Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 1032-1040.]

Попередня     Головна     Наступна





2. Загальна характеристика народного господарства України



ВСТУПНІ ЗАВВАГИ


Під нар. господарством України ми розуміємо госп. відносини на всій укр. нац. території разом із землями з мішаним населенням, тобто з Кримом і Півн. Кавказом, без огляду на політ. й адміністративні кордони, які ділять Україну. Таке представлення пов’язане з великими труднощами. Бо саме однією з найхарактеристичніших рис укр. нар. господарства є те, що воно за останні сторіччя майже не знало періодів самостійного існування, а завжди становило частку ширших госп. організмів — спершу Рос. і Австро-Угорської імперій, а пізніше СССР, Польщі, Румунії й Чехо-Словаччини. Отже господарство України розвивалося не як синтеза природних умов, що властиві її території (й що є первісними даними для розвитку господарства), і тих історично посталих зв’язків із зовн. світом, які міг би встановити укр. народ, виходячи з власних інтересів і потреб за умов самостійного існування, — а завжди скеровувалося сторонніми інтересами. Це призводило до того, що напрям укр. господарства був пристосований до вимог, які не відповідали інтересам укр. народу (як це буває в самостійних і незалежних державах).

З другого боку, частини України, відірвані одна від одної політ. кордонами, не мали між собою ніяких внутр. взаємин і на практиці не становили загальноукр. госп. одиниці. Лише після другої світової війни всі вони увійшли до складу одного політ. і госп. комплексу — СССР, але й тепер великі простори укр. земель є за межами УССР (див. стор. 29). Треба однак взяти до уваги також те, що, незалежно від політ. розбиття укр. земель, в госп. побуті укр. народу на протязі століть витворилися деякі прикметні риси подібности, завдяки певним спільним факторам. Цими факторами є спільні геогр. природні умови, спільний всім українцям госп. світогляд і подібна екон. політика щодо українців усіх окупантів — політика екон. визиску й однобічности їх госп. розвитку.

Отже, зображуючи госп. життя укр. земель, треба обмежитися на описі окремих госп. фактів і сил, які діють на всій укр. території, пов’язати їх із потенціяльними й вияснити їх еволюцію, звідки виникає образ нар. господарства України в точному значенні цього слова.

Важливим моментом у висвітленні госп. життя України є брак і непевність статистичних даних щодо її господарства. Ці труднощі зв’язані з розбиттям України між кількома державами й тим, що межі укр. нац. території не покриваються з адміністративними. Тому часто немає чисел щодо цілої укр. території, а також трудно порівнювати статистичні дані з різних держав, у складі яких перебувала Україна. Зокрема величезні труднощі постають при використанні сов. статистики, яка не подібна до статистики ін. держав. Так ціни в сов. статистиці подані в карбованцях, реальна вартість яких не визначена точно і якої не можна перевірити; нема також змоги порівняти ціни з цінами до першої світової війни або з цінами в ін. державах. Почавши від 30-их pp., чимраз частіше статистичні дані в СССР подаються не в абсолютних числах, а у відсотках колишнього стану або плянованих чисел; ці дані не можна ні порівнювати, ні перевіряти. Але й тоді, коли подано абсолютні числа, вони часто невірні, перевищені. Чисел сов. продукції не можна порівнювати з числами продукції в ін. державах і тому, що випродукувані матеріяли своєю якістю деколи нижчі від продукції ін. країн. Там то всі статистичні дані з офіційних сов. джерел, які наводяться в цьому нарисі, треба брати з поважним застереженням. Зокрема це стосується до часів після другої світової війни: тут числа найбільше недостатні й лише винятково подані абсолютно.

З наведених причин тут насамперед представлено продукційні сили й їхній сучасний стан в ділянці сільського господарства, лісівництва, корисних копалин, промисловости й транспорту. Лише в загальних рисах можна окреслити закордонну торгівлю України. Окремо подано кооперацію, як важливу й питому для українців форму госп. організації. Зате лише в заг. рисах характеризуються ін. ділянки нар. господарства, як внутр. торгівля, банківництво, фінансова система, бо вони не виявляють на укр. землях специфічних форм і є майже повністю в неукр. руках. Короткі завваги присвячено місцевому (комунальному) господарству.

Не завжди можна було подати умови на всіх укр. землях; часто доводиться обмежуватися лише на основній частині укр. земель, саме на УССР. Іноді числа застарілі, бо нових не має. В тексті раз-у-раз зазначено, з якого часу ці числа походять і до якої території стосуються.






УМОВИ РОЗВИТКУ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ


Природні умови. Вся укр. територія в формі віяла, не скрізь рівномірно, лежить біля Чорного й Озівського морів. Майже всі ріки, за винятком кількох з пограничних теренів, концентрично течуть у Чорне й Озівське моря, — це півн.-сх. продовження Середземного /1033/ моря, до системи якого із сх.-евр. країн належить лише Україна. Її простір, як і простір більшости евр. країн, охоплює плодючі землі й різноманітні корисні копалини. Її поодинокі райони поєднуються добрими зв’язками й один одного доповнюють з госп. погляду. На всій цій території існують одні з найкращих в Европі умови для розвитку нар. господарства.

Рівнинний характер основної частини укр. земель дає сприятливі передумови для розвитку хліборобства й транспорту. Гори лежать на периферії, а найважливіші з них для України-Карпати легко прохідні, їх середньогірський характер уможливлює доволі густе заселення й госп. використання. Деякі труднощі для транспорту являють глибокі порізані подільські яри й болота Полісся. Несприятливим для сільського господарства є велике поширення балок, які дедалі збільшують неужиточну площу.

Одним з найбільших природних багатств України є її чорноземні ґрунти, що вкривають 2/3 укр. території й є підставою її сільського господарства. Зовсім невелику площу займають ґрунти, не придатні для хліборобства (див. далі).

Підсоння з теплим літом, не надто суворою зимою і достатньою вологістю теж дає дуже добрі умови для сільського господарства, зокрема для поширення збіжжевих культур. На території України в смузі Середземного підсоння можливе плекання субтропічних культур (див. далі), на великих просторах степової України — півд. садівництво, а в найтепліших надморських смугах поширена культура бавовни (докладніше див. Сільське господарство). Несуворі зими лише на короткий час спиняють с.-г. роботи. Навіть найсуворіша зима й гаряче літо не припиняють праці по шахтах і заводах. Зате зима припиняє плавбу на річках, в деякій мірі — і морську, а на суходолі змінює умови транспорту (див. Транспорт).

Досить велике поширення лісостепу й степу полегшило їх розорювання й перетворення на ріллю.

Таким чином природні умови на Україні — одні з найкращих на світі для сільського господарства. Завдяки їм Україна є країною ріллі, що займає 68% всього простору; при цьому вона має небагато лісів (12%). Цим природним умовам Україна завдячує своє значення як житниця Европи.

Позитивними моментами в розвитку промисловости є насамперед величезні запаси корисних копалин, чим Україна в деяких випадках перевищує й старі пром. держави Центр. і Зах. Европи. Україні належать одні з найбільших у світі поклади залізної й манґанової руди, єдиний на Сході Европи потужний кам’яновугільний басейн, чималі запаси нафти, великі запаси водної енерґії. Положення її корисних копалин сприятливе, бо родовища залізних і манґанових руд лежать на відносно невеликій віддалі одні від одних — це полегшує взаємне транспортування, а тим самим і постання осередків великої промисловости. Невелика також їх віддаленість від морів (100 — 300 км) полегшує вивіз.

Досить великий вплив на господарство України має її транспортове положення (див. також стор. 18). Україна займає супроти евр. і передньоазійських країн досить центр. місце: від впадіння Дніпра до Єгипту чи Месопотамії не далі, ніж до Англії, півд.-зах. Німеччини чи Москви. Україна становить собою таким чином проміжну ланку між балтійськими державами й чорноморським узбережжям, між Центр. Европою і Азією, між дол. Дунаєм і Росією. Напр., лінія від Берліну або Лондону через Варшаву, Київ, Харків до Чорного чи до Каспійського моря, з продовженням через Іран або Центр. Азію до Індії чи Зах. Китаю, проходить майже на третину (бл. 2 000 із 6 800 км., тобто 30%) по укр. етнографічній території.

Для міждерж. далекого транспорту укр., здебільша рівна, територія дає сприятливі транзитні можливості. Навіть Карпатські гори мають 8 зручних проходів. Наскільки сумнівним є брак природних кордонів на величезних просторах із стратегічного погляду, настільки цим полегшується транзит. Транзитні можливості на захід і півн.-захід полегшують численні ріки, які в’яжуть укр. територію з сусідніми: білоруською, поль., румунською. Сприятливе транспортове положення України може бути ще краще використане, якщо поєднаються каналами річкові системи чорноморського (Дніпро, Дністер) і балтійського (Висла, Німан, Двина) басейнів. Характеристично, що між Україною і основною рос. територією немає водних зв’язків, як немає й більших пограничних рік.

Це вигідне транспортове положення України має великий вплив на її екон.-геогр. стан, зокрема в минулому.

За раннього середньовіччя екон. — геогр. умови складалися для України дуже сприятливо. Як проміжна ланка між Півн.-Зах. і Центр. Европою, з одного боку, і тодішніми культурними й госп. центрами евр.-передньоазійського світу — Візантією та арабськими країнами — з другого, Укр. Держава княжих часів досягла високого екон. розвитку. Вигідний стан щодо світового рилку технічно ґрунтувався на тому, що в той час континентальний транзит мав перевагу над /1034/ морським. Особливе значення належало річковому транспортові, при чому використано тоді багатоводні укр. ріки, насамперед системи Двини й Дніпра, або старого, мабуть ще ґотами прокладеного шляху »з варяг в греки«, що швидко здобув перевагу над волзьким шляхом (див. стор. 411 і далі). У Києві шлях до Візантії сходився з суходільним шляхом на Дін, який далі вів до Ітилю, хозарської столиці при впадінні Волги. Тут стикалися дві головні лінії транспорту: караванний шлях із Багдаду через Ховаресм (в нинішньому Туркестані) і шлях із Китаю через басейн ріки Тарім. Отже від Києва, з його центр. положенням, шляхи вели через Прип’ять до басейнів Мемеля й Висли, через Галич — до Угорщини або Кракова, Праги й Реґенсбурґу.

Екон.-геогр. положення України ставало дедалі гіршим, коли її населення було відтиснене азійськими ордами від морського узбережжя, Багдад, Візантія і Київ впали, коли все більше поступово занепадали передньоазійські країни і коли шляхи зв’язку й торгівлі в наслідок хрестових походів були перенесені на Середземне море. З відкриттям Америки й морського шляху в Індію віддаленіші зах.-евр. держави випередили й відсунули Центр. Европу, а шлях із Середземного моря на Схід був турками закритий; в цю добу становище України на світовому ринку склалося дуже несприятливо. Відсунута в запілля евр. континенту, Україна мусіла в зовн. торгівлі перемагати тим більші труднощі, що на ринок ішли не хутра, мед, віск тощо, як за раннього середньовіччя, а збіжжя й дерево, транспортування яких Балтійським морем на Захід було дуже важке. Перший госп. розквіт України виник із створенням сприятливого екон.-геогр. становища і разом з ним минув.

Згадані досить добрі природні умови є підставою для інтенсивного розвитку нар. господарства України як в ділянці сільського господарства, так і промисловости в різних її видах. У висліді цих природних умов на Україні повинна існувати гармонія між сільським господарством і промисловістю без переваги однієї з цих двох галузей нар. господарства (деяка аналогія з Францією). В якій мірі ці природні підстави дійсно використовуються, залежить від соціяльно-екон. і політ. умов.

Соціяльно-екон. і політ. умови. Укр. нац. територія під кінець 30-их pp. XX ст. була наповнена масою бл. 50 000 000 (без мішаних територій) або 55 000 000 (з мішаними територіями) людей, себто на 1 км² простору припадало 66 чи 58 осіб. Цієї маси цілком досить, щоб всебічно екон. освоїти свій життєвий простір. Треба однак додати, що в відносно нормальних екон. умовах, себто в часи до першої світової війни, лише половина всього населення України припадала на цілком працездатні річники (19 — 60 літ) і що події 30-их pp. і другої світової війни зменшили число всього населення України, а також сильно ослабили його структуру (див. Людність). Широкі простори врожайної площини, придатної для хліборобства, створили одноманітні призвичаєння укр. народу: трактування хліборобства як основної госп. діяльности, потяг до колонізації й екстенсивного використовування своїх багатих просторів. Природне багатство укр. землі було благодаттю для укр. народу, але воно не спричиняло госп. напруження; воно вимагало великих зусиль і витрати енерґії насамперед на оборону, замість на інтенсивне культивування заселених просторів. В часи зовн. безпеки (від другої пол. XVIII ст.) енерґія укр. селянства йшла здебільша в напрямі колонізації нових просторів.

Під кінець XIX ст. і на початку XX, в часи розвитку гірництва й важкої промисловости, українці нерадо міняли родючі лани, якими здебільша володіли індивідуально, на працю в шахтах та на великих підприємствах, де, особливо спершу, були важкі санітарні, житлові й ін. умови. Навпаки, росіяни охоче йшли до укр. гірничих і промислових підприємств, бо менше були прив’язані до не дуже врожайних земель, до того ж із панівною формою громадського користування (»община«). Так на укр. етнографічній території поставали небезпечні острови (див. також Людність). Проте українці виявилися добрими робітниками, як про це свідчили висловлювання іноземних фахівців. Укр. промислові робітники довели свої здібності пізніше й за океаном. Але спочатку для селян-хліборобів бракувало стимулів до переходу в ін. ділянки продукції, як бракувало й відповідної настанови.

Економічна свідомість українців як чорноземного народу хліборобів знаходить найважливіший вияв у ставленні до землеволодіння й землекористування. На відміну від характеристичного для Росії уявлення про »мир« із громадським землекористуванням і періодичними переділами землі в межах громади, на Україні індивідуальне володіння ґрунтами завжди являло панівну форму.

Свободолюбний укр. селянин сприймав утримувану Росією кріпаччину далеко важче й гнітючіше, ніж рос. В періоди укр. державности він був загалом вільний. Кріпаччина була для нього також тісно пов’язана з чужинецьким пануванням: великі земельні власники були здебільшого поляки й росіяни — одночасно репрезентанти чужонаціонального гноблення.

Занадто скупе наділення землею мало своїм наслідком довголітню боротьбу за кожен сажень землі. Боротьба ця велася з витривалістю й самопожертвою. Селяни використовували кожну /1035/ можливість, щоб, всупереч надмірно піднесеним і власне нерентабельним цінам, всупереч створюваним урядом труднощам, прикупити землі. Тим більшою була прив’язаність укр. селянина до свого індивідуального землеволодіння. При цьому українці здавна виявляли внутр. схильність до добровільних об’єднань; це в новіші часи знайшло досконаліший організаційний вираз у кооперації. Після першої світової війни ці нац. тенденції, скеровані на громадське добро, яскраво виявилися в кооперації на Зах. Україні, особливо в Галичині. Громадському добру були цілком підпорядковані будь-які приватні, індивідуальні інтереси, що знайшло практичне втілення в укр. нац. кооперації.

Однак найбільший вплив на нар. господарство України мала й має політ. приналежність укр. земель, чи їх частин, до чужих держав, а цим самим до чужих нар.-госп. організмів. Кожна з цих країн (Росія і Австро-Угорщина, а згодом СССР, Польща, Румунія й Чехо-Словаччина) вели свою госп. політику, й від неї великою мірою залежало життя поодиноких укр. територій. Взагалі чужа політика тільки затримувала природний розвиток укр. нар. господарства й збіднювала його соціяльну побудову. Політика держав-окупантів щодо укр. території мала деякі спільні риси. Укр. землі були прикордонням цих держав, і їх заходи мали на увазі передусім потреби й інтереси своїх країн, а укр. землі, експлуатовані й затримувані в стані однобічного розвитку, були призначені постачати госп. сировину й дешевий хліб та імпортувати промислові продукти. Непевність щодо посідання цих »окраїн« диктувала всім окупантам аналогічну супроти них політику — якнайменших капіталовкладень і витягнення з них якнайбільших цінностей. На укр. землі припливав не лише чужий людський елемент, але — ще більше — чужий капітал. Промисловість і торгівля були майже повністю в чужих руках. Якщо йдеться про основне місце прикладення праці українців — землю, то напередодні першої світової війни в руках чужинців була майже 1/2 всієї землі і 1/3 орної. В СССР усі госп. добра стали власністю держави.

Загальну характеристику укр. нар. господарства в межах поодиноких займанщин подаємо нижче.






НАР. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ В XIX І НА ПОЧАТКУ XX СТ.


Центр. і Сх. Землі. В розвитку нар. господарства на підрос. Україні можна вирізнити дві фази: 1. від кінця XVIII ст. до 60 — 70-их pp. XIX ст. і 2. від цього часу до першої світової війни.

В кінці XVIII ст. й на початку XIX ст. (див. стор. 466) відбувалося швидке заселення Півд. України й Кубані, а над морем постала низка портів; найважливіший з них — Одеса була вільним портом. В першій пол. XIX ст. степова Україна мала госп. значення насамперед як експортер вовни й продуктів тваринництва. Розвиток хліборобства гальмували транспортові труднощі й сильна конкуренція з боку Центр.-Чорноземного рос. району. Через транспортові труднощі в смугах лісу й лісостепу найбільша частина с.-г. продуктів перероблялася на фабрикати й півфабрикати. Користаючися з безплатної сили кріпаків, поміщики в першій пол. XIX ст. розвинули такі галузі харчової промисловости як ґуральництво, згодом цукроварство, в меншій мірі — тютюнову й олійну промисловість. Ці продукти збували переважно за кордони Росії. Натомість текстильна промисловість, що переробляла місцеву сировину (вовну, льон, коноплі) завмерла під впливом конкуренції великої промисловости в центр. Росії і Польщі.

В 60 — 70-их pp. XIX ст. в структурі нар. господарства підрос. України зайшли досить великі зміни, зв’язані з будовою залізниць, із скасуванням кріпацтва й розбудовою гірничої промисловости на півдні України. Перші залізниці, побудовані в 60-их pp. (докладніше див. Транспорт), пов’язали укр. запілля з морем, а з другого боку — з центр. Росією, що уможливило вивіз укр. хліба. З другого боку, в Зах. Европі у зв’язку з її індустріялізацією збільшився попит на укр. хліб. Отже, в другій пол. XIX ст. швидко розорюються укр. степи й автоматично зменшується площа пасовищ; на цих просторах вперше на Україні починають застосовувати с.-г. машини. Україна (разом із Кубанню) стає найважливішою житницею Европи і займає в експорті пшениці й ячменю перше місце в Европі. Вивіз укр. збіжжя скеровується до країн Зах. Европи — спершу переважно до Англії, згодом — до Німеччини. Значення рос. Центр.-Чорноземної области сходило на другий плян (докладніше — див. Сільське господарство). На 70-і pp. припадає інтенсивніший видобуток донецького вугілля. З 1880 р. починається експлуатація залізних руд Кривого Рогу; залізничі лінії в’яжуть ці дві області. За допомогою закордонного капіталу швидко розвиваються гірництво й важка промисловість, яка незабаром перевищує продукцію Уралу (докладніше — див. Промисловість). /1036/

Не зважаючи на інтенсивний розвиток промисловости, Україна напередодні першої світової війни була передусім аґрарною країною, а в промисловості перше місце займала не важка індустрія, а харчова, зокрема цукрова. Характеристичною прикметою нар. господарства України в той час була її колоніяльна залежність від Росії й перевага чужого капіталу.

Участь чужинців у господарстві України виявлялася в різних формах. Однією з них є згадуваний уже (див. Людність) приплив чужого, головне рос. елементу до праці на шахтах і заводах. Одночасно укр. селянин, після знесення панщини бідно наділений землею, еміґрує на схід (див. стор. 171). Як згадано, великий відсоток землі був у руках чужинців. Але найгостріше денаціоналізація укр. нар. господарства виявилася в капіталовкладеннях в укр. промисловість. Однак це йшло не на користь рос. капіталу, який обмежувався на фінансуванні центр.-рос. пром. областей та Уралу, а на користь капіталу закордонного. Перед першою світовою війною на Центр. і Сх. Укр. Землях оберталося бл. 400 000 000 карб. закордонного походження (при вартості продукції гірництва й промисловости — бл. 1 170 000 000 карб.). В укр. важкій промисловості 95% капіталів були закордонного походження.

Майже 80% чавуну, випродукуваного протягом 1913 p., припадало на підприємства французьких власників: 10 підприємств (із усіх 16 в довоєнній Росії) з 112 000 000 карб. капіталу (на Уралі — 15, в Польщі — 10, загалом — 139 000 000 карб.). Із 103 000 000 карб. французького капіталу, вкладеного у вугільну промисловість, 82 000 000 припадало на Донецький басейн (19 — на Польщу, 2 — на Кузнецький басейн). Із 12 підприємств із бельгійським капіталом (74 000 000 карб.) у залізорудній промисловості довоєнної Росії на Україну припадало 10 000 000 і т. д.

Отже, іноземний капітал, шукаючи перед першою світовою війною можливостей вкладень в Рос. імперії, велику перевагу віддавав Україні; з другого боку, розвиток укр. великої промисловости відбувався за допомогою не рос., але французьких, бельгійських, в незначних розмірах — нім., англ. та ін. закордонних капіталів. Натомість харчова промисловість працювала власним капіталом.

Колоніяльне становище щодо Росії знаходило в господарстві Центр. і Сх. Земель свій вияв насамперед у тому, що, на велику шкоду гармонійному заг.-екон. розвиткові, окремі ділянки господарства були занедбані і що відбувався постійний відплив коштів до рос. областей. Особливо разючим був розрив між сприятливими передумовами, зважаючи на наявні корисні копалини, і дійсним розвитком обробної промисловости, що був визначений колоніяльним становищем України.

При цьому йдеться не про взаємодоповнення між аґрарною і індустріяльною країнами. С.-г. експорт з України йшов до Росії лише в невеликій частині. Супроти півночі й сходу Україна виступала не в своїй тодішній типовій властивості країни с.-г. продукції та її вивозу, а передусім як постачальник сировини та допоміжних продуктів (вугілля, руда, чавун, сталь і т. д.), але, звичайно, почасти й виробів с.-г. промисловости (цукор).

Цим вивозом укр. імпорт був більше ніж покритий; він складався з виробів насамперед текстильної промисловости, що, власне кажучи, з таким же успіхом могли продукуватися й на Україні. Виразно визначеному активному торговельному балянсові не був протиставлений доплив капіталів з Росії, бо він ішов майже виключно з-за кордону. У вільному госп. обороті довіз товерів з України не знаходив відповідної компенсації.

В межах загального держ. бюджету Україна в складі 9 губерній (1909 — 13 pp.) давала 20% держ. доходу, але діставала лише 12% видатків. На 1 душу населення це становило відповідно 17 і 8,65 карб. Майже половина (45 — 46%) держ. доходів з України використовувалася в ін. областях Рос. імперії.

За перших років XX ст., після відрахування витрат із нар. доходу, не більше, як 1/4, залишалася на капіталовкладення в самій Україні. 3/4 відпливало почасти як проценти та дивіденди за кордон, бо в укр. великій промисловості панував, на відміну від Росії, не місцевий капітал і власники капіталовкладень і підприємств не жили там, як це мало місце в Польщі. Відплив капіталу до Росії допомагав там розбудовувати галузі промисловости, які конкурували з відповідними галузями укр. промисловости, при чому або нерідко переробляючи укр. сировину та півсировину, або ці капітали взагалі не йшли в оборот.

Вартість експорту в обороті з ін. областями Рос. імперії перевищувала вартість довозу на 1/3 — 2/3. За кордон Україна вивозила вчетверо — вдев’ятеро більше, ніж довозила звідти. Таким чином вона покривала частину рос. імпорту й цим робила рос. торговельний балянс активним (докладніше — див. Торгівля).

Відношення підрос. України до Росії було відношенням колоніяльної країни. Це мало причину не в екон. перевазі і не в поступовому госп. мисленні в Росії, /1037/ але в політ. залежності України від Росії. Дістаючи капітали з-за кордону, Україна являла собою проґресивну, насамперед аґрарну країну, що ввесь час підтримувала жваві екон. зв’язки з державами Центр. і Зах. Европи. Поза неґативними моментами гальмування пром. розвитку і тривалого відпливу капіталу, політ. зв’язок із Росією не впливав вирішально, зокрема на напрям укр. вивозу. Пов’язаність України з евр. господарством лишалася тісною до самого початку першої світової війни.

Західня Україна в кінці XVIII ст. опинилася в складі Австрії і Угорщини як убога, аґрарно-перенаселена країна. На перешкоді госп. розвиткові стояв передусім нездоровий аґрарний устрій, бо й після скасування панщини 50% усієї землі залишилося в руках великої посілости, а напередодні першої світової війни 70% сел. господарств не мало підстав для самостійного господарювання. В першій пол. XIX ст. в Галичині діяли невеликі пром. підприємства, що часто були в руках поміщиків: фабрики сукна, залізні гути (в 1822 р. 40 гут з 3 000 робітниками, в 1841 р. уже 18 високих печей), скляні гути, фабрики паперу й цукроварні (в 1844 р. 8 цукроварень). На Покутті й на Буковині було розвинене гарбарство. В 1834 р. більших пром. підприємств у Галичині було 1 384, а самостійних ремісників-майстрів бл. 30 000.

Розбудову зах.-укр. промисловости затримувала від самого початку австр. влада, що намагалася втримати Зах. Укр. Землі хліборобським краєм, який би постачав пром. центр. австр. краям дешевий хліб, волів, дерево і який був би місцем збуту їх пром. виробництва. Залишилася тільки харчова промисловість — броварні й гуральні. Від 1850-их pp. починається видобуток нафти, який розвивається здебільшого на чужинецькому капіталі. Слабо розвиваються змонополізовані державою саліни, занедбані копальні потасових солей. Мало користи і більше шкоди місцевому нар. господарству принесли великі чужинецькі фірми експлуатацією карпатських лісів, які по-грабіжницькому винищували ліси, в сирому вигляді експортували дерево, а місцевому населенню давали мізерну платню.

Від крайнього зубожіння укр. селянин рятувався еміґрацією, більшою, ніж на будь-якій ін. укр. території.

Назовні Галичина виступала як країна, що постачала сировину (нафта й її продукти, дерево) і деякі харчові продукти (в меншій мірі збіжжя й корінняки, більше — продукти тваринництва: м’ясо, масло, яйця). Ці продукти вивозила Галичина до пром. країв Австрії, довозячи всякий пром. крам, особливо мануфактуру й металеві вироби. Отже, постає деяка аналогія між Галичиною і підрос. Україною, бо й у Галичині відношення до центр. австр. країв було колоніяльне, а з другого боку, й тут підприємства й капітал були переважно в руках чужинців.

Подібні відносини як у Галичині, панували й на Буковині та на Закарпатті.

За Р. Димінським






НАРОДНЕ ГОСПОДАРСТВО УКР. ЗЕМЕЛЬ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


Підсовєтська Україна. З поширенням на Україну політ. влади сов. Росії Україні була накинута і вся сукупність політ., екон. і суспільних стосунків, властивих тій системі, що її почали запроваджувати большевики з моменту захоплення ними влади. З того часу Україна стає інтеґральною частиною держ., екон. й соціяльно-правної системи большевізму.

Основними характеристичними рисами економіки цієї системи господарства є: цілковите знищення приватної власности на землю й засоби виробництва, цілковите плянування всіх нар.-госп. процесів і знищення сили ринкових стосунків як основи розподілу й руху продукційних сил суспільства. Ця система принесла укр. народові величезні спустошення, і всі кількісні досягнення господарства України, особливо в галузі промисловій (див. окремі розділи цього відділу), були здобуті коштом життьових сил укр. народу. Оскільки насильницьке запровадження цієї системи господарства ламало ті стосунки, які складалися протягом віків, особливо в сільському господарстві, населення відповіло на це спротивом, що призвів до перманентної й жорстокої боротьби між больш. державою й мільйонними масами населення, супроводжуваної нечуваним в історії нищенням державою населення і продукційних сил країни (особливо в сільському господарстві).

В своїй госп. політиці большевики нехтують основний закон господарства — прагнути максимального забезпечення добробуту населення, а ставлять собі політ. цілі, чужі розумному провадженню госп. життя. Це призвело до того, що, не зважаючи на велике зростання продукційних сил нар. господарства України, укр. народ ніколи не стояв щодо свого екон. добробуту на такому ступені павперизації, як тепер.

Ідейно-політ. метою большевізму є світова революція. Тому й Україна з її господарством являє собою пляцдарм велетенської експлуатаційної системи, що набрала своєрідних форм і виявляється в новому співвідношенні /1038/ основних екон. і соціяльних категорій і своєрідній організаційній структурі господарства. Центр. механізмом, за допомогою якого функціонує й розвивається сов. господарство, є система плянування, яка накладає на сов, економіку відбиток зовсім нового устрою.

Сучасна сов. система економіки склалася не відразу, а пройшла кілька етапів, при чому етапом завершення, коли вона набрала своїх остаточних форм, можна вважати період другої п’ятирічки. Сов. економіка в своєму розвитку на Україні пройшла такі періоди: 1. період постання сов. влади й укр.-рос. війни (1917 — 20 pp.), 2. період відбудування, або НЕП-у (1921 — 27 pp.), 3. період першої п’ятирічки (1928 — 32), 4. період другої п’ятирічки (1933 — 37), 5. період третьої п’ятирічки, 6. період другої світової війни й 7. період четвертої п’ятирічки.

В першому періоді шляхом націоналізації промисловости, транспорту й кредито-фінансової системи большевики захоплюють у свої руки т. зв. »командні висоти«, володіючи якими вони сподіваються в майбутньому прийти до побудування »соціялізму в одній країні«. Сільське господарство, хоч одночасно проголошується націоналізацію землі, фактично й далі базується на приватних основах, оскільки земля передається в користування селянству на індивідуальних засадах. Цей період, який відбувається в обставинах війни, не дає можливости розвинутися якимсь стабільним формам економіки, і вони, здебільшого пристосовуються до конкретних вимог моменту.

В цей період доходить до повного занепаду промисловість, транспорт і сільське господарство (останнє великою мірою через існування »продрозкладки«, яка була прямим грабуванням селянства). Україна підпадає в цей період сов. системі тільки спорадично, з перервами, і сов. форми чергуються в цей час з іншими формами господарювання (див. Історія). В цей період засівна площа зменшилася до V« (1920 р.) й навіть до 1/3 (1921 p.) проти 1913 p., продукція вугілля — до 18%, чавуну — до 0,5%.

Період НЕП-у характеризується (див. Історія) намаганням влади відбудувати зруйноване господарство шляхом посилення приватної ініціятиви. В сільському господарстві воно переходить від »продрозкладки« до »продподатку«, що точно визначає обов’язки селянина перед державою, а в галузі промисловости й торгівлі допускає досить широку діяльність приватних капіталів. Наслідком цього було на 1927 р. певне відновлення екон. добробуту й досягнення передвоєнного рівня. Україна в цей період цілком підпадає сов. системі господарства. Її колоніяльне становище щодо Росії ще виразніше, як перед війною, бо торговельні зв’язки України ще однобічніше скеровано в напрямі Росії; зокрема збіжжеві продукти вивозить тепер Україна, здебільшого не за кордони, як це було до війни, але саме до Росії.

Третій період є періодом, коли большевики вирішили перейти до побудування »послідовно соц. суспільства«. Для цього вони вирішують перейти до посиленої індустріялізації, а оскільки для неї потрібні харчові ресурси (для вивозу за кордони з метою одержання валюти й купівлі засобів виробництва і для прохарчування міського й робітничого населення), які вони не могли здобути від селянства шляхом еквівалентного обміну, вони вирішують провести колективізацію сільського господарства, яка віддає цілком до їхнього розпорядження всі ресурси сільського господарства, перетворює селянство фактично на наймитів держави і втягає сільське господарство в систему загального плянування всього нар. господарства. Цей період характеризується великим занепадом сільського господарства, оскільки укр. селянство відповідає на колективізацію спротивом, і, одночасно, великим зростанням промисловости. Офіційним завданням цього періоду першої п’ятирічки було перетворення цілої сов. країни аґрарно-індустріяльної на індустріяльно-аґрарну й утворення матеріяльної технічної бази для реконструкції всього нар, господарства й перероблення дрібного сел. господарства на велике колективне виробництво. Укр. промисловість у цей час дістає великі капіталовкладення, тому що Україна розглядається як найважливіша вугільнометалюрґійна база всього Союзу, а укр. селянство гине мільйонами з голоду, розстрілів і в концентраційних таборах.

У четвертий період, період другої п’ятирічки, ставиться завдання завершення технічної реконструкції промисловости, сільського господарства і транспорту. Цей період є часом остаточного складення основних форм сов. господарства. Остаточно закріплюються колгоспи, як основна форма провадження сільського господарства і машинно-тракторні станції як енерґетичні і політ.-адміністративні центри сільського господарства, вироблюються форми керування промисловістю (вдосконалюється госпрозрахункова система й остаточно (»одноначальність«), касується карткова система, реорганізується торговельний апарат, зноситься міська кооп. мережа і ліквідується кооп. виробництво та вдосконалюється форми грошових і кредитових розрахунків поміж держ. підприємствами, вдосконалюється техніка /1039/ плянування тощо. Сов. господарство набуває стабільних форм.

Третя п’ятирічка визначається як п’ятирічка хемії й машинобудівництва, тобто розвитку тих галузей, які в сучасному господарстві відіграють вирішальну ролю в забезпеченні екон. незалежности країни і її обороноздатносте!. Вона була виразом щодалі більшої аґресивности СССР і яскраво ілюструвала примат політики над економікою, що в попередні періоди відносної слабкости Сов. Союзу старанно затушковувалося. Цей період перервала війна.

Період світової війни характеризується повним підпорядкуванням економіки вимогам війни. Для України це період повної руйнації її господарства (див. Історія).

Останній період, четверта п’ятирічка, для України є часом відбудування її економіки. Оскільки на Україні зосереджені величезні поклади заліза й вугілля, большевики не можуть не докладати зусиль для відбудування укр. промисловости як арсеналу для посилення озброєння СССР. Але період після другої п’ятирічки з боку госп. форм не дає вже чогось нового в сов. економіці, і вона тепер, здебільшого, має таку ж структуру, яка склалася на кінець другої п’ятирічки.

У наслідок включення в систему сов. господарства економіка й соціяльні відносини на Україні за 30 р. набрали своєрідних рис порівняно з передбольшевицькою добою. 1. Цілком змінилася внутр. структура укр. господарства; 2. в основі змінилися соціяльні відносини укр. суспільства; 3. Україна з країни аґрарно-індустріяльної стала країною індустріяльно-аґрарною; 4. в наслідок підпорядкування укр. економіки політ. цілям СССР постав пріоритет важкої промисловости над легкою і харчовою промисловістю, що задовольняють безпосередні потреби населення і за нормальних умов розвитку економіки завше розвиваються раніше від галузей важкої промисловости; 5. укр. промисловість залишилася з тим же однобічним профілем переваги продукції пром. сировини — вугілля й металю; 6. сталися важливі структурні зміни в сільському господарстві, а саме, зменшився відсоток зернових і збільшився відсоток техн. культур і кормових трав; 7. зовсім змінився характер енерґетичних ресурсів сільського господарства в зв’язку з тракторизацією; 8. сталося велике — і то неґативне — зрушення балянсу харчових речовин у ґрунтах України, і це не дало змоги підвищити врожайність укр. земель; 9. дуже обнизився стандарт життя укр. населення, в зв’язку з чим здоров’я укр. населення характеризується багатьмя мінус-варіянтними відхиленнями від нормального стану організму; 10. посилюється колоніяльна залежність України.

Під сов. окупацією господарство України потрапило в іще більшу колоніяльну залежність від Росії, ніж то було за царських часів. Якщо в нац.-політ. площині больш. Москва мусіла була, бодай частково, числитися із здобутками укр. нац. революції, то в госп. сфері її централізм і експлуататорські заходи перевищили все, що знала досі Україна. Починаючи від років »воєнного комунізму« Україну перетворено з »житниці Европи« на »житницю Росії«. Москва дивиться в цей період на Україну як на основне джерело постачання півн.-центр. рос. районів хлібом і то без будь-яких товарових еквівалентів. Удержавлення великої власности в Україні не підсилило укр. державу, а робить її ще більше залежною від Москви, бо якщо за царських часів, принаймні, управління укр. промисловістю було зосереджене в укр. центрах (»Продуголь«, »Продамет«, цукровий синдикат), то тепер вся велика укр. промисловість стала власністю Москви й була підпорядкована »Главкам« ВСНХ.

У роки НЕП-у деяка децентралізація політ.-культурного життя майже зовсім не заторкнула госп. сфери: по-старому головні галузі укр. промисловости, транспорт і банки залишились підпорядкованими Москві. Спроба формально незалежного від Москви укр. кооп. банку (»Українбанк«) відпекатися від опіки Москви не мали успіху. Із створенням 1922 р. Союзу Сов. Республік формально незалежні досі укр. госп. наркомати (фінансів, ВСНХ, праці) стали директивними (діяли за директивами відповідних московських наркоматів), а такі, як зовнішня торгівля і шляхи, що й до того були об’єднані, дістали в Україні тільки московських уповноважених. Розвиток укр. промисловости став цілком пристосовуватись до потреб рос. центрів. Так зовсім була іґнорована індустріялізація аґрарно перенаселеного Правобережжя, з якого навіть передрев. цукрова промисловість стала потроху пересуватись до рос. районів (Вороніжчина). На прохання укр. організацій про випуск спеціяльно укр. позики для побудови Дніпрельстану Москва відповіла відмовою.

У 30-і pp., коли укр. автономія була цілком ліквідована і укр. »націоналізм« розгромлений, ще більше посилився госп. централізм Москви, що дістав офіційне закріплення в »Сталінській Конституції«, за якою всі госп. наркомати, в тому числі й Наркомзем, були /1040/ підпорядковані Росії. Госп. політика Москви з інструменту визиску перетворилась ще й на знаряддя репресій і терору проти укр. народу (голод 1933 p.). Все ж природні умови України були такі сприятливі для її госп. розвитку, що Москва не могла цілком поминути України в своїх плянах індустріялізації. В наслідок того Україна напередодні війни 1941 р. являла собою високорозвинену індустріяльну країну, і продукція її промисловости в кілька разів перевищувала передрев. рівень. Сільське господарство України, що в роки колективізації зазнало було страшної руїни, перед війною осягнуло передрев. рівень, а у галузі продукції, та особливо, в галузі механізації значно перевищило, хоч було тепер побудоване на засадах невільничої колгоспної праці, що дуже знижувала продуктивність праці (див. Історія і ін. розділи Нар. господарства).

Зах. Укр. Землі. Хоч поодинокі частини Зах. Укр. Земель опинилися після першої світової війни й Визвольних Змагань у складі ін. держ.-екон. комплексів, ніж перед війною, — їх екон. характер не зазнав поважних змін. Як перед війною, так і тепер Зах. Укр. Землі були окраїнами щодо окупантських держав, постачали їм сировину й були місцем збуту їх пром. продуктів. Усі вони мусіли перебудувати свої дотеперішні екон. зв’язки на нові.

Галичина, меншою мірою півн.-зах. землі, лишаються й надалі вбогими, аґрарно перенаселеними краями, з тим, що перенаселення є сильніше, ніж до війни, через загальмування еміґрації за океан і приплив поль. колоністів. Сільське господарство стоїть і далі низько, а розвиток промисловости, який Польща здійснила в 30-их pp. на своїх корінних землях (ЦОП — Центр. Промислова Округа), не заторкнув укр. земель. Назовні укр. землі в Польщі — це країна надвишок нафтових продуктів і поташових солей, лісових продуктів, продуктів скотарства і птахівництва, в малій мірі збіжжя. Доля укр. населення була зокрема важка через політ.-екон. тиск. Лише певною мірою його противагою була укр. госп. самоорганізація, зокрема кооперація.

Дещо кращі екон. стосунки склалися на укр. землях під Румунією, де й аґрарне перенаселення було слабше і де не було з боку румунів екон. тиску.

Екон. стосунки Закарпаття покращали в порівнянні з часами Угорської держави. Приналежність до Чехо-Словаччини з її високим екон. рівнем вплинула на розбудову всіх ділянок нар. господарства, зокрема розбудовано комунікаційні шляхи й піднеслося сільське господарство. Назовні Закарпаття є країною надвишок лісових продуктів, в меншій мірі тваринних, соли. Довозить усякого роду пром. крам. (Див. відповідні розділи: Історія, Нар. Господарство.)

М. Васильїв


Література: Войнаровський Т. Вплив Польщі на екон. розвій України-Руси. Л. 1910; Bujak F. Galicya. I — II. Л. 1910; Rudnyćkyj S. Ukraina. Land und Volk. Відень 1916; Сухов О. Екон. географія України. К. 1923; Івасюк. Кубань. Екон. нарис. Прага 1925; Воблий К. Екон. географія України. К. 1927; Шимонович Й. Галичина. Екон. статистична розвідка. К. 1928; Tymoschenko W. Ukraine und Rußland in ihren gegenseitigen wirtschaftlichen Bezlehungen. Mitteilungen des Ukr. Wissenschaftlichen Institutes in Berlin. 1928; Волобуєв М. До проблеми укр. економіки. Більшовик України, 1928; Степова Україна. Екон.-геог. нариси. Х.-О. 1930; Коберський К. Україна в світовому господарстві. Прага 1933; Niedermayer-Semjonovi. Sowjet — Rußland, eine geopolitische Problemstellung. Берлін 1934; Нар. господарство УСРР. Статистичний довідник. К. 1935; Укр. статистичний річник. I — III. В. 1933 — 35; УССР в цифрах. Х. 1936; Сучасні проблеми економіки України. I — II. В. 1931 — 36; Кубійович В. Атлас України. Л. 1937; Die Westukraine. Ukrainische Kulturberichte, 39 — 44. Берлін 1939; Карпатська Україна. Л. 1939; Большой атлас мира. П.-М. 1940; Кубійович В. Географія України і сумежних країв. Кр.-Л. 1943.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.