[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 1082-1096.]

Попередня     Головна     Наступна





6. Промисловість



ОГЛЯД УКРАЇНСЬКОЇ ПРОМИСЛОВОСТИ


Загальні умови розвитку промисловости. Промисловість України, становлячи, одну з галузей її нар. господарства, завжди відчувала на собі вплив усіх тих факторів, які звичайно визначають напрям і розмах екон. розвитку (див. стор. 1032 — 34). До цих чинників належать /1083/ насамперед природні (геогр. положення, комунікаційні можливості, підсоння, сировинні ресурси), соціяльно-екон. (населення, його прикмети, кількість і якість праці, яку може розгорнути населення, наявність капіталів) і, нарешті, політичні і держ.-екон. фактори (вплив, напр., ком. господарства большевиків).

Природні умови для розвитку укр. промисловости в порівнянні з сусідніми країнами завжди були дуже сприятливі. Підземні багатства України, її кліматичні умови в поєднанні з урожайним ґрунтом забезпечують Україні всі ті сировинні ресурси, що потрібні й дають можливість для інтенсивного розвитку різних галузей економіки (див. стор. 1033 і Корисні копалини), а її близькість до моря й до зах. країн, а також її рівнинний характер завжди забезпечують і полегшують інтенсивні зовн. зносини, що сприяють розвиткові господарства в цілому.

Не такими сприятливими для розвитку промисловости були соціяльно-екон. і політ. умови. Укр. населення загалом нерадо йшло на працю до промисловости, і тому в ній переважно зайняті чужинці. Україна була бідна на власні капітали (заощаджені селянами гроші йшли здебільша на купівлю землі), і тому велика промисловість була опанована чужоземними капіталами. Важка і нафтова промисловість фінансувалася з-за кордону, майже повністю. Залежність України від Росії надавала розвиткові укр. промисловости однобічного характеру. Отже, промисловість України не набрала такого розвитку, який би вона могла мати за самостійного існування. Цей розвиток завжди у великій мірі зумовлювався сторонніми Україні впливами, і користь від нього часто мали інші народи, а не наш.

Іст. розвиток укр. промисловости, як і всього нар. господарства (див. стор. 1035), за останні 150-170 pp. можна поділити на З періоди: 1. від кінця XVIII — поч. XIX ст. до 70-их pp., 2. від 70-их pp. XIX ст. до першої світової війни і 3. від першої світової війни до останніх часів. Окремо треба розглянути промисловість на Зах. Укр. Землях.

Період до 1870-их pp., коли відбувається формування укр. промисловости новітнього часу, характеризується повним пануванням т. зв. с.-г. промисловости, що переробляє продукти сільського господарства, насамперед харчової промисловости. В ці часи до появи залізниць, через неможливість, у зв’язку з цим, широкого збуту с.-г. — головне зернової — продукції, зусилля земельних власників скеровуються в бік перероблення її на високоякісні продукти, що можуть перебороти транспортові труднощі й знайти собі збут або піти на поліпшення власного споживання. Так, насамперед постає спиртова промисловість, що в першій пол. XIX ст. перероблювала великі маси зерна й картоплі на цінний і транспортабельний продукт, а далі цукрова, тютюнова й олійна промисловість.

Особливе значення для дальшого розвитку не тільки промисловости, але й всього нар. господарства України мала поява цукроварства, яке довгий час було головною галуззю укр. промисловости. Сприятливі умови — родючі ґрунти, поміркований клімат, достатня кількість лісів (паливо), густе населення — привели до досить швидкого розвитку цукроварства на Правобережній Україні, так що в 50-их pp. загальна продукція цукру становить уже 16 400 т. На кінець першого періоду цукроварство виступає вже як незаперечно найбільша пром. галузь на Україні.

Роки 1840 — 1917. Поруч із скасуванням кріпацтва, найхарактеристичнішою ознакою другого періоду історії укр. промисловости є поява залізниць і доплив закордонного капіталу. Залізниці (див. стор. 1035 і Транспорт) пов’язали родовища руд та вугілля з морем і між собою й уможливили експорт руд і транспорт їх до Донбасу, а цим самим розвиток потужної металюрґійної промисловости. Крім того, й самі залізниці були важливими споживачами укр. вугілля й металю. За розмірно короткий час (1880 — 1900 pp.) Україна виходить у Рос. імперії на перше місце в індустріяльному розвитку як вугільна й металева база всієї рос. промисловости, залишаючи далеко позаду Урал, що був доти центром залізорудної промисловости. Донбас і Кривий Ріг з прилеглим до нього районом Катеринослава стають центром зосередження важкої промисловости України. На основі продукції власного металю на Україні починають розвиватися й ін. галузі промисловости, головне виробництва с.-г. знарядь та машин і транспортове й легке машинобудівництво, останнє, здебільшого, зв’язане з устаткуванням і ремонтом підприємств цукрової і спиртової промисловости.

Але, не зважаючи на успіхи в розвитку важкої індустрії, за ціннісним виразом вона стояла далеко позаду харчової промисловости, розвиток якої в другий період теж відбувався дуже інтенсивно.

Цукроварство України на кінець періоду досягло надзвичайно великого розвитку, зайнявши продукцією цукру одно з перших місць у світі. Ґуральництво, що знайшло у відходах цукрової промисловости новий вид цінної сировини /1084/ (меляса), продовжувало з успіхом розвиватися і в цей період, так само як олійна й тютюнова промисловість. Великого розвитку в цей час досягає млинарство, яке з чисто споживчого примітивного перемелювання зерна для власних потреб перетворюється на галузь із широким піднесенням комерційного млинарства.

Другий період характеризується також посиленим розвитком різних галузей легкої промисловости: шкіряної, деревообробної, металеобробної, скляної, паперової і ін. Вони виступають, здебільшого, в дрібних формах і спираються на наявність місцевої сировини. Пром. ріст України набрав такої сили, що вона під кінець другого періоду може бути схарактеризована, на відміну від першого чисто аґрарного періоду, як країна аґрарно-індустріяльна. Однак треба підкреслити, що укр. промисловість, не зважаючи на чимале піднесення, не набрала закінченого й відповідного до наявних ресурсів розвитку.

Розбудові деяких галузей укр. промисловости (напр., цукроварства) в якійсь мірі сприяло намагання Рос. імперії поширювати власну промисловість шляхом охоронних мит, але, з другого боку, ніщо не охороняло Україну від напливу рос., а почасти й поль. товарів. У наслідок колоніяльної політики Росії (див. стор. 1036), на Україні розвивалася головне здобувна промисловість, первісне перероблення сировини (здобування вугілля, руди, продукція металю, вальцювання) та цукроварство, сировина якого (цукровий буряк) перероблялася на місці. Натомість продукти обробної промисловости Україна мусіла довозити з Росії, хоч могла їх виробляти у себе. Через це частка України в імперській продукції вугілля становила, напр., 1913 р. 70%, залізної руди — 73%, витопу чавуну — 67%, а в машинобудівництві — ледве 4,5%. Частка легкої індустрії, зокрема текстильної, була ще менша. У зв’язку з колоніяльним становищем України в царській Росії гармонійний розвиток продукційних сил України був неможливий.

Роки 1917 — 50. Третій період історії укр. промисловости починається в 1917 p., коли рев. події цілком змінюють екон. й соціяльні умови, в яких перебігає дальший розвиток нар. господарства України. З початком цього періоду переривається органічне зростання укр. промисловости, і вона, підпорядкована принципово новому устроєві, підкорюється в дальшому своєму розвитку директивно-пляновим настановам сов. держави, яка виходить у своїх екон. заходах із засад, чужих інтересам України (див. також стор. 1037 — 40).

Цей період розпадається на чотири підперіоди. В 1917 — 20 pp. укр. промисловість, у зв’язку, головним чином, із укр.-рос. війною, дуже підупала. Деякі галузі промисловости припиняють свою роботу, продукція ін. становить лише незначний відсоток останнього передвоєнного 1913 р. Після закінчення укр.-рос. війни починається відбудовний етап, який триває від 1921 до 1926 — 27 pp. На протязі цього часу промисловість УССР в основному досягає передвоєнного рівня. Від 1928 р. починається індустріялізація УССР, що триває до початку другої світової війни. Нарешті, часи другої світової війни від 1941 р. і післявоєнні часи складають четвертий, останній, етап.

За 14 років третього періоду (до початку другої світової війни) промисловість УССР зазнала величезного росту. Не входячи тут у моральну оцінку шляхів і засобів, якими вона була розбудована (український народ, як відомо, оплатив цю розбудову надто дорогою ціною), ми повинні констатувати великі досягнення в індустріялізації УССР, які на кінець цього періоду перетворили її на країну індустріяльно-аґрарну, в якій промисловість вийшла на перше місце як головна галузь нар. господарства (основний капітал великої промисловости з 2 141 000 000 карб. у 1928 р. підноситься в 1936 р. до 9 307 000 000 карб., порівняно ж із 1913 р. промисловість України зростає в 11 разів: у 1940 р. гуртова продукція всієї промисловости складала бл. 22 000 000 000 карб. проти 2 000 000 000 1913 p.). У цей самий час видобуток вугілля зростає з 25 300 000 до 83 700 000 т, залізної руди — з 6 400 000 до 18 900 000, витоп чавуну — з 3 100 000 до 9 200 000 т.

Як і до першої війни, розвиток промисловости України має односторонній характер, що не відповідає дійсним її потребам. Вона в ще більшій мірі постачає сировину й півфабрикати для Москви. Лише в третій п’ятирічці (див. стор. 1039) на Україні розвивається хемічна й машинобудівельна промисловість, головне з огляду на воєнні потреби.

Зах. Укр. Землі. Промисловість Зах. Укр. Земель слабо розвинена в наслідок браку вугілля, периферійного положення, а ще більше через брак капіталу й неможливість конкурувати з пром. частинами держав, до складу яких входили Зах. Укр. Землі (зокрема зах.-австр. країв — див. стор. 1037, 1040). Розвивалася тут лише нафтова й деревна промисловість, в меншій мірі — соляна. Для харчової промисловости (млинарство, ґуральництво) характеристичне велике число малих заводів і слабий розвиток цукроварства (цьому перешкоджала конкуренція чеських, а згодом поль. цукроварень). /1085/

Загальний огляд. Великий розвиток укр. промисловости зумовлюється природними багатствами України, які складаються, з одного боку, з цінних покладів у її надрах, насамперед кам’яного вугілля, залізних руд, манґану й нафти і, з другого боку, з надзвичайно родючих ґрунтів, що забезпечують розвиток харчової й низки галузей легкої промисловости. Поєднання великого розвитку важкої індустрії з потужним розвитком харчової промисловости є характеристичною ознакою пром. розвитку України, що наближає нар. господарство України до нар. господарства США. Головними галузями промисловости УССР, що визначають її лице, є вугільна, залізорудна, металюрґійна, машинобудівельна й хемічна з важких галузей індустрії, цукрова, млинарська, спиртова, консервна й олійна з харчових галузей і керамічна, шкіряна й деревообробна з легких галузей промисловости. В самому СССР, до складу якого Україна входить, вона розглядається як перша й основна кам’яновугільна й металева база. В 1940 р. частка УССР у загальній продукції СССР складала щодо кам’яного вугілля — 50,5%, залізної руди — 61,0%, манґану — 35%, витоплювання чавуну — понад 60%, сталі — 48%, продукції цукру — 75%. Не зважаючи на розвиток машинобудівельної промисловости (її частка в загальній сов. продукції зросла з 4,5% в 1913 р. до 25% в 1940 p.), до другої світової війни Україна зовсім не мала таких важливих галузей промисловости, як виробництво вантажних і легких автомобілів, літаків, ґумової й справді розвиненої текстильної промисловости, різних видів точної механіки, не кажучи вже про збройову промисловість. Про зміни під час другої війни і після неї див. кінцевий розділ.

Організаційна структура укр. промисловости. Основними осередками укр. промисловости є тепер підприємства держ. промисловости. Кооп. підприємства, які входять до системи пром. кооперації, мають порівняно з нею невелику вагу. За організацією управління держ. промисловість ділиться на: 1. союзну, 2. республіканську і 3. місцеву.

Промисловість, що продукує засоби виробництва (в сов. статистиці група „А“) і що забезпечує розвиток усього нар. господарства, має цілком централізоване управління. Вона входить до компетенції органів СССР, і нею безпосередньо керує Москва через союзні міністерства (сюди належить більшість галузей важкої промисловости, машинобудівництва, хемії). Галузями промисловости, що продукують засоби споживання, широкого вжитку (група „Б“ — харчова і легка промисловість), керують міністерства України під управлінням однойменних міністерств СССР, отже вони теж кінець-кінцем підпорядковані Москві. Промисловість, що працює на задоволення місцевих потреб, підпорядкована місцевим радам під загальний керівництвом респ. міністерств.

Управління держ. промисловости будується на базі дволанкової системи, коли підприємство безпосередньо підлягає головному управлінню міністерства, або триланкової, — коли управління організується через трест у тих видах промисловости, де є багато територіяльно віддалених підприємств. Управління промисловости тепер будується на виробничо-галузевому принципі, коли все оперативне керівництво підприємством зосереджується в єдиному центрі, яким для кожної групи підприємств є »главк« відповідного міністерства.

Управління держ. промисловости має в основі госп. розрахунок, — тобто кожне підприємство чи ін. госп. орган, посідаючи виділене йому державою майно, самостійно виступає в госп. обороті, складає умови з ін. організаціями й відповідає за госп. діяльність цим майном. Підприємствами й ін. госп. органами (трестами тощо) керують за принципом т. зв. одноначальности особи, призначувані державою (фактично партією), які повністю відповідають за якість продукції, збільшення продуктивности праці, дисципліну, за виконання госп. плянів і т. п.

Залежність України від Москви може ніде так яскраво не відбита, як в організації управління промисловости. Вона виявляється не тільки в тому, що більша частина промисловости України керується союзними й союзно-респ. міністерствами, а й у тому, що всіх видатніших керівників пром. підприємств призначає кінець-кінцем ЦК ВКП(б).






ВАЖКА ПРОМИСЛОВІСТЬ


Гірничо-промисловий район. Центром зосередження укр. важкої промисловости є т. зв. гірничо-пром. район, що лежить у степовій частині України. Сх. частину його становить Донецький басейн, зах. — Кривий Ріг. Оскільки поруч із Кривим Рогом на сході розташований високорозвинений індустріяльний район Никополя, Дніпропетровського і Запоріжжя, гірничо-пром. район з невеликою прогалиною на Лівобережжі тягнеться майже безперервно. Тут, спираючись на головні багатства України, залізо й вугілля, розвинулася потужна промисловість, що своїм значенням, розмахом і характером може бути порівняна з Райнсько-Вестфальським пром. районом Німеччини. До цього гірничо-пром. району в процесі іст. розвитку приєдналися як його складові частини територіяльно близькі райони Маріюполя, Ростова й Керчі на півдні і район Харкова на півночі. Ці території являють собою один величезний комбінат заліза, вугілля, хемії й машинобудівництва. В основі розвитку його лежить принцип взаємоперевезень: донецьке вугілля йде в Кривий Ріг і Керч, де на місцевій залізній руді витоплюється металь, залізна ж руда цих районів іде в Донбас, де вироблення металю провадиться на донецькому вугіллі. Енерґетичною основою /1086/ цього комбінату, крім безпосереднього використання вугілля, є низка електровень, збудованих в різних його частинах, з використанням як вугільних відходів, так і гідроресурсів району.

Цифрову характеристику й динаміку розвитку основних первісних галузей промисловости гірничого району можна бачити з цієї таблиці (цифри таблиці одночасно характеризують продукцію УССР з наведених галузей виробництва:

Роки

Видобуток вугілля

Видобуток залізної руди

Видобуток манґану

Витоп чавуну

В міл. т

% до видобутку в Росії — СССР

В міл. т

% до видобутку в Росії — СССР

В тис. т

% до видобутку в Росії — СССР

В міл. т

% до видобутку в Росії — СССР

1880

1,4

42,9

0,04

4,5

0,02

4,8

1890

3,1

49,7

0,37

21,5

9,0

5,5

0,22

24,3

1900

11,0

66,9

3,44

57,2

90,0

12,0

1,50

53,4

1910

16,9

66,8

4,23

73,9

178,0

24,5

2,06

60,8

1913

25,3

70,3

6,40

73,0

276,0

22,0

3,10

66,8

1920

4,6

64,0

 —

 —

0,5

0,5

 —

 —

1927

24,6

76,0

3,80

76,0

472,0

56,0

2,87

73,0

1933

51,0

67,0

9,30

64,0

524,0

51,0

4,67

65,5

1937

77,5

60,5

17,20

62,0

960,0

35,0

9,21

63,5

1940

83,7

50,5

18,90

61,0

даних немає


9,20

60,3

Як бачимо з таблиці, гірничо-пром. район не тільки займає від 1900 р. виключне становище в нар. господарстві підрос. України, але є й до останнього часу основою пром. розвитку всього СССР.

Вугільна промисловість зосереджена на Україні майже повністю в Донецькому басейні. Донецьке вугілля (див. стор. 1076) характеризується надзвичайною різноманітністю, даючи як прекрасне енерґетичне паливо — високоякісні антрацити, так і металюрґійне паливо — кокус. Видобування вугілля в Донбасі розвивалося незвичайно швидким темпом: від 1870-их pp., коли починається промислова експлуатація його, до 2 000 000 т на поч. 1880-их pp. і до 25 300 000 т в 1913 р. (див. мал. 761), що означало 70% продукції Росії та 2% світової і п’яте місце в ній. Основними моментами, які стимулювали її розвиток, були близькість Донбасу до основних госп. центрів, близькість металевих руд, що становили базу для розвитку важкої промисловости, а також близькість до чорноморсько-озівського побережжя, що відкривало вихід для промислової продукції Донбасу на ринки Близького Сходу. Після воєнного занепаду продукція перейшла в 1927 р. передвоєнний рівень, і дальше зростання видобутку продовжується швидким темпом, збільшуючись у 1937 р. до 77 500 000 т, а в 1940 р. — до 83 700 000 т, себто 5% світової продукції і четверте місце (за США, Англією, Німеччиною). Одночасно участь донецької продукції в продукції СССР знизилася з 77% у 1928 — 30 pp. до 50% у 1940 р. в наслідок інтенсивнішого розвитку ін. вугільних басейнів, Кузнецького, Карагандинського й ін.

Характеристичною ознакою розвитку вугільної промисловости в останнє перед війною десятиліття є її концентрація. Щодо цього вугільна промисловість УССР випереджає США, Німеччину й Англію. В передреволюційний період (1910 — 13 pp.) більшість вугілля України надходила з шахт із річною видатністю 50 000-100 000 т, в останні роки перед другою війною 44% вугілля надходило з шахт із видатністю 200 000-500 000 тонн вугілля і 38% з шахт із річною видатністю понад 500 000 т. Одночасно з цим процесом концентрації вугільної промисловости провадилася механізація й електрифікація як видобутку, так і транспорту вугілля. Механізований видобуток вугілля в Донбасі становив в останні роки понад 90%. У 1940 р. в Донбасі працювало 2 248 врубових машин. Найголовніші вугільні шахти Донбасу лежать у районах: Сталіне, Горлівка, Лисичанське, Боково-Антрацит, Макіївка, Краснодонське, Орджонікідзе, Криндичівка, Должанська, Серґо. Кількість робітників у Донбасі 1939 р. становила 200 000. Донецьке вугілля на 1/2 залишалося в межах укр. земель, решта йшла до Росії, дещо за кордон (розрахунки приблизні).

Буре вугілля (див. також стор. 1076). Укр. продукція доходила 1939 р. до 400 000 т (Німеччина — 195 000 000 т, Чехія — 21 000 000 т).

Торф (див. стор. 1077). Його продукція в 1940 р. — 3 100 000 т.

Залізорудна промисловість України спирається на два залізорудні басейни /1087/ — Криворізький і Керчинський (див. стор. 1078).

Не зважаючи на дуже сприятливе положення Керчинського родовища, його багатство й легкість видобутку, останній почався лише в 90-их pp. XIX ст. і досі не перевищує 1 000 000 т з причини великого засмічення руди сторонніми домішками (див. стор. 1079).

Інтенсивніша експлуатація почалася тільки після реконструкції керчинського й маріюпільського металюрґійних заводів, а також побудови Камиш-Бурунського комбінату б. Керчі в післярев. період. Використання керчинських руд відбувається на основі їх попереднього збагачення і аґльомерування.

Набагато більше значення має Криворізький басейн, завдяки великим запасам руди, високому вмістові заліза (до 75%) і неглибоким заляганням, що дуже полегшує розроблення (див. стор. 1078). У зв’язку з відкриттям у Кривому Розі залізистих кварцитів, Криворізький басейн, як і Керчинський, перетворюється в практично вічне джерело для укр. металюрґійної промисловости. Завдяки високій якості руд і вигідному екон. положенню району (близькість до Донбасу з його кокусом, а також до портів Чорного моря, які давали можливість виходу криворізької руди на світові ринки), криворізька рудна промисловість розвинулася дуже швидко: від 1870 p., коли почалися перші розробітки руд, до 1913 р. вона виросла до 6 400 000 т, що становило 3,5% світової продукції і 73% всерос; швидкий ріст припадає на період посиленого залізничого будівництва в кінці XIX — на поч. XX ст. За 60 років (1881 — 1940) експлуатації Криворіжжя дало 254 000 000 т залізної руди.

Особливо велике зростання рудної промисловости припадає на 1933 — 35 pp., коли почали діяти дві нові шахти з річною продукцією по 1 750 000 т кожна й одна нова шахта на 2 000 000 т, устатковані новітньою гірничою технікою. З 1937 р. почалося будування ще кількох шахт із річною потужністю від 1 700 000 т до 10 800 000 т. Велике піднесення рудної промисловости, поруч із розгортанням тут же металюрґійної промисловости, перетворює Кривий Ріг, разом із Донбасом, в один із найпередовіших у світі районів металюрґії. В 1940 р. видобуток криворізької залізної руди піднісся до 18 900 000 т, займаючи третє місце в світовій продукції після США і Франції і даючи 9% світового видобутку заліза. Одночасно частка в продукції СССР обнизилася до 60% у зв’язку з інтенсивним розгортанням продукції на Уралі.

Манґанова промисловість. Центром зосередження добування мангану (дуже важливого продукту для металюрґійної промисловости) на Україні є Никопільський мангановий район (див. стор. 1079).

Геогр. положення цього району надзвичайно сприятливе. Він досить близький до обох центрів укр. металюрґійної промисловости, Кривого Рогу і Донбасу, що є основними споживачами манґану (великим споживачем манґану є тепер також фероманґановий завод, що входить до Дніпропетровського індустріяльного комбінату і є на відстані лише 120 км від Никополя).

Відкритий 1883 р. мангановий рудний басейн зростає побіжно з розвитком укр. металюрґійної промисловости. Видобуток посилено зростає в роки індустріялізації УССР, починаючи від 1928 р. Продукція /1088/ манґанової руди (див. таблицю стор. 1086) дає близько 1/4 світової продукції. Крім задоволення внутр. потреб, манґан був завжди досить важливим для експорту. Від 1888 р. до 1935 р. експортовано 2 986 000 г, або 29,1% усього видобутку за цей час. Експорт Никопільського манґанового району займає 4 місце в світі (після Грузії — Чіятурі, Індії і Золотого Берега).

Металюрґійна промисловість. Якщо вугільна, рудна й манганова промисловість повністю зв’язані з районами відповідних природних багатств, то металюрґійна промисловість України розміщена по всіх частинах гірничо-промислового району. Вона є у виключно сприятливих умовах щодо кількости, якости й просторового поєднання основних видів сировини: вугілля, залізної руди, флюсів, мангану й вогнетривких глин. Зокрема в Донбасі розвиток металюрґійної промисловости базується на місцевому кам’яному вугіллі й довізній руді, в Кривому Розі і на Керчинському півострові — на місцевій залізній руді й довізному вугіллі, в Дніпропетровському й Маріюпільському районах — на довізному вугіллі й руді. Розвиток укр. металюрґії був функцією розвитку кам’яновугільної й залізорудної промисловости, і тому вона зростає паралельно із зростанням цих двох галузей. Витоп чавуну на Україні, що становив 1890 р. тільки 220 000 т, підноситься в 1913 р. до 3 100 000 т. В 1940 р. витоп чавуну досягає 9 200 000 т, сталі — 8 600 000 т.

Як зазначалося вище, укр. металюрґія дуже швидко випередила ін. райони царської Росії і в 1913 р. становила 70% загальнорос. продукції. У 1940 р. Україна випродукувала 60,3% всесоюзної продукції чавуну і 47,1% сталі. Характеристична тенденція сов. влади: що дальша стадія виробництва, то на підрядніше місце знижується Україна у всесоюзному виробництві: чавун — 61,6%, сталь — 47,1%, машинобудівельна промисловість — 25%.

На першому місці стоїть металюрґія Донецького басейну, який дає 60% чавуну і 57% сталі, на другому — Криворізький і Дніпропетровський райони. Збільшення продукції металюрґійної промисловости в Донецькому басейні йшло головним чином шляхом реконструкції старих підприємств (на протязі двох перших п’ятирічок у Донбасі не збудовано жадного нового металюрґійного заводу). Найбільші металюрґійні заводи Донбасу розташовані в Сталіному (металюрґійний завод »Сталін«), Єнакієві (завод »Орджонікідзе«), Макіївці (завод »Кіров«), Костянтинівці (завод »Фрунзе«), Ворошиловському (завод »Ворошилов«), станції Алмазній (завод Алмазнянський) і Краматорському (завод »Куйбишева«). Деякі з них зазнали такої реконструкції, що являють собою майже нові підприємства.

Одними з найбільших металюрґійних підприємств не тільки на Україні є металюрґійні комбінати Азовсталь у Маріюполі і Керчинський металюрґійний завод у Кримі, що складають півд. групу заводів. Перший 1937 p., не бувши ще повністю закінчений, дав 642 600 т чавуну і 423 900 т сталі; по закінченні ж він мав бути одним із найбільших металюрґійних комбінатів у світі. Керчинський завод у 1935 р. випродукував 436 900 т чавуну, 245 800 т сталі і 213 600 т вальцювання.

Така ж міцна група металюрґійних заводів, як на сході гірничо-промислового району, є й на заході. До найбільших підприємств у цьому районі слід віднести Криворізький металюрґійний комбінат (проєктна потужність — 1 311 000 т чавуну, 1 539 000 т мартенівської сталі й 1 255 000 т вальцювання) і металюрґійний завод Запоріжсталь, що входить як складова частина в Дніпропетровський промисловий комбінат, який базується на використанні енерґії Дніпровської гідроелектровні — Дніпрогес. Проєктна потужність металюрґійного заводу становить 1 224 000 т чавуну і 1 430 000 т високоякісної сталі. Запоріжсталь — один із найбільших заводів у світі й головний постачальник високоякісної сталі підприємствам машинобудування, електроустаткування, варстато-, авіо- й автобудівництва.

До того самого Дніпровського комбінату, що й Запоріжсталь, входить найбільший на Україні завод кольорової металюрґії — Алюмінійовий комбінат (повна річна потужність — 40 000 т алюмінію), який є одним з найголовніших споживачів електроенерґії Дніпрогесу (в складі цього комбінату є також Маґнієвий завод). /1089/

Металюрґійні заводи Дніпропетровського району, як і донецькі заводи, є реконструйовані заводи, що ведуть своє походження ще з дорев. часів. Цей район у минулому, до побудови нових металюрґійних заводів у Кривому Розі й Запоріжжі, поруч із Донбасом був головним постачальником металю.

Кольорова металюрґія почасти переробляє місцеві руди (див. стор. 1079), почасти — імпортовані. Видобування руди ртуті, що почалося в 80-их pp. XIX ст., дійшло своєї вершини в 1897 р. (616 т — 14% світового видобутку), а перед другою світовою війною, після довгих хитань і спаду, становило 480 т (або 8,5% світового видобутку, після Італії, Еспанії, США). Ртутну руду переробляють на місці в Микитівському комбінаті. Продукція цинку дала 5 000 т металю, олива — 3 600 (див. стор. 1079). Цинкова гута в Костянтинівці працює головним чином на довізних рудах. Про виробництво алюмінію (на довізних тіхвінських бокситах) в Дніпропетровському комбінаті див. вище.

Майже всі металюрґійні заводи України являють собою складні комбінати, збудовані на основі поєднання металюрґійного виробництва з низкою ін. галузей промисловости, а саме — коксохемії, залізорудної промисловости, продукції вогнетривких матеріялів, прокатного виробництва (вальцювання) і т. д. і своїм устаткуванням стоять на високому рівні як щодо енерґетичного господарства, так і самого технологічного процесу. Укр. металюрґія, бувши однією з наймолодших, займає своїм розмахом і техн. досягненнями одно з найвизначніших місць у світі.

Машинобудівництво. Маючи дуже розвинену металюрґію, Україні повинна була створити й велику машинобудівельну промисловість. На Україні спочатку були лише три головні галузі машинобудівництва: транспортове (льокомотиви), яке було зв’язане з цією галуззю нар. господарства, що викликала посилений розвиток укр. вугільної й металюрґійної промисловости, будівництво с.-г. машин, яке, відповідаючи аґрарному характерові кол. укр. господарства, розвинулося досить рано, будівництво хемічної апаратури, головне для постачання цукроварству, яке було довго першою за своїм значенням галуззю промисловости на Україні.

Але теперішній рівень укр. машинобудівельної промисловости був досягнутий уже в післярев. період (як зазначено вище), в 1913 р. машинобудування України складало лише 4,5% імперського, в останні ж роки перед другою світовою війною цей відсоток становив уже 25%. Вартість продукції піднеслася і 239 000 000 карб. у 1913 р. до 8 134 000 000 карб. (в цінах 1926 — 27 р.) в 1940 р.

Головними галузями укр. машинобудівництва є: 1. Важке машинобудування для устаткування вугільної, залізорудної й металюрґійної промисловости. Найбільше підприємство — Краматорський завод важкого машинобудівництва (найбільший завод такого типу в СССР, виробляє вальцівні стани, устаткування для доменних печей, мартенівських цехів і і. д.); далі йдуть аналогічні підприємства в Дружківці (Донбас), Дніпродзержинському, Харкові (»Світло Шахтаря«), Сталіному, Ворошиловграді й Горлівці (устаткування й машини спеціяльно для вугільної промисловости). 2. Будівництво с.-г. машин. Найбільші підприємства: Харківський тракторний завод (річна продукція — 40 000 тракторів) і завод комбайнів у Запоріжжі (до 5 000 комбайнів на рік). Далі йдуть менші заводи, здебільшого дорев. походження, в Мелітополі, Миколаєві, Херсоні, Одесі, Кіровограді (Єлисаветі) й Києві (виробляють сіялки, плуги, молотарки, жниварки). 3. Електромашинобудівництво. Найбільші підприємства: Харківський турбогенераторний завод (за розміром, устаткуванням і річною продукцією — перший в світі), Харківський завод електромашинобудування і Київський кабельний завод. Далі йдуть радіозавод у Дніпропетровському, кабельний у Харкові, телефонної апаратури в Києві, вимірних апаратів у Львові. 4. Транспортове машинобудування: найбільше підприємство — Луганський завод льокомотив (найбільший в СССР — до 1 000 паротягів на рік), Харківський паротягобудівельний завод (кількасот паротягів на рік), великі вагонобудівельні заводи в Крюкові б. Кременчука, Дніпродзержинському, Києві; корабельні для будування морських пароплавів у Миколаєві й річних пароплавів у Києві. 5. Легке машинобудівництво охоплює значну кількість найрізноманітніших галузей виробництва. Найбільші підприємства — для устаткування хемічної й цукрової промисловости в Києві (завод »Большевик«) і Сумах (завод ім. Фрунзе), Дніпропетровському (завод ім. Артема), Бердичеві (»Проґрес«) і Слов’янському (»Червоний Металіст«). 6. Варстатобудівництво (Харків, Київ, Одеса, Краматорське, Ворошиловград, Львів).

Отже, головна маса найбільших підприємств машинобудування теж зосереджена в гірничо-промисловому районі, і цим ще більше підкреслюється територіяльна концентрація укр. важкої промисловости. /1090/






ВИРОБНИЦТВО ЕЛЕКТРИЧНОГО СТРУМУ


Продукування електричного струму набрало на Україні досить широких розмірів. У 1940 р. тільки електровнями України в адміністративних кордонах УССР випродукувано 11 938 000 квт-годин. Крім невеликих електровень, які дають струм для місцевих районів, основна маса струму вироблялася на кількох великих підприємствах, що базуються, з одного боку, на донецькому вугіллі, з другого, — на гідроресурсах дол. Дніпра. Поліпшення техніки спалювання дрібного вугілля перетворило вугільні відходи Донбасу в велике джерело енерґетичних ресурсів для електровень (електровні Підкарпаття й Передкавказзя добудовані почасти на нафтовій базі).

Перше місце серед цих електровень належить Дніпровській гідроелектростанції (Дніпрогес), устаткованій найпотужнішими гідротурбінами й турбоґенераторами потужністю в 558 000 квт, що дозволяє в повноводний рік давати 4 400 000 000 квт-годин (вартістю 0,06 копійки година) і що є єдиним енерґетичним центром низки великих промислових підприємств, об’єднаних у т. зв. Дніпровському Промисловому Комбінаті (див. вище). Крім обслуговування промислового комбінату, станція щоглами високовольтових передач постачає струм усьому Дніпропетровському й Криворізькому районам, а також Донбасові.

Дальша своїм значенням є група донбаських районових електровень, побудованих на використанні вугільних відходів: Зуївська електровня (повна потужність 350 000 квт — найбільша кальорійна термічна станція в Европі), Штерівська (160 000 квт), електровня »Півн. Дінець« (повна потужність — 65 000 квт), Лисичанська електровня, Курахівська, Краматорська. У наслідок поєднання лініями високовольтових передач електровень Дніпровського району з електровнями Донбасу (а вони поєднані з Маріюполем і Таганрогом) на Україні утворилася найпотужніша енерґосистема в усій Европі.

Нарешті, йде група великих міських електровень, що, крім освітлення міст, дають струм промисловим підприємствам у цих містах — станції Києва (дві електровні), Харкова (дві електровні), Одеси, Дніпропетровського, Львова, Кривого Рогу, Севастополя, а також електровні окремих великих підприємств — при металюрґійних комбінатах у Маріюполі, Дніпропетровському, Краматорському, Макіївці, Камиш-Буруні в Кримі. Отже, найбільша частина продукування струму також зосереджена в гірничо-промисловому районі.

Найменш забезпеченою частиною щодо продукування струму є Правобережна Україна. Тим часом наявність бурого вугілля (518 000 000 т за даними 1937 р.) і торфу відкриває великі можливості для будівництва тут чималих районових електровень, що влучені в загальну мережу високовольтових передач, могли б давати дешеву електрику з усі частини країни. Потужність електровень України в 1940 р. доходила до 2 500 000 квт.






ХЕМІЧНА, СОЛЯНА Й НАФТОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ


Хемічна промисловість України розвивалася в тісному зв’язку з кам’яновугільною й металюрґійною. Важливими сировинами є кам’яне вугілля, кам’яна сіль, фосфорити, апатити, потасові солі, крейда, вапняк і ін. Окреме становище має нафтова промисловість.

Хемічна промисловість, пов’язана з кам’яновугільною і металюрґійною промисловістю, використовує відходи коксового виробництва, які колись зовсім не використовувались, тепер же перетворюються на джерело найцінніших для нар. господарства хемічних речовин. Спочатку почалося використання коксового вугілля для виробництва синтетичного амоніяку й азотних добрив, пізніше для одержання напівпродуктів аніліно-фарбової промисловости (Рубіжне). Майже всі металюрґійні комбінати й значна кількість металюрґійних заводів України мають коксохемічні устави, на базі яких розвинулася коксобензольна промисловість. Дані про коксохемічну промисловість, оскільки вона дає продукти, що є основою вибухових речовин, трималися в таємниці. Але на Україні цей вид хемічної промисловости в усякому разі досяг високого ступеня розвитку. В 1940 р. гуртова продукція коксохемічної промисловости складала 530 100 000 карб. (тобто 75% продукції СССР).

Ін. галузь хемічної промисловости України, використовуючи фосфорити, апатити й сірчані іскриші, розвивається в напрямі продукування високоякісних штучних угноєнь для сільського господарства. Найбільшими підприємствами в цій галузі є суперфосфатні заводи: в Костянтинівці (найбільший на Україні — річна продукція 200 000 т, що спирається на фосфорити й апатити Ізюмського району), у Вінниці (переробляє подільські та хібінські апатити) й Одесі, а також азотні заводи Горлівки й Дніпродзержинського. Ін. штучні угноєння /1091/ виробляли в Галичині з калієвих солей (Калуш і Голинь — див. нижче). На базі кам’яної соли Донбасу і вугілля (в Артемівсько-Слов’янському районі) розвинулася содова промисловість у Слов’янському й Костянтинівці.

Суха дестиляція дерева розвинулася в Києві й на Закарпатті. Мило виробляли в досить широкому розмірі, зокрема з соняшникової олії, на Кубані. Осередками ляко-фарбової промисловости є Одеса, Корсунь, Харків, Маріюпіль. Фармацевтична промисловість розвинена в Києві, Харкові, Львові, Одесі. З ін. треба згадати про виготовлення ґліцерини, клею тощо.

Нафтова промисловість зосереджена на крайніх зах. і сх. частинах укр. території (див. стор. 1077). Добування галицької нафти почалося в пол. XIX ст., досягло найвищої точки в 1909 р. — 2 000 000 т і відтоді постійно падає. 1938 р. здобуто 371 000 т, з яких переважна частина припадає на Борислав. Центрами нафтової промисловости є галицькі міста — Борислав, головне місце здобування нафти, і Дрогобич, центр нафтопереробної промисловости, куди нафта подається з Борислава нафтопроводами й перероблюється на 9 заводах.

Сх. райони показують далеко більшу продукцію. В 1937 р. Майкопський нафтовий район дав 1 480 000 т нафти, при чому пізніше увесь час збільшував свою продукцію. Навпаки, Грозненський район, положений в сусідстві укр. національної території, досягнувши максимуму в 1932 р. — 8 100 000 т нафти, почав у наслідок хижацької експлуатації з кожним роком зменшувати продукцію (на 1937 р. — неповних 3 000 000 т). Обидва райони (див. стор. 1078) мають нафтопроводи, що відкривають доступ нафті до портів Чорного моря й Донецького басейну. Великі рафінарні обладнані за наймодернішими вимогами.

Соляна промисловість. Добування кухенної соли (див. стор. 1080) зазнало в XX ст. великих змін. З одного боку, видобуток подвоївся за 1910 — 40 pp. (в 1913 р. — 950 000 т, в 1940 р. — бл. 2 000 000 т), з другого боку, загальною тенденцією є перехід від випарювання соли до копальної продукції (57% і 81%). Важлива колись галицька сіль дає тепер ледве 40 000 т, закарпатська — 200 000 т, самосідна — понад 200 000 т, а 70% всеукр. продукції (1 400 000 т) припадає на артемівську кам’яну сіль. На укр. продукцію кам’яної соли припадає бл. 6% світової продукції й бл. половини продукції СССР.

На базі соляних багатств Донбасу розвинулося продукування соди, що знаходить для себе також ін. потрібну сировину — вапно й крейду.

Промисловість калієвих солей. Видобуток калієвих солей зосереджений (див. ст. 1080), б. Калуша, Стебника й Голиня в Галичині, де їх фабрично перероблюють на добрива для сільського господарства. З 24 000 т у 1913 р. він піднісся до 305 000 т (58 000 K2O) наприкінці 20-их pp., а наприкінці 30-их pp. навіть до 400 000 т (26% світової продукції після Німеччини, Франції, Еспанії). На Кубані виробляли калій з бадилля та лушпиння соняшників. На майбутнє сильно збільшена галицька продукція має задовольняти всю Україну.






ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ


Загальна характеристика. Харчова промисловість за своїм розвитком і значенням у нар. господарстві України займає друге після важкої промисловости місце. Спираючись на надзвичайно багаті ресурси сільського господарства, харчова промисловість досягла чималого розвитку, проте далеко меншого, ніж дозволяють ці ресурси, оскільки політика сов. влади була скерована увесь час на розбудову галузей індустрії, зв’язаних із посиленням військового потенціялу, і капіталовкладення в харчову промисловість були порівняно невеликі. Проте, в зв’язку з цими капіталовкладеннями, укр. харчова промисловість сильно змінила своє обличчя. Вона перетворилася на низку галузей, що мають яскраво індустріяльний характер на відміну від дорев. часів, коли, за винятком цукрової, спиртової, тютюнової промисловости й почасти млинарства, підприємства харчової промисловости були здебільшого невеликими виробництвами, спираючись в основному на ручну працю й примітивні технологічні процеси. В наслідок побудови нових підприємств (бл. 130 на протязі 1928 — 40 pp.) на Україні створено кілька нових галузей харчової індустрії: м’ясної, хлібопечення, консервної, цільномолочної, овочевої. Ін. галузі, як макаронна, цукерняна, млинарська, розвивалися переважно коштом реконструкції підприємств, головне їх механізації.

Цукроварство. Головною галуззю харчової промисловости України, як і раніше, лишається цукроварсгво. Посилений розвиток його починається з 70-их pp. минулого ст., коли поруч із зміною загальних нар.-госп. умов (особливо будуванням залізниць, що дало можливість довозити до цукроварень кам’яне вугілля й транспортувати цукор) сталася зміна в технології здобування цукру — пресовий спосіб замінено способом дифузії. Це дуже піднесло продуктивність заводів (у 60-их pp. один робітник виробляв 540 кг цукру на рік, у 80-их — уже 3 652 кг). /1092/ Наприкінці 80-их pp. на Україні було 148 цукроварень із заг. продукцією 278 468 т, в 1897 — 159 цукроварень із продукцією 475 034 т. Напередодні першої світової війни — 197 заводів, що продукували 1 200 000 т (друге в світі місце після Німеччини — 1900 000 т, див. також мал. 764).

В останні роки в УССР було до 170 діючих цукроварень, які в 1937 р. випродукували 1 800 000 т; продукція цукру на всіх укр. землях перевищила 2 000 000 т, і Україна вийшла виробництвом цукру на перше місце в світі (Німеччина — 2 000 000 т).

В XIX ст. цукроварство було зосереджене головним чином у правобережному лісостепу (і тепер тут є переважна більшість цукроварень — 106 заводів), а на Лівобережжі — в Харківській губ. З початку XX ст., в зв’язку з проведенням києво-полтавської залізниці, виростає передовий район цукроварства на Полтавщині, визначаючись великими розмірами підприємств і новітнім устаткованням (тепер на Лівобережжі є 44 цукрових фабрик). Продовженням харківського району цукроварсгва є півд. укр. частина Курщини, де цукроварство дуже розвинулося за сов. часів (у Шебекиному на півд. від Білгорода — одна з найбільших цукроварень СССР). У невеликому районі цукроварства на півдні України (Одеська й Кіровоградська області) працюють тепер 8 цукроварень; З невеликі цукроварні є в Галичині й З в Басарабії. Характеристичним для розвитку цукроварства було постійне зростання пересічної потужности заводів; якщо наприкінці 80-их pp. переважна більшість цукроварень була з добовою потужністю до 3 000 метричних центнерів, то тепер, за винятком одиниць, заводи мають добову потужність понад 6 000 метричних центнерів.

Цукроварство відіграє велику ролю в нар. господарстві України не тільки тим, що дає один із найважливіших продуктів харчування й заробіток чималій кількості люду. Його значення полягає також у тому, що запровадження в сівозміну цукрового буряка надзвичайно сприяло піднесенню загального рівня культури укр. сільського господарства. Цукроварство постачає щороку багата цінного корму для худоби (жмаки й меляса), дає сировинні ресурси для ґуральництва (величезний Лохвицький завод ім. Сталіна на Полтавщині, перший у світі розмірами продукції, був спеціяльно збудований для одержання великих мас меляси з метою тут же переробляти на спирт як сировину для виробництва синтетичного кавчуку). Нарешті, цукроварство дало поштовх для розвитку на Україні перших машинобудівельних заводів, що виробляли устатковання й апаратуру для цукроварень.

Млинарство після цукроварства є найважливішою галуззю харчової промисловости на Україні. За своїм устаткованням і розмірами воно характеризується надзвичайною різноманітністю. Поруч із високоякісними, з автоматизованим виробничим процесом, підприємствами, що переробляють десятки вагонів зерна на добу, є величезна кількість млинів селянського типу (вітряків та кіннопровідних млинів), які вкривають терен України й які важко облічити. Велика млинарська промисловість на Україні виникла в другій пол. XIX ст. Вона була зв’язана з заг. пожвавленням економічного життя, проведенням залізниць, зростанням міського населення, ростом великих споживчих центрів, а також техн. успіхами в процесі помолу зерна (поява вальцового варстата). Найголовнішим осередком млинарства на Україні є Дніпропетровщина й Полтавщина. Великими центрами млинарства є Київ, Дніпропетровське, Херсон, Одеса, Кременчук, /1093/ Харків, Краснодар. Парове млинарство перемелює переважно пшеницю. Висівки, що становлять 25 — 30% продукції борошна, є добрим кормом для худоби; раніше вони йшли здебільшого на експорт.

Ґуральництво — одна з найстаріших галузей на Україні (Україна постачала до 50% усього спирту в Рос. імперії) — спочатку спиралося на збіжжя як сировину, а в XIX ст., головне в Галичині, також на картоплю, мелясу й кукурудзу. В 1913 р. в укр. губерніях було 586 ґуралень із продукцією 398 100 000 л спирту. Після війни й революції ґуральництво Центр. і Сх. Земель підупало в зв’язку з заг. неґативною настановою сов. влади щодо виробництва спирту, оскільки він у минулому великою частиною являв основу продукування горілки. Більша частина заводів була демонтована. Лише пізніше, із зростанням техн. потреб країни на спирт, знову почалося піднесення ґураЛьництва. Центри укр. ґуральництва лежать на Поліссі, де сировиною є картопля, і в цукрових районах, де на спирт переробляється меляса цукроварень. Далеко більше значення мало ґуральництво в Галичині; там до війни скупчувалося до 2/3 усіх укр. ґуралень (здебільше дрібних заводів).

Олійництво також належить до старих галузей промисловости на Україні. В дореволюційні часи воно характеризувалося наявністю тисяч дрібних доморобних підприємств. За післярев. періоду проведено концентрацію виробництва олії по більших реконструйованих і наново збудованих підприємствах. Розміщення олійної промисловости відповідає поширенню головної сировини — соняшника. Найбільші підприємства є в Слов’янському. Дніпропетровському й Краснодарі (останній великий завод, збудований на основі використання нового екстракційного методу здобування олії). В 1936 р. на Україні випродукувано понад 200 000 т олії (20% продукції СССР).

Консервна промисловість України виросла вже за післяреволюційних часів. Головна продукція — городинні консерви; виробництво їх зосереджується на півдні України (Херсон, Одеса, Тираспіль), на півд.-зах. Поділлі, в районі Чернігова-Ніжена, в Кримі (Симферопіль) та на Кубані. Виробництво рибних консервів зосереджене в Маріюполі, Одесі й Очакові, м’ясних і овочевих консервів — у Києві. Продукція консервів становить кількасот мільйонів коробок на рік.

М’ясна промисловість України в дорев. часи мала велику кількість примітивно устаткованих різниць і дрібних переробних підприємств. Тепер вона представлена комбінатами американського типу, які базуються на принципі комбінованого повного перероблення всіх продуктів, що їх дає одиниця худоби, випуску широкого асортименту харчових, техн. та спеціяльних фабрикатів і використання механізації й автоматизації виробництва. Великі м’ясні комбінати на Україні збудовано в Вінниці, Полтаві, Києві, Ворошиловграді, Дніпропетровському, Армавірі й Краснодарі. В Кременчуку, Полтаві й Мелітополі збудовані спеціяльні фабрики для виробництва бекону за зразком найкращих данських фабрик.

Хлібопекарська промисловість була представлена в дорев. часи величезною кількістю малих підприємств. Тепер майже по всіх містах України є або великі хлібні заводи з виробничою спроможністю на кількасот тонн хліба на добу, або механізовані пекарні.

Плодово-городинна промисловість, що займається сушенням, солінням, квашенням, маринуванням плодів і городини має, як і раніше, велику кількість дрібних підприємств (помідороварні пункти, примітивне сушення плодів і т. п.), але поруч постали й великі промислові підприємства, які переробляють десятки тис. т продукції (засільні заводи в Ніжені, механізовані сушарні — найбільша в Ромні).

Цукерняна промисловість України досягла чималого розміру. Її ріст відбувався переважно шляхом реконструкції найбільших дорев. фабрик Києва, Харкова й Одеси, які були перетворені на великі комбінати, що продукують різні види цукерняних виробів (від 35 до 50 000 т на рік кожний). Але процес спеціялізації виробництва привів до постання ряду самостійних підприємств, як спеціялізовані бісквітні фабрики (Харків, Донбас, потужністю до 24 000 тонн), фабрики халви (Одеса — головне для експорту). В зв’язку з наявністю на Україні всіх видів сировини, потрібних для виробу високоякісної цукерняної продукції, як цукор, борошно, овочева сировина, крохмалева меляса — цукерняна промисловість в останні роки розвивалася дуже швидко. Важливим осередком цукерняної промисловости є також Львів.

Інші галузі харчової промисловости. З ін. галузей промисловости слід відзначити такі: 1. Макаронна промисловість, що базується на переробленні славнозвісних укр., т. зв. твердих пшениць (бл. 20 підприємств, з яких три мають цілком автоматизоване виробництво — Одеська фабрика з потужністю 25 000 т, Харківська — 12 000 т і Донбаська — 12 000 т). 2. Крохмальо-мелясна, що до першої світової війни базувалася виключно на переробітку /1094/ картоплі, була повністю зосереджена в районі Полісся й відзначалася дрібним доморобним характером. В останнє десятиліття вона, в зв’язку з запровадженням в укр. сільському господарстві великих засівів кукурудзи, перейшла на кукурудзяну сировину (найбільші центри — Кубань і Дніпропетровська область, де крохмальну мелясу дістають на нових великих підприємствах типу комбінатів). 3. Цільномолочна, що має головним завданням пастеризацію молока для міських ринків і продукує різні молочні продукти для тих же ринків (нові молочарні збудовані по всіх найбільших міських центрах України). 4. Виноробна промисловість — найбільші центри зосередження: Басарабія (в 1940 р. випродукувано 21 000 000 літрів) і Крим, що постачає делікатесні вина до всього СССР. 5. Відносно слабо розвинене броварництво (Харків, Львів, Дніпропетровщина та ін.).

Тютюнова промисловість. Україна має значно розвинену тютюнову промисловість, що базується (див. стор. 1062) на сировині чотирьох районів — чернігово-полтавського на півночі України, кримського, кубанського й басарабського на півдні. Центрами зосередження тютюнової промисловости є Кременчук, Ромен, Прилука й Київ на півночі (продукція цигарок і махоркових виробів), Керч, Симферопіль і Феодосія в Кримі (цигарки), Тираспіль, Ростов та ще півн.-кавказькі й галицькі (Винники під Львовом) осередки. Укр. тютюнова промисловість постачала переважну більшість тютюну й тютюнових виробів СССР (річна продукція України становить кількасот мільйонів цигарок і кількасот тис. т тютюну).






ІНШІ РОДИ ПРОМИСЛОВОСТИ


Легка промисловість (текстильна, шкіряно-взуттєва, трикотажна і ґалянтерійна), зокрема текстильна, дуже слабо розвинена через колоніяльну залежність України від Росії. Участь України, напр., у бавовняній промисловості СССР 1937 р. ледве досягла 0,03%.

Текстильна промисловість представлена, головне, 9 фабриками сукна (найбільша з них — Київський комбінат тонких гатунків сукна — одна з найбільших фабрик цього типу в СССР), кількома новими трикотажними підприємствами (найбільші — Полтавський комбінат і Київська трикотажна фабрика), а також низкою підприємств для перероблення коноплі (Одеська джутова фабрика, Харківський комбінат снопов’язального шпагату, що має всесоюзне значення).

Шкіряна промисловість представлена кількома значними механізованими фабриками взуття (Київ, Харків, Симферопіль) і низкою підприємств оброблення шкіри (головні центри Бердичів, Одеса, Передкавказзя).

З керамічної промисловости найбільше значення має вироблення порцеляни й скла. До найбільших фабрик України, де продукується переважна частина виробів цих галузей, належать: порцелянова фабрика в Будах на Харківщині (решта підприємств невеликого типу зосереджена головне на Волині — Баранівська, Токарівська й Славутська фабрики); фабрика віконного скла в Лисичанському з річною продукцією до 70 000 тонн; нова цілком механізована фабрика скла й дзеркал та завод »Автоскло« у Костянтинівці (Донбас), Мереф’янський скляний завод; один із найбільших в СССР Ізюмський завод оптичного скла.

Деревообробна промисловість України зосереджена на півночі, в лісовій смузі, в горах, де переробляється місцева сировина, й у низці міст над Дніпром, куди деревина приходить сплавом з півночі — з Білоруси і Смоленської обл., а саме в Києві (тартаки, продукція меблів і фанери), Черкасах, Кременчуці, Дніпропетровському (тартаки, фабрики меблів, паркетне виробництво). Слабо розвинена паперова (головне Полісся) і сірникова (Галичина) промисловість.

Інші галузі. Друкарська промисловість зосереджена головне в Києві, Харкові, Кременчуці, Одесі, Львові, Полтаві й Дніпропетровському. Низка підприємств, не творячи окремої галузі промисловости, дає досить значну продукцію, а саме парфюмерних виробів (Харків), різноманітних металевих виробів широкого вжитку (багато невеликих металеобробних заводів на терені всієї України), медичних інструментів і ліків (Київ) і т. д.

Промисловість будівельних матеріялів. Важливе місце займає на Україні виробництво будівельних матеріялів. Крім багатьох цегельних заводів, розкиданих на терені майже всієї України, слід згадати цементну промисловість і виготовлення вогнетривких матеріялів для важкої промисловости. Цементна промисловість України зосереджується в двох місцях: коло Новоросійського і в районі Амвросіївки (Донбас). Це два найбільші центри виробництва портляндського цементу в СССР із виробничою потужністю понад 2 000 000 т. Нові цементні заводи: Кривий Ріг, Дніпродзержинське. Промисловість вогнетривких матеріялів, що постала одночасно з ростом укр. металюрґії, розвивалася у вигляді окремих підприємств або цехів при металюрґійних комбінатах. Головними центрами виробництва є Півн. /1095/ Кавказ і Донбас, де продукція шамоту й динасу становила до 1 000 000 т щорічно. На частку України на кінець другої п’ятирічки припадало виробництво 1/2 шамоту й 3/4 динасу всього СССР. Вапно, алябастер, гіпс добувають всюди. Оброблення натурального каменю найбільше розвинене в півн.-зах. Україні і в Галичині. Участь самої УССР в продукції будівельних матеріялів СССР становить 24%.






РЕМІСНИЧА Й ДОМОРОБНА ПРОМИСЛОВІСТЬ


В дорев. часи реміснича й доморобна (кустарна) промисловість була на Україні досить розвинена. Мабуть, не менше як 1/4 сільського попиту на фабрикати покривалася продукцією доморобної промисловости. Уряд і земство, в зв’язку з аґрарним перенаселенням, всіляко сприяли розвиткові цих видів промисловости, витрачаючи для цього чималі кошти. Продукція ремісничої й доморобної промисловости охоплювала найрізноманітніші ділянки — деревооброблення, обробіток шкір, глини, металю, виготовлення одежі й т. д. В деяких галузях виробництво досягало високого рівня. В післяреволюційні часи реміснича й доморобна промисловість продовжували існувати до початку періоду індустріялізації. За переписом 1929 р. на Україні було зайнятих у доморобній промисловості ще до 700-800 000 осіб. Але насильницька суцільна колективізація, недостача сировини й матеріялів, великі податки на ремісників і кустарів — призвели до занепаду цього виду промисловости, і в 1933 р. на Україні було тільки до 48 000 кустарів. Питома вага їхньої продукції стала зовсім незначною. На Зах. Укр. Землях кустарна промисловість і ремесло розвивалися аж до 2-ої світової війни.






ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ В 1941 — 50 PP.


Промисловість України під час другої світової війни. Друга світова війна принесла нар. господарству України, що стала одним із найбільших теренів воєнних дій, жахливі спустошення, особливо щодо промисловости, яка руйнувалася не тільки в перебігу воєнних операцій, але й у наслідок спеціяльних настанов обох воюючих сторін.

При своєму відході большевики майже не чіпали харчової і легкої індустрії, але намагалися повністю евакуювати й зруйнувати важку промисловість. Німці ж при своєму відході руйнували також і підприємства харчової промисловости. На кінець війни Україна, в наслідок усіх руйнувань, знову перетворювалася великою мірою на аґрарну країну.

Особливих руйнацій зазнали такі види промисловоcти: 1. Вугільна промисловість, що була повністю знищена (під час нім. окупації добова продукція вугілля становила тільки 10 000 т замість 225 800 т в 1941 p.). Більшість шахт була затоплена, були знищені майже повністю вентиляторна, помпова, підіймальна системи, шахтні будівлі, трансформаторні підстанції, конвеєрні устави й врубові машини. 2. Металюрґійна промисловість, де були знищені всі 49 доменних печей, мартенівські й бессемерівські цехи, вальцювальні стани, енерґетичне господарство, 3. Хемічна промисловість, де повного знищення зазнали всі коксо-бензойні, азотно-тукові й содові заводи. 4. Машинобудівельна промисловість, де загинуло м. ін. до 50 000 варстатів, до 10 000 одиниць ковальсько-пресового устаткування. Цілком були знищені такі пром. гіганти, як Краматорський завод важкого машинобудівництва, Ворошиловградський паротяговий завод, Харківський тракторний завод, Дніпровська гідроелектростанція й т. д.

За даними перепису 1943 p., що був зроблений у 9 сх. областях України і місті Києві, число підприємств на кінець року становило тільки 24,5% довоєнного часу, обсяг же продукції їх складав тільки 1,2% обсягу 1940 р.

Промисловість УССР у післявоєнні часи. Відновлення промисловости УССР почалося відразу після поразки нім. армії. На кінець 1946 р. продукція електроенерґії давала вже 51% довоєнного рівня. В 1947 р. знову дав перший струм Дніпрогес. У 1946 р. працювала більшість шахт, металюрґійних і машинобудівельних заводів.

Дальший розвиток укр. промисловости визначається новим, четвертим, п’ятирічним пляном 1946 — 50 pp.

За цим пляном большевики намітили насамперед відновити довоєнний рівень пром. виробництва й повернути Україні її індустріяльне обличчя (див. також стор. 595). Відновлено переважно довоєнні галузі промисловости. Під кінець четвертої п’ятирічки (1950 р.) УССР мала випродукувати 86 100 000 т вугілля (в 1940 р. — 83 700 000 т, або 3% зростання), 9 700 000 т чавуну (5,5% зростання проти 1940 p.), 8 800 000 сталі (зростання 2%). Продукція електроенерґії мала бути доведена в 1950 р. до 13 700 000 000 квт-годин (в 1940 р. — 11 900 000 000).

Поновлення підприємств відбувається в багатьох випадках на базі значного одночасного поширення їх. Так металюрґійний завод Озівсталь у Маріюполі має виробити 2 208 000 т чавуну, 2 363 000 т сталі, 1 415 000 т вальцю і 10 000 цистерн і стати найпотужнішим з металюрґійних заводів у всьому світі. Металюрґійний завод ім. Кірова в Макіївці має давати чавуну 1 500 000 т, сталі — 1 600 000 т, вальцю — 1 800 000 т. Потужність Зуївської електровні доводиться до 300 000 квт, Штерівської — до 250 000 квт і т. д.

Цей плян був загалом виконаний, а в деяких частинах, за больш. офіційними матеріялами, і перевиконаний. У 1950 р. продукція промисловости досягла 115% /1096/ передвоєнної (див. стор. 595), машинобудівельної — 125%, продукція вугілля — 113% (95 000 000 т). Загальне число робітників, зайнятих у промисловості, зросло з 5 950 000 в 1940 р. до 6 700 000 в 1950 р. В той самий час розвиток промисловости в ін. частинах СССР був однак інтенсивніший, ніж в УССР, так що значення укр. промисловости у всесоюзному маштабі падає. Зокрема це стосується до важкої промисловости, яку розбудовують головним чином у Сибірі й на Уралі. Так частка УССР зменшилася у видобутку вугілля з 50% в 1940 р. до 36% в 1950 p., у витопі чавуну — з 60% до 50%, сталі — з 48% до 37%.

З другого боку, Україна й далі лишається головним постачальником вугілля й металів у промислові райони Москви й Ленінграду, і тому у виконанні плянів головну увагу звертається на здобувну промисловість і на забезпечення для неї техн. бази.

Намагання тримати Україну в колоніяльному стані легко виявити, порівнявши продукцію УССР і РСФСР щодо чавуну, сталі й машинобудівництва (за пляном на 1950 p.): якщо продукцію РСФСР візьмемо за 100, то на УССР припадає: в продукції чавуну — 102, сталі — 55, металорізальних варстатів — 21, тракторів — 31, авт — 5,5.

Тільки за останні два роки четвертої п’ятирічки, в наслідок зміни стратегічних плянів, посилено пром. будівництво на Україні (див. стор. 595), між ін. розбудовано такі галузі промисловости, яких Україна до війни не мала, — автомобільну (великий Дніпропетровський завод »Україна«, що за пляном мав досягти повної потужности — 50 000 важких вантажних машин, і автоскладальні заводи в Одесі й Львові) і авіопромисловість.

Велике значення матиме збудування газопроводу Дашава-Київ (див. також стор. 595) і продукція рідкого палива з бурого вугілля на Кіровоградщині.

Однак занедбано розвиток текстильної промисловости й дуже слабо забезпечено розвиток промисловости ґумової, автомобільної, шкіряної, електротехн., точних і вимірних приладів.

Спеціяльною постановою сов. уряду в 1950 р. розпочато будувати другу потужну дніпровську гідроелектровню б. Кахівки з потужністю 250 000 квт, що має давати 1 200 000 000 квтгодин на рік. Рівночасно шляхом використання Дніпрових вод (проведення великого півд.-укр. каналу від Кахівки до Керчі й низки малих) непридатні й малопридатні землі мають бути перетворені на повноцінні райони культивування бавовни та ряду с.-г. продуктів (в самій УССР іриґація має охопити бл. 3 200 000 га).

М. Васильїв


Література: Рыбников. Кустарная промышленность и сбыт кустарных изделий. 1913; Фещенко-Чопівський І. Природні багатства України, I — II. К. 1919; Флоринський М. Кустарні промисли на Україні. Х.-К. 1923; Фомин П. Горная и горно-заводская промышленность Юга России, I — II. Х. 1915 — 24; Промышленность, торговля и транспорт. Сборник. Х. 1924; Оппоков Е. Водные богатства Украины. Х. 1925; Оглоблин А. Очерки истории украинской фабрики. К. 1925; Крамаров Б. Гірнича промисловість Правобережжя України. Х. 1926; Воблий К. Нариси з історії рос.-укр. цукро-бурякової промисловости. УАН. К. 1928 — 30; Естественные производительные силы УССР (сборник очерков). Труды Госплана УССР. Х. 1928; Фомин П. Экономика горной промышленности. 1928; Зільберман І. Промисловість України та її геогр. розміщення. К. 1929; Шраг М. і Яновський Р. Промисловість УСРР. Х. 1929; Селінов В. Кам’яновугільні та залізорудні багатства Степової України в соціяльно-екон. аспекті. Зб. Степова Україна, VI. 1930; Господарство України. 1926 — 31; Rabinowitsch J. Die russisch-ukrainische Zuckerindustrie seit dem Weltkrieg (1914 — 30). Берлін-Кеніґсберґ 1931; Міщенко М. Криворізький залізорудний район. Х.-Дніпропетровське 1932; Садовський В. Праця в УССР. Праці Укр. Наук. Інституту, VII. В. 1933; Іванис В. Енерґетичне господарство України та Півн. Кавказу. Праці Укр. Наук. Інституту, XXIII. В. 1934; Січинський В. Нариси з історії укр. промисловости. Л. 1936; Іванис В. Донбас і Урало-Кузнецький басейн за часів першої і другої п’ятилітки. Сучасні проблеми економіки України, II. Праці Укр. Наук. Інституту, XXXII. В. 1936; Энергетические ресурсы СССР, I — II. Академия Наук СССР. М. 1937 — 38; Іванис В. Промисловість України і Півн. Кавказу. Праці Укр. Наук. Інституту, XLIII. В. 1938; Шовгенів І. Енерґетичні ресурси на Укр. Землях. Там же, додаток до т. XX. В. 1940; Нар. господарство України. Статистичний Збірник. К. 1940; Dyminskyj R. Wirtschaftsleben. Handbuch der Ukraine. Берлін 1941; Димінський P. Географія промисловости. Географія укр. і сумежних земель. Кр.-Л. 1943; Protsiuk S. The Evacuation of Industry in 1941 and the Postwar Economy of Ukraine. The Ukrainian Quarterly, V, 3. Нью-Йорк 1949; Protsiuk S. Ukrainian Donbas at the Close of the Fourth Five Year Plan. Там же, VI, 3.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.