Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 456-470.]
Попередня
Головна
Наступна
Губа Ігор, архиєп., див. Ігор Губа.
Губаржевський Ігор (* 1905), мовознавець, наук. співр. Ін-ту Мовознавства ВУАН, проф. Київського Пед. Ін-ту (1936 — 41). Праці з діялектології Чернігівщини й Поділля, мови Шевченка, граматики сучасної укр. мови (дієприкметники, морфологія), словництва. З 1945 на еміґрації, нині в Англії, церк. діяч, свящ.
[Губаржевський Ігор (1905 — 69). — Виправлення. Т. 11.]
Губер Борис († 1919), авіоконструктор і пілот, полк., вишкільний старшина літунського полку УГА; трагічно загинув під час інструктажу.
Губернатор, у царській Росії управитель губернії, призначався царем із дворянства. На поч. 19 в. до деяких губерній (Київська, Подільська, Малоросійська) призначалися військ. губернатори. Г. очолював губ. правління й ін. органи губернії і мав нагляд над земською самоуправою; він перебував в адміністративній залежності від мін. внутр. справ. Нагляд над деякими губерніями здійснювали ще генерал-губернатори. Після революції 1917, за Центр. Ради, губерніями керували губерніяльні комісари, а в Укр. Державі 1918 — губерніяльні старости. В окупованій рос. військами Галичині (1914 — 17) були призначені кілька губернаторів.
Губернатором називався також гол. автономного краю Підкарпатської Руси в 1920 — 38 pp., призначуваний през. Чехо-Словаччини; його компетенції були обмежені чехо-слов. урядом і крайовою адміністрацією на чолі з віцегубернатором чес. національности; функції Г. мали скорше репрезентативний характер. Губернаторами на Закарпатті були: Ю. Жаткович (1920 — 21), А. Бескид (1923 — 33), К. Грабар (1935 — 38).
В. М.
Губернія, адміністративно-територіяльна одиниця в Рос. імперії; поділ на губернії завів Петро І. На Україні в 1708 засновано Київську Г., що існувала поруч із укр. адміністративно-територіяльним поділом на полки, скасованим у 1764 — 81 pp. Стан губерній на укр. землях часто змінювався (див. Адміністративно-територіяльний поділ укр. земель). На чолі Г. стояв губернатор, якому підлягало губ. правління (див. ЕУ I, стор. 481) та ін. органи губ. адміністрації. В 60-их pp. 19 в. по губерніях виникли органи самоуправління, т. зв. губернські земські управи (див. Земство). На Україні поділ на Г. проіснував до 1924 — 25 pp.
Губерніяльні комісари, виборні управителі губерній замість царських губернаторів, затверджувані 1917 р. Тимчасовим Урядом, а влітку 1917 — Центр. Радою. В губерніях, де за «Тимчасовою інструкцією» з 17. 8. 1917 була визнана укр. влада, комісарами були: на Київщині — спершу М. Суковкин, пізніше О. Саліковський, на Полтавщині — А. Лівицький, на Чернігівщині — М. Іскрицький, згодом Д. Дорошенко, на Волині — А. В’язлов, на Поділлі М. Стаховський. Після проголошення УНР (в листопаді 1917) і в ін. губерніях, уряд залишив губ. комісарів, затверджених раніше рос. Тимчасовим Урядом. Влада їх в рев. обставинах, при зростанні впливів больш. совєтів, фактично була мінімальна, особливо в великих пром. центрах, як Харків чи Катеринослав. Після повороту на весні 1918 Центр. Рада наставила своїх Г. к., поряд із військ. губ. комендантами, але гетьманська влада замінила їх на губерніяльних старост. В той же час у повітах були повітові комісари.
Губерніяльні старости, начальники губерній, призначувані гетьманською владою замість губ. комісарів Центр. Ради (наказ мін. внутр. справ Ф. Лизогуба з 14. 5. 1918). Г. с., як і повітові, добиралися з прихильників гетьманату, місцевих великих землевласників, старих земських діячів, офіцерів, — перев. далеких, а то й ворожих укр. справі, як київський староста, кол. губернатор Тернопільщини І. Чарторижський або ворог укр. культури харківський староста ген. П. Залеський та ін.; це спричиняло багато конфліктів між укр. громадянством і владою.
Губіцький Тарас (* 1908), скрипак-віоліст і дириґент в ЗДА, родом з Дрогобича, з 1937 в Детройті; дириґував оркестрою радіовисильні WMBC; віоліст симфонічної оркестри, засновник струнної оркестри Детройт Фідлерс Бенд; провадить свою муз. школу.
[Губіцький Тарас (1908 — 1974, Детройт). — Виправлення. Т. 11.]
Губків, с. Сосновського р-ну Рівенської обл. в проломі р. Случ через ґранітове підложжя; руїни замку 15 в.; в Г. 2. 7. 1943 німці зігнали населення до церкви й підпалили її; при цьому згоріло кілька сотень людей (разом із дітьми), із свящ. Венедиктом Корницьким і псаломщиком Борисом Петровим.
Губні звуки, приголосні, вимовлювані при пасивності низько положеного язика тим, що струм повітря прориває перепону, створену стуленням губів (проривні дзвінкий б і глухий п, комбінаторно м’якшені перед і), або проходить крізь вузьку щілину між горішніми зубами й долішньою губою (протисні ф, глухий, уживаний тільки в чужих словах і чужий більшості укр. говірок, почасти дзвінкий 8) або двома губами (в по голосних, з якими воно творить фонетично, але не фонологічно, дифтонг, факультативно в ін. позиціях). Пом’якшене в існує лише в кількох словах після пом’якшеного приголосного перед а (цвях, свято). Ствердіння Г. з. помічається в укр. рукописах уже в 11 в.
Губчак Михайло (1866 — 1926), гал. гром. діяч, співр. «Діла», управитель театру «Укр. Бесіди» 1901 — 05, 1915 вивезений на Сибір, повернувся 1918.
Гудик Яків (1839 — 92), гал. гром. діяч, укр.-кат. свящ., один із організаторів шкільних «громад» 60-их pp.; писав статті, оповідання, проповіді.
Гудило, оз., див. Манич-Гудило.
Гудима Віталій (1861 — 1929), ген.-хорунжий, за часів визвольних змагань — начальник Мобілізаційної Управи Військ. Мін-ва УНР.
Гудович Андрій (1731 — 1808), син Василя Г., вихованець ун-тів у Кеніґсбергу, Галле й Ляйпціґу. Ген.-адьютант Петра III, згодом ген.-аншеф. Брав участь у дипломатичних переговорах, що закінчили семилітню війну. Ім’я Г. називали як кандидата на гетьмана України (1762 і 1796). Близький до укр. патріотичного гуртка в Новгороді-Сіверському 1780 — 90-их pp.
Гудович Василь († 1764), держ. діяч 18 в.; бунчуковий товариш, відав справами Ген. Скарбу, чл. укр. делеґації до Петербурґу в справі відновлення гетьманства (1745 — 49); ген. підскарбій (1764).
Гудовичі, шляхетський рід, до нього м. ін. належали Василь († 1764), ген. підскарбій (див.), його сини — Андрій (див.) і Іван (1741 — 1820), граф, ген.-фельдмаршал, 1797 київський ген.-губернатор.
Гужова Віра (* 1900), співачка — драматичне сопрано, з пол. 20-их pp. вела основний героїчний репертуар у Харківському Театрі Опери і Балету, в 30-их pp. гол. солістка цього театру (Аїда, Наталка Полтавка, Наташа в «Русалці», Ліза в «Виновій дамі» та ін.); відома також із концертової діяльности, нині проф. Київської Консерваторії.
[Гужова Віра (1898, Київ — 1974, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Гужовський Яків (* 1861), укр. гром. діяч, посол до 1 Держ. Думи від Чернігівщини.
Гузар Володимир (1881 — 1945), бук. культ. діяч, меценат (т-в «Нар. Дім», «Кобзар»), за фахом лікар-інтерніст.
Гузар Євген (1854 — 1918), гал. церк. і гром. діяч і письм., катехит-педагог і організатор львівських укр. слуг; підручники «Життя святих», «Історія Церкви» й ін.
Гузар Ілля (1915 — 50), проф.-економіст в ун-ті Корнел в ЗДА, неодноразово дорадник у справах бюджету в Вашінґтоні; автор праці: „The Burse and the Sword, control of the Army by Congress, 1933 — 1950“ (1950).
Гузар Любомир (* 1911), син Володимира й Ольги, націоналістичний діяч на Буковині, з 1935 р. у Франції; статті у франц. журналах на укр. теми.
Гузар Ольга (* 1885), уроджена Павлюх, гром. діячка і журналістка, одна з керівниць жін. руху на Буковині, в 20 — 30-их pp. гол. т-ва Жін. Громада і «Мироносиці»; співр. часописів «Рідний Край», «ЛНВ», «Час» та ін.; перекладала з нім. і франц. мов; за свою діяльність 1942 засуджена рум. владою на 5 pp. в’язниці, з 1945 доля її невідома.
[Гузар Ольга (1885, Відень — 1945). Після другої окупації Буковини большевиками Г. була арештована 16.12.1944 відділом КҐБ в ході операції „Тризуб“ (арешти чл. бук. проводу ОУН); не доживши до суду, вона померла в чернівецькій в’язниці 22.5.1945. Похована в Чернівцях. — Виправлення. Т. 11.]
Гуйва, р. в сточищі Дніпра, права притока гор. Тетерева, 104 км довж.
Гукливський літопись, закарп. хроніка, почата 1660 р. і доведена до 1830 під назвою «Новійшая, яже когда случишася»; подає політ. й церк. події в Угорщині та на Закарпатті, соц.-побутові факти; мова нар. Гол. автор М. Григашій, свящ. с. Гукливого. Опублікований Я. Біленьким («Угор.-руські літописні записки», «ЗНТШ», CIV).
Гулак Микола (1822 — 99), чл. Кирило-Методіївського Братства; родом із Полтавщини; належав до лівого крила Братства; під час слідства тримався особливо твердо; 1847 — 50 був ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці, 1850 висланий до Пермі; з 1859 викладав у середніх школах в Одесі, Керчі, згодом у Кутаїсі й Тбілісі; автор праць із математики і ряду розвідок із грузинської та азербайджанської літератур.
[Гулак Микола (* Золотоніський пов. — † Єлизаветпіль, Азербайджан). — Виправлення. Т. 11.]
Гулак-Артемовський Петро (1790 — 1865), письм., родом з Київщини. З 1818 викладач Харківського Ун-ту, з 1825 — проф. рос. історії, 1841 — 49 — ректор. Друкуватися почав з 1817. Продовжуючи літ. традицію Котляревського, Г.-А., добрий знавець нар. мови й побуту, застосував бурлеск у своїх байках, з яких найвідоміша «Пан та собака» (1818) з нотами сатири на панську сваволю, у посланіях, зокрема травестуючи оди Горація («До Пархома»), та в ряді ін. віршів. У деяких творах наявні елементи сантименталізму («До Любки»). В балядах, де Г.-А. користувався сюжетами Ґете — «Рибалка» і Міцкєвіча — «Твардовський» (обидві 1827), надаючи їм укр. кольориту, він ставав на шлях романтизму. Повна зб. укр. віршів Г.-А. — «Твори», Держ. В-во України 1927.
[Гулак-Артемовський Петро (* Городище — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]
Гулак-Артемовський Семен (1813 — 73), композитор і оперовий співак, небіж письм. Петра Г., близький приятель Т. Шевченка. Нар. на Київщині. Заг. освіту здобув у Києві, співу вчився в Петербурзі й Італії. З 1842 був провідним співаком у Маріїнському Театрі та в італ. опері в Петербурзі (баритон дуже широкого діяпазону). Автор опери «Запорожець за Дунаєм» (1863), водевіль «Сон в ніч на Йвана» (1852) та «Укр. весілля» (1851). Співав партію Карася в «Запорожці» та свата в «Укр. весіллі»; як драматичний актор виступав у п’єсах І. Котляревського (в ролях Виборного та Чупруна).
[Гулак-Артемовський Семен (* Городище — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]
Гулевичівна Гальшка (Єлисавета), київська шляхтянка, жінка мозирського маршалка Степана Лозки; 1615 пожертвувала двір і садибну землю на Подолі в Києві для влаштування правос. манастиря і школи; новозасноване Богоявленське Братство на цьому ґрунті збудувало манастир і школу, яка стала основою Києво-Могилянської Академії.
[Гулевичівна Гальшка (Єлисавета) (1575 — 1642). — Виправлення. Т. 11.]
Гулий Максим (* 1905), біохемік, проф., д. чл. АН УРСР, керівник лябораторії тканинних білків ін-ту Біохемії АН; праці з біохемії тварин.
[Гулий Максим (* Нова Басань, Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]
Гулий-Гуленко Андрій (* 1886), ген.-хорунжий Армії УНР; повстанець на півд. Херсонщині; на поч. 1919 р. провадив бої з Махном за Катеринослав. У 1 Зимовому поході Армії УНР командир Запор. дивізії; в листопаді 1921 командир Басарабської групи Армії УНР, що вийшла з Румунії на Україну одночасно з гол. групою Ю. Тютюнника в Польщі. Після невдачі походу опинився в руках большевиків; доля невідома.
[Гулий-Гуленко Андрій (1886 — 1921?). — Виправлення. Т. 11.]
Гуляєв Олекса (1863 — 1923), проф. цивільного права Київського і Московського ун-тів, д. чл. ВУАН. Автор розвідок із рим. і рос. цивільного права: «Предбрачный дар в римском праве и памятниках византийского законодательства» (1893), «Наем услуг» (1893), «Вопросы частного права в проєктах законоположений о крестьянах» (1904), кілька разів перевиданий курс рос. цивільного права й ін.
[Гуляєв Олекса (* Київ — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Гуляй-Поле (VI — 17), м. над р. Гайчур, притокою Вовчі, р. ц. Запорізької обл.; осередок діяльності! анархіста Н. Махна в 1917 — 20-их pp.
Гуляницький Григорій, ніжинський полк. (1656 — 59), з волинської шляхти; брав участь у ліквідації повстання Барабаша й Пушкаря (1657) та у війні Виговського з Москвою, зокрема визначився обороною Конотопу 1659; після поразки Виговського усунутий від полковництва. 1663 учасник походу Тетері на Лівобережжя, 1664 за інтриґами Тетері деякий час був ув’язнений поляками у тюрмі в Марієнбурзі.
Гуляницький Августин († 1891), церк. діяч і письм., єп. катеринославський, автор підручника «Основного богословія».
Гулька (Hulka) Рудольф, сучасний чес. письм., журналіст і мистець, перекладав на чес. мову твори В. Стефаника, М. Коцюбинського, Лесі Українки; збирав матеріяли з укр. нар. мистецтва на Закарп. Україні.
[Гулька Рудольф (1887, Лясеніце, Чехо-Словаччина — 1961, Прага). — Виправлення. Т. 11.]
Гулькевичі (VIII — 21), с. на Кубані, р. ц. Краснодарського краю РСФСР.
Гультай Василь (* 1900), гром. і культ. діяч у Канаді, родом з Галичини, підприємець, меценат і засновник багатьох укр. культ. установ, піонер націоналістичного руху в Канаді; засновник, заступник гол. (1938 — 46), а з 1954 гол. Крайової Екзекутиви Укр. Нац. Об’єднання; управитель (1932 — 34), а з 1952 гол. дирекції в-ва «Новий Шлях», през. фільмової корпорації «Орбіт».
[Гультай Василь (1900, Глушків, Городенківський пов. — 1974, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]
Гультяї, в 15 — 16 вв. неосілі селяни під Польщею, що переходили з місця на місце за заробітком; поль. конституції 1496 і 1503 pp. обмежували їх свободу. Г. називались також «лезні» люди.
Гуманізм, має два значення. Заг.: визнання абсолютної гідности людини, що завжди має бути метою, але ніколи не засобом лише для досягнення якоїсь мети. Зокрема христ. гуманізм репрезентований у старій Україні такими творами, як «Ізборник 1076 p.», твори Володимира Мономаха, «житія» (напр., деяких печорських святих, м. ін. св. Теодосія), в 16 в. — Іваном Вишенським, у 18 в. Сковородою. Можемо говорити про христ. Г. тих письменників, у яких це один з основних мотивів їх світогляду: у І. Котляревського, Г. Квітки, Т. Шевченка. Пізніше приєднуються й ін. мотиви: безрелігійна філантропія, соціяльні мотиви і т. д. Такі відміни Г. наявні у М. Драгоманова, Лесі Українки, І. Франка й більшости «народницької» укр. літератури. Г. у вужчому сенсі — це інтерес до людини в добу ренесансу й зв’язана з цим висока оцінка та студії античної літератури. Цей тип Г. прийшов на Україну з запізненням лише в 16 в. й поширився в сер. 17 в. До 17 в. належить і ширше знайомство українців із типовими представниками ренесансу. Відомі тут були м. ін. Дж. Боккаччіо, Л. Валла, Дж. Кардано, Дж. Бруно й ін., зокрема Еразм Роттердамський. В 17 в. зах. Г. злився на Україні з барокком.
Д. Ч.
Гумань, див. Умань.
Гуменна Докія (* 1904), письменниця, родом із Київщини; почала друкуватися в 1924, належала до спілки «Плуг». На поч. 30-их pp. зазнала гострої критики за «неспівзвучність із сов. дійсністю». Нині на еміґрації в ЗДА. Написала чимало оповідань, зокрема зб. «Куркульська вілія» (1946), великий роман «Діти чумацького шляху» (I — IV, 1948 — 51), де на широко поданому побутовому тлі сов. України 20 — 30-их pp. зображена доля кількох сел. родин, психологічну повість «Мана» (1952), повість «Велике Цабе» (1952), в якій белетризує археол. дані про трипільську добу, зб. нарисів «Багато неба» (1954) й ін.
Гуменне (V — 2), м-ко в сх. Словаччині; 6 000 меш.; в пов. українці (почасти мовою пословачені) становлять до 20%, в самому Г. — до 10%.
Гуменюк Теодор (* 1891), гром. і церк. (Укр. Гр. - Правос. Церкви) діяч у сх. Канаді, родом з Галичини; королівський радник, перший адвокат укр. походження в Сх. Канаді, гол. ряду гром. установ у Торонто, почесний гол. Союзу Укр. Самостійників; автор сатири «Про що в Кремлі забули» (1946) під псевд. Федь Микитенко.
[Гуменюк Теодор (1891, Поточиська, Городенківський пов. — 1978, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]
Гумілевський Філарет, архиєп., див. Філарет Гумілевський.
Гумористична преса на Україні виникла майже одночасно з появою перших газет, які, крім хроніки, подавали матеріяли наук.-літ., гром. і сатиричного змісту. «Харьковский Демокрит» (1816), мав відділ гумору; «Дневник Рускій» (1848) і жін. газ. «Лада» (1853) у Львові приділяли місце гумористичним оповіданням. Проте обмеження політ. характеру під чужими режимами, зокрема брак свободи слова, довгий час не давали можливостей для розвитку Г. п. В обмежених формах розвивалася вона на Зах. Україні.
В 1860 — 80-і pp., в умовах заборон укр. преси на підрос. Україні і формальної свободи друку в підавстр. Галичині, з’явилися перші гумористично-сатиричні журнали. Рукописна «Помийниця» (1863 — 64), газ. київської Громади товариського характеру, була спрямована на регресивні явища в житті Громади. У Львові, в Духовній Семінарії в 1860 — 63 виходили рукописні «Клепало» А. Вахнянина, суто народовецького напряму, писаний фонетикою, і, конкуренційний, багато гостріший і добре ілюстрований (Дуткевичем) «Гомін» (він же «Фірман» і «Жельман») О. Партицького, писаний етимологічним правописом; його часто конфіскувала влада в семінарії. Обидва журнали, крім внутр. життя семінарії, відгукалися на заг.-нац. і політ. події тодішньої Галичини. Вперше з’явилося друком 1864 р. у Львові 1 ч. газ. «Дуля», за здогадною ред. А. Кобилянського, далі в Коломиї 1869 «Кропило»; в Відні в 1863 — 68 pp. виходив москвофільський «Страхопуд»; перенесений до Львова, він існував із перервами до 1905 p.; 1871 p. в Ужгороді друкувалася «Сова».
Роки партійно-політ. і станової диференціяції, 1880 — 1905 знайшли відгомін у газетах «Зеркало» (1882 — 83) і «Нове Зеркало» (1884 — 85) К. Устияновича у Львові, в «Лопаті» (1876) І. Семаки на Буковині і в відновленому після занепаду «Страхопуда» «Зеркалі» К. Паньківського — 1906 — 08, а також у «Комарі» (1900 — 05) І. Кунцевича.
Революція 1905 принесла деяке полегшення на підрос. Україні. З заг. пожвавленням культ. і політ. життя постав інтерес до Г. п. В заг. газетах з’являються гумористичні фейлетони. В Києві виходили «Шершень» (1906) В. Лозинського, «Хрін» (1908), але через нові утиски рос. цензури їх скоро закрито. Кращим політ. умовам у Галичині завдячують появу «Оса» (1912), з карикатурами Я. Пстрака і «Жало» (1913 — 14) С. Терлецького у Львові.
Світова війна 1914 — 18 позначилася ліквідацією друкованого слова на всіх укр. землях і принесла новий тип преси на фронті УСС, в таборах укр. полонених рос. армії, а пізніше в таборах інтернованих укр. вояків у Польщі й Чехо-Словаччині; ці журнали виходили неперіодично, примітивними техн. засобами на гектографі, іноді навіть рукописні. З Г. п. УСС назвемо «Самохотник» (1915 — 19), вид. Пресової Квартири УСС, ред. А. Бабюк, К. Кузьмович А. Лотоцький і ін., з добрими карикатурами й ілюстраціями О. Куриласа і Л. Ґеца, «Бомба» (1916), «Самопал» (1916), «УСУСУ» (1916 — 17) ред. Ю. Каламар, «Тифусна Одноднівка» і ін.
З багатої Г. п. полонених і інтернованих укр. вояків збереглися такі назви: «Характерник» (1920 — 21) Гладкого, «Промінь» (1921) Кухарського, «Окріп» (1921) Левицького, «Гримаса» (1921) — в Александрії; «Комар» (1920), «Жало», «Аванс» — у Вадовицях; «Око», «Сич» — у Каліші; «Листок Об’яв» — у Пикуличах; «Блоха» Сольвія, «Будяк» Павлова — в Стрілкові; «Лежух» (1921) — в Тухолі; «Колючки» в Ченстоховій і (1926 — 29) у Варшаві; «Камедула» (1919 — 20) в Ліберці (ЧСР).
Не надовго відродилася Г. п. в часи визвольних змагань і постання Укр. Держави 1917 — 20. В Києві виходили «Ґедзь» (1917 — 18), добре редаґований С. Паночіні тижневик «Будяк» (1917), «Реп’яхи» (1918) й ін. Численні провінціяльні газети містили чимало гумористичного матеріялу. В 1920 у Відні виходив гумористичний двотижневик О. Олеся «Сміх».
Невдача визвольних змагань і поділ України між 4 державами зумовлюють характер Г. п. періоду 1920 — 39.
На підсов. Україні поч. 20-их pp. гумористика була відразу поставлена на службу пропаґанді. За непу, коли цензурні умови стали дещо сприятливіші, поза суто офіц. вимогами, залишалися деякі можливості писати на теми побутові, літ.-мист., часом навіть гостро виступати з приводу опору українізації серед русифікованого міщанства та частини сов. апарату. В 20-их і поч. 30-их pp. в часописах «Вісті ВУЦВК», «С.-Г. Пролетар», «Селянка України», «Знання», «Всесвіт», «Нова Громада» та ін. багато писали Остап Вишня, Антоша Ко - Анатоль Гак, Юхим Ґедзь - Олесь Ясний, Юрій Вухналь, Кость Котко (М. Любченко), Омелько Буц (О. Слісаренко — на літ. теми), Йона Вочревісущий (М. Новицький, завжди з офіц. сов. позицій) та ін. Чимало гумористичного матеріялу подавали тодішні окружні газети. З 1927 р. в Харкові став виходити гумористично-сатиричний двотижневик «Червоний Перець» з участю більшости названих вище авторів. Починаючи з 1933 p., вони всі були репресовані, і Г. п. цілком занепала. Наступник «Червоного Перця» — нинішній «Перець», що скористався із тимчасового полегшення цензури в 1944 — 45 pp., у 1946 р. був об’єктом особливо гострої критики; видана була навіть спеціяльна постанова ЦК КП(б)У з засудженням його курсу. З 1953 p., згідно з офіц. директивами, посилився «критичний» курс в СССР, і відповідно до цього заг. газети й деякі журнали (як ілюстрована «Україна») збільшили свої «гумористичні кутки». Для піднесення продуктивности праці заводів і колгоспів і для боротьби з просуванням у сов. побут зах. мод і звичаїв тепер подається багато карикатур і фейлетонів у заводських газетах, т. зв. «багатотиражках», і плякатах, вивішуваних у спец. вітринах на вулицях міст. З карикатуристів найпомітніші: В. Литвиненко, В. Глибенко, Л. Каплан, В. Григор’єв, К. Агніт, Л. Бойко і В. Зелінський. Стилем карикатурних ілюстрацій вони всі такі однакові, що без підпису важко їх відрізнити.
Під поль. окупацією Г. п. змагалася з заборонами, конфіскаціями й матеріяльними труднощами, й, міняючи видавців і назви, зберігала безперервність видань, щоб стабілізуватися в 1924 р. До таких журналів гумору й сатири у Львові належали «Будяк» (1921 — 22) ред. С. Чарнецький і «Ґудз» (1922) Д. Кренжаловського, 1923 — «Жало» П. Буняка і «Маски» М. Голубця. їх змінив «Зиз» (1924 — 33) Л. Лепкого, що при співпраці Е. Козака забезпечив високий рівень видання. «Жорна» (1933 — 34) Р. Пашківського поступилися місцем «Комареві» Е. Козака, що існував у 1933 — 39 pp., підготувавши ряд гумористів і карикатуристів, які разом з Е. Козаком продовжують працювати на еміґрації. З ілюстраторів Г. п. того часу слід назвати П. Ковжуна (Їжак), О. Сорохтея, П. Холодного молодшого, Р. Лісовського і Р. Чорнія. З карикатуристів і графіків сучасних — Л. Семчишина, В. Цимбала, М. Левицького Б. Крюкова, А. Климка, М. Бутовича, М. Дмитренка, Л. Гуцалюка. Вістря політ. сатири зах.-укр. Г. п. було спрямоване проти больш. політики на Центр. і Сх. Землях, а також відображало політ., культ., гром. і госп. життя українців під Польщею. Поза тим, звичайно, подавали гумористично-сатиричний матеріял заг. газети, зокрема постійно з’являлися фейлетони в «Ділі», «Новому Часі», «Нашому Прапорі», «Громадському Голосі», «Господарсько-кооперативному Часописі», «Народній Справі» й ін. Серед авторів визначалися Тиберій Горобець (Степан Чарнецький), Галактіон Чіпка (Роман Купчинський), Леле (Лев Лепкий), Федь Триндик (Іван Гірний), Ікер (Іван Керницький), Бабай (Богдан Нижанківський), Теок (Теодор Курпіта), Гриць Муха (Михайло Голинський), Андронік (Лев Сенишин), І. Чорнобривий, В. Софронів-Левицький, Іван Сорокатий (Ю. Шкрумеляк).
На Закарпатті й Буковині в цей період виходили «Сова» (1922 — 23) в Ужгороді, «Ку-Ку» (1931 — 33) в Мукачеві, «Щипавка» (1921 — 22), «Будяк» (1930 — 31) і «Чортополох» (1936 — 37) у Чернівцях.
Г. п. на еміґрації, по другій світовій війні, репрезентують у Мюнхені «Їжак». потім «Їжак-Комар» і «Комар» (1946 — 48) Т. Курпіти, «Лис Микита» (1948 — 49) Е. Козака, що продовжує тепер виходити в ЗДА, виходив ряд таборових видань, переважно льокального характеру.
Г. п. заокеанської еміґрації характеристична великим числом короткотривалих журналів, що з’являлися й зникали, щоб знову відродитися; вони були популярніші, ніж щоденна політ. преса.
В ЗДА виходили в Оліфант (Па) «Оса» (1902 — 03), в Нью - Йорку — «Молот» (1908 — 12), «Шершень», (1908 — 11), «Оса» (1912 — 13), «Іскра» (1917 — 20), «Молот» (1919 — 23), «Лис-Микита» (1920 — 23), «Перець» (1923 25), «Пугач» (1925), «Сміх і Правда» (1926 — 28), «Канчук» (1931), «Боєві жарти» (1936), «Колька» (1936 — 38), «Око» (1939), «Микита» (з 1948 до нині) і «Нове Точило» Е. Березинського, в Чікаґо — «Оса» (1918 — 29), «Батіг» (1921) і «Оса» (1931); нарешті «Лис» (1950) і «Лис Микита» з 1951 в Детройті донині. В Канаді в Вінніпеґу виходили «Кадило», потім «Кропило» (1915 — 16) П. Крата, «Вуйко» (1917 — 18 і 1925 — 26) Я. Майданика і «Точило» (1930 — 43) С. Дорощука, в Едмонтоні — «Гарапник» (1921 — 34) Т. Томашівського. В Арґентіні, в Буенос-Айресі, в 1930-их pp. виходили «Шершень» і «Батіжок» і з 1949 донині «Мітла»; в Бразілії, в Курітібі, в 1938 — 40 pp. «Батіжок», додаток до газ. «Хлібороб». В Австралії «Перець» (1950). (Не подаємо тут даних про численні гектографічні, циклостилеві, друковані на машинці чи то рукописні гумористичні журнали, що з’являлися в сер. і високих школах і таборах переміщених осіб і т. п.).
Література: Бабюк А. Стрілецька преса. Вісник СВУ. 1917; Гнатюк В. Рукописні гумористичні часописи. ЗНТШ, CXXX, Л. 1920; Чиж Я. Півстоліття укр. преси в Америці. Календар Укр. Роб. Союзу на 1939. Скрентон, Па. Животко А. Історія укр. преси. Реґенсбурґ 1946; див. також ЕУ I, стор. 961 — 1003.
С. Янів
Гундич Мирон (1871 — 1920), дириґент Укр. Хору в Нью-Йорку, влаштував перший укр. концерт в Карнеґі-Голл у Нью-Йорку (19. 1. 1915).
Гуни, тюрко-монгольські кочові племена, які першими сунули на Україну в кін. 4 в. й почали своїм рухом велике переселення народів; знищили майже всі грец. колонії в Причорномор’ї і, пересуваючись далі в Европу, потягли з собою частини ґотських, аланських та слов. племен.
Гуня Дмитро, коз. гетьман 1638. Один із проводирів протиполь. повстання 1637; після поразки Павлюка під Кумейками Г., вдало маневруючи, б. Боровиці визволив загін від переважаючого ворога. Влітку 1638, коли після поразки під Жовнином гетьман Я. Острянин з частиною козаків утік на Слобожанщину, Г. був обраний гетьманом; відбиваючись від поляків, спорудив при впадінні р. Старець до Сули неприступний табір, завдяки цьому врятував решту козаків і зміг з ними перейти на Слобожанщину.
Гунькевич Дмитро (* 1893), літ. діяч у Канаді, автор ряду п’єс, нарисів, оповідань та ін. творів, друкованих у кан. і гал. виданнях.
[Гунькевич Дмитро (1893, Лисовичі, Долинський пов., Галичина — 1953, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]
Гуральництво, див. Спиртова промисловість.
Гурбенські Ліси, лісовий масив на півд. сх. від м. Дубна, відомий з бою УПА з большевиками (23 — 25. 4. 1944).
Гуревич Борис(* 1931), важкоатлет ваги мухи; золота медаля в клясичному дужанні на олімпійських іграх 1952 в Гельсінкі.
[Гуревич Борис (* 1937, Київ), атлет сер. ваги, олімпійський чемпіон 1968, чемпіон світу 1967, 1969. — Виправлення. Т. 11.]
Гуревич Зиновій (* 1896), історик, наук. співр. Ін-ту Марксизму в Харкові, автор монографії про Кирило-Методіївське Товариство («Молода Україна», 1928).
[Гуревич Зиновій (* 1898, Глухів, Сумська обл.). — Виправлення. Т. 11.]
Гуреїв Олекса (* 1913), письм.; оповідання, повість «Осокорівські друзі» (1946), роман-дилогія «Наша молодість — Життя іде» (1954) та ін. — воєнна і виробнича тематика (перев. Криворізького басейну) в межах «соц. реалізму».
Гурзуф (IX — 15), с. м. т. на півд. березі Криму, 16 км на півн. сх. від Ялти; кліматичний курорт, захищений з півн. і півн. сх. хребтом Яйли і горою Аю-Даґ; виноградництво, рештки ґенуезької фортеці.
Гурик Йосип (1852 — 1924), гром. і політ. діяч на Станиславівщині, посол до гал. сойму 1901.
Гуркевич Володимир (1871 — 1937), адвокат, політ. і культ. діяч на Самбірщині, чл. Гол. Управи Укр. Радикальної партії; засновник музейного т-ва «Бойківщина» в Самборі і його перший гол.; статті про минуле бойків.
Гурмузакі (Hunnuzaki) Евдоксій (1812 — 74), рум. історик і політик — українофоб, засновник антиукр. «партії патріотів» на Буковині, вигадав теорію «українізованих румунів», автор петицій до Відня (1848 — 49) в справі відокремлення Буковини від Галичини, видавець і ред. газ. „Bucovina“ (1848 — 52), праці з історії Румунії й Буковини.
Гуров Олександер (1845 — ?), геолог, довголітній проф. Харківського Ун-ту; досліди з геології й гідрографії Харківщини, Полтавщини, Катеринославщини й Донеччини. Капітальна праця: «Геологическое описание Полтавской губернии» (1888).
[Гуров Олександер (1843, Саратов, Росія — 1921). — Виправлення. Т. 11.]
Гуртожитки, інтернати для студентів високих шкіл, а пізніше й для учнів середніх, заведені в УССР, як і в ін. сов. республіках. Завдання «пролетаризації» високих шкіл, швидка розбудова підготовних «робітничих факультетів», що мали дати континґент студентів бажаного «соц. походження», примусили владу удатися до влаштування Г. від самого поч. 20-их pp. За офіц. статистикою, в 1926 — 27 акад. році житлом було забезпечено в УССР 41,5% заг. ч. студентів. У наступні pp., у зв’язку із збільшенням числа «пролетарських» студентів, відсоток цей значно піднісся. Житлові й харчові умови в Г., при дуже низькій реальній вартості студентських стипендій, взагалі надзвичайно важкі, за винятком Г. деяких індустріяльних інститутів та технікумів, утримуваних пром. наркоматами, згодом мін-вами. де обставини в якійсь мірі кращі. Можливість за допомогою надання права на Г. і реґулювання розміру стипендій впливати на успішність праці студентів, надолужувати брак потрібних підручників користанням бібліотеками при Г., а передусім реґляментувати життя студентів, наповнюючи вільний від навчання час комсомольськими та ін. «гром. навантаженнями», стимулює, при повсякчасній житловій кризі, розвиток будівництва Г. в УССР. З 30-их pp., а особливо після світової війни система інтернатів дедалі більше поширюється на технікуми, школи «трудових резервів», військ. школи. Останнім часом з’явилося невелике число привілейованих сер. шкіл — інтернатів для дітей сов. аристократії з спец. програмами. В 1956 р. досвід цих шкіл-Г. переноситься на влаштування теж закритих сер. шкіл, але з далеко простішою програмою. Повільний темп післявоєнної реконструкції житлового фонду на Україні зумовлює неподолану досі недостачу Г. для високих шкіл, не кажучи вже про офіц. визнану незадовільність житлової площі, що припадає на мешканця.
Р. М.
Гурток Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ), створений у Львові 1922 з метою плекання укр. мистецтва; засновники: М. Голубець, П. Ковжун, О. Лушпинський, М. Осінчук, В. Сочинський, С. Тимошенко, П. Холодний (старший). ГДУМ, гуртуючи мистців Зах. України і закордону, влаштовуючи збірні виставки, виклади тощо, значно пожвавив мист. життя; після 1931 влився в нову орг-цію АНУМ.
«Гуртуймося», неперіодичний журн. військ-гром. думки, виходив у Празі (ЧСР) 1929 — 38; ред. В. Філонович і М. Битинський; серед співробітників В. Сальський, П. Шандрук, В. Кущ та ін.
Гусаковський Генадій (1725 — 70), маляр, василіянський чернець із Волині; малював портрети та ікони в Почаєві й Піддубцях у Галичині та ін.
Гуска дика сіра (Anser anser L.), птах; на Україні лише на весні та восени на перельотах з півдня на далеку північ. До перелітних Г. належить бл. 12 видів, м. ін. казарка чорнолоба і білолоба, гуменники й ін.; всі Г. — пром. птахи. Від Г. д. с. походить Г. свійська.
Гуска свійська (Anser anser domestica), домашній птах, походить від гуски дикої сірої; розводять ради смачного м’яса; найбільше відомі на Україні породи — роменська (вага 5 — 7 кг), холмогорська, тулюзька й емденська.
Гуслистий Костянтин, історик, наук. співр. Ін-ту Іст. АН УРСР, автор праць із соц.-політ. історії України 18 в. («З іст. клясової боротьби в степовій Україні в 60 — 70-их pp. 18 ст.», 1933; «Турбаївське повстання», 1947, та ін.), 2 тт. «Нарисів з історії України» 14 — 17 вв. (1940 — 41) і ін.
[Гуслистий Костянтин (Кость) (1902, Олександрівське [тепер Запоріжжя] — 1973, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Гуслі, гусла, муз. інструмент, здавна поширений у слов’ян; в княжій Україні-Русі — арфа в лежачій формі; пізніше набувають форму трапеції, у 18 в. відомі «клявікордні» Г. (мал. див. ЕУ I, стор. 280).
Гуснай Юлій (* 1893), учитель і шкільний інспектор у Берегові, закарп. політ. і культ. діяч; посол до парляменту в Празі (1929 — 35) від соц.-дем. партії. Автор підручників і керівний діяч Учительської Громади Підкарпатської Руси.
Густинський літопис, див. Літописи.
Густинський Троїцький манастир, б. Прилуки, заснований на поч. 17 в. (до 1612 — 14 pp.) у володіннях кн. Вишневецьких, був поширений заходами митр. Ісаії Копинського. В 1638, після придушення коз. повстання, частина ченців, побоюючись поль. репресій, переселилася на Московщину. Запустілий манастир був відбудований з доручення митр. Петра Могили ігуменом Іллею Торським 1639 р. В 1648 манастир був зруйнований повстанцями, але Богдан Хмельницький взяв його під свою «протекцію і оборону» й забезпечив його зем. володіння, що ствердила також своїм універсалом 1655 р. гетьманова Анна Хмельницька. В 1674 — 76 гетьман Самойлович збудував кам’яну церкву св. Тройці. Гетьман Мазепа збудував кам’яну церкву Успіння Богородиці. В кін. 18 в. Г. манастир був одним із найбагатших на Україні, але 1786 р. рос. уряд секуляризував його володіння. 1799 манастир був закритий і відновлений у 1843. Закритий большевиками.
Густира (Blicca bjoerkna L.), ласкир, прісноводна риба з родини коропових; довжина до 35 см, вага — до 1,2 кг. Відіграє ролю у річковому рибному промислі, хоч її цінність як харчового продукту не дуже висока; у пром. ловах Дніпра вона дає 10,7% заг. кількости виловлених риб, у Десні — 4,6%. У пониззі Дніпра — Бога (з лиманом) виловлено 1938 р. — 12 500 центнерів; середньорічні 1946 — 49 вилови — 9 500 центнерів.
Гусятин (IV — 7), м. над р. Збручем на гал. Поділлі; р. ц. Тернопільської обл. За Австрії Г. — пов. м., що розвивалося завдяки прикордонному положенню, згодом підупало (6 000 меш. у 1910 p., 3 000 у 1931 p.); руїни замку 17 в., ратуша в стилі ренесансу, каплиця 17 в.; у квітні-червні 1919 бої УГА з большевиками, в липні 1919 останні бої відступаючих за Збруч частин УГА з поляками.
Гути (III — 16), с. м. т. Богодухівського р-ну Харківської обл.; цукроварня.
Гутинські гори, півд. частина Вулканічних Українських Карпат, положена на півд. від р. Тиси й Мармароської котловини, яку замикають від півд. зах. Г. г., є лагідний, сильно заліснений хребет, довж. бл. 50 км; висота верхів 800 — 1093 м; вони становлять укр.-рум. кордон.
Гутник Сергій, промисловець, жидівського походження, гол. біржового комітету в Одесі, чл. рос. партії конституціоналістів-демократів, за гетьманату, з травня до жовтня 1918 міністер торгівлі та промислу в кабінеті Ф. Лизогуба; пізніше еміґрував за кордон.
Гутництво, див. Скляна промисловість.
Гуца Юрій, див. Венелин.
Гуцайло Євген (1880 — 1928), політ. діяч і журналіст на Буковині, учитель, співзасновник соц.-дем. партії; під час першої світової війни співр. Союзу Визволення України в Німеччині, в таборах полонених, співред. «Впереду» у Львові (1918), переїхавши до УССР, працював у Харкові.
Гуцало Олександер († 1919), мистецтвознавець і графік, чл. Секції Мистецтва Укр. Наук. Т-ва в Києві; праці «Стародубське барокко», «Надбанні хрести на Україні» (1921).
Гуцалюк Любослав (* 1923), маляр, студії в Мюнхені і Нью-Йорку, зокрема працює в ділянці абстрактного малярства; індивідуальна виставка в Парижі 1956 р.
[Гуцалюк Любослав (* Львів). — Виправлення. Т. 11.]
Гуцули, див. Гуцульщина.
Гуцульська говірка належить до півд.-зах. групи укр. говірок; споріднена особливо з покутсько-бук., а далі з бойківською і сер.-закарп. говірками. Найархаїчніші говірки над р. Черемошем, що від 17 в. поширювалися й на гор. Тису та на Буковину; з цього на півд. зах. постала над р. Русковою вузька смуга говірок, перехідних до сер.-закарп.; схрещення на Покутті гуцульської та наддністрянської експансій створило покутську говірку. Літописна згадка про залишення тиверцями (й уличами) надчорноморських осель при відході долинами річок від кочовиків у безпечніші райони (на Зах. — у Семигород — «Залісся» й на півн. захід — на Покуття) — наводила істориків і мовознавців (Шахматов, Лер-Сплавінський, Янув) на думку саме в гуцулах вбачати нащадків літописних тиверців, що згодом, у 13 — 14 в., зазнали сильної рум. домішки. Сильні рум. мовні (гол. лексичні) впливи в Г. г. пояснювано співжиттям на одній території укр. слов’ян як мешканців річкових долин із волоськими скотарями на гірських полонинах. Але бракує наук. підстав гіпотезі рум. історика Н. Йорґи, ніби гуцули — це зукраїнізовані румуни.
Особливості Г. г.: 1. ’і з ē, ō (ньіс: нести, носа); але — особливо після губних — над Черемошем ще: и, ü з ō (вин, вüн, «він»); 2. м’яка вимова шелесних (чьорт, шьум) та зміна груп шч, ждж на шьшь, жьжь (шьшьо «що», дожьжьу «дощу»); 3. збережена вимова «середнього» (півм’якого) л (мольокó) та м’якого рь у визвуці складів (пúсарь) і на місці праслов. r (верьх); 4. м’яка вимова груп: кьи, ґьи, хьи, кье, ґье, хье (рýукьи, сухьé); 5. зміна ’а (і рідше давнього йа) в ’ê (йê) (жьếль «жаль», пйếкь «п’ять»; йếвір «явір», бойếти си, бойáти си «боятися»); 6. відсутність вставного ль після губних (рóбйу, але: робльéний); 7. дорсальна вимова пом’якшених ть, дь як кь, ґь (кьíло «тіло», ґьід «дід»); 8. корональна («полтавська») вимова пом’якшених зубних приголосних сь, зь, ць, дзь; 9. стверднення кінцевих -сь, -зь (цес «цей», кріз «крізь») і ць, сь у наростках: -ец, -ица, -цкьий, -скьий (хльóпец; мольодица; пáнцкьий; хльóпскьий; але на півд. заході тут: -цькьий, -ськьий); 10. обнижена вимова наголошеного и наближено до е (сиен); вимова е в сусідстві р наближено до а (трéаба «треба»); 11. вимова груп: хв як ф (фальити «хвалити»); дн як нн (оннá); бн як мн (срíмний); тль, дль як кль, ґль (верькльýх «коловорот», ґлье «для»); рль як льлъ (на півдні: — ольльица «орлиця»); 12. задньопіднебінна вимова н у групах нк, нґ (тоŋко «тонко»); 13. відсутність подовжених приголосних у формах типу: зьíлье «зілля»; 14. подекуди енерґійний приступ при вимові назвучних голосних (идéт «іде»); 15. міжслівна фонетика типу: сьньіх падéт, цез рік «цей рік»; 16. вимова приростка ви як ві- (вібраў «вибрав»); 17. чітке розрізнювання закінчень відміни твердого й м’якого типу імен (земльéў — рукóў; на кони — на стольí; цéго — тóго; синего — дóоброго); 18. поширене закінчення — іў (-иў) в родовому множини жін. іменників (бджьóльіў, цéрьквіў); 19. енклітичні форми займенників: ми, ти, си «мені, тобі, собі»; мньи, ньи, мйи, мі «мене», кьи «тебе», си «себе»; 20. дієслівні форми типу: берéт — берýт; питáйет, питат (над Черемошем) питáйут; хóдит — хóґье «ходять»; берéмо, берéм (на сході) берéме (на півн. зах.); минулий час: ходиў сме, -йес; ходильи смо (на сході: ходильим), -сте; умовний спосіб: ходиў бих; майбутній час: му ходити (рідше: буду ходити); хóґьу, нóсьу, вижьу, хóжьу; 21. кличні форми власних імен з пропущенням післянаголосових складів: Ю! «Юрку», Парá! «Параско»; 22. творення третього ступеня прикметників із слівцем май (май висóкьий); 23. наголосові й лексичні особливості (нéсу, тéльи, пиўница, кóмар); рум. позичення на півд. сході і угор. на заході.
О. Горбач
Гуцульський Бескид, частина Бескидів, положена між долиною Прута на зах. і Сучави на півд. сх., між берегом Карпат на півн. сх. і Жабівсько-Селетинською улоговиною — частиною Сер. Карп. улоговини — на півд. зах. Г. В. підноситься високим (300 — 400 м) гострим берегом над Підкарпаттям. Висота хребтів підноситься з 700 — 800 на березі гір до 1300 — 1500 м у глибині. Найвища частина Г. Б. на півд. зах. (хребет Лисина — 1 464, Гордий — 1 478, Біла Кобила — 1 473, Каменистий — 1 369, Ігрець — 1 313) нагадує своїм краєвидом (зокрема виразні верхи, «цекота») сусідні Ґорґани. Як і в ін. Бескидах, в Г. Б. чергуються поздовжні хребти з поздовжніми долинами (ґраткова будова); широкою долиною є Ославсько-Березовський рівна півн. зах. Поперечні долини Прута, Черемошу і Сучави, Пістинки й Серета ділять Г. Б. на кілька груп. Г. Б. заселений укр. плем’ям — гуцулами. Як і на всій Гуцульщині, оселі тут розпорошені й сягають до найбільших висот, ліси у великій мірі зайняті пасовищами й сіножатями, гол. рід госп-ва — тваринництво. Густіше заселена й більш збезліснена зах., гал., частина Г. Б., бо на сх., буковинській, сильний розвиток великої посілости перешкодив вільній колонізації: в гал. частині рілля становить 9%, сіножаті й пасовища 54%, ліс 34%, густота населення — 72; для бук. частини відповідні числа: 8, 26 і 64% і густота — 47. Містечка лежать на березі гір (Делятин, Печеніжин, Пістинь, Косів, Кути, Вижниця).
В. К.
Гуцульський кінь, гуцул, див. Конярство.
Гуцульський Курінь, входив до складу XI (самбірської) бриґади УГА, відомий боями на відтинку Хирів-Перемишль під час офензиви УГА в Галичині 1919, в поході на Київ і на Вапнярському напрямі в складі Армії УНР 1919; командир — поручник Гриць Голинський.
Гуцульські Альпи (також Рахівські гори, Рахівський кристалічний масив), найбільше на зах. висунена частина Мармаросько-Буковинської верховини, положена міх долинами Білої Тиси на півн. і Руської Ріки на півд. Г. А. є найбільш різноманітною й мальовничою частиною Укр. Карпат завдяки значній висоті (понад 1 900 м), різноманітній геол. будові (ґнайси, кристалічні лупаки, вапняки, вулканічні породи), глибоким долинам (до 1 500 м) і виразним формам кол. зледеніння; вершки мають гостру форму, узбіччя стрімкі й скелясті. Г. А. складаються з двох груп: а) ґнайсовий Піп Іван (1 940) у формі могутньої піраміди і б) базальтовий стіжок Фарків (1 961) та вапняковий Михайлєк (1 920). Г. А. вкриті смерековими лісами, вище яких простягаються полонини, жереп (гол. Піп Іван) і скельне невгіддя (Піп Іван). Населення скупчене в долинах Білої Тиси (с. Богдан), Тиси (м. Рахів) і Руської Ріки (Руська Поляна й Руське Криве).
В. К.
Гуцульсько-Буковинський Леґіон, австр. військ. добровольча формація, створена на Буковині 1915 — 16 заходами М. Василька та майора Фішера; командантом був С. Василько.
Гуцульщина, країна заселена укр. верховинцями — гуцулами, що займає найбільше на півд. сх. висунену частину укр. Карпат у межах Галичини, Буковини й Закарпаття, в сточищі рік Прута з Черемошем і Серетом, гор. Сучави, гор. Надвірнянської Бистриці і гор. Тиси.
Територія. На півд. сх. гуцули граничать із румунами, на зах. — з бойками, від півн., на Підкарпатті, — з підгірянами, на півд. зах., на Закарпатті, з давно осілим хліборобським укр. населенням. Границі Г. від півн. й півд. виразні — їх утворюють перші вищі карп. хребти й різко звужені долини рік. На зах. гуцули заселюють усю долину Прута по Делятин і долину Надвірнянської Бистриці (села Рафайлова й Зелена, за деякими авторами — й Пасічна), а на Закарпатті долину Тиси по Трибушани й с. Косівська Поляна; деякі гуцульські мовні і етногр. прикмети мають села Руська Поляна, Руське Криве і Руськова, положені в долині Руської Ріки на рум. Мармарощині, та села Кобилецька Поляна, В. Бичків, Росішка, Луг і Верхнє Водяне (Апша). Без цих сіл величина Г. така:
Гуцульщина |
Число громад |
Територія в км² |
Населення в тис. 1939 р. |
Українці в тис. 1939 р. |
Галицька |
44 |
2 900 |
94 |
87 |
Буковинська |
28 |
2 200 |
45 |
37 |
Закарпатська |
8 |
1 400 |
36 |
32 |
Вся Гуцульщина |
80 |
6 500 |
175 |
156 |
На протязі сторіч Г. входила до складу тих держ. організмів, до яких належали Галичина, Буковина і Закарпаття: до 1770-их pp. — до Польщі, Туреччини-Молдавії, Угорщини; згодом — до Австрії й Угорщини; в 1920 — 39 pp. до Польщі, Румунії й Чехо-Словаччини. Не зважаючи на належність до різних держав, відміни між окремими галузями гуцулів невеликі. їх єднала спільна матеріяльна й духова культура, увесь побут, говірка, які, з другого боку, виразно відрізняли їх від сусідів. Положення в глибині гір, далеко від шляхів сполучення, сприяло взаємному обмінові населенням незалежно від кордонів і стимулювало доплив з долин різних елементів, що знаходили тут захист; положення на пограниччі Молдавії позначалося тур. і молд. впливами.
Тепер уся Г., за винятком 8 осель на Буковині, які лежать у Румунії, входить до складу УССР.
Природа. Г. обіймає найвищу й найбільше мальовничу частину укр. Карпат, а саме (в напрямі з півн. сх. на півд. зах.): 1. Гуцульський Бескид і приналежну до нього від зах. частину Ґорґанів, 2. Жаб’ївсько-Селетинську улоговину, що становить частину Сер.-карп. улоговини, за якою лежать: 3. частина Полонинського Бескиду, а саме, високі масиви Свидівця, Чорногори і нижчі групи Кукуля, Кринтої та Лудованських гір, і 4. кристалічна Мармаросько-Буковинська верховина з Гуцульськими Альпами й Чивчинськими горами. При чималій висоті лагідні форми гір, однак, не перешкоджають густому заселенню й хліборобству на значних висотах, тим більше, що, завдяки висуненню на півд. сх. і впливам чорноморського підсоння та великій масивності, температури літа тут вищі від ін. частин Карпат. Велике поширення полонин сприяє буйному розвиткові пастушого життя.
Людність. В 1938 р. 89% людности Г. становили українці. 7,5% жиди, 2% поляки (в гал. Г.), 0,5% румуни (в бук. частині) і 1% чехи (на Закарпатті); зовсім малий відсоток становили вірмени, які колись відігравали на Г. велику екон. ролю, німці, угорці й цигани. Більший відсоток складали ці нац. меншості в містечках і курортах (дол. Прута); у висліді подій другої світової війни тепер їх майже немає.
95% населення скупчено в селах. Містечка лежать здебільше поза межами Г., або на пограниччі гір і Підкарпаття (Делятин, Яблонів, Косів, Кути, Вижниця), на території Г. лежать Рахів, Селетин та дві оселі, що мають почасти характер містечок — Ясіня і Сторонець — Путилів; значними торг. й адміністративними осередками є Коломия й Сигіт, міста поза межами Г., меншими — Надвірна, Сторожинець і Кімполюнґ. Специфічний характер мають курорти в долині Прута (зокрема Ворохта).
Пересічна густота населення — 27 на 1 км². Найгустіше заселена Жаб’ївсько-Селетинська улоговина і більша частина Гуцульського Бескиду (70), найбільше збесліснені (ліс становить лише 1/3 всього простору). Гал. частина Г. заселена густіше, ніж бук. й закарп., де розвиток великої посілости гальмував вільне заселення.
Форми осель у гуцулів, позначені впливом їх гол. госп. діялыюсти — скотарства, відмінні від сусідів і лише Г. притаманні. Характеристичні їх риси такі: 1. розпорошеність осель; 2. висока — найвища в Карпатах — горішня границя постійного заселення, яка доходить до 1 400 м, винятково (Гостовець) до 1 700 м; 3. сильно розвинене сезонове заселення, зокрема пастуші оселі (стаї, стіла) на полонинах; 4. ряд переходових форм між постійними й тимчасовими оселями (зимівки, літовища); 5. живі колонізаційні процеси й безнастанне перетворення тимчасових осель на постійні. Усі ці явища особливо жваві на гал. Г.
Господарство. Гол. рисою госп-ва гуцулів є наставлення на скотарство при майже цілковитому бракові хліборобства. Рілля становить ледве 4% простору (на Бойківщині бл. 25, на Лемківщині 35%), полонини й сіножаті 33%, ліс — 59%. Протягом сторіч гуцули обмінювали продукти скотарства на хліб із Покуття й Мармароської котловини; додатковими зайняттями були домашні промисли — деревообробний, мист., ткацький, кушнірський, гарбарський; торгівля скупчувалася в підгірських містечках у вірменських і жид. руках. Від другої пол. 19 в. на госп-во неґативно вплинула велика віддаль більшої частини Г. від залізниць, зубожіння через переділ землі і занепад домашніх промислів у наслідок фабричної конкуренції. Поступово гол. зайняттям більшости гуцулів стали сезонові лісові роботи і поза межами Г. Хліборобство лишалося примітивним — картопля, кукурудза, ячмінь, льон, мало вівса і жита; тваринництво й госп-во на полонинах та сіножатях екстенсивне. Розвиток курортів (перев. в долині Прута і Косів, менше в долині Тиси) створив нову галузь госп-ва, з якої однак не змогли скористатися гуцули, зате приплинули чужинці. Орг-ція мист. пром-сти (напр., кооператива «Гуцульське мистецтво» в Косові) була до війни в початковому періоді. В добу між світовими війнами найкраще розвивалося екон. життя на закарп. Г. (напр., меліорація полонин), бук. Г. була в повному застої. Тепер найбільшими багатствами Г. є тваринництво й лісове госп-во, додатковими — курорти й домашні мист. промисли.
В. Кубійович
Перші історичні відомості про Г. з’явилися в поль. джерелах 14 — поч. 15 вв ; до 1424 р. належить перша згадка про місцевість у глибині Г. — поляну Жаб’є. Іст. дані про заселення нинішньої Г., в наслідок відокремлености життя гуцулів, надзвичайно скупі й не дають можливости скласти уявлення про цей процес у цілому; треба гадати, що на Г. довго не було панщини й залежність від сусідніх володарів виявлялася оплатами грішми й натурою. Натомість не бракує відомостей про рухливу дрібну укр. шляхту з Березова, положеного на пограниччі Г.; в 1490 вона брала участь у повстанні проти Польщі Петра Мухи; у війнах між Молдавією й Польщею 1509 й 1530 pp. берегівська шляхта бере сторону Молдавії. Ці рухи, як і повстання С. Височача під час походу Б. Хмельницького 1648 p., мусіли захопити й Г. З пол. 17 і протягом 18 в. по всій Г. діяли ватаги опришків, які часто ставали месниками за нар. кривди. Серед них найвідоміші були Нестор з Делятина (1683), Іван Пискливий з Довгополя Руського (1703 — 12) і, особливо, Олекса Довбуш із Печеніжина (1738 — 45).
За австр. часів повстання на Г. були скеровані проти панщини (1803, 1814 — 15, 1825 pp.). Іст. ваги набрали повстання в 1840-их pp., якими керував на бук. Г. Лук’ян Кобилиця. Нац. відродження на Г. зумовлене було ходом відродження в Галичині, на Буковині й Закарпатті. Найважливішими виявами нац.-гром. життя Г. були орг-ція Укр. Радикальної Партії на поч. 20 в. й «Січей» К. Трильовським, бої Укр. Січових Стрільців у 1914 — 15 pp. і активна участь Г. у визвольних змаганнях 1918 — 20 pp.
Походження назви Г. викликало ряд припущень, позбавлених переконливих арґументів (Мілевський, Деболецький, Федькович та ін.). С. Лукасік твердив, що знайшов слово «гуцул» у рум. тексті 1586. Безсумнівним є вживання цієї назви в актах 18 в. (С. Грабец). Найбільше поширене пояснення, запропоноване В. Полем, від рум. „hocul“ — розбійник, опришок.
Етнографічний образ гуцулів складається на підставі даних 19 — 20 вв., бо від давніх часів збереглися тільки уривчасті відомості. Г. характеризується браком сконцентрованих селищ і наявністю великого числа «плаїв» — дуже старих шляхів, що зв’язують оселі, здебільше також старовинні і часто відірвані від навколишнього світу. Життя гуцула донедавна проходило між двома полюсами : постійною оселею - хатою і, іноді віддаленим, «літовищем», де перебувала худоба. Останнім часом чимало пастуших осель перетворилися на постійні. Особливості побуту гуцулів з їх самотністю й консерватизмом відбилися в багатій нар. творчості Г., що збереглася в давніх формах; архаїчні мотиви характеризують зокрема колядки ; так само стародавні т. зв. примівки (заклинання), породжені магічними віруваннями гуцулів, збереглися тут у далеко більшому багатстві, ніж деінде на Україні, а тим паче в будь-якій ін. евр. країні.
В ділянці матеріяльної культури особливої досконалости досягла гуцульська дерев’яна архітектура, зразками якої є, напр., церкви в Криворівні, Ворохті, Княждворі, Ясіні, Зеленому над Черемошем, Вербівці, або дзвіниця в Микуличині. Великою мист. досконалістю в композиції та прикрасах відзначаються й гуцульські хати, особливо старовинні, збудовані ще в добу перед зубожінням села. Розташовані на значних відстанях, по схилах гір, на горбах і в долинах рік, садиби являли собою т. зв. «ґражди», себто своєрідні дерев’яні фортеці, неприступні для хижих тварин і пристосовані для оборони від нападів. «Ґражди» споруджувано не поверхово, а вшир як замкнені комплекси житлових і госп. будівель, сполучених укритими подвір’ями, ґалеріями, переходами; в такій «ґражді» іноді мешкало кілька поколінь того самого роду. Особливістю гуцульського будівництва є гарні дахи з ґонти (раніше з «драниці»), часто з майстерно «ламаними», вигнутими, різьбленими прикрасами, які одночасно охороняють хату від вітру й дощу. По всій Г. на перехрестях доріг стояли каплички й хрести роботи місц. майстрів (див. також ЕУ I, стор. 197 — 98, стор. 215).
С. Вінценц
Поряд архітектури, широко відомі гуцульські мистецькі вироби. Це насамперед викладанки на дереві з пацьорками та ін. інкрустаціями різнокольоровим деревом, кістю, перламутром, металем. Багата орнаментика керамічних виробів, з мотивами геометричними, сильно стилізованими рослинами і птицями. Архаїчні форми мають мосяжні вироби з карбуванням, вироби зі шкіри й кости. Дуже мальовничий гуцульський одяг, ткацькі вироби з вовни, вишивки низзю та ін. способами. Незвичайно тонко виконують гуцули писанки, де, крім геометричного орнаменту, нерідко вживаються мотиви риб, коней та ін. Великий нахил гуцулів до прикладного мистецтва і їх майстерність у виконанні стали широко відомі в Европі й Америці, (див. ЕУ I, стор. 198, 211 — 12, 218, 222, 225 — 26, 286 — 88, 294, 300, 304, 312).
В. Січинський
Багато матеріялів з нар. мистецтва Г. було зібрано в музеях Львова, зокрема в Музеї НТШ, в Чернівцях, в етногр. музеях у Відні й Будапешті, а також у реґіональному музеї «Гуцульщина» в Коломиї (кол. ім. о. Й. Кобринського).
Цілком своєрідним явищем був організований 1911 Г. Хоткевичем аматорський нар. Гуцульський Театр (режисери О. Ремез, згодом Л. Курбас), в якому селяни й селянки грали в п’єсах, написаних або перероблених Хоткевичем гуцульською говіркою; театр був ліквідований з поч. війни 1914.
Нині, поряд із самодіяльними хорами, як «Гуцульщина» та ін., відомий своєю діяльністю Гуцульський Ансамбль Пісні і Танцю в Станиславові.
Г. з її своєрідністю природи й побуту населення знайшла відображення в окремих творах ряду укр. письменників, як О. Ю. Федькович, М. Черемшина, Г. Хоткевич, що культивували в своїх творах гуцульську говірку, С. Воробкевич, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, А. Крушельницький, О. Олесь, Р. Єндик, Ю. Боршош-Кум’ятський та ін.; гуцульські мотиви є і у поль. письменників Ф. Карпінського, Ю. Словацького, Й. Корженьовського, С. Виспянського, В. Поля, С. Вінценца. В образотворчому мистецтві в більшій або меншій мірі з Г. зв’язані твори Т. Копистенського, І. Труша, О. Новаківського, М. Мороза, С. Луцика, Ю. Дяченка, В. Дядинюка, О. Куриласа й ряду ін.; природу й людей Г. зображували поль. мистці Т. Ярошинський, С. Обст, М. Машковський, Т. Аксентовіч, Ю. Фалат, К. Сіхульський, В. Яроцький, Водзіцька та ін.
Література: Hacquet В. Neueste physikalisch-politische Reisen durch die Dacischen... Karpathen. Нюрнберг 1790 — 94; Kaindl R. F. Die Huzulen. Відень 1894; Шухевич В. Гуцульщина, І — V. Л. 1899 — 1908; Гнатюк В. Причинки до пізнання Гуцульщини. ЗНТШ, CXXIII — IV. Л. 1917; Крип’якевич І. З історії Гуцульщини. ЛНВ, LXXX — LXXXII. Л. 1923; Кобилянський Б. Гуцульський говір і його відношення до говору Покуття. Укр. Діялектологічний збірник, I. К. 1928; Січинський В. Гуцульський «оседок». Прага 1929; Vincenz S. Na wysokiej połoninie. В. 1936; Кубійович В. Пастушство Буковини. Праці Геогр. Комісії НТШ, І. Л. 1937; Hrabec S. Nazwy geograficzne Huculszczyzny. Кр. 1950.
Гучва, p. на півд. Холмщині, ліва притока Бугу, довж. — 85 км.
Гушалевич Євген (* 1867), син Івана, оперовий співак — героїчний тенор, виступав на нім. і поль. сцені.
[Гушалевич Євген (1864, Львів — 1907, Кельн, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]
Гушалевич Іван (1823 — 1903), літ. діяч і журналіст — москвофіл, родом із Чортківщини. Свящ. у Калуському пов., пізніше катехит в Акад. Гімназії у Львові. З 1861 — довголітній посол до сойму, делеґат Держ. Ради. Співр. «Зорі Галицької», її ред. в 1854. Видавав часописи «Новины» (1849), «Пчола», «Домъ и Школа» (1863 — 64). З 1866 став москвофілом. Зб. «Стихотворенія» (1848); відомий як автор патріотичної пісні «Мир вам, браття» й популярної оперети «Підгоряни» (муз. М. Вербицького).
[Гушалевич Іван (* Паушівка — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]
Гюбенет Христіян (1822 — 73), лікар, гром. і мед. діяч, проф. хірургії в Київському Ун-ті (з 1851), 1860 — 69 гол. Київського Т-ва Лікарів; відомий орг-цією боротьби з холерною епідемією 1847 — 48, автор праць з епідеміології, венерології, офтальмології та ін.