Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1774-1786.]

Попередня     Головна     Наступна





Німчинов Кость (1898 — 193?), проф. Харківського Ун-ту, мовознавець, репресований 1937 p.; співавтор «Рос.-укр. словника» (1926), «Підвищеного курсу укр. мови» за ред. Л. Булаховського (1929 і 1931), автор огляду історії укр. мови («Укр. язик у минулому і тепер», 1925, 1926) та праць з іст. фонетики укр. мови (м. ін. про диспаляталізацію приголосних перед е, и); прихильник теорії С. Смаль-Стоцького про відсутність «праруської єдности».

[Німчинов Кость (Костянтин) (1899, Андріївка, Зміївський пов., Харківщина — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Німчук Дмитро (1897 — 1944), діяч Соц.-Дем. Партії Закарпаття, ред. газ. «Вперед» (1926 — 32), посол до сойму Карп. України (1939); на еміґрації в Братіславі і там замордований ґестапом.


Німчук Іван (1891 — 1956), гром. діяч і журналіст родом з Чортківщини (Галичина), д. чл. НТШ; співред. щоденника «Нове Слово» (1912 — 14) у Львові, ред. «Відродження України» (1918) і «Укр. Прапора» (1921 — 23) у Відні; з 1925 р. у Львові ред. «Діла» (1935 — 39 — гол. ред.), чл. ЦК УНДО. Ув’язнений большевиками 1939 — 41 в Луб’янській в’язниці (Москва), під час нім. окупації ред. львівського відділу «Краківських Вістей» (1942 — 44). На еміґрації в Німеччині (ред. «Християнського Шляху» 1946 — 47) і (з 1948) в Канаді (ред. «Укр. Вістей» в Едмонтоні — з 1949), де Й помер. Н. — автор численних ст. і розвідок з історії, культури (м. ін. про українців у Відні) і статистики («За Сяном», 1932) та споминів («595 днів сов. в’язнем», 1950); ред. книжкових вид. і альманахів.


Нірод Федір (* 1907), театральний мистець-декоратор, закінчив Київ. Художній Ін-т (1930); працював у театрах: Запорізькому ім. М. Заньковецької (1934 — 45) і Львівському Юного Глядача (1945 — 50) та театрах Опери й Балету у Львові й Києві (з 1961). Мист. оформив понад 100 вистав, у тому ч. опери («Милана» Ю. Майбороди, «Лісова пісня» В. Кирейка, «Далібор» Б. Сметани), балети («Хустка Довбуша» А. Кос-Анатольського) і драми («Отелло» В. Шекспіра, «Свіччине весілля» І. Кочерги).

[Нірод Федір (* Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Ніс Степан (1829 — 1901), літ. псевд. С. Волошин та ін., етнограф-фолкльорист, письм., за фахом лікар родом з Чернігівщини. Працював земським лікарем у різних м. України, в Болгарії (1883 — 86) і в Росії (Білозерськ), куди був засланий 1864 р. за ширення укр. книжок. З студентських років збирав фолкльорний матеріял — пісні, приказки, прислів’я, публікуючи його в «Черниговских губернских ведомостях» і в зб. А. Метлинського, П. Чубинського та ін. Крім ряду етногр. праць і наук.-популярних розвідок з медицини (перші укр. мовою: «Про хвороби й як їм запобігти» й ін.), Н. був автором оп. з побуту селян-кріпаків та козаків («Хуртовина», «Про Конотіп», «Людська пам’ять про старовину», «Запорожець Абиух» та ін), друкованих у 1861 — 97 pp. в «Основі», «Черниговскому листку», «КСт.», у в-ві якої вони й вийшли посмертно окремою зб.

[Ніс Степан (* Понори, Конотопський пов. — † Городня, Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]


Ністор Йон (1876 — 1962), рум. історик і політик, проф. ун-ту в Чернівцях, керівник рум. лібералів, деякий час мін. для нац. меншостей у Румунії і мін. для Буковини, ворог українців. Праці з іст. Молдавії та Буковини, в яких намагався довести, що румуни автохтонне населення на Буковині, а українці пришельці з пізніших часів.


Нітш (Nitsch) Казімєж (1874 — 1958), визначний поль. мовознавець, основоположник іст. діялектології поль. мови, проф. Краківського Ун-ту, при якому організував 1924 р. Студіюм Слов’янське з катедрами укр. мови (І. Зілинський) та літератури (Б. Лепкий), д. чл. НТШ (з 1937). Вивчав укр. впливи на поль. літ. мову й діялекти.


Нічвид, нічниця (Myotis), рід ссавців родини гладконосих кажанів; довж. тіла 37 — 93 мм, перев. нічні тварини. На Україні відомі 9 видів, з них частіше зустрічаються: Н. коловодний (водяний, M. daubentoni Eversmann), Н. вусатий (M. mystacinus Eversmann) і Н. сірий великий (M. myotis Borch.). Перев. на Закарпатті й у Криму поширені: Н. гостровухий (M. oxygnathus Mont.), Н. Іконнікова (M. Ikonnikovi Ogn.), Н. війчастий (M. nattereri Kühl) і Н. триколірний (M. emarginathus Geof.).


Нічлава, ліва подільська притока Дністра, довж. — 83 км, сточище — 870 км²; в дол. течії творить мальовничий яр.


Ніщинський Петро (літ. псевд. Байда; 1832 — 96), клясичний філолог, письм.-перекладач і композитор родом з сх. Поділля; учителював у Петербурзі, згодом у сер. школах в Одесі (1860 — 75 і 1882 — 88), Ананьєві (1875 — 82) та в Бердянському (1888 — 90); з 1890 р. жив у с. Ворошилівці, де й помер. Як композитор Н. відомий з муз. картини «Вечерниці» до «Назара Стодолі» Т. Шевченка (вперше поставлена 1875 аматорським гуртком М. Кропивницького у Єлисаветі), до складу якої входять інструментальна інтродукція, сольові та хорові виступи (з них постійне місце в укр. хоровому репертуарі здобув чоловічий хор «Закувала та сива зозуля»); він також автор сольових пісень та обробок укр. нар. пісень. Н. переклав на укп. мову грец. клясиків («Антігону» Софокла, 1883; «Одіссею» Гомера, 1889, 1892; 6 пісень з «Іліяди» Гомера, 1902 — 03), на грец. — «Слово о полку Ігореві» (1881); автор розвідок про грец. музику і метрику та шкільних підручників грец. мови.

[Ніщинський Петро (* Неменка, Липовецький пов., Вінничина). — Виправлення. Т. 11.]


НКВД — НКВС, див. Народний Комісаріят Внутрішніх Справ.


Нобель, Невель, оз. на Поліссі в долині гор. Прип’яті; 504 га, глибина — 12 м. Над оз. оселя цієї ж назви, оборонно положена на піво.; найдавніше поселення на Поліссі — ранній неоліт (кременярська робітня), до 1917 р. — м-ко Пинського пов., тепер с. Дубровицького р-ну Рівенської обл.


Нова Борова (III — 9), с. м. т. над р. Іршею, Володарсько-Волинського р-ну Житомирської обл.; 6 000 меш. (1966); зав. залізобетонних конструкцій; Іршанський гірничо-збагачувальний комбінат.


«Нова Буковина», газ., див. «Буковина».


Нова Водолага (IV — 16), с. м. т. на півд. Слобожанщині, р. ц. Харківської обл.; 14 400 меш. (1966); будів. пром-сть.


«Нова Громада», літ.-наук. місячник, виходив у Києві 1906 р. на кошти Є. Чикаленка і В. Симиренка; ред. Б. Грінченко; співр.: X. Алчевська, В. Винниченко, С. Єфремов, П. Капельгородський, М. Коцюбинський, М. Кропивницький, М. Милорадович, А. Тесленко, І. Труба, Л. Яновська, Б. Ярошевський та ін. У «Н. Г.» були вперше друковані «Єова» і «Три літа» Т. Шевченка; переклади з Г. Гайне, В. Гюґо, П. Беранже, М. Метерлінка, А. Франса, З перетворенням «КСт.» на місячник укр. мовою «Україна» та перенесенням до Києва «ЛНВ» «Н. Г.» перестала існувати. Вийшло 12 чч.


«Нова Громада», тижневик, центр. орган Федерації соціял-демократії в Америці, вид. Роб. Вид. Спілки, виходив у Едмонтоні (Канада) 1911 — 13; ред. Р. Кремар, Т. Томашевський.


«Нова Громада», суспільно-політ. місячник, радянофільського напряму, виходив у Відні 1923 — 24; ред. С. Вітик співр. А. Крушельницький, М. Меленевський та ін.


«Нова Громада», кооп. наук.-популярний і літ.-мист. двотижневик Книгоспілки й Вукоопспілки, виходив у Києві — Харкові в 1923 — 31 як продовження «Бюлетеня Київ. філії Вукоопспілки» (1 — 3, 1922) та «Правобережного Кооператора» (4 — 8, 1923); ред. О. Варавва, Н. Руденко. З 1932 р. «Н. Г.» перейменовано на «Соц. Громаду», що в 1933 р. перестала існувати. «Н. Г.» мала добре поставлений літ. відділ, у якому друкувалися С. Васильченко. Б. Антоненко-Давидович, М. Зеров, М. Рильський, Г. Косинка й ін.


«Нова Ґенерація», літ. об’єднання укр. футуристів, утворене 1927 р. в Харкові учасниками групи Аспанфут (М. Семенко, Ґ. Шкупупій, О. Полторацький, А. Чужий, М. Скуба та ін.). Програма «Н. Ґ.» сполучала пропаґандивно-поверхові ліві гасла інтернаціоналізму, пролет. культури з намаганнями модернізувати укр. літературу шляхом засвоєння модерних літ. течій Заходу. З 1929 p. «H. Ґ.» виступала під новою назвою — ВУСКК (Всеукр. Спілка Робітників Ком. Культури), з 1930 р. — ОППУ (Об’єднання Пролетарських Письм. України). У 1931 р. «Н. Ґ.» примушено самоліквідуватися. Більшість її учасників пізніше ліквідовано, ін. перейшли на офіц. партійну лінію в літературі (О. Полторацький). Літ. орган цієї ж назви (див.).


«Нова Ґенерація», журн., місячник літ. об’єднання цієї ж назви, виходив у Харкові від жовтня 1927 р. до грудня 1930 р. (ред. М. Семенко). Журн. приділяв багато місця полеміці з ін. літ. угрупуваннями того часу та популяризації зах. течій у літературі й мистецтві (Ґ. Аполлінер, Ле Корбюзьє, В. Бавмайстер тощо). В ч. співр. «Н. Ґ.» були А. Бучма, В. Вер, О. Близько, Г. Коляда, Ф. Лопатинський, С. Скляренко, Е. Стріха (К. Буревій), Л. Чернов та ін.


«Нова Доба», політ., екон. і наук. тижневик Закордонної Групи Укр. Ком. Партії, виходив у Відні 1920 — 21 рр.; ред. В. Винниченко і В. Левинський. При журн. видавалася «Бібліотека „Н. Д.“» (бл. 30 кн.).


[„Нова Думка“. — Доповнення. Т. 11.]


«Нова Доба», тижневик для військ.-полонених українців з Червоної Армії у Німеччині, виходив у Берліні 1941 — 45 pp.; ред. Г. Которович.


Нова економічна політика, див. НЕП.


«Нова ера», спроба наладнання укр.-поль. відносин у Галичині в 1890-их pp. у зв’язку з політ. напруженням між Австро-Угорщиною і Росією. Австро-угор. мін. закордонних справ граф Кальнокі натискав на австр. уряд, щоб задовольнити вимоги українців, на території яких могла відбуватися майбутня війна, і т. ч. здобув їх симпатії до Австрії. Тому що уряд був зв’язаний умовою з поляками щодо Галичини, він передав полагодження справи гал. намісникові К. Бадені. У переговорах брали участь також представники Київ. (Старої) Громади під проводом В. Антоновича, що під час рос. натиску на українство сподівалися після укр.-поль. замирення мати кращі умови для укр. нац.-культ. розвитку в Галичині. Але Бадені не думав про порозуміння на ширшій базі, а хотів заспокоювати українців дрібними поступками. У здійсненні «Н. е.» гол. ролю з укр. боку відогравали (крім В. Антоновича), митр. С. Сембратович і провідник поміркованого крила народовців — О. Барвінський, а також Ю. Романчук, К. Телішевський, з поль. — К. Бадені, маршал гал. сойму Е. Санґушко і посол А. Хамєц.

Русько-укр. Радикальна Партія відразу виступила проти «Н. е.», а речники народовців на соймовій сесії в листопаді 1890 р. виявили добру волю до порозуміння з поляками та деклярували вірність кат. Церкві й австр. державі з умовою, що австр. уряд і крайова адміністрація підуть назустріч їх вимогам рівноправности на полі культ. й екон. розвитку. Бадені від імени уряду обіцяв вільний розвиток укр. національности на основах австр. конституції. Позитивним наслідком «Н. е.» для українців було поширення прав укр. мови в адміністрації й судах, введення фонетичного правопису в укр. шкільних підручниках і двомовности в учительських семінаріях, заснування держ. гімназії в Коломиї, катедр сх.-евр. історії (властиво історії України) і другої катедри укр. літератури у Львівському Ун-ті, укр. фінансових установ — т-ва «Дністер» у Львові і «Укр. Щадниці» в Перемишлі, вид. укр. мовою урядової газ. «Народна Часопись» тощо. Ці полегшення не задовольняли політ. прагнень більшости народовців з Ю. Романчуком на чолі, і вони в 1894 р. відмовилися від політики «Н. е.» та перейшли до опозиції. На позиціях «Н. е.» залишилися митр. С. Сембратович і мала частина народовців під проводом О. Барвінського і А. Вахнянина, яка гуртувалася б. щоденника «Руслан» (з 1896).

І. В. і В. Л.


Нова Зеландія (New Zealand — Commonwealth), бріт. доміньйон — група островів, в півд.-зах. частині Тихого Океану, 268 000 км², 2 567 000 меш. (1964), в тому ч. бл. 300 українців. Українці поселилися в Н. З. по другій світовій війні; у 1949 — 51 pp. їх приїхало з Европи 228 (118 правос. і 110 католиків). Найбільші скупчення: Веллінґтон — 50, Окленд — 40, Крайсчерч — 40, решта — розкидані по всій країні. Виявом укр. організованого життя є укр. клюби у Веллінґтоні (з 1949 p., перший гол. В. Федорко) і в Окленді (з 1951) та суботні школи. Укр. католики підлягають юрисдикції Апостольського екзарха в Австралії, постійного свящ. не мають, існують тільки церк. братства. Правос. належать до Укр. Автокефальної Правос. Церкви в Австралії, мають парафіяльну раду й одного свящ.


«Нова Зоря», кат. газ., виходила у Львові 1926 — 39, спочатку щотижня, з 1928 — двічі на тиждень (ред. о. Т. Галущинський, з 1928 — О. Назарук); орган Укр. Христ. Орг-ції (УХО), з 1930 — Укр. Кат. Нар. Партії — Укр. Нар. Обнови; між співр. С. Томашівський, о. Й. Скрутень, І. Кревецький, о. І. Назарко.


«Нова Зоря», кат. тижневик, орган Свято-Миколаївської єпархії в Чікаґо (ЗДА), виходить з 1965 р. з англомовним додатком і ілюстрованою стор.; ред. о. Я. Свищук.


Нова Кахівка (VII — 14), м. обл. підпорядкування Херсонської обл., положене на березі Кахівського водоймища (див. світлину на стор. 487); пристань; 33 500 меш. (1966). Н. К. постала 1951 р. у зв’язку з будовою Кахівського гідровузла. Зав.: електромашинобудів., залізобетонних виробів, асфальтовий, стінних бльоків, кукурудзо-калібрувальний тощо. Заг.-техн. фак. Одеського інженерно-будів. ін-ту, с.-г. і вечірній електромех. технікуми. Н. К. забудована за єдиним пляном, перев. за типовими проєктами, вулиці творять прямокутну мережу й добре озеленені.


«Нова Книга», критико-бібліографічний місячник, продовження ж. «Книга» (1923 — 24), виходив у Харкові 1924 — 25 pp.; ред. С. Пилипенко і Г. Коцюба. (Вийшло 10 чч.).


«Нова Культура», журн., див. «Культура».


Нова Маячка (VII — 14), с. м. т., положене на Причорноморській низовині, Цюрупинського р-ну Херсонської обл.; 10 800 меш. (1965).


Нова Одеса (VI — 12), с. м. т., положене на лівому березі р. Бугу, р. ц. Миколаївської обл.; пристань; 8 500 меш. (1966); харч. і будів. пром-сть.


Нова Прага (V — 13), с. м. т., над р. Бєшкою (притока Інгульця), Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.; 11 000 меш. (1965); харч. пром-сть.


«Нова Рада», літ. альманах, вид. Київ. літ.-артистичного Т-ва (1908) за участю й ред. М. Старицького, О. Косач, Л. Старицької, І. Стешенка.


«Нова Рада», щоденник, заснований Т-вом для підмоги літературі, науці й штуці, згодом офіц. орган УПСФ, виходив у Києві з березня 1917 до січня 1919 р. як продовження припиненої 1914 р. газ. «Рада»; ред. А. Ніковський і С. Єфремов.


«Нова Рада», щоденник у Львові 1919 — 20, орган Трудової Партії; видавець о. О. Застирець, ред. о. Я. Левицький.


«Нова Свобода», єдиний укр. щоденник на Закарпатті, виходив у 1938 — 39 pp. в Ужгороді й Хусті замість тижневика «Свобода»; ред. С. Довгаль, В. Ґренджа-Донський. «Н. С.» стояла на виразно укр. політ. плятформі, у 1939 р. орган Укр. Нац. Об’єднання.


Нова Сербія, адміністративно-територіяльна військ. одиниця, утворена рос. урядом 1752 р. з півн.-зах. частини запор. земель (з півн. частин Кодацької і Буго-Гардовської паланок) між р. Синюхою на зах. і Дніпром на сх. (див. карту на 748 стор.), офіц. для охорони від турків і татар, фактично для приборкання запорожців. У Н. С. поселено сербів з Угорщини під проводом полк. І. Хорвата, а також болгарів, волохів, греків й ін. правос. з Туреччини. Поселення було організоване на військ. лад, ділилося на два полки — гусарський та Пандурський, об’єднаних у корпус, і мало деяку автономію; військ. осередком його був Новомиргород. 1754 р. на півд. кордоні Н. С. організовано т. зв. Слобідський полк з укр. козаків з Лівобережжя і Слобожанщини, частково й з Правобережжя. 1754 р. на території Н. С. засновано фортецю св. Єлисавети (з 1775 р. — м. Єлисаветград), що стала адміністративним центром усієї Н. С. 2/3 населення Н. С. і Слобідського полку були українці. Військ. поселення в Н. С. 1764 р. було ліквідоване і вона увійшла до складу новоствореної Новоросійської губернії. Чужинецьке населення досить швидко асимілювалося з українським.


Нова Січ, Покровська Січ, остання запор. Січ, що існувала у 1734 — 75 pp., положена над р. Підпільною (віднога Дніпра) б. теперішнього с. Покровського, Никопільського р-ну Дніпропетровської обл.; зруйнована рос. ген. Текелієм. Докладніше див. Запоріжжя і Запорізька Січ.


«Нова Сцена», муз.-драматичний театр на Закарпатті, постав 1934 як пересувний театр при філії т-ва «Просвіта» в Хусті з ініціятиви і під проводом Ю. і Є. Шерегіїв та при співпраці М. Аркаса, Ю. Базилевича, Р. Кирчева, М. Чирського та ін.; у 1938 — 39 pp. — держ. театр Карп. України. «Н. С.» випустила 1938 — 39 під цією ж назвою 2 чч. театрального журн.


«Нова Україна», щоденник у Кам’янці Подільському, виходив з серпня до листопада 1919 р., вид. Пресової Квартири Штабу Діючої Армії.


«Нова Україна», місячник письменства, науки й гром. життя, виходив у Празі 1922 — 28 (1922 — двотижневик); засновник і постійний ред. М. Шаповал; співред. — П. Богацький (1922), В. Винниченко (1923 — 24), М. Галаган, Н. Григоріїв (1925 — 26), С. Довгаль, В. Залєвський, М. Мандрика (1927 — 28). «Н. У.» відстоювала ідею нац.-держ. незалежности з соц. позицій.


«Нова Україна», щоденник, виходив з сер. листопада 1941 р. до лютого 1943 р. у Харкові; потім з перервами у Полтаві й Вінниці; ред. П. Сагайдачний, пізніше В. Царинник. «Н. У.», притягаючи ліпші письменницькі сили Харкова, була найкращою газ. за нім. окупації, бо, видавана у прифронтовій смузі, підлягала військ. цензурі і тому мала менше обмежень, ніж укр. газ., що виходили в Райхскомісаріяті України.


Нова Ушиця (V — 8), с. м. т. на сх. Поділлі над р. Калюсом, р. ц. Хмельницької обл.; 5 900 меш. (1965). Н. У. відома з 15 в. (до 1829 назва Літнівці); за Росії пов. м. Подільської губ. У липні 1919 і травні-червні 1920 р. в р-ні Н. У. бої 3 Залізної Дивізії Армії УНР з больш. армією; у листопаді 1920 р. запеклі бої двох груп Армії УНР — ген. М. Безручка і О. Удовиченка.


«Нова Хата», жін. журн. для плекання домашньої культури, виходив у Львові в 1925 — 39 pp. (до 1934 щомісяця, згодом двічі на місяць) як вид. кооперативи «Укр. Нар. Мистецтво»; ред. колеґія під проводом М. Деркач, М. Громницької, Л. Бурачинської. «Н. X.» багато місця присвячувала питанням нар. мистецтва; у «Н. X.» починали літ. діяльність І. Винницька, І. Вільде, С. Яблонська, Д. Ярославська й ін.


Новак Аполінарій (1882 — 1955), укр. письм. і журналіст у Канаді родом з Галичини; в Канаді з 1901 р. Ред. «Канадійського Фармера» (1909 — 14), автор оп. з життя укр. поселенців у Канаді, друкованих з 1906 р. в «Свободі», львівському «ЛНВ» та ін. вид.; окремо зб. «Канадські оповідання» (1910).

[Новак Аполінарій (1885, Серафинці, Городенківський пов. — 1955, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Новаківська (уроджена Молодецька) Галина (* 1923), маляр, мистець-декоратор родом з Перемищини; у 1942 — 44 pp. працювала в Театрі Малих Форм у Львові і в Укр. Театрі у Станиславові, з 1949 р. у Торонто (Канада); індивідуальні виставки і участь у виставках УСОМ і ОМУА.


Новаківський Олекса (1872 — 1935), визначний маляр і педагог, нар. у с. Слободо-Ободівці на сх. Поділлі; учився у мистця-декопатора Ф. Клименка в Одесі (з 1888) і в Краківській Школі Мистецтв (у Л. Вичулковського і Я. Станіславського). Після її закінчення (1900 р. з золотою медалею) працював в с. Могилі б. Кракова, з 1913 до кін. життя у Львові, куди переїхав за допомогою митр. А. Шептицького. Н. виставляв спершу у Львові (1900 на 2 виставці Т-ва для розвою руської штуки), з 1904 у Кракові (індивідуальна виставка у 1911), а після переїзду до Львова — у своїй майстерні (1919 — 21), у виставках Т-ва Прихильників Укр. Мистецтва, АНУМ і учнів своєї школи; найповніший перегляд творчости Н: показано на посмертній виставці у Львові 1936 і у. Львівському Держ. Музеї Укр. Мистецтва 1956.

У. краківський реалістично-імпресіоністичний період творчости Н. стояв близько до поль. сучасників (Я. Станіславського, Я. Мальчевського і С. Виспянського); у львівський — під впливом воєнних переживань він еволюціонував у напрямі символістичного експресіонізму. Основним характером творчости Н. є динамізм як психологічна реакція на катаклізми доби, а гол. засобом його вислову — барва. Жанри живопису: пейзажі ліричного характеру (краєвиди з Могили, Гуцульщини, захід сонця, місячні вечори і цілий цикл зображень катедри св. Юра у Львові), портрети (батька, дружини, сина, Д. Левицького, С. Голубовського, митр. А. Щептицького, О. Барвінського, численні автопортрети); композиційні портрети (Мойсей, кн. Ярослав Мудрий, кн. Ярослав Осьмомисл, Довбуш, Дзвінка, Моя муза, Революціонерка); композиції, перев. алегоричні (Пробудження, Коляда, Молох війни, Мистецтво, Наука, Нар. пісня, Виховання); квіти, перев. символічних форм, і Мадонни. Творчість Н., наскрізь індивідуалістична, в УССР з пол. 1930-их до пол. 1950-их pp. була замовчувана, пізніше частково визнана.

Окрема заслуга Н. у створенні мист. школи, яка на Зах. Україні була осередком малярської культури й дала низку відомих мистців (Р. Сельський, Л. Перфецький, С. Зарицька, Г. Смольський, В. Гаврилюк, М. Мороз, А. Малюца, С. Гординський, С. Ґебус-Баранецька, С. Луцик, В. Ласовський, Е. Козак, М. Левицький та ін.).

[Новаківський Олекса (14.3.1872 — 29.8.1935, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Голубець М. Гал. малярство, Л. 1922; Хмурий В. Олекса Новаківський. Рух. Х. 1931; Каталог посмертної виставки О. Новаківського. Л. 1936; Смольський Г. Школа Новаківського. Діло, чч. 55 — 56. Л. 1936; Залозецький В. О. Новаківський. Л. 1936; Островський В. Олекса Новаківський. К. 1964.

С. Гординський


Новаковський Михайло (1872 — 1941), політ.-гром. діяч, адвокат (до 1914 р. в Богородчанах), спершу радикал, пізніше соц.-демократ, вкінці нац.-демократ, посол до гал. сойму; з вибухом війни в УСС і співр. Союзу Визволення України, за ЗУНР — комісар Скалатського пов. й чл. Виділу Укр. Нац. Ради, 1919 р. чл. надзвичайної дипломатичної місії до Варшави. Згодом на Закарпатті, з 1939 р. на Словаччині, де й помер.


Новаковський Петро (1859 — 1945), селянин, гал. гром.-політ. діяч. Перемищини, брат Михайла Н., з 1912 в Канаді.


Новаковський Степан (1863 — 1936), гром.-політ. діяч, селянин, брат Михайла Н. (див.); брав видатну участь у радикальному русі Перемищини, добрий промовець, посол до гал. сойму (1895 — 1901).


Новаченко Микола (* 1898), ортопед-травматолог родом з Сумщини, чл.-кор. Академії Мед. Наук СССР; з 1922 р. наук. працівник Укр. Н.-Д. Ін-ту ортопедії та травматології у Харкові (з 1940 р. — дир.). Праці (понад 90) присвячені вивченню реґенерації кісткової тканини, питанням лікування переломів кісток, трансплантації, протезування тощо. Н. застосував ряд нових пластичних операцій і апаратів.

[Новаченко Микола (1898, Буринь, Путивельський пов. — 1966, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Новгород Великий, слов. держава на півн. Сх. Европи, з столицею в м. Новгороді над р. Волховом, б. Ільменського о. Про початки Н. В. відомо мало. Він постав на землях ільменських слов’ян, які, на думку деяких дослідників (зокрема М. Костомарова), примандрували туди з-над сер. Дніпра. Положення Н. В. на важливому торг. шляху «з варяг у греки» визначило його зв’язок з Києвом. Він входив до складу Київ. імперії, маючи кн. з київ. династії Ігоревичів. За Святослава Ігоревича княжив у Н. його малолітній син Володимир, від імени якого правив його дядько Добриня. Згодом там княжили син Володимира — Ярослав і син Ярослава — Володимир. Після смерти Ярослава на новгородському престолі чергувалися його сини, а потім його внуки; врешті, там усталився рід Мономаховичів.

Після прийняття християнства охрищено було також новгородців. Н. став резиденцією єп. (з 1156 р. — архиєп.), підлеглого київ. митр. Н. мав тісні зв’язки з Києвом у царині економіки й культури. Новгородські купці мали в Києві окрему дільницю з власною церквою. Найкращий твір новгородської архітектури княжих часів собор св. Софії має чимало подібностей до Софійського собору в Києві. Новгородське літописання, хоч мало свої особливості, розвивалося під формальним й ідеологічним впливом київського.

Особливі політ. та екон. інтереси Н. В., у зв’язку з його швидким зростанням і значною відстанню від Києва, сприяли утворенню й зміцненню опозиційних до Києва сил, які виявилися вже в 11 в. (відмова Ярослава Мудрого, тоді новгородського кн., платити Києву данину; протикиїв. політика посадника Н. Константина, сина Добрині тощо). Ці сили зростали у 12 в., в процесі розпаду Київ. імперії на окремі князівства. Новгородці поступово обмежували владу кн. На перше місце висунулися: віче (збір вільних громадян) — найвища законодавча влада, і посадник, колись княжий, а потім виборний урядник, що мав у руках гол. виконавчу владу. З 1136 p. H. В. став респ., в якій фактична влада належала боярству й великому купецтву. Згодом, з 14 в., Н. В. керувала очолювана архиєп. рада («госпóда»), що складалася з представників, найбільших боярських родин.

Напад татар на Сх. Европу 1239 — 40 pp. не досяг Н. В., який тільки формально визнав тат. зверхність. Це дало йому можливість, спираючись на свої величезні колонії на півн. Сх. Европи й на визначну участь в евр. торгівлі (зокрема у зв’язку з Ганзейським Союзом), далі розвиватися й багатіти. Але небезпека для Н. В. прийшла з боку Москви, що різними засобами спромоглася здобути собі в Н. В. великі впливи. Перша війна Москви з Н. В. закінчилася перемогою Москви, яка договором 1456 р. обмежила суверенність Н. В. Бажаючи позбутися залежности від Москви, новгородці вибрали своїм кн. представника київ. княжої родини — Михайла Олельковича (1470). Але ні він, ні Лит. держава, з якою згодом уклав союз Н. В., не могли врятувати Новгородську респ. від моск. аґресії. Під час другої війни (1471) Москва здобула Н. В. і встановила там свою владу. Чергова спроба новгородців вирватися з-під Москви (1478) не вдалася. Моск. військо знову здобуло й зруйнувало м. Моск. кн. Іван III, щоб назавжди зломити свободолюбні прагнення новгородців, провів масові екзекуції, великі конфіскації майна та депортацію новгородських бояр до Московщини. Символ свободи Н. В., великий дзвін, що скликав новгородців на віча, вивезли до Москви. Але антимоск. настрої й рухи тривали в. Н. В. ще довгий час.

М. Ждан


Новгородка (V — 13), с. над р. Кам’янкою (притока Інгула), р. ц. Кіровоградської обл.; 5 800 меш. (1966).


Новгород-Сіверський (I — 14), м. на Чернігівщині, над р. Десною, р. ц. Чернігівської обл.; пристань, 12 000 меш. (1964). Н.-С, одне з найстаріших укр. м., виник на території сіверян; перша згадка в Лаврентіївському літопису під 1096 р. (в «Поученії Володимира Мономаха», про події поч. 1080-их pp.); у 12 — 13 вв. стольне м. удільного Новгородсіверського князівства (одним з кн. був Ігор Святославич, герой «Слова о полку Ігореві»), яке існувало й після тат. погрому, з пол. 14 в. під зверхністю Литви, а з 1503 р. — Москви. З 1523 перейшов під володін ня Москви, з 1618 р. — Польщі, діставши тоді маґдебурзьке право. З 1648 р. входив до складу Коз.-Гетьманської держави, як сотенне м. Ніженського (до 1663), а потім Стародубського полку (до 1781). 1782 — 96 pp. центр Новгородсіверського намісництва, пізніше пов. м. Малорос. й (з 1802) Чернігівської губ. У 17 — 18 вв. в рел. і культ. житті України відогравав ролю Новгородсіверський Спасо-Преображенський манастир (зокрема друкарня, заснована архиєп. Лазарем Барановичем, яка існувала в 1674 — 79 pp.); у 1788 — 89 р. у Н.-С. засновано «Главное народное училище», перше на Чернігівщині, перетворене 1805 р. на гімназію (відкрита 1808), вихованцями якої були, м. ін. М. Максимович, П. Куліш, К. Ушинський і багато ін. укр. діячів.

У м. харч. пром-сть, коноплезав., ткацька фабрика, виробництво будів. матеріялів. Пам’ятки архітектури: ансамбль Н.-С. Спасо-Преображенського манастиря (див.), Успенський собор (кін. 17 в.), дерев’яна бароккова церква св. Миколая (1760), тріюмфальна арка (1786 — 87), збудована з нагоди перебування Катерини II, рештки торг. рядів (поч. 19 в.). На території Н.-С. виявлено пізньопалеолітичну (мадленську) стоянку (три гігантоліти — до 45 см. довж., оброблене ребро мамонта, багата фавна).

Р. М.


Новгородсіверський патріотичний гурток, гурток укр. автономістів, що існував на терені Новгородсіверського намісництва в останній чверті 18 в. До нього належали (або були з ним зв’язані) такі діячі, як єп. Варлаам Шишацький, А. Гудович, Г. Долинський, Ш. Значко-Яворський, Т. Калинський, П. Коропчевський, О. Лобисевич (один з лідерів гуртка), М. Миклашевський, Г. Полетика, А. Рачинський, Ф. Туманський, І. Халанський, А. Худорба, С. Ширай та ін., здебільша вихованці Київ. Академії й чужоземних ун-тів. Н. п. г. прагнув відновлення укр. держ. самостійности й відродження укр. нац. культури. Діяльність Н. п. г. ще не досить досліджена, але маштаб її був широкий. У сфері політ. Н. п. г. пропаґував ідею укр. самостійности: поширював публіцистичні твори, зокрема т. зв. «промови» Полуботка й Мазепи; постачав укр. матеріял для праць і виступів чужоземних діячів в укр. справах (праці Леклерка й Шерера, виступи на користь України у франц. Конвенті 1795 р. тощо); боровся (теоретично й практично) за дворянські права укр. шляхетства й козацтва; вдавався до дипломатичних акцій за кордоном (відома місія В. Капніста до Берліну 1791 р. була правдоподібно пов’язана з Н. п. г.); дбав про орг-цію укр. військ. сили (коз. проєкт В. Капніста 1788 p., укр. карабінерні полки тощо), зокрема для боротьби проти рос. панування.

У сфері культ. діяльність Н. п. г. полягала у розбудові укр. освіти (поч. гімназії і проєкт ун-ту в Новгороді-Сіверському), науки (проєкт заснування Укр. АН — «Академічного Зібрання» Ф. Туманського; збирання, розроблення й почасти публікація матеріялів до історії, етнографії, економіки й статистики України-Гетьманщини — праці Г. Полетики, Ф. Туманського, А. Худорби, А. Пригари, «Записки о Малороссии» Я. Маркевича 1798 p., а також до укр. мовознавства — словник Ф. Туманського 1793 р. і початок праці О. Павловського над «Грамматикою малороссійского нарЂчія», нарешті, перша частина «Історії Русів»), літератури укр. мовою («Вергілієві Пастухи» О. Лобисевича; його проєкт видавати твори укр. бароккової літератури, зокрема Г. Кониського й Танського), укр. мистецтва (муз. творчість А. Рачинського тощо), церкви (пляни автокефалії Укр.-Білор. Правос. Церкви — Сава Пальмовський, Варлаам Шишацький) та ін.

Далеко не всі (навіть суто культурницькі) задуми й проєкти Н. п. г. вдалося тоді здійснити. Але відгуки його ідей і традицію його діяльности знаходимо в першій чверті 19 в. і на Новгородсіверщині, і поза її межами, що робить Н. п. г. важливою ланкою в історії нового укр. нац. відродження.

Література: Оглоблин О. Люди Старої України. Мюнхен 1959; Шевельов Ю. Граматика, що належить до історії літератури («Граматика малоросійського наріччя» Павловського та її автор). Слово, зб. 2. Нью-Йорк 1964; Оглоблин О. Опанас Лобисевич (1732 — 1805). Мюнхен 1966.

О. Оглоблин


Новгородсіверський Спасо-Преображенський манастир у м. Новгороді-Сіверському, в його півд.-сх. частині на горбі над Десною, заснований, за традицією, ще в дотат. епоху. Перші документальні відомості про нього — з поч. 16 в. (жалувана грамота Івана Грозного 1552 p., де згадується подібна грамота в. кн. Василія Ш); у першій пол. 17 в. — архимандрія. За поль. влади манастир був переданий 1635 р. єзуїтам, після 1648 р. повернутий православним, був відновлений архиєп. Лазарем Барановичем, який мав тут свою резиденцію (до 1672 р.) й розбудував манастир та збагатив його великими маєтками (у 18 в. мав бл. 6 000 підданих). У 1674 — 79 pp. у манастирі працювала друкарня Л. Барановича, під керівництвом друкаря й ґравера С. Ялинського, де друкувалися церк. й світські книги, мовами укр., ц.-слов. й поль., зокрема твори Барановича, Й. Ґалятовського, Д. Туптала, А. Бучинського і різні підручники.

Серед визначніших настоятелів Н. С.-П. м. 17 — 18 вв. були архимандрити Михайло Лежайський, Дмитро Туптало, Євстафій Пальмовський та ін. У 1785 — 97 pp. манастир був резиденцією оп. новгородсіверського та глухівського Іларіона Кондратковського, який переніс сюди з Переяслава Колеґіюм, перетворений на духовну семінарію, першим ректором якої був Варлаам Шишацький. Тоді ж (1791 — 96) у манастирі був збудований архітектом Д. Ґваренґі величний Преображенський собор замість розібраного старого. В манастирі поховано низку держ. і культ. діячів 18 — 19 вв., зокрема графа Олексія К. Розумовського й архиєп. В. Шишацького. Н. С.-П. м. існував до революції 1917 p., а за сов. влади був перетворений на держ. культ.-іст. заповідник.

Центр. місце б ансамблі Н. С.-П. м. становить п’ятибанний Спасо-Преображенський собор у клясицистичному стилі; ін. пам’ятки архітектури: хрещата, однобанна Петропавлівська церква 16 — 17 вв., надвірна бароккова брама з трьома проїздами, з луками і восьмикутньою дзвіницею (кін. 17 в.) та ін.

О. Оглоблин


Новгородське (V — 18), с. м. т. в Донбасі, Дзержинського р-ну Донецької обл., положене над р. Новим Торцем; 16 100 меш. (1966); машинобудів., фенольний і керамічний зав.


«Нове Житє», тижневик, згодом двотижневик, орган допомогової орг-ції «Згода Братств», виходив у м. Оліфант (ЗДА; 1913 — 38); ред. П. Кирилюк, Туринський та ін.


«Нове Життя», щоденник у Станиславові, виходив з листопада 1918 р. до квітня 1919 р. (89 чч.); видавець З. Козловський, ред. І. Рибчин і Р. Заклинський.


«Нове життя», тижневик, орган Пряшівського Комітету Ком. Партії Чехо-Словаччини, згодом ЦК Культ. Союзу Укр. Трудящих у Сх. Словаччині, виходить у Пряшеві з 1951; ред. Ю. Дацко. «Н. Ж.», хоч редаґоване в офіц. дусі, відстоює права укр. меншости; м. ін. подає інформації з життя місц. українців, а також фолкльорний, говірковий матеріял та літ. спроби місц. письм.


«Нове Зеркало», див. «Зеркало».


«Нове Мистецтво», ілюстрований тижневик Управління відділу мистецтв Головполітосвіти УССР для справ образотворчого, муз., театрального і кіномистецтва; виходив у Харкові 1925 — 28 pp. за ред. М. Христового і В. Хмурого. Одним з ілюстраторів журн. був О. Довженко.


Нове Місто, кол. м-ко, нині с. Старосамбірського р-ну Львівської обл., положене б. підніжжя Карпат; мист. пам’ятки: церква Івана Христителя з 1529 p., відбудована 1756 p., костьол з 1512 р. (Готика); 4 лютого 1919 р. бій УГА з поляками.


«Нове Село», тижневик для селян, виходив у Львові 1929-39, спочатку вид. Спілки Аґрономів, згодом Укр. Сел. Союзу (ред. В. Воробець), з 1936 р. кооперативи «Н. С.» під націоналістичними впливами (ред. Б. Левицький).


«Нове Слово», популярний ілюстрований щоденник нац.-дем. напряму, виходив у Львові 1912 — 14 pp.; видавець о. Т. Войнаровський, гол. ред. М. Курцеба, чл. ред.: М. Нискоклон, С. Біляк, В. Козак, І. Німчук. «Н. С.» одна з найпоширеніших газ. (12 000 наклад) свого часу; воно спричинилося до поглиблення укр. нац. свідомости, зокрема в м. Галичини й Буковини.


«Нове Українське Слово», щоденник, виходив замість «Укр. Слова» у Києві, під час нім. окупації з грудня 1941 р. до поч. 1943 p.; ред. К. Штепа. Газ. трималася суто нім. лінії; подекуди містила іст.-культ. укр. матеріял.


Новеля, жанр малої розміром прози, з однолінійним сюжетом і пуантованим, часто несподіваним фіналом (звідси назва), що деякою мірою споріднює Н. з анекдотою. Н. вперше з’явилася в італ. літературі 14 в. (Дж. Боккаччо) і скоро поширилася у Франції, Еспанії й ін. евр. країнах. На Україні термін Н. вживається з кін. 19 — поч. 20 в. Кращими майстрами Н. того часу були І. Франко, М. Коцюбинський, В. Винниченко і особливо В. Стефаник. У сов. прозі визначним новелістом був Ю. Яновський. Поряд з самостійним жанром бувають т. зв. вставні Н. (а романах) і композиції з низки Н. — роман у Н. («Вершники» Ю. Яновського, «Тронка» О. Гончара). По другій світовій війні в укр. сов. літературі термін Н. набув широкого вжитку з поширенням і на оповідання, що призводить до затирання різниці між цими двома жанрами. З укр. авторів жанр Н. досліджували: Г. Майфет («Природа новелі», 1928), М. Йогансен («Як будується оповідання», 1928), І. Качуровський («Новеля як жанр», 1958).


Новий Биків (III — 12), с. м. т. Бобровицького р-ну в півд. частині Чернігівської обл., 5 000 меш. (1966); цукровий зав.


Новий Буг (VI — 13; кол. Куца Балка, пізніше Новопавлівка), м. на Причорноморській низовині, р. ц. Миколаївської обл.; 16 000 меш. (1964); харч. пром-сть, мебльова фабрика, цегельно-черепичний, луб’яний зав.


«Новий Вік», політ. та гром.-культ. двотижневик для укр. населення Румунії, виходить у Букарешті з 1950 p.; до 1964 р. як орган Ген. Ради Асоціяції Рум. Т-ва зв’язку з СССР.


«Новий Край», тижневик Т-ва Руських Фармерів у Канаді; виходив у Ростерні 1910 — 13; ред. П. Швидкий.


«Новий Літопис», квартальник гром. життя, науки й мистецтва, виходить з 1961 р. у Вінніпеґу (Канада); гол. ред. Ю. Мулик-Луцик.


Новий Львівський Театр, постав у грудні 1918 в Тернополі, з ініціятиви акторів київ. «Молодого Театру» — В. Калина і Ф. Лопатинського. у 1919 обслуговував укр. військ. частини в Кам’янці Подільському, Проскурові й Вінниці. Улітку того ж р. поділився на 2 групи, одна з М. Бенцалем на чолі давала вистави в Балті, Бірзулі, Літині й в травні 1920 попала в поль. полон, друга — з Г. Юрою залишилася у Вінниці і створила Театр ім. І. Франка, а частина акторів цієї групи згодом працювала в «Березолі».


Новий Оскіл (III — 18), м. на півн. Слобожанщині над р. Осколом, р. ц. Білгородської обл. РСФСР; 13 000 меш. (1959); харч. пром-сть, технікум механізації сіль. госп-ва. Н. О. заснований 1637 р. як оборонний пункт проти татар, 1647 р. названий Царевим Олексієвим, 1655 р. перейменований на Н. О., з 1779 р. пов. м. Курської губ. За переписом з 1897 р. українці в Ново-Оскільському пов. становили 51,0% всього населення, 1926 р. в Ново-Оскільському р-ні — 51,1%.


«Новый Проломъ», див. «Проломъ».


Новий Рік, відзначуваний урочисто перший день нового року. На Україні вже в доіст. добу святковано Н. Р. 1 березня, подекуди 9 березня (ст. ст.) або й 1 квітня як початок весни і нового госп. сезону. З прийняттям християнства й введенням Юліянського календаря (див. Календар) в його візант. формі прищепилася в церк. житті для Н. Р. дата 1 вересня. З 14-15 вв. на укр. землях в межах лит.-руської держави й Польщі закріпилася дата 1 січня, яка поширилася з 1700 p., після календарної реформи Петра I, також і на укр. землях, що входили до складу Росії. З навечір’ям Н. Р. і Маланкою або подекуди Щедрим чи Багатим вечором, новорічною ніччю і з самим днем Н. Р. зв’язано на Україні багато нар. вірувань, обрядів і звичаїв, зокрема ворожінь і побажань щасливого почину (див. ЕУ I, стор. 231).


Новий Роздол (IV — 5), с. м. т. Миколаївського р-ну Львівської обл. над р. Дністром; 13 800 меш. (1965); гірничо-хем. комбінат — одне з найбільших підприємств по виробництву сірки в СССР, збудоване 1958 р. на базі місц. родовища сірки. Н. Р. заснований 1953 р.


Новий Сад (Novi Sad), м. в Юґославії, гол. м. Автономної обл. Войводіни в Сербській респ., культ. осередок українців Бачки й Сріму; 102 000 меш. (1961), ч. українців бл. 4 000 (воно постійно зростає завдяки припливу з Бачки). Українці живуть у Н. С. з 1780-их pp.; гр.-кат. парохія й церква (1802), культ.-просвітнє т-во (1919); вид. центр бачванських українців: тижневик «Руське Слово», місячник для дітей «Пионерска Заградка», літ.-мист. квартальник «Шветлосц» (перенесені 1967 р. з Керестура); у програмі радіостанції з 1949 р. пересилання бачвансько-укр. говіркою. У бібліотеці Сербської Матиці (300 000 тт.) багатий укр.-бачванський відділ; в ун-ті й ін. високих школах Н. С. вчиться чимало українців.


Новий Санч (Nowy Sacz; IV — 1), пов. м. в Польщі (Краківське воєводство) над р. Дунайцем у Зах. Бескиді; 36 800 меш. (1964). До 1946 р. півд. частина Новосандецького пов. належала до укр. нац. території: на 38 500 меш. було 27 300 українців (1939). Укр. колонія в Н. С. нараховувала бл. 300 осіб і мала свою церкву; тут був культ. (філія т-ва «Просвіта», бурса для шкільної молоді) та госп. (пов. союз кооператив) осередок Зах. Лемківщини. В музеї представлене лемківське церк. мистецтво і твори Никифора Дровняка.


«Новий Світ», місячник Об’єднання Українців в Америці «Самопоміч», виходив у Нью-Йорку 1950 — 59 (1950 р. двотижневик); ред. П. Сагайдачний, В. Мудрий, Р. Ільницький. 1959 р. об’єднався з ж. «Наш Контакт» п. н. «Наш Світ».


Новий Світ (VI — 18), с. м. т. в півд. Донбасі, Старобешівського р-ну Донецької обл.; 10 500 меш. (1966). Н. С. заснований 1957 р. у зв’язку з будівництвом Старобешівської ДРЕС ім. Леніна.


Новий Торг (Nowy Targ), м. в Польщі (Краківське воєводство) б. підніжжя Татр над р. Дунайцем; 19 000 меш. (1964). До 1946 р. сх. частина Новоторзького пов. належала до укр. нац. території (найбільше на зах. висунена частина Лемківщини): на 2 300 меш. було 2 200 українців (4 с., з них найбільше — Шляхтова).


«Новий Час», спочатку орган УВО, з 1925 безпартійна ілюстрована газ., виходила у Львові в 1923-39 у в-ві Вид. Спілка, з 1934 у в-ві «Укр. Преса» І. Тиктора, двічі на тиждень, через день (з 1926) і щоденно (з 1932); ред. М. Матчак, Д. Паліїв, з 1926 р. М. Коновалець. «Н. Ч.» мав найвищий наклад з усіх щоденників на Зах. Україні. При ньому виходила «Бібліотека Н. Ч.» (30 тт., ред. Є. Яворівський та ін.), «Альманах Н. Ч.» (з 1932) й ін. (див. «Укр. Преса»). «Н. Ч.» влаштовував збірки на гром. цілі («Св. Миколам укр. дітворі», «На писанку Гуцульщині», «1, ґрош Рідній Школі» та ін.).


«Новий Шлях», щоденник, виходив у Кам’янці Подільському 1919 р.; ред. Л. Білецький.


«Новий Шлях», тижневик націоналістичного напряму, орган Укр. Нац. Об’єднання Канади, виходить з 1930 р. в Едмонтоні, у Саскатуні й (з 1942) у Вінніпеґу (1944 — 417 двічі на тиждень); засновник і довголітній ред. М. Погорецький, згодом В. Мартинець (1954 — 60) й ін. У в-ві «Н. Ш.» виходять: ж. «Жіночий Світ», «Голос Молоді» (укр. і анг. мовами), «Смолоскип», «Альманахи Н. Ш.» та книжки.


Новий Яричів (IV — 5), с. м., т. Кам’янсько-Бузького р-ну Львівської обл., положене за 25 км на півн. сх. від Львова; 1 500 меш. (1966).


Новик Катерина (* 1898), геолог і палеоботанік, чл.-кор. АН УРСР (з 1951), родом з Дніпропетровського; працює (з 1930) в Ін-ті геол. наук АН УРСР; бл. 120 наук. праць, присвячених гол. стратиграфії й фльорі кам’яновугільних відкладів України, та історії геол. досліджень України: «Іст. нарис палеоботанічного дослідження Донецького басейну» (1936), «Каменноутольная флора Европейской части СССР» (1952), «Великий Донбас» (1959; у співавторстві з В. Пермяковим) та ін.

[Новик Катерина (1898 — 1984, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


«Новины», інформаційно-політ. газ., виходила двічі на тиждень з 1. 1. до 30. 3. 1849 у Львові; ред. І. Гушалевич; друкувалася мовою, зближеною до нар. (вийшло 26 чч.).


«Новини», газ. в Едмонтоні (Канада) 1913 — 21 pp. (з перервами), виходила як тижневик, пізніше два і три рази на тиждень; ред. Р. Кремар, М. Стечишин та ін.


«Новини», спочатку «Новина», щоденник Мін-ва Преси й Пропаґанди УНР; виходив у Кам’янці Подільському 1919 р.


«Новини», інформаційний листок Бюра Армії УНР; виходив щоденно, але з перервами 1919 р. в Києві, Жмеринці й Проскурові.


«Новини», щоденник Коломийської Філії Центр. Бюра при Директорії УНР 1919 р. в Коломиї.


Новинська Віра (* 1900), акторка родом з Києва; з 1918 р. в оперетах (1919 — 21 pp. в Краснодарі), з 1929 р. у Харківському Театрі Муз. Комедії, з 1935 у Київ. Театрі Муз. Комедії; кращі ролі: Сільва, Маріца (в одноіменних Оперетах Е. Кальмана), Еврідіка («Орфей у пеклі»), Періколя (в одноіменній опереті; обидві Ж. Оффенбаха) та ін.

[Новинська Віра (1900 — 1982, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Новицький Віктор (1884 — ?), історик-правник і архівіст родом з Києва, внук Ореста Н. (див.), співр. Київ. Центр. Архіву Давніх Актів (1920 — 32), чл. Комісії історії зах.-руського та укр. права ВУ АН. Праці: «Снеми Руської Землі X — XII вв.» («Праці Комісії іст. зах.-руського та укр. права», т. III, 1927), «Давнє Лукомор’я» (ЗІФВ ВУАН, т. XXIV, 1929), «Держ. минуле України, як предмет науки» («Україна», ч. 36, 1929), «Іст. праця проф. О. Є. Прєснякова і розмежування великоруської та укр. історіографії» («Україна», 1930, II) та ін. Репресований большевиками 1933 і засланий 1938. Дальша доля невідома.

[Новицький Віктор (* Двінськ [тепер Даугавпілс], Латвія). — Виправлення. Т. 11.]


Новицький Григорій († 1727), син Іллі Н., військ. діяч і вчений, вихованець Київ. Академії; охочекомонний полк. (1704 — 08), резидент Мазепи при поль. гетьмані Сєнявському (1708), 1712 р. засланий до Тобольську. Допомагаючи митр. Ф. Лещинському в місійних подорожах серед сибірських народів, вивчав їх побут та звичаї й склав «Краткое описание о народе Остяцком и Вогульском» (1715), що його вважають за одну з найраніших у світовій літературі етногр. монографій (видана у витягах 1720, 1730, 1744 нім. мовою без імени автора і повністю в ориґіналі 1884 і 1941 pp.). Н. був одним з піонерів хліборобства й садівництва у Сибіру; був наглядачем Кондинської волості, де був і забитий.

[Новицький Григорій (? — бл. 1720-25 [за ін. даними після 1727]). — Виправлення. Т. 11.]


Новицький Іван (1844 — 90), історик і етнограф родом з Київщини, співр. Київ. Центр. Архіву й Археографічної Комісії; автор праць з історії Козаччини й соц.-правної історії Правобережної України за лит. й поль. доби. Гол. праці: «Очерк истории крестьянского сословия Юго-Западной России в XV — XVIII вв.» («Архив Ю.-З. P.», ч. VI, т. I, 1876; укр. переклад — «Руська Іст. Бібліотека», т. XXI — XXII), «Адам Кисель, воєвода Киевский» («КСт.», 1885), «Чиншевое владение в Юго-Западном Крае» («Труды Киевского Юридического Общества», 1883); «Справочный словарь юридических терминов древнего актового языка Юго-Западной России» («Киевские Университетские Известия» 1871 — 72). Зібрав бл. 5 000 записів укр. нар. пісень, вміщених в «Трудах Этнографическо-Статистической Экспедиции в Западно-Руском Крае» П. Чубинського (т. V, 1872).

[Новицький Іван (* Тараща — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Новицький Ілля († 1704), військ. діяч другої пол. 17 в.; компанійський (охочекомонний) полк. у Самойловича й Мазепи (1673-1700), Відзначився у війнах з Туреччиною й Кримом, виконуючи обов’язки наказного гетьмана. Заступав гетьмана під час подорожі Мазепи до Москви 1689 р.


Новицький Микола, офіцер Ген. Штабу, пізніше ген. і командир корпусу; приятель Шевченка. Був близький до діячів Київ. Старої Громади. Автор спогадів про Шевченка, опублікованих у «КСт.», 1889 (також у «Зорі», 1889) і окреме вид. 1931.

Брат його, Василь Н., ген., начальник київ. Жандармського управління, автор спогадів, цікавих для історії укр. руху в Києві другої пол. 19 в.

[Новицький Микола, офіцер (1833 — 1906). — Виправлення. Т. 11.]


Новицький Микола (* 1884), журналіст, ком. діяч; за участь у революції 1905 засланий на Сибір; 1915 — 25 діяв на Дал. Сході, згодом на Україні, заступник ред., критик і фейлетоніст (під. псевд. Йона Вочревісущий — завжди з офіц. позицій) «Вістей ВУЦВК», дир. в-ва «Література і Мистецтво». 1938 р. засланий; дальша доля невідома.


Новицький Михайло (1892 — 1964), літературознавець родом з Ніжена; з 1921 р. наук. співр. ВУАН, ред. (спільно з С. Єфремовим та П. Филиповичем) зб. «Шевченко та його доба» (I — II, 1925 — 26). Праці Н. присвячені гол. текстології й біографії Т. Шевченка, за його ред. й участю видано понад 20 вид. творів Шевченка. У 1937 p. H. був засланий на Соловки. Після повернення з заслання й реабілітації в другій пол. 1950-их pp. Н. працював наук. співр. Музею Т. Шевченка.

[Новицький Михайло († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Новицький Олекса (1862 — 1934), історик мистецтва, чл. Укр. Наук. Т-ва у Києві (з 1909), д. чл. НТШ (з 1914) і УАН (з 1922); після закінчення Моск. Ун-ту працював бібліотекарем моск. Школи малярства, різьбарства і будівництва (1898 — 1918), при чому брав жваву участь у житті Укр. Громади в Москві, співпрацював у ж. «Украинская Жизнь» (1912 — 17) і «Промінь» (1917); організував ювілейну виставку малярських і графічних творів Т. Шевченка (1911). З 1922 р. у Києві, де очолював Всеукр. Археологічний Комітет при ВУАН (1924 — 33) і н.-д. катедру мистецтвознавства. Н. досліджував мист. спадщину Т. Шевченка: «Тарас Шевченко як маляр» (1914), «Т. Шевченко як художник» (1930) й ін.; був ред. 7 т. Акад. повного вид. творів Т. Шевченка «Малярські твори Т. Шевченка» (надрукований 1936, але знищений сов. цензурою). Розвідки про дерев’яну архітектуру України; ін. праці: «Передвижники...» (1897), «История русского искусства з древнейших времен» (2 тт. 1902 — 03), «Спроби реконструкції Київ. Софії» (Записки Всеукр. Археологічного Комітету, ч. 1, 1930) та ін.

[Новицький Олекса (Олексій) (1862, Сімбірськ, Росія — 1934, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Новицький Олекса (* 1914), сов. письм. і перекладач родом з Київщини. Зб. поезій «Ми йдемо на бій» (1942), пісні до фільмів, переклади з літератур ін. народів СССР.

[Новицький Олекса (1914, Пії, Канівський пов. — 1992, Київ). Зб. поезій „Україно сонячна моя“ (1966), „Славлю мою Батьківщину“ (1978), дослідження „Тарас Шевченко й Айра Олдрідж“ (1966). Упорядник і ред. зб. перекладів з грузинської та ін. мов. — Виправлення. Т. 11.]


Новицький Орест (1806 — 84), філософ родом з сх. Волині, учень і проф. Київ. Академії (1834-37) та Київ. Ун-ту (1837 — 50), звільнений з посади після заборони викладів філософії в Рос. Імперії. Автор ст. з філософії, підручників психології (1840) і логіки (1841, 1844, 1846) та широко задуманої історії філософії у зв’язку з рел. віруваннями (4 тт., 1860-62, не закінчена). Цікаві спогади (в «Словнику професорів Київ. Ун-ту»), цінна праця про «духоборів» (1832, 1882).

[Новицький Орест (* Пилипи, Житомирський пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Новицький Яків (1847 — 1925), етнограф-історик і педагог, родом з Катеринославщини. Автор фолкльорних та іст. праць, пов’язаних з територією Запоріжжя й Півд. України. Гол. публікації: «Малорусские песни, преимущественно исторические» (Сб. ХИФО, VI, 1894), «Малорусские песни, собранные в Екатеринославище 1874 — 1903» («Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии», IV, 1907), «Малороссийская и Запорожская старина в памятниках устного народного творчества» (1907), «История гор. Александровска» («Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии», III, 1905), «Описание границ и городов бывшей Азовской губернии» (1910), «Материалы для истории Запорожских казаков» та ін. Автобіографія Н. — «Україна», 1925, VI.

[Новицький Яків (* Аули — † Запоріжжя). — Виправлення. Т. 11.]


Новиченко Леонид (* 1914), один з провідних сов. критиків і літературознавців родом з Сумщини; чл.-кор. АН УРСР, наук. співр. Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка, один з авторів і ред. офіц. підручників «Історія укр. літератури» (II, 1957 та 1965). Праці гол. про сов. письм.: «Повість про поета» (М. Рильського, 1941), «Поезія і революція» (про П. Тичину, 1958), «Мирослав Ірчан» (1958), «Про багатство літератури» (1959), «Шевченко і сучасність» (1964) та ін. Н. ред. «Літ. газети», журн. «Вітчизна», чл. керівних органів Спілки Письменників УРСР і Спілки Письменників СССР.

[Новиченко Леонид (* Русанівка, Гадяцький пов., Полтавщина). Д. чл. АН УРСР (з 1985). Кн. „Не ілюстрація — відкриття!“ (1967), „Життя як діяння“ (1974), „Укр. радянський роман „ (1976), „Вічно новий реалізм“ (1982). Вибрані праці у 2 тт. (1984). — Виправлення. Т. 11.]


Нові Баси (III — 15), с. м. т. на півд. Слобожанщині, Сумської обл., підпорядковане Сумській міськраді, положене над р. Пслом; 5 800 меш. (1966); хем. комбінат, реґенаторний зав. Н. Б. засновано 1960 р.


«Нові Дні», універсальний ілюстрований місячник у Торонто (Канада) з 1950; видавець і ред. П. Волиняк; побіч еміґраційних авторів — передруки творів укр. сов. письм., літ. критика, публіцистика; часто гостра полеміка на еміґраційні теми. В-во «Н. Д.» випускає шкільні читанки і кн. для молоді.


Нові Санжари (IV — 15), с. м. т. на Придніпровській низовині над р. Ворсклом, р. ц. Полтавської обл.; 6 500 меш. (1966); харч. пром-сть, шкіряний зав., фабрики мист. виробів і мебльова.


«Нові Шляхи», літ.-наук., мист. і гром. місячник совєтофільського напряму, виходив у Львові 1929 — 32 pp. за сов. фінансовою підтримкою; ред. А. Крушельницький; між співр. І. Крушельницький, В. Бобинський, Я. Галан, Я. Кондра, Ю. Косач, С. Левинський та ін. і з УССР — М. Бурачек, П. Козицький, Й. Шевченко й ін. 1933 р. замість «Н. Ш.» виходила «Критика».


Новіков Михайло (1777 † між 1822 і 1825), діяч масонського й декабристського руху на Україні й у Росії; був на військ. службі, а з 1816 р. — правитель канцелярії «малоросійського» ген.-губернатора кн. М. Рєпніна у Полтаві. Чл.-фундатор «Союза Спасения» й «Союза Благоденствия» (гол. його управи у Полтаві), автор першої декабристської конституції в респ. дусі, на амер. зразок. 1818 р. заснував у Полтаві масонську льожу «Любов до істини».


«Новітня Бібліотека», виходила періодичними випусками у Львові 1912 — 23 pp.; видавець і ред. Ф. Федорців; вид. укр. і світової літератури та популярно-наук. кн.


Новіцький (Nowicki) Максиміліян (1824 — 90), поль. зоолог, укр. походження, дослідник фавни Галичини, організатор її річкового рибальства, автор атласу риб Галичини (1887).

[Новіцький Максиміліян, м. б. Новіцький-Сіла (Nowicki-Siia) Максиміліян (1826, Яблонів бл. Коломиї, Галичина — 1890, Краків). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.