[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 649-660.]

Попередня     Головна     Наступна

Є

Євангелики, вірні протестантських конфесій; гол. євангельські віровизнання — авґсбурґське (лютеранське), реформоване, або пресвітеріянське (кальвінське) і зближене до нього баптистське, англіканське або єпископальне й ін. Євангельські церкви постали перев. в 16 в., зокрема серед германських та англосакських народів. Протестантизм як рел. і культ. течія 16 — 17 вв. залишив значні сліди і на укр. землях, куди він доходив із Заходу, особливо через Польщу (див. Реформація на Україні). Серед українців до 20 в. евангелизм мало відомий. На укр. землях були Є. лише нац. меншості (німці, угорці, чехи).

Під впливом нім. протестантів-колоністів відроджується євангелизм серед українців у другій пол. 19 в., перев. під згірдливою назвою «штундистів». Спочатку без виразного конфесійного визначення, він з часом оформлюється в баптистські конфесії, приймаючи назви євангельських християн, баптистів, п’ятидесятників й ін. Укр. Є. належали до революції до Всерос. Союзу Баптистів, а в 1918 р. утворено Всеукр. Союз Христ. Баптистів, що проіснував до 1930 з осідком у Харкові. Баптистські віровизнання нараховували в той час бл. 60 000 вірних. На Зах. Укр. Землях баптизм в різних своїх течіях особливо поширювався по першій світовій війні, а на еміґрації по другій світовій війні в Німеччині укр. баптисти оформилися в Укр. Євангельсько-Баптистську Церкву. В Канаді вони організовані в Укр. Всеканадійське Об’єднання Євангельських Християн Баптистів, а в ЗДА в Об’єднання Укр. Євангельсько-Баптистських Церков. (Див. також Баптисти і Штунда). Серед укр. іміґрантів в ЗДА і Канаді з 1900-их pp. починають поширюватися євангельські віровизнання гол. реформованого та баптистського вчення. Перші маючи вже тоді виразне укр. обличчя, зорганізували свої громади в 1922 р. в свою центр. орг-цію «Укр. Євангельське Об’єднання в Півн. Америці». В 1925 р. починається в Зах. Україні церк.-реформаційний рух між українцями, який знайшов значну підтримку з боку цього об’єднання, особливо через вислання кількох місіонерів. Тоді там було створено Укр. Євангельсько-Реформовану Церкву. В Зах. Україні існували між українцями також євангелики авґсбурґського визнання, які утворили Укр. Євангельско-Авґсбурґську Церкву. Больш. окупація в 1939 р. спинила заходи, спрямовані до об’єднання цих двох реформаційних течій, які, як й ін. церкви, впали жертвою переслідувань.

В 1930 р. на укр. землях під Польщею Є. нараховували бл. 100 000. В Канаді в 1941 р. було бл. 20 000. Остання держ. статистика з 1951 р. подає в Канаді їхню кількість на 60 000. Нині в УССР існують окремі громади різних євангельських віровизнань без заг.-укр. церк. орг-ції, залежні безпосередньо від проводу в Москві. На Закарпатті кількість визнавців Реформованої Церкви доходить нині до 70 000 (угор. меншість).

Хоч на поч. значна частина укр. Є. не відзначалася нац. свідомістю, як і маси з яких вони походили, згодом укр. євангельський рух набрав виразного нац. характеру і таким себе деклярує у своїх головних визнаннях.

В. Боровський

Євангеліє, див. Святе Письмо.

«Євангельська Правда», євангельський місячник, видає пресвітерський пастор М. Фесенко в Торонто (Канада) з 1939 р.

«Євангельський Паломник», рел. місячник християн-п’ятидесятників. Виходить у Нью-Йорку з 1941 р.

Євгеній Болховітінов, митр., див. Болховітінов Євгеній.

Євдокимов Микола (1868 — 1940), астроном, спеціяліст з астрометрії, проф. Харківського Ун-ту і дир. Харківської Обсерваторії (1917 — 37).

[Євдокимов Микола (* Харків — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Євецький Федір, етнограф родом з Катеринославщини. Збирав разом з Ізмаїлом Срезневським укр. фолкльорний матеріял. Праці: «Малороссийские исторические песни и думы» (1841), «Малороссийская литература» («Денница» 1842), «Стихотворения Фомы Падуры» (там же 1843). Пізніше захопився панславізмом та ідеєю слов. взаємин.

Євлашевський Федір (1546 — 1604), новогрудський підсудок, родом з-під Слуцьку, автор денника, що обіймає 1564 — 1604 pp. і служить джерелом для характеристики внутр. відносин на Білорусі й Україні в другій пол. 16 в.

Євлогій Ґеорґієвський (1868 — 1946), правос. рос. митр., до першої світової війни архиєп. люблинсько-холмський і волинський; під його впливом виділено Холмщину в окрему губ. Під час першої світової війни насаджував рос. православіє в Галичині. За гетьманату чл. Найвищої Церк. Ради, арештований за Директорії. Помер на еміґрації у Франції. Автор спогадів з цікавими матеріялами про Холмщину й Волинь.

Євпраксія Всеволодівна, за зах. джерелами Адельгайда (1071 — 1109), дочка київського кн. Всеволода Ярославича, спершу жінка Генріха Високого, маркграфа Півн. Саксонії, по його смерті Генріха IV, цісаря Римського (1089). Генріх був надзвичайно брутальний з Є., тому вона 1093 втекла до ворога свого чоловіка Матільди Тосканської і за її посередництвом звернулася до папи; 1095 Є. прилюдно обвинувачувала Генріха на соборах в Констанці і П’яченці; Генріх був виклятий, а Є. повернулася через Угорщину на Україну, де 1106 постриглася в Києві в черниці. Євреї, див. Жиди.

[Євпраксія Всеволодівна (* Київ — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Євсевієве євангеліє, рукописний апракос, 140 подвійних сторінок, списаний «поповичем Євсевієм св. Йоана» 1283 р. в Холмі або Перемишлі (за М. Грушевським) при церкві св. Івана. У графіці характеристичні написання о, е, замість ъ, ь, де вони й не вимовлялися (коли ся женило Горгии князе), нове ять і ін, укр. риси. Рукопис зберігається в Бібліотеці ім. Леніна в Москві. Мову Є. є. вивчали О. Соболевський (1898) і Г. Голоскевич (1914).

Євсуг, мала ліва притока р. Дінця (в його сер. течії).

Євсуг (Йовсуг, IV — 20), с. в півд.-сх. частині Слобожанщини, р. ц. Луганської обл.

Євський Сергій, сотн.-пілот УГА, один з кращих бойових літунів укр. армії, збив 6 поль. літаків.

Євтимій (15 в.), брянсько-чернігівський єп., єдиний з єпископів не визнав поставленого з доручення папи грека Григорія (Ісидорового учня) київським митр. і, залишивши свою єпархію, втік до Москви.

Євтимій Тирновський, болг. патріярх 14 в., реформатор болг. правопису та основник нової літ. течії (важко прикрашений стиль), автор рел. творів. Вплив його літ. школи відбився на Україні (Г. Цамблак). Мовні реформи Є., перенесені на Україну, затримали процес наближення літ. мови до живої нар. мови; його правопис усунули на Україні остаточно аж норми граматики М. Смотрицького (1619).

Євтимія Глібівна, онука київ. кн. Святослава Всеволодовича з чернігівських Ольговичів. У 1190-их pp. вийшла заміж за представника візант. роду Ангелів, — може Олексія IV (панував 1203 — 04).

Євтимович Варфоломій (1888 — 1950), підполк. Армії УНР; 1918 на чолі сотні Вільного Козацтва брав участь в обороні Києва; старшина для доручень штабу Запор. корпусу. Діяч гетьманського руху, автор спогадів і політ. статтей. Помер на еміґрації в Німеччині.

[Євтимович Варфоломій (* Перегонівка, Васильківський пов., Київщина — † Міттенвальд, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]

Євтушенко Дометій (* 1892), проф. вокалу в Київ. Консерваторії від 1932 p., камерний та оперовий співак (бас). Скінчив Муз.-Драматичний Ін-т ім. Лисенка (кляса проф. О. Муравйової).

[Євтушенко Дометій (1893, Стара Осота, Єлисаветградщина — 1983, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Євтушенко Михайло (1890 — 1919), підполк. Армії УНР, командир 9 стрілецького полку 3 Залізної дивізії. В бою з денікінською кінною дивізією під Тульчином, де загинув майже увесь 9 стрілецький полк, поранений позбавив себе життя, не бажаючи потрапити в полон.

Євтушенко Михайло (* 1893), підполк. Армії УНР, заступник командира, а згодом і командир запорізького ім. гетьмана Мазепи пішого полку; на цьому становищі тяжко поранений під Ямполем 1920, учасник Зимового походу; тепер в ЗДА.

Євфросинія Мстиславна, онука кн. Володимира Мономаха, сестра Із’яслава Мстиславича, вийшла заміж бл. 1145 за угор. короля Ґейзу, що став союзником свого шурина Із’яслава в його війні проти Володимирка гал.

Євхологій, див. Служебник.

Євшан Микола, справжнє прізвище Федюшка (1889 — 1919), родом з Войнилова на Станиславівщині, літ. критик, співр. «ЛНВ» і «Укр. Хати»; як представник нової течії в літ. критиці Є. у працях про І. Франка, Л. Українку, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Чернявського, Б. Лепкого гостро виступав проти народництва в літературі, за новаторство й мист. шукання, підкреслюючи ролю мистецької індивідуальности всупереч народницькій ідеалізації народу. Поруч з Шевченком, почасти протиставляючи йому, Є. висував недоцінюваного народниками П. Куліша, як представника більш тривкої поезії, звільненої від «елементу інстинктовного». Все це викликало з боку С. Єфремова й ін. закиди Є. в естетстві. М. ін. працями збірка «Під прапором мистецтва» (1910), «Т. Шевченко» та ін. В час першої світової війни Є. був старшиною в австр. армії й УГА, помер з тифу у Вінниці.

Єгорлик, р. на Передкавказзі, ліва притока р. Манич, довж. — 390 км, сточище — 15 100 км². Є. випливає на Ставропільській височині і згодом перепливає сухі степи; з метою їх зрошення збудовано 1946 — 50 Невинномиський канал, який спрямовує частину води р. Кубані до Є., та цілу сітку іриґаційних каналів.

Єгоров Михайло (1879 — 1942), учений аґроном, проф. Харківського С.-Г. Ін-ту; бл. 140 праць з ділянки аґрохемії, фізіології рослин, заг. хліборобства і заг. аґрономії.

Єдинець Йосип, львівський будівничий пол. 18 в., будував манастирський будинок св. Юра у Львові (1732 — 38). Брав участь у працях при закладинах катедральної церкви св. Юра 1744 р.

Єдиновір’я, компромісова форма об’єднання рос. старообрядців з Синодальною Церквою. Єдиновірці користуються богослужбовими книгами та обрядами дониконівських часів, а священство приймають від Синоду. Творцем Є. вважають моск. митр. Платона Лєвшіна (* 1812). Громади єдиновірців були по всій Україні, особливо на Чернігівщині й Херсонщині.

Єдлінський привілей, виданий поль. королем Яґайлом 1430 про введення однакового права для шляхти всієї Польщі, включно із недавно зайнятою тоді Галичиною. Введення Є. п. витиснуло остаточно з Галичини староукр. право і завело польське.

Єдлічка Алойз (1819 — 1894), укр. композитор чес. походження; твори для фортепіяна, сольові пісні, зб. укр. нар. пісень для голосу з фортепіяном, музика до «Наталки Полтавки» Котляревського.

[Єдлічка Алойз (1821, Куклені, Богемія — 1894, Полтава). — Виправлення. Т. 11.]

«Єдність», укр. культ.-осв. т-во у Відні, що розвинуло значну діяльність по першій світовій війні; гуртувало гол. чином укр. робітництво; при ньому працювало руханкове т-во «Січ». Після 1938 т-во «Є.» перестало існувати.

«Єдність», тижневик, виходив в Аделяїді (Австралія) в 1949 — 56 pp., заступав позиції УНРади; засновник і ред. Я. Логин.

Єжов Микола (1895 — 1939?), рос. больш. діяч, 1936 — 38 pp. нар. комісар внутр. справ (НКВД); ліквідований Сталіном. З ім’ям Є. в історії СССР і України зв“язаний період масового терору, т. зв. «єжовщини» в 1937 — 38 pp. Причини «єжовщини» ще як слід не встановлені. Її розпочав пленум ЦК ВКП(б) в лютому-березні 1937, який прийняв постанову про розширення терору. Протягом 1937, як свідчить М. Хрущов, кількість арештів зросла в 10 разів в порівнянні з 1936. Свідчення про антидерж. діяльність арештованих, про існування різних підпільних і шпигунських орг-цій були фальшиві, зфабриковані Є. та НКВД. Тоді ліквідовано у висліді процесів Ю. П’ятакова, К. Радека, М. Бухаріна, О. Рикова й ін., а також групу військовиків на чолі з маршалом М. Тухачевським. В цілому в СССР було розстріляно бл. 300 000 осіб, а заслано до концтаборів бл. 3 500 000.

На Україні в період «єжовщини» зникло 162 000 чл. КП(б)У, що становило 35% її членства; на 98% винищено склад ЦК КП(б)У й уряду УССР, на 80% обкоми партії й виконкоми обл. рад. Масові арешти пройшли на провінції серед викладачів вузів, вчителів, лікарів, аґрономів, інженерів, техніків, робітників і селян. Зокрема зникли в цей період такі відомі на Україні особи, як керівники КП(б)У й уряду — П. Постишев, С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський, О. Шумський, М. Попов, О. Шліхтер, А. Хвиля, В. Баліцький, були розстріляні Г. Гринько, військовики І. Дубовий, І. Якір, застрелився гол. уряду П. Любченко, були заслані Г. Петровський, академіки М. Кравчук і Є. Опоков, безслідно зникли письменники І. Микитенко, І. Кулик, Б. Коваленко, І. Кириленко, М. Філянський і багато інших.

В. Гол.

[„Єжовщина“. — Доповнення. Т. 11.]

Єзерський Євген (1876 — 1942), правник, співр. Комісії вивчення звичаєвого права при ВУАН, вивчав спадкове право та зем. стосунки; «Вплив звичаю на судову практику».

Єзерський Яків, київ. ксилограф нової школи останніх десятиліть 19 в. Ґравюри: «Благовіщення», «Схід Ісуса Христа во ад», «Ісус Христос з книгою», «Собор печерських святих», т. зв. «Круг времен», «Янгол», «Лавра» й ін.

Єзуїти, Т-во Ісуса (Societas Jesu), монаший чин, заснований 1534 Ігнатієм Льойолею, 1540 затверджений папою Павлом III для протидії реформі Лютера. Мета чину — поширення і поглиблення кат. віри, зокрема за допомогою місій, письменницької і наук. діяльности, виховання молоді. Є. нерідко відогравали визначну політ. ролю. В 1773 р. Климент XIV розв’язав чин Є., який однак діяв далі в Росії; 1814 відновив Є. папа Пій VII., однак Росія усунула Є. остаточно 1820, і вони діяли на укр. землях лише в Галичині. Нині Є. мають 34 000 членів, розкинених по всьому світу.

Незабаром після свого приходу до Польщі (1565) Є. поширилися і на укр.-білор. землях, засновуючи свої школи-колеґії, які відзначалися на той час найвищим рівнем з усіх шкіл. Поділялися вони на два відділи — нижчий, або гімназію з 5 клясами і вищий, що обіймав 3 роки філософії і 4 роки богословія. На укр. землях було 23 колеґії; найважливіші з них: в Ярославі (з 1574, бл. 1600 р. — 600 учнів, де вчився м. ін. Б. Хмельницький), у Львові (1608 р. до 700 учнів), Луцькому (1614 р. до 400 учнів), Кам’янці Подільському, Вінниці, Барі, Бересті, Перемишлі, Пинському, Києві (з 1647) й ін.; вони мали здебільше лише нижчі відділи (вищі були в Пинському), в деяких з них вчили також руської мови. В школах Є. вчилося багато синів укр. шляхти, в семінаріях Є. бували також українці кандидати дух. стану, багато студіювало у Віленській Академії Є.; школи Є. були взірцем для пізніших укр. уніятських і правос. шкіл. Є. брали активну участь в підготові та самій Берестейській унії (1596), зокрема П. Скарґа, В. Гербест, папський дипломат А. Поссевіно й ін. Є. не лише провадили унійну акцію, але й латинщили та польонізували, зокрема в своїх колеґіях. Вони, напр., перетягнули на латинство синів кн. К. Острозького, Ярему Вишневецького та ін. Через це, а також через набування укр. посілостей (напр., запис дібр Острозьких Анною Острозькою) Є. були зненавиджені укр. населенням, особливо козацтвом, яке нищило їх під час воєн з Польщею, а в договорах з Польщею домагалося усунення Є. з укр. території. Уніятські митрополити скаржилися в Римі на Є. за перетягання з унії на латинство.

Після касації чину Є. поль. Едукаційна комісія передала 1781 р. Василіянам Колеґію Є. в Барі та єзуїтські будинки в Овручі, Острозі і Володимирі Відновлений чин мав свої манастирі в більших містах Галичини (Львів, Тернопіль, Станиславів й ін.), конвікт з гімназією в Хирові і відпустову місцевість Кохавину. 1882 р. Є. успішно допомагали реформувати Василіян (найбільше заслужені К. Щепковський та А. Бавдіс). Після 1920 р. постала сх. вітка Є. в Польщі з осередками в Альбертині в Білорусі та Дубному на Волині, де Є. провадили Папську Семінарію. Видатними діячами цієї вітки були оо. Я. Урбан, видавець двомісячника «Орієнс», О. Домбровський, еспанець Я. Морільйо (тепер в Мадріді, видавець «Орієнто»). Серед Є. є дослідники іст. церкви Сх. Европи (напр., А. Амман); з нечисленних українців в Є. є С. Тишкевич, син графа Михайла; чимало українців студіювало і студіює в єзуїтських ун-тах Европи (напр., в «Канізіянумі» в Інсбруці митр. Й. Сліпий, митр. К. Богачевський) і ЗДА.

В. Ленцик

Єзупіль, кол. назва с. м. т. Жовтень.

Єйськ (VII — 19), порт над Озівським м. на Кубанщині, м. крайового підпорядкування Краснодарського краю РСФСР, 56 000 меш. (1956); машинобудів., взуттєва, рибна й ін. пром-сть; вивіз збіжжя і риби; бальнеологічний, грязьовий і морський курорт. За переписом з 1926 р. українці становили в м. Є. 42% всього населення, в Єйському р-ні — 74%.

Єйське Укріплення (VII — 19), с. на Кубанщині в глибині Єйського лиману над Озівським м., р. ц. Лиманського р-ну Краснодарського краю РСФСР.

Єйський лиман (VII — 19), при гирлі р. Єї в Таганрізькій затоці Озівського м.; довж. бл. 20 км, шир. — бл. 12 км. На березі Є. л. лежить м. Єйськ.

Єланець (VI — 12), с. над р. Гнилий Сланець (притока Бога), р. ц. Миколаївської обл.

Єланчик, Мокрий і Грузький, невеликі степ. річки на Приозівській низовині, вливаються до Таганрозької затоки Озівського м.

Єлань (III — 24), с. і р. ц. Балашовської обл. РСФСР; в р-ні укр. колонії (1926 на 46 500 меш. 24 100 українців).

Єлева Кость (* 1897), маляр і графік, з походження мордвин; закінчив Київ. Академію Мистецтв, 1924 — 30 викладач рисунку в Художній Пром. Школі, потім в Київ. Художньому Ін-ті, чл. АРМУ; декоративне малярство, театральні костюми, портрети, сучасний побут, пейзажі України.

[Єлева Кость (1897, Київ — 1950, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Єлецький Олександер (* 1884), ортопед-травматолог родом з Харкова, проф. Саратовського Ун-ту і з 1932 р. Київського Мед. Ін-ту, гол. Київ. Наук. Т-ва ортопедів та травматологів; понад 40 наук. праць.

Єлецький манастир у Чернігові, один з найстарших манастирів Київської Руси, заснований 1069 р. Найстаршою пам’яткою Є. м. є Успенський собор, побудова якого, датована раніше 1069 p., за дослідами І. Моргилевського припадає на 12 в. Типова для Чернігова того часу тринавна, триапсидна будова, спочатку однобанна, три менші бані добудовані в 17 в. Після татарського розгрому лишався напівзруйнованим до 1500 р. Відбудований пізніше, був знову поруйнований поляками на поч. 17 в. 1635 — 48 — уніятський манастир. Після відновлення 1679 р. зберігся в тому вигляді до нашого часу. Ушкоджений під час другої світової війни, тепер реставрований.

Єлиняк Василь (1859 — 1956), перший укр. поселенець в Канаді, куди прибув з І. Пилиповим з с. Небилова (Галичина) 1891; 1947 одержав почесне кан. громадянство як представник укр. етнічної групи.

Єлисавет, кол. назва м. Кіровограду.

Єлисавета (1709 — 1761), рос. імператриця (з 1741), донька царя Петра I і Катерини I. Взявши таємний шлюб з укр. козаком Олексієм Розумовським, Є. поставилася прихильно до укр. справ. 1744 зробила подорож по Україні і на прохання укр. старшини обіцяла відновити гетьманат. 1750 молодший брат О. Розумовського — Кирило був проголошений гетьманом України (див. Розумовський Кирило).

Єлисавета Ярославна († 1076), дочка Ярослава Мудрого, 1044 вийшла заміж за славного своїми воєнними подвигами норв. принца, а з 1046 короля Гаральда Сміливого, що склав сагу на її честь. Після смерти Гаральда Є. стала дружиною (1067) данського короля Свена Естрідсена.

Єлисаветградка (V — 13), є. у верхів’ях р. Інгулець, р. ц. Кіровоградської обл.

Єлінек (Jelínek) Едвард (1855 — 97), чес. письм., засновник і ред. зб. „Slovanský sbornik“ в Празі з прихильним наставленням до укр. відродження. Видав «Козацькі нариси», «Укр. думи» та ін.

Єлович-Малінський Остафій, волинський шляхтич, прихильник унії. 1607, по смерті К. Терлецького, номінований луцьким єп., однак завдяки перешкодам з. боку католиків і правос. не втримався на єпархії.

Єльськ (II — 10), с. м. т. на Мозирському Поліссі, р. ц. Гомельської обл. Білор. ССР, положене на укр.-білор. етногр. пограниччі.

Ємеляненко Павло (1905 — 47), вчений-металюрґ, проф. Дніпропетровського Метал. Ін-ту, чл.-кор. АН УРСР; спеціяліст вальцювання труб.

[Ємеляненко (Ємельяненко) Павло (* станиця Бобрикова-Петрівська, Таганрізький пов., Донщина — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Ємець Василь (* 1890), бандурист, родом з Харківщини; муз. освіту дістав у Москві, Берліні й Празі; з 1911 р. концертував на Україні, в Росії, Чехії, Франції й Америці, де тепер живе. Є. популяризатор бандури, організатор кобзарських шкіл (1913 р. на Кубані, 1923 у Празі) та ансамблів (1918 у Києві). Статті про бандуру й бандуристів, кн. «Кобза та кобзарі» (1923).

[Ємець Василь (1890, Шарівка, Богодухівський пов. — 1982, Льос-Анджелес). — Виправлення. Т. 11.]

Ємець Федір (* 1894), скульптор, брат Василя; закінчив Академію Мистецтв у Берліні 1929, де згодом був асистентом і проф.; спеціяліст у відливанні бронзи. Серед ін. монументальні праці «Танець», «Купіль», «Сплячий лев». Є. представник укр. романтизму в новій формі («Невільник»). З 1945 в Австрії, опісля в Венесуелі.

[Ємець Федір (1894, Шарівка, Богодухівський пов., Харківщина — ?, Каракас). — Виправлення. Т. 11.]

Ємченко Андрій (* 1893), фізіолог, проф. Київ. Ун-ту, чл.-кор. АН УРСР; автор понад 40 наук. праць.

[Ємченко Андрій (1893, Михайлівка, Чигиринський пов., Київщина 1964, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Єнакієве (V — 19), деякий час Орджонікідзе, м. обл. підпорядкування Сталінської обл., положене в центр. частині Донбасу, важливий осередок кам’яновугільної, металюрґійної і хемічної пром-сти. Є. виникло в 1883 р. у зв’язку з розвитком добування вугілля, в 1895—97 pp. збудовано Єнакіївський металюрґійний завод, а після революції коксохемічний, металоконструкцій і цементний заводи. В 1926 р. — 24 000 меш., 1939 — 88 000, 1956 — 86 000.

Єнакіївський металюрґійний завод в м. Єнакієве, один із найбільших металюрґійних заводів України, збудований 1895 — 97 pp. Продукція в 1913 р. (в тис. т): 349 чавуну, 316 сталі, 280 прокату; в 1940 — в 3 рази більше.

Єндик Ростислав (* 1906), антрополог (учень Я. Чекановського), письм. і публіцист; в 1930-их pp. співр. «Вісника», д. чл. НТШ, проф. УТГІ. Важливіші праці: «Антропологічні прикмети укр. народу» (1934), «Вступ до расової будови України» (1949); оп. «Регіт Арідника» (1937), «Зов землі» (1940); поема «Титан» (1948); публіцистика «Слово до братів» (1955) й ін. Тепер живе в Німеччині.

[Єндик Ростислав (1906, Залуче, Коломийський пов., Галичина — 1974, Мюнхен). Нариси про А. Гітлера (1934), Д. Донцова (1955). — Виправлення. Т. 11.]

Єнсен (Jensen) Альфред (1859 — 1921), швед. славіст, д. чл. НТШ, популяризатор слов. літератур у Скандінавії, перекладач багатьох поезій Шевченка на швед. мову і автор кількох компілятивно-популяризаторських студій про нього. З іст. тематики монографія «Мазепа» (1909), розвідки про гетьмана П. Орлика і родину Войнаровських («ЗНТШ») та ін. Ред. зб. «Українці» швед. мовою (при участі К. Лоського, М. Грушевського, С. Єфремова й ін.) в серії „Nationernas Bibliotek“ 1921. Є. підтримував постійний контакт з укр. наук. установами і реферував укр. наук. новини в швед. журналах.

Єпархія (в Зах. Церкві — дієцезія), церк.-адміністративна одиниця, що її звичайно очолює правлячий єпископ. Назва Є. означала первісно в греко-рим. державі доби Константина В. адміністративно-територіяльну одиницю, згодом цю назву перенесено й на церк. округи, бо обидва ці поділи покривалися територіяльно. В Сх. Церкві група Є. творить митрополію; Є., в свою чергу, поділяються на деканати (благочинства), а далі — на парафії (парохії).

На Україні Є. з’явилися за часів Володимира В. і входили до складу київської митрополії, було їх 6 (може 9), в тому ч. на укр. землях 4 (6?). Перед навалою татар ч. Є. піднеслося до 16, в тому ч. на укр. землях 10: митрополича київська, чернігівська, білгородська, володимиро-волинська, турівська, переяславська, юр’ївська, перемиська, галицька, угрівська (б. Холма). Межі Є. відповідали межам князівств, а катедри єпископів були в столицях князів; тому вони обіймали великі території. З держ.-політ. змінами мінялося ч. і межі Є.; одні занепадали й зникали, інші утворювалися. Так в другій пол. 15 в. залишалося в складі київської митрополії, по відділенні від неї 1458 р. моск. митрополії, 8 укр. Є. (на території В. Князівства Литовського — київська, чернігівська, турово-пинська, луцька, володимирська; на території Польщі — холмська, перемиська, львівсько-галицька) і 2 білор. Є. Після Берестейської унії 1596 існували рівнобіжні укр.-правос. і укр.-кат. Є., а саме: київська митрополича, чернігівська (лише правос), володимиро-берестейська, луцько-острозька, пинсько-турівська, холмська, перемиська, львівсько-галицька. Під час занепаду укр. Церкви в Поль.-Лит. Державі Є. зубожіли, а за їхні зем. маєтності часто велися суперечки; землі гал.-львівської Є. в 15 в. частково дісталися в володіння львівського латинського архиєпископа.

Після розподілу укр. земель між Росією і Австрією на укр. землях існувало 10 правос. Є. В межах Росії: київська, чернігівська, полтавська, харківська, катеринославська, таврійська (катедра в Симферополі), херсонська (в Одесі), подільська (в Кам’янці), волинська (в Житомирі) і холмська (з 1907 p.). В межах Австро-Угорщини була одна укр. правос. Є. з осідком в Чернівцях (до 1783 р. в Радівцях, 1873 р. піднесена до митрополії Буковини й Далматії). В наслідок переслідування, а згодом і знесення унії існували укр.-кат. Є. лише в межах Австро-Угорщини: в Галичині — львівська (митрополича), перемиська і станиславівська (з 1885); на Закарпатті мукачівська (з осідком в Ужгороді), з 1818 — пряшівська, а з 1912 — гайдудорозька; до 1875 р. єдиною укр.-кат. Є. в межах Росії була холмська. Такий поділ на єпархії застала укр.. відроджена держава в 1917 — 18 pp.

У 1920-их pp. давній поділ на Є. на Центр. і Сх. Землях затримався, хоча переслідування релігії спричинили вже в 30-их pp. знищення церк. адміністративної структури. Намагання відновити давні єпархії під час другої світової війни були надто короткотривалі. З отриманням відносної свободи після другої світової війни повільно повертається кол. поділ київської митрополії на Є. Одночасно з традиційними Є. у 1920-их pp. в УССР існували Є. УАПЦ під назвою «округових церков». Склад їх мінявся і не вкладався у межі держ.-адміністративного поділу. В кін. 20-их pp., перед цілковитим знищенням УАПЦ, існували такі «округові церкви»: балтська, бердичівська, білоцерківська, вінницька, волинська, глухівська, кам’янецька, катеринославська, київська, конотопська, коростенська, лубенська, ніженська, полтавська, прилуцька, проскурівська, роменська, уманська, харківська, черкаська, чернігівська та шепетівська.

Укр. землі під Польщею входили в 1920-их і 30-их pp. до складу волинської, варшавсько-холмської і, частково, поліської єпархій Автокефальної Правос. Церкви в Польщі. В 1940 — 44 pp. українці в Ген. Губ. належали до трьох Є.: холмсько-підляської, варшавської і лемківської. Гр.-кат. Є. на Зах. Україні не зазнали змін після першої світової війни, тільки з перемиської Є. було виділено Лемківщину в окрему візитатуру. Всі вони були по другій світовій війні знищені большевиками.

За межами України створено для українців-католиків, що живуть в теперішній Юґославії, в 1777 р. Є. в Крижівцях, ряд єпархій в Канаді і ЗДА. Нині в Канаді є 4 укр.-кат. Є.: вінніпезька митрополича, едмонтонська, торонтонська і саскатунська; в ЗДА — 2 Є.: філядельфійська митрополича і стемфордська та гр.-кат. екзархат пітебурзький (для закарпатців); по одному екзархату в Австралії, Бразілії і Великобрітанії. В ін. країнах укр. кат. парохії підлягають місц. латинським єпископам. На країни Зах. Европи (згодом вилучено Австрію, Великобрітанію, Францію) іменовано 1946 апостольського візитатора з деякими єпархіяльними адміністративними функціями.

Поза кордонами УССР Правос. Укр. Церква об’єднана, без поділу на Є., в митрополії: в Зах. Европі (УАПЦ), в ЗДА (УПЦ 1 митр. і 3 єп. з осідками в Філядельфії, Детройті, Чікаґо і Баунд-Бруку) та Канаді — Укр. Гр.-Правос. Церква (митр. у Вінніпеґу і 1 єп. в Торонто). Організоване правос. церк. життя, хоч не оформлене у офіц. єпархії, існує поза Европою, в Арґентіні, Бразілії та Австралії (1 єп.), де велика частина церк. громад входить у склад митрополії з центром в Европі. Про управління Є. див Єпископ.

Р. М.

«Єпархіяльний Вісник», місячник, орган Львівсько-Тернопільського єпархіяльного управління, виходить у Львові з 1946 p.; єдиний тепер укр. мовою в СССР рел. часопис Рос. Правос. Церкви.

Єпархіяльні школи (єпархіяльні училища), сер. жін. школи в царській Росії з програмою гімназії, призначені для дітей духовенства; знаходилися в відомстві Святішого Синоду; навчання 6-літнє, 1900 р. було відкрито ще сьому педагогічну клясу. 1914 р. на Україні було 15 Є. ш.

Єпископ (грец. назва ще з апостольських часів — наглядач, наставник), третій і найвищий ступінь священства в христ. церквах (диякон, свящ., Є.). На Україні Є. називають також архиєреєм і традиційно титулують «владикою». В Правос. Церкві Є. перед хіротонією постригається в ченці. Заслуженіші правос. архиєреї носять титул архиєпископів (в кат. церкві він зв’язаний з архиєпархіями), а столичні — митрополитів. Як найвищий у священстві, Є. має право рукоположення дияконів і свящ., — висвячування (спільно з ін. архиєреями) єпископів, освячування мира й антимінсів. Влада Є. виявляється в компетенціях висвячування, рел. навчання і юрисдикції. Адміністративну владу виконує Є. лише на території своєї єпархії. Звідси назва — правлячий Є., в противагу до Є., який не виконує адміністративної влади.

На укр. землях Є. з’явилися з прийняттям християнства; здебільшого це були греки, що їх призначав Константинопільський патріярх. Припускають, що першим київським Є. був Настас з Корсуня (не грек). Згодом грец. єпископів замінили місцеві люди, гол. з ченців Києво-Печерського манастиря. Є. вибирав собор єпископів на чолі з митр., за дозволом князя. З часом утворився звичай вибору Є. князем разом із представниками церк. громади, а митр. тільки його висвячував. В 14 в. подекуди собор єпископів вибирав трьох кандидатів, а митр. висвячував одного із них. Під Литвою і Польщею на вибір Є. на укр. катедри мали значний вплив князі, пізніше король при участі бояр, священиків і навіть представників правос. людности даної єпархії. Через брак власних князів під чужою владою Є. ставав немов леґальним представником укр. населення даної землі.

В 16 — 17 вв. правос. і кат. Є. походили перев. із маґнатських і шляхетських родів; деякі часто провадили надмірно світське життя і дбали за особисті користі. Особливо підупав авторитет єпископів, коли в Литві і Польщі поширилося т. зв. «право патронату», яке поставило духівництво, в тому ч. і єпископів, в залежність від світської влади. Королівське «подавання» єпископських катедр суперечило традиції вибирання Є. Порядок номінування Є. в давню і сер. добу був об’єктом частих суперечок між світською і духовною владою; іноді доходило до боротьби між кандидатами на Є. В Рос. Імперії право іменування Є. застеріг собі виключно Святіший Синод, а в Австро-Угорщині та згодом в Польщі і Чехо-Словаччині — для українців католиків номінувала Є. Римська Столиця за співучастю уряду, залежно від устійненої традиції чи конкордату.

Є. управляв єпархією за допомогою катедральних клиросів (адміністративно-судова колеґіяльна установа, складена з пресвітерів), намісників Є., які, іноді при самому Є. чи у ін. областях, були його помічниками або заступниками. Є. або його заступник очолював церк. суди та скликав епархіяльні пастирські собори і керував ними. Адміністративними органами при Є. стали згодом на місце клиросів консисторії (з 1721 в правос. церкві) та капітули з 18 — 19 вв. в укр.-кат. єпархіях.

Спочатку на Україні були тільки правлячі Є.; вікарії (єпископи-помічники) з’являються пізніше — в 17 в. (гр.-кат.) і в 18 в. (правос). Кількість вікаріїв зросла на поч. 20 в., коли київська митрополича єпархія мала 4, а херсонська 3. В 1917 р. на Центр. і Сх. Землях було 10 правлячих і 22 вікарних Є.; на Зах. Укр. Землях в той час було 8 гр.-кат. Є. Відтоді ч. укр. Є. зросло, тим більше, що Правос. Церква на Україні і поза нею зазнала кілька організаційних оформлень.

В 1945 — 50 pp. увесь єпископат Укр. Кат. Церкви на укр. землях (10 Є.) було виарештовано; з них на 1957 р. живе ще в ув’язненні і на засланні 5 Є., серед них архиєп.-митр. В межах УССР діє в рамках Рос. Правос. Церкви 1 митр.-екзарх. 10 архиєп.. 8 Є., 1 титулярний і 1 Є.-вікарій (стан на 1957 p.). Укр. Правос. Церкви мають в 1958 р. поза Україною 3 архиєп.-митрополитів, 8 архиєп. і З Є., а Укр. Кат. Церква — 2 архиєп.-митр., 1 архиєп., 8 Є. і 2 Є.-помічників.

Ряд укр. єпископів відіграли визначну ролю в церк., культ. і гром.-політ. житті. В 19 — 20 вв. деякі укр. кат. Є. Зах. України у великій мірі прислужилися до нац. відродження. В той час на Центр. і Сх. Землях правос. єпископат складався перев. з росіян і не був прихильний до українства. Тільки в 1920 — 40-их pp. відроджується укр. нац. єпископат в УАПЦ, а дехто з українців були єпископами в Автокефальній Правос. Церкві в Польщі. Визначні єпископи обох церков на полі Церкви, богословської науки і служіння народові стали жертвою сов. терору. (Див. також Єпархія).

І. К-ий

Єпіфаній Канівецький (1750 — 1825), укр. роду, ректор і проф. Казанської Духовної Академії, єп. воронізький, автор -кількох праць.

Єпіфаній Кіпрський, св. архиєп. кіпрський 4 в., автор апологетичних творів проти єретиків. Його короткий твір про єресі був відомий на Україні як додаток до «Кормчої». Мав вплив на К. Турівського (ймовірно на оповідання про «Сліпця та хромця») та на твори І. Вишенського.

Єпіфаній Славинецький († 1675), ієромонах, церк. письм. і перекладач, проф. Києво-Могилянської Колеґії. За викликом царя Олексія Михайловича виїхав 1649 до Москви, де виправив і надрукував багато книг («Служебник», «Часослов», «Псалтир» та ін.); склав словники «Лексикон греко-славяно-латинский» і «Лексикон филологический». Відомий як проповідник.

[Єпіфаній Славинецький (? — 1675, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Єргені, підвищена сх. частина Долішньо-Донської низовини до 220 м вис, що крутим, порізаним ярами, 200-метрової висоти уступом спадає на схід до Надкаспійської низовини і поступово обнижується на зах. Є. тягнуться від коліна Волги б. Сталінграду на півн. до Кумо-Маничської западини на півдні довж. 350 км і творять важливу границю між придатними до хліборобства степами на зах. і півпустинями Надкаспійщини; тому також Є. природна межа поселення укр. хлібороба і укр. етногр. території на півд. сх.

Єреміїв Михайло (* 1888), журналіст, політ.-гром. діяч; секретар Центр. Ради 1917 — 18, секретар Місії УНР в Римі 1919, 1924 — 27 доц. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах; гол. ред. «Вістей Центр. Ради» (1917 — 18) в Києві, чл. ред. колеґії щоденника «Робітнича Газета» (1917 — 19), ред. „La Voce del Uoraina“ в Римі (1919 — 20), ред. бюлетеня „Ofinor“ франц. мовою в Женеві (1928 — 44); співр. багатьох укр. і чужомовних газет; живе в Швайцарії.

[Єреміїв Михайло (1889, Новоселиця, Житомирщина — 1975, Женева). — Виправлення. Т. 11.]

Єреміївка (IV — 13), кол. волосне м-ко на Полтавщині, 5 км від Дніпра; нині мале с. Градизького р-ну Полтавської обл.

Єремійчук-Єреміїв Денис (1866 — ?), церк. діяч, проф. практичного богословія Чернівецького Ун-ту (1899 — 1930), гол. «Т-ва укр. правос. священиків на Буковині»; «Пастирське Богословіє».

[Єремійчук-Єреміїв Денис (1866, Нові Мамаївці [тепер Новосілка], Буковина — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Єремія II, патріярх царгородський в 1572 — 79, 1580 — 84, 1589 — 95 pp.; відбув подорож до Москви, де 1589 був змушений погодитися на заснування патріярхату. Є. II в 1588 — 89 pp. двічі відвідав укр. і білор. землі, де провів ряд реформ і усунув непорядки в Київ. митрополії; зняв з митрополичого престола О. Дівочку за двоєженство та позбавив священства всіх дво- і троєженців; поставив обраного на київ. катедру митр. М. Рогозу, слуцького архимандрита; надав широких прав церк. братствам, а Львівське і Віденське підніс до стану ставропігії; зобов’язав митр. щорічно скликати церк. собори й призначив луцького єп. К. Терлецького патріяршим екзархом.

Єрлич Яким (Йоахим) (1598 — 1674?), укр. шляхтич з Волині, симпатіями поляк, ворог козаччини, написав спогади „Latopisiec albo Kroniczka...“, які охоплюють 1620 — 73 pp. і містять багато цікавого матеріялу про тогочасне життя, видані в 2 тт. 1853 р.

[Єрлич (Jerlicz) Яким (Йоахим) (1598, Коленці, сх. Волинь — після 1673). — Виправлення. Т. 11.]

Єрмаков Василь (1845 — 1922), математик, проф. Київ. Ун-ту й Політехн. Ін-ту, один із засновників Київ. Фіз.-Матем. Т-ва, ред. ж. «Вестник опытной физики и элементарной математики»; праці в галузі наближення функцій до нуля, перев. франц. мовою.

[Єрмаков Василь (* Могилівщина, Білорусь — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Єрмаков Євген (* 1868), рос. архітект, будував Київ. Духовну Семінарію (тепер Художній Ін-т) і ряд церков на Україні в моск. стилі.

Єрмілов Василь (* 1894), маляр і графік, працював в 1920-их pp. у Харкові. Творив перев. в конструктивістичному стилі (олійні малюнки, плякати, книжкове оформлення, театральні декорації), базуючи свій напрям гол. на індустріяльних мотивах. Як й ін. формалісти, зник з мист. обрію в 1930-их pp.

[Єрмілов (Єрмилов) Василь (1894, Харків — 1967, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Єрмінія, підручник візант. малярства, написаний майстром Діонисієм Форноґрафійським на Афоні, з докладними вказівками щодо змісту, форми, малярської техніки та матеріялів, уживаних у візант. мистецтві. Цей підручник у численних копіях ходив по всіх країнах, що переймали візант. традиції, особливо на Україні. Рос. історик П. Успенський постання Є. усталив на поч. 18 в.; є нім. і франц. переклади.

Єрофеїв Іван (* 1882), етнограф, наук. співр. Н.-Д. Катедри Іст. укр. культури; автор праць про укр. нар. думи, про старі укр. міри й гроші, про Г. Сковороду.

[Єрофеїв Іван (1882, Андрушівка, Бердичівський пов., Київщина — 1953, Ворзель, Київщина). Автор іст. повісти „Олекса Довбуш“ (1945). — Виправлення. Т. 11.]

Єрофеїв Олександер (* 1885), мистецький керівник Ворошиловградської опери, дириґент та режисер. Очолив цей театр від початку 30-их pp., перейшовши до нього з Ростовської опери.

Єрошевич Петро (1870 — ?), ген. штабу ген. поручник Армії УНР, командир 12 піхотної дивізії 2 Подільського корпусу, 1 Північної (Волинської) дивізії, віцемін. військ. справ УНР, ген. інспектор армії. 1945 вивезений большевиками з Польщі; дальша доля невідома.

[Єрошевич Петро (1870 — 1945). — Виправлення. Т. 11.]

Єршов Анатоль (* 1897), історик, викладач Ніженського Ін-ту Нар. Освіти, співр. Харківського Ін-ту іст. укр. культури. Праці з екон. і соц. іст. Лівобережної України 17 — 18 вв., з джерелознавства та історіографії (про цехи, гроші, Густинський літопис, «Історію Русів» й ін.); в 1930-их pp. репресований, дальша доля невідома.

[Єршов Анатоль (1899, Льґовський пов., Курщина — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Єршов Михайло (* 1901), маляр-декоратор, закінчив Художній Ін-т у Харкові (1930), оформляв сцени театрів Харкова (Березіль, Музкомедія, Опера), Києва (Театр опери і балету) і Львова (Театр ім Л. Українки і Театр опери і балету).

Єрусалим, див. Свята Земля.

[Єрусалим. — Доповнення. Т. 11.]

Єрьомін Ігор, сучасний рос. історик літератури, праці з старої укр. літератури, видавець зб. творів Івана Вишенського (Иван Вишенский. Сочинения, М. 1955).

[Єрьомін Ігор (1904, Ревель [тепер Таллін] — 1963, Ленінград). Публікація творів Кирила Турівського; праці про літописи, „Слово о полку Ігоревім“, Симеона Полоцького, Теофана Прокоповича. — Виправлення. Т. 11.]

Єсенська (Jesenská) Ружена (1863 — 1940), чес. письм., переклала 28 поезій Шевченка, що вийшли окремою кн.: „T. H. Ševčenko. Výbor básni...“ (Прага 1900), а також поезії І. Франка і Л. Українки.

Єсимонтовський Григорій (1793 — бл. 1848), чернігівський дідич з старого коз. роду, вихованець Московського Ун-ту, автор «Описання Суражского уезда» (1845, 2 вид. 1882), з цінним описом госп-ва півн. Чернігівщини.

Єськович Михайло, отаман укр. козаків другої пол. 16 в.; брав участь у коз.-моск. поході проти татар під проводом дяка Ржевського (1556).

Єфим, ґравер на дереві в Києво-Печерській Лаврській друкарні другої пол. 18 в.; «Великомучениця Варвара» (1781), «Успіння» (1785) й ін.

Єфименко Олександра (1848 — 1918), уроджена Ставровська, дружина Петра, родом з Росії; видатна дослідниця іст. України, почесний доктор Харківського Ун-ту. Досліджувала звичаєво-правний устрій і побут селян півн. Росії, згодом посвятилася студіям укр. історії. Авторка численних праць, гол. з політ. іст. та про соц. устрій 17 — 18 вв., про культ. життя давньої України, укр. літ. (про Сковороду, Котляревського, Гоголя, Шевченка). В 1907 — 18 pp. викладала іст. України на Виших Жіночих Курсах у Петербурзі (Бестужевські курси). Широку популярність мали її заг. курси: «История украинского народа» (1906; укр. вид. за ред. і з доповненнями Д. Багалія, 1922), «История Украины и ее народа» (1907). Ряд наук. праць Є. опубліковано в зб. «Южная Русь» (I — II, 1905), м. ін. про давні форми землеволодіння на Русі, податки в лит.-руську добу, копні суди, укр. шляхту 18 в. тощо. Праці Є. відзначаються яскравим викладом, солідною документацією й ориґінальними поглядами, гол. на соц. процеси іст. України. Оцінку праць Є. дали І. Джиджора в «ЗНТШ» (т. LXXI, 1906) і Д. Багалій в «Записках УАН» (т. I, 1919).

[Єфименко Олександра (* Варзуга, Кольський пов., Архангельська губ. — † хутір Любочка, Харківщина). — Виправлення. Т. 11.]

Єфименко Петро (1835 — 1908), історик, дослідник звичаєвого права і етнограф; автор численних праць з іст. України та укр. побуту 17 — 18 вв., співр. журн. «Основа», «Черниговский Листок», «Киевская Старина»; своїми поглядами близький до рос. народників. 1862 засланий за укр. рух на Архангельщину, де збирав етногр. матеріяли. В 1870-их pp. повернувся на Україну. Праці: «Сборник малороссийских заклинаний» (1874), «К вопросу об украинском народничестве» (під псевд. Петро Одинець в «КСт.» 1906) й ін.

[Єфименко Петро (1835, Великий Токмак, Бердянський пов., Таврія 1908, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Єфименко Петро (* 1884), син Олександри і Петра Є., археолог, учень Ф. Вовка, д. чл. АН УРСР, дир. Ін-ту Археології АН УРСР (1945 — 55), почесний чл. Королівського Антропологічного Т-ва в Лондоні, дослідник палеоліту України, автор нової методи розкопів палеолітичних стоянок та хронології палеоліту України, досліджував стоянки на р. Деркулі, у Мізині, в Костенках та ін.; «Первобытное общество» (3 вид. 1953), разом з П. Третьяковим — «Древнерусские поселення на Дону» (1948).

[Єфименко Петро (1884, Харків — 1969, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]

Євфимович Матвій, архітект 17 — 18 в.; побудував трибанну церкву Петропавлівського манастиря в Глухові (бл. 1692).

Єфрем (11 в.), печерський чернець, митр. переяславський, здається, висвячений уже на Україні, а не в Царгороді. Переклав для Теодосія Печерського студитський устав; збудував у Переяславі перший шпиталь. Є. приписують авторство «Чуда св. Миколая».

Єфрем Діяківський (18 в.), ієромонах, проповідник і гомілет.

Єфрем Сирин (Сирієць), св., письм. 4 в., автор аскетичних та екзегетичних творів. Його «Слова» (проповіді) відомі на Україні в слов. перекладах з 13 в., пізніше використані П. Величковським і Г. Сковородою.

Єфремов Микола (* 1904), геолог і мінералог, в 1935 — 41 pp. доц. і проф. Геол. Ін-ту та Ін-ту Прикладної Хемії в Ростові, на еміґрації проф. УТГІ, д. чл. НТШ. Досліди над ультраосновними гірськими породами Півн. Кавказу й Маріюпільщини, над залізними рудами Таманського та Керчинського півостровів, систематика мінералів серпентинової групи; відкрив і описав мінерали: абхазит, азовскіт, лабіт, беденіт, краснодарит, карачаїт, феррігаллуазит, єфремовіт. Новіші праці про розвиток хем. елементів і методу вираховування йонних радіюсів; тепер в ЗДА.

[Єфремов Микола (1904, Мишковське — 1962, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Єфремов Олександер (1902 — 1953), лікар-рентґенолог, доц., завідувач рентґено-діягностичного відділу Київського Рентґено-Радіологічного Ін-ту; залишив 37 наук. праць, м. ін., монографію «Рентгенодиагностика бронхолегочного рака». Є. один з перших розробив в СССР методику помофлюорографії.

Єфремов Петро (* 1883), брат Сергія (літературознавця), історик укр. літератури, проф. Ін-ту Нар. Освіти і ред. журн. «Зоря» в Дніпропетровському; 1929 засуджений у процесі СВУ; дальша доля невідома.

[Єфремов Петро (1883, Пальчик, Звенигородський пов., Київщина — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Єфремов Сергій (1876 — ?), видатний політ. діяч, публіцист, літ. критик і історик укр. літератури; д. чл. НТШ і ВУАН, гол. її управи, секретар Іст.-Філол. Відділу і діяльний чл. багатьох комісій, зокрема гол. Комісії для видавання пам’яток новітнього письменства України й ін. Народився Є. в родині свящ. в с. Пальчик на Київщині, освіту дістав на юридичному фак. Київського Ун-ту, але науково працював виключно як літературознавець. Активну політ. діяльність Є. почав ще бувши студентом; був активним чл. багатьох політ. орг-цій, зокрема Заг. Укр. Безпартійної Дем. Орг-ції, Укр. Дем.-Радикальної Партії, що за його ініціятивою перетворилася на УПСФ (лідер її). Талановитий і пристрасний публіцист, Є. був одним з визначніших співр. багатьох видань, містячи в них статті перев. публіцистичного й іст.-літ. характеру: «Зоря», «Правда», «ЗНТШ», «ЛНВ» (в Галичині), «Киевская Старина», «Нова Громада», «Громадська Думка», «Рада», «Нова Рада», «Україна», «ЗІФВ УАН», «Література» й ін. (на підрос. Україні та за сов. часу). Крім того, був одним з керівників в-ва «Вік» (1895 — 1918), що поряд з багатьма ін. книжками видало тритомову «Антологію укр. літератури». За гострі публіцистичні виступи й гром.-політ. діяльність за царських часів зазнав арештів. В добу держ. відродження Є. був чл. Укр. Центр. Ради і заступником її голови, чл. Малої Ради, ген. секретарем, міжнаціональних справ у Ген. Секретаріяті 1917 р. і чл. укр. делеґації в переговорах з Тимчасовим Урядом.

Лишившись після поразки визвольних змагань на підсов. Україні, Є. віддався цілковито наук. діяльності, бувши безкомпромісово непримиренним до больш. режиму. Велика його популярність цієї доби в широких колах укр. суспільства здобула йому славу «сумління України», і це було однією з причин того, що він став головним обвинуваченим у процесі СВУ як голова цієї орг-ції. Заарештований в сер. 1929 p., Є. був засуджений 1930 на кару смерти, з заміною її 10-річним ув’язненням, перші 7 років якого відбув у Ярославському «політізоляторі», потім був переведений до Володимирського. З 1939 р. його доля невідома.

В літературознавстві Є. був найвидатнішим представником запізнілого народництва (неонародництво), що, хоч і зазнало гострої критики з позицій соціологічних та естетичних, мало чимало послідовників в роки революції та, завдяки працям Є., має великий вплив ще й тепер. Визнаючи естетичний принцип для іст. письменства «цілком негодящим», Є. бачив в іст. укр. літератури три провідні ідеї: 1) «елемент свободи для людини, невпинна визвольна течія»; 2) «визвольно-національна ідея»; 3) «поступова течія народности в змісті і формі, насамперед у літ. мові». Кладучи в основу досліду критерій служіння народові й народність мови, Є. недоцінював книжної літератури сер. доби (17 — 18 вв.), вважаючи її штучною, схоластичною, відірваною від «живого життя». Натомість зосередив увагу на іст. нової літератури, видавши низку капітальних монографій про письменників перев. 19 в.: «Марко Вовчок» (1907), «Шевченко» (1914), «Співець боротьби і контрастів» (1913, у вид. 1926 п. н. «Іван Франко»), «М. Коцюбинський» (1922), «Нечуй-Левицький», «Карпенко-Карий» (1924), «Панас Мирний» (1928). Є. належить редаґування багатьох вид. клясиків укр. літератури (теж перев. 19 в.) з його вступними статтями й примітками: Л. Глібова, Є. Гребінки, Т. Шевченка, О. Кониського, І. Котляревського, М. Коцюбинського, Б. Грінченка та ін. Зокрема однією з найвидатніших праць Є. є акад. вид. «Щоденника» й «Листування» Т. Шевченка (1927 — 28), з його статтями й коментарями. Якщо Є. зупинявся й на творчості письм. новішого часу, то лише тих, які писали в дусі народництва.

Бувши послідовним у своїх літературних критеріях, Є. поставився гостро вороже до модерністів, виступивши проти них в статті «В поисках новой красоты» («КСт.», X — XII, 1902), що викликала гостру дискусію (проти крайностей Є. виступив І. Франко). На прикладі творчости Г. Хоткевича, О. Кобилянської, Н. Кобринської, К. Гриневичевої й ін. Є. засуджував «модні напрями», «карикатурні форми», захоплення символізмом і декадентством, а гол. — брак заглиблення в життя, щоб «викривати суспільні язви» і лікувати їх. Сов. літератури Є. не визнавав і про неї нічого не писав.

Іст.-літ. погляди Є. найповніше висловлені в його «Історії українського письменства» (1911), 4 вид. якої (1924) доведене до поч. 1920-их pp. і лишається досі одним з основних підручників з іст. укр. літератури. Літ. спадщина Є. надзвичайно велика: він написав кілька тисяч праць, з них бл. тис. мають науковий інтерес.

[Єфремов Сергій (18.10.1876, Пальчик, Звенигородський пов., Київщина — 10. [чи 31.] 3.1939, Вологда?, Росія). Заарештований 1929 у справі сфабрикованої СВУ і засуджений ніби як гол. цієї орг-ції на 10 р. ув’язнення. Перші pp. відбував покарання в Ярославському „політізоляторі“, згодом — в одному з концтаборів (Вологда?), де й помер. У 1923 — 29 pp. вів „Щоденник“ (частинно опублікований в ж. „Київ“, ч. 7, 1994). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Франко І. Принципи і безпринципність. ЛНВ, II. л. 1903; Кримський А. Життєпис і літ. діяльність С. О. Єфремова. ЗІФВ УАН, II — III. K. 1920 — 22; Спис праць С. О. Єфремова. Там же; Дорошенко Д. Історія України 1917 — 23, I — II. Ужгород 1930 — 32; Заярський II. Сергій Єфремов. «Свобода», 30 — 31. X, 1 — 2. XI. Нью-Йорк 1951; Полонська-Василенко Н. Українська Академія Наук, І. Мюнхен 1955; Чикаленко Є. Спогади 1861 — 1907. Нью-Йорк 1955.

І. Кошелівець

Єфремов Сергій (* 1893), підполк. Армії УНР, 1917 гол. Укр. Військ. Ради Катеринославщини, делеґат 1 і 2 військ. з’їздів у Києві, 1918 командував гайдамацьким полком в боях з большевиками в Катеринославі. На еміґрації перебував на Закарпатті, в березні 1939 в ранзі полк. Карп. Січі призначений головнокомандувачем збройних сил Карп. України; тепер в ЗДА.

[Єфремов Сергій (1893 — 1966, Асторія, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]

Єфремов Федір (1874 — 1947), лісівник і аґромеліоратор з Одеси, в 1930 — 36 pp. наук. співр. Укр. Н.-Д. Ін-ту Аґромеліорації в Харкові, 1937 — 47 доц. С.-Г. Ін-ту в Одесі. Працював над закріпленням сипких пісків, ярів, схилів та над лісозахисними смугами; 25 наук. праць, перев. укр. мовою.

[Єфремов Федір († Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Єщенко Вадим (* 1878), інж., начальник служби руху на лівобережних залізницях (Харків), ген. секретар шляхів за Центр. Ради (1917 — 18), товариш мін. шляхів за гетьманату, керманич мін-ва шляхів УНР 1918.

Єя, р. півн. Кубані, впадає до Таганрізької затоки Озівського м., довж. — 270 км, сточище — 8 650 км²; тече повільно, влітку пересихає, багата на рибу. Гол. притока — Сосика.

Попередня     Головна     Наступна