[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 293-310.]

Попередня     Головна     Наступна





ВОАПП, Всесоюзне Об’єднання Асоціяцій Пролетарських Письменників у Москві (1928 — 32); мало на меті об’єднати найближчих до ком. партії письменників; до ВОАПП входили пролетарські письменницькі орг-ції Росії, Білоруси, Закавказзя, Сер. Азії, що мали на меті боротьбу з нац. письменницькими орг-ціями своїх республік; з-поміж орг-цій УССР до ВОАПП входила ВУСПП (Всеукр. Спілка Пролетарських Письменників). Постановою ВКП(б) з 23. 4. 1932 ВОАПП була ліквідована.


Воблий Вадим (*1905), син Костянтина, економіст і статистик, наук. співр. Ін-ту Економіки АН УРСР.


Воблий Костянтин (1876 — 1947), визначний економіст, географ і статистик, Д. чл. ВУАН. Родом з Полтавщини; з 1900 ред. праць Варшавського Статистичного Комітету, 1906 приват-доц., пізніше проф. Київського Ун-ту і Київського Комерційного Ін-ту (деякий час ректор його). 1919 обраний на д. чл. ВУАН; гол. комісії та семінару ВУАН для виучування нар. госп-ва України і ред. їх «Праць», (в серії «Зб. Соц.-Екон. Відділу»); 1942 — 47 дир. Ін-ту Економіки АН УРСР. Протягом довголітньої пед. діяльности підготував чимало фахівців. Праці В. присвячені перев. питанням екон. географії, розвитку виробничих сил, історії торгівлі й пром-сти, зокрема цукрової. Визначні серед праць В.: «Очерки по истории польской фабричной промышленности» (1909), «Основы економии страхований» (2 вид. 1923), кілька разів перевидані «Екон. географія України» ( з 4 вид. 1930 «Екон. географія УССР») та підручник статистики, «Кооп. крамообіг України 1923-24 — 1926-27» (1927), зокрема важливі «Нариси з історії рос.-укр. цукро-бурякової пром-сти», I — III (1928 — 30); В. — співавтор і ред. посмертно виданого зб. «Нариси екон. географії УРСР», І (1949).

[Воблий Костянтин (27.5.1876, Царичанка, Полтавська губ. — 12.9.1947, Київ). Віце-през. АН УРСР (1928 — 30). — Виправлення. Т. 11.]

Р. М.


Вовгура, див. Лисенко.


Вовк (Canis lupus L.), хижак із родини собак, великий шкідник с.-г. тварин, поширений по всій Україні за винятком півд. Криму; більші скупчення — в Поліссі, на Карпатах і півн. Кавказі.


Вовк, права притока гор. Бога, 64 км довж.


Вовк Андрій (* 1882), військ. і гром. діяч, ген.-хорунжий Армії УНР. 1917 організував укр. військ. відділи на рум. фронті, 1919 займав ряд постів в Армії УНР, учасник 1 Зимового походу, влітку 1920 командувач 4 Стрілецької київської дивізії; 1921 — 22 військ. мін. екзильного уряду; 1924 співзасновник Т-ва бувших Вояків Армії УНР; 1925 перший гол. Укр. Воєнно-Іст. Т-ва. 1940 — 42 гол. Проводу Укр. Громади в Німеччині; нині в Зах; Німеччині.

[Вовк Андрій (1882, Дельки, Полтавщина — 1969, Новий Ульм). — Виправлення. Т. 11.]


Вовк Наталія (* 1896), нар. майстер килимарства, родом із с. Скопці на Київщині; з пол. 30-их pp. працює в експериментальній майстерні Музею Укр. Мистецтва в Києві й робота її підпорядкована офіц. завданням; підготувала чимало молодих килимарів.

[Вовк Наталія (1896 — 1970, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Вовк Федір (1847 — 1918), визначний антрополог, етнограф і археолог. Нар. на Полтавщині; по закінченні Київ. Ун-ту на поч. 1870-их pp. під керівництвом В. Антоновича брав участь в археол. розкопах на Київщині й Волині, в роботі Півд.-Зах. Відділу Рос. Геогр. Т-ва, надрукував ряд праць з етнографії. Видатний учасник київ. Громади, з загостренням урядових переслідувань змушений був 1879 р. надовго виїхати за кордон. Вивчав етногр. матеріяли в різних країнах Европи; з 1887 р. оселився в Парижі, де студіював (у Манувріє, Топінара, Ерве, Амі, Летурно) антропологію, порівняльну етнографію й археологію. За працю „Variations squelettiques du pied chez les Primates et chez les races humaines“ (1900) дістав премії Godard і від Рос. Академії Наук. В 1904 — 06 робив екскурсії в Галичині, Буковині й Угорщині разом з ін. укр. етнографами й провадив антропометричні поміри укр. населення. З 1905 доц. антропології Петербурзького Ун - ту і кустос Музею Олександра III, де зосередив багаті укр. колекції. Одночасно провадив сам або посилав екскурсії на різні укр. землі, зібравши великий антропологічний матеріял. 1917 Київ. Ун-т обрав В. на професора географії та антропології, але він помер по дорозі до Києва (в Гомелі). В. лишив понад 200 наук. праць різними мовами. З укр. антропології гол. «Антропометричні досліди укр. населення Галичини, Буковини й Угорщини. І. Гуцули» («Матеріяли до укр. етнології», X. 1908), «Украинцы в антропологическом отношении» («Украинский Вестник» 1906), «Антропологические особенности украинского народа» («Украинский народ в его прошлом и настоящем», II. 1916, укр. переклад «Студії з укр. етнографії та антропології». Прага 1928). В. дійшов до висновків, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов. народів, але близький до півд. слов’ян. Між численними етногр. працями, зокрема, важливі: «Исследование ярмарок в этнографическом и экономическом отношениях» («Записки Юго-Западного отдела И. Р. Географического Общества», І. 1874), «Основные черты южнорусской орнаментики» («Труды III Археологического съезда», II. 1878), „La fraternisation en Ukraine“ („Melusine“, VIII. 1891), „Rites et usages nuptiaux en Ukraine“ („L’Antropologie“, II — III. 1891 — 92), „Le traineau dans les rites funéraires de l’Ukraine“ („Revue de Traditions populaires“, IX. 1895), «Укр. рибальство в Добруджі (МУЕ, І. 1899). Особливе значення має праця «Этнографические особенности украинского народа» («Украинский народ», II. 1916). В ній В. вперше різнобічно охопив увесь нар. укр. побут, науково висвітливши різні його ділянки і прийшовши до висновку, що укр. народ і з етногр. боку являє цілість, відокремлену від ін. народів. Археологічні розвідки В., вміщені в «Матеріялах до укр. етнології» (І, III, VI), «Записках НТШ» (XLV), «Записках Укр. Наук. Т-ва в Києві» (IV) та ін., дають йому підставу твердити, що укр. територія була здавна заселена й мала розвинену культуру. В., що був чл. Антропологічного й Іст. Т-в і Т-ва Нар. Переказів у Парижі, Рос. Геогр. Т-ва в Петербурзі та ін., з 1899 обраний був д. чл. НТШ, ставши ініціятором заснування Етногр. Комісії; з 1908 В. був чл. Укр. Наук. Т-ва в Києві. До числа учнів належали укр. вчені І. Раковський, Б. Крижановський, С. Руденко, Л. Чикаленко, О. Алешо, А. Носів, П. Єфименко.

[Вовк (Волков) Федір (Хведір) (17.3.1847, Крячківка — 30.6.1918, Жлобин бл. Гомеля, Білорусь). — Виправлення. Т. 11.]

Р. М.


Вовк Юрій (* бл. 1900), сучасний маляр і графік, з 1923 — у Празі; книжкова графіка, ілюстрації, листівки, численні праці для чес. видань.

[Вовк Юрій (1899, Київ — 1961, Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Вовк-Карачевський Василь (1834 — 93), гром. діяч, родом з Чернігівщини, за фахом лікар; належав до київської Старої Громади — у нього відбувалися нелеґальні збори, виклади тощо; співр. «Основи», «Іст. Бібліотеки» О. Барвінського, «Правди» й ін. укр. вид.

[Вовк-Карачевський Василь (1834 — 1893, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Вовк-Карачевський Василь, історик, учень В. Антоновича, родом з Чернігівщини; автор монографії «Борьба козачества с Польшей во второй половине 17 в.» («Киевские Университетские Известия» 1898 — 99 і окремо).


«Вовки», назва відділу УПА, який після другої світової війни оперував на Холмщині й Підляшші; після нього залишилася хроніка авторства П. Новини («Щоденник із днів боротьби відділу УПА «Вовки», 1948).


Вовковинці (IV — 8), с. на сх. Поділлі, кол. м-ко, р. ц. Хмельницької обл.


Вовкушівський Григорій (1866 — ?), правник, секретар правничо-термінологічної комісії Соц.-Екон. відділу ВУАН; співред. «Рос.-укр. словника правничої мови» (1926).


Вовніг (Внук), один із Дніпрових порогів, довж. 315 м, спад 1,7 м.


Вовняна промисловість, одна з основних галузей легкої пром-сти; в основі її лежить перероблення натуральної вовни перев. на вовняну матерію. Була значно поширена на Україні в 17 — 18 вв. Пізніше, в зв’язку із зменшенням кількости овець (див. Вівчарство) і колоніяльною політикою Росії (див. ЕУ I, стор. 1036), підупала, як і всі види текстильної пром-сти. До першої світової війни і в 20-их pp. це було здебільше дрібне кустарне й напівкустарне виробництво дешевого, грубого сел. сукна. В. п. була зосереджена в таких місцях: р-н Дунаївець на сх. Поділлі (23 невеликі суконні підприємства), грубі й тонкі сукна вироблялися на Чернігівщині, зокрема в р-ні м. Клинців — 7 великих суконних фабрик (нині в межах РСФСР), у Харкові — 2 вовномийні заводи, вовномийний зав. на Херсонщині. Всього на Україні було 3 вовномийні заводи та бл. 40 дрібних вовнопрядильних і вовноткацьких підприємств, разом із 5 800 робітників, не враховуючи чисто сел. промислів (у Рос. Імперії вов. няних заводів 1914 р. було 1052). Питома вага України у В. п. Рос. Імперії становила бл. 3,4%, ч. робітників — 3,8%. У 30-их pp. почалася часткова реорганізація й концентрація В. п.; в цей час припинився імпорт мериносної вовни з-за кордону, так що В. п. України працює на власній сировині; в деякій мірі розбудовано виробництво штучної вовни й суроґатів. На Україні в 1940 р. було 7 значних заводів В. п., з них 5 побудовано ще до 1917 р. Сучасні основні центри виробництва тонких костюмних сукон: Київ, де 1941 збудовано найбільший в СССР тонкосуконний комбінат, і Харків з його суконними фабриками; менші: Одеса, Суми, Дунаївці. Грубі вовняні продукти випускають фабрики Кременчука, Лубень, Богуслава, Чернівців, Краснодару. У зв’язку із знищенням підприємств В. п. під час війни Україна лише в 1953 досягла довоєнного рівня (в СССР — 1949 p.). Після війни збудовано фабрику сукна в Одесі. В 1954 укр. В. п. випустила всього 6 400 000 м сукна, що становить не більше як 3% всесоюзного виробництва, так що Україна й далі мусить імпортувати продукти В. п. з Росії. (див. також Ткацтво).

Б. Винар


Вовнянка, отруйний гриб, подібний до рижка; див. Гриби.


Вовча (Вовчі Води), р. в сточищі Дніпра, ліва притока Самари, довж. — 230 км.


Вовча, p., лівобічна притока гор. Дінця.


Вовча (III — 17), Вовчанське, м. Харківської обл. над р. Вовчею, притокою Дінця. 21 000 меш. (1926); м’ясо- і птахокомбінати, ткацька фабрика, будів. пром-сть, технікум механізації сіль. госп-ва; В. заснована в кін. 17 в.; з кін. 18 в. пов. м.


Вовчанецький В. (1893 — після 1947), ботанік-фізіолог, наук. співр. ботан. секції Ін-ту Укр. Наук. Мови; уложив разом із Я. Лепченком «Словник ботанічної термінології» ВУАН (1932).


Вовче лико, див. Вовчинець.


Вовчинець, Вовче лико (Daphne L.), рослина з родини тимелейових; із численних видів на Україні поширені: 1. В. звичайний, або вовче лико (D. Mezereum L.), до 1 м висоти, росте по лісах, отруйний, з важким запахом, цвіте рожево; з кори добувають отруйну речовину дафнін, застосовувану в гомеопатії; 2. В. пахучий, або боровик запашний (D. cnejrum L.), до 30 см висоти, завжди зелений, із запашними червоними квітками, отруйний; росте в лісах Зах. Полісся і в соснових лісах над Дніпром між Києвом та Черкасами.


Вовчі Води, див. Вовча.


Вовчки (Myoxidae), родина гризунів, подібних до вивірки, живуть у лісах Полісся, Поділля й Правобережжя; більш поширені В. великий (Glis glis L.) і В. лісовий (Dyromys nitedula Pall).


Вовчок Марко, псевд. Марії Вілінської (1834 — 1907), у першому шлюбі Маркович, у другому Лобач-Жученко, — видатної укр. письменниці. В. народилася в Орловській губ. в родині дрібного поміщика (укр.-поль. походження); 1845 — 48 училася в пансіоні в Харкові. 1851, одружившись із кол. чл. Кирило-Методіївського Братства О. Маркевичем, виїхала з Орла на Україну. 1851 — 58, перебуваючи в Чернігові, Києві й Немирові, вивчала укр. мову, побут, фолкльор і написала видані 1857 «Нар. оповідання», які відразу здобули високу оцінку в укр. літ. колах — зокрема Т. Шевченка, П. Куліша, і в рос. (1859 рос. переклад за ред. І. Турґєнєва «Украинские народные рассказы»; тоді ж вийшли її «Рассказы из народного русского быта»). 1859, після недовгого перебування в Петербурзі, виїхала до Німеччини; побувала в Швайцарії, Англії, Італії, найдовше жила в Парижі. 1862 з’явився 2 т. «Нар. оповідань»; окремі твори друкувалися в журналах «Основа», «Мета», «Вечерниці». 1867 — 78 В. жила в Петербурзі; цензурні заборони укр. слова спонукали її писати в рос. журналах (повісті й романи «Живая душа» 1868, «Записки причетника» 1869, «В глуши» 1875 і ін.). З 1878 В. жила перев. на Півн. Кавказі, 1885 — 93 на Київщині, продовжувала працю над укр. фолкльором і словником; на поч. 1900-их pp. відновила зв’язок із укр. видавництвами. Померла в Нальчику (на Кавказі). Укр. твори В. стоять на межі романтизму й реалізму. Елементи останнього переважають в оповіданнях, присвячених укр. покріпаченому селянству, зокрема важкій долі жінок: «Козачка», «Одарка», «Горпина», «Викуп», «Інститутка», «Ледащиця» й ін.; близькі до них малюнки солдатчини («Два сини»), родинного неладу й наймитування («Сестра»). Ін. твори продовжують традицію етногр. романтизму, даючи перев. образи сильних характерів, вольових героїв («Свекруха», «Максим Тримач», «Данило Гурч», «Три долі»); в цьому ж пляні написані оповідання для дітей «Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Кармелюк», «Маруся» (деякий час популярна у Франції). В. піднесла на вищий щабель розповідну манеру в укр. прозі, звільнивши її від залишків травестії й поглиблюючи зображення психології персонажів. Проза В. чимало вплинула на розвиток укр. оповідання в другій пол. 19 в.

[Вовчок Марко (22.12.1834 [за УРЕ і УЛЕ 22.12.1833], Єкатерининське 10.8.1907, Долинське, тепер у межах Нальчика), 1846 — 48 училася у пансіоні у Харкові. — Виправлення. Т. 11.]

Література, див. ЕУ I, стор. 767.

М. Глобенко


Вовчук Іван (* 1900), педагог і аґроном, наук. співр. Н.-Д. Ін-ту Рослинництва в Харкові; віцепрез. УГВР (1944); на еміґрації діяч ОУН; гол. Центр. Представництва Укр. Еміґрації в Німеччині (1949 — 50); з 1953 в ЗДА — гол. Орг-ції Оборони Чотирьох Свобід України; ред. газ. «Нац. Трибуна» (1950 — 52), а з 1953 журн. «Вісник ООЧСУ».

[Вовчук Іван (1902, Харків — 1979, Пітсбурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Вовчухи (IV — 4), с. Городецького р-ну Львівської обл.; б. В. у березні 1919 укр. війська перетяли поль. армії сполучення між Львовом і Перемишлем (т. зв. Вовчухівська операція, див. ЕУ I, стор. 539).


Вогнетривка промисловість, виробляє вогнетривкі матеріяли, здатні витримувати високі температури; особливе значення вони мають для метал. і склотопних печей, які є гол. споживачами вогнетривких матеріялів. Україна багата на сировину для вогнетривких виробів (вогнетривкі глини, кварцити, доломіт і ін.), більшість якої зосереджена в Донбасі й Дніпровому пром. р-ні, себто на місці використання. Пром-сть вогнетривких матеріялів розвивається на окремих підприємствах або в спеціяльних цехах при метал. заводах, які виробляють на Україні бл. 1/2 всіх вогнетривких матеріялів. З вогнетривких матеріялів на Україні продукуються гол. чином шамот і динас. Магнезит довозиться з Уралу. Запляновано в 1955 — 60 pp. добування магнезитової сировини з ропи Сиваша (Крим). За пляном на 1950 р. в СССР мали виробляти бл. 4 000 000 т вогнетривких матеріялів, у тому ч. шамоту 2 780 000 т і динасу 980 000 т, з яких на Україну припадає 30 — 40%. Часов-Ярське родовище в Донбасі являє собою найбільше в СССР родовище вогнетривких глин, на основі якого працює кілька шамотових заводів (Часов-Ярський ім. Орджонікідзе, зав. ч. 1 і ч. 2 ім. Артема, зав. ім. 10 роковин жовтня й ін.). На кварцитах Донбасу, що є гол. сировинною базою України та СССР, працюють динасові заводи: Пантелеймонівський зав. ім. Маркса — один із найбільших заводів в СССР, зав. ім. Будьонного, Червоноармійський зав. ім. Дзержинського й Красногорівський зав. ім. Леніна; будується великий зав. у Запоріжжі. Для виробництва динасу використовують і кварцити Овруцького родовища, а також П’ятихатського. Відходи пущеного 1955 р. Криворізького рудозбагачувального комбінату за проєктом повинні бути використані для виробництва динасової цегли. Основними продуцентами доломітових виробів є Микитівський (Никитівський) та Ямський доломітові комбінати, що їм сировину постачає Микитівський кар’єр (у Донбасі). Сировина для продукування доломітових виробів ще добувається в Маріюпільському та Горлівському районах. Крім цих підприємств, варто відзначити також Костянтинівський зав. сталерозливного приладдя і зав. «Красный Октябрь». З вогнетривких цехів метал. заводів найбільші в СССР — шамотодинасові цехи зав. ім. Дзержинського та зав. ім. Петровського в Дніпропетровському. На Україні виробляють із вогнетривких матеріялів також хромітову, хромомагнезитову цеглу і форстеритові вироби з сировини, яку довозять з Уралу.

Україна повністю покриває свої потреби щодо шамотових та динасових виробів і частину продукції вивозить у центр. райони РСФСР та на Урал. Натомість з Уралу довозять хроміт та магнезит, як сировину, так і готові вироби. Виробництво вогнетривких матеріялів на Україні досягло бл. 3 — 4 000 000 т, а ч. робітників — бл. 40 000.

І. Поплюйко


Вогнетривкі глини, див. Глини.


«Вогні», вид. кооператива у Львові (1929 — 39) для публікації творів пластових авторів. Після заборони Пласту поль. владою в-во згуртувало актив цієї орг-ції й видавало ідеологічний місячник «Вогні» (1931 — 39, ред. Є. Пеленський, Я. Рудницький, В. Кархут, Я. Гладкий), згодом виховний журн. для юнацтва «На сліді», чим допомогло зберегти ідейні позиції Пласту.


Водевіль, здогадно від франц. voix de ville — міська пісенька, невелика театральна п’єса легкого, жартівливого характеру, звичайно із співами, іноді з танками. Укр. В., зберігаючи давній контакт із зах.-евр. комедією, мав свою нац. основу; в ньому сполучалися гостра театральність малюнку, що йшла від укр. інтермедій 17 — 18 вв., із образами побуту й звичаїв укр. селянства і з нар. піснею. В. на Україні веде поч. від «Москаля-чарівника» І. Котляревського, вперше виставленого в Полтаві 1819 р. Чіткого розмежування між В., комічною оперою і комедією в укр. драматургії 19 в. не було; В. був посередньою ланкою між комічною оперою і комедією. Після Котляревського водевілі писали Г. Квітка-Основ’яненко («Бой-жінка», «Мертвяк-жартівник»), пізніше А. Велісовський («Бувальщина»), В. Дмитренко («Куммірошник, або сатана в бочці»), А. Ващенко-Захарченко («Іди, жінко, в солдати»), брати Г. і С. Карпенки («Сватання на вечорницях»), А. Янковський («Покійник Опанас»), Ґ. Оссовський («Мотруня») та ін. На межі В. й одноактної комедії стоять «Як ковбаса та чарка...» М. Старицького й етюд М. Кропивницького «По ревізії» (справжні водевілі його забуті). Кращі з цих водевілів позначені майстерністю композиції, соковитим нар. гумором, вмілим використанням фолкльору. З успіхом у них грали М. Щепкін, К. Соленик. З 60-их pp. В. занепадає, поступаючись місцем комедії, хоч іще з’являються слабі епігонські речі, як водевілі Г. Бораковського й ін. В репертуарі укр. проф. театру, особливо ж в аматорських виставах, і в 20 в. збереглися водевілі не лише визначних письменників, а й безпретенсійні, проте легкі до виконання твори А. Велісовського та В. Дмитренка.

Література: Іваненко Ю. Укр. водевіль, вступна ст. в зб. Укр. одноактні п’єси. В-во Мистецтво. 1939.

В. Гаєвський


Води, існують як підземні води (див. також Мінеральні води), ріки, озера, моря (див. Чорне море, Озівське море); див. також: Стави, Водоймища, Болота. Про водне госп-во див. гасла: Водне господарство, Водопостачання, Водний транспорт, Гідроенерґія (також Рибне господарство, Водяні млини, Зрошування, Осушування, Каналізація). Наука про води — див. Гідрологія.


Водна енерґія, див. Гідроенерґія.


Водне господарство, система техн. і екон. заходів для використання водних ресурсів і боротьби із шкідливою дією води. Ці заходи виконуються різними галузями нар. госп-ва, які здійснюють вивчення, реґулювання, розподіл і використання поверхових і ґрунтових вод. Такі заходи провадилися здавна, але раніше мали поодинокий і примітивний характер. З ростом техніки й розвитком пром-сти, із скупченням населення по великих містах використання води набуває характеру організованого, комунального й більш-менш комплексного. Тепер В. г. складається з різних галузей, здебільше зв’язаних спільними гідротехн. спорудами: меліорація — зрошення та осушення заболочених земель, використання водної енерґії (гідроенерґія), водопостачання, комунальне та пром., каналізація, водний транспорт — річковий та морський, рибне господарство, боротьба з поводями, руйнуванням та розмиванням берегів та ярів. Вимоги, що їх ставлять поодинокі галузі В. г., бувають часто розбіжними (напр., водний транспорт вимагає високого стану вод, а осушення — низького; для зрошення земель відводиться від річки воду, яка потрібна для судноплавства й енерґетики), і тому завданням комплексного В. г. є координувати всі ці розбіжності.

На Україні В. г. має велике значення для всього нар. госп-ва. Ще в кін. 19 в., з порушенням водного режиму у зв’язку з суцільним розорюванням степів та знищенням лісів, виявилась конечна потреба реґуляції вод України. Півд. Україна має великі площі земель, що потребують зрошення. На півн. Україна має 2 500 000 га боліт та заболочених земель, які вимагають широких меліоративних заходів. Річки потребують гідротехн. робіт для розвитку водного транспорту, використання водної енерґії й забезпечення від повеней.

В кін. 19 в. на Україні почалося вивчення умов для проведення водогосп. заходів, а згодом і водногосп. пляну (дослідження басейнів із метою зрошення, дослідження в басейні р. Прип’яті, вивчення водного режиму Дніпра з метою осушення боліт тощо); проблемою поліпшення В. г. України цікавилися, зокрема, В. Докучаєв, Ю. Висоцький, П. Костичев, Б. Вільямс і ін. Практично до 1914 р. проведено небагато гідротехн. робіт: з меліораційних найважливішою було часткове осушення боліт Полісся (експедиція ген. І. Жилінського 1872 — 98), дрібні меліораційні роботи, що їх провадили земства і Гал. Виділ Крайовий (напр., осушення Самбірських боліт), забезпечення глибини Дніпра, Десни й Прип’яті, закріплення річища Дніпра й Десни б. Києва, частинна реґуляція гірських річок у Карпатах; пляни дальших праць передбачали перев. потреби водного транспорту, менше — гідроенерґетики (проблема Дніпрових порогів).

Плян орг-ції В. г. України був поставлений у 1918 — 19 pp., за Укр. Держави, Департаментом Водного Госп-ва при Мін-ві Шляхів (дир. І. Шовгенів); ці проблеми розробляли також Гідрологічна Комісія УАН, згодом Н.-Д. Ін-т Водного Госп-ва. В 1920-их pp. в УССР опрацьовано плян В. г. в басейні Дніпра — проєкт «Великого Дніпра», за яким Дніпро з притоками мав бути використаний для транспорту, як джерело енерґії і зрошувальний чинник. З цих плянів зреалізовано насамперед частину, що мала на меті індустріялізацію країни, а саме збудовано Дніпрельстан (1928 — 32); це дало Україні найбільшу електростанцію, і після затоплення Дніпрових порогів. постав безперервний Дніпровий шлях. Натомість не реалізовано меліоративних плянів; навпаки, надмірне вирубування лісів і знищення дрібних водоймищ: ставів сел. госп-в та загат — спричинили дальше зневоднення.

Після майже цілковитого знищення водногосп. споруд під час війни, в кін. 1940-их pp. був реставрований довоєнний стан В. г. В 1950-их pp. почалася реалізація проєкту «Великого Дніпра», що має дати Україні, крім нової дешевої електроенерґії, можливість зрошувати степовий півд., поліпшити шляхи сполучення й осушити Полісся. Для цього запляновано збудувати на Дніпрі ряд гідровузлів — Кахівський (1956), Дніпродзержинський і Кременчуцький (до 1960), Канівський і Київський. Будування їх дозволить широко використати гідроресурси Дніпра, дати доступ до Києва морським пароплавам (тепер вони доходять до Дніпропетровського) і пов’язати Дніпро новими каналами з басейнами Висли, Німану, Двіни та Оки й осушити Полісся. Надмір води Дніпра, через Кахівський гідровузол, півд.-укр. і півн.-крим. канали та широку іриґаційну мережу, спричиниться до зрошення посушливого півдня. Для цієї ж мети будуть використані зрошувальні системи Гор.-Інгулецька, Дол.-Інгулецька, Краснознаменська, Сірогозька та Східньозональна, які мають разом до 1960 р. зросити 1 500 000 га і обводнити 1 700 000 га. Поза басейном Дніпра будується Донецьке водоймище, яке за допомогою Донецького каналу має забезпечити водою населення й індустрію Донбасу. До наступних плянів 6 п’ятирічки (1956 — 60) належить пов’язання Криворізького басейну каналом із Дніпром, розбудова гідроресурсів р. Бог й ін. На госп-во укр. мішаної етногр. території на Півн. Кавказі, положеної в сточищах р. Саль і Зах. Манич, мають великий вплив іриґаційні праці, зв’язані з водногосп. заходами в басейні р. Дону (Див. поодинокі ділянки В. г.: Водопостачання, Гідроенерґія, Зрошування, Осушування, Каналізація, Річковий транспорт, також Ріки, Дніпро).

Література: Оппоков Е. Водные богатства Украины. К. 1925; Шовгенів І. Водне госп-во в басейні р. Дніпра на Україні. В. 1934; Шовгенів І. Схема орг-ції водного госп-ва в Україні. Техн.-Госп. Вісник, IV — V. Прага 1941; Химич М. Проблема Великого Дніпра і Кахівське будівництво. Вісті Т-ва Укр. Інженерів в Америці, II. 1955; Коммунист Украины, V. 1956.

В. Кубійович і М. Лебідь


Водне право, закони, постанови й адміністративні акти, що нормують користування водними ресурсами, гол. водопостачання, будування гідростанцій, водоймищ, іриґацію, річкове госп-во, за винятком реґулювання водного транспорту (див. Транспортове право) тощо. В більшості країн В. п. не становить окремої системи, а належить до різних ділянок цивільного, земельного й адміністративного права й міститься у відповідних кодексах.

В УССР В. п. побудоване на принципі держ. власности водних ресурсів (стор. 53 Цивільного Кодексу УССР). Нормотворча й ін. діяльність у ділянках, охоплених В. п., належить СССР і УССР; до компетенції Союзу належить «установлення основних засад користування водами», а до відання УССР — «установлення порядку користування ними» (детальне нормування). Окремої і заг. кодифікації В. п. в СССР не проведено. Керування водним госп-вом в УССР підлягає союзно-респ. Мін-ву Сіль. Госп-ва і його місц. органам.


Водний м’яч, вотерполо, спортова гра м’ячем у воді двох дружин (по 7 грачів кожна) на водній площі 20 — 30 м довж., 8 — 20 м шир. На Україні масово розвивається з поч. 1920-их pp., спершу перев. на півд. — в Одесі, Миколаєві, в Криму; в 1930-их pp. поширюється в Києві, Дніпропетровському, Харкові та ін. Змагання за першість міст і України провадилися за принципом збірних команд міст; з 1939 — за принципом клюбних команд. У Галичині — перші спроби з 1928 p., змагання за першість провадилися в 1930-их pp.


Водний спорт, збірна назва для плавання (і стрибків), парусного спорту, веслування й водного м’яча. Щороку провадяться змагання за першість УССР або в т. зв. респ. спартакіяді В. с.


Водний транспорт, див. Морський транспорт, Річковий транспорт.


Водогони, див. Водопостачання.


Водоймища, штучні водозбори з великою площею (малими В. є стави), що створюються будуванням упоперек річного русла, балки або яру споруд, які затримують і реґулюють стікання води з водозбірної площі, пристосовуючи режим стікаючої води до режиму її споживання. В. будують для продукування електроенерґії, поліпшення транспортових умов, збільшення водопостачання, зрошення земель та ін. Останнім часом великі В. задовольняють усі ці потреби одночасно.

На Україні найбільші В. зв’язані з Дніпром. Перше велике В. постало у зв’язку з будівництвом Дніпрельстану (1932) — воно має 320 км² (найбільше природне озеро в УССР — Сасик має 71 км²), затримує майже 1,5 мільярда кубічних м води. Далеко більше Кахівське В., збудоване остаточно 1956 р. (2 300 км², 14 мільярдів кубічних м), будуються В. над Дніпром — Кременчуцьке (2 500 км², 18 мільярдів м³) і Дніпродзержинське (620 км², 2,5 мільярда м’), запроєктовані Канівське й Київське. З Кахівським гідровузлом та каналами Півд.-Укр. і Півн.-Крим. пов’язані В. над р. Молочною (6 мільярдів куб. м) і ряд менших: на Конці, Чатарлику й ін. (будуються); всі вони служать насамперед для зрошення. Подібну мету має невелике Симферопільське В. на р. Салгір (40 000 000 м3). В. на р. Дінці (550 000 000 м3) і низка малих В. у Донбасі мають гол. метою водопостачання. На Дністрі й у межах Молдавської ССР діє Дубосарське В. Цілий ряд малих В. служить для іриґаційних цілей, для рибного госп-ва (напр., стави на р. Сулі б. Яготина — 10,7 км², великі стави на р. Гірський Тікич — 5 ставів — 33 км²), деякі перев для добування гідроенерґії, напр., Вільшанське В. на р. Тереблі (1,5 км² і 24 500 000 м3 води).

В. К. і М. Л.


Водолажченко Ольга (* 1888), історик, наук. співр. Харківської Н. - Д. Катедри Історії Укр. Культури; праці з історії України та історії освіти на Слобожанщині; в 1937 — 38 pp. заслана.


Водопостачання, сукупність техн. засобів для забезпечення водою осель, пром-сти, залізниць, сіль. госп-ва тощо. Джерелом В. є ріки, озера й підземні води. Найпростіша система, яка вживалася з давніх часів, — це користування водою з рік, озер та ін. водойм. Пізніше з’явилися криниці, колодязі, що з них люди діставали для користування підземну воду. Для забезпечення водою населення багатолюдних міст ще в античну добу будували спеціяльні споруди — водогони, у зв’язку з розвитком індустрії й ростом урбанізації в 19 в. розгорнулося інтенсивніше будівництво водогонів, що супроводилося однак забрудненням джерел В. Сучасною формою В. є центр. водогін, який постачає очищену воду системою труб по районах і окремих будинках.

На Україні В. в лісовій і лісостеповій смугах базується гол. на використанні підземних вод, на посушливому півдні — також рік, де воду з рік за допомогою системи штучних ставків і гребель забирають до повного припинення їх течії. Місцеві водогінні споруди з’явилися на Україні вперше в чорноморських грец. і рим. колоніях, згодом у Херсонесі в Криму, в Києві та кількох ін. містах Київської Руси 11 — 12 вв. До 19 в. користувалися В. з колодязів або водовозами. Будівництво модерних центр. водогонів на Україні почалося в 1870-их pp. Водогони мали спершу Київ, Львів, Одеса, Харків, Чернігів; у 1890 р. водогони мали 9 міст УССР (у межах 1938 p.), в 1899 — 12, 1909 — 20, 1915 — 33, 1923 — 37, 1933 — 62. Спершу водогони використовували перев. підземні води; згодом їх уже не вистачало для задоволення величезних потреб великих міст, і водогони стали перебудовувати для використання води з рік (напр., у Києві — 1939, Харкові та ін.). У містах, далеких від рік, часом доводиться будувати водогони на десятки км (напр., в Одесі — до Дністра) або користуватися підземними водами (напр., Львів). В 1930-их pp. більшість міст України з населенням понад 10 000 меш. мала водогони; Україна була краще забезпечена водогонами, ніж ін. частини СССР, але далеко гірше, ніж країни Зах. Европи й ЗДА. Вода з водогонів була доведена не до всіх р-нів міст і далеко не до всіх будинків, так що забезпечення всього місц. населення водою було далеко не задовільне; найкраще було в Галичині, найгірше — в Донбасі.

В 1941 — 44 pp. більшість споруд В. була знищена, але незабаром по війні відбудована. Одним із завдань післявоєнної доби було розширення мережі водогонів, зокрема в містах, і заходи до ліквідації забруднености та охорони водних джерел. Особливі труднощі з В. має Донбас, який потребує води не лише для численного населення, але насамперед для пром-сти; ґрунтових вод мало, річки, за винятком Дінця, що пливе на периферіях Донбасу, невеликі й дуже занечищені покидьками пром-сти; тому будівництво артезійських колодязів і місц. водосховищ і ставків не може відповідати потребам населення й пром-сти, що, в свою чергу, унеможливлює дальший розвиток пром-сти. В. Донбасу має бути розв’язане протягом 6 п’ятирічки (т. зв. «Ген. схема В. і каналізації Донбасу») створенням водосховища на р. Дінці в 550 000 000 кубічних м і будівництвом Донецького каналу на трасі 125 км від Слов’янського на Сталіне з низкою відгалужень (почате 1954, має бути закінчене 1958). З ін. пром. р-нів України В. недостатнє також на Криворіжжі. Для півдня степової України та Криму велике значення матиме Кахівський гідровузол, що передаватиме Дніпрові води, гол. для с.-г. цілей, за допомогою каналів (півд.-укр. і півн.-кримського) та цілої іриґаційної системи й нових зрошувальних систем, як Гор.-Інгулецька, Дол.-Інгулецька й ін. (див. також Водне господарство, Зрошування).

В. Кубійович і М. Лебідь


Водохрища, або Йордан, свято Богоявлення Господнього (19. 1. н. ст. — 6. 1. ст. ст.); притягло до себе старі обряди посвячування водою; завершує зимовий різдвяно-новорічний цикл, в якому переплелися давні хліборобські й скотарські обряди різних нашарувань (ЕУ I, стор. 232).


Водяний щур (Arvicola terrestris amphibius L.), гризун до 20 см довж.; живе б. води по всій Україні, шкідник; його шкірки мають деяке пром. значення.


Водяник, див. Демонологія.


Водяні млини, див. Млинарство.


Воєвідка Лев (1864 — 1934), лікар і гром. діяч Кіцманеччини, один із піонерів організованого укр. життя на Буковині.


Воєвідка Ярослав (1882 — 1920), отаман УГА, командувач 1 гарматного полку УСС, убитий большевиками.

[Воєвідка Ярослав (* Петранка, Галичина — † бл. Балти, Поділля). — Виправлення. Т. 11.]


Воєводи, на Україні-Русі відомі з 10 в., спочатку як проводирі варязьких дружин, згодом як командувачі загонів княжих військ заг. типу. В зах.-укр. князівствах 13 — 14 вв. В., крім того, подекуди мали характер управителів певних адміністративно-територіяльних одиниць. У Польщі й Великому Князівстві Лит. В., як місцеві адміністратори, часто сполучали свій уряд із ін. держ., судовими й військ. функціями; вони були одночасно членами поль. Сенату (а у Великому Князівстві Лит. до 1569 р. — членами Панів Ради). Після спілки Укр. Держави з Москвою в 1654 р. до Києва й кількох ін. укр. міст були запроваджені рос. городові В. як коменданти місц. фортець і командувачі їх рос. ґарнізонів. На Зах. Укр. Землях під Польщею в 1920 — 30-их pp. В. були керівниками адміністративних округ — воєводств.


Воєводство, адміністративно-територіяльна одиниця в Поль.-Лит. державі і в сучасній Польщі з 1918 р. Див. Адміністративно-територіяльний поділ українських земель.


Воєводський Михайло († 1948), рос. археолог поль. роду, чл. Ін-ту Історії Матеріяльної Культури АН СССР, дослідник палеоліту й мезоліту України (сточище Десни) в 1936 — 46 pp.


Воєйков Олександер (1842 — 1916), визначний рос. кліматолог і географ; займався також кліматом України, зокрема Полісся й сх. узбережжя Чорного моря.


Воєнний комунізм, за больш. термінологією, система політ. і екон. засобів, яку рос. сов. влада застосувала в 1917 — 21; на Україні фактично була здійснена в 1919 — 21. Вся пром-сть і торгівля були націоналізовані; ринок був заборонений, приватна торгівля суворо каралася, як «спекуляція». Це спричинило цілковиту руїну укр. пром-сти. Заводи і кустарні майстерні спинилися; міське госп-во і транспорт були паралізовані. Кооперація, яка в pp. внутр. війни відігравала велику ролю, перетворилася на систему розподілу по картках і занепала. Конфісковану у поміщиків і більших власників землю передано селянству, але заведена була харчова розкладка («продразверстка»), за якою на кожного члена сел. родини залишалася невелика норма, а решту харчів відбирали органи «продовольчих комітетів» за допомогою «комітетів незаможних селян», створених большевиками для зміцнення їх влади на селі. Це призвело до руйнації сел. госп-в та втрати збіжжевих запасів і важкого голоду в наслідок недороду 1921 p., особливо в степових р-нах. Органи влади у величезній більшості складалися з привезених з Півночі комуністів. Панував терор ВЧК, жертвою якого стали тисячі людей з різних верств населення, зокрема особи, належні до укр. партій чи запідозрені в співчутті до них. Церкви були систематично пограбовані під претекстом «вилучення цінностей» для допомоги голодуючим. Населення відповідало на цілковиту руїну госп. життя, насильства й терор повстаннями та допомогою численним антисов. партизанським загонам, що убивали комуністів і сов. активістів. Укр. сел. молодь масово тікала з червоної армії. Цілковитий крах системи В. к. змусив больш. владу в 1921 перейти до т. зв. нової економічної політики (див. ЕУ I, стор. 543 — 46).

Р. М.


Вожаківський Симон (* 1911), організатор укр. підпілля й УПА на півд.-сх. укр. землях (1941 — 44), на еміґрації — співорганізатор Спілки Укр. Молоді і її гол. (1949); 1952 — 53 — гол. Спілки Укр. Молоді Америки.


Вознесенське (VI — 12), м. на лівому березі дол. Бога, р. ц. Миколаївської обл.; 22 000 меш. (1926); пристань, пароплавне сполучення з Миколаєвом; овочеконсервний і обозобудівельний заводи; технікум виноградництва; б. В. є найбільша на Україні станція рижосіяння. В. засноване 1789 на місці запор. зимівника Соколи, в 19 в. важливе ґарнізонне м., торгівля деревом і сіллю, ярмарки.


Возний, суд. урядовець, відомий у Польщі, а за лит.-руської й коз. доби і на Україні. В. замінив староукр. урядовців — дітських і вижів. В. підтримував контакт із сторонами, стверджував злочин або порушення на місці, провадив виконання цивільних вироків та доглядав за порядком під час процесу.


Возняк Іван (1865 — 1914), гал. гром. діяч, дир. друкарні НТШ, співзасновник УСДП, гол. її екзекутиви й т-ва «Воля».


Возняк Михайло (1881 — 1954), літературознавець, проф. Львівського Ун-ту (з 1939), д. чл. ВУАН (пізніше АН УРСР), довголітній співр. видань і комісій НТШ. Автор численних праць з історії старої й нової укр. літератури (прихильник іст.-культ. методи), м. ін. про гал. відродження 19 в., зокрема «Писання М. Шашкевича» (1911), «Просвітні змагання гал. українців 19 в.» (1912), про Я. Головацького, І. Вагилевича, М. Устияновича та ін.; «Різдвяні й великодні вірші й орації» («ЗНТШ», 1910), «Матеріяли до історії укр. пісні і вірші» («Укр. Архів», 1913 — 14, 1925), «Початки укр. комедії» (1919). В. належить «Історія укр. літератури» (I — III, 1920 — 24), з багатою бібліографією, — огляд на широкому іст.-культ. тлі, що доводить виклад до кін. 18 в.; хрестоматія «Старе укр. письменство» (1929), численні популярні книжки, м. ін. «Кирило-Методіївське Братство» (1921), «Як пробудилося укр. нар. життя в Галичині за Австрії» (1924) й ін. В. опублікував велику кількість матеріялів із фолкльору і старої та нової літератури, зокрема багато працював над літ. спадщиною Франка — «З життя і творчости І. Франка» (1955) та ін.

[Возняк Михайло (* Вільки Мазовецькі, Львівщина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Война Олекса (* 1907), економіст, сов. дипломат; сов. консул у Швеції, дир. політ. департаменту Мін-ва Закордонних Справ УССР; чл. багатьох делеґацій УССР на Ген. Асамблеї ООН.


Войнаровський Андрій (бл. 1680 — бл. 1740), небіж гетьмана Мазепи і його довірений, супроводив Карла XII до Туреччини. Жив на еміґрації в Гамбурзі; на домагання рос. уряду виданий гамбурзьким сенатом рос. владі й засланий до Якутську, де й помер.

[Войнаровський Андрій (бл. 1689 — бл. 1740). — Виправлення. Т. 11.]


Войнаровський Столобут Тит Євген (1856 — 1938), гал. гром. і екон. діяч, гр.-кат. свящ., митрат, кустос Львівської Гр.-Кат. Капітули, довголітній адміністратор митрополичих дібр, нащадок коз. роду Войнаровських (з часів Мазепи); посол до віденського парляменту від Укр. Нац.-Дем. Партії (1907 — 11), почесний д-р екон. наук Укр. Госп. Академії. Засновник парцеляційного т-ва «Земля» 1908 і Зем. Гіпотечного Банку, визначний діяч т-ва «Сіль. Господар» у Львові й гол. т-ва в 1929 — 35, заступник гол. Львівської Хліборобської Палати (1934 — 36). Завдяки заходам В.-С. між укр. селянами розпарцельовано бл. 40 000 морґів дідичівської землі. В.-С. багато зробив для орг-ції фахової с.-г. освіти для укр. селянства. Автор праць: «Вплив Польщі на екон. розвій України», „Polen in Ost und West“ (під псевд. Eugen von Slepowron), „Das Schicksal des ukrainischen Volkes unter polnischer Herrschaft“ та ін.

[Войнаровський-Столобут Тит Євген (* Ляцьке Шляхетське, Товмацький пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Войнилів (IV — 5), м. над p. Сівкою, притокою Дністра, р. ц. Станиславівської обл., 3 000 меш. (1931); дерев’яна церква з 17 в., керамічна кустарна пром-сть.


Войніч (Voynich) Етель Ліліян (* 1864), уроджена Bull, англ. письменниця, авторка статтей про сх.-слов. фолкльор і слов. музику. Листувалася з М. Павликом. 1911 видала зб. перекладів із Шевченка з його життєписом („Six lyrics from the Ruthenian of T. Shevchenko“). Її повісті «Овід» і «Джек Реймонд» перекладені (1929 — 30) на укр. мову.

[Войніч (Войнич) (Voynich) Етель Ліліян (1864, Корк, Ірляндія — 1960, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Войновський Петро (* 1913), чл. ОУН на Буковині, заступник крайового провідника (1940), організатор протибольш. повстання й провідник бук. куреня на Сх. Землі (1941), нім. в’язень у Бреці (1944).

[Войновський Петро (* Станівці Долішні, Буковина). — Виправлення. Т. 11.]


Войткевич-Павлович Василь, адвокат-цивіліст, один із співзасновників, пізніше гол. Укр. Т-ва Правників у Києві (1917 — 19), чл. правничо-термінологічної комісії ВУАН; викладав в Укр. Ун-ті 1918 — 19; деякий час юрисконсульт ВУАН. Помер у 20-их pp.

[Войткевич-Павлович Василь (? — 1920?). — Виправлення. Т. 11.]


Войтків Михайлина (* 1905), довголітня організаторка кат. жіноцтва Канади, гол. Ліґи Укр. Кат. Жінок Канади в Едмонтоні (1953 — 54).


Войтковський Василь († 1904), рос. історик церкви, проф. Одеського Ун-ту, вивчав церк. справи Галичини; м. ін. працями: «Об униатской церкви в Австрии», «О религиозном движении в Галиции», «Обрядовый вопрос в Галиции».


Войтюк Яків (* 1896), гром. і політ. діяч на Холмщині; 1919 організатор «Поліської Січі» в Кобрині для боротьби з поляками; 1922 — 28 посол до поль. сойму, спочатку чл. Укр. Клюбу, з 1924 чл. ком. клюбу в поль. соймі; 1928 виїхав до УССР; 1933 засланий, дальша доля невідома.

[Войтюк Яків (1894, Сільце, Холмщина — 1937, Соловки). Заарештований 1933, засуджений на 10 р. ув’язнення, але розстріляний 1937. — Виправлення. Т. 11.]


Войценко Ольга (* 1909), кан. гром. діячка, чл. Управи Союзу Українок Канади й гол. його 1948 — 54, чл. Комітету Українців Канади, чл. Кан. Жін. Ради.

[Войценко Ольга (* Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Войцехівська-Розсудова Аліна (1870 — 1949), актриса, 1890 дебютувала в трупі М. Кропивницького, з 1903 в трупі М. Садовського, пізніше — У П. Саксаганського й в ін. театрах (до 1925); виконувала драматичні й, з найбільшим успіхом, ліричні ролі укр. реалістично-побутового й романтичного репертуару.


Войцехівський Юрій, сов. діяч 20 — 30-их pp., гол. окружного виконкому в Чернігові, згодом у Києві, пізніше визначився як гол. Державного Видавництва України; в 1937 засланий за націоналізм.


Войціцький (Wojcicki), Казімір-Владислав (1807 — 79), поль. письм., археолог, етнограф, м. ін. „Pieśni ludu Białochrobatów, Mazurów і Rusi z nad Bugu“, I — II (1836 — 37) та „Latopisiec albo kronika Jerlicza“ (1853).


Войчак Лев (* 1895), гал. пед. діяч, організатор шкільних кооператив, автор статтей на пед. теми й кн. «Діточа кооператива в школі» (1931); тепер в ЗДА.


Вокалізм, система голосних даної мови. Укр. вокалізм у головному може бути поданий у формі трикутника і е а о у. Шоста голосна фонема и не посідає певного місця в цій системі, тяжачи часом до того, щоб перетворитися на комбінаторний варіянт фонеми е або навіть злитися з нею (особливо в зах.-укр. говірках), часом наближаючись до фонеми і (особливо в сх.-укр. говірках), одначе не зливаючися ні з тією, ні з тією.


Вокатив, клична форма, використовувана в іменниках чоловічого й жіночого роду однини при звертанні. Закінчення В., нормально ніколи не наголошувані, навіть в іменниках із сталим кінцевим наголосом, є: в твердих жіночих іменниках, в м’яких і приголосних жіночих, в чоловічих із суфіксовим -к- і в кількох словах із значенням споріднености (сину, діду, тату), -е в решті твердих чоловічих іменників, а також в іменниках із суфіксом -ець, -ю в решті м’яких чоловічих іменників (країно, земле, ноче, батьку, брате, хлопче, крамарю). У сучасній мові В. втрачає продуктивність і часом у новіших позиченнях заступається формою номінатива (сер, міс), послідовне вживання В. поза сферою слів, де він традиційно вживається, стає ознакою поетичного стилю.

Ю. Ш.


Волейбол, див. Відбиванка.


Волинець Ананій (1894 — 1939), партизанський отаман, аґроном. За революції пов. комісар Гайсинщини, організатор Вільного Козацтва, учасник повстання проти гетьмана. 1919 на чолі Гайсинського полку бився з большевиками; до кін. 1920 вів партизанську боротьбу на Гайсинщині; видавав часопис «Повстанець». З 1920 р. — на Зах. Волині, 1939 — ліквідований большевиками.


Волинець Іван (1896 — 1956), гал. важкоатлет, родом із Перемишля, тренер Укр. Спорт. Союзу (1924 — 28); помер у Бразілії.


Волинець Степан (* 1895), гал. політ. і гром. діяч, журналіст; 1928 — 30 посол до поль. сойму від Сельробу; згодом один з діячів Фронту Нац. Єдности, ред. його органу «Батьківщина» й газ. «Укр. Вісті», співр. «Перемоги». Під час війни керував Ін-том Нар. Освіти при УЦК, чл. Військ. Управи дивізії «Галичина». На еміґрації ред. газ. «Укр. Слово» в Бльомберґу. Тепер у Канаді.

[Волинець Степан (1895, Львів — 1969, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Волиніт, відміна порфіриту, гірська порода чорного кольору, добре полірується й тому є цінним декоративним матеріялом; зложища його на півн.-сх. Волині.


Волинка, див. Дуда.


«Волынские Епархиальные Ведомости», орган єпархії, виходив рос. мовою в Житомирі 1867 — 1918, спочатку тричі на місяць, згодом як тижневик; містив матеріяли з іст. України, зокрема Правобережжя, м. ін. праці М. Теодоровича.


«Волинська Неділя», рівнобіжне тижневе вид. для Волині львівської газ. «Неділя» з додатком місц. хроніки (1928 — 39).


Волинська область, область в півн.-зах. частині УССР з гол. містом Луцьке, 19 900 км²; обіймає зах. частину Волині.


Волинське євангеліє, або житомирське, укр. пам’ятка, написана 1571 р. в Житомирі, мовою, близькою до нар., але з більшим числом ц.-слов. елементів, ніж у Пересопницькому євангелії. Досліджене Трипольським — «Волынский историко-археологический сборник», II.


Волинське Полісся, півд.-зах. частина Поліської низовини, докладніше див. Волинь.


Волинське Українське Об’єднання, проурядова політ. партія на Зах. Волині в 1930-их pp., організована укр. еміґрантами з Центр. і Сх. Земель за допомогою поль. воєводи Г. Юзефського; здобула мандати до Варшавського Сойму й Сенату за списком поль. Безпартійного Бльоку Співпраці з Урядом і становило окрему від українців фракцію. В. У. О. намагалося за свою льояльність до Польщі дістати деякі поступки, зокрема в церк. і культ. ділянках, але без значного успіху. Серед місц. укр. населення В. У. О. поважного значення не мало. Гол. В. У. О. був П. Певний, з 1935 С. Тимошенко, діячі: Богуславський, М. Бурий, М. Волков, О. Ковалевський, С. Скрипник та ін.; орган «Укр. Нива», з 1936 — «Волинське Слово».


Волинський Петро (* 1893), літературознавець, проф. Київського Пед. Ін-ту праці з історії нової укр. літератури зокрема про прозу Франка, кн. «Іван Котляревський» (1951) і ряд ін.

[Волинський Петро (1893, Олика, Луцький пов., Волинь — 1982, Київ). Кн. „Укр. романтизм у зв’язку з розвитком романтизму в слов. літературах“ (1963), „Основи теорії літератури „ (1962), „З творчого доробку. Вибрані статті“ (1973). — Виправлення. Т. 11.]


Волинський літопис, див. Літописи.


Волинсько-Подільська височина, назва, вживана для означення смуги укр. височин, положених на зах. від Дніпра, а саме: Розточчя, Волинсько-Холмської, Подільської, Покутсько-Басарабської і Придніпровської височин; 4 перші називають також Волинсько-Подільською плитою (плято).


Волинсько-Подільська плита (плято), див. Волинсько-Подільська височина.


Волинсько-Холмська височина, найбільше на півн. зах. висунена частина смуги укр. височин, що обіймає Волинську вис. (див. Волинь) та її продовження на зах. від Бугу, положене на Холмщині.


Волиняк Петро, псевд. (* 1907), журналіст і видавець; у 30-их pp. був на засланні на Біломорсько-Балтицькому каналі; 1945 заснував у Зальцбурзі (Австрія) в-во «Нові Дні» (1945 — 48 газ. «Останні Новини», ж. «Літаври» та ін.), 1950 відновив в-во в Торонто, випускає місячник «Нові Дні»; автор оповідань, читанок та книжок для молоді.

[Волиняк Петро (1907, Корець, Новоград-Волинський пов., Волинь 1969, Торонто), псевд. Чечет. — Виправлення. Т. 11.]


Волиняни, дуліби, бужани — назва слов. племен, які з праіст. часів заселювали Волинь, півн.-сх. Галичину й басейн сер. Бугу і з 11 в. увійшли до складу укр. народу.


Волинь. Положення, границі. Волинь — це іст.-геогр. край у півн.-зах. частині України між Поділлям на півд. і Поліссям на півн., р. Бугом на зах. і гор. Тетеревом та верхів’ями Ужа на сх. Простір її становить бл. 70 000 кмг, населення понад 4 000 000.

Границі Волинської землі зазнавали змін. Княжа Волинь на зах. сягала по р. Вепр, на півн.-зах. по Наров і Ясьолду, обіймаючи всю сучасну Холмщину й Підляшшя та Берестейщину, на півд. до 1170 р. обіймала також Белзьку землю. Волинське воєводство за Польщі 1569 — 1793 на зах. доходило лише до Бугу, але обіймало чималі нові простори на сх. і півд. сx.; Волинська губ. в межах Рос. Імперії займала приблизно ті самі простори (Збаражчина відійшла до Галичини), але на сх. поширилася на верхів’я р. Тетерева й Ужа, і навіть губ. центр Житомир лежав за межами іст. В. — на Київщині. Так на протязі історії межі В. постійно пересувалися із зах. на сх. Після розподілу Волині між Польщею й УССР у 1921 р. із зах. В. було створене Волинське воєводство. Тепер В. обіймає приблизно 3 області: Волинську (Луцьку), Рівенську й Житомирську (з кол. Волинської губ. відійшли: Крем’янеччина до Тернопільської обл., Заславщина і Старокостянтинівщина до Хмельницької, натомість із кол. Київської губ. прилучено до Житомирської обл. кол. повіти: Бердичівський і Радомиський). Докладніше див. мал. 92 в ЕУ I. Звичайно під В. розуміють територію в межах кол. Волинської губ. Вона обіймала 71 700 км² з 4 190 000 (1914); територія трьох згаданих вище областей — 68 100 км² і приб лизно 4 000 000 населення (1939); тепер — дещо менше.

Природа. Особливістю природи В. є те, що тут переплітаються два основні краєвиди України: льодовиковий, характеристичний для Полісся, і плитовий, характеристичний для Поділля. В напрямі від півд. на півн. лежать такі смуги краєвиду: 1. півд., або Подільська В., яку відділяє 2. смуга котловин від 3. Волинської височини, 4. півн. В., або Волинське Полісся. На сх. від лінії Корець-Заслав зникає смуга котловин, і тому на сх. В. є лише дві основні смуги — поліська і лесова (див. також карту). Півд. В. є частина Подільської височини, положена у верхів’ях Ікви і Горині, висотою 300 — 400 м, легкохвиляста рівнина, вкрита лесом і чорноземними ґрунтами; колись лісостеп, тепер — край рільництва (77%), зокрема пшениці. Густота населення — 90 — на 1 км². На півн. Поділля спадає різким уступом 150 — 200 м заввишки, т. зв. Гологірсько-Крем’янецьким східцем, почасти тектонічного походження (див. ЕУ I, стор. 74). В подільську плиту глибоко врізалися ріки Іква, Горинь і її притоки, перетворюючи її на ерозійне нагір’я, часто з острівними й столовими горами. Ці Крем’янецькі гори (див. ЕУ I, мал. 43) — найбільша висота 407 м, становлять наймальовничішу частину Волині.

Між двома височинами В. лежить смуга котловин. Надбужанська котловина, котловини над Стиром, Іквою й Горинню (висотою 200 — 220 м), відокремлені одна від одної низькими вододілами. Хоч вони мають тектонічне походження й зарисувалися ще в палеозійську еру, однак вигляду свого набули в льодовикову добу, коли води льодовика, який займав зах. частину Надбужанської котловини, стікаючи на сx., лишили флювіоґляціяльні відклади. Тому тут панує зандровий краєвид, зокрема на сх. від Ікви б. підніжжя Крем’янецьких гір, де котловина перетворюється на широку долину — Мале Полісся. Через наявність піщаних і підмоклих ґрунтів ліс на Малому Поліссі становить 36% (перев. сосна), а рілля — лише 47%; густота населення зменшується до 59. На сх. Острога смуга котловин зникає, позначаючись лише зоною пісків, що простягаються до Житомира.

Виразним високим берегом (40 — 80 м) над котловинами підноситься Волинська височина. Це хвиляста рівнина перев. на висоті 240 — 300 м, з крейдовим підложжям на зах., ґранітовим на сx., вкрита грубим шаром лесу, з урожайними ґрунтами, перерізана р. Бугом, Стиром, Іквою, Горинню до глибини кількадесятьох м., кол. лісостеп (див. ЕУ I, мал. 127). На півн. Волинська височина спадає до Волинського Полісся уступом на 20 — 40 м, що становить гостру межу двох краєвидів, польодовикового і лесового, і одночасно границю різних ґрунтів, лісу і лісостепу, р-нів різного госп-ва і густоти населення. На сх. від Корця ця межа пересувається на 40 км на півд. в р-н Заслава-Шепетівки і далі до Житомира; вона зазначена як границя різних ґрунтів і рослинности. Взагалі ж на сх. Волинська височина звужується й непомітно переходить у верхів’ях Тетерева в Придніпровську височину, а в басейні гор. Случі — в Подільську. Волинська височина є багатим рільничим краєм (рілля — 67%, ліс — лише 13%), з перевагою культури пшениці над житом, з культурою цукрового буряка і хмелю; густота населення 70.

Півн. В., себто Волинське Полісся, є вища й сухіша частина Поліської низовини, що на півн. сягає приблизно до смуги кінцевих морен по лінії Любомля — Ковля — Чорторийська — Дубровиці — Овруча (ЕУ I, стор. 66). Це рівнина, вкрита флювіоґляціяльними відкладами й надмами. Зах. частина має крейдове підложжя, сх. — ґранітове, що впливає на краєвид долин, які гостро врізуються в підложжя (див. ЕУ I, мал. 44). Серед сх. Волинського Полісся виступають лесові острови, як невеликий б. Звягеля і високий Славечансько-Овруцький кряж, збудований із кристалічних, осадових і вибухових скель, з другого боку вздовж гол. рік врізається подільський краєвид у глибину Волинської височини. Волинське Полісся було колись краєм лісів, які однак були дуже винищені, зокрема там, де ґрунти сухіші й кращі (на Ковельщині й між Звягелем - Коростенем і Коростишевим). Загалом рілля становить 29%, сіножаті й пасовища 25%, ліс 30%, ін. ґрунти 16%; густота населення 44.

В. Кубійович


Праісторія. Початки заселення В. сягають старішої палеолітичної доби (крем’яне знаряддя ашельського типу з околиць Крем’янця). Більше знаходів молодшої палеолітичної доби (Крем’янеччина, Дубенщина, Рівенщина), ще більше з мезолітичної доби (свідерська й кампінська культура). В неоліті (5000 — 2500) та енеоліті (2500 — 1800) В. була досить густо заселена хліборобським плем’ям, яке розвинуло крем’яне виробництво (надбузька культура). Тоді там з’явилися перші еміґранти з Подніпров’я й Галичини (трипільська культура), зі Шлезьку (волютова кераміка) та з півн. зах. (кам’яні скринькові гроби). У бронзовій добі (1800 — 800) населення В. швидко асимілювало нових шлезьких еміґрантів із т. зв. лужицькою культурою, переймаючи від них тілопалення, нав’язало торг. контакт із Закарпаттям; його цивілізація досягла значного рівня, який волиняки зберегли й в останньому тисячолітті до Хр. (висоцька культура), коли їх можна назвати вже іст. ім’ям. Це неври грец. історика Геродота, від яких починається ранньоіст. доба В. В перших вв. по Хр. міцнішають зв’язки В. з Подністров’ям, Подніпров’ям і рим. торг. факторіями над Чорним морем.

З княжої доби на В. лишилося багато городищ і могил; знаходи в них виявляють повну культ. єдність княжої В. з ін. укр. землями, зокрема торг. зв’язки з Києвом.

Пам’ятки княжої доби на В. не сягають далі 9 в. Деякі історики пов’язують звістку араб. історика Масуді про слов. плем’я валінана, що панувало над ін. племенами, з літописними волинянами; це переносить їх володіння, як припускав М. Грушевський, на 9 в. і цілком погоджується з результатами археологічних дослідів на В. Але спроби пов’язати плем’я валінана з укр. дулібами й аварами і доводити т. ч. існування сильного племінного союзу на В. в 7 в. не знаходять підстав в археологічних матеріялах. Вирішити цю проблему зможуть лише археологічні досліди на В., зокрема на городищі Волинь, в с. Городок між Бугом та Гучвою, яке дало назву Волинській землі і мусило бути столицею здогадного племінного союзу. Город В. згаданий в літописі вперше під 1018 р.

Я. Пастернак


Історія — до 1770 р. Перша іст. назва населення В. — дуліби. Над Бугом дулібів застала навала тюркської орди аварів (після 560 p.). Остання згадка про дулібів — 907, при описі Олегового походу на Царгород. В 10 в. назву дулібів заступають назви бужан (відома і з зах. джерел) і волинян.

В 9 в. В. була під впливом Великоморавської держави, але на поч. 10 в. дуліби вже залежали від Києва. Володимир В. походами 981 і 993 забезпечив собі Посяння й Забужжя і заснував Володимир б. Бугу; в 990-их pp. тут постало єпископство. В 1015 — 30 В. стала тереном війни укр. князів із поляками. По смерті Ярослава Мудрого В. дісталася Ігореві Ярославичу, а потім Із’яславові Ярославичу; далі В. одідичив його син Ярополк († 1087) і внук Ярослав Святополкович († 1123). В цей час В., положена в центрі укр. земель, набрала характеру окремої політ. одиниці. З 1120-их pp. вона опинилася в руках Мономаховичів (з перервою в 1140-их pp.). Внук Володимира Мономаха Із’яслав Мстиславич володів В. і Києвом 1146 — 54; у боротьбі за Київ з Юрієм суздальським і Володимирком гал. В. була його військ. та екон. базою. Після 1154 В. перейшла в руки Із’яславичів, Мстислава († київ. кн. 1170) і Ярослава.

Син Мстислава Роман († 1205), кн. володимирський, захопив Галичину, де 1198 вимерла місц. династія, і цим зробив рев. поворот в історії В.: поборовши гал. опозицію й різних інтервентів, Роман створив велику понадудільну систему, що охопила й Київ. Після тривалої боротьби з Угорщиною й Польщею син Романа Данило об’єднав В. (1227), а в 1230-их pp. остаточно зайняв і Галичину; після цього він передав зах. В. з Володимиром братові Василькові. Гал.-Волинська держава пережила тат. навали 1240 — 41 і 1259, коли Бурундай змусив Данила, що перейшов до відкритої боротьби з татарами, зруйнувати укріплення ряду міст. Після смерти Данила (1264) на зах. В. княжив його брат Василько († 1270), пізніше син останнього Володимир († 1288), «книжник і філософ», що зміцнював землі, пограничні з литовцями й ятвягами. На сх. Волині (з осередком у Луцькому) сидів кн. Мстислав Данилович; після смерти Володимира він ненадовго об’єднав більшу частину В. В 2 пол. 13 в. Мазовецьке князівство стало залежним від В.

На поч. 14 в. В. знову об’єдналася з Галичиною в руках кн. Юрія Левовича (1301 — 15) і його внука Юрія II (1323 — 40). В 1349 ця держава розпалася. В. перейшла до сина лит. кн. Ґедиміна — Дмитра-Любарта († бл. 1385) і стала тереном боротьби Любарта з поляками, що захопили Галичину. Після того, як лит. кн. Яґайло відібрав у кн. Федора Любартовича Луцьку волость (1387) і передав її ворогові русько-правос. традиції Витовтові (1350 — 1430), останній на поч. 15 в. опанував усю В. У 1431 волинські князі стали на боці Свидригайла, що, борючися з поляками, намагався захопити лит. великокняжий престол; це не вдалося, але до смерти Свидригайла (1452) В. зберігала становище князівства. В 1452 — 1569 В. була провінцією (з 1566 — воєводством) Великого Князівства Литовського. Поділена на староства володимирське, луцьке й крем’янецьке, В. поступово зазнавала поль. адміністративних і екон. впливів, зберігаючи церк. й побутово культ. традиції княжої доби. В 15 — 16 вв. зросло значення княжих і панських родів В., що провадили постійну боротьбу з татарами й зміцнювали своє привілейоване становище: Острозькі, Збаразькі, Чарторийські, Монтовти, Санґушки, Корецькі, Гулевичі, Хоткевичі, Четвертинські, Ружинські й ін. Із посиленням поль. впливів важчало становище волинського селянства. Тур. завоювання й тат. напади закрили доступ до середземноморського ринку, але зросли зв’язки з балтицькими містами. В 16 в. на В., що, після століть руйнувань на суміжних сх. землях, лишалася поряд із Галичиною найпотужнішим резервуаром укр. населення, посилився доплив поль. шляхти й ремісників.

Після Люблинської унії 1569 В. стала воєводством Корони, хоч і зберігаючи внутр. автономію та укр. зовн. характер. Унія посилила швидку польонізацію адміністрації та побуту князівських і шляхетських родів на В. Рел. боротьба і жвавий нац.-культ. рух у кін. 16 — на поч. 17 в. знаходили на В. вияв у писаннях противників і прихильників Берестейської унії (1596), у боротьбі правос. з чужими реформістськими впливами (осередки в Гощі, Луцькому та ін.), у діяльності правос. братств, зокрема в Острозі, Володимирі й Луцькому, в створенні Острозької Академії, яка в 1580-их pp. згрупувала правос. учених полемістів, але відразу занепала по смерті кн. К. Острозького (1608), та шкіл у Володимирі, Луцькому, Дубні й ін., а також у розвитку друкарської справи (Острог, Почаїв, Дермань, Крем’янець, Костянтинів, Четвертня та ін.).

На В. знаходили широкий відгомін повстання К. Косинського (1591 — 93), С. Наливайка (1595) і особливо Б. Хмельницького, коли тут діяли численні загони М. Кривоноса, І. Донця, М. Тита й ін.; війна з поляками відбувалася почасти на території В., зокрема в 1648 (Збараж, Вишневець, Броди) і 1651 (Берестечко). Але В. не ввійшла до коз. держави й лишилася провінцією Польщі. Важкі репресії з поль. боку й напади в добу «руїни» примусили населення до еміґрації на схід. Укр. шляхта на В. втратила політ. значення. У наслідок поширення унії рештки правос. духівництва були віддані поль. урядом під юрисдикцію луцького уніятського єпископства. Міста занепали. У 18 в. на В. зустрічали співчуття виступи гайдамаків (зокрема 1734 й 1768).

П. Грицак


19 — 20 вв. Після розборів Польщі (1772, 1793 і 1795) В., за винятком зайнятої Австрією (1772) півд. частини Крем’янецького пов. з м. Збаражем, увійшла до складу Рос. Імперії й від поч. 19 в. стала Волинською губ. з центром у Житомирі. Однак на поч. 19 в. В. була ще в поль. руках; становище укр. селянства не змінилося; скрізь панувала поль. мова. Шкільний «візитатор» губерній Правобережжя Т. Чацький відкрив чимало поль. шкіл, Крем’янецький Ліцей (1819 — 31) був поль. осв. осередком.

Поль. повстання 1830 — 31 мало своїм наслідком антиполь. русифікаційний курс уряду, зокрема на В., що увійшла до Київського генерал-губернаторства. М. ін. закрито Крем’янецький Ліцей та численні ін. поль. школи й чимало кат. та уніятських манастирів. 1838 р. на В. ліквідовано унію. Скасовано «Лит. Статут», запроваджено рос. закони й рос. мову в судівництві й адміністрації. Скасування кріпаччини 1861 й особливо повстання 1863 ослабили силу поль. панства. В 60-их pp. почалася швидка всебічна русифікація. Рос. урядові кола створили осередок чорносотенної пропаґанди в Почаївській Лаврі. В другій пол. 19 в. й на поч. 20 В. лишалася осторонь укр. відродження, бо до 1911 не мала навіть земств, які в ін. губерніях підтримували укр. культ. працю.

В 1914 — 18 В. зазнала колосальних втрат, як через воєнні дії на її території, так і в наслідок перебування прифронтових частин. Багато населення було евакуйовано. У Володимирі Волинському, під австр. окупацією, почалася деяка укр. культ.-осв. робота, організована групою УСС. Революція 1917 принесла перші вияви нац. відродження на В. Губ. комісаром Центр. Ради в Житомирі став уродженець В. А. В’язлов. Створена була мережа укр. шкіл, «Просвіт» і кооператив. З наступом большевиків на Україну на В. в лютому 1918 тривали бої частин Центр. Ради з 7 рос. армією. В цей час у Житомирі продовжувала свою діяльність Центр. Рада. На В. відбувалися операції укр. військ на протибольш. фронті на весні 1919, коли Рівне стало тимчасовим осідком уряду УНР; дещо пізніше відбувалися бої з поляками, що в травні 1919 окупували Зах. Волинь (відтинок отамана М. Осецького), і далі знову з большевиками, які 1920 зайняли сх. Волинь. У листопаді 1921 відбувся рейд волинської групи військ ген. Ю. Тютюнника; 359 укр. вояків, що не змогли прорватися із оточення на зах., були розстріляні в Новому Базарі; протибольш. боротьба в цей час виявлялася численними повстаннями.

За Ризьким миром 1921 В. була поділена: сх. частина відійшла до УССР, зах. — до Польщі.

Життя на сх. В. зазнавало змін, які характеризували всі підсов. укр. землі. На поч. 20-их pp. на В. повернулося чимало евакуйованого населення. Після активної праці в добу т. зв. українізації, — коли на В. вперше було запроваджене навчання укр. мовою, — багато волинської інтеліґенції в 30-их pp. стало жертвою сов. терору. Перехід до політики колективізації та індустріялізації різко змінив обличчя В. — див. далі: Нар. Госп-во.

Зах. В. під Польщею мала своєрідне становище. В 20-их pp. нац. відродженням керувала численна група нац. свідомої інтеліґенції, зв’язаної з діячами Холмщини, Підляшшя й Галичини. На цей час припадає існування об’єднаної досить міцної репрезентації українців з В. в Соймі й Сенаті, зв’язок волинських і гал. політ. груп, орг. зв’язок у кооперації, фактична (хоч правно не дозволена) співпраця в діяльності «Просвіт» тощо. Однак урядовий натиск на все укр. життя, партійне розбиття українців на В., малий їх політ. досвід уможливили поль. впливи серед волинських укр. угруповань. Виникла група політиків, що шукала можливостей для праці в льояльності до режиму, — Волинське Укр. Об’єднання. Це значно ослабило укр. позиції. Політика пацифікації й виборчого терору в 1930 ослабила їх ще більше (див. ЕУ I, стор. 555 — 66). В цей час проведено ряд заходів для цілковитого розірвання зв’язків В. з Галичиною («сокальський кордон»), що їх реалізував, зокрема, воєвода Г. Юзефський. Урядові заходи важко відбилися передусім на нац.-культ. праці: в 1932 закрито луцьку «Просвіту» з 134 філіями, 1928 — 32 ліквідували «Просвіти» в Крем’янці, Острозі, Дубному, Рівному, Ковелі, Володимирі та ін. Перед війною замість 443 укр. нар. шкіл в 1922 — 23 pp. на В. лишалося 8 при 1459 поль. і 520 утраквістичних; не було жадної сер. укр. школи (за винятком 3 приватних). На В. не допускали друкованого укр. слова з Галичини. Волинські кооперативи 1934 р. були змушені підпорядкуватися поль. кооперації. В прикордонній смузі (що займала 1/3 території В.) посилився терор, з неї усували укр. політ. діячів, почалися заслання до Берези, силоміцне переведення на поль. католицтво (напр., в с. Гриньках) та на унію (Жабче), організоване поль. Seminarium Russicum та редемптористами в Дубному. В 30-их pp. на В., як і в Галичині, посилилася діяльність ОУН. В 1938 — 39 проти поль. тиску виступали укр. посли з В. (зокрема о. Волков, С. Скрипник).

1939 В. була окупована сов. військами й приєднана до УССР з поділом на області: Волинську (з центром у Луцькому) й Рівенську (Крем’янеччина відійшла до Тернопільської обл.). Сов. терор особливо посилився в 1941; відступ червоної армії супроводився масовими вбивствами по тюрмах (Луцьке, Дубне та ін.). В перший час нім. окупації почалася орг-ція цивільної влади і церк. життя, але восени 1941 був створений Райхскомісаріят з осідком у Рівному й посилився нім. терор. В. стала тереном діяльности укр. резистансу — див. ЕУ I, стор. 586, і гасла Поліська Січ, Українська Повстанська Армія. Нім. влада трималася фактично по містах та б. залізниць, але німці часто нападали на села, палячи їх і нищачи безборонне населення. З весни 1944, після нової сов. окупації, резистанс був скерований проти больш. панування.

Велику ролю відіграла В. в історії Укр. Правос. Церкви найновіших часів. З поч. 20-их pp. на В. діяла група свідомих укр. правос. священиків і світської інтеліґенції, яка в межах Правос. Церкви в Польщі розгорнула роботу коло українізації єпархії, що була раніше об’єктом чорносотенної політики рос. уряду. Цю роботу провадили єп. Полікарп Сікорський, архиєп. Олексій Громадський, протоієрей Никанор Абрамович (тепер митр. УАПЦ), спершу якийсь час о. І. Теодорович, о. І. Губа, о. М. Малюжинський, о. П. Табінський, о. П. Пащевський, о. В. Мисечко, о. П. Артемюк, о. Ф. Шумовський, І. Власовський, Н. Кибалюк, А. Річинський, В. Островський, С. Скрипник, С. Підгірський, М. Черкавський, родина Багринівських, Я. Бичківський, Карнаухів, М. Кобрин, В. Михалевич і ряд ін. духовних й світських осіб. Виданий був ряд перекладів богослужбових книг (див. Богослужбова мова) та чимало літератури, зокрема Т-вом ім. П. Могили в Луцькому (з 1931); крім того, серед правос. укр. населення працювали укр. церк. братства. Укр. правос. священиків готувала Крем’янецька Духовна Семінарія, а також правос. факультет Варшавського Ун-ту. Праця така мала тим важливіше всеукр. значення, що 1930 була большевиками ліквідована УАПЦ. Після важкого періоду сов. окупації, в 1942 р. єп. луцький Полікарп став митрополитом і поновив Укр. Автокефальну Правос. Церкву; хіротонізовано нових єпископів і численних священиків. Цим, після виходу на еміґрацію 1943 p., збережена була ієрархія УАПЦ. З 1944, після приходу больш. влади правос. парафії В. силоміць підпорядковано моск. патріярхові.

Р. М.


Людність В. розміщена залежно від природних умов. При пересічній густоті 58, найгустіше заселена півд. (90) і сер. (70) В., слабше — смуга котловин (59), найслабше — Волинське Полісся (44). Через брак індустріялізації відсоток міського населення один із найнижчих на Україні: на зах. В. — 12,1 (1931), на сх. В. — 20,5 (1939), в усій В. бл. 17% (1897 р. — 8%). Понад 20 000 меш. мають: Житомир (95 000), Бердичів (66 000), Рівне (41 000), Луцьке (36 000), Ковель (28 000), Володимир-Волинський (25 000), Крем’янець (20 000) — числа довоєнні. До недавніх часів міста В. мали характер торг.-ремісничо-адміністративний. Більшість волинських міст постала на пограниччі різних природних смуг, яке тягнеться з півн. на півд., там, де його перетинають поперечні шляхи, зокрема на межі півн. й сер. В., уздовж давнього шляху Холм — Житомир — Київ (Володимир-Волинський, Луцьке, Олика, Клевань, Рівне, Корець, Острог, Славута, Шепетівка, Полонне, Житомир).

Людність В. до першої світової війни швидко зростала: 1 580 000 — у 1860 p., 3 000 000 — в 1897 p., 4 200 000 — в 1914 р. Це збільшення було зумовлене не тільки природним приростом, але й іміґрацією нім., чес. і поль. колоністів (до 200 000). Великих втрат завдала населенню перша світова війна, зокрема на зах. Волині, через яку проходив фронт (1914 р. — 1 920 000 душ, 1921 р. — 1 570 000). Після війни людність зах. Волині знову збільшилася до 2 080 000 в 1931 p., гол. завдяки природному приростові (пересічно 3,8% народжень і 1,6% смертей на рік; у 1938 р. — лише 2,7% і 1,4%), але й через поворот частини евакуйованих з часів війни (41 000) та доплив поль. кольоністів (бл. 130 000) при невеликій еміґрації за океан (50 000). Демографічні процеси на сх. Волині не відрізнялися від заг.-укр. на Центр. і Сх. Україні (див. ЕУ I).

До пол. 19 в. не українці становили на В. бл. 20%; це були жиди, поляки, переходова між українцями й поляками група римо-католиків, які вживали укр. мови, і нечисленні росіяни, скупчені перев. по містах. Після скасування панщини поміщики розпарцелювали частину своїх земель і викорчували частину лісів, що перейшли до колоністів; на В. переселилося бл. 20 000 чехів (перев. Лубенський, Здолбунівський і Рівенський пов.), бл. 100 000 німців (перев. на новинах у лісах Володимирського, Луцького, Житомирського та Звягельського пов.) і поляки, які оселилися здебільша в лісовій частині, зокрема в повітах: Володимирському, Костопільському і Звягельському; одночасно відсоток українців зменшився до 70 і навіть 65%. Під час першої світової війни рос. влада вивезла частину німців, після 1920 на зах. В. збільшилося ч. поляків.

Національні відносини на зах. (1931) і сх. (1926) Волині в % представлялися так:

Зах. Волинь — Сх. Волинь — Вся 1931 р. — Волинь 1897 р.

українці — 70,4 — 68,6 — 69,9 — 70,1

жиди — 9,8 — 9,0 — 9,5 — 12,2

поляки й римо-католики з укр. мовою — 15,2 — 11,7 — 13,9 — 6,2

росіяни — 1,1 — 2,5 — 1,5 — 3,7

німці — 2,2 — 7,3 — 3,9 — 5,7

чехи — 1,1 — 0,4 — 1,0 — 0,9

Поляки, німці й чехи в 1920-их pp. мали на сх. В. свої нац. сільради, а поляки навіть нац. р-н Довбиші, перейменований на Мархлевський. Ці нац. меншості, за винятком рос., майже перестали існувати у наслідок воєнних подій (див. ЕУ I, стор. 175 — 77).

Народне господарство. Загалом В. є аграрний край, із слабою промстю, зокрема в зах. частині. На поч. 30-их pp. у сіль. госп-ві працювало 78% населення, в пром-сті — 8%.

Майже половину всієї площі займає рілля (48%), 26% — ліс, 15% — сіножаті й пасовища, 11% — ін. ґрунти. У зв’язку із згаданими вище колонізаційними процесами В. сильно збезлісена: протягом 1860 — 1940 pp. площа лісу зменшилася на 30%; одночасно рілля збільшилася з 33% в 1885 р. до 48%; засівна площа збільшилася з 1 900 000 га в 1900 р. до 2 700 000 га. Засіви становили в 1940 р. бл. 2 700 000 га, в тому ч. зернових 73% (жито — 29, овес — 15, пшениця — 14, ячмінь — 9), кормових — 11%, картоплі — 9%, пром. (цукровий буряк, льон, коноплі, хміль, тютюн) — 7%. Геогр. розміщення поодиноких культур залежить від природних умов: на лесовій частині пшениця переважає над житом, багато ячменю й картоплі, з техн. найбільше значення мають цукровий буряк і хміль, останнім часом поширюється кукурудза, на півн. В. на перше місце висувається жито, згодом овес і картопля, ячмінь, гречка, просо, льон-довгунець і коноплі. Урожайність збіжжя доходила до 12 центнерів з га, і лесова частина В. мала деякі лишки збіжжя (вивіз пшениці, з ін. культур — хмелю). У півн. частині переважало лісівництво й тваринництво (молочне госп-во, свинарство). На розвиток аграрних відносин до першої війни (на зах. Волині і до другої) позитивно впливали приклад досконалішого господарювання німців і, ще більше, чехів, комасація й виділення на хутори, почате у зв’язку з столипінською реформою, але продовжуване на зах. В. й за поль. часів; неґативно впливало сел. малоземелля, яке на зах. В. збільшилося під впливом поль. колонізації. Запровадження колективізації принесло всі неґативні сторони цієї системи. У висліді цих процесів збільшилася засівна площа і участь у ній кормових та пром. рослин, картоплі, пшениці й кукурудзи коштом жита, вівса й гречки; зменшилося тваринництво, настало зубожіння селян. Хутори, на які розбилися волинські села, знову втягнено у великі госп-ва.

Пром-сть на В. слабо розвинена, зокрема в зах. частині, гол. через брак місц. енерґетичних ресурсів (раніше дрова, тепер почасти торф) і конкуренції з розвиненішими краями України. Сильніше розвивається пром-сть лише в сов. часи; поважні перспективи дальшого розвитку пов’язані з відкриттям кам’яновугільного басейну в р-ні Володимира. Тепер розвивається насамперед харчова пром-сть, що переробляє місц. продукти, зокрема млинарська, цукрова, спиртова, броварська — перев. в сер. В. За нею іде лісова, деревообробна, лісохем., мебльова й паперова пром-сть, гол. в лісовій смузі; нарешті — металообробна й машинобудів. пром-сть (будівництво с.-г. машин), підприємства якої зосереджені в більших містах (Житомир, Рівне, Луцьке, Новгород Волинський, Шепетівка). Широко розвинена пром-сть будів. матеріялів: добування ґраніту, лябрадориту, базальту, волиніту, глин, зокрема вогнетривких, і крейди; на базі добування каоліну розвинена порцеляново-фаянсова пром-сть — все в сх. ґранітовій В. (Полонне, Баранівка), цементна в Здолбунові. В півн. В. розвинена торфова пром-сть, на Крем’янеччині і б. Коростишева добувають буре вугілля; натомість втратило значення добування залізних руд (бурий залізняк на півн.). Другорядне значення має легка пром-сть — кравецька і трикотажна (більші міста). Гол. осередки пром-сти: Житомир, Рівне, Луцьке, Новгород Волинський, Ковель, Здолбунів.

В. Кубійович


Дослідження В. розпочате було М. Костомаровим під час його служби в Рівному. Краєзнавчий матеріял публікували «Волынские Епархиальные Ведомости» (1867 — 1918). В кін. 19 в. виникли «Общество Исследователей Волыни» і «Волынское Церковно-Археологическое Общество», що видало «Волынский Историко-Археологический Сборник» (I — II, 1896 — 1900). З кін. 19 в. постали музеї у Житомирі, в Городку б. Рівного, пізніше — Музей Т-ва Дослідників В. у Житомирі, згодом — у Луцькому, Крем’янці, Дубному, Острозі, рівному. В. досліджували А. Хойнацький, А. Сендульський, М. Уводський, В. Антонович, Н. Теодорович, Н. Коробко, В. Кравченко, П. Тутковський, Я. Яроцький, О. Фотинський, О. Левицький та ін. Волинський Округовий Відділ Поль. Спілки Нар. Учителів видавав „Rocznik Wołyński“ 1930 — 39 за ред. Я. Гофмана. На еміґрації працю провадить Ін-т Дослідів Волині у Вінніпезі і Т-во «Волинь» у Нью-Йорку.

В укр. літературі визначилися письменники з В.: Леся Українка, Л. Мосендз, О. Лятуринська, У. Самчук, О. Стефанович та ін.

Література: Антонович В. Археологическая карта Волынской губернии. Труды 11 археологического съезда. М. 1901; Тутковский П. Зональность ландшафтов и почв в Волынской губернии. Почвоведение, III. 1910; Ласкарев В. Общая геологическая карта Европейской России. Лист 17. П. 1914; Тутковский П. Антропогеографические этюды по Волыни. Труды Общества Исследователей Волыни. 1915; Труды общества Исследователей Волыни, I — XIII. Житомир 1902 — 15; Грушевський М. Історія України-Руси, I — X. Львів - Київ 1898 — 1934; Річинський А. Старий город Волинь. 1938; Rocznik Wołyński, I — VIII. Рівне 1930 — 39; Кордуба М. Історія Холмщини й Підляшшя. Кр. 1941; Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М.-Л. 1950; Bächtold R. Südwestrußland in Spätmittelalter. Базель 1951; Пастернак Я. Найстарші часи Волині. Волинь у боротьбі за волю України. Вінніпеґ 1952; Літопис Волині, I — III. Нью-Йорк — Вінніпеґ 1953 і наступні; Левкович І. Нарис історії Волинської землі. Вінніпеґ 1954.


«Волинь», газ., виходила в Рівному за нім. окупації з 1941 до поч. 1944 (спершу тижневик, з 1942 — півтижневик); редактори У. Самчук, згодом Мисечко, П. Зінчук.


«Волинь», т-во (земляцтво) в ЗДА, засноване 1951 р. з метою гуртувати волиняків, збирати й публікувати матеріяли про В.; Управа т-ва — в Нью-Йорку (гол. В. Дзівак), філії в Боффало і Клівленді; видало 2 чч. журн. «Волинь».


Волков Федір, див. Вовк Федір










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли хтось з наших сучасників уживає назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступає по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.