[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 892-910.]

Попередня     Головна     Наступна

Італія (Italia), країна в Півд. Европі, 301 200 км², 48,6 млн меш. (1957 p.); респ., столиця — Рим.

Починаючи з 13 в. італ. міста-республіки утримували торг. взаємини з Україною. Венеція і Ґенуя мали свої колонії в Криму (порти Кафа, Судак й ін.) та над Озівським м. В 15 в. Тмуторокань перебувала під владою Генуезької родини Ґрізольфі. Через Україну проходила італ. торгівля з Азією; торгували м. ін. також невільниками. З 15 в. італійці поселюються у Львові й ін. гал. містах, утримуючи банки, торг. школи тощо. Б. Хмельницький мав дипломатичні зв’язки з Венецією (посли Джованні Тепольо і свящ. Альберто Віміна); останній намагався 1650 намовити Хмельницького до військ. коаліції проти турків.

З 16 в. сильніше проникають італ. культ. впливи на Україну безпосередньо (студії українців в І., між ними найвидатнішим був Ю. Дрогобич, ректор ун-ту в Больоньї, поширення італ. літератури, перебування італійців на Україні) чи посередньо через Польщу, Чехію, Угорщину. Вплив італ. ренесансу значний гол. в укр. мистецтві. В 16 — 17 вв. в Галичині, зокрема у Львові, перебував ряд італ. майстрів і архітектів, що будували палаци й церкви (А. Дель-Аква, П. Римлянин, В. Скомоцці). Італійці принесли на Україну також барокко, яке тут зазнало своєрідного розвитку. Видатний був італ. вплив і на укр. письменство 16 — 18 вв. та на музику.

У 18 — 19 вв. І. відвідували при різних нагодах укр. письменники й учені: Г. Сковорода, А. Могильницький, О. Федькович, П. Куліш, М. Гоголь, М. Коцюбинський, М. Драгоманов, Л. Українка, М. Вовчок та ін. В поезіях А. Могильницького, О. Федьковича і Л. Українки зустрічаємо італ. мотиви. 1873 фльорентійський журн. „Rivista Europea“ надрукував розвідку М. Драгоманова «Руський літ. рух в Росії й Галичині в 1798 — 1872 вв.».

З 1596 столиця І. Рим є важливим осередком Укр. Кат. Церкви.

Під час першої світової війни в І. на островах Азінара б. Монте-Кассіно і в Арквата перебувало кількадесят тисяч укр. військовополонених з австро-угор. армії. Е. Інсабато, посол до італ. парляменту, робив заходи, щоб перевести їх на укр. протибольш. фронт, але гол. через опір Франції це не вдалося. В 1919 — 20 pp. в І. були відкриті дипломатичні місії УНР (Д. Антонович) і ЗУНР (О. Колесса), але тому що І. не визнала України, ці місії не мали офіц. характеру. Військ. місію очолював О. Севрюк (заступник полк. І. Коссак). Дипломатична місія видавала тижневик „La Voce Ucraina“.

Між двома світовими війнами в І. працювали укр. політ. і культ. діячі, зокрема Є. Коновалець, Є. Онацький, І. Токаржевський, М. Липовецька, І. Курах й ін. В Римі існувала з 1933 р. невелика «Укр. Громада» (гол. до 1947 Є. Онацький, згодом В. Федорончук). Політ. контакт з італ. офіц. колами утримувала гол. ОУН. Під час другої світової війни на протибольш. фронті на Україні брав участь італ. експедиційний корпус під командуванням ген. Дж. Мессе.

Після 1945 р. в І. опинилося бл. 15 000 українців, в тому ч. більшість військовополонених в таборі Річйоне б. Ріміні з 1 дивізії Укр. Нац. Армії та невеликі групи втікачів в таборах переміщених осіб. Ними опікувався Укр. Допомоговий Комітет у Римі, заснований з ініціятиви архиєп. І. Бучка. 1947 військовополонені були перевезені до Великобрітанії. В І. залишилася нечисленна громада, складена перев. з духовних осіб у Римі, в манастирі Ґроттаферрата і в салезіянському осередку в Торіно.

Для популяризації укр. справи серед італійців постало в 1952 р. Т-во італ.-укр. приязні, на чолі якого є кол. амбасадор А. Джянніні. Інші видатніші приятелі України: сенатор Р. Чяска, кн. Дж. Альята, д-р Е. Інсабато, Дж. Бернабеї й ін. 1954 — 56 з’являвся італ. мовою журн. „Ucraina“. В т-ві, як і в ін. установах — «Інтернаціоналі Свободи», «Асоціяції Інтелектуалів-Біженців», «Середземноморській Академії» та в орг-ціях евр. руху активним з укр. боку є В. Федорончук. Він також є керівником укр. щоденних радіопересилань, які 1951 р. відкрила італ. закордонна радіослужба (див. також Рим).

В. Федорончук

Ітеративні дієслова (наворотні), виражають дію, що повторюється в часі (приношувати), словотвірно в укр. мові як правило вони не різняться від недоконаних протяжних (дуративних), які виражають дію, що триває (давати, купувати); як і останні, вони утворюються найчастіше суфіксами -увá-, óвува- (купувáти, скупóвувати), від первісних протяжних суфіксами -ú-, -á-, іноді із зміною корінного голосного (носúти: нести; ставляти: стáвити), від сприросткованих доконаних зміною наголосу (розкидáти: розкúдати). Чисто І. д. безпрефіксні, застарілі вже в 19 в. (живати — Свидницький), тепер зовсім вийшли з ужитку.

Ітиль, столиця хозарського каганату в 9 — 10 вв., положена в гирлі Волги, знищена Святославом 963. І. розвинувся на важливий торг. осередок завдяки транзитній торгівлі та вигідному положенню на перехресті волзького водного шляху й суходільного торг. шляху з Европи в центр. Азію. Серед різнорідного населення І. було багато слов’ян.

«Іфіка Ієрополітика», зб. емблематичних малюнків з віршами до них (див. Емблема), видана у Львові 1712 p., кілька разів перевидана пізніше.

Ічки, кол. назва с. м. т. Совєтський в Криму.

Ічня (III — 13), с. м. т. на Придніпровській низовині, р. ц. Чернігівської обл.; 12 000 меш. (1926), харчова пром-сть; кол. сотенне м. Прилуцького полку.

Ічнянський Мирослав, псевд. Івана Кмети-Єфимовича (* 1901), поет родом з Чернігівщини, з 1928 в Канаді; зб. поезій «Арфа» (1924), «Ліра еміґранта» (1936), «Записки розстріляного» (1929).

[Ічнянський Мирослав (* Ічня), з 1929 в Канаді, з 1940 в ЗДА; зб. поезія „Арфа“ (1925). — Виправлення. Т. 11.]

Ішлінський Олександер (* 1913), математик, д. чл. АН УРСР, деякий чад дир. Ін-ту Математики АН УРСР; праці з ділянки матем. фізики, в яких І. розробив м. ін. теорію гіроскопу, хвиль у в’язких матеріялах.

[Ішлінський Олександер (* Москва), вчений в галузі механіки, д. чл. АН УРСР (з 1948). З 1964 дир. Ін-ту проблем механіки АН СССР. Дослідження з заг. теорії інерціяльної навіґації та автономного керування. Автор нової схеми деформування ґрунту при вибухові — Виправлення. Т. 11.]

Ішуміна Марія (1878 — 1920), гром. діячка в Києві, чл. ТУП, 1906 — 07 активно працювала в Київ. «Просвіті», під час першої світової війни — в комітеті допомоги жертвам війни.

Ішун, кол. назва с. м. т. Красноперекопська в Криму.

Іщак Андрій (1887 — 1941), укр.-кат. свящ., церк. діяч, проф. канонічного права і догматики правос. Сходу в Богословській Академії у Львові; вбитий большевиками. Наук. праці друковані в ж. «Богословія», м. ін. «Унійні і автокефальні змагання на укр. землях від Данила до Ісидора» (1923 — 27), „De Zacharia Kopystenskyj eiusque Palinodia“ (1930 — 31), підручник «Догматика нез’єдиненого Сходу» (1939), с-т. в «Ниві» й ін.

[Іщак Андрій (* Миколаїв, Жидачівщина, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Іщенко А., сучасний геолог і палеонтолог, секретар об’єднаної ради ін-тів геологічних наук і геології корисних копалин АН УРСР, дослідник Донбасу.

Іщенко Василь (* 1883), різьбар; праці: «Бабуся», «Портрет», «Поцілунок» (під впливом Родена).

Іщенко Іван (* 1891), хірург-уролог, проф. Київ. Мед. Ін-ту, чл.-кор. АН УРСР, тепер гол. Наук. Т-ва хірургів УССР.

[Іщенко Іван (1891, Пустоварівка, Сквирський пов., Київщина — 1975, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Іщук Арсен (* 1908), літературознавець, критик і письм., керівник катедри іст. укр. літератури в Київ. Ун-ті. Автор праць з іст. укр. літератури 20 в.: «Леся Українка» (1950), «Павло Тичина» (1954) й ін., роман-хроніка «Вербівчани» (1958).

[Іщук Арсен (1908, Городок, Бердичівський пов., Київщина — 1982, Київ). Кн. „Василь Минко“ (1957), „Сорок років укр. радянської літератури“ (1957), зб. статтей „На шляху поступу“ (1968). — Виправлення. Т. 11.]

Іщук-Шульгина Надія (* 1888), математик-педагог; 1920 — 23 викладач в Київ. ІНО, 1927 в Пед. Ін-ті ім. Драгоманова в Празі, в 1928 — 42 pp. в сер. школах у Рівному; праці з методики математики; нині в ЗДА.

[Іщук-Шульгина Надія, див. Шульгина-Іщук Надія. — Виправлення. Т. 11.]

Ї

Їжак звичайний (Erinaceus europeus rumanicus Bar.-Ham.), тварина з ряду комахоїдних, поширена по всій Україні, довж. тіла 20 — 25 см, годується комахами, червами, овочами, а також малими птахами, гадюками. На зиму засипає. На півд. сх. України живе рідкий дещо менший ї. вухатий (Hemiechinus auritus Gmel.), центр.-аз. вид.

Їжак Микита (1800 — 69), церк.-культ. діяч, свящ., кустос львівської гр.-кат. митрополичої капітули; 1852 — 57 цензор для укр. видань у Галичині.

Їжакевич Іван (* 1864), маляр родом з Уманщини, один з найпопулярніших мистців України; вчився в іконописній майстерні при Києво-Печерській Лаврі, пізніше в Київ. малярській студії М. Мурашка і 1884 — 88 в Академії Мистецтв у Петербурзі; працював над відновленням фресок Кирилівської церкви в Києві і виконав розпис трапезної церкви Київ. Лаври. В 1884 — 1917 рос. журн. «Нива» вміщав репродукції малюнків ї. з іст. і побуту укр. народу. З 1907 працює в Києві, присвячуючись виключно малярству, короткий час був діяльний як педагог. І. належить ряд реалістичних ілюстрацій до «Кобзаря» Шевченка, «Бориславських оповідань» Франка, «Лісової пісні» Л. Українки, «Енеїди» Котляревського й ін. укр. письм. І. — маляр укр. побуту й пейзажу та іст. минулого: «Святять паски», «На Спаса», «Запорожці підготовляються до походу», «На стійці», «Гайдамаки», серія видів Києва й ін. Праці останнього часу в сов. дусі.

[Їжакевич Іван (1864, Вишнопіль, Київ. губ. — 1962, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Їжакевич Михайло (* 1909), композитор родом з Києва; учень Л. Ревуцького. Твори: 2 оркестрові сюїти на теми укр. нар. пісень, квартет, твори для фортепіяна.

Їжевський Василь (1863 — 1926), визначний металюрґ рос. роду, проф. Київ. Політехн. Ін-ту 1912 — 26 pp. Ряд важливих праць з металюрґії чавуну й сталі (доменна справа, електрометалюрґія, вальцювання, металографія, гартування й ін.); нова метода нагрівання сталі в розтопленій солі перед гартуванням (1903), «реактив Іжевського» для виявлення мікроскопічної структури сталі (1903), ориґінальна конструкція електричної печі (1907) й ін.

[Їжевський Василь, м. б. Їжевський Василь (* Рязань — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Їречек (Jireček) Йосиф (1825 — 88), чес. філолог і політ. діяч, співред. шкільних підручників для всіх народів Австрії. У зв’язку із спробою намісника Галичини А. Ґолуховського накинути українцям латинську абетку Ї. перший склав з доручення австр. мін. освіти систему латинки до укр. мови („Über den Versuch das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben“, 1859), яка, хоч і затверджена урядом, не прийнялася через опір гал. українців і викликала лише т. зв. азбучну війну в Галичині.

[Їречек (Jireček) Йосиф (* Високе Мито, Чехія — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]

Й

Йоаким Мороховський, див. Мороховський Йоаким єп.

Йоаким Савйолов (1620 — 90), моск. патріярх з 1674; деякий час був ченцем Київ. Межигірського манастиря, на який потім давав великі пожертви (в Києві Й. опинився з моск. військом). За патріярхату енерґійного і неперебірливого в засобах Й. Київ. митрополія була підпорядкована Москві в 1685 — 86 pp. Й. виступав проти зах. тенденцій в церк. літературі й освіті, зокрема проти укр. духовних осіб (Симеон Полоцький), що тоді перебували в Москві.

Йоаким V, патріярх антіохійський бл. 1581 — 92; відбув подорож на слов. Схід для збору пожертв, мав доручення від царгородського патріярха обслідувати стан київ. митрополії. У 1586 р. Й. V відвідав Львів, затвердив новий статут Львівського братства, надав йому широких прав і повноважень, обмеживши владу єпископа. Цей статут став зразковим для ін. укр. братств. (Див. Братства).

Йоакимович Авксентій, див. Якимович Авксентій.

Йоасаф Горленко, правос. св., див. Горленко Йоасаф.

Йоасаф Кроковський († 1718), митр. київ. Вчився в Київській Колеґії та в Італії, з 1690 — ігумен Миколо-Пустинського манастиря і ректор Києво-Могилянської Колеґії, яка при ньому перетворилася на Академію (1694). 1697 — архимандрит Києво-Печерський, 1708 обраний на київ. катедру. Того ж року його схоплено з наказу Петра I, бо «оний архиєрей був. при- Йоасаф Кроковський знаний ніби согласник Мазепі», і привезено до Глухова, де він змушений був взяти участь у проголошенні анатеми гетьманові Мазепі. Пізніше, запідозрений в опозиції до Петра I, був викликаний до Петербурґу, але туди не поїхав, померши загадково в Твері. Збереглися його лекції (1686) з філософії, писані латинською мовою, де Й. поділяє філософію на «умственну» (логіку), «єстественну» (фізику) та «божественну» (метафізику) і подає зразки диспутів.

Йов Борецький, див. Борецький Йов.

Йов Залізо, світське ім’я Іван (1551 — 1651), преподобний Правос. Церкви родом з гал. Покуття, ігумен Дубенського, а згодом Почаївського манастирів; обороняв православіє проти унії, запровадив суворий чернечий лад (студитський устав, поєднуючи церк.-адміністративну й осв. діяльність (писання книг, проповідей) з подвижницьким аскетичним життям. Численні перекази оповідають про чуда, які сталися за життя й по смерті Й. (напр., популярний кант «Ой, зійшла зоря»). Мощі відкрито 1659 p., тоді ж канонізовано Й.; життя Й. описав чернець Досифей (друковане в Почаєві 1791).

[Йов Залізо († Почаїв). — Виправлення. Т. 11.]

Йов Княгиницький († 1621), у світі Іван, ігумен, подвижник і схимонах, відомий відновленням правос. чернечого життя, жив в Угорницькому манастирі та Манявському скиті; приятель Івана Вишенського, Захарії Копистенського та ін. церк. діячів. До Й. зверталися як до авторитету в справах чистоти віри (відоме звернення Кирила Транквіліона).

[Йов Княгиницький (бл. 1550, Тисьмениця бл. Станиславова — 1621). — Виправлення. Т. 11.]

Йогансен Михайло (1895 — 1937?), поет, прозаїк, сценарист, теоретик літератури і мовознавець, чл. Вапліте. Зб. поезій «Д’горі» (1921), «Революція» (1923), «Пролог до комуни» (1924), «Кроковеє коло» (1923), «Доробок» (1924), «Ясен» (1930), «Поезії» (1933). У прозі Й. виявився цікавим експериментатором, стосуючи засоби «учуднення» та гумористичного зафарблення сюжету. Зб. оп. «17 хвилин» (1925); «Подорож доктора Леонардо по Слобожанській Швайцарії» (1928), де «героєм є пейзаж ріки Дінця» (Глобенко), становить комбінування різних жанрів; «Подорож людини під кепі» (1932) й ін. З ділянки теорії літератури — «Елементарні закони версифікації» (1922), «Як будувати оповідання» (1926).

Як мовознавець Й., учень Булаховського й Синявського, працював у фонетиці (опис літ. і діялектної укр. вимови, зокрема с. Шишаки на Миргородщині) й словництві (рос.-укр. словник у співпраці з Наконечним, Німчиновим і Ткаченком, рос.-укр. словник приказок у співпраці з Млодзінським). Й. брав участь у складанні проєкту укр. правопису 1928 р. і виготував проєкт латинізації укр. письма. Заарештований за «єжовщини» Й. помер на засланні 1937 або 1938 р.

[Йогансен Михайло (Майк) (1895, Харків — 1937, Київ). Заарештований 18.8.1937 і 27.10. того ж р. розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]

Йозефів (Josefov), м. в півн. Чехії; в 1921 — 26 pp. табір для інтернованих частин УГА — бл. 4 000 осіб, це число з 1924 поступово зменшувалося; укр. комендантами табору були ген. А. Вольф, згодом сотн. І. Козак; інтенсивне культ.-осв. життя, кероване Культ.-Просвітнім Кружком, різні курси, гімназія (220 матурантів), учительська семінарія, бібліотека, архів, оркестра, хори, театр; виходив двотижневик «Укр. Скиталець». Йона († 1461), правос. св., єп. рязанський, останній митр. з титулом «митр. київ. і всієї Русі» (1448 — 61) з осідком у Москві; змагався безуспішно за юрисдикцію в білор. і укр. єпархіях, підпорядкованих митр. Григорію Болгарину, ставленику Риму. Й. завершив фактично відділення моск. митрополії від київської.

Йона I Глезна († 1494), архиєп. полоцький, з 1492 митр. київський, мав славу оборонця православія, ученого та побожного ієрарха.

Йонкерс (Yonkers), м. в ЗДА поблизу Нью-Йорку; 152 000 меш. (1950), в тому ч. бл. 10 000 українців; 2 укр.-кат. і 1 правос. парохії.

Йорґа (Iorga) Ніколай (1871 — 1940), визначний рум. історик і політ. діяч; довголітній чл. парляменту, прем’єр рум. уряду (1931 — 32). В іст. працях заперечував автохтонність українців на Буковині і Басарабії, вважаючи їх за «зрутенізованих румунів», висував рум. претенсії на т. зв. «Трансністрію», тенденційно насвітлював рум.-укр. відносини. Гол. українознавчі праці: „Ucraina moldovenească“ (1913), „Chestiunea rutenească în Bucovina“ (1915), „Românii de peste Nistru“ (1918), „Hotarul etnic dinspre Apus: printre Bucovineni si Maramureşeni“ (1919), „Iurg Coriatovici în Moldova“ (1928) й ін.

[Йорґа (Iorga) Ніколай (* Ботошані, Молдавія — † бл Сінаї, Румунія). — Виправлення. Т. 11.]

Йордан (Jordanes, Jomandes), ґотський історик у 6 в. по Хр., кротонський єп.; подає цінні відомості про ґотів на Україні й давніх слов’ян.

Йориш Володимир (1899 — 1945), композитор і дириґент, автор опер «Кармелюк», «Шевченко» і балету «Бісова ніч»; переробляв «Наталку Полтавку» і «Запорожця за Дунаєм», додаючи чимало власної музики.

[Йориш Володимир (* Катеринослав — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Йорктон (Yorkton), м. в провінції Саскачеван у Канаді, 7 100 меш. (1951), в тому ч. 1 600 українців; манастир і вид-во оо. Редемптористів, з 1919 діє Колеґія св. Йосифа для хлопців під керівництвом Братів Христ. Шкіл і з 1917 Академія Серця Христового для дівчат Під керівництвом Сестер Служебниць.

Йосафат, св., див. Кунцевич Йосафат.

Йосафат Булгак, митр. див. Булгак Йосафат.

Йосафатки, укр.-кат. чернече жін. згромадження св. Йосафата, засноване в 1911 р. о. О. Диким і о. Жиґалем у Галичині. Й. мали осідок у Бужському, крім цього, 7 домів у львівській і 1 в станиславівській єпархіях. Й. утримували сиротинці й дитячі садки. Згромадження Й. ліквідоване під час другої больш. окупації Галичини.

Йосипенко Микола (* 1912), театрознавець і режисер, родом з Конотопу; 1937 — 39 викладач у Театральному Ін-ті й дир. Держ. Укр. Театрального Музею в Києві, після 1945 мист. керівник обл. театру в Житомирі, тепер наук. співр. Ін-ту Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР. Праці: «Шевченко і театр» (1941, разом з О. Борщагівським), «У творчій співдружбі» (1954), монографія про М. Кропивницького (1958), ст. в рос. ж. «Театр» й ін.; був критикований за нац. ухили.

[Йосипенко Микола (1912 — 83). — Виправлення. Т. 11.]

Йосиф, почаївський ґравер на дереві 30-их pp. 18 в.; 12 ґравюр в «Служебнику» (Почаїв, 1735) й ін.

Йосиф Жук (1872 — 1934), правос. єп. в Америці родом з Галичини; спочатку гр.-кат. свящ., ректор гр.-кат. семінарії у Львові; ген. вікарій у Боснії; з 1924 в Канаді, згодом в ЗДА, де перейшов на православіє, 1932 хіротонізований як перший єп. Укр. Правос. Церкви в Америці.

[Йосиф Жук (* Сент Пітерсберґ, Фльоріда). — Виправлення. Т. 11.]

Йосиф Курцевич-Коріятович († 1642), у світі Єзекіїл, правос. діяч, нащадок княжого лит. роду, архимандрит запор. Терехтемирівського манастиря. Хіротонізований на єп. володимирського під час відновлення правос. ієрархії 1620 p., але до своєї катедри не дістався. Поль. переслідування спонукали Й. шукати притулку на Московщині, де він дістав катедру суздальського архиєп.; 1634 р. судом освященного собору його «за лихоїмство і нечисте життя» позбавлено сану.

Йосиф Нелюбович-Тукальський, правос. єп. мстиславський, митр. київський в 1663 — 75 pp., фактично керував лише частиною митрополії, бо зах.-укр. єпархіями керував митр. А. Винницький. Й. мав резиденцію в Чигирині й був одним з гол. дорадників гетьмана П. Дорошенка; неприхильно ставився до поль. втручань в укр. церк. справи, за що був ув’язнений поляками в Марієнбурґу, і до моск. претенсій на Київ. митрополію (усунув єп. M. Филимоновича, моск. кандидата на київ. митрополичий престол). Автор проповідей, посланій і цікавого листування.

[Йосиф Нелюбович-Тукальський (? — 1675, Чигирин). — Виправлення. Т. 11.]

Йосиф Оксіюк (1894 — ?), архиєп. лубенський і полтавський УАПЦ; 1919 доцент Держ. Ун-ту в Кам’янці Подільському, перекладач богослужбових книг на укр. мову; хіротонізований в 1922 р. На 2 Всеукр. Соборі УАПЦ 1927 обраний другим заступником митр. В. Липківського. З 1931 на засланні, дальша доля невідома.

[Йосиф Оксіюк (1894, Луковичі, Володимир-Волинський пов., Волинська губ. — 1991, Київ). Переслідуваний сов. владою, 1933 був примушений покинути церкву. 1935 був заарештований, ув’язнений та засланий. Повернувшись на Україну 1950, був секретарем свого брата Макарія, архиєпископа Рос. Правос. Церкви у Львові (який згодом став митр. Поль. Автокефальної Правос. Церкви). — Виправлення. Т. 11.]

Йосиф Флавій (бл. 37 — 100 років), грец.-жид. письм., під час війни Тіта проти жидів перейшов на бік римлян. Написав грец. мовою «Жидівські старовинності» та «Іст. жидівських воєн». Останній, блискуче написаний твір, перекладений імовірно в Києві в 11 в., мав значний вплив на стиль укр. «військ. новель», зокрема на Гал.-Волинський літопис та «Слово о полку Ігореві». В 17 в. постав новий переклад (з поль.). Вид. В. Істріна (2 тт., 1927 — 29) та В. Мещерського (1958).

Йосиф I Болгаринович, з 1494 р. єп. смоленський, 1498 — 1501 pp. митр. київський; становище митр. отримав від В. кн. лит. Олександра, який 1499 видав на руки Й. І привілей на самоуправу Церкви і незалежність церк. судів. Й. І був прихильником Фльорентійської унії. Папа Олександер VI прийняв одну із його пропозицій: окремою буллою визнав хрищення в сх. обряді дійсним в Кат. Церкві.

Йосиф II Солтан († 1522), правос. митр. київський з 1507, раніше єп. смоленський (з 1498), видатний церк. діяч; починає ряд київ. митрополитів, що назавжди зірвали з Римом по Фльорентійській унії; відбув три собори єпископів, з яких найважливіший Віленський (1508 — 09); був автором його постанов, т. зв. «Правил». Й. II працював над усуненням недоліків і зміцненням дисципліни в Церкві. В 1511 р. одержав привілей від Жигмонта І з підтвердженням давніх прав укр.-білор. єпископату; римо-католикам заборонено втручатися у справи Сх. рожував по правос. Слуцького манастиря.

[Йосиф II Солтан († Смоленськ). — Виправлення. Т. 11.]

Йосиф II (1741 — 90), син Франца I і Марії Терези, з 1765 нім. цісар, в 1765 — 80 pp. співреґент Марії Терезії. представник освіченого абсолютизму. В новоприеднаних Галичині (1772) й Буковині (1774) завів, як і в усій державі, низку реформ: зніс кріпацтво, яке замінив на панщину (1773) і зменшив привілеї маґнатів; підпорядкував церкву державі («йосифінізм»), запровадив свободу релігії (толеранційний едикт 1781), зніс ряд манастирів (м. ін. «Скит Манявський»), гр.-кат. духовенство зрівняв у правах з латинським; запровадив нову систему освіти, для укр. духовенства заснував духовну семінарію у Відні (Барбареум — 1774), а згодом 1783 у Львові, відкрив Львівський Ун-т, а при ньому „Studium Ruthenum“. В адміністрації заведено централізацію, на укр. землі наплило багато урядовців з Австрії й Чехії та нім. колоністів. В ділянці нар. госп-ва Й. сприяв розвиткові ремесла й торгівлі; пропаґував нові методи в сіль. госп-ві, змінив правне становище міст, заснував харитативні установи, дбав про гігієну. Хоч більшість реформ Й. протрималася недовгий час, деякі з них мали позитивне й тривке значення для українців в монархії Габсбурґів.

[Йосиф II (* Відень — † Відень). — Виправлення. Т. 11.]

Йосиф III († 1534), правос. архиєп. полоцький, з 1522 р. митр. київський і галицький; 1526 призначив архимандрита К. Гдашицького своїм намісником у Галичині і на Поділлі.

Йосифітки (також Йосифінки), укр.-кат. чернече жін. згромадження св. Йосифа в Галичині, засноване 1896; новіціят заснував єп. Й. Коциловський в Цеблові, де знаходився також матірний дім Й.; домів — 11 в перемиській і 1 у львівській єпархії. Всіх сестер — 80 (до другої світової війни). Й. опікувалися хворими, старшими жінками, вели дитячі садки тощо. Після 1945 згромадження Й. ліквідоване сов. владою.

Йосифович Дмитро, псевд. Василь Ріленко, Орест Лубенський (1867 — 1942), гал. поет, співр. «Зорі» й «ЛНВ»; переклади баляд Ф. Шіллера, «Іфігенія в Таврії» Ґете (1895), В. Короленка, Г. Данилевського й ін.

[Йосифович Дмитро (* Нові Скоморохи, Рогатинський пов. — † Хітар, Стрийський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Йоффе Абрам (*1880), рос. фізик, д. чл. АН СССР, дир. її Фізико-Техн. Ін-ту; в 1920-их pp. гол. Наук. Ради Укр. Фізико-Техн. Ін-ту в Харкові, д. чл. НТШ.

[Йоффе Абрам (1880, Ромен [Ромни], Полтавська губ. — 1960, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]

Йоха Дометій (* 1898), співак-баритон і муз. педагог, до 1938 в Києві, 1939 — 44 у Львові, з 1950 в Канаді.

Попередня     Головна     Наступна