Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1426-1440.]
Попередня
Головна
Наступна
Мавка (навка, нявка, нейка, на Бойківщині й Гуцульщині — красна або мальфа; від старо-слов. навь — мрець), дівоча постать в укр. нар. мітології, цілком відмінна від птахоподібних істот цієї ж назви у ін. слов. народів — болгар, словінців, невідома в демонології росіян і зах. слов’ян. М. — це душі померлих передчасно чи неприродною смертю дівчат; «навський Великдень» — день померлих, четвер на Зеленому (Клечальному) тижні, коли М. (русалки) святкують свій Великдень. В деяких частинах України М. — ліс. німф відрізняють від русалок — польових німф. Поетичний образ М. зображений в «Лісовій пісні» Лесі Українки і в «Тінях забутих предків». М. Коцюбинського.
Мавріціюс (Mauritius) Антон, нім. поет 19 в., автор зб. „Ukrainische Lieder“, що містить 27 віршів про Україну (1841).
Мавроґордато Петро (1870 — 1946), археолог, з походження грек, родом з Херсонщини; провадив розкопи на о. Березані, на території кол. Ольвії й Тіри, в Гурзуфі в Криму (ґотські поховання) й ін.; з 1905 в Берліні, де мав власний музей; співзасновник Союзу Філателістів України (з 1920) у Берліні і його почесний гол. (з 1931); мав велику зб. поштових марок України.
Магаданська область, обл. в складі Рос. СФСР, положена в півн.-сх. частині Азії між Льодовим і Тихим океанами; 1,2 млн км², 248 000 населення (у тому ч. 83% міського). Більшість М. о. лежить у сточищі р. Колими; підсоння суворе, тайга і тундра; гол. багатство — корисні копалини (золото, оливо й ін.). На території М. о. до 1955 р. існував ряд концентраційних таборів, в яких більшість в’язнів становили українці (див. Колима). Частина з них мусіла залишитися й по звільненні, тому серед населення М. о. українці становлять великий відсоток.
Магадин Трохим (1801 — 80?), кобзар з с. Бубни на Полтавщині; виконував думи «Як три брати з Озова тікали», «Вітчим», «Про вдову», «Про Коновченка», «Про бурю на синьому морю»; від М. записано докладний опис церемонії посвяти кобзарського учня в майстрі.
[Магадан Трохим (Трихон) (бл. 1801 — після 1876). — Виправлення. Т. 11.]
Магазинер Яків (1883 — 1941), скрипаль і педагог, родом із Звенигородки; освіту здобув у Ляйпціґській (1908) і Петербурзькій (1911) консерваторіях, був педагогом у Ризі, Москві, Баку, з 1922 проф. Київ. Консерваторії.
[Магазинер Яків († Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Магала, двошарове поселення нащадків трипільських племен з культурою білогрудівського типу (б. с. Магали, Садигірського р-ну Чернівецької обл.) досліджуване в 1955 — 60 pp. Долішній, попередній шар належить до кін. бронзової доби (10-9 вв. до Хр.), горішній, з чорною лощеною керамікою, до ранньої залізної доби (8-7 вв. до Хр.). Знайдені кістки свійських тварин та хліборобські знаряддя (кістяні мотики, серпи дерев’яні, з крем’яними вкладищами, і бронзові) свідчать про хліборобсько-скотарський характер госп-ва жителів селища.
Магалевський Юрій (1876 — 1935), маляр-академіст родом з сх. Поділля, закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв (учень І. Репіна), згодом студіював у Парижі; в 1917 — 18 pp. осв. діяч на Катеринославщині, з 1922 р. у Львові, м. ін. довголітній гол. Укр. Т-ва Допомоги Еміґрантам з України. Численні портрети укр. діячів (ген. А. Гулого-Гуленка, ген. М. Омеляновича-Павленка, І. Липи, І. Свенціцького, О. Загарова, С. Федака та ін.), декоративні стінописи церков і каплиць (у Голоську В., Угерську, Старому Селі, Олеську, Раві Руській, Холоєві й ін.); ілюстратор книжечок укр: в-ва в Катеринославі-Відні; спомини в «ЛИВ» і календарях «Дніпро».
[Магалевський Юрій († Львів). — Виправлення. Т. 11.]
Магар Володимир (* 1900), режисер і актор; закінчив Київ. Держ. Муз.-Драм. Ін-т ім. Лисенка (1933), засновник і режисер (1929) Київ. пересувного театру профспілок (з. 1935 Житомирський театр ім. Щорса, 1945 переведений до Запоріжжя). М. ставив п’єси: «Овеча криниця» (Лопе де Веґа), «Диктатура» (І. Микитенка), «Богдан Хмельницький» (О. Корнійчука), «Ревізор» (М. Гоголя) та ін.
[Магар Володимир (1900, Кальниболота, Єлисаветградщина — 1965, Запоріжжя). — Виправлення. Т. 11.]
Магдалинівка (V — 15), с. м. т., положене в півд.-сх. частині Придніпровської низовини, р. ц. Дніпропетровської обл.; 4 500 меш. (1959).
Магденко Петро (* 1922), скульптор і маляр родом з України; студіював у Мюнхенській Академії Мистецтв (у Шіннерера) і мист. школі в Торонто, де живе з 1950; чл. мист. групи «Палітра»; виставляє в ЗДА і Канаді.
Магерів (III — 4), с. м. т. Рава-Руського р-ну Львівської обл., положене на півд.-сх. узбіччі Розточчя; 2 100 меш. (1959).
Магеровська Валентина (* 1917), драматична акторка героїчного пляну в Театрі ім. І. Франка у Києві з кін. 1940-их pp.; Надія («Калиновий гай») і Катерина Ремез («Крила» О. Корнійчука), Аліканова («Золоте листя» В. Собка) та ін.
[Магнетит. — Доповнення. Т. 11.]
Магомет Йосип (* 1880), городник і садівник родом з Житомирщини, з 1919 працює на Сквирському дослідному полі (з 1946 — зав. відділом селекції і насінництва); вивів і поліпшив понад 100 сортів овочево-баштанних, плодо-ягідних та квіткових рослин, серед них цибулю Сквирську 1-528, моркву Шантене сквирську 247-4, кавун Сквирський ранній та ін.
[Магомет Йосип (1880, Корнин — 1973, Сквира, Київ. обл.). — Виправлення. Т. 11.]
Магонія падуболиста (Mahonia aquifolium Nutt.), декоративна рослина з родини байбарисуватих, висотою до 1 м, родом з Півн. Америки. Її темнозелене листя восени набуває бронзово-червоного забарвлення.
Маґаляс Семен (1885), культ.-осв. і військ. діяч, сотн. УГА, співр. Держ. Секретаріяту Військ. Оправ ЗУНР, 1920 начальник відділу закордонних зв’язків Гол. Управління Ген. Штабу УНР, один із засновників УВО, політ. в’язень. З 1922 дир. орг. апарату Гол. Виділу т-ва «Просвіта» у Львові. «Порадник для освітників» (1935) і ст. на культ.-осв. й орг. теми. Тепер у ЗДА.
[Маґаляс Семен (1885, Винники, Львівський пов., Галичина — 1978, Ньюарк, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]
Маґдебурзьке право, також нім. право, скодифіковані в 13. в. норми звичаєвого права і суд. ухвал нім. м. Маґдебурґу, перейняті згодом багатьма містами Німеччини, Чехії, Польщі, Литви, України та Білоруси. Гол. джерелами М. п. були зб. „Speculum Saxonum“ («Саксонське зерцало») та «Вайхбільд».
М. п. прийшло на Україну разом з нім. колоністами: вже кн. Данило Романович і його наступники забезпечували їм привілей користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні інституції. З переходом укр. земель під Польщу і Литву М. п. надавали королі або В. князі. Першими містами, що одержали М. п. були Володимир Вол. (перед 1324), Сянік (1339), Львів (перед 1352), Кам’янець (1374), Берестя (1390); у 15-16 вв. його одержала низка міст Правобережної України (зокрема Київ 1494 p.). Спочатку М. п. стосувалося лише нім. людности міст; перший раз воно було поширене на все населення гал. кн. Юрієм Болеславом у м. Сяноку.
На поч. в більшості міст на М. п. ще широкою владою користувався призначений війт, але потім міста викупляли цей уряд. Відтоді міська рада (маґістрат) складалася з обраного війта і радців («райців», консулів), які творили колеґію, що поповнювалася шляхом кооптації. Лише подекуди міщани обирали війта і лавників (лава — суд. орган), а ради доповнювалися з ч. останніх. Суд. компетенції належали і до ради, і до лави; їх розмежування не було завжди виразне. Назагал лава займалася карними справами (див. Лавники). Необмежені компетенції ради (маґістрату) часто призводили до надуживання влади міською олігархією. Тому для оборони загалу міщанства, напр., у Львові король Стефан Баторій утворив 1577 р. т. зв. ізбу імінну — представництво міщан, що відстоювало інтереси широких мас міщан та було дорадчим органом для маґістрату. За першими королівськими грамотами, в містах на М. п. ради повинні були складатися з двох національностей, поляків і українців (католиків і правос), але поляки часто витісняли українців з міськ. рад. В Кам’янці були три окремі нац. юрисдикції: поль., укр. і вірменська. Лише кілька укр. міст користувалися повним М. п. До таких належали Львів, Київ, Кам’янець. Львівський маґістрат був апеляційною інстанцією для ін. міст Галичини. Більшість укр. міст мали неповне М. п.; вони мали, напр., окремого від ради війта або старосту. В цих містах чл. ради, звані також бурмістрами були виборними.
Переяславська угода 1654 р. ґарантувала право укр. міст на М. п. На Гетьманщині М. покористувалися Київ, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжен, Остер, Козелець, Погар, Почеп, Мглин, Новгород-Сіверський і Полтава. Більшість цих міст отримали М. п. ще за лит.-поль. доби (до 1648 p.), що згодом було стверджено укр. гетьманами. Решта дістали М. п. від царської або гетьманської влади.
Міста Гетьманщини здебільша мали неповне М. п. Апеляційною установою для міського суду був полковий, а з 1730 р. ген. суд. Також й ін. справах полкова адміністрація поважно втручалася і обмежувала самоуправу, міст М. п. Деякі зовн. форми (номенклятура) й правні інститути міст на М. п. засвоювали і неупривілейовані, т. зв. ратушні міста; іноді вони користувалися і джерелами законів М. п. У зв’язку з ліквідацією автономії України в кін. 18 і на поч. 19 в. почала занепадати самоуправа міст. М. п. на Україні було скасоване царським указом 1831 р. для всіх міст, за винятком Києва, а в 1835 скасовано його і в Києві. У Галичині М. п. скасував Йосиф II 1786 р.
Перцепція М. п. на Україні сприяла виділенню міськ. населення в окремий суспільний стан. Хоч М. п. не відограло тієї ролі, що на Заході, воно, вносячи певні риси зах.-евр. міського устрою до укр. міст, стало одним із важливих чинників культ. і правового наближення України до Зах. Европи.
Джерелами чинного М. п. на Зах. Україні та на Гетьманщині були збірники поль. мовою, перекладені з нім. і латинської Бартоломієм Троїцьким і Павлом Щербичем (поль. правники 16 в.); в другій пол. 17 і 18 в. зроблено з них укр. переклади. Крім цих зб., маґістратські суди застосували також Лит. Статут та місц. звичаї. Кодекс «Права, по которым судится малороссийский народ» (1743) передбачав автономію міст на М. п. Але він не увійшов у життя, а інші джерела поволі втрачали свою чинність. Під кін. свого існування М. п. дедалі більше замінялося Лит. Статутом.
Дослідами М. п. на Україні займалися В. Антонович, М. Владимирський-Буданов, О. Кістяковський, О. Лазаревський, М. Грушевський, Д. Багалій, М. Василенко, Ф. Тарановський, Д. Дорошенко, А. Яковлів та ін. Щодо значення М. п. для розвитку міст України окремі вчені стояли на протилежних позиціях: неґативний вплив М. п. стверджували Владимирський-Буданов, Грушевський; Антонович, Багалій і Яковлів скорше бачили в ньому позитивний вплив. Сов. історіографія неґативно оцінює вплив М. п. на розвиток укр. міст.
Література: Руська Історична Бібліотека, т. XXIII — XXIV, (праці Антоновича, Владимирського-Буданова, Багалія). Л. 1904; Doroschenko D. Das deutsche Recht in der Ukraine. Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte. Берлін 1931; Jakowliw A. Das deutsche Recht in der Ukraine. Ляйпціґ 1942; Падох Я. Міські суди в Україні після 1648 р. Мюнхен 1948; Отамановский В. Развитие городского строя на Украине в XIV — XVIII вв., Магдебургское право. Вопросы. Истории, III. М. 1958.
Р. М.
Маґістрат (з латинського magistratus — уряд), орган міського самоуправління в укр. містах 14-18 вв. на Маґдебурзькому праві, який як правило складався з війта, бурмистрів і двох колеґій — ради (райців) й лави (лавників), що їх обирало міщанське населення (іноді війт призначався держ. або дідичною владою). М. керував справами міської адміністрації, суду, госп-ва, фінансів, поліції тощо. В Рос. Імперії 18 — 19 вв. М. — орган міського управління, а згодом судова установа (після скасування Гетьманщини були заведені губ. маґістрати, а в містах — міські думи й управи). На укр. землях в Австрії й під Польщею назву М. зберігала управа м. (виконавчий орган), вибрана міською радою.
Див. також Міське управління.
Маґнер Юхим (1883 — 1931), маляр-декоратор нім. походження, працював у Харкові в Театрі ім. І. Франка (до 1926), згодом у Червонозаводському театрі; мист. оформлення вистав: «Суєта» (І. Карпенка-Карого), «Республіка на колесах» (Я. Мамонтова), «Розлом» (Б. Лавреньова), «Пісня в келеху» (І. Кочерги), «Оборона Буші» (М. Старицького) та ін.; з 1930 на засланні, де й помер.
Маґнолія великоквіткова (Magnolia grandiflora L.), декоративне дерево з родини маґноліюватих заввишки до 30 м, з вічнозеленими листками й білими запашними квітами, поширена в Криму. З квіток і листків М. добувають етерову олію, яку вживають у медицині.
Маґура (з рум. гора, височина), часта назва верхів, хребтів або й гірських груп у Бескидах; до найбільших груп з назвою М. належать Спішська М. в Зах. Бескиді, Маластівська і Вонтківська в Низькому Бескиді та ін.
Маґура Сильвестер, археолог, співр., ВУАН, дослідник трипільської культури; «Питання побуту на підставі залишків трипільської культури» (в зб. «Трипільська культура на Україні», 1, 1926), «До питання про стару слов’янську кераміку» (1934), «Експедиція 1934 р. для дослідження пам’яток трипільської культури» (1937); розкопи на терені Києва (1932 — 33) та ін., засланий 1937 р.
[Маґура Сильвестер (1897, Гусине, Люблінська губ. — 1937, в Ґулаґ-у). — Виправлення. Т. 11.]
Мадленська культура, кінцева фаза культури палеоліту (бл. 20 000 — 8 000 pp. до Хр.), прикметна багатьма кістяними виробами (Мізинь), рисунками (Кам’яна Могила) й малюнками (півд. Франція) на стінах печер. Докладніше див. ЕУ I, стор. 373-74 і малюнки 283, 284.
Мадриґал, поетичний твір любовно-ліричного змісту, початково однострофічний (6 — 15 рядків); виник в Італії (14 в.). Там таки розвинувся як муз. твір на один, два, три голоси. В укр. літературі з’явився наприкінці 17 — на поч. 18 вв.; авторами М. були перев. студенти Київ. Академії. Зразком М. є вірші Зиновієва Климентія («О мати, діво красная» та ін.) і Галика Алімпія (кін. 18 в.) у «Кунштбухах» — альбомах лаврської живописної майстерні в Києві (вірш «Возлюблене женіше»). В новій укр. поезії М. траплявся дуже рідко (В. Самійленко, М. Вороний).
Мадрід (Madrid), столиця Еспанії; 2,0 міл. меш. (1960). З 1947 а М. існує невелика укр. громада, складена перев. із студентів. У Колеґії св. Якова мешкає постійно 25 — 30 укр. студентів високих шкіл М. Осідок Т-ва укр. студентів католиків «Обнова» і Укр. Студентської Громади. В бібліотеці Центру Східніх Студій та в держ. бібліотеці багата україніка (див. Еспанія).
Мадярони, зневажлива назва, вживана для частини закарп. інтеліґенції, зокрема з-поміж духівництва, яка денаціоналізувалася в кін. 19 і на поч. 20 в., а після 1920 відстоювала ідею повернення Закарпаття до Угорщини; в 1939 — 44 pp. прихильники і коляборанти угор. уряду. М. походили з нац. малосвідомої інтеліґенції, частково із русофільського та т. зв. «тутешняцького» табору. Між відомими М. були учені О. Бонкало, А. Годинка, політ. діячі А. Бродій, о. О. Ільницький, С. Фенцик та ін.
Мадярщина, див. Угорщина.
Маєвський Іван, гром.-політ. діяч, публіцист, чл. Укр. Центр. і Малої Ради, чл. ЦК УПСР (лідер т. зв. конфедералістів, які відстоювали самостійницькі позиції проти заг.-рос. установчих зборів); у січні 1919 організував т. зв. «басарабську директорію» та підняв повстання на Хотинщині проти румунів. Автор кількох публікацій, м. ін.: Червоний імперіялізм», «Федералізм», «Загальнорос. установчі збори» та ін.
Маєр (Meyer) Йоган, швед. дипломатичний аґент, залишив цікавий щоденник подорожі з Бахчесараю через Україну до Стокгольму з 1651 та реляції про козаччину.
Маєр (Mayer) Карл Гайнц (1890 — 1945), нім. славіст, д. чл. НТШ. проф. ун-тів у Мюнстері та Кеніґсберґу, автор підручника іст. граматики рос. мови (де включено й старокиїв. період), співр. при складанні укр.-нім. словника З. Кузелі — Я. Рудницького (1943); м. ін. праці про початковий літопис та про Т. Шевченка.
Маєр (Mayer) Рудольф (1837 — 65), чес. поет, у віршах на укр. теми («Козацька» і «Україна») відбито нац. пригноблення України під Росією. Зб. віршів М. вперше вийшла 1873.
Маєр (Majer) Юзеф (1808 — 89), поль. фізіолог і антрополог, проф. Краківського Ун-ту; укр. матеріял є в його працях: „Charakterystyka fizyczna ludności galicyjskiej“ (1876), „Roczny przyrost ciała u ludności galicyjskiej» (1881).
[Маєр (Majer) Юзеф (1808, Краків — 1899, Краків). — Виправлення. Т. 11.]
Маєр-Гайденгаґен (Meyer-Heydenhagen) Макс Вольфґанґ (* 1877 — ?), нім. журналіст, у 1903 — 14 pp. ред. часопису „St. Petersburger Zeitung“, 1918 пресовий референт нім. армії й нім. посольства у Києві, автор багатьох ст. про Україну та сх. справи.
Маєр-Михальський Денис (* 1891), бук. гром. і політ. діяч (Укр. Нац. Партія), адвокат і журналіст; посол до рум. парляменту в 1932 — 33 p.; тепер у Букарешті.
Мазад (Mazade) Фернан (1863 — 1939), франц. поет (деякі його поезії перекладені на укр. мову), критик і журналіст; переклади на франц. мову поезій Т. Шевченка, М. Рильського і ін. Приятель українців, чимало допомагав у політ.-визвольній акції, зокрема укр. делеґації на Мировій конференції в Парижі (1919 — 22), співзасновник франц. Т-ва Українознавства.
Мазалевський Микола († 1793), поет, дяк с. Красилівки Козелецького пов. на Чернігівщині; вважається автором сатиричних віршів, зокрема «Великоднього сну» (1786).
Мазапети (Мадзапети), купецький, а згодом у 17 — 18 вв. шляхетський рід, грец. походження. Мануїл М., львівський купець і чл. Львівського братства (1590); його син, Константан М. († бл. 1656), староста Львівського братства (1637 — 40). Його нащадки за гетьмана Хмельницького переселилися на Лівобережну Україну, де належали до старшини Чернігівського полку. Рід М. вигас у першій пол. 18 в., а нащадки його по жіночій лінії називалися Мазапетами-Бродовичами.
Мазаракі Сергій († 1912), археолог-аматор, дідич на Полтавщині; розкопував скитські могили б. Ромна для Іст. Музею в Києві; мав власну археологічну зб.
Мазаракії (Мазаракі), укр. і поль. шляхетський рід грец. походження. Христофор (Криштоф) М. († до 1641), грец. купець, який в кін. 16 в. осів у Львові. Він і його син Іван М. († до 1667, за заслуги перед Військом Запорозьким, на подання гетьмана І. Виговського, нобілітований 1659 р. поль. соймом), і син Івана М. — Іван М. († бл. 1690) були активними діячами Львівського Братства (два останні його маршалами); Іван Іванович М. очолював опозицію Братства проти єп. Йосифа Шумлянського. Один з його синів — Дем’ян М. поселився на Гетьманщині, його нащадки були в коз. старшині, а в 19 — 20 вв. дідичами на Полтавщині й Півд. Україні. До цього ж роду належить Сергій М., археолог (див.).
Мазепа Галина (* 1912), дочка Ісаака М., маляр і графік-модерніст, студіювала у Мист. Пром. Школі і в Академії Мистецтв у Празі (у Новака); виставляла у Львові, Берліні, Празі, Каракасі, ЗДА і Канаді; ілюстраторка кн., гол. дитячих; серії листівок («Різдво», «Колядники», «Великдень»), проєкти костюмів та ін.; цикли ілюстрацій — картин, виконаних ґвашем: «Байда», «Царівна-жаба», «Івасик-Телесик», ілюстрації до творів Шевченка («Катерина», «Русалка», «Утоплена», «Тополя»); працює також у ділянці мозаїки. Творчість М. характеризується легкістю рисунку, лаконічністю вислову, а в композиції — поєднанням модерного мистецтва з традиціями укр. візантинізму; з поч. 1960-их pp. її малярство наближається до абстрактного, не втрачаючи рис нац. характеру. На еміґрації в Німеччині, з 1948 у Венесуелі.
[Мазепа Галина (* 1910, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]
Мазепа Іван (20. 3. 1639 — 21/22. 9. ст. ст. 1709), гетьман України (1687 — 1709), великий діяч укр. державности, син Степана Адама М. (див.) і Марини з Мокієвських М. (див.), нар. в с. Мазепинцях на Білоцерківщині, вчився у Києво-Могилянській Колеґії і в єзуїтській колеґії у Варшаві. Був «покойовим» у короля Яна Казіміра, який послав його для завершення освіти за кордон; 1656 — 59 pp. був у Німеччині, Італії, Франції й Нідерляндах, де вивчав, м. ін. артилерійську справу. По повороті до Польщі М. продовжував службу як «покойовий дворянин» при королівському дворі й виконував низку дипломатичних доручень на Україні. 1663 р. М. повернувся на Україну, щоб допомогти хворому батькові; після його смерти (1665) дістав звання Чернігівського підчашого. 1669 р. вступив на службу до гетьмана П. Дорошенка;, тоді ж одружився з Ганною Половець († 1702), дочкою ген. обозного Семена Половця й удовою білоцерківського полк. Самійла Фридрикевича. Спочатку М. був ротмістром надвірної корогви (командиром гетьманської ґвардії), а згодом виконував обов’язки ген. осавула. М. брав участь у війні Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672), а гол. відбував дипломатичні місії, зокрема до Криму (1673) й до гетьмана І. Самойловича (поч. 1674). Посланий влітку 1674 до Криму й Туреччини, М. попав у полон до запорожців, які видали його Самойловичеві; М скоро здобув собі довір’я Самойловича, який зробив його «гетьманським дворянином» і не раз посилав його у різних держ. і приватних справах до Москви. М. брав також участь у Чигиринських походах (1677 — 78). 1682 р. М. був призначений на ген. осавула. Разом з політ. впливами росли й маєтки М. як на Україні, так і в суміжних пов. Московщини. Авторитет М. і на Україні, і в Москві стояв так високо, що коли скинено було Самойловича, рада на р. Коломаку 25. 7. 1687, за згодою моск. уряду, обрала його гетьманом. Тоді ж було укладено новий укр.-моск. договір (див. Коломацькі статті), який визначив дальші відносини двох держав.
Політ. програма М. визначилася ще в часи Дорошенка і Самойловича. Він твердо стояв на ґрунті укр. коз.-гетьманської державности й соборности укр. земель. Основні цілі політики М. як гетьмана України були: об’єднання укр. земель, насамперед Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини й Ханської України у складі єдиної укр. держави і встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі евр. типу, із збереженням традиційної системи коз. устрою. Спочатку М. вважав за можливе співжиття України з Москвою на засадах Переяславської угоди Б. Хмельницького, сподіваючись у союзі й за допомогою Москви, здійснити свої пляни. М. брав активну участь у війні Москви з Туреччиною й Кримом (Кримський похід 1689, взяття Казикермана 1695, облога й взяття Озова 1696, Таванські походи на низ Дніпра другої пол. 1690-их pp. тощо). Хоч Константинопільська угода 1700 не поширила укр. володінь до Чорного м., але вона забезпечила на якийсь час укр. землі від загрози з боку Туреччини й руїнницьких нападів татар. Так само М. підтримував Москву в перший період Північної війни (до 1708), допомагаючи (військом, зброєю, грішми й харчами) рос. армії оволодіти швед. Прибалтикою й закріпитися там. Участь у Північній війні дала М. змогу, не зважаючи на опір і протести Польщі й Москви, опанувати 1704 р. Правобережну Україну, де діяльність Семена Палія в кін. 17 і на поч. 18 в. фактично ліквідувала поль. владу й створила передумови для об’єднання Правобережжя з Гетьманщиною.
У царині внутр. політики М. підніс на високий щабель укр. госп-во, зокрема пром-сть, дбав про розвиток укр. науки (зокрема історії), освіти (перетворення Києво-Могилянської Колеґії на Академію 1694 p., заснування Чернігівського Колеґіюму 1700 р. тощо) та культури, особливо літератури (творчість Дмитра Туптала, Стефана, Яворського, Іоана Максимовича, Теофана Прокоповича та ін., в тому ч. самого М., автора кількох віршів, зокрема думи «Всі покою щиро прагнуть») і мистецтва (особливо архітектури та малярства), що його М. був великим і щедрим меценатом (величні церк. пам’ятки мазепинського барокко у Києві, Чернігові, Переяславі тощо).
Хоч М. вдалося створити нову, зв’язану з ним і зобов’язану йому провідну старшинську верству, але він весь час мав потужну старшинську опозицію, яка виступала проти гетьманського абсолютизму й нерідко ставила М. у дуже загрозливе становище (повстання Петра Іваненка 1691 — 96, виступ Василя Кочубея 1708 тощо). Численні заходи М. для забезпечення прав козацтва (універсал 1691), міщанства (низка охоронних універсалів містам) й селянства (універсал 28. 11. 1701 про обмеження панщини двома днями на тиждень) не могли усунути соц. суперечностей, які в наслідок безперервних воєн і військ. тягарів та руйнації, а гол. — щораз більшого державного визиску й старшинських надуживань, раз-у-раз зростали. Велике невдоволення викликала співпраця М. з Москвою, яка, в умовах важкої Півн. війни, щораз гостріше й брутальніше провадила свою імперіялістичну політику на Україні. Все це позбавило М. солідарної нац. підтримки в критичний момент укр. історії.
Петро I не лише втручався у внутр. справи України, надміру визискуючи укр. людність для. дальшого ведення війни, але й вирішив звести нанівець самостійність укр. держави й скасувати її коз. устрій. Довідавшися про пляни Петра, М., підтриманий більшістю вищої старшини, розпрчав (приблизно 1704) з поль. королем Станиславом Лещинським, а згодом з швед. королем Карлом XII таємні переговори, які завершилися 1708 р. угодою про прилучення України до антимоск. коаліції. Докладний зміст цієї угоди невідомий, але основна мета її, навіть за офіц. рос. джерелами, була: «чтоб малороссийкие козацкие народы от России были особое княжение, а не под Российскою державою». Пізніше, до цієї коаліції приєдналося Запоріжжя, і 28. 3. 1709 р. був укладений (у Великих Будищах) договір між М. і кошовим отаманом, К. Гордієнком, з одного боку, і Карлом XII — з другого, в якому швед. король зобов’язався не укладати мирової угоди з Москвою, доки не буде визволено з-під моск. влади Україну й Запоріжжя.
Але укр.-моск. війна 1708 — 09 pp., яка провадилася на території України, закінчилася поразкою союзників. Москві вдалося захопити Батурин з великими військ. запасами й ген. артилерією й розколоти укр. сили шляхом утворення нового гетьманського уряду й страшного терору проти прихильників М. (руйнація Батурина і Запорозької Січі). Спроби М. зорганізувати широкий антимоск. фронт на сх. Европи були марні, а Полтавська поразка 27. 6. 1709 (див. Полтавська битва) і капітуляція швед. армії під Переволочною вирішили долю України. М. й Карл XII, з рештками швед. і укр. (запор.) війська, подалися на еміґрацію до Туреччини. М., зламаний поразкою, віком і хворобою, помер у Бендерах, вночі з 21 на 22. 9. 1709 p., і був похований спочатку у Варниці, а потім у манастирі св. Юрія у Галаці (згодом могила М. була знищена). Петро I, який даремно вимагав, щоб Туреччина видала йому М., ще раніше оголосив його «зрадником» і наказав рос. і укр. Церкві виклясти його ім’я. Відтоді рос. (й сов.) пропаґанда і історіографія уже понад 250 років робить усе, щоб очорнити ім’я великого укр. патріота й держ. діяча. Але, не зважаючи на подекуди контроверсійні оцінки особи й окремих моментів діяльности М. в укр. історіографії, світле ім’я М. залишилося в укр. нац. традиції як символ великого патріота-державника, а часи його гетьманування слушно названо добою Мазепинського ренесансу.
Ім’я й образ М. були надхненням для багатьох більших і менших творців світової й укр. літератури (Ф. Вольтер, Д. Байрон, В. Гюґо, В. фон Гайденштам, Р. Готшаль, О. Пушкін, К. Рилєєв, Ю. Словацький, Б. Залєський, Б. Лепкий, Л. Старицька-Черняхівська, В. Сосюра та ін.), музики (Ф. Ліст, П. Чайковський, П. Сокальський та ін.) й малярства та різьбарства (О. Верне, Т. Шевченко, І. Рєпін, В. Масютин, О. Архипенко та ін.).
[Мазепа Іван (20.3.1639 — 21/22.9. ст. ст. [2.10.] 1709). — Виправлення. Т. 11.]
Література: Уманець Ф. Гетман Мазепа. П. 1897; Лазаревский А. Заметки о Мазепе. КСт. 1898, 3, 4, 6; Костомаров Н. Мазепа и мазепинцы. Собрание сочинений кн. VI, П. 1905; Записки НТШ, т. 92 (т. присвячений Мазепинській добі). Л. 1909. Jensen A. Mazepa. Люнд 1909; Мазепа Зб. I — II, Праці Укр. Наук. Ін-ту в Варшаві тт. 46, 47. В. 1938 — 39; Krupnyckyj B. Hetman Mazepa und seine Zeit (1687 — 1709). Ляйпціґ 1942; Дядиченко В. Нариси суспільно-політ. устрою Лівобережної України кін. XVII — поч. XVIII ст. К. 1959; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. ЗНТШ, т. 170. Нью-Йорк-Париж-Торонто 1960; Kentrschynskyj B. Mazepa. Стокгольм 1962; Mackiw Th. Mazepa im Lichte der zeitgenössischen deutsehen Quellen, ЗНТШ, т. 174. Мюнхен 1963.
О. Оглоблин
Мазепа Ісаак (1884 — 1952), за фахом вчений аґроном, гром. і політ. діяч родом з Новгороду Сіверського. Один з лідерів УСДРП (її чл. з 1905 p.); замолоду активний чл. укр. студентської громади в Петербурзі, в 1911-17 працював як фахівець у ділянці хліборобства, з 1915 в Катеринославі; 1917 земський діяч на Катеринославщині, 1919 чл. Трудового Конґресу і секретар ЦК УСДРП, з квітня 1919 мін. внутр. справ, з серпня гол. уряду УНР (як такий деякий час брав участь у Зимовому поході); травень-червень 1920 мін. зем. справ. З 1920 р. на еміґрації, з 1923 в Чехо-Словаччині, з 1945 в Німеччині; лектор, доц. (з 1927) і проф. (з 1946) Укр. Госп. Академії — УТГІ. Після другої світової війни один з організаторів Укр. Нац. Ради і (з 1948) перший гол. її Виконного Органу. Як представник УСДРП М. виступав на міжнар. з’їздах соц. партій в обороні заг.-укр. інтересів. Залишив численні ст. і публікації; найважливіші з них:«Большевизм і окупація України» (1922), «Підстави нашої політики» (2 тт., 1946; нарис основ укр. визвольної політики), «Україна в огні і бурі революції» (3 тт., 1941 p., 2 вид. 1950 — 52; цінні спомини з 1917 — 21 pp.) та ін.; наук. праці стосуються насамперед луківництва і рослинности закарп. полонин (найважливіша — «Карпатські полонини», 1944).
[Мазепа Ісаак (16.8.1884, Костобобрів, Новгород-Сіверський пов., Чернігівська губ. — 18.3.1952, Авґсбурґ, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]
М. Курах
Мазепа Марина (в чернецтві Марія Магдалина), нар. Мокієвська (шляхетський рід на Білоцерківщині; † 1707), мати гетьмана І. Мазепи. Маючи добру освіту, після смерти (1665) свого чоловіка Степана (див.) присвятила себе церк.-гром. справам; була чл. Луцького братства (1666), а згодом за деякий час прийняла чернецтво, була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського (1686 — 1707) і Глухівського (з 1688) жін. манастирів; багато зробила для госп. й мист. піднесення першого з них. Вірна дорадниця свого синагетьмана, брала активну участь у церк.-політ. справах, у зв’язку з чим не раз їздила до Москви. Померла в. Києві.
[Мазепа Марина (* Білоцерківщина). — Виправлення. Т. 11.]
Мазепа Степан-Адам († 1665), батько гетьмана Івана М., діяч Хмельниччини; 1654 білоцерківський отаман, 1658 висланий гетьманом І. Виговським з військ. місією до поль. короля Яна Казіміра; 1662 номінований чернігівським підчашим; прихильник Гадяцької унії.
Мазепи (Мазепи-Колединські), шляхетський рід на Білоцерківщині, відомий з пол. 16 в. Предок гетьмана І. Мазепи Михайло (або Микола) М. одержав 1544 р. від короля Жигмонта I на денному праві хутір Каменець (згодом с. Мазепинці). Микола М., прадід гетьмана, дістав 1572 р. привілей короля Жигмонта II Авґуста на «хутір на Камениці». Один з М. (Федір?), можливо, брат Миколи, був коз. полк. і за участь у повстанні Наливайка був страчений у Варшаві 1596 р. Кілька М. були записані до реєстру білоцерківського полку 1649 р. Батьком гетьмана Івана М. був Степан-Адам М. (див.). Рід М. вигас 1709 р. із смертю гетьмана М.
Мазепинський мілітарний курс, перша таємна військ. орг-ція укр. молоді у Львові, організована в 1912. видала кілька підручників військ. служби укр. мовою (літографічним способом), гол. заходами І. Чмоли й В. Кучабського.
Мазлах Сергій (1880? — 193?, справжнє прізвище Робсман), діяч КП(б)У жид. роду, який разом з В. Шахраєм створив першу нац.-ком. опозицію (1918) і видав кн. «До хвилі» (1919) з критикою нац. політики Леніна на Україні; в 1920-их pp. керівник Центр. Статистичного Управління УССР; в 1930-их pp. зліквідований.
[Мазлах Сергій (1878, Іванівка, тепер Антрацитівський р-н, Луганська обл. — 1937, Москва). — Виправлення. Т. 11.]
Мазовія, поль. Мазовше, іст.-геогр. країна Польщі над сер. Вислою, гол. м. Варшава. М. увійшла до складу Польщі у 10 в., з пол. 12 в. являла собою удільне князівство, з часом незалежне; з пол. 13. в. розпалася на ряд менших князівств, у пол. 14 в. стала ленном Польщі; 1526 р. приєднана до Польщі. М. межувала на сх. з Волинським князівством, згодом з Гал.-Волинською державою і підтримувала з ними приязні зв’язки. Данило Романович і його наступники підтримували мазовецьких кн. проти Польщі й були в деякій мірі їх протекторами. Останній гал.-волинський кн. Юрій II був сином мазовецького кн. Тройдена та Марії, дочки короля Юрія І.
Мазон (Mazon) Андре (* 1881), франц. філолог-славіст, лектор франц. мови у Харківському Ун-ті (1905-09), де мав слухачами Л. Булаховського й О. Білецького, проф. слов. мов і літератур Страсбурзького Ун-ту (1919-23) і Колеж де Франс (1924-52), през. Ін-ту Слов. Студій Паризького Ун-ту з 1937 p., засновник (1921), а з 1937 р. дир. славістичного журн. «Revue des Etudes Slaves» (R. E. S.), Д. чл. НТШ з 1927 p. Автор праць з слов. філології, м. ін. про Марка Вовчка, «Слово о полку Ігореві», про Т. Шевченка; редаґував бібліографію україністики в R. Е. S. у 1921 — 24 pp. і вмістив у ньому ст. про М. Сумцова, М. Грушевського, І. Борщака, Л. Булаховського, О. Білецького та ін.
[Мазон (Mazon) Андре (1881, Париж — 1967, Париж). — Виправлення. Т. 11.]
Мазуренко Василь (1877 — ?), брат Семена, інж.-технолог, політ. діяч, з 1901 р. чл. РУП, пізніше УСДРП; чл. Центр. Ради, 1917 — 18 кількакратно виконуючий обов’язки або заступник мін. фінансів, 1919 чл. місії УНР в Італії; 1920 р. повернувся на Україну, завідував у Харкові Палатою мір і ваги; ліквідований большевиками на поч. 1930-их pp. Праці з технології силікатів та ін.
[Мазуренко Василь (* Півн.-Кавказький край). Засуджений у справі „Укр. Нац. Центру“. — Виправлення. Т. 11.]
Мазуренко Галя (* 1901), поетка, співр. журн. «Вісник» і «Пробоєм». По першій світовій війні на еміґрації в Празі, тепер в Англії. Зб. поезій «Акварелі» (1927), «Стежка» (1939), «Вогні», «Снігоцвіти» (1941), «Пороги» (1960).
[Мазуренко Галя (* Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]
Мазуренко Семен (1879 — ?), рев. діяч під час першої рос. революції 1905, організатор Всерос. Сел. Союзу, 1906 був заарештований і засланий; 1917 повернувся на Україну і був активним чл. УСДРП; на поч. 1919 очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР, яка виїхала до Москви для переговорів з больш. урядом у справі унормування взаємин між Україною і Росією. 1920 повернувся на Україну. 1925 заарештований і, мабуть, розстріляний.
Мазуренко Юрій (1885 — ?), брат Семена, політ. діяч і правник; під час визвольних змагань один з провідників фракції — «незалежників» УСДРП і (1919) гол. Повстанчого Штабу проти больш. уряду; 1920 чл. ЦК УКП, а після її ліквідації КП(б)У; проф. Харківського Ін-ту Нар. Госп-ва, гол. Правничого Т-ва у Харкові, на поч. 1930-их pp. гол. Харківського Наук. Т-ва при ВУАН; 1934 заарештований і засуджений на 10 літ ув’язнення, як «учасник укр. терористичної ор-ції», дальша доля невідома. Праці з родинного права.
[Мазуренко Юрій (1885, Криворіжжя, Міллерівський пов., Донщина — 1937, Соловки). Засуджений на кару смерти 9.10.1937, розстріляний 3.11. того ж р. — Виправлення. Т. 11.]
Мазури, поль. селяни Мазовії; у Галичині укр. селяни М. називали поль. селян.
Мазуркевич (Mike Mazurki) Михайло (* 1909), фільмовий актор родом з Тернополя, з дитячих років у ЗДА; з 1941 у Голлівуді на характерних ролях неґативних персонажів у амер. фільмах (перший фільм „Shanghai gesture“).
[Мазуркевич Михайло (Mike Mazurki) (1909 — 1990, Ґлендейл, Каліфорнія). — Виправлення. Т. 11.]
Майборода Платон (* 1918). композитор родом з Полтавщини, закінчив Київ. Консерваторію у клясі Л. Ревуцького (1947); симфонічна увертюра «Прометей», хорові твори, пісні, романси (популярні «Київський вальс», «Білі каштани», «Пісня про Дніпро» та ін.); музика до п’єс і кінофільму «Літа молодії» (з якого широко відома пісня «Рідна мати моя», т. зв. «Рушничок» на слова А. Малишка).
[Майборода Платон (1918, хутір Пелехівщина — 1989, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Майборода Юрій (* 1913), композитор, брат Платона М., закінчив Київ. Консерваторію (1941), в клясі Л. Ревуцького, в. 1945 — 57 її викладач. Опери «Милана» (1955), «Арсенал» (1980), дві симфонії 1940 і 1952, симфонічні поеми «Лілея» (1939) за Т. Шевченком і «Каменярі» (1941) за І. Франком, вокально-симфонічна поема «Запорожці» на текст Л. Забашти, «Гуцульська рапсодія» (1949), романси, пісні на слова В. Сосюри, Т. Масенка, А. Міцкєвічау Лесі Українки, І. Франка, П. Тичини та ін.; музика до «Гамлета», «Короля Ліра» В. Шекспіра; ред. разом з Л. Резуцьким фортепіянового і скрипкового концертів В. Косенка.
[Майборода Юрій (Георгій) (1913, хутір Пелехівщина, Кременчуцький пов., Полтавська губ. — 1992, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Май-Дніпровий (справжнє прізвище Майборода) Дмитро (1895 — 1930), поет, зб. поезій «Залізний тон» (1928).
Майков Аполлон (1821 — 97), рос. поет, перекладач «Слова о полку Ігореві» на рос. мову. Клопотався за полегшення становища Т. Шевченка на засланні, присвятив йому вірш «На білій мілині над Каспієм». На укр. мову М. перекладав П. Грабовський.
[Майков Аполлон (* Москва — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]
Майкоп (IX — 21), м. на сх. Кубані, ц. Адиґейської автономної обл. (у складі Краснодарського краю РСФСР), розташоване на передгір’ї Кавказьких гір на р. Білій; 88 000 меш. (1961); заснований 1857. Харч. (консервний, спиртовий, лікеро-горілчаний зав., м’ясокомбінат), деревообробна і лісохем. (мебльово-деревообробний комбінат, 2 мебльові фабрики, дубильно-екстрактний зав.) пром-сть, зав. — верстатобудів. тютюново-ферментаційний; ГЕС Пед. ін-ту Адиґейський н-д. ін-т іст. мови і літератури, лісотехн. і с.-г. технікуми, мед., пед. і муз. училища; драматичний театр, іст.-краєзнавчий музей. На півд.-зах. від М. Майкопський нафтовий р-н. За переписом 1926 р. в М. українці становили 15,3%, росіяни 74,5%.
Майкопська могила, одна з груп великих могил Кубанщини б. м. Майкопа з похованням племінного вождя бл. 2 500 — 2 000 до Хр., розкопана 1897 р. В ній над покійником та його двома жінками були залишки дорогого намету на золотих і срібних стояках, а б. кістяків дуже багатий виряд, м. ін. 2 золоті та 14 срібних посудини — на одній ритий краєвид. Від М. м. дістала назву майкопська культура землеробсько-скотарських племен у сточищі р. Кубані кін. 3 тисячоліття до Хр.
Майкопський нафтовий район, нафтовий р-н на Кубані, розташований на півд. зах. від м. Майкопу, на передгір’ї Кавказьких гір у сточищах приток Кубані й Білої — Пшехи, Пшиша і Псекупса; гол. міста — Хадиженськ, Апшеронськ. Нафтоносність відносять до т. зв. майкопської світи олігоценського і дол. міоценського віку — потужности 300 — 1000 м і більше. Майкопська нафта легка (0,830) і дає дуже багато бензини. М. н. р. відкрито 1911, нові поля 1936 p.; продукція 1912 р. — 150 000 т, 1922 50 000 т, 1928 — 160 000 т, потім швидко зростає (в млн т): 1933 р. — 0,8, 1937 — 1,8; тепер бл. 5. Нафту перероблюють у Краснодарі й Туапсе, до яких ведуть нафтопроводи.
Майнарді (Mainardi) Лявро (* 1907), італ. журналіст, у 1930-их pp. цікавився укр. проблематикою; автор брошур: „T. Scevcenco, il bardo dell’Ucraina“ (1933), „Simone Petlura: Eroe e martire dell’Ucraina“, „Le minorance ucraine in Polonia“ (1934), „Introduzione alla storia della letteratura ucraina“ (1936) та ін. З поч. другої світової війни відійшов від укр. справ.
Майовий (справжнє прізвище Басс) Іван (* 1914), поет, зб. «Сербія партизанська» (1934), «До зброї» (1941); ст. в пресі.
Майоліка, рід мист. кераміки, покритої поливою (ґлязурою, керамічними емалями) і розмальованої. На Україні знайдено сліди М. з 10 — 12 вв. у столовому посуді й у монументальному церк. і палацовому будівництві (напр., майолікові плитки церков у Києві — св. Софії і Десятинної, церков у Білгородці, Чернігові, Галичі, Володимирі Волинському й ін.). У 17-18 вв. поширилося виробництво майолікових кахельних печей і камінів та полив’яного столового посуду (див. Кахлярство, Ганчарство). М. як декоративний матеріял стосовано в новіші часи в репрезентативних будовах, напр., на поч. 20 в. будинок земства у Полтаві, манастир СС. Василіянок і дім асекураційного т-ва «Дністер» у Львові та ін., з 1950-их pp. в павільйонах Всесоюзної с.-г. виставки, станціях метрополітену в Києві і т. п.
Майоран (Origanum majorana L. = Majorana hortensis Moench.), багаторічна зілляста рослина з родини губоцвітих; використовується як приправа до страв і в консервах, до наливок і лікерів, з листя й квітів добувають запашну етерову олію. У нар. медицині застосовується проти шлункових хвороб і як тонізуючий засіб.
Майоров Микола (* 1919), письм.-гуморист родом з Херсонщини; повість «Мужність» (1951), зб. гуморесок: «Перший постріл» (1954), «Гуморески» (1956), «Гарячі припарки» (1962).
Майорський (справжнє прізвище Сабалдир) Павло, письм. і журналісту 1906 р. співр. «Ради»; побутові й гумористичні оп., фейлетони, зб. «Оповідання» (1911).
Майстренко Іван (* 1899), публіцист і політ. діяч родом з Полтавщини; працював журналістом в Одесі й Харкові (в 1931 — 36 pp. викладач Харківського Ін-ту Журналістики), 1936 — 40 в. ув’язненні й на засланні; на еміґрації в Німеччині один з діячів лівої течії УРДП і ред. її місячника «Вперед» (1949 — 80). „Bolshevist Bonapartism“ (1947), „Borotbism A. Chapter in the History of Ukrainian Communism“ (1954), „Newspapers in the USSR“ (1955), «Кризові процеси в совєтській економіці» (1955); низка ст. на політ. й екон. теми.
[Майстренко Іван (1899, Опішня, Зіньківський пов. — 1984, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]
Майстренко Хведот, письм., співр. «Маяка», «Рідного Краю», «Молодої України», «Шляху» (1917 — 18); зб. оп. «В огні і крові» (1918), казки й оп. для дітей.
Майстренко Яків (* 1903), письм., журналіст і театральний діяч; п’єси «Огонь Прометея» (1939), «Кар’єра Опришка» (1947), «Поема про любов» (1958), «Веління серця» (1962), п’єси для лялькового театру; переклади з рос. й есп.
[Майстренко Яків (1903, Опішня, Полтавщина — 1987). 1949 був заарештований і засуджений на 10 р. ув’язнення в концтаборах; достроково звільнений і реабілітований 1955. — Виправлення. Т. 11.]
Майський (справжнє прізвище Булгаков) Михайло (* 1889), письм. 1920 — 30-их pp.; чл. літ. орг-цій «Гарт», «Вапліте»; окремі оп. й зб. оп. «Ніч» (1925), «Творці білого міста» (1927), «Борг», «Іспит», «Новелі» (1930), «Косминина проблема» (1932) та ін. Далі ніяких відомостей про М. немає.
[Майський (справжнє прізвище Булгаков) Михайло (1889, Грайворон, Курська обл. — 1960, Харків). З поч. 1930-их pp. відійшов від літератури й працював на виробництві. — Виправлення. Т. 11.]
Майфет Григорій (* 1903), літературознавець і критик, на поч. 1930-их pp. проф. Полтавського Пед. Ін-ту і співр. Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка в Харкові. Праці перев. з теорії літератури: «Природа новелі» (1928), зб. ст. «Теорія літератури» (I — II, 1931 — 32); літ.-критичні ст. про М. Хвильового, П. Тичину й ін. З 1934 р. на засланні, дальша доля невідома.
[Майфет Григорій (1903, Ромен [Ромни], Полтавська губ. — 1975, Печора, Комі АССР). Заарештований 5.12.1934 і засуджений на 10 р. заслання Відбував покарання спочатку на Білому м. (до 1939), потім на Воркуті. Після звільнення (1946) жив на поселенні на Печорі, а 1950 був знову заарештований і засуджений на заслання до Комі. Імовірно після реабілітації і короткочасного перебування в Полтаві (1955) повернувся на попереднє місце заслання на Печорі й там поповнив самогубство. — Виправлення. Т. 11.]
Мак (Papaver L.), рід рослин з родини макуватих, з білим молочним соком. На Україні є 13 видів; з них культивується М. снотворний (P. somniferum L.), однорічна рослина до 120 см заввишки, для олії високої харчової якости та їстівного насіння і як лікарську рослину (заспо- коюючий і снотворний засіб). Мак дикий або самосійка (P. rhoeas L.) з яскравими червоними квітами — поширений бур’ян; деякі види М. плекають як декоративні.
Мак Ольга (* 1913), письм. на еміґрації; пригодницькі повісті «Бог вогню» (I — III, 1955 — 56) і «Чудасій» (1956), романи «Жара» (1957), «Проти переконань» (1959), оп. «Куди йшла стежка» (1961); спогади «З часів єжовщини» (1954). Живе в Бразілії.
[Мак Ольга (* Кам’янець Подільський, Подільська губ.). Справжнє прізвище Гец, уроджена Петрова. З 1947 у Бразілії, з 1970 у Торонто (Канада). — Виправлення. Т. 11.]
Макар Степан (1870 — 1915; псевд. Степан Хлопів), гр.-кат. свящ., гром. діяч у ЗДА родом з Перемищини, з 1897 у ЗДА; діяч Руського Нар. Союзу, м. ін. гол. контрольної комісії, духовний опікун і 1897-1900 ред. органу РНС «Свобода». Автор друкованих у «Свободі» 1897 — 99 pp. нарисів з історії укр. поселення у ЗДА, комедії «Американський шляхтич», драми «Скупар» і зб. оп. укр. мовою „Businnes“; упорядник «Русько-англійського провідника» і такого ж словничка (1901).
[Макар Степан (* Бушковичі — † Клівленд, Огайо). — Виправлення. Т. 11.]
Макаревич Михайло (* 1901), археолог, співр. ВУАН, розкопував поселення трипільської і ранньої бронзової доби (Київщина, Херсонщина, над сер. Богом), поховання сарматського й салтівського типів над Дінцем та ін.; ст. у вид. «Археологія», «Археологічні пам’ятки», «Краткие сообщения Института Археологии АН УССР».
[Макаревич Михайло (1901 — 1987, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Макаренко Андрій (1885 — 1963), політ. діяч родом з Полтавщини, служив а управлінні Півд.-Зах. Залізниць у Києві, з поч. революції 1917 організатор укр. залізничників і гол. їхньої спілки; за гетьманату дир. департаменту в мін-ві залізниць, співорганізатор повстання проти гетьмана і чл. Директорії УНР. На еміґрації в Австрії, Чехо-Словаччині і ЗДА, де й помер.
[Макаренко Андрій (1886, Гадяче — 1963, Юстон, Тексас). — Виправлення. Т. 11.]
Макаренко Антін (1888 — 1939), сов. педагог і письм. родом з Білопілля на Сумщині; з 1905 p. М. учителював по різних школах на Україні, у 1917 р. закінчив Полтавський Учительський Ін-т; з 1920 р. керував закладами для неповнолітніх правопорушників (трудовою колонією ім. М. Ґорького під Полтавою, пізніше дитячою колонією ім. Ф. Дзержинського під Харковом), 1935 — 36 — заступник начальника відділу трудових колоній НКВД УРСР; з 1937 жив у Москві. М. опрацював методу виховання молоді, основою якої було виховання в колективі й через колектив, і заперечення тези про незмінність природжених властивостей дитини; поведінка дітей, на його думку, є наслідок їхнього виховання. Серед творів М. (всі вони писані рос. мовою) найважливіші: «Марш 30 года», «Педагогическая поэма» (I — III, 1933 — 35), «Книга для родителей» (1937) та ін.; повне вид. творів М. в укр. перекладі — «Твори», тт. 1 — 7, 1953 — 55. У літ. творчості М. помітний місцевий укр. кольорит. Система М. мала вплив на розвиток сов. педагогіки на Україні й в СССР, як і на письм., зокрема тих, що писали для дітей і юнацтва (О. Копиленко, О. Донченко, І. Багмут та ін.). Про нього у М. Даденкова «Життя, діяльність і пед. ідеї А. С. Макаренка» (1949).
[Макаренко Антін (Антон) († Москва). — Виправлення. Т. 11.]
Макаренко Іван (1884 — 1945), гром. діяч на Кубані, чл. Кубанських Рад, 1917 ген. контролер Кубанської Республіки, заступник гол. Півд.-Сх. Союзу коз. військ; на еміґрації у Чехо-Словаччині.
[Макаренко Іван (1884, Кубань — 1945, Прага). — Виправлення. Т. 11.]
Макаренко Іван (1898 — 1938), соліст Київ. Опери (тенор, 1927 — 37); Ремендадо («Кармен»), Ґастон («Травіята»), Селім-Ага («Запорожець за Дунаєм»); розстріляний за «єжовщини».
Макаренко Микола (1877 — 1936), історик мистецтва, археолог і маляр-графік, родом з Роменщини;у 1902 — 19 pp. кустос в Ермітажі (Петербурґ), з 1920 у Києві, д. чл. ВУАК та дир. Музею мистецтва, кол. Ханенків (1920 — 25). За мужню оборону Михайлівського (Дмитрівського) собору (з кін. 11 в.) від знищення його сов. владою засланий 1934 до Казані, де й помер. М. провів багато розкопів на Україні (м. ін. на городищах роменського типу 1907 — 09) та в Росії, досліджував укр. мистецтво (праці про Юрієву Божницю в Старогородці, б. Остра, про церкву в Ромні, про Ляличі та ін.), орнаментику укр. книги 16 — 18 вв. тощо. Головніші праці: «Археологические раскопки 1905 — 13 годов», «Могилы городища Полтавской губернии» (1917), «Музей Мистецтв УАН» (1924), «Мистецтво книги» (1924), «Орнаментація укр. книги 16 — 18 ст.» (1926), «Етюди з трипільської культури» (1927), «Біля Чернігівського Спаса» (1928), «Ніженська фібула», «Борзенські емалі й старі емалі України взагалі» (1928), «Скульптура і різьбарство Київ. Руси передмонгольських часів» (1930), «Маріюпільський могильник» (1933) та ін.
[Макаренко Микола (1877, Москалівка — 1938, Новосибірська обл.). Був розстріляний НКВД 4.1.1938. — Виправлення. Т. 11.]
Макаренко Микола (* 1915), актор і режисер, ставив на сценах Запорізького, Луганського і Вінницького театрів «Сон літньої ночі» (Шекспіра), «Учитель танців» (Лопе де Веґа), Тарас Шевченко (Ю. Костюк) та ін.; режисер Київ. кіностудії ім. О. Довженка; фільм «Дмитро Горицвіт» (за романом М. Стельмаха «Кров людська не водиця»).
[Макаренко Микола (* 1912, Київ), актор і режисер. — Виправлення. Т. 11.]
Макаренко Олександер (* 1882), брат Андрія М., за фахом інж. лісництва, гром. і політ. діяч, організатор і лідер Укр. Нар. Партії (з 1917 Укр. Партії Самостійників Соціялістів), брав участь у т. зв. перевороті отамана В. Оскілка (квітень 1919),
Макаренко Павло (* 1892), політ. діяч, один з лідерів Укр. Партії Самостійників Соціялістів; за Центр. Ради комісар при Окремій Запор. дивізії; на еміґрації в Чехо-Словаччині.
Макаренко Петро (* 1888), брат Івана М., гром. діяч на Кубані, чл. Кубанських Рад; на еміґрації керував у 1920-их pp. Громадою Кубанців у Чехо-Словаччині; тепер у Венесуелі.
[Макаренко Петро (1888, станиця Новощербинівка, Кубань — 1970, Каракас, Венесуеля). — Виправлення. Т. 11.]
Макарів (III — 10), с. м. т. над р. Здвижем, р. ц. Київ. обл.; 5 700 меш. (1959); на поч. 17 в. тут була поль. фортеця.
Макарій († 1497), київський митр., священомученик; архимандрит віленського манастиря св. Тройці, був обраний митр. на соборі єпископів 1495 р. (царгородський патріярх, благословляючи цей вибір, застерігся проти обирання митр. на Русі без попередньої патріяршої на це згоди); замордований татарами під час подорожі з Вільни до Києва.
Макарій, київ. ґравер 18 в., ієромонах Києво-Печерської Лаври, у 1730-50-их pp. працював при Лаврській друкарні; мідерити з образами святителів-складачів літургій (у Служебниках 1735, 1737 і 1747 pp.), заголовна стор. до Требника 1736, рамка до заголовка в Молитвослові (1742). Сюжети святителів М. використав у Почаєві А. Гочемський у 1770-их pp.
Макарій II, митр. київський 1534 — 56; спричинився до відновлення Галицької правос. єпархії з осідком у Львові, висвятивши на неї єп. Макарія Тучапського.
[Макарій II (* Москва). — Виправлення. Т. 11.]
Макарій III, патріярх антіохійський (1648 — 75), родом араб із Алеппо; під час подорожі з Антіохії до Москви відвідав у 1654-56 Україну; його подорож описав син М. архидиякон Алепський Павло.
[Макарій III, патріярх антіохійський (1647 — 72). — Виправлення. Т. 11.]
Макарій Булгаков (1816 — 82), визначний рос. богослов, проф. Духовної Академії у Петербурзі, д. чл. Рос. Академії Наук, єпископ, з 1879 моск. митр.; в його 13-томовому творі «История русской церкви» (1846 — 83) багато українознавчого матеріялу.
[Макарій Булгаков (Булґаков) (* Сурков бл. Курську — † Черкізов бл. Москви). — Виправлення. Т. 11.]
Макарій Оксіюк (1884 — 1963), діяч Правос. Рос. Церкви, митр. родом з Підляшшя, вихованець Холмської Духовної Семінарії і Київської Духовної Академії. 1945 р. висвячений моск. патріярхом на єп. львівського і тернопільського; помічний при ліквідації Гр.-Кат. Церкви в Галичині (1949 р. також на Закарпатті); 1951 — 59 р. митр. і гол. Поль. Автокефальної Правою. Церкви.
Макарій Тучапський († 1549), намісник київ. митр. у Галичі (1535 — 39), з 1539 правос. єп. львівський, висвячений київ. митр. Макарієм — перший по відновленні після бл. 80-річної перерви галицької єпархії; ухвали львівського собору 1539, що його скликав М. Т., сприяли відновленню занепалого церк. життя львівської єпархії.
Макаров Микола (1828 — 92), літератор і гром. діяч родом з Чернігівщини; в 1850 — 60-их pp. діяч укр. Громади у Петербурзі, де був урядовцем; співр. «Основи» та ін. журн.; приятель Т. Шевченка, який присвятив йому вірш «Барвінок цвів і зеленів», П. Куліша, М. Вовчка, В. Білозерського та ін.
Макаровський Михайло (1783 — 1846), вчитель і поет, родом з Полтавщини, довгий час учителював у Гадячому. Етногр.-побутові поеми з романтичним зафарбленням: «Наталя, або дві долі разом», «Гарасько, або талан і в неволі» (вперше опубліковані 1848), зб, віршів «Мова з України» (посмертне вид. 1864).
[Макаровський Михайло († Гадяче, Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]
Макаронічна поезія (з італ.), поетичні твори, писані мішаною мовою з метою їх гумористичного зафарблення. М. п. відома з 4 в. по Хр. (гр.-латинські твори Авзонія), вже в середньовіччі, а зокрема з 15 в. — в евр. літературах; в укр. літературі була поширена у віршах мандрованих дяків і в інтерлюдіях (крім укр., — латина, поль., білор., нім., навіть лит. мови). І. Котляревський користувався макаронічною мовою в «Енеїді». Пізніше вона виступала в різних ін. функціях: в «укр. школах» поль. та рос. літератур елементи укр. мови використовувалися для відтворення місц. кольориту (М. Гоголь), в укр. драмі інтеліґенти іноді говорять (за браком укр. лексики чи для «учуднення») рос. мовою; у часи цензурних заборон укр. письм., пишучи по-російськи, мали змогу стасувати укр. мову тільки в діялогах. У новіші часи елементи чужих мов в укр. творах використовуються для відтворення лексики певних суспільних кіл і для «учуднення» (В. Винниченко, М. Куліш, О. Довженко та ін.).
Д. Ч.
Макаронна промисловість, галузь харч. пром-сти, яка базується на переробці борошна з твердих родів пшениці. Гол. центри М. п. в УССР: Київ, Харків, Одеса (найдавніша макаронна фабрика в СССР — заснована 1797 p.), Жданов, Дніпропетровське, Львів. Симферопіль. Херсон й ін.; на Кубані — Краснодар, Армавір, Майкоп. Продукція макаронних виробів в УССР (в тис. т): 1940 — 79,4, 1950 — 68,7, 1955 — 140,2, 1961 — 174,4.
Макарушка Євгенія (* 1880), уроджена Мулик, дружина Остапа (див.), гром. діячка; довголітній чл. управи Союзу Українок і перша його гол. (1917 — 21), пізніше гол. його Львівської філії, 1934 гол. ділового комітету для підготовки Укр. Жін. Конґресу в Станиславові, активний чл. УНДО; тепер у ЗДА.
[Макарушка Євгенія (1880, Львів — 1977, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]
Макарушка Любомир (* 1899), син Остапа і Євгенії, гал. політ. діяч; за студентських часів перший ген. секретар ЦЕСУС, у 1927 — 29 pp. ген. секретар УНДО, в 1930 — 35 pp. посол до поль. сойму; 1948 — 51 чл. Виконного Органу УНРади в екзилі; з 1951 керівник відділу для ненім. втікачів (кол. ДП) в банку для біженців у Зах. Німеччині. Ст. про визвольні змагання і на політ.- суспільні теми.
[Макарушка Любомир (1899, Сівка Войнилівська, Калуський пов., Галичина — 1986, Бад Ґодесберґ, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]
Макарушка Остап (1867 — 1931), філолог і педагог родом з Яворова, д. чл. НТШ; учитель гімназій в Коломиї й Львові, дир. учительської семінарії Укр. Пед. Т-ва у Львові (1911 — 21), інспектор сер. шкіл «Рідної Школи» (1921 — 31). Праці з мовознавства (про тюркські елементи в укр. мові, синтаксу дієприкметників у гал.-волинському літописі, розбір граматики М. Смотрицького, біографії О. Потебні та О. Огоновського), шкільні підручники з клясичної філології й педагогіки («Наука виховання», історія педагогіки), вид. для дітей і молоді, ст. на пед. теми.
[Макарушка Остап († Львів). — Виправлення. Т. 11.]
Макарченко Олександер (* 1903), нейрофізіолог, д. чл. АН УРСР (з 1961) та її віцепрез. (з 1962); в 1937 — 39 очолював Харківський Ін-т удосконалення лікарів, 1939 — 41 — Львівський Мед. Ін-т, деякий час заступник мін. охорони здоров’я УРСР і СССР, з 1955 дир. Ін-ту Фізіології АН УРСР. Наук. діяльність М. присвячена гол. вивченню фізіологічних процесів, що відбуваються в нервовій системі при нормальних і патологічних умовах; понад 30 наук. праць, м. ін. «Изменения нервной системы при интоксикации марганцем» (1956); ряд праць з питань філософії та методології природознавства.
[Макарченко Олександер (1903, Маріюпіль, Катеринославська губ. — 1979, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Маківка, гора у Високому Бескиді, за 8 км на півн. від Славська, висота 958 м, місце перемоги 29. 4. — 2. 5. 1915 УСС (сімох сотень І і II куренів в складі 55 австр. дивізії) над переважаючими рос. силами. Бої на М. були першим більшим боєм УСС; його значення полягало в тому, що тут вперше по віковій перерві укр. вояцтво перемогло, завдяки своїй моральній поставі, над найбільшим ворогом України. Бій на М. підніс дух укр. суспільности, поширив інформації про УСС і укр. визвольні змагання серед чужинців та став символом на шляху зусиль українців до створення своєї держави. М. була місцем щорічних поминок на могилах 47 поляглих УСС.
Маківка Степан (* 1886), гром.-політ. діяч на Підляшші, в 1920-их pp. організатор партії Сель.-Роб., згодом Сель.-Роб. Лівиці, співзасновник і співред. тижневика «Наше життя» в Холмі, у 1922 — 28 pp. посол до поль. сойму; в’язень поль. тюрем. Після упадку Польщі домагався від сов. влади приєднання Холмщини й Піяляшшя до України; тепер в УРСР. Роман-памфлет «Нескорені Креси» (1957).
[Маківка Степан (1889, Кодень, Томашівський пов., Люблінська губ. — 1966). — Виправлення. Т. 11.]
Маківчук Федір (* 1912), журналіст родом з Вінничини, ред. газ. «Молодь України», з 1946 — ж. «Перець», автор великої кількости фейлетонів і памфлетів. Антиамер. «Репортаж з того світу» (1960) з гострими нападами на укр. еміґрацію; у співавторстві з П. Глазовим кн. для дітей «Пушок і Дружок» (1957) та «Зустріч друзів» (1959).
[Маківчук Федір (1912, Кордишівка — 1988, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Макіївка (V — 18), м. обл. підпорядкування в Донецькій обл., друге після Донецького м. Донбасу, положене в його півд частині; 1961 р. — 381 000 меш. (1914 — понад 30 000, 1926 — 79 000, 1939 242 000). М. постала 1899 у зв’язку з будовою металюрґійного зав.; 1920 — М. об’єднано з оселею Дмитріївське під останньою назвою, 1931 знову перейменовано на М. М. — одне з найбільш індустріяльних м. Донбасу з розвинутою вугільною, металюрґійною та коксохем. пром-стю. Зав.: Макіївський металюрґійний зав. ім. С. Кірова, труболиварний зав. ім. В. Куйбишева, зав. ґрануляції шлаків, коксохем. заводи, зав. металоконструкцій, авторемонтний, ремонтно-мех., підприємства пром.-будів. матеріялів, вугільні шахти і вуглезбагачувальні фабрики; легка (велика взуттєва і швейна фабрики) та харч. пром-сть. Вечірній відділ Донецького політехн. ін-ту, технікуми: будів., металюрґійний, вечірній гірничий, пед. училище, н.-д. ін-т безпеки гірничих робіт. М. розростається на зах., у напрямі сусіднього Донецького, створюючи з ним один індустріяльний вузол.
Макіївський металюрґійний завод ім. С. Кірова, одне з найбільших металюрґійних підприємств УССР і цілого СССР, засноване 1898 франц. акціонерним т-вом («Генеральним т-вом чавуноплавильних, залізоробних і сталеробних заводів Росії»). Відбудований і поширений 1926 р. 1929 була введена в дію найбільша в СССР на той час доменна піч, згодом стали до ладу аґльомераційна фабрика, механізовані доменний і мартенівський цехи та перший в СССР блюмінґ (1933). Перше в СССР підприємство важкої пром-ти, що стало працювати (1935) без збитків. Після воєнного знищення відбудований (1946) і реконструйований. Зав. випускає ливарний і перероблений чавун, сортовий прокат, листову сталь, рейкові скріплення, катанку, трубну заготовку, сутунку, штрипсову сталь. Має 5 модерних домн.
Макітра Григорій (1891 — 1942), учитель «Рідної Школи» у Львові, організатор позашкільної освіти, старшина УГА. засуджений у 1936 р. поль. судом на 15 pp. ув’язнення за військ. діяльність у часи визвольної боротьби (дуже голосна справа того часу); у поль. тюрмі в Равічу важко хворував і після звільнення передчасно помер.
Мако Сергій (1884 — 1951), маляр-портретист, чл. Укр. Дипломатичної Місії в Італії (1919); згодом у Празі, проф. рисунку і малярства в укр. Студії пластичного мистецтва (з 1923); портрет Є. Чикаленка та ін.
[Мако Сергій (1885, бл. Томську, Сибір — 1953, Ніцца, Франція). — Виправлення. Т. 11.]
Маков Костянтин (1911 — 48), геолог, наук. співр. Ін-ту геол. наук АН УРСР, з 1944 — заступник його дир. та проф. гідрогеології Київ. Ун-ту, чл.-кор. АН УРСР (з 1948); праці з ділянки гідрогеології України, про геол. структуру Причорномор’я тощо.
[Маков Костянтин (* Вороніж — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Маковей, див. Коноплянка.
Маковей Осип (1867 — 1925), письм., літ. критик, журналіст і гром. діяч родом з Яворова. 1893 р. закінчив Львівський Ун-т, потім був ред. «Зорі» (1894 — 95) і газ. «Буковина» (1895 — 97), одним з ред. «ЛНВ» (1898 — 99) та співр. «Діла», «Руслана». З 1899 р. був учителем укр. мови й літератури в учительських семінаріях Чернівців, Львова, дир. семінарії в Заліщиках, де й помер. Перші твори надрукував у «Зорі» (1885). З поетичних творів М. визначаються старанною будовою і формою поеми «Молох» (1891), «Новик» (1894) і зб. поезій «Гірські думи» (1898). Але гол. в спадщині М. становить проза. Вдумливим обсерватором життя виявився він в оп. «Оферма», «Весняні бурі», «Клопоти Савчихи», «Вуйко Дорко» та ін., що увійшли в зб. «Наші знайомі» (1901), «Оповідання» (1904), «Криваве поле» (1921). Лагідним гумором позначені оп. M. з дрібноміщанського побуту. Гумористично-сатиричний характер мають також фейлетони й оп., вміщені в зб. «Прижмуреним оком» (1923). З двох більших повістей «Залісє» (1897) присвячене побутові гал. села, іст. повість «Ярошенко» (1905) змальовує битву під Хотином 1621 р. Крім того, М. написав ряд критичних нарисів (про Т. Бордуляка, І. Франка, Лесю Українку, П. Грабовського, О. Кобилянську), життєпис Ю. Федьковича і студію про П. Куліша. Найновіші вид. творів М.: «Вибране» (1956), «Вибрані твори» (1961) та в рос. перекладах «Избранные рассказы и очерки» (1957).
[Маковей Осип (23.8.1867 — 21.8.1925). — Виправлення. Т. 11.]
Література: Коваленко О. Українська муза. Поетична антологія. К. 1908; Лепкий Б. Струни. Антологія укр. поезії. Берлін 1922; Якубський Б. Гал. та буковинська поезія XIX в. К. 1926; Пеленський Є. О. Маковей. Спроба характеристики. ЛНВ. Л. 1931; Лев В. О. Маковей. У ж. «Вільне Слово». Мюнхен 1946; Кущ О. Осип Маковей. Бібліографічний покажчик. Л. 1958; Погребенник Ф. Осип Маковей. К. 1960.
В. Радзикевич
Маковецький (Makowiecki) Степан (1860 — 1949), поль. ботанік родом з Поділля, автор словника укр. ботанічної номенклятури (21 253 укр. назви), складеного в 1877 — 1932 pp. — „Slownik botaniczny łacińsko-małoruski“ (1936).
Маковиця, група Вулканічних Українських Карпат між р. Ужем і Ляторицею, складена з двох мальовничих вулканічних перснів — Анталовецької Поляни (971) і Маковиці (978; найбільший перстень у Вулканічних Карпатах). М. вкрита густими буковими лісами й майже не заселена. Натомість густо заселене рільниче підгір’я М., збудоване з туфів (багато виноградників).
Маковиця, іст. назва півн.-зах. Пряшівщини (півн. частина кол. Шариського комітату), заселеної перев. українцями. Назва походить від «білого» Маковецького замка з 13 в., положеного поблизу м-ка Зборова.
«Маковій», свято св. Маковея (14. 8. нового стилю), на день якого припадали нар. звичаї і обряди, зв’язані з періодом жнив (див. ЕУ I, стор. 238).
Маковський Володимир (1846 — 1920), рос. маляр, передвижник, д. чл. Петербурзької Академії Мистецтв (з 1893); чимало картин на укр. теми: «Ярмарок на Україні», «Укр. дівчата», «Українка», «Українець», «Дівич вечір», «Вітряк на Україні» та ін. Деякі твори М. переховуються в музеях Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровського.
[Маковський Володимир (1846, Москва — 1920, Петроград). — Виправлення. Т. 11.]
Маковський Володимир (1870 — 1941), вчений в галузі турбобудування та газових турбін; проф. Катеринославського Гірничого (1904 — 30) і Харківського Механіко-Машинобудів. (з 1930) ін-тів; створив у 1923 р. першу в СССР газотурбінну лябораторію в Харкові.
[Маковський Володимир (1870, Єйське, Ростовщина — 1941, Харків). — Виправлення. Т. 11.]
Маковський Константин (1839 — 1915), рос. маляр, брат Володимира М., один з засновників т-ва передвижників; проф. (з 1869) і д. чл. (з 1898) Петербурзької Академії Мистецтв; портрети, жанрові сцени, іст. картини; кілька картин на укр. теми («Наука прядіння», «Русалка», «Вакханалія»).
[Маковський Костянтин (* Москва — † Петроград). — Виправлення. Т. 11.]
Макогін Яків (1880 — 1956), укр.-амер. політ. діяч і меценат родом з України; у 1905 — 21 pp. на амер. військ. службі. 1930 р. М. разом з своєю дружиною Сузанною (з визначного бостонського роду Фаллонів) об’їхав Галичину під час «пацифікації» й інформував про неї англ. парляментаристів і журналістів. 1931 p. М. організував на власні кошти Українське Бюро в Лондоні, згодом у Женеві й представництво бюра у Празі. Разом із своєю дружиною постійно підтримував Музей Визвольної Боротьби у Празі, давав стипендії укр. студентам і мистцям тощо; мав цінну збірку старовинних укр. ікон і картин та філателістичну. Помер у Бостоні, похований на військ. цвинтарі Арлінґтон.
Макогон Дмитро (1881 — 1961), письм. і педагог родом з Тернопільщини, батько І. Вільде; нар. учитель на Буковині (1903-14, 1919-22) і в Галичині (1923-56), співр. журн. «Каменярі» в Чернівцях. Зб. віршів «Мужицькі ідилії» (1907), оп. і новель — «Шкільні образки», «Учительські гаразди» (1911), «Проти филі», «По наших селах» (1914). З 1945 р. гуморески і байки в сов. дусі. Зібране вид. «Вибрані оповідання» (1959).
[Макогон Дмитро (* Хоростків — † Івано-Франківське). — Виправлення. Т. 11.]
Макогон Іван (* 1907), скульптор з нахилом до монументалізму; закінчив Харківський Художній Ін-т (1931), з 1954 — викладач Київ. Художнього Ін-ту; скульптурні портрети маляра І. Северина, Т. Шевченка; композиції «Переправа», «Винищувач танків»; надгробки Ю. Щаденка, Ю. Яновського та ін.
[Макогон Іван (* Грушуваха, Ізюмський пов., Харківська губ.). Скульптура „Нар. месники“ (1947), надгробок М. Бажану (1984). — Виправлення. Т. 11.]