[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 11-26.]

Попередня     Головна     Наступна





А


Абаза Микола (1837 — 1901), військ.-сан. діяч, укр. походження; керував організацією сан. служби в рос. армії; 1870-73 херсонський губернатор.


Абаза Платон (1798 — 1862), з Харкова; практик с.-г. і знавець вівчарства, автор статтей з вівчарства.


Абазин Андрій, коз. полк. 1690 — 1703, після відновлення козацтва на Правобережжі 1684 осів у Брацлаві й розпочав колонізацію краю. Під час війни проти поляків під проводом Палія (1702) узяв фортецю Немирів, потім замкнувся в Ладижині, який уперто боронив. Поль. гетьман Сєнявський захопив Ладижин, винищив усіх оборонців, а А. посадив на палю.

[Абазин Андрій (? — 1703). — Виправлення. Т. 11.]


Абакелія Тамара († 1953), груз. малярка і скульпторка, авторка пам’ятника Лесі Українці в Сурамі, відкритого 3. 8. 1952.

[Абакелія Тамара (1905 — 53). — Виправлення. Т. 11.]


Абашев Дмитро (1829 — 80), хемік і аґроном, проф. Київ. і Одеського ун-тів; праці з взаємної розчинности рідин: «Исследование о явлениях взаимного растворения жидкостей» (1858), «О тепловых явлениях, обнаруживающихся при со единении жидкостей» («Записки имп. Новороссийского Университета», 1868, І).


Абґарович (Abgarowicz) Каєтан (1865 — 1919), псевд. Абґар-Солтан, поль. письм. і публіцист у Галичині, прихильник співпраці з українцями; ст. про О. Ю. Гординського-Федьковича (1892), нариси «Rusini» (1893).


Абетка, усі літери, вживані в письмі даної мови, розташовані в певному традиційному порядку. Сучасна укр. абетка має 33 літери. Вона постала в наслідок довгої еволюції абетки, називаної кирилиця, реформованої в 18 ст. в гражданку, що потім зазнавала другорядних змін залежно від різних систем письма — див. драгоманівка, максимовичівка, желехівка, кулішівка, панькевичівка, ярижка.


Абинська (IX — 19), станиця на Кубані. У 20-х pp. бл. 13 000 меш.; р. ц. Краснодарської обл.


Абламська Катерина (* 1890?), пед. діячка, викладачка в навчальних закладах Києва, в 1917-19 pp. співр. журн. «Вільна Укр. Школа».


Абламський Д., церк. композитор першої пол. 19 в.; у своїй творчості намагався обмежувати італ. муз. впливи і Спиратися на старі укр. мелодії.


Аблятив, відмінок віддалення. Індоевропейський А. збігся з ґенітивом у праслов’янському (пор. сучасне укр. відбігти дому), але закінчення в родовому відмінку іменників чол. і сер. роду розвинулося з закінчення А.


АБН (Антибольшевицький Бльок Народів), назва координаційного осередку рев.-визвольних організацій народів, поневолених больш. Росією. Заснований з ініціятиви ОУН 21-22. 11. 1943 на таємній конференції в житомирських лісах за участю делеґатів 12 народів; реорганізований 1946 р. на еміґрації. Заступлені орг-ції таких народів (стан з 1954): албанці, білоруси, болгари, вірмени, грузини, естонці, козаки, латвійці, литовці, словаки, туркестанці, угорці, українці, хорвати, чехи. З 1948 p. АБН очолив Я. Стецько, як голова його ЦК, переобраний 1954 р. До складу Президії входять ген.-полк. Ф. Фаркаш де Кісбарнак (угорець) і Х. Статев як заступники гол. і Н. Накашідзе (грузин) як ген. секретар. ЦК складається з представників усіх заступлених народів (по одному). Крім ЦК, існує Рада Народів, яку очолює проф. д-р Ф. Дюрчанський (словак). Його заступником є проф. Р. Островський (білорус), а секретарем Й. Ґітіс (литовець). АБН влаштовує масові антибольш. демонстрації, організує пресові конференції, надсилає меморандуми до керівних політиків, випускає періодичні й неперіодичні видання різними мовами.

В. Я.


«АБН-Корреспонденс» („ABN-Correspondence“), інформативно-пропаґандистичний місячник Антибольш. Бльоку Народів на англ., нім. і (неперіодично) франц. мовах, який виходить з 1949 р. за ред. кол. болг. держ. секретаря д-ра Д. Вальчева.


Аборти, передчасне переривання вагітности, штучне або спонтанне, в перші 28 тижнів. Штучні А. робляться найчастіше в зв’язку з небажанням матері чи обох батьків мати дитину. До 16 в. на Україні за штучні А. не було кари; пізніше кара стала дуже жорстокою (А. розглядалися як дітовбивство). У 19 в. за ст. 1462 рос. карного статуту («Уложения о наказаниях»), чинного на Україні, за штучні А. карали висланням до Сибіру й каторжними працями (від 4 до 10 pp.); кара збільшувалася для осіб мед. фаху (ст. 1463). В УССР постановами Наркомздоров’я та Наркомюсту з 1920 р. дозволено робити А. тільки в лікарнях (у відповідній обстанові). В ін. випадках за А. переслідували судом. Дозвіл спричинив збільшення числа А.: за офіц. даними Наркомздоров’я, напр., 1924 — 25 pp. зареєстровано 90 140 А., 1925-26 — 156 324. У зв’язку із зниженням народжень через А. та в наслідок голоду 1932 — 33 pp., постановами уряду СССР з 27. 6. і 22. 11. 1936 заборонено під загрозою позбавлення волі робити штучні А., за винятком особливих випадків (небезпека продовження вагітности для життя чи здоров’я жінки, можливість передачі від батьків важкої спадкової недуги). Однак важкі обставини життя, зокрема на Україні, спонукають порушувати ці закони або різними способами спричиняти уразові кровотечі. Щоб запобігти таємним А., уряд СССР 8. 7. 1944 видав указ про посилення охорони материнства й дитинства, збільшення держ. допомоги і встановлення почесних звань та орденів для багатодітних матерів. Ці заходи проте не можуть забезпечити припинення А., оскільки життя жінок в УССР і далі лишається дуже важким.

Г. Шульц


Абрагам (Abraham) Владислав (1860 — 1941), поль. історик церк. права, проф. Львівського Університету; праці, зв’язані з іст. укр. Церкви: „Powstanie organizacji Kościoła Lacinskiego na Rusi“ (1904) та ін.


Абрагамовіч (Abrahamowicz) Давид (1843 — 1926), поль. політик, консерватор, 1897 през. австр. парляменту, 1907 — 09 мін. у справах Галичини,1919 — 22 посол до уставодавчого сойму в Варшаві; боровся з укр. змаганнями як мін. Галичини й посол.

[Абрагамовіч (Абрагамович) (Abrahamowicz) Давид (1839, Торговиця Пільна, Городенківський пов., Галичина — 1926, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Абрагамовська (Грицько) Стефанія, діячка жін. руху в ЗДА; голова т-ва Жіноча Громада в Нью-Йорку (1923 — 29); довголітній чл. гол. управи (1932 — 47) і почесний чл. (з 1950). Союзу Українок Америки.

[Абрагамовська (Грецько) Стефанія († 1982). — Виправлення. Т. 11.]


Абрам Йосип, словінський кат. священик, прихильник укр. культури, перекладач Шевченкових творів: „Kobzar T. Ševčenka“ 1907 — 08.

[Абрам Йосип (1875 — 1938). — Виправлення. Т. 11.]


Абрамович Віктор (* 1901), доц. Одеського Ун-ту, ботанік (фізіологія рослин).

[Абрамович Віктор (1901 — 55). — Виправлення. Т. 11.]


Абрамович Дмитро (* 1873), історик літератури, проф., чл.-кор. АН СССР, в 1920-их pp. співробітник УАН; численні праці з історії літератури княжої доби; «Исследование о Киево-Печерском Патерике как историко-литературном памятнике» (1902), «Києво-Печерський Патерик» (1931) та ін.

[Абрамович Дмитро (1873, Гулевичі, Волинь — 1955, Вільна). — Виправлення. Т. 11.]


Абрамович Никанор, митр. УАПЦ, див. Никанор Абрамович.


Абревіятури, скорочення кількох слів в одне слово, вживані переважно в назвах установ, організацій, держав, посад і характеристичні для ділових і газетних жанрів мови. В укр. мові А. розвинулися широко в 20 в. і бувають таких типів: 1) літерні або ініціяльні — з перших літер кількох слів, читаних як один звук кожна, напр., США — Сполучені Штати Америки, або як назви літер, напр., УНР — Українська Народна Республіка, читається Уенер; 2) складові, коли від кожного слова береться перший склад, звичайно з приголосним наступного складу напр., лікнеп — ліквідація неписьменности; 3) часткові, де скорочено тільки перше слово або слова, але не останнє, напр., медсестра; 4) мішані, напр., Дніпрогес — Дніпровська гідроелектростанція. Є абревіятури, позичені з чужих мов, напр., Бенелюкс, ДіПі.

Ю. Ш.


Абрикоса, мореля, жерделя (Prunus armeniaca L.), овочеве дерево, рідше кущ, із родини трояндуватих, невибагливе до ґрунту, але чутливе на холод. На Україні А. поширена в степу й лісостепу, зокрема, на Приозів’ї, Придністровському Поділлі і в Нижньодніпровсько-Бузькому р-ні.


Абросимова Л., чемпіон УССР у плаванні, має рекорди України (1950); вільний стиль: 100 м — 1:12,5; горілиць: 100 м — 1:21,5; 200 м — 2:56,5; 400 — 6 :15,8; змінний 3 × 100 м — 4 :50,2.


Абстрактна лексика, була високо розвинена в укр. літературній мові княжої доби, коли вона спиралася на грец. А. л. безпосередньо або через ц.-слов. посередництво — в формі кальк або позичень. В козацьку добу були ширше, ніж доти, використані кальки й позичення з латинської мови. Нова укр. літературна мова, що постала на основі селянської говірки первісно була бідна на А. л., але протягом 19 — поч. 20 в. була створена високорозвинена А. л. на основі словотворення, позичень з західньоевр. мов, відновлення деяких традиційних елементів, головне ц.-слов. походження, нарешті позичення або калькування з ін. слов. мов.


Аванґард, організація близьких до футуризму лівих письм. у Харкові 1926 — 29 на чолі з В. Поліщуком, яка видавала «Бюлетень Аванґарду». До А. належали П. Голота, Г. Коляда, О. Левада, Р. Троянкер, Л. Чернов, малярі В. Єрмілов Г. Цапок та ін., що після самоліквідації групи здебільше перейшли до «Нової Ґенерації».

[Аванґард, організація... у Харкові 1925 — 29. — Виправлення. Т. 11.]


«Аванґард», націоналістичний тижневик у Коломиї (1937 — 38).


«Аванґард», орган ЦК СУМ, журнал науки і знання, літератури й суспільно-політ. думки для молоді, виходить у Мюнхені з 1947, спершу як місячник, пізніше 4 — 6 чч. на рік; редаґує колеґія.


Авари, обри київ. літопису, тюркське кочове плем’я, що в пол. 6 в. пройшло через Україну степами із сходу на захід і в 7 в. створило державу на Дунаї. 791 р. Карл В. розбив і знищив державу А. Рештки А. втекли на схід; їх нащадками вважають сучасних аварців на Кавказі. Ще нема жадних археологічних доказів про їх довгочасне перебування на Україні, зокрема на Волині; тому дотепер уважається, що вони «примучували» не укр., а чес. дулібів, сусідів моравського каганату А. (М. Артамонов, А. Прєсняков, Р. Якімовіч, Я. Пастернак, Й. Костшевський).


Авґсбурґ (Augsburg), м. в Баварії, 160 000 меш. (1953), був у 1945-49 pp., побіч Мюнхену й Реґенсбурґу, інтенсивним центром укр. політ. й культ. життя в Німеччині; 2 укр. табори: „Somme-Kaserne“ (бл. 4 000 меш., існував 1945-49) і в оселі Haunstätten (500-2 000 меш., 1945-47). В А. діяла УНРада (1948-52), мало осідок ЦПУЕ (1947-51), працював драматичний театр В. Блавацького (1945-47) й ін. організації, в-ва, установи.


Авґуст II (1660 — 1733), перший поль. король саксонської династії (1697 — 1733). Після Карловицького договору з Туреччиною (1699) і закріплення за поль. державою Правобережної України брав участь у Півн. війні 1700 — 21, не стільки як союзник Петра I, скільки як його васал, що проклав шлях рос. впливам у Польщі.

[Авґуст II (1670 — 1733), перший поль. король саксонської династії (1697 — 1706 і 1709 — 1733). — Виправлення. Т. 11.]


Авґуст III (1696 — 1763), другий поль. король саксонської династії (1733 — 63); за його королювання Польща, в наслідок боротьби маґнатських партій, зазнає політ. занепаду; утиски укр. селян спричинили на Правобережжі гайдамацький рух, особливо інтенсивний у 1730-их і 1750-их pp.


Авґустинеум, ін-т для кат. свящ., ім. св. Авґустина у Відні, заснований 1816 цісарем Францом I; в А. вчилося чимало пізніших відомих укр. церк. діячів, як єпископи Яхимович, Литвинович, Сембратович, Хомишин та ін.


Авдикович (Глинська) Климентина (* 1882), родом Січинська, укр. промисловець, в 1920-их pp. заклала фабрику солодощів «Фортуна» у Львові і вела її до 1944 р.


Авдикович Орест (1877 — 1918), педагог і письм.; оп. «Нарис одної доби» (1899), «Нетлі» (1900); «Демон руїни» (1901), «Огляд літ. діяльности О. Кониського» та ін.

[Авдикович Орест (1876, Сороки, Тернопільщина — 1918, Перемишль). — Виправлення. Т. 11.]


Авдиковський Орест (1843 — 1913), москвофільський публіцист і письменник у Галичині.


Авдієнко Михайло, укр. рев. діяч, член ЦК УСДРП, 1918 чл. групи «незалежників», що відкололася від УСДРП і прийняла «радянську плятформу»; 1919 разом із цією групою увійшов до Всеукр. Рев. Комітету для збройної боротьби проти больш. уряду Раковського; з 1920 чл. ЦК Укр. Ком. Партії, 1925 разом із УКП вступив до КП(б)У; керівник Центр. Статистичного Управління; в 1930-их pp. засланий.


Авдій, різьбар 13 в.; за Гал.-Волинським літописом, у храмі І. Золотоуста в Холмі А. вирізьбив Спаса, св. Івана й візерунки.

[Авдій (Овдій), вирізьбив... візерунки (1259). — Виправлення. Т. 11.]


Авдотьїне (VI — 18), с. м. т. на р. Калміюс, Сталінської міськради, Сталінської обл. Більшість меш. працює в Сталіному.


Авенаріюс Михайло (1835 — 95), фізик, проф. Київ. Ун-ту, чл.-кор. Рос. Академії Наук, дослідник термоелектрики, вивів формулу електрорушійної сили батерії, відому під наз. «формули А.»; «О термоэлектричестве» (1864), «Об электрических разностях металлов при различных температурах» (1866) та ін.

[Авенаріюс (Авенаріус) Михайло (* Царське Село б. Петербурґу — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Авіяція, на Україні розвивалася як частина загальноімперської. Конструкторська праця й перші польоти провадилися частково на Україні й укр. силами. Дмитро Григорович (1883-1938) почав працювати в будівництві літаків, бувши студентом Київ. Політехн. Ін-ту і 1912 сконструював першого літаючого човна (згодом створив бл. 80 конструкцій). 1910 загинув під час авіяційної катастрофи визначний літун Лев Мацієвич (вихованець Харківського Технологічного Ін-ту, один із засновників РУП); 1910 в Севастополі постала військ. авіяційна школа з інструктором В. Матієвич-Мацієвичем на чолі (загинув 1914 під час катастрофи разом із братом Станиславом); на Україні відбувалися польоти М. Єфимова, С. Уточкина та ін. 1911 створено Одеський Аероклюб; 1914 відбувся перший відомий переліт Петербурґ-Київ і назад. А. в Армії УНР з’явилася за Центр. Ради, але, як і в УГА, розвинулася слабо: за Директори Армія У HP мала спершу 4, пізніше 1 авіозагін; в УГА був 1 авіополк (ЕУ I, стор. 1183).

Цивільна А. в УССР. Початки цивільної авіяції на Україні припадають на другу половину 1923 р. Постанова Ради Праці й Оборони 1923 р. мала наслідком створення орг-ції Укрповітрошлях (Укрвоздухпуть), що обслуговувала Україну й Крим і була зв’язковою ланкою між аналогічними рос. Добролет і кавказькою Закавія. Незабаром Закавія була включена в Укрповітрошлях, що обслуговує всю півд. евр. частину СССР. 1930 Укрповітрошлях зліквідовано. З того часу вся цивільна авіяція перейшла у відання всесоюзного Т-ва Цивільної Авіяції при Раді Праці й Оборони, а пізніше до Гол. Управління Цивільної Повітряної Фльоти (ГУГВФ) при Совнаркомі СССР.

Спочатку цивільна А. пройшла експериментальний період нереґулярної поштово-транспортової служби з примітивним обслуговуванням літунських ліній, уживаючи нім. літаків. На початку 30-их років їх дедалі більше заступали сов. моделями. З 1926 р. А. застосовували й для ін. потреб: обслуговування й патрулювання лісів, аґітації (розкидання пропаґандивної літератури) і аероздіймання. 1931 р. цю ділянку поширено вже так, що 10 000 км² території УССР було охоплено аероздійманням в мірилах 1 :10 000 — 1 : 50 000.

Справжній розвиток цивільної А. на Україні припадає на 30-і pp., коли стали застосовувати 4-моторові літаки поштово-пасажирського призначення (Г-2 з моторами М-17), швидкість яких досягала пересічно 150 км на годину. 1933 увійшли в дію нові типи транспортових літаків, як ХАИ-1 на п’ять пасажирів та К-5, що були сконструйовані групою харківських інженерів-українців. Їх швидкість становила вже 350 км. на год. Незабаром ця група інженерів, що під проводом інж. Костянтина Калинина випустила ще швидкісні типи літаків (К-7 та ін.), була зліквідована за обвинуваченням в укр. націоналізмі.

Число польотів того часу постійно зростало: 1931 на кожну лінію припадало пересічно 188 рейсів, 1933 — 267, 1934 — 445, 1935 — 586. Кількість пасажирів 1930 — 34 pp. зросла з 12 000 до 65 000, а вантажу з 134 до 4 200 т, 1931 — 32 застосовано перші дирижаблі (В-1, В-2), що нереґулярно обслуговували маґістралі Москва - Харків - Слов’янське - Севастопіль (1 100 км). На початку 1933 почали (нереґулярно) курсувати 12-особові транспортові двомоторові гідропляни (МП-1 і Стал-3); вони сполучали Україну з Кавказом (Одеса-Батумі, 780 км); їх швидкість доходила до 275 км на год. В Одесі був споруджений гідроаеропорт. 1934 сов. моделі зовсім заступили типи закордонної продукції. У 30-их pp. мережа літунських ліній поширюється; будуються модерні аеродроми з радіомаяками (1935), під’їзними шосе й автосполученням. Закінчується спорудження маґістралі Москва-Харків-Ростов-Мінеральні Води з розгалуженням на Грозний-Махач-Кала та Баку-Тбілісі-Еріван. 1935 р. в дію входять нічні траси з реґулярним обслуговуванням. В цей період постають такі укр. лінії: Харків-Маріюпіль-Бердянське (240 км), Харків-Дніпропетровське-Одеса (625 км), Харків-Київ (420 км), Київ-Одеса-Херсон (445 км), Одеса-Скадовське (245 км), Сталіно-Старобільське (220 км).

Крім цих республіканських ліній, з УССР зв’язані були маґістралі Москва-Прага і Москва-Симферопіль. Цивільна авіяція, крім поштово-пасажирської служби, мала і ін. застосування: в авіохемічній ділянці (боротьба з саранчею та малярійними комарами на Кубані й деяких районах УССР), в аґротехніці (сівба рижу, тютюну, люцерни і гірчиці; розсіювання добрив; посів сосни і ялини), у водному господарстві (обслідування рік), в сан. службі та пропаґанді. Особливо широко використовували А. на Україні в 1932-33 для сівби під час голоду; в 1932 А. засіяно в УССР 1 524 га, в 1933 на весні 15 368 га, в 1934 — 15 613 га; відповідні числа для Кубанщини: 544 га, 33 547 га і 24 096 га. В останні роки перед війною провадилося масове топоздіймання для госп. плянування (1:5 000 — 10 000, 1:10000 — 25000 і 1:50 000 — 100000). 1937 р. застосовано спеціяльні швидкісні літаки для поштового зв’язку. З окупацією зах. земель в 1939 р. була відкрита лінія Київ-Львів.

У повоєнний час Україна вкрилася густою мережею цивільної А.: Київ, Харків, Дніпропетровське, Одеса, Запоріжжя, Сталіне, Симферопіль стали справжніми авіовузлами літунського сполучення. Так Київ має 15 ліній (див. карту — м. ін. зв’язаний з містами: Мєнськ, Ужгород-Прага, Яси-Будапешт, Одеса-Букарешт, Запоріжжя-Краснодар, Ростов-П’ятигорське); Харків — 12 (м. ін. — з Москвою, Ленінградом), Дніпропетровське — 6, Запоріжжя — 8, Одеса — 10, Сталіне — 8, Краснодар — 6, Львів — 6, Симферопіль — 5 (докладніше — див. карту).

Початок авіобудівництва припадає на 1928-30 pp., коли виникли авіозаводи в Києві й Харкові, але без масової продукції; по війні продукція авіозаводів зросла; крім того, збудовано авіозавод у Запоріжжі.

Готування кадрів літунів цивільної А. (що їх вважають за резерви для військ. А.) спершу провадилося системою орг-ції ТСО — Авіяхем; в 30-их pp. для готування літунів і сер. техн. працівників та інженерів створена була мережа авіяційних технікумів, Київ. Ін-т Цивільної Повітряної Фльоти й Харківський Авіяційний Ін-т. Підготову літунських кадрів та авіоконструкторів провадить нині «спортова» мережа гуртків, курсів та шкіл т. зв. Всесоюзного Добровільного Т-ва Сприяння Авіяції (ДОСАВ), маючи на меті гол. чином військ. цілі.

Спортова А. за межами України. У ЗДА, в Дітройті в 30-их pp. виникла думка будувати укр. літаки; ОДВУ у Клівленді придбав літак «Націоналіст», який у 1936 облітав територію ЗДА з пропаґандивною метою (провадив також стрибки з легкоспадом). 1938 р. в Канаді у м. Ошаві МУН (Молоді Укр. Націоналісти) заклали літунську школу, яку закінчило бл. 100 чл.; з поч. війни вони пішли в канад. й англ. літунство.

Г. Колодій


Авереску (Averescu) Олександер (1859 — 1938), рум. ген. і держ. діяч; 1918, 1920-21 і 1926-27 — прем’єр-міністер; домігся визнання рум. анексії Басарабії з боку Англії, Франції та Італії.


Аверин Всеволод (1889 — 1946), маляр і графік в УССР; ілюстрував наук. вид., дитячі книги; автолітографії «Палац піонерів у Харкові», «Кінний двір», «Мати» й ін.

[Аверин (Аверін) Всеволод (* Чепелі, Харківська губ. — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Авраменко Василь (* 1895), мистець нар. танцю; народився в Стеблеві на Київщині; кол. актор театру М. Садовського, активний учасник визвольних змагань. На еміґрації в Европі організував танцювальні групи; в ЗДА (з 1929 р.) заснував школу нар. танків у Нью-Йорку та численні гуртки танку в ЗДА й Канаді, видав підручник «Укр. нац. танці, музика і стрій» (1946), мав багато виступів із укр. танцювальною групою на великих сценах: спільно з хором Кошиця у Вашінґтоні, Нью-Йорку і Чікаґо 1932 p., на Світовій Виставці в Чікаґо 1933 p., укр. танцювальний ансамбль (бл. 300 осіб) в Метрополітен Опера Гавс у Нью-Йорку 1934 р. та ін. В 1936-37 заснував кіностудію звукових фільмів: «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Маруся» — з хором Кошиця. У 1951-52 мав артистичне турне по Бразілії, Арґентіні й Канаді; тепер веде школу нар. танців у Нью-Йорку (див. ЕУ I, стор. 885).

[Авраменко Василь (1895 — 1981, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

М. П.


Авратинський, тростянецький сотник, 1651 боронив з полк. Данилом Нечаєм Красне на Брацлавщині, загинув у поль. полоні.


Авратинські узгір’я (Авратинська височина), назва сх. частини вододілу між лівобічними притоками Дністра (Збручем, Горинню, Ушицею) і притоками Прип’яті; назва А. у. запроваджена рос. географами в 1 пол. 19 в. і згодом поширена картографом А. Тілло на Волинську і сх. частину Подільської височини; нині назви А. у. не вживається.


Австралія (Commonwealth of Australia), брітанський доміньйон, федерація з 6 стейтів; охоплює суходіл Австралію та о. Тасманію; 7 704 000 км² і 8 989 000 меш. (1954), у тому ч. бл. 20 000 українців.

До 1948 в А. жили нечисленні укр. переселенці, укр. життя не було організоване; становище змінилося відтоді, коли до А. почали прибувати українці з таборів «переміщених осіб» після війни: у 1948 лише з англ. зони Німеччини, а в 1949 — 50 pp. — з усієї Німеччини й Австрії, також у невеликій кількості з Китаю, Манджурії й Кенії (Африка), — спочатку лише мужчини й жінки віком до 45 p., які підписали контракт на 2 р. праці, згодом і діти та старіші чл. родин віком понад 45 р. Після короткочасного перебування в таборах новоприбулі роз’їздилися на призначену їм фіз. працю по А., при чому жінки й діти ще деякий час мешкали в окремих родинних таборах; відбувши контракт, іміґранти дістали право на постійне перебування в А. і вибрали працю за своїм бажанням; вони мають змогу після 5 pp. перебування в А. стати австрал. громадянами. Опікувалися еміґрантами дві урядові установи: іміґраційна і праці (Depart. of Immigration, Employment Office).

Майже 2/3 українців перебувають у великих м. (в А. по великих містах живуть 55% населення), менше в сер. і м-ках, лише малий відсоток — на фармах; приблизно 2/3 всіх укр. еміґрантів походить із Зах. України (перев. з Галичини), 1/3 з Центр. і Сх. Земель; бл. 60% — гр.-кат. віровизнання, 40% — правос. Більшість були на Україні хліборобами, в А. стали перев. пром. робітниками; деякі мають дрібні ремісничі й торг. підприємства, різні фарми й ін.; багато купили будинки; більшість інтеліґенції працює не за фахом. Ядро укр. еміґрації становить родина, однак, є багато самотніх мужчин через брак укр. жіноцтва.

Після 1950 до А. прибуло ще небагато українців; деякі виїхали до ЗДА й Канади; тепер в А. живе бл. 20 000 українців, розміщених у стейтах і гол. містах приблизно так:

Назва стейтів — Українці в тис.

Новий Півд. Велз — 7,0 1)

Вікторія — 5,52)

Півд. Австралія — 4,0 3)

Квінсленд — 1,5 4)

Зах. Австралія — 1,2 5)

Тасманія — 0,2

Півн. Територія — 0,1(?)

Територія Столиці — 0,2(?)

Разом — 19,7

У тому ч. в центрах поодиноких стейтів: 1) Сідней — 4,0; 2) Мелборн — 3,5; 3) Аделяїда — 3,0; 4) Брізбен — 1,0; 5) Перт — 1,2 (всі числа приблизні).

Укр. гром. і політ. життя в А. набрало тих форм, що постали на еміґрації в Европі Вже в першій пол. 1949 в місцях скупчення створились укр. громади, названі згодом, якщо діяли в центрах стейтів, — стейтовими громадами (вони мають свої відділи); в 1950 на першому делеґатському з’їзді укр. громад й ін. організацій, що відбувся в Сіднеї, для координації праці й репрезентації назовні створено Об’єднання Українців Австралії, перейменоване 1953 на з’їзді в Сіднеї на Союз Укр. Орг-цій в Австралії (СОУА). Після 1949 р. в А. постало багато укр. орг-цій, об’єднань, т-в й ін.: Союз Українок, який діє в центрах стейтів та ін. осередках і має централю на Австралію; юнацькі орг-ції — Крайовий Комітет СУМ в А., Пласт із надрядною Крайовою Старшиною Пласту в А. і Об’єднання Дем. Укр. Молоді (ОДУМ) із своїми відділами; до комбатантських орг-цій належать: Союз Укр. Комбатантів, Укр. Нац. Ґвардія, Братство 1 Укр. Дивізії Укр. Нац. Армії і Леґіон ім. С. Петлюри; діє представництво УНРади, ДОБРУС, представники майже всіх укр. політ. партій; спортові т-ва: «Лев» в Аделяїді, «Україна» в Мелборні й ін. У Сіднеї, Мелборні й Аделяїді існують студентські громади і театральні групи та хори, з яких найвідоміший — «Бонн» в Сіднеї; в Аделяїді працює Академічне Т-во.

Духовні потреби укр. католиків обслуговують 8 укр. свящ. у гол. містах А.; вони підлягають юрисдикції відповідних кат. єп. і користуються їх матеріяльною допомогою; не маючи своїх церков, користуються римо-кат. храмами. Укр. Автокефальну Правос. Церкву очолює архиєп. Сильвестер Гаєвський; вона підлягає митр. Никанорові в Европі; парафії УАПЦ діють по великих м. А., деякі з них придбали власні церкви; є також кілька свящ. УАПЦ (Соборноправної), які визнають юрисдикцію архиєп. Григорія в ЗДА; деякі українці належать до рос. правос. церкви. При укр. парафіях обох віровизнань існують братства і сестрицтва.

Для доповнення знань укр. дітей в австрал. школах організовано укр. недільні школи в усіх великих м. і передмістях; культ.-осв. працю провадять і деякі з названих вище орг-цій та об’єднань.

В Аделяїді виходить тижневик «Єдність», у Сіднеї — тижневик «Вільна Думка» літ.-наук. місячник «Слово», в Мелборні для правос. українців — «Наш Голос»; деякий час виходив гумористичний тижневик «Перець» та літ.-наук. квартальник «Наш Вісник» (Мелборн); вид. кн. ще не розгорнулося.

Укр. науковці згуртовані в відділах НТШ й УВАН; деякі з них працюють в австрал. наук. установах.

Плекання укр. нац. життя не натрапляє на жадні перешкоди з боку влади; недовге перебування укр. еміґрації в А. ще не сприяє асиміляційному процесорі, однак, на заваді організованому укр. життю стоять розпорошеність і великі віддалі між місцями скупчень українців, в деякій мірі — партійний поділ.

Перебування укр. еміґрації в А. спричинилося до активізації зацікавлення укр. проблемою серед австралійців, особливо завдяки мист. імпрезам, деяким маніфестаційним виступам (напр., з нагоди 20 річниці голоду на Україні) та праці укр. науковців.

М. Лапка


Австрія (Österreich), союзна респ. з 9 країв (Відень, Дол. А., Гор. А., Зальцбурґ, Штірія, Карінтія, Тіроль, Форарльберґ, Бурґенлянд), 83 900 км², 6 900 000 меш. (1951), в тому ч. 4 000 українців.

А. постала із Сх. Марки Карла В., 976 — 1246 під Бабенберґами (з 1156 р. князівство), з 1278 р. під Габсбурґами, які придбали в 14 в. ін. сх. альпійські країни, а з 1438 р. стали постійними нім. цісарями. А. в 15 і 16 вв. здобула м. ін. Чехію і Угорщину (1526), але останню частково в 16 і 17 вв. займала Туреччина. А. брала участь у розподілі Польщі і зайняла Галичину (1772) і Буковину (1775), а також тимчасово Холмщину й Підляшшя (1795 — 1809). Від 1805 р. Габсбурґи прийняли титул австр. цісарів; 1867 р. А. перетворилася на двочленну монархію — Австро-Угорщину. Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 р. з заселених німцями країв постала Австр. Республіка. Укр.-австр. взаємини до 1772 р. мали спорадичний характер. Відомі торг. зв’язки Київ. держави з містами сер. Дунаю (з 10 в.). В літописах є згадки про зв’язки між гал. кн. Ярославом Осмомислом і австр. Гайнріхом Язомірґоттом. Коли рід Бабенберґів вимер, кн. Данило пробував посадити свого сина Романа на престолі австр. князівства й одружив його з спадкоємицею А. Ґертрудою з роду Бабенберґів (1252). В зв’язку із А. були укр. козаки, яких цісарі хотіли притягти на свій бік у боротьбі з турками і в 30-літній війні. Чимало козаків служило тоді як наймані відділи в цісарському війську. Дипломатичні зв’язки із А. мали також гетьмани Богдан Хмельницький і Орлик. В обороні Відня 1683 брали участь козаки (полк Семена Палія). В ун-тах у 16 — 18 вв. училися укр. студенти. Зміцнилися укр.-австр. зв’язки, коли Галичина й Буковина стали складовими частинами австр. монархії; менший вплив мала А. на Закарпатті і то лише до 1867 р. Належність Зах.-Укр. Земель до А. мала рішучий і позитивний вплив на їх політ. і культ. піднесення, зумовивши швидкий нац. розвиток і всеукр. ролю, яку Галичина відіграла в часи царського тиску на Центр. і Сх. Україні. Зв’язки з А. вплинули на поширення серед українців нім. культ. впливів (див. Німеччина, а також ЕУ I, стор. 484 — 98: «Укр. землі під Австрією й Угорщиною в pp. 1772 — 1918»). Однак укр. проблема в А. була внутрішньоавстр. проблемою й лише часом у зв’язку з суперництвом між А. і Росією вона виступала назовні (москвофільство). Більше зацікавлення укр. проблемою А. виявила лише під час першої світової війни, коли в 1914 р. під патронатом А. й Німеччини постав Союз Визволення України. В 1918 р. Австро-Угорщина увійшла в зв’язки з молодою Укр. Державою, підписавши з нею Берестейський мир; А. і Україна обмінялися послами (у Відні — А. Яковлів, згодом В. Липинський, у Києві — барон А. Мумм). Після постання ЗУНР в Австр. Республіці була місія ЗУНР (М. Василько, згодом В. Сінґалевич), визнана австр. владою як представництво ЗУНР. Від кінця 1919 р. до березня 1923 в А. перебував екзильний уряд ЗУНР.

Українці в Австрії. На територію корінної А., поза окремими одиницями, українці стали прибувати незабаром після приєднання Галичини й Буковини до австр. імперії (з 1772 p.); це були українці, що в А. відбували військ. службу, студенти теології в Барбареумі у Відні (з 1774), згодом студенти ін. високих шкіл (у Відні постало в 1868 р. студентське т-во «Січ»), посли до парляменту, політики, службовці, пізніше укр. робітники і домашня прислуга. Перед першою світовою війною в А., крім військ., перебувало бл. 3 000 українців, перев. у Відні; існували малі студентські скупчення в Ґраці, Інсбруці (здебільшого студенти теології), в осідку Гірничої Академії в Леобені; укр. т-ва були скупчені перев. у Відні. Існувала гр.-кат. парохія у Відні при церкві св. Варвари (з 1784).

Число українців в А. дуже зросло з напливом біженців із Галичини й Буковини під час першої світової війни: 1914 — 15 pp. у Відні було бл. 15 000 українців, тис. інтерновано в таборі в Талергофі б. Ґрацу, ін. жили в таборах для біженців у Ґмюнді (Gmünd), Вольфсберґу (1915 — 7 200 осіб), Ґредіґу (Grödig — 4-5 000) й ін.; у Фрайштадті (Гор. А.) був табір полонених українців із рос. армії. Про важкі умови життя свідчить те, що 1914 — 17 в таборах померли бл. 40 000 українців, з них у Ґмюнді 14 000, у Ґредіґу 2 000 (на тиф). У Відні й у таборах працювали укр. школи, йшла культ. й харитативна праця; в 1914 — 15 Відень став укр. політ. осередком.

З 1915 після відступу рос. війська укр. еміґрація повернулася; під час розвалу Австр. імперії (1918) укр. колонія зменшилася, але знову зросла під кін. 1919, коли у Відні оселився екзильний уряд ЗУНР із през. Є. Петрушевичем. В 1920 — 23 pp. Відень, побіч Праги, був гол. осередком укр. політ. еміґрації (див. Відень і ЕУ I, стор 535, 576). Після приєднання Галичини до Польщі укр. еміґрація поверталася на рідні землі. Відень і А. втратили політ. значення для українців, яких залишилося в А. бл. 3 000 (перев. кол. військ., пенсіонери, робітники й нечисленні студенти, майже всі у Відні).

Після приєднання А. до Німеччини (1938) нац.-соціялісти заборонили укр. т-ва; як і в Німеччині, існували лише філії дозволених владою орг-цій: Укр. Нац. Об’єднання (УНО) і Укр. Громади та філії Укр. Установи Довір’я (див. Німеччина). В 1939 — 40 pp. до Відня прибуло деяке ч. укр. втікачів із зайнятих большевиками територій, а також студентів (до Відня, Ґрацу, Інсбруку). Згодом по всій А. розселюють укр. робітників, примусово висланих німцями на працю. В 1944 p., у зв’язку з поразками нім. армії на сх. фронті, А. залила хвиля укр. втікачів: на австр. території перебувало бл. 100 000 українців, з них у Відні — бл. 10 000. Зайнявши Відень і частину А., большевики вивезли українців, які залишилися під їх владою, і укр. колонія у Відні майже перестала існувати. Репатріювалася й частина українців із зайнятих зах. союзниками територій А.; 1946 р. в зах. зонах А. залишалося бл. 30 000 українців.

Нова укр. еміґрація в А., як і Німеччині, була розміщена перев. в таборах ДП під опікою УНРРА, згодом ІРО (див. ЕУ I, стор. 597-99); гол. скупчення українців постали в Зальцбурзі (амер. окупаційна зона), в мм. Інсбрук, Ляндек, Куфштайн у Тіролі, Бреґенц у Форарльберзі (франц. зона), Біллях, Шпітталь. у Карінтії, Юденбурґ у Штірії, Лінц у Тіролі (англ. зона). Гол. осередком укр. життя в А. став Зальцбурґ, де й тепер діє Укр. Центр. Допомогове Об’єднання в А. (УЦДОА), засноване в Інсбруку, представництво ЗУАДК в А., укр. сер. школи тощо; другим осередком був Інсбрук. У 1946 — 49 pp. у таборах жваво розвивалося укр. життя, зокрема шкільництво (З гімназії — у Зальцбурзі, Інсбруці й Ляндеку, Укр. Нар. Ун-т і С.-Г. Школа в Зальцбурзі, Торг. Школа в Інсбруці, бл. 10 нар. шкіл, низка дитячих садків); вид-ва — «Наші Дні» в Зальцбурзі, І. Тиктора в Інсбруці; преса: «Останні Новини» і «Промінь», ж. «Літаври» і «Звено»; якийсь час діяла Театральна Студія Й. Гірняка й О. Добровольської в Ляндеку й театр Г. Совачевої в Зальцбурзі; у високих школах А. (перев. в Інсбруці й Ґраці) було до 500 укр. студентів, (див. ЕУ I, стор. 596-99).

У зв’язку з виїздом до ін. країн Европи, а з 1948 і за океан, ч. українців в А. зменшилося (бл, 12 000 — 1948 p., 4 000 — 1950); в А. тепер бл. 3 000 українців, перев. непрацездатних (інваліди, хворі, діти), які мешкають у погано обладнаних бараках; з них бл. 10% — інтеліґенти, ін. — робітники, що лише іноді мають працю. Матеріяльне становище укр. залишенців в А. важке: ледве 10% з них включені в австр. госп-во, держ. допомога для непрацюючих мінімальна. Небагато молодих людей працюють у селян в різних місцях А. 3 000 укр. залишенців розміщені в А. майже рівномірно в 3 зах. зонах. Центром укр. життя і далі є м. Зальцбурґ — осідок УЦДОА, Крайової Квартири УСХС і ЗУАДК. Українці скупчені тепер в Інсбруці, Куфштайні (табір), в малому таборі б. Лієнцу (Сх. Тіроль), в м. Бреґенц із табором Форкльостер, в Ґраці, в таборах Трофаях, С-т Мартін б. Вілляху, в Шпиталі над Дравою, в Кляґенфурті; в таборах Астен, Веґшайд, Вельс і Лінц (Гор. А.). Рел. потреби залишенців (бл. 60% гр.-кат. віровизнання, бл. 40% — правос.) обслуговують 5 укр. гр.-кат. свящ. на чолі з Ген. Вікарієм о. М. Горникевичем, що підлягає Апостольському Делеґатові кард. Т. Інніцерові, і 1 правос. Адміністратор УАПЦ о. В. Вишиваний. Із гром. орг-цій, крім названих вище, провадять працю Союз Українок (Зальцбурґ і 2 відділи), орг-ції молоді Пласт і СУМ, Союз Українців Воєнних Інвалідів в А. (з 1946 р.) і Союз Укр. Ветеранів.

[Австрія, стор. 17, л. ш., у 17 р. зг., м. б.: Гайнріхом Язомірґоттом у 1176 р. — Виправлення. Т. 11.]

Р. М.


Австро-Угорщина (А.-У. монархія), з 1868 р. назва для кол. Австр. цісарства. А.-У. складалася з таких частин: 1. королівств і країн, репрезентованих у Держ. Раді (в тому ч. Королівство Галичина і Князівство Буковина) — 300 000 км², 28 570 000 меш. (у 1910, в тому ч. 3 700 000 українців і 400 000 латинників); 2. Угорського Королівства — 324 900 км² і 20 890 000 меш. (у тому ч. 470 000 українців); 3. Боснії і Герцеґовіни — 51 200 км² і 1 930 000 меш. Разом А.-У. займала 676 100 км² і налічувала 51 390 000 меш., у тому ч. 4 180 000 українців і понад 400 000 латинників та пословачених українців.


Автокефальність церковна, див. Українська Автокефальна Православна Церква.


Автомобільна промисловість, див. Автотракторна промисловість.


Автомобільний спорт, відносно слабо розвинений на Україні, бо, при великому автопаркові країни, лише невеликий відсоток авт є в приватному посіданні. Головна організація А. с. — добровільне спорт. т-во «Автомотор». 1938 в Києві відбулися всесоюзні мотозмагання. 1939 вперше введено клясифікацію мотоспортсменів; тоді ж почалося й культивування фігурної їзди, мотоігор (мотом’яч тощо) і акробатики на мотоциклах. 1939 на укр. респ. автомотозмаганнях брали участь жінки (Надія Скобель встановила рекорд СССР на 5 км з ходу: 2:40,2 — 117,359 км на год.). На той час один із найбільших на Україні харківський автоклюб мав 883 чл. Після війни, у зв’язку з піднесенням автомобільної промисловости в УССР, А. с. набуває можливостей більшого розвитку.

Е. Ж.


Автономія, право встановлювати для себе закони чи правила. Повну А. мають незалежні держави, які встановлюють для себе, своїх органів і для населення своєї території закони й правила. Складні держави (союзи, унії держав тощо) віддають частину своєї держ. А. державам — членам союзу чи унії. Держава передає законодавчим порядком автономні права самоврядування певним групам населення (напр., культурна А. нац. меншостей) або певним частинам території (територіяльна А.). А. можуть мати рел.-церк., наук. й освітні установи, станові чи проф. групи, торговельні орг-ції і т. п.

Можна говорити в умовному сенсі слова про А. окремих князівств у складі Київської держави. Чимало елементів А. мали до кін. 14 в. укр. землі-князівства в Литовсько-Руській державі. В певних межах самоуправу («вольності») мали козаки в добу перед виступом Б. Хмельницького, в деякі періоди стаючи фактичним господарем півд. частини Київ. воєводства, що давало змогу їм разом із укр. духівництвом і міщанством (див. Братства) провадити свою церк. і культ. політику. Деяку А. мала укр. церква до підпорядкування московському патріярхові в 1685 (див. ЕУ I, стор. 611 — 12).

Переяславським трактатом 1654 р. про союз Української Держави з Московською Державою починається тривалий період боротьби України за збереження держ. незалежности від сусідів, зокрема Москви, яка союз із Україною вважала за приєднання останньої на певних засадах А. й увесь час намагалася нищити відмінні особливості укр. держ. устрою. Доба т. зв. руїни кін. 17 — 18 вв., поряд із спробами відновити цілковиту незалежність України (Мазепа), принесла ряд проєктів укр. автономної держави (Гадяцький договір Виговського з Польщею 1658, Ю. Хмельницького — з Польщею 1660, Бучацький договір П. Дорошенка з Туреччиною 1672, угода П. Іваненка-Петрика з Кримом 1691) (дип. ЕУ I, стор. 449 — 53). Автономні права і супроти Речі Посполитої, і супроти гетьманського уряду мала Запор. Січ аж до знищення її рос. урядом (1775) (див. ЕУ I, стор. 462 — 63). Після поразки Мазепи 1709 р. наступ на держ. незалежність України посилився; зокрема важливими заходами, скерованими проти А. України, були: призначення резидента для контролю над І. Скоропадським, створення Малорос. Колеґії 1722; обмеження гетьманських прероґатив «рішительними пунктами» при відновленні гетьманату за Д. Апостола 1728; Правління Гетьманського Уряду (1731 — 50) (див. ЕУ I, стор. 453 — 62, 643 — 47). Після короткочасного повернення автономних прав за К. Розумовського (1750 — 64), передача влади Малорос. Колеґії з І. Румянцевим на чолі, скасування полкового устрою на Слобожанщині і створення Слобідсько-Укр. та Новорос. губерній 1764, знищення Запор. Січі 1775, заведення рос. адміністрації на Гетьманщині 1781, скасування коз. війська, покріпачення селян, перетворення укр. шляхти на дворянство 1785 й ряд ін. пізніших заходів, включно із скасуванням назов Малоросю ген.-губернаторства і Слобідсько-Укр. губернії (1835), мали на меті остаточну ліквідацію А. України. Ці заходи на знищили однак автономістичних прагнень на Україні; яскравим виявом їх були накази укр. депутатам до скликаної рос. урядом комісії для складання проєкту «Нового Уложенія» 1767, подорож В. Капніста до Прусії 1791, щоб шукати міжнар. підтримки, літ. діяльність ряду укр. діячів кін. 18 — 19 я., як А. Чепа, В. Полетика, Т. Калинський, А. Худорба, як анонімний автор дуже популярної «Історії Русів», нарешті, співчуття укр. шляхти й духівництва культ. відродженню на Україні в першій пол. 19 в.

Укр. відродження 19 в., що почалося в ділянці культурній, у творчості Шевченка переходить у площину ідеологічно-політ., спричиняє поворот до нац. традиції й пробуджує думку про волю України. Твори Шевченка, що ставили наступним ґенераціям завдання відновлення держ. незалежности України, були відповідно оцінені рос. урядом і зумовили гострі переслідування за «сепаратизм». Не йдучи так далеко, як Шевченко, програмовий документ Кирило-Методіївського Братства (1846 — 47) «Книги битія укр. народу» уявляє Україну як вільну республіку в федеративному зв’язку з ін. слов. народами.

«Весна народів» 1848 р. висунула в Галичині ідею півсувереннэсти укр. народу в Австрії у вигляді територіяльної А., що до 1918 лишалася основою мінімальної політ. програми українців у Галичині. 1861 Галичина дістала А. з крайовим соймом, крайовим виділом і підпорядкованими йому органами місцевого самоврядування, в яких поляки мали переважну більшість. Урядовою мовою з 1867 стала поль. (укр. чл. сойму мали право промовляти й подавати письмові внесення укр. мовою). Практично увесь час політ. боротьба українців провадилася за поділ Галичини на укр. і поль. частини як єдиний спосіб полагодження укр.-поль. взаємин (див. ЕУ I, стор. 485 — 89, 496 — 97). Буковина, що в першій пол. 19 в. входила до Галичини, з 1849 стала окремим краєм; 1861 вона дістала А. На відміну від Галичини, на Буковині пов. ради й громади були безпосередньо підпорядковані крайовому виділові в Чернівцях; урядова мова була нім. Політ. програма мала на меті об’єднання з укр. Галичиною в окрему територіяльну одиницю.

1848 представник Закарпаття в Гол. Руській Раді у Львові А. Добрянський висунув думку про об’єднання в автономну країну Галичини, Буковини і Закарпаття; 1849 створено окремий Руський дистрикт із більшістю укр. населення, і закарп. українці дістали широку А. в шкільництві й самоврядуванні, однак конституція 1860 із скасуванням дистриктів, а особливо запровадження дуалізму Австро-Угорщини 1867 знищили здобутки недовгочасної А. 1849 р. і призвели до занепаду укр. культ. життя.

Після засудження 1847 р. чл. Кирило-Методіївського Братства й заслання Шевченка гострішають заходи рос. уряду проти укр. руху, досягаючи особливої сили в 70 — 90-тих pp. Однак в добу деякого лібералізму кін. 50-их pp. відомі спорадичні прилюдні вияви укр. автономізму: напр., група катеринославських дворян подала дворянському зібранню записку, де як засіб для поліпшення добробуту населення рекомендується місцева А. Земська реформа 1864 й реформа міськ. самоуправління (див. ЕУ I, стор. 477 — 82) не принесли А., бо органи самоуправління були під суворим контролем губернаторів і Мін-ва Внутр. Справ. В обстанові урядових переслідувань за «сепаратизм» укр. «Громади» (див. ЕУ I, стор. 473 — 74) перев. провадять наук. і культ.-осв. роботу. Ідеали Шевченка ще не перетворюються в конкретні політ. вимоги. 1873 укр. студенти в Петербурзі засновують гурток соціялістів-федералістів. М. Драгоманів 1884 в публікації «Вільна Спілка» (Женева) виклав програму здобуття політ. свободи в Росії, спертої на автономію громад, повітів і областей; українська територія мала бути поділена на 4 автономні області. З вимогою федерації і А. виступає Т. Зіньківський у Петербурзі 1890 р.

В 1895 Укр. Радикальна Партія на з’їзді у Львові склала заяву про самостійність, гол. під впливом кн. Ю. Бачинського „Ukraina irridenta“; студентський з’їзд у Львові 1898 займає таку ж позицію. Заснована в Харкові 1900 р. Рев. Укр. Партія у виданій у Львові брошурі М. Міхновського висуває гасло — «нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ», але 1903 з тактичних міркувань зрікається цього гасла, обмежуючись і пізніше, при перетворенні на УСДРП 1905 p., на вимозі А. з окремим законодавчим соймом (програму самостійности далі обстоює Укр. Нар. Партія, створена 1902 з кол. чл. РУП). Вимогу А. України висувають на весні 1905 укр. делеґати на з’їзді журналістів у Петербурзі, на з’їзді земських представників (І. Шраг з уповноваження земських діячів Києва, Чернігова, Харкова, Полтави, Одеси, Вінниці й ін. міст), на з’їзді рос. ліберального «Союза Освобождения», зустрічаючи неґативне ставлення з боку всіх рос. партій. Нац. А. України була гол. вимогою укр. депутатів у Держ. Думі 1906 — 07 pp. Так само плятформу А. України прийняло в основу праці, засноване 1908 Т-во Укр. Поступовців (ТУП), що керувало укр. гром. життям до 1917 р. З гаслом А. прийшли укр. партії в революцію 1917 р. за винятком мало впливових УПСС (кол. УНП) і УДХП. Навколо А. України велася боротьба Центр. Ради з рос. Тимчасовим Урядом в період І і II Універсалів. В результаті Тимчасовий Уряд визнав Центр. Раду й погодився на створення Ген. Секретаріяту на Україні як вищого органу управління. Тимчасовий Уряд вважав ці акти за «підготову до автономії», укр. кола — за її здійснення. Перехід влади в Росії до большевиків (у листопаді 1917), які висунули облудне гасло «самовизначення аж до відокремлення», але увесь час гостро виступали проти Центр. Ради, прискорив розвиток подій. III Універсал Центр. Ради (20. 11. 1917), хоч і містить фразу про «федеративні зв’язки з Росією», був актом проголошення Укр. Нар. Республіки. Війна з Росією, проголошення самостійности IV Універсалом (22. 1. 1918), визнання уряду УНР спершу Францією й Англією, а згодом центр. державами кладуть початок добі, коли вимога А. для укр. партій стає перейденим етапом. Визнання гетьманом П. Скоропадським «федеративної злуки» з Росією (14. 11. 1918) прискорює падіння його влади. Акт 22. 1. 1919 про злуку з ЗУНР завершує попередній період боротьби за державність настільки виразно, що Москва, провадячи війну проти України в 1918 — 21 pp., змушена була імітувати самостійну УНР створенням УССР, формально рівноправної з РСФСР.

Після перемоги над ЗУНР поль. Сойм схвалив 26. 9. 1922 закон про самоуправу для 3 сх.-гал. воєводств (див. ЕУ I, стор. 556), але він не увійшов у життя. Натомість скасовано самоуправу Галичини (30. 1. 1920), як і самоуправу пов. рад. Не визнавши законности поль. окупації, українці в Галичині не ставили вимог щодо А. Лише в 30-их pp. УНДО висунуло домагання територіяльної А. всіх Зах. Укр. Земель у Польщі, й укр. парляментарна репрезентація зробила відповідний внесок, але практичного значення це не мало.

На Закарпатті самоуправний режим Підкарпатської Руси в справах шкільництва, мови й релігії був ґарантований у рамках Чехо-Словаччини Сен-Жерменським договором (10. 9. 1919). Однак А. була здійснена лише частково — іменовано губернатора, але виборів до сойму не було. В жовтні 1938 Закарп. Україна дістала А., ширшу, ніж передбачав міжнар. договір: окремий уряд з автономними ресортами; уряд губернатора був скасований (див. ЕУ I, стор. 568 — 69).

Створивши в противагу Укр. Нар. Республіці на папері незалежну, але в дійсності постійно інтеґральну частину сов. комплексу — «Укр. Соц. Радянську Республіку» (проголошена 26. 12. 1917, 1 конституція 14. 3. 1919), большевики і формально відразу пов’язали її з РСФСР «військ.-госп. союзом» у грудні 1920, з передачею найважливіших галузей держ. управління (як «об’єднаних комісаріятів») у Москву. В 1923 ухвалено конституцію СССР, що до його складу як «суверенна республіка» з «правом вільного виходу» із союзу належить УССР; цей стан зафіксований у конституції СССР 1936 р. і конституції УССР 10. 1. 1937 р. Хоч які мінімальні «автономні» права лишалися 1923 р. за урядом УССР, але протягом 20 — 30 pp. одна по одній ділянки держ. управління, що належали до т. зв. республіканських нар. комісаріятів УССР, переходили до Москви (внутр. справ, земельних справ, пром-сти, високої освіти, управління всіх важливих трестів, кооперації і т. д.).

До поч. 30-их pp. в УССР існували нац. райони з певною А. щодо урядової мови й шкільництва. З 1924 в складі УССР була Молдавська Автономна Соц. Республіка, перетворена 1940 на союзну респ. Після проведення гострої централізації управління в Москві, надання союзним республікам, зокрема УССР, формального права зовн. зносин та утворення респ. військ. формувань (1944), як і повернення в останній час урядові УССР керування справами вугільної пром-сти, чорної металюрґії, високої освіти, зв’язку не мають жадного практичного значення. Увесь держ. апарат УССР до дрібниць підпорядкований центр. владі в Москві. Так само в обставинах сов. режиму не може бути мови про А. Академії Наук, університетів та ін. закладів чи орг-цій.

О. Шульгин


Автономна Область (АО), обл. в СССР, що входить до складу однієї з союзних респ., заселена невеликою нац. меншістю (вся автономність полягає фактично у праві вживати рідної мови в школі й гром. житті); на території УССР АО немає; на пограниччі укр. етногр. земель на Передкавказзі є Адиґейська АО (в складі Краснодарського краю) і Черкеська АО (в складі Ставропільського краю).


Автономна Совєтська Соціялістична Республіка (АССР), частина території однієї із союзних республік СССР, заселена нац. меншістю, що має сов. автономію (гол. право вживання рідної мови); в межах УССР такою респ. була в 1924 — 40 pp. Молдавська АССР, а в межах Рос. СФСР у 1920 — 46 pp. м. ін. — Кримська АССР; на пограниччі укр. земель є на Передкавказзі Кабардинська АССР.


Автостради, див. Шляхи.


Автотракторна промисловість, галузь машинобудування, що виробляє трактори й автомобілі (вантажні й пасажирські). На Україні представлена двома великими підприємствами: Харківським тракторним зав. потужністю в 40 000 тракторів на рік і Дніпропетровським зав. важких вантажних авт з потужністю в 50 000 авт на рік (побудований після війни). Крім того, в Одесі, Харкові і Львові є автоскладальні зав. великого розміру, менші в Краснодарі і Симферополі. Легкові (в тому числі й спортові) автомобілі випускає лише Харківський завод.

Плазунові трактори харківського заводу і автонавантажувачі львівського автоскладального заводу.


Автотранспорт, на Україні розвинений слабо через поганий стан безрейкових шляхів і низький життьовий рівень населення за сов. режиму; тому на легкові авта припадає ледве 1/5 всіх авт, решта — вантажні. Однак кількість авт швидко зростає: з 11000 (у тому ч. 2 700 легкових) у 1932 р. — до 85 000 (14 000 легкових) у 1937 р. і бл. 200 000 авт тепер (точні дані засекречені в зв’язку з екон. і військ. значенням сов. А.).

А. має гол. значення при перевезенні вантажів до зал. станцій і пристаней, у пром. р-нах і великих містах; по другій світовій війні встановлено реґулярний автозв’язок між мм.: Київ-Львів, Київ-Одеса, Київ-Харків, Харків-Симферопіль, Львів-Дрогобич, між містами в Донбасі та Криворізькому і Дніпровому індустріяльних р-нах; для забезпечення безперебійного функціонування авторуху 1947 створено Укравтогаз, який завідує бензиновими станціями, нереґулярно розміщеними на шляхах (по маґістральних автострадах — приблизно що 50 км). Організаційно. А. на Україні був підпорядкований різним керівним органам, тепер — Мін-ву Автомобільного Транспорту УССР; практично окремі автобази мають такі союзні орг-ції, як Союззаготтранс, Заготсировина, Головмука, Заготзерно, мін-ва важкої пром-сти, шляхів, зв’язку, торгівлі (Союззаготтранс), авіяції (Міжміськавтотранс) тощо. Мін-ву Транспорту УССР підлягають обл. автотрести (облавтотрести), які мають свої автогосподарства для вантажних перевозів і виконання різних сезонових держ. робіт; великі спеціялізовані підприємства посідають власні автоколони; у всіх великих містах існують таксомоторові парки.

Фахівців А. підготовляє один із найбільших у світі Дніпропетровський Ін-т Інженерів Транспорту і автодорожні ін-ти в Києві й Харкові; техніків А. випускають 6 технікумів. (Про автомобільну пром-сть — див. Автотракторна пром-сть).

Г. К.


Агапіт Вишневський (світське ім’я Антоній) († 1926), архиєп. Катеринославський, чл. Всеукр. Церк. Собору 1918, один з нечисленних тоді представників вищого духівництва, що підтримували укр. нац. змагання; урочисто зустрічав Директорію на Софійській площі; тимчасово був усунений з катедри за денікінської влади (1919); помер у больш. тюрмі.


Агій Франц (* 1899?), осв. діяч на Закарпатті, автор першої укр. фонетичної граматики «Жива мова» і ст. на пед. теми.


Агіографія, див. Житія святих.


Агол Ізраїль, сучасн. вчений біолог, д. чл. АН УРСР, 1934 чл. президії і неодмінний секретар АН УРСР.

[Агол Ізраїль (1891, Бобруйськ — 1937). — Виправлення. Т. 11.]


Аграновський Д., сучасн. співак-тенор, в 1930-их pp. виступав у Харківській Опері.

[Аграновський Д., м. б. Давид, співак-тенор, у 1923 — 24 виступав у Харківській Опері, 1925 — 44 соліст Свердловської Опери. — Виправлення. Т. 11.]


Аґатірси, плем’я, що в 5 в. до Хр. жило на р. Мароші в Семигороді. Його вважають за трацьке (Рехе), скитське (К. Пач) або праслов’янське — між Марошем та Дніпром (В. Щербаківський).


Аґнеса (1137 — 82), дочка поль. кн. Болеслава Кривоустого, дружина Мстислава Із’яславича, кн. волинського (1155 — 67) і згодом київського (1167 — 69), мати кн. Романа Мстиславича.


Аґрарне законодавство, див. Земельне законодавство.


Аґрарний устрій, див. Земельний устрій.


Аґрономія, цикл с.-г. наук, пов’язаних з обробітком землі та плеканням с.-г. рослин. У широкому розумінні слова в цей цикл включають і зоотехн. науки.

На Україні розвиток А. щільно пов’язаний з діяльністю наук. та наук.-дослідних установ: ун-тів, с.-г. ін-тів, с.-г. н.-д. станцій (див. С.-г. освіта на Україні). У 19 в. на Україні не було широко організованих аґрономічних дослідів, що всебічно охоплювали б її сіль. госп-во. Розвиток А. залежав від окремих учених, обіймаючи здебільше вузькі галузі науки. В кін. 19 в., а особливо на поч. 20 в. пляномірну роботу розгорнули губ. і пов. земства, що організували мережу дослідних станцій; найстарішою є Полтавська (1884), за нею була заснована в Херсоні. Перед першою світовою війною на Україні було 52 дослідних полів та станцій і 8 контрольно-насінньових станцій. Крім того, було дві мережі дослідних полів із центром у Києві: Всерос. Т-ва Цукрофабрикантів і Київ. Т-ва Сіль. Госп-ва. Поза тим, на Україні діяли два т-ва, одно з яких було всеімперського маштабу — «Императорское Вольно-Экономическое Общество» (засноване 1765), а друге — «Императорское Общество Сельского Хозяйства Южной России» (з 1828), охоплювало Басарабську, Катеринославську, Таврійську та Херсонську губ. Існували ще губ. т-ва (Київське, Полтавське, Харківське, Херсонське); деякі з них утримували с.-г. виставки, нижчі с.-г. курси, аґрономічні лябораторії, видавали фахові часописи. У новіші часи існували пов. та місцеві т-ва. 1906 їх було 147, найбільше в Полтавській губ. (56). Ці т-ва були ліквідовані по революції, а дещо згодом — і активні в рев. роки Всеукр. Т-во Насінництва та Укр. Центр. С.-Г. Т-во в Києві, з 1918 перетворене у Центр. С.-Г. Кооп. Союз (Централ) (див.). Хоч аґрономічна праця тривала досить довгий час (земства провадили ґрунтові, статистичні й ін. досліди з другої пол. 19 в.) і перед революцією 1917 були вже очевидні добрі наслідки пляномірних заходів щодо піднесення врожайности гол. с.-г. культур, проте Україна до 1917 — 18 pp. не виступає в А. як окрема країна із своєрідними умовами сіль. госп-ва.

Піднесення укр. А. припадас на період 1918 — 29 pp., до поч. колективізації, коли укр. дослідники використовували широкі можливості н.-д. роботи, що було зумовлене конечністю для больш. влади інтенсивно відбудовувати сіль. госп-во. В ці роки орг-ція наук. А. на Україні набирає пляномірного характеру, обіймаючи різні її галузі Створена була мережа метеорологічної служби. Розгорнулася ґрунтознавча робота, що дала в 1920-их pp. першу зведену карту ґрунтів України і 10 тт. «Матеріялів дослідження ґрунтів України». Укр. селекціонери створили ряд високоцінних сортів с.-г. культур («українка», «кооператорка» та ін.). Наук.-дослідні станції (в 1927 р. — вже 35) працювали за єдиною програмою. Організовано було кілька заповідників (Асканія-Нова, цілинні степи Старобільщини, Надозів’я); визначне місце в н.-д. роботі зайняла проблема посушливости на півдні України та можливости засвоєння багатьох нових південних культур. З наук. установ, що сприяли розвиткові с.-г. науки, треба згадати: Другий відділ УАН (див.); С.-Г. Науковий Комітет України (див.), що видавав «Труди» й окремі праці великої цінности, як «Боташчно-геогр. районізація України» (1925), «Фльора України» та ін.; с.-г. ін-ти Київський, Харківський, Одеський, що видавали свої наук. записки («Записки» Київ. та Харківського Ін-тів, «Вісті» Одеського Ін-ту); с.-г. наук.-дослідні станції, особливо Полтавська, Херсонська, Носівська, Харківська, Іванівська, Київська, що видавали свої праці. У Зах. Україні — НТШ. Одночасно на Зах. Україні діяло т-во «Сільський Господар» (див.), яке побіч праці з ділянки сучасної аґрономії мало й деяке наук. значення; т-во видавало чимало фахових книжок (понад 180), випускало часописи, с.-г. календарі (1928 — 44 — щорічно); 1927 було утворене Т-во Укр. Аґрономів. Наукова праця велась через Аґрономічну комісію при НТШ. На еміґрації аґрономічну науку репрезентувала Укр. Госп. Академія УТГІ (див).

Від другої пол. 1920-их pp. починаються переслідування укр. учених в УССР, а робота установ дедалі перебудовується в зв’язку з переходом до колективізації; праця н.-д. організацій підпорядковується поточним виробничим завданням, диктованим із Москви, і зазнає вузької галузевої спеціялізації.. Н.-д. інститути на Україні підпорядковуються Всесоюзній Академії С.-Г. Наук у Москві (з 1929, спершу через Всеукр. Академію С.-Г. Наук, пізніше ліквідовану). Нині аґрономічні н.-д. ін-ти входять в Академію Наук УРСР. Їх праця, як і діяльність численних дослідних станцій іде в напрямі реалізації практичних завдань, поставлених владою. В останні роки — це, поза раніше початими дослідами, як вирощування нових сортів культур, боротьба з шкідниками, бур’янами й посухою тощо, також — створення полезахисних смуг, дальші спроби піднесення врожайности, засвоєння й поширення нових для України культур (чай, бавовна та ін. техн. культури, цитрусові і т. д.). Цілковита підпорядкованість визначеним із центру завданням, вузька спеціялізація і зв’язаність постійним контролем позбавляють А. на Україні можливостей вільно і широко розвиватися.

Видатніші діячі в галузі А. на Україні: Зайкевич Анастасій — один із піонерів дослідної праці над цукровим буряком на Україні; Виноградський С. — мікробіолог, Рожественський Б., визначний наук. діяч у галузі дослідної праці (Харків); ґрунтознавці: Ґедройц К., Набоких О., Махів Г., Крокос К.; Яната О., відомий працями з галузі прикладної ботаніки та ботанічної термінології; Богданов С., проф. Київ. Ун-ту; Колкунов В., проф. Київ. Політехнічного Ін-ту, один з представників біологічного напряму в рослинництві; Слезкін П., проф. у Києві, автор багатьох монографій про цукровий буряк, зернові та ін. культури; Малюшицький М., проф. Київ. Політехнічного Ін-ту; Душечкін О., д. чл. АН УРСР, автор аґрономічних праць; брати Филиповські Олексій і Олександер, фахівці дослідної справи; Франкфурт С., організатор і завідувач мережі дослідних полів 1900 — 18; Сапєгін А., автор праць з генетики; Терниченко А., проф. хліборобства, редактор багатьох с.-г. часописів; садовод Л. П. Симиренко і директор Мліївської садово-городньої дослідної станції В. Л. Симиренко; Іваницький Б., проф. УТГІ, автор праць з лісознавства; Храпливий Є., гол. директор «Сільського Господаря», ред. багатьох часописів, автор праць із суспільної аґрономії; Павликовський Ю., автор праць із питань земельної реформи та тваринництва. В післявоєнну добу, крім деяких згаданих, над питаннями А. м. ін. працювали д. члени АН УРСР Василенко А., Власюк П., Гребень Л., Гришко М., Лисенко Т., Погребняк П., Соколовський О., Юр’їв В., чл.-кор. АН Звєрозомб-Зубовський Є., Старченко В. та ін.

С.-г. часописи. На підрос. Україні більшість с.-г. часописів виходила рос. мовою: «Хозяйство» (орган Южнорусского Общества Поощрения Сельского Хозяйства), «Земледелие» (журн. Киевского Общества Сельского Хозяйства), «Южно-русская с.-х. газета» (вид. Харьковского Общества Сельского Хозяйства з 1895), але після 1905 деякі почали виходити й укр. мовою: «Хлібороб» (Лубні 1905; Харків 1907 — 18), «Рілля» (Київ 1910 — 15, 1917 — 18); містили ст. на с.-г. теми часописи: «Рідний Край» (Полтава 1906 — 07, Київ — 1908 — 14), «Громадська Думка» (Київ 1905), «Рада» (Київ 1906 — 14), «Укр. Бджільництво» (Київ 1910 — 14), «Укр. Пасічництво» (Київ 1914 — 19); в 20-их pp. в УССР постали численні періодичні вид., зокрема «Вісник с.-г. науки та досвідної справи», «Сіль. Господар», «Вісник садівництва, виноградництва та городництва», «Укр. Аґроном», «С.-г. машина», «Механізація сіль. госп-ва», «Меліоративні питання» і ряд ін. у Харкові, «Вісник Пасічництва» в Києві та ін. На Зах. Україні виходили «Сіль. Господар» (Львів — Ярослав 1925 — 44), «Укр. Пасічник» (1928 — 44), «Сад і Город» (до 1939), «Хліборобська Молодь» (1934 — 39), «Укр. Аґрономічний Вісник» (1934 — 38) та ряд і». Серед післявоєнних в УССР — місячники Держсільгоспвидаву УССР «Мічурінець», «Соціялістичне тваринництво».

Література: Адрес-календарь с.-х. обществ. Департамент Земледелия. 1906; Список с.-х. обществ, возникших в 1905 г. Департамент Земледелия. 1914; Романенко А. Як постав і працює хліборобський вишкіл Молоді. Л. 1933; Храпливий Є. Ширення с-г. знань серед українців на зах.-укр. землях. Наук. Записки УТГІ, I. 1948; ЕУ I. Сільське господарство, стор. 1040-68.

О. Архімович


Аґрономія земська, див. Аґрономія суспільна й державна.


Аґрономія суспільна й державна, сукупність заходів, що їх вживають або суспільні самодіяльні орг-ції, або органи місцевої самоуправи, або держава для піднесення аґротехн. культури. В засаді ці заходи мають орг. і виховний характер, бо в остаточному результаті суб’єктом аґротехніки є поодинокий с.-г. продуцент. Лише за центр.-плянованого госп-ва, що існує тепер в СССР, заходи держ. аґрономії набирають здебільшого примусового характеру і стають складовою частиною с.-г. політики держави. Завданням. А. с. д. є: 1. пропагувати серед хліборобського населення окремі засоби поліпшення госп-ва; 2. навчати раціональної аґрикультури шляхом порадництва в техн. і орг. справах; 3. організувати допоміжні установи: склади машин, насіння, угноєння, показові аґрономічні пункти, злучні пункти, шкілки, розсадники і т. п.; 4. провадити широкі орг. заходи, як комасація, меліорація, раціональні сівозміни; 5. давати екон. підставу для різних госп. поліпшень шляхом орг-ції постачання кредиту, с.-г. кооперації і т. ін.; 6. поширювати аґрономічні знання за допомогою с.-г. шкіл, курсів, лекцій, с.-г. виставок, дослідних станцій і т. п.

В Росії існувало різке протиставлення між урядовим бюрократичним апаратом і суспільством. У наслідок цього земства стали творити земську аґрономію, що саме й дістала назву суспільної чи гром. аґрономії і що протиставлялася аґрономічним заходам держ. влади. В Зах. Европі такого розриву між урядом і суспільством не було, тому там не вживався термін А. с. д. Держ. аґрономічні заходи в Росії були в руках Мін-са Землеробства і Держ. Маєтків, яке здійснювало свої завдання через урядових аґрономів та інструкторів. Земська А. на Україні виникла з кін. 80-их pp. 19 в., коли херсонське земства створило ін-т пов. і губ. земських аґрономів. На 1. І. 1914 на Україні в 9 губ. було 1 683 гром. (земських і с.-г. т-в) аґрономів.

Серед суто аґрономічних заходів земств на першому місці стояли заходи щодо постачання с.-г. машин та приладдя, насіння й угноєння. В галузі шкільної с.-г. освіти земства зробили розмірно мало (перед війною 1914 р. 28 нижчих і лише одна середня с.-г. школа). Натомість велику увагу вони звертали на позашкільну аґрономічну працю (лекції, виставки, роз’їзди аґрономів і інструкторів по селах). В останні роки перед першою світовою війною на Україні стали засновуватися с.-г. т-ва і кооперативи. З розвитком цих т-в справа постачання відходила від земської аґрономічної орг-ції, і земський аґроном усе більше ставав організатором сіль. госп-ва. Остаточно цей напрям переміг на Всерос. аґрономічному з’їзді в Києві 1913 р. Земська аґрономія почала присвячувати більше уваги н.-д. і показовій праці серед хліборобського населення. На ґрунті земської аґрономії розвинулася ціла наука А. с. д., найвидатнішим укр. представником якої був проф. К. Мацієвич.

В 1920-их pp., в період непу в УССР, в умовах одноосібного госп-ва й розвитку с.-г. кооперації, функції аґронома здебільша не були особливо відмінними від попереднього періоду. Колективізація 1929 р. в ґрунті змінила стан речей, зробила аґрономію знаряддям держ. і парт. апарату.

На Зах.-Укр. Землях А. с. виявлялася в орг-ції т-ва «Сільський Господар», яке діяло в Галичині, а за Польщі частково й на Волині (філія в Луцькому). Поляки мали окремі с.-г. т-ва (в Галичині — Małopolskie T-wo Rolnicze). А. д. належала за Австрії до компетенції гал. і бук. соймів і зосереджувалася при пов. виділах; держ. аґрономів не було. За Польщі держ. аґрономи були при воєводствах і повітах. Крім того, при воєводствах існували хліборобські палати, складені з виборних радних, які виконували функції посередників між с.-г. продуцентами, с.-г. пром-стю та Мін-вом Хліборобства, а також нагляду над А. с.

В УССР аґрономічна орг-ція перетворилася нині на держ. апарат для керування й управління всім виробничим процесом сіль. госп-ва. На чолі цього апарату стоїть союзно-респ. Мін-во Сіль. Госп-ва (раніше Наркомат Земельних Справ). Радгоспи виділені з компетенції цього мін-ва й передані спеціяльному мін-ву (також союзно-республіканському). При обл. (крайових) виконавчих комітетах існують відділи сіль. госп-ва, а при сільрадах — с.-г. комісії. Крім того, існують с.-г. відділи ЦК КПСС і центр. комітетів окремих республік, а також обл. і районових комітетів партії. Сов. держ. і партійний апарат має чимало фахівців із високою й середньою аґрономічною освітою. Особливу ролю при проведенні заходів держави відіграють в СССР машиново-тракторні станції. Видатки на високі с.-г. школи провадяться за загальносоюзним бюджетом, на сер. і нижчі — за респ. Натомість майже всі видатки по безпосередній праці в галузі держ. аґрономії передані на місцевий бюджет: утримання дослідних станцій, показових пунктів, аґрономічної та зоотехн. мережі, майстерень; орг-ція меліоративних і гідротехн. робіт (що не мають загальнодерж. значення), ветеринарна допомога, аґроосвітня праця, боротьба із шкідниками сіль. госп-ва.

Література: Мациевич К. (Ашин К.) Общественно-агрономические этюды. X. 1912; Морачевский В. Агрономическая помощь в России, Х. 1914; Дедусенко А. Агрономическая помощь населенню Украины. Х. 1923; Храпливий Є. За хліборобську справу. Л. 1932; Мацієвич К. Аґрономія громадська. С.-Г. Енциклопедія. Л. 1939.

Є. Ґловінський


Аґротехніка, сукупність засобів обробітку й угноєння ґрунту та плекання с.-г. рослин. Метою А. як науки с обґрунтування засобів одержання високого врожаю, можливого за певних ґрунтових та кліматичних умов і при економній витраті роб. сили та засобів виробництва. Природні умови зумовлюють застосування різних комплексів аґротехн. засобів.

Розвиток А. міцно пов’язаний не тільки з розвитком природничих наук і техніки, але й з аґрарним устроєм та формами землекористування. Кріпацьке хліборобство кін. 18 і першої пол. 19 в. позначене було в масі госп-в найпримітивнішою А. Земельна реформа 1861 р. не створила сприятливих умов для розвитку А., бо сільські громади з їх постійними переділами землі відбирали у селянина, що не був власником своєї ділянки, стимули працювати над підвищенням урожаїв, і він лишався при тій самій трипільній системі, яка панувала навколо. Тож до поч. 20 ст. укр. селяни не заводили засобів А., запроваджуваних у великих поміщицьких госп-вах (особливо в буряківництві) і у дрібних землевласників-хуторян, які ставали принаймні на шлях поліпшення трипілля.

У кін, 19 й на поч. 20 в. заходами земської аґрономії (див. Аґрономія суспільна й державна) починають ширитися засоби нової А. через популяризацію с.-г. знань, орг-цію показових полів, прокатних і зерноочисних пунктів, злучних пунктів, надання кредиту для купівлі с.-г. машин і знаряддя, а далі створення кооп. т-в.

Земельна реформа Столипіна 1906 — 1910 pp., стимулюючи вихід селян із громад на «відрубні» госп-ва й хутори, сприяла далеко ширшому, ніж було доти, застосуванню засобів А. Носіями аґротехн. знань були гол. чином земські аґрономи і мережа с.-г. дослідних станцій, які мали відділи селекції с.-г. рослин, рільництва й тваринництва. На території більшої частини України доводиться рахуватися з недостачею атмосферних опадів, із швидкою й сухою весною, інколи — з загрозою посухи. Тому А. України в перев. частині Лісостепу й в усьому Степу є А. сухого хліборобства, і праці більшости с.-г. дослідних станцій були і є спрямовані на вивчення засобів накупчення й збереження вологи в ґрунті. Передусім постала проблема вивчення значення ранніх парів, глибини оранки, поверхового розпушення ґрунту, своєчасного лущення ґрунту, ранньої зябльової оранки та ін. (Полтавська, Одеська, Плотянська, Херсонська дослідні ст.). Велику увагу притягли питання органічного та мінерального угноєння, накупчення нітратів у ґрунті, впливу метеликових як попередників нітратного, фосфатного та калійного удобрень (Плотянська, Полтавська, Одеська, Херсонська, Носівська, Новозибківська ст.). Одеська дослідна станція вивчала глибини проникнення кореневої системи різних культур та режиму вологи кореневого шару ґрунту. Крім того, зусилля всіх дослідних полів і ст., а також мережі дослідних полів були спрямовані спеціяльно на вивчення аґротехніки окремих культур, наприклад: пшениці, цукрового буряка (мережа дослідних полів Т-ва Цукрофабрикантів), бавовни тощо.

Наслідком перенесення досвіду А. в сел. госп-ва перед першою світовою війною було розповсюдження вартісних сортів збіжжя, гол. пшениці, запровадження чорних і ранніх парів, поступовий перехід від трипілля до плодозміни з травосіянням, модернізація с.-г. реманенту (залізні борони, кращі плуги, культиватори, сіялки, косарки, жниварки, молотарки, віялки, трієри та ін,). Починається застосування штучних добрив; посилюється боротьба з бур’янами; поліпшується сел. худоба. Цей процес був відразу затриманий війною 1914 — 18 і революцією. Запроваджена большевиками політика «воєнного комунізму» за кілька pp. підірвала сіль. госп-во. Поліпшення настало в роки непу (1922 — 28), коли кооперація постачала селянам с.-г. реманент та збіжжя й посилилася праця дослідних і селекційних станцій, що виводили нові сорти культур, опрацьовували питання сівозмін, обробітку ґрунтів, угноєння, боротьби з бур’янами тощо. Виразне піднесення А. в умовах індивідуального госп-ва та вільної ініціятиви укр. селянства тривало лише до 1929 p., коли почалася колективізація. Відтоді система засобів А. як у наук. ділянці (див. Аґрономія), так і в практиці входить у централізовані госп. пляни уряду СССР. Мережа с.-г. дослідних станцій і настанова їх праці не раз мінялися залежно від політ. курсу ком. партії. Встановлюються обов’язкові завдання і техн. норми. Ця політика особливо посилюється в післявоєнну добу. Урядові постанови (зокрема з 20. 10. 1948 і з вересня 1953) нормують створення полезахисних смуг, орг-цію територій із запровадженням травопільних сівозмін, систему обробітку ґрунту, догляд за посівами, реґулюють вживання органічних і мінеральних добрив, добір насіння, техніку посіву, механізацію збирання врожаю, розвиток системи зрошення полів, заходи до піднесення тваринництва. В останній час набувають обов’язкового поширення нові аґротехн. засоби — напр., яровізації, перехресного та гніздового посіву, Гранульованого добрива, штучного доопилювання деяких культур і багато ін. Різними способами заохочення (почесні звання, преміювання і т. ін.) больш. влада намагається піднести продуктивність сіль. госп-ва. Однак сама система, відібравши у селян землю і важко їх експлуатуючи, позбавляє працівників зацікавлення і через це робить аґротехн. заходи мало ефективними. Доказом цього є офіційне визнання у вересні 1953 р. цілком незадовільного стану сіль. госп-ва в СССР, зокрема на Україні.

О. Архімович, І. Вакуленко


Аґрус, аґрест (Ribes Grossularia L.), низький кущ з родини ломикаменевих. Плекається на городах і в садах, подекуди зустрічається в лісах Зах. України. Ягоди А. споживають свіжими і використовують у кондитерській промисловості.











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.