[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1880; 1892-1904.]

Попередня     Головна     Наступна

Оселедцеві (Clupeidae), родина важливих пром. риб ряду оселедцеподібних, довж. до 50 см. На Україні, в Чорному і Озівському мм. поширений рід Gaspialosa або Alosa (деякі види якого входять для розмноження в річки). Оселедець керчинський (C. brashnicovi maeotica Grimm), що його найбільше ловлять під час пересування з Чорного м. в Озівське; О. чорноморський (C. kessleri pontica Eichwald), що заходить високо в річки; пузанок (C. caspia tanaica Grimm), — у сх. частині Чорного м. і в Озівському М., заходить у дельту Кубані; тюлька звичайна (Clupeonella delicatula delicatula Nordmann), — у Чорному м., у виловах посідає перше місце; чорноморська кілька або шпрот (Sprattus sprattus phalericus Risso), що має менше пром. значення, і сардини.

Осередок Української Культури і Освіти у Вінніпеґу, культ.-рев. установа, заснована 1944 p., заходами О. Кошиця, В. Коссара і Т. Павличенка, веде архів-музей і бібліотеку (бл. 10 000 назв; управителька в 1948 — 66 pp. — Т. Кошиць), де переховуються численні рукописи (напр., цінний Ірмолой Георгія Тяпецького з 1733 р.) і архіви (серед ін. Є. Коновальця). Провадить літні освітні курси для молоді, видає книжки (понад 50 позицій, серед ін. «Спогади» О. Кошиця, 1947 — 48), музикалія, ж. «Культура і Освіта» (1949 — 55) й ін. До складу дирекції О. У. К. і О. в різні роки входили: М. Маценко, Т. Павличенко, Я. Рудницький, П. Юзик, М. Мандрика, А. Качор, К. Андрусишин, М. Марунчак, І. Глинка та ін.

Осетинці, народ у Кавказьких горах і на їх півн. передгір’ї, що сусідує з укр. мішаною територією; самі називають себе «ірон». О. перев. правос., меншість на Півн. Кавказі) — мохаммедани-суніти. За предків О. вважають алан, які в 4 — 5 вв. переселилися на Півн. Кавказ і змішалися з місц. людністю. Ч. О. — за переписом з 1959 р. — 412 600, в тому ч. 215 000 в Півн.-Осетинській АССР (в межах РСФСР) і 141 200 в Грузинській ССР (в тому ч. 64 000 в Півд.-Осетинській Автономній Обл.).

Осецький Олександер (1873 — 1936), військ. діяч, ген.-хорунжий Армії УНР, ген.-майор рос. ген. штабу. За Центр. Ради начальник Полтавського корпусу, за гетьманату командир корпусу охорони залізниць; за Директорії командир Холмської групи на протиполь. фронті, пізніше військ. мін., згодом Наказний отаман Військ УНР з правами командувача армією; у 1920 р. гол. укр. військ.-дипломатичної місії в Бельгії. Помер на еміґрації в Парижі. Залишив спогади.

[Осецький Олександер (1873, Крем’янець, Волинська губ. — 1937). — Виправлення. Т. 11.]

Осика (Populus tremula L.), дерево до 25 м. заввишки з родини вербуватих; квітки одностатеві, дводомні. Росте по мішаних та листяних лісах, у плавнях; звич. на Поліссі та Лісостепу. Площа О. становить в УССР до 90 000 га. Деревина йде на теслярські, токарні вироби, на сірники, папір, кора використовується в чинбарстві. Кора й листки мають глюкозиди саліцин і популін, їх вживають як засіб на зниження гарячки.

Осиневич Володимир (1874 — 1959). механік-винахідник родом з Києва; винахідницька творчість О. стосувалася двигунів внутр. згоряння та верстатів різних конструкцій, таранних пристроїв літаків, фонтанних насадок-розпилювачів тощо.

Осинський Антін (бл. 1720 — бл. 1765). львівський скульптор, представник стилю рококо; вівтарні фігури і алегоричні постаті у костьолі Домініканів у Львові, в. с. Годовиці, у бернардинських костьолах у Лешневі, Лежайську, Збаражі і, мабуть, у Наварії і Монастириськах.

Осинський (Осінський) Валеріян (1853 — 79), революціонер-народник, один із засновників орг-ції «Земля і Воля», родом з Таганрога. Очолював групу терористів, яка здійснила в Києві вбивство ряду осіб з рос. адміністрації; страчений за вироком Київ. воєнного суду.

[Осинський (Осінський) Валеріян (1852 — 1879, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Осипенко, у 1939 — 58 pp. назва м. Бердянського (див. Доповнення).

[Осипенко, див. Бердянське. — Доповнення. Т. 11.]

Осипів Микола, мовознавець у Харкові, нормативні праці з укр. правопису, лексикографії (рос.-укр. словник діловодських термінів, 1926; Лексичні етюди, 1930) й стилістики (мова О. Вишні). В 1930-их pp. репресований, дальша доля невідома.

Осиповичева Антоніна, уроджена Скршіван (1855 — 1926), драматична акторка і співачка (сопрано), з походження чешка з Праги, з малих літ жила у Галичині: у 1882 — 1916 і 1922 — 24 pp. у театрі «Руська Бесіда», до 1890 р. під прізвищем Танської. Виконувала героїчні і характерні ролі, а з віком особливо ролі старших жінок. Кращі ролі О.: Лимериха (« Лимерівна» П. Мирного), Ганна Петрівна («Не судилось» М. Старицького), Олена («Глитай, абож Павук» М. Кропивницького), перша Анна («Украдене щастя» І. Франка), мати Дорошенка («Сонце руїни» В. Пачовського), Мати («Чорна пантера, і Білий Ведмідь» В. Винниченка). О. співала Гальку («Галька» Монюшки), Чупру (Циганський барон» Й. Штравса) і гол. характерні партії майже в усіх нар. оперетах, які тоді ставилися на гал. сцені.

[Осиповичева Антоніна, уроджена Скршіван († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Осиповський Тимофій (1765 — 1832), математик, проф. (з 1805) і ректор (1813 — 20) Харківського Ун-ту; автор 3-томового «Курсу математики» (1801-02 — 23). один з учителів М. Остроградського.

Оситняг, комиш (Scirpus L.). рід багаторічних рослин з родини осокових. На Україні найчастіші: О. ліс. (S. silvaticus L.) і О. коренистий (S. radicans Schkuhr.), росте перев. на заболочених місцях.

Осінчук Михайло (1890 — 1969). маляр-іконописець, графік і декоратор родом з гал. Поділля. Студіював в Академії Мистецтв і ун-ті в Кракові та в Італії. Співзасновник АНУМ у Львові, чл. і почесний гол. ОМУА і учасник їхніх виставок. О. виконав 12 іконописних поліхромій у Галичині (разом з П. Ковжуном), 4 в ЗДА, 2 в Канаді і 10 іконостасів. У графічних працях дотримувався стилістики ікони з підкресленням ритміки. Кольористика його праць ясна в тоні. Для сіль. хати видав 2 ікони: Спасителя і Божої Матері (1935). Техніка праць О. темперова (в іконах темпера іст. ікони, в поліхромії церков його ориґінальна). Разом з П. Ковжуном видавав ж. «Мистецтво», крім того 5 монографій.

[Осінчук Михайло (* Голошинці, Збаразький пов., Галичина — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Осінчук Роман (* 1902), лікар і суспільний діяч родом з Збаражчини (Галичина), д. чл. НТШ (з 1942), брат Михайла О. У 1934 — 44 pp. працював лікарем у Львові, активний чл. Укр. Лікарського Т-ва та Укр. Гігієнічного Т-ва у Львові й ред. популярного місячника «Народне Здоровля»; у другій пол. 1941 р. дир. Мед. Ін-ту, у 1942 — 44 pp. — доц. внутр. медицини у Держ. Мед. Ін-ті у Львові. З 1944 р. на еміґрації в Німеччині й ЗДА; засновник і перший гол. Укр. Лікарського Т-ва в Америці та перший ред. його органу «Лікарський Вісник», активний діяч і чл, управ ряду суспільних орг-цій. Ст. з ділянки внутр. і соц. медицини.

[Осінчук Роман (1902, Голошинці 1991, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Осіпов Микола (1751 — 99), рос. письм. і перекладач, відомий як автор пародійної поеми «Виргилиева Енеида, вывороченная наизнанку» (4 частини, 1791 — 96, частини 5 й 6 закінчив у 1802 — 08 pp. О. Котельницький). За характером травестії близька до цього твору «Енеїда» І. Котляревського.

Осічний Дмитро (1885 — 1962), гал. поет родом з Станиславівщини, 1927 — 30 pp. співр. радянофільського ж. «Вікна». Після окупації Галичини большевиками сов. поет. Зб. «Де шум потоків і смерек» (1957, вірші, спогади, нариси) і зб. поезій «Думи верховинця» (1962).

[Осічний Дмитро (* Кобаки, Косівський пов., Галичина — † там же). — Виправлення. Т. 11.]

Оскіл, ліва притока Дінця, довж. 436 км, сточище 14 680 км², пересічна шир. річища 50 м. Перепливає Сер. височину й Донецьку низовину. Приймає 30 приток, найбільші з них: Уразова, Нижня Дворічна, Верхня Дворічна. Використовується для водопостачання і зрошення; на весні сплавна.

Оскілко Володимир (1892 — 1926), гром. і військ. діяч родом з Волині; нар. учитель, пізніше отаман Армії УНР; в кін. 1918 р. і на поч. 1919 організатор Півн. Групи Військ УНР і командувач півн.-зах. протибольш. фронту; 29. 4. 1919 зробив спробу держ. перевороту в Рівному, заарештувавши чл. Уряду УНР, але спроба не вдалася і О. мусів втікати до Польщі, що була у війні з Україною. З 1921 р. видавав у Рівному угодову, фінансовану поль. урядом газ. «Дзвін»; забитий невідомими людьми.

[Оскілко Володимир († Рівне, Волинь). — Виправлення. Т. 11.]

Ослава, ліва притока гор. Сяну, довж. — 65 км; протікає на пограниччі Низького і Сер. Бескиду.

Османська імперія, див. Туреччина.

Осмоловський Віктор, військ. діяч, полк. Армії УНР, кадровий старшина рос. армії; 1917 р. брав активну участь в українізації одеського ґарнізону, в грудні 1917 і січні 1918 на чолі гайдамацького куреня відбив больш. намагання захопити Одесу. 1918 — 19 pp. командир 2 дивізії в Запор. корпусі і 7 дивізії в Запор. групі та командувач Волинської групи; у 1920 р. командир Запор. запасної бриґади. У 1921 р. виїхав до Басарабії, звідки походив. Дальша доля невідома.

ОСМУ, Об’єднання Сучасних Мистців України (1927-32), група мистців УССР, що вийшла з АРМУ, зорієнтованих на модерні зах. мист. течії (сезанізм, супрематизм, експресіонізм). Вперше ОСМУ показало свою творчість на I Всеукр. мист. виставці у Харкові 1927 р. Серед чл. ОСМУ були: О. Жданко, Л. Крамаренко, В. Пальмов, Ю. Садиленко, А. Таран, Д. Шавикін, А. Петрицький та ін.

Осмяловська Катерина (* 1904), драматична акторка родом з Полтави; закінчила Муз.-Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка (1921); в драматичних театрах у Києві (ім. Т. Шевченка — 1920 — 25 pp. і ім. І. Франка в 1925 — 26 і 1930 — 62) та Одесі (1926 — 30). Кращі ролі: Софія («Безталанна» І. Тобілевича), Есмеральда («Собор Паризької Богоматері» В. Гюґо), Геро, Віоля («Дванадцята ніч», »Багато галасу даремно» В. Шекспіра), Лямбріні («Острів Афродіти» Парніса), Ліда, Падолист («Платон Кречет», «Крила» О. Корнійчука) та ін. Знімалася у фільмах («Перекоп», «Наталка Полтавка»).

«Основа», літ.-наук. місячник, виходив у Петербурзі від січня 1861 до жовтня 1862 р. (укр. і рос. мовами), заснований в наслідок довголітніх заходів укр. патріотів, перев. кол. чл. Кирило-Методіївського Братства. «О.» виходила книжковими випусками (іноді до 24 аркушів ДРУку); видавець В. Білозерський редаґував «О.» разом з П. Кулішем і М. Костомаровим, О. Кістяковський був секретарем ред., а Д. Каменецький (дир. Кулішевої друкарні) і М. Щербак вели адміністративно-техн. справи. Серед співр. «О.» були діячі культури різних ідейних переконань, що ставили своїм завданням наук. обґрунтування нац. права укр. народу на вільний і всебічний розвиток. В «О.» друкувалися твори красного письменства і етногр.-фолкльорні (укр. мовою); іст. праці та документи, літ. критика і публіцистика, праці на госп., пед., музикознавчі, суспільні теми, спогади, денники, листування, бібліографія, хроніка, дописи, рецензії і т. п. (перев. рос. мовою). З красного письменства друкувалися поетичні, прозові й драматичні твори понад 40 авторів, зокрема твори Т. Шевченка (понад 70 поезій, у тому ч. «Іван Гус» і «Неофіти», та п’єса «Назар Стодоля»), Л. Глібова, П. Гулака-Артемовського, П. Куліша, О. Стороженка, С. Руданського, О. Кониського, О. Чужбинського, С. Писаревського, Д. Мордовця, Ганни Барвінок, Марка Вовчка, А. Свидницького, Я. Кухаренка, М. Александровича (Олельковича), О. Навроцького, В. Кулика, Д. Петрова, П. Кузьменка, М. Димського, М. Вербицького, В. Олександрова та ін., а у відділі «З нар. уст» матеріяли А. Свидницького, Номиса (Симонова), С. Носа й ін. Ст. на мовні теми писали М. Максимович, П. Лавровський, О. Котляревський, М. Гатцук та ін. Відстоюючи право на освіту рідною мовою, «О.» пропаґувала конечність створення широкої мережі нар. шкіл і видання підручників та наук.-популярної літератури. На осв.-шкільні теми писали П. Чубинський, Б. Познанський, М. Левченко, зокрема П. Куліш («О преподавании на южнорусском языке»). Літ. критику в «О.» вів гол. П. Куліш. У ділянці історії М. Костомаров у ст. «Черты народной южнорусской истории» запропонував заг. програму нової укр. історіографії та подав методу іст. студій, базовану на житті самого нараду; у ст. «Мысли о федеративном начале древней Руси» та «Две русские народности» він відстоював самостійність укр. нації й окремішність укр. іст. процесу. П. Куліш в «Історії України од найдавніших часів» дав першу неґативну оцінку козаччини, а в «Листах з хутора» показав взаємовідносини між зрусифікованим м. на Україні і укр. с. У працях М. Костомарова, П. Куліша, О. Лазаревського, Т. Рильського, П. Житецького, Г. Ґе були спроби вияснити такі іст. і соціологічні поняття, як родина, рід, нація, держава; заторкалися питання окремих суспільних станів, досліджувано нац.-психічні риси укр. народу, взаємини з Галичиною і між народами-сусідами, широко обговорювано сел. реформу та актуальні проблеми часу. На етногр. теми писав П. Єфименко, на муз. — О. Сєров.

Цінні матеріяли подавалися в рубриці «Исторические и юридические акты»; у відділі «Вісті» інформації про настрої селянства, госп. справи тощо. В «О.» був надрукований щоденник Т. Шевченка й частина його листування, спогади про Шевченка, К. Соленика, М. Маркевича, «Моя исповедь» В. Антоновича та ін. Бібліографічний відділ в «О.» вели В. Межов і М. Мізко. При «О.» Л. Жемчужніков видавав альбом «Живописная Украина».

Тільки нечисленні рос. ж. прихильно оцінювали «О.» («Отечественные Записки» і «Современник»). Більшість («День», «Русский Вестник», «Московские Ведомости», «Вестник Юго-Западной и Западной России», «Современная Летопись») своє вороже наставлення до «О.» виявили у полемічних ст., зокрема з П. Кулішем і М. Костомаровим. Полеміка розвивалася особливо навколо питання права українців на самостійну укр. літ. мову й навчання рідною мовою. «О.» чимало шкодили також доноси до III відділу з обвинуваченнями її в сепаратизмі. Доноси, переслідування цензури, а за тим фінансові труднощі примусили видавців припинити видавання «О.».

«О.» посідає важливе місце в історії укр. культури. Це перший укр. суспільно-літ.-наук. ж., який сприяв розвиткові нац. свідомости та нац. руху й мав великий вплив на культ. і літ. процес на Україні у 1860-их pp. «О.» досліджували О. Грушевський («,О.’ і рос. публіцисти», 1906), В. Данилов («М. Максимович і журнал ,О.’», ЗНТШ, т. C, 1930), А. Животко («Журнал ,О.’ 1861 — 1862», 1938), В. Перський (В. Міяковський: «З історії ,О.’», Літ.-наук. зб., ч. 3, 1948), М. Бернштейн («Журнал ,О.’ і укр. літ. процес кін. 50-их — 60-их років XIX ст.», 1959) та ін.

«Основа», народовецька газ., речник укр.-поль. утодової політики в Галичині; виходила двічі на тиждень у Львові 1870 — 72 pp., засновник Ю. Лаврівський; ред. Т. Леонтович і К. Климкевич (вийшло 64 чч.).

«Основа», популярний осв.-політ. і госп. тижневик, з 1909 р. двотижневик, виходив у Львові 1906 — 13, видавець і ред. о. Я. Левицький. При газ. виходила Бібліотека «О.».

«Основа», вісник письменства, науки і гром. життя, виходив в Одесі 1915 р. замість забороненого «Ліг. Наук. Вісника», ред. А. Ніковський. Вийшли 3 кн.; закритий рос. військ. цензурою.

«Основа», т-во укр. студентів Політехніки у Львові, засноване 1897 р. Перший гол. В. Дидинський, пізніше — Т. Мелень, П. Дурбак, П. Волосенко та ін. Під час першої світової війни і згодом діяльність «О.» була загальмована; у 1921 — 25 pp. діяла нелеґально при Укр. (таємному) Ун-ті, пізніше при Укр. (таємній) Високій Політехнічній Школі у Львові; з 1926 — 27 pp. т-во було леґалізоване знову при Львівській Політехніці. У 1928 р. «О.» нараховувала понад 300 чл. Діяльність «О.» була припинена після зайняття Львова большевиками; в роки нім. окупації «О.» діяла як секція Об’єднання Праці Укр. Студентів (ОПУС).

«Основа», т-во укр. студентів Данціґської Політехніки. Заснована 1922 р. як союз укр. студентів, «О.» згодом була об’єднанням студентських корпорацій у Данціґу — «Галич», «Зарево», «Чорноморе».

Основні фонди, основний капітал, засоби й знаряддя виробництва, які не призначені на негайне безпосереднє споживання. Вони застосовуються або до дальшої продукції, звич. за період довший, ніж один рік, або споживаються протягом довшого часу. На Україні, як і в усьому СССР, ті О. ф., що діють у сфері матеріяльної продукції, клясифікуються як виробничі, а решта — як невиробничі О. ф. Кожночасна вартість О. ф. визначається додаванням до їх вартости, показаної переписом, вартости нововведених фондів і відніманням вартости вибулих з ужитку фондів. Амортизацію часом вираховують з цієї вартости, часом — ні.

Відомості про О. ф. в УССР між двома світовими війнами обмежуються виробничими О. ф. великої пром-сти. Їх вартість під час перепису на 1. 10. 1925 становила 1,5, на 1. 1. 1938 — 12,0 мільярдів карб. (Коли врахувати вплив інфляції, це зростання треба зменшити на яких 15%). У той час на Україну припадало бл. 20’% всіх О. ф. великої пром-сти СССР. Під час другої світової війни значна частина О. ф. була зруйнована чи вивезена у глибину СССР. Однак уже в 1950 р. (також у 1955) Україна знову посідала 20% усіх О. ф. пром-сти СССР.

За станом з 1. 1. 1960 О. ф. усього нар. госп-ва України, крім колгоспів, становили 27,9 мільярдів карб. (13,8% фондів усього СССР), у пром-сті 14,4 мільярдів карб. (17,5%). Їхня структура була така (у %): будинки та споруди — 73,2, машини та інструменти — 20,2, транспорт — 3,7, інвентар — 0,9, робоча худоба та ін. тварини — 0,9, ін. фонди — 1,1. Перепис О. ф. колгоспів, міжколгоспних орг-цій, водогосп. орг-цій і риболовецьких колгоспів оцінив їх на 6,6 мільярдів карб. Тут структура була така (у %): будинки та спорудження — 61,9, машини та інструменти — 13,8, транспорт — 4,0, інвентар — 1,1, робоча худоба та ін. тварини — 14,5, ін. фонди — 4,7. Між 1960 і 1965 pp. всі О. ф. збільшилися на 46%; у тому ч. будівництво на 87%, пром-сть на 64%, житлове госп-во на 25%. На кін. 1965 р. 58,9% зараховувано до виробничих фондів, а 41,1 — до невиробничих. Виробничі фонди розподіляються між окремими секторами нар. госп-ва так (у % до всіх фондів, включаючи худобу): пром-сть — 29,1, будівництво — 1,3, все сіль. госп-во — 13,9, транспорт і зв’язок — 11,4, торгівля, гром. харчування, заготівлі, матеріяльно-техн. постачання та ін. галузі — 3,2. Невиробничі фонди розділені так (у % до всіх фондів): житлове госп-во — 28,9, комунальне госп-во й побутове обслуговування — 3,5, охорона здоров’я, освіта, наука, мистецтво й ін. галузі — 8,7. На поч. 1967 р. О. ф. всієї пром-сти розподілялися між гол. галузями (у %) так: виробництво електроенерґії та теплоенерґії — 11,0, паливна пром-сть — 18,1, чорна металюрґія — 22,4, хем. — 6,9, машинобудування й металообробка — 17,4, лісна, деревообробна й целюльозно-паперова — 1,9, будів. матеріялів — 5,7, скляна й порцеляново-фаянсова — 0,6, легка — 2,5, харч. — 10,0.

І. Коропецький

Основ’яненко Грицько, див. Квітка Григорій.

ОСО, див. Особливі наради.

Особа (в мові), граматична категорія, в укр. мові обов’язково наявна в дієсловах теперішнього і майбутнього часу і наказового способу, а факультативно в уживанні відповідного займенника. При дієсловах минулого часу і умовного способу О. виражають тільки особові займенники. О. визначає віднесеність дії до дійової О. з погляду мовця (1 О. я, ми, коли суб’єкт дії мовець чи група, до якої мовець себе причислює; 2 О. ти, ви, коли суб’єкт дії співрозмовник мовця; 3 О. він, вона, воно, вони, коли дія не твориться цими О., тому вживана також у безособових реченнях). В узагальнено-особових реченнях можуть бути вжиті усі О., хоч найтиповіша З О. множини (кажуть), а в приказках і прислів’ях 2 О. однини.

Особиста власність, див. Приватна власність.

Особисте господарство, див. Присадибна ділянка.

Особливі відділи (рос. — Особые отделы), установи сов. держ. безпеки, що впродовж 1918 — 42 існували в сов. збройних силах, у воєнних округах, на воєнних підприємствах та в установах, що були пов’язані з обороною. За чергою вони підпорядковувалися ВЧК, ДПУ й НКВС, були складені з чл. таємної поліції (чекістів, енкаведистів). Завданням О. в. була боротьба проти шпигунства, але у час війни 1918 — 22 і у 1941 — 42 вони виконували також і функції позасудової репресії (див. Терор), виносили негайні вироки до розстрілу тощо. На поч. 1943 О. в. були перетворені на самостійну орг-цію «Смерш» (Смерть шпигунам), що проіснувала до 1946, а далі, знов були відновлені О. в. «Смерш» брала активну участь у боротьбі проти УПА та підпільної ОУН. О. в. були розв’язані 1954 р.

Особливі наради (рос. — особые совещания, ОСО), внутр. поліційні суди в СССР у системі ДПУ-НКВС-МВС; існували впродовж 1928 — 1953 pp. та були гол. органами масового терору. Складалися з чл. таємної поліції (енкаведистів). Слідчі органи подавали матеріял на заарештовання до О. н., а ці останні виносили вироки у відсутності підсудних. Підсудні часто не знали тексту обвинувачення аж до часу виконання вироку. До 1936 О. н. мали право засуджувати не більше як на 5 pp. концтабору, якщо йшлося про політ. в’язнів (т. зв. контрреволюціонерів»), або на заслання, якщо йшлося про т. зв. «соц. небезпечний елемент» (куркулів, свящ., кримінальних злочинців). Після 1936, а особливо впродовж 1937 — 38 та 1947 — 48 pp. О. н. масово засуджували до 10, 15 і 25 pp. концтабору, а також до розстрілу. За Єжова О. н. діяли через т. зв. «трійки», зформовані на районовому і обл. рівні з трьох осіб: начальника місц. НКВС, секретаря партійного комітету та начальника місц. міліції. Трійки складали списки людей, що підлягали арештові на підставі підозри чи доносів, і передавали їх на затвердження до О. н. Іноді трійки діяли і безпосередньо від імени О. н.

В. Г.

Осоїд (Pernis apivorus L.), хижий птах родини яструбових, довж. до 60 см, розмах крил до 140 см, вага до 950 г; на Україні — нечисленний перелітний птах, гніздиться всюди, крім степ. зони.

Осока (Carex L.), рід рослин з родини осокових; довгорічні кореневищні однодомні, рідко дводомні рослини. На Україні бл. 100 видів, з них найпоширеніші: О. лисяча (C. vulpina L.) О. видовжена (C. elongata L.) — обидві ростуть на вогких луках, болотах, при берегах; і О. рання (C. praecox Schreb.) — на піщаних місцях. О. важливі як кормові угіддя (сіножаті, і пасовища); лучні, скошені до цвітіння, використовують на сіно чи силос.

Осокір, тополя чорна (Populus nigra L.), дерево до 25 м заввишки з родини вербуватих з одностатевими дводомними квітками. Росте у долинах річок, у плавнях; поширений на Україні, крім Карпат, Прикарпаття і Полинового Степу. Бруньки мають етерову олію, гіркі смоли, глюкозиди популін і саліцин, яблучну та галову кислоти. Деревина використовується як будів. матеріял і на виготовлення целюльози; етерова олія з бруньок — у парфумерії, бруньки — в медицині на мазь для перев’язок.

Осот (Cirsium L.), рід рослин з родини кошичкоцвітих. На Україні понад 20 видів, з них найпоширеніший та найшкідливіший бур’ян — О. польовий, або рожевий [C. arvense (L.) Scop.], довгорічна рослина до 1,25 м заввишки, з одностатевими дводомними квітками. Росте на полях, смітниках, між чагарниками.

Оссовський (Ossowski) Ґотфрід (1835 — 97), поль. геолог та археолог родом з Київщини, чл.-засновник Т-ва Дослідників Волині в Житомирі; дослідник геології (відкрив незнану доти гірську породу, названу «волиніт», праця «Геологическо-геогностический очерк Волынской губернии», 1867; «Мара geologiczna Wołynia», 1880 й ін.) і археології (неоліт) Волині; після переїзду до Кракова провадив розвідки та розкопи на зах. Поділлі (1884 — 90). Замолоду працював для укр. театру, переробляючи франц. водевілі зі співами й музикою на укр. лад (водевіль «Мотруня», 1867).

[Оссовський (Ossowski) Ґотфрід (* Козаринівка — † Томськ, Сибір). — Виправлення. Т. 11.]

Оссовський (Ossowski) Лєшек (* 1905), поль. славіст мовознавець, у 1930-их pp. лектор білор. і болг. мов в ун-ті у Львові, пізніше проф. ун-ту у Вроцлаві; праці про фонетику й морфологію зах.-поліських говірок на укр.-білор. мовній межі з застосуванням метод лінґвістичної географії та ін.

Оссолінеум, Zakład Narodowy im. Ossolińskich, поль. наук. осередок у Львові, з бібліотекою, музеєм і друкарнею, заснований 1817 р. поль. діячем Юзефом Максиміліяном Оссолінським, бібліографом й істориком. З О. були об’єднані, як окремі установи: з 1823 р. музей Любомірських і з 1921 р. Бібліотека Павліковських (заснована 1857). До складу О. входили численні архіви поль. магнатів. У 1936 р. бібліотека О. нараховувала 297 490 тт. (в тому ч. 5 380 інкунабулів і стародруків та 6 270 рукописів), бібліотека Павліковських — 22 300 кн. У 1939 — 41 і у 1945 — 55 pp. книжкові фонди і музейні зб. О. були у віданні АН УРСР і Львівського Держ. Іст. Міузею. У 1955 — 56 pp. основні фонди О., що стосуються польонознавства передано Польщі й О. продовжує діяти у Вроцлаві.

Оссолінський Юрій (1595 — 1651), великий коронний канцлер (з 1643), поль. держ. діяч і дипломат. Опрацював плян війни евр. держав з Туреччиною, за яким укр. козаки мали відограти одну з гол. ролей. У 1647 р. з доручення поль. короля Володислава IV вів переговори у цій справі з Б. Хмельницьким. Під час коз.-поль. воєн намагався примирити Польщу з укр. козаками, за що пізніше був обвинувачуваний поль. шляхтою. О. вдалося схилити на поль. сторону тат. хана Іслям-Ґірея III і цим вплинути на хід переговорів під Зборовом (1649), в яких О. брав керівну участь.

[Оссолінський Юрій (1595, Сандомир, Польща — 1650, Варшава). — Виправлення. Т. 11.]

«Останні Новини», щоденник, з недільним додатком «Нові Дні» (до 1948), виходив у Зальцбурзі (Австрія) 1945 — 49 pp.; ред. П. Сагайдачний при співучасті Ю. Клена і Л. Мосендза.

Остапенко Зиновій (1904 — 56), дириґент і композитор, працював у Маріюпільському Держ. Театрі (1923 — 41), з 1951 р. гол. дириґент Ансамблю пісні й танцю УССР. «Поема про Дніпро» (1943) для солістів, хору і симфонічної оркестри; поема «Моя Батьківщина» для хору з оркестрою; хори, пісні, музика до спектаклів.

Остапенко Сергій, економіст і політ. діяч родом з Волині. До 1917 р. доц. Київ. Комерційного Ін-ту, 1917 р. чл. Центр. Ради (від есерів), укр. представник у госп. комісії на мирових переговорах у Бересті Литовському (1918), мін. торгівлі й пром-сти у першому уряді Директорії УНР (гол. В. Чехівський), з лютого до квітня 1919 р. гол. Ради Мін. УНР, зформованої з поміркованих політ. угруповань (намагався — без успіху — дійти до порозуміння з Антантою). Залишився на Україні, мабуть, у 1931 р. був заарештований і загинув без вісті. Як економіст, О. був практиком і популяризатором. Його монографії, присвячені перев. питанням зовн. торгівлі с.-г. продуктами (напр., «Мясной экспорт», 1912; «Экономия скотоводства и хлебные пошлины», 1914); підручники: «Екон. географія України» (1919), «Політ. економія» (1920).

Остапчук Яцко (1873 — 1959), гром.-політ. діяч у Галичині й на Закарпатті, до 1897 р. — Укр. Радикальної Партії, пізніше — Укр. Соц. Дем. Партії. 1907 — 11 pp. посол до австр. парляменту; 1912 р. переїхав на Закарпаття, під час світової війни брав участь у праці Союзу Визволення України в таборі укр. полонених у Фрайштадті; один із засновників у 1920 р. Укр. Соц. Дем. Партії на Закарпатті (деякий час її гол.); по приході угорців на еміґрації в Чехії. Помер в Ужгороді.

[Остапчук Яцко (* Луб’янки Нижчі, Збаразький пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Остарбайтер (Ostarbeiter), офіц. означення для осіб на примусовій роботі в Німеччині, які походили з захоплених німцями частин Сов. Союзу (не підпадали під це означення балтійці, кавказці й меш. Ген. Губ.). За 1942 — 45 pp. заг. кількість О. становила 2,8 млн. в тому ч. з України приблизно 2 млн. О. забирали без уваги на їх вік, родинний стан, здоров’я, часто влаштовували облави на вулицях. О. жили в Німеччині перев. в спеціяльних таборах під суворим наглядом влади. Заробітна платня О. становила 30% найнижчої оплати нім. робітника, з чого більшу частину відтягувано за помешкання і харчі. О. були вилучені з юрисдикції нім. судів і підлягали поліції; смертю або концтабором карано О. за втечу, за сексуальний зв’язок з німцями, за підозру в саботажі тощо. Для оборони інтересів О. не було ніякого органу, хоч такі органи існували для ін. робітників-чужинців. Лише в сер. 1944 р. почала діяти Укр. Установа для Обслуговування (Ukrainische Betreungstelle) з нім. керівником, але з укр. персоналом, на чолі з О. Семоненком, яка зберігала характер гром. організму і провадила роботу в погодженні з укр. орг-ціями. У березні 1945 р. представництво інтересів усіх українців у Райху перейшло до Укр. Нац. Комітету. О. носили обов’язково дискримінаційну відзнаку «Ост» (спеціяльні відзнаки носили також поляки і жиди); у червні 1944 р. її замінено на нац. ознаки — для українців тризуб. Загал О. репатрійовано по війні до СССР.

О. Семоненко

Осташевський (Ostoja-Ostaszewśkyj) Спиридон (1797 — 1875), поль. і укр. поет і письм. шляхетського роду з Поділля; брав участь у поль. повстанні 1831 р. Зб. бурлескних поезій у стилі епігонів І. Котляревського латинкою «Piw кору каzok dla wesełoho mira» (1850, перевидана В. Щуратом 1910); посмертне вид. байок пізнішого періоду — «Sto bajok dla ruskoho mira» (1888).

[Осташевський (Ostoja-Ostaszewski) Спиридон (* Антонівка, Липовецький пов., Київ. губ. — † Авратин, Житомирський пов., Волинська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Остащенко-Кудрявцев Борис (1877 — 1956), астроном і геодезист, з 1909 р. працював у Миколаївській морській обсерваторії, з 1924 р. викладач, з 1935 р. проф. у харківських вузах. Праці з астрометрії, геодезії та матем. картографії; О. розробив нову методу дослідження картографічних проєкцій.

[Остащенко-Кудрявцев Борис (* Петербурґ — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Остер, ліва притока Десни (басейн Дніпра), довж. 226 км, сточище 2 950 км², перепливає Придніпровську низовину. Долина О. широка (бл. 6 км), сточище значною мірою заболочене (20% площі). Для їх осушення збудовано у 1928 — 55 pp. Остерську осушувальну систему з мережею 25 200 га.

Остер (III — 11), м. при впадінні р. Остра в Десну, р. ц. Чернігівської обл., 14 200 меш. (1966). О. вперше згадується в Іпатському літопису (1098) п. н. Остерського Городка; як форпост між Києвом і Черніговом багато зазнав від княжих міжусобиць та від татар. У 13 в. довго лишався безлюдний; під Литвою деякий час мав назву Старий Остер або Старогород (тепер передмістя Старогородка). За Гетьманщини був сотенним м. спершу Переяславського, потім Київ. полку; з 1781 — пов. м. Київ. намісництва, з 1797 Малоросійської, з 1802 — Чернігівської губ. Нині в О. — пристань, харч. промсть, ткацька фабрика; будів. технікум, краєзнавчий музей. Пам’ятки давньої архітектури — Юрієва (Михайлівська) божниця (ймовірно 1098 p., законсервована на поч. 20 в.), з рештками фресок.

«Osteuropäische Korrespondenz», двотижневик укр. інформації для нім. преси, виходив у Берліні 1926 — 30; ред. З. Кузеля.

Острівець, с. Івано-Франківського р-ну і обл.; тут археологічна експедиція Ін-ту Суспільних Наук АН УРСР, під керівництвом М. Смішка (Львів), досліджувала в 1958 — 60 pp. поселення 13 — 11 вв. до Хр. і сарматський (аланський) кістяковий могильник 2 — 3 вв. по Хр.; на поселенні знайдено кам’яні матриці до відливання бронзових сокир і списів.

Остріг, Острог (III — 7), м. на Волині над р. Вілією (притока Горині), р. ц. Ровенської обл,; 9 500 меш. (1966), в тому ч. бл. 80% українців. О. вперше згадується у Іпатському літопису під 1100; з другої пол. 14 в. осідок кн. Острозьких; у 15 в. вони збудували кам’яний замок на місці дерев’яних укріплень та Богоявленську церкву, у 16 в. О. обведено мурами; у 1528 р. він дістав маґдебурзьке право і став завдяки кн. Острозьким важливим культ., рел. і екон. осередком; заходами кн. В. Костянтина Острозького у кін. 70-их pp. 16 в. засновано Острозьку школу (проіснувала до 1640), при якій 1580 р. була створена Острозька друкарня, у якій 1581 р. надруковано Острозьку Біблію. У кін. 16 в. О. став одним з центрів православія, з ним пов’язана діяльність І. Вишеyського і М. Смотрицького; у 1630-их pp., після того, як Острозькі відійшли від православія, О. став осередком католицизму та польонізації і почав занепадати. У 1648 р. О. був зайнятий козаками, при чому зруйновано замок і Богоявленську церкву. У пол. 17 в. О. перейшов у власність кн. Заславських, з 1673 р. — Вишневецьких, з 1700 р. — Санґушків. У 1793 р. О. приєднаний до Росії, став пов. м. Волинського намісництва, з 1797 р. — Волинської губ. О. не розвивався, бо залізниця його обійшла, а в час між двома світовими війнами О. опинився на поль.-сов. кордоні (входив до складу Волинського воєводства); ч. меш. зменшилося з 14 700 у 1897 р. до 14 200 у 1931 р. (в тому ч. пол. жидів).

Нині О. має невеличку харч. пром-сть, мебльову фабрику; краєзнавчий музей. У О. збереглися пам’ятки архітектури: Луцька (на Червоній гірці) і Надворітна (на Татарській гірці) башти — обидві з другої пол. 16 в.; рештки замка з баштами: Мурованою (15 в., реставрована 1912 — 14 pp.) і Круглою або Новою (друга пол. 16 в.); Богоявленська церква (чотиристовпна, триапсидна, п’ятибанна; реставрована у кін. 19 в.); житлові будинки з 16 — 17 вв. навколо ринку знищено під. час другої світової війни. У передмісті О. у. с. Межиріччі є манастир-фортеця.

«Острізька Народна Газета», півтижневик в Острозі на Волині 1918 — 19 pp.: вид. місц. т-ва (Просвіта».

Острін Григорій (* 1928), металюрґ родом з Кременчука, фахівець у галузі металознавства й термічної обробки, працює в Ін-ті Трубної Пром-сти у Дніпропетровському.

Островерха Михайло (* 1997), псевд. М. Осика та ін., письм., журналіст і мист. критик, родом з Бучача. У 1926 — 39 pp. співпрацював у львівських літ. журн. і газ., згодом еміґраційних, з 1949 р. у ЗДА. Автор виданих у. 1934 — 39 pp. книжок про Італію й її діячів та зб. літ.-мист. есеїв, нарисів, спогадів — «З римського щоденника» (1946), «Nihil novi» (1946), «Без докору» (1948), «Гомін з далека» (1953), («Обніжками на битий шлях» (1957), «На закруті» (1958), «Грозна калини в УСС» (1962), «Блиски і темряви» (1966); перекладач італ. політ. і літ. творів.

[Островерха Михайло (1897 — 1979, Бруклін, Нью-Йорк). Автор нарису „Мусоліні — людина і чин“ (1934). — Виправлення. Т. 11.]

Островерхівка, с. Зміївського р-ну Харківської обл., де неукріплене поселення VI ст. до Хр. досліджував Б. Шрамко (1951 — 53) і виявив залишки наземних хат зі слідами метал. виробництва і 37 попелищ, у них багато уламків місц. ліпленої й кружальної грец. кераміки, культові глиняні фігурки тварин, пряслички та деякі бронзові (серп, стріла, уламок дзеркала) і залізні (сокира, вудило) предмети. Поблизу — того ж часу кістяковий могильник.

Островська Лідія (* 1909), кіноакторка і режисер наук.-популярних фільмів родом з Києва; закінчила Київ. Муз.-Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка (1928); гол. ролі у німих фільмах ВУФКУ: «Джальма» і «Вітер з порогів» (1929), «Мірабо» (1930) та ін. З 1945 р. режисер наук.-популярних фільмів у Київ. студії: «Айвазовський» (1954), «Іван Франко» (1956), «Дніпро» (1957), «Карпати — краса моя» (1959), «Вогні України» (1960), «Аркадій Гайдар» (1965) та ін.

Островський Володимир (1891 — 1944),журналіст, гром. діяч і педагог, родом з Холмщини. До 1915 р. нар. учитель на Холмщині й у Варшаві та ред. тижневика «Холмская Русь»; 1919 р. ред. газ. «Шлях» у Вінниці; у 1921 — 22 pp. співред. щоденника «Укр. Трибуна», у 1924 — 25 pp. ред. ж. «Духовна Бесіда» у Варшаві; ред. видаваних у Варшаві й Луцькому газ., що стояли на позиціях УНДО: «Наш Світ», «Нарід», «Укр. Громада» й ін., співр. «Діла» й «Нового Часу»; чл. ЦК УНДО. Автор оп. і повістей з життя Холмщини й Волині: «Вівці й пастирі» (1922), «Холмські оп.» (1924), «Хрест отця Василя» (1926), «Сміх землі» (1930), «Сіль. страхіття» (1932), «Князь Сила-Тур» (1938) та ін., популярно-наук. розвідок й шкільних підручників.

[Островський Володимир (1881, Рейовець — 1944). — Виправлення. Т. 11.]

Островський Едуард (1816 — 59), поль. вчений у галузі ветеринарії, проф. Харківського ветеринарного училища (з 1853); праці і підручники з ветеринарії, один з організаторів ветеринарної освіти у Польщі і на Україні.

Островський Микола (1904 — 36), рос. сов. письм. на Україні, родом з Волині. Учасник громадянської війни на Україні по больш. боці і комсомольський діяч. З 1927 p., прикутий хворобою до ліжка, розпочав літ. працю. Помер у Сочі. Романи О. «Как закалялась сталь» (1934) і «Рожденные бурей» (1936), присвячені подіям громадянської, війни на Україні в больш. освітленні; перевидаються в ориґіналі й укр. перекладами масовими накладами як зразки героїчної прози соц. реалізму і пропаґандивно використовуються в ін. ділянках мистецтва (фільм, опера, балет тощо). Вороже ставлення О. до укр. визвольної війни 1917 — 20 pp. стало гол. причиною плекання його культу в УССР: музей М. Островського в Шепетівці (відкритий 1946), респ. літ. премії ЦК ЛКСМУ і Спілки письм. України (з 1958) тощо.

Островський Олександер (1823 — 86), рос. драматург натурально-реалістичної школи; автор 48 п’єс перев. з життя рос. купецтва, перекладач п’єси Г. Квітки-Основ’яненка «Щира любов» на рос. мову (1852). О. мав вплив на укр. драму другої пол. 19 в. (П. Мирний, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий). Почавши з 1879 р. («Гроза» у львівському театрі «Руської Бесіди»), його п’єси й досі посідають значне місце в репертуарі укр. театрів.

Островський Олелько (1880? — 1920), письм. і драматург, автор виданих у Золотоноші й у Києві у 1917-18 pp. іст. повістей і оп.: «Руйнування Батурина», «Берестечко», «Атакування Нової Січі», «Руйнування Чортомлицької Січі», «Петрик», «Полтава» та ін., як також п’єс: «Гетьман Іван Мазепа», «Нірвана», «Стрільці» й ін. Розстріляний большевиками.

Острогозьке, (III — 20), м. на півн. Слобожанщині, осередок укр. Нодоні, положене над Тихою Сосною (притокою Дону), 26 000 меш. (1959). О. заснований 1652 р. укр. козаками й селянами, які з дозволу моск. уряду переселилися сюди з Чернігівщини під проводом полк. І. Дзіковського. О. був фортецею, яка мала боронити Подонь від тат. наскоків, і полковим м. аж до ліквідації рос. владою коз. самоуправи на Слобідській Україні у 1765 p. З 1802 p. О. пов. м. Воронізької губ., ч. меш. 1860 р. — 6 400, 1897 — 22000; по першій світовій війні входить до складу РСФСР, з 1934 р. — р. ц. Воронізької обл. В О. є вагоноремонтний, шкіряний, цегельний зав., швейна й взуттєва фабрики тощо; зооветеринарний технікум, муз. школа, краєзнавчий музей.

О. і його околиці належать до суто укр. етногр, території. За переписом з 1897 р. українці становили в Острогозькому пов. — 90,3% всього населення, 1926 — 50,9% (в ін. межах; в укр. частині повіту — 69,6%, в тому ч. в самому О. — 74,1%).

Остроградський Матвій, сотник голтвянський (1691 — 1715), миргородський полковий суддя (1715 — 34), підписав «Коломацькі чолобитні» й був заарештований у справі гетьмана ГГ. Полуботка. Брав участь у багатьох військ. походах, починаючи з Чигиринського 1678 р. й кінчаючи рос.-тур. війною 1735 — 39 pp.

Остроградський Михайло (1870 — 1921), військ. діяч, рос. контр-адмірал, 1918 р. командувач Укр. Держ. Фльоти, 1919 р. — товариш мін. морських справ.

Остроградський Михайло (24. 9. 1801 — 1. 1. 62), видатний математик родом з с. Пашенівки (Полтавщина), чл. Петербурзької (з 1830), Паризької (з 1856), Римської й Турінської АН. У 1816 — 20 pp. навчався у Харківському Ун-ті, 1822 — 28 рр. вдосконалював свої студії у College de France у Парижі. З 1828 р. проф. вищих шкіл у Петербурзі. Автор бл. 40 праць, написаних перев. франц. мовою, друкованих у «Мемуарах» і «Бюлетенях» Петербурзької АН, з ділянки матем. аналізи (нескінченно-малих, інтеґрування раціональних функцій); матем. фізики (диференціяльні рівняння поширення тепла у рідких і твердих тілах), анатомічної механіки (принцип можливих переміщень, варіяційні принципи механіки, теорія удару, теорія пружности, поширення хвиль на поверхні рідини тощо). О. встановив формулу перетворення інтеґралі по об’єму в інтеґралю по поверхні, названу його ім’ям (1828, опублікована 1831). О. був приятелем Т. Шевченка і свідомим українцем. Помер у Полтаві.

Вид. творів О.: Полное собрание трудов в 3 тт. (К. 1959 — 61).

Література: Сомов О. Очерк жизни и ученой деятельности Михаила Васильевича Остроградского. Записки АН, т. 3, кн. I, 1863; М. В. Остроградский. Празднование столетия дня его рождения. Полтава 1902; Гнеденко Б. Михаил Васильевич Остроградский, М. 1952 (бібліографія, стор. 293 — 98); Сборник, посвященный М. В. Остроградскому. М. 1961; Дзира Я. Дружба двох геніїв (Т. Г. Шевченка і М. В. Остроградського). Літ. Україна за 9. 3. 1962.

Остроградський Федір, сотник голтвянський (1723 — 35), миргородський полковий суддя (1735 — 52); полк. миргородський (1752 — 68). Учасник Прутського походу 1711 р. і рос.-тур. війни 1735 — 39 pp.

Остроградські, коз.-старшинський (згодом дворянський) рід на Полтавщині, який походить від Матвія О., миргородського полкового судді (див.) і синів його: Федора, полк. миргородського (див.), Григорія, сотника омельницького (1729 — 60) й Івана († до 1760 p.), бунчукового товариша. Рід О. дав цілу «династію» сотників голтвинських (1691 — 1783). Чимало О. у 19 в. мали виразні укр. політ. симпатії: Матвій О. (бл. 1786 — 1849), підполк. і кременчуцький маршалок (1838 — 41), укр. автономіст і Михайло О. (1801 — 62; див.), славнозвісний математик. Рід О. дав у 19 — 20 вв. низку військ. (Всеволод О., *1843 p., син Матвія О., ген.-інспектор рос. кавалерії; Михайло О. — див., контрадмірал Чорноморської фльоти), держ. (Михайло О., *1857, рос. віцеміністер торгу й пром-сти, 1906 — 10; Василь О., *1865 p., чл. III Держ. Думи) і культ. (Олександер О., 1853 — 1907, відомий педагог; Орест О., *1868, проф. фінансового права у Дорпатському Ун-ті) діячів.

О. О.

Остроґоти, сх. частина германських племен ґотів, що на поч. III в. по Хр. дісталася вздовж Прип’яті й через Волинь у Подніпров’я та заснувала там свій центр у м. Данпарстадір, який деякі дослідники пов’язували з Києвом. У 270 р. О. здобули грец. колонії над Чорним м. — Тіру і Пантікапей та знищили Ольвію. У 375 р. племінний союз О. був розбитий гунами, і тоді одна їх частина подалася на зах., друга у Крим. де аж до раннього середньовіччя збереглася їхня єпархія (з 8 в. митрополія).

Острозька Біблія, перше повне друковане вид всіх книг св. Письма (канонічних і 3 кн. братів Маккавейських) ц.-слов. мовою, довершене в Острозі друкарем І. Федоровичем, заходами кн. Костянтина Острозького, підготовлене гуртком при Острозькій школі. Надрукована на 628 аркушах, з численними заставками, кінцівками й ініціялами, О. Б. є досконалим зразком друкарського мистецтва України кін. 16 в. Передмова кн. Острозького тлумачить виникнення тексту, а додані вірші, мабуть, Г. Смотрицького (одні з перших укр.), включають похвалу видавцеві й його гербові. Видавець зібрав ц.-слов. та грец. списки з манастирів усього правос. Сходу, в тому ч. зокрема з Москви копію повної Біблії новгородського архиєп. Генадія з 1499 p.; зібрані списки звірювано з грец. Септуаґінтою або наново перекладано, хоч не обійшлося й тут без помилок. З уніфікованим правописом була передрукована 1663 р. в Москві, а з дальшими текстовими виправленнями гуртка під проводом Є. Славинецького, а згодом Я. Блотніцького й В. Лящевського стала основою Синодальної (Єлисаветинської) Біблії 1751 і 1756 (справлене вид., з якого передруковувалися всі наступні). Над текстом О. Б. працював П. Беринда й з неї виписував матеріял для свого «Лексикону» 1627 р. Початкові псальми О. Б. транслітерували латинкою як зразок давньої слов. мови чех М. Філоном-Бенешовський (1587) і поляк Л. Ґурніцький (1594). У правописі, фонетиці й морфології текст О. Б. зберігає суміш середньо-болг.-бук. та східньо-слов. традиційних написань, у наголошуванні помітні й рос., мабуть, друкаря І. Федоровича.

О. Г.

Острозька друкарня, другий — після Львова — найвидатніший осередок книгодрукування 16 в., заснована І. Федоровичем на кошти кн. К. Острозького у 1577 — 79 pp. Перше вид. О. д. — «Новий Завіт з Псалтирем» (1580), найвище досягнення О. д. — Острозька Біблія (1581). Після виїзду І. Федоровича до Львова О. д. випустила у 1582 — 1612 pp. бл. 20 богослужбових, учбових та полемічних друків, в тому ч. «Ключ царства небесного» Г. Смотрицького (1587), «Книга о постничест※ Василія В. (1594), «Апокризис» Христофора Філалета (1597). О. д. припинила свою діяльність на поч. 17 в.

Острозька школа (академія), школа вищого типу, заснована кн. К. Острозьким у 1577 — 80 pp. в Острозі. Крім ц.-слов., грец. та латинської мов, як також богословія й філософії, у ній викладалися за програмою тодішніх колеґій «вільні науки»: математика, астрономія, граматика, реторика, логіка. Першим ректором О. ш. був Г. Смотрицький, викладачами — видатні тогочасні укр. та запрошені з Царгороду грец. вчені-педагоги. О ш. мала великий вплив на розвиток пед. думки й орг-цію шкільництва на Україні, за її зразком діяли пізніші братські школи у Львові, Луцькому, Володимирі Волинському. Учнями О. ш. були М. Смотрицький, гетьман П. Конашевич-Сагайдачний та ін. пізніші видатні церк. і культ. діячі. Із заснуванням 1624 р. єзуїтської колеґії в Острозі О. ш. занепала й бл. 1640 р. перестала існувати.

Острозький Василь-Костянтин (1527 — 1608), кн., воєвода київ., маршалок волинський, видатний політ. і культ. діяч, один з найзаможніших і найвпливовіших маґнатів Речи Посполитої. О. був фактичним провідником Русі-України під час Люблінської унії 1569 р. Коли вигасла династія Яґеллонів (1572), О. був одним з можливих (за підтримкою Туреччини) кандидатів на поль. престол, згодом і на моск., після смерти останнього Рюриковича, царя Федора Івановича 1598 р. (О. був споріднений з моск. Рюриковичами). О. був великим оборонцем правос. віри й провідником опозиції під час Берестейської унії 1596 p., хоч у засаді й не був противником з’єднання Сх. й Зах. Церков. Не зважаючи на те, що він брав участь у боротьбі проти повстання К. Косинського і С. Наливайка, яке розгорнулося у його володіннях, О. підтримував зв’язки з укр. козаччиною, за що й був обвинувачуваний поль. шляхтою. Особливо велику ролю О. відограв у культ.-нац. відродженні України. Він був засновником шкіл (у Турові 1572 p., Володимирі Волинському 1577 p.), зокрема Острозької школи (бл. 1577 р.) і друкарні в Острозі (бл. 1577 p.). О. згуртував навколо цих закладів визначних діячів культури (Г. Смотрицький, Клирик Острозький, З. Тустановський, Д. Наливайко, І. Федорович та ін.), які розпочали укр. культ.-нац. відродження. Заходами О. І. Федорович видрукував першу повну Біблію ц.-слов. мовою (Острозька Біблія) 1581 р.

[Острозький Василь-Костянтин (1526 чи 1527, Дубно, Волинь — 1608, Остріг, Волинь). — Виправлення. Т. 11.]

Л. В.

Острозький Клирик (Клірик), див. Клирик Острозький.

Острозький-Лохвицький Іван (1749 — 1845), засідатель Нижнього Земського Суду в Новому Осколі, автор «Записок Ново-Оскольского дворянина» (1771 — 1846), цінного джерела до побутової історії. «Записки» продовжував його син Петро. Опубліковані в «КСт.» 1886 р.

Острозькі, визначний укр. княжий рід, який, на думку більшости дослідників, походив від Турово-Пинських Рюриковичів. Основоположником роду О. вважають кн. Данила (був живий 1366 p.), що воював з поль. королем Казіміром (1341) і збудував замок в Острозі. Син його, кн. Федір (1360 — 1446), староста луцький, прихильник кн. Свидригайла, у кін. життя постригся в ченці (у Києво-Печерській Лаврі) з ім’ям Теодосія, а по смерти був визнаний святим. З його синів відзначився кн. Василь, прозваний Красним († бл. 1453), намісник туровський, який боровся за незалежність Русі й Литви від Польщі, по боці кн. Свидригайла. Його внук, кн. Костянтин Іванович О. (бл. 1463 — 1533), староста брацлавський і луцький, маршалок волинський, каштелян віленський, воєвода троцький, в. гетьман лит., успішно воював з татарами й Москвою і 8. 9. 1514 розбив моск. військо під Оршею. Був оборонцем Правос. Церкви, будував храми, щедро допомагав Києво-Печерській Лаврі, де й був похований (його величний надгробок зруйнований 1941 p.). Син його, кн. Василь-Костянтин О. (1527 — 1608; див.), воєвода київ., відомий меценат укр. культури, був найвизначнішим представником роду О. Його син, кн. Януш О. (1564 — 1620), воєвода волинський і каштелян краківський, перейшов на католицтво і з ним згас рід О. Величезні володіння О., гол. на Правобережній Україні, пізніше перейшли до кн. Заславських, споріднених з О., а згодом до кн. Санґушків та ін. маґнатських родин.

Л. В.

Остромирове євангеліє (апракос), найдавніший датований сх.-слов. рукопис, найважливіша староц.-слов. пам’ятка сх.-слов. редакції; написане 1056 — 57 р. для новгородського посадника Остромира дяком Григорієм, більша частина тексту (від листка 25) пергаменовий рукопис (294 листки), зберігався у Софійському соборі у Новгороді, з 1806 в Публічній Бібліотеці в Ленінграді; 2-стовпцевий великоуставний текст прикрашений заставками, ініціялами, трьома мініятюрами євангелистів: Іоана, Луки, Марка. Мова назагал чисто староц.-слов.; сх.-слов’янізмів мало (часткова заміна носових голосних голосними у, ю, я; груп шт, жд на ч, ж; зрідка повноголос; поодинокі написання -ър, -ьр-, -ъл-, ьл у словах типу пьрвыи, дългъ; закінчення орудного однини -ъмь, -ьмь; закінчення 3 особи однини і множини теперішнього часу на -ть). О. є. видав. Востоков (1843) з граматичними поясненнями (фотографічне перевидання, Вісбаден 1964), а фототипічно двічі О. Савінков (1883, 1889). Мову і склад О. є. вивчали: Востоков (1843), М. Козловський (1885), В. Щепкін і О. Шахматов (1890), Н. Волков (1897), Н. Карінський (1903, 1920), Ф. Фортунатов (1908), А. Жуковська (1961). Імовірніше, що О. є. біуло написане в Новгороді, хоч були прихильники погляду про його київське походження (Карінський, Волков, П. Лавров 1928); спірне — чи дяк Григорій був новгородцем, чи киянином.

О. Г.

Острук Ярослава (* 1900), уроджена Сосенко, письм., нар. у Боснії (Юґославія); жила в Галичині, з 1950 р. у ЗДА. Повісті: «Провалля» (1961), «Оля» (1963), «Родина Ґольдів» (1964), «Хуртовина гряде» (1967); роман «Те, що роз’єднує» (1967).

[Острук Ярослава (1908 — 1973, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Острянин Данило (* 1906), філософ марксистського напряму, чл.-кор. АН УРСР, родом з Опішнянщини (Полтавщина); з 1930 р. завідувач катедр філософії у вузах Харкова, у 1952 — 62 — дир. Ін-ту Філософії АН УРСР. Праці з історії укр. та рос. філософії, зокрема про матеріялізм у природознавстві: «І. Мечніков у боротьбі за матеріялізм в природознавстві» (1954), «Світогляд М. О. Максимовича» (1960) та ін.; ред. ряду монографій та зб. з питань марксистсько-ленінської філософії, у тому ч. зб. праці «Нарис історії філософії на Україні» (1966).

[Острянин Данило (1906, Більське, Зіньківський пов., Полтавська губ. — 1988, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Острянин (Остряниця) Яків († 1641), запор. гетьман, провідник коз. повстання у 1638 р. У 1630-их pp. О. був полк. реєтрових козаків і брав участь у війні з Москвою 1634 р. на Сіверщині. Після поразки П. Павлюка під Кумейками О. весною 1638 р. був обраний нереєстровими козаками на гетьмана і наново підняв протиполь. повстання. О. вислав на Київщину полк. К. Скидана з коз. відділами, а сам зі своїм військом подався на Полтавщину, де під м. Голтвою розгромив поль. військо. Розраховуючи на з’єднання з Скиданому О. подався навздогін за поль. військом, але під Жовнином був змушений стати до битви (3. 6. 1638) і зазнав поразки. Він відступив разом з частиною козаків на Слобідську Україну, де й оселився б. Чугуєва. У 1641 р. О. був убитий під час коз. внутр. заворушень.

Остудник, грижник (Herniaria L.), рід довгорічних та однорічних рослин з родини гвоздикуватих. На Україні росте 7 видів, з них найпоширеніші: О. багатошлюбний (H. polygama J. Gay = H. odorata Andrz.) росте на піскуватих ґрунтах, у соснових лісах, як бурян, на полях і дорогах, в лісостеп. і степ. р-нах і О. голий (H. glabra L.) росте по відкртих місцях при дорогах, як бур’ян тільки в зах. р-нах. Рослина має сапоніноподібний глюкозид герніярин, герніярія-сапонін, кумарин і алькальоїд параніхін. При розтиранні рослини з водою утворюється піна.

Осушення, відведення штучними засобами зайвої води з ґрунту і його поверхні з метою створити сприятливі умови для вирощування рослин, корисних у сіль. госп-ві. О. потребують болота та постійно, а також тимчасово надмірно зволожені зем. угіддя. О. робиться за допомогою будов відкритих каналів і закритого дренажу.

В УССР болота займають бл. 2 млн га (на всіх укр. землях бл. 2,5), разом з постійно заболоченими землями 2,8 млн, разом з тимчасово надмірно зволоженими і забагненими — 4,5 — 5 млн га. Бл. 80% боліт і заболочених земель України знаходяться на Поліссі (гол. на зах.), значно менше на Придніпровській, Надсянській і Потиській низовинах, на Надбужанській і Наддністрянській котловинах та в р-нах плавнів (зокрема Дунаю, Дністра, Дніпра, Дону й Кубані); докладніше див. 155 стор. Праці над О. були розпочаті на Україні у другій пол. 19 в.; до 1914 найбільше вивчено проблему О. і застосовано його на Поліссі (зокрема праці Зах. Експедиції по О. боліт 1875 — 1902 pp.), менше на Наддністрянській котловині і на Потиській низовині. Під час першої світової війни і революції праці над О. було занедбано і площа заболочених земель збільшилася. Їх відновлено і поширено у 1920 — 30-их pp. 1940 осушені землі в УССР займали 950 000 га, їхня площа знову зменшилася під час другої світової війни (1946 р. — 827 000 га), згодом почала постійно зростати (у тис. га): 1956 — 1031, 1963 — 1 280, 1965 — 1 376 (в тому ч. 1 278 з осушувальною мережею), тобто охопили майже пол. боліт і постійно заболочених земель. 85,5% осушених земель використовується для сіль. госп-ва, в тому ч. 32,6% під ріллю, 51,2% під сіножаті і пасовища; 8% займає ліс.

Відносно слабо відбувається О. Полісся, на яке припадає тільки 45% всіх осушених в УССР земель; значно швидше у Львівській обл. (27%) і на Закарпатті (11%). Докладне розміщення площ О. — див. карту. На ній позначено також числами важливіші осушувальні системи: 1 — Остерська (25 200 га), 2 — Зурнівська (4 800), 3 — Яринівська (4 540), 4 — Чорний Мочар (10 500), 5 — у заплавинах Ляториці, 6 — у плавнях Кубані та осушувально-зволожувальні системи (їх завданням є одночасно осушувати і — в разі потреби — зрошувати): 7 — Ірпінська (8 200), 8 — Трубізька (32 000 га). Ч. всіх осушувальних систем в УССР — понад 1 000. Багато заболочених земель осушено силами колгоспів, перев. простими засобами.

В. Кубійович

Осятер (Acipenser), рід прісноводних і прохідних риб родини осетрових, довж. тіла від 60 ом до 3 м і більше, вага від 6 до 200 кг, іноді понад 300 кг. На Україні, у водоймах Озово-Чорноморського басейну, зустрічається 5 видів: О. рос. (A. güldenstädti Brandt), О. атлантійський (A. sturio L.), виз, або шип (A. nudiventris Lovetzky), чечуга, або стерлядь (A. ruthenus L.; живе лише в прісних водах) і севрюга (A. stallatus Pallas). О. — цінна пром. риба з смачним м’ясом та ікрою.

Осьмак Василь (1870 — 1942), архітект родом з Київщини, закінчив Петербурзький Ін-т цивільних інженерів (1895); викладач (з 1899) і проф. (з 1921) Київ. Політехн. Ін-ту. Будинок Київ. Т-ва Грамотности (1900; з 1905 театр Садовського, нині Театр Музкомедії), будинки університетської бібліотеки (1914 — 15; тепер Держ. Публічна Бібліотека АН УРСР) і гуманітарного корпусу Київ. Ун-ту (1932), архітектурне оформлення набережної Дніпра (1937 — 38), автостради Москва — Київ, стадіону «Динамо» тощо.

[Осьмак Василь (* Гоголів, Остерський пов., Чернігівська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Осьмачка Тодось (1895 — 1962), поет і прозаїк родом з с. Куцівки на Черкащині. У 1920 — 23 pp. учився в Київ. Ін-ті Нар. Освіти, у ці ж роки, почав літ. діяльність, належачи спочатку до літ. групи АСПИС, потім до «Ланки» — МАРС, і видав першу зб. поезій «Круча» (1922); по наступних двох — «Скитські огні» (1925) і «Клекіт» (1929) — у літ. праці О. почалася велика перерва: бувши безкомпромісовим у творчості, він накликав на себе репресії, наслідком яких до другої світової війни не міг нічого друкувати і жив під безперестанними переслідуваннями, врятувавшися фізично симуляцією божевілля. У 1943 р. О. видав у Львові зб. «Сучасникам», що містить створене раніше, але не друковане, серед ін. — «Думу про Зінька Самгородського», повстанського ватажка 1917-21 pp. По війні О. жив на еміґрації в Німеччині, а потім у ЗДА, де й помор. На цей період припадають: поема «Поет» (1947), зб. «Китиці часу» (1953) і «З-під світу» (1954). Творчість О. становить зовсім своєрідну синтезу староукр. мітології, коз. епосу, гоголівської фантастики й Шевченкового бунтарства, втілену в монументальних, часом хаотичних образах експресіоністичного стилю. За винятком повісти «Старший боярин» (1946), в якій Україна змальована в світлих гоголівських тонах, дальші дві книги прози О. — повісті «Плян до двору» (1951) і «Ротонда душогубців» (1956), — як і його поезія, становлять собою мітизоване зображення фізичних і духових спустошень, яких зазнала Україна під больш. режимом. Крім того, перу О. належать спогади про літ. життя на Україні 20-их pp., переклади: «Баляда про Редінґську тюрму» О. Вайлда (1958), «Трагедія Макбета», «Король Генрі IV» В. Шекспіра (1961) і з Байрона.

[Осьмачка Тодось (Теодосій) († Лонґ Айленд, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

І. Кошелівець

Попередня     Головна     Наступна