Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 1018-1027.]

Попередня     Головна     Наступна





4. Музеї і пам’ятки культури й природи на Україні



ДО ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


Початки укр. музейництва, спершу у вигляді простого збирання й зберігання пам’яток культури й природи, належать до часів виникнення державности України-Руси й прийняття нею християнства. Ризниці й бібліотеки київської св. Софії (XI ст.), Києво-Печерської Лаври, Михайлівського (Дмитрівського) манастиря, чернігівського Спасо-Преображенського собору були першими осередками, де, одночасно із скарбницями великих кн. київських, кн. галицько — волинських та удільних князів, стали зосереджуватися цінні збірки речей іст. та мист. вартости. Напади на Київ князів з рос. земель (особливо погром Києва кн. ростово-суздальським Андрієм Боголюбським 1169 p.), а потім татарська навала XIII ст. спустошили укр. найстаріші збірки, що від них донині збереглися тільки окремі речі, та й то здебільшого поза Україною.

Піднесення укр. нац. життя за часів козаччини й Гетьманщини XVI — XVIII ст. сприяло новому накопиченню збірок творів малярства, золотарства, кераміки й ін. галузей прикладних мистецтв, а також рукописів, стародруків, ґравюр тощо по приватних палацах укр. старшини й манастирях та церквах. /1019/ Найвидатнішим укр. меценатом тих часів був гетьман Іван Мазепа († 1709). Від цього періоду т. зв. укр. барокко збереглися донині чималі колекції, хоч збірки гетьманських палаців у Чигирині й Ватурині згинули дощенту при воєнних погромах росіянами цих осередків (першого в 1676 — 78 pp., другого в 1708 p.). У XVIII ст. помічається значне зацікавлення серед тодішньої освіченої старшини збиранням і збереженням пам’яток укр. старовини й мистецтва (Полетики, Миклашевські, О. Ріґельман, Скоропадські, Судієнки, Ханенки, Лизогуби, Апостоли, Капнисти, Розумовські з їх розкішним палацом у Батурині та багато ін.). Це не було ще музейництвом у справжньому розумінні, бо колекції служили для приватного використання, оздоблення мешкань або задоволення родової пихи й цікавости. Дуже цінні колекції були зібрані в ризницях великих манастирів, як от Києво-Печерського, Київського Михайлівського, Чернігівського Троїцького, Харківського, Полтавського та ін.

Організоване музейництво в XIX ст. на Україні починається у зв’язку з укр. культурним і нац.-визвольним рухом. В умовах бездержавности ініціятива в організації музеїв на Україні належала громадським установам, органам міського й земського самоврядування та приватним діячам. Першість серед укр. музеїв визнається за Одеським Іст. Археологічним Музеєм, заснованим 1825 p., що належав аж до революції Одеському Т-ву Історії й Старовинностей. Майже одночасно з ним — 1826 р. був заснований Музей Античної Старовини в Керчі (Крим). Далі постав музей при Київському Університеті, започаткований 1833 — 34 pp. Тимчасовим Комітетом для збирання пам’яток старовини при Київському Генерал-Губернаторстві. Як багатство античних пам’яток півдня України спонукало місцевих дослідників (А. Скальковського, Е. фон-Штерна та ін.) до утворення й розбудови найстарішого музейного осередку на Україні, так сила пам’яток козацько-гетьманської доби викликала потребу створення першого музейного осередку в Києві.

Протягом XIX ст. по культурних центрах України місцеві аматори й меценати заходяться коло засновування музейних збірок різного характеру: в Києві збирають археологічні пам’ятки М. Максимович, митр. Євгеній Болховітінов, В. Антонович, В. Хвойка, М. Біляшівський; мист. пам’ятки — Б. Ханенко, М. Терещенко; в Чернігові — В. Тарновський, графи Милорадовичі; в Катеринославі — О. Поль, Д. Яворницький; в Харкові — Д. Багалій і М. Сумцов; у Львові — А. Гарасевич, А. Петрушевич, митр. М. Левицький; а Перемишлі — І. Могильницький і І. Лаврівський; в Городку на Волині — барон Ф. Штейнґель; в Херсоні — Пачоський (природничі колекції); в Кам’янці Подільському — о. Ю. Сіцинський; в Житомирі — барон С. Шодуар; в Сумах — Оскар Ґанзен; в Полтаві — Л. Падалка, Є. Скаржинська; в Миколаєві — М. Леонтович (природничі колекції) і В. Верещагін (мист. збірки); в Ляличах, Чернігівської губ., — графи Завадовські і багато ін., навіть поза межами України (напр., музейна збірка україніки П. Потоцького в Петербурзі).

Цю приватну ініціятиву підтримували /1020/ місцеві органи самоврядування, і так ще перед революцією постало кілька музеїв. Ідея створення іст. музею України, висунута 1884 p., була реалізована заснуванням 1898 р. Київського Міського Мистецько-Промислового Музею з відділами: археологічним, іст., нумізматичним, етнографічним, художньо-промисловим, мист. і старого Києва. Музей відкрито для користування в спеціяльно збудованому приміщенні 30. XII. 1904 р. Збірки цього музею походили з Київщини, Поділля, Волині, Полтавщини й Чернігівщини. В 1880 р. був заснований у Феодосії (Крим) місцевий музей, окрасою якого стала збірка картин (99) мариніста І. Айвазовського. Херсонський Історично — Археологічний Музей утримувався коштами міської управи з 1890 р. Миколаївський Музей Живої Природи (Акваріюм), заснований 1898 р. (колекції М. Леонтовича), був утримуваний міською управою. Чернігівський Музей Укр. Старовини, заснований 1896 p., з 1898 р. утримувало губ. земство в спеціяльно спорудженому будинку (збірка козацько-гетьманської старовини XVII — XVIII ст. В. Тарновського; збірка рукописів і малюнків Т. Шевченка; меморіяльні збірки П. Куліша, Л. Глібова, Д. Мордовця, М. Коцюбинського та ін.). В Києві важливі були ще Нумізматичний Музей і Музей при Духовній Академії.

На межі XIX — XX ст. постає ще цілий ряд музеїв: Миколаївський Музей Природознавства (1886), Кам’янецький Церковний Історично-Археологічний Музей (1890), Одеський Музей Степової України (1898), Волинський Музей у Житомирі, що був заснований 1900 р. з ініціятиви й під керівництвом Т-ва Дослідників Волині й містив збірки: археологічні (С. Гамченка), етнографічні (В. Кравченка), геологічні (Більського), ентомологічні (Ксенжопільського), мистецько-іст. (барона Шодуара) та ін.; Катеринославський Історично-Археологічний Музей, відкритий 1902 р. в будинку губ. дворянського зібрання, кол. Потьомкінський палац, і утримуваний на кошти губ. земства (збірки археологічні і запорізької старовини О. Поля й Д. Яворницького); Конотопський Музей заснований О. Лазаревським (1900), Глухівський Музей старовини та мистецтва із цінною збіркою старої порцеляни (1903); природничо-іст. Полтавський Музей Губернського Земства, відкритий 1906 р. в будинку земства, збудованому в укр. стилі за проєктом В. Кричевського; Харківський Археологічний Музей, заснований 1904 р. після XII археологічного з’їзду й утримуваний університетом; Чернігівський Музей Вченої Архівної Комісії, заснований після XIV археологічного з’їзду в 1908 р. і утримуваний на кошт міської управи; Ніженський Музей ім. М. Гоголя при Історично-Філологічному Інституті (1909), Херсонеський Археологічний Музей в Криму (1908), Миколаївський Історично — Археологічний Музей (1913) і Миколаївська Картинна Ґалерія ім. В. Верещагіна (1914), Катеринославський Художній Музей (1914), Вовчанський Культурно-Іст. Музей (1911 — відомі археологічні збірки з Салтівського городища). В Криму 1913 р. засновано Ялтинський Музей, Симферопільський »Музей Тавриди« існує з 1915 р. (як археологічний музей — з 1890 p.). В ділянці укр. музейництва треба також підкреслити ініціятиву єпископів і єпархіяльних консисторій щодо створення єпархіяльних древлесховищ або церковно-археологічних музеїв (у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Кам’янці, Житомирі та ін.). Щодо цього треба відзначити видатну діяльність архиєп. Філарета Гумілевського.

Тоді як укр. громадські організації й приватні особи розбудовували музеї на Україні, рос. уряд намагався вивозити всі кращі експонати до рос. музеїв. Зокрема це стосується до здобутків археологічних розкопів. /1021/ Таким способом утворилися в Росії видатні українознавчі збірки в Ермітажі (особливо скитські золоті скарби та античний відділ), в Рос. Іст. Музеї в Ленінграді (особливо етнографічний відділ), в Московському Іст. Музеї, в Оружейній Палаті (московський Кремль) та в Артилерійському Музеї в Ленінграді (особливо збірка Н. Бранденбурґа).

На Зах.-Укр. Землях в складі Австро-Угорщини першу цінну музейну збірку закладено при Нар. Домі у Львові в 70-их pp. XIX ст., а відкрито її для загального огляду з 1901 р. Крім того, збирали пам’ятки старовини: Львівська »Просвіта« з 1868 p., Ставропігійський Інститут з 1888 р. (заходами І. Шараневича), Наукове Товариство ім. Шевченка з 1874 p.; заходами проф. М. Грушевського, при співпраці Ф. Вовка, І. Франка й В. Гнатюка ці збірки реорганізовано у великий Музей НТШ у власному приміщенні з 1914 p., що складався згодом з трьох окремих музеїв: Культурно-Іст. Музею (з археологічним і етнографічним відділами, в 30-их pp. під керівництвом Я. Пастернака), Природописного Музею (від 1914, реорганізований 1927 Ю. Полянським) і музею Іст.-Воєнних Пам’яток (заснований 1937 р. НТШ, »Молодою Громадою« і укр. Т-вом Допомоги Інвалідам), в якому зберігалися також пластові пам’ятки. Там же у Львові митр. Андрій граф Шептицький заснував у 1905 р. Церковний Музей при митрополичому дворі. Цей музей реорганізовано 1908 р. на Нац. Музей у Львові, для якого 1911 р. придбано окремий гарний будинок (збірки, рукописи й стародруки, ікони, портрети, тканини, прикладне й нар. мистецтво, археологія й нумізматика). Крім того, треба згадати народописні збірки Нар. Дому, Укр. Музей Народовідання в Чернівцях (Буковина), ґалерію картин гр.-кат. єп. палацу в Перемишлі, Музей Духовної Семінарії в Станиславові, музейні збірки при манастирях на Чернечій Горі біля Мукачева та в Красному Броді на Лаборці (Закарпаття). Значні укр. колекції були також у поль. музеях: Дідушицьких у Львові, Подільському в Тернополі (1906), Покутському графа Старжинського в Коломиї (збірки з Гуцульщини), Станиславівському (1928), Реґіональному в Заліщиках (1928), Перемиському (1909), Волинському у Луцькому (1929), Поліському в Пинську (1929), Підляському в Седльцях (1928), Музеї ім. Ярошевої в Трускавці (1928), і в етнографічному відділі в Поль. Нац. Музеї в Кракові. Слід згадати також Музей ім. кн. Острозьких в Острозі (1911) з бібліотекою і архівом.






НАЙНОВІША ДОБА


Музейництво в 1917 — 30 pp. Революція 1917 р. і Визвольні Змагання укр. народу дали міцний поштовх розвиткові музейництва на Україні. Після конфіскації поміщицьких маєтків приватні збірки, які вціліли під час війни, надійшли до музеїв або прислужилися до заснування нових. Великі приватновласницькі збірки, як і майно манастирів та церков також націоналізовано й, поскільки не розграбовано, теж передано до музеїв. Розбудова мережі музеїв на Україні й діяльність їх старанням укр. наук. і громадських діячів поширюються рівнобіжно з укр. культурним піднесенням 20-их років. Раз-у-раз це доводилося робити всупереч органам влади, які ставилися до мист. речей недбало, особливо до мист. цінностей церковного характеру. Із збірки предметів зах.-евр. мистецтва, що її В. М. Ханенкова передала Всеукр. Академії Наук, засновано в 1920 р. Музей Мистецтв ВУАН. З колекцій укр. мистецтва (головним чином збірка творів маляра Васильківського) та етнографічних колекцій 1920 р. засновано Музей Слобідської України ім. Г. Сковороди в Харкові. Того самого року там же постав Музей Укр. Мистецтва на базі колекцій Університету й Єпархіяльного Церковно-Іст. Музею. В /1022/ Одесі 1920 p. засновано з місцевих націоналізованих збірок переважно евр. мистецтва — Одеський Держ. Художній Музей, де особливо цікаві були матеріяли щодо архітектури на чорноморському півдні України в XVII — XIX ст. З творів переважно рос. мистецтва тоді ж засновано Одеський Нар. Художній Музей. Третім новим музеєм в Одесі був заснований в 1917 р. Всеукр. Музей Жидівської Культури ім. Менделе Мойхер Сфорім, присвячений питанням історії жидівської національности на Україні. В 1919 р. при ВУАН засновано: Кабінет Етнографії та Антропології ім. Ф. Вовка, а трохи пізніше — Музей Укр. Діячів Науки та Мистецтва. З пам’яток і збірок Києво — Печерської Лаври зорганізовано в 1923 р. Лаврський Музей, в 1927 р. перетворений, з поширенням на всю територію Лаври, на держ. Культ.-Іст. Заповідник — Всеукр. Музейний Городок. 1922 р. організовано Київську Картинну Ґалерію, переважно із збірок рос. мистецтва, належних раніше укр. меценатові Терещенкові. В Бахчисараї (Крим) реорганізовано 1917 р. кол. ханський палац на музей переважно татарської старовини й етнографії. В Краснодарі (Кубань) 1923 р. засновано Музей Кубанщини й Передкавказзя (до нього прилучено й збірку барона Ф. Штейнґеля з Городка на Волині, яку під час війни туди евакуйовано). В Харкові 1922 — 23 pp. зорганізовано заклад нового типу — Всеукр. Соціяльний Музей, який вивчав розвиток продуктивних сил України. З колекцій зах.-евр., рос. і сх. мистецтва, що належали Харківському Університетові, а потім переховувалися при Всеукр. Соціяльному Музеї, засновано в 1927 р. в Харкові Художньо-Іст. Музей. Незабаром після постання Академії Наук акад. П. Тутковський заснував Укр. Нац. Геологічний Музей. Дбанням співробітника ВУАН проф. М. Шарлеманя зорганізовано Зоологічний Музей ВУАН. ВУАН належали також музеї народознавства, театральний, ботанічний, гігієнічний та ін.

В складі Всеукр. Музейного Городка-Заповідника, який після передачі йому в 1927 р. всієї території Лаври (20 десятин) охоплював 72 корпуси, розбудовано комплекс музеїв, бібліотек, архівів та допоміжних до них установ. З музеїв тут були: Музей Історії Лаври. Портретна Ґалерія (з 1925 p.), Музей Станкового Малярства (з 1925 p.), Укр. Музей Шиття й Тканини (з 1925 p.), Музей Укр. Письма і Друку (з 1925 p.), Укр. Музей Метальопластики (з 1926 p.), Музей Порівняльної історії Культів (з 1927 p.), Укр. Нумізматичний Музей (з 1927 p.), Музей Ливарництва (з 1927 p.), Укр. Музей Архітектури (з 1927 p.), Укр. Театральний Музей (з 1928 p.), Укр. Етнографічний Музей (з 1928 p.), Музей Археології УАН, Музей Діячів Науки і Мистецтва, Музей Укр. Старовини П. Потоцького (з 1926 p.). Тут містився також Кабінет Антропології і Етнології Х. Вовка. Цей музейний комплекс був широко закроєний. Централізація музейного художнього й іст. майна, проваджувана ентузіястами укр. музейництва, була єдиною можливістю зберегти старовинний архітектурний комплекс Києво-Печерської Лаври та вартісне іст. майно від постійних намагань сов. влади вилучити цінності й використати їх для госп.-політ. потреб. Проте деяка частина найцінніших все таки була вилучена і продана на антикварних авкціонах Европи й Америки.

Після ліквідації Музейного Городка (1933) його збірки були частково передані до Іст. Музею в Києві, до Всенар. Бібліотеки, Музею Нар. Мистецтва, а з решти утворено Антирел. Музей, що діяв до поч. другої світової війни.

Окремі урядництва й установи дбали про заснування спеціяльних техн. музеїв і музеїв з історії рев. руху, серед яких треба згадати: Одеську Промислову Виставку (засновану 1922 p.), Одеський Музей Революції (1922), Музей Революції УССР в Харкові (з 1923), Всеукр. Центр. Кооп. Музей у Києві (1923), Одеський Сільсько-Госп. Музей (1923), Сільсько — Госп. Музей Наркомзему УССР в Харкові (1924), постійну Промислову Виставку ВРНГ УССР в Харкові, Миколаївський Музей Революції (1924), Зінов’євський (Єлисаветський) Музей Революції (1924), Київський Сільсько-Госп. Музей і Постійну Промислову Виставку (1925), Київський Музей Революції (1925), як продовження Військово-Іст. Музею IV Стрілецької Бриґади (1921) — Одеський Військово-іст. Музей (1926), Київський Торговельний Музей (1926), Запорізький Музей Революції (1927), Одеський Музей Торгових Портів Чорного й Озівського морів (1928), Музей Дніпрельстану в Запоріжжі (з 1929), який репрезентував минуле і сучасність Запоріжжя, зокрема історію будівництва Дніпрельстану. При окремих навчальних закладах так само засновано музеї, приступні для загального огляду, як, напр., Музей Київського Художнього Інституту (з 1925), Остерський Музей при Педтехнікумі м. Остер (з 1920), Корсунський Музей при Педтехнікумі (1923), Краснопільський Шкільний Краєзнавчий Музей (Уманської округи) та ін.

Найшвидше зростала мережа окружних та районних краєзнавчих музеїв, які в своїх збірках і експозиціях інтеґрально відбивали особливості /1023/ природи своєї території й історію життя людности в ній, починаючи з найдавніших часів і аж до сучасности. Історію розвитку цієї групи музеїв треба поділити на три періоди. Перший період, орієнтовно 1917 — 25 p., — це період, коли ці провінціяльні музеї займалися майже виключно археологічними, іст., етнографічними й мист. пам’ятками. Другий період — 1925 — 33 pp. — це »краєзнавчий« період, коли під впливом всебічного розвитку українознавчих наук у ВУАН та в високих школах і під керівництвом Укр. Комітету Краєзнавства музеї почали вивчати свій край і всебічно репрезентувати його своїми збірками: народилися всюди не тільки природничі відділи цих музеїв, але й виробничо-технічні з матеріялами до реместв і промислів даної території. Нарешті, третій період, після 1933 p., коли під впливом т. зв. »культурної революції«, провадженої компартією і ГПУ, всі музеї почали реорганізуватися за »марксистською методою« і розбудовувати насамперед відділи історії революції за певними завданнями й спрямованнями больш. пропаґанди.

Ці провінціяльні краєзнавчі музеї виникали на території УССР в такому порядку. В 1917 р. засновано Уманський і Хорольський Музеї. В 1918 р. — Лебединський Районовий Художньо-Іст. Музей (Сумської окр.) і Черкаський Музей Шевченківщини. В 1919 р. — Вінницький Іст.-Побутовий Округовий Музей Никопільський Музей Мистецтв (Криворізької окр.), Лубенський Центр. Пролетарський Музей, Музей Старобільського Краю. В 1920 р. — Новгород-Сіверський Музей, Запорізький Краєзнавчий Музей, Ізюмський Музей, Сосницький Іст.-Археологічний та Етнографічний Районовий Музей, Миргородський Краєзнавчий Районовий Музей, Луганський Соціяльний Музей, Маріюпільський Музей Краєзнавства, Мелітопільський Музей Краєзнавства, Одеський Природничий Музей, Прилуцький Музей, Гадяцький Районовий Музей ім. М. Драгоманова, Лохвицький Районовий Музей ім. Г. Сковороди, Володимирський (Наталіївський) Музей Богодухівського району із збірки Харитоненків, Зінов’євський Природничо-Іст.-Археологічний Музей. В 1922 р. — Звенигородський Районовий Іст. Музей ім. Т. Шевченка, Червоноградський Районовий Музей. В 1924 р. — Артемівський Округовий Музей, Білоцерківський Археологічний і Етнографічний Музей із збірки М. Браницької, Коростенський Округовий Музей Краєзнавства, Сталінський Округовий Музей. В 1925 р. — Бердичівський Соціяльно-Іст. Округовий Музей, Олешківський Районовий Музей Краєзнавства. В 1926 р. — Шепетівський (в Славуті) Окр. Музей. В 1927 р. — Першотравенський Округовий Краєзнавчий Музей, Куп’янський Округовий Краєзнавчий Музей, Тульчинський Округовий Краєзнавчий Музей.

Тоді ж, у 20-их pp., постали музеї: Переяславський Районовий (Київської окр.), Сумський Художньо-Іст. (1920), Роменський Округовий (1920), Новомосковський Районовий (Дніпропетровської окр.), Верхняцький Районовий Сільсько-Госп. та Соціяльно-Іст. (при школі села Верхнячка, Христинівського району, Уманської окр.), Краснопільський Районовий Соціяльно-Іст. (Сумської окр.), Могилів-Подільський Округовий, Керелівський Краєзнавчий та Шевченкознавчий Музей (Шевченківсько — Звенигородського району), Меморіяльний Музей і Картинна Ґалерія творів Т. Шевченка при Інституті ім. Шевченка (спочатку в Харкові, потім у Києві), Шевченківський Будинок — Музей в Києві (з 1927 p.); були створені також музеї в Кременчуці й Проскурові. Крім цього слід згадати ще такі музеї: Ананіївський Музей, Музей місцевої природи в Деркачах (1910), місцевий Музей в Золотоноші, Катеринославський Природознавчий Музей, Красноградський Окр. Музей, Військовий Музей і Педагогічний Музей (1929) у Києві, Музей у Путивлі, місцевий Музей у Тирасполі, Херсонський Природничо-Іст. Музей (1897), Херсонський Педагогічний Музей (1912).

В 1929 р. в УССР було всього 19 музеїв держ., 54 музеї на місцевому бюджеті, 15 музеїв при різних урядництвах і 6 музеїв при культурно-освітніх закладах, разом 94. Загальне число заінвентаризованих у них експонатів становило в 1928 р. — 1 231 000 нумерів, а відвідало їх того року 1 005 182 особи. Майже всі музеї видрукували добре складені /1024/ путівники до експозицій, а деякі з держ. музеїв мали солідні наук. видання.

Особливо щодо наук. публікацій відзначилися: Всеукр. Іст. Музей у Києві, Лаврський Музейний Городок, Харківський Музей Укр. Мистецтва, Полтавський Обл. Краєзнавчий Музей, Одеський Іст.-Археологічний Музей, Музей Слобідської України, Одеський Держ. Художній Музей, Чернігівський Держ. Музей, Ізюмський Краєзнавчий Музей та ін. При держ. музеях у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Катеринославі й Житомирі встановлено аспірантуру для підготови молоді з закінченою високою освітою до наук. діяльности, бо ці музеї мали кадри висококваліфікованих науковців у ділянках археології, мистецтвознавства, етнографії, природознавства тощо. З цих фактів можна бачити величезну наук.-дослідну й освітню ролю укр. музейництва.

Загалом у ці роки укр. музейництво було обмежене в експозиції речей рел. характеру і в експозиції експонатів боротьби укр. народу за нац. визволення; надмірно підкреслювано моменти соціяльної боротьби, зокрема робітничого руху і діяльности ком. партії, але поза тим воно ще не зазнавало постійних втручань у внутрішнє життя музеїв і лишалося переважно в руках укр. фахівців.

Охорона позамузейних пам’яток культури й природи стояла у щільному зв’язку з розвитком і поліпшенням музейництва на Україні. За передреволюційних часів ця справа не була унормована законодавством. За старовинними будовами й археологічними станціями потроху й несистематично доглядали т. зв. губернські вчені архівні комісії, що займалися разом і речовими й архівними пам’ятками. Величезна кількість позамузейних пам’яток загинула під час рев. подій 1917 — 20 pp. Особливо постраждали поміщицькі палаци, часто побудовані в стилі укр. барокко й ампіру, з масою старовинних і мист. речей у них (напр., палац О. Ріґельмана в с. Андріївці, Чернігівського пов., палац у с. Качанівка, Борзенського пов., палац Скоропадських у с. Тростянці й багато ін.). Після революції охороною позамузейних пам’яток займалися музейні секції відділів нар. освіти, самі музеї та Археологічний Комітет ВУАН. Але в цій справі й далі не було системи й повноти охоплення.

Від 1925 р. в наслідок виступів укр. культурних працівників уряд мусів звернути увагу на охорону пам’яток старовини й заповідників. В 1925 р. оголошено Держ. Заповідником Могилу Т. Шевченка (б. Канева). У червні 1926 р. з’явилася постанова ВУЦВК про охорону пам’яток культури й природи в УССР, на підставі якого терен республіки поділено між чотирма інспектурами охорони пам’яток культури й природи (Київська, Харківська, Дніпропетровська та Одеська), всі пам’ятки зареєстровано, визначено за категоріями — республіканського та місцевого значення, взято під догляд і охорону, а найвидатніші з них були оголошені держ. заповідниками.

До числа заповідників належали: Києво-Печерська Лавра — Всеукр. Музейний Городок з 29. IX. 1926; чернігівські пам’ятки архітектури княжої доби: Спасо-Преображенський і Борисоглібський собори, Єлецький і Троїцько-Іллінський манастирі та П’ятницька Церква; територія античного міста Ольбія; Кирилівський манастир у Києві; Новгород-Сіверський манастир (1929); Кам’янецька фортеця; замок кн. К. Острозького в Старому Костянтинові; культурно-іст. заповідник у Качанівці; Усатівське городище б. Одеси; заповідник Перекоп; Софіївський парк в Умані; степовий заповідник Чаплі — Асканія Нова; держ. пташиний заповідник чорноморського й озівського узбережжя в складі островів Тендер, Круглий, Довгий, Орлів, Смалений Бабун та Джарилагач і Обіточенської, Бірючинської та Кінбурнської коси; рибний заповідник на Дніпрі — Конча Заспа (1919); Устинівський дендрологічний парк; також пам’ятниками республіканського значення були, напр., храм св. Софії в Києві, Братський манастир на Подолі, будинок Мазепи в Чернігові й козача дерев’яна церква св. Катерини, кляштор Бернардинів у Вінниці, археологічні пам’ятки на о. Березань, козачий Покровський манастир у Харкові, Донецьке Городище тощо; Провальський степ у Донбасі біля Луганського, »Кам’яні могили« на Маріюпільщині, Старобільський цілинний степ, /1025/ Коростенський бобровий заповідник, буковий гай на Поділлі, Козьмо-Дем’янський лісово-гірський і тваринний заповідник у Кримі і Майкопський (кавказький) заповідник на Кубані. Про найголовніші заповідники УССР видано ілюстровані брошури-провідники. Головними органами, що керували охороною пам’яток були: Укр. Комітет Охорони Пам’яток Культури та Укр. Комітет Охорони Природи при НК Освіти УССР, які діяли на підставі окремих положень про них. Вони видавали журнали »Збірник охорони пам’ятників культури на Україні« і »Охорона пам’ятників природи на Україні« (I — II. Х. 1928 і далі). У Києві діяла під керівництвом проф. Ф. Ернста, М. Шарлеманя й В. Базилевича Київська Крайова Комісія Охорони пам’яток матеріяльної культури та природи (1926), що стояла в зв’язку з УАН і мала 16 представників на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлі й Волині. Крім того, треба згадати ще низку ботанічних і зоологічних садів, як от у Києві (1838), Харкові (1804), Одесі та ін. (про заповідники на Зах. Україні див. далі). На теренах Криму й Кубані діяли права і органи РСФСР щодо охорони пам’яток, які багато в чому наслідували законодавство і практику в УССР. У 30-их pp. укр. музейництво зазнало важких ударів: переважну більшість фахівців-музеєзнавців старшого й молодшого віку заарештовано й заслано або в далекі табори, або за межі України; підставою для цього було здебільша обвинувачення в »укр. буржуазному націоналізмі«. Низку музеїв, особливо районових і окружних, адміністративно зліквідовано, при чому не вважалося навіть на нищення цінних мистецьких ансамблів (так було, напр., з Володимирсько-Наталіївським Музеєм — чудовою церквою в стилі великокняжих часів, обладнаною речами XV — XVIII ст. б. с. Гути Богодухівського району). До музеїв для керівництва ними спрямовано аґітпропом ЦК КП(б)У малоосвічених партійців, які почали пляномірну »реорганізацію« — в суті розгром. У Всеукр. Музейному Городку (Лавра) запроваджено розперезану »антирелігійну пропаґанду«. Найкоштовніші цінності (старовинні золоті й срібні речі, твори евр. малярства тощо) вилучено з музеїв і продано за кордон для збільшення фондів на »соц. будівництво«. Від деяких музеїв, навіть держ., відібрано будинки для госп. потреб, а музейні речі перенесено до гірших мешкань (напр., Чернігівський Держ. Музей) або звалено, як непотрібне сміття, в льохи (напр., Укр. Музей Архітектури і Сільсько-Госп. Музей у Києві). Акція проти укр. музейництва супроводилася особливо наявним варварським нищенням позамузейних пам’яток укр. культури (напр., Київського Михайлівського манастиря, Микольського Мазепиного собору в Києві, Козачої церкви XVII ст. в Харкові та багатьох ін.). Діячів Комітету Охорони Пам’яток, якщо вони наважувалися протестувати, виарештовувано.

В середині 30-их pp. фактично майже всі музеї УССР перестали функціонувати. Нова розбудова музейництва наприкінці 30-их pp. відзначалася усуненням з музеїв укр. матеріялів. Найяскравіше це видно на музеях Леніна, які становлять просто копії відповідного московського музею (Київ, по війні — Львів), великою мірою на музеях революції. Але й у мист. музеях твори укр. мистецтва експонуються тільки поруч і всуміш із творами рос. мистецтва при цілковитій перевазі останніх, а глядач навіть не довідується, де твори рос., а де твори укр. мистецтва (Харківська Картинна Ґалерія, музеї Києва й Одеси). Музеї УССР, на відміну від музеїв Москви й Ленінграду, — куди почасти мають доступ закордонні відвідувачі, — використовуються тільки для громадян СССР, а тому цілковито підпорядковані політ.-пропаґандивним, насамперед русифікаційним настановам. Навіть нечисленні меморіяльні музеї укр. письменників (будинок Т. Шевченка в Києві, П. Мирного в Полтаві, М. Коцюбинського в Чернігові і в Вінниці, від часу больш. окупації Зах. Укр. Земель — І. Франка у Львові, В. Стефаника в Русові) мають передусім демонструвати /1026/ нібито залежність цих письменників від рос. культури. Серед кадрів музейних працівників дуже мало українців.

Тільки природні заповідники збереглися в кращому стані, хоч і тут не обійшлося без деяких експериментів госп. характеру, що мали руїнницькі наслідки.

Наприкінці слід згадати про музеї поза УССР, що зберігали цінні музейні збірки різного змісту. Крім згаданих вище українознавчих збірок у Ленінграді й Москві, слід згадати музеї в Кримі, на Донеччині, Підкавказзі й на Зеленому Клині, а саме Музей ім. Гоголя в Таганрозі (1898), Донський Музей в Новочеркаську, церковно-іст. Музей в Старочеркаську (1921), Музей Таманського півострова в Тамані (1922), Темрюцький Районовий Краєзнавчий і Природно-Іст. Музей (1920), Півн.-Кавказький Крайовий Музей у Ставрополі, Кубанський Наук. Музей (1879) з відділом укр. колонізації, Майкопський Окр. Музей, Природно-Етнографічний Музей у Владивостоці (1890) й ін.

Зах.-Укр. Землі. Водночас із розгромом укр. музейництва в УССР ішла розбудова його заходами активних одиниць на теренах Галичини. Без жадного матеріяльного підтриму ззовні постали дуже цікаві краєзнавчі музеї: заходами В. Кобринського та ін. музей »Гуцульщина« в Коломиї (1926), музей »Бойківщина« в Самборі 1927 — заходами Кобільника, В. Гуркевича, А. Княжинського, музей »Лемківщина« в Сяноці (1931) заходами Л. Ґеца та ін., музей »Сокальщина« в Сокалі (1937) заходами В. Чайковського, »Стривігор« у Перемишлі, »Верховина« в Стрию, Укр. Подільський Музей у Тернополі (1932), »Яворівщина« в Яворові та ін.

Ці музеї зібрали багато експонатів до відділів етнографії, церк. мистецтва, археології, документів тощо в краєзнавчому аспекті. Вони стали центрами краєзнавчої наук. праці, а деякі випустили свої поважні наук. видання (особливо »Літопис Бойківщини« Самбірського Музею — вийшло 9 випусків). Під час окупації Галичини большевиками постав ще музей І. Франка у Львові.

Поза тим відчувалася потреба музею, що купчив би експонати, які не можуть зберігатися в умовах нац. залежності, передусім речі з державницько-визвольного укр. руху й діяльности укр. еміґрації. Такий Музей Визвольної Боротьби України засновано 1925 р. у Празі. Його найактивнішими керівниками були Д. Антонович і С. Наріжний. Музей складався з 4 відділів: дипломатичного, військового, еміґраційного й всячини і зібрав унікальні своїм значенням колекції. Він провадив також видавничу діяльність (»Вісті«, бібліографічні видання тощо).

В період між двома світовими війнами на Зах. Укр. Землях, зокрема в Галичині, постало чимало природних заповідників. До Карпатських належали м. ін. кедриновий заповідник ім. митр. А. Шептицького на горі Яйце Перегінське в центр. Ґорґанах (становища кедрини та цікавої ґорґанської звірини: ведмідь, олень); тисовий заповідник у Княждворі б. Коломиї; чорногорський заповідник у сточищі гор. Прута під Говерлею в Чорногорі (первісна чорногорська пуща, на верхах ендемічна альпійська фльора і фавна).

До заповідників на терені Зах. Поділля належали м. ін, степові узгір’я на Опіллі, Касова гора б. Бурштина, гори б. Золочева, Підлисецька або Біла гора б. Підлися тощо; Остра скала в Медоборах; стрімкі береги Дністра, вкриті степовою рослинністю в місцевостях Жежава, Убіжоза, Шутроминці, Колодрібка, Синьків; буковий заповідник Золотий потік б. Бучача; борщівський печерний заповідник із гіпсовими печерами в Більчі Золотім і Кривчі Долішнім,

Інші заповідники, розміщені на теренах поза Карпатами й Поділлям, обіймають терени букових лісів, торфовищ, невеличкі, відтяті від основного пня, степові ділянки, печери тощо. Деякі з них: Чортівська скала (буковий ліс) б, Львова, лісово-болотяний заповідник Білогорща б, Львова з півн. фльорою й фавною, степовий заповідник на узгір’ї Хомець б, Львова, печери в Страдчі б. Янева та Медова печера б. Львова.

Поза укр. територією зберігається чимало музейних предметів у чужинних музеях; із них згадаємо тільки найважливіші: Музей Антропології й Етнографії в Ленінграді, Нац. Музей Старовини в Букарешті, Музей у Сучаві. Угорський Нац. Музей у Будапешті, Нац. Музей, Музей Чарторийських, Етнографічний Музей і Антропологічний Музей У Кракові, Нац. Музей у Варшаві з іконографічним відділом, Етнографічний Музей (1896) з дуже багатим укр. відділом і Природничий Музей у Відні.

Друга світова війна спричинила непоправні спустошення в укр. музейництві. Частину музейних колекцій большевики під час своєї втечі з України в 1941 р. спішно позапаковували й вивезли, і доля їх залишається в багатьох /1027/ випадках невідомою. Під час воєнних дій загинули від бомбардувань і пожеж: Чернігівський Музей з його славетними збірками козацько-гетьманської старовини; Дніпропетровський (Катеринославський) Музей з його незамінними скарбами запорізької минувшини; Харківський Археологічний Музей (згорів у 1943 p.), Полтавський Музей з його чудовим будинком, повним мист. й іст. скарбами, велика Успенська Церква Києво-Печерської Лаври, висаджена в повітря 1941 р. большевиками, й багато ін. Під час нім. окупації деякі музеї зайнялися збиранням музейних матеріялів, що потерпіли від війни, деякі (Київ, Харків, Полтава, Вінниця, Никопіль) відновили свою діяльність. У 1942 р. в Києві зорганізовано окремий Музей-Архів, де зібрано документи за часів большевицького панування й за 1941 — 43 pp. Однак нім. музейна політика не була сприятливіша від больш.

По війні перестав функціонувати Музей Визвольної Боротьби України в Празі, а його колекції увесь час є під загрозою конфіскації. Початки нового музею закладаються еміґрацією в Канаді й США (Вінніпеґ, Торонто, Нью-Йорк).

В. Дубровський 1)


1) Розділ про природні заповідники в півд.-зах. Україні написав В. Лазорко.


Література: Древности Российского Государства. Киевский Софийский Собор. П. 1871 — 84; Опис музею О. Поля в Катеринославі; Опис музею Скаржинської в Лубнях в земських справозданнях; Петров Н. Указатель достопримечательностей Церковно-Археологического Музея при Киевской Духовной Академии. К. 1897; Ханенко Б. Собрание картин. К. 1899; Петров Н. Альбом достопримечательностей Церковно-Археологического Музея при Киевской Духовной Академии, I — IV; Гринченко Б. Каталог Музея Украинских Древностей В. В. Тарновского, Чернігів. 1900; Освящение и открытие Киевского Художественно-Промышленного и Научного Музея. 1905 (також звідомлення Музею до 1905 p.); Свєнціцький І. Каталог старопечатних книг. Вид. Церковного Музею. 1908; Свєнціцький І. Каталог книг ц.-слов. печаті. Жовква 1908; Сецинский Е. Опись предметов старины Музея Подольского Церковно-Исторического Общества, I — II. Кам’янець Подільський 1909; Свєнціцький І. Церковний Музей 1905 — 09. Діло, лютий. Л. 1910; Свєнціцький І. Ілюстрований провідник по Церковному Музеї. Л. 1913; Свистун Ф. Звіти про Музей Нар. Дому й описи його частин. Вісник Нар. Дома. Л. 1901 — 13; Свєнціцький І. Характеристика збірок Нац. Музею. Діло, 287. Л. 1913; Свєнціцький І. Нац, Музей у Львові. Л. 1905 — 15; Каталог Черниговского Музея. Чернігів. 1905 і 1915; Batschinsky E. Musées Ukrainiens. Льозанна 1916; Біляшевський М. Наші нац. скарби. К. 1918; Collection Chanenko. К. 1919; Барвінський Б. Бібліотека і музей Нар. Дому у Львові 1849 — 1919. Відбитка з Вісника Нар. Дому. Л. 1920; Свєнціцький І. Про музеї і музейництво. Л. 1920; Макаренко М. Провідник Музею Мистецтва. К. 1924; Сірополко С. Музеї рідного краю. Нар. Просвіта. Л. 1924; Український Музей. Збірник I. К., 1927; Дахнович А. Київська Картинна Ґалерія. К. 1927; Каталог Харківського Держ. Художньо-Іст. Музею. Х. 1928; Дубровський В. Музеї на Україні. Х. 1929; Дубровський В. Іст.-держ. заповідники та пам’ятки України. Х. 1929; Ернст Ф. Довідник і каталог Всеукр. Іст. Музею ім. Шевченка. К. 1929; Кузеля З. Матеріяли в Minerva-Jahrbuch der gelehrten Welt. Берлін 1926 — 35; Наріжний С. Шевченкіяна в Музеї Визвольної Боротьби України. Прага 1941; Mirtschuk I. Museen, Archive und Büchereien. Handbuch der Ukraine. Ляйпціґ 1941; Бачинський Л. Наші музеї. Час, 32 — 49. Фюрт 1948; Український Музей Визвольної Боротьби в Празі (1925 — 48). Громада, 11. Париж 1948; М. О. Укр. іст. наука в 1920-их pp. (архіви й музеї). Сучасник, І. 1948.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.