[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 1136-1144.]

Попередня     Головна     Наступна

3. Суспільні верстви

КНЯЖА ДОБА

Зливання суспільних верств. Соціологічна аналіза правнодерж. устрою княжої Руси (див. стор. 420-422 і 837 — 640) приводить до наступних висновків: Три основні суспільні верстви — бояр, вільного і невільного населення не мали характеру замкнених станів, і перехід з однієї верстви до другої був розмірно легкий. Легкості переходу сприяв внутр. поділ верств на підгрупи з мінімальними відмінностями в привілеях і обов’язках; диференціяція в середині верств стирала границі між ними. Так, напр., кара за вбивство меншого боярина (отрока, гридя) і вільного селянина (смерда) була однакова, тоді як кара за вбивство великого боярина (княжого мужа) була подвійна. У порівнянні з зах.-евр. відносинами помітне обмежене упривілеювання духівництва, яке не оформилося в окремий стан, а становило одну з підгруп вільного /1137/ населення; при авторитеті духівництва це мусило спричинитися до зміцнення значення всієї верстви вільних людей. Брак виразних границь між суспільними верствами уможливив майже всьому населенню співдіяння в органах держ. влади (князь, боярська рада, віче).

Причини явища. Тенденція до стирання суспільних відмінностей пояснюється внутр. і зовн. причинами. Внутр. причин слід шукати насамперед у соціопсихічній структурі населення — в його соціяльних інстинктах. Укр. індивідуалізм як вияв інстинкту самопіднесення при слабо розвиненому інстинкті підпорядкування виявився насамперед у намаганні нижчих суспільних верств нівелювати привілеї. До цього спричинявся й розвинений альтруїзм, зокрема нахил вищих суспільних верств нести допомогу біднішим; розуміння потреб соціяльних низів було в провідної верстви дужче, ніж бажання забезпечити себе привілеями; це у висліді ослабило тенденцію радикально нищити вияви анархії (ранні революції соціяльних низів).

Згадана тенденція княжої доби як вияв духовости укр. народу вказує на глибокі етнічні відмінності на Сході Европи. В Польщі — цілком інакше, ніж у княжій Русі — мав місце виразний нахил до упривілеювання нечисленних двох станів: шляхти й духівництва і упослідження всього третього стану, зокрема селянства; в суздальсько-московському князівстві влада князя еволюціонувала в напрямі самодержавности при рівночасному зменшенні значення населення і його органу — віча.

Внутр. причини стирання суспільних меж є в тісному функціональному зв’язку з зовн., з яких на перший плян виступає геополіт. положення. Межовість України, що зазнавала безупинних нападів кочових орд, вимагала загальної готовости до оборони. Конечність спільної боротьби всіх суспільних верств не дала військ. службі розвинутися в привілеї однієї верстви. Постійна загроза з пограниччя породила солідарну поставу, яка стримувала суспільність від закостеніння в замкнені стани. Але межовість, безпосередньо впливаючи на суспільний лад, диференціювала й соціопсихічні властивості: вона зміцнювала індивідуалізм населення, вимагаючи від нього постійної підприємливости, й ослаблювала нахил підпорядкувати себе держ. авторитетові, даючи змогу анархічним елементам колонізувати порожні простори. Функціональність зв’язку між геополіт. положенням і соціяльними інстинктами полягала також у тому, що не тільки межовість відбивалася на соціопсихічній структурі народу, а й навпаки — інстинкт схиляв укр. народ до його межовости, спонукаючи до постійної колонізаторської дії й не даючи закріпити посідання опанованих просторів.

Геополіт. становище ще й ін. способом заважило на суспільному ладі: Україна тоді була важливим торговельним шляхом, повним небезпек. Тому на Україні купецьке звання було невіддільне від військ. справи, а купецтво вже на світанку історії мало більше значення, ніж на Заході, де військ. служба стала привілеєм шляхетського стану. Купець-вояк, завдяки здобутому майну, часто переходив до боярської верстви, і на Україні не була помітна відома на Заході тенденція, щоб боярство не провадило торгівлі.

Тенденції в Галицько-волинському князівстві. Виразність тенденції до стирання суспільних меж не однозначна з браком протилежних прямувань. Навпаки, в добу Галицько-Волинської держави еволюція йшла в напрямі зміцнення сили бояр. У боротьбі з цим намаганням князі, щоб зберегти своє значення, спиралися на верству вільного населення; зокрема Роман і Романовичі дбали за міщанство й селянство. Данило утворив із селян окреме військо; це не суперечило традиції, бо до дружини й раніше могли належати селяни й міщани, але боярство згодом здебільша добивалося привілеїв створювати вибрані, важко озброєні одиниці. Данило створив важко озброєну, цілком від нього залежну сел. піхоту, що дозволило йому стати незалежним від боярства. У боротьбі князя з впливом бояр треба шукати дальшої причини стирання меж поміж верствами. Проте еволюція в Галицько-Волинській державі в напрямі зміцнення значення боярства й перетворення боярської ради в постійну інституцію з визначеними компетенціями була виразна.

Наслідки процесу. Пливкість суспільних меж сприяла прагненню підноситися в суспільній ієрархії; це призводило до широкого виявлення ініціятиви; при можливості проявити себе кожному не було побоювання, що індивідуальність згине через соціяльні перегороди. За такого ладу держава швидко перетворилася в спільне добро, і тому в системі княжої Руси скоро дійшло до відчуття окремішности й спільноти. Одночасно пливкість суспільних меж спиняла кристалізацію провідної верстви з державнотворчими амбіціями, яка зуміла б створити коло себе авторитет і традицію. Брак чітко назовні визначеної, замкненої панівної верстви сприяв боротьбі верств за владу, що ослаблювала державу зсередини. Брак скристалізованих умов і форм був джерелом постійного ферменту. Внутр. кризи стають однією з причин упадку держави.

Брак належного опору при намаганні соціяльних низів добитися значення чи влади зумовив (згідно з теорією В. Парето) те, що на керівні місця в Україні змогли легко виходити маловарті з суспільного погляду одиниці. За функціональности соціяльних явищ об’єктивно не виправдане прямування до займання провідних місць ослаблює інстинкт підпорядкування й визнавання авторитету проводу. Випливання на поверхню невиробленого елементу й соціопсихічні наслідки цього проявилися повністю лише в пізніші часи, але кореняться в суспільному ладі княжої доби. /1138/

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА

Вплив чужих держ. систем. Утрата державности призвела до змін у суспільному ладі, які йшли в напрямі уподібнення до накинутих держ. систем (див. стор. 435 — 38 і 640 — 643) Литви і Польщі. В Литві під чималим впливом укр. правних понять еволюція йшла поволі, й для початків доби надалі характеристична відкритість верств назовні й диференціяція в середині їх на підгрупи. Кревська унія Литви з Польщею (1385) прискорює процес кристалізації станів, який веде до зростання значення шляхти (князів і бояр), правного уточнення положення міщан (маґдебурзьке право, цехи, ґільдії) і до покріпачення селянства. Зміни натрапляють на опір, і навіть в інкорпорованій Галичині до половини XV ст. лишаються давні правні норми, а селянство зберігає вільність (на відміну від Польщі). Опір доходить іноді до сел. повстань (Д. Мухи — 1490 p.). Накинутий уніфікаційний процес тривав досить довго (до XVI ст.).

Укр. опір. Рівнобіжно відбувається однак протилежний процес як вияв суб’єктивних тенденцій укр. спільноти. Джерел процесу треба шукати в намаганні зберегти власну традицію, що випливає з соціопсихічної структури, і в екстермінаційній політиці чужого режиму. Реакція проявилася слабо в литовську добу, коли не було намагань »рухати старину«, сильніше в Польщі післл Люблинської унії.

Політика Польщі щодо шляхти виявилася з намаганні привілеювати католиків і підкреслювати ролю маґнатів. Це мало два наслідки: денаціоналізацію привілейованої верхівки й тяжіння низової шляхти до нижчих суспільних верств, які вірою, національністю й побутом були їй ближчі.

Послідовне переслідування правос. віри спричинило активізацію духівництва, яке спершу виявляло тенденцію перетворитися на замкнений стан. В цьому напрямі скеровував духівництво здобутий у загалу авторитет. Зовн. ознакою стану було, м. ін., право на земельну власність, що його не мали в Польщі міщани й селяни. Перетворюванню духівництва на стан чимало сприяла спадщинність: деякі парафії століттями переходили від батька до сина, Священичі роди витворили окремий побут і власні традиції. Духовний стан був досить численний, бо до нього, крім родин, належав увесь церковний причет. До основних ознак автономности належала власна юрисдикція. Силу духівництва визначала не тільки його чисельність і організованість (зокрема чорного духівництва), але також вплив на населення й у зв’язку з цим багатство; про забезпечення церков дбали не тільки маґнати й шляхта, але й міщани, а то й селянство.

Наступ на Правос. Церкву наблизив духівництво до соціяльних низів, а безпосередня опіка над міщанством і селянством спинила його відокремлення в замкнений стан. Завдяки орг. мережі, яка охоплювала всю територію, Церква перебрала на себе велику частину функцій, кол. держави, а церковна ієрархія зайняла місце давньої держ. репрезентації.

Надання нім. права не мало для укр. міщан особливого значення, бо укр. міста не творили ніякого об’єднання й не мали права репрезентації на соймах і соймиках. Зміцнення значення укр. міщанства гальмувала низка обмежень, що стосувалися правос. міщан. Укр. міщани діставали невеликі квартали на мешкання, вони не мали — як некатолики — доступу до цехів і гільдій і були обмежені в своїх міських правах. Малі містечка — майже в цілому укр. — мали право висилати до самоуправ (зрештою керованих і контрольованих дідичами) одного-двох представників. У більших містах провід незабаром повністю захопив поль. міський патриціят. Він не допустив розвинутися середньо заможному міщанству чи біднякам із передмість, закріпляючи провід спадково за кількома неукр. родинами. Цехи, ставши знаряддям декількох поль. майстрів, спиняли розвиток широких укр. ремісничих шарів, боролися з кустарним сел. промислом і вели протекційну політику. Подібно діяли купецькі гільдії, намагаючись забезпечити за більшими містами привілеї, зокрема право складу (мандрівні купці мусіли спинятися в точно визначених містах, щоб місцеве купецтво могло запевнити собі товар; іноді мандрівні купці були примушені продавати весь товар в упривілейованих містах). Не маючи доступу до загальних (опанованих поляками) станових організацій, укр. міщанство створювало свої власні об’єднання.

Селянство як найупослідженіший стан рятувалося від постійного зростання обов’язків, прикріплення до чужої землі й самовільних кар (включно до смертної кари, виконуваної паном без нагляду держави) »уходом« у незаселені простори.

Співпраця різних суспільних груп. Опір політиці Поль. держави призвів до виникнення нових орг. форм. Укр. спільнота знайшла їх насамперед у братствах (див. стор. 436 і 918), що були спочатку міщанськими об’єднаннями рел. характеру. Незабаром діяльність братств поширилася на харитативну ділянку, а в часи розквіту цехів братства перебрали на себе також оборону станових інтересів, набувши орг. форми цехів. Популярність, яку здобули собі братства завдяки добродійній діяльності (шпиталі, притулки, позичкові каси, зберігання майна збіднілих міщан), і успіхи в професійній боротьбі за рівноправність (1577 р. у Львові допущення до колеґії сорока мужів, яка мала контрольні права в міській самоуправі) дозволили поширити працю братств на політ. й культурну ділянки. Братства не мали багато членів (20 — 30), але мале число врівноважувала жертовність одиниць і їх заможність. Братства не творили між собою об’єднання, але стояли в живому зв’язку.

Бувши на початках чисто міщанською організацією, братства згодом стали загальнонац. інституціями. Статут Львівського братства виразно передбачав, що до братства може належати »чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану«. Передміщани мали зв’язок із сел. масою, і це давало почуття сили, опертої на загал. У Київському братстві було багато духівництва, в Луцькому братстві більшість членів належала до шляхти. Це свідчить за те, що в українців тенденція до розмежування станів не була органічною. Крім того, роля братств виявляла намагання унезалежнитися від чужого держ. апарату (держава в державі). В цілому братства створили атмосферу нац. відродження. /1139/

Ще більше, ніж у братствах, співдія суспільних верств проявилася при постанні нової верстви — козацтва (див. стор. 439 і 642), яке розвинулося з уходників. Доступ на Січ залишався вільний, і серед козаків були селяни, міщани, шляхта й навіть, щоправда нечисленні, маґнати.

Висновок. Основна тенденція попередньої доби до стирання суспільних меж збереглася її у литовсько-поль. добу, не зважаючи на початкову протилежну, ззовні накинуту, еволюцію в напрямі замкнених станів. Ця тенденція поглибилася в наслідок денаціоналізації маґнатської верхівки, зокрема під зовн. політ., рел. і соціяльним натиском Поль. держави. Чисто укр. форми соціяльного життя виявляють цілковите стирання соціяльних відмінностей. Внутр.-нац. чи віросповідна солідарність у той час виявилася сильнішою, ніж групові (станові) відмінності.

Втрата власної верхівки й творення під впливом чужої екстермінаційної політики нових суспільних верств і форм життя, а також висування нових репрезентантів нац. змагань (нової провідної верстви) поглибили відомі з попередньої доби соціопсихічні процеси: знецінення авторитету провідних одиниць та керівної верстви й ослаблення інстинкту підпорядкування. Брак держ. опіки й затяжна боротьба скріпили нац. солідарність і альтруїзм. На ці соціопсихічні процеси й надалі мало важливий вплив поруч політ. чинників геополіт. положення, яке, уможливлюючи уходи, створювало тип ініціятивного колонізатора »диких піль«, спричиняючись до поглиблення індивідуалізму населення. Все це разом ставало основою своєрідности стилю й форм життя.

Зміцнення відзначеного в попередній добі просякання членів низових соціяльних верств до провідного шару й змішування соціяльних верств уможливлювало далі прихід до влади невиробленого, а то й анархічного елементу.

Характеристичний демократизм вдачі проявився в той час не тільки в солідарності станів, але й у педагогіці, яка вимагала від учителя повної справедливости щодо дітей багатих і бідних, отже забороняла йому керуватися становими привілеями (»Порядок« львівської грецько-слов’янської школи).

КОЗАЦЬКА ДОБА

Соціологічний аспект у повстанні Хмельницького. Повстання Хмельницького (див. стор. 443 і далі) було в чималій мірі вислідом попереднього суспільного процесу, в якому накреслилася співдія всіх суспільних верств і їх солідарна позиція супроти екстермінаційної політики Поль. держави. Тільки солідарності збройного виступу завдячувало свій успіх повстання, якого не можна ототожнювати виключно з рухом незадоволених суспільних низів.

Соціологічна аналіза держ.-правного ладу (див. стор. 643 і наступні) приводить до таких висновків: Козацтво остаточно оформлюється в провідну верству, вступ до якої початково залишається вільний; одночасно шляхта втрачає своє значення як верства, але зберігає впливи, оскільки її численні представники влилися в козацтво й зайняли в ньому, завдяки досвідові, важливі місця. Селянство звільняється з панщизняної залежности й здобуває нові можливості вияву. Власні держ. форми сприяють ростові міщанства, яке, щоправда, втрачає своє попереднє політ. і культуро-творче значення, але зміцнюється як заможна верства. Воно зростає й чисельно (перепис 1654 p.: 64 659 козаків і 62 454 міщан).

Причин того, чому кристалізаційний процес не завершився, було декілька: соціопсихічні інстинкти, які нівелювали станові відмінності, не завжди погоджувалися з інтересами створюваної держави, призводячи до частих внутр. криз (самовільні дії недисциплінованих військ. відділів і їх ватажків, зокрема Кривоноса); базовані на інстинктах рухи мусіли викликати реакцію державників. Хмельницький умів зберігати соціяльну рівновагу, притягаючи до держ. будівництва нар. маси й одночасно гамуючи їх недисципліновані виступи або підносячи значення старшини, але вкорочуючи її панські амбіції. Проте внутр. протиріччя спиняли кристалізацію, яку утруднював брак зразків. Бурхливість епохи й короткий час панування Хмельницького не дали змоги створити ориґінальні зразки, яким треба було витримати пробу життя й пройти еволюцію, доки вони стали б обов’язковими.

Крім внутр. причин, що спиняли кристалізаційний процес, на стан речей вплинули й зовн. накинуті умови у вигляді договорів. Передбачене ними упривілеювання козацької верстви з обмеженням числа реєстрових козаків (за Зборівською угодою — 40 000) викликало заворушення ін. верств, співвирішальних в успішному повстанні й зацікавлених в його практичних наслідках. Позбавлене здобутих привілеїв селянство, яке мало повернутися до кол. залежности, готувало опір. У висліді протилежних тенденцій панування Хмельницького позначилося рядом криз. Фіксація фактичного стану в Переяславській угоді потверджувала наявність чотирьох станів: козацтва (реєстр — 60 000 козаків), шляхти, духівництва й міщан; права цих станів цар мав забезпечити грамотою. Однак стани й далі залишалися відкритими для взаємопроймання. В цьому процесі найвизначніша роля припала Запоріжжю, де кожний намагався здобути становище, відповідне до особистих якостей. Завдяки відповідності устрою Запоріжжя соціопсихічним інстинктам українця ідеологія Січового Братства стала ідеалом для /1140/ соціяльних низів. Запоріжжя часто виступало як речник сел. інтересів.

Еволюція в напрямі станової держави. В часи після Хмельницького помітне намагання стабілізувати соціяльні відносини. Хоча неспокійна доба »руїни« (див. стор. 449 — 53) не сприяла цим намаганням, однак наявність суроґату власної державности допомагала проявам суб’єктивної волі. Еволюція пішла в напрямі станової держави, в якій провідну ролю мало грати знатне військове товариство (див. стор. 644). Цієї еволюції не можна однобічно пояснювати егоїстично-групоаими мотивами козацької старшини, хоч деяку ролю грали й вони. Важливішим мотивом було базоване на досвіді бажання старшини зміцнити державу шляхом виключення від влади примхливої черні.

Тенденція до зміцнення ролі козацької старшини з одночасним замкненням вступу до козацтва проявилася вже за наступника Хмельницького — Виговського, який уважав, що соціяльні низи зіграли свою ролю. Він не спиняв росту значення старшини, посилював її шляхетськими елементами, сприяв збільшенню землеволодіння й потурав підкоренню селянства й дрібного козацтва. Це викликало кризу. На тлі кризи й тенденцій Запоріжжя могли виростати постаті типу Брюховецького, які, вийшовши з нар. гущі, як спритні демагоги здобували популярність виступом проти збагачення старшини, шукаючи собі рівночасно опори в чужій силі. Приклад Брюховецького відстрашливо діяв на державників, і тому намагання зміцнити ролю старшини з обмеженням ролі черні повторюються (намагання Мазепи зробити перепис козаків, щоб створити з козацтва замкнений стан). Розвиток ішов так, що козацтво — як колись шляхта — поділилося на маґнатів і загал. Козацька старшина — щось ніби урядовська шляхта — збільшила землеволодіння (в 1730-их pp. 52% землі в Гетьманщині були лятифунціями в руках старшин) і зосередила в своїх руках фактичну владу.

Приклад Брюховецького вказує на те, що внутр. еволюцію спинили зовн. чинники, які спритно користувалися соціяльною структурою й соціопсихічними властивостями укр. народу, поглибленими у висліді успіхів 1648 — 57 pp. і постійно зміцнюваними геополіт. положенням.

Стиранню станових відмінностей сприяли також численні проміжні стани. Так, напр., розвиток міст зустрівся з конкуренцією козацького стану, який намагався окремими привілеями забезпечити собі можливість збагачуватися промисловістю й торгівлею; так постала група козаків-купців. З другого боку, козацтво, дуже збільшившись за часів Хмельницького й включивши в себе багато сел. елементу, наблизилося до селянства (див. стор. 645).

Зростання обов’язків козацтва, згодом притягнення козацтва до будівництва каналів і фортець у Росії спричинили частий добровільний перехід козаків до селянства. Було відоме й протилежне явище, зумовлене вирішальною ролею селянства в суспільних змінах на початку доби: станові межі далі стиралися, і напр., селянин, одружившись із козачкою, ставав деколи козаком.

Численне на той час міщанство, обмежуване в виявах ініціятиви конкуренцією козаків, ослаблюване госп. політикою Москви, переобтяжене податками, своїм побутом мало відрізнялося від селянства. З другого боку, і селянство стирало станові межі, створивши окрему групу чумаків. Чумаки, провадячи в XVII — XIX ст. торгівлю з Кримом і чорноморсько-озівським побережжям і їздячи в торг. справах валками-караванами, не перетворилися на окремий стан; у вільний від мандрівки час чумаки способом життя зовсім не відрізнялися від ін. селян. Певний континґент чумаків становили також козаки; козацтво дбало за чумацькі валки, призначаючи їм спеціяльні конвої. Після зруйнування Січі чумаки організовували самооборону від степових розбійників. Чумаки — як проміжна верства — стояли однаково близько як до селянства, так і до козацтва та міщанства.

З узалежненням козацької держави еволюція суспільних відносин дедалі більше зазнавала зовн. впливів. Намагання обмежити реєстр (30 000) виразні вже в глухівських статтях 1669 p.; цар Петро примушував козаків працювати при будівництві фортець, а козацькі права відбирали у козаків, які одружувалися з селянками або відмовлялися йти в похід. Таким чином козацтво дуже швидко занепало (1730 р. — 20 000 вільних козацьких дворів, 1743 р. — 11 000, 1764 р. — ледве 1 100). Останнім ударом було знищення Запоріжжя (пор. стор. 460) і остаточне скасування старого козацького військ. устрою з переформуванням кол. козацьких відділів на 10 карабінерських полків реґулярної рос. армії (1783). Рівночасно сталася корінна зміна в становищі селянства; воно втрачає волю, і закон забороняє селянам покидати місце оселення. Міста зазнають русифікації. Зберегло частково свої давні привілеї тільки духівництво, яке користувалося власною юрисдикцією. Воно (зокрема манастирі) збільшило раніше свої земельні посілості і в пол. XVIII ст. мало 10 000 дворів, тобто 17% усієї землі. До такого стану спричинились гетьмани й Запоріжжя, поширюючи наділи для церков і жертвуючи гроші. Духівництво користувалося правом мати підданих. Але й духівництво втратило свої земельні маєтності в наслідок секуляризації (за Катерини II на Центр. і Сх. Україні, за Йосифа II на Зах. Землях). За Катерини починається русифікація вищого духівництва.

Висновок. У козацькій державі не зникає відома тенденція до стирання станових меж. Вона проявляється в рухах селянства і в традиції Запоріжжя. Ця тенденція однак має характер не загальнонац. солідарности, а радше боротьби за станові інтереси. Вона в основі має ідеал рівности, але за даних умов призводить до внутр. боротьби.

Традиція боротьби селян за свободу в періоди обмеження сел. прав викликала грізні соціяльні рухи, спрямовані проти своєї держави (бунт Пушкаря й Барабаша, акція Безпалого, Петрика Іваненка та ін.). Їх спритно використовували чи підбурювали сторонні чинники. Деколи соціяльні рухи сполучалися з рел. чи нац. боротьбою проти чужинців (гайдамаччина, /1141/ коліївщина), але їм завжди бракувало виразної цілеспрямованости, і тому вони не могли здобути тривких успіхів. Деколи соціяльні рухи вироджувалися в розбійництво, прикрашене своєрідною шляхетністю (підкарпатські опришки, Довбуш). Тодішня керівна верства повністю не користувалася нар. стихією, а послідовно намагалася впродовж усієї доби придушувати проявлювану тенденцію силою. Козацька старшина, спираючись на наявні шабльони, не зуміла створити неповторної синтези, яка, приборкуючи анархічність невироблених суспільних низів, зуміла б запевнити всім свободу й рівність. Це прискорило кінець козацької держави.

ЕВОЛЮЦІЯ В XIX СТ.

Загальні тенденції. Скасування решток автономії Гетьманщини, окупація дальших укр. земель Росією, інкорпорація Галичини Австрією створили цілком нову політ. ситуацію. Вона робила неможливою на Україні кристалізацію суспільних процесів, що продовжувала б постійно виявлюзані в її історії основні тенденції. Поширення функцій держ. апарату й вирішальне опанування ним усіх ділянок життя зумовили те, що припинення суб’єктивних виявів укр. спільноти на переломі XVIII і XIX ст. було куди радикальніше, ніж у Литовській чи навіть у Поль.-Литовській державі.

Рівнобіжно з політ. і суспільними змінами на укр. землях зарисовуються загальні зміни в соціяльній структурі Европи, які не покриваються з панівними тенденціями в Австрії й особливо в Росії; вони йдуть раділе в напрямі основних тенденцій укр. народу (стирання станових меж). Ідеологічні основи нового ладу поклала французька революція. Ґрунтовна зміна госп. умов життя, зумовлена індустріялізацісю, спричинила постання нових суспільних верств — капіталістів і робітництва. В цілому помітний повільний занепад значення станів як замкнених суспільних груп із окремими привілеями. Велику зміну приносить скасування панщини в Австрії (1848) і згодом кріпацтва в Росії (1861). Стає дедалі вільнішим перехід із стану до стану. Замість станів виступають кляси, тобто верстви, які в процесі виробничої діяльности відрізняються між собою відношенням до засобів і знарядь виробництва (власницькі й немаєткові). Клясу перетворює в суспільну групу не почуття спільности світогляду чи інтересів, а спільне протиставлення ін. групі (пролетарів — капіталістам). Перехід із кляси до кляси є в засаді вільний і не зумовлений спадковістю. Протиставлення себе ворожій клясі, часом базоване на ненависті, призводить до т. зв. боротьби кляс.

Стирання станових відмінностей полегшене постанням нової суспільної верстви — інтеліґенції, яка виростає на базі різних станів і яка незабаром здобуває собі керівне місце в суспільстві, зумовлюючи на Україні розвиток культури й спричиняючись до поглиблення свідомости широких шарів.

Ці процеси відбуваються повільно; характеризована доба є типово переходова: в ній помітні ще впливи, або, вірніше, залишки станового ладу, але в ній проявляються — чи здобувають значення — й нові течії та верстви.

Україна під Росією. Під рос. пануванням (див. стор. 466, 470 — 72, 476 — 79) опинилося 9/10 усієї території. Офіційна тенденція рос. уряду проявлялася в намаганні поглибити станові відмінності, запевняючи основне значення за дворянством, до якого 1785 р. вливається багато кол. укр. козацької старшини. Упривілеювання дворянства супроводиться упосдідженням селянства (запровадження кріпацтва 1783 p.). Поглибленню станових відмінностей сприяла також побудова шкільництва з різними школами для різних станів (див. стор. 921 і 925), що виразно суперечило укр. традиції.

Офіційне упривілеювання дворянства виявляється, в зв’язку з новими госп, процесами, штучним. Щоправда, дворянство спочатку, завдяки своїм латифундіям, опановує промисловість, але незабаром дворян почали витискати підприємці з міщан, а то й селянства.

Дворянство зберігало своє значення завдяки самоуправі (з’їзди під керівництвом маршалків). Це привілейоване становище викликало намагання підприємливих козаків, міщан, нащадків духівництва протиснутися до дворянства. В другій пол. XIX ст. місцева самоуправа набирає форми земств, де заступлені були й депутати з селян та міщан, але виборча ординація забезпечувала більшість великим власникам передусім із дворян. Проте й земства не могли зберегти за дворянством тривкішого впливу, бо дедалі більше ускладнення життя висувало нову провідну верству, якою стала інтеліґенція. Значення дворянства особливо підриває реформа 1861 р. При непристосованості дворян вести господарство вільнонайманою працею селян, вона спричинила масовий продаж маєтків і зубожіння дворянської верстви. Інтеліґенція як нова суспільна верства спирала своє значення передусім на освіті, потреба якої з розвитком цивілізації зростала щораз більше; дальшим джерелом значення інтеліґенції було її місце в держ. адміністрації. Інтеліґенція здебільшого походила з духівництва і з міщанського стану, але до неї вливалися освічені особи з усіх суспільних верств, до селянства включно. Таким чином інтеліґенція стала посередньою ланкою, що мала злагіднити суспільні протиріччя; вона була також тією середньозаможною верствою, яка могла з успіхом спричинитися до вирівняння суспільних контрастів, що назрівали в зв’язку з постанням нових кляс; багатіїв-капіталістів і бідняків-пролетарів. Відомо (див. стор. 922), що багато з інтеліґентної молоді кидали високі школи й зрікалися кар’єри, щоб, ставши нар. учителями, ширити освіту серед селянства. Інтеліґенція, як посередня /1142/ ламка між давніми станами й обома новими клясами, мала особливо важливе значення на Україні, де здавна виявлялася тенденція до стирання соціяльних відмінностей. На її значення, на Україні вплинуло також відчуження, денаціоналізація дворянства (перетворення укр. шляхти на »малорос. дворянство«), а також намагання уряду ослаблювати укр. міщанство. Таким чином інтеліґенція незабаром зайняла провідне місце в суспільстві. Поповнювана найздібнішими елементами з селянства й захоплена збереженням традиції на селі, вона звернула свою увагу на соціяльні низи. Від неї йшло нац. відродження, базоване передусім на плеканні культури, зокрема науки й літератури.

Поруч із занепадом значення дворянства йде відмирання козацької верстви, яка не зуміла зберегти давніх укр. традицій співдії суспільних верств. Коли козацька верхівка, влившись у дворянство, зазнала разом із кол. шляхтою денаціоналізації, рядове козацтво зрівнювалося з селянством; невелика частина була покріпачена. Щоправда, більшість козаків, відзначаючись прив’язаністю до традиції, зберігала свою окремішність і відрізнялася від селян особистою волею, глибшою нац. свідомістю, заможністю й культурою, але, втративши свій військ. службовий характер, вона не могла вирішально впливати на хід подій. Козацтво як становий устрій збереглося на Кубані (див. стор. 647); на Лівобережжі козаки зберігали станові права до XX ст. (див, стор. 478). А втім рос. уряд пильно дбав про те, щоб не допустити до відродження цієї верстви. Коли під тиском зовн. подій (похід Наполеона, поль. повстання 1830 — 31 pp.) держ. влада дозволяла організацію окремих козацьких військ. частин, то негайно після ліквідації загрози вона поверталася до політики обмеження козаків у правах, не дотримуючись ніяких зобов’язань. Про силу традицій у козацькому середовищі свідчить те, що оголошення про формування козацьких полків завжди викликало піднесення, яке непокоїло держ. адміністрацію; проте зовн. натиск був сильніший, ніж сила традиції.

Міщанство, раз-у-раз обмежуване русифікаційною урядовою політикою, міцнішало завдяки новим госп. відносинам і, посередньо, завдяки тісним зв’язкам із інтеліґенцією. До міщанства належала нова верства капіталістів. В цій новій клясі не бракувало українців. Цікаво, що до неї зуміли ввійти підприємливі кріпаки, які, розбагатівши, викупалися на волю, а згодом, зібравши капітали, відігравали визначну ролю в розвитку промисловости. Промисловість, спершу зосереджена в руках дворян, в пол. XIX ст. на 90% була в руках нової верстви багатіїв-капіталістів.

Селянство — верства, що спочатку була під найбільшою загрозою, — зуміло виявити велику відпорність. Насамперед воно рятувалося від наслідків указу 1783 р. участю в колонізації півд. України. Спогади про давні вольності не раз спонукали селян до збройного опору (турбаївське повстання, Катеринославщина 1799 p., дії протягом 20-и pp. Кармелюка). Опір викликало також притягання селян до військ. служби. 1840 — 51 pp. зареєстровано понад сто виступів у різних місцях. 1855 р. розвивається сел. рух »київської козаччини«. Про динаміку села свідчить у духовій ділянці Шевченко, у матеріяльній — родини Яхненків, Симиренків, Терещенків, Харитоненків, які запопадливістю пройшли шлях від кріпаків до великих капіталістів. Ґрунтовну зміну приносить скасування кріпацтва. Здобувши особисту волю, селяни намагалися побільшити своє майно. Спершу орендуючи, а далі купуючи панські землі, селяни складали підприємливу клясу нових землевласників, які співвирішно діяли при творенні нового ладу. Цілком незаможне й мало підприємливе селянство позбувалося землі, збільшуючи лави пролетаріяту.

Найважче було положення нової суспільної кляси — робітництва, яке в другій пол. XIX ст. було вже кількісно великою суспільною групою. Але права цієї групи не були забезпечені законом. Робітники були змушені працювати по 12 — 14 годин; у промисловості були зайняті навіть 8 — 9 — річні діти; не було ні лікарської опіки, ні забезпечення від нещасних випадків, плата була низька й довільно обраховувана. Боротися з визиском робітництво спершу могло тільки втечею, але втечі й покидання праці вважалися злочином; крім того, робітники, хоч і могли в засаді міняти працю, були на ділі прив’язані до місця заборгованістю. Заборгованих робітників, які втікали, карали різками, в’язницею й навіть засланням. До важкого стану робітництва спричинялися також пром. кризи, які в 1870-их і 1880-их pp. позбавляли заробітку тисячі, робітників. На стан робітництва звернули увагу рев. гуртки, які організовували страйки (1890-і pp. — див. стор. 478). Але триваліші зміни на краще сталися лише після революції 1905 р.

В цілому розвиток суспільних відносин у XIX ст., всупереч тенденціям рос. режиму, пішов у напрямі, виразно наміченому в попередні доби. Сталося це, безперечно, завдяки самій структурі суспільности, але передусім під впливом загальних тенденцій, у наслідок нових ідей, розвитку госп. умов і постання нової верстви — інтеліґенції, яка, виходячи, почасти, з нижчих соціяльних верств, зуміла спричинитися до поглиблення давніх суспільних тенденцій — до стирання станових відмін у середині спільноти.

Австр. займанщина. Подібний процес перебирання керівництва інтеліґенцією виявився й під австр. займанщиною. Щоправда, спочатку упривілейованою верствою лишалася шляхта, в руках якої зосереджувався політ. і госп. провід. Цісар Франц I створив навіть шляхетську репрезентаційну установу — становий сойм, який мав право складати петиції урядові. Проте шляхта в нац. житті не відіграла ролі в зв’язку з поступовою втратою нац. свідомости. Міщанство було слабе й також сильно спольонізоване. Зросло значення духівництва, головним чином завдяки добрій освіті, яку воно стало діставати. Крім того, позитивно позначилося намагання піднести дисципліну духівництва на зразок Римської Церкви. Незалежність церковної ієрархії від держ. влади зберегла духівництво від небажаних зовн. впливів адміністрації. Нарешті, діяла традиція священичих родів, зв’язаних із місцем перебування впродовж століть. Серед духівництва корисно позначився своєрідний консерватизм, який проявлявся насамперед у бажанні зберегти обряд, ц.-слов. мову й старе письменство і який успішно протидіяв польонізаційним тенденціям. Щоправда, в колах /1143/ духівництва ототожнювали поль. культуру з аристократизмом, але переймання поль. культури було поверхове, і, не зважаючи на зовн. прояви польонізації (поль. мова в побуті), духівництво зберегло свідомість нац. окремішности. Нац. відродження вийшло саме від духівництва (»Руська Трійця«). Процес відродження поглибився, коли до праці стали нові кадри світської інтеліґенції, наростання якої було уможливлене матеріяльною незалежністю свящєничого стану. На активізацію нової суспільної верстви вплинули ідеологічні течії, які приходили з Заходу (гасла французької революції, романтизм, демократія). Дещо покращало положення селянства, яке терпіло під гнітом поль. аристократії. Реформи Йосифа II скасували особисте підданство селян і дали змогу йти до шкіл і ремесла; крім того, в цей час закладено основи раціоналізації земельного господарства. Чимале поліпшення принесло знесення панщини, але на положенні селянства неґативно й далі відбивалася постійна павперизація (1880 р. — 5½, в 1900 — 4½ морґа на родину). Важко було також ослабити значення поль. маґнатства (1880 р. — 2 086 великих землевласників мали пересічно по 2 400 моргів). Позитивно щодо цього позначилася співпраця інтеліґенції з селянством. Символом цієї співпраці можна вважати заснування інтеліґенцією освітнього т-ва для селянства (»Просвіта. — 1868 p., див. стор. 930). 1880 p. відбулося перше всенар. віче у Львові з участю 2 000 селян, а на переломі XIX і XX ст. виникли організовані сел. страйки, що виявили дисциплінованість і солідарність селян (1902 р. страйки охопили 200 000 селян — див. стор. 488). Слідом за тим почалися парцеляції лятифундій; укр. село з них скористалося мало, бо поль. аристократія спровадила поль. колонізаторів, але перевага панів була зламана, і укр. село виявило свою силу. Зорганізована сезонова еміґрація до Німеччини на с.-г. роботи (на рік 100 000), організація кооп. руху, піднесення освіти спричинились до піднесення матеріяльного стану селян. Ряди інтеліґенції стали поповнюватись вихідцями з селянства, і це зміцнило тісний зв’язок обох верств. Тягар аґрарного перенаселення був полегшений також еміґрацією за океан, здебільша до США і Канади.

СУСПІЛЬНА СТРУКТУРА В XX СТ.

Зах. Укр. Землі. XIX ст. характеризується послідовним переходом від станового ладу до клясового суспільства; однак значення станів не було цілком знищене. Процес можна вважати за остаточно завершений закінченням першої світової війни, коли з перетворенням монархій на республіки зникли залишки давньої соціяльної структури (станові привілеї). Поділ на кляси в зв’язку з пливкими межами між ними і рівністю громадян перед правом розмірно мало впадає в вічі. При дальшому ускладненні життя послідовно росте значення освіти й інтеліґенції. Розвиток суспільної структури в Европі й СССР відбувається різними шляхами, що позначилося на відмінностях процесу на укр. теренах у межах Польщі, ЧСР та Румунії від процесу в СССР.

Не зважаючи на живі старі традиції, Польща не проявила тенденцій до відновлення шляхетських привілеїв. Зокрема в укр. суспільності зникли залишки шляхетських традицій, що було цілком зрозуміло з зв’язку з денаціоналізацією укр. шляхти й ворожістю поль. шляхти до укр. села. Отже, провідну ролю повністю перебирає укр. інтеліґенц і я, яка щораз більше активізується політично, не занедбуючи культурної й екон. ділянок.

Духівництво втрачає характер окремого стану й повністю вливається в інтеліґентську верству, зберігаючи тільки в родах залишки давнього побуту. Міщанство ще в попередню добу зазнало польонізації. Нова верства капіталістів не витворилася, бо укр. суспільність не була заможна, а її інтереси зосереджувалися на боротьбі за нац. права й допомозі селянству. Бажання поширити матеріяльну базу для нац. боротьби приносить ріст зацікавлення міщанством, над відродженням якого працює інтеліґенція (Пром. банк, Союз Укр. Купців, ремісничі т-ва, »Міщанське братство« й »Зоря«). Сільський характер Зах. Укр. Земель і екстермінаційна політика поляків, яка не допускала розвитку промисловости на укр. території й спиняла доплив укр. робітництва до пром. підприємств, не давали рости значенню робітництва як окремої кляси. Таким чином, поруч інтеліґенції, другою суспільною верствою з вирішальним значенням було селянство. Його павперизації протидіяли численні організації культ.-освітнього й госп. характеру; спеціяльного значення набирає кооп. рух і с.-г. об’єднання. Згідно з традицією обидві верстви працювали над розбудовою цих організацій солідарно. Незаможність укр. провідної верстви, зокрема брак укр. дідичів і капіталістів, а далі спільна праця коло поліпшення долі села протидіяли постанню клясових відмінностей серед укр. спільноти. Виразна тенденція до стирання меж між суспільними верствами проявляється, м. ін., у співпраці різних верств у спільних партіях. Ця тенденція пояснює слабий вплив комуністичної ідеології, як і слабість чисто робітничих (соц.) партій.

Суспільні верстви в СССР. Джерелом нової суспільної структури в СССР стала революція 1917 р. Коли французька революція була революцією стану (міщанства) й була скерована на скасування станових привілеїв, то рос.-больш. революція була революцією кляси (пролетаріяту) і прагнула в теорії до знесення експлуатації. Це мало бути здійснене шляхом знищення приватної власности на засоби й знаряддя виробництва. Засоби пром. продукції удержавлено, і таким чином зникла кляса капіталістів; /1144/ продукційна верства, за винятком селянства на деякий час, стала найманою.

Нищачи клясу капіталістів, революція знищила і стани, з яких кляса капіталістів вийшла або які ідеологічно близько до неї стояли, отже дворянство і міщанство, а також духівництво. Це нищення ішло так далеко, що »соціяльне походження« часто визначало правне положення громадян. Від »соціяльного походження« було узалежнене також становище інтеліґентів. Деяке відхилення від цієї тенденції настає в добу НЕП (див. стор. 683), коли більшою мірою допускалася приватна ініціятива, а розвиток суспільних відносин став тимчасово вільніший (в цей час розвинулася на Україні промисловість і стало чисельно зростати робітництво, а в парі з ним і інтеліґенція). Але цей стан тривав лише до 1929 — 30 pp. Поворот до основної лінії нищення кляс був дуже радикальний і він цим разом звернувся проти селян. Колективізація, себто позбавлення селян засобів продукції, скерована була на знищення селянства як окремої верстви й на зрівняння його з робітничим пролетаріятом, який заробляє на прожиток, наймаючись на працю й дістаючи за неї платню.

Отже, з погляду відношення до засобів продукції в СССР існує безклясове суспільство пролетаріяту, звичайно, з деяким обмеженням, бо відношення до засобів продукції вищої адміністрації є інше, ніж робітництва.

Проте знищення кляси капіталістів не було тотожне з усуненням експлуатації й соціяльної нерівности. Експлуатація, навпаки, поглибилася, бо її організовано провадить держава, яка стала єдиним власником засобів і знарядь виробництва і яка за допомогою законів і засобів терору зробила неможливим всякий опір. Соціяльну нерівність серед суспільности »тимчасово« проголошувала навіть теорія (»диктатура пролетаріяту«); з цього погляду мало статися тільки пересунення значення верств. Марксист К. Кавтський, характеризуючи стан робітництва СССР у 1930-их pp., прирівнює його до своєрідного дворянства, чи вірніше до нижчої його ланки. Послідовна розбудова системи довела до реґресу в напрямі станової держави. Суспільство в СССР не поділяється, щоправда, на кляси (за ознакою відношення до засобів виробництва), але воно поділяється на різні категорії, що мають різні права. Коли ж зважити, що суттю поділу на стани є забезпечення правом привілеїв, то доведеться ствердити в СССР формування своєрідних станів. Хоч ці процеси ще не закінчені й повна їх характеристика буде можлива лише з іст. перспективи, проте тенденція йде в такому напрямі: упривілейованою категорією суспільности є члени ком. партії з усією партійною ієрархією і апаратом МВД. Привілеї обіймають також дітей больш. аристократії, яким забезпечені кращі можливості науки (див. стор. 940 — 42). На протилежному кінці є раби, до яких належать ув’язнені в концентраційних таборах, таборах примусової праці й на засланні. Вони позбавлені будь-яких прав і примушені працювати за усталеними нормами. Точно визначити їх кількість дуже важко, але з найбільшою ймовірністю обчислюють їх на 10 000 000. Близько до категорії рабів стоять репресовані, тобто позбавлені більшости прав у зв’язку з давнішими присудами, соціяльним походженням чи спорідненістю із засудженими. Діти »клясово ворожих« батьків не допущені до вищого шкільництва (див. стор. 936). Найбільша категорія — це всі ін., які, однак, не підходять під поняття вільних громадян, бо не мають права міняти ні праці, ні місця мешкання. За самовільне залишення праці, як і за невиконання передбаченої норми або спізнення на працю карний кодекс передбачає в’язницю або заслання до концентраційного табору. Як зміна праці, так і вибір місця праці не вільні, а керуються адміністрацією. Щорічно в колгоспах відбирають бл. мільйона дітей віком. 14 — 17 pp. і віддають їх до ремісничих шкіл, фабрик чи заводів, де вони залишаються на праці після навчання (див. стор. 940). Привілейована держ. еліта, користуючись засобами держ. управління, зуміла забезпечити свої життьові вигоди. Прірва між окремими верствами далеко більша, ніж між кол. станами, а визиск і соціяльна нерівність настільки великі, що режим тримається тільки терором. Терор особливо сильний там, де, поруч незадоволення політ. режимом, постійно виявляються самостійницькі тенденції. Тому на Україні найменший відсоток панівної верстви, а найбільший — рабів і репресованих.

Поширення території СССР на Зах.-Укр. Землі (в 1939 і 1940 pp. й знову після закінчення другої світової війни) зумовило перенесення на новозайняті землі цих суспільних змін.

Накреслена еволюція відбулася без вільної участи укр. народу, а була йому силоміць накинута, доказом чого є те, що сучасна еволюція йде в протилежному напрямі до тенденції, постійно виявлюваної укр. народом у ході іст. процесу (стирання меж між станами й класами, солідарність верств). Еволюція йде також у напрямі, протилежному до еволюції, виявленої в зах. світі (де свобода одиниці і рівність перед законом належать до основних прав людини), поглиблюючи наявні відмінності між Заходом і СССР.

В. Янів

Попередня     Головна     Наступна