[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 917-934.]

Попередня     Головна     Наступна





2. Освіта і шкільництво



ВСТУПНІ ЗАВВАГИ


Історія освіти щільно в’яжеться з загальною історією, а з другого боку — з розвитком науки (див. Історія, Наука), останнє особливо в розвитку високої школи. Головним осередксм освіти є, звичайно, школа, але велику освітню ролю відіграють також ін. культурні заклади — товариства і організації типу »Просвіти«, організації молоді, різні фахові об’єднання культурного типу тощо. Відповідно до цього далі в кожному підрозділі розглядаються ці питання, а далі — з більшою докладністю — саме шкільництво.

Історія шкільництва на Україні ускладнена тим, що різні держави, окупуючи частини України, накидали цим частинам свою систему шкільництва, яка, схрещуючися з місцевою традицією або натикаючися на опір укр. людности, часом набирала своєрідного забарвлення. Тому дуже трудно подати історію освіти на Україні для всіх частин і всіх епох, і такої історії, власне, укр. педагогічна наука ще не має. Як читач побачить з літератури, поданої наприкінці розділу, історія укр. шкільництва здебільша опрацьовує часткові проблеми і ще не спромоглася на синтезу. Особливо мало опрацьована історія метод навчання, дарма що укр. школа мала таких видатних педагогів, як К. Ушинський, Б. Грінченко, В. Дурдуківський, Г. Шерстюк, О. Макарушка, О. Терлєцький, М. Галущинський і багато ін. Краще висвітлено боротьбу укр. народу за свою нац. школу.






ОСВІТА І ШКІЛЬНИЦТВО З ДАВНІХ ЧАСІВ ДО ПОЛ. XIX СТ.


Освіта в княжу добу. Виходячи з факту жвавих міжнар. торговельних зносин, можна припускати, що перед прийняттям християнства на Україні відоме було письмо і книжка не була чимось невиданим. Більше стала поширятися освіта з прийняттям Христової віри. Однак і тоді книжна освіта обмежувалася на невеликому числі людей. Школи при манастирях і церквах були довго єдиними осередками книжної освіти й шкільництва. Крім загальноосвітніх шкіл тут були окремі школи співу, малярства.

Історія шкільництва на Україні починається з часів кн. Володимира, але звістки староукр. пам’яток про це дуже уривчасті. З літопису відомо, що Ярослав Мудрий заснував школу в Новгороді на 300 хлопців, що серед укр. князів та вищих станів був звичай давати дітям освіту. У Володимирі Волинському функції нагляду шкіл і освіти вчителів належали ченцеві Василеві. Кн. Володимир Мономах про свого батька Всеволода свідчить, що той »дома сідя ізуміяше п’ять язик«.

Дипломатичні й торговельні зв’язки України з Візантією вимагали від культурних українців знання грецької мови; згодом на галицько-волинських землях набрала великого практичного значення латина, й навчання її для вищих кіл було необхідне.

По смерті Ярослава школи заводили при єпископських осередках для підготови духівництва. Тут учили читати, писати, церковного співу та основ віри й моралі, потрібних для священика; по парафіях, коло церков, існували школи для початкової освіти місцевої людности. Священики й особливо під їх доглядом дяки вчили дітей читати й писати. За підручники правили богослужбові книги: Часослов, Псалтир, Апостол. Їх звичайно читали після навчання азбуки та складів (буквар).

Такий спосіб навчання витворився на Україні під впливом візантійських шкіл XI — XII ст., відповідно до обставин культурного життя став традиційним, із України поширився на півн. новгородські та московські землі, довгі віки знаходив собі гарячих оборонців і зберігався серед нар. мас. Церковний характер шкільної освіти зберігався на Україні /918/ аж до кінця XVI ст., зазнавши занепаду в часи після монгольської навали.

Школи XVI — першої пол. XVII ст. Реформаційний рух XVI ст. й початок католицької реакції в Польщі загрожували укр. громадянству релігійно та національно. Перевагу противникові давали школи й освіта. Тому виринає думка про заснування шкіл, що паралізували б вплив католицьких та протестантських шкіл на укр. молодь, і ця думка здійснюється в останній чверті XVI ст.; школи засновують і поодинокі особи, і цілі організації — братства. На Волині визначні школи заснував Костянтин Острозький, найвідоміша з них — Острозька Академія (1580), школа високого типу, що проіснувала до смерти свого фундатора (1608). Вона скупчила коло себе визначні наук. сили, дала освіту значній кількості молоді й підготувала чимало видатних діячів. Навчання провадилося ц.-слов. мовою в її укр. редакції того часу. З мов тут викладали особливо ц.-слов. та грецьку; на поль. й латинську мову звертали менше уваги. З ін. дисциплін викладали філософію і богословіє, потрібні для виховання молоді в правос. напрямі, математику й астрономію. В академії знаходили пристановище не тільки правос. професори, а й ті іновірці, що їх за протестантські погляди звільняли з латинських шкіл. Острозька Академія була зразком для ін. шкіл; в 1588 р. єп. Теодосій Лазовський із своїм крилосом заснував у Володимирі греко-слов. школу, для викладів грецької мови взявши з Острога 2 бакалярів. Крім Академії, кн. Острозький заснував ще школи: в Турові 1572, в Володимирі Волинському 1577, в Слуцьку 1580 р.

Ще більше значення мали школи братств (confraternitas) — організації релігійного характеру, що десь із XI — XII ст. з’являлися при поодиноких церквах на Україні й ставили собі завдання підтримувати й забезпечувати церкви, єднати між собою парафіян та допомагати біднішим. В XVI ст., коли протестантизм у різних його формах, а з початком католицької реакції й латинство, повели наступ на Правос. Церкву, братства ставлять собі завдання оберігати правос. віру, тим самим рятуючи укр. населення від винародовлення. Для цього вони заводять школи. Найраніше цю важливу діяльність розпочало Успенське братство у Львові, що його школа (1586) стала зразком для ін. братських шкіл. Наука у львівській школі була приступна для дітей »всякого стану: убогим за прости-біг, а багатим за рівним датком«. Там учили читати, писати, пізніше — граматики, риторики, діялектики, музики, св. Євангелія та книг апостольських і, крім того, в години пообідні — пасхалії, аритметики, церковного співу. Звертали особливу увагу на слов. та грецьку мови, по-грецькому говорили й писали. Згодом заведено, в інтересах практичних, ще латинську і поль. мови.

На укр. землях Поль.-Литовської держави в XVI ст. були і протестантські школи (Дубно, Хмельник і ін.), а від 1565 р. й католицько-єзуїтські школи (Ярослав, Замостя й ін.). В цих школах учили: граматики латинської і грецької, риторики, піїтики, діялектики, трохи математики і ще менше природознавства. Головну увагу звертали на клясичних авторів, їх читали, коментували, вивчали напам’ять, за ними писали прозою та віршами латиною й по-грецькому. Коли порівняти програму цих шкіл із програмами братських шкіл, то побачимо, що різниця між ними була невелика; у Львові звертали ще увагу на мову ц.-слов., а грецька мова мала перевагу над латиною.

За львівським зразком засновано до кінця XVI ст. ще школи в Бересті, Рогатині, Перемишлі, а після Берестейського собору 1596 р. в першій половині XVII ст. постають школи в Стрятині, Києві (1615), Луцькому, Кам’янці, Пинську та ін. містах. Через те, що в братських школах надавали особливого значення грецькій мові, згадані школи часто називали грецькими школами. Програма богословських студій була в них досить широка; вивчаючи правос. богословіє, нерідко звертали увагу, для боротьби з католицизмом, і на латинське богословіє, починаючи від Томи з Аквіну. Для задоволення своїх потреб школи видавали різні підручники; вчителі писали й книги філос., іст., полемічного та богословського змісту. Школи були одним із чинників, що викликали сильний нац.-культурний рух на Україні, наслідки якого виявляються в політ. подіях XVII ст.

Братські школи (як і взагалі братський рух) з’являються головне по містах, їх творці — міщани. Але їм допомагає і правос. шляхта, правно й матеріяльно. З міст освітній рух іде й на села, де теж постають братства із шпиталями та школами й духівництво (дяки) вчить дітей. Це впадало в око чужинцям, що відвідували в XVII ст. укр. землі, напр., Павло Алепський (1654) згадує, що на Україні багато письменних людей не тільки серед чоловіків, а й серед сільського жіноцтва.

Серед усіх братських шкіл найбільшого значення набрала згодом київська, заснована Богоявленським Братством 1615 р. Львівська школа саме тоді через іст. обставини, які переживала Поль.-Литовська держава за Жигмонта III, потроху втрачає своє значення і впливи. На ріст значення київської школи вплинули: віддаль Києва від /919/ держ. центрів, опіка козацтва, що взяло цю школу під свою оборону, і завзяття місцевих діячів, головне митр. Йова Борецького та Петра Могили. Спершу вона була також »школою грецькою«, але 1632 р. перетворилася на колеґію, своєю організацією та навчанням наближаючись до єзуїтських шкіл. Зробив це П. Могила, що був саме тоді архимандритом Києво-Печерської Лаври. Тодішні обставини показували, що грецько-слов. характер братських шкіл не дає змоги укр. інтеліґенції засвоювати наук. цінності зах.-евр. письменства з його латинською мовою. Через це укр. ученим доводилося звертатися до латинських шкіл, серед яких єзуїтські школи в XVII ст. вважалися за найкращі. Крім того, єзуїтські школи ліпше готували своїх учнів до практичного гром. життя, до служби у поль. державі. Зорганізована на єзуїтський лад правос. школа, на думку П. Могили, могла дати ліпшу зброю для оборони Правос. Церкви. Тому він заснував восени 1631 р. при Києво-Печерському манастирі школу, де, крім латинської мови навчання, застосована була програма єзуїтських шкіл; цю школу його заходами злучено із школою Богоявленського Братства (1632). Від того часу київська братська школа стає латинська (щодо мови), зветься Колеґія, а по смерті П. Могили — Києво-Могилянська Колеґія. Ставши київським митрополитом (1632), Могила настановляє добрих професорів, яких для підготови посилає в різні зах.-евр. університети, дбає про помешкання та утримання школи й учнів-студентів (спудеїв). Школа була поставлена дуже добре, число учнів зростало. Могила дістав для неї привілей Володислава IV (1635) і матеріяльно забезпечив її, надавши Богоявленському манастиреві, що утримував школу, кілька маєтків. Щоб поширити шкільну справу, П. Могила заснував філії своєї школи поза Києвом (перша філія в Вінниці, в Вознесенському манастирі).

Школи другої пол. XVII — XVIII ст. У XVII — XVIII ст. на Правобережній Україні число правос. шляхти меншає, а міщанство втрачає своє значення. У зв’язку з цим правос. братські школи на цих землях поволі підупадають і зникають. На їх місце виступають уніятські школи, що були в руках чину Василіян (Вельямин Рутський), які надають їм цілком ін. характеру в порівнянні з братськими школами.

Шкільна діяльність Василіян набирає широких розмірів із утворенням у Поль.-Литовській державі Едукаційної Комісії (постановою сойму 1773 — 75 pp.), першого в Европі міністерства нар. освіти, що провела реформу в шкільній справі, виробила однорідний шкільний статут і призначила школам грошову допомогу. Едукаційна Комісія використала освітні засоби Піярського та Василіянського орденів, — саме тоді (1773) останньому передано єзуїтські школи з будинками та майном. Крім того, Едукаційна Комісія засновувала для Василіян і нові школи (напр., у Каневі 1786). Та коли в братських школах XVI та XVII ст. панував демократичний дух, то василіянські школи були призначені виключно для молоді шляхетського походження й виховували молодь у католицькому та пол. нац. дусі.; тому діяльність Василіян у справі виховання молоді зустрічала похвали від пол. громадянства й навіть соймиків. Держ., спільний для всіх статут, держ. допомога й контроль представників уряду — візитаторів ставили василіянські школи в цілком нове положення й надавали їм характеру, далекого від того, що було до Едукаційної Комісії в двох останніх століттях, коли школи були в руках Церкви.

На Лівобережжі з Києвом існували тільки правос. школи. Найголовніше місце серед них належало Києво-Могилянській школі, що на старих засадах існувала до кінця XVIII ст., перейменована 1689 р. на Академію; про її становище дбали київські митрополити. Особливо піклувався нею Рафаїл Заборовський, що відновив її будинок, а талановитіших студентів посилав до нім. університетів для підготови до професорської діяльности; вони переносили до Академії нові методи та напрями в науці (напр., Георгій Щербацький, С. Яворський, Г. Кониський та ін.). Від того часу сучасники почали називати Академію Києво-Могилянською Заборовською. Студентів було багато; в 1715 р. їх було 1 100, і це число тримається все XVIII ст. й тільки деколи спадає до 600-800 слухачів. Серед них була молодь з усіх земель України, усіх станів громадянства, при чому студентів світського походження було більше, ніж духовного (напр., 1744 р. духовного походження — 380, світського — 722). Лише в кінці XVIII ст., коли заходами Катерини II стани укр. громадянства перетворено на »сословія«, з різко зазначеними правами й обмеженнями кожного з них, Київська Академія наповнюється вже переважно дітьми духовного походження (1799 р. духовних — 554, світських — 344; 1800 р. перших — 500, других — 217; 1811 р. — 1 029 і 129). Усі видатні укр. діячі XVIII ст. виходили з Київської Академії, багато з них займали визначне становище в рос. адміністрації (напр., за Катерини II міністри О. Безбородько та П. Завадовський). Багато студентів Академія мала з чужинців — болгар, румун, сербів, росіян, навіть греків і арабів, ставши осередком освіти на всі правос. країни. Кадри рос. вищого духівництва в 1700 — 62 pp. складалися переважно з українців — учнів Київської Академії. /920/

В Академії викладали ті самі науки, що їх завів Петро Могила; викладова мова була латинська. Математику й ц.-слов., грецьку й нім. мови викладали не завсіди. Викладали й поль. мову, а в другій пол. XVIII ст. запроваджено французьку й рос. мови. Укр. нар. мова поступово входила в акад. літературу, особливо в інтермедіях драматичних творів. Тут професура залюбки вживала »простонародної« мови.

Крім Академії в Києві, були ще школи на Лівобережжі, що їх засновували представники церковної влади, на зразок київської: архиєп. Л. Баранович засновує школу в Новгороді Сіверському, а 1689 р. переносить її до Чернігова; 1727 р. білгородський єп. Єпифаній Тихорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, засновує Харківську Колеґію, що її нерідко називали академією, — до відкриття Харківського Університету (1805) головний освітній центр Слобожанщини (тут викладачем був Г. Сковорода, що висловив свої погляди на виховання в трактаті »Благодарний Еродій« і був одним з найвизначніших укр. педагогів); 1738 р. в Переяславі заходами єп. Арсенія Берла відкрито семінарію, що в XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини (тут Григорій Сковорода почав свою педагогічну діяльність). Сюди треба додати ще слов. семінарію, відкриту в Полтаві 1779 p., a 1786 р. переведену до Катеринославу — вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя (з неї вийшов І. Котляревський). Всі ці чотири школи були зорганізовані на зразок Київської Академії; у всіх них були (з незначними відмінами) ті самі кляси, що й в академії: фара, інфіма, граматика, синтакса, піїтика, риторика, філософія та богословіє. Чернігівська та переяславська семінарії в першій пол. XVIII ст. не мали філософії та богословія, через те учні для доповнення освіти мусіли після риторики їхати до Києва або Харкова. Якийсь час у Харківській Колеґії була кляса малювання та мистецтва. Мову нім. та французьку, як і грецьку, викладали в них не завжди. Кожна школа була підпорядкована місцевому архиєреєві, який дбав за її матеріяльне становище, забезпечення наук. силами тощо.

Занепад укр. школи. Головним джерелом для утримання цих шкіл були манастирські маєтки. Тому відібрання земельних маєтків в укр. манастирів, проведене Катериною II 1786 p., було сильним ударом для укр. шкіл. Правда, рос. уряд призначив тоді деяку суму на утримання цих шкіл, але держ. кошти не могли замінити попередніх матеріяльних засобів, і школи втрачають своє кол. значення.

Занепад укр. школи входив у плян уряду Катерини II, що заводила на Україні загальнорос. лад. Сама цариця вважала Київську Академію за вогнище опозиції супроти рос. централізму. Вона думала покасувати старі укр. школи, але обмежилася на русифікації їх, поруч із ними завівши ще в деяких містах (Київ, Катеринослав, Новгород Сіверський) »главные народные училища«, що дорівнювали нижчим клясам пізніших гімназій. Таким чином централістична політика Катерини II поклала кінець укр. школі вищого типу, зате завела рос. школи для упривілейованих станів (дворянства та духівництва) із обмеженою кількістю учнів, а також приватні пансіони для дворянства по губ. містах. З голосних балачок про заснування університетів у Батурині, Катеринославі, Києві, Харкові, Сумах та Новгороді Сіверському нічого не вийшло, можливо, м. ін., через »склонности народа малороссийского к ученню«, не зовсім бажані з централістичного погляду. Із фахових шкіл діяли медико-хірургічна академія в Єлисаветі, с.-г. школа в Миколаєві, музична в Катеринославі та ін. Для дворянських дітей велике значення мало домашнє навчання, проваджуване своїми й чужими вчителями.

Централістична політика Катерини II знищила й нар. нижчу школу на Лівобережжі. Щодо початкової освіти нар. мас ця політика мала ще гірші наслідки, ніж щодо академій. Дотримуючись своєї старої іст. традиції, укр. населення Лівобережжя з власної ініціятиви й на власні кошти утримувало школи для навчання дітей. Іст. матеріяли XVIII ст. про поодинокі міста та села свідчать про існування при кожній парафіяльній церкві шпиталю для калік, немічних і безпритульних та школи, де дяки-бакалярі не тільки давали шкільну освіту дітям, а й дбали про позашкільні культурні розваги та освіту дорослих. На підставі матеріялів архіву Малоросійської Колеґії (О. Лазаревський, »Основа«, V. 1862) в 7 полках Гетьманщини (Ніженський, Лубенський, Чернігівський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Миргородський) в 1740 — 47 pp. на 1 099 поселень було 866 шкіл.

Число шкіл, отже, було досить значне. Ще більше проречистим воно стає, як зробити порівняння тих часів з пізнішими. 1768 р. на території повітів (пізніших) чернігівського, городенського та сосницького були 134 школи, і одна припадала на 746 душ населення; у 1875 р. на тій самій території було тільки 52 школи, а кожна школа припадала на 6 750 душ людности. /921/ І це ще добре, бо в 1860 р. в усій Чернігівській губернії на кожну школу припадало 17 144 людей.

За В. Бідновим






ШКІЛЬНИЦТВО Й ОСВІТА ПІД РОСІЙСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ В XIX — XX СТ.


Шкільна справа на Центр. і Сх. Україні безпосередньо залежала від внутрішнього стану Рос. Імперії. 1860-і pp., коли в Росії був запроваджений ряд реформ, принесли чимало змін у шкільництві й освіті. Тим то огляд історії школи й освіти під рос. окупацією ми поділяємо на період до реформ 1860-их рр; і після них.

Роки 1800 — 60. Скасування гетьманства, а слідом за цим закріпачення селян спричинилося до занепаду освіти й культури. Рос. уряд вів щораз сильнішу русифікаційну політику. До укр. шкільництва рос. уряд застосовував окрему політику, особливо щодо давніх шкіл, повертаючи їх виключно на духовні (Київська Академія), а нові школи (крім Правобережжя до 1831 р.) були виключно російські. В усій Росії офіційно існувала одна шкільна організація, керована Міністерством Освіти, утвореним 1802 р. Укр. територію поділено на дві шкільні округи: Харківську й Київську (Волинь зараховано до Виленської округи). Школи в губерніяльних містах 1804 р. перетворено на 4- річні гімназії, в повітових утворено 2-річні повітові школи (»уездные училища«), 1-річні початкові названо »церковно-приходскими«, при чому останні підлягали »смотрителеві« повітових шкіл, а повітові — директорові гімназії, гімназії — університетам.

На Правобережжі провадив освітню діяльність визначний поль. педагогічний діяч, куратор шкільної округи Т. Чацький, працював поль. ліцей у Крем’янці (від 1819) і Василіянська гімназія в Умані. Вся освіта тут відбувалася поль. мовою; перша рос. гімназія в Києві заснована 1812 p., при чому інавґураційна промова і тут була виголошена по-поль. Тільки від часу поль. повстання 1831 р. поль. школи рішуче заступаються на рос. Однак тогочасні школи Сх. і Півд. України, хоч мовою й офіційним характером чужі, були довгий час вогнищами освіти на Україні. Більшість учителів і професорів були місцеві люди, вихованці старої укр. школи, іноді це були професори з Німеччини, які допомагали зближенню з Заходом.

Перший на підрос. Україні Харківський Університет засновано 1805 p., і з ним зв’язані часописи, укр. альманахи, етнографічні збірники та ін. укр. видання, присвячені місцевим інтересам; з ним зв’язана й літ. діяльність П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки, А. Метлинського, І. Срезневського, М. Костомарова. Університет, посталий у ліберальний період рос. політики, став важливим укр. культурним центром. Другим університетським осередком став заснований в 1834 р. Київський Університет. В нього влито Крем’янецький Ліцей; великою мірою він призначався для поляків. Однак уже його перший ректор М. Максимович сприяв тому, що університет набув і укр. рис.

Крім Крем’янецького (Волинського) Ліцею на Україні було ще два ліцеї — Ніженський і Одеський. Ліцеї зазнавали частих реорганізацій і не виробилися на певний тип школи. Рішельєвський Ліцей в Одесі 1864 р. перетворено на Новоросійський Університет.

Уряд провадив політику станової освіти: гімназії призначалися виключно для шляхти, семінарії — для духівництва, повітові (»уездные«) школи — для міщан, купців, шляхти та обер-офіцерів, а для селян, міщан і ремісників — парафіяльні (»приходские«) школи. В 30 — 40-их pp. XIX ст. для дітей шляхти й військ. старшин відкрито військові школи (кадетські корпуси) в Києві і Полтаві, для шляхтянок — дівочі інститути в Києві (1837), пізніше в Харкові, Полтаві — з французькою мовою, танцями, музикою і т. д. Крім того, при гімназіях поставали »благородні пансіони«, 5-клясні прогімназії, дворянські інститути із скороченим курсом гімназій (без клясичних мов). За навчання в гімназіях встановили високу оплату; школи підлягали контролеві урядовців (від 1835). Як низько стояла освіта на Україні в першій пол. XIX ст., показують урядові дані з 1856 p.:

Губернії

Школи вищі, середні й нижчі

Число студентів та учнів

На 100 людей припадає учнів

1. Волинська

2. Подільська

3. Київська

4. Херсонська

5. Катеринославська

6. Таврійська

7. Харківська

8. Полтавська

9. Чернігівська

76

143

142

168

161

169

128

160

173

3 558

4 432

9 114

8 704

9 652

8 867

7 227

8 766

8 867

0,23

0,25

0,50

0,80

0,92

1,34

0,45

0,44

0.34

В 50-их pp. XIX ст. виринає думка піднести шкільну справу приватною ініціятивою, зокрема для того, щоб паралізувати роботу поляків на Правобережжі, що відкрили поль. школи при панських дворах, костелах, а то й у Києві; укр. студентство засновує три недільні школи (1859) й одну щоденну в Києві, а далі й по ін. містах (Полтава, Чернігів, Харків). Тоді починають знов. ширитися й давні школи при церквах, для шкіл /922/ друкується у 60-их pp. XIX ст. ряд укр. підручників. За навчання укр. мовою в нар. школах підносять голос укр. (К. Ушинський) і рос. (М. Вессель, В. Водовозов) педагоги. На проєкт міністра освіти А. Ґоловніна в справі навчального пляну в нар. школах (1862) звідусіль ідуть домагання завести укр. мову навчання, але уряд у цьому побачив протидержавну акцію, в наслідок чого недільні школи були закриті, укр. шкільні підручники заборонені, а новий статут із 1864 р. вводив у навчання виключно рос. мову.

Л. Білецький, Д. Дорошенко


Освітній рух в підросійській Україні в другій пол. XIX ст. Скасування кріпаччини (1861) відразу дало широку базу освітній праці й поширенню шкільництва. Для освітньої праці постають окремі організації чи т-ва. Виникають »недільні школи« для дорослих і загальні школи для дітей. Для потреби цих шкіл і взагалі для нар. читання засновують старанням П. Куліша й М. Костомарова в Петербурзі укр. видавництво підручників і популярних книг для народу. Багато студентів і взагалі інтеліґентної молоді кидало тоді університети, зрікалося становища й кар’єри і йшло вчителювати до нар. шкіл, щоб нести освіту народові. Але зріст укр. нац. руху стривожив рос. уряд, почалися переслідування; першою жертвою впала укр. школа; в 1863 р. заборонено друкувати укр. підручники й книжки для народу, навіть укр. переклад Євангелія; ця репресія була потім посилена указом з 18. V. 1876 р. про заборону укр. письменства в Росії. Наслідки цього указу позначилися насамперед на середній школі: українців-учителів стали переводити до Росії або звільняти, а школи взяли під особливо пильний догляд. Київський Університет мав стати фортецею реакційного обрусіння. Взагалі аж до революції 1917 р. Києвська шкільна округа відзначалася заходами в дусі войовничого рос. націоналізму, ставлячи собі за найголовніше завдання боротьбу з українством. Одначе ці заходи й настанови на практиці великою мірою невтралізувалися укр. професурою, вчителями, студентами, і, напр., у Київському Університеті ніколи не завмирала укр. робота.

80-і і перша пол. 90-их pp. проходили під знаком загальної політ. реакції в Росії, що особливо важко відбилася на Україні, бо тут реакція ставила собі ще й спеціяльне завдання — гасити укр. духове життя. Прихильники нар. освіти на Україні, які надавали великої ваги загальній просвіті та грамотності, бодай і в рос. формі, заходилися засновувати т. зв. »общества грамотности«, важливіші в Харкові й у Києві.

Харківське »Общество Грамотности« (засноване 1891) зосередило свою діяльність головне на видаванні популярних книг для народу. Але з виданих ним 95 книжок за перше десятиліття лише 5% були укр. мовою, то й не диво, що його видання ширилися головне поза Україною та що їх виписували земства з Росії; для укр. народу з цього було мало користи; освіта чужою мовою лишалася для нього чужа. Так само й заснований товариством »Народный Дом« у Харкові служив інтересам культурної русифікації нижчих шарів харківського населення.

Київське »Общество Грамотности« робило для ширення укр. книжки й укр. слова більше, і збудований ним »Народный Дом« у Києві постійно давав притулок для укр. театру, укр. викладів і пізніше для »Просвіти«. За це рос. уряд 1907 р. закрив київське »Общество Грамотности« (голова В. Науменко).

В Полтаві постав »Народный Дом« ім. М. Гоголя, де земство примістило свій етнографічно-природничий музей і де відбувалися укр. концерти й театральні вистави.

Подібну до »обществ грамотности« ролю грали »общества трезвости«, що їх почали засновувати головне відтоді, як рос. уряд 1896 р. запровадив держ. монополію на продаж горілки. В місцях, де провід мали в своїх руках українці, вони старалися ширити через »общества трезвости« укр. книжку, влаштовувати укр. театральні вистави, концерти й доповіді. Але це зустрічало великі перепони з боку рос. адміністрації, яка подекуди зовсім не допускала публічних виступів укр. мовою.

Далеко більше значення для поширення укр. популярної літератури серед народу, ніж »общества грамотности« та ін. т-ва такого типу, мали приватні укр. видавництва (див. Видавничий рух). На кінець 90-их pp. XIX ст. припадає також розвиток нар. сільського театру, який став дуже важливим чинником нац. свідомости й культури. Аматорські укр. трупи з самих селян, під проводом місцевих інтеліґентів, сел. хори — це була єдина леґальна форма гуртування, яку адміністрація допускала, хоч не дуже охоче.

Позашкільна освіта й культурний рух в XX ст. З початком XX ст. укр. культурно-освітній рух знову відживає. Починається енерґійна боротьба за здобуття укр. мові й освіті свободи, — хоча б такої, яку мали досі росіяни. На сторінках рос. преси на Україні, де українцям удалося здобути деякий вплив, стали постійно з’являтися статті, що доводили шкідливість рос. шкільної практики на Україні й виставляли домагання укр. школи. Такі самі домагання ставили деякі земства, міські ради, різні науково-просвітні й техн. з’їзди, підкреслюючи, що укр. нар. маси дуже підупадають культурно через брак своєї школи й відповідної популярної літератури. Нарешті, сама Рада Міністрів Рос. імперії визнала в кінці 1904 p., що низький освітній рівень укр. сел. маси має причину в /923/ забороні популярної літератури укр. мовою, й запитала думки в цій справі рос. Академії Наук у Петербурзі, Київського й Харківського Університетів і київського генерал-губернатора. Всі ці установи висловилися за скасування окремих заборон для укр. слова, а Синод не тільки дозволив видання Євангелія укр. мовою, а й почав його друкувати власним накладом. Та поки в урядових сферах обмірковували полегшення для укр. слова, вибухла революція 1905 p., і заборони впали.

Українці беруться до створення своєї преси, до заснування освітніх товариств, які, за прикладом Галичини, почали називати »Просвітами«, до видання підручників для шкіл і популярної літератури для народу. Перша »Просвіта« постала в Одесі ще в кінці 1905 p.; слідом за нею засновано »Просвіти« в Катеринославі, Житомирі, Кам’янці, Києві, Чернігові, Миколаєві, Катеринодарі, Мелітополі, Грубешеві. На Полтавщині й на Харківщині уряд »Просвіт« не дозволяв. Кам’янецька, київська, чернігівська, катеринославська й катеринодарська »Просвіти« мали свої філії по повітових містах та селах, але тільки катеринославській »Просвіті« пощастило розвинути помітнішу діяльність по селах, де її філії мали свої будинки, споруджені самими селянами.

Крім »Просвіт«, засновано тоді ряд »укр. клюбів«, які теж виконували культурно-просвгтні завдання, влаштовуючи укр. виклади, концерти й театральні вистави. Такі клюби постали в Києві (спершу звався »Укр. Клюб«, пізніше »Родина«), Полтаві, Одесі, Харкові (Т-во ім. Г. Квітки). Клюби і »Просвіти« позасновувано і в деяких містах поза Україною, де були більші укр. колонії (»Укр. Клюби« в Петербурзі, в Москві, Варшаві, Ризі, »Просвіта« в Новочеркаську). При більшості високих шкіл на Україні й поза її межами леґалізовано укр. студентські громади.

Поруч із тим почалися домагання українізації шкільництва. Особливо жвавий рух почався в кінці 1906 р. за заснування катедр українознавства в університетах та за викладання українознавства в середній школі, але фактичне введення українознавства розбилося об різні формальні перешкоди. Так само нічого не вдалося досягти і в нар. шкільництві.

Загальна реакція, що запанувала в Росії 1907 p., приборкала розмах укр. культурно-освітнього руху. Багато »Просвіт« закрито: 1910 — в Києві, слідом за нею в Чернігові, потім в Одесі, Житомирі та ін. містах; тим, що ще існували, ставили всякі перепони. Укр. пресу поставлено в такі умови, що люди боялися передплачувати укр. часописи по селах і малих містах, щоб не стягти на себе переслідувань. Та все ж укр. культурне життя розвивалося невпинно, хоч і в обмежених рамках.

Не зважаючи на утиски й перешкоди, укр. громадянство на початку 1900-их pp. спромоглося на ряд прилюдних маніфестацій культурного характеру, які мали велике значення для розвитку нац. свідомости. Першою такою маніфестацією було урочисте відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві 30. VIII. 1903 p., далі ювілеї І. Нечуя-Левицького й М. Лисенка в Києві. На величні нац. маніфестації перетворилися похорони М. Старицького (1904), В. Грінченка (1910), М. Лисенка (1912) і Лесі Українки (1913) в Києві. Нарешті, на весні 1914 р. з нагоди заборони святкування 100-ліття народження Шевченка відбулися вуличні демонстрації в Києві, які знайшли відгомін у дебатах в Державній Думі. Хоча ще 1908 р. дозволено збирати гроші на пам’ятник Шевченкові, але справді збиранню пожертв і самому поставленню пам’ятника в Києві раз-у-раз чинилися перешкоди. Всі ці заборони лише радикалізували укр. визвольний рух, впевнюючи українців, що до визволення України можна дійти тільки революційним шляхом. Одним із важливих осередків укр. визвольного руху були якраз студентські земляцтва й громади при університетах.

Світова війна 1914 р. почалася під гаслом повного нищення українства і в самій Росії, і на Зах.-Укр. Землях, в Галичині й на Буковині, окупованих рос. військом. Але репресії зовсім не вбили укр. культурно-освітнього руху в Росії, і в кінці 1915 p., після погрому Росії на фронті, укр. громадянство знову почало домагатися українізації школи, припинення переслідувань українців в окупованих Галичині йі Буковині і взагалі свободи укр. культурно-нац. розвитку.

Народні школи. Нар. школи в усій Росії після 1864 р. підпорядковано або Міністерству Освіти (1 — 2 клясні), або Синодові (т. зв. школи грамоти, 3 — річні церковно-парафіяльні й недільні рос. школи). Після земської реформи школою починає піклуватися створене на Лівобережжі й на Степовій Україні земство; воно засновує початкові школи (3 і 5-річні), підтримує їх матеріяльно, відкриває вчительські семінарії (з 3-річним курсом), організує вчительські літні курси і з’їзди, дбає за шкільні будинки, ширить ідею загального навчання, дає кошти на школи (84%; міністерство 14%, духівництво 2%), організує ясла для дітей під час літніх с.-г. робіт. В 1910 р. земства опрацювали проєкт загального початкового навчання, але він не був реалізований. Проте програми і методи навчання, як і призначення вчителів від земства не залежали. В т. зв. »училищних радах«, губернських і повітових, земство могло мати лише двох представників. Ці ради мали наглядовий /924/ характер, а безпосередньо адміністративні функції були зосереджені в органах Міністерства Нар. Освіти чи Синоду.

Уряд всіляко обмежував земське шкільництво, більше сприяючи церковно-парафіяльним школам із їх обмеженішою програмою. Програма 1-клясних шкіл включала читання, писання, аритметику до дробів, Закон Божий. В процесі навчання вводились елементи природознавства, географії й історії. Після закінчення 1-клясної школи учень діставав відповідне свідоцтво, яке давало певні права — при вступі до дальших шкіл, при прийманні на працю (напр., учнем до купця і т. д.).

В 2-клясній школі перші три роки дорівнювали програмою і правами 1-клясній школі. Учень міг по закіченні 3 років навчання 2-клясної школи дістати свідоцтво і на тому закінчити освіту. 4 і 5 роки навчання становили другу клясу. Там викладалася граматика, закінчувалась аритметика (дроби), геометрія, географія Росії, історія Росії й природознавство. Крім того, було малювання й креслення (елементарне), гімнастика й військова муштра. В 2-клясній школі було 5 вчителів (один на групу). Кожен вчитель вів свою групу до 5, яку вів завідувач школи. З 2-клясної школи учні часто йшли працювати учнями до бюр і т. д.

1-клясні школи на селах були мішані (хлопці й дівчата). По містах і містечках часто окремо — хлоп’ячі й дівчачі (так само і 2-клясні).

Кол. повітові школи були незадовго до війни 1914 р. перейменовані на вищі початкові школи з 4-річним курсом і з міст пересунулись також до великих містечок і сіл. Вони мали програму й права 4 кляс гімназії (право на »чин«). Приймали до них після 1-клясної школи, за іспитом, якщо був конкурс. Вищі початкові школи були здебільшого мішані (хлопці й дівчата).

З давніх часів у Росії (і в Україні) існували жіночі »прогімназії«, з 4-річним навчанням і з правами 4 кляс гімназії. Перед революцією більшість їх зреформовано в жіночі гімназії або злито з вищими початковими школами.

Від 1883 р. постають фахові школи. Перед революцією на Україні існувала велика кількість різних фахових нижчих шкіл: сільсько-госп. різних напрямів (рільничі, садівничі, зоотехнічні і т. д.), ремісничі різних напрямів або з різними відділами (механічні, столярські, керамічні і т. д.), залізничні, промислово-художні (вишивка, килими, посуд) і т. д. Здебільшого їх відкривали земства (крім залізничних). Навчання було переважно 4-річне. Програма дорівнювала 4 клясам гімназії (без чужих мов). Школи випускали кваліфікованих робітників і техніків, які здебільшого і працювали в земствах (с.-г. інструкторами, фельдшерами, інструкторами з ремесел і т. д.).

Але взагалі число шкіл було дуже мале. Про обов’язкове початкове навчання не могло бути й мови. У 1875 р. Міністерство Освіти констатувало, що в усій Росії учнів початкових шкіл у 12 разів менше, ніж слід бути. Щодо укр. території, то в Київській шкільній окрузі ці учні становили 0,8% (до всього населення), в Одеській — 1,4%, в Харківській — 1,2%. Ще в 1902 р. в Київській шкільній окрузі було 2 міл. дітей шкільного віку без шкільної освіти (83% всіх дітей шкільного віку), хоч і на Лівобережжі стан був далеко не добрий, напр., у Борзенському повіті на Чернігівщині було 57 початкових шкіл із 5 643 учнями, а поза школою залишалося 5 836 дітей.

Крім того, що шкіл не вистачало, успіхи були невеликі через рос. мову навчання. За запровадження укр. викладової мови підносять голоси земства, земські губернські управи, міські думи, с.-г. комітети, університети, з’їзди нар. учителів і члени Держ. Думи. Подекуди вимоги ставили й щодо середніх шкіл (гімназія і духовна семінарія), де головне домагалися після 1905 р. курсів українознавства. Але всі ці голоси були даремні; школа залишалася рос., чужа для укр. народу не лише мовою, а й змістом: дитина із школи виносила мало; цим поясняється невисокий ступінь знання в дітей на Україні й часто поворот після закінчення школи до неграмотности.

Учительські школи. У зв’язку з нар. школами стоять педагогічні школи для готування вчителів. Першою такою школою була »Временная Педагогическая Школа« в Києві (1862); 1872 p., щоб готувати вчителів для міських і повітових та вищих початкових шкіл, почали засновувати 3-річні, пізніше 4-річні вчительські інститути (5), а в кінці 70-их pp. XIX ст. для нар. шкіл — учительські семінарії, спершу 3 — річні, пізніше — 4-річні. Ними відало Міністерство Освіти.

Учительські семінарії приймали за конкурсом осіб від 15 років із знанням не менше 2-клясної школи. Перед війною багато йшло до семінарій після закінчення вищої початкової школи. Семінарія мала загальноосвітню програму гімназії, але, щоб не допустити майбутніх учителів до університету, з курсу були виключені чужі мови й тригонометрія. Добре була поставлена педагогічна підготова (педагогіка, дидактика, методика різних дисциплін, музика й співи). Крім семінарій, існували 2-річні учительські курси, /925/ куди приймали після 4 кляс гімназії або вищих початкових шкіл. Ці курси теж випускали добре підготованих вчителів. Для підготови вчителів церковних шкіл існували т. зв. другоклясні вчительські школи, з 3-річним курсом, куди вступали після 1-клясної школи, з програмою, нижчою від 4 кляс гімназії. Також існували (дуже рідкі) церковно-учительські школи, з 4-річним курсом і з програмою типу учительських семінарій. Ними керував Синод.

До учительських інститутів ішли здебільшого вчителі нар. шкіл. Програма учительського інституту була трохи вища за середню школу, але без чужих мов. Матури не давали з тієї ж причини, що й учительські семінарії.

Більшості учительських шкіл, незалежно від того, в якому відомстві вони перебували, були властиві укр. нац. настрої. Це пояснюється тим, що туди вступала головне молодь, зв’язана з укр. селом, яке міцно трималося своєї мови і нац. традицій; укр. дух учительських шкіл з особливою силою виявився після 1905 p.; в журналах, що їх видавали учні семінарій та церковно-учительських шкіл, з’являються статті й оповідання укр. мовою, учні розмовляють по-українськи, плекають укр. пісню.

Методична підготова майбутніх вчителів в учительських семінаріях та інститутах стояла на досить високому рівні. При них існували т. зв. зразкові школи, в яких майбутні вчителі систематично проходили педагогічну практику, що була міцно зв’язана з теоретичним викладанням педагогіки і спеціяльних методик.

Середні школи. Середні школи і після реформи 60-их pp. зберегли свій становий характер, що почав розхитуватися тільки з кінцем XIX ст. Із середніх шкіл на Україні були гімназії з клясичними мовами і з самою латиною з 8-річним навчанням (майже в кожному повітовому місті), кілька згаданих вище кадетських корпусів (7 р. навчання) і військові школи. З жіночих — згадані інститути для благородних дівчат, гімназії (міністерські і т. зв. »відомства імператриці Марії«). Всі ці школи були розраховані переважно на дітей дворян; у гімназіях з кінця XIX ст. появлялися і діти міщан і багатших селян, але лишалися спеціяльні дворянські гімназії, як от Колеґія П. Галагана в Києві, зразково поставлена середня школа.

Для дітей духівництва були хлоп’ячі 4-клясні духовні училища (як початковий ступінь перед семінарією), 6-річні духовні семінарії (12), дівочі єпархіяльні школи (з курсом гімназії); переважно для дітей урядовців і купців — реальні школи з 6-річним навчанням плюс додаткова сьома кляса для вступників до високих технічних шкіл.

В кінці XIX ст. засновуються комерційні школи, хлоп’ячі й мішані, середні технічні школи (після 1894 p.), с.-г., фельдшерські, зуболікарські. Із середніх шкіл українські духом були головне духовні семінарії. З недерж. шкіл, українських духом, слід згадати дві комерційні школи в Києві, утримувані Товариством ширення комерційного знання, гімназію В. Науменка в Києві, гімназію Коваленка в Одесі та ін. І змістом і духом українською була Музична Школа ім. Лисенка в Києві з відділами: музичним, оперовим і укр. драми. Після 1905 р. великий вплив на працю гімназій мали батьківські комітети.

Після закінчення гімназії учні без спеціяльних іспитів могли вступати в університет; після духовних семінарій мали право вступати лише в три університети поза Україною: Варшавський, Томський і Юр’євський (Тартуський). Реалісти могли вступати до університету лише за спеціяльним іспитом.

Методи навчання. В справі нар. освіти на Україні (і в дореволюційній Росії взагалі) велику ролю мав славетний укр. педагог К. Ушинський, особливо щодо методики навчання. Педагогічні погляди Ушинського лягли в основу дальшої роботи і рос. і укр. педагогів в галузі початкового навчання. На основі вчення Ушинського про мову постала методика т. зв. пояснювального читання, що широко застосовувалось у школах до самої революції 1917 р. і вживається тепер у сов. школах. Зловживання цією методою з боку деяких методистів і вчителів викликали до життя методу т. зв. виховного читання. Автором її був Балталон, що перебував під значним впливом нім. педагога Й. Ф. Гербарта.

Поряд із тим з кінця XIX ст. в нар. школах України педагоги починають усе ширше й ширше застосовувати методи наочности, особливо в формі т. зв. »предметного« (речевого) навчання. В кінці XIX і на поч. XX ст. на Україні ширяться педагогічні погляди передових евр. і американських педагогів: Г. шаррельмана, Гапсберґа, Г. Кершенштайнера, Д. Дьюї, Еллен Кей та ін. Особливою популярністю серед передових педагогів користувалась течія т. зв. »вільного вихованнях, започаткована ще Руссо. Поряд із тим ширилась ідея трудової школи, що теж має свої зародки в педагогічних системах Руссо і Пестальоцці. Нарешті, слід відзначити також течію педагогічного естетизму, представником якої був, м. ін., талановитий укр. педагог Я. Мамонтов.

Для підвищення кваліфікації вчителів організовувались короткотермінові курси, на які часто закликались в ролі керівників видатні педагоги. Крім того, в кінці XIX ст. для підготови дошкільниць були організовані в Києві фребелівські курси. Все це сприяло тому, що серед учителів початкових шкіл було немало добрих педагогів, які могли б піднести на високий рівень шкільне навчання. А проте нар. школа на Україні мало що давала населенню.

Далеко нижче методичний бік навчання стояв у середніх школах; це почасти /926/ пояснюється тим, що вчителі їх у своїй більшості не мали педагогічної освіти (їх готували університети, що не мали катедр педагогіки; такі катедри були тільки при духовних академіях). В більшості середніх шкіл панував холодний формалізм, що часто призводило до гострої ворожнечі між педагогами й учнями. Більшість педагогів середніх шкіл були урядовцями, позбавленими любови до дітей і свідомости великої відповідальности за їх майбутнє, хоч були на Україні й такі талановиті особистості, як О. Музиченко і В. Науменко. Але вони були винятками. Формалізм у навчанні, низький рівень техніки навчання призводив до того, що в середніх школах, особливо в гімназіях, був дуже великий відсоток »відсіву« учнів і другорічництва.

Висока школа. Університети, що за статутом 1863 р. здобули часткову автономію, були позбавлені її від 1884 р. аж до 1905 p., коли під тиском революції опрацьовано новий університетський статут. Але ввесь час в університетах сильно давалася взнаки укр. стихія: Харківський Університет став осередком укр. руху; в 1840-их pp. там викладав М. Костомаров, пізніше — О. Потебня, М. Сумцов, Д. Багалій, деякий час Д. Яворницький. В Київському Університеті спочатку: М. Максимович, пізніше Костомаров, В. Антонович, І. Лучицький, О. Кістяківський, М. Драгоманів, П. Голубовський, В. Перетц, А. Лобода, В. Данилевич, О. Грушевський, Г. Павлуцький, І. Стешенко, Т. Сушицький, Є. Тимченко, С. Маслов, В. Маслов, П. Тутковський, Є. Загоровський, М. Слабченко та ін. (про укр. студентські земляцтва й громади див. вище).

Крім університетів до 1917 р. на Україні були ще ін. високі школи: Технологічний Інститут у Харкові (з 1884), Політехнічний Інститут у Києві (1898) та в Одесі, Ветеринарний Інститут у Харкові, Сільсько-Господарський — в Одесі, Комерційний — у Києві (1896) й Харкові, Гірничий — у Катеринославі (1899), Консерваторії — в Харкові й Одесі, Духовна Академія в Києві та ін.

Щодо жіночої високої освіти, то в Києві відкрито (1880) приватні Вищі Жіночі Курси, закриті владою 1895 р. Держ. Жіночі Курси, утворені 1906 p., з 1914 р. перейменовані на Жіночий Університет ім. св. кн. Ольги (1906 р. жінки дістали право вступу до університетів). Вищі Жіночі Курси А. Жекуліної, засновані 1905 p., проіснували до 1920 p., коли їх ліквідували большевики. Мед. факультет Держ. Жіночих Курсів 1907 р. перетворено на Жіночий Медичний Інститут у Києві. Такі самі Вищі Жіночі Курси були в Харкові й Одесі.

Л. Білецький, Г. Ващенко, Д. Дорошенко


На Кубані, де верхи козацтва зрусифікувалися, укр. культурно-освітній рух прокидається під впливом Центр. і Сх. України в 60-их pp. XIX ст. (ширення укр. книги, культ Шевченка). Але в часи реакції він завмирає й пробуджується тільки в 90-их pp. XIX ст., коли кубанська молодь високих шкіл Росії й України нав’язує зносини з нац. гуртками на Центр. і Сх. Землях. Але цей рух не виходить поза святкування роковин Шевченка й ширення укр. книги (гурток С. Ерастова). Велике значення мали вистави укр. театральних труп, що від 90-их pp. XIX ст. навідуються на Кубань (М. Садовський), здебільшого до Катеринодару. Укр. культурно-освітня праця почалася з вибухом революції 1905 p., коли в Катеринодарі постала »Просвіта« з правом засновувати філії по станицях і селах. Та з припиненням діяльности »Просвіти« (1907) заглухло життя до революції 1917 р.

Школи на Кубані XIX — XX ст. були козацькі, іногородні й церковні, при чому козацькі утримували козаки на власний кошт (ними завідували шкільні ради), навчання було для козаків безплатне (іногородні платили), так само діти козаків діставали безплатно книги й шкільне приладдя. Всі вони були російські. До 1905 р. середні й високі школи були лише по містах, по станицях винятково були й вищі початкові школи (до 5 р. навчання). Для козацької старшини був дівочий інститут і реальна гімназія в Катеринодарі, діти простих козаків могли учитися на військовий кошт тільки в фельдшерській нижчій школі та в учительській семінарії. Рос. уряд спиняв усякими способами закладання середніх шкіл по станицях, хоч козаки вперто їх домагалися й давали на їх утримання великі кошти. 1905 р. на Кубані було 1 269 1 — клясних початкових шкіл, 45 2 — клясних, 3 учительські семінарії, 4 фахові школи, середніх шкіл 61.

К. Безкровний, Д. Дорошенко






УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД АВСТРІЄЮ ТА УГОРЩИНОЮ


Перехід частини укр. земель під Австрію створив сприятливі умови для розвитку укр. шкільництва й освіти завдяки приналежності до культурнішої держави, щільнішому зв’язкові з зах. культурою і від другої пол. XIX ст. — демократичному ладові в Австрійській державі.

Історія укр. шкільництва й освіти на Зах. Укр. Землях в Австро-Угорщині — це, як і вся історія укр. народу на цих територіях, гостра боротьба проти впливів германізації, а особливо польонізації, зугорщення й румунізації. З другого боку, це — внутрішня боротьба двох течій — укр. і русофільської. Ця боротьба виявлялася інакше в кожній із трьох країн, які входили до складу Австрії й Угорщини, а саме в Галичині, Буковині й Закарпатті.

Шкільництво в Галичині до 1860 р. В часи прилучення Галичини до Австрії шкільництво й освіта стояли на низькому рівні (див. Історія, стор. 484). З укр. нижчих шкіл, крім школи при Ставропігійському Братстві (1585), були тільки де-не-де т. зв. »дяківки«, де укр. молодь училася читати й писати. З середніх шкіл в укр. руках були лише дві василіянські школи. Перехід під владу /927/ Австрії і зв’язок із Віднем мали сприятливі наслідки для шкільництва Галичини. Школи досить широко розбудовано, методи навчання модернізовано, а це давало корисні наслідки, не зважаючи на деяку германізацію школи. Далеко небезпечнішим противником укр. школи були поль. кола, що намагалися польонізувати українців через школу. Боротьба за укр. школу проти польонізації триває протягом усього XIX й перших десятиліть XX ст.

Початкові школи. В 1777 р. з наказу Марії Терезії в Галичині, як і скрізь в Австрії, проведено шкільну реформу й встановлено три роди нар. держ. шкіл: 1. нормальну у Львові (з курсом для освіти учителів), 2. головну з трьома-чотирма вчителями в кожній окрузі, по більших містах або по манастирях, 3. тривіяльну по менших містах і по селах. Нагляд належав крайовій шкільній комісії, по повітах наглядачами шкіл були декани, над тривіяльними — місцеві священики. Мова навчання була нім. Одночасно львівський єп. Петро Білянський наказав духівництву, щоб священики самі або через дяків учили грамоти. Мова перших укр. підручників для цих шкіл (читанка 1786, катехизм 1788, буквар 1790) була словеноруська.

Більшу вагу мали шкільні реформи Йосифа II, що із скасованих манастирських маєтків утворив шкільний фонд і наказав засновувати й утримувати нар. школи (1781) скрізь, де було 90-100 дітей, зобов’язаних ходити до школи. Право опіки над школами й обов’язок їх утримувати переходили на тих, хто мав право презенти на парафії (здебільшого польські дідичі, дуже рідко держ. скарб чи хто інший). Відповідно до декрету 1781 р. по містах і містечках поставали 1 — 4 — клясні головні й тривіяльні школи нім. типу, й одночасно з наказу єп. П. Білянського та М. Рилло по містах — парафіяльні шкілки. Число укр. парафіяльних шкіл зростало. Укр. мова (1787) стала крайовою.

Але наприкінці XVIII ст. і на поч. XIX ст. під поль. впливами укр. шкільництво обмежено. В 1792 р. на укр. мову визначено тільки 2 год. на тиждень, заборонено гр.-кат. духівництву вчити в нар. школах релігії, й укр. молодь мусіла ходити на відправу до рим.-кат. костела. Нагляд над школами провадять рим.-кат. консисторії і священики. В 1812 р. скасовано шкільний примус, який заведено за Йосифа II. Щоправда, 1812 р. видано декрет про те, що навчання сільської молоді має відбуватися її рідною мовою, але нагляд над школами залишився й надалі в руках рим.-кат. духівництва, яке намагалося не допустити укр. мови до школи. До 1817 р. в Галичині не було ні однієї укр. тривіяльної школи.

На той час припадає діяльність у шкільних справах перемиських єпископів М. Левицького і, пізніше, І. Снігурського та каноніка І. Могильницького. Завдяки їх меморіялам з’явилася цісарська постанова з 25. IV. 1818 р. про те, щоб дітей гр.-кат. обряду навчати релігії укр. мовою; де є тільки діти гр.-кат. обряду, мова навчання укр., а поль. — як предмет; у громадах із мішаним населенням мова навчання поль., крім релігії, а укр. — як предмет; нагляд над укр. школами належить гр.-кат. духівництву, над поль. — рим.-кат.; де є діти обох обрядів, нагляд над школою належить духівництву того обряду, до якого належить більшість учнів у школі. Але фактично нагляд над головними й тривіяльними школами залишився за рим.-кат. консисторією, а гр.-кат. консисторіям підлягали тільки церковні (дяківські) школи. Засноване 20. І. 1816 р. перемиське священиче т-во, що мало займатися укр. шкільництвом, своєї діяльности не розвинуло. Зате сама гр.-кат. перемиська консисторія засновує 1817 р. дяковчительський інститут і видає низку підручників для укр. шкіл словеноруською мовою.

В 1821 р. в Галичині на 2 629 парафій було 1 226 шкіл, з них — 834 церковних, до школи ходило 11% дітей шкільного віку, учителів було 1 255 (1 на 32 учні). В 1843 р. кількість шкіл зросла до 2 132: 81 нім., 921 укр., і то церковних, 190 поль., 1 угорська, 1 вірменська, 938 мішаних із мовою навчання укр., поль., нім., з них тільки 50 тривіяльних під наглядом гр.-кат. консисторії і 1 головна школа ЧСВВ в Лаврові.

Стан парафіяльних (церковних) шкіл був дуже низький; діяли вони переважно взимку, а вчили в них люди без відповідної підготови — звичайно дяки.

Щодо середніх шкіл, то Австрія, замість давніх шкіл, ведених духівництвом, зорганізувала 5 держ. гімназій. Вони були призначені передусім для дітей шляхти та урядовців, українці користалися з них мало, але від 1784 р. укр. священики мусіли віддавати дітей до гімназій, бо без середньої освіти до духовних семінарій їх не приймали. До гімназії попадали деколи діти багатих міщан, але селянські не мали туди доступу без дозволу дідича і без звільнення від панщини.

Гімназії спершу були 5 — клясні, від 1818 р. — 6 — клясні; мова навчання була спершу латинська, з допомогою нім., пізніше нім. з допомогою поль., предмети навчання: релігія (і гр.-кат. до 1848 р. викладали латинські катехити), латинська, грецька мови, історія й географія, математика, природознавство, мови — нім., поль. й укр. Скрізь видно було германізаційну систему.

1848 р. приніс для укр. школи сприятливіші умови. На домагання Головної Руської Ради з 19. IV. 1848 p., міністерство обіцяло (9. V. 1848) запровадити укр. мову в нар. і середніх школах Галичини. Як дорадчі органи новоствореного Міністерства Освіти по всіх краях організовано (1849) крайові шкільні ради з фахівців і адміністративних урядовців. Попри впорядковані тривіяльні і парафіяльні школи заведено невпорядковані т. зв. »школи з конечности« (Notwendigkeitsschulen) і »школи для догідности« (Bequemlichkeitsschulen). з оголошенням конституції (див. стор. 485), сх.-гал. школи почали набирати укр. характеру, гімназії поширено на 8 кляс, долучаючи два філос. курси, запроваджено іспити зрілости і т. д. Але викладовою мовою в гімназіях »тимчасово« залишалася й далі нім. мова. Укр. мова ставала тільки обов’язковим предметом, хоч незабаром було вже досить учителів, що могли вчити по-українському, з’явилися перші укр. підручники (укр. читанка для середніх шкіл В. Ковальського 1852), і 1859 Р. постала навіть окрема комісія для складання укр. підручників для середніх шкіл. /928/

Конкордат, укладений 18. VIII. 1855 p. між лапою Пієм їх і цісарем Францом Йосифом I, віддав нагляд над школами консисторіям, шкільних наглядачів цісар став призначати на пропозицію єпископів. Крайовою шкільною радою мав бути наук. департамент при намісництві. З ініціятиви гр.-кат. консисторії укр. громади починають масово засновувати укр. школи, і в 1860-их pp. українці дістають навіть перевагу над поляками. Але повна націоналізація школи не була здійснена, бо з припиненням дії конституції в добу реакції А. Баха в шкільництві запанувала германізація: 21. VIII. 1856 р. скасовано обов’язкове викладання укр. мови в сх.-гал. середніх школах, а нім. мова залишилася не тільки в середніх школах, але й у нар. міських. Тим часом заходами поляків у Львові відкрито першу поль. гімназію (1858), що було початком польонізації середніх шкіл у Сх. Галичині.

З високих шкіл Галичина мала з 1784 р. Львівський Університет із латинською і (до 1867 р.) нім. викладовою мовою; укр. впливи були там дуже малі, і тільки від 1848 — 49 pp. засновують 4 укр. катедри на богословському відділі і катедру укр. мови й літератури (перший проф. Яків Головацький). Українською зате була гр.-кат. Духовна Семінарія у Відні — Barbareum (див. Історія, стор. 484).

Шкільництво в Галичині в другій пол. XIX ст. і на поч. XX ст. Нові умови для укр. шкільництва в Галичині постали в 60-их pp. у зв’язку з відновленням у 1861 р. конституції в Австрії, новим устроєм держави, зокрема автономією Галичини та австр.-поль. угодою в 1867 р. і передачею влади в Галичині в поль. руки (див. Історія, стор. 486).

Австр. держ. закон з 25. V. 1869 р. унезалежнив школу від церкви, віддав нагляд над нею крайовим, повітовим (окружним) і місцевим шкільним радам; внутрішній устрій нар. і професійного шкільництва, склад і компетенції надзірних органів залишено крайовим законам. Справи середніх і високих шкіл належали до компетенції центр. влади у Відні. Крайову Шкільну Раду в Галичині створено 22. VI. 1867 p., і того ж дня видано закон про мову навчання в школах, який одержав санкції цісаря, не зважаючи на опір укр. послів. На підставі цього закону питання про мову навчання в нар. школах вирішувала місцева громадська рада; де частина дітей уживала однієї мови, а частина — другої, мова, яка не була викладовою, мала вивчатися, як обов’язковий предмет. В середніх школах нім. мову навчання заміняє поль., а укр. стає предметом умовно-обов’язковим (вивчати мусить той, хто зголоситься); тільки в нижчих клясах акад. гімназії у Львові дозволено укр. мову навчання (1874 р. поширено на всю гімназію), крім того, залишено дві нім. гімназії (у Львові і в Бродах). Змінити цей стан, поширити права укр. мови й заснувати окремі укр. середні школи чи паралельні кляси з укр. мовою навчання можна було тільки за згодою львівського сойму після вислухання погляду відповідних пов. рад, які раз-у-раз ставили великі перешкоди.

Крайова Шкільна Рада для Галичини у Львові запевнювала полякам 4/5 членів, а українцям 1/5; вона всілякими засобами здійснювала польонізаційну систему; не мали українці переваги і в пов. шкільних радах. Майже вся шкільна адміністрація була в поль. руках. Отже, за укр. школу треба було вести важку боротьбу. Утиски укр. шкільництва були предметом безнастанних скарг, інтерпеляцій і боротьби на сеймовій і парляментарній арені, зокрема, коли йшлося про здобуття для українців нових гімназій і вище організованих нар. шкіл.

Навчання стало в принципі обов’язковим і тривало 6 років. Школи ділилися на нар., середні, учительські семінарії, професійні й високі.

Організація народних шкіл була усталена законом Шкільної Крайової Ради 1863 p.; згодом деякі зміни запровадив закон 1893 р. Школи ділилися на сільські, маломістечкові й міські; між цими категоріями були деякі відміни в програмі навчання. Школи були 1-, 2-, 3-, 4-, 5-, 6-, 7- клясні, залежно від числа учнів. Вищі кляси найвище організованих нар. шкіл носили назву виділових шкіл. Однак Шкільна Крайова Рада неохоче згоджувалася на створення вище зорганізованих нар. шкіл по укр. селах, так що там були майже виключно 1- і 2- клясівки. В усіх укр. школах навчали від 2-ої кляси поль. мови, а від 3-клясних починаючи, — також нім. Укр. населення було відповідно забезпечене тільки найнижчим типом шкіл, мало ледве кілька 4-клясівок, ні однієї виділової школи. Учителями були загалом українці. В міру зростання загальної національної свідомости зростала й якість укр. вчительства, яке вносило в нар. школи укр. зміст. Не зважаючи на запровадження шкільного примусу, шкіл не вистачало, особливо в горах.

В останні роки перед першою світовою війною в Галичині було бл. 3 560 нар. шкіл, з них 2 510 укр., себто 71%. До нар. шкіл ходило бл. 670 000 дітей, в тому числі до укр. бл. 440 000. На 100 дітей укр. національности до укр. шкіл ходило 97%, а лише 3% до поль. З другого боку, до укр. шкіл ходили також поль. й жидівські діти.

Дуже рідко українці мали вище зорганізовані народні школи в містах, і тут укр. молодь здебільша ходила до поль. шкіл.

До середніх шкіл належали гімназії (і т. зв. реальні гімназії) і /929/ реальні школи (в них не вчили клясичних мов). Наука тривала 8 років (в реальних школах — 7); до середніх шкіл можна було перейти по закінченні 4-клясної нар. школи і вступного іспиту. Закінчення гімназії давало право вступу до високої школи, реальної школи — до всіх високих шкіл за винятком університету.

За кожну нову укр. гімназію українцям доводилося цілими роками вести важку боротьбу. Не дивно, що перед першою світовою війною українці мали лише 6 укр. гімназій (у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станиславові і філію гімназії у Львові) та паралельні кляси при поль. гімназіях у Бережанах і в Стрию. В той самий час поляки мали 39 гімназій і 11 реальних шкіл, а німці — гімназію у Львові.

Учительські семінарії почали творитися в Австрії 1869 р. і вже 1874 р. дістали організаційний статут із 4 роками навчання; до 1854 р. були окремі вчительські нім. препаранди (у Сх. Галичині їх було 5). Характер учительських семінарій у Сх. Галичині (їх було 10: хлоп’ячих 7 і 3 жіночих) був утраквістичний (в Зах. Галичині — польський).

Коли виявилося, що добитися поширення укр. держ. шкіл не можна, укр. суспільність взялася до організації власного приватного шкільництва, головне гімназій і учительських семінарій, в менших маштабах нар. шкіл. Організувати приватне шкільництво взялося Укр. Педагогічне Т-во (до 1912 р. Руське Педагогічне Т-во) — УПТ, що згодом, в 1926 p., прийняло назву »Рідна Школа«, а від 1910 р. також Крайовий Шкільний Союз із представників центр. товариств і політ. партій (на чолі з М. Грушевським і І. Кивелюком), при чому він займався переважно середніми школами. Перед початком першої світової війни число приватних нар. шкіл зросло до 16.

В 1911 — 12 pp. Крайовий Шкільний Союз мав 8 гімназій із 1 931 учнями і дві учительські семінарії. Крім цього, СС Василіянки мали дівочу гімназію у Львові і учительську семінарію в Яворові, а в Перемишлі існував ліцей т-ва Укр. Інститут для дівчат.

Під кінець XIX ст. починають звертати увагу й на дошкільне виховання (ідеї Н. Кобринської на жіночому вічі в Стрию 1891); 1892 р. постає вже (о. К. Сілецький) перший дитячий захисток (»Захоронка«) під управою СС Служебниць. Від 1900 р. існує т-во »Руська Захоронка« (потім »Укр. Захоронка«). Від того часу справою захистів займаються різні т-ва, СС Василіянки і Служебниці, священики, а педагогічний нагляд над ними має Головна Управа УПТ. Крім того, УПТ організовувало, часто з допомогою інших т-в, »дитячі садки« на час літніх робіт на селі.

Для приватного шкільництва тієї доби характеристичне мале зацікавлення фаховими школами (торговельна школа середнього типу Т-ва »Просвіти« у Львові, нижча с.-г. школа в Миловані).

Не зважаючи на недоліки в забезпеченні укр. населення рідними школами — головне на відтинку вище зорганізованих нар. шкіл і середнього шкільництва, — Галичина, крім Буковини, була єдиною частиною укр. земель, де укр. молодь виховувалася в укр. школах. З бігом часу щораз більше ці школи ставали українськими не лише мовою, але й духом. Це було насамперед завдяки патріотичному вчительству, що було зорганізоване в дві станові організації: »Взаємна поміч укр. учительства« (1905), де згуртувалися учителі, нар. шкіл, і »Учительська Громада« (1908) для учителів середніх і високих шкіл. Обидва т-ва видавали свої органи (»Шлях виховання і навчання«, »Учитель«, »Укр. Школа«).

Найменше успіхів мали українці в боротьбі за високі укр. школи. До 1867 р. Львівський Університет мав нім. характер. Згодом виникало кілька проєктів полагодження питання мови викладів в університеті і національного характеру його. Цісареве розпорядження з 7. VII. 1871 р. визначило, що на майбутнє на катедри можна запрошувати тільки таких доцентів, що знають обидві мови — укр. і поль. Це однак не впорядкувало справи; університет швидко був спольонізований, а габілітації українців на доцентів натрапляли на великі труднощі. Проте перед війною 1914 р. українці мали у Львівському Університеті 8 катедр і 4 доцентури. Ще менші впливи мали українці в двох інших високих школах у Львові — Політехніці і Ветеринарній Академії та в Крайовій Академії Рільничій в Дублянах.

В 1889 р. укр. студентство починає боротьбу за рівноправність в університеті, а далі за окремий укр. університет. Відтоді вона набирає чимраз гостріших форм (бійки між укр. і поль. студентами 1900-10 pp., сецесія 1901 p., демонстрація 1907 p., вбивство поляками А. Коцка 1910 р. і засудження укр. студентів на в’язницю) і переходить до сойму і парляменту.

Світова війна несприятливо вплинула на розвиток укр. шкільництва, зокрема народного (шкільні будинки були почасти зруйновані, частину учителів покликано на війну тощо). Зокрема в часи рос. окупації укр. шкільництво припинилося /930/ зовсім. Натомість постали укр. нар. школи, гімназійні й семінарійні курси на еміґрації у Відні і в таборах укр. втікачів (Ґмюнд).

Освітній і культурний рух. Нова система освіти й навчання, зв’язок із культурними осередками Заходу, приплив нових течій, — все це піднесло з початком XIX ст. освіту тодішньої провідної верстви — духівництва, а згодом і освіту мас, хоча нові впливи опанували галицьку суспільність лише поволі.

В першій пол. XIX ст. єдина укр. організація — Ставропігійський Інститут, перетворений урядом із Ставропігійського Братства (1872), не виявляв широкої діяльности, подібно як Товариство Галицьких Гр.-Кат. Священиків, що постало 1816 р. в Перемишлі за почином єп. Михайла Левицького та крилошанина І. Могильницького. Серед спольщеної укр. інтеліґенції 30-их pp. XIX ст. помітні два напрями: одні переймалися поль. рев. рухом, другі під впливом слов. відродження та творів наддніпрянських укр. письменників — стають на укр. нац. ґрунт (»Руська Трійця«). Найважливішою справою, яка тоді розворушила укр. громадянство, була перша »азбучна війна«, зв’язана із спробами завести до укр. письма поль. латинку (Й. Лозинський 1834). Були тоді спроби видавати часописи, але щоразу все розбивалося через питання мови, щодо якої не було згоди: чи видавати живою нар. мовою, чи церковною.

Лише в 1848 р. Головна Руська Рада піднесла освітню і шкільну справу (див. Історія, стор. 485). Освіту народу мала взяти в свої руки »Галицько-Руська Матиця«, заснована 16. VI. 1848 р. на зборах Головної Руської Ради. Питання літературної мови для галицьких українців вирішив З’їзд Руських Учених на користь нар. мови. Важливими подіями в той час були поява тижневика »Зоря Галицька« і заснування Нар. Дому у Львові, який мав стати осередком життя галицьких українців. Організуються читальні (в 1848 р. в Коломиї, а в 1850 р. в Духовній Семінарії у Львові).

Однак у 50-их pp. дійшло до занепаду освітнього й культурного життя: Головна Руська Рада перестала існувати (1851), занепала »Матиця«, »Зоря Галицька« перейшла в москвофільські руки. Між галицькими українцями здобувають перевагу два напрями: один церковний, що держався мови, близької до церковної, і другий москвофільський із нахилом до нац. єдности українців із росіянами. Єдине, що в ці часи оживило галицька громадянство, — це друга »азбучна війнах (1859), коли австр. уряд, за намовою галицького намісника А. Ґолуховського, задумав запровадити до укр. шкіл латинку і коли одностайним наступом укр. інтеліґенції проєкт уряду відкинуто.

До пожвавлення культурно-освітнього життя дійшло лише в 60-их pp. під впливом народовців, що виступили проти старшого консервативного покоління, яке чимраз більше потопало в русофільстві (заява І. Наумовича про єдність укр. народу з росіянами — див. стор. 487). В 60-их pp. укр. суспільність у Галичині вже виразно поділилася на ці дві групи. В руках русофілів, або старорусинів, були в той час культурні заклади: Ставропігійський Інститут, Народний Дім, »Галицько-Руська Матиця« (всі вони тоді мало цікавилися освітніми справами) і журнал »Слово«. Народовецький рух на початку був культурно-освітнім і лише згодом став політичним, обнявши молодь, що почала організуватися по гімназіях у т. зв. громади (сюди належали й богослови): у Львові, Самборі, Перемишлі, Тернополі — 1863 p., Дрогобичі (1864) й Станиславові (1865). За моральною допомогою молоді починають виходити різні укр. часописи (»Вечерниці« — 1862, »Мета« — 1863, »Нива« — 1865, »Русалка« — 1866), що один по одному падають з фінансових причин, бо прихильників укр. руху було ще тоді мало.

Не маючи, за винятком »Руської Бесіди« у Львові (Товариський Клюб, закладений 1861 p., став укр. 1870 p.), ні одного свого товариства, народовці 1868 р. за почином о. С. Качали й університетської молоді приступили до заснування »Просвіти«, першого укр. товариства, що мало бути осередком для всіх свідомих українців (перші загальні збори 8. XII. 1868 р. при участі 64 українців зі Львова і одного — о. Заячківського з провінції, перший голова Наталь Вахнянин). Перший статут »Просвіти« мав характер наук.-освітній. Але вже від 1870 p., за зміненим статутом, »Просвіта« мала ширити тільки освіту між укр. масами, а справу укр. літератури й науки перебрало на себе засноване 1873 р. Т-во ім. Шевченка, перетворене 1893 р. на Наукове (див. Наука). Почали творитися філії »Просвіти« (перша 1875 р. в Бортниках б. Ходорова), між народ пішли перші книжки Т-ва; від 1877 р. »Просвіта« почала видавати свій орган »Письмо з Просвіти«; в той же час вона стала видавати і шкільні підручники для гімназій. До »Просвіти« не належали москвофіли; для конкуренції з нею вони 1874 р. заснували в Коломиї »Общество им. М. Качковского«, перенесене до Львова 1876 р. з тими самими завданнями, що й »Просвіта«; воно також видавало популярні книжки для народу. Але в ін. товариствах, головне на провінції, членами були, побіч народовців, і москвофіли (в бурсах, касинових товариствах, т. зв. »Бесідах«, і т. п.). Великим культурним надбанням 60-их pp. XIX ст. був заснований 1864 р. укр. нар. театр »Руської Бесіди« в Галичині (див. Театр).

Поділ укр. громадянства на два табори розбивав укр. сили, й так мало зорганізовані; але укр. інтеліґенції прибувало, вона вже не польонізувалася, й народовці здобували між нею перевагу. Ростуть /931/ народовецькі видання (див. Преса), виникають численні товариства на провінції, стаючи осередками культурного й товариського життя (»бесіди«, »бурси«, »касина« і т. п.).

У 80-их pp. починається диференціяція організованого культурного життя. Шкільні й учительські справи, якими займалася »Просвіта« і політ. чинники, переходять до заснованого 1881 р. Руського Педагогічного Товариства, що пізніше (1926) прийняло назву »Рідна Школа«. В 90-их pp. XIX ст. »Просвіта« внесла в програму діяльности й екон. справи (1891), почала засновувати при читальнях крамниці, дбати про організацію громадських шпихлірів, рільничо-господарських і промислових спілок, позичкових кас ощадности. Із ростом цієї ділянки праці в 1891 — 1904 pp. її перебрали окремі екон. установи (»Сільський Господар«, Крайовий Союз Ревізійний і т. д.).

Організаційно-освітне життя українців у Галичині останньої чверти XIX ст. виразно проявилося назовні подіями широкого культурного значення, як перенесення останків М. Шашкевича до Львова (1893), свята з нагоди 50-их роковин скасування панщини (1898), святкування у Львові й провінції століття видання »Енеїди« Котляревського, ювілей 25 — річної літературної діяльности І. Франка (1898).

На цих підставах розвинулося організаційно-культурне життя в XX ст. На першому місці щодо об’єму праці далі стоїть »Просвіта«; 1907 р. провадиться акція з курсами для неграмотних, відживає видавнича діяльність і праця в екон. ділянці; 1-2. II. 1909 р. відбувся перший укр. освітньо-екон. конґрес »Просвіти« у Львові з участю 768 освітніх діячів і економістів; 1900 — 14 pp. постало 2 000 нових читалень, 430 будинків »Просвіти«, багато »Нар. Домів«, де примістилися також читальні »Просвіти« та ін. укр. установи. Розвиток »Просвіти« від її заснування до 1914 р. найкраще видно з таблиці:


Рік


Філії


Читальні

Члени в тис.

централі


читалень


Бібліотеки

Видано

книжок


прим. в тис.


Будинки

1869

 —

 —

 —

 —

 —

4

20

 —

1875

1

 —

 —

 —

 —

6

83

 —

1880

3

 —

1,5

0,2

 —

6

23

 —

1890

4

 —

4,8

27

 —

8

50

 —

1895

10

233

7,9

42

843

9

45

34

1900

20

924

13,4

76

1 248

9

83

75

1905

34

1 550

19,0

100

1 753

8

120

118

1910

64

2 376

 —

114

2 290

16

111

310

1914

77

2944

36,4

197

2 664

16

120

504

Ці числа найкраще представляють організаційний розвиток у Галичині на укр. освітньому відтинку за останні довоєнні роки. В 1914 р. 75% укр. населених пунктів у Галичині мали читальні »Просвіти«, 15% мали свої будинки, а членство »Просвіти« охопило бл. 20% укр. чоловіків. За 15 останніх років перед війною »Просвіта« видала бл. 1½ мільйона книжок, призначених здебільша для масової освіти, насамперед селян.

На зразок львівської »Просвіти« постають подібні освітні т-ва під цією ж або ін. назвою на укр. землях в Рос. імперії, на Буковині (»Руська Бесіда«) і за океаном.

Почасти освітні завдання мали також дві учительські організації: »Взаємна поміч укр. учительства« (1905), де згуртовувалися вчителі нар. шкіл, і »Учительська Громада« (1908) для вчителів середніх і високих шкіл. Частинно освітні завдання мали й руханкові товариства »Соколів« і »Січей« (див. Фізкультура і спорт), а також студентські і жіночі організації (див. Студентство і Жіночий рух).

Масовій освіті сприяв інтенсивний розвиток преси і видавництв, з яких деякі були призначені для широких мас. Коли в 1875 р. в Галичині з’явилося лише 62 нових неперіодичних видань, то 1894 р. вже 176, а 1913 р. — 360, що становило понад половину укр. видань у цілому світі (див. Видавництва). В 1913 р. в Галичині виходило 81 пресових органів, або 57% укр. преси в цілому світі (див. Преса). І галицька преса і, ще більше, галицька книжкова продукція чималою мірою обслуговували українців в усьому світі.

І. Герасимович, О. Терлецький


Буковина. За молдавського панування освіта й шкільництво стояли в Буковині дуже низько (див. стор. 490). Існували тоді лише початкові школи при манастирях, призначені здебільша для нижчого духівництва. В перші роки по переході до Австрії справа загалом не міняється. З прилученням Буковини до Галичини (1787 — 1849 pp.) Буковина ділить долю Галичини. В цей час по містах постають поль. школи. Одночасно австр. уряд утворює середні нім. школи (1808 — перша в Буковині гімназія в Чернівцях), а для кандидатів духовного стану — румунські (1827 — богословська школа для підготови духівництва).

Обставини змінилися після відлучення Буковини від Галичини 1849 p., а ще більше в 60-их pp. у зв’язку з відновленням конституції в Австрії, автономією /932/ Буковини і нац. відродженням буковинських українців (див. Історія, стор, 491). Під цей час починають буйно розвиватися укр. шкільництво й позашкільна освіта. Про самостійний розвиток нар. шкільництва в Буковині можна говорити лише від 1869 p., коли законом 14. V. всі школи перейшли під управу держави. Вже 1870 р. їх налічувано 116, 1896 — 165, з них чисто укр. — 131, а 34 укр.-нім., укр.-румунські і т. д., де вчилося до 20 000 укр. дітей. Розвиток шкільництва йде поряд із зростом політ. значення українців у краю: 1895 р. українці дістають для укр. шкіл при Крайовій Шкільній Раді окремого референта (О. Поповича), що 1910-11 pp. довів до 216 чисто укр. і 8 мішаних шкіл (супроти румунських 177, нім. 82, поль. 12, угорських 5) із 40 000 учнів і 800 укр. вчителями. В ділянці нар. шкільництва українці в Буковині найкраще зі всіх укр. земель були забезпечені укр. школами, бо управа нар. школами фактично перейшла в укр. руки. Загалом всі укр. діти ходили до укр. шкіл, і тільки 3% дітей у шкільному віці не ходило до школи.

Міські школи були, з огляду на жидівське населення міст, спершу нім., пізніше, в 90-их pp. XIX ст., утворено переходові нац. кляси (1 — 2) в Чернівцях, які з постанням окремої укр. шкільної інспектури (1906) реорганізовано на укр. (4 школи в Чернівцях). Були ще нар. школи (дівочі і хлоп’ячі) із укр. і румунською мовами навчання в Чернівцях, що їх утримував греко-правос. рел. фонд.

Середнє шкільництво було спершу нім. (від 1851 р. в чернівецькій гімназії вчили укр. мови, від 1872 р. для українців правос. віри також релігії по українськи; гр.-кат. вже раніше). Лише 1896 р. відкрито 1 нижчу укр.-нім. гімназію в Чернівцях, перетворену 1905 р. на вищу. Крім Чернівців, була ще одна нім.-укр. гімназія (в Кіцмані, від 1904), укр. у Вижниці (1908) та приватна реальна гімназія в Вашківцях. Усіх учнів українців у середніх школах перед війною налічували 1 200.

Заснована 1871 р. хлоп’яча учительська семінарія, доповнена 1872 р. відділом для дівчат, була теж нім. Міщанських шкіл у Буковині не було, тому для учительської семінарії створено підготовний курс (2 роки), де згодом кілька предметів почали викладати крайовими мовами. 1910 р. утворено три рівнорядні укр., нім. і румунські відділи на хлоп’ячому відділі учительської семінарії, після чого можна було сподіватися такого поділу згодом і для дівочого відділу (він до війни залишився нім.). Тим часом т-во »Укр. Школа« в Чернівцях утворило (1907) цілу приватну укр. учительську семінарію для дівчат.

Від 1875 р. в Чернівцях існував університет із нім. викладовою мовою; від самого початку він мав катедру укр. мови й літератури (Г. Онишкевич, потім С. Смаль-Стоцький), а крім того 2 укр. катедри на богословському відділі.

Освітній і культурний рух на Буковині почався в 60-их pp., коли з’явилися спроби заснувати читальні по селах, організувати міщанство й інтеліґенцію. Провідне значення мала »Руська Бесіда«, заснована в 1869 р. з почину єп. Н. Гакмана. В той час »Руська Бесіда« була єдиним оборонцем укр. народу від румунів і німців; вона давала почин до заснування ін. товариств (міщанська читальня 1880, Нар. Дім 1884, Драматичне Товариство і т. ін.). Спершу працю »Руської Бесіди« гальмували спори між народовцями й москвофілами, але з переходом її в укр. руки (1884) праця стала інтенсивно розвиватися. До 1889 р. »Руська Бесіда« була товариством касиновим, від того часу перебрала на Буковині функції львівської »Просвіти« і перед війною (1914) налічувала в Чернівцях 908 членів, мала 9 філій у провінції та 190 читалень із близько 13 000 членів.

За почином »Руської Бесіди« почав виходити перший укр. часопис »Буковина« 1885 р. під ред. О. Ю. Федьковича, пізніше ін. видання, видавано також книжки для народу. Крім освітньої праці »Руська Бесіда« веде й екон., яка згодом перейшла до окремих екон. товариств.

Із розростанням праці в »Руській Бесіді« в поодиноких її секціях почали творитися окремі самостійні культурно-освітні товариства. Постає (1887) т-во »Руська Школа«, що опікується шкільництвом і видає педагогічний журнал »Руська Школа« (1888 — 90) і підручники, влаштовує виклади, курси. З драматичної секції »Руської Бесіди« виросло »Руське Драматично-Літ. Т-во« (1884) для плекання музики, що перетворилося на »Буковинський Боян« (1895). Укр. театр був спершу зв’язаний із ремісничим т-вом »Зоря« (1901). З почину »Руської Бесіди« вийшли »Міщанська Читальня« в Чернівцях (1880) і »Міщанський Хор« (1905). »Жіноча Громада« постала 1906 р. й перед першою світовою війною налічувала 14 гуртків і 600 членів; вона влаштовувала курси для неписьменних, робила виставки нар. вишивок у Чернівцях, чернівецький гурток »Жіночої Громади« утримував школу шиття, робітню й захисток для дітей. Побіч неї працювало Т-во Правос. Русинок (1908) з тією самою метою (150 членів), що утримувало дівочу бурсу й дитячий садок. Укр. правос. духівництво організується в Т-во Укр. Правос. Священиків (1906 — 56 членів), укр. купці — в т-во »Поміч« (1907), укр. поденні робітники в т-во »Праця« (1912), постає і »Буковинська Торгівля« (1910).

Окрему ролю грали в просвітянсько-культурному русі студентські громади і руханково-пожежні т-ва »Січі«. Всіх т-в різних категорій Буковина налічувала до 1914 р. 590 і була ними насичена більше, ніж будь-яка частина укр. земель.

Великий вплив мали загальнонац. маніфестації та свята: ювілей О. Ю. Федьковича (1886), С. Воробкевича (1877), велика свято з нагоди століття »Енеїди« (1898), ювілей 25-літньої /933/ діяльности О. Поповича (1900), ювілейне свято М. Лисенка (1904), маніфестаційне прийняття І. Франка (1913).

М. Гарас, В. Сімович


Закарпаття. На переломі XVIII і XIX ст. шкільництво й освіта на Закарпатті стояли досить високо. Великою мірою завдячено це визначному єп. Андрієві Бачинському (1772 — 1809, див. стор. 492), який згуртував навколо себе закарпатську інтеліґенцію. В Мукачеві закладено духовний ліцей, уніятське духівництво зрівняли в правах із латинським і поліпшили його матеріяльне становище. Канонічна візітація 1793 р. виявляє вже 300 шкіл, утримуваних церковними громадами. В той час шкільництво на Закарпатті стояло з усіх укр. земель найкраще, і завдяки цьому Закарпаття дало ряд визначних діячів. У цих школах учили пр-укр. читати, писати, рахувати, в деяких викладали латину й філософію, від 1844 р. — угорську мову. Після придушення угорської революції 1849 р. число початкових шкіл збільшилося, і в ужгородській гімназії заведено обов’язкову укр. мову.

Ці сприятливі обставини зовсім змінилися в 1860-их pp., після австро-угорської угоди, бо почалося інтенсивне угорщення, і Закарпаття з культурного погляду зовсім підупало (див. Історія, стор. 493). Хоча закон ч. XXXVIII (1868) давав неугорським націям право на свої школи, але 80 стаття цього закону дозволяла засновувати держ. угорські школи всюди, де того вимагають держ. інтереси. У державних школах спочатку дозволено було вчити укр. мови як предмета, але мовою навчання була угорська мова. А через те, що укр. школи утримувалися коштом церковної громади, селяни радо погоджувалися на держ. школи, на які вони безпосередньо не платили. 1881 р. було ще 353 школи з укр. мовою навчання і 265 з угорською, але вже 1883 р. укр. шкіл було тільки 282, а угорських — 313. 1899 р. число укр. шкіл зменшилося до 88, 1906 р. — до 23. Закон А. Аппонія 1907 р. скасував неугорські школи, і від того часу залишилося всього 107 укр.-угорських церковних шкіл, в яких тільки релігія та ц.-слов. грамота викладалися укр. мовою. До того ж число їх раз-у-раз меншало, дійшовши 1918 р. до 34.

В 1917 — 18 pp. на Карпатській Україні було 101) дитячих садків, 517 нар. шкіл, 8 »горожанських« шкіл, 3 гімназії, 3 учительські семінарії, 2 торговельні школи, 1 хліборобська школа, 1 керамічна школа, 1 інститут для глухонімих, 1 богословський ліцей і 1 юридичний ліцей. Навчальна мова в усіх цих школах була угорська, тільки в 34 церковних школах дозволено було навчати укр. мови. Це було дозволене і в двох гімназіях та учительських семінаріях, але необов’язково. В богословському ліцеї наука велася, побіч угорської, також латинською та укр. мовами. В наслідок такої політики серед населення Карпатської України неграмотних було до 60% і 26 000 дітей не ходило ні до якої школи. Культурно-освітній рух на Закарпатті почався в пол. XIX ст., коли О. Духнович заснував 1850 р. »Пряшевское литературное заведеніе«, що видавало альманах (3). Більшу вагу мало засноване А. Добрянським »Общество св. Василія Великого« (1864 — 1902), що, крім шкільних підручників, видавало перший на Закарпатті часопис »СвЂтъ« (1864 — 71), потім »Новый СвЂтъ« (1871). Великі заслуги на полі нар. освіти й шкільництва має о. Августин Волошин, учитель і педагог, автор шкільних підручників, редактор популярного освітнього журналу »Наука« в Ужгороді, друкованого укр. народною мовою.

А. Штефан






РОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ


Українська Народна Республіка (УНР). Як тільки вибухла революція в березні 1917 p., укр. громадянство взялося власними силами будувати укр. шкільництво й освітню справу. Ґрунт для цього був великою мірою підготований попередньою працею укр. педагогів і освітніх діячів, — К. Ушинського, Б. Грінченка, Олени Пчілки, Г. Шерстюка та ін. В культурному будівництві на Україні після революції чималу участь узяли й галицькі українці, які опинилися там як військовополонені, заручники або заарештовані й вивезені рос. урядом. Багато з них опинилося на становищі учителів, редакторів, журналістів і т. ін. Уже Генеральний Секретаріят Освіти (І. Стешенко) почав організацію укр. нац. школи. Одночасно створюється Т-во Шкільної Освіти для готування укр. шкільних підручників і для підготови І учительського з’їзду (серпень 1917 p.). Вже в березні 1917 р. в Києві постає 1 укр. гімназія ім. Т. Шевченка, а згодом і 2 Кирило-Методіївська. Велику працю провів Генеральний Секретаріят Освіти для відкриття нових укр. нижчих шкіл і переведення старших початкових і вищих початкових шкіл на укр. мову навчання. Поруч нар. шкіл почата була організація середніх (гімназій, реальних шкіл, комерційних та ін.). Для полегшення цієї роботи ще 1917 р. почато працю в справі перетворення трьох шкільних округ на комісаріяти: Київський (1917), Харківський і Одеський (1918). Дерусифікація шкіл пішла скорим темпом; для вчителів середніх шкіл 1917 — 18 pp. влаштовано багато курсів українознавства, на яких викладали найвидатніші науковці, як от М. Грушевський, С. Русова, М. Василенко, В. Науменко, Т. Сушицький та ін., так що в самому Києві можна було зорганізувати 5 укр. гімназій, — на всій Україні їх було до 80 по містах і селах. Відкривання нових /934/ укр. середніх шкіл домагалися земства й місцеве самоврядування. Велику ролю відіграли куратори шкільних округ (особливо київської — М. Василенко, пізніше В. Науменко). Велику вагу надавалося забезпеченню школи укр. підручниками. Не зважаючи на воєнний час, їх друкується вже в 1917 р. поважними накладами (200-300 000), але для величезної території цього аж ніяк не вистачало. В 1918 р. коштом лише спеціяльного фонду Міністерства Освіти протягом кількох місяців видано бл. 2 000 000 підручників для нар. і середніх шкіл.

В кінці 1917 р. почали укладати плян і програми єдиної трудової школи. Цією справою займалася окрема комісія з відповідними підкомісіями й секціями, зорганізована Міністерством Освіти УНР. Плян і напрям праці комісії ухвалив II Всеукр. Учительський З’їзд, а затвердила Директорія в Києві в кінці 1918 р. За пляном єдиної школи навчання тривало 12 років; воно мало ділитися на три ступені: 1. молодша основна школа, 1 — 4 кляси; 2. старша основна школа, 5 — 8 кляси і 3. »колеґія«, 9 — 12 кляси, — це загальноосвітня школа; професійна освіта не входила в схему єдиної школи, але на кожному ступені загальноосвітньої єдиної школи можна було утворювати професійну школу; на 1 ступені — нижчу, на 2 — середню. З загальний ступінь єдиної школи (»колеґія«) ділився на кілька типів: на колеґії з двома клясичними мовами, з однією (латинською) мовою, реальні колеґії і т. д. Загальні засади, на яких початкова й середня школа мали будувати свою роботу, визначалися так: 1. нац. характер школи; 2. реалізація ідеї єдиної школи, себто забезпечення всім учням можливости пройти всі ступені навчання відповідно до їх здібностей; 3. виховання активности, ініціятиви й творчих здібностей учнів; 4. ініціятива педагогічних рад в організації навчально-виховного процесу. До цього ще треба додати принцип естетизму в навчанні й вихованні. Воєнні події перешкодили реалізації пляну єдиної школи. Треба підкреслити, що освітня програма всіх укр. урядів була в принципі однакова, тому зміни урядів не позначилися неґативно на розростанні укр. освітньої системи.

Педагогічну освіту на Україні провадилося 1917 — 18 pp. укр. мовою в університетах на відповідних факультетах, в укр. Педагогічній Академії (1917) в Києві, на численних короткочасних учительських курсах і в нормальних учительських інститутах та учительських семінаріях.

5. X. 1918 р. Укр. Університет у Києві, що постав 1917 p., перетворено на перший Держ. Університет із факультетами: іст.-філол., фіз.-математичним, правничим і медичним; відкрито в Києві також Укр. Академію Мистецтва. 22. X. 1918 р. відкрито Університет у Кам’янці Подільському (факультети іст.-філол., правничий, богословський, пізніше ще с.-г.). Іст.-філол. факультет університету працював також у Полтаві. Новий університет відкрито в Катеринославі, але він був рос. В старих університетах у Києві, Харкові й Одесі засновано катедри укр. мови, укр. мистецтва, укр. історії та історії укр. права.

Не зважаючи на неспокійний час, укр. культурне будівництво в 1917 — 18 pp. досягло незвичайного розмаху й широти. З’явилася сила укр. часописів різних типів, нові видавництва (див. Преса, Видавничий рух). Особливо розгорнулося видавання підручників для шкіл. Численні приватні видавництва, діставши безпроцентову позику від уряду, також випустили сотні тис. книжок і, не маючи змоги друкувати за короткий час величезні наклади вдома, мусіли частково перенести друк до Відня й до Берліну. Вся країна вкрилася мережею »Просвіт«. 14. XI. 1918 р. у Києві засновано Укр. Академію Наук (див. Наука), далі — Нац. Держ. Бібліотеку, Нац. Архів і т. д.

Галичина. За короткий час укр. державности ЗУНР справою відбудови шкільництва в Галичині займався Держ. Секретаріят Освіти; залишено австр. організацію шкільництва й австр. пляни навчання, тільки їх прикладено до дійсних нац. відносин. У лютому 1919 р. зорганізовано повітові шкільні ради. Щодо мови навчання в нар. школах, то там, де була укр. більшість, школи були укр. По містах, де були полль. школи, їх перетворено на коедукаційні, одні з укр., другі з поль. мовою навчання. Приватні укр. школи удержавлено (закон 10. II. 1919), в жидівській ім. барона М. Гірша поль. мову навчання на бажання батьків замінено на жидівську. В неукр. школах укр. мова була обов’язковою. Щодо середніх, то в містах, де їх було більше, одні перетворювали на укр., ін. залишали польськими; де була тільки одна поль. держ. школа, її поступово українізували. На приватні поль. школи уряд давав дозвіл без перешкод, тільки укр. мова в них мусіла бути обов’язковою. Хоч через воєнні події не скрізь можна було вести навчання в середніх (а то й нар.) школах, все ж таки воно відбувалося. Всіх укр. середніх держ. шкіл 1918 р. із учительськими семінаріями було 30 (20 гімназій, 3 реальні школи, 7 учительських семінарій). На Покутті, що було від 26. V. до кінця VII. 1919 р. під румунською окупацією, в нар. і середніх школах залишився австр. устрій, тільки нім. мову зроблено необов’язковою.

Л. Білецький, І. Герасимович






Продовження розділу XIV.2.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.