[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 1016-1018.]

Попередня     Головна     Наступна





3. Архіви та архівна справа



Збереження важливих, іст. документів у давнину засвідчене літописом. Місцем схову держ.-правних актів або ін. важливих документів були церкви. Від найдавніших часів збереглися лише поодинокі документи, акти приватно-правного або держ. значення, переважно в манастирських та приватних архівах. Відсутність власної держави позначилася /1017/ на долі найдавніших документальних матеріялів до історії України. Вони потрапили до архівосховищ Москви, Петербурґу, Відня, Варшави, Кракова, а часто переходили й до рук колекціонерів.

Організація відомих архівів на Україні починається з часу заведення намісництв, а потім губерній у кінці XVIII ст. Організація наук. архівів припадає на середину XIX ст. у зв’язку з утворенням Комісії для розбору давніх актів у Києві і заснуванням Київського Центр. Архіву Давніх Актів 1852 p., a 1880 р. також Центр. Іст. Архіву в Харкові. На терені Галичини так само документи до історії укр. земель були ввесь час у складі чужих архівних установ, спочатку в австр. держ. архівах та в архівах місцевих адміністративних органів, а з утворенням поль. держави в архівних установах цієї останньої.

В кінці XIX ст. в деяких губерніяльних містах України були утворені т. зв. учені архівні комісії, офіційні установи під орудою місцевого губернатора, в завдання яких входило охороняти й досліджувати місцеві пам’ятки старовини, в тому числі й архіви. Органом цих учених комісій були »Труды« (Праці), з яких друкувалося багато іст. документів та дослідів на підставі архівних матеріялів. Такі »Труды« виходили в Полтаві (ред. — І. Павловський), Чернігові (В. Модзалевський), Катеринославі (А. Синявський і В. Біднов). Київська Учена Архівна Комісія (І. Каманін) своїх праць не видавала. В 1914 р. в Москві відбувся з’їзд діячів губерніяльних учених архівних комісій, який намітив основні засади реформи архівної справи в Росії, що торкалися й становища архівів на Україні. Але перша світова війна перешкодила проведенню цих плянів у життя. Архіви губерніяльних управлінь на території України містили в собі дорогоцінні документи до історії XVIII і XIX ст.: в Києві — до історії гайдамаччини, декабристського руху, Кирило-Методіївського Братства, архів інвентарного комітету, архів Межигірської фабрики, в Чернігові — рештки архівів держ. установ Гетьманщини, в Одесі — запорізький архів. Велику цінність являли собою архіви консисторські, манастирські та станові — дворянські й міщанські (з матеріялами станових організацій).

Утворення Укр. Держави в 1917 р. поклало початок нац. архівництву, коли в складі Головного Управління в Справі Мистецтв і Нац. Культури утворено Архівно-Бібліотечний Відділ і на керівника його запрошено відомого історика-архівіста і генеалога Вадима Модзалевського (1882 — 1920). Йому належить плян утворення в Києві нац. архіву для збереження документів найбільшої наук. вартости та загальнодерж. значення, а також архівів кол. і майбутніх центр. установ України як держ. одиниці, але події не дали йому змоги зреалізувати ці пляни. До двох наявних центр. архівів (в Києві для Правобережжя — дир. І. Каманін, пізніше В. Романовський, і в Харкові для Лівобережжя — дир. Є. Іванов) у схемі архівних установ додано губерніяльні архіви, куди мали передаватися архіви місцевих ліквідованих революцією держ. установ. За ініціятивою і закликом Архівного Відділу почалася робота рятування й звезення до новозаснованих архівів або до архівів хол. губерніяльних правлінь решток документальної спадщини. На Волині цю працю робив О. Баранович, на Поділлі — П. Клименко, на Чернігівщині — Я. Жданович і В. Дубровський, на Полтавщині — старі діячі місцевої архівної комісії, в Одесі — Ю. Оксман. В Києві провадив її сам Модзалевський з низкою молодих істориків, яких згуртував навколо архівного управління.

Совєтизація України принесла істотні зміни в характері й напрямі роботи. Брак паперу поставив архіви під загрозу передачі матеріялів на сировину для паперових фабрик. Почалася боротьба за цілість архівних фондів і за кожний окремий документ у них. Були створені т. зв. експертні комісії, завданням яких було відокремлювати вартісні документи з тих матеріялів, що самі установи призначали на знищення. В Харкові від 1920 р. існувала Всеукр. Архівна Комісія, реорганізована 1921 р. під керівництвом М. Скрипника й переформована 1923 р. Схема архівних установ у часи сов. влади сперта була на сувору централізацію: в Харкові було Центр. Архівне Управління, яке спочатку очолював акад. Д. Багалій (1857 — 1932), а потім різні партійні керівники, С. Тетін, М. Рубач та ін. Місцеві архівні органи — спочатку губархи, а потім, за нового адміністративного устрою, — окрархи, відали архівною справою в межах своїх територій. Крім Центр. Архіву Давніх Актів, утворено ще два центр. іст. архіви — в Харкові, що мав, м. ін., акти іст. архіву при Харківському Іст.-Філол. Т-ві, і Києві (ім, в. Б. Антоновича) та окремо Центр. Архів Революції в Харкові; при кожному губерніяльному та окружному архівному управлінні були свої архівосховища. За архівним законом усі держ. і громадські установи переховували в себе свої архіви протягом 5 р. (1929 — 41 р. — 10 р.), а після цього передавали їх губархам — окрархам відповідного типу; були й ін. більші чи менші терміни переховування при установах, залежно від значення самих матеріялів. Центр. Архівне Управління і вся його периферія перебувала спочатку у віданні Нар. Комісаріяту Освіти, потім безпосередньо підлягала Всеукр. Центр. Виконавчому Комітетові (ВУЦВК). Центр. Архівне Управління видавало свій орган »Архівна Справа«, згодом »Радянський Архів«, підручники (В. Романовського) та інструкції з техніки архівної справи, скликало з’їзди архівних працівників. »Український Архів« і /1018/ »Укр. Археографічний Збірник« видавала Археографічна Комісія Академії Наук.

Уже 1929 р. почато підпорядкування всіх архівів Москві, де засновано Цгнтр. Архівну Управу при ЦВК СССР. 1938 р. всі архіви передано Міністерству Внутр. Справ СССР, при якому засновано Головну Архівну Управу. Відтоді зроблено цілком неможливим доступ до архівів усім особам, що не користаються повним довір’ям МВД, а публікації документів підпорядковано вимогам політики.

За часів нім. окупації в Києві утворено Управління бібліотек, архівів та музеїв, на чолі якого стояв директор Берлінського Архіву Е. Вінтер. Київський Іст. Архів, архіви Харкова, Полтави, Катеринослава робили, що могли, щоб рятувати й концентрувати архівні матеріяли. Харківський Архів зібрав важливий матеріял з трьох останніх століть і переховав, м. ін., архів Міністерства Нар. Освіти та ін. з 1918 р. і багатий архів Держ. Видавництва України за 1920 — 30-і pp. з матеріялами до цензурної політики тих років. В листопаді 1942 р. відновив свою діяльність Іст. Архів у Вінниці й особливо скомплектував документи з 1861 р. і міські акти з 1913 р. (з 256 установ). Проте війна завдала укр. архівам непоправної шкоди.

Совєти, відступаючи з України, вивезли всі секретні іст. фонди, особливо з Київського Архіву Давніх Актів, а ділові секретні матеріяли спалили. Знищено, м. ін., архів графа Бобринського з цінними матеріялами з першої пол. XIX ст.

Німці, відступаючи, вивезли найдавнішу частину й матеріяли по маґдебурзькому праву Київського Архіву Давніх Актів, а решта архіву, залишена німцями, загинула. Доля центральних харківських архівів невідома. Взагалі обидві світові війни, революція і друге сов. панування були згубні для багатьох укр. архівів.

Центр. Архівом Галичини був за поль. панування Держ. Архів у Львові, який перебував цілковито в поль. руках до нім. окупації Галичини, під час якої поруч із поль. працівниками до роботи над врятуванням і впорядкуванням архівів стали і укр. наук. сили.

Цінний архівний матеріял зберігався, крім того, в архівах і музеях укр. гр.-кат. митрополії, перемиського єпископства, в Нац. Музеї ім. Шептицького, Наук. Т-ві ім. Шевченка і в »Просвіті«.

Тепер в УССР є такі центр. архіви: Центр. Держ. Іст. Архів у Києві з філіями в Харкові й Львові, Центр. Держ. Архів Фоно-Фото-Кіно-Документів у Києві і Центр. Держ. Архів Жовтневої Революції й Соц. Будівництва в Києві з філією в Харкові. В обл. містах є обл. архіви. Архівні кадри готує архівний відділ при іст. факультеті Київського Університету.

На еміґрації ролю центр. архіву з 1925 р. виконував Музей Визвольної Боротьби України в Празі (дир. проф. Д. Антонович, 1877 — 1945). В часи після другої світової війни організацію Центр. Укр. Музею-Архіву за межами України провадить УВАН (Музей-Архів міститься в Нью-Йорку).

В. Порський


Література: Dudik B. Archive im Konigreiche Galizien und Lodomerien. Відень 1867; Radvvanyi N. Die Archive in der Podkarpatska Rus. Ein Beitrag zur Errichtung des Landesarchivs. Ужгород 1922; Стратен В. Обзор одесских архивов. Вісник Одеської Комісії Краєзнавства при УАН, І. О. 1924; Багалій Д. і Барвінський В. Укр. архівні фонди в межах РСФРР. Архівна Справа, І. Х. 1925; Іванов Є. Укр. фонди, перевезені з Москви. Там же. Х. 1925; Іванов Є. Центр. Іст. Архів у Харкові. Там же, І. Х. 1925; Корнилович М. Бібіківські інвентарі. Укр. Архів, І. К. 1926; Крип’якевич І. До історії Укр. Держ. Архіву в XVII в. ЗНТШ, CXXXIX — CXL; Романовський В. Нариси з архівознавства, Х. 1927; Збірник узаконень, розпоряджень і інструкцій в архівній справі, I — II. Х. 1926 — 27; Dorošenko D. Die Entwicklung der Geschichtsforschung in der Sowjet-Ukraine in den letzten Jahren. Mitteilungen des Ukr. Wiss. Institutes in Berlin, II. 1928; Романовський В. (ред.) Центр. Архів Стародавніх Актів у Києві. Збірник статтей. К. 1929; Шабатін І. Матеріяли до історії України, що переховуються в архівних сховищах Кримської АСРР. Радянський Архів, І (XVI). Х. 1931; Архівна Справа 1925 — 30, опісля деякий час як Радянський Архів. Х. 1931 і дальші; Minerva-Jahrbuch der gelehrten Welt. Берлін 1926 — 35; Животко А. 10 років Укр. Іст. Кабінету (1930 — 40). За ред. Я. Прокеша. Прага 1940; Чернов А. История и организация архивного дела в СССР. М. 1940; Малковский И. Очерки по истории архивного дела в СССР, І. М. 1941; Горняткевич Д. Ukrainica в архівах м. Кракова. Кр.-Л. 1943; М. О. Укр. іст. наука в 1920-их pp. Архіви й Музеї. Сучасник, I — III. 1948.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.