[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 970-972.]

Попередня     Головна     Наступна





2. Початки друкарства



Перші укр. друки. Перші книжки, надруковані кирилицею, серед слов’янства були українські. Їх друкар був німець — Швайпольт Фіоль, що походив із Нойштадту в Франконії, а жив у Кракові, де тоді було багато українців і для них існувала окрема правос. церква. Де і коли навчився Фіоль друкарства, не відомо; певне, — буваючи в Німеччині, від добрих майстрів, бо Фіолеві друки не були гіршими від тогочасних нім. друків. Потрібний йому шрифт виготував Рудольф Борсдорф із Брунсвіку, що жив у Кракові. Шрифт цей нагадує рукописне письмо, що було звичайним для перших друків взагалі. Можна припускати, що Фіоль друкував на замовлення укр. маґнатів: потреба церковних богослужбових книг була тоді велика. Так 1491 р. в Кракові появилися друковані Октоїх (169 аркушів) та Часословець. Крім цього, Фіоль надрукував ще дві великі книги: Тріодь пісну й Тріодь цвітну, але без зазначення місця й часу друкування. Збереглася звістка, що Фіоль видрукував ще й Псалтир, але сама книжка до нас не дійшла. Фіолева праця скінчилася трагічно: його заарештувала краківська інквізиція, і він визволився тільки в середині 1492 р. Друкарську працю Фіолеві заборонили, а видрукувані книжки попалили. Фіолеві друки були хронологічно одні з перших серед слов’ян взагалі, бо чехи почали друкувати 1478 p., українці — 1491, чорногорці — 1493, поляки наприкінці XV ст., білоруси — 1517 p., серби — 1553, росіяни — 1564, болгари — 1641 р.

Початок друкарства на укр. землях точно нам не відомий, бо перші друкарні були мандрівні. За первенця друку на укр. землях звичайно вважається Апостол 1574 p., що його видрукував у Львові втікач із Москви Іван Федорович, або »Учительне Євангеліє« 1569 p., видрукуване Федоровичем у Заблудові (на укр.-білор. пограниччі), де на той час було багато українців. Потім Федорович пішов на службу до кн. Костянтина Острозького і 1580 — 81 pp. видрукував в Острозі Новий Завіт та відому Острозьку Біблію. Не помирившись із кн. Острозьким, Федорович повернувся до Львова, але його друкарня за борги перейшла до жидівських підприємців, і сам друкар умер у Львові (похований на Підзамчі 6. XII. 1533 p.). Його друкарню викупив львівський єп. Гедеон Балабан із львівським Братством 1585 p., і вже 1591 р. починає, хоч і з важкими перешкодами від маґістрату і влади, працювати перша постійна львівська друкарня. Друкарні в ті часи були культурноосвітніми установами, що разом із школою ставали на оборону нац. руху; школа й друкарня доповняли одна одну, на чолі друкарні стояли високоосвічені люди. Із перших укр. друкарень виходили книжки головне слов. мовою, але вийшло чимало книжок і ін. мовами, — поль. та латинською.

З часом число друкарень зростало. Розійшовшись із львівським Братством, Г. Балабан заснував друкарню в єпископському маєтку в Крилосі б. Галича і водночас із своїм багатим небожем Федором заклав друкарню в Стрятині. Обидві стояли з техн. боку високо (напр., крилоське »Учительне Євангеліє« 1606, стрятинські: Служебник 1604 й Требник 1606); однак із смертю Балабанів (Федір † 1606, Гедеон † 1607) діяльність їх припинилася.

Львівська братська друкарня мала привілей на виключне право друкувати книжки; проте, /971/ крім неї, поставали й ін. друкарні: 1639 р. — Михайла Сльозки, що випускав книжки, техн. кращі від книжок братської друкарні (по смерті Сльозки 1667 його друкарня занепала), єп. Арсенія Желиборського (1644 — 46), Йосипа Шумлянського (1687 — 88), угорцівська (1618 — 20), але по двох-трьох книжках вони припиняли своє існування, не витримуючи конкуренції з львівською друкарнею. Найдовше проіснувала друкарня в Уневі (1660 — 1770), що її переніс туди зі Львова десь по 1649 р. А. Желиборський, ставши архимандритом унівським.

Найславетніша на Волині острозька друкарня (1580 — 1612) із смертю кн. Костянтина Острозького (1608) припинила 1612 р. свою діяльність. Не втрималася довго й філія острозької друкарні у Дермані (1604 — 05 видала дві книжки). Ін. волинські друкарні були мандрівні: рохманівська 1619, четвертинська 1628 і 1640, чорненська 1629, крем’янецька 1638, костянтинівська до 1688 p.; мандрівна була й почаївська друкарня (тут Кирило Ставровецький видрукував 1618 р. своє »Зерцало богословія«), але з 1730 р. вона вже постійна, хоч конкуренція із львівською друкарнею давалася їй важко.

З початком XVII ст. друкарство доходить і до Києва, коли архимандрит Києво-Печерського манастиря Єлисей Плетенецький купив стрятинську друкарню й переніс її до Києва; перший друк київської друкарні, що зберігся до наших часів, — Часослов кінця 1616 — поч. 1617 pp. Київська друкарня, що згуртувала ряд відомих укр. учених, перевищила ін. друкарні високим техн. виконанням; її видання набули всеслов. розголосу, скрізь високо цінилися й ширилися по всіх слов. землях. Були в Києві й ін. друкарні, але вони існували недовго: Тимофія Вербицького 1624 — 26, Спиридона Соболя 1627 — 30 й ін.

На Лівобережжі постійне друкарство розпочав архиєп. Лазар Баранович, що 1671 р. заснував новгород-сіверську друкарню, а 1679 р. переніс її до Чернігова. Її друки техн. стояли невисоко й всеукр. значення не мали.

Діяльність київської й чернігівської друкарень, що випустили багато книжок, увірвалася з відомим указом Петра I, який 5. X. 1720 р. наказав: з огляду на те, що в цих друкарнях »книги печатают несогласно с великороссийскими печатми... книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать«, а для того, що друкувалося, встановив сувору цензуру. Дві найбільші укр. друкарні з того часу занепадають, втрачаючи свій укр. характер.

Друкарство на Поділлі не мало особливого значення, бо всі друкарні там існували недовго й не були укр. Так само не мало великого значення друкарство Закарпаття, бо випущені тут книжки були тільки для місцевого вжитку; до того ж друкарні ці розвинутися не могли через релігійні переслідування.

Характер укр. стародруків. Укр. стародруки в історії укр. культури займають почесне місце. Технікою виконання видання київські, стрятинські, Острозькі, Сльозчині й ін. стоять нарівні з виданнями зах.-евр. Укр. стародруки мають звичайно розкішні титульні листи, заставки, ініціяли й малюнки-дереворити на окремих листах, часто високої мист. вартости. З цього погляду вони завжди стояли вище, напр., за видання московські. Багатство й краса шрифтів, а також свіжість і міцність фарби стародруків ще й тепер викликають захоплення. Друкарні не шкодували червоної фарби і цим сильно оживляли свої видання. Укр. стародруки за титульною сторінкою звичайно мають присвяти видатним особам, що їх коштом чи за їх допомогою виходила книжка; далі йде передмова, часто надзвичайно цінна; закінчується книжка післямовою. /972/

Укр. друкарство не розвивалося вільно, зазнаючи дошкульних переслідувань від сусідів. Чимало укр. книжок спалено. Друкарні вважалися в нас важливою культурною установою ще в XIX ст.; з цього погляду треба оцінювати найстарішу укр. друкарню Ставропігійського Братства у Львові, що збереглася досі, а також друкарню НТШ, засновану 1874 року.

І. Огієнко


Література: Holowatzki J. Sweipolt Fiol. Відень 1876; Титов Ф. Типография Киево-Печерской Лавры. Исторический очерк, I. К. 1918, Приложения к I тому... К. 1918; Свєнціцький І. Початки книгопечатання на землях України, Л. 1924; Попов П. Початки друкарства у слов’ян. К. 1924; Укр. книга XVI — XVIII. Труди Укр. Наук. Інституту Книгознавства, I, 1. К. 1924; Огієнко І. Історія укр. друкарства. Л. 1925 (з повною бібліографією); Маслов С. Укр. друкована книга XVI — XVIII ст. К. 1925; Maslow S. Ukrainische Druckkunst des XVI. bis XVIII. Jahrhunderts. Gutenberg — Jahrbuch. Майнц 1926; Kuziela Z. Der Deutsche Schweipolt Fiol, als Begründer der ukr. Buchdruckerkunst (1491). Gutenberg — Jahrbuch. Майнц 1936; Українська книга. У 450-ліття укр. друкарства в Кракові 1491 — 1941. Кр.-Л. 1943; Чижевський Д. Укр. друки в Галле. Кр.-Л. 1943; Сірополко С. Швайпольт Фіоль, перший друкар слов. кирилівських книг. Кр.-Л. 1943; Митр. Іларіон. Швайпольт Фіоль. Холм 1944; Зернова А. Начало книгопечатания в Москве и на Украине. М. 1947.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.