[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1536-1556.]

Попередня     Головна     Наступна

«Миръ», тижневик у Бересті 1918 p., орган Холмського губ. земства.

«Миръ», політ., церк., екон. і літ. газ., орган клерикального угрупування народовців, виходила тричі на тиждень у Львові 1885 — 87; гол. ред. Й. Комарницький. У «М.» друкувалися твори О. Авдиковського, Марка Вовчка, М. Костомарова, В. Масляка, бібліографічні матеріяли І. Є. Левицького; 1887 як додаток до «М.» виходив журн. «Душпастир».

Миргород (IV — 14), м. на Придніпровській низовині над р. Хоролом, р. ц. Полтавської обл.; 25 100 меш. (1959). М. заснований у сер. 16 в., до 1648 належав кн. Єремії Вишневецькому, згодом полк. м. Гетьманщини; за рос. панування пов. м. Полтавської губ. (з 1802) ремісничо-сіль.-госп. типу. На розвиток М. вплинуло виникнення в М. курорта (1912 — 14) і газово-нафтової пром-сти в р-ні (1950-і рр.).

Тепер існують зав.: ливарно-мех., конопле-переробний, шкіряний, цегельний, маслоробний, круп’яний, розливу мінеральних вод; фабрика мист. виробів; краєзнавчий музей, нафторозвідувальне управління. М. — бальнеологічний курорт; основні лікувальні засоби (хвороб шлунка й кишок) — мінеральні джерела з хлоридно-натрієвою і хлоридно-гідрокарбонатно-натрієвою водами, лікувальний торф.

Миргородщина здавна славилася мист. кустарними промислами: керамічним і ткацьким. У 1896 була відкрита в М. художньо-пром. школа ім. М. Гоголя, в 1918 — 19 р. існувала як керамічний ін-т (дир. В. Кричевський), нині — Миргородський керамічний технікум ім. М. Гоголя. М. батьківщина письм. П. Мирного і маляра В. Боровиковського; поблизу у є. Великих Сорочинцях нар. М. Гоголь; у М. часто бував Г. Сковорода, жив видатний груз. поет Д. Гурамішвілі і там похований.

Мирівське (VI — 14), с. м. т. Дніпропетровської обл., підпорядковане Криворізькій міськ. раді, засноване 1958 p.; 2 400 меш. (1959); центр. гірничозбагачувальний комбінат.

Мирний (справжнє прізвище Рудченко) Панас (13. 5. 1849 — 28. 1. 1920), видатний укр. письм. Нар. в Миргороді в родині дрібного урядовця, вчився в Гадяцькому пов. училищі, по закінченні якого дістав посаду «канцелярського служителя» в Гадяцькому пов. суді, у 1864 р. перейшов на посаду помічника бухгальтера Гадяцького пов. казначейства, з 1867 р. у Миргороді на такій самій посаді. 1871 р. переїхав до Полтави, де працював у губ. казначействі, а пізніше в казенній палаті майже до останніх pp. свого життя, дослужившись до чину дійсного статського радника (1914). Вирішальне значення для формування світогляду, ідейних та мист. поглядів М. мала творчість Т. Шевченка, під впливом якого М. з юнацьких літ почав писати укр. мовою. Ранні літ. спроби М. — вірші, драми, оп. 1872 р. у львівському ж. «Правда» надруковано оп. в стильовій манері Марка Вовчка «Лихий попутав». У наступному оп. «П’яниця» (1874) подано образ дрібного чиновника, зламаного тяжким життям. 1877 р. в Женеві надруковано повість «Лихі люди», в якій показано образи інтеліґентів — свідомих борців за свободу і права народу (Жук і Телепень). Їм протиставлені неґативні типи царських слуг і донощиків (Шестірний і Попенко). Найвидатніший твір «Пропаща сила» або «Хіба ревуть воли, як ясла повні» М. написав разом із своїм братом І. Рудченком (Женева, 1880). Це великий соц.-психологічний роман-хроніка. Гол. герой Чіпка — багатонадійна сила, активний шукач правди, бунтівник проти кривди і несправедливости тогочасного суспільного ладу — в шуканнях засобів боротьби стає на шлях розбійництва і гине. Роман подає майже столітню історію укр. села, починаючи з кріпацьких часів до пореформної доби, і показує соц. гніт, внутр. боротьбу між різними соц. групами, царський суд, жорстоку миколаївську салдатчину, поліційне насильство та стихійний неорганізований протест проти неправди і несправедливости і тим самим засуджує соц. і політ. гніт царської Росії.

Другий великий соц.-психологічний роман М. «Повія» (1883 — 84) малює нові соц. процеси, зумовлені обставинами пореформної дійсности: розшарування села на два ворожі табори, зростання нової верстви — хижих багатіїв-визискувачів, зубожіння селянства, покривдженого реформою 1861 р. На цьому соц. тлі показано тяжке життя дрібної сел. дівчини Христі, яка стає жертвою жорстокости і сваволі, породженої умовами жахливого соц. гніту. Обдурена і збещещена паничем, нещаслива дівчина зазнає страшних поневірянь і трагічно гине. Нові соц. відносини на селі після скасування кріпацтва показав М. і в повісті «Лихо давнє і сьогочасне». Визволені з «лиха давнього» — кріпацтва, селяни в наслідок малоземелля опинилися у повній екон. залежності від поміщиків та їх управителів, а також від багатих селян. М. змалював так само картини голоду на селі, переселенський рух селян («Серед степів», 1903).

М. писав також драматичні твори: комедії «Перемудрив» (1885), «Згуба» (1896), драми «У черницях» (1884), «Спокуса» (1901). Найпопулярніша драма «Лимерівна» (1883; вперше опублікована 1892 р. в ж. «Зоря»), в якій зображена трагедія бідної сел. дівчини, яку присилували вийти заміж за нелюба багатія, нестерпне життя в родині якого штовхнуло Лимерівну на самогубство. Роля гол. героїні Наталі належала до улюблених ролей М. Заньковецької. Укр. дитячу літературу М. збагатив оп. «Морозенко» (1885). Він відомий також як перекладач поеми Льонґфелло «Пісня про Ґайявату» (уривок з повного перекладу надрукований у зб. «На вічну пам’ять Котляревському», 1904), «Слова о полку Ігореві» (1883, вперше опубліковано в ж. «Зоря», 1896), Шекспірового «Короля Ліра» тощо.

Значення М. в укр. літературі в продовженні і розвитку традиції Т. Шевченка і в закладенні основ соц.-психологічного роману. На першому пляні М. ставить не зов. побут, а людину з її характером, вдачею, душевними переживаннями. Визнаючи, що «найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова», М. в умовах важких заборон укр. мови сміливо виступав проти русифікаторської політики рос. уряду і своїми творами великою мірою прислужився дальшому розвиткові укр. літ. мови. Він значно поширив словниковий склад її, збагатив синтаксу новими синтаксично-інтонаційними засобами та конструкціями, ритмо-мелодійністю фрази та дав зразки надзвичайної образности. М. став, літ. учителем наступних поколінь укр. письм., зокрема І. Франка і М. Коцюбинського, які підхопили і розвинули ідейно-мист. і мовно-стилістичні засоби творів М. М. Коцюбинський відзначав у творчості М. поєднання чарівної краси художнього слова з широким та вільним розмахом думки, блискучої словесної форми з глибоким ідейним змістом.

[Мирний (справжнє прізвище Рудченко) Панас († Полтава). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Стешенко І. Панас Мирний. ЛНВ. кн. VII — VIII. Л. 1914; Марковський М. Як утворився роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Зб. Іст.-Філол. Відділу ВУАН, ч. 22. К. 1925; Якубський Б. Вступна ст. до кн. П. Мирний — І Білик. «Хіба ревуть воли...» Х. 1927; Рудинська Є. Листи В. Горленка до П. Мирного. Зб. Іст.-Філол. Відділу ВУАН, ч. 60. К. 1928; Єфремов С. Панас Мирний. «Слово». К. 1928; Єфремов С. З рукописної спадщини Мирного. Література. Зб. I, ВУАН К. 1928; Ткаченко І. Вступна ст. П. Мирний. Твори, І. Х. 1928; Пивоваров М. Суспільно-політ. погляди Панаса Мирного. К. 1955; Сиваченко М Історія створення романа «Хіба ревуть воли, як ясла повні». К. 1957; Грицютенко І. Мова та стиль художніх творів Панаса Мирного. К. 1959; Пивоваров М. Майстерність психологічного аналізу. К. 1960; Білецький О. Панас Мирний. Вступна ст. до І т. Творів. К 1960.

П. Одарченко

Мировий суд, одноособова суд. установа для дрібних карних і цивільних справ, що здавна існувала в Зах. Европі (в Англії з 14 а.); в Рос. Імперії введена суд. реформою 1864 р. Мирових суддів обирали пов. зібрання або міськ. думи з місц. людей, що мали нерухоме майно; на Правобережній Україні їх призначав мін. юстиції. Апеляційною інстанцією для М. с. був пов. з’їзд мирових суддів, що складався з дільничих мирових суддів (за винятком того, чий присуд оскаржено); касацію вирішував Сенат. Реформа 1889 р. скасувала М. с., за винятком деяких міст (на Україні — Харків, Одеса), але 1912,5». інститут М. с. був відновлений у деяких губ. й існував до революції 1917 р.

Мирович Іван Михайлович (або Іванович), військ. і держ. діяч Мазепинської доби; знатний військ. товариш (1689), з 1691 р. — полк. переяславський, брав участь у численних походах і 27. 10. 1693, разом з С. Палієм та ін. полк., розбив тат. військо на р. Кодимі. Під час швед. війни був наказним гетьманом у поході коз. війська на Волинь; на весні 1706 р. під Ляховичами (на Білорусі) попав у швед. полон і помер у Швеції (бл. 1709). Меценат укр. церк. мист., збудував Покровську церкву в Переяславі.

[Мирович Іван Михайлович (? 1709). — Виправлення. Т. 11.]

Мирович Іван († 1753), син Івана М. (див.); засланий до Сибіру 1716 p., служив там у ранзі капітан-поручника на скарбових горних. зав. 1730 p., посланий з транспортом заліза до Петербурґу, втік з дороги до Криму, де згодом став перекладачем у крим. хана. Разом з братом Федором (див.) був зв’язковим між гетьманом Орликом і Кримом та Запоріжжям (до 1734 p.), а також виконував ін. його доручення (1735 р. — місія до поль. короля Станислава Лещинського у Франції, 1736 р. представник Орлика при гол. квартирі тур. війська тощо).

Мирович Федір († 1758), держ. діяч за гетьманів І. Мазепи й (на еміґрації) П. Орлика, син Івана М. (див.). Вихованець Київ. Академії, був бунчуковим товаришем, ген. бунчужним (1708 — 09) і ген. осавулом (з 1710). 1709 р. з доручення Мазепи провадив переговори з Запоріжжям, які закінчилися переходом запорожців на бік Швеції, і з Кримом. На еміґрації жив у Криму, Туреччині, Швеції, Польщі (з 1719), знову а Криму (з 1754) і виконував різні політ. доручення Григора Орлика (зокрема на Запоріжжі). До кін. залишився непримиренним ворогом Москви й оборонцем укр. нац.-державницької ідеї в дусі Бендерської конституції 1710 р. Помер у Криму.

Мировичі, старшинський рід 17 — 18 в. на Переяславщині, який особливо визначився за гетьманів Мазепи й Орлика, що стало причиною важких репресій з боку рос. уряду, наслідком чого цей рід зубожів і занепав ще у 18 в. Родоначальник М. — Іван Михайлович (або Іванович) полк. переяславський (див.). Син його — Федір М., ген. бунчужний (див.) еміґрував з Мазепою, за що всі маєтки М. були конфісковані, і мати його Пелагія Захарівна, нар. Голуб (своячка гетьмана Самойловича), була 1712 р. з усією родиною депортована до Москви, а 1716 заслана до Тобольська; лише 1745 р. було дозволено їй повернутися на Україну «за поруками» без права утримувати зв’язки з синами-еміґрантами, Федором і Іваном (див.). Третій син полк. Івана — Василь († 1732), також депортований до Москви, 1715 — 16 р. був обвинувачений у зносинах із шведами й братом Федором і в намірі еміґрувати, за що після важких тортур був засланий на каторгу, де й помер. Дочка полк. Івана — Анна була дружиною Андрія Войнаровського і після підступного схоплення росіянами її чоловіка жила з дітьми у Швеції. Сини Федора М. — Яків і Петро М. були вивезені до Петербурґу для одержання освіти; за зв’язки з батьком обидва були заслані до Сибіру, де з 1742 були воєводами — Яків у Кузнецьку, Петро в Єнісейську. Син Якова, Василь М. (1740 — 64), підпоручник рос. армії, був страчений за спробу визволити кол. царя Івана VI із Шліссельбурзької фортеці.

О. О.

Мирові посередники, адміністративно-судові урядовці в Рос. Імперії після реформи 1861, призначувані урядом з місц. дворян для мирного полагодження суперечок між поміщиками й звільненими з кріпацтва селянами, для складання «уставних грамот» і для нагляду над сіль. управлінням. Апеляційними інстанціями для М. п. були їх пов. з’їзд, губ. присутствіє та Сенат. На Лівобережній і Півд. Україні М. п. існували до 1874 p.; на Правобережній — до 1917 р.

Мирон Дмитро, псевд. Орлик (1911 — 42), діяч ОУН, 1932 — 33 референт юнацтва при Крайовій Екзекутиві ОУН на Зах. Укр. Землях, згодом ув’язнений поляками. 1940 крайовий провідник ОУН на Зах. Укр. Землях під большевиками; 1941 очолював Півд.-сх. похідну групу ОУН під проводом С. Бендери, з жовтня 1941 — Крайовий Провід ОУН у Києві. Заарештований нім. поліцією, забитий під час втечі з в’язниці. М. — автор ідеологічних ст. (м. ін. «Ідея й чия України», 1941).

[Мирон Дмитро, псевд. Орлик (* Рай, Бережанський пов., Галичина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Мирон Іван (1857 — 1940), інж. зал. служби, гром. діяч (зокрема на Станиславівщині), держ. секретар шляхів ЗУНР 1918-19.

[Мирон Іван (* Залуква, Галичина — † Дора, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Мироненко Василь (1910 — 64), графік родом з Лубенщини, учень, згодом викладач і проф. Харківського Художнього Ін-ту. М. працював у галузі станкової графіки; серії кольорових офортів: «Укр. пейзаж», «Україно моя», «Київ», «Харків», «Донбас», «Квітуча Україна», «Каховські пейзажі», «По Італії» та ін.

[Мироненко Василь (1911, Оріхівка — 1964, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Мироненко Денис (1880 — 1918), співак-баритон і драматичний актор на характерних ролях у побутовому репертуарі; спочатку в провінційних трупах, у 1910 — 18 в театрі М. Садовського в Києві; найкраші ролі — Бакх у «Енеїді» М. Лисенка, Демко у «Чмир» М. Кропивницького.

Мироненко Михайло (* 1894), мовознавець-популяризатор періоду українізації, учень М. Грунського; 1937 р. заарештований і з того часу про нього немає відомостей. Гол. праці: «Нариси з укр. мови» (1929), «Укр. фразеологія» (1929), «Новий правопис чужих слів і власних імен та правописний словничок» (1929), «Укр. правопис» (1929; спільно з Грунським); «Розділові знаки» (спільно з Грунським).

Миронець Іван (1900 — 1937?), літературознавець, автор праць про Т. Шевченка, М. Коцюбинського та ін., друкованих на поч. 1930-их pp.; заарештований 1937, тоді ж, мабуть, розстріляний.

Миронівка (IV — 12), с. м. т. на Придніпровській височині, центр Кагарлівського р-ну Київ. обл., 9 600 меш. (1959); цукровий комбінат заснований 1858 (1960 — 61 вироблено 30 670 т цукру), джерело мінеральної радіоактивної води, яка застосовується для ванн купелевого лікування. Бл. М. селекційно-дослідна станція ім. В. Старченка.

Миронівський (V — 19), с. м. т. Артемівського р-ну Донецької обл., положене над р. Луганкою, 5 600 меш. (1959); держ. р-на електростанція (ДРЕС), зав. залізобетонних конструкцій.

Миронов Сергій (1875 — 1941), київ. графік, працював у галузі станкової графіки; «Весна. Лавра» (1919), «Печерська Лавра» (1938), пастелі.

«Мироносиці», жін. т-во (сестрицтво) при гр.-кат. церкві у Чернівцях (1886 — 1940); вело широку харитативну діяльність, зокрема допомагало потребуючим дітям, опікувалося дитячим садком, т. зв. захоронкою в Чернівцях (1896 — 1940); серед активних чл.: Е. Калужняцька, К. Костецька, М. Білинкевич, О. Сірецька.

Миропіль (III — 8), с. м. т. на сх. Волині в Дзержинському р-ні Житомирської обл. над р. Случчю; 4 500 меш. (1959); розробка ґраніту, міжколгоспна ГЕС.

Мирош Михайло (* 1893), маляр родом з Галичини, з 1922 в ЗДА; закінчив Держ. Ін-т прикладного і декоративного мистецтва у Львові; працює перев. в церк. малярстві і як театральний декоратор; учасник амер. і укр. виставок.

[Мирош Михайло (1893 — 1976). — Виправлення. Т. 11.]

Мирт звичайний (Myrtus communis L.), вічнозелене декоративне дерево з родини миртуватих з білими квітками й синьо-чорними ягодами, що його вирощують на півд. березі Криму й на Кавказі. Листки мають етерову олію, яку використовують у парфумерії, а миртову воду, одержувану способом перегонки, — в косметиці.

Мирчинк Юрій (1889 — 1942), геолог, проф. Моск. Ун-ту (з 1918), д. чл. АН БССР; дослідник четвертинної геології України, зокрема Чернігівщини.

Мисаїл Пструч (з роду кн. Бабичів-Соколинських), архиєп. смоленський (1445 — 74), митр. київський (1475 — 80), автор «Посланія» до папи Сікста IV (1476) з побажаннями співпраці між правос. й католиками та із скаргами на утиски з боку католиків; звернення залишилося без відповіді. М. вважають можливим автором Літопису за 1254 — 1425 pp.

Мисак, Тимофій (* 1920), маляр, з 1949 в Австралії; учасник виставок в Аделяїді, Мелборні та ін.; пейзажі, натюрморти, портрети; перша нагорода на конкурсі «Королівського Об’єднання Мистців Півд. Австралії» (1957) за пейзаж «Морський берег».

Мисечко Володимир († 1943), правос. протоієрей, церк. і гром. діяч; настоятель і декан у м. Горохові на Волині, чл. Церк. Управління УАПЦ ровенської дієцезії; розстріляний німцями в ровенській в’язниці.

Мисик Василь (* 1907), письм. родом з Дніпропетровщини, друкується з 1923 р. Зб. поезій «Трави» (1927), «Блакитний міст» (1929), «Чотири вітри» (1930), «Турксиб» (1932), «Будівники» (1933); нариси «Тисячі кілометрів» (1931), «Казахстанська маґістраль» (1932); переклади — «Пісні та поеми» Р. Бернса (1932). Поезії М. 1920-их pp. позначені духом укр. відродження цієї доби, також впливами символізму, неоклясицизму, тому в його творчості від поч. 1930-их pp. до сер. 1950-их pp. в наслідок сов. терору була велика перерва. Зб. останніх років: «Вибране» (1958), «Борозни» (1962).

[Мисик Василь (1907, Новопавлівка, Катеринославська губ. — 1983, Харків). 4.11.1934 заарештований, у процесі двадцяти вісьмох 13-15.12.1934 справа М. була передана на додаткове розслідування, а 19.7.1935 його засуджено на 5 р. ув’язнення в концтаборах. Покарання відбував на Соловках, вийшов на волю 1940. 1942 — 45 в нім. концтаборі як полонений сов. армії. Нові зб. поезій М. почали з’являтися щойно після реабілітації 1956: „Вибране“ (1958), „Борозни“ (1962), „Верховіття“ (1963), „Чорнотроп“ (1966), „Біля криниці“ (1967), „Берег“ (1972), „Планета“ (1977), „Твори“ (I — II, 1983). Переклади з англ. і сх. мов. — Виправлення. Т. 11.]

Миславський Іван, маляр-іконописець 17 — 18 вв.; розписував іконостас церкви в с. Бакумівка на Полтавщині (дві ікони апостолів з нього зберігалися в церк. археологічному музеї Київ. Духовної Академії).

Миславський Самуїл, митр., див. Самуїл Миславський.

Мисливство, ловецтво, галузь нар. госп-ва — добування диких звірів і птахів заради м’яса, шкіри, хутра тощо. М. відоме на Україні з палеоліту, в праіст. часи воно було одним з гол. засобів прожитку населення. Із зростанням сіль. госп-ва М. ставало допоміжною галуззю госп-ва, а далі — скорше лише родом розваги.

У княжу добу полювали на грубого звіра (зубрів, турів, лосів, оленів, ведмедів, рисів, диких кабанів, тарпанів тощо) гол. князі й їхні дружини. М. було для них не лише розвагою і своєрідною військ. вправою, але мало також на меті заготівлю м’яса і шкіри на час воєнних походів. Картини з князівських ловів відображені на фресках Софійського собору у Києві. Пром. значення мало М. на дрібних звірів, що давали цінні хутра (куниці, горностаї, видри, соболі, бобри й ін.), які були гол. предметом вивозу закордон. Пром. М., крім князів і їх дружинників, провадили манастирі й населення, платячи за це окремий податок — «ловче». Князі й бояри полювали перев. верхи, вбиваючи загнаного звіра з лука або ратищем, рогатиною, сокирою, ножем; часто звіра «осаджували» псами. Звірів ловили також в покопані «доли», «самоловки» і т. п. (див. ЕУ I, стоп. 203), а птицю в розставлені сіті («тенета», «перевіси»), як також з допомогою приручених соколів і яструбів.

Після розпаду Київ. держави М. втратило своє значення, а в часи лит.-поль. держави і на Гетьманщині знов відродилося. Зокрема велику ролю М. відогравало в економіці Запоріжжя. Колонізаційні процеси, вирубування лісів і заорювання степів, а також поширення у 15-16 вв. пальної зброї спричинили швидке збіднення ловної фавни. Почавши з 16 в., із зменшенням великих копитних тварин, М. мало гол. значення хутрового промислу, зокрема бобра (боброві гони) і видри. Фавна Півд. України, що довгий час відзначалася багатством різних видів, швидко зубожіла у зв’язку з заорюванням степів з пол. 18. в.

М. було об’єктом права на Україні з найдавніших часів, але законодавство («Руська Правда» 11 в., Литовський Статут 16 в., кодекс «Права, по которым судится малороссийский народ» 18 в.) стосувалося гол. кар за порушення мисливської власности. Новітні закони, що реґулюють способи полювання, встановлюють періоди охорони звіра і т. д., введені на укр. землях щойно в другій пол. 19 в. До важливіших законів належали: закон з 5. 2. 1892 на підрос. Україні та з 1875 р. в Галичині (про охорону звіра) і з 1896 p., доповнений 13. 7. 1909. Найважливішими законами в УССР є закон з 2. 2. 1930 і 30. 7. 1960. Мисливськими справами в УССР керує Гол. Управління мисливським госп-вом УРСР.

Практично право полювання було і залишилося донині за привілейованими колами населення України — давніше насамперед поміщиками й урядовцями, в сов. роки — партійцями, службовцями і військ. старшинами. Через труднощі широким колам дістати дозвіл на зброю на Україні існувало — й існує — нелеґальне М. (браконьєрство), від якого гине, мабуть, більше звірів, ніж від леґалізованого М. Сильно збідніла пром. фавна під час обох світових воєн і революції, а на Зах. Україні, попри суворі сов. ловецькі закони за весь час сов., окупації, через нищення лісів; зокрема в Карпатах катастрофічно зменшилося число оленів, сарн і диких кабанів. Зате збільшилося хижих звірів, зокрема вовків.

Під впливом госп. діяльности людини деякі звірі зовсім загинули, а інші стали рідкісними і терен» їх поширення різко звузився. Так з ссавців зовсім зникли тур, зубр, тарпан, сайгак, росомаха, соболь та ін. Рідкісними видами стали ссавці: лось, олень, сарна, бобер, бабак, ведмідь, корсак, видра, норка, куниця лісова, борсук, рись, кіт дикий, хохуля, а з птахів — хохітва, глушець, дрохва, частково тетерук, орябець тощо. Тому вони є під охороною закону і на деяких з них дозволено обмежене полювання, а на деяких (хохуля, бобер, ведмідь, лось) встановлена абсолютна заборона. Назагал до групи мисливсько-пром. видів в УОСР належить 31 ссавець (в тому ч. тільки 13 використовуються промислово) і бл. 90 видів мисливсько-пром. птахів.

Масовим об’єктом М. є тепер заєць сірий (щороку добувається 1 млн штук), лисиця (до 100 000 штук), ондатра (60-70 000), тхір темний (понад 20 000), куниця (бл. 10 000), єнотовидий собака (бл. 6 000), кріт (понад 1 млн), білка (до 20 000); заготівля видри (100 штук) і норки (200 штук; у 1930-их pp. — 3 000) незначна. Заготовляється також значна кількість т. зв. другорядного хутра, яке одержують при знищенні ховрахів, сліпаків, вовків та ін. шкідливих тварин. Для збагачення мисливської фавни України здійснено акліматизацію білки-телеутки, ондатри, єнотовидного собаки, а також плямистого оленя і муфлона; розпочато реакліматизацію бобра, зайця-біляника, хохулі, соболя. Ряд рідкісних звірів живе в заповідниках. Для відновлення мисливської фавни існують т. зв. заказники (з 1960 р. держ. мисливські госп-ва), в яких на деякий час заборонено полювати (звич. 3-10 pp.). З другого боку, розведення на свободі екзотичних звірів порушує біоценічну рівновагу ендемічної фавни, а в деяких випадках загрожує бастардизацією; знову ж деякі акліматизовані звірі (єновидний собака, ондатра) є шкідниками.

З пернатої дичини на Україні полюють насамперед на качок, бекаса, дупеля, деркача, лиску та ін.; акліматизовано наново фазана.

М. на Україні має гол. спортивний напрям. Вартість заготовленого хутра дорівнює лише 20 млн. карб., м’яса — 5-6 млн. річно.

У Галичині до 1939 р. існувало кілька укр. мисливських т-в: «Ватра» у Станиславові, «Тур» у Львові (з 1922) й ін. На Центр. і Сх. Землях була заснована 1923 р. Всеукр. Спілка Мисливців і Рибалок (ВСМР), яка проіснувала до пол. 1930-их pp. і видавала ж. «Укр. мисливець і рибалка» (1925 — 32; вийшло 98 чисел) і «Радянський мисливець та рибалка» (1927 — 30; 123 чч.). У 1947 р. виникло Укр. Т-во мисливців і рибалок (УТМР) з обл. і районними клітинами, яке об’єднує понад 300 000 чл.; укр. мисливського журн. нема.

Мисливські трофеї зберігалися давніше гол. по панських садибах, нині — в музеях (зокрема у Львівському Наук. Природничому Музеї АН УРСР — кол. музеї Дідушицьких). Трофеї з укр. полювань (тільки з Зах. Укр. Земель) були виставлені на світових мисливських виставках у Відні (1910), Ляйпціґу (1930), Берліні (1937) і Дюссельдорфі (1954); у Відні й Берліні — одержали найвищі відзначення.

Література: Аверін В. Мисливство. Х. 1927; Мигулін О. Звірі УРСР. К. 1938; Підоплічко І. Матеріяли до вивчення минулих фавн УРСР. І — II. К. 1938, 1956; Сокур І. Ссавці фавни України та їх госп. значення. К. 1960; Сокур І. Іст. зміни та використання фавни ссавців України. К. 1961.

Б. Лучаковський

Мис Очкинський, пізньонеолітична стоянка на лівому березі Десни, б. с. Очкина, Зноб-Новгородського р-ну Сумської обл., де виявлено багато крем’яного знаряддя й уламки кераміки, прикрашеної ямковим та гребінцевим орнаментом (друга пол. З тисячоліття до Хр.), як також поховання з часів міді-бронзи.

«Мистецтво», літ.-мист. тижневик Укр. Секції Всеукр. Літ. Комітету, виходив у Києві в 1919-20 pp. (8 чч.); ред. Г. Михайличенко і М. Семенко; співр.: П. Тичина, М. Терещенко, Д. Загул, В. Ярошенко, В. Чумак, Ю. Нарбут, О. Мурашко, А. Петрицький.

«Мистецтво», ілюстрований квартальник, орган Асоціяції Незалежних Укр. Мистців (АНУМ), виходив у Львові 1932 — 35; ред. П. Ковжун.

[„Мистецтво“, ілюстрований квартальних, виходив у Львові 1932 — 36. — Виправлення. Т. 11.]

«Мистецтво», єдиний в УССР двомісячний мист. ілюстрований ж., орган Мін-ва Культури УРСР, Спілки Композиторів, Спілки Художників та Спілки працівників Кінематографії України, виходить з 1954 р. в Києві; статті, рецензії з усіх ділянок мистецтва в дусі «марксистсько-ленінської естетики».

[„Мистецтво“, єдиний в УССР двомісячний..., виходив 1954 — 69. З 1970 виходять йому на зміну три журн.: „Образотворче мистецтво“, „Музика“ і „Укр. театр“. — Виправлення. Т. 11.]

Мистецтвознавство, наука про різні ділянки мистецтва, розвинулося на. Україні в поєднанні з археологією, історією й етнографією. У другій пол. 19 в. появився ряд ст. на мист. теми в різних зб. і журн. (у вид. Київ. Археографічної Комісії, в «Епархиальных Ведомостях», «Трудах» археологічних з’їздів і зокрема в журн. «КСт.» та ін.). Авторами їх були дослідники укр. старовини — В. Антонович, Д. Багалій, Ф. Вовк, В. Горленко, О. Лазаревський, П. Лебединців, М. Петров, М. Сумцов, Д. Яворницький та ін. Укр. дослідників насамперед цікавило нар. мистецтво (1876 р. з’явився друком перший альбом укр. вишивок Олени Пчілки, 1879 р. «Южнорусский народный орнамент» П. Литвинової, 1899 р. «Описание колекции народных писанок» С. Кульжинського) та коз. доба. Пам’ятки княжої доби вивчали перев. рос. вчені (Д. Айналов, Н. Кондаков, І. Толстой та ін.), які розглядали їх як частину рос. мистецтва.

Укр. наук. М. оформилося на поч. 20 в. Осередками його на Центр. і Сх. Україні були катедри іст. мистецтва Київського і Харківського ун-тів, Церк.-Археологічне Т-во і музей при Київ. Духовній Академії, Укр. Наук. Т-во в Києві (секція мистецтва), Общество Истории и Древностей і Іст.-Археологічний Музей в Одесі, музеї у Кам’янці Подільському, Харкові, Полтаві, гурток В. Модзалевського і музей В. Тарновського у Чернігові та ін. і, нарешті, журн. «Искусство и печатное дело» (1909-10; пізніші назви — «Искусство» і «Искусство в Южной России», 1913 — 14; видавець В. Кульженко). Дослідники того часу багато уваги приділяли дерев’яному, гол. церк. будівництву: Ю. Сіцінський на Поділлі, Ф. Вовк на Волині, В. і Д. Щербаківські на Полтавщині, Київщині, Буковині й у Галичині, М. Біляшівський на Київщині, Д. Яворницький на Запоріжжі, О. Новицький у Галичині, І. Грабар на Закарпатті і особливо Г. Павлуцький (м. ін. «Деревянные и каменные храмы», 1905, та огляд архітектури на Україні доби барокко у великій «Истории русского искусства» І. Грабаря, 1905 — 15). Архітектурні пам’ятки старокняжої доби, гол. київські й чернігівські вивчали: Ф. Ернст, Г. Павлуцький, Ф. Шміт («Киевский Софийский собор», 1913), М. Макаренко, М. Петров та ін.; про особливості укр. стилю В. Щербаківський («Архітектура у різних народів і на Україні», 1910), В. Кричевський («Про розуміння укр. архітектурного стилю», 1914), О. Новицький, М. Шумицький, Ю. Лукомський, Г. Павлуцький та ін. Є. Кузьмин дав огляд укр. малярства (в «Истории русского искусства» І. Грабаря), М. Макаренко — графіки; про Т. Шевченка як маляра писали К. Широцький, О. Новицький, О. Сластіон, В. Антонович й ін. М. Грушевський перший дав огляд укр. мистецтва до 16 в. в своїй «Історії України».

Укр. М. буйно розвивалося під час укр. державности й пізніше до поч. 1930-их pp. Його осередком була насамперед УАН (катедра історії мистецтва, деякі комісії Іст. Секції й ін. клітини УАН), далі Всеукр. Археологічний Комітет (ВУАК, мист. відділ), музеї, держ. заповідники (напр., Лаврський, що опублікував зб. «Укр. Музей»), катедри М. в Київському, Харківському і Одеському ун-тах (згодом ІНО), художніх інтах тощо. У той час виходили журнали: «Наше Минуле» (1918 — 19), «Мистецтво» (1919 — 20), «Шляхи Мистецтва» (1921 — 23), «Нова Ґенерація» (1927 — 30); чимало мистецтвознавчого матеріялу було в ж. «Червоний Шлях», «Україна», «Життя й Революція» та ін.

Мистецтвознавці тієї доби намагалися з’ясувати генезу і безперервність розвитку укр. мистецтва та його нац. особливості. Ці проблеми обговорювалися (гол. Г. Павлуцьким) на першому мист. з’їзді, організованому 1918 р. у Києві Т-вом укр. мистців і діячів мистецтва. Конспективний популярний нарис укр. мистецтва дав ще 1917 р. В. Модзалевський («Украинское искусство»). Мистецтво княжого періоду досліджували Ф. Шміт («Мистецтво старої Руси-України», 1919), І. Моргилевський (Київ. Софія, Чернігівський Спас та ін.), О. Новицький, К. Широцький й ін. Ф. Ернст вивчав гол. мистецтво 17 — 18 вв. («Укр. мистецтво 17 — 18 вв.», 1919; «Київ. архітектура 17 в.», 1926, «Укр. старовинний портрет», 1925 разом з Д. Щербаківським й ін.), С. Тарапушенко — мистецтво Слобожанщини («Пам’ятки старої Слобожанщини» та ін.). Скульптуру досліджували М. Макаренко («Скульптура і різьбарство Київ. Русі передмонгольських часів», 1930), Є. Кузьмин й ін. Г. Павлуцький дав цінну працю «Історія укр. орнаменту» (1927), Широцький (1919) і Ернст (1930) — провідники по Києву. Мистецтво книги досліджував укр. наук. ін-т книгознавства, очолюваний Ю. Меженком (зб. «Укр. книга XVI — XVII — XVIII ст.», 1926). Над найновішим мистецтвом працювали: Є. Холостенко («Монументальне мистецтво Радянської України», 1931), Ю. Михайлів («Нове укр. різьбарство», 1931); появилася зб. статтей про Ю. Нарбута (1926) за ред. Ф. Ернста і Я. Стешенка та серія монографій про окремих мистців у в-ві «Рух», 1929-32. Нар. мистецтво опрацьовували: кераміку — Ю. Михайлів, І. Спаська, Л. Шульгина та ін.; розпис і орнамент — Є. Берченко, В. Білецька, В. Гаґенмейстер, К. Кржеминський, Л. Левитська, М. Новицька, Я. Риженко, М. Павленко, Л. Розенберґ, М. Щепотьєва та ін.

На поч. 1930-их pp. дійшло до розгрому большевиками укр. М. і укр. мистецтва взагалі та до оформлювання т. зв. радянського М. Після ліквідації всіх укр. мист. об’єднань розпочалося переслідування всього укр. в мистецтві. Визначних мистецтвознавців визнано націоналістами, фашистами, шпигунами. Гострій критиці піддано діяльність, напр., І. Врони, теоретика і партійного керівника Київ. Художнього Ін-ту, який до деякої міри захищав формалізм і право укр. мистців учитися також і у зах. майстрів. Радянське М. засуджувало укр. мист. традиції, зв’язки з будь-якими мист. напрямами («хвильовистська орієнтація на буржуазну Европу») і навіть праці про нар. мистецтво, які нібито маскували ворожу сов. владі сел. нац. («куркульську») стихію, протиставлену пролетаріятові. Формальні шукання були оцінювані як фашистські концепції. Одночасно з цим почалися арешти мистецтвознавців (Ф. Ернста, М. Макаренка, С. Таранушенка, К. Мощенка, Б. Бутника-Сіверського й теоретиків мистецтва І. Врону і В. Хмурого та ін.), з музеїв забрано низку коштовних експонатів, а далі почалася руйнація монументальних пам’яток (найвизначніша з них Михайлівський Золотоверхий манастир з 11 — 12 вв. в Києві). Разом з тим праці з М. у 1933 — 40 pp. майже зовсім припинилися.

На Зах. Укр. Землях перші праці з М. укр. авторів Д. Зубрицького, І. Вагилевича, Я. Головацького, І. Шараневича, П. Скобельського, А. Петрушевича та ін. появилися в другій пол. 19 в. Чимало студій про гал. мистецтво належить поль. дослідникам — В. Лозінському, В. Дідушицькому (що у 1880-их pp. окреслив поняття «руської штуки» як окремого явища), М. Соколовському (м. ін. про укр. малярство), К. Мокловському, а у 20 в. — А. Чоловському, В. Подлясі й ін. Відносно високого рівня М. досягло в період між двома світовими війнами. Осередком укр. М. в Галичині був Нац. Музей у Львові (з 1905), керований І. Свєнціцьким, Наук. Т-во ім. Шевченка (Культ.-Іст. Музей), Гр.-Кат. Богословська Академія (3 1928; катедра історії мистецтва, музей, зб. «Мистецтво і культура»), т-во мистців АНУМ (у 1931 — 39 pp.; журн. «Мистецтво», 1932 — 35), на еміґрації — в Празі Музей Визвольної Боротьби України і катедра історії мистецтва при УВУ, очолювані Д. Антоновичем.

На Зах. Україні й на еміґрації появилися перші повні нариси історії мистецтва на Україні Д. Антоновича («Скорочений курс історії укр. мистецтва», 1923) і М. Голубця (в «Історії Укр. Культури», вид. І. Тиктора, 1937) та кн.-альбом В. Січинського «Monumenta Architecturae Ukrainae» (1940). Чимало праць присвячено архітектурі, зокрема дерев’яній церк. на Зах. Україні: В. Щербаківський («Дерев’яні церкви на Україні і їх типи», 1906, та «Укр. мистецтво», I, 1913) і Д. Щербаківський («Укр. мистецтво», II, 1926), О. Лушпинський, В. Січинський («Дерев’яні церкви і дзвіниці Гал. України 16 — 19 ст.», 1925 й ін.), М. Драґан («Укр. дерев’яні церкви», ]937), В. Залозецький («Gothische und barocke Holzkirchen in den Karpatenlandern», 1926 та ін.), Л. Маслов (на Холмщині й Волині), О. Цинкаловський (на Волині). Архітектуру Львова досліджували Б. Карпович (Януш), М. Голубець, В. Січинський; Галича — Й. Пеленський, Я. Пастернак. Праці з ділянки малярства дали поль. дослідник В. Подляха, М. Голубець («Гал. малярство», 1926), Д. Антонович (про Шевченка як маляра), з ґраверства В. Січинський («Історія укр. ґраверства XVI — XVII.», 1937 і багато ін.) Гал. іконопис вивчали І. Свєнціцький («Іконопис» Гал. України XV — XVI в.», 1928 й ін.), Я. Константинович («Ikonostasis», 1939), В. Пещанський, П. Холодний старший й ін. Про нар. і ужиткове мистецтво писали В. Шухевич («Гуцульщина», І — V, 1899-1908), В. Січинський («Нариси з історії укр. промисловости», 1938 й ін.), В. Щербаківський (орнаментація укр. писанок), В. Пещанський (килими), поль. дослідник Т. Северин (кераміка), І. Ґурґула (вишивки, писанки), В. Свєнціцька (дереворізьба) й ін. АНУМ видала серію монографій (О. Кульчицька, М. Нечитайло-Андрієнко, М. Глущенко, О. Грищенко, Л. Ґец і зб. «Екслібріс» (1932). У Празі у в-ві «Укр. Молодь» появилися популярні серії «Майстрі укр. мистецтва».

Після другої світової війни умови праці в ділянці М. дещо покращали. М. України зосереджене тепер перев. в Ін-ті Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР, в Ін-ті теорії й історії архітектури і будів. техніки Академії Будівництва і Архітектури і Укр. Держ. Музеї Етнографії та художнього Промислу АН УРСР у Львові. За цей час звернено чимало уваги на нар. і ужиткове мистецтво. В Музеї Етнографії і Художнього Промислу появилися монографії про нар. одяг (м. ін. «Нар. одяг зах. обл. УРСР» О. Кульчицької, 1959), вишивку, кераміку, металеві вироби, різьбу по дереву, мист. скло і порцеляну Зах. України, про орнаментику рукописної книги та менші ст. в неперіодичних зб. музею — «Матеріяли з етнографії та мистецтвознавства» (1954 — 63). Цінною монографією є кн. В. Самойловича «Нар. творчість у архітектурі сіль. житла» (1961). В. Ін-ті теорії і історії архітектури появилися 1957 р. ґрунтовні «Нариси історії архітектури» з великим ілюстративним матеріялом (охоплюють період до 1917 p.; автори: Ю. Асеєв, М. Грицай, О. Ігнатов, Г. Логвин, М. Онищенко, В. Самойлович, П. Юрченко), зб. «Архітектурні пам’ятки», «Питання історії архітектури та будівельної техніки України» (1959) та «Зодчество Украины» (1954) й ін. Дерев’яне будівництво України вивчає П. Юрченко, нар. будівництво Закарпаття — П. Макушенко і З. Петрова. Низку праць присвячено архітектурі поодиноких міст чи архітектурних пам’яток.

З більших праць за останні роки появилися: «Укр. радянський живопис» Я. Затенацького (1958), «Укр. радянська графіка» (1958) і «Укр. дожовтнева реалістична графіка» (1961) В. Касіяна і Ю. Турченка, «Софійський заповідник у Києві» і «Художники Закарпаття» (1961) М. Кресального, «Укр. скульптура другої пол. XIX- поч. XX ст.» А. Німенка (1963), «Укр. естамп» Ю. Турченка (1964).

Значно покращала справа опрацювання монографій про поодиноких мистців. Найбільше значення має поява у 1961 — 64 pp. першого повного вид. мист. спадщини Т. Шевченка (досі єдине репрезентативне вид. Ін-ту Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР), далі численні вид., присвячені мистецтву Т. Шевченка в ювілейні 1961 — 64 pp., а також студія П. Білецького про Ю. Нарбута. З вид. монографічно-альбомного типу вийшли популярні кольорові альбоми укр. мистецтва (з виключенням мистецтва київ. доби), альбоми музеїв укр. мистецтва (Києва, Харкова, Львова, Миколаєва), 4 альбоми нар. мистецтва та ін. Але в усіх цих вид. майже виключено укр. іконографію. Виняток становить видана в Москві (1963) кн. Г. Логвина «Украинское искусство».

Досі на Україні немає повної історії укр. мистецтва. Навіть історія мистецтва сов. України — вийшла спершу в Москві: В. Курильцева і Н. Яворська «Искусство Советской Украины» (1957). Щойно тепер підготовляється 6-томова «Історія укр. мистецтва».

Повоєнне М. на еміґрації (мистецтвознавці: † В. Щербаківський, † В. Січинський, О. Повстенко, Д. Горняткевич, П. Курінний, С. Гординський, І. Кейван, Б. Стебельський, А. Малюца, П. Мегик та ін.) через відірваність від джерельних матеріялів — небагате. До цінних праць належать: «Катедра св. Софії» О. Повстенка (1954) і «Історія укр. архітектури» В. Січинського (1956), низка монографій про окремих мистців (Т. Шевченко, Крук-Павлось-Мухин, С. Литвиненко, М. Бутович, В. Січинський та ін.), автомонографії — О. Архипенка «Fifty Creative Years» (1960) і О. Грищенка «Alexis Gritschenko, sa vie son oeuvre», 1964, «Ukrainian Arts» (1952, вид. Ліґи укр. молоді у ЗДА), «Ukrainische Kiinstler in Deutschland» (1962), «Taras Schewtschenko — Rembrandt des Ostens» (1964) у Мюнхені та ін. Окрему вартість мають каталоги укр. виставок (понад 100), що дають перегляд творчости укр. мистців на еміґрації (напр., виставка у Детройтському музеї 1960 p., з 78 біографіями мистців).

С. Гординський

Мистецтво просторове, див. ЕУ I, стор. 801 — 839; Архітектура, Графіка, Малярство, Різьба та Мистецтво українське, хронологічна таблиця, стор. 1545 — 55.

Мистецтво українське (хронологічна таблиця) див. стор. 1545 — 1555).

МИСТЕЦТВО УКРАЇНСЬКЕ

ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ*

Пояснення скорочень

амп. — ампір; арх. — архітект; бар. — барокко; буд. — будинок; вис. — виставка; віз. — візантійський; ґот. — ґотичний; дер. — дерев’яний; зам. — замок; ік. — ікона; кляс. — клясицизм; М. — мистецтво; ман. — манастир; мін. — мініятюра; моз. — мозаїка; пам. — пам’ятник; рен. — ренесанс; рок. — рококо; соб. — собор; скуль. — скульптура; ц. — церква.

* Зіркою позначені архітектурні об’єкти, яким присвячено окремі гасла. Інколи це стосується й до осель та мистців.

СТАРОВІЗАНТІЙСЬКА ДОБА (з кін. 10 — пол. 13 вв.)

Монументальне будівництво, різьба і малярство (мозаїка, фрески); ікони, мініятюри, ювелірство. Вплив Києва на М. теперішніх рос. і білор. земель. Занепад М. в Київ. державі з пол. 12 в. і його розвиток у Гал.-Волинській державі; романські впливи.

901 — 1000

Кін. 10 в. — *Десятинна ц. в Києві; моз. і фрески; різьблені саркофаги.

1001 — 1100

бл. 1036 — *Спасо-Преображенський соб. у Чернігові; фрески (фраґменти).

1037 — *Золоті Ворота в Києві.

1037 — 54 — Соб. св. *Софії в Києві; моз. і фрески, плоскорізьби; саркофаг кн. Ярослава Мудрого.

1056 — 57 — Мін. *Остромирового євангелія.

1060-і pp. — Соб. Дмитрівського, згодом *Михайлівського Золотоверхого ман. у Києві; моз. і фрески, плоскорізьби св. їздців.

1070 — 88 — Михайлівський соб. *Видубецького ман.

1073 — Мін. *Ізборника Святослава.

1073 — 78 — *Успенський соб. Києво-Печерського ман.; моз.

1073 — 90 — Постання іконописної майстерні в *Києво-Печерському ман.

1078 — 87 — Мін. Кодексу кн. Ґертруди (Трірський псалтир).

1090 — Михайлівська ц. в Переяславі; моз., фрески.

1098 — Юр’єва (Михайлівська) божниця в *Острі; фрески.

кін. 11 в. — Івано-Предтеченська хрещальня *Успенського соб. Києво-Печерського ман.

кін. 11 — поч. 12 в. — Палац Володимира Мономаха і ц. Спаса на Берестові в Києві. Діяльність іконописця Алімпія († 1134) у Києво-Печерському ман.

1101 — 1200

1108 — Троїцька надворітна ц. *Києво-Печерського ман.

1108 — 13 — Михайлівська ц. *Михайлівського Золотоверхого ман. в Києві.

поч. 12. в. — Соб. св. *Івана в. Перемишлі. Ік. Вишгородської Матері Божої (нині в Третьяковській ґалерії в Москві).

1120 — 23 — *Борисоглібський соб. у Чернігові; капітелі.

1132 — 36 — Соборна ц. *Успіння на Подолі в Києві.

1146 — Ц. *Кирилівського ман. в Києві; фрески.

сер. 12 в. — Успенський соб. *Єлецького ман. в Чернігові.

1153 — 57 — Успенський соб. у Галичі.

1160 — *Успенський соб. у Володимирі Волинському.

друга пол. 12 в. — *Іллі св. ц. в Чернігові.

1183 — *Трисвятительська ц. в Києві.

1186 — *Благовіщенський соб. у Чернігові; моз., фрески.

12 в. — Ігорівська Богородиця — ік. в Києво-Печерському ман.

бл. 1200 — Ц. св. *Пантелеймона в Галичі; капітелі.

кін. 12 — *П’ятницька ц. в Чернігові, арх. П. *Милоніг (?). Ц.

1201 — 1300

поч. 13 в. — св. Василя в Овручі, арх. П. Милоніг (?).

1240 — 50-і pp. — Ц. св. Івана Золотоустого в Холмі, арх. і скульптор *Авдій.

ПЕРЕХОДОВА ДОБА (пол. 13 — 15 вв.)

Від візантики до ґотики і ренесансу. Оборонне будівництво. У зах. обл. сліди ґотики в іконописі. Стінопис укр. майстрів на землях Польщі.

1201 — 1300

бл. 1288 — Ік. Печерської (Свенської) Богоматері в Києво-Печерському ман.

13 в. — Зам. у *Маковиці (Пряшівщина).

кін. 13 в. — Оборонні вежі на Підляшші (Біла вежа в *Кам’янці Литовському) і б. Холма. Ц. св. *Миколая у Львові. *Онуфріївський ман. і ц. у Львові.

1301 — 1400

кін. 13 — поч. 14 в. — Ц.-ротонди св. Миколая в *Горянах (Закарпаття), фрески, і св. Василя у Володимирі Волинському. *П’ятницька оборонна ц. у Львові.

13 — 14 в. — Волинська ік. Божої Матері з Покровської ц. у Луцькому.

13 — 16 вв. — Зам. у *Луцькому, *Хусті, *Хотині, *Крем’янці.

1345 — 48 — Ґенуезькі фортеці в *Судаку і “Теодосії в Криму (італ. арх.).

1360 — 1493 — Латинська катедра у *Львові (ґот.).

1363 — 70 — *Вірменська катедра у Львові, арх. Дорінґ; фрески, плоскорізьби.

1397 — 293 мін. в Київ. (Спиридонієвому) псалтирі.

14 в. — Ік. св. Юрія з с. Станилі (Галичина). Мін. Гал. євангелія.

1401 — 1500

14 — 15 в. — Зам. у *Мукачеві, *Меджибожі, Бучачі. Ґот. латинські катедри в Перемишлі й Бардієві.

1418 — Фрески каплиці, св. Трійці в Люблині майстра *Андрія й ін.

перша чверть 15 в. — Успенська ц. в Лужанах (Буковина); фрески.

1438 — 52 — Фортеця *Білгороду Дністровського, арх. Федорок.

сер. 15 в. — Фрески укр. майстрів у катедрі в *Сандомирі й Колеґіяті у Висліці (Польща).

1470 — Триптих Богородиці-Оранти в *Успенському соб. Києво-Печерського ман. Фрески укр. майстрів в Чеснохресній каплиці на Вавелі в *Кракові.

1476 — Покровська ц.-фортеця в *Сутківцях (Поділля).

1497 — Ік. Божої Матері з *Успенського соб. у Володимирі Волинському.

15 в. — Зам. в *Ужгороді. Триконхова ц. св. Онуфрія в *Лаврові; фрески. Різьблена ік. св. Софії з Києва. Гал. ік. з Бусовиськ (Преображення), Далеви (св. Михаїл і Гавриїл), Красова (Одиґітрія) та ін.

15 — 16 в. — Зам. в *Острозі і *Кам’янці Подільському. *Дерманський Троїцький ман. — фортеця. Ік, «Покладення до гробу» з с. Трушевич (Галичина).

ДОБА РЕНЕСАНСУ (16 — пол. 17 вв.)

Поширення рен. будівництва (зокрема в містах); у церк. будівництві рен. набирає укр. прикмет. Зразки рен. в скульптурі (надгробки), декоративній різьбі, графіці і мін. Розквіт гал. ік. Найстаріші збережені дер. ц.

1501 — 1600

поч. 16 в. — Ік. св. Василія і Петра з Лисятич (Галичина).

перша пол. 16 в. — Дер. ц. св. Духа в *Потеличі (Галичина); розпис.

1534 — 54 — Зам. Сєнявських у *Бережанах.

сер. 16 в. — Зам. у Перемишлі. Гал. ік.: св. Юрія (нині в музеї в Ленінграді), архангела Михаїла з с. Ільника, св. Миколая з с. Макунева.

1556 — 61 — Мін. з *Пересопницькому євангелії.

1557 — Розпис Василіянської ц. в Супраслі на Білорусі (укр. майстрів).

друга пол. 16 в. — Ік. «Преображення» з Яблонова (з мотивами укр. нар. вишивки).

1573 — 78 — Вежа Корнякта при *Успенській ц. у Львові, арх. П. Барбон († бл. 1588) і П. Римлянин († 1618).

1574 — Ґравюри у львівському Апостолі.

1574 — 1636 — Надгробок Сєнявських у замковій каплиці в Бережанах, І. Пфістера і Г. Гориста.

1578 — Каплиця *Трьох Святителів у Львові, арх. П. Красовський.

1579 — Надгробок кн. К. Острозького в *Успенському соб. Києво-Печерської Лаври. Ік. «Благовіщення» майстра Федуська з Самбора.

1580 — *Корняктів дім у Львові, арх. П. Барбон. Дер. ц. в Суходолах (Волинь).

1584 — 89 — Зам. Острозьких у *Старому Селі б. Львова, арх. А. Прихильний (?).

1598 — 1631 — *Успенська Ц. у Львові, арх. П. Римлянин, В. Купинос († бл. 1610) і А. Прихильний († 1641).

16 в. — Оборонні — Успенська Ц. в *Меджибожі і ґот.-рен. синагога в *Гусятині.

кін. 16 в. — *Чорна кам’яниця у Львові, арх. П. Красовський.

кін. 16 — поч. 17 в. — Каплиця Камп’янів у Львові, арх. П. Римлянин.

бл. 1600 — Дер. ц. св. *Юра в Дрогобичі; розпис.

1601 — 1650

1603 — Дер. Ц. в с. Кліцькому (Галичина); декоративна різьба. Портрет Костянтина Корнякта невід. маляра.

1604 — 09 — Триконхова ц. св. Миколая в Бучачі.

1606 — 30 — Рен.-бар. костьол оо. Бернардинів у Львові, арх. П. Римлянин і А. Прихильний.

1607 — 17 — *Каплиця Боїмів у Львові, арх. Ґ. Шольц (?); скульптури, декоративні різьби.

1619 — 20 — Воздвиженська ц. в *Луцькому.

1619 — 58 — Дер. *Крехівський ман.-фортеця.

1622 — Дереворити до «Віршів» К. Саковича на смерть гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного.

1635 — Портрет Варвари Лянґиш — М. Петрахновича (?) у Львові.

1635 — 40 — Зам. у *Підгірцях (Галичина), арх. Ґ. де Боплян (?) і А. де Аква (?).

бл. 1636 — Дер. ц. Воздвиження Чесного Хреста і дзвіниця в Дрогобичі; розпис, іконостас.

1637 — Ґравюри київ. Учительного євангелія невід. майстра.

1649 — Іконостасні різьби ц. св. “П’ятниці у Львові і св. Духа в Рогатині.

ДОБА БАРОККО (з пол. 17 — сер. 18 вв.)

Розквіт мистецтва в гетьманській державі. Укр. барокко в архітектурі, перебудови кп. споруд у рен.-бар. стилі (розпочаті митр. П. Могилою) і нові будови, перев. заходами гетьмана І. Мазепи, дальший розвиток дер. будівництва. Розвиток декоративної, зокрема іконостасної різьби з укр. елементами в орнаментиці; Монументальне малярство (розписи церков), іконопис з зах. впливами, розвиток портрету і ґраверства.

1650 — 1700

1653 — Оборонна ц. св. Іллі в *Суботові. Покровська ц. в *Нискиничах (Волинь); надгробок Адама Кисіля.

1661 — Іконостас Миколаївської ц. в Бучача.

1667 — 79 — Соб. *Троїцького ман. в Чернігові, арх. І. Баптист († 1700) і А. Зернікав (1652 — 94).

1669 — 76 — Іконостас Успенського соб. “Єлецького ман. в Чернігові.

1671 — 76 — Троїцький соб. “Густинського ман. (Чернігівщина).

1672 — 1720 — Діяльність ґравера О. Тарасевича.

1680 — 90 — Буд. Я. Лизогуба в Чернігові.

1684 — 92 — Преображенський соб. *Мгарського Спасо-Преображенського ман., арх. І. Баптист і А. Томашевський.

1686 — Ц. Успіння в с. Лютенці (Полтавщина).

1688 — 1724 — Діяльність ґравера Н. *Зубрицького.

1689 — *Покровський соб. у Харкові.

1689 — 1709 — Соб. Хрестовоздвиженського ман. у Полтаві; іконопис.

1690 — 96 — *Миколаївський (Військ.) соб. на Печерському в Києві, арх. Й. Старцев; іконостас С. Балики.

1693 — Портрет Лазаря Барановича — ґравера О. Тарасевича († 1720).

кін. 17 в. — Дім Острозьких у Ярославі. Фресковий портрет ігумена Красовського Інокентія Монастирського в ц. *Кирилівського ман. у Києві.

1696 — 1701 — Соб. св. Юрія (іконостас) і Трапезна ц. *Видубецького ман. в Києві.

1697 — 99 — Скварянський іконостас І. Рутковича.

1698 — 1705 — Іконостас *Манявського скиту — Й. Кондзелевича.

1699 — *Крехівський ман., дереворіз Д. Сінкевича.

17 в. — Ік. Розп’яття з портретом переяславського полк. Л. Свічки.

кін. 17 — поч. 18 в. — Діяльність ґраверів І. Щирського († після 1714) і І. Мигури. Мідерит останнього на пошану І. Мазепи з зображенням ц. його фундації.

1700 — Ц. Воздвиження в Києво-Печерській Лаврі.

1700 — 02 — Борисоглібський колеґіюм у Чернігові.

1701 — 1750

1701 — 07 — Дзвіниця соб. св. *Софії в Києві.

1702 — Ґравюри Л. Тарасевича († 1703) в Києво-Печерському Патерику (його ж портрет І. Мазепи боярина Шереметьєва).

1703 — Київ. Духовна Академія на Подолі, арх. Й. Старцев.

1708 — «Тезис», присвячений Київ. Академією І. Мазепі (з

його портретом) — ґравера Д. Ґалаховського († 1709).

1721 — 73 Буд. Києво-Печерської Лаври (т. зв. Ковнірський кор-

пус), арх. С. Ковнір (1695-1786); митрополичий дім.

1731 — 43 Ансамбль Колеґіюму в *Крем’янці (зах.-евр. бар.).

1731 — 45 Лаврська дзвіниця в Києві (рок.), арх. Й. Шедель (1680 — 1752).

1732 — Ц. Преображення в *Сорочинцях (Полтавщина); іконостас.

1737 — Гравюри до київ. вид. «Євангелія» і «Апостола» Г. Левицького-Носа (1697 — 1769), його ілюстрації до «Філософії Арістотелевої» (1745), «тезиси» на честь Р. Копи, І. Негребецького (1738), Р. Заборовського (1739), Д. Туптала (1752).

1740-і pp. — Іконостас соб. *Троїцького ман. в Чернігові.

1746 — 48 — Брама *Заборовського в Києві, арх. Й. Шедель.

ДОБА РОКОКО І КЛЯСИЦИЗМУ (сер. 18 — перша пол. 19 в.)

З пол. 18 в. поряд із запізнілим барокко-рококо — виступає клясицизм, який з кін. 18 в. стає панівним; з поч. 19 в. — його відміна — ампір. Ліквідація автонолности України і переїзд укр. мистців до Петербурґу і Москви — послаблюють укр. мистецтво. Заборона рос. уряду будувати на Україні церкви в укр. стилі (1801) і поширення будівництва за шабльоновими урядовими проєктами. В малярстві з’являються початки реалізму (м. ін. Т. Шевченко).

1751 — 1800

1746 — 62 — Соб. св. *Юра у Львові (рок.), арх. Б. Меретін († 1759), скуль. Й. Пінзеля.

1747 — Іконостас у соб. св. Софії у Києві (рок.).

1747 — 53 — *Андріївський соб. у Києві (рок.), за проєктом В. Растреллі (1700 — 71); рок. іконостас (1753 — 56) Г. і Д. Левицьких та О. Антропова (1716 — 95).

1748 — 49 — Самсонів водограй над джерелом «Лева» на Подолі в Києві (рок.), арх. І. Григорович-Барський (1713 — 85).

1751 — Ратуша в *Бучачі (рок.), арх. Б. Меретин; скуль. Й. Пінзеля.

1752 — 63 — Соб. Різдва Богородиці в *Козельці (Чернігівщина), арх. А. Квасов та І. Григорович-Барський; іконостас.

1754 — 63 — Дзвіниці на Дальніх і Ближніх Печерах *Києво-Печерської Лаври, арх. С. Ковнір.

1755 — Портрет київ. міщанина І. Гудими невід, майстра.

сер. 18 в. — Дер. ц. Різдва Богородиці і дзвіниця в Ворохті. Портрети: Г. Гамалії. І. Забіли, полк. М. Миклащевського, С. і П. Сулимів, М. Милорадовича, ген обозного Родзянки, Д. Єфремовича — невідомих майстрів. Численні нар. зображення козака-Мамая.

1761 — Дер. Вознесенська ц. в с. Березній (Чернігівщина), майстер Панас Шолудько; іконостас.

1763 — Дер. Ц. св. *Миколая в с. Кривці (Бойківщина).

1769 — 70 — «Зевс і Теміда», «Володимир і Рогніда» — картини А. Лосенка (1737 — 73).

1771 — 88 — Д. Левицький (1735 — 1822) — керівник портретної кляси в Петербурзькій Академії Мистецтв; портрети П. Демидова, Д. Дідро, вихованок Смольного Ін-ту, М. Дякової, свого батька, автопортрет.

1771 — 91 — Соб. Успіння *Почаївської Лаври (Волинь), за проектом Г. Гофмана (рок.).

1772 — 73 — А. Лосенко — ректор Петербурзької Академії Мистецтв; його «Пращання Гектора з Андромахою» і автопортрет.

1773 — 78 — Дер. Троїцький соб. (Запор. катедра) у с. *Новоселиці (тепер Новомосковськ), майстер Яким Погребняк.

1778 — 86 — Образи й іконостас для соб. св. *Юра у Львові; портрети Корняктів. — Л. Долинського (1750 — 1824).

1780-і pp. — Палаци в кляс. стилі на Чернігівщині: П. Завадовського в Ляличах, арх. Д. Кваренґі (1744 — 1817; розпис); К. Розумовського в Почепі, арх. О. Яновський, за проєктом де ля Мота; П. Рум’янцева-Задунайського, згодом Тарновських у Качанівці. Діяльність В. Боровиковського (1757 — 1825) на Україні; з 1787 у Петербурзі; портрети П. Руденка, В. Капніста, І. Безбородька, Г. Державіна і ін., рел. твори в Казанському соб.

1799 — 1803 — Палац Розумовського в Батурині (кляс), арх. Ч. Камерон, (1730-і pp. — 1812); розпис.

кін. 18 в. — Маґістрат у Ніжені (кляс).

1801 — 1850

1801 — Заборона рос. уряду будувати на Україні церкви в укр. стилі.

1802 — 08 — Колона на честь -самоврядування Києва (амп.), арх. А. Меленський (1766 — 1833).

1805 — Пам. Рум’янцеву-Задунайському в Києво-Печерській Лаврі — І. Мартоса (1752 — 1835).

1805 — 11 — Ансамбль Круглої площі в Полтаві за типовим проєктом арх. А. Захарова (1761 — 1811).

1809 — Соб. у Кременчуці (кляс), арх. Д. Кваренґі.

1809 — 10 — Ц.-ротонда на могилі Аскольда в Києві, арх. А. Меленський.

1824 — Безбородьківський ліцей у *Ніжені (амп.), арх. А. Руска (1758 — 1822).

1827 — 28 — Пам. герцогові А. Рішельє в Одесі — І. Мартоса.

1829 — Палац Ґалаґана в *Сокиринцях (Чернігівщина), арх. П. Дубровський (1783 — ?; амп.).

1835 — Ратуша у Львові (амп.).

1837 — 42 — Вуд. Київ. Ун-ту і Ін-ту Благородних Дівиць у Києві (кляс), арх. В. Беретті (1781 — 1842).

1838 — 45 — Т. Шевченко (1814 — 61) — в Академії Мистецтв у Петербурзі.

1840 — Автопортрет Т. Шевченка.

1844 — 47 — Офорти «Живописная Украина», аквареля «Богданова церква в Суботові», портрети П. Куліша і Є. Кейкуатової — Т. Шевченка.

ДРУГА ПОЛ. 19 і ПОЧ. 20 СТОЛІТТЯ

В архітектурі поширений еклектизм — т. зв. віденський неоренесанс, віденська сецесія і франц. модерн.; в церк. будівництві на Центр. і Сх. Землях — рос. візантизм, на Зах. — псевдовізантизм. В скульптурі й малярстві поворот від академізму до реалізму і натуралізму; з кін. 19 в. — імпресіонізм. У 20 в. поч. відродження укр. стилю, зокрема в архітектурі; розвиток укр. побутового малярства, відродження графіки.

1851 — 1875

1853 — Пам. св. Володимирові в Києві, проєкт В. Демут-Малиновського (1779 — 1846), постать Володимира — П. Клодта (1805 — 67).

1854 — 56 — Буд. Ґалаґана в Лебединцях (Полтавщина), арх. Є. Червинський.

1856 — 57 — «Казахський хлопець грається з кішкою», «Казахська дівчина», серія «Блудний син» і автопортрет — Т. Шевченка.

1860 — Ілюстрації до повістей Марка-Вовчка — К. Трутовського (1826 — 93). Ґравюрний автопортрет Т. Шевченка.

1861 — 62 — «Живописная Украина» — Л. Жемчужнікова (1828 — 1912).

1862 — 96 — Володимирський соб. у Києві (рос; віз.), за проєктом І. Штрома (1823 — 87) і П. Спарро (1814 — ?), арх. О. Беретті (1816 — 95).

1863 — «Тайна вечеря» — М. Ґе (1831 — 94), його ж портрет М. Костомарова (1870).

1864 — 73 — Палата митр. в Чернівцях (мавр.-віз.), арх. Й. Главки (1832 — 1908).

1871 — 1923 — Виставки т-ва “«Передвижників».

1872 — 77 — Буд. Політехніки у Львові (неорен.), арх. Ю. Захаревич (1837 — 98).

1875 — «Чумацький шлях», «Степ» — А. Куїнджі (1842 — 1910).

1875 — 80 — Сел. типи і автопортрет — П. Мартиновича (1856 — 1933).

1875 — 1901 — *Київ. Рисувальна Школа М. Мурашка (1844 — 1909).

1876 — 1900

1879 — 88 — Пам. Б. Хмельницькому в Києві — М. Микешина (1835 — 96).

1880 — 91 — «Запорожці» І. Рєпіна (1844 — 1930).

1883 — 85 — Ілюстрації до поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка — О. Сластіона (1855 — 1933).

1883 — 87 — Буд. опери в Одесі (неорен.), арх. Ф. Фельнер і Г. Гельмер.

1884 — «Ранок» С. Васильківського (1854 — 1917), його ж «Козаки в степу» (1891), «Козача левада» (1893).

1886 — «На Харківщині» П. Левченка (1856 — 1917); його ж «Глухомань», «Зима», «Похорон», «Пейзаж з рікою».

1887 — «Мойсей» К. Устияновича (1839 — 1903). «Весілля на Україні» М. Бодаревського (1850 — 1921).

1890 — 1922 — *Т-во Південнорос. Художників в Одесі.

1892 — 94 — «Розп’яття» і автопортрет М. Ґе. «Свати», «Проводи рекрутів» М. Пимоненка (1862 — 1912); його ж «У похід» (1902), «Суперниці» (1909).

1897 — 1900 — Іст. музей у Києві (кляс.) арх. В. Городецький (1863 — 1930).

1898 — *Т-во для розвою руської штуки у Львові і перша його вис.

1899 — Буд. нової біржі (тепер філармонія) в Одесі (неорен.), арх. О. Бернардацці (1831 — 1907).

1900 — Портрети Л. Українки і М. Лисенка — І. Труша (1869 — 1941); його ж «Портрет дружини» (1905), «Дніпро під Києвом» (1910), «Гагілки». «Перший хлібороб» — скуль. Г. Кузневича (1871 — 1936). «На Дніпрі» В. Кричевського (1873 — 1952). Альбом «Укр. старовини» С. Васильківського і М. Самокиші (1860 — 1944).

1901 — 1910

1901 — Ілюстрації до «Чорної Ради» М. Куліша — А. Ждахи-Смаглія (1855 — 1927). «Гість із Запоріжжя» Ф. Красицького (1873 — 1944).

1901 — 18 — *Київ. художнє Училище.

1902 — 04 — «Кафе», «На вулицях Парижу», «Парижанки» — О. Мурашка (1875 — 1919).

1902 — 05 — Держ. банк у Києві (ранній рен.), арх. О. Кобелів (1860 — 1942) і О. Вербицький (1875 — 1958).

1903 — Пам. І. Котляревському в Полтаві — Л. Позена (1849 — 1926); вис. укр. мистців під час його відкриття.

1903 — 06 — Буд. Полтавського Земства, арх. В. Кричевський, розписи інтер’єру С. Васильківського.

1905 — Заснування укр. Нац. Музею у Львові (фундатор митр. А. Шептицький). Вис. укр. артистів з Галичини й Наддніпрянщини в сальонах Лятура у Львові. «Артистичний Вісник» (ред. І. Труш).

1906 — Троїцький соб. Почаївської Лаври (рос.-віз.), арх. О. Щусєв (1873 — 1949). Портретна скуль. В. Стефаника — М. Паращука (1878 — 1963), його ж скуль. Т. Шевченка (1912) і І. Франка (1913), пам. М. Драгоманову в Софії (1932).

1906 — 08 — Буд. т-ва «Дністер», Акад. Дім, Нар. Гостинниця у Львові з елементами укр. нар стилю, арх. І. Левинський (1851 — 1919).

1907 — Портрет М. Коцюбинського — М. Жука (* 1883). Портрет Я. Станіславського — О. Мурашка; його ж «Карусель» (1908) і «Сел. родина» (1913). Журн. «У світі мистецтва» (Київ).

1907 — 16 — Т-во Київ. Художників.

1910 — Перші мист. вис. О. *Архипенка (1887 — 1964) в Німеччині.

1911 — 1920

1910 — 14 — Журн. «Искусство в Южной России» (Київ).

1911 — «Автопортрет» О. Новаківського (1872 — 1935); його ж «Пробудження» (1912). Пам. кн. Ользі в Києві — І. Кавалерідзе (* 1887). Проєкт пам. Т. Шевченкові в Києві — М. Гаврилка (1882 — 1920). Вис. мист. спадщини Т. Шевченка в Києві.

1911 — 12 — Перша укр. артистична вис. в Києві.

1911 — 13 — Буд. Пед. Музею в Києві, неокляс. (1917 — 18 pp. — Центр. Ради), арх. П. Альошин (* 1881).

1911 — 14 — Ілюстрації до «Укр. нар. пісень» — А. Ждахи-Смаглія.

1912 — «Ярмарок у Полтаві» С. Васильківського. «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва» М. Івасюка (1865 — 1930).

1913 — Буд. Мист. Школи (тепер Художній Ін-т) у Харкові (укр. модерн.), арх. К. Жуков (1874 — 1940).

1914 — Журн. «Сяйво» (Київ).

1914 — 17 — Діяльність групи мистців Укр. Січових Стрільців: О. Куриласа (1870 — 1951), І. Іванця (1893 — 1945?), О. Сорохтея (1889 — 1941), Л. Ґеца (* 1896), Ю. Буцманюка (* 1885).

1917 — 1960-і pp.

Розвиток мистецтва в роки укр. державности, і до кін. 1920-их pp., відродження укр. стилю на основі укр. візантики, барокко і нар. мистецтва. Конструктивізм і монументальна скульптура. В малярстві школи М. Бойчука і О. Новаківського, в графіці — Ю. Нарбута. Розгром укр. мистецтва в УССР у 1930-их pp. і «соцреалізм», у 1940 — 50-их; pp. сталінський псевдоклясицизм. Укр. мистецтво на еміґрації репрезентує всі сучасні мист. течії.

1911 — 1920

1914 — 19 — 12 картин О. Новаківського «Собор св. Юра» у Львові. Його ж «Мойсей» (1919), «Ярослав Осмомисл» (1930), «Довбуш» (1931).

1917 — 18 — Держ. герб та держ. печаті УНР — В. Кричевського. Грошові банкноти Укр. держави, поштові марки — Ю. Нарбута (1886 — 1920).

1917 — 22 — *Укр. Академія Мистецтв у Києві.

1918 — Укр. Ін-т Архітектури в Києві. Катедра історії укр. мистецтва при ВУАН (О. Новицький) у Києві.

1919 — Ілюстрації до «Енеїди» І. Котляревського і заставки до ж. «Мистецтво» — Ю. Нарбута.

1919 — 23 — Цикл акварель з Царгороду і Греції О. Грищенка (* 1883).

1921 — 1930

1920 — 30 — Відродження укр. емалю М. Дольницькою (* 1894).

1921 — 39 — Книжна графіка П. Ковжуна (1896 — 1939).

1922 — *Київ. Художній Ін-т. «Начерк історії укр. мистецтва» М. Голубця (1892 — 1942).

1922 — 31 — “Гурток діячів укр. мистецтва у Львові.

1922 — 32 — Школа монументалістів М. Бойчука (1882 — 1939), гол. представники: І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко, К. Гвоздик, О. Бізюків, Ю. Садиленко, М. Шехтман, Є. Холостенко.

1922 — 33 — В. Меллер (1884 — 1962) — маляр-декоратор театру «Березіль».

1922 — 35 — Мист. школа О. Новаківського у Львові.

1923 — «Укр. Мистецтво» — Д. Антоновича.

1923 — 34 — Одеський Художній Ін-т.

1923 — 44 — *Студія Пластичних Мистецтв у Празі.

1924 — 29 — Портрет Д. Вітовського, «Слово о полку Ігореві», вітражі для Успенської ц. у Львові — П. Холодного-старшого (1876 — 1930).

1925 — Ілюстрації до творів В. Стефаника — В. Касіяна (* 1896). Мист. оформлення опери «Сорочинський ярмарок», балету «Корсар» — А. Петрицького (1895 — 1964) у Харківській опері.

1925 — 27 — Триптих «Життя» Ф. Кричевського (1880 — 1947).

1925 — 29 — Буд. Держпрому в Харкові, арх. С. Серафимов, С. Кравець, М. Фельгер (конструктивізм).

1925 — 30 — Буд. Лісоінженерного ін-ту в Голосієві, арх. Д. Дяченко (* 1887 — 42).

1925 — 32 — Мист. об’єднання в УССР: *АРМУ, *АХЧУ, *ОСМУ.

1927 — Перша Всеукр. виставка художників Червоної України у Харкові.

1927 — 39 — «Спокій», гурток укр. мистців у Варшаві.

1927 — 63 — *Харківський Художній Ін-т.

1928 — 30 — Участь укр. мистців з УССР на Б’єннале у Венеції.

1929 — Фрески М. Бойчука в санаторії Хаджібеї в Одесі. Ілюстрації до творів Лесі Українки — О. Сахновської (1902 — 58). «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва» М. Самокиші. «Укр. малярство XVII — XX ст.» Ф. Ернста (1891 — 1949).

1931 — 1940

1931 — 39 — *АНУМ у Львові.

1932 — Ліквідація усіх мист. об’єднань в УССР.

1932 — 35 — ж. «Мистецтво» у Львові, ред. П. Ковжун.

1933 — Вис. укр. графіки в Держ. Бібліотеці Мистецтва у Берліні. Пам. на могилі І. Франка у Львові — С. Литвиненка (1899 — 1964).

1933 — 35 — Ц. св. Духа в *Михайлівцях (Пряшівщина), укр.-віз. модерн, арх. В. Січинський (1894 — 1962).

1934 — «Ранок на Дніпрі» М. Бурачека (1871 — 1942); його ж «Яблуні в цвіту» (1936).

1934 — 35 — Серія 63 іст. медальйонів В. Масютина (1884 — 1955).

1934 — 37 — Журн. «Образотворче мистецтво» (Київ).

1935 — Пам. Т. Шевченкові в Харкові М. Манізера (* 1891). Цикл картин «Гуцульщина» О. Кульчицької (* 1877).

1935 — 38 — Буд. Верховної Ради УРСР у Києві (рос. кляс), арх. В. Заболотний (1898 — 1962).

1938 — Вис. укр. графіки в Римі.

1939 — Пам’ятники Т. Шевченкові в Києві й Каневі — М. Манізера.

1940 — Погрудні скульптури св. Володимира, Т. Шевченка і І. Франка в Парку Народів у Клівленді — О. Архипенка.

1941 — 1950

1941 — 43 — П’ять вис. Спілки Праці Укр. Образотворчих Мистців у Львові.

1945 — Академія Архітектури УРСР у Києві (з 1956 р. Академія Будівництва і архітектури УРСР).

1945 — 50 — Типові твори соцреалізму в УРСР: «Молодий Шевченко в художника Брюллова» Г. Меліхова, «Господарі землі» О. Максименка, «Чорноморці» В. Пузиркова, «Хліб» Т. Яблонської, «Навіки з Москвою» М. Хмелька, «Відбудова Дніпроґесу» О. Пащенка.

1947 — Укр. мистці на міжнар. виставці в Нім. Нац. Музеї в Мюнхені: «Слава» — скуль. М. Мухина (1910 — 62), «Переміщені особи» — Я. Гніздовського (* 1915), портре,ти М. Дмитренка (* 1908).

1950 — Ілюстрації до «Слова о полку Ігореві» Я. Гніздовського. Ілюстрації до «Укр. казок» Г. Мазепи (* 1912).

1951 — 1960

1951 — 65 — Церковні будови в ЗДА і Канаді у змодернізованому укр.-віз. і бар. стилях архітектів В. Січинського, Ю. Ястремського, А. Осадци, Ю. Ґреня, Р. Жука, В. Денеки. Монументальні розписи, вітражі, мозаїки, ікони М. Осінчука, П. Холодного, Ю. Буцманюка, М. Білинського, М. Дмитренка, І. Дикого, П. Андрусева, С. Гординського.

1951 — 57 — Забудова Хрещатика в Києві (помпезний стиль), арх. О. Власов.

1952 — Об’єднання Мистців Українців в Америці — *ОМУА.

1952 — 58 — Павільйони Виставки передового досвіду в нар. госп-ві УРСР у Києві.

1954 — Виставка образотворчого мистецтва УССР, присвячена 300-літтю «воз’єднання» України з Росією в Києві і виставка під час укр. декади в Москві з спеціяльно замовленими офіц. творами. З’їзд укр. мистців Канади й Америки й виставка в ґалерії мистецтва в Торонто. Монографія «Катедра св. Софії в Києві» О. Повстенка, Нью-Йорк.

1955 — Мист. оформлення опер «Богдан Хмельницький» і «Тарас Бульба» в Києві — А. Петрицького.

1956 — Кінець культу Сталіна в мистецтві УССР, вилучення творів з його зображенням з музеїв і видань. «Історія укр. мистецтва. Архітектура» (т. І) В. Січинського, Нью-Йорк.

1957 — Мист. виставка в Києві, з приводу 40-ліття Жовтневої Революції. «Нарис історії архітектури УРСР», Київ.

1961 — 1965

1960 — Вис. укр. мистецтва в Музеї Ун-ту Вейн у Детройті (78 мистців). Автомонографія О. Архипенка «П’ятдесять творчих років».

1961 — Пам. Т. Шевченкові у Вінніпеґу — А. Дарагана (* 1897), Пам. Лесі Українці в Парку народів у Клівленді — М. Черешньовського (* 1911).

1961 — 63 — «Мист. спадщина Т. Шевченка», вид. АН УРСР у Києві (ред. В. Касіян).

1962 — В УССР, побіч соцреалізму, поч. деякої модернізації, передусім у графіці. На Україні і на еміґрації приплив мист. молоді.

1963 — Республіканська художня виставка в Києві.

1964 — Пам’ятники Т. Шевченкові у Вашінґтоні — Л. Молодожанина (* 1915) і в Москві — М. Грицюка, Ю. Сінкевича і А. Фуженка. Пам. І. Франкові у Львові — В. Борисенка, Д. Крвавича, Є. Миська, В. Одрехівського, Я. Чайки і арх. А. Шуляра. Пам. загиблим у Ґмінді (Австрія) — Г. Крука (* 1911). Ювілейна виставка в Києві до 150-ліття народження Т. Шевченка.

С. Гординський

Мистецька освіта, фахове навчання з різних видів образотворчого мистецтва і допоміжних наук (у тому ч. теорії і історії мистецтва). На Україні, як і в ін. країнах Европи, М. о. розвинулася із передавання майстрами свого досвіду учням. Важливу ролю в М. о. відіграла Лаврська іконописна майстерня. З 15 в. навчання мистецтва було охоплене системою цехів; з кін. 16 в. рисунків і малювання учили також у деяких братських школах. З пол. 18 в. кляси малювання заведено у Києво-Могилянській Академії, у Харківському Колеґіюмі (з 1768), а в першій пол. 19 в. в гімназії вищих наук у Ніжені, в Київ. Ун-ті та ін.

У пол. 19 в. на Україні виникли перші сер. приватні мист. школи — в Києві (1850 «Публічна живописна школа» Н. Буяльського), а потім в Одесі (1865), Харкові (1869; Малювальна школа М. Раєвської-Іванової) і — найвизначніша Київ. Рисувальна Школа М. Мурашка (1875 — 1901), перетворені пізніше на художні училища. Ці останні працювали під контролем Петербурзької Академії Мистецтв. Найвідомішими мист.-пром. школами на Центр. і Сх. Землях до 1914 р. були: Межигірська (1826 — 74 при Межигірській фаянсовій фабриці), Миргородська ім. М. Гоголя (з 1896 p.; на чолі її стояв О. Сластіон) і в Кам’янці Подільському (заснована 1905 р. М. Розвадовським). Мист.-пром. школи перев. були на утриманні земств, а навчання в них тривало 4 роки. У Галичині існували мист.-пром. школа сер. типу у Львові й кілька нижчих шкіл — різьбарська і килимарська у Косові, дерев’яних виробів у Яворові, ганчарська в Коломиї, мист. кераміки у Львові та ін.

Високу мист. освіту укр. мистці здобували тільки в чужих академіях мистецтв — насамперед в єдиній на сх. Европи Петербурзькій (з 1757; А. Лосенко, Д. Левицький, В. Боровиковський, Т. Шевченко й ін.), а також Краківській (з 1900, звідки вийшла група імпресіоністів-пейзажистів), у Паризькій (в 1910-их pp. М. Бойчук і його група), Римській, Віденській, Мюнхенській (М. Драк, В. Меллер), Берлінській та ін. Катедри історії мистецтва постали в ун-тах у Києві (Г. Павлуцький), Харкові, Одесі й Львові.

Тільки за укр. влади відкрито Укр. Академію Мистецтв (у грудні 1917 р.) і Архітектурний Ін-т (1918) у Києві, створено катедру мистецтва з відділом історії укр. мистецтва при ВУАН (О. Новицький) та перетворено Одеське Художнє Училище на високу школу. За сов. влади у 1922 р. Укр. Академію Мистецтв перетворено в Ін-т Пластичних Мистецтв, а в 1923 р. на Київ. Держ. Художній Ін-т з приєднанням до нього Укр. Ін-ту Архітектури. У кін. 1920-их pp. в УССР діяли високі мист. школи (художні ін-ти) в Києві, Одесі й Харкові (з 1927 р.) та низка мист.-пром. шкіл (у Кам’янці, Межигір’ї, Миргороді, Києві, Одесі, Харкові й ін.). При деяких ін-тах нар. освіти існували катедри мистецтва. Розвиток з 1917 p. M. о. сприяв вихованню нових кадрів, мистців і мистецтвознавців. Але на поч. 1930-их pp. у зв’язку з розгромом українства й

(Далі на 1556 стор.)

директивами пристосувати шкільництво до задоволення потреб виробництва почався занепад М. о. на Україні. Одеський Художній Ін-т перетворено на сер. школу, зменшено ч. відділів у Київ., скасовано найкращі мист.-пром. школи в Кам’янці та в Межигір’ї, процес навчання піддано суворому контролеві партії, велику частину мистців-педагогів репресовано.

На Зах. Україні були катедри мистецтва у Львівському Ун-ті й у Гр.-Кат. Богословській Академії (1928 — 44; В. Залозецький, І. Свєнціцький). У 1922 — 35 pp. у Львові діяла, підтримувана митр. А. Шептицьким, Мист. Школа О. Новаківського. Школу іконописання провадили монахи Студити в Уневі. Під час нім. окупації існувала недовгий час у Львові Вища Укр. Образотворча Студія (ректор В. Кричевський).

На еміґрації у 1923 — 44 pp. діяла висока мист. школа в Празі — Укр. Студія Пластичних Мистецтв, заснована з ініціятиви Д. Антоновича. Катедри історії укр. мистецтва були в УВУ (Д. Антонович) і в Укр. Пед. Ін-ті ім. М. Драгоманова (В. Січинський).

Сучасний стан М. о. в УССР такий: єдиною мист, школою вищого типу є Київ. Держ. Художній Ін-т; при ін-ті існує сер. мист.-пром. школа з 11-річним навчанням. Вищими мист.-пром. школами є Львівський Держ. Ін-т прикладного та декоративного мистецтва, створений на базі кол. мист.-пром. школи, та Харківський Держ. Художньо-Пром. Ін-т, посталий на базі Харківського Художнього Ін-ту. Катедра мистецтвознавства існує тільки в Київ. Худож. Ін-ті. Нема на Україні академії мистецтв. Як і давніше, вона існує лише в Росії, з 1947 р. п. н. Академія Художеств СССР у Москві, яка є і високою наук. установою і готує мистців вищої кваліфікації. Школами сер. типу з 5-річним навчанням, до яких приймають осіб, які закінчили неповну сер. школу, є 5 мист. (в Дніпропетровському, Луганському, Одесі, Симферополі й Харкові) і 4 училища прикладного мистецтва (у Вижниці, Косові, Львові, Ужгороді) та мист.-пром. технікум у Києві; вони готують фахівців сер. кваліфікації, м. ін. викладачів малювання та креслення в сер. школах. Для підготовки кваліфікованих робітників прикладного і декоративного мистецтва існують мист. ремісничі училища з 3-річним навчанням. Для талановитих в ділянці мистецтва дітей, які навчаються в сер.-освітніх школах створено у 1950-их pp. додаткові 4-річні дитячі мист. школи (1962 р. — 18 шкіл з 2 323 учнями).

На еміґрації мист. школи і студії були з 1945 р. в переселенчих таборах у Німеччині, гол. у Карлсфельді й Берхтесґадені (Е. Козак, С. Литвиненко, М. Анастазієвський, М. Гоцій та ін.); з 1950-их pp. у ЗДА і Канаді (Укр. Мист. Студія у Філядельфії, з 1953 р. дир. П. Мегик, школи М. Радиша, Л. Кузьми а Нью-Йорку, П. Сидоренка в Торонто, К. Антонович у Вінніпеґу та ін.). До пол. 1950-их pp. в Нью-Йорку свою школу мав О. Архипенко.

С. Гординський

«Мистецька Трибуна», ілюстрований двотижневик, орган Всеукр Комітету Робітників Мистецтва, виходив у Харкові в 1930 — 31 pp. (33 чч.); співр. Л. Курбас, О. Довженко, А. Петрицький, В. Василько, Д. Грудина та ін.

Мистецький Український Рух, див. МУР.

Миськів Павло, світське ім’я Петро; (* 1911), василіянин, церк. діяч у Галичині й Празі, з 1946 р. у Римі; у 1953 — 63 pp. протоархимандрит ЧСВВ, з 1963 р. заступник протоархимандрита.

[Миськів Павло, світське ім’я Петро (1911, Слободніца, Славонія, Австро-Угорщина — 1984, Рим). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна