[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 641-649.]

Попередня     Головна     Наступна

Ерастов Степан (1857 — ?), видатний укр. гром. діяч на Кубані, інспектор нар. шкіл, дир. банку в Новоросійську; патронував орг-ції РУП на Кубані, пізніше діяльний чл. ТУП, гол. Всеукр. Нац. Конґресу в Києві 1917 р.

Ербен (Erben) Карель (1811 — 70), чес. поет, збирач і видавець чес. пісень з мелодіями, казок чес. й інших слов. народів; переклав на чес. мову «Слово о полку Ігореві» та літописи. Баляди Е. переклав на укр. мову Є. Іваненко.

Ерделій Адальберт (1891 — 1955), закарп. маляр модерніст, гол. т-ва образотворчих мистців на Закарпатті (1931 — 38); виставки в Мюнхені, Празі, Парижі, Ужгороді й Києві; експресіоністичні пейзажі з франц. і закарп. сюжетами, портрети, ікони.

[Ерделій (Ерделі) Адальберт (* Загаття, Закарпаття — † Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]

Ерденко Михайло (* 1877), скрипаль, закінчив Московську Консерваторію з золотою медалею; грав першу скрипку в квартеті Київської Консерваторії.

Ердман Борис (* 1901), мистець-маляр, декоратор. Діяльність найбільше пов’язана з театром ім. І. Франка в Києві (з 1926 p.), де він оформляв «Пригоди хороброго вояка Швейка», «Одруження Фіґаро», «Ревізора». З укр. репертуару найбільш вдале оформлення «Майстрів часу» І. Кочерги.

[Ердман Борис (1899 — 1960, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Ерем Т. (псевд.) (* 1897), письм. на еміґрації, родом з Волині, перев. спогади з побуту в’язнів у сов. тюрмах і концтаборах, нариси з життя давньої Волині; кн. «Сов. акваріюм» (1951), «Голод» (1953), «Работяги».

Ерле Альфонс (* 1888), ген. штабу майор УГА нім. походження; спершу шеф штабу Начальної Команди, потім шеф штабу 1 корпусу; входив до складу делеґації УГА, яка вела переговори з командуванням військ ген. Денікіна в листопаді 1919 р.

Ерлянґен (Erlangen), м. в півн. Баварії, 45 000 меш.; 1945 — 50 укр. табір з бл. 2 000 меш.; кат. і правос. церкви, гімназія й ряд культ. і гром. орг-цій; в Ерлянґенському Ун-ті в ці роки студіювало понад 250 українців; тепер невелика укр. громада (бл. 150 осіб).

Ермітаж, держ. мист. й іст.-культурний музей в Ленінграді, один із найбільших у світі, заснований Катериною II; зберігає багато зразків мистецтва з минулого України (м. ін. скитсько-грец. археологічні пам’ятки з півн. Причорномор’я).

Ерн Федір (1881 — 1915), рос. слов’янофіл нім. походження, доц. філософії в Москві і Тбілісі, автор праць про італ. філос. 19 в.; в монографії «Г. С. Сковорода» (1912), в якій щоправда Г. Сковорода розглядається як рос. філософ, дає високу оцінку теоретичної філософії Сковороди з погляду сучасности.

Ернст Федір (* 1891), мистецтвознавець, нім. роду, учень Г. Павлуцького, дослідник укр. мистецтва, особливо 17 — 20 вв., д. чл. Всеукр. Археологічного Комітету ВУАН, завідувач мист. відділом Всеукр. Іст. Музею в Києві; 1934 р. засланий, під час короткотривалого звільнення працював у музеях АлмаАти й Уфи. 1939 знову засланий, дальша доля невідома. Важливіші праці: «Київські архітекти 18 в.» (1918), «Укр. мистецтво 17 — 18 вв.» (1919), «Укр. портрет 17 — 20 вв.» (1925), монографія про Нарбута (1926), «Київська архітектура 17 в.», «Київ та його околиця...») (1926), «Укр. малярство 17 — 20 ст.» (1929) та ін.

[Ернст Федір (1891, Глухів, Чернігівщина — 1949, Уфа, Башкирія), з.: монографія про Нарбута, м. б.: „Георгій Нарбут. Посмертна виставка творів“ (1926). — Виправлення. Т. 11.]

Ерозійно-яровий краєвид, основний для України, покриває всі укр. землі за винятком півн. низовини, гір і морського узбережжя; він витворений в маловідпорних на діяльність текучої води гірських породах, зокрема в шарах лесу. Найхарактеристичнішою прикметою Е.-я. к. є наявність легко хвилястих майже рівнин, в які втинаються яри й балки (див. ЕУ I, стор. 66 — 77). Відмінами Е.-я. к. є краєвиди: плитовий, ґранітовий, ярово-балковий і низовинний.

Ерозія ґрунтів, змивання і розмивання незахищених ґрунтів талими і зливовими водами (водна Е. ґ.) й видування їх (вітряна Е. ґ. або дефляція). На Україні Е. ґ. виступає в р-нах підвищеного рельєфу, насамперед на правих, високих берегах рік (напр., Канівщина над Дніпром), у вищих частинах Придніпровської низовини, на Слобожанщині, на Донецькому кряжі, Приозівській височині та в Карпатах; на сх. Україні ґрунти видувають сх. і півд.-сх. вітри (суховії, «чорні бурі»). На поширення Е. і. вплинуло вирубування лісів, розорювання крутосхилів і відстала аґротехніка. В наслідок Е. ґ. творяться яруги, збільшується площа непридатної землі, зменшується врожайність. Засоби проти Е. ґ. (їх застосовували вже до революції земства): терасне упорядкування більш похилих ґрунтів, засаджування яруг і піскових полів відповідними травами й деревами, введення протиерозійних сівозмін, насаджування лісових полезахисних смуг тощо.

Ерстенюк Дмитро (* 1893), гал. гром. діяч, довголітній чл. ЦК УНДО, інспектор Ревізійного Союзу Укр. Кооператив, тепер у ЗДА.

[Ерстенюк Дмитро (1893 — 1971, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Есдеки, див. Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія.

Есери, див. Українська Партія Соціялістів-Революціонерів.

Есефи, див. Українська Партія Соціялістів-Федералістів.

Есіх (Esih) Іван (* 1898), хорв. історик літератури і славіст; праці про культ. зв’язки слов. народів, ст. про львівську «Просвіту», переклад «Слова о полку Ігореві».

Есмань, р. на Чернігівщині, мала ліва притока Десни.

Есмань, кол. назва р. ц. Лужки.

Еспанія, держава на Піренейському півострові — 503 490 км²; 28 млн. меш. (1950), столиця Мадрід. До кін. другої світової війни зв’язки українців з Е. були дуже спорадичні. Є. Кулішер був іменований послом УНР до Е., але не приступив до виконання обов’язків. Під час гром. війни в Е. (1936 — 39) кілька українців брали участь по боці ген. Франка, також деякі були в т. зв. інтернац. бриґадах. Укр. інформативну працю під час другої світової війни провадив Ю. Карманін. З 1947 р. в Е. студіює 25 — 30 українців, якими опікується „Obra Católica de Asistencia Universitaria“. Вони організовані в Т-ві Укр. Студентів Католиків «Обнова» (з 1947) та в Укр. Студентській Громаді (з 1956). Крім них, живе в Е. кілька укр. родин; всіх українців 1957 р. понад 60. 1956 створено Асоціяцію Укр. Приятелів Еспанії (гол. А. Кішка). З укр. політ. установ існують в Е. представництво Виконного органу УНРади і делеґатура Антибольш. Бльоку Народів. 1950 — 51 виходили «Листи з Еспанії». З 1951 в Еспанському Нац. Радіо є укр. радіопересилання, спочатку три рази на тиждень, а з 1955 — щоденно. 1952 створено при центрі Східніх Студій в Мадріді (дир. Я. Морільйо) укр. секцію; в ж. центру „Oriente Europeo“ вміщено ряд статтей з укр. проблематики. Крім Я. Морільйо, до знавців і прихильників укр. справи в Е. належать С. Монтеро, проф. Мадрідського Ун-ту, А. де Корреа-Веґлісон й ін. Багато спричинилися до популяризації укр. культури в Е. концерти й ін. виступи укр. студентської колонії. Кінорежисер Є. Деслав співпрацює в еспанському кіновиробництві. 1956 відбулася в Мадріді успішна виставка укр. книжки (організатор Д. Бучинський). Есп. преса прихильно з’ясовує укр. політ. і рел. проблеми.

В укр. літературі є твори на есп. сюжети: «Камінний Господар» Л. Українки, роман «Предок» Н. Королевої, «Альказар» Б. Антонича. Описи подорожі по Е. подав Д. Мордовець та в зб. „Suol ridente“ H. Королева. З есп. літератури перекладали на укр. мову М. Іванов, М. Лукаш, Д. Бучинський і ін.

Б. Ц.

Еспарцет (Onobrychis L.), цінна багаторічна кормова рослина з родини стручкових. На Україні є кілька дикоростучих видів Е., однак культивують перев. Е. сійний (О. sativa Lam.); смуги найбільшого поширення Е. — лісостеп і півн. та центр. степ; засівна площа в УССР в 1940 р. — бл. 200 000 га, нині значно більша. Е. розводять в чистій культурі або всуміш із конюшиною, люцерною або з ін. травами. Врожай сіна в лісостепу 30 — 40 центнерів з 1 га, в степу — 20 — 40. Найбільш поширені сорти: піщаний 1 251, укр. 2 795, виведений Укр. філіялом Всесоюзного Н.-Д. Ін-ту Кормів, кримський 36, ахалкалакський та ін.

Есперанто, штучно створена на основі романської лексики і романсько-германської граматики мова для міжнар. порозуміння. Початки Е. поклав варшавський лікар Л. Заменгоф (1887); спопуляризоване на поч. 20 в. й зокрема після першої світової війни — у Франції, Німеччині, ЗДА, Японії та по слов. країнах (1930 р. — 18 000 слів); крім пропаґандивних і спеціяльних часописів (також переклади з світових літератур), відбувалися щорічні конґреси, курси Е., організовано клюби есперантистів тощо.

У царській Росії українці діяли у заг. орг-ціях есперантистів, побудованих на територіяльному принципі. Вклад у есперантську літературу дали В. Дев’яткін перекладом Шевченкової «Катерини» та О. Лойко перекладами нар. пісень і оп. В УССР були організовані гуртки прихильників Е. Заг. тенденція есперантського руху була достосована до вимог ком. ідеології. У 1933 р. вийшов у Харкові переклад «Фата Морґана» М. Коцюбинського. В часи терору 1930-их pp. есперантський рух у всьому СССР був ліквідований, бо Е. було одним із засобів індивідуального контакту громадян СССР із закордоном.

В Галичині до 1913 р. українці діяли в спільних з ін. національностями орг-ціях Е. Перший укр. підручник Е. вийшов 1904 р. (Юрків). У 1912 р. з нагоди міжнар. 8 конґресу есперантистів у Кракові появилася брошурка «Українці і 8 Міжнар. Конґрес Есперантистів» Л. Денисюка. В 1913 р. в Коломиї почала виходити укр. есперантська газ. «Зоря України» (Ukraina Stelo); засновником, а пізніше гол. першого укр. есперантського т-ва «Поступ» (Frogreso) був О. Кузьма. З вибухом світової війни припинилася діяльність укр. есперантистів. 1922 відновлено видання «Зорі України» та активізовано т-во «Поступ», яке проіснувало до 1930-их pp.; появився підручник Е. О. Кузьми та укр.-есперантський словник І. Вербицького. В Женеві вийшов «Ключ до Е.» в укр. виданні.

Після другої світової війни відбувалися в кількох таборах у Німеччині курси Е. і в 1947 — 49 pp. виходив місячник (циклостиль) «Укр. Есперантист» (Ukraina Esperantisto). Нині активними в міжнар. есперантському русі є М. Михайлів, який професійно працює в Союзі Есперантистів Півн. Америки, та О. Тритяк.

М. Михайлів

Ессен Сергій (* 1908), драматичний актор характерного амплюа. Працював в театрах Харкова, в Запоріжжі та в театрі «Веселий Львів» (1943 — 44).

Ессентуки (IX — 23), м. крайового підпорядкування в Ставропільському краї РСФСР, положене у підніжжі Кавказу; один із курортів групи Мінеральні Води. В 1926 р. українці в м. Е. становили (на 23 000 меш.) 17% всього населення, в р-ні 89% (на 11 500).

Естонія (нині Естонська ССР), країна над Балтицьким м.; 4,100 км²; 1 млн. меш. (1956), столиця — Таллін. В 10 — 12 вв. півд-сх, частина Е. входила до складу Київської Руси. Ярослав Мудрий заснував 1030 м. Юр’їв (пізніший Дорпат, нині Тарту). На протязі іст. Е. підлягала пануванню сусідів — нім. лицарів, Данії, Швеції, Польщі, Росії. Взаємини українців з естонцями почалися в кін. 19 в. В Дорпатському Ун-ті студіювали українці; з 1880-их pp. існувала Студентська Громада. В Е. перебували також українці як рос. службовці чи на військ. службі. 1917 укр. громада в м. Валк видавала газ. «Укр. Голос» і «Досвід». 1919 при естонському нац. уряді послом від УНР був Є. Голіцинський. Після упадку УНР Е. визнала уряд УССР і заключила з ним кілька угод. Між двома світовими війнами в Е., поза окремими одиницями, не було скупчень укр. еміґрації.

За сов. часів мають місце час від часу естонсько-укр. культ. взаємини (ґастролі хорів, театрів). 1955 вийшла зб. повістей Т. Шевченка в перекладі М. Юрна. Поезії Т. Шевченка перекладали на естонську мову в 1940 — 55 pp. M. Рауд, Р. Парве, В. Беекман.

Есхар (IV — 17), с. м. т. Чугуївського р-ну Харківської обл.; електростанція, що постачає електроенерґію для м. Харкова.

Етеро-олійні рослини, т. зв. етероноси, досить велика (бл. 1 500 вивчених) група рослин, які в своїх органах накопичують етерові олії, що є сировиною для Е.-о. пром-сти. Е.-о. р. вживають в парфумерній, миловарній, косметичній, медичній, харч. та ін. пром-сті. Культура Е.-о. р. на Україні відома здавна, коли в. польовій культурі були коляндра, ганус, м’ята холодна, кмин, копрій. Культура і збір Е.-о. лікувальних рослин на Україні веде свій початок з 11 в. (див. Лікувальні рослини). Нині багато Е.-о. р. вирощують на спеціяльних плянтаціях (в колгоспах і радгоспах), частину з них збирають з дикого стану. Гол. Е.-о. p., що їх культивують на Україні: півники (Iris pallida Lam., I. florentina L., I. germanica L.), троянда казанликська (Rosa damascene Mill.), коляндра (Coriandrum sativum L.), кмин (Carum carvi L.), ганус (Pimpinella anisum L.), копрій (Foeniculum vulgare Mill.), шавлія мускатна (Salvia selarea L.), м’ята холодна (Mentha piperita L.), та ін. Етерову олію добувають з таких диких рослин, як аїр, лепеха (Acorus calamus L.), ромашка лікарська (Matricaria chamomilla L.), материнка (Origanum vulgare L.), різні чебреці (Thymus L.) та ін. По революції введено на дослідних стайціях багато нових Е.-о. р. з Азії та закордону і після їх випробування почато культивувати на півд. України, напр., лаванда справжня (Lavandula vera D. C), розмайрин лікарський (Rosmarinus officinalis L.), меліса лікарська або ройовик (Melissa officinalis L.), та ін. Керує дослідженням Е.-о. р. і їх культивуванням Всесоюзний Н.-Д. Ін-т Е.-о. Культур (ВИЭМК), що має ряд н.-д. станцій, плянтації та споруди для обробки сировини.

Етика, практичні моральні вимоги, що людина ставить собі та їй ставить суспільство, які не завжди збігаються з освітленням етичних питань в літературі. В укр. літературі зафіксовані для старих часів перев. вимоги аскетичної моралі, що їх подають численні перекладні твори (проповіді або «Ліствиця» Івана Синайського). Ця література ставить однакові вимоги і ченцям і світським людям. Те саме і в ориґінальних проповідях (напр., єп. Серапіона Володимирського, 1274). Суворі вимоги мають і порадники для сповіді. Одначе в давні часи зустрічаються і твори, в яких подаються моральні вимоги для світської людини. Напр., «Ізборник Святослава» 1076 («Поради багатим») або «Повчення» Володимира Мономаха (до 1125), яке дає клясифікацію доброчинств і, поруч з рел. санкцією моралі («заповіді Божі»), вказує й на санкцію «людську» («слава» та поважання людей). Прикладання христ. Е. до питань політики дає т. зв. «Слово про князів» (12 в.). Що в певних колах були поширені вимоги «лицарської моралі», свідчать літописи (зокрема т. зв. Іпатський). Ці три типи етичних поглядів панують на Україні з різними змінами аж до 17 в. Першим систематичним твором в галузі Е. є «Мир з Богом чоловіку» І. Ґізеля, що є підручником для сповідника. Христ., але своєрідне освітлення етичних проблем зустрічаємо в творах Г. Сковороди (систематичний виклад: «Начальная дверь ко християнскому добронравію», діялоги), що зокрема підкреслює індивідуальні моральні завдання, які стоять перед кожною людиною: покликання Богом до певного життєвого шляху і виконання індивідуального завдання має вартість незалежно від характеру цього шляху. Подібне у М. Гоголя, що для нього кожній людині Богом «доручене» виконання якогось завдання, людина є робітником у «Божому господарстві». Пізніше в укр. письменників зустрічаємо лише побіжні теоретичні міркування на етичні теми в зв’язку з рел., пед. або політ. питаннями. Треба відзначити погляд на емоційне (чуттєве) умотивування моральних вчинків (П. Юркевич, В. Зінківський). Історію Е. 19 в. (не закінчена) написав проф. Одеського Ун-ту М. Лянґе (див. ще Філософія на Україні).

Д. Ч.

Етимологічний правопис, систематичні написання звуків чи фонем не за засадою їх сучасної вимови (фонетичний правопис), а за принципом збереження традиційних написань слів, не зважаючи на зміну їх вимови. З синхронічного погляду Е. п. характеризується збереженням однакового написання морфем, незалежно від того, як вони вимовляються в різних позиціях (напр., пот-поту при вимові піт-поту). А що вимова з часом міняється, то етимологічним стає поступово кожен правопис. Винайдений для староцерковно-слов. мови 9 в. св. Кирилом фонетичний правопис став уже історичним, коли його перенесено з христ. письменством в 10 в. на Україну. Такий іст.-етимологічний характер зберігав він (не зважаючи на індивідуальні спорадичні відхилення окремих авторів та на заведення гражданки з першої пол. 18 в.) у нас аж до реформ у першій пол. 19 в. в напрямі наближення його до справжньої вимови (кулішівка з поправками В. Грінченка та желехівка в Галичині й Буковині). Е. п. як послідовну систему для укр. мови запропонував М. Максимович (максимовичівка) 1821 і 1841, що однак прищепився лише в Галичині й на Буковині, де він утримувався в школі до 1893 р. (в москвофільських виданнях до кін. 1930-их pp., так само на Закарпатті — «панькевичівка»); боротьба проти Е. п. сполучалася тут зокрема з політ. проблемою боротьби за самобутність укр. народу, проти москвофільства і за запровадження нар. мови її простонар. тематики в літературі.

О. Г.

Етимологія, наука, що визначає походження слова і його споріднення з словами своєї і ін. мов на базі фонетичних законів (слово міст, можливо, споріднене з метати, первісно — наметані через потік, рів балки). При етимологізуванні мовознавці користуються гіпотетично реконструйованими формами слів з давніших етапів розвитку даної мови, припускаючи існування періодів, коли споріднені мови творили одну прамову (для укр. мови такими прамовами приймаються праслов’янська і праіндоевропейська; дехто припускає також існування праруської, або прасхідньослов’янської мови, проміжної між праслов. й укр.). При Е. укр. слова першим щаблем є знайти сучасний чи іст. (див. Історичний словник) відповідник в ін. слов., а далі індоевр. мовах. Гол. показником ідентичности служить згідність з фонетичним розвитком такого реконструйованого праслова в кожній з цих порівнюваних мов. Закони розвитку значення покищо не вкладеш в такі точні формули, як закони звукового розвитку. В етранжизмах важливо вияснити, крім мови, з якої вони походять, ще й час і шлях їх появи та засади субституції звуків даної мови. Найдавніші спроби укр. Е. були будовані на випадковій зовн. подібності слів і були типові для часу до сер. 19 в. (напр., Беринда виводив слово церква від цар!). Наукова Е. починається з діяльністю О. Потебні. Його етимології будуються на суворій порівняльній методі й використовують широкий іст. і фолкльорний матеріял. Багато працювали над укр. Е. Г. Ільїнський, Р. Смаль-Стоцький (експресивні вирази, румунізми, германізми, угризми), О. Макарушка (тюркізми), Шелудько (германізми, румунізми). Етимологічного словника укр. мови ще немає; укр. матеріял притягався в етимологічних словниках ін. мов: слов. (Ф. Міклошіча 1886, Е. Бернекера 1908 — 13), рос. (Н. Ґоряєва 1896, А. Преображенського 1910 — 49, М. Фасмера 1953 — 58), поль. (А. Брюкнера 1927, Ф. Славського з 1952) і чес. (Й. Голуба і Ф. Копечного 1952, В. Махека 1957). Е. в добу барокко, а слідом за тим у давніх шкільних граматиках називали морфологію з фонетикою як протиставлення синтаксі.

О. Г. і Ю. Ш.

Етнографічна Комісія НТШ, заснована 1898 з метою збирання і вивчення укр. етногр. матеріялів; довголітніми гол. були І. Франко і В. Гнатюк (ред. її видань з 1900 p.). Е. К. НТШ видавала «Етнографічний Збірник» і «Матеріяли до української етнології». В Комісії співпрацювали М. Грушевський, Ф. Вовк, Ф. Колесса, З. Кузеля, І. Свєнціцький і багато ін.

Етнографічна Комісія УАН, заснована 1920, діяла спочатку як секція УНТК (гол. В. Клінґер), в червні 1921 з’єдналася з УАН; гол. акад. А. Лобода, секретар А. Онищук (з 1924 В. Петров). Комісія мала понад 30 чл., мережу постійних кореспондентів (понад 600 осіб) і кілька тисяч збирачів; члени і співробітники відбули низку етногр. екскурсій. При Е. К. УАН існували Кабінет вивчення нац. меншостей (керівник Є. Рихлік), Кабінет муз. фолкльору (К. Квітк’а) і Кабінет монографічного вивчення села. Е. К. видавала в 1925 — 30 pp. «Етнографічний Вісник»; закрита 1933 р. з розгромом УАН.

Етнографічне Товариство в Києві, засноване 1924 — 25 при Музеї ім. Ф. Вовка, 1928 перетворене на Всеукр. Е. Т. з філіями в різних містах України; в 1928 р. 320 членів, гол. О. Малинка; вид. «Записки», «Бюлетень», «Побут» на поч. 1930-их pp. Е. Т. зліквідоване.

Етнографічне Товариство Підкарпатської Руси, засноване в 1935 р. в Мукачеві з ініціятиви місц. українців т. еміґрантів з метою досліджувати побутову культуру та фолкльор Закарпаття і зберігати їх пам’ятки; при Е. Т. П. Р. існував музей та виходили неперіодично «Вісті Е. Т. П. Р.» за ред. А. Балажа. Гол. Т-ва був А. Волошин; ін. діячі — М. Обідний, О. Приходько, Ю. Головацький, І. Панькевич; Е. Т. П. Р. проіснувало до 1939 р.

«Етнографічний Вісник», неперіодичний журн. Етногр. Комісії УАН, виходив у Києві 1925 — 30 (вийшло 10 кн.); ред. А. Лобода і В. Петров; закритий 1931 р. у зв’язку з розгромом УАН; статті, матеріяли й огляди з укр. етнографії.

«Етнографічний Збірник», серія вид. Етногр. Комісії НТШ у Львові, вийшло 40 тт., почав з’являтися 1895. В «Е. З.» друкувалися етногр. матеріяли (пісні, казки, приповідки, колядки тощо) перев. з Галичини і Закарпаття; редаґували І. Франко, В. Гнатюк (22 тт.) С. Людкевич та ін.

Етнографія, також етнологія, наука про народ, народознавство (див. ЕУ I, стор. 184). Е. вважають за науку описову, а етнологію за науку заг.-теоретичну, яка іст.-порівняльною методою розв’язує заг. народознавчі проблеми. Таке розмежування, однак, умовне; Е. не виключає теоретичних узагальнень, як і етнологія не може обійтися без опису. Е. в найширшому значенні вивчає проблеми походження народу, місце даного народу серед ін. народів, іст. етапи формування етногр. терену, фізичний і расовий тип людности, селища, двір, житло, господарство, одяг, суспільно-родинне життя, звичаї та обряди, нар. світогляд, вірування, усну словесність, нар. мистецтво. Як наука історична, Е. вивчає народ в усіх його прошарках, на всіх етапах його іст. життя.

Перші звістки етногр. характеру про Україну походять з київського періоду; їх знаходимо у греко-візант. і араб. письменників, у літописах, у пам’ятниках письменства 11 — 13 вв., зокрема у виступах церк. проповідників проти дохрист. звичаїв і обрядів, пізніше в поль. хроніках. Літопис зберіг записи замовлянь, приповідки, відгуки дружинного епосу. «Слово о полку Ігореві» наскрізь пройняте духом укр. нар. поезії. З пол. 16 в. збереглася пісня про Штефана-Воєводу, записана в чес. граматиці Яна Благослава 1571 p. C. Сарницький, оповідаючи про війну з волохами (1506), згадує про укр. думи. Укр. голосіння зустрічаємо в поемі „Roxolania“ С. Кльоновича та у І. Менеціюса (1551). Багато старих записів пісенного матеріялу з 16 — 18 вв. із рукописних зб. та стародруків оголосили О. Потебня, П. Житецький, В. Перетц, М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, М. Возняк, П. Рулін та ін. Багато етногр. матеріялу подають описи подорожів чужинців по Україні, про що інформує бібліографічний огляд В. Кордта «Чужоземні подорожі по Сх. Европі до 1700» (1926) та кн. В. Січинського «Чужинці про Україну» (1942).

В останні десятиліття 18 в. з’явилися перші праці з укр. Е. 1776 р. Г. Калиновський видав у Петербурзі велику працю «Описание свадебных украинских простонародных обрядов в Малой России и Слободской Украинской губернии». Багато етногр. матеріялів опубліковано в тогочасних журналах, зокрема в «Трудах Вольного Экономического Общества».

Піонером укр. Е. можна вважати поль. етнографа і археолога З. Доленґу-Ходаковського, що зібрав понад 2 000 нар. пісень та багато ін. етногр. матеріялу. Збіркою Доленґи широко скористався М. Максимович. З поляків займалися збиранням укр. етногр. матеріялу також Т. Чацький, І. Любич-Черінський (про весільні звичаї), з німців — Б. Гакет, Й. Рорер і С. Бредецький (в описах своїх подорожів по Зах. Укр. Землях). Ентузіястом укр. нар. поезії у росіян був кн. М. Цертелев, який видав зб. «Опыт собрания старинных малороссийских песен» (1819). В 30-их pp. 19 в. видано низку поважних збірок укр. нар. пісень. Першу велику систематичну зб. «Малороссийские песни» (1827) видав М. Максимович; пізніше ще три. М. Гоголь зібрав велику кількість укр. нар. пісень, які вийшли друком лише перед першою світовою війною. Харківський мовознавець І. Срезневський видав 6 кн. «Запорожская Старина» (1833 — 38). П. Лукашевич видав зб. «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (1836). Великі заслуги перед укр. Е. має славіст О Бодянський; він видав «Наські укр. казки» (1835).

Етногр. матеріяли в Галичині збирали і публікували М. Шашкевич («Русалка Дністровая», 1837), Й. Лозинський („Ruskoje wesile“, 1835) Я. Головацький (чотиритомова зб. «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», 1878), І. Вагилевич й. ін.

В цей період багато зробили для укр. Е. такі поль. дослідники: Л. Ґолембйовський і В. Залєський, що 1833 р. видав у Львові „Pieśni polskie і ruskie ludu Galicyjskiego“; Павлі Жеґота І. видав „Piesni ludu ruskiego w Galicyi“ (1840).

Великі заслуги в критичному опрацюванні етногр. матеріялу належать в 40 — 50-их pp. 19 в. М. Костомарову та П. Кулішеві. В 1843 р. вийшла критична праця Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии», пізніше «Славянская мифология» (1847) і «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1880). Визначне місце в історії укр. Е. посідає двотомова праця Куліша «Записки о Южной Руси» (1856 — 57), в якій вміщено не тільки записи текстів, але й біографії та характеристики кобзарів і оповідачів. В «Основі» (1861 — 62) містилися етногр. праці М. Номиса, А. Свидницького, П. Єфименка та ін. У статті Куліша «Погляд на усну словесність українську» (львівська «Правда» 1870) схарактеризовано погляди романтичного народництва на Е. (про методологічно-світоглядові напрями в укр. Е. див. ЕУ I, стор. 184 — 87).

В 50 — 60-их pp. 19 в. з’являється ряд цінних праць з укр. Е.: «Народные южнорусские песни» А. Метлинського (1854), «Вжинок рідного поля» М. Гатцука (1857), «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» М. Маркевича (1860), «Старосветский бандуриста» М. Закревського (1860) та «Быт подолян» К. Шейковського (1860). Найвидатніша етногр. публікація цього часу — це зб. приказок М. Номиса (Силонова) «Укр. приказки, прислів’я та інше» (1864).

Новий етап в історії укр. Е. почався після створення у Києві 1872 р. Юго-Западного Отдела Императорского Русского Географического Общества. В цей час значно поширився обсяг етногр. роботи. Від окремих публікацій дослідники переходять до кодифікації етногр. матеріялів, до видання т. зв. корпусів. В наслідок плянового дослідження укр. території (1869 — 70) т-во зібрало велику кількість нового матеріялу, і в 1872 р. розпочато при найближчій участі II. Чубинського видавати «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский Край», що в 7 великих томах, у 10 книжках (1872 — 77) становлять першу велику спробу кодексу етногр. матеріялів.

Праця Чубинського пожвавила дослідну діяльність таких учених, як В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко та ін. Найвидатнішим представником цієї групи вчених був М. Драгоманов, представник теорії запозичень і мандрівок тем і мотивів нар. творчости. Його численні наук. праці з укр. фолкльору зібрані в 4 т. «Розвідок» (1899 — 1907). Крім того, Драгоманов видав кілька збірок укр. нар. пісень (одну спільно з В. Антоновичем). І. Рудченко видав цінні зб. «Народные южнорусские сказки» (2 тт. 1869 — 70) і «Чумацкие народные песни» (1874) з монографією про чумацтво. М. Лисенко збирав мелодії нар. пісень і видав «Збірник укр. пісень» (I — VII). Йому належить «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых Вересаем» (1874). Цінні праці про укр. нар. пісні, обряди та вірування написав О. Потебня: «О некоторых символах в народной поэзии» (1860), «О мифологическом значении обрядов и поверий» (1865), двотомова монументальна праця «Объяснение малорусских и сродных народных песен» (1883 — 87) та багато ін. В працях Потебні застосовано мітологічну методу.

Етногр. праця не припинялася після закриття Півд.-Зах. Відділу Рос. Геогр. Т-ва та заборони укр. мови (1876). Матеріяли друкувалися в ж. «Киевская Старина» (1882 — 1906), «Сборниках Исторического Филологического Общества» в Харкові (1877 — 1922), в моск. ж. «Этнографическое обозрение» (з 1889) і в ж. Етногр. Відділу Рос. Геогр. Т-ва «Живая Старина» (1890 — 1916). Багато збірок з’явилося окремими виданнями, особливо в 90-их pp. 19 в. Значні заслуги в орг-ції етногр. дослідів та в їх публікуванні мали М. Сумцов («Культурные переживання», 1889 — 90; «Современная малорусская этнография», I — II, 1893 — 97; «Малюнки з життя укр. нар. слова», 1910) і Б. Грінченко. Сумцов почав свої досліди як прихильник мітологічної школи, але згодом перейшов до порівняльної методи, застосовуючи філол. засоби праці. Грінченко видав чотиритомову зб. матеріялів з Чернігівщини «Этнографические материалы» (I — III, 1895 — 99), «Из уст народа» (1900), бібліографічний показник «Литература украинского фольклора 1777 — 1900» (1901). Цінний його «Словарь укр. мови» (I — IV тт., 1907 — 09), що містить багатий фолкльорний матеріял та нар. термінологію. Знавець нар. побуту І. Манжура дав двотомову працю «Казки, приказки, перекази, повір’я з Харківщини й Катеринославщини» (1890). М. Дикарів залишив один із найбагатших оглядів календарних обрядів «Нар. календар Валуйського пов.» (1905), В кін. 19 і на поч. 20 в. з’явилося багато окремих збірок та розвідок з укр. Е.; їх автори і впорядники — X. Ящуржинський, М. Комаров, В. Ястребов, В. Милорадович, С. Венгжиновський, В. Охримович, О. Малинка, П. Іванов, В. Доманицький, В. Горленко, П. Литвинова-Бартош й ін. Окремо слід згадати етногр. матеріяли про запорожців, опубліковані в працях і збірниках Д. Яворницького «По следам запорожцев» (1898) і «Малорусские народные песни» (1906) та Я. Новицького «Малорусская и запорожская старина» (1907). 1891 вийшла цінна праця О. Пипіна «Этнография малорусская» як 3 т. «Истории русской этнографии».

1898 p. при НТШ утворено окрему Етнографічну Комісію, яка зібрала і опрацювала надзвичайно багатий етногр. матеріял, що публікувався у двох органах Комісії «Етнографічному Збірнику» (з 1895 — 40 тт.) і в «Матеріялах до української етнології» (з 1899 р. — 22 тт.) та в ін. виданнях НТШ. Гол. ініціятором цієї праці був М. Грушевський. Діяльну участь у працях Етногр. Комісії брав Ф. Вовк, видавши розвідку про весільні звичаї і про похоронні обряди. Його найвидатніша праця «Этнографические особенности укр. народа» вміщена в 2 т. зб. «Украинский народ в его пропілом и настоящем» (1916). І. Франкові належить багатотомовий корпус «Гал.-руські нар. приповідки», «Студії над укр. нар. піснями» (1913) та ін. праці. Велику ролю в працях Комісії відігравав В. Гнатюк. Його гол. праця «Етногр. матеріяли з Угор. Руси» (6 тт.). За ред. Гнатюка вийшло 22 тт. «Етногр. Збірника», в якому вміщено колядки і щедрівки, нар. казки, нар. леґенди, гаївки та матеріяли похоронних звичаїв і обрядів. Етногр. Комісія була осередком праці старших і молодших етнографів. За ред. Ф. Колесси з’явилися «Мелодії гаївок» (1909), «Мелодії укр. нар. дум» (1910 — 13) та ін. праці. Колессі належать розвідки «Ритміка укр. нар. пісень» (1906 — 07), «Про генезу укр. нар. дум» (1922) та ін. Видатні праці в ділянці Е. написав З. Кузеля, м. ін. про короля Матвія в слов. усній словесності (1906) й ін.

Після революції 1917 р. із заснуванням у Києві УАН (1918) етногр. робота в 20-их pp. зосередилася при чотирьох закладах: Етнографічній Комісії, Музеї Антропології та Етнології ім. Ф. Вовка, Кабінеті Примітивної Культури та Кабінеті Муз. Фолкльору. Від 1925 р. за ред. А. Лободи і В. Петрова виходив журн. «Етнографічний Вісник» (вийшло 10 книг). Комісія видала також збірники, присвячені чумацтву, лоцманам, цехам (П. Клименко), «Казки й оп. з Поділля» (1928), записані М. Левченком, «Звенигородщина», за матеріялами С. Терещенкової. Київській Етногр. Комісії належить монументальне вид. «Бібліографія літератури з укр. фолкльору» (1930) в опрацюванні О. Андрієвського (т. І до 1916 p.). В. Петрову належить велика кількість цінних наук. розвідок з укр. Е., надрукованих в «Етногр. Віснику».

Музей ім. Ф. Вовка під керівництвом А. Онищука вивчав матеріяльну культуру. При Музеї було створено Етнографічне Товариство, яке видавало свій періодичний орган «Записки». Кабінет примітивної культури під головуванням М. Грушевського вивчав пережитки примітивної культури на Україні; від 1926 р. при Кабінеті виходив наук. щорічник «Первісне громадянство». Комісія іст. пісенности при Іст. Секції під керівництвом К. Грушевської видала опрацьовані нею два томи «Укр. народні думи. Корпус» (1927, 1931). Із видатних праць цього часу окремо треба відзначити найцінніший досі огляд укр. усної творчости від найдавніших часів, вміщений в І і IV тт. «Історії укр. літератури» М. Грушевського (1923 — 27). К. Квітка видав два зб. укр. нар. пісень. На поч. 30-их pp., у зв’язку з посиленими сов. репресіями проти укр. культури, етногр. робота при УАН майже була припинена, і етногр. установи закриті. Згодом в 1936 р. засновано Ін-т Фолкльору, що видавав 1937 — 39 ж. «Укр. Фолкльор» (в 1939 — 41 під назвою «Нар. творчість»), підпорядкований завданням сов. культ. політики і позбавлений поважної наук. вартости.

В 1939 р. постав філіял Ін-ту Укр. Фолкльору АН УРСР у Львові та на базі кол. Етногр. Музею НТШ створено Укр. Держ. Музей етнографії і художнього промислу. Більшість зах.-укр. етнографів була включена до праці в сов. умовах. По 1944 р. етногр. досліди провадить відділ Е. Ін-ту Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР, який видає наук. записки «Народна творчість та етнографія» (до 1954 вийшли 3 тт.); з 1957 під тією ж назвою з’являється журн. (гол. ред. М. Рильський). Етногр. відділ провів кілька експедицій на Донбас, Криворіжжя, Закарпаття й ін., а співробітники Львівського Укр. Держ. Музею етнографії і художнього промислу — в села Львівської обл. в 1949 p., на Полісся в 1953 р. і ін. Музей видає неперіодично «Матеріяли з етнографії та художнього промислу» (2 випуски до 1956). В УССР тепер працюють над «Атласом матеріяльної культури зах. областей УРСР». Статті і огляди з укр. Е. містить також ж. «Советская Этнография» в Москві; 1956 з’явився солідний т. «Восточнославянского этнографического сборника», присвяченого матеріяльній культурі росіян, українців і білорусинів. Не зважаючи на наявність кількох окремих інституцій і видань, можливості укр. Е. в УССР нині дуже обмежені порівняно до 1920-их і навіть дорев. років.

На еміґрації в Празі продовжував свою етногр. роботу В. Щербаківський. У Німеччині при Укр. Наук. Ін-ті була постійна катедра укр. Е. й краєзнавства, ведена З. Кузелею. В серії праць Укр. Наук. Ін-ту з’явилися етногр. розвідки В. Петрова і П. Ковалева. 1946 УВУ опублікував працю В. Петрова про замовляння й голосіння. Статті з Е. пишуть З. Кузеля († 1952), Л. Білецький († 1955), В. Щербаківський († 1956), П. Одарченко, Я. Рудницький (про укр.-кан. фолкльор), С. Килимник й ін.

За останні 180 років укр. Е. пройшла довгий шлях розвитку і стала однією з найбагатших ділянок українознавства, охопивши всі прояви укр. нар. життя. (Докладніше про історію укр. Е. і літературу до неї див. ЕУ I, стор. 184 — 94).

П. Одарченко

Етнологія, див. Етнографія.

Етранжизми, в широкому розумінні лексично-фразеологічні, словотвірні, синтаксичні й семантичні позичення з чужих мов, у вужчому розумінні — лексично-фразеологічні позичення, не цілком ще засвоєні з фонетично-словотвірного погляду. Е. становлять одну з форм збагачення лексики; вони приходять або разом з новозасвоєними поняттями і предметами і таким чином становлять і важливе джерело для іст. культури, або як вираз мовно-стилістичної моди окремих соц. прошарків. Давніше (і нині ще в говірках) Е. шляхом народної етимології достосовувано щодо словотвору до слів власної мови (орчик до орати, насправді це з нім. Ortscheit); тепер цей процес відкидається як вульгарний. Поширюються Е. спершу в мові якогось соц. прошарку, і то не конче на всій мовній території, тому й різне їх число і походження в говірках та літ. мові в різні часи. Багато Е. в півд.-зах. говірках (польонізми, словакізми, угризми, румунізми, германізми), як у півд.-сх. донбаських багато русизмів. З Е. можуть виділятися й окремі суфікси, що дочіплюються до власномовних коренів (-унок: поцілунок, -изм: хвостизм, -абельний: читабельний). Надмірний наплив Е. може надати мові макаронічного характеру (див. Макаронізми), надто розхитуючи її словотвір, проти чого літ. мова борониться, вдаючися до неологізмів та кальок (перекладів Е.: світогляд — з нім. Weltanschauung). Така свідома боротьба проти Е., що буває звичайно пов’язана з позамовними, політ.-нац. тенденціями, зветься пуризмом. З Е. в укр. літ. мові поширені: германізми (крім передіст. спільнослов., ще з нім. мови, починаючи від 9 — 10 вв.), тюркізми (10 — 18 вв.), польонізми (з 13 в., сильні зокрема в деяких півд.-зах. говірках та в літ. мові 16 — 18 вв.), латинізми, церковно-слов’янізми (помітні особливо в деяких жанрах красного письменства 10 — 19 вв. і в церк.-рел. ділянці), грецизми й русизми, (з 18 в. в літ. мові) та европеїзми.

У 1930-их pp. проблема Е. набрала в УССР політ. значення: пуристичні тенденції в укр. термінології були засуджені як «буржуазний націоналізм» у мові й умисне відривання її від «братньої рос. мови», оскільки Е. переходили в укр. мову великою мірою через російську.

О. Горбач

Попередня     Головна     Наступна