Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 1190-1194.]

Попередня     Головна     Наступна





3. Військовий потенціял України



Військовий потенціял країни залежить від геогр. положення, числа населення з його духовими й фізичними властивостями та держ.-політ. виробленням, екон. ресурсів, зокрема спроможностей щодо харчування (див. Сільське Господарство), /1191/ рівня промисловости, взагалі й військ. зокрема, транспорту, організації запілля, орг. форм і вартости збройної сили, рівня техн. й матеріяльного забезпечення збройних сил країни (вираженого назовні розміром бюджету на військ. цілі) тощо в їх відношенні до таких же елементів сусідніх країн.

Географічні фактори. Значення геогр. положення України (див. стор. 19) не зменшилося і в сучасну добу техн. поступу. Воно зумовлює панування над Чорним морем, стоїть на шляху рос. експансії на південь і на простори Близького Сходу. Таке саме значення має геогр. положення України в стратегічній оцінці можливостей рос. експансії на захід.

Топографічні властивості поверхні України, що лише в півд.-зах. частині опирається на комплекс Карпатських гір, не становлять перешкоди для інвазії зі сходу, півн. чи півд. сходу, чи то з півн. заходу. В добу сучасної військ. техніки залишаються без оперативного навіть значення каналізуючі в напрямі північ-південь басейни Дніпра, Дністра і Дону. Можливість інвазії з боку Чорного моря залежить від згоди того, хто посідає ворота до Чорного моря — Дарданельську й Босфорську протоки.

Територія України, при застосуванні ворогом модерних техн. засобів нападу, зокрема стратегічного літунства, наскрізь доступна. Існує небезпека знищення ворогом протягом дуже короткого часу диспозиційних та потенціяльних осередків військ. сили України.

В новітню добу історії найгрізнішим сусідом України є Росія, сильніша від неї всіма складниками військ. потенціялу. Однак безпека укр.-рос. кордону в майбутньому могла б бути зміцнена при існуванні на схід від України козацької, на північ — білор. держави як союзників України. Безпека укр.-поль. кордону, другого за важливістю, при слабшому з усякого погляду військ. потенціялі етнографічної Польщі цілком можлива, якщо Укр. Держава не матиме загрози одночасно на ін. кордонах.

Духові та фізичні властивості укр. народу займають у військ. потенціялі України важливе місце. Характером спокійний хлібороб і робітник-українець у змаганні виявляють цінні вояцькі прикмети: незламну віру в перемогу, твердість, вірність ідеалам, довір’я до авторитетів, хоробрість і здорове судження. Тому українець, духово випробуваний, здібний і витривалий у пригодах, стає протягом окремих етапів свого іст. минулого цінним елементом військ. сили свого переможця: з українців чужинці формували свої вибрані військ. відділи (напр., у царській Росії з українців комплектовано полки ґвардії, а в рос. війську непропорційно до складу населення Росії українці становили бл. 28% її збройної сили). В боротьбі за власну державність у найновіші часи укр. армії (війська УНР, УГА, ОНО »Карпатська Січ«, УПА) вели героїчну боротьбу проти кількаразово чисельніших противників.

Українець як вояк завжди зберігає характеристичну рису — індивідуалізм. Належне використання цієї риси зумовлюється відповідним підходом до психіки українця-вояка з боку його начальників у системі виховання та вишколу. Завжди доцільно вияснити укр. воякові в кожному даному випадку його завдання. Щоб уявити значення цієї психічної властивости укр. вояка, досить порівняти його з вояком, напр., німецьким, для якого вистачає наказу і який звичайно уникає бойової праці у випадках бойового відокремлення. Іст. минуле укр. народу є джерелом моральної й військ. науки для укр. вояка та його нац. свідомости.

Про повне використання людських резерв як складника військ. потенціялу якоїсь держави чи народу може бути мова від другої пол. XIX ст. з заведенням загального обов’язку військ. служби для всього чоловічого населення Використання чоловічого населення до військ. служби обмежується в новітні часи віком, екон., культурними міркуваннями й міркуваннями охорони здоров’я.

Призовний вік усталювався різними військ. системами на укр. землях на 18 — 21 рік життя (Росія — 21, Австро-Угорщина — 19, Польща — 18. СССР — 21, згодом — 18). Вік вибуття зі служби в запасі на випадок війни цими системами для рядовиків і підстаршин визначався на 38 — 45 pp., для старшин — на 55 — 60. У виняткових випадках (довша війна) ці межі порушувалися. У межах військовозобов’язаних річників до першої світової війни теоретично були приватними до військ. служби ледве 52 — 60% кожного чоловічого річника, або бл. 1% всього населення, з таких причин: стану здоров’я, родинних (не брали до війська синів-одинаків у непрацездатних батьків), культурних (не брали священиків і вчителів — принаймні в мирний час), а також екон. (не брали великих купців, фабрикантів, робітників із воєнноважливих заводів); інколи не брали військовозобов’язаних чоловіків із місцевостей, що зазнали стихійного лиха. З фінансових міркувань в Австро-Угорщині до кадрової служби брали лише 40% осіб, визнаних призовними комісіями за придатних до служби, а 40% діставали лише 3-місячний основний військ. вишкіл; таким чином кадрове військо становило бл. 1% усього населення; на випадок мобілізації добре вишколений запас становив бл. 8%, а разом із слабше підготованою крайовою обороною — бл. 14%. В Польщі в 1930-их /1192/ pp. склад кадрового війська становив бл. 0,85% усього населення. В Росії після 1863 р. на 1 000 призваних до набору чоловіків (непридатних загалом до набору не ставили) забирали 4 — 7 (в разі »звичайного« набору) або понад 10 чоловіків (при »надзвичайному«). У 1870-их pp. військовозобов’язаний річник становив бл. 680 000 чоловіків, з них бл. 44% були придатні до служби; з них тільки бл. 55% набирали до служби в кадровому війську, не враховуючи служби в нереґулярних, козачих, частинах.

В оборонних системах після першої світової війни ці цифри зросли, зважаючи на обниження вимог при наборі (напр., щодо мінімального росту), обниження призовного віку (до повних 18 років) та збільшення бюджетів на військ. витрати. Так число кадрових військ СССР після другої світової війни обчислюють на 3 500 000-4 000 000, себто бл. 2% усього населення країни.

Посилене позавійськ. навчання збільшує можливості використати боєздатне населення як першу військ. резерву в разі війни. У зв’язку з цим піднеслася військ. підготова і укр. населення в СССР. Якщо врахувати, що чоловічі річники 18 — 45 становлять бл. 35% усього населення (див. стор. 135), а з них бл. 50% є військовопридатні, то теоретично бл. 17% усього населення — за умови, що всі місця в економіці й адміністрації країни тощо будуть заступлені жінками і непридатними до військ. служби чоловіками, становлять теоретично людський військ. потенціял країни. На Україні, обчислюючи її людність на 40 000 000, це дає бл. 6 800 000 війська. Однак на практиці держава навіть у критичні хвилини рідко використовує понад 12% свого населення (на Україні це дає бл. 5 500 000 війська, тобто, якщо приймати на 1 дивізію пересічно бл. 20 000 бійців, — до 270 дивізій).

Держ. -політ. освідомленість армії при загальному військ. обов’язку всіх громадян держави відображає собою такий же пересічний рівень політ. освідомлености населення. Останній на Україні є вислідною політ.-суспільних процесів, що їх пройшли укр. землі зокрема в останньому сторіччі. Воно різне в різних прошарках населення і при невідповідній політиці супроти нац. меншостей (що становлять 25% населення укр. земель, отже й армії) може зменшувати боєздатність майбутньої укр. армії.

Комунікаційні фактори. Шляхи на укр. території (ґрунтові, автомобільні й залізниці — див. стор. 1096 і наступні), будовані в XIX — XX ст., відбивають екон. і далі — військ. інтереси держав-окупантів: вони пов’язують окремі укр. землі безпосередньо з адміністративно-політ. й екон. центрами відповідних держ. організмів. У наслідок цього, напр., півд.-зах. укр. землі аж до 1940 чи 1945 р. лише слабо були сполучені з Центр. Укр. Землями, а Сх. Укр. Землі більше в’яжуться з Москвою, ніж із Києвом.

Загалом залізнича мережа на Україні, за винятком, у деякій мірі, її зах. території, розвинена слабо (див. стор. 1098). Залізниці, що йдуть до півн. і сх. кордонів України, не розбудовані відповідно до стратегічного й оперативного використання; вони мають невелику пропускну спроможність і через це потребують бльокування. Система великих вузлів на Україні при обмеженій мережі об’їзних колій у разі знищення цих вузлів великою мірою обнижує значення залізничого транспорту.

Автомобільний транспорт (див. стор. 1097) не може відіграти поважної оперативної, а тим більше стратегічної ролі, бо на Україні, нема відповідної мережі шляхів. До того ж він обмежений на певних періодах часу, з огляду на властивості ґрунту на Україні. Зважаючи на те, що на Україні власна автомобільна промисловість слаба, поповнення матеріяльної частини транспорту продукцією своєї незалежної індустрії було б можливе лише в невеликій мірі.

Ширше розбудована від 1940-их pp. у півд.-зах. частині України мережа летовищ дає можливість користуватися авіотранспортом.

Воднотранспортною артерією може бути лише Дніпро (див. стор. 1100). Повне використання його течії можливе лише на відтинках вниз і вгору від Запоріжжя, бо безпека реґуляційних споруд Дніпрельстану в разі війни не може бути певною.

Військ. бюджет. Річний військ. бюджет країни (у віданні міністерства військ. справ) вагається в мирний час залежно від потреб у межах 10-30% загального держ. бюджету (в Польщі, напр., у 1930-их рр. він становив 30-34%, в СССР — 1940 р. 32,4%, не рахуючи витрат на озброєння і на парамілітарні організації). З нього звичайно на веґетаційні витрати (утримання війська, консервація матеріяльної части тощо) призначається бл. 75%, решта відкладається на мобілізаційно-військ. завдання (будова оборонних споруд, дальше озброєння матеріяльною частиною тощо). Залежно від потреб ці відсотки міняються. Під час війни на посередні й безпосередні військ. цілі призначається до 75% усього бюджету.

П. Шандрук, О. Горбач


Екон. потенціял. У військ. потенціялі величезну ролю відіграє рівень промисловости. Військ. промисловість ми /1193/ розглядаємо як посередню й безпосередню: в основі продукції лежить металюрґійна і вугільна промисловість; на цій базі виростає безпосередня військ. промисловість. Зважаючи на те, що дані про стан індустрії в СССР в останні роки не публікуються, подані нижче відомості про розвиток промисловости, зокрема військ., на Україні можуть дати лише приблизне уявлення.

Наявність потужної вугільної й металюрґійної промисловости (див. стор. 1074 й наступні, 1082 й наступні) зумовила постання на Україні коксохемічної та машинобудівельної промисловости, від якої безпосередньо залежить військ. промисловість. До цих галузей належать найважливіші коксохемічні заводи, розташовані на Дніпропетровщині й у Донбасі (в 1947 — 21), а також низка ін. важливих заводів хемічної промисловости: газолінові, нафтопереробні, крекінґові, сухої дистиляції дерева (збудовані вже в післявоєнний період на Закарпатті), суперфосфатні, лякофарбові тощо. Окрему групу становлять особливо важливі для військ. промисловости азототукові комбінати (в Дніпродзержинському, Горлівці) та спеціяльні хемічні комбінати в Лисичанському, Слов’янському (Донсода), Костянтинівці, Керчі, Рубіжній, Краматорському, Ворошиловграді.

З різних ділянок машинобудівельної промисловости найважливішою є група важкого машинобудування. Всі її підприємства безпосередньо можна залічити до військ. заводів. Як виявилося під час другої світової війни, на кожному з заводів важкого машинобудування був принаймні один великий цех, де випускалася продукція безпосереднього військ. призначення, а всі ін. цехи були побудовані й устатковані за таким принципом, що їх можна було за кілька тижнів переключити на продукцію для військ. потреб: виробництво панцерних частин танків (корпуси та вежі) і гармат. Очевидно, що й тепер стан під цим поглядом не змінився. Отже як підприємства військ. промисловости доводиться розглядати заводи важкого машинобудування в Ново-Краматорському, Старо-Краматорському, Макіївці, Сталіному, Дніпропетровському, Слов’янському. Такий же характер мають котельно-зварювальні заводи (напр., у Дніпродзержинському), заводи металеконструкцій (Сталіне, Макіївка, Маріюпіль, Дніпропетровське) і особливо трубозварювальні, трубовальцівні й колісновальцівні (Никопіль, Дніпропетровське, Харків, Ворошиловград, Маріюпіль, Харцизьке, Запоріжжя). Заводи гірничорудного, металюрґійного та вуглерудного устатковання, як підприємства в Харкові, Дніпропетровському, Артемівському, Красному Лучі, Дружківці, Рутченковому, Сталіному, Ворошиловграді та ін., також можуть бути легко переставлені на виробництво для військ. потреб. До таких заводів з погляду військ. промисловости можна залічити також т. зв. мостозаводи (напр., у Зуївці, Кременчуці).

З ін. ділянок машинобудівельної промисловости, що мають безпосереднє значення для військ. індустрії, слід згадати автомобільну промисловість (Харківський тракторний завод; лише в четвертій п’ятирічці будуються автозавод у Дніпропетровському (ДАЗ) і два автоскладальні — в Одесі та Львові, див. стор. 1096). Ці заводи можуть завжди переключитися на військ. виробництво (будування танків та панцерних автомашин). За досвідом готування до другої світової війни треба припускати, що ці заводи й тепер постачають мотори та шасі до танків. Допоміжну ролю можуть відіграти мотоциклетний завод у Києві й почасти вельосипедні заводи в Києві, Харкові та Львові. Панцерні поїзди можуть вироблятися на Ворошиловградському паротягобудівельному заводі, Харківському заводі транспортного машинобудування й на вагонобудівельних заводах у Дніпропетровському та Крюкові.

Важливі для України великі суднобудівельні заводи в Миколаєві (ім. Андре Марті), Херсоні (ім. Комінтерну), Севастополі й Києві (річкові судна).

Поза підприємствами, що продукують безпосередньо для військових цілей, для військ. потреб у ширшому розумінні працює з конечности вся промисловість і все нар. господарство країни: харчова, текстильна, взуттєва промисловість, заводи й фабрики найрізноманітніших машин, будівельних матеріялів, предметів широкого вжитку, сільське господарство, всі стратегічні вузли, центри зв’язку тощо.

Готування до другої світової війни виявило, що засекречені військ. фабрики й заводи на Україні існували або як цехи ін. заводів, хоча являли собою цілі заводи, або були приховані під нумерами, або мали невідповідні назви: напр., фабрики центрифуґ, пружинних ножів, інструментів, тоді як продукували зброю. Так найбільший із цехів Ново-Краматорського заводу важкого машинобудування в 1941 р. виробляв важкі танки; продукція азототукового комбінату в Дніпродзержинському була в 1941 р. на 80% чистовійськ. призначення (м. ін., отруйні гази); трубовальцівний завод у Никополі будував гармати; завод фотоапаратів ім. Дзержинського під Харковом випускав візири для вогнепальної зброї. І нині заводи літаків, танків, зброї та військ. устатковання, що існують по великих пром. центрах України, заховані під /1194/ різними нумерами або цілком »мирними« назвами.

У період третьої і четвертої п’ятирічок (1938 — 41 та 1946 — 50) Москва до мінімуму зводила число військ. заводів на Україні, розбудовуючи військ. промисловість у приуральських та зах.-сибірських пром. осередках. На Україні лишилися заводи, збудовані до 1938 p., і побудовано небагато заводів, продукція яких на укр. металюрґійній сировині була особливо рентабельною. Тепер існують познаки того, що від 1950 — 51 pp. почато розбудовувати військ. промисловість і на Україні, пов’язуючи її для більшої ефективности з промисловістю сателітів: напр., чималу частину укр. чавуну й сталі спрямовано на поль. та чеські заводи (ПЗЛ чи Шкода).

У висліді зосередження виробництва точних і вимірних апаратів б. Москви й Ленінграду промисловість України залежить від постачання з цих центрів. Нечисленні укр. заводи, як Точелектроприлад у Києві, радіозавод у Дніпропетровському, завод електроприладдя в Харкові, кіноапаратів в Одесі тощо, не спроможні хоча б частково задовольнити потреби військ. промисловости України.

Так само штучно придушено розвиток текстильної й взуттєвої промисловости, виробництво фармацевтичних препаратів, а донедавна й промисловість будівельних матеріялів. Тільки в 1951 р. здано до вжитку три великі заводи шлакобетонних бльоків у Києві, Дніпропетровському й Сталіному, завод азбоцементних плит у Харкові й відбудовано важливіші цементні заводи: Криворізький, Амвросіївський і Дніпродзержинський.

Порівнюючи військ.-екон. потенціял України з потенціялом її сусідів, приходимо до висновку, що Україна тепер далеко сильніша від Польщі, але слабша від Росії. Цифри продукції Польщі, намічені на кінець нинішньої шестирічки (1955 p.), помітно нижчі за цифрові дані України. Військ. промисловість Польщі обмежується кількома важливими заводами в підваршавському районі та в центр.-пром. районі б. Ряшева. Намічений ріст поль. промисловости міцно зв’язаний із постачанням криворізької й никогальської руди.

Військ.-екон. потенціял України помітно слабший супроти Росії, навіть у її етнографічних межах. У приуральському та зах.-сибірському запіллі СССР постали великі індустріяльні центри, що в основному випускають військ. продукцію. Найбільші в СССР заводи автомашин, як і деякі спеціяльні ділянки промисловости (заводи оптичного приладдя — Красногорськ б. Москви) розташовані на рос. землях. Найновіша військ. продукція випробовується й реалізується в центр. рос. областях. Деякий виняток становлять заводи атомової зброї (в Башкири, Центр. Азії й Сибірі).

Супроти теперішньої штучно розбудованої економіки етнографічної Росії Україна виявляє низку позитивних рис: це насамперед потужна вугільна та рудна добувна промисловість, що зумовлює природність розвитку укр. металюрґійної, машинобудівельної й хемічної промисловости. Відповідні ділянки промисловости Росії позбавлені природної основи: вони розбудовані переважно на штучному довозі сировини й півфабрикатів із нерос. земель. Енерґетичний стан України так само природніший, ніж Росії. Достаток вугілля зумовив постання низки потужних теплоелектроцентраль, як Зуївка, Штерівка, Курахівка, до яких долучаються тепер гідроелектровні в Запоріжжі й Кахівці. Укр. нафтова продукція відіграє в військ. потенціялі країни помітну ролю. Рос. ж нафтова продукція, за винятком печорського району, вся скупчена на позарос. теренах (Грозний, Грузія, Баку, Красноводськ, Емба й Башкирія).

С. Процюк


Література: Див. стор. 1096, 1103, а також: Российская военная энциклопедия. П. 1913; Wasiutyński L. Wojna a potencjał gospodarczy państw w drugiej wojnie. Лондоч 1947.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.