[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1925-1935.]

Попередня     Головна     Наступна

Паливна промисловість, частина важкої пром-сти, що охоплює видобуток і переробку різних видів палива (П.), Галузі П. it.: вугільна, нафтова, газова, торфяна, бітумічних лупаків, виробництво штучного рідкого П.

На Україні, як і в ін. країнах, до пол. 19 в. гол. П. було дерево, пізніше кам’яне вугілля, що з кін. 19 в. стало основним П. і джерелом енерґії України; з пол. 20 в. щораз більше значення відограє газ і нафта. Видобуток різних видів мінерального П. в УССР у різні pp. і порівняння з СССР видно з табл. (у млн т, газ у млрд м³; у дужках видобуток в УССР у % до всього СССР):

Структура видобутку П. в УССР (у перерахунку на умовне П., у % до підсумку) така:

Структура видобутку П. в УССР інша, ніж в усьому СССР. Так, у 1965 р. в СССР питома вага нафти становила 35,9%, газу — 15%, а вугілля лише 42,9%.

Докладно див. різні види П. п.: Буре вугілля, Газова пром-сть, Кам’яновугільна пром-сть, Нафтова пром-сть, Торфова пром-сть.

Паливні корисні копалини, горючі гірські породи, які використовуються в нар. госп-ві як джерело енерґії. П. к. к. на Україні: антрацит, кам’яне вугілля (див. Кам’яновугільна пром-сть), нафта (див. Нафтові родовища України), горючі природні гази, буре вугілля, торф, бітумічні лупаки.

Паливода Іван (* 1885), гром.-політ. діяч і педагог родом з Полтавщини; діяч УПСР, чл. Всеукр. Трудового Конґресу, керуючий Мін-вом Пошт і Телеграфів УНР у 1919 р. На еміґрації в Чехо-Словаччині, Німеччині й ЗДА; гол. Укр. Вільної Громади (з 1958) і Т-ва Сприяння УНРаді (1958 — 66). П. також мистець-маляр, учасник виставок ОМУА.

[Паливода Іван (1885 — 1985, Сомерсет, Нью-Джерзі, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Палієнко Микола (1869 — 1937), правник родом з Києва; проф. Ярославського Юридичного Ліцею, з 1906 р. — Харківського Ун-ту, декан юридичного фак. Вищих Жіночих Курсів; після революції проф. права різних високих шкіл Харкова, з 1930 р. керівник катедри держ. права Укр. Академії Наук; співпрацював при різних законопроєктах уряду УССР. Праці з теорії права, про правову державу і конституціоналізм (1906), основні закони і форму правління Росії (1910), про сов. федералізм (1923), «Право громадянства в сучасних федераціях і в СРСР» (1926), «Проблеми суверенітету сучасної держави» (1929) та ін.

Палієнко Микола (1896 — 1944), підполк. Армії УНР родом з Київщини, інж.-хемік; контрактовий старшина поль. армії, у 1941 — 43 pp. дир. цукрового зав. в Городенці, у 1943 — 44 pp. один з визначніших старшин Дивізії «Галичина» — майор і командир важкогарматного дивізіону. Загинув під Бродами.

Паліїв Дмитро (1896 — 1944), видатний політ. і військ. діяч та журналіст, родом з Калущини (Галичина), із священичої родини. Підхорунжий УСС, 1918 р. орг. референт Військ. Комітету і один з організаторів листопадового перевороту; четар УГА і адьютант ген. М. Тарнавського. Після визвольних змагань один з засновників УВО і чл. її начальної команди, згодом співзасновник її леґальної прибудівки Укр. Партії Нац. Роботи та ред. її органу «Заграва». 1925 р. один із засновників УНДО і чл. його центр. Комітету; у 1923 — 26 pp. ред. газ. «Новий Час». 1928 — 30 посол до поль. сойму від УНДО. Кілька разів політ. в’язень у поль. тюрмах, зокрема у фортеці в Бересті (1930). Не погоджуючися з політикою УНДО, відійшов від нього, створив разом з ін. леґальну націоналістичну орг-цію Фронт Нац. Єдности і його вид. («Батьківщина», «Перемога», «Укр. Вісті»). 1943 один з організаторів Дивізії «Галичина»; як її сотник і політ. адьютант командира дбав про укр. інтереси в Дивізії; загинув у боях під Бродами.

Паліїв Кекилія (* 1906), педагог, виховна і гром. діячка, сестра Дмитра П.; чл. Пластової Старшини у 1926 — 30 pp., співзасновник пластової кооперативи «Вогні» у Львові і КВОММ (1933 — 39), референтка молоді в УЦК і гол. організатор ВСУМ (1942 — 44); на еміґрації Гол. Командантка Пластунок у 1947 — 49 pp., співзасновник Укр. Пласту у Великобрітанії (1949), чл. Пластової Старшини у Канаді (1952 — 65). П. належить до керівних діячів Об’єднання Укр. Педагогів Канади (з 1965 р. його гол.) і співавтор праці «Укр. виховна система в діяспорі», співзасновник і заступник гол. Укр. Виховної Ради при Світовому Конґресі Вільних Українців (1967); ініціятор «Акції Сарсель».

[Паліїв Кекилія (1906, Перевозець, Калуський пов., Галичина — 1969, Торонто, Канада). — Виправлення. Т. 11.]

Палій Андрій (1893 — 1961), кооператор і гром. діяч, організатор кооп. молочарства в Галичині; у 1924 — 39 pp. дир. «Маслосоюзу» у Львові, співред. місячника «Кооп. молочарство» (1926 — 39), чл. Ради РСУК і «Сіль. Господаря», деякий час гол. комбатантської орг-ції «Молода Громада» у Львові, заступник гол. т-ва «Сокіл-Батько», чл. Військ. Управи (1943 — 45) тощо. З 1948 р. в Канаді, де й помер (Торонто).

[Палій Андрій (* Кривотули, Товмацький пов., Галичина — † Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]

Палій Лідія (* 1926), малярка, дочка Андрія П., родом із Стрия (Галичина); вчилася в Мюнхені, з 1949 р. в Канаді (Онтаріо Коледж оф Арт у Торонто); виставляє в Нью-Йорку і Торонто (сюжетні й абстрактні картини); працює також у прикладному мистецтві. П. авторка подорожніх нотаток і літ. нарисів.

Палій Микола (* 1911), романіст-еспаніст родом з Галичини. У 1943 — 50 pp. у Огайо-Стейт Ун-ті, з 1950 р. доц., пізніше проф. есп. мови та гол. Сх.-евр. відділу в Білойт коледжі в ЗДА; переклади з есп.

Палій Семен (поч. 1640-их pp. — 1710), полк. фастівський (білоцерківський), керівник Правобережної козаччини в кін. 17 — на поч. 18 в., родом з м. Борзни. Вчився у Києво-Могилянській Колеґії; був реєстровим козаком Ніженського полку, у 1670-их pp. подався на Запоріжжя, де відзначився як військ. заслугами, так і орг. здібностями. Як охотницький полк. на службі короля Яна Собєського, П., за деякими відомостями, брав участь у розгромі тур.-тат. війська під Віднем (1683). У 1684 — 85 pp. оселився з своїм полком на Фастівщині й незабаром став фактичним володарем всієї Білоцерківщини (Паліївщина). У 1680 — 90-их pp. П. вів, спільно з лівобережним козацтвом, успішну боротьбу проти Туреччини й Криму. Але гол. увагу П. зосередив на визволенні Правобережної Наддніпрянщини з-під поль. влади й об’єднанні Правобережжя з Гетьманщиною. Відносини П. з Польщею особливо загострилися після сеймової ухвали 1699 р. про ліквідацію козаччини. У 1702 р. П. з ін. правобережними полк., на чолі з наказним гетьманом С. Самусем, розпочав повстання проти Польщі, яке незабаром охопило всю Київщину та Брацлавщину й частину Поділля. Але спроба П. дістати допомогу з боку Гетьманщини і Росії не вдалася, і повстання було придушене поляками, які жорстоко розправилися з його учасниками. Тоді П. звернувся в бік поль. маґнатів швед. орієнтації, що стало за привід Мазепі, якого непокоїла надто радикальна соц. програма П. й популярність його на Запоріжжі, оскаржити П. перед рос. урядом. 1704 р. під час перебування Мазепи з лівобережним військом на Правобережжі для допомоги поль. маґнатам рос. орієнтації П. був заарештований, депортований до Москви й засланий до Сибіру. Після зриву Мазепи з Москвою П. було повернуто на Україну й відновлено на білоцерківському полковництві. П. помер у січні 1710 р. й похований у Києво-Межигірському манастирі.

О. О.

Палій-Неїло Борис (1878 — 1966), полк. Армії УНР, кадровий старшина рос. армії, за Центр. Ради помічник інспектора артилерії, у 1919 — 20 pp. старшина для особливих доручень при Гол. Отамані, викладач артилерії в Спільній Юнацькій Школі, церк. маляр; на еміґрації жив до 1944 р. в Перемишлі, де мав малярське ательє. Екзильним урядом УНР підвищений до ранґи ген-хорунжого. Помер у ЗДА.

Палій-Сидорянський Михайло, підполк. Армії УНР, у 1920 р. командир кінного полку в 4 Київ. стрілецькій дивізії, у 1921 р. командир Подільської групи Укр. Повстанської Армії у Другому Зимовому поході. Тяжко поранений у бою під Овратином.

«Палінодія» (повний заголовок «П., или книга оборони кафолической святой апостольской всходней церкви и святих патріархов»), полемічний трактат З. Копистенського, написаний у Києві 1621 р. в обороні правос. віри проти Берестейської унії, як відповідь на проуніятський твір Л. Кревзи. Автор «П.», крім багатьох тогочасних літ. творів, широко використав укр. нар. прислів’я і приказки. «П.» була видана вперше в зб. «Памятники полемической литературы в Западной Руси», кн. 1 (1878). Дослідженню «П.» і її рукописних списків присвячена праця В. Завітневича «Палинодия Захарии Копыстенского и ее место в истории западнорусской полемики XVI и XVII вв.» (1883) та А. Іщука «De Z. Kopystenskyj Brusque Palinodia» (1931).

Палладій Видибіда-Руденко, світське ім’я Петро (* 1891), правос. архиєп. і гром. діяч, родом з Вінниці. Закінчив Подільську Духовну Семінарію і фіз.-матем. фак. Київ. Ун-ту, пізніше працював у кредитовій кооперації. Активний діяч ТУП, чл. Центр. Ради, 1919 заступник мін. фінансів УНР, 1921 р. свящ. на Волині і чл. Духовної Консисторії, з 1934 у Варшаві — чл. Консисторії і управитель Емеритської Каси правос. духовенства у Польщі; 1935 прийняв чернецтво, незабаром — архимандрит; 1941 р. архиєп. краківський і лемківський, згодом і львівський. На еміґрації в ЗДА з 1951 очолює УАПЦ в Екзилі, яка спирається на патріярший Томос 1924 р.

[Палладій Видибіда-Руденко, світське ім’я Петро (29.6.1891, Стрільчинці, Брацлавський пов., Подільська губ. — 1.9.1972, Сі Вью, Статен Айленд, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Палладін Олександер (* 1885), видатний біохемік, нар. в Москві, д. чл. АН УРСР (з 1929), АН СССР (з 1942), Академії Мед. Наук СССР (з 1944) і Поль. АН; почесний чл. АН БССР, Угор. АН, Болг. АН і Рум. АН; з 1939 р. — віце-през., в 1946 — 62 през. АН УРСР. Після закінчення у 1908 р. Петербурзького Ун-ту працював асистентом, а потім доц. Жін. Пед. Ін-ту і Вищих Жін. С.-Г. Курсів у Петрограді; з 1916 — проф. фізіології Харківського Ін-ту С.-Г. і Лісівництва; у 1921 — 31 проф. і зав. катедрою біохемії Харківського Мед. Ін-ту, у 1933 — 54 Київ. Ун-ту, засновник та дир. (з 1925) Укр. Біохем. Ін-ту у Харкові (з 1931 р. — Ін-т Біохемії АН УРСР у Києві). П. автор понад 400 наук. праць; основні з них присвячені вивченню біохемії живлення (в тому ч. вітамінами), м’язової і нервової діяльности. П. перший в СССР розпочав біохем. дослідження вітамінів, разом з своїми учнями провів дослідження біохемії м’язової діяльности та встановив характерні особливості обміну у м’язах під час праці та відпочинку і т. зв. біохем. топографію мозку, простежив біохем. зміни, які виникають у ньому в наслідок подразнення. Він синтезував аналог вітаміну К — вікасол, що його широко застосовують у лікуванні. П. один з засновників укр. біохем. школи, автор підручника біологічної хемії, який видавався багатьма мовами; засновник і ред. «Укр. Біохем. Журн.» (з 1926), засновник та гол. Укр. Фізіологічного Т-ва (з 1928), гол. Укр. Біохем. Т-ва (з 1958). П. депутат Верховних Рад СССР і УРСР, делеґат з’їздів КПУ, чл. ЦК КПУ, учасник установчих зборів ООН (1945) і Всесвітніх Конґресів прихильників миру (1949, 1950).

[Палладін Олександер (10.9.1885 — 6.12.1972, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

В. П.

Паллас (Pallas) Петер Симон (1741 — 1811), визначний рос. подорожник і природознавець нім. роду, чл. Рос. АН, з доручення якої провадив у 1768 — 74 і 1793 — 94 pp. експедиції в р-ни Поволжя, Уралу, Сибіру, Півд. України, Криму й Півд. Кавказу. Багато матеріялів і спостережень, зібраних П., були довгий час гол. джерелом для пізнання природи України. Гол. праці: «Reise durch verschiedene Provinzen des Russischen Reiches in den Jahren 1768 — 73» (3 тт., 1773 — 88), «Flora rossica...» (2 r., 1784 — 88), «Краткое физическое и топографическое описание Таврической области» (1795), «Zoographia rosso-asiatica» (3 т. 1811).

Паломницька література, поширений у староукр. літературі жанр опису подорожів до св. місць (Палестина, Константинопіль, Афон). Описи подорожів («Ходіння», «Путники») поєднують топографічні описи з апокрифічними леґендами про відвідувані місця. Найстаріший опис паломництва до Палестини залишив ігумен Данило з Чернігівщини (поч. 12 в.). Серед пізніших творів П. л. важливий опис паломництва В. Григоровича-Барського.

Палтов Олександер, політ. діяч, під час рос. окупації Галичини юрисконсульт правління Гал.-бук. залізниць; 1918 р. за гетьмана П. Скоропадського товариш мін. закордонних справ.

Палаталізація або пом’якшення, особлива вимова приголосного, що виникає в наслідок. додаткового піднесення середньо-передньої частини язика до твердого піднебіння (латинське palatum), як при вимові голосного і при одночасному збільшенні надгорлянкової порожнечі (pharynx). П. приголосних і їх груп може виступати перед усіма голосними й у кінці слова й складу (первісно перед ě, і, ь, діялектно також е, ę, з чого згодом в наслідок ’ę > ’а, а далі втрати ь як голосного розвинулася як фонологічна категорія). Незсинхронізованість окремих артикуляційних рухів органів мови в деяких випадках приводить до виділення елементу палятальности в окремі фонеми (вставне ль чи й після губних, напр., люблю, пйать, надсянське вйіра, наддністрянське рйад), а ослабленість цих рухів — до занику П. (у визвучних губних, напр., голуб з -бь; р, напр., волинське зора «зоря»). Сильніша П. може призвести до пересуву місця артикуляції приголосного (напр., ть, дь в покутсько-гуцульських говірках кьісто «тісто», ґьідо «дід»). При сь, зь, ць, дзь укр. говірки розрізняють «шепеляву» — дорсальну П. на півд. зах. й корональну скрізь інде, залежно від того, чи до піднебіння підноситься хребет (латинське dorsum) переду язика, а чи лиш його беріжок (латинське corona). Укр. мову характеризує занепад П. губних і шелесних у більшості позицій, іноді фонологічне й морфологічне її використання (напр., збіжжя), а також усунення П. перед рефлексами е, і, ь, якщо морфологічні чинники не роблять опору цій тенденції (небо, але синє).

О. Г.

Пальмов Віктор (1888 — 1929), маляр, за походженням росіянин; з 1925 р. на Україні, викладач Київ. Художнього Ін-ту, чл. АРМУ, співзасновник ОСМУ (1927). У своїй творчості орієнтувався на західньоевр. мистецтво, гол. постімпресіонізм і футуризм, велику увагу приділяв кольористичним проблемам. Твори П. з сов. тематикою — У Київ. Музеї Укр. Мистецтва.

[Пальмов Віктор (* Самара, Росія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Памфлет, гостро викривальний полемічно-сатиричний твір політ. або літ. характеру. В укр. літературі сер. доби типові ознаки П. мають зразки полемічної літератури, особливо «посланія» І. Вишенського. За нових часів П. розвинувся в кін. 19 — на поч. 20 в.: полемічні виступи І. Франка («Привезено зілля з трьох гір на весілля»), Л. Українки («Голос однієї рос. ув’язненої») та ін. Характер П. мають деякі сатиричні оп. О. Маковея («Як Шевченко шукав роботи»). В історію боротьби за незалежність України від Москви за сов. часу увійшли П. М. Хвильового («Камо грядеши», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія»). В офіц. сов. літературі пізнішого часу П. спрямований проти «буржуазного націоналізму» (зокрема проти еміґрації), релігії, Ватикану тощо (Я. Галан, Ю. Мельничук, Т. Мигаль, О. Полторацький та ін.).

Пам’ятки українсько-руської мови й літератури, зб. Археографічної комісії НТШ (1896-1930), вийшло 8 тт.: І. Франко «Апокрифи і леґенди з укр. рукописів» (тт. І — IV, VI); К. Студинський «Пам’ятки полемічного письменства» (т. V); В. Перетц «Вірші єромонаха Климентія Зиновієва сина» (VII), Я. Гординський «З укр. драматичної літератури XVII — XVIII ст.» (VIII).

Пам’ятники Київської Археографічної Комісії («Памятники, изданные Временной Комиссией для разбора древних актов», тт. І — IV, 1845 — 59; І т. був перевиданий у 1848 і 1898 pp., II — III тт. у 1898 p.), видана за участю М. Максимовича й М. Іванишева зб. документів з держ., манастирських і приватних архівів до іст. України 16-17 вв. П. К. А. К. містять опис волинських замків 1545 p., матевіяли до впровадження «Уставу на волоки» 1557 p., матеріяли до іст. землеволодіння і відносин дідичів і селян у 16-в., документи Львівського, Київ., Луцького та ін. братств, манастирів тощо. Особливо важлива зб. документів 1648 — 64 pp. до іст. укр. нац.-визвольної революції.

Пам’ять і похвала Володимиру (Великому), староукр. пам’ятка 11 в., авторство якої приписувано ченцеві Якову. У збережених текстах пізнішого часу (15 в.) сполучена з уривками якогось твору про св. кн. Ольгу. Має кілька вид., останнє С. Бугославського (1924).

Пан-Американська Українська Конференція (ПАУК), політ. репрезентація українців Півн. і Півд. Америки, заснована 1947 р. у Нью-Йорку представниками УККА (ЗДА), КУК (Канада), Т-ва Прихильників Укр. Культури в Бразілії, Укр. Нац. Конґресу Арґентіни, Парагваю й Уругваю з метою об’єднання сил і координації дій для допомоги Україні й популяризації укр. справи. Пізніше до ПАУК приєдналися представники укр. орг-цій Венесуелі й Чіле. Осідок президії ПАУК — Вінніпеґ і Нью-Йорк. Гол. з 1947 р. о. В. Кушнір. За ініціятивою й заходами ПАУК у листопаді 1967 р. відбувся перший Світовий Конґрес Вільних Українців.

Панас Мирний, див. Мирний Панас.

Пандекти Антіоха 11 віку, переклад поучень Антіоха, ченця лаври Сави Освяченого б. Єрусалиму, пергаменовий рукопис (308 л. уставом у 2 стовпці), зберігається в Іст. Музеї в Москві, списаний трьома писарями, мабуть, з трьох півд.-слов. (болг.-македонського і серб.) глаголичних ориґіналів, імовірно у Києві (припущення О. Соболевського всупереч А. Кримському й П. Конкові, що намагалися довести новгородське або півд.-слов. походження рукопису); зрідка повноголосі форми, занепад слабих ъ, ь, змішування ы з и та въ з у. Мову досліджували Амфілохій та Копко; частини опублікували О. Бодянський та І. Срезнєвський.

Пандекти Антіоха 1307 року, рукопис на 306 л. уставом (Нац. Музей у Львові), списаний ченцем Марком у манастирі Богородиці, мабуть, у Володимирі Волинському з півд.-слов. ориґіналу; у фонетиці низка півд.-зах. рис (нове Ђ з е; змішування Ђ з и, ы, та въ з у; че, же, ше з ча, жа, ша; м’яке рь; дієслівні закінчення -ть, -мо). Фонетику й морфологію П. А. досліджував. І. Панькевич (ЗНТШ 123 — 124, 1917).

Панегірик, урочисто-похвальне надгробне слово; згодом промова на зібраннях, ігрищах тощо — жанр ораторської або поетичної творчости, прикметної вихвалянням і, перебільшеним звеличенням подій чи осіб. В укр. літературі відомі П.: Г. Смотрицького, П. Орлика, С. Яворського, Т. Прокоповича й ін. на честь церк. діячів (П. Могили та ін.), гетьманів (Б. Хмельницького, І. Мазепи), царів (Петра I й ін.). З 19 в. й особливо за сов. часу слово П. набрало іронічно-саркастичного відтінку для визначення надмірного захвалювання.

Панейко Василь (1883 — 1956), гром.-політ. діяч і журналіст родом з Золочівщини, діяч Нац. Дем. Партії, ред. ж. «Молода Україна» (1905), співр. «Діла» (з 1907), його ред. (1912 — 18) і співр. «ЛНВ» (1908 — 14); 1919 р. держ. секретар закордонних справ ЗУНР, згодом чл. делеґації на мирову конференцію в Парижі — спершу УНР (заступник її гол.), 1920 p. — ЗУНР (її гол.). Після анексії Галичини Польщею був прихильником концепції нової сх.-евр. федерації, в якій Україна разом з Галичиною, була б у союзі з Росією («З’єдинені держави сх. Европи», 1922). 1925 р. недовгий час перебував у Львові як ред. «Діла» і ж, «Політика», пізніше повернувся до Франції й був закордонним кореспондентом «Діла». У 1930-их pp. відійшов від укр. політ. життя, 1945 переїхав до Нью-Йорку, 1955 — до Венесуелі, де й помер (у Каракасі).

Панейко Олександер (1891 — 1950), педагог-мовознавець, брат Василя і Юрія; вчитель укр. гімназій у Львові, Коломиї, Тернополі, помер на еміґрації у Мюнхені; на основі «Норм» О. Синявського та поль. граматичних традицій склав підручник «Граматика укр. мови» (1950), перевидав «Правописний словник» О. Ізюмова (1941) з деякими змінами в дусі наближення до зах.-укр. говірок, редаґував «Куток мови» у «Львівських Вістях» (1943). За нім. зразком Ґабельсберґера склав систему укр. стенографії (підручник «Укр. стенографія», 1922).

[Панейко Олександер (* Золочів, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Панейко Юрій (* 1886), правник родом з Галичини, студіював у Львові; 1910 — 26 службовець Гал. намісництва і Львівського га Краківського воєводств. З 1926 р. доц. Краківського, у 1928 — 39 проф. Віленського ун-тів. Чл. Компетенційного Трибуналу у Варшаві (1934 — 39); д. чл. НТШ. На еміґрації в Німеччині, з 1948 проф. УВУ (дворазовий його ректор). Праці гол. з ділянки адміністрації і адміністраційного права поль., нім. й укр. мовами. Найважливіші: «Geneza і podstawy samorządu europejskiego» (1926), «Polskie prawo administracyjne w zarysie» (1929, співавтор), «Das polnische Wasser — und Fischereirecht (1943), «Етичні моменти в держ. житті» (Зб. УВУ, 1948), «Теоретичні основи самоврядування» (1963). Ст. на філос., літ. і мист. теми.

[Панейко Юрій (1886, Золочів — 1973, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Панєва Валентина (* 1902), офталмолог, проф. Вінницького Мед. Ін-ту; працює над проблемами травм і травматичної гіпотонії органів зору та вторинної глаукоми. Основні праці: «Матеріяли до питання про настагму вуглекопів» (1940), «Вторинна профілактична іридектомія» (1966) та ін.

Пани, панята, вища верства шляхетського стану у лит.-руській державі, яка складалася з знатніших укр. і білор. бояр та дорівнювала становищем представникам княжих родів, які вже не мали територіяльної зверхности («княжата»), а також лит. маґнатів, разом з якими П. у 15 — на поч. 16 вв. творили великокняжу раду Пани-Рада. Володіння значними маєтностями становило основу їх впливів; у своїх маєтках вони мали широкі суд. й адміністративні права. П. несли військ. службу з своїми людьми під власною хоругвою (т. зв. хоруговні П.), не підлягали суд. і адміністративній владі великокняжої земської адміністрації; судити їх міг лише В. кн.

Пани-Рада, установа центр. держ. управління у В. Князівстві Лит. в період до Люблінської унії (1569); походить з боярських княжих рад попереднього періоду і княжої ради Віленських правителів Лит. князівства. До кін. 15 в. П.-Р. була установою звичаєвого права; привілеї 1492 і 1506 pp. надали їй характеру постійної, управненої законом установи. П.-Р. спочатку складалася з найвизначніших і найвпливовіших февдальних володарів (княжат і панят) та кількох представників центр. адміністрації. У процесі свого розвитку вона поступово втрачала своїх чл., що не посідали урядів, коштом яких зростало представництво держ. адміністрації та римо-кат. церкви.

П.-Р. мала широкі компетенції у вирішенні зовн. справ, внутр. управління, суду (над представниками упривілейованих груп населення) й фінансових питань. Одночасно це завжди був орган дорадчого характеру, до якого В. кн. звертався для вирішення найважливіших держ. справ, У 16 в. П.-Р. стала родом вищої палати тогочасного станового представництва — вального сойму.

Панів Андрій (1899 — 1942), поет і прозаїк родом з Сумщини; працював учителем і журналістом, друкуватися почав з 1921 р. П. був одним з засновників і керівних діячів літ. орг-ції «Плуг». Творчість П. присвячена сел. тематиці: зб. оп. «Село» (1925), дві зб. поезій «Вечірні тіні» (1927) і «Без меж» (1933). У 1930-их pp. П. був заарештований, обставини його загибелі не з’ясовані.

[Панів Андрій (1899, Проруб — 1937). Заарештований 5.12.1934 і засуджений на 10 р. ув’язнення в концтаборах. Покарання відбував на Півночі. 9.10.1937 засуджений на розстріл. — Виправлення. Т. 11.]

Панкович Степан (1820 — 74), мукачівський гр.-кат. єп. (1867 — 74); розпочав акцію мадяризації і латинізації в мукачівській єпархії; 1873 р. виділив півд. її частину в окремий вікаріят (з 1912 р. Гайдудорозька єпархія) для полегшення зугорщення гр.-кат. населення.

[Панкович Степан (* Велятин бл. Хусту, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]

Паночіні Сергій (1891 — 193?), зоолог родом з Полтавщини, секретар Зоол. Секції УАН, чл.-ред. Ін-ту Укр. Наук. Мови і його «Вісника» (1928 — 30), автор праць з укр. природничої таксономії, упорядник 3 частини «Словника зоол. номенклатури» («Назви безхребетних тварин», 1928; разом з І. Щоголевим) та «Словника біол. термінології» (1931); досліджував м’якунів. Правдоподібно, репресований, дальша доля невідома.

Пансіони, закриті виховно-навчальні заклади сер. типу для молоді жін. і чол. статі, гол. шляхетського роду. На Україні П. постали у другій пол. 18 в., найбільше були поширені у 1800 — 30 pp. П. закладали і вчили в них перев. чужинці (французи і німці). Предмети навчання: гол. чужі мови, література, музика, спів, малярство, танок; особлива увага зверталася на набуття манер доброго тону. Розпорядженням рос. мін-ва освіти 1828 р. П. мали дотримуватися такої ж самої навчальної програми, як і держ. школи. Про жін. П. (зокрема ін-ти для шляхетних дівчат) див. Жіноча освіта. З 1828 р. на Центр. і Сх. Землях П. було відкрито при гімназіях як гуртожитки, в яких доповнювано гімназіяльну освіту. Про П.-гуртожитки див. Бурси.

В УССР закритими навчально-виховними закладами є школи-інтернати (з 1956), дитячі будинки (з 1919) та з 1944 військ. школи: Суворівські військ. училища і військ. морські Нахімовські училища.

Панславізм, культ. і політ. течія серед слов. народів, яка у 17 — 19 вв., виходячи з їх племінної і мовної споріднености, висувала ідею політ. об’єднання усіх слов’ян. Остаточне оформлення П. відбулося впродовж перших десятиліть 19 в. (термін П. вжито вперше в Чехії Й. Геркелем у 1826 p.). Початкова стадія формування П. виявилася у формі прославлення спільної слов. минувшини і студій слов. мов. Політ. поневолення більшости слов. народів, ідеї франц. революції і нім. романтизму, при одночасному їх нац. відродженні надали П. форми іст.-світоглядової й філос. доктрини, яка висувала не тільки потребу єдности й федерації слов. народів, але й покликання слов’ян оновити евр. цивілізацію й спричинитися до встановлення ідеальної рівноваги сил в Европі.

Найвизначнішим предтечею П. був хорв. свящ. Ю. Крижанич (1618 — 83), який, приїхавши до Москви, поширював ідеї політ. об’єднання слов’ян під проводом моск. царя («єдиного царя мого народу і моєї мови») для оборони слов’ян перед знищенням турками і німцями. Ідеї П. кристалізувалися в кін. 18 — на поч. 19 в. серед зах. і півд. слов’ян. Нім. філософ Й. Ґ. Гердер підтримав ідеї П., вихваляючи позитивні якості слов’ян. Писання Гердера й ін. мислителів романтизму (Ф. В. Й. Шелінґ, Г. В. Ф. Геґель) мали великий вплив на культ. кола слов’ян, зокрема чехів (Й. Добровський, В. Дуріх). Словак П. Шафарик (1795 — 1865) опублікував «Історію слов. мови і літератури» (1826), в якій вперше подав статистичні дані про слов. народи (в тому ч. і про «малоросіян» як окрему етнічну групу); його земляк І. Коляр (1793 — 1852) у поемі «Дочка Слави» ідеалізував минувшину «слов. народу» (слов. автори уважали спочатку, що всі слов. племена творять один народ) і провіщав для нього блискуче майбутнє. Ідеї П. у перші десятиліття 19 в. спричинилися до створення центрів слов’янознавчих студій не тільки у слов. країнах (Прага, Заґреб, Москва й ін.), а й у Берліні, Парижі, Відні та ін., до створення культ.-осв. т-в серед слов. народів, які відограли важливу ролю у їх нац. відродженні.

Деякі слов. діячі, вважаючи, що Росія допоможе ін. слов’янам у боротьбі проти пангерманізму і тур. поневолення, мріяли про політ. і мовне об’єднання слов’ян під проводом Росії (Й. Добровський, Й. Юнґман, Л. Ґай, єп. Й. Й. Штросмаєр, Ф. Челяковський), при чому рос. мова повинна була стати всеслов. мовою (Й. Юнґман). Дехто з них пізніше змінив свою думку (Ґай, Л. Штур, К. Гавлічек-Боровський). Ін. панславісти, гол. представником яких був чех Ф. Палацький (1785 — 1876), були за збереження австр. імперії й її перетворення на федерацію слов’ян, австрійців і угорців. У цій федерації Палацький не передбачав рівних прав для українців Галичини, яких зарахував до поляків. Після перетворення австр. імперії на австро-угорську монархію (1867) Палацький змінив свою концепцію і взяв участь у організованому росіянами панслов. конґресі у Москві.

Ідеями П. захопилася значна частина рос. інтеліґенції, т. зв. слов’янофіли (О. Хомяков, брати І. і П. Кірєєвські й К. та І. Аксакови, М. Поґодін, Ю. Самарін й ін.), які виступали проти зах. впливів, протиставляючи «святу Русь» з справжньою христ. (правос.) релігією, справжньою демократією і общинним устроєм «гнилій», «хворій», зматеріялізованій і безвірній Европі. Противники слов’янофілів — г. зв. західники (П. Чаадаєв, О. Герцен. й ін.), які твердили, що Росія не має свого власного шляху і повинна йти разом з Зах. Европою, також уважали, що Росія повинна грати основну ролю в об’єднанні слов’ян і взяти над ними провід.

Серед поляків, які були під сильним впливом романтичного патріотизму і мрій про відновлення великої Польщі в межах з-перед 1772 p., ідеї П. викликали дві політ.-світоглядові течії: пророс. (С. Сташіц, Й. М. Гене-Вронський, А. Цешковський, Б. Ф. Трентовський) та антирос. (А. Міцкєвіч, А. Товянський, К. Бродзінський, І. Красінський). Прихильники антирос. течії уважали, що гол. ролю в об’єднанні слов’ян повинна відограти Польща.

Ні рос., ні поль. прихильники П. не брали до уваги існування укр. народу і його прагнень. Між ін. панславістами позначився певний поворот у пол. 19 в., з поверненням визначного чес. діяча Гавлічека-Боровського з подорожі до Польщі й Росії, де він побачив, що росіяни поневолюють поляків і українців, а поляки, в свою чергу, поневолюють українців, та зрозумів, що слов’яни взагалі не творять і не творитимуть однієї нації.

На Україні ідеї П. поширилися у першій чверті 19 в., зокрема серед чл. масонських льож (льожа «З’єднаних Слов’ян» у Києві, 1818 — 19) та серед декабристів (т-во «Об’єднаних Слов’ян», 1823 — 25). Вплив ідей П. виразно помітний у програмі Кирило-Методіївського Братства (1845 — 47). Впливи панславістичних (властиво, слов’янофільських) ідей були поширені в укр. наук. колах сер. 19 в. (М. Максимович, О. Бодянський та ін.), а також серед ліберальної частини укр. панства (Г. Ґалаґан, М. Ріґельман й ін.), представники якого брали активну участь у діяльності Слов’янських Комітетів у Києві та Одесі у 1850-70-их pp.

На укр. землях під Австрією ідеї П. проникали як з Зах., так і з Росії. За зразком ін. слов. народів у Львові було створено «Галицько-Руську Матицю» (1848), яка підготовила т. зв. Собор руських учених. Під впливом панславістичних ідей, що приходили з Росії (гол. М. Поґодіна), частина укр. інтеліґенції стала на шлях москвофільства. Українці Галичини увійшли у тісний контакт з слов. діячами австр. імперії, зокрема перед і під час Слов’янського Конґресу у Празі (червень 1848), у якому взяли участь також представники Головної Руської Ради та «Руського Собору».

У другій пол. 19 в. продовжувалася дискусія над метою і потребою П., але нею керували вже не зах. і півд. слов’яни, а росіяни. У 1857 p., після крим. війни, росіяни скликали всеслов. конґрес у Москві, де вони проповідували рос. ідею єдности слов’ян у рел. (православіє) і мовній (рос. мова) площинах, за якою має прийти політ. єдність. У конґресі не взяли участи поляки й українці (за винятком двох русофілів з Буковини). Однак міжнар. ситуація у другій пол. 19 в. була не дуже сприятлива для реалізації рос. панславістичних плянів, хоч вони здобули собі певний вплив у керівних колах, зокрема під час рос.-тур. війни 1877 — 78 р. і рос. адміністрації у Болгарії. Внутр. ситуація і зовн. труднощі Росії зменшили популярність ідей П. в кін. 19 в.; вони відродилися щойно після революції 1905 р. у формі неопанславізму (або неославізму), гол. діяч — граф В. Бобрінський.

У 1908 р. деякі прихильники П. (чех К. Крамарж, гал. москвофіл М. Глібовицький і словінець І. Ґрібар) на нараді з рос. панславістами в Петербурзі вирішили скликати слов. конґрес у Празі (липень 1908), на якому, перед нім. небезпекою, дійшло до певного зближення між поляками і росіянами, обговорювалася можливість співпраці між панславістами Австро-Угорщини і Росії та обрано постійний виконавчий комітет (на чолі з Крамаржем), який після нарад у Петербурзі (1909, 1910) ухвалив скликати другий конґрес у Софії (1910). Українці, білоруси й поляки не брали участи у конґресі. Постановлено скликати черговий конґрес наступного року, але замість нього відбулася у Софії лише конференція слов. журналістів.

На Україні, у другій пол. 19 в. і на поч. 20 в., коли щораз більше укр. історики і публіцисти почали обстоювати окремішність укр. нації й загострилася боротьба проти москвофільства, П., за винятком москвофілів, виявлявся тільки у формі культ. слов’янофільства. Відколи ж ідеї П., представлені реакційними рос. колами, стали до послуг імперіялістичній політиці Росії, укр. нац. орг-ції зайняли рішуче неґативну позицію щодо П. М. Грушевський у кількох ст. (зокрема у 1908 і 1911 pp.) гостро виступав проти політ. слов’янофільства, вбачаючи в ньому як з рос., так і з поль. боку загрозу для нац. інтересів і прагнень укр. нації.

Під час першої світової війни рос. уряд не раз заявляв про місію Росії захищати «менших» слов. братів, «рідних по вірі і по племені», перед наступом германізму. Рос. невдачі на фронтах і революція 1917 р. відсунули панславістичні пляни Росії на задній плян.

Сов. режим спочатку засуджував П. як реакційну ідеологію, тим більше, що Д. засуджували також Маркс і Енґельс. Але у пол. 1930-их pp. у керівних колах СССР остаточно перемогли традиційні тенденції рос. шовінізму й імперіялізму, а після вибуху нім.-сов. війни Москва відновила стару рос. політику щодо слов’ян. У серпні 1941 р. у Москві було створено Всеслов. комітет, куди увійшли також чехи і поляки, які еміґрували до Москви. У 1945 р. Росія виступила як «визволителька» слов. народів. У союзних державах (ЗДА, Англія, Канада) утворено, за ініціятивою і з участю комуністів слов. походження, слов. комітети; конґреси слов. народів відбулися у Детройті (1942) й у Лондоні (1944). Після першого всеслов. з’їзду у Москві (1941) 1946 р. відбувся Всеслов. конґрес у Беоґраді, на який приїхали делеґати з усіх слов. країн; на ньому був створений новий Всеслов. комітет з осідком у Беоґраді, а головою його обрано юґославського представника. Старий всеслов. комітет у Москві перейменовано на Слов. комітет СССР; він продовжував видавати ж. «Славяне». Переставлення панслов. політики Москви на панрос. призвело до розчарування у нерос. народів, які почали відчувати рос. панування і експлуатацію на користь Росії. Після того, як у 1948 р. Юґославія, залишаючися ком., відмовила послуху Москві, всі слов. комітети припинили свою діяльність.

Література: Грушевський М. На укр. теми. Українство і всесловянство. ЛНВ. VI. Л. 1908; Грушевський М. На укр. теми. В славянських обіймах. ЛНВ., кн. XII. л. 1911; Пыпин А. Панславизм в прошлом и настоящем. П. 1913; Leger L. Le panslavisme. Париж 1917; Мірчук І. Панславізм і пансовєтизм. Розбудова Держави, ч. 18 — 20. Денвер 1955 — 1957; Гришко В. Панславізм в сов. історіографії й політиці. Мюнхен 1956; Kohn H. Le panslavisme. Son histoire et son ideologie. Париж 1963.

В. Косик

Пантаївка (V — 13), с. м. т. Кіровоградської обл., підпорядковане Олександрійській міськраді; положене в півд.-сх частині Придніпровської низовини; 4 800 меш. (1966); вуглерозріз.

Пантелеймона св. церква б. Галича, по будована бл. 1 200 p., чотиристовпна, тринавна, однобанна, майже квадратова у пляні, у візант. стилі, з романськими архітектурними різьбами. У 16 в. перебудована у пізньоренесансовому стилі перейшла до латинників і стала костьолом св. Станислава. П. с. ц. єдина пам’ятка гал. архітектури княжих часів, що з її первісної будови збереглися донині надземні стіни, зах. і півд. портали і 3 апсиди сх. фасади. Різьблені прикраси гол. порталу і вівтарної апсиди свідчать про високу техніку різьби на камені.

Пантелеймонівна (V — 19), с. м. т. Ясинуватського р-ну Донецької обл.; 7 300 меш. (1966). Зав. вогнетривких глин, залізобетонних виробів.

Пантікапей, велика грец. колонія, заснована мілетцями бл. 575 р. до Хр. на крим. березі Керчинської протоки, де нині м. Керч; після постання Боспорського царства — його столиця. На високій Мітридатовій горі знаходився акропіль, по схилах та терасах місто, у березі затока й гавань на 40 кораблів. Велика торгівля з Грецією, зокрема збіжжям і рибою та виробництво прикрас з металу й теракотового посуду з пластичним орнаментом меґарського типу й ганчарськими штампами. Розвиток торгівлі у 4 — 3 вв. до Хр. та у 2 — 3 вв. по Хр. У 3 в. П. був зайнятий ґотами, у 4 в. гунами; їх вибив у 6 в. візант. імператор Юстиніян В., повернув м. візант. державі й побудував оборонні мури. П. мав чималу торг. фльоту. У 7 в. після зайняття уграми і хозарами П. занепав. З 10 в. на місці П. було слов. селище, що належало до Тмутороканського князівства. Розкопи акрополя П. виявили поховання багатих родин у викутих у скелі коморах. Між знахідками є відомий дерев’яний саркофаг, прикрашений гіпсовими фігурами ніобідів (М. Ростовцев, «Античная декоративная живопись на юге России», 1913).

М. Міллер

Пантюхов Іван (1836 — 1911), лікар та історик медицини родом з Чернігівщини; працював перев. на Україні як військ. лікар. Праці П. присвячені питанням орг-ції мед.-санітарної служби, мед. географії, мед. статистики м. Києва та іст. медицини; написав кілька популярних мед. брошур.

[Пантюхов Іван (* Новгород-Сіверський — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Панфутуризм, літ.-мист. рух, оформлений М. Семенком 1922 р. В ньому були діяльні не тільки футуристи, а й символісти. 1919 р. символісти з «Музагету» перейшли на півлеґальне становище, і Семенко заклав Проф. Спілку Мистців м. Києва. 1922 він об’єднався з «Комкосмосом» О. Слісаренка у Харкові і символістами та створив Аспанфут — Асоціяцію Панфутуристів, яка в ж. «Катафальк мистецтва» (1, 1922) проголосила «смерть мистецтву». Пізніше аспанфути під політ. тиском перетворилися на АСКК — Асоціяцію Ком. Культури з ідеологією ком. деструкції: мистецтва як засобу політ. пропаґанди. Найяскравішим виявом цього руху був ж. «Нова Ґенерація» (1927 — 30).

Діяльність панфутуристів дуже хаотична і мінлива, не так з мист. погляду, як з політ. Вони були змушені раз-у-раз видавати мист.-політ. заяви і маніфести з запевненням, що їхнє «ліве мистецтво» виникло з їх пролет. ідеології. Вони поборювали особливо неоклясиків як представників «буржуазних тенденцій». Гасла деструкції, пропаґовані спочатку, вони були змушені змінити на гасла конструктивізму, але це вже не врятувало «Нової Ґенерації», групи, яка мала низку справжніх талантів, між ними поетів Ґео Шкурупія й Олексу Влизька. При всій своїй політ. нестійкості, панфутуристи мали ту заслугу, що допомогли поглибити розуміння істоти мистецтва і вимагали повної волі в мист. творчості. Див. ще Футуризм.

С. Г.

Панцирні бояри (також бл. до них панцирні слуги), група февдально залежних людей на Білорусі й Україні у 15 — 16 вв., які несли військ. службу у В. Князівстві Лит. і жили у великокняжих добрах; здебільша походили з зубожілих бояр, селян і часом із звільнених невільників. Зрівняні в правах з ними були путні бояри, які несли подорожну службу (гінці), охороняли шляхи тощо. 1528 р. обидві групи формально скасовано — частину їх перетворено на дрібну шляхту, а ін. на держ. селян. Але ще до кін. 16 в. обидві категорії існували далі. У кін. 16 в. на сх. укр. землях деяка частина їх перейшла до реєстрових козаків.

Панч (справжнє прізвище Панченко) Петро (* 1891), сов. письм. родом з м. Валок на Харківщині, учасник першої світової і громадянської війни (по больш. боці); з 1923 р. в Харкові на літ. роботі (1923 — 32 у ред. ж. «Червоний Шлях»), з 1934 в Києві, під час другої світової війни працював у АН УРСР і Всесоюзному радіокомітеті. Перші зб. повістей і оп. — «Там, де верби над ставом» (1923), «Солом’яний дим» (1925), «Мишачі нори» (1926) — присвячені подіям громадянської війни й перших pp. НЕП-у на Україні. Цикл повістей «З моря», «Без козиря», «Голубі ешелони» (1926) і «Повість наших днів» (1927) те матично об’єднаний описом подій на Україні від революції 1905 р. до кін. відбудови нар. госп-ва по війні й революції. При офіц.-сатиричному зображенні укр. революції й Армії УНР у «Голубих ешелонах», гол. герой сотн. Лец-Отаманів у перших вид. повісти був наділений деякими позитивними рисами, що викликало невдоволення сов. критики і змусило П. пізніше (1956) переробити повість у дусі усталеної у сов. джерелах оцінки укр. революції 1917 — 20 pp. «Повість наших днів» — один з перших в укр. сов. літературі творів на «виробничу тему». З 1930 р. творчість П. присвячена гол. темі колективізації: цикл «Муха Макар» (1930 — 34) та ін. П. також автор романів з іст. громадянської війни «Облога ночі» (1935) і «Олександер Пархоменко» (1939), іст. роману «Гомоніла Україна» (1954), спогадів «На калиновім мості» (1965), чималої кількости оп. і повістей для дітей та ін. Реалістична манера письма без ухилів у «формалізм» і повсякчасна льояльність до сов. режиму поставили П. в число тих, хто, не принісши чогось нового в літературу, вважаються зачинателями й творцями укр. сов. прози (як І. Ле, А. Головко та ін.).

[Панч (справжнє прізвище Панченко) Петро (1891 — 1978, Київ). Повість „Чорне небо“ (1969), кн. для дітей „Гарні хлопці“ (1959), „Про вас і для вас“ (1965). Твори у 6-ти тт. (1981). — Виправлення. Т. 11.]

І. К.

Панчак Василь (* 1893), маляр родом із Стрийщини (Галичина), з 1911 р. у ЗДА; студіював в Ін-ті Карнеґі в Пітсбурґу, Академії Мистецтв і Нац. Академії Рисунку в Нью-Йорку. Гол. жанр П. — краєвиди, також розписи церков. Виставляє з 1925 p.; індивідуальні виставки в Бирр Ґелері у Нью-Йорку (1959), у Філядельфії та ін.

Панченко Дмитро (* 1906), невропатолог родом з Кіровоградщини; у 1946 — 50 pp. проф. Львівського Мед. Ін-ту, пізніше Київ. Ін-ту удосконалення лікарів і гол. невропатолог Мін-ва охорони здоров’я УРСР, з 1960 відповідальний ред. ж. «Врачебное дело». Праці П. (бл. 150) присвячені вивченню судинних захворювань нервової системи, реґенерації нервів, проблемам облітеруючого ендартеріїту і спонтанної ґанґрени та гіпертонічної хвороби тощо.

Панченко Микола (* 1924), економіст родом з Харківщини, проф. Київ. Ун-ту. Гол. праці присвячені проблемам соц. відтворення; «Відтворення валового продукту в колгоспах» (1963) та ін.

[Панченко Микола (* Олександрівка, Костянтиноградська округа, Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Панченко Михайло (* бл. 1885 — ?), видатний діяч УПСР, пізніше Укр. Ком. Партії (боротьбістів). Чл. Центр. Ради (від Всеукр. Ради Військ. Депутатів, чл. її Президії), 1919 р. нарком освіти від боротьбістів в уряді УССР; ред., кіносценарист (фільм «Тарас Шевченко» 1925; п’єса «Коліївщина», 1927). Загинув на засланні у 1930-их pp.

[Панченко Михайло (* бл. 1884, Полтава — 1930-і pp.). — Виправлення. Т. 11.]

Панченко Платон, псевд. П. Таїсич (1856 — 1911), поет; працював в Астрахані і Катеринодарі. Почав друкуватися у 1880-их pp. (ж. «Зоря»), містив вірші у альманахах «Нива», «З-над хмар і з долин», в антології «Укр. муза», «ЛНВ» та ін.; зб. поезій «З вільних часів» (1910).

[Панченко Платон (* Каменка, Орловщина, Росія — † Ростов, Росія). — Виправлення. Т. 11.]

Панченко-Юревич Володимир (1907 — 42), публіцист і гром. діяч, за фахом хемік; з 1925 р. в Німеччині. Ред. «Укр. Вісника» (Берлін), співр. «Нового Часу», «Мети», «Вісника»; ст. з ділянки органічної хемії; публіцистика в нім. журн., м. ін. «Ukrainischer Nationalismus» (1938), «Das Problem der Westukraine» (1939) та ін. Основоположник і ген. секретар Комітету закордонних студентів у Берліні.

Панчук Богдан (* 1915), гром. діяч і педагог у Канаді родом з Саскачевану (батьки еміґранти з Галичини). До 1939 р. організатор укр. студентських гуртків і Союзу Укр. Молоді Канади, пізніше в кан. армії. Перебуваючи у Великобрітанії, був ініціятором створення Союзу Укр. Кан. Вояків за морем (1943, був його гол.), Центр. Укр. Допомогового Бюра в Лондоні (його гол. у 1945 — 49 pp.) та Союзу Українців у Великобрітанії (з 1945); у 1945 — 49 pp. очолював Укр. Допомогову Місію з Канади; П. був ініціятором харитативної акції для укр. біженців у Зах. Европі. 1952-55 очолював укр. секцію Міжнар. Служби Голосу Канади (Сі-Бі-Сі) в Монтреалі.

[Панчук Богдан (1915 — 1987, Монтреаль). — Виправлення. Т. 11.]

Панчук Іван (* 1904), амер.-укр. гром. діяч, адвокат, нар. у Канаді в родині еміґрантів; тепер у Детройті. През. ЗУАДК (1947 — 53); автор зб. коментарів англ. мовою п. н. «Shevchenko’s Testament» (1965).

[Панчук Іван (1904, Ґардентон, Манітоба — 1981, Баттел Крік, Мічіґан, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна