відділу УАН важливі були наук. експедиційні досягнення Всеукраїнського Археологічного Комітету (праці М. Рудинського, П. Курінного, В. Козловської, В. Данилевича, С. Дложевського, В. Ляскоронського, В. Шугаєвського, С. Гамченка та ін.). /909/

Праця II Відділу і споріднених з ним установ. В II Відділі УАН об’єдналися найкращі укр. дослідники (приєдналися і деякі чужинці) укр. природи, географії, геології, антропології, хемії, медицини, представники техн. наук. математики. Вони керували працями і підтримували зв’язок із наук.-дослідною роботою при спеціяльних дослідних інститутах, дослідних станціях по всій Україні. В них виховалися сотні молодих дослідників, які здобули визнання в світовій науці. Про діяльність і досягнення цього відділу свідчать численні томи »Записок Фізико-Математичного Відділу«, »Праць Інституту Технічної Механіки«, »Українських Геологічних Вістей«, »Збірника Біологічного Інституту«, »Збірника Зоологічного Музею«, »Українського Ботанічного Журналу« й сотні ін. окремих публікацій із різних ділянок природознавчих і техн. наук. які ввійшли в світову науку й ознайомили чужий наук. світ із досягненнями укр. науки. Укр. вчених запрошували до співробітництва в чужих наук. фахових виданнях, до почесних редакційних комісій, до участи в міжнародних наук. конґресах і наділяли членством наук. установ світової слави. З найстаріших дослідників, членів і співробітників II Відділу слід згадати: акад. Павла Тутковського (1858 — 1930), батька укр. геології, дослідника льодовикової доби на Україні, геолога Р. Виржиківського (замученого большевиками в 1933 p.), Африкана Криштофовича (* 1885), укр. ботаніка і геолога, дослідника Азії й рослинности та ґрунтів України, Данила Заболотного (1866 — 1929, президента УАН), світової слави бактеріолога, відомого з праць над холерою й чумою, Володимира Вернадського (1863 — 1945), першого президента УАН, видатного мінералога, філософа природи й основника біогеохемії; Євгена Оппокова, визначного гідролога, дослідника річок Полтавщини й Полісся, розстріляного большевиками; математиків акад. Михайла Кравчука і Д. Ґраве, природознавця і ґрунтознавця Олексія Соколовського, ботаніків акад. М. Кащенка, Олександра Янату (помер засланий на Колиму) і В. Липського (президента УАН у 1920-28 pp.), метеорологів акад. Б. Срезневського і М. Данилевського (засланого на тяжкі роботи); зоолога акад. І. Шмальгаузена; професорів-генетиків Я. Добжанського і Карпетченка (які до 1925 р. працювали на Україні, обидва дістали за свої праці Нобелівську премію; Добжанський еміґрував до Америки, а Карпетченко був засланий); хеміка акад. В. Шапошникова, фізико-хеміка В. Кістяківського, мікробіолога акад. М. Холодного, медиків акад. Т. Яновського і О. Корчак-Чепурківського, психіятра акад. Ющенка, акад. В. Воробйова, патолога-анатома і гістолога акад. М. Мельникова-Розведенкова, акад. О. Богомольця (патофізіолога), проф. І. Соколянського педо- і дефектолога), проф. О. Залужного, проф. К. Платонова (психіятра), Л. Ніколаєва (антрополога), проф. М. Міщенка (психіятра), фізика Д. Рожанського, медика О. Черняхівського, металографа Ю. Петренка, хеміка П. Петренка-Критченка, зоологів Храневича і Л. Лебединського, ботаніків О. Фоміна, Л. Висоцького, Є. Лавренка і К. Зерова, зоолога М. Шарлеманя, геологів В. Крокоса і Г. Закревську і багато ін.

Праця III Відділу. В III Відділі УАН із праць з економіки України слід відзначити передусім досліди акад. К. Воблого, А. Ярошевича, Г. Кривченка, з фінансів — праці акад. Л. Яснопольського, з укр. демографії, статистики й соціології — праці акад. М. Птухи, П. Пустохода, М. Трачевського, з філософії права акад. О. Гілярова. Один із найстарших укр. економістів проф. М. Туган-Барановський, учасник організації УАН, помер під час підготовної праці восени 1918 р.

Досліди історії укр. права, що їх очолював акад. М. Василенко (1867 — 1935), об’єднали поважний гурт старіших і молодших учених, як акад. М. Слабченко, акад. О. Малиновський, М. Максимейко, Л. Окіншевич, С. Борисенок, М. Товстоліс, І. Черкаський, С. Іваницький, В. Гришко, М. Тищенко, В. Романовський та ін. Предметом їх наук. дослідів були головне »Руська Правда«, Литовсько-Руський Статут, право й держ. лад. Гетьманщини та Запоріжжя, копні суди, Малоросійська Колеґія, міське право на Україні тощо.

Інші наукові установи. З ін. укр. наукових установ і видань поза УАН слід відзначити Інститут ім. Шевченка у Харкові, Укр. Наук. Інститут Книгознавства на чолі з Ю. Меженком у Києві (журнал »Бібліологічні Вісті«), Укр. Наук.-Дослідчий Інститут Педагогіки в Харкові (вид. »Журнал експериментальної педагогіки й рефлексології« за ред. проф. М. Волобуєва), Психо-Неврологічний Інститут у Києві (вид. »Журнал психоневрології«), »Журнал Кримінальної Антропології і Судової Медицини« (Харків 1926 — 28), пізніше окрему Українську Психоневрологічну Академію, яка синтетично об’єднує досліди всіх царин природознавства і медицини, з численними інститутами й лябораторіями; Геогр. Інститут у Харкові (видав 2 томи »Записок«), Етнографічне Т-во, Антропологічне Т-во, Архівне Управління в Харкові (вид. »Архівну Справу«), Ленінградське Т-во Українознавства (вид. »Записки«). Не лише практичне, але й наук. значення мала робота Статистичного Управління УССР у Харкові. Деяку наукову працю провадили й ІНО, видаючи свої »Записки«.

З важливих подій у розвитку наук.-дослідної праці в царині хемії, фізики й технології на Україні слід відзначити утворення Інституту Прикладної Хемії 1925 p., який зосереджував наук.-дослідну працю у всіх ділянках хемічного прикладного знання, /910/ Укр. Фізико-Технічного Інституту (УФТІ, 1929 — 30), організацію Української Палати Мір та Ваги (1928), організацію галузевих інститутів із дослідними заводами: Вуглехемічного, Інституту Металів, Силікатного, побудову експериментального заводу хемічно-чистих реактивів (1935). Про їх дослідну працю дещо опубліковано в »Укр. Хемічному Журналі« (1924 — 29) і »Укр. Наук.-Техн. Віснику«.

Велику працю виконав заснований 1919 р. Сільсько-Госп. Наук. Комітет України, в якому згуртувалися вчені аґрономи й дослідники ґрунтознавства. Ця ділянка мала свою добру традицію ще з дореволюційних часів на Україні, коли укр. земства підпирали такі дослідження в інтересах сільського господарства (секції ґрунтознавства, ботанічна, екон., меліораційна та ін.). Зокрема велику працю провела Секція Ґрунтознавства, наук. методи якої удосконалили проф. Г. Махів і В. Крокос. Особливо важлива видана цією секцією в 1919 — 27 pp. перша »Мапа ґрунтів України« і 10 томів »Матеріялів дослідження ґрунтів України« — праці світового значення. Ботанічна Секція під проводом О. Янати склала »Ботанічно-географічну районізацію України« (1925) і почала видання »Фльори України«. Велике значення мала секція меліорації, керована акад. Є. Оппоковим. Згадати треба вчених аґрономів — братів Олександра і Олексу Филиповських, згодом знищених большевиками.

С.-Г. Наук. Комітет організував 25 дослідних аґрономічних станцій, кілька заповідників — цінних зразків укр. природи, серед них славетні »Чаплі«, дослідні станції нових порід овець і свиней, надморські станції перелітних птахів, заповідники цілинних степів Старобільщини та Надозів’я й ін. 1927 р. большевики зліквідували С.-Г. Науковий Комітет України, як нібито націоналістичну організацію, а більшість його наук. працівників заслали. На поч. 30-их pp., в роки примусової колективізації й штучно викликаного большевиками голоду на Україні 1933 p., багато аґрономічних дослідних закладів були зруйновані. Пізніше аґротехнічні досліди при МТС та в колхозних »хатах-лябораторіях«, ведені за вказівками аґронома, тепер акад. Т. Лисенка, набирали часто несерйозного характеру.

Розгром укр. науки і її сучасний стан під Совєтами. На межі 20-их і 30-их pp. розвиток укр. науки в УССР був припинений. В зв’язку з підготовою п’ятирічного пляну індустріялізації й колективізації поведений був також наступ і на укр. наук. установи та їх працівників. Деяких із них віддали до суду (процес Спілки Визволення України 1930 р.) і засудили на важкі кари й заслання (С. Єфремов, М. Слабченко, Й. Гермайзе, В. Ганцов та ін.), багатьох ін. розстріляли без суду в підвалах НКВД, багатьох учених позвільнювали з праці, декому довелося виїхати з України. Поступово старі кадри укр. науки, за винятком поодиноких постатей, збережених для репрезентації, були в головному знищені.

Ще з середини 20-их pp. постав у Харкові Інститут Марксизму-Ленінізму й ін. марксистські установи, які мали розгортати працю за комуністичною доктриною. Вони мали також на меті заступити старших працівників з незалежної науки й одночасно виконувати нагляд за працями в ін. наук. установах і над їх працівниками. На початку 30-их pp. ці марксистські інституції були об’єднані під назвою Всеукраїнської Асоціяції Марксо-Ленінських Інститутів (ВУАМЛІН). Працівники цих іститутів, підпорядковані безпосередньо ЦК КП(б)У й поставлені у винятково сприятливі правно-політ. й матеріяльні умови, підготували ліквідацію головних осередків укр. науки. З доручення партії вони захопили ці осередки під свій вплив, провели чистку серед наук. працівників і накреслили нові пляни роботи за встановленою партією програмовою лінією. Після того, як ВУАМЛІН опанував укр. гуманітарно-наук. установи, його, як непотрібний уже заклад, розв’язали.

В першій пол. 30-их pp. проведено реорганізацію УАН, перейменованої тепер на. Академію Наук УССР. Насамперед I і III Відділи УАН злито в один т. зв. II Соціяльно-Економічний Відділ, а замість численних комісій, де могли працювати на громадських засадах усі фахівці з даних питань, створено кілька інститутів із сталими штабами співробітників (Інститути Економіки, Хемії, Фізики, Математики, Ботаніки, Зоології, Геології та ін.); пізніше, в 1933 — 34 pp., зліквідовано відділи, і Академія перетворилася на асоціяцію окремих інститутів, підпорядкованих безпосередньо Президії УАН. Зруйновано музеї УАН. Позакривали численні давні наук. установи Академії, ліквідували наук.-дослідні катедри, секції, комісії й товариства; з гуманітарних інститутів залишилося тільки два: мовознавства й історії матеріяльної культури. Припинено видання й сконфісковано готові до друку або вже видрукувані цінні праці. Припинений був або силою обмежений зв’язок із наук. установами закордону, обмін виданнями й співпрацею. Найбільше при цьому потерпіли гуманітарні науки. За дуже малими винятками усунено від праці всіх дотеперішніх працівників Іст.-Філол. і Соціяльно-Екон. Відділів, дуже багатьох заслано. Академія Наук перестала бути укр. закладом; вона перетворилася на технічне знаряддя Москви, призначене тільки на виконання даваних звідти пропаґандивно-політ. або проєктно-техн. завдань, проваджуваних у маштабах всього СССР. Найважливіші наук.-техн. заклади стали підпорядковані безпосередньо Москві, напр., Харківський Фізико-Техн. Інститут, що працює в царині низьких температур, високовольтної техніки й оптики кристалів, або Дніпропетровський Фізико-Техн. Інститут, спеціялізований на /911/ дослідах структури металів і фазових перетворень у них. Так само сталося і в екон. науках.

Нова політика партії і сов. уряду в науці на Україні 30-их pp. вимагала від істориків марксистської періодизації історії, яка мінялася відповідно до чергових політ. кампаній, але завжди все минуле України треба було висвітлювати, пропускаючи моменти боротьби укр. народу проти Москви, ганьблячи її іст. носіїв і речників; десь до 1933 р. треба було говорити про »інтернаціоналізм«; відтоді наука мусіла перейти до неприхованого підкреслення »дружби« укр. і рос. народів, вихвалювання примату й послаництва »великого рос. народу«. Літературознавцям заборонено вивчати, видавати й згадувати твори укр. письменників (навіть давно померлих клясиків), політично несприятливі для совєтів, інші стали видаватися підправлені й пофальшовані, досліди спрямовані тільки на підкреслення »рос. впливів« на укр. літературу. В мовознавстві обов’язковим стало догматичне наближення укр. мови до російської. Філос. науки зведені тільки до вивчення діялектичного та іст. матеріялізму, все інше плямується »буржуазною псевдонаукою«.

Так само в екон. науках і в ін., навіть т. зв. точних науках, не можна виходити поза догматичні рамки »марксо-ленінської теорії«. Все треба пристосовувати до неї, переплітаючи густо цитатами з творів Маркса-Леніна-Сталіна, інакше загрожують кінець-кінцем репресії, заслання, концентраційні табори і т. д.

Деякою терпимістю користалася досі тільки археологія, де останнім часом проведено численні розкопи й дослідження палеоліту, трипільської культури, старої Ольбії, городищ княжої доби, пам’яток Києва, в 1940-41 pp. — також археологічні дослідження зах.-укр. теренів. Але й вона приречена тільки на накопичення матеріялів без права вільно узагальнювати.

Екон., техн. й біологічні науки, якими особливо опікується сов. влада, обмежені на прикладних працях, зв’язаних із індустріялізацією й озброєнням. Тому й осяги цих наук мають вузько-техн. характер: напр., досліди О. Бродського над важким ізотопом водню дейтерієм і важкою водою, досліди С. Бернштейна над диференційними рівняннями еліптичного типу, проблеми поліпшення видобування вугілля О. Ільїчова і О. Динника, електрозварювання Є. Патона, нові методи очних операцій В. Філатова тощо, — не підносяться здебільша до широких концепційних узагальнень (т. зв. »практицизм сов. науки«). У природничих науках теж не створено жадних ширших концепцій, що й неможливо при партійному диктуванні, коли раптом цілі науки (педологія, рефлексологія, антропологія) або течії (»менделізм« у біології), досі визнавані, безапеляційно оголошуються »буржуазними« і »псевдонауковими«.

Хвиля большевицького терору 1937 — 38 pp. (т. зв. »єжовщина«) і воєнні часи чимало знищили з доробку укр. науки і вчених старшої та молодшої ґенерації, і тільки одиницям пощастило вийти на еміґрацію, а невелика, порівняно з попередньою добою, група залишилася на рідних землях, продовжуючи непевне життя, наражене на постійні нагінки, терор, обвинувачення в ухилах, примушена до безглуздого каяття і до виконування програмових плянів наук. праці, згідних із політикою уряду й вимогами пропаґанди. Зумовлене готуванням до війни й окупацією Галичини й Волині певне полегшення переслідувань укр. науки, що припало на 1939 — 41 pp. і тривало спершу по війні (в той час знов відкрито деякі гуманітарні інститути при Академії Наук і випущено деякі наук. видання, хоч і підпорядковані вимогам політики), було зліквідоване в кінці 1946 p., коли почато нову хвилю переслідувань »буржуазного націоналізму«, а далі »безрідного космополітизму« в науці, зокрема ще щільніше відгороджено укр. науку від зах. світу. Тепер Академія Наук УССР складається з 5 відділів: суспільних наук. фізико-хемічних і математичних наук. біологічних наук. технічних наук і сільсько-господарських наук, що їм підпорядковані 43 наук. заклади. З самого поділу на відділи виразно видно техн.-утилітарну настанову сучасної Академії. Такими ж настановами характеризується і відновлена з кінця 30-их pp. наук. праця при університетах.






УКР. НАУКА НА ЗАХ. УКРАЇНІ Й НА ЕМІҐРАЦІЇ В ПЕРІОД МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ


Зах. Укр. Землі. У важких умовах доводилося в часи польської окупації працювати укр. ученим в Галичині, згуртованим і далі при Наук. Т-ві ім. Шевченка у Львові. Поляки скасували укр. катедри у Львівському Університеті, відібрали субвенції для НТШ, і укр. учені були змушені заробляти на прожиток поза наук. працею. Число їх зменшилося, бо багато опинилося на еміґрації і не повернулося вже до Галичини, деякі поїхали на Центр. й Сх. Землі.

НТШ й далі підтримувало живі зв’язки з ін. осередками укр. науки — в 20-их pp. з Укр. Академією Наук у Києві, а весь час з еміґраційними центрами. Після розгрому укр. науки в УССР і ослаблення укр. наук. осередку в Празі НТШ /912/ стало знову найважливішим центром укр. науки.

Не зважаючи на зменшення числа наук. сил і ослаблення видавничої діяльности, праця в НТШ поширювалася на нові наук. ділянки й щораз більше спеціялізувалася. Постала низка комісій, як укр. мови, мовознавча, укр. літератури, слов’янознавства, шевченкознавства — при Філол. Секції; при Іст.-Філос. Секції постали нові комісії: старої історії України, нової історії, іст.-джерелознавча, правнича, соціології, економіки й статистики, Музей Іст. Пам’яток, музикологічна. При Математично-Природописно-Лікарській Секції — географічна, фізіографічна, лікарська, техн.-наукова, аґрономічно-наукова, охорони природи.

До 1914 р. при НТШ існував єдиний Етнографічно-Іст. Музей. Між першою і другою світовими війнами було три музеї з робітнями, де працювали фахові дослідники: Етнографічно-Історичний, Природничий і Музей Іст. Пам’яток, зокрема Визвольних Змагань. Під наглядом НТШ був Заповідник (резерват) первісної карпатської приррди в Ґорґанах, дар митр. А. Шептицькоґо, та обласні музеї на Зах. Укр. Землях (див. Музеї і заповідники).

З доручення митр. А. Шептицького член НТШ проф. Я. Пастернак провів в останні роки важливі розкопи фундаментів собору старого Галича кн. Ярослава Осмомисла, разом із саркофагом засновника собору; так само з доручення НТШ провадилися геологічні дослідження терену під проводом проф. Ю. Полянського.

В поодиноких секціях і комісіях працювали, побіч старіших учених, нові сили. З істориків треба згадати М. Кордубу, І. Кревецького, І. Крип’якевича, О. Терлецького, С. Томашівського, М. Чубатого, а також М. Андрусяка, І. Витановича, Р. Зубика, В. Залозецького, Й. Скрутеня й ін. В ділянці археології працювали Я. Пастернак, М. Смішко. В ділянці права, екон. і суспільних наук, побіч К. Левицького, В. Старосольського, працювали К. Коберський, Ю. Павликовський, Є. Храпливий й ін.

У Філол. Секції НТШ із старіших дослідників (див. стор 905) найінтенсивніше працювали М. Возняк (історія укр. літератури), І. Зілинський (укр. мовознавство, зокрема діялектологія), Ф. Колесса (музикологія); з молодших треба згадати Є. Ю. Пеленського, Я. Рудницького й ін.

Краще, ніж до війни, розвивалася наук. праця в Математично-Природописно-Лікарській Секції. В галузі математики, фізики та хемії побіч В. Левицького працювали Є. Вертипорох, М. Зарицький, З. Храпливий, в ділянці живої природи — В. Бриґідер, В. Лазорко, М. Мельник, О. Мриц, О. Тисовський, в геології й географії — В. Кубійович, М. Кулицький, В. Огоновський, Ю. Полянський, І. Тесля; в ділянці медицини — Ю. Кордюк, М. Музика, М. Панчишин й ін.

Крім своїх »Записок«, що містили розвідки головне з історії, літератури й мови, НТШ видавало з давніших серій збірники своїх секцій, а також »Етнографічний Збірник«, »Матеріяли до укр. антропології й етнології«, »Студії з поля суспільних наук« і »Матеріяли до укр. бібліографії«, а з нових: »Збірник Правничої Комісії«, »Збірник Фізіографічної Комісії«, »Праці Географічної Комісії«, »Праці Комісії Шевченкознавства«, крім того, журнали »Стара Україна« (1924 — 25) і »Сьогочасне й Минуле« (1939).

Поза виданнями НТШ виходив орган Греко-Кат. Богословської Академії у Львові »Богословія«, »Записки Чину св. Василія Великого« у Жовкві. Цінні видання Львівського Нац. Музею під ред. І. Свєнціцького, головне з історії мистецтва й друкарства. З видань загальноукр. значення треба згадати »Укр. Загальну Енциклопедію«, опрацьовану під проводом І. Раковського, та праці В. Кубійовича (за допомогою співробітників) — «Атлас України та сумежних країв«, »Географія України«, 4 томи »Укр. Статистичного Річника«.

З ін. Зах. Укр. Земель наук. рух охопив у 30-их pp. Закарпаття, головне завдяки працям укр. учених у Чехії. З їх почину 1935 р. постало в Мукачеві Етнографічне Товариство з музеєм, де працювали М. Обідний, О. Приходько, Ю. Головацький, етнограф і мовознавець І. Панькевич. Ужгородська »Просвіта« видавала свої »Наукові Збірники« (14 томів), в яких містили свої праці В. Бірчак, С. Рудницький, В. Сімович, В. Залозецький, професор Братіславського Університету Є. Перфецький та ін. О. Мицюк із своїми учнями дослідив монографічним способом низку сіл Закарпаття й написав цінні »Нариси соціяльно-екон. історії Закарпаття« (4 томи). Розвиток науки на Закарпатті особливо яскравий на тлі повного занепаду наук. діяльности в Буковині, спричиненого румунською окупацією.

Укр. наука на еміґрації між двома світовими війнами (див. також Історія — Укр. політ. еміґрація між двома світовими війнами). По Визвольних Змаганнях 1917 — 20 pp. серед укр. політ. еміґрації опинилося багато укр. учених з усіх укр. земель. Це дало змогу творити укр. наук. осередки на чужині. Вони постали в країнах, де скупчувалася укр. політ. еміґрація, себто найбільше в Чехії, крім того — менше — в Варшаві й Берліні, ще менше — в Парижі.

Укр. наука на еміґрації виявила вільну творчість, якої не могла виявити на /913/ рідних землях, мала змогу репрезентувати Україну перед світом, а укр. учені нав’язували безпосередні зв’язки з чужинецькою наукою і вченими.

Укр. наука в Чехо-Словаччині. Особливо сприятливі умови мала укр. наука в Чехо-Словаччині, завдяки прихильному ставленню й матеріяльному підтримові чеських наук. і урядових кіл на чолі з президентом ЧСР визначним ученим Т. Масариком. Осередком укр. науки була Прага, один із найвидатніших наук. центрів в Европі, зокрема слов’янських студій. Найсприятливішими роками були 1922 — 26.

В 1921 р. у Відні заснувався Український Вільний Університет (УВУ), перенесений того самого року восени до Праги. Згуртована при ньому укр. професура розпочала, крім навчально-виховної, й наук. діяльність. Впродовж свого існування на терені Чехо-Словаччини УВУ виховав численні кадри укр. молодих висококваліфікованих фахівців і вчених дослідників, дав почин до заснування укр. наук. установ на еміґрації, нав’язав тісні взаємини з зах.-евр. наук. світом участю у міжнародних наук. конґресах, співпрацею в чужих наук. виданнях і товариствах. Професорами УВУ були заслужені професори рос., австр. і чеських високих шкіл і заслужені члени наук. установ: хемік І. Горбачевський, філологи С. Смаль-Стоцький, О. Колесса, Л. Білецький, юристи С. Дністрянський, Р. Лащенко, А. Яковлів, К. Лоський, М. Лозинський, В. Старосольський, О. Одарченко, О. Ейхельман, історики й археологи І. Борковський, Д. Дорошенко, B. Щербаківський, О. Лотоцький, С. Наріжний, географ С. Рудницький, економісти і статистики В. Тимошенко, О. Мицюк, Ф. Щербина, історик мистецтва Д. Антонович і ін. Вони видали низку цінних наук. праць укр. і чужими мовами та високошкільних підручників. Крім того, УВУ видав кілька томів наук. збірників і звідомлень про свою діяльність.

Другим високошкільним і заразом наук. осередком на еміґрації була Укр. Господарська Академія (УГА) в Подєбрадах, заснована 16. V. 1922 р. УГА в 1935 р. була переорганізована на Український Техн.-Госп. Інститут (УТГІ) з двома секторами: заочного навчання і науковим.

З лекторського персоналу УГА й УТГІ наук. працею особливо виявили себе: П. Андрієвський, К. Осауленко, К. Мацієвич, В. Чередіїв, І. Шереметинський, Ю. Русов, К. Михайлюк, В. Доманицький; з лісознавства: Б. Іваницький, М. Косюра, C. Колубаїв, В. Прихода, О. Петрів, К. Подоляк; з екон. наук.: В. Тимошенко, М. Добриловський, В. Іванис, Б. Мартос, О. Мицюк, В. Садовський; із соціології, статистики та ін.: О. Бочковський, В. Старосольський, О. Ейхельман, Ф. Щербина, Л. Шрамченко; з техн. наук: С. Комарецький, М. Вікул, Є. Голіцинський, П. Вуків, М. Зайців, І. Шовгенів, Л. Грабина, І. Труба, Б. Лисянський та ін.

При УТГІ існувало Т-во Економістів (вид. »Укр. Економіст«), Аґрономічне Т-во, Спілка Техніків Сільського Господарства, Т-во Кооператорів (вид. »Кооперативний Альманах«, »Кооперативний Огляд«). УГА видавала наук. »Записки УГА«, пізніше »Вісті УТГІ«. Вийшло дуже багато праць, присвячених вивченню природи, господарства України, техн. поліпшень.

Третя високошкільна установа в Празі — Український Високий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова на протязі десятирічного існування (1923 — 33) мала наук.-педагогічне в-во »Сіяч« (вийшло 44 книги). При Інституті існувало Філос.-Педагогічне Т-во ім. Сковороди (від 1928 p.), пізніше Укр. Педагогічне Т-во. Воно, м. ін., видало 1932 р. збірник статтей про історію і сучасний стан нар. освіти на укр. землях. В 1929 — 33 pp. вийшло три томи праць професорів інституту.

Ще в 1918 р. з почину М. Грушевського заснувався Соціологічний Інститут у Відні як наук.-дослідна установа. Його працю Грушевський започаткував виданням своєї генетичної соціології: »Початки громадянства« (1921), 1922 р. вийшла дуже важлива праця В. Старосольського »Теорія нації«, 1923 р. — М. Шрага »Держава і соціялістичне суспільство«. 1924 р. невтомний директор інституту М. Шаповал організував замість нього в Празі Інститут Громадознавства. Інститут видавав свій неперіодичний журнал »Суспільство« і окремі публікації соціологічного змісту, передусім самого М. Шаповала, як »Загальна соціологія«, »Українська соціографія«, »Село й місто« і т. д.

З різних укр. наук. товариств і організацій в ЧСР треба відзначити празьке Історично-Філологічне Товариство, засноване 1923 р. Воно об’єднало до 1932 р. 57 дійсних членів із видатніших укр. учених на еміґрації й присвятило свої праці головне студіям із царини українознавства; до 1941 р. т-во видало три томи праць.

1924 р. засновано Український Академічний Комітет для об’єднання укр. діячів науки і їх участи в міжнародній інтелектуальній співпраці. До УАК приєдналися майже всі наук. організації на еміґрації, укр. високі школи, з рідних земель НТШ і індивідуально найповажніші старіші укр. учені. УАК репрезентував укр. науку назовні — на міжнародних з’їздах, нав’язав взаємини з женевською комісією міжнародної інтелектуальної співпраці при Лізі Націй та її виконним органом у Парижі (Інститут Інтелектуальної Співпраці) й зорганізував два укр. наук. з’їзди в Празі в 1926 й 1932 р. /914/

Не виявила ширшої діяльности Укр. Наукова Асоціяція в Празі, створена 1932 р. з метою об’єднати укр. наук. сили в Чехії. Деяку наук. роботу вели також фахові об’єднання й т-ва, як Спілка Укр. Лікарів у Чехії (видавала »Укр. Медичний Вісник« — 1923 — 25), Укр. Правниче Т-во, Укр. Т-во Прихильників Книги (вид. »Книголюб« — 15 книг), Союз Організації Інженерів-Українців на еміґрації в Подєбрадах, Укр. Воєнно-Наук. Т-во, Укр. Т-во »Музей Визвольної Боротьби України« та ін. Дружньою була співпраця укр. учених із чеськими науковцями й наук. установами, зокрема із Слов’янським Інститутом у Празі ; праці укр. дослідників видавала чеська Хліборобська Академія в Празі. У чеському Карловому Університеті введено катедри укр. мови й літератури (О. Колесса) й укр. історії (Д. Дорошенко), на природничому факультеті цього університету викладав О. Орлов, на філос. — І. Панькевич, у Високій Торговельній Школі — С. Смаль-Стоцький і В. Сімович. Це мало тим більше значення, що в цей час Прага стала світовим центром слов’янських студій.

Укр. вчені на еміґрації в Чехії брали також найчисленнішу участь у різних міжнар. наук. з’їздах та конґресах, які часто відбувалися в Празі, і виїздили за кордон. Вони теж спричинилися до розбудови наук. й культурної праці на Закарпатті.

Укр. наукові осередки в ін. країнах Европи. В Німеччині укр. наук. еміґрація згуртувалася біля Українського Наукового Інституту в Берліні, заснованого 1926 р. з ініціятиви гетьмана П. Скоропадського (до 1930 р. директором Інституту був Д. Дорошенко, в 1930 — 45 pp. — І. Мірчук). Інститут провадив широку наук. — інформаційну діяльність, підтримував зв’язок із нім. наук. колами, влаштовував лекції з українознавства. Інститут зібрав велику бібліотеку. В Інституті працювали: З. Кузеля, Р. Димінський, Б. Крупницький, В. Залозецький, М. Антонович та ін. Обмеженіша була видавнича діяльність Інституту: він видавав укр. і нім. мовами свої »Записки« („Abhandlungen d. U. W. І.“), »Звідомлення« („Mitteilungen“), „Beiträge zur Ukrainekunde“, »Вісті« та „Ukrainische Kulturberichte“.

Взагалі ж у Берліні, в меншій мірі в ін. містах Німеччини, працювали постійно, або деякий час — крім вище згаданих — такі укр. учені: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, о. П. Вергун; літературознавці: Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, вчений аґроном І. Драбатий, фізик В. Стасів, філософ Д. Чижевський та ін. В Австрії й Німеччині жив історик і соціолог В’ячеслав Липинський.

В корінній Польщі важливим осередком укр. науки стала Варшава. В 1930 р. засновано тут Український Науковий Інститут (до 1938 р. директором був О. Лотоцький, згодом А. Яковлів, генеральним секретарем — Р. Смаль-Стоцький). За десять літ свого існування Інститут розгорнув дуже широку видавничу діяльність, випустивши понад 40 томів наук. праць з різних ділянок українознавства в широкому цього слова значенні; в частині з них представлено екон., людностеві й культурні відносини на укр. землях під Совєтами. Крім цього, випущено 13 томів наук. видання творів Т. Шевченка. Взагалі ж у Варшаві скупчилося поважне число укр. учених, з яких деякі працювали в поль. високих школах. Так на теологічному факультеті викладали В. Біднов, В. Заїкин, О. Лотоцький, І. Огієнко, Д. Дорошенко, на філософічному факультеті — історію — М. Кордуба, психологію — С. Балей, мовознавство — Р. Смаль-Стоцький. В Укр. Наук. Інституті працювали, м. ін., шевченкознавець П. Зайцев, економіст Є. Ґловінський та ін. Деякий час працював вчений гідротехнік І. Шовгенів. У Варшаві активно працювало Укр. Воєнно-Історичне Т-во (вид. »За державність«), тут розвинув свою науково-популярну видавничу діяльність І. Огієнко (журнали »Рідна Мова«, »Наша Культура«).

Також в ін. поль. високих школах викладали українці, дарма, що на укр. терені у Львові в університеті не було ні однієї укр. катедри. Так в Кракові викладали: укр. літературу — Б. Лепкий, історію — С. Томашівський, географію — В. Кубійович, мовознавство — І. Зілинський, у Гірничій Академії — металюрґію — І. Фещенко-Чопівський, у Вильні — адміністративне право — Ю. Панейко. Крім того, на терені Польщі працювали укр. дослідники в Сільсько-Госп. Інституті у Варшаві, в Дослідному Інституті в Пулавах.

В Парижі наук. життя укр. вчених почало гуртуватися біля Бібліотеки ім. Петлюри (від 1929 p.), яку німці під час окупації теж сконфіскували й вивезли. В укр.-французьких наукових взаєминах відіграло ролю Т-во Cercle d’Études ukrainiennes у Парижі, головою якого був Г. Ферран, секретарем — Я. Токаржевський-Карашевич. З укр. вчених у Франції найпродуктивніше працювали: історик І. Борщак, який, досліджуючи французькі архіви, зібрав цікаві матеріяли до укр. історії, — особливо гетьманства І. Мазепи і П. Орлика; важливе значення має його праця: »L’Ukraine dans la littérature de l’Europe occidentale« (Париж 1935), і проф. О. Шульгин, дослідник всесвітньої історії, автор праці: »Les origines de l’esprit national moderne et Jean Jaques Rousseau« (Женева 1938), 1930 p. іменований членом Міжнародної Дипломатичної Академії. Проф. П. Андрієвський працював якийсь час у Бактеріологічному Інституті в Парижі.

В Букарешті при Держ. Зоотехнічному Інституті працював директором лябораторії іхтіолог Ю. Русов. В Італії працював Є. Онацький (зокрема видав великий »Укр.-італійський словник« і працю „Studi di storia e di cultura Ukraina“, Рим 1939).

В США працювали укр. вчені: Степан Тимошенко, автор численних /915/ праць із механіки, визначний спеціяліст витривалости матеріялів; його брат Володимир, економіст (Університет у Стенфорді); ентомолог Олександер Грановський та аґроном Микола Гайдак (Міннесотський Університет), хеміки Юрій Кістяківський (Гарвардський Університет) та Мирослав Сенкусь (Тер-От, лябораторія), історики Юрій Вернадський (Єйлі — Університет) та Василь Галич (Супіріор-Коледж), лікар Олександер Недзель та історик мистецтва Микола Бритський (Університет Ілліной), соціолог Степан Мамчур (Вейн — Університет), соціолог Юрій Бахур (Університет в Мішіґані), інж.-металюрґ Йосиф Стеткевич (Ратґерський Університет), економіст Лев Добрянський (Джорджтавнський Університет). В Нью-Джерзі працював над промисловим застосуванням радіо С. Саноцький (1928 р. помер в наслідок своїх наук. дослідів).

В Канаді працювали славіст Кость Андрусишин, аґроном М. Павличенко (Саскачеванський Університет), хемік д-р Ізидор Глинка (держ. лябораторія в Вінніпеґу).






УКР. НАУКА В ЧАСИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Й ПІСЛЯ НЕЇ


Доба війни. По окупації Зах. України большевиками больш. влада зліквідувала НТШ (14. І. 1940), натомість створивши у Львові Філіял Академії Наук УССР. В той час укр. учені працювали назагал за своїм фахом, бо обняли катедри по зукраїнізованих високих школах і працювали в Філіялі АН. Число їх зменшилося, бо деяких большевики заарештували й заслали (дійсні члени НТШ — К. Левицький, В. Старосольський, М. Музика, Р. Зубик), інші з головою НТШ І. Раковським на чолі виїхали на захід і вели скромну наук. роботу в Кракові при Раді Наук. Працівників при УЦК, обслідуючи головне зах. окраїни.

Великі зміни принесла нім.-сов. війна. В часи боїв, евакуації і нім. окупації пропало багато цінного майна з бібліотек, музеїв і архівів. большевики евакуювали Академію Наук УССР і більшість укр. учених (в тому числі майже всіх академіків) до Уфи, де й був у 1941 — 44 pp. її осідок.

В часи нім. окупації (див. Історія) не була можливою ніяка наук. праця на Центр. і Сх. Землях. Всі наук. установи і високі школи не діяли і були під безпосередньою управою окупантів. Деякі укр. учені загинули у висліді нацистського терору, інші жили в великих злиднях.

Дещо кращою була доля укр. учених в Галичині, що становила частину т. зв. Генеральної Губернії. І тут одначе окупаційна влада не дозволила відновити діяльности НТШ, і праця НТШ велася нелеґально. Деяким осередком науки була Спілка Науковців при УЦК та Укр. Видавництво. В виданнях останнього вийшло кілька наук. творів, як »Старий Галич« Я. Пастернака і »Географія України« В. Кубійовича. Взимку 1943 — 44 pp. у зв’язку з воєнними подіями більшість укр. учених із Центр. та Сх. Земель опинилася у Львові, який відігравав тоді ролю всеукр. культурного осередку.

З еміґраційних наук. осередків перестав існувати Укр. Наук. Інститут у Варшаві, цінну бібліотеку якого німці вивезли невідомо куди. Також вивезли вони Бібліотеку ім. Петлюри в Парижі. Натомість нормальним життям жив Укр. Наук. Інститут у Берліні, що навіть поширив свою видавничу діяльність (зокрема видано „Handbuch der Ukraine“ під ред. І. Мірчука, »Укр.-нім. словник« З. Кузелі — Я. Рудницького та ін.). Скромно працював празький наук. осередок. Він доповнився ученими, які в висліді воєнних подій покинули рідний край.

Укр. наука на еміґрації в Німеччині (1945 — 50). Остання фаза війни спричинила знищення довоєнних укр. наук. осередків у Празі, Подєбрадах і Берліні. Більшість укр. учених, як із давніх еміґраційних осередків, так і з усіх укр. земель опинилася в Зах. Німеччині, головне в Баварії. З-поміж істориків опинились на еміґрації: М. Андрусяк, Д. Дорошенко, В. Дубровський, Б. Крупницький, Д. Олянчин, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, П. Феденко й ін. З археологів: В. Козловська, П. Курінний, М. Міллер, Я. Пастернак, Л. Чикаленко, В. Щербаківський і ін. З філологів: П. Ковалів, К. Кисілевський, В. Лев, Я. Рудницький, Ю. Шерех і ін. З літературознавців: Л. Білецький, П. Зайцев, М. Глобенко, В. Міяковський, П. Петренко, Є. Ю. Пеленський, В. Радзикевич. З істориків мистецтва: В. Січинський, О. Повстенко. З класичних філологів: В. Державин, А. Коцевалов, В. Стецюк. З етнографів: З. Кузеля, В. Петров. З філософів і психологів: О. Кульчицький, І. Мірчук, Д. Чижевський, М. Шлемкевич, а з молодших — В. Янів та В. Рудко; з педагогів — Г. Ващенко. З правників і істориків права: В. Вергановський, В. Гришко, Л. Окіншевич, Я. Падох, Ю. Панейко, Ю. Старосольський і ін. З економістів та соціологів: М. Васильїв, Р. Димінський, Є. Ґловінський, В. Іванис, Б. Мартос, Ю. Павликовський, Ю. Студинський, Є. Храпливий і ін. З географів і геологів: М. Дольницький, М. Єфремов, Г. Закревська, В. Кубійович, М. Кулицький, Ю. Полянський, І. Тесля. З біологів треба відзначити О. Архимовича, В. Бриґідера, ентомологів Д. Зайцева, В. Лазорка, /916/ лісознавця Б. Іваницького; Л. Зофієвську, М. Вєтухова, О. Корсунського, I. Розгона, В. Радзімовську. З-поміж спеціялістів медичних наук треба назвати хірурга Б. Андрієвського, психоневролога М. Міщенка, інтерніста І. Базилевича та ін. З хеміків: М. Зайцева, М. Закоморного, С. Комарецького та ін., із фізиків: З. Храпливого, з математиків: П. Шулежка, В. Чудінова-Богуна та ін.

Велике скупчення укр. учених спричинило наук. рух, не зважаючи на важкі обставини праці (брак бібліотек з українознавчих фахів та ін. засобів наук. роботи, важкі матеріяльні умови, розпорошення). Відновили свою діяльність укр. високі школи. На весну 1947 р. відновило свою діяльність Наукове Товариство ім. Шевченка, користаючи з того, що більшість членів і голова І. Раковський опинилися на еміґрації. Осідком Т-ва став Мюнхен. Крім праці в поодиноких секціях та комісіях, зорганізовано спеціяльні Інститути Енциклопедії та Нац. Дослідів. Т-во на еміґрації в Німеччині видало м. ін. 4 томи »Записок«, 1 том »Бібліотеки Українознавства« і відновило видавання українознавчого журналу »Сьогочасне й Минуле«. Та найбільшим ділом відновленого Т-ва є кількатомова Енциклопедія Українознавства.

Другою укр. наук. установою є Укр. Вільна Академія Наук (УВАН), постала з кінцем 1945 p., що зв’язує свою роботу з традиціями Всеукр. АН; її осідком був Авґсбурґ. Видавнича діяльність УВАН виявилася двома більшими творами: Б. Крупницького »Данило Апостол« і П. Курінного — О. Повстенка »Історичні пляни Києва« і низкою брошур.

Укр. учені поза Німеччиною. У зв’язку з дальшим розпорошенням еміґрації розпорошуються й укр. учені. Тепер найбільше їх в США та Канаді. Лише винятково вони мають змогу працювати за своїм фахом і збагачувати укр. науку.

У зв’язку з цими процесами осідок УВАН перенісся до Вінніпеґу, — а філія його постала в Нью-Йорку. НТШ зорганізувало свої відділи в США (Нью-Йорк), Канаді (Торонто) й Австралії (Сідней). Укр. осередком у Німеччині залишається далі Мюнхен. Щораз більшого значення набирає паризький осередок, до якого, крім учених І. Борщака та О. Шульгина, що здавна тут працюють, напливають нові. В Парижі з’являється під редакцією І. Борщака журнал »Україна« (раніше виходила »Соборна Україна«). В Італії Чин СВВ відновив видавання своїх »Записок ЧСВВ« латинською мовою.

Як згадано, найбільшим скупченням укр. учених нині є США, куди переселилося вже бл. 40 дійсних членів НТШ й кілька десятків молодших представників укр. науки. Безпосередньо перед війною до США прибув історик Микола Чубатий, що зорганізував і став першим головою Американського Відділу НТШ; він видає „The Ukrainian Quarterly“. Деякі укр. науковці працюють тепер в амер. високих школах: мовознавець Р. Смаль-Стоцький (Маркетський Університет), славіст Д. Чижевський (Університет у Кембріджі), фізик З. Храпливий (Університет у Сен-Люїс). З молодших — економіст Михайло Дудра, романіст Богдан Лончина (Стейбенвіл-Коледж), математик Осип Андрушків, економіст Микола Чировський та історик Теодор Мацьків (Університет у Сетон Голлі), романіст Микола Палій (Університет в Огайо), математик Михайло Скальський (Ксавієр-Університет в Нью-Орлінс). Одинока укр. висока школа в США — це Коледж св. Василія у Стенфорді, що готує до католицьких богословських студій.

У Канаді опинилося також чимале число науковців, що зорганізовані в НТШ в Торонто і в УВАН у Вінніпеґу. Відділ НТШ в Канаді очолює хемік Є. Вертипорох, співпрацюють біолог Володимир Бриґідер, археолог Ярослав Пастернак. В УВАН працюють літературознавець Леонид Білецький і славіст Ярослав Рудницький. Із новоприбулих науковців у канадійських високих школах викладають В. Бриґідер (Університет в Торонто), Я. Рудницький та Л. Білецький (Університет в Манітобі). Є. Вертипорох працює в дослідній лябораторії. Одинокою укр. високою школою в Канаді є правос. Колеґія св. Андрея в Вінніпеґу, що підготовляє правос. духовників.

В теперішній момент вільна наука на рідних землях розвиватися не може. На відміну від часів після першої війни, коли вона — хоча й з деякими обмеженнями — могла розвиватися на ЗУЗ, тепер можливий її вільний розвиток тільки на чужині. Тож і завдання її тепер більші — репрезентувати вільну укр. науку і творити й зберігати цінності укр. духовости.

І. Витанович, В. Дорошенко, Г. Махів, М. Міщенко, О. Оглоблин


Література: Smal-Stotzky R. Centres of Ukrainian Learning. Slavonic Review, II. 1913; Єфремов C. Огляд історіографії укр. письменства. ЗІФВ УАН, II — III. К. 1923; Дорошенко Д. Огляд укр. історіографії. Прага 1923; Гнатюк В. Наук. Товариство ім. Шевченка. ЛНВ, I — VIII. 1925; Minerva — Jahrbuch der gelehrten Welt. Berlin 1926 і дальші; Kuziela Z. Die Schewtschenko-Gesellschaft der Wissenschaft. Ukr. Rundschau. Відень 1907 і der Nahe Osten. Берлін 1927; Mirtschuk I. Die Schewtschenko-Gesellschaft der Wissenschaften in Lemberg. Minerva — /917/ Zeitschrift der gelehrten Welt. Берлін 1927; Житецький І. Півд.-Зах. Відділ Рос. Географічного Т-ва в Києві. Україна, I — II. К. 1927; Doroschenko D. Entwicklung und Errungenschaften der Ukrainischen Wissenschaftlichen Forschungstätigkeit in den letzten 50 Jahren. Mitteilungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes, I. Berlin 1927; Choulguine A. La vie scientifique de l’Ukraine de 1880 à 1918. Le Monde Slave, VI. 1927; Mitteilungen des Ukr. Wissenschaftlichen Institutes in Berlin. I. 1927, II. 1928; Doroschenko D. Der Aufschwung der Ukr. Wissenschaft und ihr jetziger Stand. Das geistige Leben der Ukraine in Vergangenheit u. Gegenwart. München 1930; Зленко П. Бібліографічний покажчик наук. праць укр. еміґрації за 1921 — 31 pp. Прага 1932; Doroschenko D. Ukraińska Akademja Nauk і jej losy. Przegląd Współczesny, V. B. 1935; Крип’якевич І. Історія укр. культури. Л. 1937; Korduba M. La littérature historique sovietique — ukrainienne. Compte rendu 1917 — 31. Bulletin d’Information des sciences historiques en Europe Orientale, VII — VIII. B. 1938; Handbuch der Ukraine. Ляйпціґ 1941 (стор. 335 — 340); Наріжний С. Українська Еміґрація. Культурна праця укр. еміґрації між двома світовими війнами, І. Прага 1942; Roucek J. S. Ukrainian Sociology after the first world war. Ukrainian Quarterly, I — II. 1945; Літопис УВАН. 1946 і далі; М.-І.-Ш. Життя і наука. Шляхи і завдання укр. науки. Проблеми, VII. Мюнхен 1947; статті й огляди, присвячені укр. науці. Сьогочасне й Минуле, І. НТШ. Мюнхен-Нью-Йорк 1948; О. О. Укр. іст. наука в 1920-их pp. Сучасник. 1948; Пеленський Є. Ю. Ucrainica в зах.-евр. мовах. Вибрана бібліографія. ЗНТШ CLVIII; Rudnyckyj J. Slavik and Baltic Universities in Exile. Вінніпеґ 1949; Хроніка НТШ 1892 — 1949; Історія Наукового Товариства ім. Шевченка. Нью-Йорк-Мюнхен 1949.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.