[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Львів, 1993. — Т. 1. — С. X-XVI, 1-4.]

Попередня     Головна     Наступна

ДОВГИЙ, ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ УКРАЇНСТВА ДО САМОПІЗНАННЯ

Наявність в окремих народів національних енциклопедій та власних енциклопедичних видань є свідченням їх цивілізованості, інтелектуальної самодостатності та готовності до власного державного життя. Такі енциклопедії функціонують як важливий чинник культурологічного «кровообігу» суспільства поряд з енциклопедіями світового міжнародного характеру. До останніх можна віднести такі класичні енциклопедії, як Енциклопедія Брокгауза чи Британіка, що, незважаючи на їх інтернаціональну спрямованість, характеризуються власними домінантами відповідно німецької чи англійської культур.

Перші видання енциклопедичного характеру почали з’являтися ще в епоху давніх цивілізацій до нашої ери: у Китаю, Давній Греції та Давньому Римі, а також у країнах арабської писемності. Важлива роль Франції на європейському материку у XVIII столітті має, зокрема, свій вияв у виданні першої модерної «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» у 35 томах, авторами яких є велика група передових філософів та письменників того часу, що їх називаємо Енциклопедистами ¹. На європейському материку в пізніший час, уже у другій половині XIX століття, відчувався домінуючий вплив німецького інтелектуалізму, який по енциклопедичній лінії знайшов вияв у фундаментальній енциклопедії Ф. Брокгауза ², котра в деяких європейських країнах отримала свої національномовні різновиди. Зокрема, на території дореволюційної Росії найбільш популярним став Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона, виданий у 86 книгах ³. До найавторитетніших енциклопедичних видань сьогодення, які набули великого поширення і авторитету ще в XIX ст., а тепер систематично оновлюються та перевидаються, належать англомовна Encyclopedia Britanica та франкомовний Larousse.

В іноземних енциклопедіях загального характеру, що з’явилися у XX ст., зустрічаються також деякі інформації про Україну, хоча їх обсяг та інтерпретація, звичайно, корелюють з нашим, дотепер підневільним, станом та чужинецькими поглядами на політичний статус України. Об’єктивності висвітлення українознавчих проблем в іноземних енциклопедіях сприяла участь українських учених у підготовці окремих матеріалів про Україну, зокрема Ф. Вовка у французькій Великій енциклопедії ⁴, Д. Дорошенка, З. Кузелі, І. Мірчука в німецьких лексиконах міжвоєнного періоду ^5,6.

¹ Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел (фр.) за ред. Д. Дідро, Ж.-А. д’Аламбера (1751 — 1780).

² Brockhause Encyclopedische Lexicon in 16Bd, Leipzig, 1882.

³ Брокгауз Ф., Ефрон И. Энциклопедический словарь в 86 книгах и 4 дополнениях (1860 — 1907).

⁴ La Grand Encyclopedic (1885 — 1905).

⁵ Mayers Konversation Lexicon (1924 — 1934).

⁶ Der Große Herder (1931 — 1935).

Загальну характеристику українського енциклопедичного книжництва до 1949 р. можна знайти в короткому огляді колишнього голови НТШ у діаспорі З. Кузелі ⁷. Чи не першу спробу систематичного викладу відомостей про Україну становить «Синопсіс» Іннокентія Гізеля, що появився 1674 р. і протягом XVII — XVIII ст. витримав до 30 видань. Цінні узагальнюючі праці про козацьку Україну в ретроспективі історії були створені у другій половині XVIII ст. у період Великої Руїни. Це, зокрема, «Краткое описание о козацком народе» П. Симоновського (1765 р.) та «Краткая летопись Малой России» В. Рубана (1776 p.). В умовах жорстокої русифікаційної політики ці книги, як і чимало інших, створених до кінця XIX ст., друкували російською мовою, хоча національні симпатії та переконання їх авторів очевидні.

XIX століття в Україні було добою великого національного самоусвідомлення, а в народознавчому контексті періодом нагромадження вельми цінних матеріалів з історії, мовознавства, етнографії, відкриття та публікації важливих історичних джерел. Цей динамічний розвиток українознавства став можливим завдяки діяльності великої плеяди дослідників: Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, П. Куліша, І. Срезневського, М. Костомарова, М. Максимовича, П. Лукашевича, О. Бодянського, В. Антоновича та багатьох інших. У Галичині аналогічну роботу (у більш сприятливих умовах національного розвитку) розпочало Наукове товариство ім. Шевченка в широковідомих «Записках» та численних збірниках. Якраз НТШ у цей час стає соборним інтелектуальним центром українознавчих студій, який своєю діяльністю забезпечив повноту української культури, у тому числі й академічну науку та її наукові видання, університетську освіту тощо. На жаль, у цей час ще не було умов для створення власної енциклопедії, незважаючи на наявність у нас великої групи вчених-енциклопедистів. До них можна віднести М. Максимовича, М. Костомарова, О. Бодянського, М. Драгоманова й особливо І. Франка. Враховуючи важливість проблеми об’єктивного, правдивого висвітлення українських проблем, українські вчені підготували низку енциклопедичних статей у чужинецькі енциклопедії (статті М. Драгоманова у французькому географічному лексиконі, О. Огоновського в німецькій енциклопедії Грубера, І. Франка, М. Сумцова, М. Житецького та інших в Енциклопедії Брокгауза).

За компетентним аналізом В. Кубійовича ⁸ першим сучасним систематичним енциклопедичним довідником українознавства можна вважати підготовлену за ініціативою М. Грушевського велику збірну працю «Український народ в його минулому і сучасному». Ця двотомна українознавча енциклопедія вийшла російською мовою у Петрограді в 1914 — 1916 pp. її авторами стали визначні українознавці того часу *. В потоці лихоліть воєнного періоду цей довідник не набув поширення і дотепер малознаний, хоча деякі його частини перекладені українською мовою.

Безсумнівно, першою сучасною українською енциклопедією (яку старанно замовчували в радянський період), треба вважати тритомну Українську Загальну Енциклопедію, що появилася протягом 1930 — 35 pp. у Львові ⁹.

⁷ Кузеля Зенон. Дотеперішні українські енциклопедії — Енциклопедія Українознавства. — Мюнхен; Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 9 — 11.

⁸ Кубійович В. Наукове товариство ім. Шевченка у 1939 — 1952 рр. // Український історик, 1973. — № 1 — 2. — С. 1 — 35.

* Розділи, присвячені історіографії, написав М. Грушевський, географії — С. Рудницький, статистики — О. Русів, В. Охримович, С. Томашівський, антропології та етнографії — Ф. Вовк, українського права — О. Єфименко, розвитку української мови — О. Шахматов.

⁹ Українська Загальна Енциклопедія. — Книга Знання. За ред. д-ра Івана Раковського. У 3-х т. — Львів — Станіславів — Коломия. 1930 — 35 pp.

Праця була виконана переважно силами НТШ за редакцією його голови проф. Івана Раковського. Активну участь у підготовці УЗЕ взяли також В. Сімович, В. Дорошенко, М. Рудницький, над її підготовкою об’єднали свої зусилля сотні українських учених з орбіти НТШ. Третій том УЗЕ присвячений передовсім проблемам українознавства. УЗЕ як український лексикон міжвоєнного періоду являє собою значну цінність і сьогодні. На жаль, у радянський період УЗЕ потрапила до категорії особливо крамольної націоналістичної літератури, а її наклад після «золотого вересня» 1939 р. був тотально винищений. Відомі випадки, коли за зберігання УЗЕ давали значні терміни тюремно-табірного ув’язнення, а династія тюремників НКВД — КГБ за післявоєнні десятиліття створила у своїх «спецхранах» чималу колекцію конфіскованих томів цього першого сучасного українського лексикону. В інтелігентських родинах Західної України старші люди ще сьогодні з болем серця розкажуть про те, як їм у суворі часи терору 40 — 50-х років довелося самочинно спалювати УЗЕ, зберігання якої було очевидним свідченням нелояльності супроти більшовицького режиму.

На початку 30-х років під головуванням М. Скрипника в Харкові зроблено спробу розпочати видання Української Радянської Енциклопедії у 20 томах. До підготовки енциклопедії були залучені визначні наукові сили, зокрема В. Юринець, Ю. Бачинський, С. Рудницький, який охоче очолив географічний відділ, що обіймав матеріали обсягом до 5 томів ¹⁰. Перший том був підготовлений до друку на початку 1933 p., а в 1934 р. вчені передбачали випуск ще двох томів. Проте ідея першої УРЕ зазнала краху разом із політикою «українізації». Численні автори й редактори УРЕ через наявність «націоналістичного ухилу» були репресовані, у листопаді 1934 р. видавництво ліквідовано.

¹⁰ Штойко П. Фундатор української географії // Вісник НТШ, 1992. — № 4. — С. 14 — 15.

Спроби розвивати енциклопедичну діяльність тривали і в час Другої світової війни. 1941 р. у Кракові за ред. І. Раковського та Є. Пеленського розпочато випуск Енциклопедії українознавства, але після підготовки першого тому роботу внаслідок воєнних труднощів припинено. Серед перших українознавчих енциклопедій західними мовами слід назвати Handbuch der Ukraine в 2 т., який вийшов за ред. І. Мірчука в 1942 p., одну з головних праць Українського наукового інституту в Берліні.

Робота над Енциклопедією Українознавства (ЕУ), перевидання якої здійснюється сьогодні, була розпочата безпосередньо після завершення Другої світової війни. В цей час, рятуючись від репресивного більшовицького режиму, що лютував в Україні, значна частина української творчої інтелігенції, особливо з Галичини, опинилася у Західній Німеччині. Долю сотень тисяч переміщених осіб з України розділила також переважна більшість дійсних членів Наукового товариства ім. Шевченка. Цю обставину зауважив передовсім проф. Володимир Кубійович, який з великим ентузіазмом узявся за справу відродження Товариства. 30 березня 1947 р. за участю 62 членів у Мюнхені діяльність НТШ було відновлено. Його очолив останній довоєнний голова НТШ проф. І. Раковський, а генеральним секретарем обрано проф. В. Кубійовича. Останній з властивою йому енергією узявся за відновлення наукової та видавничої діяльності Товариства. Є усі підстави погодитися з висновком І. Кошелівця ¹¹, що найбільшою заслугою В. Кубійовича як ученого і громадянина був не тільки факт порятунку від загибелі найстаршого національного наукового товариства, а й, що особливо треба відзначити, вибір та цілеспрямована реалізація ідеї одного з найбільших науково-видавничих проектів НТШ, якою стала Енциклопедія Українознавства. Цій ідеї він присвятив майже сорок років роботи, усю другу половину свого творчого життя.

¹¹ Кошелівець І. Володимир Кубійович // Літ. Україна, 1992. — № 22. — С. 5.

За задумом головного редактора насамперед розпочато підготовку статейної енциклопедії (у термінології Кубійовича ЕУ-1). Праця вийшла протягом 1949 — 1952 pp. у трьох томах. За своїм стилем ЕУ-1 нагадує уже згадану працю, редаговану М. Грушевським. її основні розділи містять загальні відомості про Україну: географію та природу, дані про людність, етнографію, мову. В другому томі представлена українська історія, церква, право, культура і, зокрема, література. Третій том за своїм характером дуже різноманітний. У ньому подані відомості про наше просторове мистецтво, театр, музику, науку, освіту, видавничу справу, пресу, бібліотеки, музеї, архіви тощо. У прикінцевій частині останнього тому викладені відомості про народне господарство, стан і розвиток суспільства, українське військо.

Час закінчення ЕУ-I збігся з періодом великої мандрівки українських людей з Німеччини в інші поселення, насамперед у США та Канаду. В такій ситуації не було більше підстав для збереження енциклопедичного осередку в Німеччині. У 1951 р. європейський центр НТШ, а також відповідно штаб підготовки енциклопедії на чолі з В. Кубійовичем переїжджає на північну околицю Парижа, у Сарсель. Тут за підтримкою мецената Греко-Католицької Церкви архиєпископа Івана Бучка створюється нове вогнище української науки і культури, яке функціонує донині. В Сарселі минають останні 35 років життя В. Кубійовича, які були йому потрібні для створення 10-томної словникової частини енциклопедії, знаної (за його термінологією) як ЕУ-2.

Як відомо, енциклопедії укладають великі видавництва, що мають значний штат науковців та допоміжного персоналу. Суворі еміграційні умови — матеріальні нестатки, ізоляція від батьківщини та розсіяння наукових кадрів — поставили укладачів у надзвичайно складне становище, в якому здійснення задуманого було справжнім подвигом. Незважаючи на те, що в підготовці текстів для словникового десятитомника взяла участь значна кількість науковців, коло постійних наукових працівників було дуже обмежене: В. Кубійович, А. Жуковський, С. Янів. У 1957 р. передчасно помер заступник головного редактора проф. М. Глобенко, його функції перебрав І. Кошелівець. До сторонніх авторів, які забезпечували опрацьовування значних обсягів матеріалів, також належали Юрій Шевельов і Олекса Горбач (мовознавство), Олександр Оглоблин (історія), Василь Маркусь (політологія), Василь Витвицький (музика), Святослав Гординський (мистецтво, спільно з С. Янів). Проте величезна титанічна, майже сорокарічна праця «перелопачування» усього енциклопедичного матеріалу, включно з написанням безлічі коротких гаслових текстів — це подвиг насамперед В. Кубійовича. На жаль, головний редактор не зміг побачити виходу у світ останнього, десятого тому ЕУ-2. Тяжка хвороба обірвала його життя 2 листопада 1985 р. Видання останнього тому довелося завершувати вже наступникові головного редактора проф. Аркадієві Жуковському, який і сьогодні очолює центр НТШ у Сарселі, де продовжує діяльність цього європейського енциклопедичного осередку.

Енциклопедія українознавства виникла завдяки об’єднанню найкращих наукових сил української діаспори. їх, розкиданих по всьому західному світі, окрилила ідея видання ЕУ. Це широке коло людей творило своєрідний українознавчий інститут НТШ, названий Інститутом Енциклопедії Українознавства. Серед редакторів ЕУ, крім названих осіб, треба ще згадати Всеволода Голубничого, Євгена Глобінського, Богдана Кравціва, Наталію Полонську-Василенко, Матвія Стахіва, Атанаса Фіголя, Миколу Чубатого.

Уявлення про масштаби праці, проведеної для випуску ЕУ, буде неповне, якщо не взяти до уваги фінансові проблеми, пов’язані з багатолітньою підготовчою роботою та виданням енциклопедії. Вона появилася без яких-небудь державних субсидій, лише завдяки жертовності українського патріотичного громадянства, яке з великим розумінням поставилося до ідеї ЕУ. Підсумок, зроблений в 10-му томі ЕУ-2, засвідчує ¹², що до видання енциклопедії своїм фінансовим внеском спричинилося 3410 фундаторів: українських організацій та приватних осіб, пожертви яких склали суму два мільйони 627 тис. американських доларів. Цю величезну багатолітню акцію, що отримала назву Акції-С (Сарсель), провадили упродовж десятиліть представники українських громад у більш як дванадцяти країнах західного світу. Важливим засобом Акції-С став неперіодичний бюлетень «Вісті з Сарселю» ¹³, який інформував українську громадськість вільного світу про працю над ЕУ, давав відомості про фундаторів тощо. За час роботи над ЕУ-2 вийшло 32 числа бюлетеня.

¹² Енциклопедія Українознавства. — Т. 10, 1984, додаток. — С. 1 — 63.

¹³ Вісті з Сарселю. Неперіодичний бюлетень Акції-С, 1963 — 1984 pp. — № 1 — 32.

Сам по собі бюлетень із докладними інформаціями та портретами фундаторів є важливим джерелом пізнання української діаспори, найактивнішої частини українського еміграційного громадянства. Бюлетень продовжує виходити друком і далі, у зв’язку з дальшою енциклопедичною діяльністю Сарсельського осередку НТШ.

Ми пізніше ще повернемось до висвітлення деяких особливостей ЕУ-2, а зараз зупинимося на інших українських енциклопедичних виданнях, що з’явилися протягом останніх трьох десятиліть. В Україні щойно останнім часом стало відомо ¹⁴, що за кордоном у далекій Аргентині протягом 1957 — 67 pp., тобто ще до появи УРЕ, була створена і видана так звана Українська Мала Енциклопедія (УМЕ). Це важливе восьмитомне великоформатне видання обсягом у 2200 сторінок побачило світ завдяки зусиллям лише одного автора — проф. Євгена Онацького. Мала популярність УМЕ пов’язана певною мірою з її невеличким накладом (лише 1000 примірників). Без сумніву, УМЕ — видатна пам’ятка нашої культури, справжній життєвий подвиг видатного вченого-енциклопедиста. За своїм стилем УМЕ є специфічним виданням, відмінним від традиційних енциклопедичних словників. її автор вважав, що, на відміну від звичайних лексиконів, котрі мають, як звичайно, безобличний, безособовий характер, УМЕ висвітлює матеріали з позицій християнської етики та української духовності. Ще одна особливість УМЕ полягає у тому, що в ній досить мало уваги приділено біографічним матеріалам про політичних та суспільних діячів, тоді як значно розширено огляд ідей, речей, явищ.

Енциклопедія Українознавства стала значним інформаційним явищем, яке слід було використати для поширення правдивої інформації у чужинецькому світі, особливо в англомовних країнах. Власне тому за пропозицією В. Кубійовича протягом 1963 — 1971 pp. на базі ЕУ-1 був випущений англійською мовою великий двотомний енциклопедичний довідник про Україну ¹⁵. Значна відмінність цього довідника від ЕУ-1 полягає у розширенні й осучасненні викладених у ньому відомостей, зокрема про післявоєнний стан українського народу в умовах радянської дійсності. Одночасно також було задумано приступити до видання англомовної словникової енциклопедії українознавства. Під керівництвом В. Кубійовича вдалося випустити лише два перші томи цієї монументальної праці ¹⁶. В наш час, уже після смерті головного редактора, завершується видання цієї енциклопедії у подальших трьох томах за редакцією професора Торонтського університету Данила Струка. Видання буде принципово осучаснене, з урахування тих грандіозних змін, що сталися на українській землі буквально протягом останніх двох років. Державотворчі процеси в Україні, без сумніву, прискорять вихід у світ і аналогічної до згаданої франкомовної енциклопедії українознавства, над якою ведеться праця у Сарселі. Існують також задуми створення сучасної енциклопедії про Україну німецькою мовою.

¹⁴ Романів О. Незнана українська енциклопедія//Вісник НТШ. — 1992. — № 4. — С. 12 — 13.

¹⁵ Ukraine. A Concise Encyclopedia. University of Toronto Press, red. V. Kubijovyc, V. 1, p. 1 — 1185, V. 2, p. 1 — 1334.

¹⁶ Encyclopedia of Ukraine. University of Toronto Press. Edited by V. Kubijovyc, V. 1 — 2, 1988.

Протягом перших сорока років існування російської більшовицької імперії єдиними джерелами енциклопедичних знань для усього «сузір’я народів» були російськомовна «Большая советская энциклопедия» (БСЭ), а також її зменшений аналог «Малая советская энциклопедия» (МСЭ). Ці енциклопедії витримали декілька видань, в яких чітко простежується еволюція системи до сталінського тоталітаризму, з подальшим виходом на післясталінську відлигу аж до утвердження імперської ідеї «єдиної радянської спільноти народів». БСЭ і МСЭ є, без сумніву, наслідком значної праці великих творчих колективів, хоча з погляду ідеологічної спрямованості це унікальний витвір ленінсько-сталінського доктринерства. Тут характеристика різномастних «ворогів народу» супроводжується трафаретними ярликами, які мають звичайно характер політичної лайки. Про вічність істин, що їх голосила ця енциклопедія, засвідчував, наприклад, той факт, що під час виходу у світ другого видання БСЭ її передплатники в 1956 р. отримували спеціально сформовані білі листки, якими редакція просила заклеювати «помилково» представлені гасла з попередніх томів, що стосувалися, скажімо, Берії, Абакумова та ін.

Саме в таких умовах у 1959 р. розпочато роботу над Українською Радянською Енциклопедією (УРЕ) у 16 томах, що її галасливо рекламували як першу енциклопедію українського народу, своєрідний атестат його зрілості. Існують незаперечні докази того, що головним поштовхом для розгортання діяльності над УРЕ була поява Енциклопедії Українознавства В. Кубійовича. Автор цих рядків достеменно пам’ятає перебіг наради 1959 р. в кабінеті директора Інституту машинознавства й автоматики АН УРСР Г. В. Карпенка. На цьому зібранні директор проінформував присутніх про хід наради в ЦК КПУ, на якій говорилося, що у відповідь на енциклопедичну діяльність українських націоналістів партія ставить питання про випуск УРЕ. Про ідеологічні тенденції засновників засвідчують окремі сентенції з передмови до першого тому УРЕ ¹⁸. Там, зокрема, говориться, що «ідейною основою УРЕ є всеперемагаюче вчення Маркса, Енгельса, Леніна, збагачене і розвинуте в рішеннях з’їздів комуністичної партії...» Далі сказано, що УРЕ «має показати братерську єдність українського народу з великим російським народом...» УРЕ також спрямована «проти будь-яких проявів буржуазної ідеології і насамперед українського буржуазного націоналізму...» і т. ін.

До роботи над УРЕ були залучені значні наукові і редакційні сили, а склад редакції, яка існує донині, налічує понад сто штатних одиниць. Це дало змогу нагромадити в першому, а тим паче другому виданні УРЕ величезний фактологічний матеріал, до підготовки якого притягнено чимало фахівців з академії та вузів республіки. Першим головним редактором УРЕ став М. Бажан. І все ж, враховуючи жорстку ідеологічну регламентацію і, як наслідок, цей обов’язковий стереотип боротьби з українським націоналізмом, УРЕ позбавлена рис української національної енциклопедії. Вона інтерпретує Україну не як націю, а як генерал-губернське (соціалістичне) явище з чітко вираженою російською більшовицькою домінантою. В УРЕ постійно робляться спроби обходити «небезпечні» феномени українства, пов’язані з етносом, національною політичною думкою, державністю. Замовчується велика кількість видатних особистостей України, характеристики багатьох спотворені. Так, зокрема в цьому об’ємному, обсягом понад десять тисяч сторін, лексиконі відсутні гасла Коновалець Євген, Мельник Андрій, Бандера Степан, хоча після останньої війни та ще дотепер пів народу України називають «бандерівцями». Отже, УРЕ, незважаючи на її великі розміри, є тенденційним сурогатом, або, як це слушно стверджують редактори ЕУ, україномовною імперською енциклопедією, лише з певним поглибленим поглядом на українську територію як частину імперського «неподільного» простору.

¹⁷ Українська Радянська Енциклопедія у 16 т. — Київ, 1959 — 1964.

¹⁸ УРЕ. — Т. 1. — Київ, 1959. — С. 5.

Повна мовчанка навколо ЕУ, яка спостерігалася до кінця п’ятдесятих років, змінилася гострими ідеологічними атаками після утвердження внаслідок виходу перших томів, статусу УРЕ. Вже в 1960 р. появилася серія інспірованих статей, в яких тавровано діяльність «культурних розвідок», «блюзнірських академій», «товариств», «видавництв» за їх енциклопедичну діяльність. У газеті «Радянська Україна» редактори ЕУ отримали навіть ярлик «підручних пана Діфенбейкера», тодішнього прем’єр-міністра Канади, який внаслідок резонансу діяльності українських діаспорних товариств виступив із трибуни ООН на захист пригніченої української культури ¹⁹. У партійному ідеологічному журналі «Комуніст України», зокрема, повідомлялося про «...злісну дезинформацію, брудні наклепи на соціалістичні країни в так званій «енциклопедії україніки», яку видають українські буржуазні націоналісти на гроші своїх західнонімецьких та американських хазяїв». А в той же час перегляд оцих довжелезних списків скромних пожертв фундаторів ЕУ, що їх вміщували бюлетені Акції-С, засвідчує, що ЕУ, як ні одне попереднє видання, здійснена за дрібні трудові, справді народні пожертви нашої багатотисячної патріотичної діаспори і є дивовижною пам’яткою її змагань до відродження української культури та духовності.

У 1974 р. розпочато друкування другого видання УРЕ ²⁰ у 12 томах, випуск яких завершено в 1985 р. На відміну від першого видання, випуск другого здійснено паралельно українською та російською мовами з великою перевагою у тиражах російської версії енциклопедії. Це відповідало прийнятій у 70 — 80 pp. методології русифікації видань через двомовність, коли гостро актуальні чи важливі оригінальні українські видання «для увеличения спроса» перекладали паралельно російською мовою з поступовим зменшенням чи навіть ліквідацією україномовних варіантів *.

¹⁹ ЕУ контра УРЕ. Бюлетень Акції-С. — Сарсель, 1960. — С. 1 — 10.

²⁰ Українська Радянська Енциклопедія у 12 т. — 2-е вид. К., 1974 — 1985.

* На таких засадах почали виходити в перекладі, а згодом і домінувати в російському варіанті популярна газета «Вечірній Київ», різні наукові видання Академії наук України, наприклад, Доповіді АН УРСР.

Без сумніву, друге видання УРЕ досконаліше за попереднє, доповнене новою інформацією з розширеними довідками про розвиток індустрії, науки та культури. Проте, незважаючи на деяке зменшення ідеологічного тиску на цьому відтинку постсталінської епохи, виданню притаманні всі головні імперсько-більшовицькі стереотипи. Це красномовно засвідчує передмова до першого тому, в якій говориться, що «статті УРЕ, і це є їх основним завданням, розкривають об’єктивну закономірність зростання керівної і спрямовуючої ролі Комуністичної партії в поступальному русі радянського суспільства, всесвітньо-історичне значення Великого Жовтня, нездоланну силу марксистсько-ленінського вчення, ідей пролетарського інтернаціоналізму». Головною домінантою у викладі матеріалів, пов’язаних з Україною, в останньому виданні УРЕ залишається протидія державницько-самостійницьким тенденціям в українстві та курс на російську асиміляцію за формулою «єдиного радянського народу». Характеристика окремих постатей істотно змінена порівняно з першим виданням, а невигідні особи, незважаючи на збільшення фізичного обсягу другого видання, зовсім з нього вилучені. Так, наприклад, у першому виданні УРЕ П. Ю. Шелест представлений значною статею як видатний діяч комуністичної партії відповідно до його тодішнього статусу першого секретаря КПУ, що високо оцінила його діяльність «по здійсненню великих завдань комуністичного будівництва». В той же час у другому виданні будь-яких згадок про П. Ю. Шелеста, що був попередником правлячого тоді секретаря В. В.- Щербицького, узагалі немає.

Період підготовки до цього перевидання Енциклопедії Українознавства на українських землях був довгий і складний. Задум про таке перевидання появився уперше у 1990 p., коли завдяки лібералізації режиму, під час горбачовської перебудови почали проникати в Україну поодинокі примірники ЕУ. Комплекти ЕУ, а також її англомовний аналог, привезені з Парижа проф. А. Жуковським, з величезним зацікавленням переглядали науковці на імпровізованій виставці 1-ї наукової сесії НТШ у Львові в березні 1990 р. На жаль, лише добрими намірами закінчилися численні заяви чи навіть спроби розпочати видання київськими організаціями «нового бізнесу», а також декларації про перевидання ЕУ з боку Тернопільської організації Руху. І ось перед читачем перший том львівського видання ЕУ.

Тривалий час, затрачений на підготовку перевидання, дав можливість у численних дискусіях із науковцями, літераторами, політичними діячами як з України, так і з діаспори зважити усі переваги та недоліки ЕУ, визначити кінцево доцільність реалізації цього важливого й цінного видавничого проекту. Чи не основним аргументом опонентів перевидання ЕУ, який нам доводилося чути, вважається відносна «застарілість» викладеного матеріалу, оскільки видання словникової частини ЕУ розпочато ще в 1955 p., у зв’язку з чим у ній бракує багатьох постатей і явищ пізнішого часу, а діяльність численних особистостей не сфіналізована у хронології наступних десятиліть. Цей незаперечний недолік стосується переважно сучасного періоду, в той час, як весь довоєнний історичний контекст не потребує якихось коректив. З іншого боку, у зв’язку з довгим видавничим циклом (аж по 1985 р.) ступінь застарілості в алфавітному порядку істотно знижується. Вказують також на окремі помилки та неточності, котрі, ясна річ, зустрічаються у кожному енциклопедичному виданні. Хоча в даному виданні їх кількість, можливо, більша від звичайного середньостатистичного рівня, чому причиною є відірваність редакторів та авторів від крайових джерел, які переважно зберігалися у «спецхранах» під недремним наглядом служників імперської ідеології. І все ж західні бібліотеки та архіви зберегли левову частку української національної інформації, яка була використана при підготовці ЕУ і таким чином оприлюднена для українського та чужинецького читача.

Деякі представники наукового світу діаспори вказували також на порушення об’єктивної співвимірності при накресленні силуетів окремих особистостей, їх ролі в національному житті, а також на помилкові твердження, що трапляються інколи при висвітленні тих чи інших явищ. Говорячи про такі помилки, не можна не згадати бурхливу дискусію у діаспорній пресі та на окремих форумах з приводу таких гасел: Спілка Визволення України (СВУ), Спілка Української Молоді (СУМ) — т. 8 та Українська Совєтська Соціалістична Республіка (УССР) — т. 9. Аналіз цієї дискусії на підставі різних пресових виступів відбито в декількох випусках бюлетеня «Вісті з Сарселю» ²¹.

²¹ Вісті з Сарселю, 1982. — № 24. — С. 33 — 43: Ч. 25, — С. 41 — 47.

Предметом дискусії, а точніше гарячих протестів з боку окремих громадських організацій у діаспорі, зокрема СУМ-у, була викладена в ЕУ думка про розбіжність у поглядах щодо існування СУМ і СВУ у двадцятих-тридцятих роках в Україні, оскільки багато авторів вважає, що СВУ і СУМ не існували як організації, а скоріше були провокаційною вигадкою ГПУ. На нашу думку, представлення двох версій щодо існування названих організацій у Радянській Україні відповідає двом широко поширеним поглядам на вказану справу, що, безперечно, повинні були знайти місце в енциклопедії.

З другого боку, треба вважати помилковою думку проф. В. Маркуся щодо «переємності» державності УРСР від УНР, яка, очевидно, появилася внаслідок «академічного» розбору автором цієї проблеми. На нашу думку, доцільно було скоригувати в тексті останнього тому хибну інтерпретацію цього питання. З іншого боку, треба пам’ятати, що авторська інтерпретація окремих явищ чи інституцій вносить, як звичайно, певну суб’єктивність, яку не завжди вдається зауважити чи згладити при редагуванні. Аналізуючи цю гарячу дискусію чи навіть бойкот із цього приводу Енциклопедії Українознавства значним відламом українського діаспорного громадянства і його організацій, не можемо позбутися враження про їх недоречність, як і про перебільшення значимості згаданих дуже коротких і тому, можливо, не дуже вдалих стверджень ЕУ. З іншого боку, запал і енергія, які були затрачені на цю дискусію і певною мірою пошкодили виданню ЕУ, заслуговували іншого, більш відповідного використання. Відзначимо також, що проф. В. Кубійович протягом усіх чотирьох десятків років свого життя, які він віддав Енциклопедії, зберігав позапартійну позицію, не встрявав у ці, так характерні для українців міжпартійні чвари, котрі роздирали і ще тепер роздирають наше діаспорне суспільство.

При обговоренні проекту перевидання ЕУ були висловлені думки про доцільність створення нової сучасної ЕУ. Пропоновано також дочекатися завершення випуску англомовної Енциклопедії України з подальшим виданням українського перекладу названого лексикону. Проте простий аналіз засвідчує, що в сучасних умовах деконсолідації українознавчих сил в Україні, на тлі глибокої економічної кризи, для видання нової ЕУ треба було б затратити від 10 до 15 років, дуже тривалий відтинок часу зайняли б також переклад і підготовка до видання україномовного варіанту.

А в той же час існує гостра потреба в об’єктивній енциклопедичній українознавчій інформації для нашого, ідеологічно розкованого українського суспільства, що десятиліттями перебувало в густому імперському тумані дезинформації. Такої енциклопедії потребує незалежна Українська Держава, її офіційні представницькі інституції, науковці, наша студентська та шкільна молодь. Спостерігаючи, як інтенсивно дослідники та громадські діячі використовують наявні в нас нечисленні примірники ЕУ, приходиш до однозначного висновку: перевидання ЕУ дуже на часі, воно конче потрібне в нашій молодій державі. Пропонована читачеві Енциклопедія Українознавства — належний ключ до самопізнання українства, яке дотепер було позбавлене правдивого погляду на свою історію, багатство культури, національну духовну сутність. З іншого боку, які б не були аргументи щодо недоліків ЕУ, її неодмінно варто видати і довести до нашого читача як видатну пам’ятку української культури.

Ідею перевидання ЕУ гаряче підтримали численні діячі науки і культури, особлива подяка належить академікові М. Жулинському, який своєю підтримкою на державному рівні посприяв прискоренню видання цього важливого українського лексикону.

Дане видання здійснюється репринтним способом із збереженням правописних норм оригіналу. Для підвищення оперативності при пошуку матеріалів в оригіналі вдруковані гаслові колонтитули, відсутні в першому виданні ЕУ. Крім десяти томів гаслової частини ЕУ-2, теперішнє Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, яке вважає себе спадкоємцем і охоронцем кращої спадщини НТШ у діаспорі, має також намір видати доповнюючий 11-й том ЕУ, який тепер готується у Сарселі. Також існує задум через декілька років, у міру реалізації проекту перевидання ЕУ-2, підготувати один-два доповнюючі томи, які істотно осучаснять поданий матеріал, збагатять його новою інформацією, що лавиноподібно виникає сьогодні в умовах розвитку державотворчих процесів на Україні.

Олег Романів

Голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові член-кор. АН України

Попередня     Головна     Наступна