[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 1029-1042.]

Попередня     Головна     Наступна

Кириленко Іван (1902 — 39), письм. родом з Дніпропетровщини, провідний діяч ВУСПП-у, почав друкуватися з 1923 p.; повісті: «Курси» (1927), «Кучеряві дні» (1928), «Аванпости» (1933), «Весна» (1936) та ін. Проза К., писана на теми поточної політики, перев. про колективізацію, в стилі примітивного соцреалізму, мист. вартости не має. Помер на засланні.

[Кириленко Іван (1903, В’язівок — 1938, Київ). Заарештований 21.2.1938 і 23.9. того ж р. розстріляний — Виправлення. Т. 11.]

Кирилиця, давня система слов. письма, побудована на грец. маюскульному письмі (устав, унціял). Грец. абетка спершу, мабуть, була застосовувана принагідно балканськими слов’янами для запису слов. імен і поодиноких слів. Коли, після вигнання з Моравії (885), учні св. Кирила і Методія осіли в Македонії й Болгарії, вони заступили абетку св. Кирила, глаголицю, грец. письмом, але впорядкувавши його й доповнивши з глаголиці літерами для тих фонем, яких бракувало в грец. мові. Можливо, що ця реформа була зроблена св. Климентом Охрідським. Ця синтезована з грец. письма й глаголиці абетка була названа К. на честь творця першої слов. абетки. Первісна К. мала 36 — 38 літер (звуки у, и передавано двома літерами оу, ъі), деякі з них уживані тільки або перев. в грец. словах (θ, ω, ψ, ξ, ν). Більшість літер мала також числове значення (див. таблицю). З Македонії й Болгарії К. ширилася поміж слов’ян разом з ширенням християнства грец. обряду. З певними змінами (найрадикальнішою з них було запровадження гражданки) К. вживається досі в укр., рос., білор., болг., македонському і серб. письмі. Сучасна укр. К. супроти первісної К. не вживає літер z, θ, ω. ъб ъı, Ђ, [юс великий], [юс малий], ψ, ξ, ν впровадила нові літери я, е, ґ (Смотрицький), ї (Рудченко, Желехівський), змінила звукову вартість літер г (=h, а не g), є (=je, а не е), и (=y, а не i), щ (=šč, а не št), ь (знак м’якшення, а не короткий голосний переднього ряду).

Ю. Ш.

Кирилівка, кол. назва с. Шевченкове, рідного с. Тараса Шевченка.

Кирилівська стоянка, верхньопалеолітична стоянка, виявлена і досліджувана В. Хвойкою (1894 — 1900) на Кирилівській вулиці в Києві. В нижньому горизонті, з ранньої мадленської доби, виявлені залишки вогнищ, скупчення кісток мамута (на деяких стилізовані рисунки) і сибірського носорожця та крем’яного знаряддя. У верхньому горизонті, пізньої мадленської доби, знайдене також крем’яне знаряддя та кістки ведмедя, лева, вовка й росомака.

Кирилівський манастир, заложений кн. Всеволодом Ольговичем у Києві після того, як він оволодів м. 1140 p.; бл. 1146 тут же побудовано церкву, в якій хоронено кн. Ольговичів з Чернігівської династії. Знищений під час тат. навали К. м. був відбудований 1605 p., в сер. 18 в. добудовано до церкви зах. фронтон і 5 нових бань, а 1760 р. надворітню дзвіницю-церкву роботи архітекта І. Григоровича-Барського в барокковому стилі (зруйнована 1937 — 38 p.). 1786 p. манастир скасовано і віддано на дім для інвалідів і лікарню. Нині п. н. Кирилівський заповідник зберігаються церква з багатими ліпними барокковими прикрасами на фронтоні й башта з огорожі манастиря з сер. 18 в. — роботи архітекта І. Григоровича-Барського; в церкві цінні фрески на стінах з 12 в.

Кирило, св., чернече ім’я Константина (826/27 — 869), визначного візант. богослова, філософа і місіонера. Родом з Салонік, К. добре знав македонську слов. говірку. Після дипломатично-місійних подорожей до арабів і до хозарів (860 — 61), 863 p. К. разом із своїм братом Методієм на просьбу моравського кн. Растіслава і з доручення візант. імператора Михаїла вирушив до Моравії, щоб запровадити там слов. богослужбу. Для цього К. створив найстарішу слов. систему письма, глаголицю, й заходився коло перекладу церк. книг, насамперед євангелія-апракосу. Мова, використана (а великою мірою створена) К. для цих перекладів і відома п. н. староцерковнослов. мови, була своєрідним компромісом між знаною йому здавна македонською говіркою й мовою слов’ян Моравії. Праця К. була визнана й схвалена папою Адріяном II. К. був автором кількох грец. теологічних праць, а також, імовірно, поезії «Проглас» до євангелія, де він боронив право кожного народу, а зокрема слов’ян мати богослужбу своєю мовою. Створені К. абетка і перша слов. літ. мова мали вирішальне значення для розвитку укр. письма, книжної мови й літератури (див. ще глаголиця, кирилиця, церковнослов. мова).

Ю. Ш.

Кирило (1781 — 1836), світське ім’я Діонисій Куницький, проф. і ректор (1827 — 28) Київ. Духовної Академії, єп. чигиринський, вікарій Київ. митрополії (1828 — 35).

Кирило I, митр. київ. (1224 — 33), родом грек, прийшов на Україну з Нікеї, користувався повагою у князів, яких не раз мирив.

Кирило II († 1281), київ. митр. 1242-43 — 81 pp., родом з Галичини, до обрання, на митр. — єп. холмський. Бл. 1250 р. їздив до Нікеї на затвердження свого сану від Царгородського патріярха; не бажаючи жити у зруйнованому татарами Києві, оселився у Володимирі (Суздальському), але туди митрополичої катедри не переніс; похований у Київ. Софії. Авторству К. приписуються «Правила», схвалені 1274 на соборі єп. у Володимирі, що займався численними тоді випадками порушення церк. порядку. Приписування К. таких творів, як «Поученіє к попам», непереконливе.

Кирило Лукаріс (1572 — 1633), екзарх олександрійського патріярха Мелетія Пігаса на Україні, активний учасник Берестейського собору 1596 по стороні правос., вчитель Острозької академії, від 1602 — олександрійський, з 1621 — царгородський патріярх. Підтримував жваві зв’язки з Україною, затвердив луцьке братство і статут його школи, що став ін. братським школам за зразок.

Кирило Олександрійський († 444), олександрійський патріярх (з 412 p.), автор проповідей, деякі з них у слов. перекладі були відомі на Україні за старих часів.

Кирило Турівський, єп. турівський (до 1182 p.), блискучий проповідник (збереглося бл. 10 проповідей), автор молитов і 2 повчальних оп. Проповіді К. — це самостійні обробки творів Івана Золотоустого і грец. джерел (в ориґіналі), більшість з них присвячені христології. К. надзвичайно вміло користується засобами ораторської техніки (діялоги, «плачі» тощо), дає чимало поетичних малюнків (відомий опис весни тощо), виявляє нахил до символічного тлумачення св. Письма. Проповіді К. мали вплив і за межами України та увійшли в різні зб. проповідної літератури. Молитви суворо аскетичного характеру є у вжитку до наших днів. Тема про «сліпого та кульгавого» розповсюджена в фолкльорі, тема другого оп. — запозичена з «Варлаама і Йоасафа». Про К. див. «Исследования» Сухомлінова (1858, передрук 1908) та І. Єрьоміна «Литературное наследие Кирила Туровского».

Д. Ч.

Кирило-Методіївське Братство, таємне т-во, засноване з ініціятиви М. Костомарова в грудні 1845 — січні 1846 в Києві, що ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братерство шляхом здійснення ряду реформ: 1) соц. (ліквідація кріпосництва і зрівняння в правах усіх станів), 2) в ділянці нац. зрівняння в правах всіх слов. народів щодо розвитку їх нац. мови й культури, 3) поширення освіти в нар. масах і 4) об’єднання всіх слов’ян в дусі тодішнього слов’янофільства в федеративній державі, провідну ролю в якій мала відогравати Україна. До К.-М. Б. належали: М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, О. Навроцький, Д. Пильчиків, О. Петров, П. Куліш, О. Маркевич, Ю. Андрузький, І. Посяда, М. Савич, Т. Шевченко й ін. А що К.-М. Б. не дійшло до орґ. вивершення в розумінні чіткого оформлення членства, його склад лишається до кінця не виясненим. Довгий час спірне питання про приналежність до нього П. Куліша й Т. Шевченка пізнішими дослідами розв’язане позитивно, але про заг. число чл. є лише одне свідчення О. Кониського, занотоване ним з уст Д. Пильчикова, за яким К.-М. Б. нараховувало (можливо, перебільшено) бл. 100 чл.

Основними документами, в яких зафіксовані погляди й програма діяльности К.-М. Б. (див. ЕУ I, стор. 470), є «Книги битія укр. народу» (в матеріялах слідства — п. н. «Закон Божий») і «Устав Слов’янського Товариства св. Кирила і Методія. Головні ідеї», написані М. Костомаровим, та записка В. Білозерського, що є поясненням до статуту. В основу як діяльности К.-М. Б., так і цих документів лягли ідеї укр. відродження першої пол. 19 в. (зокрема помітний вплив «Історії Русів»), а також помітні впливи евр. романтизму (в тому ч. поль. визвольні ідеї, зформульовані в «Книгах поль. народу» А. Міцкевіча), руху декабристів та тогочасного панславізму.

Орг. неокресленістю К.-М. Б. пояснюється й той факт, що братчики, єднаючись на базі спільних ідей, мали різні погляди на шляхи їх здійснення — від ліберально-поміркованого реформізму М. Костомарова й ін. до рев. закликів Т. Шевченка (посередині між ними стояли М. Гулак і О. Навроцький). Братство не встигло розвинути своєї діяльности, бо вже в березні 1847 р. за доносом його чл. О. Петрова братчиків виарештувано й покарано засланням або ув’язненням. Відносно помірковане покарання чл. К.-М. Б. (Т. Шевченко й П. Куліш були покарані за ін. провини), якщо зважати на його антисамодерж. характер, пояснюється, з одного боку, тим, що царський уряд хотів приховати перед суспільством наявність антиурядових настроїв, а з другого — не хотів суворими карами відштовхувати слов. рух на Заході, представники якого були пов’язані з кирило-методіївцями. Короткочасна діяльність К.-М. Б. все ж мала відгомін серед сучасників (про що свідчить поширення антирос. проклямацій в час арешту його чл.) і особливо значний вплив на розвиток українства пізнішої доби. Тому сов. історіографія, ніби визнаючи «проґресивність» його (боротьба проти самодержавства й нац. поневолення), неґативно підкреслює «буржуазний» характер і «націоналістичні» тенденції в його діяльності (Ф. Ястребов, П. Зайончковський). В укр. історіографії питанням К.-М. Б. присвячено багато уваги в пізніших публікаціях самих братчиків, а далі в працях О. Кониського, С. Єфремова, Д. Багалія, М. Грушевського, М. Возняка, П. Зайцева й багатьох ін.

Література: Кониский А. Жизнь украинского поэта Т. Г. Шевченка. О. 1898; Семеновский В. Кирилло-Мефодиевское общество. Голос минувшего, чч. 10 — 12. 1918; Возняк М. Кирило-Методіївське Братство. Л. 1921; Багалій Д. Т. Г. Шевченко і Кирило-Методіївці. Х. 1925; Gołąbek J. Bractwo św. Cyryla і Metodego w Kijowie. B. 1935; Зайончковский П. Кирилло-Мефодиевское общество. М. 1959.

І. Кошелівець

Кирилов Єлпідіфор (* 1883), фізик, проф. катедри фізики Одеського Ун-ту, фундатор і дир. Дослідного Фізичного Ін-ту в Одесі й ред. наук. ас. «Записки Фіз. Ін-ту в Одесі»; відомий працями в галузі теорії захованого відображення й фотопроцесів.

[Кирилов Єлпідіфор (1883, Шибка, Дубосарський пов., Херсонська губ. 1964, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Кирилович Зенон (1865 — 1919), свящ. у Галичині, цитрист і. автор творів для цитри.

Кирилович Йосиф († 1634), протосингел олександрійського патріярха Кирила Лукаріса, 1623 — 24 і 1628 — 32 чл. гуртка вчених друкарів у Києво-Печерській Лаврі, 1625 — 28 у Львові управитель Братської друкарні; ред. і автор передмов до «Псалтиря» (1623 — 24), «Бесід на Діянія» (1624) й ін.; з 1633 в Москві.

Кирилюк Євген (* 1902), літературознавець, чл.-кор. АН УРСР, керівник відділу шевченкознавства Ін-ту Літератури ім. Шевченка АН УРСР, проф. Київ. Ун-ту: праці з шевченкознавства й укр. літератури 19 в.: «Шевченко і Чернишевський», критико-біографічний нарис «Тарас Григорович Шевченко», монографія «Т. Г. Шевченко» (1959), «Бібліографія праць О. П. Куліша та писань про нього» (1929), «Реалізм Панаса Мирного», «Гоголь і Шевченко» і багато ін. Співавтор (з С. Масловим) «Нарису іст. укр. літератури» (1945), гостро критикованого і вилученого з ужитку за «націоналізм».

[Кирилюк Євген (1902, Варшава — 1989, Київ). Кн.: „Вічний революціонер. Життя і творчість Івана Франка“ (1966), „Шевченко і наш час“ (1968), „Живі традиції. Іван Котляревський і укр. література“ (1969), „Вук Караджич і укр. література“ (1978). Гол. редколеґії та співавтор „Історії укр. літератури „у 8 тт. (1967 — 71), довголітній ред. Збірників праць наук. Шевченківських конференцій — Виправлення. Т. 11.]

Кириченко Ілля (1889 — 1955), проф. клясичної філології Київ. Ун-ту, чл.-кор. АН УРСР, завідувач відділу словників Ін-ту Мовознавства АН УРСР, лексикограф (автор «Мед. термінологічного бюлетеня», 1934, «Словника мед. термінології», 1936, співавтор «Рос.-укр. словника АН УРСР», 1937; співр. «Рос.-укр. словника», 1948; гол. ред, 1 тому «Укр.-рос. словника», 1953, «Укр.-рос. словника власних імен людей», 1954; праця «Укр.-рос. словники й принципи складання їх»); співукладник офіц. «Укр. правопису» (1946), автор «Орфографічного словника» (6 вид. 1946 — 55, найширше останнє, 1955, бл. 45 000 виразів).

[Кириченко Ілля (* Рябухи, Конотопський пов., Чернігівщина — † Kuїв). — Виправлення. Т. 11.]

Кириченко Олекса (* 1908), сов. політ. діяч родом з Херсонщини; з 1938 в апараті ЦК КП(б)У; в червні 1953 став першим секретарем ЦК на місце усуненого Л. Мєльнікова, з 1955 чл. президії ЦК КПСС; з 1957 секретар ЦК КПСС; член президії Верховних Рад УССР і СССР, керівник делеґацій КПСС на чужоземні партійні з’їзди. З 1960 усунений з відповідальної партійної роботи.

[Кириченко Олекса (1908, хутір Чорнобаївка — 1975, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Кириченко Федір (* 1908), поет родом з Полтавщини, друкуватися почав 1926 p.; зб. поезій «Слово героям» (1932).

Кириченко Федір, сучасний селекціонер, чл. Укр. і Всесоюзної Академії С.-Г. Наук. керівник Всесоюзного Селекційно-Генетичного Ін-ту в Одесі, вивів кілька морозостійких сортів твердої пшениці.

[Кириченко Федір, сучасний селекціонер (* 1904, Владиславка, Канівський пов., Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Кириченко Юрій (1888 — 1951), хоровий дириґент, азкінчив муз. школу М. Лисенка в Києві, чл. Укр. Респ. Капелі, з 1925 р. в ЗДА дириґент церк. хорів, автор обробок укр. нар. пісень.

Кирієнко Іван (* 1879), проф. Київ. Політехн. Ін-ту, співр. УАН, д. чл. Академії Будівництва й Архітектури (з 1958 p.), керівник н.-д. ін-ту споруд у Києві (1925 — 34), спеціяліст з будів. матеріялів і будови доріг.

[Кирієнко Іван, див. Киреєнко Іван. — Виправлення. Т. 11.]

Киріяк Ілля (1888 — 1955), письм. у Канаді, родом з Галичини, педагог; в тритомовому епічному творі «Сини землі» подав суспільно - побутове життя перших укр. поселенців у зах. Канаді.

Кирлибаба, с. на бук. Гуцульщині над р. Золотою Бистрицею на межі укр.-рум. нац. території, нині в Сучавськіи обл. Рум. Нар. Респ.; 1916 р. запеклі бої рос. військ з австр.-угор. армією за перехід через Карпати, в яких брав участь бук. гуцульський курінь під проводом сотн. Омеляна Левицького, який там загинув.

Кирнарський Марко (* 1893), графік, учень Нарбута; обкладинки: «Кобзар» Шевченка, «Ґроно», «Шляхи мистецтва», кн. графіка.

[Кирнарський Марко (1893, Погар, Стародубщина — 1941, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]

Кирницький Григорій, учений 17 в., родом з Львівщини, подорожував на Сході, учився в Падуї та Венеції, д-р філософії Падуанського Ун-ту.

Кирпань Володимир (* 1925), композитор, учень Б. Лятошинського; оркестрова сюїта, увертюра, поема «Олександер Матросов», обробка укр. нар. пісень.

Кирчів Павло (1862 — 1916), письм., нар. учитель; оп. в бук. і гал. пресі, м. ін. «Нелю і Петраш...», «Туркавки» (1890) «Нар. Театр» (1890) й ін.

Киселиця Лесь (* 1884), бук. пед. і гром. діяч, нар. учитель, ред. «Дитячої Бібліотеки» в Чернівцях (1909 — 14), ст. в чернівецьких газ.

Кисельов Йосип, сучасний сов. літ. критик і театрознавець; «Театральні портрети» (1955), «Драматургічна майстерність» (1956), «Епічна поезія» (1958) й ін.; статті в газетах і журн.

[Кисельов Йосип (1905, Ширяївка бл. Брянську, Росія — 1980, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Кисельов Олександер (* 1903), літературознавець, співр. Ін-ту Літератури ім. Шевченка АН УРСР; праці про П. Грабовського: «Павло Грабовський. Його життя та діяльність» (1940), вступні ст. і примітки до творів Грабовського (1941, 1951).

[Кисельов Олександер (1903, Сатанівка, Подільська губ. — 1967, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Кисілевська Олена (1869 — 1956), уроджена Сіменович, гром. діячка з Галичини, редакторка, письменниця (псевд. О. Галичанка, Калина, Незнана). В 1923 — 39 pp. видавець і ред. двотижневика «Жіноча Доля» в Коломиї та його альманахів; ст. в укр. пресі, зокрема на жін. і виховні теми; оп. й описи подорожів («Листи з-над Чорного моря», «По Рідному Краю»). Заслужена організаторка сел. жіноцтва, 1923 — 28 — орг. референт Союзу Українок, 1935 — гол. Секції Господинь при «Сіль. Господарі», 1928 — 35 — сенаторка у поль. сенаті від УНДО, з 1948 — перша голова Світової Федерації Укр. Жіц. Орг-цій (СФУЖО); померла в Канаді.

[Кисілевська Олена (* Монастириська, Бучацький пов. — † Оттава). — Виправлення. Т. 11.]

Кисілевський Володимир (* 1896), син Олени, історик і соціолог; в 1932 — 39 pp. дир. Укр. Бюра в Лондоні; з 1940 в Канаді, проф. Оттавського Ун-ту, д. чл. НТШ; праці про іміґраційні проблеми в Канаді й ін.

[Кисілевський Володимир (1896, Коломия, Галичина — 1976, Оттава). — Виправлення. Т. 11.]

Кисілевський Кость (* 1890), мовознавець і педагог, проф. УВУ, д. чл. НТШ, автор низки шкільних підручників з укр. мови і дидактичних праць, укр.-поль. і поль.-укр. словника (спільно з Є. Грицаком). Досліджував мову Ганкенштайнового кодексу (ЗНТШ, т. 159), укр. говірки басейну Дністра й Пруту («Надпрутський говір», ЗНТШ, т. 162), запропонував перегляд клясифікації укр. говірок.

[Кисілевський Кость (1890, Рошнів, Товмацький пов., Галичина — 1974, Ірвінґтон, Нью-Джерзі, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Кисіль Адам (1580 — 1653), поль. держ. діяч і дипломат, з старого волинського шляхетського роду, постійний представник поль. уряду в переговорах з козаками, воєвода брацлавський (1647) і київський (1649). Комісар поль. під. час повстання Павлюка (1637); провадив низку переговорів з Б. Хмельницьким 1648 — 52, намагаючися знайти компроміс між Польщею і Військом Запорозьким. Брав активну участь у церк. справах як лідер укр. правос. шляхти, хоч особисто схилявся до унії. Один з найбагатших людей і дбайливих господарів на Україні.

[Кисіль Адам (1600 — 1653). — Виправлення. Т. 11.]

Кисіль Іван (*1896), маляр, учень В. Кричевського, працює в галузі прикладного мистецтва (проєкти меблів, декоративних тканин, мист. оформлення житла); краєвиди.

[Кисіль Іван (1896, Миронівка, Київщина — 1971, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Кисіль Олександер (1889 — ?), історик укр. театру, театральний критик і педагог; «Укр. вертеп» (1916, 2 вид. 1918), «Укр. театр» (1925), «Карпо Соленик» (1929), «Шляхи розвитку укр. театру» (1929), «До історії першого театрального будинку в Києві» (1930); ст. в періодичній пресі; 1933 заарештований; дальша доля невідома.

[Кисіль Олександер (1889, Красилівка, Чернігівська губ. — 1942), 1937 заарештований, обставини смерти невідомі. — Виправлення. Т. 11.]

Кисіль Остафій, псевд. Ґеласій Дипліц, перший ректор «академії», що постала (бл. 1614) при заснованій Ю. Чапличем соцініянській громаді в м-ку Киселині на Волині. Писав богословські трактати поль. і латинською мовами (м. ін. проти М. Смотрицького) і грец. вірші.

Кислич, див. Байбарис звичайний.

Кисловодськ (X — 23), м. крайового підпорядкування в Ставропольському краю РСФСР, лежить у підніжжя Кавказьких гір над р. Підкумком на висоті 830 — 900 м; 79 000 меш. (1959); важливий кліматичний (лагідна зима, соняшні літо й осінь) та бальнеологічний курорт із групи курортів Кавказькі Мінеральні Води. Вуглекислі мінеральні води (нарзани) важливі для лікування серцевосудинних розладів.

Китай (Хіни, Хіна), держава в Сх. і Центр. Азії, 9,9 млн км², понад 650 млн меш.; з 1949, після перемоги комуністів, — Китайська Нар. Респ. (КНР); під владою китайських націоналістів (Чан Кай Шек) лишився лише о. Тайвань (Формоза).

Трудно простежити початки й перебіг укр.-китайських зв’язків, які аж до найновіших часів були тільки спорадичними. З кін. 17 в. вони існували в рамках взаємин Росії з К. (наявність укр. ченців у рос. правос. місіях тощо). Пізніше укр. знавцями К. були мандрівник Ю. Тимківський, М. Бантиш-Каменський, лікар Й. Войцехівський, якому китайці за видатну участь у лікуванні пошестей поставили за життя пам’ятник (1829) та ін. По революції в УССР жило бл. 1 000 китайців і в 1926 р. в Києві виходила «Хуанґун-бао» («Китайська роб. газ.»). Зацікавлення К. і систематичні студії розвинулися в 1920-их pp., гол. у зв’язку з працями Всеукр. Наук. Асоціяції Сходознавства (1926 — 30), після ліквідації якої хінознавство занепало і почало відновлюватися щойно після встановлення ком. влади в К. Взагалі, почавши з 1949 p., в пляні госп. й культ. зближення СССР з КНР, плекаються культ. зв’язки УССР з К. З 1957 в Києві існує сер. школа-інтернат, в якій 700 учнів вивчають китайську мову з 1 кляси.

З 1958 р. у Львівському Ун-ті заведено спеціялізацію з китайської мови. Протягом останнього десятиліття на Україні побувало понад 100 китайських делеґацій; у високих школах УССР навчається бл. 400 китайських студентів, а кілька тис. китайців відбувають практику на укр. підприємствах. За цей же час в китайських перекладах появилися твори Т. Шевченка (перший переклад — 1934), І. Франка, В. Стефаника й ін. клясиків та бл. 50 назв сучасних сов. письм. (О. Корнійчук, О. Гончар, А. Головко, О. Довженко, Ю. Збанацький та ін.). Приблизно така ж кількість і перекладів з китайської на укр. З 1949 р. багато укр. інженерів, письм., вчених і акторів побувало в К., між УССР і КНР відбувається постійний обмін театральними й мист. ансамблями, виставками й ін., а між наук. установами і бібліотеками — обмін книжками. 1958 в Києві створено Т-во Укр.-Китайської Дружби.

Істотних госп. зв’язків України з К. за досов. часів не було. З 1925 р. короткочасно існувала Укр.-Сх. Торг. Палата, через яку йшла й торгівля з К., хоч вона й не набрала ширших розмірів (експорт України до К. за 1926 — 27 р. становив лише 2,8 млн карб.). Особливо розвинулися укр.-китайські госп. зв’язки з 1950 р. Не менше 35% усієї екон. допомоги СССР К. йде з України. Це становить впродовж 1950 — 58 pp. пересічно понад 500 млн карб. на рік (бл. 7% щорічних китайських капіталовкладень). З УССР до К. вивозять автоматичні верстати, метал, устаткування, вугільні комбайни, електромотори, авта, трактори, с.-г. машини, труби, чорні метали, хем. добрива й ін. В 1958 р. Україна постачала устаткування для будівництва майже 100 пром. підприємств в КНР. Укр. підприємства й н.-д. ін-ти виконують замовлення на плянування й комплексне устаткування пром. закладів. За цю допомогу СССР дістає з К. оплату товарами в довготермінових розрахунках, з чого на Україну йде шовк-сирець, поліметали, чай, консерви, тканини й ін.

Л. Голубнича

Українці в К. До кін. 19 в. в К. були тільки ті українці, що працювали в різних установах кол. Рос. Імперії на території К. (посольства, пошта, пароплавство, купці, духовні особи в пекінській духовній місії). Значно більше їх наплинуло з моментом збудування сх.-китайської (манджурської) залізниці, проведеної Росією 1898 р. на території Манджурії, що належала до К. Тоді створилися укр. скупчення на станціях і в містах, положених при зал., гол. в Харбіні, що став центром усієї півн. Манджурії; менші були в сер. і півд. Манджурії (Мукден, Дайрен, Ґірин), у самому К. — Шанхай.

До революції в Манджурії жило понад 20 000 укр. родин, в основному — службовців сх.-китайської залізниці, які підтримували тісні зв’язки з Україною й українцями, поселеними на Зеленому Клині. Укр. життя виявилося в діяльності аматорських (звич. при клюбах залізничників) і проф. (перша трупа Мирославського) гуртках; по революції 1905 постала укр. громада в Шанхаї (1906), укр. клюб у Харбіні (1907) й ін. Укр. преси не було, але офіціоз сх.-китайської зал. «Харбинский Вестник» містив багато укр. інформативного матеріялу.

Революція 1917 р. принесла пожвавлення укр. життя та призвела до заснування ряду установ та орг-цій, які були об’єднані в Манджурській Окружній Раді (гол. І. Мозолевський та чл. П. Твердовський, С. Кукуруза, М Юрченко). Манджурські українці брали активну участь в укр. політ. житті Далекого Сх., зокрема в Далеко-Сх. Укр. З’їздах та підтримували тісний зв’язок з Києвом; в кін. 1917 вислано з Харбіна укр. військ. частину на Україну під командуванням П. Твердовського, який восени 1918 р. повернувся як укр. консул. В осередку укр. руху — Харбіні було організовано укр. школу і гімназію, укр. правос. парафію та низку укр. установ, які містилися в будинку укр. клюбу (Укр. Нар. Дім). Виходив тижневик «Засів» (34 чисел). Ч. українців в К. збільшилося коштом втікачів з окупованого большевиками Далекого Сх.

В 1922 — 31 pp. буйне укр. життя в Манджурії загальмувалося завдяки припиненню зв’язків із Зеленим Клином, а ще більше через труднощі з боку китайської адміністрації, опанованої рос. впливами (конфіскація Укр. Нар. Дому в Харбіні, ліквідація укр. гімназії й установ). Тоді значну ролю відограло т-во «Просвіта» в Харбіні, яке, щоб уможливити своє існування, діяло при харбінському відділі ІМКА, виходив тижневик «Укр. Життя» (Харбін; за підписом японця, щоб не підлягати китайській адміністрації).

Кращі умови для українців склалися з часу орг-ції японцями 1931 р. буферної держави — Манджу-Го, хоч японська військ. місія втручалася у внутр. справи укр. колонії. Їх життя скупчилося знову в Укр. Нар. Домі в Харбіні, в якому гуртувався ряд установ: Укр. Нац. Громада, Союз Укр. Еміґрантів, «Просвіта», Союз Укр. Учителів, Спілка Укр. Молоді, Спілка Молоді «Зелений Клин» й ін. 1935 р. постала Укр. Нац. Колонія як централя для всіх українців в Манджурії, в якій після закриття японцями 1937 р. ін укр. орг-цій було зосереджене усе укр. життя. В 1932 — 37 pp. виходив «Манджурський Вісник» (ред. І. Світ), з 1934 українці мали свої радіопересилання в Харбіні (з 1942 також у Шанхаї). Співпраця з еміґрацією ін. поневолених Росією народів мала місце в клюбі «Прометей» (Харбін). Після окупації Манджурії 1945 р. сов. військами більшість українців була заарештована й вивезена, а укр. установи ліквідовані.

На території самого К., крім Шанхаю (деякий час укр. представництво для всього К., часописи «Шанхайська Громада», «Укр. Голос на Далекому Сході»), існувало в 1920 — 40-их pp. організоване укр. життя в містах півн. К. — Тянтзіні, Ціндао (часопис «На Далекому Сході»), Ханькоу й ін. Всі ці українці виїхали 1949 перед приходом комуністів до країн вільного світу.

Ч. українців в К. докладніше невідоме; на 1930-і pp. можна його визначити разом з Манджурією на бл. 30 000, в тому ч. пол. в Харбіні.

І. Світ

Китайгород (V — 7), с. Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької обл., на сх. Поділлі над р. Тернавою, поблизу її впадіння до Дністра; кол. оборонне м-ко.

Китастий Григорій (* 1907), бандурист і композитор з Полтавщини; закінчив Муз. Ін-т ім. Лисенка, з 1941 мист. керівник Капелі Бандуристів ім. Шевченка, з якою концертував в Европі й ЗДА; численні твори й обробки укр. нар. пісень для чоловічого хору в супроводі бандур, в тому ч. циклічний твір «Поема про Запор. Січ», твори для мішаного хору і сольоспіву з фортепіяном.

[Китастий Григорій (1907, Кобеляки — 1984, Сан-Дієго, Каліфорнія, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Китник, лисохвіст (Alopecurus), рід багаторічних, рідше однорічних трав; на Україні поширені: К. лучний (A. pratensis L.), цінна кормова багаторічна трава, взята в культуру, К. здутий (A. ventricosus Pers.) й ін.

Кишакевич Осип (* 1872), муз. діяч у Галичині, дириґент і композитор численних хорових і церк. творів; гармонізація місц. напівів (Служба Божа, панахида, коляди).

[Кишакевич Осип (Йосиф) (1872, Лежайськ, тепер Польща — 1953, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Кишеньки (V — 15), с. над. р. Ворсклою, поблизу її впадіння до Дніпра, р. ц. Полтавської обл.

Кишинів (VI — 9), гол. м. Басарабії, нині столиця Молд. ССР, 214. 000 меш. (1959). Невелика укр. колонія (1941 р. — бл. 2 000); в 1930-их pp. існувала Громада укр. політ. еміґрантів.

Кишинівський Соломон (1864 — 1942), маляр-реаліст жид. походження, у 1920-их pp. імпресіоніст; працював в Одесі; учасник пересувних виставок, з 1925 чл. АРМУ, з 1934 ОСМУ; побутові тематичні картини; «Просьба» (1889), «Ранок у холодній» (1897), «Спір» (1904), «Гра в карти» (1906), пейзажі.

[Кишинівський Соломон (1862, Одеса — 1942, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Кишка Лев (1668 — 1728), церк. діяч, василіянин; студіював богословіє в Римі, 1703 протоархимандрит чину, 1711 єп. володимирський, з 1714 — митр. Багато зробив для укр.-білор. кат. Церкви, дбав про освіту кліру, 1720 скликав Замойський Синод. Твори з іст. церкви і церк. права: «Собраніє припадковъ краткое и духовным особам потребное». Його листування з Римом видане А. Г. Великим (1959).

[Кишка Лев (1663 чи 1668, Ковель, Волинь — 1728, Володимир Волинський). — Виправлення. Т. 11.]

Кишко Іван (* 1904), композитор, учень Б. Лятошинського; увертюра на укр. теми, фортепіянові та хорові твори, обробки укр. нар. пісень.

Кияниця Петро († 1933), укапіст, пізніше чл. КП(б)У, співр. іст. установ ВУАН та ВУАМЛІН, працював у галузі новітньої історії. В липні 1933 заарештований і ростріляний ОГПУ нібито за приналежність до УВО.

[Кібернетика. — Доповнення. Т. 11.]

Кібзей Амвросій (1888 — 1954), лікар-психіятр, гром. і осв. діяч у Канаді (з 1905) і ЗДА (з поч. 1920-их pp.), родом з Галичини; автор мед. довідника «Укр. Лікар» (1945) та фахових ст. з медицини англ. мовою.

[Кібзей Амвросій (* Мишків, Заліщицький пов. — † Су-Сент-Мері, Мічіґан, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Кібчик, кібець, див. Сокіл.

Ківшенко Олекса (1851 — 95), укр. маляр, вчився в Академії Мистецтв у Петербурзі, з 1893 її проф.; картини з укр. побуту, іст. і батального жанру репродуковані в мист. додатку до «Нивы» (1880 — 90).

Кіґель Григорій (* 1901), театральний декоратор Київ. опери; оформлював опери «Снігуронька» (1936), «Про рибака й золоту рибку», «Тихий Дон», «Піднята цілина», балет «Міщанин з Тоскани» й ін.

Кікаль Франц, підполк. австр.-угор. армії, з грудня 1916 до липня 1917 командант Леґіону УСС.

Кікін Василь († бл. 1676), моск. стольник і дипломат, виконував важливі дипломатичні місії на Україні за Б. Хмельницького, І. Виговського й пізніше.

Кілія (VIII — 10), м. і порт в півд. Басарабії на Кілійській віднозі Дунаю в. Одеській обл.; кол. тур. фортеця 16 — 18 вв., згодом торг. пункт; побіч Вилкова другий риболовецький центр на Дунаї, судноремонтний зав.

Кілька чорноморська, шпрот, сарделя, сардинка (Sprattus sprattus phalericus Risso), морська риба з родини оселедцюватих (довж. до 12 см, вага — до 9 гр), весною у масовій кількості підходить до берегів Чорного м., зрідка заходить в Озівське м.; вилов К. в півн.-зах. частині Чорного м. сягає бл. 30 000 центнерів на рік.

Кімерик, грец. колонія, півд.-зах. форпост і гавань Боспорського царства, тепер городище в 50 км на півд. від Керчі в Криму.

Кіммерійці, найдавніше іст. населення півд. України, що його згадує вже Гомер. За Геродотом К., зрушені у 7 в. до Хр. скитами з степів, переселилися на півд. береги Чорного м., частина залишилася в Криму під назвою таврів. Культура К. ще мало досліджена.

Кімполюнґ (Campulung), також Довгополе (VI — 6), кол, пов. м. в півд. Буковині над р. Молдавою, тепер р. ц. Сучавської обл. Рум. Нар. Респ., бл. 9 000 меш., перев. румунів; півн. частина кол. Кімполюнґського пов. належить до укр. нац. території (Гуцульщини), в пов. українці становлять 12% всього населення.

Кінах Гліб Григор (* 1888), василіянин, церк. діяч, письм., архівіст; в 1920 — 30-их pp. один з реформаторів Чину св. Василія В. на Закарпатті, згодом ген. вікарій василіян у Римі; розвідки на іст. і архівознавчі теми та вид. іст. джерел Закарпаття.

[Кінах Гліб Григор (1888, Збараж, Галичина — 1980, Рим). — Виправлення. Т. 11.]

Кінбурн, до 1774 тур. (Кілі-Бурну), згодом рос. (до 1860) фортеця в гирлі Дніпра, проти Очакова, що мала перешкоджати запорожцям виходити в море; тепер б. її руїн невелика рибальська оселя.

Кінбурнська коса (VII — 12), піщана коса між Дніпрово-Бозьким і Ягорлицькими лиманами, довж. — до 40 км, шир. — 8 — 10 км. Багато прісних і солоних озер. Піщані горби вкриті степом, вологі зниження — лісами, частково півн. типу. З заповідні ділянки з площею бл. 10000 га.

Кіннота, кавалерія, до другої світової війни один з родів суходільних військ. Значення К. зменшив розвиток вогнепальної зброї й техн. озброєння. Під час першої світової війни лише на її поч. відбувалися ще бої більших кінних з’єднань, в кін. війни вона вже не мала більшого оперативного застосування; натомість К. відограла велику ролю в війнах у Сх. Европі в 1918 — 20 pp. Згодом К. перестала бути окремим родом зброї.

В княжі часи укр. військо було спершу перев. піше; К. почала творитися щойно в боях з степовими ордами, гол. за Володимира В. і Ярослава Мудрого; вона бувала важкоозброєна і легка. До важкої К. належала княжа дружина; її озброєння складалося з шолома, панцера, щита, списа й меча; у легкій К. спочатку були степовики на княжій службі; згодом К. була утворена за їх зразком з укр. населення, озброєна шаблями, списами та луками. З часом К. так поширилася, що становила ядро княжого війська.

В лит.-поль. війську гол. значення мала К. — насамперед важка панцерна, озброєна важкими списами і мечами, що своїм наступом розпорошувала ворога. Натомість в коз. війську К. мала другорядне значення; це була легка К., озброєна списами, шаблями, пістолями, короткими рушницями, додатково луками. Вона складалася з малих відділів, які перед боєм викликали противника на герці і лише зрідка збиралися у більші з’єднання і тоді виступали до бою лавами. Щойно в війську В. Хмельницького К. відогравала більшу ролю; значні кавалерійські з’єднання з додатком легкої артилерії здійснювали не раз великі рейди, як рейди кінних груп полк. С. Морозенка чи А. Ждановича під час воєн гетьмана Хмельницького з Польщею. За Гетьманщини 17 — 18 вв. були охотницькі кінні полки (т. за. компанійці); крім того, існували ще відділи К. волоської, тат., серб., нім. (у другій пол. 17 в.). Кінними були також укр. карабінерні полки в складі рос. армії кін. 18 в.

Р. М.

В новітніх укр. військ. частинах і арміях К. не відогравала поважної ролі.

При Леґіоні УСС було створено невеликий відділ К. (ініціятор — поручник Р. Камінський), служба якого зводилась до зв’язку та розвідки. На весні 1918 р. в Укр. Армії на 13 000 бійців кіннотчики становили ледве 2 000. В той час особливо вславився своїми бойовими операціями Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка під командуванням полк. В. Петрова. Ін. частини Армії УНР мали лише при своїх штабах незначні відділи К., перев. сотні, які виконували службу зв’язківців і розвідчиків (напр., полк Січ. Стрільців на бл. З 000 вояків, мав розвідку на 50 шабель). За гетьманщини було запляновано створення 4 дивізій К., але створено лише 1 полк т. зв. Сердюцький Лубенський кінний полк. Під час реорганізації Армії УНР було запляновано створення 11 бриґад К., по 2 полки в кожній з них, але цей плян не був реалізований, і тільки при штабах груп і дивізій діяли штабні сотні, а при полках незначні відділи К. З більших формацій К. діяли: Кінний дивізіон Січ. Стрільців і кінні полки — Гайдамацький ім. К. Гордієнка, Лубенський ім. М. Залізняка, Чорних Запорожців, ім. гетьмана І. Мазепи та короткий час ім. кошового І. Сірка та 2 полк дивізії Сірожупанників. Склад цих полків був нечисленний (300 до 700 шабель), а в процесі боротьби він постійно зменшувався через брак відповідних поповнень. Сила К. зросла щойно під час першого Зимового походу, бо тоді було використано всіх здорових коней та посаджено на них тих вояків, які мали деякий кінний вишкіл і досвід (бл. З 000 кіннотчиків). В 1920 р. було запляновано створення по одному полку при кожній з 6 дивізій і окрему Кінну дивізію в складі 6 полків, але ця справа не була доведена до кінця.

Під час творення УГА не використано всіх можливостей створення сильних формацій К., не зважаючи на наявність відповідного матеріялу Тільки в процесі дальшої боротьби стали творитися при штабах бриґад сотні К., а крім того, в червні 1919 створено Кінну бриґаду УГА в складі 2 полків, яка в найкращому стані налічувала 1 000 вояків; в бойові дії вона вступила щойно після походу за Збруч та наступу на Київ. Під час розгортання повстанських дій майже по всіх повстанських загонах творились відділи К., які, однак, зникали після кожного виступу.

К. в Армії УНР мала вирядження та озброєння за рос. зразком: шаблі, карабіни, у старшин і підстаршин револьвери, ручні скоростріли системи Кольта або Люїса, важкі скоростріли системи Максима, які пізніше, за прикладом і досвідом махнівців та повстанців, стали возити на спеціяльно пристосованих тачанках. К. в УГА мала вирядження та озброєння за австр. зразком: шаблі й карабіни, скоростріли системи Шварцльоза, які перевозили в’ючними кіньми.

Назагал в часи відродження укр. збройних сил в 1917 — 20 pp. творення формацій К. було недостатнім, не взято до уваги тактики рухомих фронтів і стратегії партизанщини, де велика часто основна роля припадала К. Натомість укр. армія зустрічалася в боях з сильними з’єднаннями ворожої К., насамперед больш. (м. ін. дивізіон, згодом бриґада і дивізія Червоного Козацтва, з’єднання Г. Котовського, С. Будьонного й ін.), денікінців і поляків.

Під час другої світової війни Дивізія «Галичина» мала лише одну сотню К., УПА (Укр. Повстанська Армія) мала також свої незначні відділи К., скорше кінні розвідки.

М. Курах

Кіно на Україні, вперше появилося 1896 у вигляді «синематографа» братів Люм’єр в Одесі, а потім і в ін. м. Спочатку демонструвалися короткометражні фільми, привезені з Франції, але вже в тому ж році харківський фотограф А. Федецький почав демонструвати фільми власного виробу: «Відхід поїзда від харківського вокзалу», «Хресний хід з Куряжа в Харків» (1896), «Нар. гуляння на Кінній площі» (1897) та ін. На поч. 20 в. кіноательє Києва, Харкова, Одеси й ін. м. почали продукувати фільми з укр. тематикою. Особливо активними режисерами того часу були А. Олексієнко, Д. Байда-Суховій, Д. Сахненко й ін. Переважала тут примітивна малоросійщина типу «Кума мірошника», «Сватання на вечерницях», але рівночасно почали появлятися й екранізації п’єс клясичного укр. репертуару, зокрема катеринославська студія зафільмувала у виконанні театру М. Садовського «Наймичку» І. Тобілевича і «Наталку-Полтавку» І. Котляревського (обидва 1911), з участю М. Садовського, М. Заньковецької, Г. Борисоглібської, Л. Ліницької, І. Мар’яненка, С. Бутовського й ін. Під час революції розвиток К. майже припинився («Українфільма» за Укр. Держави випустила кілька хронікальних фільмів).

Період ВУФКУ. Окупувавши Україну, большевики знаціоналізували приватні кіностудії й передали їх у розпорядження кіносекції Театрального Комітету, що після кількох реорганізацій у 1922 р. перетворилася на Всеукр. Фото-Кіно-Управління (ВУФКУ), підпорядковане Нар. Комісаріятові освіти. З цього часу починається найплідніший період розвитку укр. кіна, що триває до 1930 р. На цей період припадає велике зростання виробничої бази кінопродукції, техн. і мист. кадрів, поширення сітки театрів тощо. Спочатку працювало 2 кінофабрики (Одеська й Ялтинська), з 1929 р. вступила до ладу найбільша кінофабрика ВУФКУ — Київська. За неповними даними, в 1923 р. випущено 4 фільми, у 1924 — 16, у 1927 — 20, у 1928 — 36, у 1929 — 31. Відповідно зростав техн.-виробничий апарат кінофабрик, від 47 осіб у 1923 р. до понад 1 000 — в 1929. Визначнішими режисерами цього періоду були: П. Чардинін, В. Гардін, Г Стабовий, Г. Тасін, Д. Вертов, Ф. Лопатинський, М. Терещенко, О. Довженко, І. Кавалерідзе й ін. Сценаристами серед ін. працювали визначні укр. письм.: М. Бажан, Ю. Яновський, Г. Епік, Д. Фальківський, О. Досвітній, або фахові сили (С. Лазурін) та ін. Крім корифеїв укр. театру, що виступали ще в дорев. фільмах, до К. прийшло велике ч. визначних акторів старшого і молодшого покоління; серед них: І. Замичковський, Ю. Шумський, березільці А. Бучма, В. Чистякова, Н. Ужвій, В. Гаккебуш, М. Крушельницький, актори Довженкових фільмів — С. Свашенко, С. Шкурат, М. Надемський і багато ін.

Серед фільмів цього періоду визначне місце належить невеликій кількісно групі творів з чисто укр. історичною чи літ. тематикою: «Тарас Шевченко» (П. Чардиніна, з А. Бучмою в загол. ролі, 1926), «Борислав сміється» (І. Рони, з участю І. Замичковського і Ю. Шумського, 1927), «Микола Джеря» (М. Терещенка, з А. Бучмою в гол. ролі, 1927), «Тарас Трясило» (П. Чардиніна, з участю А. Бучми, Н. Ужвій, І. Замичковського, Ю. Шумського, 1927), «Черевички» (П. Чардиніна, 1928), «Звенигора» (О. Довженка, з С. Свашенком і М. Надемським, 1928). Усі ці фільми, хоч і різною мірою, становили певні техн. й мист. досягнення німого К., і майже всі вони без винятку в різний час зазнали нападів з боку офіц. критики за «націоналістичні» збочення та ін. «ідейні» хиби і на поч. 1930-их pp. були зняті з екрана. Особливо гостро критикований був фільм І. Кавалерідзе «Злива» (1929, з участю С. Шкурата й І. Мар’яненка), в якому режисер, відтворюючи епопею гайдамаччини, застосував цікаві формальні шукання, відмовившись від натурного знімання, натомість користуючись новими принципами освітлення на фоні чорного оксамиту й сукна та декораціями геометричних форм.

В ряді ін. фільмів, побудованих на укр. матеріялі, але вже з сов. часів, все ж значною мірою зберігається укр. нац. тло або через сов. пропаґанду пробивається мист. правда. До цих належать: «Остап Бандура» (В. Гардіна, з участю М. Заньковецької, 1924) — один з перших мист. фільмів про гром. війну з глибокою психологічною характеристикою образів, що виходить за межі пропаґандивного задуму сценарія; «Укразія» (П. Чардиніна, 1925); «Два дні» (Г. Стабового, 1927); «Арсенал» (О. Довженка, з участю С. Свашенка і А. Бучми, 1929) та ін. Решта фільмів належить або до побутових, невисокої мист. вартости, або до великої кількости чисто пропаґандивних, хоч і серед цих останніх траплялися часом цікаві формальні шукання, як напр., у фільмі Д. Вертова «Одинадцятий» (1928), або вони підносилися над пересічним рівнем подібних їм завдяки винятковому акторському виконанню (А. Бучма в фільмі «Проданий апетит» І. Рони, 1928),

Вершинне досягнення укр. німого фільму становлять три фільми О. Довженка: «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929) і «Земля» (1930). Надхнений укр. визвольним рухом 1917 — 21 pp., в якому він сам брав участь, Довженко прийшов в укр. кіно в 1926 р. з візією тисячолітньої леґенди України і після перших спроб («Ягідки кохання», 1926, «Сумка дипкур’єра», 1927) втілив цю леґенду в найпоетичнішому в історії укр. К. фільмі «Звенигора» («Картину я не зробив, а проспівав, як птах»). В «Арсеналі» понад офіц. сов. зміст (кін. першої світової війни і громадянська війна) підноситься монументальна експресіоністична образність, стисла поетичність вислову, своєрідно довженківський пейзаж, що все разом справляє враження мист. неповторности. Але найвищим досягненням Довженкової творчости був фільм «Земля». І тут офіц. сюжет з доби колективізації відсувають на задній плян убрані в поетичні образи вічні філософічні проблеми життя й смерти, народження й любови, і то на такому мист. рівні, що органічно нац. твір виростає до рівня загальнолюдського: заборонивши за кілька тижнів після його появи, за «біологізм» — большевики були змушені поновити фільм в кін. 1950-их pp., а міжнар. жюрі на Брюссельській виставці 1958 р. зарахувало його до 12 найкращих фільмів світу. Довженко виробив свій стиль в кіномистецтві й відповідно до нього виховав ряд визначних акторів, серед яких особливо вирізнялися С. Свашенко, С. Шкурат, М. Надемський, а його постійним співр. був один з найталановитіших операторів світового К. — Д. Демуцький.

Від 1930 до 1941 р. Кін. німого фільму в історії укр. кіномистецтва співпадає з поч. тотального сов. розгрому укр. культури, в тому ч. й К. ВУФКУ на поч. 1930 р. було перетворене на «Українфільм», підпорядкований кілька років пізніше Москві, двотижневик «Кіно» (1925 — 33) перестав виходити, Одеська кінофабрика перейшла майже в монопольне користування «Мосфільму» і «Ленфільму», а Ялтинська й офіц. перейшла у власність рос. кіноорг-цій. Одночасно з цим протягом 1930-их pp. були ліквідовані або усунені від праці в К. ряд визначних режисерів (Ф. Лопатинський, Г. Стабовий, Я. Галицький та ін.). Те саме сталося з багатьма сценаристами й операторами. М. Калюжний, І. Кавалерідзе змушені були відмовитися від формальних шукань. 1930 р. вийшов останній фільм Ф. Лопатинського «Кармелюк», 1932 р. О. Довженко випустив свій перший наспіх зроблений звуковий фільм «Іван» (в якому Довженка нагадували вже тільки окремі кадри), після чого мусів перейти на працю до «Мосфільму», перебувши в моск. засланні рівно 20 pp. Його фільм «Аероград» (1935) не має нічого спільного з укр. тематикою, а «Щорс» (1939) у зв’язку з єжовським терором кілька разів перероблявся і вийшов спотвореним і монументально-крикливим, лише з поодинокими типово довженківськими фраґментами. На кін. 1930-их pp. устандартизувався антимист. тип сов. фільму, що являв собою або екранізацію літ. творів «надійних» авторів — «Загибель ескадри» (за О. Корнійчуком) А. Кордюма (1934), або іст. псевдомонументальні твори з фальсифікацією минулого України в дусі сталінської історіографії — «Богдан Хмельницький» (1941) І. Савченка (теж за Корнійчуком), або, нарешті, малоросійщину у вигляді екранізації «Запорожця за Дунаєм» і «Наталки Полтавки» (обидва 1937). Якісний занепад відбувався одночасно з скороченням продукції, так що з бл. 25 фільмів у 1932 р. ч. фільмів упало до 10 в 1933 і менше 5 (скрізь числа приблизні) в 1937 р.

Друга світова війна захопила укр. фільм у стані повної руїни, яка фактично протривала аж до 1956 р. На поч. війни фабрикувалися або короткометражні аґітки, або дороблялися фільми, розпочаті перед війною: «Дочка моряка» (Г. Тасіна, 1941) і «Морський яструб» (В. Брауна). В дальшому аж до кін. війни так само переважають екранізації літ. творів: «Олександер Пархоменко» (Л. Лукова, 1942), «Як гартувалася сталь» (М. Донського, 1942), дедалі більше вже на воєнну тематику: «Партизани в степах України» (І. Савченка, 1942) за О. Корнійчуком, «Райдуга» (М. Донського, 1943) за В. Василевською, «Битва за нашу радянську Україну» (О. Довженка, 1943) та ін.

Повоєнна продукція (1945 — 54), в умовах ждановщини і посиленої боротьби проти «націоналізму» (надзвичайно мала кількісно — 2 — 3 фільми на рік, найбільше за 1954 — 7), не дала ні одного визначного твору. Ледве можна виділити серед ін. фільм «Тарас Шевченко» (1951), який завдяки талановитому режисерові І. Савченкові і виконавцеві гол. ролі С. Бондарчукові дещо підноситься над заг. рівнем, але й він спотворений принизливим запобіганням перед російщиною. Русифікація укр. К. в ці роки досягла найвищого рівня, кращих укр. акторів забирано до Москви, а рос. актори заповнювали укр. кіностудії.

З 1955 р. укр. К. перебуває в стані певного зрушення. Воно стосується передусім зміцнення виробничої бази: поширюються Київ. студія ім. О. Довженка й Одеська, з 1957 укр. К. повернуто Ялтинську студію (1958 р. випустила 2 фільми), побільшено продукцію хронікальних і наук.-популярних фільмів, вжито заходів до українізації студій, до кількісного зростання продукції: у 1957 р. випущено 22 художні фільми (Київська кіностудія — 16, Одеська — 6), перев. до 40-річчя больш. революції в офіц.-лякованому насвітленні («Правда» В. Петрова, «Перекоп» Т. Левчука, «Народжені бурею» Я. Базеляна й ін.) або про колгоспне с. («Далеке і близьке» Макаренка, «Слідами минулого» К. Лундінова, «Диктатура» В. Лапокниша й ін.) в тому ж дусі. У 1958 р. вся продукція художніх, хронікально-документальних, наук.-популярних та ін. фільмів становила 109 назв, з них 22 художніх (Київ. кіностудія — 14, Одеська — 6, Ялтинська — 2). Якісно вони одначе не підносяться над сірим рівнем сов. мистецтва взагалі, поминаючи хіба один фільм І. Кавалерідзе — «Григорій Сковорода». На 1959 р. запляновано було в заг. сумі 115 фільмів. Це зрушення триває покищо тільки в напрямі кількісного зросту; щодо якости, то в умовах устабілізування сов. диктатури після 1956 р. і нової хвилі русифікації на покращення покищо немає надії. Саме про це свідчить і випадок передачі Довженкового сценарія «Поема про море» студії «Мосфільм», хоч сам автор плянував робити фільм на Київ. студії, наслідком чого твір великою мірою втратив свою нац. специфіку, набравши характеру сов. аґітки.

Ч. кінотеатрів в УССР постійно зростає: 1914 р. — 265, 1928 — 5 394, 1940 — 5 822, 1950 — 7 188, 1956 — 9 645, 1958 — 12 776; ще швидше зростає ч. відвідувачів: з 212 млн 1950 р. до 540 мль 1956 р. і 656 млн 1958 p.; 1958 p. один кінотеатр припадав на 3 260 меш. (в СССР на 2 680), а один меш. відвідував пересічно на рік 16 кіносеансів (в РСФСР — 18, в БССР — 11, в Молд. ССР — 10, в Польщі — 8, Румунії — 4, Угорщині — 4, Німеччині — 16); 1956 р. на 9 645 кінотеатрів в УССР припадало 4 308 пересувних (перев. в селах),

2 230 міських, 7 415 сільських.

Література: Роміцин А. Роздуми про художність кінотворів. Мистецтво, І. К. 1956; Піскун І. Життя вимагає. Мистецтво, 6 К. 1956. Роміцин А. Укр. радянське кіномистецтво. К. 1958; Довженко О. Твори, І — II. К. 1958 — 59; Юренев Р. Александр Довженко. М. 1959; Роміцин А. Укр. радянське кіномистецтво. 1941 — 1954. К. 1959; Корнієнко І. Укр. радянське кіномистецтво. 1917 — 1929. К. 1959; Журов Г. З минулого кіно на Україні. К. 1959. Жукова А. Журов Г. Укр. радянське кіномистецтво 1930-1941. К. 1959.

І. Кошелівець

«Кіно», орган ВУФКУ, виходив у Харкові як двотижневик і місячник (1926 — 33).

«Кіно», двотижневий журн. у Львові (1930 — 36); вид. і ред. Д. Кренжаловський.

Кінцурашвілі (Ясамані) Михайло († 1955), грузинський письм., закінчив Харківський Ун-т (1912), учень М. Сумцова; перекладач Т. Шевченка; ст. про Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Л. Українку й ін. укр. письм.

Кінь, див. Конярство.

Кінь-тарпан, дикий кінь, див. Тарпан.

Кіпа Вадим (*1912), піяніст і педагог родом з Києва; викладач Київ. Держ. Консерваторії, лавреат конкурсу піяністів СССР (1937); з 1951 в Нью-Йорку.

[Кіпа Вадим (1912, Кухмістерська Слобідка бл. Києва — 1968, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Кіпріянов Андрій (*1896), хемік, проф. Харківського, згодом Київського ун-тів, д. чл. і дир. Ін-ту Органічної Хемії АН УРСР (з 1945 p.); фахівець з теорії кольоровости ціянінових фарбників, а також синтези фізіологічно активних речовин — протитуберкульозних препаратів (саназин та ін.).

[Кіпріянов Андрій (1896, Руські Тишки, Харківщина — 1972, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Кіреєвський Петро (1806 — 56), рос. етнограф, збирач фолкльору; в його зб. «Песни, собранные П. Киреєвским» (1860 — 74, 4 вид. 1929) є дещо й укр. матеріялу.

Кіркор Адам Гонорій (1818 — 86), поль. археолог, історик, етнограф і публіцист родом з Білоруси; праці К. стосуються гол. Білоруси й Литви, а також укр. земель, м. ін. археологічних дослідів зах. Поділля і Покуття.

Кірова імени (IV — 18, кол. назва Попівка), с. м. т. в півн. Донбасі, Краснолиманського р-ну Сталінської обл.

Кіровоград (V — 13), кол. Єлисаветград, деякий час Зінов’ївське, обл. м. на півд.-сх. частині Придніпровської височини, положене над гор. Інгульцем на межі лісостепу й степу. К. заснований 1754 на землях Запоріжжя як фортеця св. Єлисавети; 1784 р. перетворений на м. з назвою Є., незабаром став важливим торг. пунктом збуту с.-г. продуктів (Георгієвський ярмарок), які з Є. відправляли до Миколаєва й Одеси. Після загальмування росту в першій пол. 19 в. завдяки перетворенню Є. на м. військ. поселень (1850 р. — 15 000 меш.) він зростає з 1860-их pp., зокрема після зал. сполучення з Одесою і будови (1874) великого зав. с.-г. машин Ельворті (теперішній зав. «Червона Зірка», 1911 р. понад 1 200 робітників); ч. меш. 1897 р. — 62 000. Є. став і поважнішим культ. осередком, зокрема завдяки постійному міському театрові, в якому ставилися й укр. п’єси, а з 1870-их pp. діяли І. Тобілевич і М. Кропивницький. 1918 р. в околицях Є. були розташовані відділи Укр. Січ. Стрільців; на весні 1919 Єлисаветградщина була тереном затяжних боїв повстанців отамана Григорієва з большевиками.

Нинішній К. є важливим індустріяльним м. з 127 000 меш. (1959 p., 1926 — 65 000, в тому ч. 45% українців, 28% жидів, 25% росіян). Галузі пром-сти: зав. с.-г. машин (найбільший «Червона Зірка», що випускає сівалки), харч. (млинарська, кондитерська, олійна й ін.), легка (трикотажна, швейна, взуттєва), будів. матеріялів тощо. В К. працюють укр. і рос. драматичні театри, пед. ін-т. ряд технікумів, краєзнавчий музей, низка бібліотек.

Кіровоградська область, обл. в центр. частині УССР; обіймає півд.-сх. частину Придніпровської височини; 23 800 км², 1 218 000 населення (1959), в тому ч. 376 000 міськ. і 842 000 сіль.; 31 р-н, 10 міст, 15 с. м. т., 386 сіль. рад.

Кіровське (VIII — 16), кол. Іслам-Терек, с. м. т. і р. ц. в півд.-сх. частині степ. Криму.

Кіровський (V — 15), с. м. т. Дніпропетровського р-ну Дніпропетровської обл., положене на лівому березі Дніпра.

Кірхбах (Kirchbach) Гюнтер (1850 — 1925), граф, нім. ген., з серпня 1918, після вбивства маршала фон Айхгорна, головнокомандувач нім. військ на Україні.

Кіс (Turdus merula L.), співучий птах з ряду горобчаків, споріднений з дроздом (див. Дрізд), поширений в ліс. і лісостеп. смузі, перелітний в степ.

Кістяковський Богдан (1868 — 1920), син Олександра К., відомий правник, соціолог і філософ права; проф. Ярославського Ліцею і Київського Ун-ту, д. чл. ВУАН. Писав ст. на політ. теми в «Освобождении», «Русской Мысли» (під псевд. «Украинец») та в «Украинской Жизни». Редаґував твори М. Драгоманова, написавши до них вступну розвідку. Наук. праці К. присвячені теорії права та соціології. Найважливіші: «Gesellschaft und Einzelwesen», «Социальные теории науки и право» та ін. Для філософії мають значення його ст. до методології наук. К. обороняв у них «методологічний плюралізм», виходячи з поглядів модерного кантіянства.

[Кістяковський Богдан (* Київ — † Катеринодар). — Виправлення. Т. 11.]

Кістяковський Володимир (1865 — 1952), син Олександра К., видатний фізико-хемік, д. чл. Укр. АН (з 1919) і АН СССР (з 1929), проф. Ленінградського Політехн. Ін-ту (1903 — 34), згодом дир. заснованого ним Кольоїдно-Електрохем. Ін-ту; 1918 р. працював короткий час у Києві. Праці з ділянки електрохемії, кольоїдної хемії, теорії розчинів, швидкости хем. реакцій, корозії металів й ін. (всього бл. 150).

[Кістяковський (Кістяківський) Володимир (* Київ — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Кістяковський Ігор (*1876), син Олександра К., правник-цивіліст, доц. Київ. і Моск.. ун-тів; за П. Скоропадського мін. внутр. справ, федераліст. На еміґрації діяч білої рос. еміґрації. Праці: «Долговая ответственность наследника в римском праве» (1900), «Покятие о субъекте права» (1903) й ін.

[Кістяковський Ігор (1876, Київ 1941, Париж). — Виправлення. Т. 11.]

Кістяковський Олександер (1833 — 85), правник, проф. кримінального права Київ. Ун-ту; співзасновник «Киевского Юридического Общества», співр. «Основи». К. досліджував укр. звичаєве право, суд. устрій Гетьманщини; видав і дослідив зб. законів «Права, по которым судится Малороссийский народ» (1879). Ін. праці: «Исследование о смертной казни» (1867), «Элементарный учебник общего уголовного права» та ін.

[Кістяковський (Кістяківський) Олександер (* Городище, Сосницький пов., Чернігівщина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Кістяковський Юрій (* 1900), син Богдана К., видатний фізико-хемік укр. походження; нар. в Києві, студіював у Берліні, з 1926 р. в ЗДА, з 1930 доц., з 1933 проф. Гарвардського Ун-ту, чл. Амер. Нац. Академії Наук, в 1940 — 44-их pp. чл. Амер. Комітету Нац. Оборони, 1944 — 45 керівник відділу вибухових речовин атомової лябораторії в Льос-Алямос, з 1957 — дорадник през. Айзенгауера в справах науки і технології; понад 150 праць з різних галузів фізико-хемії, перев. з кінетики реакцій у газовій фазі, структури поліатомних молекул, з термохемії органічних сполук, студій детонаційних хвиль та ін.

[Кістяковський Юрій (1900 — 1982, Кембрідж, Массачусетс). — Виправлення. Т. 11.]

Кість, матеріял, з якого на Україні ще з палеолітичної доби виробляли ручки ножів і мечів, гребінці, ґудзики, ручки до дзеркал, платівки для панцерів, стріли, побічні луків і сідел, скриньки й навіть шахи (викопані у Києві й Вишгороді). Майстерні кістяних виробів княжої доби були досі виявлені в Києві, Витячеві, Білгороді, Шаргороді та на Княжій горі б. Канева. Матеріялом для виробів служили кістки більших тварин, а також слонова кість. (Див. ще ЕУ I, стор. 307).

Кіт Олександер (* 1904), рибовод у Франції, родом з Галичини; досліджує хвороби пстругів; виплекав нову породу — жовтого пструга.

Кіт дикий (Felis silvestris Schreb.), ссавець з ряду хижаків, довж. тіла до 75 см, вага до 8 кг. Раніше поширений в ліс. і лісостеп. смузі та в зах. частині степ., нині нечисленний в лісах Зах. України, в Кавказьких горах і плавнях Дністра.

Кіцмань (V — 6), м. в півн. частині Буковини, р. ц. Чернівецької обл., бл. 5 000 меш. (1930); перші іст. відомості з 1497 p.; за австр. часів пов. м., в листопаді 1918 р. осідок укр.-бук. уряду; до 1940 значний укр. культ. осередок півн. Буковини, в 1904 — 18 pp. укр.-нім. гімназія і укр. с.-г. школа (нині с.-г. технікум).

Кіцула Василь, адвокат і гром.-політ. та кооп. діяч у Самборі, чл. Гол. Управи Радикальної Партії, чл. УВО, 1941 заарештований і вивезений большевиками. Кіцький Войцех, укр. шляхтич, 1615 надрукував у Добромилі діялог поль. мовою „W obronie Ukrainy“, в якому Україна розмовляє з шляхтичем, жовніром та сатиром.

Кічура Мелетій (*1881), поет родом з Галичини, з 1920-их pp. в УССР; належав до групи «Зах. Україна»; зб. «Без керми» (1910), «Tempi passati» (1913), «На старті» (1928), «Відблески криці» (1930), «Передодні» (1930), «Останні могікани» (політ. сатира, 1930); з 1933 доля невідома.

[Кічура Мелетій (1881, Носів — 1939). У січні 1933 заарештований і засуджений на 10 р. ув’язнення в концтаборах. Обставини загибелі невідомі — Виправлення. Т. 11.]

Кіш (з тат. «кошик», «хижка»), місце зустрічі чи група людей, що мають спільні інтереси; в запорожців — місце постою коз. війська. Звідси назва керівника на Запоріжжі — кошовий отаман.

Кіш Українських Січових Стрільців, формація для поповнень леґіону УСС, зформований в пол. березня 1915, командант сотн. Н. Гірняк; в грудні 1918 переформований на Запасний Кіш І Бриґади (УСС) УГА.

Кішка Андрій (*1909), гром. діяч у Бельгії, організатор укр. студентських осередків у Лювені й Мадріді, активний інформатор чужинців про укр. справи (ініціятор Т-в Приятелів Украйни); в 1942 — 45 pp. центр. суспільний опікун укр. с.-г. робітників у Німеччині (при «Райхснерштанді»).

Кішка (Кошка, Кушка) Самійло, коз. гетьман (1600, 1602), походив з брацлавського роду Кошків або Кошичів; льояльною політикою до поль. уряду бажав повернути втрачені коз. привілеї; в 1602 p. К. з 2 000 козаків брав участь у лівонській війні й загинув у битві під Феліном. К. — герой коз. думи, що оспівує його багаторічну тур. неволю.

[Кішка (Копка, Кушка) Самійло (? — 1602). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна