[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 1042-1054.]

Попередня     Головна     Наступна

Клавдієве-Тарасове (III — 10), с. м. т. Бородянського р-ну Київської обл., на Київському Поліссі; деревообробна і місц. пром-сть.

Кларк (Clarke) Едвард Данієль (1769 — 1822), англ. мандрівник, проф. Кембріджського Ун-ту; у кн. „Travels in Russia, Tartary und Turkey“ дає опис подорожі по сх. і півд. Україні, Кубані й Криму.

Клебанів Дмитро (*1907), композитор, скрипаль і дириґент родом з Харкова, учень С. Богатирьова; опера «Одним життям», 2 балети, симфонія, «Укр. сюїта», твори для фортепіяна і скрипки, музика до фільмів та ін.

[Клебанів (Клебанов) Дмитро (1907 — 1987, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Клевань (III — 6), с. м. т. на зах. Волині над р. Стублою, притокою Горині, р. ц. Рівенської обл.; руїни замка Чорторийських з 15 в., перебудованого в 17 в.

Клейноди, ознаки влади в Запор. Війську, див. Інсиґнії.

Клемертович Михайло (1836 — 1903), письм.-популяризатор, москвофіл; видавець і ред. журн. «Учитель» (1869 — 74 і 1880) і дитячого журн. «Ластівка» (1869 — 81), ред. «Временника» Ставропігійського Ін-ту (1868 — 1903), співр. «Слова» й «Изданий имени М. Качковского»; оп., п’єси, казки, брошури.

Клемм Катерина (1884 — 1941), графік-реаліст, проф. Київ. Художнього Ін-ту; студіювала в Берліні, Парижі, Мюнхені; портрети; «Виробництво скла», «Громадянська війна», екслібриси.

Клен (Acer), листяне дерево або кущ з родини кленуватих, поширене в мішаних і листяних лісах; чисті деревостани К. рідкі. Цінна ліс. порода; тверду і міцну деревину вживають у столярстві й токарстві (для виробу меблів, муз. інструментів тощо); як декоративне дерево в парках, в деревонасадженнях; весняний сік К. має 2 — 5% цукру, листя — барву; медоносне. На Україні поширені: К. звичайний або гостролистий (A. platanoides L.), до 30 м висоти, розповсюджений всюди, зокрема в лісостепу як домішка до букових або дубових лісів; явір (A. pseudoplatanus L.), до 40 м висоти, поширений на Зах. Україні, м. ін. в Карпатах, скрізь культивується в парках; К. польовий, паклен, білоклен (A. campestre L.), до 15 м висоти, в затінку залишається чагарником, посухостійний, часто розводиться в живоплотах; К. тат., чорноклен (A. tataricum L.), невисоке дерево або кущ, росте часто як пілісок у дібровах; як декоративний поширений К. амер. або ясенелистий (A. negundo L.).

Клен Юрій, псевд. Освальда Бурґгардта (1891 — 1947), укр. поет і літературознавець нім. походження з Поділля, освіту дістав на філол. фак. Київ. Ун-ту; 1914 — 17 як нім. підданий був на адміністративному засланні в Архангельській губ. По повороті до Києва приєднався до «неоклясиків», дав багато перекладів з нім., франц. й англ. мов віршами й прозою (ориґінальні поезії з 1928). 1931 К. виїхав до Німеччини, де викладав слов. літератури в різних ун-тах (найдовше в Мюнстері), розгорнувши водночас широку літ. діяльність як поет, перекладач, літ. критик (по останній війні також новеліст). Як один з видатних співр. «Вісника» Д. Донцова К. мав великий вплив на укр. поезію на Зах. Укр. Землях і на еміґрації, особливо на націоналістичну. Перебуваючи після війни в Австрії, К. редаґував літ. журн. «Літаври» (1947). Помер в Авґсбурзі.

Відзначаючись широтою тематики і досконалістю поетичної техніки, властивою неоклясицизмові, поезія К. становить в ідейному пляні пристрасний заклик до активної іст. дії, до здійснення нац.-держ. обов’язків, накладених на Україну її власним минулим і майбутнім. Гол. твори: поема «Прокляті роки» (1937), зб. лірики «Каравели» (1943), історіософічна епопея «Попіл імперій» (вид. 1957), новелі «Акація», «Яблука», «Архангел Рафаїл»; спільно з Л. Мосендзом зб. ґротесків і пародій під псевд. Порфирія Горотака «Дияболічні параболи» (1947).

В. Державин

Клеопов Юрій (1902 — 42), ботанік (фльорист, систематик, ботаніко-географ), проф. Харківського Ун-ту, дослідник фльори України як сучасної, так і в третинному та четвертинному періодах. К. описав 6 нових видів рослин, висунув Ідею «ценоелементів» у ботаніці, склав «Карту рослинности УРСР» і леґенду до неї (разом з Є. Лавренком); бл. 40 праць, м. ін. «До історії рослинного вкриття України» (1930), «Про геоморфологічні мотиви розвитку рослинного вкриття УРСР» (1935) й ін.

[Клеопов Юрій (1902, Городище, Черкаський пов., Київ. губ. — 1943, Сміла, Черкаська обл.). — Виправлення. Т. 11.]

Клепатський Павло (1885 — ?), історик, проф. Кам’янець-Подільського Ун-ту і Полтавського Ін-ту Нар. Освіти; гол. праці: «Очерки по истории Киевской земли», т. І. «Литовський період» (1912), «Огляд джерел до історії України» (1920), «Дворянське земське ополчення (козаки) 1812 p. на Полтавщині» (в «За сто літ», 1930) й ін. В 1930-их pp. помер на засланні.

[Клепатський Павло (* Пугачівка, Таращанський пов., Київщина). — Виправлення. Т. 11.]

Клесів (II — 7), с. м. т. на Волинському Поліссі в Сарненському р-ні Рівенської обл.; виробництво вогнетривкої цегли, обробка ґраніту.

Клим Антін (1868 — 1937), бук. пед. і гром. діяч, учитель гімназії в Чернівцях, дир. укр. гімназії у Вижниці (1908 — 12), крайовий інспектор укр. шкіл. Буковини (1912 — 23).

Клим Іван (1909 — 44), діяч ОУН, засуджений поляками; 1939 — 41 діяв на Посянні, згодом в Донбасі; організував радіопересилання УПА в Карпатах; розстріляний ґестапом.

Клим (Климентій) Смолятич, церк. діяч та письм.. 12 в., чернець Зарубського манастиря, другий після Іларіона українець на катедрі київ. митр. (1147 — 54). К. С. був обраний на митр. собором укр. духовенства, заходами київ. кн. Із’яслава II, але царгородський патріярх його не затвердив; по вигнанні Із’яслава II К. С. втратив митр. катедру і був єп. у Володимирі Волинському. К. С. славився як проповідник і вчений («філософ»); зберігся (в пізнішій переробці) його лист до пресвітера Хоми з обґрунтуванням символічного пояснення св. Письма, в листі згадано Платона і Арістотеля.

Клименко Пилип (*1880), історик, проф. Кам’янець-Подільського Ун-ту, наук. співр. ВУАН; 1936 р. засланий; праці з екон. й соц. історії України 17 — 19 вв., зокрема студії над цехами на Правобережжі. «Западно-русские цехи XVI — XVIII вв.» (1911), «Цехи на Україні» (1929), «Місто і територія на Україні за Гетьманщини» (ЗІФ ВУАН, 1926) й ін.

[Клименко Пилип (1887, Козелець, Чернігівська губ. — 1955). Заарештований 1936, помер у концтаборі. — Виправлення. Т. 11.]

Климент I, св., папа по св. Петрі, один з апостольських отців церкви, автор послання до корінтян, помер мученицькою смертю на вигнанні в Херсонесі; за переказом, його мощі перевіз Володимир В. до Десятинної Церкви; дуже шанований на Україні в домонгольські часи.

Климент VIII. (Aldobradini), папський леґат у Польщі, пізніше, як папа (1592 — 1605), прийняв укр.-білор. церкву до єдности з Римом 1595, дбав про зрівняння її в правах з церквою латинською в поль. державі. Обширне листування К. в справі унії та її оборони видане А. Г. Великим у «Документах Римських Архиєреїв до іст. України», т. I. (1953).

Климишин Микола (*1909), діяч ОУН. засуджений за участь у замаху на поль. мін. Пєрацького на досмертну в’язницю; організатор похідних груп ОУН (групи Бандери) в 1941 p.; з 1949 у ЗДА.

[Климишин Микола (* Мостище, Калуський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Климів Володимир (* 1889). скульптор, в 1930-их pp. проф. Київ. Художнього Ін-ту; скульптури «Запорожець», погруддя Шевченка, мініятюри; працював перев. в дереві.

Климів Іван (1915 — 42), псевд. Леґенда, чл. ОУН, діяльний у протиполь., протибольш. Г протинім. резистансі; крайовий провідник під час першої больш. окупації Зах. України і чл. Проводу ОУН; замучений ґестапом у в’язниці.

[Климів Іван (1909, Сілець, Сокольський пов., Галичина — 1942). — Виправлення. Т. 11.]

Климкевич Ірина (1893 — 1955), уроджена Шміґельська, дружина Михайла К., санітарний хорунжий УГА; спомини й оп. з визвольної війни 1917 — 20 в гал. журн. і альманахах («Літопис Червоної Калини» й ін.).

Климкевич Михайло (1889 — 1944). сотн. УГА, командир Коз. Загону ім. Ґонти після А. Долуда і якийсь час 10 Янівської бриґади УГА. Після війни правний референт «Рідної Школи» у Львові. Як майор дивізії «Галичина», загинув у бою під Бродами.

Климкевич Роман, псевд. Оріон (* 1920). син Ірини і Михайла К., геральдик і письм. родом з Галичини, з 1950 в ЗДА; розвідки і ст. на геральдичні теми, вірші й оп., переклади; зб. поезій «Вітри з далечіні» (1941).

Климко Олександер (* 1908), маляр, карикатурист; ілюстратор гумористичних журн. «Зиз», «Комар» у Львові й «Мітла» в Буенос-Айресі»; декоратор фільмових студій Лондону. Нац. Театру в Буенос-Айресі й ін.: баталістичні малюнки («Крути»), краєвиди. З 1956 із ЗДА.

[Климко Олександер (1906, Галичина — 1970, Елізабет, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]

Климкович Ксенофонт (1835 — 81). письм., співр. «Слова», «Вечерниць» та «Основи» у Львові. «Слов’янської Зорі» у Відні; 1863 видавав журн. «Мета», 1864 — бібліотеку «Руська Читальня»; переклади з Гоголя, Гребінки, Квітки, Байрона, Міцкєвіча й ін.; перекладав Т. Шевченка і М. Вовчка на нім. мову.

[Климкович Ксенофонт (* Хотимир, Товмацька округа, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Климов Олександер (*1903). дириґент. учень В. Бердяєва: проф. Київ. Консерваторії, з 1954 гол. дириґент Київ. опери.

[Климов Олександер (1898, Кустанай, Казахстан — 1974, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]

Климович Петро (1855 — 1919). адвокат, суспільно-політ. діяч: чл. Одеської Громади кін. 19 і поч. 20 вв.. діяльний в укр. житті Одеси; за Укр. Центр. Ради керуючий мін-вом фінансів у кабінеті В. Голубовича; розстріляний большевиками.

[Климович Петро (1855 — 1920, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Климовський (Климів) Семен, харківський поет; 1724 р. підніс цареві Петру I дві дидактичні поеми «О правосудію» і «О смиренії...» — моральні повчання цареві. К. є героєм комедії кн. А. Шаховського Казак-стихотворец», що спричинилася до постання драматичних творів І. Котляревського. Пізніша правдоподібна традиція приписує К. авторство нар. пісень. Твори К. видав В. Срезневський (1905).

Климченко Костянтин (1817 — 49), різьбар і маляр клясицист (під впливом І. Мартоса); «Паріс з яблуком», «Вакханки», портрет Катерини II., «Жертвоприношення Авраама».

[Климченко Костянтин (1816 — 1849, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Клинці (I — 13), м. в півн. Чернігівщині (територія кол. стародубського полку), нині м. обл. підпорядкування і р. ц. Брянської обл. РСФСР, 33 000 меш. (1956); давній центр текстильної пром-сти (фабрики сукна), мех., шкіряні й ін. зав.

Клирик Анастасій, ґравер 17 а., працював у Львові 1642 — 68; дереворити в «Тріоді Цвітній» 1642 і 1661 та ін.

Клирик Острозький, псевд. правос. полеміста, учня острозької школи, що 1598 видав відповідь І. Потієві та іст. Фльорентійського собору (вид. в «Пам’ятках полемічної літератури», т. III), в яких виявив богословську та світську вченість (цитус Петрарку й ін.). Дотеперішні припущення про особу К. О. всі непевні.

Клівленд (Cleveland), найбільше м. стейту Огайо в ЗДА, над озером Ірі, центр важкої індустрії; 1 000 000 меш. (1956), в тому ч. бл. 30 000 українців, перев. лемків і закарпатців. 10 укр. церков (5 правос, З кат., 1 евангелицька, 1 баптистська) та цілий ряд укр. орг-цій і установ, об’єднаних в централі — Укр. Злучені Орг-ції (м. ін. Укр. Банк, філія Муз. Ін-ту в Нью-Йорку, Укр. Музей-Архів тощо). В парку Рокфелера міститься з 1939 р. м. ін. т. зв. «культурними городами» Укр. Культ. Город з пам’ятниками-погруддями Володимира В., Т. Шевченка, І. Франка роботи О. Архипенка та плоскорізьбами Б. Хмельницького і М. Грушевського; окремий культ. город мають закарпатці з пам’ятником О. Духновича.

Клімат України, див. ЕУ I, стор. 82 — 89.

Кліматологія, див. Метеорологія й Кліматологія.

Кліш Іван (1905 — 42), пластовий діяч, в 1924 — 30 pp. виховник новацтва й організатор його таборів. Розстріляний ґестапом.

[Кліш Іван, м. б. Кліщ Іван. — Виправлення. Т. 11.]

Кліщеєв Леонид (1871 — 1935), режисер; працював у Держ. Укр. Драматичному Театрі ім. Шевченка в Києві (1921 — 26), в харківських Червонозаводському і Юного Глядача (1927 — 33); вистави «Розлом» (Б. Лавреньова), «Княжна Вікторія» (Я. Мамонтова) й ін.

Клокічка, К. пірчаста, клекичка (Staphylea pinnata L.), кущ або невисоке дерево з родини клокичкуватих, трапляється зрідка в широколистяних лісах півд.-зах. України та правобережного Лісостепу; декоративна медоносна рослина; квашені пуп’янки та олія з насіння К. — їстівні.

Клоков Вячеслав (* 1928), син К. Михайла, скульптор, працює в Києві; «Перед стартом» (бронза, 1953), «Біля струмка» (майоліка, 1957). «Ланкова» (дерево, 1957).

[Клоков Вячеслав (* Харків). Скульптури „Полудень“ (1960), „Сурмач“ (1965 — 66), „Китобої“ (1967). — Виправлення. Т. 11.]

Клоков (псевд. Доленґо) Михайло (*1896), ботанік (фльорист-систематик. ботаніко-географ), поет і літ. критик; проф. Харківського Ун-ту; вивчав фльору укр. степів, Харківщини, Донбасу, узбережжя Чорного М.; бл. 60 друкованих праць, м. ін. про укр. чебреці; «Визначник рослин УРСР» (1950) та ін.; описав багато нових видів рослин, співред. вид. «Флора УРСР».

Під псевд. Доленґо відомий як поет і літ. критик; зб. поезій 1920-их pp. «Об’єктивна лірика» (1922), «Блакитна жалоба» (1923), «Зросло на камені» (1929), «Цілюще зілля» (1946) й ін.; літ.-критичні ст. в літ. журн. і окремо зб. «Критичні етюди».

[Клоков (псевд. Доленґо) Михайло (1896, Лебедин, Харківська губ. — 1981, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Клопотор Борис (*1882), ботанік-географ, фльорист, дослідник боліт і торфів України.

Клосовський Олександер (1846 — 1917), метеоролог, проф. Одеського Ун-ту, організатор метеорологічної мережі на Україні; збудував магнітно-метеорологічну обсерваторію в Одесі, праці про атмосферичні опади на Україні, про клімат Києва, Одеси; «Метеорология» (1908), «Основы метеорологии» (1910) й ін.

[Клосовський Олександер (* Житомир — † Петроград). — Виправлення. Т. 11.]

Клосовський Сергій (*1913), маляр-реаліст, працює в Запоріжжі; індустріяльні пейзажі (1946), «Дніпрогес» (1957), «Біля берегів Трипілля» (1957).

Клочковський Вячеслав (1873 — 1931), укр. військ. діяч, контр-адмірал Чорноморської фльоти, начальник севастопільського порту і дивізії підводних човнів; 1918 командувач укр. держ. фльоти.

Клочурак Степан (* 1896), закарп. гром.-політ. діяч, правник, 1918 — 19 організатор Гуцульської Республіки в Ясіні; деякий час соц.-дем., ред. газ. «Вперед», згодом лідер укр. фракції аґрарної партії і з 1934 ред. її органу «Земля і Воля»; 1939 посол до сойму і мін. уряду Карп. України; на еміґрації з 1939 в Празі, 1945 — 56 — на засланні в СССР.

[Клочурак Степан (1895, Ясіня, Мармароський пов., Закарпаття — 1980, Прага). — Виправлення. Т. 11.]

Клоччя Андрій (* 1905), сов. прозаїк і критик; стоячи завжди на офіц. позиціях, був чл. ВУСПП і одним з організаторів «Молодняка», по війні в керівництві обл. орг-ції письм. Донбасу. Зб. оповідань «Шахтарське» (1928), «На 117 сажні» (1930), «Героїка» (1931) та ін.

[Клоччя Андрій (1905, Сураж, Брянщина, Росія — 1972, Донецьке). Справжнє прізвище Левитський. — Виправлення. Т. 11.]

Клюб Русинок, культ.-осв. і харитативне жін. т-во, засноване у Львові 1893 p.; з ініціятиви К. Р. постала кооператива «Труд», Т-во опіки над домашньою прислугою, Т-во Укр. Захоронка й ін; перша гол. Г. Шухевич, провідні діячки: М. Білецька, О. Барвінська, М. Грушевська, О. Лучаковська, В. Коцовська, О. Гнатюк, З. Майковська, О. Роздольська. 1909 К. Р. об’єднався з Кружком Українок у т-во Жіноча Громада.

Клюн Еміль (1885 — 1958), отаман УГА, 1919 комендант Армійського Вишколу УГА, згодом у штабі Начальної Команди.

Ключевський Василь (1841 — 1911), видатний рос. історик, проф. Моск. Ун-ту; кілька разів перевиданий «Курс русской истории», «Боярская Дума в древней Руси», праці про «Руську Правду;» й ін. важливі для укр. історії.

Ключко Ганна (* 1892), дочка І. Франка, з 1952 в Канаді; спомини «І. Франко і його родина» (1956), «Рукописи І. Франка в Канаді» (1957).

Ключники, двірські службовці князя в давній Україні-Русі, підручні тивунів, завідували майном кн. («ключ»); К. найчастіше походили з рабів.

Кляйн (Klein) Фелікс (1849 — 1925), визначний нім. математик, д. чл. НТШ.

Кляса, поняття, уживане від старорим. часів (classis). Нині воно означає різні категорії осіб, речей і абстрактних (матем., логічних) форм. В новіші часи особливого значення набрало соціологічне поняття кляси. Під час франц. революції воно замінило поняття стану. В модерному розумінні соц. кляса це категорія людей, що мають однакове чи подібне відношення до засобів виробництва, до власности і участи в суспільних прибутках. Давніший поділ суспільства на замкнені стани на основі правних і звичаєво-традиційних норм замінився сучасним поділом на пливкі екон. кляси, а давніші міжстанові суспільні напруження замінились сучасною боротьбою кляс, насамперед власників засобів виробництва (капіталістів) і робітників (пролетаріяту).

На Україні розвиток від станового до клясового суспільства припізнений. Як у всій Рос. Імперії, так і на Україні правно існував становий улад аж до 1917 р. з поділом на дворянство (див. Шляхта), міщанство і селян. Але життя суспільства поволі переходило на клясову структуру. Революція 1917 — 1918 pp. знесла правні рами станової будови, а в дальшому ході й початки капіталістичного ладу. Ком. ідеологія і сов. держава визнають кляси: робітництво, селянство і трудову інтеліґенцію, але тільки для переходового періоду від клясового до безклясового суспільства.

Клясова боротьба. «Вся історія людського суспільства аж понині це історія боротьби кляс» (Ком. Маніфест, див. Марксизм). Модерна соціологічна думка критично ставиться до такого визнання екон. умов і боротьби екон. кляс як єдиної, основної бази історії і до розуміння всіх ін. духових і політ. процесів як тільки надбудови цих перших. Однак модерна соціологія визнає методологічну вартість підкреслення ваги економіки й боротьби кляс в історії людства. В сучасних дем., економічно розвинутих державах клясова боротьба злагіднюється розбудованим соц. забезпеченням і щораз більшою співучастю працюючих у суспільних прибутках.

На Україні клясова боротьба ускладнюється нац. боротьбою проти чужих окупацій. Політ. й екон. панівні верстви були неукр. Тому соц.-клясова боротьба ставала одночасно нац. боротьбою проти чужометропольних верств. Така боротьба вимагала солідарности і зменшувала й так невеликі в укр. суспільстві клясові різниці й напруження. Соц.-рев. рухи років укр. революції й державности 1917 — 20 були не так виявами клясової боротьби, як боротьби укр. селянства проти перев. неукр. землевласництва.

Безклясове суспільство — це офіц. мета держ. політики СССР, яка вже іноді — поруч із поділом на робітництво, селянство і трудову інтеліґенцію — подається як дійсність. Коли виходити з визначення клясового поділу в залежності від відношення до засобів продукції і коли ті засоби стають власністю суспільства, тоді справді зникає принцип поділу і в дефініції маємо безклясове суспільство. Однак в такому «безклясовому» суспільстві створюються нові політ. і госп. панівні касти (партія, бюрократія, військ. верхівка), а клясова боротьба придушується диктатурою цих нових каст. На сучасній Україні безклясове суспільство це справа дефініції. В житті це покищо тільки утопія.

І. Витанович

Клясицизм, в ширшому значенні слова — всяке наслідування правил античної поетики, у вужчому — літ. течія, що постала як опозиція до барокко і виробила свою поетику, яка характеризується вимогами ясности вислову, плеканням ідеалу краси та суворим додержанням певних правил або наслідуванням античних зразків.

На Україні ця течія (приблизно з 1750-их pp.) репрезентована гол. другорядними з погляду К. Гатунками, «травестіями», які (за Буальо й античними зразками) визнані поетикою К. Це був час нац. занепаду, і деякі укр. клясицисти писали виключно рос. мовою (І. Богданович, В. Капнист, В. Наріжний, В. Рубан). Травестія репрезентована «віршами» 18 в., потім І. Котляревським, П. Гулаком-Артемовським, П. Білецьким-Носенком («Горпинида»), К. Думитрашком («Жабомишодраківка»), В. Довговичем, Я. Кухаренком («Харко») й ін.; вірші в поважному тоні писали П. Гулак-Артемовський, К. Пузина (ода «Малоросійський крестьянин») та ранні укр. байкарі; п’єси — І. Котляревський, В. Гоголь, Г. Квітка. Найвищим досягненням укр. К. є проза Квітки. Вплив укр. К. поза межами України незначний і обмежується використанням укр. тем. Лише «Енеїда» Котляревського була зразком для білор. (незакінченої) «Енеїди» Дуніна-Марцінкевича.

Д. Чижевський

К. в мистецтві, окреслення стилю, зв’язаного з античною культурою і її мист. зразками, що протиставили простоту й строгість форм декоративному барокко. На Україну К. прийшов з Центр. і Півд. Европи в пол. 18 в., спочатку на Зах. Укр. Землі, де виявився гол. в архітектурі низки палаців і будинків Галичини (у Львові) і Волині (палац у Вишнівці 1730 — 40, митрополичий дім у Городку 1740 й ін.), а згодом на Центр. і Сх. Землі за посередництвом італ., франц., англ. і нім. архітектів. Найбільше цінних зразків К. залишилося в будовах Чернігівщини: палац графа Завадовського в Ляличах (1794 — 95, проєкт Д. Кваренґі), садиби в Стольному (1797 — 99), Понурівці (1804), Нижньому (друга пол. 18 в., будинок М. Миклашевського), Козельці (Дарагана), палаци звеличника К. гетьмана К. Розумовського в Почепі (1796, проєкт Де Лямота, будова О. Яновського) і Батурині (1799 — 1803, проєкт Ч. Камерона). Далі в численних поміщицьких дворах, розсіяних по всій Україні, церквах і врешті в міськ. будинках.

К. в скульптурі був репрезентований творами І. Маргоса і М. Козловського, які працювали в Петербурзі й Москві як передові мистці й педагоги, і К. Климченка, що творив у Римі. Укр. малярі-клясицисти великою мірою вплинули на розвиток рос. мистецтва: А. Лосенко, творець іст. школи в рос. акад. малярстві, Д. Левицький, найвизначніший портретист свого часу, і його учень В. Боровиковський, іконописець і портретист — працювали в Петербурзі. Реалістами клясичної школи були В. Тропінін — росіянин, що довго жив на Поділлі, М. Теренський у Перемишлі, Л. волинський і І. Лучинський у Львові. В ґравюрі К. відбився в творах Г. Сребницького, М.. Козловського, В. Боровиковського, в автолітографіях І. Щедровського, П. Боклевського, К. Трутовського, М. Микешина й ін. Назагал творчість клясицистів позбавлена нац. рис. К. втримався на Україні до пол. 19 в., а далі перейшов в академізм.

С. Гординський

Література: Зеров М. Нове укр. письменство, І. К. 1924; Зеров М. До джерел, 2 вид. Кр. 1943; Чижевський Д. Іст. укр. літератури. Нью-Йорк. 1956; Голубець М. Мистецтво. Історія укр. культури. Л. 1937; Січинський В. Історія укр. мистецтва, І. Нью-Йорк 1956; Нариси іст. архітектури УРСР. К. 1957.

Клясична філологія. Прийняття християнства з Візантії відкрило шлях великому культ. впливові старовинної Греції на Україну. Безпосередніх свідчень про клясичну освіту на Україні за княжих часів немає, але про знання грец. мови і культури свідчать переклади з грец. отців Церкви, хронік, уривків і цитат старо-грец. філософів, що їх зустрічаємо в зб. «Пчела», «Діоптра» і т. д. Можна припускати, що елементи К. ф. як науки існували в ті часи за середньовічним стилем у деяких укр. манастирях. Поруч навчання грец. мови могло існувати і навчання латинської, доказом чого є відомий лист латинською мовою кн. Із’яслава до папи Григорія VII та численні латинські листи пап до укр. князів і владик. Більшу вагу мала латина в Гал.-Волинському князівстві.

Приналежність укр. земель до Поль.-Лит. Держави внесла в укр. науку новий латинський напрям. Латинська мова стала мовою адміністрування, науки, освіти й поезії, а через те зростало зацікавлення рим. літературою і клясичною культурою взагалі. Тоді саме починається на Україні знайомство з латинською патристикою, зокрема з творами св. Авґустина і схоластичною літературою (св. Альберт Великий, св. Бонавентура, св. Тома Аквінський, Дунс Скот та ін.).

Вплив зах.-евр. гуманізму, розвиток теологічної полеміки в 16 в. та студії укр. рел. діячів у зах.-евр. ун-тах посилили зацікавлення античною культурою взагалі та клясичними мовами зокрема. З постанням братських шкіл на Україні, насамперед Львівської Успенської Братської Школи (1586), Острозької Школи (1580 — 1608) і Киево-Могилянської Колеґії (1632), К. ф., а зокрема клясична філософія, реторика й поетика, стали важливими предметами навчання, а в деяких із цих шкіл латинська мова була викладовою. В цих школах навчалися не тільки майбутні богослови, але й представники світської інтеліґенції, навіть деякі чужинці; клясичну освіту дістав в Острозькій Школі м. ін. кн. Андрій Курбський, що переклав на книжну мову (старослов.) Ціцеронові „Paradoxa stoicorum“. В укр. колеґіях ширилися твори Платона, Арістотеля, Ціцерона і св. Авґустина, а в кін. 17 в. також твори найбільшого вченого доби реформації Еразма Дезідерія з Роттердаму. Не чужим також був у той час для укр. учених відомий філологічний спір між т. зв. еразмівцями і ройхлінівцями, в справі етацизму та ітацизму, тобто вимови грец. довгого є (ета) та ін. літер.

На високому рівні стояла К. ф. в 17 — 18 вв. в Київ. Академії. Тут опрацьовувано проблеми клясичної філософії, грец. і рим. літератури (Дяковський), клясичної поетики й метрики (М. Смотрицький, Климович), видано 1632 р. на честь митр. Петра Могили «Евхарістеріон», зб. грец. поем, побудованих на клясичних зразках, звідси виходить застосування клясичних мотивів у проповідях, напр., Радивиловського († 1688) або Ґалятовського. Знавцем клясичної культури, зокрема латинської мови був С. Чарнковський (Чарнецький), автор відомої поетики і реторики. Великим знавцем К. ф. в той час був також Д. Туптало (св. Дмитро Ростовський), засновник латинської колеґії в Ростові, автор грец. мітології п. н. «Басни. еллинскіи» і першого перекладу Овідієвих «Метаморфоз» на книжну мову з коментарем. Великі заслуги в поширенні клясичної освіти на Україні мав Т. Прокопович, який студіював у Римі до 1704 р. латинську теологію і К. ф., а після повороту до Києва спершу як проф. Киево-Могилянської Академії, а з 1710 р. як її ректор здійснив ґрунтовну реформу навчання латинської мови в усіх відділах і філіях академії та застосував зах.-евр. методи. Однією з таких метод є безпосереднє наслідування клясичних поетів, зокрема ла тинських (Катулл, Овідій, Горацій). Зразок цієї методи він подав у своєму творі „Lucubrationes“ зокрема в поемі „Elegia Alexii“ — наслідування Овідієвих «Трістій». Також його підручник поетики „De arte poetica“ (1705) — написаний на основі зразків грец. і рим. клясичної поезії. В другій пол. 18 в. в Київ. Академії працював Г. Козицький, спершу її учень (1751 — 58), після студій в Ляйпціґу та в Ґеттінґені (у Р. М. Ґеснера) — лектор латинської мови, а пізніше проф. клясичних і зах.-евр. літератур.

Централістична політика Катерини II і її спадкоємців була некорисна для розвитку К. ф. на Україні. Правда, К. ф. мала ще далі належне місце в Київ. Академії, в новоутвореному Харківському Ун-ті (1805), у Крем’янецькому Ліцеї (1819) та від 1834 в Київському Ун-ті: укр. вчені переносили її також і на рос. ґрунт (напр., Р. Тимковський, М. Новосадський, Ф. Зеленогорський та ін.), але в основному вона почала втрачати укр. характер. Укр. клясичні філологи публікували свої праці звич. тільки рос. мовою (або латинською). Вони працювали у рос. наук. установах, напр.. Общество Истории и Древностей» (1830). в якому провели цінні досліди над грец. колоніями півн. Причорномор’я (З. Аркас, В. Модестов, С. Дложевський та ін.). Студії К. ф. були в основному спрямовані на вузький шлях спеціялізації в галузі грец. епіграфіки і частково історії грец. мови. Ведено також досліди з іст. грец. літератури (А. Деревицький, Ф. Мищенко й ін.), з рим. літератури (В. Модестов, М. Сумцов, Рославський-Петровський), з клясичної філософії (П. Ліницький, О. Новицький), з клясичної археології й мистецтвознавства (А. Добіяш, Д. Яворницький), античної іст. (Ю. Кулаковський, О. Переяславський) і т. д. На поширення знання К. ф. на підрос. Україні впливало те, що латинська і грец. мови були предметами навчання в гімназіях і духовних школах.

На Зах. Україні осередками К. ф. були ун-ти у Львові й Чернівцях. Хоч наука К. ф. стояла в усій Австро-Угорській Монархії на високому рівні (гол. центр Відень) і обидві клясичні мови вивчали в гімназіях (деякий час латинська мова була навіть викладовою), проте соц. умови і сильні поль. впливи не дозволяли й тут розвиватися укр. К. ф. Щойно з заснуванням Наук. Т-ва ім. Шевченка (1873) починають появлятись також праці з обсягу К. ф. і античної культури. Велику ролю відограла зокрема Комісія К. ф. при НТШ під керівництвом Філарета Колесси та Остапа Макарушки (1906 — 14).

В ділянці К. ф. працювали: А. Артимович, Я. Гординський, І. Дем’янчук, В. Дикий, Р. Ілевич, С. Кархут, В. Кміцикевич, Ю. Кобилянський, 1. Кокорудз, І. Копач, О. Макарушка, П. Мостович, М. Посацький, О. Роздольський, М. Сабат, брати Г. і Р. Цеглинські, В. Щурат і ін. К. ф. збагатив І. Франко ст. та перекладами з грец. лірики і драми.

Після закінчення першої світової війни розвиток укр. К. ф. як науки припиняється майже зовсім. На Центр. і Сх. Укр. Землях вона перестала існувати як гуманістична наука, і тільки де-не-де зберігається для суто утилітарного застосування (медицина і фармакологія), частково також заради потреб давньої історії та історії права. Через те укр. клясичні філологи змушені переключатись на ін. дисципліни, як, напр., літературознавство, чужі мови, заг. археологію і заг. мистецтвознавство. Невелика кількість укр. клясичних філологів мала можливість працювати при АН УРСР і АН СССР і займатися студіями грец. і рим. пам’яток на укр. Причорномор’ї (А. Коцевалов).

На Зах. Укр. Землях К. ф. як укр. наука набирає з конечности суто шкільної форми (шкільні підручники, популярно-наук. статті й переспіви та переклади з грец. і рим. письменства. В обсягу К. ф. працювали, крім кількох довоєнних філологів, М. Білик, О. Домбровський, Ф. Слюсаренко (Прага), М. Соневицький, В. Стецюк й ін.

Після другої світової війни збережено відділ клясичної культури в Львівському Ун-ті ім. Франка та відкрито також окремі відділи в Харківському, Одеському і Ужгородському ун-тах, але праця цих відділів має вузько обмежений характер, бо гол. завдання їх — випусками нових фахівців грец. епіграфіки і клясичної археології та нових викладачів латинської мови для мед. і юридичних ін-тів та деяких типів сер. школи.

В. Стецюк

Кльоновіч Себастіян Фабіян, псевд. Acernus (1551 — 1602). поль. поет, автор латинської поеми „Roxolania“, в якій подав укр. голосіння й пісню про чабана та описи природи, побуту і звичаїв Галичини, що належать до ч. перших укр. етногр. записів. Укр. переклад І. Франка. Зах.-укр. лютіти трапляються і в поль. сатиричній поемі К. „Worek judaszów, to jest złe nabycie majętności“ (1600).

Кмета Архип (* 1891), підполк. Армії УНР, командир 4 полку Січ. Стрільців, боронив Житомир перед большевиками (1919); тепер в ЗДА.

[Кмета Архип (1891, Ічня, Борзенський пов., Чернігівська губ. — 1978, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Кметь, в давньому чес. праві — воєвода, у півд. слов’ян і поляків — вільний селянин, згодом дещо залежний від пана і прикріплений до землі. З 14 в. на укр. землях під Польщею вільних селян почали називати К. та поступово закріпачувати. В обов’язки К. входило плачення чиншу за землю, податок в натурі та панщина; право виходу К. з-під залежности пана було обмежене, він підлягав і приватному судові пана (див. Домініяльні суди). Назва К. і відгук цієї інституції збереглися у звичаєвому праві на Закарпатті ще в 20 в. на визначення бідного селянина, який осідав у чужій хаті за обов’язок обробки землі. У старовинних рукописах («Слово о полку Ігореві» й ін.) К. називали дружинників.

Кмин (Carum carvi L), дворічна пром. рослина з родини окружкових, культивується ради насіння, що вживають до приправ і на ліки; часто росте дико на вогкіших луках.

Кмицикевич Микола, романтик з пол. 19 в.; мріяв про відродження і самостійність Польщі та України; бувши студентом богословія у Перемишлі написав пасквіль проти ген.-губернатора Галичини Фердінанда фон Есте та виступав в обороні прав укр. народу в 1834 р.

Кміт Михайло (1910), маляр-модерніст, родом з Галичини, студіював у Краківській Академії Мистецтв, виставляв у Кракові, Львові, Льєжі, Австралії; з 1959 у ЗДА.

[Кміт Михайло (1910, Стрий — 1981, Сідней), 1958 — 65 у ЗДА, далі в Австралії. — Виправлення. Т. 11.]

Кміт Юрій (1872 — 1944?), укр.-кат. свящ., письм., автор проповідей, оп., гол. з бойківського життя (деякі з них писані бойківською говіркою). «З гір». «В затінку і на сонці», «Тремтіння душі» (1922), етногр. описи Бойківщини.

[Кміт Юрій (1872, Кобло Старе, Симбірський пов., Галичина — 1946, Кульчиці, Симбірський р-н, Львівська обл.). — Виправлення. Т. 11.]

Кміцикевич Володимир (1864 — 1942), пед. діяч у Галичині, згодом на Буковині, учитель гімназії, автор «Нім.-укр. словаря» (1912), «Грец.-укр. словника» (1922 — 23). перекладів на укр. мову Шіллера («Вільгельм Тель», 1887), Платона («Оборона Сократа», 1898) й ін.; ст. в бук. пресі на культ.-осв. теми.

[Кміцикевич Володимир (1863, Галичина — 1942, Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]

Книга, появилася на Україні в другій пол. 10 в. (з прийняттям християнства) в рукописному вигляді: перекладні богослужбові К.. житія св., твори отців Церкви; з 11 в. появляються ориґінальні К., мист. переписувані в манастирях, гол. в Києві (див. ЕУ I, стор. 733 — 43). Винахід друкарства, що розвинулося на Україні з другої пол. 16 в., значно побільшив книжкову продукцію, хоч вона й далі лишалася ручною працею, при якій К. ще кілька вв. не могла набрати великого поширення (див. про цю добу ЕУ I, стор. 970 — 72, а також Друкарство). Щойно з поч. 19 в., коли замість ручного преса почали застосовувати друкарську машину, книжкове виробництво стало важливою галуззю пром-сти (див. Поліграфічна промисловість).

Першу книгу новою укр. мовою («Енеїду» І. Котляревського) надруковано в Петербурзі (1798), а на Україні (в Харкові) в 1840-их pp. (казка П. Гулака-Артемовського «Солопій та Хівря»). До 1847 р. в Харкові ж були друковані твори Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова, І. Котляревського, А. Метлинського й ін. (бл. 100 друків), але починаючи вже з цього року, вид. К. на Україні зазнає постійних утисків і заборон з боку царського уряду, наслідком яких вид. К., поза піднесенням в окремі роки майже не зростало. Зрісши з З К. у 1848 р. до 41 в 1862 p., воно наслідком валуєвського обіжника впало до 5 у 1865 й 1870 pp., піднеслося в 1875 до 30, щоб знову впасти в 1877 до 2, а 1880 р. не вийшло жадної укр. книжки (всі числа для підрос. України).

В обставинах цих утисків, починаючи з 1860-их pp., осередком книжкового видавництва все більше стає Галичина, зокрема Львів. Так, уже в 1875 р. в Галичині було видано більше К., ніж на підрос. Україні — 62, з них у самому Львові 42, у 1894 — 177 (у Львові 136), тоді як на Центр. і Сх. Землях — 30. Цей стан переваги Галичини в продукції К. залишився аж до війни 1914 p., бо хоч наслідком революції 1905 р. на підрос. Україні 1913 вийшло 246 К., в Галичині їх появилося — 326 (з них у Львові — 238). На Буковині ширилися К. з Галичини, хоч в 1870-их pp. почали засновуватися й власні в-ва політ. літератури й красного письменства, які до 1918 р. видали бл. 270 назв. На Закарпатті укр. вид. рух розвинувся пізніше. 1875 р. вийшло 4 К., 1894 — 3, 1913 — 22.

За весь цей період на підрос. Україні переважало красне письменство й популярні К. «для народу», отже й якісно її переважала Галичина, де було друковано значно більше наук. К.

В роки державности книжкова продукція швидко зросла. На Центр. і Сх. Землях 1917 видано 747 К. укр. мовою, 1918 — 1 084, у 1919 р. у висліді наступу на укр. територію білої і червоної рос. армій лише — 665.

Зовсім новий період у розвитку укр. К. починається за сов. окупації, зокрема в 1921 p., коли нормалізується ринок, зокрема й книжковий. Протягом першої й поч. другої пол. 1920-их pp. були остаточно ліквідовані приватні в-ва і вся книжкова продукція зосередилася в держ. в-вах, гол. ДВУ (пізніше (ДВОУ), «Книгоспілка» і ряд ін. спеціялізованих. Крім красного письменства поширилися вид. К. всіх галузей науки й техніки, хоч весь час непропорційно великий відсоток припадав на політ.-пропаґандивну літературу. Розвиток книжкової продукції УССР (без Криму і Зах. України) за 1913; — 39 pp. видно з діяграми і таблиці:

Ч. назв книжок	1918	1921	1923	1924’5	1928	1931	1934	1939
Всіма мовами	1 526	667	2 461	4 508	5 695	8 086	4 266	4 369
Укр. мовою	1 084	214	385	1 813	3 220	6 455	2 536	1 895
Укр. мовою у % до всіх К.	71	32	16	40	57	80	59	43

Як показують числа, в роки українізації при заг. зростанні книжкової продукції дедалі більше зростає питома вага укр. К., аж до 1931 p., в якому ч. укр. назв досягає 80% (у 1923 р. — 16%). Але вже з 1932 p., у зв’язку з наступом на укр. культуру і посиленням русифікації, починається зворотний процес зменшення ч. К. взагалі і відносного зростання ч. рос. К. коштом укр., так що в 1939 р. ч. укр. К. падає супроти 1931 р. до 31%, а їх питома вага з 80% до 43%. Ч. укр. К., які появлялися в СССР, становило порівняно із всіма К., виданими в СССР, значно нижчий відсоток від відсотка українців (16,5%): 1928 р. — 9,3%, 1931 — 11,7%, 1939 р. лише 4,3%.

За цей період, особливо до поч. 1930-их pp., появилися цінні вид. клясиків укр. літератури, багато вид. сучасних письм. (пізніше значною мірою заборонених), а також цінних вид. ВУАН, підручної літератури тощо; широко розгорнулася вид. наук. й техн. літератури, що в 1930-их pp. дедалі більше переходило на рос. мову, а К. з українознавства все більше набирали тенденційного антинаук. характеру в дусі великорос. шовінізму.

На укр. землях під Польщею (фактично майже лише в Галичині) книжкова продукція між двома світовими війнами перевищила щойно під кін. 1920-их pp. довоєнну (1913 р. — 362 назви, 1924 — 195, 1927 — 321, 1928 — 450, 1929 — 391), в 1930 — 38 pp. пересічно становила річно — 366 (1938 р. — 476, себто 22% продукції укр. К. в УССР. Серед ін. тут появився ряд цінних видань з іст. й історії визвольних змагань, зокрема, з географії, перша на Україні «Заг. Укр. Енциклопедія», а також ряд вид., що не могли б появитися або були заборонені в УССР.

На Буковині під тиском рум. цензури по першій світовій війні книжкова продукція сильно занепала (за 1921 — 28 pp. вийшло всього 39 назв), зате на Закарпатті під Чехо-Словаччиною умови були багато ліберальніші, і тут появилося між двома світовими війнами понад 1 000 назв (разом з т. зв. «подкарпаторуськими» К.).

Друга світова війна майже цілковито зруйнувала і виробничу базу і книжковий ринок, особливо на терені кол. УССР, так що там, поза випадковими місц. виданнями, майже нічого не появилося протягом періоду нім. окупації. Тільки в Кракові існувало Укр. В-во, пізніше з філією у Львові, яке видавало укр. підручники, популярні, а також і наук. К. (Про розвиток К. від поч. 19 в. до кін. другої світової війни на всіх укр. землях, докладніше див. ЕУ I, стор. 972 — 81).

Р. М.

По другій світовій війні, коли всі укр. землі опинилися під окупацією СССР, вся книжкова продукція сконцетрована в держ. в-вах. Її розвиток в УССР (в сучасних межах) видно з діяграми (стор. 1052) і таблиці:

Ч. назв книжок	1940	1946	1950	1955	1958	1959
Всіма мовами	4 836	2 151	4 136	4 821	6 618	6 817
Укр. мозою	2 012	1 311	1 856	2 378	3 975	4 048
Укр. мовою у % до всіх К.	41,5	61	45	49	60	59.5

Щойно за останні роки після смерти Сталіна збільшилося ч. укр. друків, і нині вони мають перевагу над К., писаними рос. мовою. Все ж таки і тепер видасться в УССР далеко менше укр. К., ніж на поч. 1930-их pp.: 1959 — 4 048, 1931 (разом з Зах. Землями) — 6 850.

Ще більше, ніж число К., в УССР за останні роки зріс їх тираж, зокрема К. укр. мовою: 1940 р. він становив 51,4 млн (в тому ч. укр. мовою 41,3), 1950 р. — 77,6 (62,2), 1958 — 116,2 (88,4), 1959 — 99,4 (75,3); для порівняння подаємо, що тираж укр. К. становив 1928 р. приблизно 30 млн, 1934 р. 56 млн. Рівночасно збільшився пересічний тираж однієї К. з 11 600 примірників в 1940 р. до 18 800 в 1950 (17 600 в 1958, 14 600 в 1959). Подробиці для 1959 видно з таблиці (в дужках відсотки):

	Всі К.	Укр. мовою	Рос. мовою
Ч. назв К.	6 817 (100,0)	4 048 (59,7)	2 628 (38,6)
Тираж (в млн)	99,4 (100,0)	75,3 (75,4)	22,0 (22,1)
Аркуші (в млн)	848,0 (100,0)	594,1 (70,0)	229,6 (27,0)
Сер. тираж однієї К. (в 1 000)	14,6	18,6	8,4
Сер. об’єм однієї К. в аркушах	8,5	7,9	10.4

К. укр. мовою появляються в СССР лише на Сов. Україні; 1958 за межами УССР вийшло ледве 5 укр. К., 1959 ледве 2. Проявом русифікаційної політики большевиків є факт, що в УССР, в якій живе 7,4 млн росіян, появилося 1959 р. 2 628 рос. К.. а в ін. частинах СССР, в яких живе 5,1 млн українців (за переписом 1959 p.; в дійсності 8 — 10 млн), вийшло всього 2 К. укр. мовою.

Дискримінацію укр. К. в СССР видно з порівняння продукції К. укр. і рос. мовами з відсотком українців та росіян в СССР (за даними перепису з 1959 р. 17.7% і 54,9%). Так, 1959 p. K. укр. і рос. мовами становили порівняно з продукцією всіх К. в СССР такий відсоток:

	укр.	рос.
Ч. книжок	5,9	71,4
Тираж	6,5	81,4
Аркуші	5,0	83,4

На одного українця появилося 1959 р. 2.0 К. укр. мовою, на одного росіянина 8,3 К. рос. мовою. В дійсності наведені числа є ще більш некорисні для українців, бо їх ч. за сов. статистикою зменшене, а ч. росіян перебільшене.

Поділ книжкової продукції УССР за тематикою і призначенням (1959) такий:

а) За тематикою	Ч. К.	Тираж в 1 000	Аркуші в 1 000
Політ. і соц.-екон. література	1 147	15 941	121 729
Природничі й точні науки	379	10 526	108 418
Нар. госп-во	2 422	14 792	134 438
Нар. здоров’я, медицина, фізкультура	504	5 101	16 082
Культура, освіта	662	4 862	21 130
Мовознавство	169	9 588	105 636
Літературознавство	153	4 263	59 619
Красне письменство	887	31 256	268 057
Мистецтво	159	785	6 309
Друк, книгознавство	319	2 042	4 932
б) За призначенням
Аґітаційно-пропаґандивна література	662	11 425	65 974
Наукова	680	2 883	28 349
Виробнича й інструктивна	2 256	15 720	112 230
Учбова	779	27 556	327 725
Програмова і методична	963	6 776	23 326
Красне письменство, мемуари і нарисова література	622	13 807	191 943
Дитяча література	319	18 019	79 487
Офіц.-документальна і довідкова	524	3 099	14 745
Вся книжкова продукція	6817	99 426	847 991

Подані вище числа стосуються до всієї книжкової продукції в УССР і не відходять назагал від відносин в усьому СССР. Натомість досить велику різницю показує тематика укр. К. порівняно з К. рос. мовою (точніших чисел для цього зіставлення, за винятком перекладної літератури і красного письменства, не маємо). З К., які появилися в 1946 — 59 pp. укр. мовою, 78,7% припадає на ориґінальні твори, 21,3% на переклади, в тому ч. 18,0% — рос. мови, 0,9% з мов ін. народів СССР і ледве 2,4% з мов народів, що живуть за межами СССР. 1959 перекладено в СССР на укр. мову лише 133 т. зв. «зарубіжних» творів, але аж 1 672 на рос.; ін. словами, українці повинні знайомитися з закордонними творами, зокрема з красного письменства, здебільше лише в рос. перекладах.

В 1918 — 59 pp. з’явилося в СССР 13 221 укр. К. з красного письменства тиражем 277,6 млн; 1959 на 887 К. (тираж 31,3 млн), які вийшли в УССР, припадало 614 (69%) на К. укр. мовою, в тому ч. 508 (57,4%, 51,0% тиражу) на ориґінальні твори, інші на переклади гол. з рос. мови. Для порівняння подаємо, що 1959 р. появилося в СССР 3 751 творів з рос. красного письменства тиражем 247,2 млн, себто в 10 разів більшим, ніж тираж укр. красного письменства (23,7 млн), хоч за офіц. статистикою ч. росіян є лише втричі більшим, ніж ч. українців.

За офіц. статистикою за 1918 — 57 pp. в СССР перевидано з укр. клясиків найбільше творів І. Франка (тираж 11,7 млн) і Т. Шевченка (10,2), далі М. Коцюбинського (6,6), Лесі Українки (3,3), П. Мирного (2,7), О. Кобилянської (2,0), С. Васильченка (1,8), Г. Квітки-Основ’яненка (1,4); згадані числа включають також переклади. З сучасних укр. письм. (теж разом з перекладами) появилися найбільшими тиражами твори В. Василевської (яка вважається укр. письменницею; — 8,9 млн), О. Гончара (5,6), О. Довженка (4,7), П. Воронька (3,7), О. Вишні (3,4), Н. Рибака (2,8), П. Тичини (2,5), Я. Галана (2,4), Ю. Яновського (2,2), А. Корнійчука (1,8), В. Собка (1,7), М. Рильського (1,6), М. Бажана (1,3). З дитячих письменників найбільший тираж мають К. Н. Забіли (10,1), О. Іваненко (2,5) й ін.

Важко дати докладну аналізу всієї книжкової продукції в УССР. Але вже на підставі числових даних за 1959 р. за тематикою (див. таблицю на стор. 1052) кидається у вічі непропорційно велика кількість політ. і соц.-екон. К. (1 147 або 16,8% усіх назв за цей рік), це перев. пропаґандивні брошури (матеріяли партійних з’їздів, партійні й урядові постанови, антирел. пропаґанда тощо) укр. мовою, що мають тільки неґативну вартість; натомість вартісні К. з природознавчих і точних наук, нар. госп-ва, медицини тощо друкуються в перев. більшості рос. мовою. Публікації клясиків укр. літератури, що виходять великими накладами, тратять свою вартість від того, що ні одного з них не видають повністю з об’єктивними коментарями й повною бібліографією, а лише тенденційно добирають «вибрані твори», уникаючи небажаних режимові творів, а часто й фальшуючи їх, а декого й далі тримають під забороною (П. Куліш). Щодо К. сучасних сов. письм., які друкуються досить у великій кількості й значними накладами, то мист. їх вартість дуже низька, вони значною мірою теж належать до пропаґандивної літератури і мають значення хіба тим, що підтримують існування укр. мови в щоденному вжитку. Зовсім мало перекладів зах. письм., і то перев. поновні вид. давно відомих клясиків, а з нових тільки ком. письм. Так само здебільша тенденційні (на догоду рос. шовінізмові) і наук. маловартісні К. з українознавства (іст., літературознавство, мовознавство тощо).

Найважливішим осередком укр. книжкової продукції є Київ, в якому вийшло 1958 аж 3 491 назв, себто 53% всіх К., виданих в УССР, 86,5% їхнього тиражу і 73% аркушів та 67% всіх К., писаних укр мовою. Значно далі за Києвом іде Харків з 822 назвами (12,5% всіх), в тому ч. лише 133 укр. мовою, Одеса (303 назви, в тому ч. 121 укр.), Львів (301 і 285), Крим (246 і 10), Сталіне (209 і 24), Дніпропетровське (163 і 68), Житомир (116 і 68), Ужгород (106 і 75), Вінниця (95 і 43). Порівняно з 1920-ми pp. втратив своє значення Харків як осередок книжкової продукції, зокрема укр.; зменшилося число укр. К., виданих у Галичині (пересічно в 1930-их pp. 366 назв, 1958 — 363), перестали існувати такі кол. осередки, як Коломия, Жовква, натомість виріс Ужгород.

В. Кубійович

К. на еміґрації. До 1914 р. укр. К. за межами України появлялася тільки спорадично: у Росії (Петербурґ), Австрії (Відень), Швайцарії, ЗДА (Нью-Йорк, Джерсі-Сіті, Філядельфія), Канаді (Вінніпеґ) й ін. Під час першої світової війни важливим осередком книжкової продукції став Відень, укр. К. появлялася також у Женеві й у таборах полонених у Німеччині (Раштадт, Зальцведель, Вецляр). По першій світовій війні укр. К. появлялася крім Відня й — короткий час Женеви — в гол. осередках укр. політ. еміґрації в Берліні, Ляйпціґу, Варшаві, Празі, Подєбрадах, Парижі, Харбіні й ін.; деяку продукцію К. давала також укр. неполіт. еміґрація в Америці й Бачці. Під час другої світової війни осередками укр. книжкової продукції був Краків (Укр. В-во), меншими Прага, Берлін (в цих трьох осередках 1939 — 41 вийшло понад 500 К.).

По другій світовій війні вид. К. короткочасно розвинулося в осередках нової еміґрації в Німеччині й Австрії, меншою мірою у Франції, Англії, Бельгії, Швайцарії, Італії. За даними І. Лучкова, в Зах. Европі в 1945 — 50 pp. вийшло 2 104 К. (в тому ч. 96 чужими мовами); з них на сусп.-політ. теми — 577 література й літературознавство — 55?, релігія — 295, історія й географія — 172, точні й прикладні науки — 135; мовознавство — 98. Після переселення переважної більшости укр. еміґрації в заокеанські країни гол. осередками укр. К. поза УССР стали ЗДА (Нью-Йорк, Філядельфія, Чікаґо), Канада (Торонто, Вінніпеґ, далі Йорктон, Едмонтон й ін.), Арґентіна (Буенос-Айрес), менше Бразілія (Прудентополіс, Курітіба) й Австралія, але існують укр. в-ва й далі в Німеччині (Мюнхен, Новий Ульм), Франції (Париж), а далі й в Англії (Лондон), Італії (Рим), що обслуговують перев. еміґрацію в ЗДА й Канаді. Осередком невеликої укр. книжкової продукції в Юґославії є Керестур, у Польщі — Варшава, в Чехо-Словаччині — Пряшів.

Книжкова продукція еміґрації- в цілому не обрахована. Є лише деякі дані по окремих країнах. Так, за даними М. Сидора-Чарторийського, за 1956 р. у ЗДА вийшло 74 К. За Б. Кравцевим, у 1956 — 58 pp. поза Україною вийшло 56 зб. поезій (в тому ч. 18 перевидань, антологій, перекладів і переспівів). За його ж підрахунком, у 1959 р. на еміґрації вийшло 8 тт. двох збірних вид., зб. поезій — 24, прози — 38 К., дит. літератури — 7, літ. критики — 4. Наук. продукція за цей же p. становить 62 назви (в тому ч. історія — 20, літературознавство — 12, мемуаристика — 9, право й суспільні науки 9, етнографія — 4). За даними Я. Рудницького й Д. Сокульського, в Канаді видано укр. й ін. мовами К. і брошур: 1952 — 87, 1953 — 106, 1954 — 90, 1955 — 82, 1956 — 79, 1957 — 78, 1958 — 83. Покищо немає органу, який би нотував укр. вид. з усього світу поза УССР. Спробу бібліографії усієї укр. продукції за межами УССР за 1957 р. зробили О. Данко і М.. Лабунька («Річник укр. бібліографії. 1957», 1960). (Див. також ЕУ I, стор 975, 979 — 80).

Б. Кравців

Література: Див. ЕУ I, стор. 981; Печать СССР за сорок лет 1917 — 1957. М. 1957; Печать СССР в 1958 г. М. 1959; Печать СССР в 1959 г. М. 1960.

«Книгар», критико-бібліографічний місячник в-ва «Час» у Києві (1917 — 20) за ред. В. Королева-Старого й М. Зерова. Як продовження «К.» появилося 1 ч. ж. «Голос Друку» (1921) і кілька ч. п. н. «Книга» у в-вах «Книгоспілка» (1923) і «Шлях Освіти» (1924) в Харкові.

Книгарство, див. ЕУ I, стор. 1 004 — 05, Укркниготорг та Укркнигоекспорт.

«Книголюб», неперіодичний журн. Т-ва Любителів Книги, присвячений укр. книгарству і бібліографії в Празі 1927 — 32; ред. С. Сірополко.

Книгоспілка (Укр. Кооп. Вид. Союз), вид. і книготорг. орг-ція в Києві (1918 — 20) на чолі з М. Стасюком; видавала кн. з літератури, природознавства, наук.-популярні, шкільні підручники тощо. Закрита після больш. окупації України, К. відновилася в 1923 з центром у Харкові й філіями в Києві й Одесі. Гол. вид. К. цього періоду — «Літ. бібліотека» (серія вибраних творів укр клясиків), «Світова література» (переклади О. Бальзака, А. Франса, Ґ. де Мопасана й ін.), акад. вид. творів Л. Українки й М. Коцюбинського, шкільні підручники, муз. бібліотека (ред. Л. Ревуцький) та ін. Київ. філію К. очолював М. Кочеровський, ред. її вид. був С. Титаренко (1924 — 27). 1931 p. K. була ліквідована.

«Книгоспілка», книжкове в-во в Нью-Йорку, засноване 1952 Ю. Сірим і А. Білоусом, перевидало м. ін. «Правописний словник» Г. Голоскевича, «Історію України-Руси» та «Історію укр. літератури» М. Грушевського, твори Л. Українки, М. Коцюбинського, І. Франка й ін.

[„Книгоспілка“, книжкове в-во в Нью-Йорку, засноване 1952 А. Білоусом, О. Балинським і І. Криловим. — Виправлення. Т. 11.]

Книготорг, див. Укркниготорг.

«Книжка», критико-бібліографічний журн. у Станиславові (1921 — 23) за ред. І. Чепиги, з додатком «Всеукр. бібліографія» (ред. І. Калинович).

Книжкова Палата УРСР, наук. бібліографічна установа, постала 1922 р. в Харкові п. н. Укр. К. П., на базі Гол. К. П., створеної в Києві 1918 р. і Центр. Бібліографічного Відділу Всеукр. Держ. В-ва (див. Держ. В-во України) в Харкові; Укр. К. П. підлягав Укр. Наук. Ін-т Книгознавства в Києві. К. П. здійснювала реєстрацію всіх друків в УССР (укр. друків також поза її межами) Ви сліди праць Укр. К. П. публіковані в журн. «Книга» з додатком «Библиографический Бюллетень Укр. К. П.» (I — IV, 1923), «Нова Книга» (1924 — 25), і гол. в «Літописі Укр. Друку» (1924 — 30); окремо виходили «Картковий Репертуар», а як додатки до «Радянського Книгаря» «Книжкові Новини УРСР», «Рекомендаційні списки», «Бюлетень рецензій на книжково-журнальну продукцію УРСР» й ін.; Укр. Наук. Ін-т Книгознавства зидавав ж. «Бібліографічні Вісті» (1923 — 30). З 1935 p. K. П. УРСР підпорядковано Всесоюзній К. П. і з того часу вона виконує тільки допоміжну роботу для централі в Москві.

«Книжная Летопись», бібліографічний тижневик, виходить з 1907 p., спочатку вид. Гол. Управління в справах друку в Петербурзі, 1920 перенесений до Москви як орган Держ. бібліографії СССР, вид. Всесоюзної Книжкової Палати; реєструє й укр. друки.

«Книжочки місінні», популярний осв.-рел. місячник, виходив 1890 — 1911 в Бережанах, Львові, Перемишлі й Тернополі; вид. і ред. о. Л. Джулинський; містив м. ін. краєзнавчий матеріял з Галичини о. В. Чернецького.

Попередня     Головна     Наступна